Так, але…

Майбутнє буде давно

Щоразу, коли думаю, чи сподіваюся, чи мрію, чи надіюся, чи планую, чи вірю, що колись потім, у майбутньому, буде не просто все добре, а значно краще, то не забуваю собі нагадати, що будь-яке майбутнє безпосередньо пов’язане хоч із якимось та й старінням. Тобто все може бути значно краще, але воно стосується зовсім іншого рівня віку. Забуваючи про таку залежність, не враховуємо базової ознаки життя — зміни властивостей з плином часу. Парадоксально, але іноді чекаємо на щось дуже добре, не усвідомлюючи, що насправді це є мрією про добру старість, в якій уже не буде всіх молодечих пригод і порухів.

Якби молодість уміла, якби старість силу мала… Дзядзьові з кількохсот французьких прислів’їв, збірку яких я подарував йому на сімдесятивосьмиріччя, якраз це сподобалося і запам’яталося найбільше.

А ще кілька років перед тим я, будучи малою дитиною, яка не мала ні сили, ні вміння, опинився у цікавому світі старих людей, які вмінь мали вже значно більше, ніж сили. Таким чином мої дитячі уявлення про майбутнє перескакували через взірці молодості, доторкаючись до вмілої старості.

Старі люди попри це були дуже активними, і їхні дні були заповнені важливими і приємними діяннями. Вони вставали тоді, коли хотіли. Розпалювали в печі дровами, принесеними до хати звечора. Вітрили постіль на сонячному ґанку. Відривали вчорашню картку календаря. Накручували годинник. Відкидали сніг зі сходів. Милися підігрітою водою у мисці, поставленій на лавку в саду. Снідали кількома скибками хліба з маслом і посіченою зеленою цибулькою. Запивали кавою з молоком. Робили записи у щоденнику. Писали й отримували листи. Поливали помідори. Підв’язували клематіс. Збирали дозрілі сливки. Тичили фасолю. Складали попід стіною хати поколені дрова. Дивилися, як ширяють яструби. Сушили яблука і гриби на сонці. Визбирували горіхи. Пололи клумбу з квітами і сапали кілька грядок із городиною. Щотижня купалися у великій балії. Щомісяця ходили до фризієра, щоби вийти до міста, їм приносили українські газети з Польщі, а вони відправляли з пошти сушені сливки і гриби, запаковані у конверти від тих газет. Вони гріли ковдру на печі перед тим, як лягати спати. А тим часом ішли снігами до інших старих людей, щоби зіграти в бріджа і поговорити про майбутнє. Косили добре вигостреною косою у саду, робили сіно, накладали його у плахту і лізли стрімкою драбиною на стрих, складаючи там суху траву лише для того, щоби пахло в домі сіном, щоби було затишніше. До них приходили такі самі старі люди, з якими ще хотілося бачитися, вони разом сиділи на лавках під деревами, дивилися на захід сонця і говорили про майбутнє. Вони пересиджували на відкритій веранді тижні довгих літніх дощів і обливалися зібраною дощівкою гарячими літніми вечорами. Восени вони, зриваючи дрібки різних ягід, нагадували птахів і білок. У липні розкошували серед порічок, черешень і вишень. Під кінець літа пробували поодинокі дозрілі грушки. Посеред дня вони могли лягти подрімати, а могли аж до ночі робити якусь монотонну роботу.

І весь час були приязні одне до одного. Весь час говорили, жартували і старалися одне одного здивувати. Приносили крихти вістей, признавалися в тому, про що ніколи раніше не згадували, читали вголос книжки, колядували мало не цілу зиму і планували майбутнє. Довго йшли на гору до свого дому, часто перепочивали, спираючись на кісє або сапу. Впивалися склянкою шипучого порічкового або келішком смерекової. Вночі пили горнятко води із заледенілого відра. Зовсім недавно у них були війни, змагання, школи, романи, тюрми, табори, цілий світ широкий, від якого найвиразнішим знаком залишилося безліч віршиків, пісеньок і приповідок різними мовами. А вже незабаром буде майбутнє, на яке так сподівалися, тих, кого так плекали. І трохи ренет. Ренети їли в такий спосіб, що відрізали сточеним на ніц лезом цизорика плястерок за плястерком, цілком узгоджуючи сили й уміння.

І от цих яблук мені тепер бракує. Виявляється, що на поширення їхніх сортів також впливає час, який визначає і розквіт моди, і старіння, і проминання недосяжного майбутнього, пережитого ще у дитинстві. Коротше кажучи, за ренетами ще треба нашукатися.

Pro forma

Наша старенька бабця до останніх тижнів свого життя щодня робила гімнастику, щоб розрухувати суглоби. А дзядзьо, на якому трималася вся довколохатня робота, пильнував, щоби пасок, який він затягав до спеціально пробитих додаткових дірок, ніколи не доводилося попускати через наїдження. Тета Міра, хоч і вважалася найогряднішою, любила далекі проходи і регулярно розминала кисті. Всі вони розумілися на фізичній культурі і знали, що необхідною частиною інтеліґентності є дбання про зручне перебування у більш-менш слухняній тілесній оболонці, в якій призначено перебути земну — наразі єдину знану — форму існування. Бабця була офіцером УГА, дзядзьо до п’ятдесяти чотирьох років гарував на сибірській каторзі, тета Міра колись належала до вже підпільного «Пласту» і кохала «українського Нурмі» — члена ОУН, що був чемпіоном із кількох видів спорту. Народжена 1900 року тетка Оксана у 99-річному віці найбільше потерпала хіба що від порушення слуху. Вона також мала свою досконалу систему догляду за тілом: певна дієта, водні процедури, продумана праця на городі, гірські походи по гриби майже до кінця життя.

Наш тато, який виріс на засланні, займався там боротьбою, а потім культивував різне спортування, до якого привчав нас із братом. У нас були гантелі, квартирна перекладина. З татом ми щотижня їздили на лижах підміськими лісами, зимові канікули проводили на ковзанах, він привчив нас до багатогодинних сеансів настільного тенісу, бадмінтону, біліярду, стрільби з рушниці й пістолета, за його системою ми робили вправи з гумовим джгутом, він захопив нас фехтуванням на рапірах і топірцях, бо приніс нам і рапіри, і бартки. Дитинство ще й передбачало спорт як розвагу: луки, метання ножів і списів, різні види боксування, тривалі перекидування усім, чим можна перекидуватися на довжину дуже довгого коридору. Потім було плавання.

У ті часи було дуже легко записатися в якусь секцію, і всі кудись записувалися. Хай у більшості випадків заняття були недовгими, а кількість секцій, через які перейшов, усе збільшувалася — в цьому також був певний шарм доторку до зовсім інших різновидів культури. Кожен ґатунок руханки дарує відкриття нової пластики, філософії і технології. Фізкультура, — казав наш учитель, — це вам не математика, тут думати треба…

Я записався на біг і бігав кілька років. Вилікувався від усіх дитячих слабостей. Потім уже був баскетбол, баскетбол, баскетбол і трохи тенісу. І безліч підтягань. Важливо, що всім цим ми займалися не на самоті, не з чужими, а з найближчими друзями. Справжніми інтелектуалами на той час.

Двадцять п’ять подальших років дали мені час для того, щоб вигадувати, випробовувати і практикувати власну систему культури тіла. Її головний принцип чимось нагадує чернечий метод постійної молитви. Вже давно нема окремих годин тренінґу. Натомість я шукаю можливостей розрухування і тілесного навантаження, розпорошених упродовж дня у кожній годині. Головне — це пружність, легкість і ситуативна гнучкість.

Незважаючи на всі нагальні справи й необхідні роботи, які диктує кожен день (добре, зважаючи на всі нагальні справи й необхідні роботи, які диктує кожен день), я віднаходжу хвилини усвідомленої тілесності, щоб наповнити їх дбанням про форму.

П’ять разів підняти корпус до ніг ще у ліжку, повільно, кожне згинання розтягнути на хвилину. Коло десяти разів глибоко і різко присісти, вставши з ліжка. Ще кілька разів за день впасти і відтиснутися. Коли десь стоїш, то підніматися на пальцях ніг або легесенько опускатися, ніби пружиниш на лижах. У кожну вільну хвилину закручувати кисті. Перед тим, як закурити, покрутити сигарету між пальцями. Опершись до чогось, помахати випростаною ногою. Проходячи крізь двері, розперти одвірок. Сидячи на кріслі, спробувати себе підняти разом з кріслом. Де є можливість — повисіти. За найменшої нагоди — нагнутися, не згинаючи ніг. Стіну непомітно ударити зі всієї сили, різними частинами руки. Тримаючи щось — підкинути його і зловити. По сходах вибігати. Все, що згинається у тілі, згинати — коротко, але постійно. Обов’язково доводити вправу до легкого захекування. І трохи мерзнути. І їсти стільки, щоб можна було легко з’їсти ще стільки ж. І йти рівно і легко. Думати про ходу. Бо це — фізична культура.

Все мокре висихає

Кілька днів тому сталося щось таке, що було вперше, хоч не вперше нам вперше, але кілька днів тому дощ починався впродовж світлового дня шістнадцять разів, відповідно, приблизно стільки ж разів закінчуючись, і це трохи нагадувало цілковито збитий, навмисне або ні, годинниковий механізм, якийсь будильник або реле, запрограмоване на вишукану послідовність дії.

Коли світло є самим часом, то вода, розподілена в опадах, — його мірилом. Що простіше життя у певному регіоні, то визначенішим є графік опадів. Життя просте там, де є сезон дощів. Або там, де дощ так чи інакше є щодня. У нас натомість стало скомплікованіше. Навіть ветерани передбачення погоди масово зрікаються свого покликання і ремесла, виправдовуючись тим, що щось стало не так. Бо колись і в нас також було досить просто: впродовж літа мусив бути один місяць, коли дощило. Навіть без віщунів усі знали, що приблизно липень. І знали, що мокрота буде спочатку теплою, а потім щораз холоднішою. А тоді знову звідкись візьметься нагрівання, яке має перейти у серпневу сухість. У кожному разі колишні туристи-спортовці липневих переходів нашими горами не планували.

Якщо кількість опадів є вимірюванням часу, то фрагментами неконтрольованого безчасся можна вважати мряку і шаргу. Мряка — безперервний дрібнесенький дощ — не залишає наземних слідів, які можна вимірювати об’ємом. А шарга — горизонтальний вітряний дощ — у кращому разі осідає на вертикальних дерев’яних площинах, на які ніколи не поширюється метрологія. Натомість усі інші ґатунки, навіть той, коли уривається хмара, фіксуються бочками, фосами, потічками, калабанями і швидкістю проникнення у землю. Що похиліша твердь, то менше вона може свідчити про змоклість. На рівних або не оброслих травою ділянках робиться болото.

Болото під ногами і холодна мокра одежа — то дві головні причини (ще може бути дірявий дах), чому літні дощі справляють справжню важкість. Не встелені каменем стежки і відсутність непромокального захистку робили усі роботи в часі дощу не робітними. Добре, що у липні вже все помалу достигає і роботи з рослинами не надто багато. Лиш сиди і дивися, як небо перемочує те, що через кілька тижнів будеш тяжко поливати, черпаючи воду із наповнених попередньо криниць.

Хоч усе мокре висихає, одяг часто треба сушити вранці тою енергією, яку тіло дістало від сніданку. Найгустіший ліс уже не рятує від води зверху. Часом хмара сідає над якимось місцем надовго, зачепившись за гору. Часом верх гори стирчить сухим понад плакучими хмарами. Мокра худоба пахне особливо. Грибам своє. Цілий клопіт — отава. Її мус скосити і якось висушити. Але вона часто чорніє на островах і в копичках. Гумаки парять ноги. Май ліпше ходити босим. Шкіра на ногах коцюрбиться, але вільно дихає і набуває аристократичної чистості, хоч між пальцями випорскується болото. Фасоля, відчувши, що вона ліана, встигає за цей час тричі обкрутитися, обгорнутися навколо похиленої від дощу тички. У всіх сьогочасних плодах відчувається трішечки надлишку води, в якій розчиняються усі компоненти з позначкою мікро.

У місті все інакше. Там камінь сохне після кожного припливу. Місто вигріває із себе вологу, даючи життя новим хмаркам, які мають шанс випорожнитися на нього за короткий час. У місті мокнуть стіни і фантастичну виставу показують ринви. У місті балконні вазонки перемочуються навіть тоді, коли стоять при самій стіні. У місті є парасолі, які лише іноді не дають собі ради з надміром вітру.

І вже як не хронометр, то принаймні метроном. Дощ усюди відраховує темп сприйняття складів. Тому читати у дощ — як колотися у вену. Просто до серця, безпосередньо у мозок. Літні дощі не мають бути перешкодою для того, що не зробив свого часу. Аби не шкодувати за тим, що якось бездарно лякливо перебув цей неповторний час.

Колись давно, коли всі начиталися Маркеса, страшенно модною була цитата, яка дуже точно відповідає відчуттям перебування у клепсидрі літніх дощів. Ніхто не пам’ятав її точно, але всі вловили принцип: дощ тривав три роки, сім місяців, десять днів і дві години…

Бабінтон

Є дуже химерне — принаймні одне з — пояснення Ернеста Гемінґвея щодо його розриву з другою дружиною — тою, яка була багачкою і так багато вклала у письменника. Він каже, що непорозуміння проявлялися передовсім в іграх, якими захоплювалися його друзі та приятелі жінки. Товариство дружини називало себе світським і грало у теніс, лаун-теніс. Білі штани і спіднички, білі сорочки, зелена трава, неквапливість тодішнього аматорського тенісу з усіма ритуалами, свіжість і добрий запах. Натомість гості мужа — на той час переважно баски з Іспанії — грали в пельоту, відбиваючи швидкий м’ячик короткими дерев’яними ракетками. Відповідно, були завжди мокрими, спітнілими, різкими, смердючими і збудженими. Навіть не згадуючи постійного попивання, що цілком неприйнятне у тенісі, але таке файне при пельоті. Зрозуміло, каже письменник, що ці товариства не могли ні подобатися навзаєм, ні віднайти спільної мови. А через них уже й подружжя почало скептично ставитися одне до одного.

Я багато грав у теніс. Грав у пельоту. І розумію, як важливі характери двох досить подібних ігор, насправді однаково дурнуватих у своїх досконало розроблених системах, можуть настільки проявити особливості людини, чоловіка, жінки, що стає ясно: далі жити разом неможливо. Хоч жити разом — це не обов’язково грати у якусь із ігор, можна обійтися без неї, можна її уникнути, однак проявник виявляється надто універсальним.

Але, крім тенісу і пельоти, є ще бадмінтон. Це та гра, яка — як і задумувалося її винахідниками — стала найдоступнішою, а тому і найпопулярнішою серед простих людей, котрі не можуть собі дозволити розкоші тенісу і не хочуть виснажувати себе пельотою.

Не дивно, що в останні десятиліття двадцятого століття ця проста гра стала одним із головних пунктів у радянському списку літніх розваг. Погані ракетки (зазвичай після кількох сотень ударів у них так роз’їжджалися струни, що не менш поганий волан регулярно застрягав між ними) випускалися соціалістичною промисловістю в такій самій кількості, що й погані гітари і лижі. Переважно грали у так званий пляжний бадмінтон: на близькій дистанції, з високою траєкторією польоту, стараючись якнайдовше втримати волан, передаючи його чітко одне одному. В такому разі часто рахували, скільки передач відбулося без збою. Головним прийомом було прийняти і відбити волан так, щоб, задерши голову, бачити його через сітку ракетки.

Бабінтон — так казали на цю гру в наших селах. Оскільки волан надто чутливий до вітру, а в цих краях вітер є головним станом повітря, то в бабінтон грали або дуже рідко, подовгу стоячи з ракетками і вдаючи, що можеш вичислити, коли і як він буде дути, або дуже недовго, розчаровуючись у можливостях цього перекидання воланом, з якого час від часу відривалися кусники пластмасового оперення. Ще був такий гірський спосіб — закласти у волан камінчик або дрібнесеньке яблучко-зелепугу. Тоді можна було навіть тушити, хоч такої подачі майже ніхто не вмів прийняти. Бадмінтон скоро знуджував, бо пропонована розвага перетворювалася на безконечні нагинання за пропущеним воланом, пошуки його далеко від лінії гри. Бадмінтон, який здавався легкодоступним, обертався розчаруванням у власних здібностях. То велика штука, коли рукою, прикріпленою до тіла, в якій є чужорідний інструмент-ракетка, треба ще й влучати у летюче тіло, якому мусиш надати траєкторії польоту, розрахованої очима. Мозкові складно. Ноги стоять на місці, бо опора. Тягнешся до того, до чого не підійдеш, поки не перемістишся. Навіть ударивши, ніколи не можеш бути певним у потрібній силі удару… Тому бадмінтону в нас не любили.

Один з моїх прадідів написав книжку, особливою принадою якої є епіграфи-цитати до кожного розділу. Мені ще з дитинства найбільше подобалися два: «без різноманітності нема приємності» і «кожен має свою методу». Щодо цих приємностей і метод я маю таке переконання, що людина, яка знайшла свою методу приємності (якщо вона, звичайно, не шкодить комусь іншому), є добрим громадянином. Бо вона знає, що зробити, аби їй було добре. А чим більше є людей, яким більш-менш добре, тим спокійніше усім навколишнім. І я знаю свою методу: хочеш, аби було добре, — заграй з кимсь умілим у бадмінтон. Відчуй єдність рухів і етеру, в якому літає думка волана. Насправді нічого іншого, як безпосередній дистанційний контакт, центр до центру. Хоч це може видаватися таким дурним і непотребним на тлі всього того, що відбувається, аж навіть шкода про таке говорити. Але твоя радість — це безпека ближнього.

Зельбсферштендліх, само собою зрозуміло

У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі… мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.

Бачиш… Знаєш… Віриш… Дивні синоніми, які говорять про одне і те ж. Про міру свого прийняття дійсності у доступних тобі межах. Без самопізнання, без усвідомлення власних меж пізнання довіра перетворюється на абсурдне вираховування такої кількості невідомих, яке неспроможний виконати навіть мозок, осяяний до осліплення манією гіперконтролю.

Проблема довіри ускладнюється тим, що вона прикута до інстинктів — і самозбереження, і влади. Тому наскрізь пронизана страхами і бажаннями. А щоб довіряти, треба якраз не боятися. І не боятися за нездійснені бажання. І не боятися не ситуативно, а взагалі. Не боятися себе і того, що можеш витримати. Не боятися опинитися безвладним і не збереженим. Довіра — це форма божевільності. Тої вільності, яка є божою.

На жаль, люди — більшість дуже різних людей — схильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіра — це довіра до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш, нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати.

А в такому разі треба припустити, що те саме веде усіх інших, які захищаються від твого самозахисту і бажають влади над тобою. І цьому можна довіряти. Як Мюллеру. Все одно ви приречені бути разом, загнані у площину множинних донорно-акцепторних зв’язків.

