Таємниця затоки Здохлого кита

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальні моргу зайшов респектабельний джентльмен. Він зіслався на об’яву в газеті й став вимагати, щоб йому видали труп. Гроші його не цікавлять, сказав він.

– А в яких ви стосунках із покійним? – запитав служитель моргу, заздалегідь проінструктований детективами

– Я його давній приятель, – пояснив прибулий. – Хочу поховати покійного в нашому родинному склепі.

– Де працював ваш знайомий? – запитав служитель.

– Що це, допит? – роздратовано вигукнув джентльмен.

– Що ви! Це дрібна, але неминуча формальність.

– А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення – я прийшов. Що вам іще треба?

– Ми повинні з’ясувати у найзагальніших рисах усе, що стосується особи покійного.

– Я не маю наміру інформувати вас.

– Дуже жаль, – вкрадливо сказав служитель. – Але в такому разі я не зможу вам віддати тіло.

– Стривайте, – враз полагіднішав незнайомець. – Ви, я бачу, ділова людина. Чи не так? – Він дістав із бокової кишені конверт і поклав перед служителем. – Тут рівно тисяча. Гадаю, досить?

– Що ви, сер! – сказав служитель. – Адже це підкуп, до того ж при виконанні службових обов’язків.

– Ну й дивак же ви. Скажете – видали тіло людині, що відгукнулась на об’яву. На вулиці мене чекає машина. Давайте «вантаж» – і по всьому…

Служитель потягся до відеофона – джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись відлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрімголов вибіг із приймальні…

За кілька хвилин про цей випадок було сповіщено в бюро розшуку.

– За всіма ознаками, – звертаючись до своїх агентів, сказав шеф, – сліди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голівці. А зараз більше пильності, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрібен.