Таємниця гірського озера

Севан сьогодні і завтра

Читачу, проїжджаючи в червні через Семенівський перевал, ти не зможеш стримати свого захоплення, побачивши озеро Севан. Як би ти не квапився, зупинишся, щоб помилуватися незрівнянною красою водяної лазурі, що перебуває в спокійних обіймах гір.

Чудовий Севан о цій порі року! Завжди оголені і похмурі гори навколо озера в червні одягаються в пишне зелене вбрання, прикрашаються безліччю квітів. І коли дивишся на Севан, два різко відмінних у своєму забарвленні відтінки тішать око: безкраїй блакитний простір водяної гладіні і смарагдова зелень гір, що біжить від озера вгору, до самого неба.

Одного такого червневого ранку на схилі гори, яка нависла над селом Лчаван, сиділи знайомі нам хлопці і милувалися чудовою мирною картиною, що розкинулася перед ними.

Колгоспний сторож Асатур, постійний супутник, сидів поруч і, стискаючи колінами рушницю, пильним оком оглядав зелені колгоспні поля пшениці і плантації тютюну, чи не забрела часом куди-небудь худоба? Недалеко паслися телята, а з-за густої живої огорожі долинав різноголосий хор пістрявих вихованців птахівницької ферми.

Повітря було напоєне ароматом квітів. Мелодійно дзижчали бджоли, невтомно перелітаючи з квітки на квітку.

Над водяною гладінню Севану здіймалися легкі, ледве помітні випари, покриваючи її тонким, прозорим серпанком. Здавалося, мати-природа одягала ніжне покривало на свою улюблену дочку — казкову сплячу красуню.

Мир і спокій панували навколо, і лише час від часу долітало з Гіллі зловісне: «Болт… бо-олт… болт!..»

— Ну, чи не насмішка природи це, Армене? — запитав Камо.

— Що?

— А те, що наше село гине без води, а там, внизу, її ціле море… Там земля задихається під водою!

Армен відповів не зразу. Останнім часом діти були заклопотані й сумні: почалися засушливі дні.

— Що не говоріть, — сказав після короткого роздуму Армен, — вода в озеро Гіллі звідкись надходить. Ти сам подумай, Камо: звідки в Гіллі так багато джерел? Звідки вони беруться? Може, якраз під нашими полями є якісь підземні води, адже там грунт м’який, вода швидко просочується, утворюючи цілі водоймища.

— Розкопати б, вивести нагору, — сказав Камо.

— Ну й вигадали — воду з-під землі добувати! Он перед вами ціле море. Спробуйте, якщо ви такі молодці, звідти її підняти, — втрутився дід.

— Що ж, і піднімемо! — спалахнув, як завжди, Камо. — Треба збудувати гідроелектростанцію, вона й подаватиме нам воду… Адже піднімають воду озера Айгер-Ліч і Зангу вище від села Канакер.

— Це так одразу не робиться, а вода нам зараз потрібна… — говорив Армен.

— А озеро, замість того, щоб наближатися до наших полів, все далі тікає від них, — додав Грикор.

— Правда, і вже досить далеко втекло, — підтвердив Камо. — На скільки знизився рівень води в Севані? Ти знаєш, Армене?

— На три метри.

— Всього? І так багато землі звільнилося з-під води?

— Це тому, що біля нашого берега озеро дуже мілке: глибина Великого Севану’ найбільше — п’ятдесят метрів. А через п’ятдесят років ця частина озера зовсім зникне.

— Шкода! — зітхнув Камо. — Така краса зникне!..

— Звичайно, шкода! Але тоді ці місця ще кращими будуть. Весь цей блакитний простір вкриється пишними садами. зеленими виноградниками… Я підрахував, Камо, що тут, на нових землях; поміститься сто сіл.

— Ого, сто сіл!.. Як же так?.. — вигукнув Грикор.

— Дуже просто. З-під озера буде звільнено сто двадцять тисяч гектарів чудової землі. На такому просторі можна сто сіл заселити з стома тисячами населення. — Трохи помовчавши, Армен замріяно промовив: — Тоді вже буде комунізм… Коли нам буде по 40 років, ця долина вкриється привітними селами, невимовної краси мічурінськими садами, які вкутають зменшене озеро ніжнозеленим килимом… Це буде найкращий у світі курорт…

— Цікаво, що знайдуть на дні нашого Севану[4]?.. Можливо, селище первісної людини… Або бивні величезного мамонта близько трьох метрів завдовжки. Я бачив такий бивень у музеї. Вчені знайшли його в полі поблизу Ширака. Ні, ти тільки уяви, Армене, тепер у Шираку суворі зими з метелицями лютують, а раніше там жили мамонти, — збуджено розповідав Камо.

Увага Грикора весь час роздвоювалась. Хотілося і з товаришами побути, взяти участь в їхній цікавій розмові, але треба було й телят доглядати. А телята все намагалися, противні, піти на берег озера, де вже буйно колосилися посіви «вірменки». І Грикор, підстрибуючи па одній нозі, бігав, кидаючи камінням в телят, які порушували заборонену межу:

— Ого-го, капосні! і як вони розуміють, що пшениця смачніша за просту траву?

— Але ж і земля на місці озера! Золото, справжнє золото! — мовив з запалом старий мисливець, дивлячись на молоді стеблинки, які проросли на полях, нещодавно залитих водою. — Там пшениці вже у ваш зріст, діти.

— Так, не земля, а золото! — підтвердив Камо. — А торішній урожай картоплі в Норадузі, на тому березі Севану, кажуть, побив світовий рекорд. Чи не так, Армене?

— Аякже, майже світовий рекорд побили — по вісім тисяч пудів з гектара зібрали!

— Я бачив картоплю! — захоплено підхопив Грикор. — Кожна картоплина з доброго кабана буде!

— Такі врожаї будуть щороку на тому березі,— сказав Камо. — Дощі змили всю землю з Далі-Дагу в озеро, і утворився масний намул, як на берегах Нілу. Шкода тільки, що ці землі теж терпітимуть нестачу води…

— Чому шкода? — запитав Армен. — Ці землі зрошуватиме озеро Гіллі — адже воно лежить вище від Севану?

— Так. А ті землі, що вище Гіллі? Наші землі? — жваво запитав Камо. І далі сумно додав — Тільки наші землі і наша ферма залишаться без води, бо Гіллі нижче…

Хлопці замовкли. Як здобути воду? Це питання протягом віків турбувало мешканців села Лчаван. І протягом віків залишалося нерозв’язаним: люди жили і вмирали з мріями про воду…

Не наважилися б, напевно, розв’язувати це питання і наші герої, якби цей день не був таким яскравим, і тисячі бджіл не прилітали до квітів за пахучим соком, і якби вони не сиділи біля озера, ведучи мирну розмову з своїм старим другом дідом Асатуром.

Він довго і з насолодою прислухався до монотонної, мелодійної пісні бджіл; Пісня примусила його заговорити про диких бджіл.

По дикий мед

— Скільки меду гине марно! — зітхнувши, сказав мисливець, киваючи головою в бік просторих колгоспних полів люцерни і конюшини.

Камо зрозумів зітхання діда і сказав:

— А чи не зайнятися нашому гуртку бджільництвом?

— Не можна змішувати все докупи, Камо, — серйозно заперечував Армен, — не може наша група всім цікавитись. Птахівництво в нас зараз стало такою важливою справою, що ми навряд чи впораємося з ним.

— Не люблю, коли скиглять, — скочив з місця Камо, — Подумаєш, велика справа — птахівництво! Не можу я біля качок спокійно сидіти! Нам треба за інше братися! Як може юний натураліст лише одним цікавитись?.. Цього я не розумію. Все, що нас оточує, мусить цікавити нас. Коли ми вже взялися за вивчення природи, то давайте досліджувати весь навколишній світ. Візьмемо хоч би бджолу. Чи знаєш ти, що бджолина сім’я— це цілий світ, справжня комуна? Чому б нам не взятися за вивчення бджіл? Може, цим ми допоможемо колгоспові?.. Скажемо товаришу Баграту, щоб він купив бджіл і кілька вуликів. Встановимо їх на нашій ділянці, організуємо пасіку.

— Навколо повно бджіл, а ви хочете витрачати на них гроші? — запротестував дід Асатур.

— А де у нас бджоли? — запитав Камо.

— Он там, на Чанчакар[5]. Тому вона так і називається, що там царство бджолине. Скільки меду там — запашного, соковитого, немов янтар, жовтого, але здобути його — руки короткі, не досягнути!.. Здається, чули балачки дідівські, начебто бджільник цей деви влаштували? Самі лише медом і користуються. І сторожів понаставляли, щоб ніхто чужий не пробрався. В одній з печер, кажуть, деви і постелі собі влаштували.

— Невже туди не можна добратися? — запитала Асмік.

Нагодувавши своїх пташенят, вона підсіла до товаришів і прислухалась до їхніх розмов.

— Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, — наполягав Камо.

— Але ходити тими місцями… — знітився дід.

— А ще вихваляєшся: «Мисливець я!» — під’юджував старого Грикор.

— Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на сміх береш? Та я одних вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя рушницю кину, з одним кинджалом на нього піду… Тут справа залежить од відваги, а там — деви… Розумієш, чортеня, деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш, Вистачить у тебе глузду зрозуміти це?

Як не намагалися хлопчики переконати старого, що ніяких довів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму:

— Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, — твердив діл. Ось мисливець Каро — земля йому пухом! — спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!

— Звідки ж він знав, що там так багато меду? — запитав Камо.

— Як це — звідки знав? Каро був справжній мисливець. Він по тому лише, як бджоли дзижчать, узнавав, скільки в них меду. В ДаралагезІ я знаю скелю, де є багато меду. Мені розказував один колгоспник-азербайджанець. що він піднявся на вершину скелі. Піднявся, прив'язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг — вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?.. ГІорохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб меду? Справді-таки вигріб, лопатою!.. Чотирнадцять пудів! У одної сім’ї.