Також довіру має викликати той факт, що всі сюжети, які існують від міфічних часів і донині, побудовані на обдурюванні. Свідомому чи інстинктивному, майстерному чи брутальному. Якщо не інших, то себе, якщо не себе, то натури, якщо не натури, то часу, якщо не часу, то фізіології, якщо не фізіології, то закону і задуму Творця. У цьому сенсі і сексуальна поведінка, і дипломатія, і кубізм, і ювелірне мистецтво, і міжнародна торгівля, і Троянська війна, і лицарський кодекс, і навіть бокс із фехтуванням є виявами системного обдурювання, яке з усіх сил спрямоване на те, щоб викликати довіру. Що вже казати про споконвічні прагнення п’яності, забуття, екстазу, анабіозу, знеболення, розширення і звуження свідомості.

Парадоксально, але надійним середовищем довіри може, а тому мусить бути мова, мовлення, слова. Хоч саме слова найчастіше вважають пусткою, що не заслуговує довіри, попри те, що вони ж передовсім довіру викликають. Важливо, однак, що слова — єдиний інструмент достатнього, ніколи не повного порозуміння. І кожне слово кожної мови є оправданим, річчю в собі. Але довіру має викликати не те, що сказано, а те, що це — сказано.

Неправда, обман і маніпуляції гідні віри у тому, що все це хтось чомусь сказав. Власне тому можна довіряти поезії й прозі, довіряти можна словам, складеним у речення. Тут акт пізнання справді найближчий до акту сотворення.

Іду з маленькою дитиною осіннім вечором темними подвір’ями-відгалуженнями освітленої вулиці. Дитина вже знає ці подвір’я. Ми там були за денного світла. Він знає, де живе великий пес, де росте фізаліс, в якого гарні, але гіркі ягідки, куди звертати, де переступити через кам’яний поріг. Я його запросив на цю напівнічну прогулянку. Але він мене тепер веде. У нього нема ні найменшого страху, тільки захват відкриття і впевненості. Він лиш знає, як туди увійти і як звідти вийти. Він мені повірив, він бачив. Тому я можу іти дещо ззаду. А він може радіти. Мрію про те, що він ніколи не буде закінчувати листів дописаним словом «щиро». Бо тоді пощо взагалі щось казати.

Гарніші від руїн тільки прекрасні руїни

У помешканні, де ми з братом народилися, а я живу все своє життя, ще з перших повоєнних років нагромадилося дуже багато старих речей. Бо сталося так, що в одну квартиру заселили кілька сімей з великої родини, якій належав цілий будинок. Крім новочасних на той момент меблів і причандалля, туди ж знесли всілякі книжки, бюрка, шафи, ліжка, документи й архіви, які залишилися в спадок від попереднього покоління. Тож ми дуже добре знали, що це — письмовий стіл, гарапник, купи нот і церковних книг прадіда, тут — мікроскоп, медичні інструменти, енциклопедія вуйка. Фортепіано тітки, колекція картин іншої тітки, дідові рукописи, олівці-кохінори і готовальня, порцеляна — з часу Відня, дещо — ще з інших місць.

Більшість цих речей були вжитковими на щодень. Ми снідали зі стародавніх тарелів і філіжанок, мелючи каву на предвічному млинку, старі німецькі ножі були найгострішими, а прабабцині простирала і верети найприємнішими на дотик, коли довго читаєш у ліжку, підтягнувши коліна і впираючись стопами у тканину. Нічого спільного з музеєм. У дитинстві я думав, що власне так є нормально. Потім, буваючи у нових квартирах товаришів, дивувався, як можна жити, позбувшись усього старого. Ті давні предмети — навіть без знання їхньої історії, без жодного меморіального навантаження — однозначно здавалися мені і гарнішими, і живішими, і надійнішими, і практичнішими від навіть найновіших радянських.

Трохи підрісши, я зрозумів ще і їхню історичну цінність. І не у зв’язку з родинною пам’яттю, а просто як живих решток світу, якого більше нема. Який цілковито витіснений світом радянським, що намагається переконати, ніби він був завжди і завжди буде.

Недавно ми з братом згадували про наші підліткові сприйняття ситуації. Нам здавалося, що ми — мало не єдині носії й охоронці пам’яті про інше життя у тотальній пустелі радянщини. (Навіть стосовно української галицької мови були налаштовані так, що не відкидали ймовірності бути останніми у світі її носіями.) Тому дуже рано з’явилося певне відчуття обов’язку зберегти якнайбільше свідчень і речових доказів. Так, як обов’язок перед собою прихистити і переховувати загрожених підпільників і нелегалів, незважаючи на ризики і не маючи ні найменшого уявлення, як довго це може тривати. Ми думали про фіксацію й архівацію, фотографування і запис оповідей, пісеньок, висловів і слів. У сенсі збереження речових доказів кожен дорадянський предмет чи папірчик із нашого помешкання набував такого ж значення, як фуги Баха і людина у квадратурі кола Леонардо, якраз у ті роки запущені американцями в космос на випадок, що їх можуть підхопити позаземні цивілізації. Потім, коли наше вийшло із підпілля, ми були вражені тим, як, виявляється, багато було розпорошених людей, котрі відчували так само, робили таке саме. І як багато насправді всього залишилося.

У цьому помешканні народилася і виросла наша мама. Зрештою, всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і численних вуйків та тіток. І мамі завжди йшлося передовсім про тепло і світло, яке її померлі втерли у ці предмети, про тепло і світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого.

Натомість тато був прибульцем. Уся його матерія історії і пам’яті була цілковито знищена кілька разів. Опинившись оголеним серед покладів несвого минулого, він, очевидно, потребував внести щось своє у щільно заставлене середовище. Хоча він зовсім не був нищівником, але цей їхній конфлікт із мамою щодо реновації назавжди відбився у моєму сприйнятті як найдраматичніше протистояння двох найулюбленіших людей. Тато хотів щось оновити, чогось позбутися, мама відстоювала непорушність кожної деталі. Йшлося фактично про базові постулати генетики — спадковість і мінливість. Навіть твердо зайнявши сторону мами, я розумів рацію тата.

З тих часів змінилося тільки одне. Драматичний конфлікт вийшов за межі помешкання і близьких. Переріс у масштаби міста, краю, громади. На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.

Ми йдем вперід…

Коли мала дитина посеред нічного або денного сну раптом прокидається і починає кликати маму або тата, а я можу в той момент взяти його на руки, притулити, заспокоїти і приспати знову, то думаю про можливість того, що через якийсь час народ, до якого я належу, буде трохи щасливішим. І це не перебільшення, не метафора і не патетика. Просто знаю, як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним. І коли поруч не з’являється крізь сон той, хто робить своєю присутністю цей світ безпечним, то мала дитина зробить усе, щоб так адаптуватися до світу, аби самій бути йому загрозою. В такий спосіб виробляється паралельна, альтернативна генетика, в такий спосіб селекціонується особливий тип людини, яка — згідно із загальними правилами генетики — буде проявляти дві головні ознаки життя: спадковість і мінливість. Хоча у цьому випадку альтернативної генетики краще говорити про іншу послідовність: мінливість, а тоді вже спадковість. Тобто патологічні зміни, які мусили статися у найраннішому дитинстві, так чи інакше передадуться у спадщину. З цією спадщиною будуть виростати ті наступні, які доплюсують до неї свої вимушені зміни. Набирається величезний клубок безперервної волічки, в якому вже важко знайти початок.

Дивлюся на свою нову малу дитину і розумію, яка — навіть за щасливого статусу мого з нею перебування у моменти тривоги — довжелезна нитка травм, безпомічності, фанаберій, страхів попередніх поколінь уже тягнеться за нею, і не знаю, чи зможу я, нехтуючи закономірностями спадковості, обірвати її чи принаймні зав’язати якийсь такий тугий ґудз, аби моток не був аж таким плавним.

І звідки починати відмір того, що кровить, що калічить. Може, з того дитячого збірного пункту, де утримували без батьків дітей тих, хто був під слідством чи в тюрмі. Моєму татові було тоді десять років, уже майже не дитина, як на повоєнну радянську Галичину. Але там були й менші. І був страшний мор, усі дитячі хвороби, від яких кричали, кликали маму й тата, гарячкували, виснажувалися і виболювалися, зневоднювалися і щоночі вмирали. Табір охороняли радянські солдати, які у своєму дитинстві перейшли через такі ж та інші влаштовані їм ще кимось старшим переживання. Зрештою, татові, як і багатьом із тих солдатів, було трохи простіше. Він від найперших днів життя не мав звички кликати тата, якого убили ще перед татовим народженням. Чи з травми мами, яка від чотирьох років бачила, як у дім вриваються військові, а її тато і мама такі безпорадні, що нема іншого виходу, крім прагнення захистити їх.

Можна сягнути глибше. До дідів, великої війни, поразки визвольних змагань, іншої війни, ґестапо й НКВД, терористів і партизан, виселень і вивезень.

А можна придивитися до того, що ближче поверхні. Мімікрії, витіснення, підпілля, комсомолу, вищої освіти, радянської школи, кар’єрних мрій, впертості в українськості, брутальності щодення. Про ще новіші феномени можна не говорити, бо вони вже не стосувалися мого дитинства, моїх адаптацій, моїх мінливостей, які обернуться спадковістю. Але все попереднє — як стрімкі сходи, якими доведеться пройти малій теперішній дитині. Наразі вона ще не знає, куди ці сходинки ведуть і як їх переступати, щоби не зломити собі шию. А я не знаю, до чого її готувати, бо видимого насильства стає все менше. Хоч і знаю, куди заведе їх усіх необірваний клубок волічки. У певних колах це називається прокляттям до сьомого коліна.

Щілина любові

То був час, коли європейці відкривали для себе Україну. Різними способами, на різних рівнях. Між тим з’явилася ціла хвиля фільмів, які замовляли різноманітні пізнавально-мистецькі канали. Так зване неігрове кіно. У нас його найчастіше за старою радянською класифікацією називали документальним. Від документу воно, однак, відрізняється добре підібраними історіями, продуманою режисурою їх викладу й артистичним підходом до зйомки. Німецькою особливістю є ще й передовсім пізнавальність, намагання пояснити якісь суттєвіші питання і закономірності масштабніших явищ. Складність парадигми, в яку потрапляли автори цих фільмів, полягала в тому, що у розповіді про Україну мусили вміститися дві суперечливі ідеї. З одного боку, Україна — це Європа, тут такі самі люди, почуття, тут європейська культура й історія, вона безпечна, сентиментальна, привітна, багата, з певного погляду вона європейськіша у своєму часовому відставанні від визнаної Європи. Але, з іншого боку, вона є дивною, екзотичною, загадковою, переповненою красою й абсурдом, нераціональною, суворою і жорстокою у наймальовничіших моментах. Із того всього мусило виходити щось сюрреалістичне. Як сон, в якому знані елементи поєднуються у неможливі комбінації. Тож переповнені симпатією фільмарі все ж таки впадали у захват, коли в найпростіших історіях вилазили якісь несусвітні речі.

Таких повноформатних фільмів було знято досить багато. Не менше десяти навіть брали участь у вагомих фестивалях.

І якось так склалося, що я мав стосунок до кількох, в яких ішлося про українську частину Карпат. Німці завжди потребували якогось тубільного провідника, який би знав місця, мову, міг би бути посередником між авторами і героями. Який би розумів, про що йдеться режисерові і що ж насправді відбувається перед камерою. Випадково потрапивши в одну кіногрупу, я був перерекомендований іншій, а потім ще іншим. Користуючись своїм становищем, я намагався якось так вибудувати маршрути експедицій, щоб у фільми потрапляли місця і люди, які могли викликати любов групи — а відповідно, глядачів, відповідно, Європи — до себе, а відповідно, до наших Карпат, а відповідно — до України.

Я бачив зсередини, як робилося багато фрагментів різних кіноісторій. Естетським фіналом одного фільму мав бути світанок на полонині, коли зверху ранковий туман у долині скидається на море, з якого визирають острівці інших гір, а потім з’являється сонце, туман поступово розлазиться, проявляючи все більше усього видимого, а врешті від нього залишаються тільки краплі роси на стеблах трав на перехиленій площині полонинки.

Щоб заїхати на ту локацію, треба було винайняти машину. Вантажівку, бажано дуже прохідну. Думали зробити це за дня, щоб уже на місці дочекатися літнього ранку. Сиділи у сільській кнайпі на веранді, прибудованій до другого поверху, на яку можна було вийти лише зовнішніми стрімкими сходами. Здавалося, що все вже зроблено, окрім цієї дрібниці, а день ще довгий. Пили пиво і їли будз. Моя Україна була привітною і безпечною. На всі запитання про машину отримували оптимістичну відповідь: зараз хтось приїде, і будете там, але це буде трохи коштувати, бо дорога самі знаєте. По радіо слухали безконечні румунські коломийки в обробці сегедських діджеїв. Години минали. Приходили водії газонів і кразів, які готові були їхати. Вони були п’яні. Режисерка спочатку делікатно, а потім гостро відмовлялася від їхніх послуг. Я казав, що це не шкодить, бо вони так їздили не раз і ще ніколи нікого на цій дорозі не вбили. Ставало темніше. За німецькими принципами, у такий час уже не можна переміщатися в горах ні на машині, ні пішки, ні тверезому, ні з підпилим. Кнайпу вже збиралися закривати, коли з’явився тверезий власник машини, з яким домовилися про виїзд о четвертій ранку. Я буду чекати тут, у кабіні, запевнив він і купив фляшку горілки й дві фляшки пива. Групі треба було десь перепочити. Згадали, що над рестораном — одним з найпишніших у радянські часи — є кілька кімнат, які можна вважати готелем. Поїхали туди. Ресторан був відкритий, а жінка від покоїв разом із ключами вже пішла додому. Поїхали до неї додому. Ключів вона дати не могла, але докінчила доїти корову, дала чоловікові вечерю і, взявши потрібні ключі, поїхала до готелю. Кімнати були на піддашші. Пахло деревом і сіном. Німці лягли спати, бо о третій треба вставати. Рівно о пів на дванадцяту в ресторані внизу почалася дискотека. Колонки, підвішені під стелею, вібрували у підлогу готельних номерів. Ліжка двигтіли. О четвертій було ще дуже холодно. Загорнуту в коци апаратуру акуратно тримали на колінах, посідавши на лавках у кузові армійського ГАЗу. Їхали так, що машина настільки нахилялася, аж спинами можна було впиратися у краї рову з дорогою. Їхали довго і дуже страшно. На полонині туман справді був. Приготували камери, втішаючись, що земля вже не гойдається. А туман був і був. Нічого не було видно ні внизу, ні за три кроки перед собою. Сонце так і не показалося, бо на полонині зачепилися хмари. Провиднілося тільки так, що на тридцять сантиметрів над землею утворилася цілком ясна щілина. Можна було лягти і бачити ті краплі роси на бадиллі, які були потрібні для фінальної сцени. Я привів туди, куди обіцяв, але режисер і оператор запевнили, що так працювати неможливо. То поїхали назад, униз, ще страшніше.

Хіба цього можна не полюбити, — питав я. Хіба ви не цього шукали. Хіба у вас не такого нема.

Тіло землі

Пані Гіба, приятелька моєї бабці, була надзвичайно артистичною. Попри чудесний голос і велике вміння його по-різному змінювати, її міміка і пластика були такими виразними, як у зірок німого кіно. Головним ефектом було вирахуване до мілісекунд завмирання міни чи цілої постави так, щоб найважливіші фраґменти водночас і зафіксувалися, і не порушили враження природного руху. Ми знали, що саме завдяки цьому талантові вона, граючи у бріджа, вигравала у віленських єпископів і уникала арештів ґестапо, коли займалася ризикованою спекуляцією за німців.

— Дивися сюди! — закричала пані Гіба, різко зупинившись на гірській дорозі і вказуючи на лиця кількох людей, які чекали автобуса. — А тепер туди! — і тицьнула пальцем на далеку гору, буки на якій здавалися однорідним зеленим шумовинням. Ті, що стояли на зупинці, також спочатку переглянулися, а тоді озирнулися, шукаючи поглядом того, що би мало бути ззаду. А пані Гіба вже йшла далі. Ми з братом рушили за нею, бо мали її відпровадити аж до літниська. Вже зовсім спокійно, ніби жодної драматичної сцени і не було, пані Гіба пояснила, що для того, аби мати здорові очі (а в кого здорові очі, то й здорова голова), треба постійно виконувати таку просту вправу: різко змінювати глибину погляду. Дивитися раз у далечінь, а потім на щось близьке і дрібне. — Це тоді, коли не маєш можливості хоч якось змінити рівень точки зору, — додала вона.

Того літа я зробив свої перші фотографії — чорно-білі, з поганою чіткістю, ще й надруковані обернено, як у дзеркалі, погані фотографії. Але для мене вони стали одкровенням, зафіксованим одкровенням, до якого можна повертатися, не гублячи просвітління, а викликаючи його ще і ще. Усі вони були зроблені з усіляких високих місць. Я вилізав на більші й менші дерева, на дах хати, на вершок гори. І фотографував те, що було безпосередньо під, і те, що було на обрії. Вийшов зовсім інший світ, який завжди є тоді, коли його не бачиш, паралельна реальність. І нема нічого кращого, як зважати на її існування і намагатися якнайчастіше заглянути у ту правду, без якої твоя правда лиш на правду подібна. Як та дитяча гра, коли пливеш у якійсь воді, зануривши око наполовину, одночасно дивлячись над і під тонкою плівкою поверхні, бачачи і її теж.

Просторова уява — це талант, який є доволі рідкісним. Тому так важливо зміщувати візир. Висота — найкращий спосіб розширення рамки. Навіть тоді, коли йдеться про кілька метрів, про кількадесят сантиметрів, їдучи у високому автобусі, переживаєш ландшафти, недосяжні із седана. Своє місто я по-справжньому охопив аж тоді, коли до тисяч проходів усіма закапелками, накладань їх на мапи і макети, вилізання на найвищі дахи і вежі додався годинний політ на спортивному літачку. А всю велич карпатського лісу увібрав тоді, коли поклав щоку на землю, роздивляючись макроструктури кількамісячних сіянців ялиць поміж велетенських пучків моху і лишайників.

Недаремно навіть військові біноклі мають здатність показувати світ з обох боків.

У літаках я завжди намагаюся сидіти біля вікна. Хоча б заради того, щоби бачити зворотний бік суцільних хмар. Погляди із літака, починаючи з того моменту, коли він лишень піднімається над деревами довкола летовища, належать до моїх найцінніших колекцій. Таким чином я бачив гіперреалістичний Крим у тому місці, де два моря ледве відділені одне від одного, довгу лінію ризького узбережжя, де сосни залишають голим піскам лише малесеньку смужку, свій старий львівський університет, на ланцах біля якого сиділи, мабуть, мої друзі, блискучі на сонці пожмакані сірі Альпи, виноградники Франції і дрібні острови Греції, Дунай і Дніпро, роздвоєну галузку Бистриць, квадратоване море світел Нью-Йорка, блискучо-сиве Середземне море, червоні горби Туреччини, кукурудзяні поля навколо Любляни, водяні жили між дахівкою Венеції і присипані снігом помежені ще у середньовіччі поля задовго до Праги. Ця візія втягує, як найкращий детектив. А одного разу я летів уночі над Делятином. І знав, що там внизу, на ковдрі у саду перед лісом, можу бути я, котрий дивиться на незасліплене світлами зоряне небо і бачить маленькі крапки літаків, які регулярно літають цим коридором.

Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що рай — це летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей.

Дивися тут

Оскільки кожен простір є простором ще й тому, що має сполучення з іншим простором, має вхід, вихід, дірку, канал, через які відбуваються перетікання просторів і їх нанизування у мікро- і макропростори єдиного всесвіту, то те, як і чим прикриті ці переходи, має принципове значення.

В тому числі й фіранки. Або правильніше — заслони, завіси. Бо хтось може завужено трактувати поняття фіранок, а сюди слід прийняти і штори, і занавіски, і портьєри, і гардини, і жалюзі, і куртини, і віконниці, і навіть паравани. Парасолі — вже щось інше.

У всіх цих випадках йдеться про періодичне прикривання міжпросторових переходів, які віддані найпроникливішій субстанції — світлові, а відповідно, і поглядові.

Сутністю фіранок є те, що, перебуваючи на межі просторів, вони одночасно належать обом просторам. Те, чим хочемо прикритися одним боком, виставляємо напоказ іншим. Те, чого не хочемо бачити у своєму просторі, мусимо замінити внутрішньою стороною фіранок.

Тому фіранки можуть бути і обороною, й інтервенцією, не кажучи вже про те, що вони завжди є засобом втечі. Хоча у багатьох випадках метою цієї втечі є не обмеження, а розширення наповненості певного простору. Тому функції фіранок є набагато розгалуженіші, ніж звичайний функціоналізм.

Кілька разів я відчував близькість смерті через фіранки. І не тому, що за ними, за доброю світовою традицією, можуть ховатися убивці. Просто ці фіранки, ця матерія справляли непереборне враження задухи. Тобто, крім світла і зору, вони ще перекривали дихання. Такі синтетичні фіранки тепер дуже модні в інтер’єрах наших країв. Надмір тканин видається наздоганянням тих часів, коли саме тканини були найбільшою матеріальною цінністю і досконалим виказом достатку, скарбу, впевненості у майбутньому. Зрештою, досить зайти у будь-який із численних спеціалізованих фіранкових склепів, аби побачити, що пропонується, що користується попитом і як тяжко буде знайти щось живе, якщо маєш трохи інше уявлення про прикриття від світла та інтимність. Теперішні фіранки подібні до так званої розкішної білизни. Прикриття служить демонстрації. Дорогий бордель для старців, чию фантазію підштовхують другорядні речі.

Тепер, опинившись у покої якогось приватного готелика, я вже не трачу часу і безжально знімаю всі ці шари занавісок, знаючи, що перед виїздом їх треба буде причепити на місце. А в часі цієї роботи розважаюся спогадами про різні фіранки у житті. Роздумами про типологію і систематику. Хоча би кілька позицій, з яких можна було би зробити кілька перших речень будь-якого оповідання. Оповідання про не знати що, а перші речення — про фіранки. Добрий початок.

Про те, що у тому домі на всіх коцах і ковдрах були пришиті вздовж однієї сторони маленькі металеві кільця. Вони були ще з того часу, коли і коци, і ковдри вішали на цвяшки, забиті над вікнами. Спочатку заради обов’язкового світломаскування, потім заради тепла у майже неопалюваних кімнатах.

Про білі квадрати, вирізані зі зношених простирал, із петельками на кантах, вони заслоняли тільки нижню частину вікна, тож із двору не було видно, що робиться у хаті, але з хати можна було бачити верхи чорних дерев, небо, місяць.

І про те, як багато вікон у радянських багатоповерхових будинках були взагалі без жодної заслони. І про газети, якими заслоняли іноді кухонні вікна.

Про паравани, які передбачали заслону посеред кімнати, вирізання простору з простору.

Про сотні провінційних кафе, в яких були окремі кабінки, відділені з усіх боків завісами.

Про те, як жити у кімнаті, вікна якої виходять на завжди святково ілюміновану вулицю, і фіранки можуть тільки щось додати до гри барв, ритмів і відтінків.

І ще одне. Як цікаво іти вулицями темного міста, коли дорога освітлена тільки тим, що просочується з вікон будинків, заслонених і не заслонених, і яке чудесне кіно розгортається у фраґментах побаченого у цих вікнах. Заслонених і не заслонених.

Набуватися

Сего хотє усі люде… В такому разі психічне здоров’я — себто колективне щастя — спільноти залежить передовсім не від можливостей, а від ясності, неприхованості намірів і прагнень.

Одну з найкращих гостин я мав у Мукачеві. Разом із товаришкою ми вийшли вранці з готелю, щоб напитися доброї кави, якої в ті часи не було у нас, у гастрономі. Там до нас підійшов середнього віку чоловік і запитав, чи ми маємо трохи часу, щоб йому помогти. Час у нас був, бо робота мала відбутися аж під вечір. Чоловік запросив до себе додому, щоб трохи почастуватися. Поміч полягала в тому, щоб додому прийшов хтось, кого можна би було назвати гостями. Бо чоловік жив зі старезним татом, і тато забороняв йому пити вино вдень самому. А той дуже хотів попити молодого вина, яке вони з татом робили. Ми швидко познайомилися і пішли до добротного мадярського дому. Там сидів злосний тато. Нас представили йому як давніх знайомих зі Львова, і тато дозволив розпочати гостину. Цілий день ми пили вино, сьорбали сливовицю, дзьобали різні смаколики з пивниці, городу і комина. Тато прислухався до наших оповідей про Україну, врешті сам сів до столу, син подав йому трохи вина і пару плястерків ковбаси. Через кілька годин тато визнав, що син так наробився за останній час, що можна трохи забавитися, тим більше, що до хати хтось прийшов, та й ще такі далекі гості. І сам почав розповідати всякі цікаві речі, час від часу прикрашаючи їх добре продуманими повчаннями і побажаннями. Він набувався. Ми набувалися.

А у маленькому містечку в районі Ріоха все було набагато простіше. Вдень лише в одній кнайпі було кілька людей. Старих чоловіків, які пили каву, вина, читали книжки і газети, слухали радіо, грали у шахи. А ввечері на вуличках біля десятків кнайп із цілком відкритими дверима було вже кілька тисяч мешканців кількатисячного містечка. Хто не вийшов з дому, той стирчав з вікна. Всі тримали в руках склянки, всі пили, ніде не було п’яних, і всі безупинно говорили, майже тручись одне до одного. От у цьому сенс життя, сказав мені один тамтешній інтеліґент. У нас це всі знають, що найголовнішим у житті є смачна їда, добрі напої і говорити, говорити, говорити з кимось, часом обніматися і цілуватися, потому добре спати. І чекати наступного доброго вечора, бо перед тим буде страшна виснажлива праця на самоті.

Власне про щось подібне роздумував Вінценз-філософ. Він говорив про гуцулів, але казав про людей. Казав, що гірське життя — це передовсім тяжкі змагання за виживання. Тобто праця, яка помалу вбиває. І ця гарівка прирікає на самотність. Є робота, яку мусиш зробити сам, і вона може бути дуже довгою. Але саме тому такого великого значення набуває набування. Гостина, частування, бенкет. Короткі миті, коли нема праці і нема самоти. А є зустріч, якісь люде, тертя і не тільки твій піт, і говорити, говорити, співати і данцувати, і позасинаймо, ніби повмираймо…

Цього всім треба. Навіть найліпша праця — робота над собою — частково втрачає свої принади, якщо про це нема як розказати. Різні клімати і родючості, різні темпераменти і ситості, різні рівні вільності й неволі вносять і вносили свої корективи у культури набування.

Однак найважливішим показником колективного щастя є вміння набуватися. Дозвіл на визначення міри між працею і забавою, між самотністю і зустріччю, між виснаженням і гостиною. Між слідом і безслідністю.

Часом люблю дивитися на старі родинні знимки, зроблені власне на різних приятельських прийняттях. Тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки. Майже нічого на столі. Майже порожні тарелі. Недопита фляшка вина. Багато людей, хтось із господарів, хтось із гостей, завжди хтось незнайомий, сонні або збуджені діти, видно, що у приміщенні прохолодно (або навпаки, вечірня горяч, відкриті руки і шиї, ґанки, веранди). Натхненні лиця навіть тоді, коли погані часи, коли завтрашні дати увійдуть у якусь історію. Вони всі разом, хтось до когось прийшов, хтось когось запросив, хтось просто вступив. Вони набуваються. І нічого ліпшого у той день статися не могло. Тому їм зовсім не шкода змарнованого часу.

Бальконна рапсодія

Якби я був бойовиком, учасником бойових дій у місті, якщо я буду учасником бойових дій у хоч якому місті, бо відмінності між містами у такому випадку полягають більше у мотиваціях і прив’язаностях, а не в особливостях міста, Надвірна від Санкт-Петербурга відрізняється менше, ніж причини перебування у бойових діях саме там, так само, як умовний спосіб дієслова відрізняється від, здається, активного, незалежно від часу, то ймовірність моєї погибелі від міни буде набагато більшою, ніж від ураження снайпером, бо вниз, на землю, я бачу набагато гірше, ніж догори, вверх, особливо на балкони, на балкони — особливо.

Чи то через тих, хто мене виховував, чи через власні фонетичні вади, але я не можу вимовити слова «балкон», вимовити з твердим «л», навіть із київськими українськомовними бандитами не вдавалося сказати інакше, тільки «балькон», як і «лямпа», може, саме тому співжиття з бальконами було таким любовним і лагідним, може, тому усі балькони такі привітні, бо їм треба цього м’якого «л».

Я виріс на бальконі, серед десятків різних рослин, за парослями винограду, які тоді якраз дотягнулися до висоти шести метрів, у балії з нагрітою східно-південним сонцем водою, посеред невмотивованого страху, що навіть найкращий балькон може завалитися через надмір тягаря, людського тягаря на ньому.

Наш балькон особливий, він достатньо широкий і має форму півкола, або півкола, яке є трохи більшим від пів, парадоксальна більша половина.

Коли Станіслав Вінценз у своєму Бистреці замовив гуцулам, щоб йому збудували таку хату, як собі, а сам відлучився на короткий час, то отримав справжню гуцульську хату, але з бальконом, інакше не може бути по-панськи, сказали йому будівельники, треба ся звідкись і кудись дивити.

Міра ту — іспанською це те саме, що німецькою шау маль, а по-нашому — дивися, або дивися тут, дивися сюди, дивися там, підставове звертання, початок усіх розповідей, тому в іспанців є мірадори — майже балькони, щоправда, без такого важливого елемента, як відкритий простір, але сконструйовані так, щоби бачити, що діється на обох кінцях вулиці, інакше кажучи — бельведер.

Все ж балькон мріє про перехід в інший простір, що насправді і є означенням простору, балькон настільки ж випускає, наскільки запускає, через це архітектонічне диво відбувається — немов через клітинну оболонку — взаємообмін речовин, випарів, тиску, опадів, освітлення, вражень.

Так, як історія будинку, дому може бути основою для роману, коли невідомо, про що написати роман, який дуже хочеш написати, кожен, будь-який вихід на балькон є матеріалом для повноцінного оповідання.

Розкажи мені про свій бальконний досвід — так могло би формулюватися кінове правило про те, що у певний момент двоє героїв мусять вдатися до епізодів далеких споминів.

З бальконів іноді хочеться промовляти найсокровенніші звернення до народу, вірячи, що звукопосилювальної техніки нема навіть у церквах.

Часом важко втриматися, аби з балькона не вискочити, не кажучи вже, що вимріяним ідеалом власної досконалості переважно є чітке уявлення про те, як ти можеш із нього вправно злізти, як можеш безперешкодно на нього вилізти — виноград, плющ, залізні конструкції, міцні пальці, безвідмовний прес.

Балькон — навіть найменший — не варто закладати непотребом, тоді він здатен перетворитися на пляц, на оазу, на альвеолу насолоди життям: пити там вечірній чай, ранкову каву, іноді навіть ночувати, багато говорити, дивитися на поступовий перехід ранкового туману в освітлену ліхтарями нічогість темності.

Часом житло вибирають за бальконом, часом балькон стає найважливішою складовою житла.

Потрапляючи в якесь помешкання — навіть на пів години, — варто побувати на всіх його бальконах, особливо зовнішніх і внутрішніх, бо тільки їхня симетрія чи асиметрія дає ключ до бачення внутрішнього і зовнішнього життя дому.

З балькона навіть ті, які переважно дивляться догори, мають нагоду навчитися уважно дивитися вниз, знаючи при цьому, що більшість людей того, що відбувається на бальконах, не бачать.

Здається, що така різновекторність поглядів була дуже вагомим чинником в українсько-польській битві за Львів у листопаді 1918 року.

І ще досить багато всього такого.

Altius, fortius?

У тій місцевості, де я здобував дитинство, частіше, ніж в інших відомих мені місцях, траплялося летюче каміння. Зрештою, це було так часто і різноманітно, що саме цілеспрямований політ міг вважатися нормальним станом каміння.

Каміння було різне. Кругле, пласке, кострубате, гладеньке, сіре, чорне, крихке, шарувате, з червоними прожилками, з відбитками черепашок і рачків давнього моря. Було також надто багато кременю. Один знаменитий арабський мандрівник описував цю місцевість як важливий сакральний пункт на надзвичайно важливому панконтинентальному великому кремнієвому шляхові. Також на цих горбах час від часу викопували цілі відра різноманітних кам’яних знарядь, тож не тільки природа, а й затемнена історія давала поживу для розуміння й уяви: якими всілякими можуть бути камені.

Каміння виростало тут краще, ніж картопля. В кожному разі, готуючи поле до картоплі, щороку виймали каменів не набагато менше, ніж дрібної бульби восени. Каміння завжди було під ногами і, що важливіше, під рукою.

Дорослі його переважно двигали, визбирували, кололи. Ним мостили дороги, фоси і стежки, на яких в іншому разі мало би бути болото. Камінням обкладали джерела. З каміння робили загати на потічках, аби утворилося хоч малесеньке плеско, де би можна було принаймні лягти у воду. З каменів складали фундаменти дерев’яних хатів, склепіння пивниць, цямриння криниць, опори кладок, камінням обкладали основи всіляких вертикальних стовпів і стовпчиків.

Натомість діти — порушуючи біблійний детермінізм — каміння розкидали. Кидали його, кидалися ним. Тому тут так часто траплялися летючі камені. Базовою еволюцією дитинства ставала зарадність із каменем. Узяти, потримати в руці, обхопити пальцями, втримати, перекинути з руки в руку, підкинути і зловити. Потім якось кинути. Розвиток проявлявся спочатку у важкості каменя й дальності кидання. Вся середня школа полягала винятково у цільності: влучити каменем точно туди, куди намірився. Вищим же було вміння безпомилково вибрати з усіх каменів у найближчій доступності саме той — за формою, за вагою, за структурою, — яким треба найефективніше скористатися для того, що потрібно тут і тепер. На каміннях таким чином шліфувався мозок. А попри нього — і чіпкість пальців, ергономіка складних рухів, спостережливість, точність, вивіреність, швидкість просторових розрахунків, незворотність і відповідальність.

Бо камінь — завжди небезпека. І для того, хто кидає, також (там казали «такі»).

Тепер самому видається неправдоподібним, але ми кидали годинами. І у кожного з нас кидали також. Перекидували через річку, дах, дерева, дроти. Ціляли в стовпи, стовбури, калабані, галузки і яблука, які несли потоки. Збивали горіхи і грушки. Вели справжні перестрілки камінням, ховаючись у фосах, шкапах, за колійовими насипами. Брали багато каміння в руки, ставали купкою, всі разом підкидали свої камінці до неба, встигали обнятися, пригнути голови і промовити: «На кого Бог пошле». Досягненням особистого контакту було те, що ти можеш з кимось легко перекидатися великим важким каменем. Підручне каміння якось так впливало на самоусвідомлення, що у певному сенсі вирівнювало права сильніших і слабших. Історія Давида з Голіафом була цілком натуральною. Потенційний кривдник завжди знав, що покривджений може вхопити камінь (там казали «плиту») і в цьому сенсі виявитися вправнішим. Усі зважали також на психопатів. І завдяки камінню не боялися здичавілих псів. Через камінь приходило перше знайомство з болем. Через біль від каменя з’являлася перша емпатія. Нас не дивувало, що десь колись когось каменували, якраз це було цілком зрозумілим.

Світ стає інакшим, коли летюче каміння є не магічним реалізмом.

Через багато років (але вже і багато років тому) я мусив цілу ніч проходити злобною осінньою Варшавою. Якісь легендарні кримінальні дільниці. Поодинокі п’яні, цілі горстки вгодованих і крикливих хлопаків у в’єтнамських дутих куртках. Але мені було спокійно, як у дитинстві. Навіть дозволив собі зайти у кілька люмпенських кнайп, незважаючи на смішну беретку і білий плащ. Бо у кожній кишені того плаща лежало по дві дрібні бруківки з Королівського тракту, який тоді ремонтували, а у кожній порепаній рукавиці долоню студив бездоганно круглий камінчик з берега Вісли. Мій дзядзьо на таке казав «жолудь». Відповідно, і погляд був таким, що нічого поганого навіть не збиралося статися. Камінь око точить.

Чистий страх

У деяких пристойних домах доводиться пити чай із чистих порцелянових горняток, всередині аж коричневих від усіх попередніх якісних чаїв, які у них наливали. Натомість моя напарниця у барі передовсім шурувала содою дно кожної філіжанки, яка стояла на тарілочці, де збиралися краплі кави або чаю. Не могла інакше, вважаючи, що якраз невидима сторона денця має бути бездоганно білою.

Так само старший прапорщик У., перевіряючи вранці нічне прибирання казарми, дивився не на підлогу, а запихав пальці за дерев’яні панелі на стінах коридору і майже завжди знаходив там якщо не сміття, то принаймні порохи. Між іншим, туди дуже часто зовсім ненавмисно запихав погашені недопалки або папірчики від м’ятних цукорків прапорщик X., який навіть на автономних радіосеансах у лісах не тільки щодня прав у гарячій воді свої труси і майку, але й прасував їх, скроплюючи офіцерським одеколоном. Наша сусідка Раїса Петровна шаліла, дотримуючись правил гігієни, яких ще у ранньому дитинстві перед Першою світовою набралася від свого дяді-фелшера. Два рази на тиждень — один із них обов’язково припадав на неділю — вона довго тріпала усі хідники та інші підстилки, її лазничка завжди пахла хлоркою, у нас вона ніколи не торкалася клямок, чекаючи, поки їй відчинять двері. Але, приносячи якусь городину, немиту і з грудками землі, без жодного злого умислу клала її на кухонний стіл, просто поміж тарелями, з яких ми їли обід. Вона йшла, не торкаючись своїми чистими руками нашої інфекційної клямки, і мама починала протирати стіл спиртом, а начиння виварювати в окропі з додатком соди.

Я знаю людей, які мають понищені руки від регулярного миття, але днями не міняють шкарпеток; які здобули алергію від надмірного використання прального порошку, але щохвилинно витирають ніс долонею; які не торкаються тварин, але можуть витирати масні пальці об штани. Страшенно поширеними є також мирне співіснування блискучої вітальні і запущеного туалету, наґлянсованих мештів і поскладаного в мушлі брудного начиння, дезінфекційних засобів на родинному пікніку і куп сміття на березі річки…

Таких тонкощів і особливостей настільки багато, що варто визнати: загальне визначення «чистість» (або «чистолюбивість» чи «акуратність») попросту нічого не означає. У цій царині практично не буває універсальності і рівноваги. Переважно кожен має свій індивідуальний набір того, про чистоту чого дбає. Переважно у деяких видах очищення і вичищення кожен так само перебільшує, як на інші не зважає.

Цей набір залежить від усієї попередньої послідовності вражень і знань, починаючи від темпераменту, пренатального досвіду, родинних моделей і закінчуючи вродженими й виробленими властивостями розуму, який, зрештою, так само не може бути різностороннім і всеохопним.

Мало хто здатний жити настільки усвідомлено, щоб раціонально підтримувати чистоту у всіх відношеннях. Здається, що чистолюбство взагалі тримається не на тому, чого хочеш досягнути, а на тому, чого не можеш витримати. Тобто на страхові чогось, що тебе тривожить. Тим часом занечищеності, яка не межує з фобією, можеш навіть не зауважувати.

І це стосується не тільки поверхонь і матеріалів. Принципи гігієни однаково поширюються на мовлення, поведінку, вчинки, стосунки, думки і філософствування. Найважливішим у цьому всьому є здатність розглядати власну і чужу чистоту як проявник, як модель до усвідомлення неможливості повного порозуміння, до прийняття того, що манера поведінки залежить передовсім від пережитих емоцій, а не доступних знань. І розуміння того, що попри найбільше старання у тебе є безліч брудних деталей, а у того, хто тобі здається брудасом, обов’язково заховане щось бездоганно чисте.

Щоправда, колись Серж Ґензбур, бажаючи хоч трохи порятувати від себе жінок, які його прагнули, перестав голити щетину, чистити зуби і нігті, мити голову і черевики, прасувати сорочки. І нічого з того не вийшло, тобто стало ще гірше, тобто аж тоді він перетворився на секс-ідола. Ніколи з таким не вгадаєш.

Дані для систематики

Сестра бабці обрізáла гострим ножем шкірку тонких кромок формового сірого хліба так, що весь периметр мав тільки один розріз у кутику. Хліб вона змочувала молоком і підсмажувала грінки на маслі, іноді додаючи трошки сирого яйця. Крім того, снідала кількома горіхами восени, підсмаженими голубінковими шапками, коли верталася з лісу на горі, де збирала рижики для маринування на зиму. Від червня до жовтня завершувала сніданок свіжими суничками, щойно зірваними на маленькому бездоганному городчикові.

Бабця з дзядзем також їли на сніданок хліб. Спочатку кромку чорного, яку дзядзьо називав фундаментом, потім — білого. Хліб мастили свіжим маслом. На кількох тарілках були посічена зелена цибулька, молодий часник, стара бринза. Намащений хліб перевертали маслом вниз і притискали, як прес-пап’є, до порізаного, щоб на бутерброд додався верхній шар омочки.

Всі шкільні роки ми з братом снідали переважно залишками вечері: якась каша з молоком або нагріта варена картопля.

Сестра діда їла тільки щось рідке, тому, коли батьків довго не було вдома, вона щоранку годувала нас рогаликом або бубликом, розмоченим у гарячому молоці.

Тато перед роботою пив каву стоячи, а вже на роботі випивав фляшку кефіру.

В армії головною сніданковою коштовністю були двадцять грамів масла, а в неділі — ще й два яйця. Делікатесом була канапка з маслом і розтисненими на ній твердими жовтками.

В інфекційній лікарні на сніданок давали дієтичну зупку, яка залишалася із вчорашнього обіду.

Були ще інші сніданки… Свіжий сік із помаранчі, цитрини і яблук в Іспанії. Пів шклянки коньяку з холодильника на Кавказі. Зелений чай з жасмином. Сира несмажена гречка, залита домашнім йогуртом. Замерзлі м’ясо-кашані консерви у тридцятиградусні морози. Двадцять ґатунків оселедця з чорним хлібом.

У закордонних готелях хотілося попробувати всього з багатющих шведських столів. У радянськоподібних дорогих готелях офіціант приносив яєчню, апельсиновий нектар, плястерок фігурно врізаного голандського сиру з листочком петрушки і розчинну каву.

Косарі снідали вже після роботи, а подорожні у поїздах — до прибуття на кінцеву станцію.

Коли я працював у барах, то після вчорашньої зміни починав снідати вже знову на робочому місці — спочатку нічого, потім мінеральна вода з цитриною, потім кава, потім перша склянка вина. Натомість, працюючи вчителем, нащось снідав перед восьмою і вже після другого уроку відчував нестерпний болісний голод.

Живучи у гуцулів, снідав кулешею з бринзою, обідав і вечеряв теж нею. Ціле літо у себе в горах ми їли на сніданок тільки сир з помідорами. А був такий час, коли діти не хотіли вранці нічого іншого, крім гарбузової каші на молоці.

Ціле десятиліття кожен у нашім домі снідав якось по-своєму й у свій час. Я робив сніданки впродовж кількох годин, тож сам живився крихтами всього. В часі канікул ми з дітьми намагалися дотягнути зі сніданням принаймні до першої години. Навіть це видавалося поспіхом. Передовсім мав поснідати пес.

Теперішні часи розмили різноманітні класові, станові, навіть групові ознаки. Врешті, й багатство та бідність у середньому статистичному відрізку є умовними. Традиції також впливають менше, ніж мінливість модних тенденцій. Географічне походження харчів перестало бути вирішальним.

Але є надійний маркер способу життя і ставлення до вибору цінностей — сніданок. Не якість, вартість і кількість спожитої вранці їжі. Класифікаційний і системаційний поділ у типології якості життя проходить через кілька сніданкових параметрів. По-перше, коли ти снідаєш. По-друге, з ким і де ти снідаєш, кому ти робиш сніданок і хто робить тобі. По-третє — і найголовніше, — скільки часу ти можеш дозволити собі уділити на ранкову їжу. Це якщо не зважати на те, скільки поживи тобі потрібно, щоб цілий день робити те, що маєш робити.

Елементарно

Треба знати свою адресу і точний маршрут з дому до школи. Треба знати дату свого народження. Табличку множення треба знати, як Отче Наш. Отче Наш просто знати.

Треба, щоб ти вмів плавати, грати на фортепіано, танцювати, ходити на ходулях і стріляти з пістолета, — давав тато завдання на рік. Культурній людині треба знати хоча би сто латинських висловів. Товариський чоловік мусить уміти грати у шахи, на біліярді, у преферанс і бріджа, — повчав товариський батько товариша. Ви мусите знати гімн Радянського Союзу й УРСР з будь-якої лінійки будь-якого куплета, — вимагав завідувач міського відділу культури. Люби і знай свій рідний край! Три закони Ньютона, теорему Піфагора, кількадесят алгебраїчних формул, іменники першої відміни, кровоносну систему риб і кістяк птахів, «Партія веде», «Заповіт». Щоб називатися посереднім ботаніком, треба знати мінімум сто карпатських видів. Для здачі нормативів ГТО треба могти підтягатися десять разів, стрибати з місця на метр сімдесят, кидати гранату на тридцять метрів. У комсомол не приймуть, якщо не знати шість його орденів. Залік не здаш, не знаючи всіх з'їздів партії. Зразковий солдат мусить назвати усі країни Варшавського договору і всіх вищих керівників армії та флоту. Радіотелеграфіст другого класу зобов’язаний приймати і передавати азбукою Морзе двадцять вісім груп за хвилину. Учень першого класу повинен читати сто слів за хвилину. Щоби вважати себе ознайомленим з камасутрою, треба вивчити ази ще кільканадцяти вмінь. Благородній людині досить уміти фехтувати, їздити верхи, знати генеалогію, етикет і навчитися бути дотепним, — вичитав десь брат. Письменник мусить просто сідати і писати те, що добре знає. Принаймні косити і рубати дрова. Хоча би завести машину і повільно поїхати по порожній дорозі. Я вже не кажу про техніку безпеки, десятки іспитів з різних дисциплін, списки рекомендованої літератури і словнички різних мов, пін-коди, номери телефонів, розклади поїздів, вимоги щодо перетину кордону, дату спалення Яна Гуса, дівоче прізвище матері… Як треба, то треба. Я все це поступово знав і умів. Не можна сказати, що шкодую, не можна сказати, що все це дійсно було потрібним. Добре, що сам додумався до того, щоб самостійно навчитися надавати першу (а часом і останню) медичну допомогу.

Але попри то все я забув, як робляться базові речі. Тепер дивлюся на дев’ятимісячну людину і, не перестаючи бути таким, який знає, що є для чого, що після чого виникає, що як функціонує, намагаюся повторяти за нею доступні їй рухи, погляди, відчуття, здивування, відкриття, повертаючись до елементарного і найважливішого, про яке ніхто не казав мені, що треба. Життя, в якому панує не мусиш, а можеш, не повинен, а здатний.

Він до всього доторкається руками. Долонею, переважно цілою, виокремити один палець ще не має потреби. Найбільше б’є по поверхнях, в тому числі по інших руках, своїх і чужих, але також і по клавішах фортепіано. Перевіряє все на пружність, на опір і податливість: підлогу, стіни, шиби. Треться рукою об фактури: різне дерево, різний метал, різний текстиль. Мне папір, сливку, виноградину. Інший базовий підхід — хапати. Траву, листя, шерсть звірів. Намагається пов’язати розмір з вагою — що як тримати. І на що як тиснути, скажімо, на клямку. Він лазить на колінах і руках, залишаючись часом на одній руці. Дійшовши до перешкоди, він перевіряє її своїм напором, щоб знати, що робити далі.

Він досліджує звуки. Передовсім удари чогось об щось. І свої власні. Вивчає, як можна фуркати губами, клацати язиком, пищати і гудіти. Пищить і гуде у різних просторах по-різному, лапаючи луну. Він завжди обертається на різні звуки, бо звуки є ознакою події.

Йому подобаються люди зі жвавою і виразною мімікою. Йому здається, що одежа — це частина особи, але він розуміє, що окуляри і коралі є чимось додатковим. Його око уважно слідкує за водою, яка тече вертикально, але ще байдуже до горизонтальних водних поверхонь. І все-все він все ще перевіряє губами. Він любить відповідати сміхом на сміх. А спить так гарно, аж стає страшно, заки не придивитися, що груди легенько піднімаються й опускаються. І такого різного так багато, що може не вистачити дня, щоби повторити все, що було одного дня.

Ще таке спостереження для іграшкової індустрії. Здається, що людей у такому віці трохи кумарять кольори і конфігурації запропонованих іграшок. Ліпше каміння, пси, баняки, ложки, патички, шнурки і шматки. І обов’язково — справжнє доросле взуття.

Маленький туалетний шкіц

У Східній Європі, до якої належить більшість нашої країни, а меншість перебуває на межі Центральної та Східної і під дедалі більшим впливом Східної, досі все організовано так, що позбавлення волі супроводжується додатковими муками і приниженнями. А те, що називається позбавленням волі, є взірцем для усіх інших систем, пов’язаних із діяльністю держави. Усі наші структури будуються за принципом тюрми. Тобто нема інакшої форми дбання про суспільну дисципліну, як правила і звичаї, встановлені у західноєвропейських в’язницях наприкінці дев’ятнадцятого століття. Починаючи від народження у пологовому будинку, легша або гостріша в’язнична атмосфера супроводжує наших людей впродовж цілого життя. Дитячі садочки, школи, лікарні, поліклініки, бюрократичні установи, армія, залізниця, суди, міліція-поліція, комунальні служби, морг і цвинтар — все побудоване за законами, в яких головним принципом є презумпція винуватості. У кожному разі ти вже винен, щойно переступаєш поріг будь-якої із цих установ. Зрештою, можна би було все це стоїчно витримати, якби не ота додаткова мука і приниження, які характеризують стосунки у Східній Європі, — труднощі з туалетами.

Колись у певних силових структурах була — окрім звичного обмеження права скористатися туалетом — надзвичайно ефективна практика. Тих, із ким провадили інтенсивну розмову (інакше це називається допитом), били ногою або кулаком у низ живота. І чоловіків, і жінок. Від такого прицільного удару людина, з якою мирно розмовляли, відразу втрачала контроль над своїми органами виділення. Далі розмова відбувалася з особою, яка починала винити себе за те, що вона мокра, слизька і смердюча.

Туалетне питання — одне з найцікавіших у досвіді кожного східноєвропейця. Кожен може згадати свої переживання, викликані таким простим способом накидування дисципліни і дисциплінованості у наших обставинах. Навіть без включення спогадів про нелюдські умови таборів, вивезень і репресій, де знущання з випорожненням досягали особливої винахідливості.

Та навіть тепер, коли наші міста стають подібними до всіх інших міст Європи, перше, що зауважуєш, це те, що тут нема де нормально понадіятися, що у найпотрібніший момент буде гарантована можливість скористатися туалетом. Не кажучи вже про те, що цей туалет буде достатньо зручним, безпечним, чистим, інтимним.

Попри те, що я не маю виразних розладів видільної системи (а людей з такими розладами є більше, ніж можна припустити, і як бути їм, якщо навіть переважна більшість в’їздів для візочків у тих місцях, де їм необхідно бути, зроблені так, щоби візочковець мусив докласти додаткових зусиль для подолання цих перешкод), можу згадати десятки драматичних історій про відсутність відповідних місць і про вишукані способи ставити людей у незручні або безвихідні ситуації.

Коли я був солдатом, то вранці після підйому нам давали три хвилини, щоб добігти до жахливого виходка, здійснити ранковий туалет і повернутися на плац, де починалася зарядка. І тоді, коли я був солдатом, то час від часу потрапляв у команду, яка дуже раненько робила порядок у штабі дивізії. Я мив підлоги, замітав листя на вулиці, витирав порохи на столах секретиків. Але найбільшим потрясінням було те, що поруч із кабінетом найбільшого командира був окремий, розкішний туалет, цілком не подібний до того всього, чим користувався особовий склад армії.

Я хотів би тут жити цілий час, — казав литовський поет із провінції, миючи руки у світлому і теплому, пахучому туалеті німецького палацу, в якому відбувалася літературна конференція. Плачу за двох, — казав старий англієць, якого притиснуло посеред нашого міста, він став під якимось гаражем, з’явилася міліція, оголосила про штраф, а він, відрахувавши потрібну суму, радісно запросив до полегшення котрогось із наших, який волів терпіти, лиш би не порушувати правил обов’язкових страждань.

І ніколи не забуду, як гучно виливала із себе рідину одна доведена до відчаю прекрасна гостя у чудесному львівському під’їзді. І завжди буду пам’ятати жахливий гидкий туалет в осерді державності, культури і режимності — у будинку за відомою з дитинства адресою: Хрещатик, 26. І попільнички біля пісуарів у туалетах берлінських барів. А тим часом у Харкові, у пивницях Держпрому, випадкові екскурсанти знайшли двісті запакованих американських унітазів із тридцятих років, які виявилися нікому не потрібними весь цей час.

Довкола Ґауса по-хлопськи

Аж почавши вивчати ботаніку, я усвідомив, наскільки далеким від нашого розуміння є Божий задум.

Є люди, які все незрозуміле вважають дурним, серед таких людей багато противників нового мистецтва і ще більше атеїстів, бо для таких прийнятним є тільки те, що вони можуть самі собі пояснити, виходячи із власних здатностей розуму.

Є люди, для яких незрозуміле стає ствердженням їхньої власної малості, величі задуму світу і дає життєву силу до розвою того свого зерна, в якому вже все є, якому треба дати можливість перетворити принишклий імпульс на виростання дерева.

І одні, й другі потрібні, бо й одні, й другі проявляють певні властивості, передбачені для людей.

Наштовхнувшись на ботаніку, я вперше відчув, що раціонального пояснення існування мільйонів видів нема, вони існують не для того, щоби щось, а тільки тому, що хтось хоче, щоби вони себе виявили.

Кілька моїх літів (літ, літей), проведених із мамою у санаторійних для неї місцях, нас супроводжували дві книжки, які мама намагалася осягнути, й одна, яку мав би подолати з її допомогою я: енциклопедичний словник математиків, основи генетики і «Шатцінзель» (Стівенсонів «Острів скарбів», адаптований для початкового рівня вивчення німецької).

Закони спадковості і мінливості наклалися мені на інтелектуальну біографію Ґауса, острів скарбів чужою мовою додав усьому п’янкого духу авантурництва.

Колись Маркус Млинарський писав: може виявитися, що сенсом усіх наших екзистенцій, усього буття є рекомбінація. Витворення якогось тексту шляхом тривалих генетичних рекомбінацій-кроків. Рекомбінацій, які через безліч спроб, незліченність непевних зрушень повинні привести до конкретної задуманої кимось структури.

У такому разі тотальний генетичний текст, який ми втілюємо і дописуємо, — уже достатній привід для того, щоби бути і його носієм, і співавтором, і сховищем.

Отже, проявлятися і давати проявитися якнайбільшій розмаїтості властивостей.

При цьому варто мати на увазі, що відсутність певної властивості є не нічим, а проявом наявності відсутності: те, чого нема, несогірше проявляється у саме такий спосіб.

Рекомбінації стають потентнішими, швидшими і цікавішими, коли кишать мутації.

Щоби мутації мутилися, потрібно багато того, що люди називають злом, бідою, нищенням, забуттям, смертними гріхами, загрозами і несприятливими умовами існування.

Винищення середовища — в тому числі, затруєння місця перебування — теж, ландшафтні покручі — якнайліпше.

Як написано на однім мурі: кури, бухай, рожай дебілів.

Пишемо собою надлюдський епос.

Хто його буде читати, виправить лише поодинокі умлявти.

Думаючи про геній Ґауса і про роман генетики, в якому Ґаус зумів підгледіти кілька абзаців, я зрозумів, що поєднує мене із генієм, чому геній має бути вдячний мені за те, що я зробив. За законами ймовірності, для того, щоби сталося щось — скажемо так — видатне, мусить відбутися, проявитися незмірно більше всього посереднього і безглуздого. Тож я — проявивши і втіливши свій фраґмент генетичного тексту, свою комбінацію — попросту беру на себе великостатистичний прояв невдатності, уможливлюючи таким чином рідкісностатистичний вияв генія. І я не один, нас багато, ми, проживаючи невиразне життя, дозволяємо цим проявом не робити вже такого комусь іншому. Ґаус — великий анальгетик. Проявляйся, каже, таким, як тобі написано. І давай проявлятися всьому, що того чекає. Вписуйся. Редагуй і коректуй. Комбінуйся, рекомбінуйся і мутуй. Бо кожен волос, кожен голос, кожну піщинку, кожен звук і буквосполучення пораховано. Якщо вдасться їх проявити, перевести з тексту у світ, а тоді знову повернути у текст.

Літнисько

Пані Гіба, наприклад, щороку в середині липня приїздила зі Стрия до Делятина. Огоновські роками їздили до Косова. Були ще Бабин, Дора (особливо Дора), Дубина, Лавочне, Східниця, Тухля, навіть Дземброня і Кваси…

У чиємусь ґрунтовному есеї про культурні феномени Галичини 60-80-х років XX століття обов’язково мусить бути хоч трохи про літниська. Літнисько — це місце, переважно у Карпатах, куди на літо виїжджали інтеліґенти зі Львова, Франківська, Стрия чи Коломиї. Такий особливий ґатунок туристики і курортології, який практикували уламки галицьких інтеліґентських родин, котрі дивом залишилися суспільно активними у радянській Україні. Ті, котрі не виїхали на Захід (хоча у більшості з цих родин був хтось ближчий чи дальший, але доволі близький, хто емігрував і контакти з ким підтримували тільки через пошту, листовно, часто через підставних адресатів). Лише в одиноких випадках такі люди мали літній дім десь у горах або дім, в якому мешкав хтось із родини. Також це не були так звані дачі (російське неперекладне слово: дачі були тільки у тих, кого режим визнавав значнішим).

Ці надзвичайно складні люди — антирадянщики, але не протестанти, такі, що жили у ворожій державі, намагаючись щось зробити для рідного народу, ті, хто міг у неаморальний спосіб забезпечувати тривання якоїсь інтелектуальної і мистецької не звульгаризованої традиції, переважно викладачі і працівники середньої ланки академічних інституцій — потребували і старалися провести літо, літні канікули не так, як пропонувала радянська організація туристичного руху, будинків відпочинку і туристичних баз. Вони трималися свого літниська.

Це виглядало так, що десь хтось колись, випадково або через рекомендації, знаходив контакт в якомусь гарному місці зі звичайною сільською родиною, яка мала доволі простору просту хату, в якій можна було жити в окремій кімнаті впродовж кількох тижнів.

Домовлялися про помірну оплату і забезпечення умов: доступ до кухні, до веранди, можливість розкладати коцики у саду або на царинці і так далі. Скажімо, молоко від господарів чи від сусідів.

Побут був дуже скромним. Харчі забезпечували собі самі, самі ж і варили, користаючи з господарських дров (навіть газові балони тоді були ще мало де). Із собою привозили все потрібне: теплий одяг, часом навіть постіль, слоїки для ягід, нитки, ножиці, ліки.

Щодня — хіба крім днів карпатських злив (про те, аби підлаштувати своє перебування до якихось метеорологічних прогнозів, не йшлося) — ходили на ближчі й дальші прогульки. Часом вибиралися у гори на два-три дні. Купалися — саме купалися, а не плавали — у річках на плесах або у потоках. Збирали малини, гриби, арніку. Це сушили на шнурках на ґанку разом із брезентовими вітрівками і зацерованими вовняними шкарпетками. Газет не читали, газетами висушували туристичні черевики. Хоча на сходах завжди стояли приготовані гумаки. Читали багато книжок. Особливо по обіді і перед сном. Читали те, чого не встигали прочитати за рік, часом ще польські кримінали. Дехто віз із собою «спідолу» або «Ригу». В такому разі слухали польське або румунське радіо, а вечорами пробували злапати голоси. М’яч брали зі собою лише тоді, коли були діти, у горах м’ячем не награєшся.

Майже завжди — особливо тоді, коли місце сподобалося і до нього їздили роками, — господарі і літники ставали приятелями. Одні знали про інших досить багато, багато розповідали одні одним про життя і минуле. Часто між дітьми виникали якісь літні симпатії. Часто діти господарів прив’язувалися до учених гостей. Іноді цим дітям допомагали вступити у Львові і приймали пожити замість гуртожитку.

Цінувалися повітря, втеча від міського руху, відсутність бюрократії, пропаганди і громадсько-політичних організацій. Цінувалися нічні тиша і темрява, незапорошені зорі і місячне сяйво. Спокій, можливість побути із близькими, неробство. Дольче віта.

І ще важливо, що ці літниська утворювали певну невидиму мережу без засобів зв’язку. Ті, що були, скажімо, у Дорі, знали, хто ще зі свого міського товариства може бути там у цей час. Або кого можна навідати, аби вибратися, скажімо, до Криворівні, де панство такі-то конче переночують. Або до Косова завернути. І Кутів не минути.

Гнила інтеліґенція

Оці червневі дощі і трохи сильного сонця поміж ними. І півонії, які тепер уже майже неможливо втримати у шклі в прохолодних вологих кімнатах. Власне так приходить літо, в якому — як відомо — відбувається усе найважливіше, що має і може відбутися за цілий рік.

У часи мого дитинства стрибок від травня, який розморював класи липами і каштанами, що залазили у відкриті вікна, до червня називався практикою. Так, ніби решта часу належала теорії. Але про практику не рекомендували згадувати потому, вже на початку вересня, коли колір шкіри, волосся й очей дітей ставав зовсім іншим, ніж у дні обов’язкових червневих дощів. Практика ще не входила до матеріалу, який у вересні треба було подавати у вигляді твору-звіту про те, як я провів літо. Практика була чимось пренатальним. Спогади про неї не озвучувалися. Вони тихо ставали чимось таким, як денний сон, коли дитячий мозок засвоює все пережите вранці.

Невідомо, які закони керували цією лотереєю. Але доля укладала все так, що кожна школа у нашому місті мала своїх шефів серед промислових підприємств. Тобто була підшефною. Не знаю, який інтерес від цього зв’язку мали школи, а який — промислові підприємства. Наша школа мала на той час непевну репутацію. З одного боку — одна з найкращих українських, певні традиції, спеціалізована, поглиблене вивчення німецької мови, вона приваблювала всілякі давні й нові націоналістичні родини, такий собі клуб безперспективних перспектив, діти дисидентів. З другого — під особливим наглядом, тавро неблагонадійності, майже енкаведистські вчительські кадри… і нашим шефом був спирто-горілчаний завод. Гігант міської промисловості, запорука виконання продовольчої програми.

У кожному разі два червні — після шостого і після сьомого класів (нам було по 13 і 14 років) — ми відробляли місячну практику на спиртзаводі. Тоді його всі знали за запахом. Бо, залежно від напряму і сили вітру, місто накривали хвилі характерних запахів із шкірфірми, м’ясокомбінату, шоколадної фабрики або спиртзаводу. Треба зауважити, що спиртом не пахло. Пахло дріжджами, сильно, але непогано.

Кожного ранку ми приходили до заводу. Нас записували у реєстри і пропускали через прохідну. Завод вражав своєю індустріальною естетикою кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття. Височенні перегінні башти, якісь елеватори, цехи, подібні на львівський вокзал, загадкові повітряні трубопроводи, безліч хаотичних деревець і кущів, акуратні курилки, фонтанчики з питною водою. І автомати з газбулькою, в які не треба було кидати копійок, а просто натискати на кнопки.

Куди забирали дівчат, я не знаю досі. Хлопців вели на закапелки — до тарного цеху. Там ми пізнавали особливості комуністичної праці. Через задні залізні ворота до величезного ангара заїжджали вагони із фляшками. Фляшки були поскладані як снаряди або наступальні гранати. Два дроти обв’язували і стискали дванадцять фляшок. Їх був цілий вантажний вагон. Ми розвантажували його, складаючи стоси на нагрітий бетон спеціального перону. Потім переносили все в ангар, розрізали дроти і складали фляшки, мов чудесний дитячий конструктор, у кількаметрові куби, ряд за рядом, шар за шаром.

Нашою найбільшою розвагою було робити так званий бій, який був необхідний для статистики, а ми поводилися зі шклом надто акуратно. Ми брали кілька фляшок і кидали їх у вершину піраміди. Фляшки розбивалися, і кавальчики шкла падали до дна куба, творячи дивовижну медитативну музику. Нашим героєм був загорілий і лисий старий водій підйомника, який на своєму жовтому електрокарі з двома залізними бивнями гасав між шкляними кубами, час від часу зачіпаючи стійкі, але крихкі споруди. Нашим відкриттям була рання сієста, коли ще задовго до обідньої перерви п’яні від ранку дорослі робітники (ветерани праці, ударники, члени комсомольських і комуністичних бригад, летуни, шабашники і зальотчики) лягали поспати на величезному стосі особливої стружки, якою потім мали перекладати ящики з готового продукцією. Часом ставався аврал. Не було кому розвантажити вагони з жовтим кристалічним тростяним цукром із Куби. Всі роздягалися до трусів, брали шуфлі, залазили у вагон і викидали цукор на купу. Пітні тіла обліплювали кристали. До них зліталися оси. Між пальцями босих ніг робився їдкий сироп. Потім на купи випадав червневий дощ. І калабані були солодкими.

Під кінець робочого дня усі робітники усіх цехів готувалися до того, щоби щось вкрасти і винести. На прохідній працював посилений контроль. Несли спирт у гумових причандаллях і пачки дріжджів, яких не було у вільному продажу. Щось у них забирали, щось лишали. Дріжджі з нашого заводу продавали підпільні спекулянти довкола базару.

Ми також навчилися красти. Але мудро, бо серед нас було кілька майбутніх медалістів і переможців республіканських олімпіад. Фестіна лєнте, казали вони, спіши помалу. Ми просто перекидали у траву і бузину через задній паркан дві-три в’язки фляшок. У цілком легальних пунктах прийому склотари фляшка коштувала дванадцять копійок. Навіть на кількох було досить. Так ми вивчали основи соціалістичної економіки. Роботяги зневажливо називали нас гнилою інтеліґенцією.

Почуйте наші душі

Колись я їхав до Америки. Принагідно віз до Львова слоїк своєї квашеної капусти, бо Львів був першим пунктом у довгому ланцюжку переміщень, які мали привести до Нью-Йорка. Біг обледенілим пероном до вагона, послизнувся і почав падати. Слоїк тримав у руках. У довгий момент падіння вирішив, що найголовніше — не дати йому розбитися. Все вдалося, у польоті я розвернувся так, щоби з ним нічого злого не сталося. Але при тому зломив собі ногу. Зі Львова, де я віддав капусту і загіпсував ногу, мусив вертатися додому. Америка відклалася. А я здобув неймовірний досвід: коли почав виходити надвір, то проходив відрізок, який завжди займав дві-три хвилини, за пів години і більше. Ще ніколи я не мав такої можливості — настільки довго і ретельно бачити фраґменти міста, якими ходив перед тим тисячі разів. Щось тоді таке відкрилося, що нагадувало дар прискореного фільмування росту, цвітіння і відмирання якихось рослин. Кожна зміна змінного в алгебрі найзвичайніших речей провадить до зовсім іншого результату.

Тепер я кожного дня кілька годин ходжу містом (хочеться сказати — їжджу) з дитячим візочком. Завдяки такому способові переміщення відкрилося дуже багато незнаних речей. Наприклад, знаю тепер усі ямки і тріщини на хідниках. Особливості з’їзду і виїзду на кількох сотнях переходів. Пересвідчився, що старе місто дуже мале, щоби там гуляти принаймні годину, доводиться кілька разів крутитися одною і тою ж траєкторією. Зрозумів, що більшість крамниць у місті облаштовано у колишніх житлових приміщеннях, тому до переважної більшості крамниць треба заходити по сходах. Вивчив усі місця, де машини припарковані впродовж дня так, що їх буває важко обійти. Але найважливішим відкриттям стало те, наскільки місто — навіть у тих місцях, які вважаються затишними — шумне і голосне. Гамір складається з безлічі звуків, про джерела яких людина без візочка навіть нездатна собі подумати. А вже дуже дивним є те, що гомін людських голосів займає у цій какофонії одне з перших місць. Люди у місті переважно говорять несподівано голосно. Це обертається проблемою для того, хто має спати у візочку, але розгортає неймовірно мерехтливу картину великого малого світу перед тим, хто з візочком йде, хто його везе, тобто з ним їде.

Якби в мене були виходи на аналітиків хоч якоїсь із спецслужб світу, я наважився би запропонувати використовувати візочок з якоюсь справжньою дитиною в оперативній роботі. Яка — як відомо — насправді є найуспішнішим способом забезпечення їхньої діяльності. Бо візочок у руках справляє на різні типи людей хоч і протилежний, але однаково сильний ефект стосовно говоріння. Одних він приваблює як певне опертя, як виразна пляма, що вирізняється на тлі людського потоку. Біля нього хочеться хоча би на трошки зупинитися і поговорити трохи більше, ніж при звичайному перетинанні у місті. Щось запитати, щось зауважити, щось розповісти. А інші — навпаки. Сприймають візочок і того, хто з ним їде, як якийсь неживий артефакт у полі периферійного зору. Такі не перестають говорити щось своє — часто зовсім не призначене для сторонніх вух — чи комусь наживо, чи по телефону. Почуте від одних і других укладається у химерне плетиво, яке спочатку видається хаотичним, але згодом може виявитися живим свідченням про день чи годину.

Лише за один тригодинний рейс я набрався стільки всякого, на що нізащо не спромігся би, якби не візочок. Тепер я знаю купу різних цікавинок. Довідався, що одна дівчина має чудесного у всіх відношеннях хлопця, але її вже закумарило, що при зустрічах він завжди веде її до своєї хати, і вони або п’ють чилійське вино у кухні, або дивляться якийсь фільм, або просто лежать на ліжку, а їй вже так хочеться вийти з ним кудись на люди. А одна жінка, здається, переконала когось, що товар, який не можеш продати, не варто навіть брати. Натомість один чоловік жалівся, що він «питався йому щось об’яснити, але то таке село, шо капєц». А в цієї пані у холодильнику є ще десять відбивних, і той, хто має зараз прийти додому, мусить собі загріти хоча би три. Один підліток показав своєму однокласникові, як треба підскакувати на гуляйнозі, коли хочеш, щоб вона підскочила, притому у розмові вони несподівано архаїчно зверталися один до одного «чувак». Було ще про радість побачити у ґуґлі, як виглядає тепер із космосу військова частина у Монголії, в якій служив на початку вісімдесятих; про те, що скоро буде така спека, що ми будемо з жалем згадувати цю прохолодну цьогорічну весну; про акацієві бочки з хересом, в які вітер з моря надуває необхідну мікрофлору; про те, що одному двірникові все ж таки потрібно наполягти, щоб його назад поставили на Тарнавського; про те, що щось «не держава, а дурдом»… З візочком я їжджу вже кілька місяців. Мінімум два рази мінімум по три години кожного дня.

Поглинаючи світ

Колись давно, ще у підліткові роки, коли жити було так добре, як ніколи потім, і так мучівно, як ще ніколи не було досі, я, виходячи зі свого невеликого досвіду й обмежених можливостей пізнання, шукав формулу щастя. Шукав саме формулу, бо самого щастя було досить багато, я його відчував. Але якраз тоді вперше зрозумів, що без віднайденої формули, без формулювання його не можна по-справжньому мати. Можливо, така думка з’явилася через усілякі легенди про алхімію, через захоплення латинськими сентенціями, через приповідки і прислів’я, якими оперували вдома, через любов до афоризмів більшу, ніж до епосу. В кожному разі мій список формул щастя постійно поновлювався, незважаючи на те, що кожного разу я прагнув вивести універсальну формулу, яка би не потребувала ніяких доповнень, коментарів, альтернатив. І хотів, щоби вона була такою дієвою, аби не тільки пояснювала, що таке щастя, але й могла його викликати кожного разу, коли її згадувати чи повторювати.

Однак, залежно від обставин і періоду роздумів, формули були різні. Наступна не так підважувала попередні, як ускладнювала вибір найуніверсальнішої і найповноціннішої. В якийсь момент, скажімо, складовими щастя мені здавалися незнані краї, найрізноманітніші плоди і максимальне напруження. Іншим разом це могли бути любов, рух і природа. Часом фігурували дуже узагальнені речі: наприклад, вода. Щастя води. А часом щось надзвичайно конкретне: доторк шерсті, тепло суниць, вібрація у грудях від низьких частот. Тож я працював далі. Так з’являлося нове розуміння сенсу буття, без якого так тяжко у пізньому дитинстві. Мене вже цікавило не тільки те, щоби назавжди — у випадку знаходження дійсної формули — забезпечити щастям себе. Якось непомітно зароджувалося усвідомлення, що я це роблю і для інших людей, для всіх людей. Що хочу бути тим дивовижним типом, який нарешті додумається, дотягнеться до найвищого знання і люб’язно віддасть його кожному потребуючому. Якщо всі будуть знати, то будуть щасливими, а чим більше щасливих довкола тебе (це також було записано десь у моєму списку), тим більше ймовірності, що щасливим стану я, навіть без спеціальних зусиль.

Спочатку потреба власної перемоги, власної першості у винайденні формули була поважним фактором поспіху в дослідженні щастя. Коли я почав читати якусь серйознішу філософію, то кожного разу страшенно обурювався і смутнів, зустрічаючи у вже написаних і виданих працях великих філософів цілі фраґменти, тези або й натяки на те, про що я вже думав, що вигадав самостійно, не записуючи і навіть нікому не кажучи про свої відкриття. Те, що таке уже було подумано, здавалося мені власною поразкою, мені було шкода, що я потратив час на таку трудну роботу, не здогадуючись, що її вже зроблено. Треба було ще кількох років, щоби раптом саме із цих випадкових зустрічей із подібним подуманим вибухнуло персональне відкриття, яке одночасно стало кінцем моєї довгої історії з формулою.

Згрубша воно виглядало так. Оскільки ми живемо у мові, то саме там потрібно, можна, варто шукати щастя. Бо саме там воно і є. Тож тільки перебуваючи у мові, його можливо переживати. А єдиною одиницею, в якій перебуває буття, є речення. Речення роблять зі світу буття, яке і є щастям. Життя речень виконує у бутті таку саму функцію, як обмін речовин, метаболізм в існуванні органічної матерії. Для якісного буття необхідний налагоджений реченнєвий обмін. Маючи доступ до атомів-слів, ми можемо поглинати світ у вигляді сполук-речень. Ми ж їх можемо розщеплювати, перетворюючи на ріст. І ми їх мусимо синтезувати самі. Справа не у вагомості думки, не у мальовничості образів. Буття присутнє тільки у синтезованих, сформульованих реченнях. Тобто у самому процесі синтезу. Речення можуть бути різні: короткі, довгі, дуже довгі, простіші, складніші, точніші, прозоріші, блискучіші, лапідарні, відшліфовані, промовлені, записані, непромовлені. Щастя буття залежить тільки від інтенсивності синтезу. Тобто не від кількості, а від неперервності процесу структурування мови, в якій проживаємо життя.

Спати уважно

Швидкісний поїзд зупинився, не доїжджаючи до якогось міста, під якимось бетонним мостом у зоні, яка правдоподібно належала вже залізничній станції. Те, що міст був саме бетонним, було чомусь дуже важливо, бо загальна увага акцентувалася якраз на фактурі сірих конструкцій. Жодних повідомлень про те, що буде далі, не було, тому поїзд видавався вже непотрібним. Вузьким напівтунелем — таким, яким могли би виганяти биків на арену для кориди — якраз проїжджало таксі, і мені вдалося його зупинити. Ми виїхали з привокзальної території і поїхали вуличками з подібними один до одного одноповерховими будиночками, перед кожним з яких був маленький, але пишний квітник. Часу було обмаль, щоб якнайскоріше виїхати з цього лабіринту, довелося проїхати через чиєсь подвір’я і садочок з морви. Відразу опинилися на просторому роздоріжжі. Вправо — просто до старого міста, вліво — під гору трав’янистим схилом до межі акуратного лісу. Таксист сказав, що він би хотів поважніше перекусити, і запросив мене пообідати разом із ним. Я запитав, чи по мені видно, що я нікуди не поспішаю. Він сказав, що це видно відразу, а ще зрозуміло, що я все дуже спокійно сприймаю, і поїхав догори під ліс, аж до брами побіленого дерев’яного ресторанчика.

Що було далі, я наразі не знаю, бо цього вже не зумів відтворити, коли прокинувся. То був сон, в який, можливо, вдасться ще колись потрапити знов. Мені там сподобалося. Сподобалися ландшафти. Я сам собі там сподобався, бо не у сні мені завжди хочеться нікуди не поспішати й або справді все спокійно сприймати, або принаймні таким виглядати.

Колись Анджей Стасюк казав мені майже сорокарічному, що коли людині минає сороківка, то, порпаючись у спогадах, буває тяжко встановити, що було насправді, а що приснилося.

Досягнувши віку тодішнього Стасюка, я розвиваю його тезу в ширину і в глибину. І приходжу до висновку, що ці речі не варто сепарувати. Набагато краще сприймати досвід снів таким, що є насправді. Бо сни — наша остання інтимна територія. Те, що дійсно належить тільки нам. Найчистіша суміш, витворена за власним рецептом і призначена для персонального вжитку.

Поза снами ми блазнюємо. Керуємося у своїй поведінці тим, що приходить зі всіх сторін і є цілковитим запозиченням. Світ довкола виглядає таким, яким його нам розповідають і показують, тож ми перебуваємо у середовищі не своїх вражень. Суцільні штампи, ілюзії і химери. Натомість сни — справжня автобіографія у світі, де панує власне творення власного буття.

Теперішнім людям треба дуже багато всього встигнути. Наприклад, побачити те, чого невдовзі не буде: якусь дику природу, наприклад. Але ще важливіше встигнути поспати і набутися у своїх снах, на своїх властивих ландшафтах, зі своїми властивими особами, у своїх властивих ситуаціях і реакціях. Треба встигнути, заки інформаційні технології не дійшли безпосередньо до наших снів. Заки є ще куди рипнутися.

Найкращою стратегією в такому разі є те, щоби побільше спати, знаючи, що нічого важливішого чи цікавішого від цього не буде. (Тим більше, що у сучасному світі, де зроблено так багато всього нищівного і руйнівного, спання хоча б на трохи утримує від шкідливої діяльності.) Такий виклик часу.

А найважливішою практикою варто визнати тих кілька ранкових хвилин, коли — ще не починаючи денних ритуалів — можна побути у стані між сном і несном і докласти всіх зусиль до того, щоби пригадати, де бував і яким був цієї ночі. Тобто вербалізувати образи і відчуття, розповісти самому собі свою історію. Яку, до речі, ні в якому разі не слід навіть намагатися переказати потім комусь іншому.

Також — дотримуючись цієї практики — не можна вдаватися до трактування снів поза сном. Досить того, що все було тоді так, як снилося. Отже, це можливе. І його продовження треба просто дочекатися, коли наступного разу зможеш поспати. І цей час треба вміти цінувати. Адже пересічна людина спить заледве третину свого дарованого життя. Тож у мозку є не так багато часу, щоби займатися тим, для чого він призначений.

Безслівна безгрішність

Ці образи викликала весна і, можливо, передвеликодній глибинний іспит совісті. Але передовсім весна, бо весною все починалося. Особливе квітневе освітлення так вибілююче лягає на стіни внутрішньої, неремонтовано-нефасадної сторони старих будинків, що спрацьовує як проявник у якійсь неіснуючій техніці фотографії. На цих стінах під і між численними довжелезними балконами з дерев’яним мощенням і прецезійними залізними огорожами з’являються у такому світлі силуети дітей. Героїв і героїнь вуличного епосу про дитячу банду сорокарічної давності.

Ми з братом потрапили туди випадково. Якщо дитячу цікавість можна називати випадковістю. Перед тим нам було добре вдома, було добре вдвох, було добре в горах серед тамтешніх дітей. Але настав час, коли ми не у школі, а на вулиці, просто виходячи з дому, побачили інших. Тих, з якими можна було гратися, гуляти, розмовляти. Почавши це робити, ми дуже скоро зрозуміли, що стали членами окремої банди.

Бандитський етос — як і комуністичний — починався змалку. Тим, чим для комуністів були піонери, були ми для районних блатних. Філософія була простою. Весь світ — бардак. До того ж проти тебе. Ти мусиш вижити у цьому поєдинку. І ти не можеш цього зробити сам, тобі потрібна хоч якась опора. Твоя опора — це люди, які живуть поруч. У твоєму кварталі, на тій території, яку ти в силах виокремити із дикого світу і підтримувати на ній хоч який лад.

У той час місто було поділене на кільканадцять таких територій. Лад полягав у тому, щоб чужі почували себе на твоїй території гірше, ніж ти. Щоб ти себе почував на своєму клаптику міста ліпше, ніж там, де ти не свій. Всі ці почуття потрібно було закріпляти у ході перманентної війни з чужими кварталами. Серйозними війнами займалися старші. А ми, діти, воювали з такими ж дітьми, налагоджуючи таким чином вишкіл майбутніх бойових підрозділів. Не знаю, як працювала ця система насправді, але ми мали свого куратора, лідера. Підлітка, чий брат сидів, а друзі брата ним опікувалися.

Формування банди відбувалося непомітно. Спочатку були встановлені кордони нашої вольниці. Кілька найцентровіших кварталів старого міста. Ми могли себе почувати панами доти, доки не переходили умовлених кордонів. Але у нас було все. Кільканадцять подвір’їв, безліч під’їздів, альтанки, лавки, кілька фабрик, пустище, багато аличі, підходи до цвинтаря, три-чотири автобусні маршрути, величезний дитячий садок, стрихи, балкони, дахи. Ми контролювали підходи до хлібного, двох молочних, рибного, в якому був басейн, до музичної школи і десяти колонок з водою. Ми проводили весь вільний час разом. Приблизно двадцять хлопців і дівчат, поділених на кілька бойових трійок. Найкращим, що ми тоді запізнали, були закапелки нашої частини міста. Того, що слід було любити. Ми грали у псевдофутбол, ножики, короля, карти, робили рогатки, бігали дахами, монтували бити і списи з картонних котушок від волічки, які виносили з трикотажної фабрики. Час від часу влаштовували тренувальні поєдинки один на один до першої крові. Помагали одному єврейчикові лапати голубів на суботню вечерю для його діда і бабці. Бо серед нас були різні. Діти двірничок і офіцерів, блатних і роботяг, відносно заможних і страшенно бідних. І кожен говорив своєю мовою, не переходячи на чужу. Найвищим шиком було прийти у місце збору з кавалком хліба зі сливовим повидлом. Або принести показати якусь монгольську марку. Або підійти до міліціонера, відсалютувати двома пальцями і сказати польською «честь». На те, як хто був одягнений, ніхто не зважав. Копійок ні в кого не було. Чужих бомбили старші. Пива ніхто не пив. Максимумом потреб було одне морозиво на кілька днів. Деякі дівчатка могли показати, як виглядає у дівчаток, але — як справжні члени банди — вимагали того самого від хлопчиків.

Лиш іноді падав наказ бути готовим до бою. Це означало, що вороги із сусідніх кварталів готують несподіваний напад. Ми отримували про це інформацію з оперативних джерел. Тоді треба було діяти дуже швидко. Зі сховків витягали зброю і займали наперед визначені позиції для оборони. Вирішальним озброєнням чомусь були сикавки. Банки від хлорки із твердої радянської пластмаси. Вважалося, що вцілений і облитий водою ворог відразу опиняється у найнижчій категорії зневажених. Так тоді це діяло. Бувало, що саме із сикавок добивали лежачого, який впав із розпачу, що вже був облитий. Ніяк інакше лежалого не били. Хоч під час оборони двору використовували і щось потужніше: напалм підпалених пластмасових рейок, осколкові бомби із побитого шкла, загорнутого в обгортковий папір.

Найеротичнішою розвагою було споглядання через вікна на гімнастичний зал спортивної школи. Дивитися, що витворяють на батуті, колоді, перекладині такі самі малі. Найнебезпечнішим заняттям, яке готувало до серйознішого протистояння системі у кримінальній сфері, були експедиції на стрільбище. Треба було проникнути на дуже пильновану територію стрільниці, туди, де зберігали справжню дрібнокаліброву зброю, і набрати із колод позаду мішеней якнайбільше розбитих свинцевих куль. Потім ми переплавляли цей свинець у консервних банках і виливали його в алюмінієві накривки від молока й кефіру — робили такі чорні дукати для краси, для якоїсь гри, для обтяження кулака…

У банді ми з братом були два роки, які починалися квітневим освітленням. Набули певного авторитету, увійшли в конфлікт зі своїми ж, розпочали внутрішню війну і перемогли в ній, отримали право на почесний вихід, стали самостійними мешканцями кварталів, які не могли покладатися ні на чий захист. Тепер я думаю, що головною причиною стало не те, що ми не були згідні з філософією власного ствердження через приниження іншого, і з тим, що свій дурак і негідник рідніший від невідомого чужого, і що антисистемна система є найсистемнішою системою. Здається, стало нецікаво. Передовсім через брак слів. Надто мало слів вживалося у цьому світі. Більшість тих слів, які вже тоді знали ми, були тут незрозумілими і непотрібними. Нам захотілося більшого лексикону.

Прогулка с удовольствієм…

Вони майже завжди присутні на старих фотографіях наших міст. Усе у кадрі опиняється кілька людей, для яких з’ява неповороткого фотографа є цікавою подією, які мають час і охоту зупинитися, роздивлятися, спостерігати, надовго залишатися на місці пригоди, долучаючись до неї, не потребуючи нікуди поспішати і нічого пильнішого робити. Бо вони, ці різні люди, прогулюються. Вони шпацерують. Вони на проході. Вони вийшли в місто заради того, щоб на щось цікаве натрапити, щось роздивитися, когось побачити. Тож світова справедливість обернулася таким чином, що власне вони потрапили у кадри історичних знимок. І передовсім вони залишилися у зображеннях різноманітних місць як тепер уже незнищенна складова цих місцевостей.

У кого не працює голова, у того працюють ноги. Така галицька приповідка означала, що перед тим, як піти залагоджувати якісь справи поза домом, треба добре продумати маршрут, послідовність, хронометрію, аби всьо якнайліпше зложилося. Але є і зворотна максима: коли запрацюють ноги, починає працювати голова. Чомусь в останні століття надто багато людей, які працювали головою, потребували для цього ходити, потребували проходів.

Проходи впродовж останніх модерних століть стали таким самим вагомим способом згущення духовного й інтелектуального життя, як колись були бенкети. Якщо — як електрик оголює дріт від різнокольорової ізоляції — препарувати теперішні звичаї, то цілком може виявитися, що саме шпацер залишається тим найміцнішим проводом, через який передається тяглість практикування культури. Залишаючись доступною у наш час, коли розрив між теперішнім і минулим, навіть найнедавнішим минулим, у масовій свідомості зростає у геометричній прогресії.

Весь суспільний, економічний, соціальний, етичний розвиток останніх століть зводився до того, щоб якнайбільше людей могли прогулюватися якнайбільше де.

Тому типологія проходів із часом уже не могла вкластися у систематичну таблицю, а потребувала окремого лексикону. Ті, що шпацерували, розросталися від групок фланерів до величезних зрушень. І якщо колись фланери ставали тими обсерваторами, з середовища яких породилося кілька жанрів письменства, то згодом банальні прогульки стали улюбленим способом контакту із зовнішнім світом, підтвердженням того, про що написали першовідкривачі. Не дивно, що слідом прийшли філософи, які дослідили й описали побутову філософію проходів з точки зору високої філософії.

Корсо, променади, дептаки, стометрівки, парки, моціони, лісові стежки, міські нетрі, пасажі, моли, узбережжя, курації, курорти, віадуки, марковані маршрути, некст віскі-бар, пікніки, ярмарки, атракціони, руїни, ботанічні й зоологічні сади, музеї…

Ходити, бігати, на лижах, на човні, на ровері, на чортовому колесі, верхи…

На самоті, з дітьми, цілою родиною, з бабцею, з татом, удвох з приятелем, удвох з любов’ю, кілька пар, кілька колег, зграя підлітків, з учителем…

З нотесом, з фотоапаратом, з етюдником, з біноклем, з мапою, з путівником, з романом…

Роздумуючи, бесідуючи, попиваючи, виснажуючись, відволікаючись, спостерігаючи, цілуючись, прислухаючись, фантазуючи, зчитуючи, домислюючись, рахуючи…

Вийду перейдуся… Вийди перейдися… Вийдемо перейдемося…

Варіацій і комбінацій безліч, але всіх їх собі можна уявити.

Колись я бачив навіть таку. Був туман, і я йшов крізь парк із невластивими нашій місцевості пініями, гінкго і магноліями. Спочатку я почув голос, тоді з туману виник той, що говорив. Його рука була біля голови, ніби голова болить. Але ні, в руці був телефон. Через кілька хвилин вийшла друга, теж говорила, руки були вільно опущені. На відстані пів метра я побачив, що вона говорить у мікрофончик, закріплений під підборіддям. А третій голос був особливо натхненним. Коли став видимим його носій, я не побачив жодних приладів, навіть найдовершеніших. Він просто без жодного апарата телефонував у космос… Усі вони шпацерували так, як їм любилося і на що були здатні.

До речі, і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, і Коцюбинський, і Стефаник, і Антонич, і всі-всі дуже любили проходи і багато прогулювалися. Кожен по-своєму, що можна розгледіти у ними написаному.

І ще. Якби я був диктатором України, то і сам би щодня ходив на довгі шпацери і всіх із владної вертикалі примусив би так робити. Не тільки для того, щоби думати і таємно бесідувати. Щоби бачити, що навколо діється. Як Гарун аль Рашид.

Пий до мене

Одним із кількох фраґментів усієї світової літератури, який мене ніколи не покидає, є сценка з «Островів у океані» Гемінґвея. Незважаючи на те, що цей роман вважають недоробленим, а тому і найслабшим, для мене він — можливо, саме через цю невикінченість, а може, тому, що прочитав його за три дні перед тим, як піти до війська, тож на пів року він слугував мені якорем з іншого світу, про який я час від часу думав, — дуже значний. Там є такий діалог, коли письменник розпитує художника, чому бути добрим художником так кайфово, а бути добрим письменником так мучівно.

Тепер я вже знаю, що бути добрим кимось може бути однаково кайфово і мучівно. Знаю, що багато добрих художників таке саме, тільки навиворіт, могли би запитати у багатьох добрих письменників. Навіть знаю, що кайф і муки можуть бути синонімічними, а ще знаю, що для когось мук не існує взагалі так само, як для інших кайфу.

Та все ж. Повертаючись до тої конкретної ситуації. Слова — це найвище досягнення людського виду. Так звана друга сигнальна система. По-людськи вони, здається, означають все. Але якщо у людини є друга, вища сигнальна система, то це зовсім не означає, що їй нічого не важить та первісна, базова, безслівна, безмовна. Як всєка і кожна живина вона може промовляти на німо. І драма є не в тому, чи ти письменник, а той — художник, а в тому, як ти можеш комусь полюбитися через ту знакову систему, яка тобі притаманна і доступна.

А більше нічого не треба. Вся формула щастя закодована у тому куплеті, який так промовисто співає «Гич Оркестра»: пий до мене, говори до мене, кажи мені вірно, як ти любиш мене… Все, більше потреб нема.

А як говорити? Якими словами? Якою з мов? Якою знаковою системою? Як у своїй світовій самотності подати сигнал ще одній не меншій: пий до мене, говори до мене… бо я люблю тебе.

Але слова є такими, що, означуючи щось найліпше, можуть нічого не означати хоча би тому, що промовлене, сказане — друга система — не завжди мусить походити із почуттів і відчуттів. Слова мають свою вагу, свої закони, свою красу, які цілком можуть бути тільки кроною, листям, які не те що не потребують, а й не зауважують свого зв’язку з корінням і стовбуром.

Легко любити того, хто добре, мудро, потрібно, доречно, помічно говорить. Тяжче любити немову.

Мій перший поважніший підлітковий роман був власне таким. Безслівним. Так буває. Так сталося. Коли виникли симпатія й емпатія, то випарувалися слова. Просто не могли нічого одне до одного сказати. І не було ніякого сексу, який — як виявилося значно пізніше — цілком може бути самодостатнім без слів і імен. Але такий секс — зовсім не любов.

А наша любов була німою і невинною. Ми навіть не тулилися, що є таким необхідним для подолання самотності. Щовечора зустрічалися на горбі, під яким була колія і прірва, тобто прірва, а у глибині її колія (тоді ми знали інші слова — шкарп і штрика). На краю горба ріс велетенський каштан. До його найвищої поперечної галузи були примотані два кінці довжелезного металічного тросу. Знизу, над землею, над краєм землі, на тросі кріпилася дощинка. Все це разом було гойданкою (тоді ми знали інше слово — колиска). Якщо добре розгойдатися, то траєкторія вільного польоту, окреслена штрихом дощинки, на яку треба було сідати, досягала кільканадцяти метрів. Половину з них — над прірвою, в глибині якої проїжджали вечірні поїзди з освітленими зсередини вагонами. Через вікна було видно швидкісні сцени із повільного життя пасажирів. Гойданка літала над вагонами і перед вікнами. З іншого боку — на горбі — піднімалася вище найвищих тичок, якими вилася фасоля.

Щовечора вона приходила і сідала на колиску. Я ставав ззаду і трохи збоку. І починався найповніший безслівний діалог. Я штурхав її у спину спочатку так, щоб розколисати. Пізніше, коли вона уже по-справжньому літала, підставляв руку до кістлявої спини під простою сорочкою, з якої розвівався запах її дня, так, щоб рука зустріла, але не спинила, а зустрівши і кільканадцять сантиметрів провівши, завдала м’якого поштовху до нової фази польоту. І все. Більше нічого не було. Такою була наша півторагодинна бесіда. Про пий до мене, говори до мене… лети до мене, лети від мене.

А один із двох моїх найулюбленіших синів нічого не казав аж до трьох років, але при цьому страшенно надавався до любові. А деякі наймудріші автори-монахи не наважувалися і не мали потреби після всього виказаного у трактаті вказувати своє ім’я. Також у певному сенсі були немовами.

Фактор впливу

Не тільки через свою спеціальність, але й за способом сприйняття світу я є екологом. Якщо пояснювати дуже грубо і поспішно, то це означає, що я знаю, що все пов’язане між собою, що нема жодної лінії окремого життя, яка не була би сформована тисячами і мільйонами факторів впливу на це життя, які виникають із дотичностей до інших живих і неживих істот, чиє життя своєю чергою було сформоване ще іншими доторками. І всі ці фактори не мають терміну давності. Все, що було, є присутнє тут у вигляді того, яким ти тепер є. І послідовність усього, що відбулося, теж має вирішальне значення, бо від кожної ланки послідовності залежить те, як до цієї послідовності включиться наступна ланка.

Мені дуже пощастило з моїми факторами впливу. Вони були такими, що давали великі можливості. Передовсім у сенсі розуміння екології.

Мені пощастило, що частину свого життя я провів недалеко від спеціального медичного закладу. Його називали по-різному: дім вар’ятів, психдиспансер, ще була якась офіційна назва. Але суттю його було те, що там перебували невиліковні психічнохворі жінки, божевільні. Вони були поруч, і я багато всякого бачив з їхнього життя.

Пансіонат був огороджений і мав прохідну, але якість парканів дозволяла тим, хто хотів, виходити за межі закритого закладу. А особливості гірського рельєфу дозволяли навмисно чи ненавмисно бачити життя за огорожами з вищих точок.

Дитяче сприйняття базується на двох речах: діти насторожено ставляться до всього, що не є подібним на те, що вони знають, але діти дуже легко додають те інше, що вони пізнали, до переліку нормальних речей. Тому божевільні жінки, які спочатку викликали страх, дуже скоро стали ще одним відкриттям світу — ще однією можливою формою життя, яка є безпосередньо поруч.

Звичайно, еволюція різних нових відкриттів, уроків і розумінь, дарованих цими жінками, була довгою, бо не все відразу бачиш, не відразу можеш щось із чимось порівняти, не однаковим врешті-решт є той, який дивиться, бачить, порівнює і розуміє.

Ті жінки часто робили таке, що вважалося недопустимим, але переважно вони майже нічим не відрізнялися від жінок різного віку, які жили поза парканом, на волі. З цими жінками теж робили різні речі, які не пасує робити з людьми, але з переважною більшістю вільних чинять саме так, просто не так брутально.

Ті жінки виходили до лісу і на зруб, збираючи ожини й афини. Вони прали своє дивовижне шмаття і сушили його на парканах. Їх обкрадали не божевільні, забираючи якісь такі речі, як коци, білизну, теплу уніформу, харчові пайки, їх брали до роботи на городах, але їм це подобалося.

Часом вони кидали у дітей камінням. У старших просили сигарети. Деякі з них були дуже гарними і молодими, деякі — потворними і страшними. Часом молоді і гарні цілими днями сиділи на одному місці, інтенсивно гойдаючись. Часом старі і покривлені несподівано швидко гасали горбами і галявинами. І були ночі, коли хтось із них нестерпно тяжко вив, кричав і завивав. Що діялося в цих головах у такий час — невідомо. Співчуття ставало безпомічним, бо що можеш помогти, коли не можеш нічого порадити, а що можна порадити, коли зовсім не знаєш, що відбувається, коли нема шансу порозумітися. Просто деякі ночі є жахливими. Але більшість їх переживає. Можливо, жах таким чином теж додається до переліку нормальних речей.

Ті, хто вмер від втоми від такого життя, від втоми від жаху, поховані на лісовому цвинтарі, який має багато спільного з лагерним. Їхні могили хоч і серед могил родинних людей, а все ж якось однаково інтенсивно занепадають, зникають, щезають, ідуть у глибину і в безпам’ятство. Вони дозволяють собі відкрито поводитися так, як боїмося визнати ми, що з нами буде те саме.

Я щасливий, що знав їх. Що вони так багато показали мені того, що стосується екології. Часом я бачу їхній вираз очей, їхню напружену або розслаблену міміку, їхні жести і ходу в місцях, далеких від закритого диспансеру. Я не можу цих людей вважати близькими, але можу бути з ними щирим, бо знаю, як здатна розтягатися норма. Місячні ночі спільно пережитого жаху, сонячні дні загальної благості, тісна залежність від факторів, неможливість зрозуміти. Але лінія поділу настільки умовна, що тримається лише завдяки парканам, огорожам і режимності. Часто навіть самому собі важко щось пояснити, щось порадити. Не кажучи вже про те, що за парканами — також такі ж наші люди.

Міра міри

Її улюбленою філософською темою було питання міри. Проблема визначення міри, межі, проблема помірності. Її — вслід за античними мислителями — переймало питання того, як людині визначити, досягти і не переступити власної міри у всіх аспектах і випадках життя. І вона розуміла, що власна мірка — це зовсім не те саме, що норма. І що щастям є, власне, та вузька виміряна смужка, до якої варто йти, але за яку не слід переступати, щоб одним кроком не перетворити все добре на безповоротно зле.

А найголовнішим мірилом у житті вона вважала цікавість. Цікавість як властивість суб’єкта, а не будь-яких об’єктів, зацікавленість, допитливість, охоту пізнавати, відчувати, переживати, проживати, бачити. Пізнання світу, створеного зацікавленням. У неї була така теорія, що цікавість і є тою життєвою силою, тим вітальним духом, який робить життя сенсорним. Щось на кшталт вчення про довгі шиї жираф, які видовжувалися через жираф’ячі прагнення. Або пускового механізму у насінині, яка врешті обертається величезним деревом. Якщо ця цікавість є, якщо вона дана, то людині не конче потрібні всілякі філософії, психології, стимулятори і наркотики, розваги і розради, бо вона має повноту життя. Натомість тоді, коли цієї цікавості до життя нема, коли вона відсутня, то ніякі системи, вчення і знання, ніяке мистецтво, розваги і подорожі не дадуть того, на що можна сподіватися. Бо все тримається на твердому пучкові полум’я — на цікавості. Вона вважала, що якраз цією властивістю людство найвиразніше поділяється на два людства. Їй було шкода, що у школах, сім’ях та інших формаціях цього розділу не зауважують, не визнають, і люди — і з цікавістю, і без неї — мучаться одне з одним і мучать одне одного.

Вона називалася Міра. Тобто Мирослава. Так її назвали на честь тодішнього героя, терориста Січинського. Дивно, бо тато Міри був греко-католицьким священником. Вона народилася в Америці, куди батько приїхав організовувати українське церковне життя. Хоча мамі там не сподобалося, було нецікаво. Вона забрала маленьку Мірку і повернулася до старших дітей, додому, до Львова. А потім була велика війна. Воєнна катастрофа обернулася для Міри чудесною школою. Опинившись у родича-пароха придністровського села, куди вона приїхала на вакації влітку 1914 року, дівчинка пробула тут аж до кінця війни українсько-польської. Мабуть, саме там вона навчилася, як можна розважати, вчити, веселити, засмучувати, винагороджувати і карати, заспокоювати саму себе. Багато часу, багато простору, багато емоцій, багато цікавості і відкриттів. І багато різноманітних людей. У плебанії, де мешкала Міра, постійно кватирували офіцери різних армій. Там були австріяки, мадяри, румуни, чехи, хорвати, росіяни, черкеси, донці, кубанці. Всі почуті історії були її початковою школою. Світогляд від таких лекцій набуває масштабу, який неможливо порівняти навіть із закритим елітним інтернатом.

Хоч потім Мірі все ж таки довелося витерпіти брак свободи у львівській гімназії сестер-василіянок. Завдяки їй вона запізнала (як то кажеться) пів Львова. Вакації — як донька місіонера — проводила у Шептицького у Підлютому. Так і не змогла себе пересилити — жодного разу не поцілувала персня митрополита. Її вчили видатні учителі: Олена Степанів (Міра страшенно цікавилася географією), Василь Щурат. Вона була у «Пласті» (бо там була природа) і зналася з приятелями старших братів — Федем Черником, Іваном Чмолою, всілякими молодими ветеранами українських битв. Вона робила домашні завдання вдома у Труша, бо приятелювала з його донькою, а разом зі старшою сестрою приходила до ательє Новаківського. Але найголовнішим уроком гімназії все ж таки стала класика: антична міфологія, латинські тексти, грецькі філософи, бо виявилося, що саме там ключ до всіх ситуацій, які можливі серед людей.

Після гімназії Мирослава вписалася на біологію. Вона страшенно любила все, що стосується життя рослин і тварин. Але за якийсь час з’ясувала, що не терпить математики, яка є обов’язковою, і покинула студії, щоб не робити того, чого не хочеш. Довший час працювала на славному українському підприємстві «Луна». А щоби було легко у роботі з кавовими напоями, безжально відстригла найдовшу і найпишнішу у Львові косу. З нею хотіли одружитися здібні чоловіки різних поглядів. І леґендарний український бойовик Платон Полотнюк, і поет Василь Бобинський, і фейлетоніст Ярослав Галан. Але їй тоді не хотілося переступати межу своєї міри (тим більше, що, скажімо, Галан постійно шпортався і падав під час гірських прогульок, а їй то не подобалося).

За совєтів вона ще раз спробувала університет, вступивши у 1939 році на кримінологію. Але прийшли німці, і радянська наука щасливо закінчилася. Після війни вона обачно вирішила покинути рідний Львів, надто багатьох вона добре знала, багато хто знав про неї. У Станиславові вона нарешті одружилася з дивним чоловіком, старшим на двадцять років, видатним лікарем, який уже відбув слідство і катування, після чого був відпущений, бо трошки здурів, тож не міг бути корисним. Ще десять років вони прожили разом, але всі ці роки чоловік жодного разу не виходив з дому.

А Мірі далі було все цікаво. Вона стала завсідницею нововідкритої книгарні «Дружба», де продавалися книги мовами різних соціалістичних країн. Страшенно мало витрачала на себе, але зібрала кілька тисяч серйозних книжок — від помології до фізіології смаку, а передовсім історичний нонфікшн. Вона листувалася з квітникарями пів світу, обмінюючись із ними всіляким насінням. Вона все робила цікаво, чудесно і трохи не так, як зазвичай прийнято. З нею любили говорити різні люди, але всі її трішки жаліли, вважаючи, що змарнувався такий ориґінальний талант.

А ми з братом не жаліли. Вона нас виховувала, себто з нами розмовляла, і ми довший час думали, що всі люди більш-менш такі. Життя видавалося незбагненно цікавим. Усе, що я знаю, не забуваючи, — від неї. Вона моє мірило. І мій найгостріший заочний критик. Якось ми з братом — після якихось засекречених у ті часи оповідей про тридцяті — дуже патетично запитали: тож які найголовніші риси галицької інтеліґенції тих часів? Тета Міра якось дуже дитячо і весело відповіла: обмеженість, духовне лінивство і разючий анальфабетизм. Це ж і про мене, думаю я, хоч і минуло стільки часу.

Скорочена історія світла

Колись, перекладаючи Мілоша, я надовго перейнявся однією його фразою про те, що навіть мить усвідомлення нас ніколи не змінить. Це було ударом, причиною гіркоти і того, що можна назвати екзистенційним жахом. Бо досі я думав, що вся справа якраз у тій миті, коли приходить усвідомлення, якого вже неможливо позбутися. В осяянні, в просвітлінні, яке не минає. Тяжко було прийняти зворотне. Але старий поет мав рацію, може, це була його найбільша і найгіркіша рація: спалах нічого не значить. Тобто значить, але тільки те, що стався спалах.

Реальність — це освітлення. Від рівня і способу освітлення залежить те, що є, і те, чого нема. Недаремно більшість мозку працює від ока, яке є шлюзом, крізь який проходить світло. Дійсність — це різні способи долання темряви, тобто поширення світла. Тож спалах є короткочасним дуже сильним освітленням, яке блискавично переходить у темінь. І усвідомлення зникають і забуваються, і герої помирають, і око неспроможне сприйняти того, що не вкладається у його можливості сприйняття, а тому не існує.

Але — знову каже Мілош — відокремлене існування позбавляє нас світла. Додаючи, що це речення можна читати в обидва боки. Світла позбавляє нас відокремлене існування. Якщо так, то не усвідомлення, не осяяння, не просвітлення є суттєвим, а спосіб передачі світла. Самовартісна система донорно-акцепторних зв’язків, яка забезпечує взаємоосвітлення.

В такому разі можна подивитися на всі сенси у світлі теорії світла. Повірити, що земне буття є порцією і мірою поширення абсолютного світла. А сенсом існування тілесної матерії — здатність бути провідником. Призначенням — приймати і передавати. Долею — вроджена даність, складна сукупність показників, яка забезпечує ту чи іншу пропускну здатність світла. Параметри, з яких не вискочиш. Тоді вільним вибором, тим, який базується на долі і долею обмежений, є прагнення до повноти освітлення. Що уподібнює нас до чесності рослин — узяти максимум світла, яке є всюди, яке є всім, і перетворити його на той тип світлової енергії, який можна віддати.

А все інше — суєта суєт і всячеськая суєта. Все згасне, бо не ми є джерелами світла. А якщо це не наше, то чим ми можемо хизуватися? Повнота життя вимірюється тільки кількістю переданого світла, пронесеного через темряву. Через цю темряву світло є переважно дрібним, розпорошеним, розсіяним — таким ми його бачимо. І не можемо нічого іншого, нічого більшого, нічого меншого, як лиш його збирати, вихоплювати, конденсувати і віддзеркалювати, рефлектувати, передавати далі, на інші слабо освітлені поверхні, які готові до прийому нашого пучка, у цей самий час так само щось визбируючи і переправляючи в наш бік. Як у простій дитячій грі у перекидання м’ячем або камінчиком.

Як бути з псом. Зрештою, усі чини і вчинки тільки заради цього і мали би робитися. Усі любові, близькості, слова, мовчання, жести і міни. Усі застосування тіл і мозків, які на них живуть. Зрештою, уся історія — це схема передачі світла. Нічого більше не є таким, що було, є і буде. Тільки освітлення є реальністю. А вдячність — єдиним відчутним наслідком реальності.

У такому випадку і з усвідомленнями не все так гірко. Вони можуть змінювати, якщо спалах зуміти передати. Якщо не існувати відокремлено, що позбавляє нас світла.

День святого Франциска

Цілком може бути, що я це роблю через святого Франциска. Бо якраз був його день — четвертого жовтня. Цей день особливий тим, що до всіх церков католицького світу мають право заходити всілякі звірі. В той день їх не можна туди не пустити. Звірі, в яких є душа, трохи інша, але душа, пробують на німо поговорити з тим, хто їх вислухає.

Загалом я не люблю такого літературного прийому — писати про якісь одкровення із випадкових зустрічей у дорозі, на вокзалах, на митниці, у міліції. Всіх тих фраґментів, коли інтелектуалові випадає — як то кажуть — зустрітися із правдивою правдою життя. Але був день святого Франциска, тому я знав, що однією з чудесних можливостей людини, яка оповідає, є здатність примовкнути і дати слово усім тим малим братам, які не мають доступу до писаного, бо вони не те що не пишуть, але й не читають.

А я якраз цілу дорогу впродовж кількох днів займався віднаходженням тих деталей ландшафту, які могли би слугувати маркерами для пам’яті. Того дрібного, що надається до запам’ятовування. Заради того, щоби, послуговуючись ним, згодом могти відпрацювати згадування. І щоби про все це колись комусь розповісти.

Аж тут він каже: знаєш, чого я пішов добровольцем на війну? Ну, перше, аби убивати сук, які лізуть. Але то пустіше від другого. Я пішов, аби на то всьо подивитися, вздріти, як є. Так мені тепер здається, що лише за це я вижив. Бо я нічо не хотів, лиш видіти і знати. І увидів, і зробив висновок, і ну його на фіг. Але не кажи мені, і най ніхто не каже, що я воював за Україну. Нє, за Україну, але за український народ, за людей, за общиство. Бо се Україна, а не територія, яка є тільки кавальчиком планети.

Потому він казав, що не може нажалувати людей, які не збираються шукати смисл життя. Бо то, що їм просто так перепало, то не є смисл. Чоловік має бути як Колумб. Має щось відкривати. Йому сороківка, а що він відкрив. Колумб у такі роки вже відкрив Америку. А він — кілька тисяч фляшок і пару дверей не туда. А навколо стільки загадок природи. Оди він дав крілям погризти якийсь корчик, і вони вже не хочуть трави, хочуть тільки того листячка. Не загадка? Загадка. Хоч він не знає, чого так є, що той корчик, але вже знає, який то корчик. І нікому не скаже, бо треба, аби інші мали щось розгадувати.

Ще у нього недалеко від хати десь коло Яблунева вже дванадцять років живе змій. Тепер такий грубий, як лаба. Два роки тому тот змій скинув шкірку. Він взяв лінійку і зміряв — сто вісімдесят сантиметрів. Колись подумав, що може би його ймити і продати у музей. Але стало встидно. Бо як він видить змія стільки років, то і змій видить його. Вже призвичаївся і довіряє. Колись він побачив, як змій сидить і їсть хомяка. І змій його побачив, і побачив, що він бачить, як змій їсть хом’яка. І змій так ніби відвернувся, ніби йому самому стало встидно. Але най змій знає, що якби він за ним охотився, то ще до тижня був би того змія ймив.

З ним було тяжко цілому автобусові. Він був підпилий і — як нещодавно охарактеризувала себе нова переможниця українського конкурсу краси — позитивний, комунікабельний і креативний. Якійсь дівчині порадив забрати ногу з проходу і сидіти по-європейськи. Її молодому чоловікові сказав, що якщо той не буде вступатися за свою жінку, коли їй щось кажуть п’яні аґресивні чоловіки, то вона врешті-решт дістанеться арабам. У хлопця з музикою в навушниках даремно просив ковток фанти з його фляшки, щоб запити черговий пакетик сухої розчинної кави. Здивованій жіночці пояснив, що суть кави не у воді, а у каві, тож її можна їсти не розчиняючи. Акуратного пенсіонера запевнив, що має право кидати сміття на підлогу, бо це вже все входить у вартість квитка. А водія вичитав за то, що той не любить ні своєї роботи, ні свого автобуса, ні людей, яких везе, ні самого себе, бо це не автобус, а якась розвалина із запорошеним незаправленим вогнегасником під задніми кріслами. Сказав, що якби ми десь зупинилися коло води, то всі разом могли би вимити автобус.

Потім він втихомирився і почав показувати короткі відео з війни. Сказав, що дуже радий за общиство, яке доросло до такого проґресу, що кожен вояк має можливість знімати історичні документальні фільми. До такого варто було дожити, бо це інтересно.

Попрощався він несподівано, забажавши попросту вийти десь на пиво. Дуже по-францисканськи. Старий, вважай на себе, сказав він, бо світ жорстокий і всі хочуть тебе обдурити. Я тáкі.

Не так багато, не так мало

Коли я був дитиною, довкола все було не надто добре. Добре було у найвужчому колі довкола, а чим ширшим ставало коло, тим більше з’являлося не надто доброго.

Довкола була страшна брехня. Переважна більшість людей мало що мала. Переважна більшість із них хотіла мати більше. А переважна більшість із цих — мати більше будь-яким доступним способом. Добре, що способів було не надто багато, але і їх вистачало, щоби бачити, як бажання мати будь-яким способом нищить і руйнує тих, хто був довкола. Отож, брехня, крутійство, жадоба, фальшивість, колабораціонізм, байдужість, зневіра і ще раз неправда. До того ж панувало насильство на всіх рівнях. Всюди були вороги і небезпеки. І розуміння безпомічності в разі чогось небезпечного і безсилля щось змінити.

Все, що мені подобалося, було під загрозою, і з тим, що подобалося, ставало все гірше. Єдиним порятунком для мене і таких, як я, були історії з минулого. Вони виробляли той ґатунок стоїцизму, якому ще дуже далеко до оптимізму, але він вже не дає розчинитися у безнадійності, щось як Новий Завіт і Страсна П’ятниця. Історії з минулого були різного походження — і прочитані, і почуті, особливо почуті, — але всім їм була притаманна визначальна властивість. По-перше, у них завжди йшлося про те, що особливо добрих часів не було ніколи, але все ж вони минають. По-друге, всі історії так чи інакше розповідали про вияви гідності, людяності, людськості, святості у всі ті часи. Це було головною розрадою: виявляється, що саме такі речі, час від часу можливі у найгірших часах, роблять найнестерпніші часи такими, які вдається пережити, які минають.

Однак у випадку з моїм поколінням була ще одна обставина — офіційні плани на майбутнє, розрекламований образ світлого майбутнього, специфічний культ прогресу. Тому нам часто здавалося, що хай краще ті часи, які нам припали, якнайдовше не минають, ніж ми маємо дожити до такого майбутнього. Нам здавалося, що призначенням нашого покоління є стримування прогресу, ми розуміли, що здатні хіба що зберегти щось, що перегукувалося з історіями із минулого. Щоби тим, хто прийде за нами, залишилося хоч щось не до кінця здеґрадоване. Принаймні на рівні конкретного життя: якийсь ліс, якась ріка, якась стара архітектура, якісь слова, якісь історії з минулого.

А потім стався великий вибух, коли здавалося, що майбутнє може бути не таким печальним, як нам здавалося. І дуже правдоподібно, що прогрес може бути інакшим, радісним, що тяжкі часи мають шанс закінчитися навічно. Це було не так давно, якихось тридцять років тому.

Ми бачили зміни довкола, ми мінялися і самі робили зміни. Це була справжня молодість. Прекрасна і найкраща. Не так давно, якихось тридцять років тому.

Минуло не так багато часу, якихось тридцять років. Ще не старість, але надійна зрілість. Для мого покоління все стало на свої місця. Повернення себто до дитинства. Довкола все не надто добре. Тобто не надто добре у ширшому довкола. Дуже добре у найвужчому колі довкола. А в ширших — брехня, крутійство, жадоба, фальшивість, байдужість, бажання мати будь-яким способом, зневіра, безпомічність, насильство, небезпеки і вороги. Все, що ми любимо, опинилося під загрозою.

Отож, місія виконана: нам таки вдалося зупинити прогрес. Принаймні той, якого ми так не хотіли. Часи не змінилися настільки, щоби було страшно від того, що не впізнаєш світу, в якому народився. І знову єдиним порятунком стають історії з минулого. Про часи, про проминання, про гідність, людяність і святість.

Та все ж від стоїцизму до оптимізму стало набагато ближче. Бо тепер наше покоління дожило до часів, коли прожиті нами самими історії маємо кому розповідати так, як і інші історії з минулого. Про часи, про вияви гідності, людяності, святості у всі ті наші часи. Комусь колись вони стануть єдиним порятунком.

Така фортуна

У дитинстві мені подобалося, як мій тато вживав слова «не пощастило». Він використовував їх як визначення, як висновок, як підсумок, коли дізнавався, що з кимось сталося щось недобре. Коли, наприклад, хтось гинув. Тато дуже вірив у те, що від кожної людини залежить те, як вона живе, як їй ведеться. Він вважав, що тільки правильні вчинки ведуть до більш-менш щасливого життя, і ці вчинки у повному твоєму розпорядженні. Тобто все у твоїх руках. Однак фактор «пощастило — не пощастило» був у його теорії життя не менш важливим від власної відповідальності. Але мені подобалося, що тато сприймав його дуже спокійно, розуміючи, наскільки несподіваною і неконтрольованою може бути кожна ситуація, незалежно від того, скільки вона триває — секунду, хвилини, роки чи цілі покоління.

Вперше він зрозумів, що йому пощастило, у дитячому концентраційному таборі. Коли вийшов із нього живим. Відповідно не пощастило тим кільком десяткам інших дітей, які повмирали поруч від різних інфекційних хвороб. А потім — на висланні у Читі — цього розуміння більшало. Перейшовши через підліткові вуличні банди, він зблизька бачив, як не щастило тим, хто загинув від ножа, або тим, хто сам не мав іншого виходу, як когось зарізати. Потім він став борцем і вже у лагідних умовах навчився спокійно виходити на кожен поєдинок. Знаючи, що ти зробив для того, аби перемогти, знати, що у кожному поєдинку двох підготовлених, вправних і мислячих, однаково налаштованих на перемогу борців завжди мусить бути той хтось, кому не пощастить. А потім тато серйозно займався автомобільним спортом, що ще більше посилило його віру у пропорційність дії залежних і незалежних від тебе чинників. Уже пізніше, без ніякого спорту, виїжджаючи в дорогу, він завжди пам’ятав про те, що навіть найкращому водієві, обережному, з досвідом і реакцією, у будь-який момент може зустрітися дуже неправильний водій, і тоді не пощастить і їм обом, і тим, хто опиниться там, де не слід було опинятися. Хоч те, де не слід було опинятися, стає таким, де не слід було опинятися, вже тоді, коли ти там опинився. Врешті татові дійсно не пощастило — у нього виявився рак, який не залежить від здорового чи нездорового способу життя, від правильних чи неправильних вчинків. Йому серйозно не пощастило, бо не вдалося стати старим і пожити так, як він собі вимріяв і зробив усе залежне від нього, щоби підготувати місце для такого життя.

А у мене в дитинстві було інакше. Не знаю, звідки то взялося, бо мені про це прямо ніхто не говорив, але в дитинстві я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем. Мабуть, це виглядає смішно і наївно, але я справді багато років вважав, що це є незаперечним, нездоланним, непорушним щастям. Настільки об’ємним, що вже нічого по-справжньому поганого не може статися. Щось таке, як народитися без вроджених вад і спадкових хвороб. Я дивився на світ довкола і думав собі, як могло не пощастити, якби народитися не українцем, як безрадісно можна було прожити без цієї землі, без цієї мови, без цієї історії і без цієї приреченості на українську долю. Як виглядає пекло, я побачив у підлітковому віці, коли щось таке сталося у моїй голові, що я майже два тижні думав по-російськи. Я розумів, що вар’юю, що це кінець, що мені не пощастило. А через два тижні — коли забурення минуло — я на собі пережив воскресіння.

Потім я дізнався про свого рідного діда, татового тата, який не був українцем. І зрозумів, що у моїй особистій історії був закладений дуже вагомий шанс також стати не українцем. А пощастило мені саме тому, що не пощастило йому.

Дідо походив із химерної території, і його життя було химерним. Він народився і виріс на Заольжі, у Тешинській Сілезії. Тепер я можу помилятися, але здається, що через це саме національна проблема стала головною його проблемою. У тешинців усе було добре аж до кінця австрійської імперії. Від тринадцятого століття вони були окремим князівством, в якому виробилася своя особлива ідентичність. У 1918 році треба було визначатися, хто є хто. Хто з тешинців має стати чехом, хто — поляком. І до кого їм притулитися: до нової Чехословаччини чи нової Польщі. З того всього ця земля на двадцять років стала місцем середньоєвропейського конфлікту. Тешинщину розділили, включно з самим Тешином-Цєшином. Дідо опинився у Чехії. Його тато, а мій прадід вважав, що їм пощастило, бо він сам був чехом. Але діда — як то буває з хлопчиками — чомусь тягло до маминого. Мама, а моя прабабця, була з ґуралів, які повважали себе ближчими до польськості. Дідо свій вибір зробив у юності. Він вчився у вищій школі за рікою, за кордоном — у польській частині колись єдиного міста Тешина. Вивчав польську філологію. Напевно, він вважав, що йому пощастило, коли у 1938 році Польща захопила усе Заольжя, скориставшись ліквідацією Чехословаччини. Його тато, мабуть, мав протилежне відчуття. Мамі, можливо, було все одно, бо вона була собі передовсім ґуралькою. Діда відправили вчителювати на Волинь. Там він полюбився з моєю бабцею, яка не могла знайти роботи на рідній Галичині. Не знаю, з якими думками дідо пішов воювати у вересні 1939 року. Може, хотів захищати польську державу, яку він вибрав, може, хотів відомстити німцям за рідну Тешинщину і за приниження Чехії, яка була його батьківщиною. В кожному разі йому трохи не пощастило. Він загинув дуже молодим. Хоч пощастило не менше. Він не опинився у Катині, не опинився у місці, в якому не слід було опинятися — на Волині через кілька років; після його смерті народився його син, а мій тато. А найбільше з того всього пощастило мені. Принаймні з погляду дитинства. Після дідової смерті у мене не залишилося шансів не народитися українцем.

Конфігурація тіла у міському просторі

Мені було, може, дванадцять років, коли остаточно усвідомив, що бюрко, сидячи при якім я читав грубезний том історії української політичної думки Костя Левицького, належало авторові цієї книжки, як мене навчили ще раніше — нашому президенту. Речі, предмети недаремно є важливою частиною інсталяції меморіальних приміщень. Окрім того, що вони працюють як відправні причали для плавання поверхнею пам’яті, ще й дають нагоду пересвідчитися, що минуле так чи інакше є функціональною складовою теперішнього, яке має шанс так само плавно переповзти у майбутнє. Що часи, можливо, різні, але часоплин — єдиний. Також предмети певним чином консервують простір, в якому все відбувалося, і уможливлюють відтворення рухів тіла у ньому. Адже те, що ми називаємо історією, те, що ми вбираємо як міф, зроблене конкретними тілами у дуже дискретному просторі, де ця тілесність себе проявляла.

Бюрко — з усіма його шухлядами і надбудовами, із прямокутником грубого шкла на зеленому сукні — давало простір для тілесної уяви. Я — навіть зважаючи на різницю у віці, комплекції, темпераменті й манерах — міг відтворити відчуття, які з’являються під час перебування при ньому, відчуття, які закріплюються у костях, суглобах і сухожиллях.

Тому набагато цікавішими від історії політичних ідей здавалися спогади різних людей, чиї дискретні тіла були присутні при робленні великої історії. Я знав, що я мушу це знати, щоб могти хоч трохи реалістичніше пережити комплексні історичні розвідки, написані з дотриманням цілком іншого масштабу.

Хотів такого, про що потім дізнався про Яна Прохазку, який задовго перед тим казав, що він письменник, а письменник знає, що було, що є і буде. Не в сенсі віщунства і пророцтва, а тому, що уважає на всі прояви життя.

І я дещо дізнався від людей, які потім навіть не думали про себе як про тих, хто робив історію. Вони попросту брали в ній безпосередню участь. Але ще тоді, коли історія не була історією, а натуральним елементом їхнього життя.

Знаю, що сто років тому у Львові кінець жовтня був дуже холодним, падав зимний дощ. Було багато калабань і болота. Одяг, особливо військове сукно, був завжди вологим. Ноги від мокрості і холоду не захищали ні чоботи, ні фронтові черевики. При кожній нагоді мундирові старалися висушити онучі і обмотки.

У помешканнях також доводилося добре вдягатися. Треба було палити у печах, але з вугіллям було не найліпше, його не вистачало. Найкраще було грітися там, де збиралося багато людей. Сутужно було і з харчами, мало хто не почував тоді легкого цілоденного голоду. Серед припасів переважали мука і крупи. Найбільше потерпали ті, що мешкали у середмісті і не мали хоч якогось городчика з куркою.

Міський телефон перестав працювати відразу після революції. Але і перед тим він був ненадійним каналом комунікації для повстанців, бо станція була осаджена всуціль польською обслугою. Зрештою, як і колія, електрівня, газовня і вся адміністрація.

На цілий Львів набралося зо дві тисячі людей, на яких можна було розраховувати у проведенні акції перебрання влади і заснування української держави. Більшість із них були військові, у переважній більшості не львівські.

І зрив, і наступне управління військом і містом робилися ногами. Кілька сотень кур’єрів і збирачів інформації безперервно курсувало між будинками, де зібралося керівництво, і виконавцями на різних важливих чи просто опанованих об’єктах. Багатогодинні наради, на які спочатку сходилися на умовлений час, а пізніше вже навіть не покидали, сплячи вряди-годи де доведеться, постійно переривалися з’явою вістунів і вивідувачів, які приносили нові повідомлення, віддихувалися і мчали з поворотом, несучи оперативні накази і вказівки.

У народному домі організували нон-стоп кухню, яку обслуговували українські жінки-добровольці. І там же розмістився імпровізований шпиталь для поранених і виснажених. Медикаментів і бинтів практично не було. Управа потребувала багато чорнила і паперу. Курили всюди, хоч із тютюном теж було зле. Найпопулярнішими були зроблені з гільзового мосяжу фронтові бензинові запальнички. А за кілька днів випав сніг. Крім того, треба було завжди сподіватися стрілу з вікна чи з брами…

Все вже є

Якось я жив у найстарішому і найрозкішнішому готелі Берна. Перед тим і після того ходив тим Берном вздовж і впоперек. У номері готелю була лазничка, в якій душ сикав зі стелі і зі стін з непомітних отворів, залежно від програми, яка була синхронізована з рухами тіла, а у спальні стояв люксусовий кавовий апарат з набором різних кав. Ще кілька років я отримував від цього готелю картки — вітання з днем народження, які доходили до пошти мого міста, а поштарі приносили їх у скриньку до самого під’їзду. Летів літаком над Альпами, подібними на зім’яту фольгу. І вже щось знав про Альпи, бо читав Карла Маурі і бачив його у «Клубі кіноподорожей», коли той розмовляв із Сенкевичем, який незадовго перед тим повернувся з експедиції з Туром Геєрдалом. А в одній із шухляд у бюрку прадіда лежав нансенівський паспорт діда, а Нансен був героєм Геєрдала, а завдяки визволенню діда з італійського полону — і моїм, і я читав роман про нього і про «Фрам» над водоспадом, де втопилася Софія Галечко. Там ще було озерце з алюмінієвим човном, я так багато на ньому плавав, що руки були чорні від блискучих алюмінієвих весел, але через кілька років ця практика греблі спричинилася до того, що я зміг взяти участь у ярмарковій човновій регаті у литовському Тракаї. І приплив серед перших, і всі мене вітали, бо я був тоді зі Львова, а Львів підтримував незалежність Литви, хоч у Тракаї жив у старезної польки, яка казала, що таких курей і гусей, як перед війною, не було ніколи і вже не буде. І, крім улюбленого тракайського озера, я був ще на двадцятьох шацьких, а на франківському мене часом не пускали на човни з двома малими дітьми, бо у наших краях небезпечні речі часто не дозволяють робити без мами, але все одно ми багато разів випливали втрьох, і часом переживали бурю, часом весла застрягали у хащах водоростей, часом засинали, і один або два рази через це цілком обпалилися. І ще я бував у водах кільканадцяти річок, а на Дунаї — у багатьох місцях уздовж течії. І кілька років я щодня проводив кілька годин у старому львівському університеті. І бачив різні клітини різних організмів через різні мікроскопи. І вилазив на дахи хімічного корпусу. Знав найкращих поетів. Вони мені щось розповідали і чимось мене годували. З ними і без них я пробував найякісніші напої світу і п’янів від найгірших. Тридцять років мене щодня болів хребет. Два рази я мав різні гепатити. Ломив ногу, вберігши при цьому трилітровий слоїк квашеної капусти. Вісім років вивчав музику. Маю дивовижного брата. Знімав на наплічну відеокамеру весілля у всіляких селах. Розмовляв з Ющенком і президентом Словенії. Роками їздив холодними нічними підміськими поїздами. Ночував на вокзалах. Носив на руках тяжких великих хворих псів. З одним псом виходив на прогулянку сім тисяч разів. Підпалював запальничкою випущений з балона дезодорант. Підпирав груди коня, який тягнув по замерзлій траві сани, коли він ішов з гори, і пхав його, коли йшли вверх. Ще не вміючи читати, розглядав кольорові ілюстрації багатотомної енциклопедії Маєра. Кілька років мусив позичати гроші на прожиття у бандитів і щомісяця сплачувати відсотки. Я знаю кільканадцять говорів, якими користуються у наших обширах, і через день варю якусь іншу зупу. Маю від дитинства обморожені руки, і два роки тому у мене вперше вкрали ровер. Щовечора я читаю якусь книжку і за ціле своє життя не спромігся придбати власне житло. Один раз мене копнули в голову, чотири рази на голову падав танковий люк. Я гладив. І мене гладили. І я застав людей, які перейшли Першу світову, польсько-українську, УГА. Російську знаю таку, якою тепер уже мало хто говорить. І майже нічого путнього не вмію.

Та все ж, читаючи вряди-годи якісь повчальні статті про те, як легко, було би тільки бажання, можна у будь-який момент радикально змінити своє життя на краще, думаю про те, як мені страшенно пощастило. Як доля дала мені шалений фарт — що я врешті-решт, після усього незробленого, попросту маю доступ до таких порад і можу зрозуміти, що вони не вигадані, що дійсно все можливе, що дійсно все може бути, якби цього захотіти, але пощо, коли і так уже все є.

І думаю про тих, яких насправді майже більшість. Про усіх тих, яким місце народження, територія, з якої не вибратися, обставини, яких не подолати, просто льос ніколи і ніяк не дадуть змоги не те що щось змінити, а й дізнатися, що таке можливе. Така несправедливість чи закономірність: на потребуючих по-справжньому порадники не орієнтуються. Тому, як і в часи Франка, панує темінь.