— Чотирнадцять пудів? Як це, в одної сім’ї? — здивувався Грикор.

— Еге ж, чотирнадцять. Це ж вони не за один рік наносили. Хто знає, мабуть. 10–12 років збирали. Повантажив мед на осліів, привіз у село. Всі роти від здивування пороззявляли Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але нашому Каро не пощастило: деви були вдома. Розізлилися і скинули Каро в провалля — помстилися. З того часу, як він загинув, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед — тільки держак стирчить.

Кілька хвилин усі мовчали.

— Еге, — порушуючи паузу, повторив дід, — з меду стирчить. Чанчакар — повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…

— Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? — наївно запитала Асмік.

Дід посміхнувся:

— Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші, старі, рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода, — закінчив дід.

— Як це? — здивувався Армен. — Чому ж кажуть, коли бджоли рояться, — «відрійок одсівається»? Що — молоді бджоли одділилися від старих і зі своєю новою маткою шукають пристанище?

Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуси і погладив бороду:

— Гм… — буркнув він. — Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає. Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батька-матір… Але бджола випустить а вулика своїх кволих і недосвідчених діток не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якесь нещасне сонне зайченятко, схопить за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво потрібно розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте вулик, погляньте — місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну. ось тепер я вас і запитаю: кому — старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?

— Звісно, старим, — в один голос відповіли діти.

— Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.

— І нічого з собою не беруть? — здивувалась Асмік.

— Нічогісінько!

— Які ж добрі батьки! — вигукнула Асмік, захоплена розумною поведінкою бджіл.

— А дику бджолу можна приручити? — запитав Камо.

— Ого, ще й як! Добудь-но стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду — побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів, у погоні за куницею, бродив я горами, лісами, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, приміром, знаходив — куниця шлях показувала. Це ж вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і — прокинутися не встигне! — приб’ю. Шкуру до пояса привішу, мед складу в відро, бджіл — в папаху і додому. І які ще бджоли!

— А яка бджола краща: дика чи домашня? — зацікавився Грикор.

— Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! — за мисливською звичкою перебільшував дід. — Дика бджола хороша тим, що волохата — значить, легше переносить холод. Ніжки в неї довші, крильця довші — отже, може летіти довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нікому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!

У Грикора засвітилися очі.

— Невже я гірший за куницю! — скочив він з місця. — Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу — і в колгосп… Ви тільки роти розкриєте. Вставайте, ну, ходімо!

Дід лише рукою махнув:

— Але ж це поруч з «воротами в пекло».

— Ну й нехай поруч, а нам що?

— Дідусю, рідненький, дідусю! — благала Асмік. — Ходімо, покажи нам, хоч здалеку покажи!

Старого мисливця нарешті умовили.

— Гаразд, ходімо. Тільки умова: здалеку поглянете, — сказав дід.

Він підвівся і дбайливо уклав бороду в архалук. Підвелися й діти. Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Правління колгоспу ще з весни призначило Анаїд доглядати за птицею, і тепер вона була в ролі штатного працівника «Дослідної птахівницької ферми».

— Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? — запитав Камо.

— І що-небудь поїсти, — тут же вихопився Грикор і поспішив додому.

— Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! — гукнув навздогін йому Камо.

— Заодно нам треба буде обстежити гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду! — замріяно сказав Армен.

— Вода?.. Вода — мрія. Наші діди помирали з словом «вода»… Легко сказати— знайти воду. Піди знайди! — безнадійно махнув рукою дід Асатур.

— Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори чи знайдемо там джерела, що дають воду озеру Гіллі? — запитав Армен. — Як ти гадаєш, дідусю?

— Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? — розсердився старші мисливець. — Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне — водяну жилу знайти, перехопити… А от нема!

— Все «нема» та «нема». Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.

Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.

— А вірьовки? — запитав Камо.

— Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Лише нагримали. Та головне я приніс — тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! — і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: — Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.

— От молодчина! — засміялась Асмік. — Здогадався.

— А кирку ти навіщо приніс? — запитав Грикора дід Асатур.

— Вчені без кирок по горах не лазять, — відповів Грикор серйозно. — Не бачив хіба?

— Ну, годі! — скомандував Камо. — Пішли!

Так почалося їхнє перше сходження на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару — Бджолиної скелі.

«Кров семи братів»

Здавалося, всі кольори райдуги були відбиті в цьому чаруючому погляд, величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.

Діти зупинились і в захваті милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленому тлі трави. Жовті, з довгими пелюстками-віями нарциси опустили, неначе соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. П’янкі пахощі розливала жовта квітка, яку в горах називають «ладанною». Поряд з ними росла квітка «масляна», з блискучими, неначе маслом помазаними пелюстками. Забобонні люди кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кушами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.

Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями

Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.

— Бачите ці звичайні листочки? — запитав дід. — Ми називаємо їх «бичачий язик». Па яку б рану ви їх не поклали — зразу ж загоїться. Було якось зі мною: зі скелі впав, руку розбив. Оцими листками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву — визріє, прорветься. Звариш, даси хворому — ядуха пройде, як ножем відріже. Он як!

Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають в нас у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.

— Скільки людей врятували собі життя цією квіткою! — розповідав дід Асатур. — Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу: не хотів убитого оленя покинути. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка — померла б людина.

— А як же йому квітка допомогла? — запитала Асмік.

— А просто: заварили чай, дали випити гарячим, — спотів, врятувався.

— Як хороше тут! — вигукнула Асмік. — Давайте роззуємось та побігаємо!

І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.

Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.

— Чи це не «кров семи братів», дідусю? — запитав Камо і побіг до квітки.

Побачивши квітку, побіг до неї і Армен,

Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік. зупинився.

— Я зірву її, я!

Асмік обережно з корінням витягла квітку з землі.

— Я посаджу її дома. Яка чудова!.. Це справді кров семи братів, дідусю?

Аякже! — поважно відповів дід. — Звичайно, це кров семи хоробрих. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки два рази знаходив її. Так, доню люба, квітка ця дома не живе — їй чисте гірське повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.

Вона й справді була чудовою, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв.

Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.

— Дідусю, ти знаєш, що розповідають про цю квітку? — запитала вона. — Розкажи нам.

— Ну що ж, розповім, доню…

Дід сів на камінь і почав набивати люльку. Діти стали навколо і притихли.

— Так ось… Кажуть, колись тут, в наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була в тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Навіщо мені сходити, коли ти за мене світло даєш?» А місяць так її краси соромився, що зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре — немов кров з молоком. В очах — доброта, любов, вогонь. Брови — крила ластівки. А струнка була, як чинара…

Дід затягнувся, випустив кілька клубів диму і вів далі:

— Ось так і росла вона безтурботно, як джейран[6], як метелик серед квітів. Всім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, підійти до неї не наважувався… Сусіднім племенем правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Одного разу прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовищ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину… Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося.

Молодший брат, найзапальніший, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, — закричав він, — свою сестру в жертву не дам! Одна в світі сестра в мене, що ж — ворогу її віддати?». Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, намагався умовити, заспокоїти молодшого, але де там?.. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, — сказав Авдал-бек, — коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Зніяковів старший брат— людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося. А тут ще сталося так: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…

І дід несподівано заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.

— Ви цю пісню, звичайно, не зрозуміли, — промовив дід, — а перекласти дослівно мені її важко, але я вам скажу, що вона означає. «Якщо у мене нема старшого брата, — говорила в ній дівчина, — я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь…» Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…

— Так от, — промовив дід, — проспівала вона. Потім підняла лук і стріли брата і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала ще пасмо волосся дівчина, поклала на тіло брата і знову заспівала…

Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гунули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…

— Коли був убитий останній, молодший брат, — говорив дід Асатур, — Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти…

Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед. Якою вона була в ту хвилину красунею, гордою, гнівною! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку — червону, як кров.

Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти.

Асмік утерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:

— Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається; що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.

— Сестри у мене немає. Але якщо тебе скривдять, зумію захистити!.. — відповів Камо схвильовано.

— Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! — пожартував Грикор, хоч і в нього від хвилювання очі стали вологими.

Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум, що охопив дітей. Вони підвелися, радісно підстрибуючи, зривали квітки, продовжуючи свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселої розмови молоді, до жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні скелі. Але вони були схожі скоріше на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилось монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і створював мрійний настрій.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів вішап, і зникали з облич дітей веселі усмішки.

— Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? — запитали Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

— Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави і квіти запашніші, — пояснив дід. [Де, дочко, і тварини знають. Он там, в рівнині, повно трави, а вони так і лізуть сюди. А квіти тутешні? Мисливець Каро— земля йому пухом! — говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш — відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! пожартував дід. — Тут усе від сонця.

І справді, на цьому схилі панувало одне могутнє південне сонце джерело всіх п’янких пахощів і милуючих погляд фарб.

Дедалі вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був сповнений квітів і метеликів.

Таємниця мідного глечика

Шлях був важкий, морила спека. Однак діти та старий мисливець подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже втомлені наближалися до підніжжя Чорних скель.

Похмурі стрімчаки, тераса за терасою здіймались в небо, гострими верши нами підпираючи хмари.

Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.

— Ось вони, «ворота пекла», — показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темнів на одній із скель.

Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, шаленими на Далі-Дагу бурями він широко розкинув своє міцне, вузлувате коріння.

Підійшов до дерева дід Асатур, зупинився і сказав урочисто:

— Ось ми й досягли межі, за яку наші предки не переступали.

— Хіба що мисливець Каро? — посміхнувся Армен.

— Так, тільки Каро і наважився. Але він упав зі скелі й розбився.

— Бідний Каро! — з болем вигукнула Асмік.

— Еге ж, з девами справу мати цс вам не жарти!

— При чому тут деви? — розсердився Камо.

Дід обурився:

— Як при чому? А хто скинув Каро в провалля? Кум мій Мукел?

Діти дружно засміялися.

— Смієтесь? Ну, погляньте-но сюди. А це чия справа?

Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик… Його ручка глибоко врізалася в стовбур дерева, неначе вросла в нього. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.

— Що це, дідусю? — запитав Камо. Як глечик потрапив сюди?

І не встиг відповісти дід, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.

— Куди, внуче?.. Кинь, не лізь! І до дерева цього і до глечика не можна до торкатися — закляті вони! — захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів і сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Очевидно, багато-багато літ висів він на цій гілляці.

— Зараз зніму його і кину вам! — гукнув з дерева Камо.

Але зняти глечик виявилося неможливим. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднівся ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

— Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? — запитав він.

— Сказав же я — сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудра людина був Мукел — земля йому пухом! — все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була посуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого Севанського краю багато хто втік у Казах — на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке посуха. Виснажені голодом люди, змучені, насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Дівчина була така добра, що, коли вона йшла полем, трава шанобливо схилялась, даючи їй дорогу, а квітки шепталися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй свої пісні. Та ще краще співала вона сама! Коли Каріне починала співати, все замовкало навколо. Солов’ї і ті заздрили дівочому голосу. Надзвичайно співала Каріне. Люди називали її «Азаран буль-буль»— гірський соловейко…

— Дідусю, а яку пісню співала Каріне?.. Проспівай нам, — попросив Грикор.

— Насміхатися з мене вирішив, чортеня?.. Заспіваю! Думаєш, не заспіваю?

І дід Асатур затягнув старим, прокуреним голосом пісню про юні роки Каріне.

— Я цю пісню знаю! — вигукнуля Асмік і почала співати далі.

Розчервонівшись чи то від пісні, чи від збентеження, вона була напрочуд гарною в цю хвилину в своєму віночку з польових квітів. Вся її постать дихала свіжою, ніжною юністю. Голос Асмік звучав щирим хвилюванням, і дітям здалося, що перед ними стоїть в усій своїй неповторній красі казкова Каріне…

— Розказуй, дідусю, далі! — схаменувся Камо.

— Еге ж. Так про що я говорив?.. — помовчав якусь мить старий мисливець і продовжував розповідь далі: — Взяла Каріне великий мідний глечик — останнє, що залишилось їй на згадку про покійну матір, — і спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям.

Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було ні краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил. і вона була голодна, а шлях передбачався далекий… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.

Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Він шумить, вирує, клекоче… А ця дівчина— Каріне — рукою махнула… «Мало що кажуть. Яке там пекло? В скелі, мабуть, дзюрчить вода. Піду погляну, знайду воду і дітей напою, врятую.» І ця відважна дівчина взяла глечик і вилізла на Чорні скелі.

«Не ходи, не ходи туди — там пекло!» кричали вслід їй жінки, та Каріне не слухала: смілива була, та й не давали спокою їй діти — пити хотіли, плакали.

А в печері — дев… Побачив Каріне дев, заскреготав зубами:

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших умираючих дітей… Дозволь, що це для тебе?» сказала Каріне. Тоді дев заклацав зубами і зареготав.

— Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно, — переконано додав дід.

«Ось я зараз покажу тобі воду!.. Ти мої таємниці взнати хочеш? Почекай-но, я тебе на розтерзання орлам віддам!» заревів на неї дев. І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Що йому, деву? Захоче— рукою небо дістане…

Жінки, які сиділи під деревом, з переляку схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити — це не в млин!..

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шептала схвильовано: «Яка смілива Каріне, яка добра!»

— Ні, дідусю, про пекло і говорити нічого. Яке пекло? Що ти ще вигадав? — похитав головою Армен. — По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Два з половиною століття тому в нашій крайні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, і населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево виростало і все вище підносило глечик. І коли люди нарешті побачили його, він був уже ні на що не придатним, а дуб — високим, як тепер.

— Так воно й було! — весело заляскала в долоні Асмік. — І дев тут ні до чого.

— Як це ні до чого? А то що? Бачиш, як він розізлився? — І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, враз потемнішало, скупчилися похмурі хмари, загримів грім. Ущелини гулко повторили його.

Під стрімчаками Чорних скель

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони заховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку міжгір’я по Чорних скелях проходило кілька паралельних довгих виступів-карнизів, ніби зморшки на лобі у старого.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

— Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

— Стежечка ця посередині скелі обривається, а он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів. Он де мед! — показав старий пальцем.

— Ну, тоді за мною! — скомандував Камо і легко, ніби дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним — Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

— Не йдіть, діти, потрапите до чортів у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? — з переляку закричав дід і, схопившись за кинджал, побіг вперед, намагаючись зупинити їх.

— Дідусю, ти межу переступив, межу! — вдаючи переляканого, підвіз руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його тіпалися, і він міг лише вигукнути вслід дітям:

— Вниз не дивіться, голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки натрапляли на впадини і печери, притулок диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх. Ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

— У мене серце мало не вискочило!

— Нога моя, нехороша, заважає,— сумно виправдувався Грикор.

— Іди обережніше, — упрошувала його Асмік. — А то за рученьку поведу.

Що далі вони йшли, то вужче ставало міжгір’я між двома пасмами скель. Чорні скелі Чанчакару все зближалися і, нарешті, майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий — руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.

Діти зупинилися і прислухалися.

З глибини Чорних скель долинали до них дивні звуки, справді подібні до глухого стогону, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.

Печера, що здавна називалась «воротами пекла», знаходилась по той бік гребеня, і звідси її не було видно.

Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.

Там виднілись різні печери — великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таким вузьким, що печери на тому боці були ясно видні: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.

Раптом Камо зраділо вигукнув.

Діти глянули туди, куди показував Камо. Там, на одному червонорудому стрімчаку, в сутінку, який застилав вхід у печеру, виднілися обриси якихось овальних предметів.

— На караси[7] схожі! — захвилювався Камо.

— Бджоли, бджоли, Камо! — закричав Армен. — Поглянь, як багато бджіл!

— Де, де?

— Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів. Це їхні вулики.

Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами носилися над рудими схилами Чанчакару.

— Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! — збуджено говорив Грикор. — Якби в мене зараз тичка була, намотав би на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків — і назад… Як ви гадаєте, скільки б я меду добував щоразу?.. Погляньте, погляньте — лопата мисливця Каро!.. Тут кожна дірка повна меду! Камо, мені з радощів танцювати хочеться, та боюся в міжгір’я впасти.

— Не радій надміру, а то справді впадеш, — сказала злякано Асмік.

Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій також було видно якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, а трохи глибше стояв великий казан.

Всі схвилювалися ще більше.

— Люди… тут жили люди! — гарячився Камо. — Але як вони проникли сюди?

— Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? — сміючись сказав Грикор. — Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…

— От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… — фантазував Армен, — драбиною ми дістались би до печери.

— Так, — натхненно сказав Камо, — це був би міст, справжній міст!

— От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, — сумно промовив Грикор.

Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилася вниз.

— Ой, яка безодня! — з жахом відсахнулась вона. — Ходімо назад!

— Ну, як же я піду назад? — удавано запхикав Грикор. — Я від запаху меду зовсім збожеволів. Як же я піду, меду не покуштувавши?

Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.

На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.

Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи під старим дубом.

Побачивши дітей, він дуже зрадів.

— Живі? Здорові? Нічого не трапилося? — спитав він хвилюючись. — Ну, диво, просто диво — в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!

Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.

— З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу — пекло, — серйозним тоном сказав дідові Грикор. — Вони тепер на дачі — на вірхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив: і земля не затряслася, і вітри не знялися.

Дід дивився недовірливо.

— Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? — трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.

— Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! — підстрибуючи, вигукувала Асмік. — Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!

Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.

— Все, що є в печерах, залишене людьми, в цьому нема ніякого сумніву, переконливо говорив Армен. — Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.

— А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли полював у молодості? — запитав Камо, показуючи гільзу.

Дід взяв і уважно почав розглядати її.

— Адже я розповідав, що мисливець Каро сходив сюди. Отже, це він і стріляв, — хай йому пухом земля! — розхвилювався дід. — Ну й хоробрий же був!.. В наших місцях тільки в нього й була така рушниця — це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало кремінь впаде або не дасть вогню — біда! Зведеться звір на диби — і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб в таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.

— Але ж тут дикі кози ледве пробираються! — здивувався Камо. — Як же ведмідь на ці стежки видирався?

— На те він і ведмідь — мед його тягне. Затуманиться медовим духом і йде…

— Як я! — засміявся Грикор.

— Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!.. — бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Він. здавалося, розмовляв не з дітьми, а з самим Каро. Спогади схвилювали його до сліз.

Обмінюючись враженнями, діти і старий мисливець непомітно дійшли до села.

Армен і Камо зайшли до Арама Акопяна і розповіли йому про все, що вони сьогодні бачили.

Арам Акопян спочатку слухав дітей спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому.

— Чудово, чудово! — повторював він після кожного слова хлопчиків.

Вислухавши розповідь дітей до кінця, вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.

— Ну, — запитав він нарешті,— що ж ви надумали? Яким чином ви хочете потрапити в печеру?

Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:

— Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.

— По драбині піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до отвору печери?

— Метрів шістдесят.

— Отже, потрібно знайти або зробити вірьовочну драбину такої довжини і по ній спуститися згори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван — ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все потрібна

Наступного дня Камо виїхав до Єревана.

Країна змінює обличчя

Цією дорогою Камо не проїжджав з часу війни. Як усе змінилося за ці роки!

Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе ішло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір, що спускалися до річки.

В міжгір’ях лунав скрегіт машин, гуркіт скель, які висаджували в повітря. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань.

— Пробивають тунелі для Зангу, — сказав Камо один з його супутників. — Скоро звідси в Єреван можна буде потрапити і водою.

Автомобіль, в якому вони їхали, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станцій, що будувалися.

Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, тяглися відроги Малого Кавказького хребта, по другій— паралельно їм — Вірменські гори.

Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагоподібна срібна стрічка: це була річка Аракс.

Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату — одної з найвищих гір Малої Азії На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, подібний до цукрової голови, височів Малий Арарат.

— Почекайте, ще трохи почекайте! — упрошував Камо шофера. — Давайте це глянемо, що робиться тут. — Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.

Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, в зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.

— Яка спека зараз в Араратській долині! — сказав один із супутників Камо.

— Душно, — ствердив його товариш. — Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як фрукти Араратської долини.

В цей час увагу Камо привернула нова, ще зовсім не знайома йому картина.

Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і ринула по своєму новому цементному дну велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.

— Що це за річка? Річки тут не було… — здивовано запитав Камо.

— Це Зангу. Її провели сюди тунелями, — відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.

Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.

На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.

— Цієї споруди раніше я не бачив, — сказав Камо.

— Це водонасосна станція, — відповів йому супутник. — Електронасоси піднімають сюди воду з міжгір’я Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.

Камо не міг опам’ятатися від здивування. «Адже тут зовсім недавно — думав він, — була пустеля!..» Та ще більше був він здивований, коли автомобіль наблизився до міста. На раніше безводних, кам’янистих, повних гадюк і скорпіонів горбах, що оточують Єреван, тепер підносились нові величезні будови — заводи, фабрики. Ліворуч від них розкинулись біленькі виселки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюрчали живодайні води Зангу…

Ще один поворот— і перед мандрівниками показався Єреван, який стояв в одному з куточків Араратської долини, з трьох боків оточений горбами, що утопають в зелені садів.

Серце Камо радісно забилося від захоплення. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…

Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, то пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виднілися ніби сонцем налиті абрикоси.

— Звідкіля ти, синку, з яких місць? — ласкаво запитала у Камо літня жінка, яка стояла біля паркана в одному із садів.

— Я живу на березі Севану.

— Севану?.. Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів: у вас їх немає.— І жінка, незважаючи на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.

Так, у них, в безлісному краї, нема ні садів, ні фруктів. Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною— Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі…

З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.

Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички в кварталі глинобитних будинків проходить тепер новий красивий проспект імені Сталіна. Обабіч його стоять великі розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.

Місто збудоване на невичерпних пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами — дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будівель єреванцям не треба привозити камінь здалеку.

В дитинстві, коли Камо жив у Єревані. він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.

Видобутий на поверхню туф м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.

Камо пригадав, як він ще маленьким без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту — такий легкий цей камінь.

Камо продовжував роздивлятися місто.

Він із здивуванням побачив, що за останні роки нижче від Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Побачив, як одна за одною простягалися вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовно-обробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.

Електрика тут підіймала воду озера Айгер-Гьол на вершину горбів, а звідти скидала її вниз, і вода бігла по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.

Зангу рухає всі промислові гіганти, фабрики і майстерні Араратської долини. А сила Зангу — це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.

В Єревані Камо насамперед зайшов до редакції республіканської піонерської газети.

Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно вказала йому на двері, що вели у сусідню кімнату.

За величезном столом сиділа, схилившись над газетою, молода людина. Це був редактор.

Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимсь розмовляти. Помітивши Камо, він вказав йому рукою на крісло.

Поки редактор розмовляв по телефону, Камо непомітно його розглядав.

Високе чоло, чорне волосся, темнокарі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.

— Ви звідки? — запитав редактор у Камо, поклавши трубку.

— Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.

— А, із Лчавана? Знаю, знаю…

Редактор з задоволенням глянув на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.

— Ти виглядаєш бойовим хлопцем, — сказав він. — І кореспонденції твої завжди бойові. Ну, як, відпускають вам корм для ваших птахів?

— Звідкіля ви знаєте? — здивувався Камо.

— Ми?.. Ми повинні знати про всі випадки, коли піонерам не допомагають. Ну, як тепер? Корм дають?

— Дають.

Редактор посміхнувся.

— Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?

Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

— Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу. Сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Ви справжні молодці! Перешкоди треба переборювати, і Арам Акопян дуже добре робить, що допомагає вам. Але я чув, що ви інколи і у відчай впадаєте. Це, звичайно, зрозуміло: нелегко видиратися на Чанчакар чи відкривати таємниці озера Гіллі і Чорних скель. Та й ферма завдає вам багато клопоту. Труднощі великі. Ну, нічого, все життя юного натураліста мусить бути боротьбою з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.

Співбесідник, очевидно, ухилявся від позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахнули.

— Звідки у піонерів гроші? — обурився він. — Спорядження дасте мені і від мене одержите назад. Ну, от, це інша справа… Так, так… — схвально покивав головою редактор.

Нарешті, поклавши трубку, він задоволено сказав:

— Підеш і все одержиш.

Викликавши секретаря, редактор дав розпорядження:

— Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван. А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає весь Союз.

Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали в Комітет в справах фізкультури. Там йому видали все необхідне спорядження.

Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.

За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз вірьовочну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер «Пионерской правдьі», на першій сторінці якої під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван» була надрукована велика стаття. В центрі статті був вміщений — портрет Камо.

Як потрапили люди в печери Чанчакару

Армен всю ніч перевертався в постелі — враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було с певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.

Ранком наступного дня після від’їзду Камо до Єревана Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було — вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонерами.

Пташенята водяних птахів виросли.

Прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були рухливіші і рішучіші, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались — давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Вони були ще обережні й недовірливі. У ставку вони поводились так само, як і домашні гуси, — «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки з’явилися на світ покритими світлобурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був аспідночорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світлочервоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.

Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися, билися, щоб захопити кращі місця.

До Асмік підійшли Армен і Грикор.

— Як ти гадаєш, — запитав Армен, — невже ми сидітимемо без діла, поки повернеться Камо?

Асмік замість відповіді підняла за ніжки дохле каченя.

— Завскладом не дає більше ячменю, — сказала вона.

— Чому? По якому праву? — спалахнув завжди спокійний і лагідний Армен.

— Каже: «Все одно всі передохнуть. Шкода ячменю».

— А голова що говорить?

— Він?.. «Відправимо. — каже, — птицю на базар, продамо. Все одно без води не буде з цього діла». Завскладом завжди бурчить, коли видає ячмінь. Дядька Баграта розхолоджує.

— Ходім до Арама Акопяна, — запропонував Армен.

— Ідіть ви, а я піду на склад, може, вмовлю завідуючого дати трохи ячменю, — відповіла Асмік, витираючи сльози і обережно кладучи на землю дохле каченя.

— Потерпи, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє,— спробував заспокоїти Армен.

— Еге, «потерпи»… А вони хіба терпітимуть? — вказала Асмік на своїх вихованців. — Та ще он скільки ти води випустив із ставка на ячмінне поле! Як же я їх тепер купатиму?.. А які вони гарненькі і як їх шкода!

— Але ж ячмінь сохне, — виправдувався Армен. — І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне… Ну, та сльози тут нічого не допоможуть!..

— А ти сходи на озеро, поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусенят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти лише на їхнє пір’ячко поглянь, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… — говорила Асмік.

Підійшла мати Асмік, Анаїд.

— Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! — лагідно дорікала вона хлопчикові.— Асмік від весни не знає ні сну, ні спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!..» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона каже: «Ах, вона така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!.. " І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!.. А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?

— Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх, з’їмо. Щодо цього ти не турбуйся, — пожартував Грикор. — Краще скажи: чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?

— Ей, хлопче, які у дівчинки на Чан-чакарі можуть бути справи?.. Три дні тому ви її теж кудись водили — тільки черевики побила.

— Які в нас там справи?.. Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?.. Ходімо, Асмік!

— Справа не тільки в ньому. Ми повинні дізнатися, яким шляхом піднімались в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, — поважно пояснив Армен.

— На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою — хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, — усміхаючись, додала вона, глянувши на Грикора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони відійти од ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

— Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі?.. Ще що!.. Як по мед ідемо — я з вами; як за старими сінниками — краще вже з телятами залишитись.

— Коли встановимо, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед здобудемо і все інше.

— Так?.. Тоді ходімо: мед — мені, глечики — вам, — засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям, до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, подібний до вулиці у великому місті, з високими-превисокими будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти. Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

— На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? — сказав Армен.

— Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? — висловила здогад Асмік.

Діти якийсь час мовчали. «Що ж робити? З чого почати?» думав кожний з них.

Мізерні, зів’ялі паростки, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

— Адже це дуб, — сказав він, зірвавши один листок. — Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, в двох-трьох місцях розрив кам’янисту землю і оголив один з коренів давно напівзітлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього кореня.

Армен довго, в глибокій задумі розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

— Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень — ось рештки його коріння. Його маківка сягала середини скель, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили на гору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

— А чому люди переселилися в печери?

— Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, — відповів за Армена Грикор.

— Що ж було з дубом? — не вгамовувалась Асмік.

— Дуб спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який паш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день, і раптом — хмари, грім, гроза. Ось поглянь — знову збираються хмари…

Справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони вкрили все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

— Як там мої пташенята? — раділа Асмік. — Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусенята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

— Я більше не дозволю тобі брати соду із ставка для ячмінного поля, — сказала Арменові Асмік.

— Не дозволиш? А план? З півгектара — двадцять центнерів ячменю?.. А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Григор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під холодні струмені.

— Дайте освіжитися! Хіба від води втікають!.. Вода — це бог на нашій землі, спаленій сонцем. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова — будуть пастися, гладшати. Восени поведуть телят важити. Зважать — мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержте і ви премію!» Ото, не мав клопоту — бреди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! — говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

— Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, — упрошувала його Асмік.

— Мені й тут добре!..

Армен і Асмік силою затягли його під навіс. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного, а над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

Похід на Чанчакар

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Потрапила вона, нарешті, і до старого мисливця.

— Ходи-но, поцілую тебе, моє левеня! — вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

— Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

— Мало цього, дядьку Баграт: приймай у колгосп нові сім’ї,—ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано:

— Що це за новина? Які сім'ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

— Бджолині сім’ї, дядьку Баграт! З чадами, домочадцями і коморами меду.

— А, з Чанчакару! — догадався Баграт. — Милості просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? — звернувся він до бригадира Овсепа. — Кажеш, сіножатки і коси готові?.. Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

— Що, вчені брати, підемо на світанні? — запитав Грикор.

— Підемо. Не проспіть, — сказав Камо.

Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

— Подумаєш, — сказав він уїдливо, — наукову експедицію організовують! Ми, значить, жили тут дурні-дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття.

— Що тебе турбує? — запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

— «Що, що»… — зніяковів Артуш. — А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з толку.

— Чого ти злишся? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, попроси Арама Акопяна піти з нами.

— Арам Акопян вам не пара, — сказав Артуш. — Він людина розумна.

— Це вірно: він людина розумна і дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми, чого доброго, за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери.

— Порівняв!.. Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, — посміхнувся Артуш.

— А хіба ти не знаєш, що горн Малого Кавказького хребта також дуже багаті рудами? — запитав Камо.

— Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!

— Можливо, ми знайдемо там де ще важливіше від золота… Ходімо!

— Не розумію, що у тебе в животі смокче? — обернувшись, сказав Грикор. — Коли перестане, приходь, працюватимемо разом.

— Ну, пасіка в нас уже є. Завідую нею я, а дідусь — старший пасічник, він же і сторож, охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці,— оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались до старого дуба.

— Я дійшов до дідівської межі, — сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.

— А ось зараз ти переступиш цю межу, — усміхаючись, сказав Арам Акопян.

— Я! Я переступлю межу, далі якої не ходили мої діди?

— Так, ти. Адже ти вже переступив її.

— Коли? Як?..

— Коли вступив до колгоспу і став передовою людиною у ньому, коли перестав ходити до церкви — ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, дідусю, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже І цю межу… — І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.

— Ур-ра-а!.. Дідусь переступив межу! — закричали діти і вслід за Арамом Акопяном та старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.

Підйом був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив зрошені потом обличчя наших мандрівників.

Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Води його спочатку були синіми, та коли зійшло сонце, вони набрали веселого світлоблакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, ніби по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла

Частина Севану ще здавалася темною. але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.

— Гляньте, гляньте, яка велика чайка! — вигукнула Асмік.

— Ну, що ти, це парусник Рибтресту, — сказав Армен. — А й справді схожий на гігантську чайку!

Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.

У той час як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.

— Дідусю! — покликав старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці.— Що ти думаєш про куріпок?

— Хай живуть: пташенята в них, — тепло посміхнувся старий Асатур.

А куріпок навколо було так багато і такий влаштували концерт, що діти заслухались і майже забули важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.

— Ну, почнемо! — першим опам’ятався вчитель.

Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець вірьовочної драбини, Арам Акопян обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки близько чотирьох метрів. Кінець драбини ліг на ньому гармонією.

— Отже, звідси до печери менше ніж шістдесят метрів, — сказав учитель. — Погляньте, скільки вірьовки залишилося.

Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Чи то вони боялися, чи то знайоме мисливцеві напруження охопило їх, коли з завмиранням серця очікує він на появу звіра…

Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:

— Дозвольте мені, товаришу Акопян, я спущуся першим.

— Тобі, звичайно, це легше, ніж мені,— сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. — Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.

— Арам-джан, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у що прокляту печеру? — благав дід, — Адже постіль сатани саме там і є…

Діти засміялись.

— Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак — це в Степанаванському районі — пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було— постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика неприємність сталася: штовхнув я випадком кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!.. — сказав учитель, поклавши руку старому на плече.

Він підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики з хвилюванням стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Акопян спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник: скеля була стрімка, бачити, що робиться на ній, можна було, тільки нахилившись. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

— Дідусю, він уже добрався! — закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Акопян натягав собі на голову сітку, що захищає від бджіл. Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак не лишилось не поміченим зіркими очима Грикора.

— Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Акопяна сатана більш не страшний, — сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Xлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Але — хто перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на рукоятку кинджала, сказав:

— Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

— Рицарська кров тече в жилах мого діда! — пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав, куди спускалися Арам Акопян і Камо.

Асмік запитала поглядом товаришів; «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо обходив провалля, не витримав цього, пішов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

— Ти теж залишайся, Грикоре, — сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. — Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

— Що? Нога? — підвів брови Грикор. — Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

— Ні, ні, не треба! — благала Асмік. — Може лихо скоїтись…

— Саме цього я й хочу, щоб трапилось. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, — продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини

Асмік суворо подивилась на нього.

— Ну, якщо ти так на мене дивишся, візьму й кинуся з горя в провалля, — зробивши ображену міну, сказав Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, ніби він справді кинувся в провалля.

— Ой, дідусю! — вигукнула вона і припала до діда Асатура.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

— Голуб’ята мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!.. Стривайте, всіх вас у колгосп заберу.

Настала тиша, глибока тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора:

— Друзі, друзі! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск — не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, з хвилюванням чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

— Тут тисячу років тому люди жили! — гукав він. — Чого-чого тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери виглянув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

— Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У таємничих печерах

Арам Акопян і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стриножених бджіл. Частина їх перелетіла па карниз і загрозливо дзижчала над головами неп рошених гостей. Промінь сонця, який упав у бджолину печеру, освітив соти, прикріплені майже біля входу до одної з її стін.

— Яким чином люди могли підняти караси у цю печеру? — запитав Камо в Арам а Акопяна.

— Так, це й справді загадка… — похитав головою вчитель.

Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

— Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Але, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, — попередив їх Арам Акопян.

— Та тут, здається, і нема нічого, — вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

— А це ж що, по-вашому? — запитав Грикор, дістаючи з глибини печери глиняний глечик. — Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?.. Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! — Грикор урочисто виніс на світло спис з довгою ручкою.

Учитель схвильовано взяв спис.

— Так, — сказав Арам Акопян, — ця знахідка важлива. Давайте уважно поглянемо, що тут є.

Вхід до печери був широким, але що далі, то більше звужувався, а стеля ставала нижче. Все губилося в сутінках.

— Ось і «кулемет» наших предків! — вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. — Але де ж стріли?

— Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, — відповів учитель, підіймаючи порожній колчан.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи на своєму шляху стіни, виступи. Ось що трапилось йому під ногами.

— Товаришу Арам, — гукнув він, — подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарною різьбленою ручкою.

— Напевне, князівський, — сказав Грикор.

— Можливо, це меч сельджуків, — промовив Арам Акопян. — Сельджуки у тринадцятому віці вторгалися у Вірменію.

— Отже, це воєнний трофей? — запитав Камо.

— Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, — припустив Грикор. — В ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

— А що це за метал? — знову запитав Камо. Він і не заржавів, але й не блищить!

— Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру, — задумливо говорив учитель, розглядаючи меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Акопяна. Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти ще що-небудь не менш цінне.

— Тут були і жінки! — вигукнув він. — Я знайшов сережки.

— Срібні, — сказав учитель, розглядаючи сережки. — Чому ти гадаєш, що жіночі? Можливо, і чоловічі — у давні часи вірменські князі носили в вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

— Ой, ой, ой! Погляньте-но який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампури[8], каміння, вугілля, попіл… І тут же — кістки!.. — У захваті вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. — Стривайте, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець, Асатур тих часів, убив.

В цей час Камо знайшов біля одної із стін печери великий і важкий мідний казан і, напружуючи сили, витяг його на світло.

Не менш від своїх учнів був схвильований і вчитель. Якби він знайшов золото, а не ці заіржавілі, грубі залізні й бронзові речі, він би не був так збуджений. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого господаря, який жив, боровся і помер тут століття тому.

— Ось погляньте, діти, це кольчуга, — показав він хлопчикам щось подібне до безрукавки, зробленої з залізних кілець.

— А це що, товаришу Арам? — запитав Камо, підіймаючи великий круг, обтягнутий шкірою, неначе турецький барабан. — Невже це щит?

— Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось подібне до ручки.

— Стріла не пробивала шкуру? — здивувався Камо. — Слабка зброя була в ті часи! Зараз і броня танка завтовшки сорок міліметрів снаряда не витримує…

— Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, — пояснив учитель, — її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку, коли араби оточили острів на Севані, вони були озброєні такими щитами. На острові було військо вірменського царя Ашота Залізного.

— Він так і загинув у облозі? — запитав Грикор.

— Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів.

— Всього лише? — здивувався Камо.

— В ті часи у війнах велику роль відігравала погода. І саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вони робили промахи. їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха. Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти, Грикоре, склади ці речі в мішок.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

— Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано промовив:

— Товаришу Арам, адже цей хід людьми зроблено. Погляньте, на стінах сліди якогось знаряддя: кирки чи лома. Цікаво, куди веде цей хід?

— Пригніться, — сказав учитель, — склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись майже вдвоє, Арам Акопян пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

— Куди ж нам іти? — замислився Арам Акопян,

— Підемо навмання — праворуч, — запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватись вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід дедалі світлішав. Ще кілька кроків — і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли-беркути, найбільші і найсильніші з сім’ї орлів. У них було біле пір’я з темнобурою «оборкою» на кінцях крил і чорною — на хвості. Кошлаті ноги у них були ніби в штанях — також темнобурих. Почувши наближення людей, орли вороже глянули на них і, важко розправивши крила, знялися і полетіли в міжгір’я.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З них, витягуючи горбоносі на кошлатих шиях голови, виглядали орлята. Здивування і переляк відбивалися в їхніх темнокорих очах.

— Гніздо орла, — прошепотів Камо.

— Чому ж вони не летять? — запитав Грикор.

— Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.

— Постелі! Постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! — вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

— Не зачіпайте! — стурбовано крикнув він.

Руки з Арама Акопяна тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важливою.

— Не зачіпайте! — повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо, оглядаючи все навколо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, тіістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею було постелено великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки[9]. Століття тому на ньому килимі сиділи, по-східному склавши ноги і спершись на м’які мутаки. На одній мутаці збереглася навіть заглибина.

Посередині печери були сліди вогнища: в ньому залишився попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, і його було видно знизу з міжгір’я. Стеля і стіни печери почорніли від диму.

— І тут шашлик смажили, — мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. — А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха! Ну, ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!..

І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні — такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинками.

— Ого, та це вони залишили для Асмік! — зрадів Грикор.

— І як це ти знаходиш найцікавіші речі! — не без заздрості сказав Камо.

— Ідіть-но сюди, діти, — покликав учитель. — Погляньте на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди, залишені молотом. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…

— Ось, гляньте, вони «наганом» користувались! — показав Грикор на якийсь предмет, який дуже мало нагадував пістолет. Це була щирокогорла, коротка трубка з дерев’яною ручкою. Припасований до неї кремінь свідчив про вогнестрільний характер цієї дивної зброї.

Очі вчителя запалали:

— Дай сюди! Подумати лише — пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.

В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до гнізда орла.

Виступ, на якому знаходилось гніздо, був досить високим. Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:

— Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда одного-двох пташенят.

— Вкусить… Навіщо нам орлята?

— Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.

Грикор стає на плечі Камо і сунув руку до гнізда. Орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.

— Ой, укусив! — кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.

— Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?

— Хтозна: занадто важкий ти, але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників страждати.

Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Пташеня орла було завбільшки з добру курку. Пір’я у нього було таке ж, як і в матері, але з світлішим відтінком. Білими були і «штани».

Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, коли почувся сильний свист, і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю.

— Ой, з’їла, з’їла вона мене! — кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже покинула його і вилетіла з печери.

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, упрошуючи матір не залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку захоплене ним орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

— Ну, як ти себе почуваєш? — сміючись, запитав Камо у Грикора.

— Ой, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

— Покажи-но своє плече… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого впіймати — не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль…

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і порвати йому сорочку.

— Асмік, Армен, ми зловили орля! — підійшовши до краю печери, крикнув Камо в міжгір’я.

— Покажи, Камо! — долинув знизу радісний голос Асмік.

— Зараз, зараз принесу, — пообіцяв Камо, але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопчики підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Тут Грикор несподівано побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни, і, здавалося, сміялась.

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох — уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’яніє від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

— Я ж попереджав — будьте обережними! — з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора. хлопець також здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що століття пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Побігли по тілу мурашки і в Камо.

Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.

— Як це трапилося? Чому вони розсипались? — ледве міг вимовити він.

— І все це справді було постелями? — здивовано запитав Камо.

— Звичайно. Справжніми постелями! — сказав сердито Арам Акопян. показуючи на уцілілі залишки ковдр і сінників. — Ця ковдра була покрита шовком, ця — шерстю, ця — полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби — їх наші предки добували з рослин. Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення.

— Чому ж постелі розсипались?

— Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися — і бачиш, що вийшло…

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», подумав Грикор і, обернувшись, сказав:

— Я йду звідси, — і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

На «пасіці девів»

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався, Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично виблискуючим слизом. Здавалося, що в темряві блискають очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.

Грикорові було страшно, але повернутися він також не міг: прохід був такий вузький, що хлопець не міг у ньому повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті, вдалині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого літало безліч бджіл.

— Ура! От і добрався до меду! — сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

Велика печера була повна бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глечиків-карасів, які, напевне, колись правили за сховища для сиру. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І всі глечики — великі і малі — були повні бджіл та сотів: і золотистих — соковитих, і старих — чорних. Це були справжні вулики, житла цілих бджолиних сімейств. І коли Грикор побачив їх, бурхливий захват і здивування охопили його. Хлопчик відчув бажання одразу ж поділитися з кимось своїми враженнями, розповісти про все, що тут побачив.

Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.

Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:

— Егей! Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили!.. — і почав радісно витанцьовувати на самому краю карниза.

Асмік з жаху заплющила очі.

— Зайди всередину, впадеш! — крикнула вона.

Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки-кібчики, що літали тіо печері, ловлячи бджіл, примусили його зупинитись в здивуванні.

— Отакої! — пробурмотів він. — Отже, і тут у бджіл є вороги.

Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув у низ:

— Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, погляньте і скажіть мені.

Асмік засміялася.

— Не кума Мукела, а мисливця Каро! — тоненьким голоском відгукнулася вона. — Он праворуч під тебе, зовсім близько.

Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там справді стирчала якась палиця з сусідньої чи то печери, чи то з великої розколини скелі. Від виступу, на якому стояв Григор. до неї вела вузенька, подібна до зморшки, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери з входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромленої у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.

— Дідусю, — крикнув він униз, — лови!..

Лопата, вся в меду і воску, полетіла донизу.

— Що там робить цей навіжений? — обурився дід. — Зараз його чорти вниз скинуть!

А Грикор вже вліз у печеру і дивувався з цієї, гідної подиву, «пасіки», можливо, найбільшої і найдикішої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.

— Дідусю, відра, відра потрібні! — закричав Грикор, звісивши голову в міжгір’я. — Швидше посилай за відрами!

Оглянувши склад меду, Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.

Арам Акопян і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.

Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи прибулі з гори предмети. Армена і Асмік все дивувало і хвилювало.

Армен багатозначно подивився на дівчинку:

— Пам’ятаєш, що я говорив?.. Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти, як в печерах з’явилися люди. Коли люди тікали від ворогів, можливо від турків, — турки, як ти знаєш, не раз розоряли нашу Вірменію, — вони побачили гігантський дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з нього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро і навіть глечики.

— Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? — запитала Асмік.

— Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що втікали останні, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери піднятися не могли.

Асмік слухала Армена з захватом.

— Ну, а потім, потім? — з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

— Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися — дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Матері гірко плакали над дітьми, які умирали, а потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

— Друзі, — гукнув згори Грикор, — тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

— Поклич Камо, обмотайте міцно глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Відбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

— Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

— Потім поїси! Спустіть спочатку глечики.

Арам Акопян підійшов до Грикора, який захищав під бджіл зібрані ним соти.

— Нарешті ви прийшли! — зрадів Грикор, — Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз. Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату!

— Розкажи: де, як?

— Не спішіть, давайте спочатку спустимо вниз глечики, — зупинив хлопчиків учитель.

Глечики були величезні — заввишки як дванадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, — з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, масло та багато інших продуктів. Такі глечики стали для бджіл прекрасними готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали. Це була своєрідна «мобілізація сил» для захисту своєї власності від небезпеки, що загрожувала їй.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глечики, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті був готовий для відправки.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

— Зараз будемо спускати глечики! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глечика, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над міжгір’ям, скочив, перехрестився і, розкривши від здивування рот, дивився вгору.

— Дістали-таки! — здивувався він. — І девів не побоялися!

— Дідусю, — крикнув йому Камо, — придерж глечик — розіб’ється!

Дід опам’ятався, обійняв глечик, який порівнявся вже з ним, і обережно поставив його па землю.

— Все це мед, мед, дідусю? — крутячись біля глечика, запитувала Асмік.

— М-мед… д-дівчинко… — затинаючись, відповів старий.

Він був збентежений: невже ця печера і насправді не була «пасікою девів»?

Дід відв’язав вірьовку од глечика, і Камо потягнув її вгору — треба було спускати решту.

Учитель, Камо і Грикор напружено працювали до полудня.

Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.

— Захопи п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, сказав він.

…Коли повернувся Армен, пригнавши кількох ослів, з порожніми відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких літали бджоли.

Ослів і кошики Армен одержав не без труднощів.

— Анархія! — вигукнув за своєю звичкою голова, почувши прохання Армена дати ослів. — У робочий час? Ослів?.. У пас сьогодні сінокіс, а вони їх од роботи відірвати хочуть!

— Коли б ви тільки знали, які ми стародавні речі знайшли і бджіл!

— Стародавні речі? — звів брови догори Баграт. — Які речі? І бджіл? Вулики?

Армен розповів про знахідки.

— Справді знайшли? Дуже, мабуть, намучилися? І Арам був з вами? — раптом пом’якшав голова.

Він зараз же написав дві записки і, віддавши їх Арменові, сказав:

— Одну — на ослів, другу — в комору: одерж харчі для наших археологів, мабуть, зголодніли. Та не забудь цукрового піску захватати: дід Асатур знає, як збирати бджіл на цукор. Навчить і вас. А ми тут вулики приготуємо…

Кошики були підняті на вірьовці в печеру. Дістаючи звідти соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, сприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, і, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але доти, поки серед бджіл не з’являлась матка, Арам Акопян не заспокоювався.

— Матку шукайте, матку! Без матки бджолиній сім’ї не бути, — повторював він.

І тільки, коли матку знаходили, наказував:

— Ну, тепер щільніше закривайте кошик — і вниз!

Один за одним всі кошики з сотами і бджолами були спущені в міжгір’я.

Забравши «пасіку девів», учитель і хлопці вузенькою стежкою пробралися до «складу мисливця Каро». Меду тут і справді виявилося дуже багато. Ним наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.

Потім Арам Акопян і хлопці повернулися до печери. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над міжгір’ям.

— Приймайте наслідного царя птахів! — гукнув униз Камо.

Асмік підскакувала від радощів.

— Чому ви так поволі спускаєте? — хвилювалась вона, згоряючи від нетерпіння.

Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.

Армен підв’язав клітку до сідла осла.

— Ну, що там у вас? Все? — гукнув він угору.

— Все. Зараз і ми спустимося, — обізвався Камо.

Робота була закінчена. Арам Акопян, Камо і Грикор сіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.

Проти них, по той бік провалля, темною пащею зіяв вхід у печеру, яку називали «воротами пекла».

Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчаті вершини, виглядали похмуро.

Завивав вітер у міжгір’ях. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер ущухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав приглушений, віддалений шум.

«Чому стогне і крекче гора?» думав Арам Акопян. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з'ясувати їхньої причини не міг.

Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі — груба, нерівна, неначе вся порізана; нижня — рівна, гладенька, навіть блискуча.

Вгледівшись, Арам Акопян помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад[10] став перед скелею з зубчатою вершиною і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…

«Що ж це за така загадкова смуга?» думав учитель.

Наступного дня дід Асатур сказав у селі старикам:

— Ясно, як божий день: в Чанчакарі ніяких девів нема!

В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Один заздрісник Артуш, як і раніш, був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»

Глечики з сотами, привезені з Чанчакару, діти помістили в одному з кутків подвір’я птахівницької ферми, дбайливо відгородивши їх від птахів. Інші речі, знайдені в печерах, вони віднесли до школи. Тут Арам Акопян призначив для них окрему кімнату.

Того ж дня вчитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:

«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння І хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».

Бджолами й глечиками з медом зайнявся дід Асатур. Він розкрив кошики і випустив бджіл на волю. Бджоли вилетіли і зразу ж оточили караси.

— Тепер кожна бджола по запаху знайде свій вулик, свою сім’ю, — сказав Арам Акопян.

Біля отворів глечиків виникло немало боїв, поки бджоли не розмістилися нарешті у своїх гніздах. А для бджіл, які не знайшли собі місця, Камо і Армен швидко збили ящики.

— Чому бджоли вибрали житлом глеки? Невже у наших предків були такі вулики? — запитав Армен у Арама Акопяна.

— Твоя здогадка, що люди підпилися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх в глечиках, було б помилкою. Але коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали влаштовуватись у таких вигідних квартирах, якими виявились для них ці глечики.

За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поле за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати вулики. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахо ферми і дратував Асмік:

— Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!.. Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!

Камінь з персня полководця Артака

Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси.

Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся па якусь тверду, обліплену носком грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.

«Гарний який! Я подарую його Асмік, розважу дівчинку», вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука.

Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.

Дощі останніх днів оживили річку; ставок був теж повний прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Разом з ними в ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди па виставку.

До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який пригорщами кидала їм дівчинка.

— Ти подивись, подивись, дідусю, що вони роблять! — з запалом вигукнула Асмік, побачивши діда.

— Та-ак… Вони й справді свої дикі звички забувають! Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, сказав дід і простягнув Асмік камінь.

— Який гарний! — зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. — Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, дідусю, я зараз повернуся! — крикнула вона.

— Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! — сказала Асмік Арменові.

Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:

— Мені здається, що це смарагд. Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.

Дівчинка злякалась.

— Десятки тисяч!..

— І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і букви вирізьблені.

— Букви?.. Дай гляну! Справді… Що це може бути?

— Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Акопяну, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив від радості. Оце-то відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини — він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.

— Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! — вигукнув Армен і, затиснувши камінь в кулак, побіг до вчителя.

Арам Акопян, оглянувши камінь, підтвердив здогадку хлопчика:

— Це важлива для науки знахідка, — сказав він. — Де ти взяв його?

— Дід Асатур подарував Асмік.

— Дід — мисливець. Віїн, мабуть, знайшов його де-небудь в горах.

Армен побіг до старого.

— Дідусю, де ти взяв цей камінь?

— Під порожніми сотами знайшов, у карасі.

— І нічого іншого там не було?

— Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.

Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.

— У печерах Чанчакару, безсумнівно, ховався полководець Артак зі своїми людьми. Бо як інакше міг потрапити туди цей камі’нь? Адже це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках.

— З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, — сказав Армен. — Ми, мабуть, не все там знайшли.

— Так, але всі знайдені нами речі могли належати лише простим людям… У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, — заперечив Камо.

— Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там, то виходить, що там був і Артак. Ось що я гадаю.

— Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери. Можливо, знайдемо ще якусь річ, — запропонував Камо.

Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх…

Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопчики з великими труднощами спустилися по вірьовочній драбині в найбільшу печеру.

Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «печери постелей», Грикор враз зупинив Камо:

— Поглянь-но, тут ліворуч є дірка, ніби нора борсукова.

При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На його стінах залишилися сліди лома, що пробив колись тут шлях жителям печери.

Камо проскочив у цю щілину.

— Всі за мною, хлопці! — скомандував він. — Тільки нагинайтеся нижче.

Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся болісний стогін Грикора:

— Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!

— Що таке? Стукнувся об камінь лобом?

— Еге ж. Та ще який міцний камінь, будь він проклятий!

Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз течуть сльози з очей, а на лобі набігла велика синя гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.

Подолавши кілька метрів шляху, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику печеру. Вона була круглої форми, з куполоподібним склепінням. Фантастичні, немовби виліплені, фігури, що вкривала стелю і стіни печери, надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, вони, здавалося, були твором якогось геніального художника.

Хлопчики в захопленні розглядали це чудове природне ліплення.

— Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. їх розчинял-а вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури — сталактити.

Несподівано Грикор скрикнув і, не з змозі вимовити й слова, показав у куток.

Хлопчики глянули в куток, і жах опанував їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи плече до плеча. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом зяяли очні впадини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.

Перший опам’ятався Камо.

— Не бійтеся, це людські кістяки, — сказав він. — Ось ми й знайшли хазяїна персня — Артака, — показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. — А це — дружина полководця.

Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінку печери.

Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка, з рукояткою, всипаною дорогоцінним камінням.

— Артак у відчаї кінчив життя самогубством. — сказав він.

— Так, Аргак заколовся, — підтвердив Армен, — але скоріше, щоб не потрапити до рук ворога, ніж з відчаю… Оце-то смерть! Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уявити лише — до чого велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Але яким був його кінець!..

Хлопчики уявили собі трагедію, що сталася в цій печері. Похмура картина далекого минулого захопила їхню уяву.

— А печера ця схожа на храм, — сказав Камо. — Гляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Погляньте, як усе сяє, переливається барвами!

— Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, весь у дорогоцінному камінні!.. І який важкий — не підняти. Щоб битися з таким мечем у руках, треба бути величезним і сильним, як ти гадаєш, Камо? — запитав Армен.

— Артак і був саме таким. Глянь на кістяк — гігант! — відповів Камо. — Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?

— А то не нападе! Дивись!..

Недалеко від перших двох хлопчики побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, мідні шоломи і бронзові лати.

— Ось і воїни Артака, — промовив Армен, — наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Невідомо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Акопян прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. — Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит: — Їх понесеш ти. Меч візьме Камо — він найсильніший. А я беру кинджал.

Камо і Грикор погодилися з Арменом.

Кожний узяв свою ношу, і всі разом вийшли з печери. Коли вони піднялися на вершину скелі, від озера знизу долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!..»

Хлопчики мимохіть здригнулися і насупились.

— Знову реве!.. — сердито промовив Камо. — Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!

Приїзд професора Севяна

В середній школі села Лчаван напувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили в сусідній хімічний кабінет усе приладдя. Вільна велика кімната мала прийняти всі старожитності, знайдені юними натуралістами. Арам Акопян цього разу виступав не лише в ролі вчителя природознавства, але й археолога.

Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Бережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.

Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо — його меч і величезний щит.

Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, з силою напружуючи мускули, підняв важкий меч. Ставши в позі, він урочисто виголосив:

— «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!..»

Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця десятого століття Геворка Марзпетуні.

Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.

— Оце на тебе схоже!.. Вірю тобі, неодмінно ворогів вигонити підеш, — усміхнулась до Камо Асмік.

У коридорі з’явився вчитель. Камо поспішно поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стояв біля стіни. Арам Акопян зайшов І, добродушно усміхаючись, похитав головою.

— Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, — сказав він і впустив до кімнати школярів.

…За три дні приїхала з Єревана в село група вчених на чолі з професором Севяком. Побачивши знайдені дітьми старожитності, професор розхвилювався: Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати ці давності!..

— По втримався професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але… не вийшло, — виправдувався вчитель.

— Побачивши дичину, мисливец про все на світі забуває. Не сердься, мудрий чоловіче. Адже це також здобич, примирливим тоном сказав дід Асатур.

Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.

— Ми не все принесли, що знайшли, — говорив далі Арам Акопян. — Це всього лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота випаде на долю вашої експедиції. Чанчакар — лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, проритими людьми. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Порядком попередньої розвідки, — повторив учитель.

Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений захопився і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.

Було скликано загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян говорив про те надзвичайне значення, яке мають для науки знайдені предмети. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і керівник їхній, вчитель Арам Акопян, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.

— За кілька днів, — додав професор, — Арам Акопян, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.

Слова професора були зустрінуті по-різному. Зелені очі Артуша блиснули віл заздрості, а Грикор, який сидів поруч з своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.

Наші діти звикли до успіхів, і перша ж невдача змусила їх розгубитися.

З ферми почали зникати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, жодний шуліка не показувався над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато — до п'яти-шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.

— Анархія! — розвів руками Баграт. — Про що ж думають твої натуралісти? Не можуть справитися з кількома пташенятами?.. Як же я справляюсь з величезним колгоспом?

Хлопчики вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. І все ж пташенята і далі зникали…

Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, простуючи до огорожі

Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.

— Що таке? — пробурмотів дід, нічого не розуміючи. — Піду подивлюся.

Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби; Поряд були інші бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.

На подвір’ї ферми панував спокій її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік. Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити з неї попіл.

Бочка зарипіла, захиталась і, хтось всередині в ній прошепотів:

— Ну, що? Можна вилазити?

— Давай, вилазь, вилазь! — почулося з іншої бочки.

Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.

Старий, замруживши очі, кричав: Злодії! Злодії! Осліпили!..

Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так І ие довідалися, хто в них сидів.

Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.

— Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, — сказав він завідувачеві.— Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! — нагримав дід на ні в чому не винну людину.

Після цьоіго до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось, але коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладк, птахи ферми почали привертати увагу куниць і лисів.

Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.

Слідами хитрого звіра

Почався новий навчальний рік.

Асмік тепер училася в сьомому класі, Камо і Армен — у дев’ятому, Грикор — у восьмому. їхня дружба і далі розвивалась і міцніла.

Асмік, так само, як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів, і допомагала матері доглядати їх.

Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.

Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.

— Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму — за всіма правилами! — сказав він.

Побудувавши приміщення для птахів. голова не поскупився прибудувати до них і кімнату для завідуючої і будку для сторожа.

Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге — просторе — було відведено птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята. Для дорослих птахів влаштували сідала. Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.

Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «ячмінь Армена».

Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік готувати математику, літературу.

Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який ночами охороняв ферму.

Коли старий запалив світло, приміщення, де птиці спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.

— Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! — поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.

— Дід твій на полювання вирушив, — сповістила Камо бабуся Наргіз.

Це було вихідного дня. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:

— Ходімо до Грикора.

— Що трапилося? — захвилювалась Асмік.

— Ходімо, потім довідаєшся.

Грикор з захопленням допомагав

колгоспному пастухові напувати телят.

— Ого! — вигукнув він, побачивши товаришів. — Ви чого?

— Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу!

— З вашою допомогою, за п’ять хвилин, — пожартував Грикор.

— А що ж, давай відро…

— Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?

— Грикоре, ходімо на Далі-Даг, — сказав Камо.

— А що там є? Щось їстівне?

— Коли вже мисливець Асатур з своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.

— Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур весь шашлик сам з’їсть! — з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.

— Почекай, не спіши! — наважився остудити його запал Камо. — Він по лисицю пішов. Який там шашлик!

Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі були повні сміху.

— А чим гірший шашлик з лисиці? Що їсть лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? — запитував він з удаваним здивуванням.

— Але ж лисиця і мишей їсть, — сказала Асмік.

— Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.

— Скажи йому, хай не говорить так, — звернулась Асмік до Камо.

— Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!.. Ну, та ходімте ж скоріше!

З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися сліди людини, що недавно пройшла. За нею йшов собака.

— Сліди діда і Чамбара! — зрадів Камо.

Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.

Все навколо було вкрите яскравобілим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по гірських схилах.

Перший сніг у горах!

Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями.

Небо стає ясним і мирним, його блакить— густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в міжгір’я.

Діти зупинилися на одному з схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і. відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.

— Який чудовий день! І в зими є своя краса, — прошепотів Армен.

— Шикуйся! — скомандував Камо.

Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору. Сліди діда то спускалися в міжгір’я, то проходили по краях скель, зважаючи на те, де пролягав шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.

— Он ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?.. Ах, ти, мій красуне! — вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.

А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!

— Не журися! Мій дід цього так не залишить, — впевнено сказав Камо.

Діти підіймалися далі на гору.

Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.

Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припадав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:

— Навмисне для тебе принесла, Чамбарчику.

— І мені дай. Чи я, по-твоєму, гірший за собаку? — простягнув руку Грикор.

— Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?

Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів.

— Дідусю, шашлик готовий? — ще здалеку крикнув Грикор дідові.

— Куди це ви йдете, левенята мої? — весело зустрів дітей мисливець Асатур. — Ну, коли прийшли, добре зробили: ознайомтеся з лисячим звичаєм, — додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. — Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, внизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився, як вона бігом на голе місце на горі, де сніг здуло вітром Дивлюся, а в очах мерехтить. нічого не бачу.

Старий підвівся і знову пішов по сліду лисині Всі рушили за ним.

На одному з стрімких схил^:в слід лисиці знову зник. Куди ж поділася вона?

Не полетіла ж? Хлопчики розгублено мовчали. Дід посміювався у вуса.

— На цей раз вона викинула іншу штучку. Погляньте-но вниз. Бачите?

Було видно, що по снігу прокотилося щось: ніби камінь упав і, розкидавши сніг, скотився вниз. Метрів на десять нижче в снігу була помітна довгаста ямка, далі — ще кілька.

— Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, — пояснив мисливець.

Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.

Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скиглив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.

— Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати! А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, — сказав мисливець.

— А де у неї запасний вихід? — спитав Камо.

— Онде, — відповів Камо, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. — Це стара лисиця! Чи у вас є який-небудь папір?

— Є стара газета, — відповів Камо.

Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопчикам наказав покласти у вхідний отвір газету і запалити.

Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.

— Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! — сказав мисливець.

Весело гавкав Чамбар.

Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.

Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.

— Не крастимеш більше моїх пташенят! — збуджено вигукнула вона.

— Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений. — авторитетним голосом підтвердив Камо.

В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.

— Навряд чи дожене — сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, — пошкодував дід.

— Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? — здивувалась Асмік.

— А тому, що один біжить заради свого життя, а другий — заради живота, — відповів дід і звернув із стежечки в балку. — Тут є гарне джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім — додому, — запропонував він.

Схилом гори всі спустилися вниз.

У міжгір’ї, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і гуртом з апетитом поїли.

Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.

Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням кряккув і простягнув руку, щоб взяти лисицю але… лисиці не було…

— Ой, хлопці, рушницю! Втекла! — вигукнув дід.

А лисиці вже й слід пропав… Перебралась хвостата через горби, і, сидячи в безпечному місці, сміялася, звичайно, з невдахи-мисливця.

Хлопчики прикипіли на місці від здивування.

— Бачили, яку штуку викинула, проклята! — засмучено промовив дід.

Не може бути нічого прикрішого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!

— Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! — підвівся з місця дід.

Дорогою Армен запитав:

— Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?

— Ото ж то, що не вбив, а тільки поранив легенько, — похмуро відповів старий. — Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочити! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця!.. Чекай же. все одно пригадаю тобі колгоспного гусака! — погрожував дід.

Про одного звірка, любителя меду

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Дід Асатур пішов одного разу поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера віяв морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла метелиця. Дід старанно заткнув соломою всі щілини в омшанику і ще раз обійшов його з усіх боків — чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до омшаника. Вони були схожі на котячі.

Дід почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

— Тобі чого? — суворо запитав дід.

— От справи дивовижні! Куди це я потрапив? — з удаваним подивом кліпав очима Грикор. — Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?.. Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

— Годі дурниці плести! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в омшаник, розломила льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

— Ось я їй покажу, як мед їсти! — сердився дід. — Піди сповісти моїм левенятам— доженемо, здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

— Як же вона собак не злякалася? — запитав Камо.

— Вночі метелиця була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя!

А куниця якраз такі ночі вибирає» — засмучено відповів дід. — Як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля омшаника! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!.. Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо-джан, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома. Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

… За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду в архалук, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо і Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла.

Випав густий сніг, і сліди були виразні й чіткі. Коли вони дійшли до міжгір’я Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

— Ху, як багато ходить ця звірюка! — сказав він.

— Та ще й як ходить! — підхопив дід Асатур. — Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла. А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить?.. Все від пристрасті до меду. Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? — обернувся він до Грикора. — Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи меду, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише на світанку вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати. Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопчики ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

— Тепер ти, мила, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, — говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

— Що нам треба робити? запитав Грикор.

— Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушукуни цю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати, намагаючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

— Швидше, швидше, затикайте щілини! — заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип кашель. Куниця розметала палаючі газети, вискочила, торкнувши бороду діда і втекла…

— Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! — розгублено розмахуючи руками, кричав дід. — Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

— Ах, проклята, бороду мені обпалила! — сердито пробурмотів дід, струшуючи з себе іскри. — Щоб твоя родителька здохла!.. А ви чого гави ловили? Треба було за хвіст хапати! Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!» заревів на Гіллі вішап, неначе сміявся з невдачі діда.

— На тобі ще й його! — розсердив ся дід. — Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.

У ті дні на околицях з'явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.

Шротом її не дістанеш, — сказав старий, — високо забралась. Доведеться з гвинтівки. — Дід зітхнув. — Ех, шкода, старий став я… Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди ж мені… Ану, ти спробуй, — простягнув старий гвинтівку Грикорові.

Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але дід, одвівши руку, засміявся:

— Ти що, думаєш, що я й справді ні на що не здатний? Що, ти мене замінити можеш?

Грикор остовпів. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.

— Якщо помре верблюд, все одно осел не носитиме його шкури, — загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.

Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричньовий жмут вати.

Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, вкрита ніжним, оксамитним хутром, залишилася непошкодженою.

— От як стріляти треба! — хвалився дід, з задоволенням погладжуючи прикріплений до архалука значок «Ворошиловський стрілець». — Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання? І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве: камінна куниця-білодушка. її м’яка шкурка була темнокаштанового кольору, на черевці — світлішого відтінку, на шиї — велика біла пляма, хвіст пухнастий, пишний. Але в міру того, як життя покидало куницю, хутро її губило ту красу, яка властива тільки живій істоті.

— Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, — пожартував Грикор.

— Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! — обурювався Камо

— Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує,— запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скиглити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

— Це можна, — погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкурку, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка ж залишилася цілісінькою, і коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила. Дорогою в село Камо запитав діда:

— Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

— Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван — то я так це й залишу?

Відповідь діда порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

— Візьми, доню, — сказав дід розчулено. — Одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру — шовковистому, ніжному — вона була дуже рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

— Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо готовий був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід…