Італійські черевики

1

Моя дочка не має криниці.

Звичайно ж, у її трейлері не було водопроводу. Проте навіть на подвір’ї не було помпи. Щоби набрати води, мені довелося йти стежкою вниз уздовж схилу, через невеликий гай до іншого покинутого дому з порожніми вікнами і воронами, що обачливо намагалися втримати рівновагу на краю комина. На тому подвір’ї стояла іржава водяна помпа. Коли я піднімав і опускав її ручку, іржаве залізо стогнало.

Ворони завмерли.

Це було перше прохання моєї дочки — принести два відра води. Я тішився, що вона не сказала нічого іншого. Вона могла вигнати мене геть, або ж на неї міг напасти неймовірний радісний шал від зустрічі зі своїм батьком. Але вона всього лиш попросила мене принести їй води. Я взяв відра і пішов стежкою в снігу. Цікаво, чи вона ходила по воду в тому взутті на високих каблуках і в халаті. Але найбільше мене цікавило, що сталось багато років тому і чому я ні про що не довідався.

До покинутого подвір’я було двісті метрів. Коли Гаррієт сказала, що та жінка перед трейлером моя дочка, я одразу ж у це повірив. Гаррієт не могла обманювати. Я намагався пригадати момент, коли вона могла завагітніти. Єдине розумне пояснення цьому, думав я, ступаючи в снігу, — те, що Гаррієт зрозуміла, що сталось, після того, як я зник. Отож зачаття мало відбутись приблизно за місяць до того, як ми розстались.

Я намагався пригадати.

Ліс мовчав. Здавалось, ніби я крався снігом, наче гном, який втік із якоїсь чудернацької казки. Ми з нею завжди кохались тільки на її розкладному дивані. Отож на ньому ми зачали нашу дочку. Коли я від’їжджав, а Гаррієт даремно на мене чекала, вона ще нічого не знала. Лише згодом вона все зрозуміла, та мене вже не було.

Я напомпував води. Після цього відставив відра і зайшов до покинутого будинку. Вхідні двері були проламані. Вони вилетіли з однієї завіси, коли я штовхнув їх ногою.

Я обійшов кімнати, в яких тхнуло цвіллю та гнилим деревом. Усе, що там залишилось, нагадувало уламки затонулого корабля. Зі стін з-під шпалер стирчали клапті газет. Газета «Юснан» від 12 березня 1969 року. Дорожньо-транспортна пригода сталась... Продовження не було. На цій фотографії пані Матсон показує одну зі своїх останніх, створених із великою любов’ю, вишитих картин... Фотографія була порвана — можна було розгледіти лише обличчя та одну руку пані Матсон, вишивки не було. У спальні стояли рештки двоспального ліжка. Воно було розтрощене, наче порубане сокирою. Хтось із люті порубав ліжко, щоби воно не дісталось більше нікому.

Я намагався уявити тих людей, які колись тут жили, а потім назавжди покинули цей дім. Проте вони відвернули свої обличчя. Покинуті будинки — це наче стенди музеїв з утраченими фондами. Я вийшов надвір і думав про те, що тепер у мене з’явилася дочка, зовсім несподівано, у лісах на південь від Гудіксвалля. Дочка, якій мало бути десь тридцять сім років і яка жила в трейлері. Жінка, що вийшла на сніг у рожевому халаті та взутті на високих каблуках.

Я зрозумів одну річ. Гаррієт не підготувала її. Звісно ж, вона знала, що в неї був батько, проте не знала, що це я. Отож здивованим був не тільки я. Гаррієт приголомшила нас обох.

Я взяв відра і пішов назад. Чому моя дочка жила у трейлері посеред лісу? Хто вона? Коли ми привітались за руку, я не наважився подивитись їй у вічі. У ніздрі вдарив різкий запах парфумів. Її рука була спітніла.

Я поставив відра, щоби перепочити.

— Луїз, — уголос сказав я. — Я маю доньку на ім’я Луїз.

Від тих слів я занімів, трохи злякався, але й утішився. Гаррієт подолала кригу на Янсоновому гідрокоптері і привезла звістку про ще одне життя, а не лише про смерть, яка невдовзі її забере.

Я приніс відра до трейлера і постукав у двері. Луїз відчинила. Вона і досі була взута у черевички на високих каблуках, але замість халата надягла штани і светр. У неї була напрочуд гарна фігура. Я зніяковів.

У трейлері було зовсім тісно. Гаррієт причаїлась за невеличким столом коло вікна. Вона всміхнулась, я собі теж. У трейлері було тепло. Луїз варила каву.

Луїз, як і її мати, мала гарний голос. Якщо й крига вміла співати, то моя донька тим паче.

Я роззирнувся в трейлері: засохлі троянди, що звисали зі стелі, поличка з папером та листами, стара друкарська машинка на дзиґлику. Було там і радіо, зате не було телевізора. Мене занепокоїв її спосіб життя. Здавалось, він нагадував мій.

Отак ти з’явилась, думав я. Найбільша несподіванка в моєму житті.

Луїз виставила термос і пластикові горнятка. Я сів на ліжку поруч із Гаррієт. Луїз стоячи дивилась на мене.

— Я рада, що не плачу, — промовила вона. — І як добре, що ти не впадаєш в істерику, запевняючи про свою радість від новини.

— Я ще не зовсім усвідомив, що це справді сталося зі мною. Крім того, я ніколи до кінця не втрачаю самовладання, як би не хвилювався.

— То, може, ти не віриш, що це правда?

Мені пригадалися старі запорошені стоси по-протокольному одноманітних розповідей про молодих чоловіків, які зрікались батьківства.

— Я впевнений, що це правда.

— Тобі сумно, що ти не познайомився зі мною раніше? Що я з’явилась у твоєму житті так пізно?

— Я досить загартований, щоб сумувати, — відповів я. — Зараз я просто вражений. Ще годину тому в мене не було дітей. Я ніколи не думав, що це станеться.

— Ким ти працюєш?

Я подивився на Гаррієт. Отож вона нічого не розповідала Луїз про чоловіка, що був її батьком, навіть те, що він був лікарем. Це мене обурило. Що вона взагалі розказувала про мене? Що її батьком був усього лиш випадковий чоловік?

— Я лікар. Принаймні був.

Луїз поглядом оцінювала мене, тримаючи в руці горнятко з кавою. На кожному пальці вона мала по персню, навіть на великих пальцях.

— Який лікар?

— Хірург.

Вона скривилась. Я згадав про свого батька і його реакцію на те, як я, п’ятнадцятирічний, розповів йому про вибір своєї професії.

— Ти можеш виписати рецепт?

— Уже ні. Я на пенсії.

— Жаль.

Луїз відсунула горня і натягнула на голову в’язану шапку.

— Малу потребу можна справити за трейлером, притрусивши те місце снігом. Велику — в сухому туалеті біля дровітні.

Вона зникла за дверима, балансуючи на своїх високих каблуках. Я обернувся до Гаррієт.

— Чому ти не розповіла мені? Як тобі не соромно?

— Не смій звинувачувати мене! Я не знала, як ти зреагуєш.

— Було би простіше, якби ти мене підготувала.

— Я не наважилась. Ти міг залишити мене посеред дороги, і на тому подорож закінчилася 6. Звідки мені було знати, чи ти хотів мати дітей?

Гаррієт мала рацію. Вона не могла передбачити мою реакцію. Вона мала повне право не довіряти мені.

— Чому вона так живе? Як заробляє собі на життя?

— Вона так захотіла. А що вона робить, я не знаю.

— Щось та й мусиш знати!

— Вона пише листи.

— Хіба з того проживеш?

— Вочевидь, так.

Раптом я усвідомив, що стіни трейлера тонкі і що, може, моя дочка стояла надворі, притиснувши вухо до холодної зовнішньої стіни. Можливо, вона успадкувала мій потяг до підслухів?

Я перейшов на шепіт.

— Чому в неї такий вигляд? Чому вона ходить по снігу у взутті на високих каблуках?

— Моя донька...

— Наша донька!

— Наша донька завжди була незвичайною дитиною. Вже коли їй було п’ять років, мені здавалось, що вона знає, чого хоче від життя, і що мені ніколи її не зрозуміти.

— Що ти маєш на увазі?

— Їй завжди хотілося жити, не переймаючись тим, що думають інші. Наприклад, що вони думають про її взуття. А воно дуже дороге. Ajello, виготовлене в Італії. Мало хто наважиться жити так.

Двері відчинились, і ввійшла наша дочка.

— Я мушу відпочити, — сказала Гаррієт. — Я втомилась.

— Ти завжди втомлена, — відповіла Луїз.

— Але я не завжди була смертельно хворою.

Якусь мить вони шипіли, наче кішки. Не надто доброзичливе, але й зовсім не сердите шипіння. У будь-якому разі воно не здивувало ні одну з них. Отож для Луїзи не секрет, що Гаррієт помирає.

Я встав, щоби Гаррієт змогла простягнутись на вузькому ліжку. Луїз взула чоботи.

— Ходімо на прогулянку, — сказала вона. — Мені треба рухатись. Крім того, підозрюю, що ми обоє ще не отямились від потрясіння.

Протоптана стежка вела геть від покинутого маєтку. Вона оминала старий льох і завела нас у густий ялиновий гай. Луїз ішла швидко, і я ледве встигав. Раптом вона озирнулась.

— Я думала, що мій батько виїхав до Америки і зник там. Батько називався Генрі, любив бджіл і досліджував їхнє життя. За всі ті роки він жодного разу не прислав мені навіть слоїчка меду. Я думала, він помер. Але ти живий. Я встигла тебе зустріти. Коли ми повернемось у трейлер, я сфотографую вас із Гаррієт. У мене море фотографій з нею або з нами двома. Але я хочу сфотографувати обох своїх батьків, поки ще не пізно.

Ми йшли далі протоптаною стежкою.

Я подумав, що Гаррієт насправді сказала правду. Принаймні це не була відверта брехня. Я зник в Америці, а в юності я й справді цікавився бджільництвом. І беззаперечною правдою було те, що я й досі живий.

Ми брели в снігу.

Вона хотіла мати фотографію обох батьків.

Тепер ще було не пізно надолужити, зробивши те фото.

2

Сонце сховалось за обрієм.

На одному полі стояв засніжений боксерський ринг. Здавалось, наче його випадково викинули на сніг. Дві поламані дерев’яні лавки, які колись, мабуть, стояли в сектантській церкві чи в кінотеатрі, до половини потопали в снігу.

— Ми боксуємо навесні та влітку, — сказала вона. — Зазвичай ми відкриваємо сезон у середині травня. Спершу ми важимося на старій вазі з молочарні.

— Ми? Тобто ти теж боксуєш?

— А чом би й ні?

— Із ким ти б’єшся?

— З моїми друзями. Люди з цієї околиці, що живуть, як їм до вподоби. Лейф, який мешкає зі своєю старенькою мамою, що колись гнала найкращий у цих краях самогон. Амандус, скрипаль із міцними кулаками.

— А хіба можна грати на скрипці й боксувати? Його пальці таке витримують?

— Запитай в Амандуса. Запитай в інших.

Кого вона мала на увазі, я так і не довідався. Вона пішла далі стежкою до хліва, що стояв за боксерським рингом. Коли я дивився на неї ззаду, мені здавалось, що її тіло нагадує тіло Гаррієт. Але яка була з вигляду моя донька маленькою дівчинкою? Чи підлітком? Я ступав у снігу і намагався подумки відмотати час. Луїз народилась 1967 року. Коли вона була підлітком, я якраз досягнув найбільшого успіху в своїй кар’єрі. Раптом у мені спалахнула лють. Чому Гаррієт не розповіла?

Луїз показала на сліди в снігу, що, на її думку, належали росомасі. Вона штовхнула двері хліва. На підлозі стояла гасова лампа, яку вона засвітила і повісила на стелі. Здавалось, наче я потрапив у старосвітське боксерське чи бійцівське приміщення для тренувань. На підлозі лежали гантелі та важкоатлетичні штанги, зі стелі звисала боксерська груша, на лавці лежали акуратно змотані скакалки і декілька пар червоних та чорних боксерських рукавиць.

— Коли б весна, я б запропонувала тобі побитися декілька раундів, — сказала Луїз. — Годі придумати кращий спосіб знайомства з батьком, якого бачиш уперше. Хоч як на це поглянь.

— Я ніколи в житті навіть не надягав боксерських рукавиць.

— Але ж ти бився?

— Коли мені було тринадцять-чотирнадцять років. Але це були радше бійцівські матчі на шкільному подвір’ї.

Луїз підійшла до груші і хитнула її плечем. Гасова лампа осявала її лице. Мені й досі здавалося, що я бачу Гаррієт.

— Я хвилююсь, — сказала вона. — У тебе є ще діти?

Я похитав головою.

— Більше нема?

— Ні. А в тебе?

— Нема.

Груша похитувалась.

— Я розгублена, як і ти, — сказала вона. — Часом, коли я думала про те, що в мене все ж є батько, я скаженіла. Мені здається, саме тому я навчилася битись — щоби того дня, коли б він воскрес із мертвих, могти звалити його з ніг і відправити у вічний нокаут через те, що він мене покинув.

Світло лампи падало на розсохлі стіни. Я розповів про те, як Гаррієт раптово з’явилась посеред криги, про озеро і раптове прохання заїхати сюди.

— Вона нічого не сказала про мене?

— Вона говорила тільки про озеро. А потім сказала, що хотіла 6, аби я побачив її дочку.

— Чесно кажучи, я б мала її вигнати. Вона обдурила і тебе, і мене. Але ж хворих не виганяють.

Вона торкнулася груші, щоб зупинити її.

— Це правда, що вона скоро помре? Ти лікар. Ти повинен знати, чи вона каже правду.

— Вона тяжко хвора. Не знаю, коли саме вона помре. Ніхто цього не знає.

— Не хочу, щоб вона померла в мене, — сказала Луїз і, піднявши лампу з підлоги, погасила світло.

Ми стояли в суцільній темряві. Наші пальці торкнулись. Вона схопила мою руку. Я відчув доччину силу.

— Я рада, що ти приїхав, — сказала вона. — Глибоко в душі я завжди вірила, що ти зник лише тимчасово.

— А я ніколи не думав, що в мене буде дитина.

— Не дитина, а доросла жінка практично середнього віку.

Коли ми вийшли з хліва, я бачив її силует перед собою. Незабаром небо всіють зорі, вони вже починали миготіти.

— Норрляндська ніч ніколи не буває геть темною, — промовила Луїз. — У містах уже не видно зірок. Саме тому я живу тут. Коли я жила в місті, то мені бракувало темряви і тиші, та найбільше — зірок. Не розумію, чому нікому не спадало на думку, що ця країна має фантастичні природні ресурси, які тільки й чекають, коли їх почнуть використовувати. Чому ніхто не продає тишу, як-от ліс чи руду?

Я розумів, що вона мала на увазі. Тиша, зоряне небо, може, навіть самотність стали практично недосяжними для багатьох людей. Я подумав, що все ж вона, мабуть, була схожа на мене.

— Я планую започаткувати одну справу, — сказала вона, — мої друзі-боксери будуть співвласниками. Ми продаватимемо ці мерехтливі тихі ночі. Колись ми сильно розбагатіємо, я впевнена.

— Хто твої друзі?

— За декілька кілометрів на північ є одне покинуте село. Якось у 1970-х роках його покинув останній мешканець. Хати стояли порожні, ніхто не хотів їх мати навіть як літні будиночки. Проте один старий італійський швець, Джаконеллі, приїхав сюди, шукаючи тиші. Тепер він живе в одному з будиночків і виготовляє дві пари взуття на рік. Кожного року на початку травня в полі за його домом сідає гелікоптер. З нього виходить чоловік із Парижа, забирає взуття, платить за роботу і залишає замовлення на той рік. У крамниці Спармана, давно вже закритій, живе старий рокер. Він мав псевдо Рудий Ведмідь, записав дві жовті платівки з синґлами і змагався з рокерами Раґґе та Ольгою за титул шведського короля року. У нього було вогненно-руде волосся, і він записав прекрасну обробку «Peggy Sue»[4]. Але на свято літнього сонцестояння, коли ми накриваємо наш стіл на рингу, всі просять його заспівати «The Great Pretender».

Я дуже добре пам’ятав ту пісню в оригінальному виконанні The Platters. Ми з Гаррієт танцювали під неї. Якби я постарався, то згадав би всі строфи тієї пісні. Проте Рудий Ведмідь із його жовтими платівками з синґлами були мені незнайомі.

— Отже, тут живе чимало незвичайних людей.

— Вони є скрізь, але їх ніхто не зауважує, бо вони старі. У наш час старі люди мають бути прозорими, як скло. Найкраще, щоб їх взагалі не було видно. Ти теж ставатимеш дедалі прозорішим. Моя мама вже така.

Ми мовчки стояли. Здаля пробивалося світло з трейлера.

— Часом мені хочеться залізти спати у свій спальник тут на снігу, — сказала Луїз. — Синє світло місяця уповні створює відчуття пустелі. Там теж холодні ночі.

— Я ніколи не був у пустелі. Якщо не враховувати піщаних дюн Скаґена.

— Колись я все ж ляжу спати надворі, ризикуючи більше ніколи не прокинутись. У цих краях живуть не лише рокери. Є й джазмени. Коли я тут лежатиму, вони стоятимуть довкола мене і гратимуть повільну жалібну мелодію.

Я йшов за нею по снігу. Десь далеко кричав нічний птах. Зірки падали і загорялися знову. Я намагався зрозуміти те, що вона сказала.

Вечір був незвичайним.

Луїз готувала вечерю в трейлері, поки ми з Гаррієт тіснились на вузькому ліжку. Коли я сказав, що нам треба вирішити, де ночувати, Луїз відповіла, що ми троє помістимось на її ліжку. Я хотів заперечити, але не наважився. Потім Луїз дістала бутель дуже міцного вина зі смаком аґрусу. Гаррієт виставила одну зі своїх пляшок горілки. Луїз подала, за її словами, тушковану лосятину з городиною, вирощеною одним із її друзів у теплиці, що правила йому за домівку. Звали його Улоф, спав він серед огірків і був одним із тих, кого Луїз зустрічала на боксерському рингу навесні.

Ми всі швидко сп’яніли, найбільше Гаррієт, — вряди-годи вона починала дрімати. Луїз мала кумедну звичку клацати зубами, як випивала келих вина. Я ж намагався не піддаватись алкоголю. Проте мені не вдалось.

З дедалі заплутанішої уривчастої розмови в мене склалось приблизне уявлення про спільне життя Луїз та Гаррієт. Вони завжди підтримували контакт, часто сварились і майже ніколи не погоджувались одна з одною. Проте вони любили одна одну. Мені дісталася сім’я, де було багато гніву і сильна любов, яка тримала цю сім’ю вкупі.

Ми довго розмовляли про собак. Не таких, яких водять на повідку, а про диких псів з африканських рівнин. Моя донька сказала, що вони нагадують її лісових друзів. Африканська зграя псів метляє хвостами зграї боксерів із Норрлянду. Я розповів, що в мене був пес, чию породу неможливо було визначити. Луїз схвально закивала головою, коли зрозуміла, що пес вільно бігав на острові моїх дідуся та бабусі. Її зацікавлення викликала навіть стара кицька.

Врешті Гаррієт заснула від знемоги, горілки й аґрусового вина. Луїз акуратно накрила її коцом.

— Вона завжди хропла. Коли я була малою, то уявляла собі, що це не вона, а мій батько приходив щоночі в подобі невидимої істоти й хропів. Ти хропиш?

— Так.

— Ура, вип’ємо за мого батька!

— За мою доньку!

Вона абияк наповнила наші келихи, червоне вино вилилось на стіл. Вона витерла його просто долонею.

— Коли я почула, що приїхало авто, і вийшла на подвір’я, мені стало цікаво, якого це хлопа привезла Гаррієт.

— Вона часто приїжджає в гості з різними чоловіками?

— Хлопами. Не чоловіками. Вона завжди знаходить когось, хто привозить її сюди, а потім назад додому. Вона може сидіти в кафе на Сьодері в Стокгольмі з жалібним і втомленим виглядом. І завжди хтось пропонує їй свою допомогу, наприклад, підвезти додому. Вже сидячи в машині, тепер із ходунцями в багажнику, вона каже, що її треба відвезти за триста кілометрів на північ, південніше Гудіксвалля. На диво, майже ніхто їй не відмовляє. Але їй швидко набридає, і вона знаходить когось нового: мама нетерпляча. У моєму дитинстві було й таке, коли кожного недільного ранку в маминому ліжку був новий чоловік. Я любила вискакувати на них і будити, аж доки моя присутність починала їм дошкуляти. А потім бувало й таке, що вона довго навіть не дивилась на чоловіків.

Я вийшов надвір справити малу потребу. Ніч палахкотіла зірками. Крізь вікно було видно, як Луїз поклала подушку під голову своїй матері. Я мало не заплакав. Мені захотілося втекти, сісти в авто і забратися звідси. Однак я й далі дивився на неї крізь вікно, і мені здавалося, що вона знає, що я крадькома спостерігаю за нею. Раптом вона повернулась до вікна й усміхнулась.

Я не сів у машину, а зайшов досередини.

Ми сиділи в тісному трейлері, пили й нерішуче бесідували. Власне, мені здається, що ніхто з нас так і не промовив того, що йому насправді хотілося сказати. Луїз витягла з шухляди декілька альбомів із фотографіями. Вицвілі чорно-білі та здебільшого неякісні кольорові світлини, які почали робити в 1960-х роках, — на них майже в усіх в очах відбивався спалах, через що люди мали упирячий погляд. В альбомах були фотографії жінки, яку я покинув, і найжаданішої у світі дочки. Іще маленька дівчинка — зовсім не жінка. В її погляді було чекання. Так, наче вона насправді не хотіла, щоб її бачили.

Поки я гортав альбом, вона мало говорила, відповідала лише на мої запитання. Хто зробив фотографію? Де вони були? Того літа, коли моїй доньці виповнилося сім, вони з мамою та чоловіком на ім’я Рікард Мюнтер провели декілька тижнів на півострові Єттерьон неподалік Варберга. Рікард Мюнтер мав міцну статуру, був лисим і всякчас із цигаркою в зубах. Я відчув ревнощі. Він був із моєю донькою, ще такою маленькою, якою я хотів би бачити її тепер. Він помер через декілька років після того, як їхні стосунки з Гаррієт згасли. Екскаватор перекинувся і роздушив його. Тож тепер він існував тільки на тих фотографіях із цигаркою та червоними відблисками спалаху в зіницях.

Я закрив альбом, не міг більше бачити тих фотографій. Вміст бутля спорожнився. Гаррієт спала. Я запитав у Луїз, кому вона писала листи. Вона похитала головою.

— Не зараз. Завтра, як прокинемось і протверезіємо. А тепер ходімо спати. Вперше у своєму житті я лежатиму між своїми батьками.

— Ми не помістимось у тому ліжку, — сказав я. — Я спатиму на підлозі.

— Помістимось.

Вона обережно посунула Гаррієт і склала стіл, прибравши з нього горнята і келихи. Ліжко можна було розкласти, але я зрозумів, що навіть так у ньому буде надзвичайно тісно.

— Я не роздягатимусь перед своїм батьком, — сказала вона. — Вийди. Я постукаю в стіну, коли лежатиму під ковдрою.

Я послухався.

Зоряне небо вертілося перед очима. Я спіткнувся і впав у сніг. У мене з’явилася дочка, і, можливо, вона вподобає або навіть полюбить свого батька, якого вона ніколи давніше не знала.

Я побачив своє життя.

Ось куди воно мене завело. Можливо, попереду ще буде декілька роздоріж. Але небагато, і невдовзі вони закінчаться.

Луїз постукала. Вона погасила всі лампи і засвітила свічку на маленькому холодильнику. Я бачив два обличчя поряд. Найдальше Гаррієт, а біля неї — донька. Мені залишилась маленька смужка ліжка.

— Задуй свічку, — сказала Луїз. — Я не хочу згоріти першої ж ночі, коли сплю зі своїми батьками.

Я зняв із себе одяг, залишивши спідні і майку, погасив світло і заліз під ковдру. Не торкатись до Луїзи було неможливо. Я здивувався, коли зауважив, що вона лежала гола.

— Ти не могла б надягти нічну сорочку? — сказав я. — Я не можу спати біля тебе голої. Ти ж розумієш.

Вона перелізла через мене на підлогу і надягла щось, що мені здалося сукенкою. А потім знову лягла в ліжко.

— А тепер спімо, — сказала вона. — Нарешті я почую, як хропе мій тато. Я не спатиму, поки ти не заснеш.

Гаррієт бурмотіла щось крізь сон. Коли вона поверталась, ми теж мусили повертатися за нею. Луїз була теплою. Мені хотілося, щоб вона була маленькою дівчинкою, що солодко спить у своїй нічній сорочці, притулившись до мене, а не дорослою жінкою, яка раптом з’явилась у моєму житті.

Не знаю, коли я заснув. У ліжку ще довго ворушились. Коли я прокинувся, то виявив, що лежу в ньому сам.

У трейлері нікого не було. Мені не потрібно було вставати і відчиняти двері, щоб зрозуміти, що моєї машини нема.

З

Я уявляв, як Луїз розвернулась і поїхала. Раптом я збагнув, що все було прораховано з самого початку. Гаррієт витягнула мене, познайомила з моєю дочкою, а потім вони забрали моє авто і втекли. Мене покинули самого в лісі.

Була за десять десята. Погода змінилась, температура піднялась до плюсової. З брудного трейлера капало. Я повернувся всередину. Голова боліла, а в роті пересохло. Я не знайшов записки про їхній від’їзд. На столі стояв термос із кавою. Я витягнув тріснуте горня з рекламою мережі магазинів здорової їжі.

Здавалось, наче ліс безупинно наближається до трейлера.

Кава була міцна, а похмілля важке. Я вийшов надвір із горням кави. На деревах лежала волога мла. Здалека долинув постріл рушниці. Я затримав подих. Ще один вистріл, далі тиша. Здавалось, наче звуки мусили вистояти в черзі, перш ніж тиша, вагаючись, по одному впускала їх до себе.

Я зайшов досередини і почав методично обшукувати трейлер. Хоча було тісно, але в ньому виявилось навдивовижу багато місця для зберігання речей. Луїз підтримувала порядок. В одязі вона любила каштанові, часом темно-червоні та землисті відтінки. У маленькій скриньці в народному стилі з позначеним на кришці 1822 роком я на своє здивування знайшов чимало грошей. Купюри в тисячу та п’ятсот крон на суму 47 500 крон. Потім я почав нишпорити в шухлядах із документами та листами. Перше, на що я натрапив, була фотографія Еріха Гонеккера з його підписом. На звороті було написано, що фотографія датована 1986-м роком і її надіслало посольство Німецької Демократичної Республіки в Стокгольмі. В шухляді було ще декілька знімків, усі підписані. Горбачова, Рональда Рейгана, а також кількох невідомих мені африканців, здається, прем’єр-міністрів. Серед цих фотографій була й одна із зображенням австралійського прем’єр-міністра, чиє ім’я я не зміг розібрати.

Я перейшов до другої шухляди, наповненої листами. Прочитавши зо п’ять листів, я почав здогадуватись, що саме робила моя дочка. Вона писала листи різним політичним лідерам світу, висловлюючи протест проти їхнього ставлення як до своїх співгромадян, так і до громадян інших країн. У кожному конверті лежала копія листа, який вона написала своїм кострубатим почерком, а також отримана відповідь. Еріху Гонеккеру вона обурливо писала англійською, що стіна посеред Берліна — справжня ганьба. У відповідь вона отримала фотографію, на якій Гонеккер стоїть на подіумі і махає розмитій масі народу. Луїз написала Маргарет Тетчер, що вона повинна гідно поводитися зі страйкарями на вугледобувних шахтах. Я не знайшов відповіді від залізної леді, у всякому разі окрім фотографії дами з торбинкою напоготові у конверті нічого не було. Але звідки ж Луїз бере гроші? На це запитання відповіді я не знайшов.

Більше знайти я не встиг. Я почув шум уже близької машини. Я засунув шухляди на місце і вийшов. Луїз їхала швидко. Машина ковзала по мокрому снігу.

Луїз витягла ходунці з багажника.

— Ми не хотіли тебе будити. Я рада, що мій батько вміє хропти.

Вона допомогла Гаррієт вибратись із машини.

— Ми їздили на закупи, — радісно сказала вона. — Я купила панчохи, спідницю і капелюх.

Луїз витягла із заднього сидіння декілька пакетів з одягом.

— Моя мама завжди погано вдягалась, — сказала вона.

Я заніс пакети в трейлер, тим часом як Луїз допомагала Гаррієт піднятись по слизькому горбку.

— Ми їли, — промовила Луїз. — Ти голодний?

Я був голодний, але все одно похитав головою. Мені не сподобалось, що вона взяла мою машину, не попросивши дозволу.

Гаррієт лягла відпочити на ліжку. Я зрозумів, що поїздка підняла їй настрій, але разом із тим виснажила. Невдовзі вона заснула. Луїз витягла червоний капелюх, куплений Гаррієт.

— Він їй пасує, — сказала вона. — Так, наче зроблений саме для неї.

— Я ніколи не бачив її в капелюсі. Замолоду ми завжди ходили з непокритою головою, навіть у холод.

Луїз поклала капелюх на місце і почала розглядатись у трейлері. Невже я залишив за собою сліди? Невже вона зауважить, що я витратив час на те, щоби поритись у її речах? Вона повернулась до мене, а потім почала розглядати мої черевики, що стояли на газеті відразу біля вхідних дверей. Я носив їх уже багато років. Вони були зношені, а дірки для шнурівок порвані. Вона встала, акуратно накрила Гаррієт коцом і надягла куртку.

— Вийдімо, — сказала вона.

Я охоче пристав на її пропозицію. Біль голови не давав спокою.

Ми стояли біля трейлера і наповнювали легені жорстким повітрям. Я подумав про те, що вже багато днів не веду свій бортовий журнал. Я поганої думки про себе, коли не дотримуюся своїх звичок.

— Твоє авто в поганому стані, — сказала Луїз. — Гальма погано працюють.

— Мене задовольняє і так. Куди ми поїдемо?

— Ми відвідаємо одного доброго друга. Я хочу тобі дещо подарувати.

Я в’їхав машиною у болото. Коли ми вибрались на головну дорогу, Луїз сказала повернути ліворуч. Декілька завантажених колодами лісовозів здіймали хмари снігу. За кілька кілометрів вона вказала праворуч, — знак повідомляв, що ми рухаємось у напрямку села Мутьєрвсбюн. Сосни щільно обступали погано розчищену дорогу. Луїз дивилась у переднє вікно. Я чув, як вона стиха мугикала мелодію. Я впізнав її, але не міг згадати назви.

Дорога розгалужувалась, Луїз указала ліворуч. Через кілометр відкрилась галявина з рядами садиб із порожніми, мертвими хатами і коминами без диму. Лише одна при дорозі, двоповерхова дерев’яна хатина з зеленою облущеною верандою подавала ознаки життя. На сходах сидів кіт, з комина звивалась тоненька цівка диму.

— Віа-Саландра у Римі, — сказала Луїз. — Колись я побуваю на тій вулиці. А ти був у Римі?

— Я був там декілька разів, але не знаю такої вулиці.

Луїз вийшла з авто. Я йшов за нею. З дерев’яної, без сумніву понад столітньої хати лунала оперна музика.

— Тут живе геній, — сказала Луїз. — Джаконеллі Матеотті. Він уже старий. Колись він працював на відомий шевський рід Ґатто. В юності його навчав сам Анджело Ґатто, який відкрив свою майстерню на початку XX століття. А тепер він привіз свої вміння в цей ліс. Він втомився від транспортного руху та всіх тих важливих і нетерплячих клієнтів, які не зважали на те, що на виготовлення доброго взуття потрібні терпіння і час.

Луїз подивилась мені в очі й усміхнулась.

— Я хочу зробити тобі подарунок, — сказала вона. — Я хочу, щоб Джаконеллі виготовив для тебе пару взуття. Черевики, що на тобі, — справжнє знущання з твоїх ніг. Джаконеллі розповідав мені про всі дивовижні кісточки й м’язи, завдяки яким ми можемо ходити й скакати, ставати навшпиньки, танцювати балет чи тягнутись за чимось на високій полиці. Я знаю оперних співачок, які не переймаються режисерами чи диригентами, костюмами та високими нотами. Все, що їм треба, — добре взуття, в якому вони будуть співати.

Я витріщився на неї. Я наче слухав свого батька, безвільного офіціанта, що вже багато років спочивав у могилі. Він теж розповідав про оперних співачок. Як дивно думати про те, що мій батько і моя дочка мали б досить про що поговорити.

То вона збиралась подарувати мені черевики? Я хотів відмовитись, але вона здійняла руку, піднялась по сходах, зняла кота і відчинила вхідні двері. На нас накотилась хвиля оперної музики, що линула з однієї з кімнат. Ми пройшлися кімнатами, де Матеотті жив і зберігав шкіру й колодки. На стіні виднів написаний рукою, як я здогадувався — самого Джаконеллі, девіз. Хтось на ім’я Чжуан Цзи сказав: «Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш».

Одну з кімнат заповнювали дерев’яні колодки, складені на поличках, розташованих від підлоги до стелі. До кожної колодки був причеплений папірець з ім’ям. Луїз витягла декілька колодок із різних місць, і я розкрив рота від здивування, коли прочитав імена. Джаконеллі шив взуття вже покійним американським президентам, проте їхні колодки і досі зберігались. Там були імена диригентів й акторів, людей, яких потім стратили чи проголосили святими. У голові почало паморочитися від того, що довкола стільки відомих ніг. Здавалось, наче колодки самі пройшли крізь сніг і болото, щоб майстер, якого я ще не бачив, зміг виготовити своє чудесне взуття.

— Щоби виготовити один-єдиний черевик потрібно виконати двісті різних дій, — сказала Луїз.

— Це, напевно, дуже дорого, — сказав я. — Якщо взуття прирівнюєш до ювелірних витворів.

Вона осміхнулась.

— Джаконеллі зобов’язаний мені. Він радо розквитається.

Розквитається.

Коли я востаннє чув, щоб хтось вживав це давнє слово? Я не міг пригадати. Можливо, у дрімучих лісах мова розвивалась у свій спосіб, тоді як у великих містах слова зазнавали суворих переслідувань?

Ми йшли далі старим будинком. Довкола колодки, інструменти, в одній кімнаті стояв різкий запах дубленої шкіри, що лежала в паках на простих дерев’яних столах.

Музика закінчилась фінальною частиною опери. Стара підлога скрипіла під нашими кроками.

— Я сподіваюсь, ти помив ноги, — сказала Луїз, коли ми стояли перед останніми зачиненими дверима.

— А що, як не помив?

— Джаконеллі нічого не скаже. Але він засмутиться, навіть якщо нічого не показуватиме.

Вона постукала і відчинила двері.

За столом з акуратно розкладеними інструментами сидів старий чоловік, схилений над колодкою, частково покритою шкірою. Він мав окуляри і був лисий, незважаючи на кілька пасом волосся на потилиці. А ще надзвичайно худий — один із тих людей, що здаються майже невагомими. В кімнаті стояв лише той один стіл. Стіни були порожні, жодних поличок із колодками, самі лише голі дерев’яні колоди. Музика линула з радіо на одному з підвіконь. Луїз нахилилась і поцілувала старого чоловіка в тім’я. Він був радий її бачити й обережно відклав від себе коричневий черевик, над яким працював.

— Це мій батько, — сказала Луїз. — Він повернувся після всіх цих років.

— Добрий чоловік завжди повертається, — відповів Джаконеллі ламаною шведською.

Він встав і міцно потис мою руку.

— У вас прекрасна дочка, — сказав він. — Ідо того ж чудовий боксер. Вона завжди сміється і допомагає мені, коли є потреба. Чому ви ховались?

Він і досі не відпускав мою руку, а стискав її все сильніше.

— Я не ховався. Я не знав, що маю дочку.

— У глибині душі чоловік завжди знає, є в нього дитина, чи ні. Але ви повернулись. Луїз утішена. Це все, що мені треба знати. Вона вже давно чекала, що ви прийдете до неї в ліс. Можливо, ви, самі того не усвідомлюючи, наближались до того лісу всі ці роки? Заблукати в собі так само легко, як і на лісових дорогах чи вулицях міст.

Ми вийшли в кухню Джаконеллі. На відміну від його аскетичної майстерні, кухня була заставлена баняками, сушеними травами, вінком часнику, що звисав зі стелі, гасовими лампами і рядами слоїчків зі спеціями на гарно вирізьблених поличках. Посередині стояв великий важкий стіл. Джаконеллі провів мене поглядом і погладив рукою рівну поверхню столу.

— Бук, — сказав він. — Саме з цієї прекрасної деревини я виготовляю свої колодки. Давніше я отримував деревину з Франції. Колодки не можна виготовляти з іншого дерева, ніж бук, який росте в пересіченій місцевості, добре витримує тінь і не піддається різким і несподіваним змінам клімату. Я завжди сам вибирав, які дерева рубати. Я вибирав їх за два чи три роки перед тим, як наповнити свій склад. І рубали їх завжди взимку, розрубували на куски завдовжки не більше двох метрів, і певний час вони лежали надворі. Коли я переїхав до Швеції, то в мене з’явився постачальник зі Сконе. Я вже застарий, щоби щороку їздити вибирати для себе дерева. Мене це дуже засмутило. Але я виготовляю дедалі менше колодок. Ходячи кімнатами, я думаю, що скоро взагалі перестану виготовляти взуття. Чоловік, що вибирає, які дерева рубати, подарував мені цей буковий стіл на моє дев’яностоліття.

Старий майстер попросив нас сісти і витяг пляшку червоного вина, обмотану ликом. Його рука не тряслась, коли він наповнював келихи.

— Вип’ємо за повернення батька, — сказав він і підняв келих.

Вино було дуже смачне. Я усвідомив, що мені бракувало чогось, про що я навіть не здогадувався впродовж самотніх років на острові. Келих вина в товаристві друзів.

Джаконеллі почав розповідати дивовижні історії про все те взуття, яке він виготовив, про постійних клієнтів та їхніх дітей, які приходили до його майстерні, коли батьків уже не було серед живих. Але найбільше він розказував про всі ті ноги, які бачив і міряв, щоб потім виготовити колодки; про стопи, на які спирається все тіло і які проносили мене вже 150 000 кілометрів; про значення головки таранної кістки, caputa tali, для сили стопи. Мене зацікавила навіть його розповідь про дрібну і незначну кубічну кістку, os cuboideum. Здавалось, він знав про кістки і м’язи стопи геть усе. Багато з того, що він розповідав, я пам’ятав ще зі свого навчання, наприклад про загалом геніальну анатомічну властивість, яка полягає в тому, що всі м’язи короткі, а це надає їм сили, витривалості та гнучкості.

Луїз сказала, що хоче, щоб Джаконеллі виготовив для мене пару черевиків. Він задумано закивав і довго розглядав моє обличчя, перш ніж почати розпитувати мене про мої ноги. Він відсунув керамічну мисочку з горішками й мигдалем і попросив мене стати на стіл.

— Без взуття і шкарпеток. Я знаю, що сучасні шевці дозволяють міряти ногу в шкарпетці. Але я старомодний. Я хочу бачити голу ногу, більше нічого.

Мені ніколи в житті не приходило до голови, що одного дня хтось мірятиме мої ноги, щоби пошити для мене взуття. Взуття завжди міряють у магазині. Я вагався, але все ж таки зняв свої старі черевики, скинув шкарпетки і виліз на стіл. Джаконеллі з жалем оглянув мої черевики. Вочевидь, Луїз уже доводилось бути під час вимірювання людських стіп, бо вона зникла в одній з кімнат і повернулася звідти з папером, підставкою для писання й олівцем.

Все скидалося на церемонію. Джаконеллі подивився на мої ступні, провів по них пальцями і спитав, як я почуваюсь.

— Здається, добре.

— Вас нічого не турбує?

— Інколи болить голова.

— Зі стопами все гаразд?

— У всякому разі вони не болять.

— Вони не набрякли?

— Ні.

— Найважливіше під час виготовлення взуття — це поміряти ступню у звичному стані, ні в якому разі не вночі чи за штучного освітлення. Мені потрібно лише зміряти ваші ступні в здоровому стані.

Мені здавалось, наче з мене кепкують. Але Луїз мала серйозний вигляд і, здавалось, була готова почати писати.

Джаконеллі витратив більше ніж дві години, щоб оцінити мої стопи і записати всі мірки, необхідні для виготовлення колодок, а потім і черевиків, які мені хотіла подарувати донька. Впродовж тих двох годин я зробив висновок, що світ стіп набагато складніший і ширший, ніж можна подумати. Джаконеллі довго шукав необхідний перетин, щоб визначити, чи моя права та ліва стопи повернуті всередину чи назовні. Він перевірив форму верхньої частини стопи, щоб з’ясувати, чи нема типових деформацій, плоскостопості, чи мізинці не стирчали, чи великі пальці не були викривлені. Я зауважив, що Джаконеллі мав золоте правило: щоб досягти найкращих результатів, слід використовувати лише найпростіші засоби вимірювання. Йому вистачило двох підошов і шевської вимірювальної стрічки. На ній, жовтій, були дві шкали. Першу використовував для вимірювання довжини стопи за допомогою французької міри — 6,66 міліметра. Друга шкала слугувала для вимірювання ширини стопи в одиницях метричної системи — сантиметрах та міліметрах. Окрім цих інструментів він використовував старовинний косинець, і коли я став на білий папір, він обвів контури моїх ніг простим олівцем. Він без упину говорив, і мені пригадалися перші роки моєї кар’єри хірурга, коли старші лікарі завжди коментували кожнісіньку свою дію, оцінювали кожен надріз, кровотечу та загальний стан пацієнта. Обводячи контури моїх стоп, Джаконеллі розповідав, що в цей момент олівець слід тримати рівно під кутом 90 градусів. А якщо кут буде меншим, говорив Джаконеллі своєю ламаною шведською, взуття буде замале щонайменше на один розмір.

Він виводив контур ноги від п’яти, завжди треба починати з неї, далі по внутрішній стороні стопи і до великого пальця, довкола кінчиків решти пальців і зовнішньої сторони стопи і назад до п’ятки. Він попросив мене міцно притиснути пальці до землі. Він так і сказав, хоча я стояв на столі, застеленому папером. Для Джаконеллі опорою завжди була земля, нічого іншого крім неї.

— Добре взуття допомагає забути про ноги, — мовив він. — Ніхто ж не ступає по життю на столі чи підстеленому папері. Стопа і земля нероздільні.

Ліва і права стопи ніколи не бувають однаковими, тож треба обмалювати контури кожної задля точності. Коли обидві ступні було окреслено, Джаконеллі відзначив розташування кісток великого пальця й мізинця, а також крайні точки кісточки й п’яти. Він малював повільно, так, наче не лише обводив контури моїх ніг, а й був задіяний у якомусь невідомому мені внутрішньому процесі, про який я міг лише здогадуватись. Я зауважив те саме в хірургів, якими захоплювався. Такі лікарі під час своїх операцій створювали якусь таємницю, про яку знали лише вони самі.

Коли я врешті зміг спуститися зі столу й сісти в старе плетене крісло, то всю процедуру повторили ще й там. Я подумав, що Джаконеллі привіз те крісло із собою з Рима, коли вирішив продовжити свою діяльність у дрімучому норрляндському лісі. Він і далі виконував усе дуже прискіпливо, проте цього разу вже не розмовляв, а мугикав якусь арію з тієї опери, яку слухав, коли ми з Луїз зайшли в його дім.

Пізніше, коли були зняті всі мірки і я міг надягти шкарпетки і свої старі нещасні черевики, ми випили ще по келиху вина. Джаконеллі здавався втомленим, наче його виснажило вимірювання моїх ніг.

— Я пропоную пошити пару чорних із фіолетовим відтінком черевиків, — сказав Джаконеллі. — З візерунком спереду та вирізаними дірками для шнурівок. Щоб витримати строгий стиль, але все ж зробити їх неповторними, ми використаємо два різновиди шкіри. Для передків у мене є клапоть шкіри, дубленої ще двісті років тому. Це надасть своєрідності кольору та дотику.

Він налив нам ще по келиху вина, спорожнивши пляшку.

— Взуття буде готове за рік, — сказав він. — Зараз я працюю над парою черевиків для одного з провідних ватиканських кардиналів. Крім того, нове взуття чекає диригент Кескінен, і я пообіцяв співачці Клінковій пару черевичків для її вечорів романсу. Я візьмуся за ваше взуття через вісім місяців, і за рік воно буде готове.

Ми спорожнили келихи. Він потис нам руки і вийшов. Коли ми виходили через двері, то знову почули музику з кімнати, що правила йому за майстерню.

Я зустрів майстра, що жив у покинутому селі в дрімучих лісах. Далеко за межами міст ховались люди з неймовірними та несподіваними здібностями.

— Дивовижний чоловік, — сказав я, коли ми йшли до машини.

— Митець, — промовила моя донька. — Його взуття незрівнянне, абсолютно не схоже на будь-яке інше.

— Чому він переїхав власне сюди?

— У місті він божеволів. Тіснота, поспіх не дозволяли йому спокійно працювати. Він жив на Віа-Саландра. Колись я вирішила, що на власні очі побачу те, що він покинув.

Що далі ми їхали, то більше сутеніло. Коли ми наближались до автобусної зупинки, вона попросила повернути і зупинитись.

Ліс був зовсім поруч. Я подивився на неї.

— Чому ми зупинились?

Вона простягнула руку. Я схопився за неї. Ми мовчки сиділи. З гуркотом проїхав лісовоз, здіймаючи за собою хмари снігу.

— Я знаю, що ти нишпорив у моєму трейлері, поки нас не було. Нічого страшного. Мої таємниці не лежать у шухлядах чи на поличках.

— Я бачив, що ти пишеш листи і деколи отримуєш відповіді. Але навряд чи це ті відповіді, яких ти чекаєш?

— Я отримую підписані фотографії політиків, яких я звинувачую в скоєнні злочинів. Більшість із них ухиляється від звинувачень або й взагалі не відповідає.

— Що ти хочеш цим досягти?

— Спробувати щось змінити. Навіть якщо та зміна буде геть дрібна і непомітна. Але проте вона відбудеться.

У мене було безліч запитань. Але вона перебила мене, перш ніж я встиг їх озвучити.

— Що ти хочеш про мене знати?

— Ти живеш дуже незвичним життям тут у лісі. Але, мабуть, воно не менш дивне, ніж моє. Мені важко розпитати у тебе все, що я хотів би знати. Але інколи я вмію слухати. Лікар мусить це вміти.

Вона мовчки сиділа якусь хвилю, а тоді озвалась.

— Твоя дочка сиділа у в’язниці. Одинадцять років тому. Я не вчинила насильства, лише шахрайство.

Вона відчинила двері в авто — і всередині швидко похолодніло.

— Я відверта, — сказала вона. — Ви з мамою обманювали одне одного. Я не хочу бути такою, як ви.

— Ми були молоді, — промовив я. — Ніхто з нас не знав себе самого настільки, щоб завжди чинити правильно. З правдою інколи дуже важко давати раду. З брехнею простіше.

— Я хочу, щоб ти знав, як мені було. В дитинстві мені здавалося, що мене підмінили. Або що я тимчасово жила з мамою, чекаючи приходу своїх справжніх батьків. Ми воювали одна з одною. Мушу сказати, що жити з Гаррієт було нелегко. Тебе це оминуло.

— Що сталося?

Вона знизала плечима.

— Банальщина. Все по черзі. Клей, розчинник, зловживання, прогули в школі. Але я не опустилась на дно, а взялася за себе. Я згадую той час як гру в піжмурки, коли ти ходиш із зав’язаними очима. Мама сварилася замість того, щоб допомогти. Вона думала, що від її крику ми полюбимо одна одну. Я втекла з дому за першої нагоди. Я погрузла в боргах, почала шахраювати, і врешті двері за мною замкнулись. Знаєш, скільки разів Гаррієт мене відвідувала, поки я сиділа?

— Скільки?

— Один раз. Якраз перед тим, коли я мала виходити. Вона хотіла пересвідчитись, що я не маю намірів повертатися додому. Після цього ми не розмовляли п’ять років. Відновити контакт нам удалось нескоро.

— А далі?

— Я зустріла Янне, він був звідси, з півночі. Одного ранку я прокинулась від того, що він холодний. Похорон Янне відбувся у церкві неподалік. Прийшли родичі, про яких я навіть не знала. Раптом я встала і сказала, що хочу заспівати одну пісню. Не знаю, звідки в мене взялося стільки відваги. Можливо, це був гнів від того, що я знов залишилася сама і що всі ці родичі з’явилися саме тепер, а не тоді, коли були потрібні. Єдине, що я тоді згадала, була перша строфа пісні «Моряк любить морську хвилю». Я заспівала її двічі, і пізніше мені здавалося, що це було найпрекрасніше, що я зробила за все життя. Коли я вийшла з церкви і побачила ці сині гельсінґляндські ліси, то відчула єдність із ними і цією тишею. Так я потрапила сюди, зовсім не плановано, через випадок. Тоді як інші тікають звідси, я показала місту спину. Тут я зустріла людей, про існування яких ніколи раніше не здогадувалась. Ніхто мені про них не розповідав.

Вона перебила свою розповідь, сказавши, що в машині, вже надто холодно, щоб сидіти так далі. Мені здалося, наче те, що вона розповіла, могло б міститися на звороті книжки. Короткий зміст життя — від і до. Насправді я й далі нічого не знав про свою доньку. Але вона заговорила.

Я завів машину. Темряву прорізали фари.

— Я хотіла, щоб ти знав, — сказала вона. — Для початку досить.

— Нехай усе стається само собою, — відповів я. — Найкраще зближатися невеликими кроками. Це стосується як тебе, так і мене. Якщо рухатись занадто швидко, то можна зіткнутись чи потонути.

— Яку морі?

— Невидиме зауважуєш надто пізно. Це стосується не лише невизначених морських шляхів, а й людей.

Я повернув на трасу. Чому я не розповів їй про свою катастрофу? Можливо, у всьому винні втома і сум’яття після всіх потрясінь за останні дні? Я розповім їй, але не тепер. Здавалось, наче я застиг у тій миті, коли, вийшовши з ополонки, відчув чиюсь присутність за своєю спиною і посеред криги зауважив Гаррієт, сперту на свої ходунці.

Я глибоко поринув у меланхолію норрляндських лісів. І все ж більша частина мене і далі була біля тієї ополонки. Коли я повернусь, і, якщо крига ще не зійде, мені знадобиться чимало часу, щоб прорубати нову.

4

Світло фар та тіні вигравали на снігу.

Ми вийшли з авто назустріч тиші. Надворі було зоряно, похолодніло, температура й далі падала. Крізь вікна трейлера пробивалося слабке світло.

Коли ми ввійшли, я зрозумів, що щось не так, почувши дихання Гаррієт. Не змігши її розбудити, я поміряв її пульс, він був швидкий і нерівномірний. Мій тонометр лежав у машині. Я попросив Луїз принести його. Верхній і нижній тиск був завищений.

Ми винесли її в машину. Луїз запитала, що сталось. Я відповів, що Гаррієт потребувала медичної допомоги та огляду лікаря. Можливо, в неї стався інсульт або щось пов’язане з її загальним станом здоров’я. Я не знав.

Ми їхали в темряві в напрямі Гудіксвалля. Лікарня нагадувала освітлений корабель. У пункті невідкладної допомоги нас прийняли дві приязні медсестри. Гаррієт прийшла до тями, і невдовзі її оглянув лікар. Попри те, що Луїз запитально дивилась на мене, я не сказав, що я сам лікар чи колись ним був. Сказав лише, що Гаррієт хвора на рак і їй залишилось небагато. Вона приймала знеболювальні, ото й усе. Я написав назви ліків на аркушику і передав йому.

Ми чекали, поки лікар мого ж віку закінчить огляд. Опісля він повідомив, що залишить її на ніч під наглядом у лікарні. Під час огляду він не зауважив, щоб із Гаррієт щось сталось. Вочевидь, причиною був загальний стан її здоров’я.

Гаррієт знову заснула, коли ми залишили її і вийшли в нічну темінь. Було по другій і все ще зоряно. Луїз різко спинилась.

— Вона помирає? — запитала вона.

— Не думаю. Вона з витривалих. Якщо вона зуміла пробратись на кризі зі своїми ходунцями, то в ній ще багато сили. Я думаю, вона скаже, коли прийде її час.

— Коли мені страшно, я завжди голодна, — сказала Луїз. — Іншим стає зле. А я мушу їсти.

Ми сіли в охололе авто.

Біля в’їзду в місто я бачив нічний фаст-фуд. Ми поїхали туди. Там сиділо декілька товстих лисих раґґарів[5], які, здається, і далі жили в далеких 1950-х роках. Усі вони були п’яні, як завжди, — крім одного, того, хто мав їхати за кермом. Надворі стояло велике блискуче «шевроле». Коли я проходив повз них, запахло гелем для волосся.

На моє здивування, я почув, що вони розмовляють про оперного співака Юссі Бйорлінґа. Луїз теж звернула увагу на їхню голосну п’яну розмову. Вона непомітно показала пальцем на одного з чотирьох чоловіків із золотими кульчиками у вухах, животом, випнутим із джинсів, та салатним соусом у кутиках рота.

— Брат Улофсон, — стиха сказала вона. — Ця компанія називає себе «Брати Brothers». У брата гарний голос. Молодим він співав соло в церкві. Але підлітком став раґґаром і перестав співати. Дехто вважає, що він міг далеко піти, навіть підкорити оперну сцену.

— Чому тут нема звичайних людей, — сказав я, читаючи меню. — Чому всі, кого ми зустрічаємо, такі дивні? Італієць-швець, старий раґґар, що розмовляє про Юссі Бйорлінґа?..

— Не буває звичайних людей, — сказала вона. — Це перекручене уявлення про світ, яке нам уперто нав’язують політики. Наче ми безконечна сіра маса, що не може і не хоче визнати, що ми різні. Скільки розмов точиться довкола банальності, якої насправді не існує. Або, можливо, так деякі політики виправдують своє зневажливе ставлення до людей. Я часто задумувалась над тим, щоб почати писати листи ще й шведським політикам. Сірим кардиналам.

— Кому?

— Я їх так називаю. Можновладці. Ті, що отримують мої листи і замість відповіді надсилають лише свою ідольську фотографію. Сірі кардинали.

Вона замовила страву під назвою «Королівський обід», а мені вистачило й горнятка кави, пачки чіпсів та гамбургера. Вона справді зголодніла. Здавалось, наче вона хоче запакувати до рота все, що на таці.

Це було неапетитно. За столом вона поводилась так, що мені було соромно. «Як бідна дитина», — подумалось мені. Я пригадав подорож до Судану з групою ортопедів, які повинні були з’ясувати, як краще будувати протезувальні клініки для постраждалих від мін. Саме тоді я побачив бідних дітей, які з шаленим відчаєм накидаються на їжу — декілька рисових зернят, овочі, а може, печиво з якоїсь далекої країни, що надає гуманітарну допомогу.

Окрім чотирьох раґґарів, які, наче печерні люди, вилізли з минулого, у ресторані сиділо ще декілька водіїв вантажівок. Вони посхилялись над своїми тацями, ніби поснули або поринули в роздуми про скінченність життя. Було також декілька дівчаток, зовсім юних, не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Вони перешіптувалися, заходилися сміхом і продовжували шептатись. Я пам’ятав це взаємне непохитне підліткове відчуття довіри. Ці обіцянки мовчати, яких ніколи ніхто не дотримувався і розголошував таємниці за першої ж нагоди. Однак вони були надто юні, щоб сидіти в такому місці серед ночі. Мене це обурило. Хіба їм не час спати? Луїз вловила мій погляд. Вона поглинула свою королівську страву, перш ніж я встиг зняти кришку з кавового горнятка.

— Я їх ніколи давніше не бачила, — сказала вона. — Вони не місцеві.

— Хіба ти знаєш усіх, хто живе в цьому місті?

— Ні, але я впевнена, що вони не звідси.

Я спробував пити каву, але вона була надто гірка. Я подумав, що варто було б вернутись у трейлер і поспати хоч кілька годин, перш ніж доведеться знову їхати до лікарні. Але ми засиділись аж до світанку. Раґґари вже пішли, як і ті дівчатка. Я геть випустив з уваги, коли зникли водії вантажівок. Раптом їх там не стало. Луїз теж не звернула уваги на їхній відхід.

— Бувають люди — перелітні птахи, — сказала вона. — Вони долають великі дистанції на північ чи південь лише вночі. Вони полетіли далі, а ми й не зауважили.

Луїз пила чай. Двоє темношкірих чоловіків за прилавком розмовляли нечіткою шведською, що в їхньому виконанні звучала мелодійно-тужливо. Час від часу Луїз перепитувала, чи не варто нам вернутись до лікарні.

— Вони мають твій номер — на випадок, якби щось сталося, — сказав я. — Ми спокійно можемо залишитися тут.

Власне кажучи, на нас чекала нескінченна розмова, хроніка майже сорока років. Можливо, ресторан із неоновими лампами і запахом смаженої олії був саме тими, потрібними, лаштунками?

Луїз провадила розповідь про своє життя. Колись вона мріяла стати альпіністкою. Коли я запитав її чому, вона відповіла, що боялась висоти.

— І що ж у тому доброго? Висіти на шнурках на прямовисних скелях, якщо боїшся навіть вилізти на драбину?

— Мені здавалось, що я від цього отримаю значно більше, ніж ті, хто не боїться висоти. Одного разу я спробувала лізти на гору в Лапландії. Скеля не була крутою, але мені не вистачало сили в руках, тож я поховала мрію стати альпіністкою в заростях гірського вересу. Приблизно на рівні Сундсвалля я припинила оплакувати свою втрачену мрію і вирішила замінити її наміром навчитися жонглювати.

— І тобі це вдалось?

— Я й досі можу досить довго втримувати в повітрі три м’ячики. Чи три пляшки. Але я так і не зуміла вдосконалити це вміння до тої межі, яка б мене задовольняла.

Я чекав на продовження. Хтось відчинив скрипучі вхідні двері ресторану, від чого повіяло холодом, аж поки двері знов не зачинились.

— Я думала, що вже не знайду того, що шукала, — сказала вона. — Адже я навіть не знала, чого хотіла. Точніше, я знала, чого мені хотілось, але разом із тим розуміла, що це неможливо.

— Батька?

Вона кивнула.

— Я намагалася знайти тебе в своїх іграх. Кожен одинадцятий чоловік, який проходив повз мене на вулиці, був моїм батьком. Я ніколи не плела вінків на свято літнього сонцестояння, аби побачити уві сні свого судженого. Я плела їх ціле море, щоб побачити тебе. Але ти не з’являвся. Пам’ятаю, як одного разу була в церкві. Там на вівтарі висіла ікона — Ісус у світлі, осяяний знизу вверх. Два римські солдати на колінах із жахом усвідомлюють, що вони накоїли, розіп’явши його на хресті. Раптом я усвідомила, що одним із цих солдатів був ти. Так, наче в нього було твоє обличчя. Коли я побачила тебе вперше, на тобі був шолом.

— У Гаррієт не було фотографій?

— Я питала її, скрізь обшукала. Їх не було.

— Ми часто фотографувались. Усі знімки зберігала вона.

— Мені вона сказала, що їх не було. Якщо вона їх спалила, то відповідатиме за це перед тобою.

Вона пішла долити собі чаю. Один із чоловіків, який працював на кухні, спав із відкритим ротом, спершись на стіну.

Цікаво, що йому снилось.

Далі у хроніці її життя з’явився кінь і вершник.

— У нас ніколи не було достатньо грошей, щоби я могла їздити верхи. Навіть тоді, коли Гаррієт почала керувати взуттєвим магазином і більше заробляла. Інколи я не можу не гніватись, згадуючи, якою скупою вона була. Я ходила по той бік загорожі й дивилась, як інші дівчатка їздили верхи, немов горді маленькі войовниці. Мені здавалось, наче я мусила бути собі і конем, і вершником. Я розділилась на дві частини, одною з яких був кінь, а другою — верхівець. Коли я добре почувалась і легко вставала вранці, то я сиділа верхи, і в моєму житті все йшло, як по маслу. Але в моменти, коли мені зовсім не хотілося вставати з ліжка, я сама ставала конем, що забився в кут загорожі й нікого не слухався, хоч би як сильно його шмагали батогом. Я намагалася злитись із конем в одне ціле. Мені здається, це допомогло мені витерпіти всі труднощі дитинства. А може, й не лише дитинства. Я сиджу на коні, і він мене несе, якщо тільки я сама не скидаю себе з сідла.

Вона раптово замовкла, наче пожаліла про сказане.

Була п’ята ранку. В ресторані ми були самі. Чоловік, який спирався на стіну, і далі спав. Його колега повільно насипав цукор у спорожнілі цукернички.

Ні з того, ні з сього Луїз викрикнула:

— Караваджіо. Сама не знаю, чому якраз зараз він прийшов мені до голови зі своїми шаленствами та небезпечними ножами. Можливо, тому, що якби він жив у наш час, то дуже ймовірно намалював би цей фаст-фуд і людей, як ми з тобою.

Художник Караваджіо? Я не міг згадати його картин, пам’ятав лише саме ім’я. У втомленій голові зринув розмитий образ із темними кольорами та жорстокими й завжди дуже драматичними мотивами.

— Я не розуміюсь на мистецтві.

— Я теж. Але якось я побачила картину з чоловіком, який тримав у руці відтяту голову. Коли я дізналася, що саме так художник зобразив самого себе, я відчула потребу дізнатись про нього більше. Я вирішила відвідати всі місця, де були його картини, бо репродукції в альбомах мене не задовольняли. Замість прощ по церквах та монастирях я здійснювала паломництво місцями Караваджіо. Як тільки мені вдалось назбирати достатньо грошей, я вирушила в Мадрид та інші міста, де були його картини. Я знаходила найдешевше житло, часом навіть ночувала на лавці у парку. Але я побачила його картини, я пізнала людей, яких він малював, вони стали моїми супутниками. Проте до кінця мені ще далеко. Сподіваюсь, ти оплатиш подорожі, які я ще маю здійснити.

— Я не заможний.

— А я думала, лікарі непогано заробляють?

— Я вже давно не працюю, я пенсіонер.

— Без грошей у банку?

Невже вона мені не вірила? Я вирішив, що моя підозріливість — це наслідок утоми від безсонної ночі та затхлого повітря. Неонові лампи на стелі не просто світили, вони втупились у наші голови, пильнуючи нас.

Вона продовжувала розповідати про Караваджіо, і врешті я зрозумів дещо про цю її пристрасть. Луїз була музеєм, який повільно, кімната за кімнатою, наповнювався її інтерпретаціями витворів великого художника. Для неї він жив не чотириста років тому, а тепер, у якійсь із тих покинутих хат у лісах, що оточували її трейлер.

Вряди-годи до прилавка підходили ранкові відвідувачі й оглядали меню. «Подвійний, середній, маленький гамбурrep, вечірнє меню». Навіть у таких брудних ресторанах, як цей, відбуваються важливі розмови, подумав я. На мить зачаджений зал перетворився на картинну галерею.

Моя донька розповідала про Караваджіо так, наче він був її близьким родичем, братом або чоловіком, якого вона любила і з яким мріяла жити. Звали його Мікеланджело. Його батько Фермі помер, коли сину було шість років. Він його майже не пам’ятав — батько був лише тінню в його житті, ненаписаним портретом однієї з його внутрішніх галерей. Його мати прожила довше, аж до його дев’ятнадцятиліття. Її особа оповита таємницею, ненависним безслівним гнівом.

Луїз розповідала про портрет Караваджіо, що його написав художник Леоні чорною та червоною крейдою. Картина нагадувала стародавній поліцейський фоторобот, вивішений на стіні. Червоне з чорним, кров із вугіллям. Він зосереджено дивиться на нас із картини, ніби намагається з’ясувати, чи ми існуємо насправді, чи лише в його уяві. У нього темне волосся, борода, широкий ніс, очі в обрамленні високих дугастих брів, — одні називали його красенем, інші вважали, що він був, ніде правди діти, кримінальним типом, жорстоким та сповненим ненависті, хоча й із безперечним талантом зображати людей та їхні рухи.

Наче завчений напам’ять вірш, Луїз процитувала якогось кардинала, здається, він називався Борромео, я не певен, чи правильно розчув. Він писав: «...свого часу я знав у Римі одного художника, що славився поганою поведінкою, шкідливими звичками і завжди ходив у брудному та подертому одязі. Цей художник, мавши темперамент брутального розбишаки, у мистецтві не добився нічого путнього. Єдине, на що він тратив пензлі, були картини з зображенням таверн, п’яниць, хитрих ворожок та картярів. Малювання цих ницих людей давало йому незбагненне задоволення».

Караваджіо був не лише художником від Бога, але й дуже небезпечною особою через свій жорстокий темперамент та задерикуватість. Він часто вдавався до кулаків та ножів і одного разу навіть убив людину в бійці за результат тенісного матчу. Але найбільша небезпека полягала в тому, що на картинах він зображав свій страх. Те, що він не ховав його в тіні, робило і робить його особливо небезпечним.

Луїз розповідала про Караваджіо та про смерть. Вона є на всіх його картинах, у червоточині в яблуці, що лежить у кошику з фруктами, або в погляді того, кому невдовзі відрубають голову. Вона казала, що Караваджіо так і не знайшов те, що шукав. Завжди знаходив щось інше. Як-от коней, яких він малював. Зі спіненими мордами, так, наче бачив у них самого себе. Він малював усе. Усе, крім моря.

Луїз сказала, що так сильно його картини вразили її тому, що в них можна зануритись. На них завжди є місце, куди вона могла переміститись. Вона могла бути однією з тих людей і не боятись, що її проженуть. Скільки разів вона втішалася його картинами, їхніми делікатними деталями, створеними пензлем та пучками пальців, що гладили вирвані з мороку темних тонів обличчя.

Луїз перетворила просмерділий фаст-фуд на італійське узбережжя 16 липня 1609 року. Стояла нестерпна спека. Морським узбережжям на південь від Рима іде Караваджіо, він нагадує рештки корабля в людській подобі. Маленька felucca (Луїз так і не спромоглася з’ясувати, що це) понеслась геть за вітром. На борту залишились його картини, пензлі, фарби та валізка з його брудним і поношеним одягом і взуттям. На березі крім нього нема нікого, римське літо неймовірно задушливе, освіжити може хіба прохолодний морський бриз, йому докучає кусюча комашня, що впорскує смерть у його жили. Теплими вологими ночами, коли він знесилено завалювався в пісок, на нього нападали комарі, після чого збудники малярії потрапляли до його печінки. Різко спалахували перші приступи гарячки, наче неждані напади грабіжників. Він ще не знає, що помре і ще не створені, але вже задумані картини навіки застигнуть в його уяві. «Життя — це мрія, що тікає», — казав він колись. Хоча, можливо, цю поетичну істину сформулювала Луїз.

Я слухав із захватом. Тільки тепер я побачив її справжню. У мене була дочка, яка справді знала, що значило бути людиною. У мене не виникло найменшого сумніву щодо того, що вже давно покійний художник Караваджіо був одним із її найближчих друзів. Вона однаково добре приятелювала як із мертвими, так і з живими. Хоча, можливо, з мертвими краще... Вона безперестану розповідала, аж доки різко не стихла. Чоловік за прилавком прокинувся. Позіхаючи, він відкрив пакет із картоплею фрі, яку висипав у гарячу олію.

Ми довго сиділи мовчки. Потім вона встала і наповнила своє горня.

Коли вона повернулась, я розповів їй про те, як одного разу ампутував пацієнтові не ту руку. Я зовсім не підготувався до цього, слова полилися самі собою, так, наче в той момент годі було уникнути розповіді про подію, яку я досі вважав найважливішою у своєму житті. Спершу вона наче не розуміла, що те, що я їй розказував, стосувалось мене. Але врешті-решт вона збагнула, що мова йшла таки про мене. Дванадцять років тому сталася фатальна помилка. Я отримав догану. Вона могла б зовсім не завадити моїй професійній кар’єрі, якби я прийняв її до уваги. Але я вважав, що вона несправедлива. Я захищався, аргументуючи неприйнятними умовами праці. Черги тяжкохворих невпинно росли, тоді як звільнення все частішали. Я безперервно працював. І от чаша переповнилась. Під час однієї операції по дев’ятій ранку одна молода жінка втратила свою абсолютно здорову праву руку вище ліктя. Хірургічне втручання не було складним, безсумнівно, ампутація — це аж ніяк не буденна річ, проте тоді ніщо не віщувало, що це була фатальна помилка.

— Як таке могло статися? — запитала Луїз, коли я замовк.

— Могло, — відповів я. — Якщо довго житимеш, то зрозумієш, що нема нічого неможливого.

— Я б хотіла дожити до старості, — відповіла вона. — Чому ти такий різкий? Чому ти так розсердився?

Я сплеснув руками.

— Я не навмисне. Мабуть, це через утому. Вже майже пів на сьому ранку. Ми провели тут усю ніч. Нам варто поспати хоч кілька годин.

— Тоді їдьмо додому, — промовила вона і піднялась. — З лікарні так і не телефонували.

Я не вставав.

— Я не можу спати в тому вузькому ліжку.

— Тоді я ляжу на підлозі.

— Ми встигнемо лише доїхати додому, щоб тут же знову вертатися до лікарні.

Вона знову сіла. Я бачив, що вона втомлена не менше за мене. Чоловік за прилавком знову заснув із розкритим ротом, аж нижня щелепа звисла йому до грудей.

Неонова лампа на стелі не спускала з нас свого хитрого драконячого ока.

5

Світанок здавався визволенням.

О пів на дев’яту ми повернулися до лікарні. В повітрі кружляли поодинокі сніжинки. У дзеркалі заднього бачення на мене дивилось моє втомлене обличчя. Щось у мені замлоїло, відчуття невідворотності смерті.

Я був на схилі свого віку, в самому епілозі. Попереду було ще декілька входів-виходів, але вже небагато.

Я геть поринув у задуму, через що пропустив заїзд до лікарні. Луїз здивовано на мене поглянула.

— Нам треба було повернути праворуч.

Я не відповів, об’їхав квартал і потрапив на правильну дорогу. Біля пункту невідкладної допомоги стояла одна з тих медсестер, яка приймала нас уночі. Вона курила, і, здавалось, не впізнала нас. У давні часи, подумав я, вона могла бути однією з героїнь картин Караваджіо.

Ми зайшли всередину. Двері до палати, де залишилась Гаррієт, були відчинені. У палаті нікого не було. По коридору йшла медсестра. Я спитав про Гаррієт. Вона зміряла нас поглядом. Вочевидь, ми були схожі на мокриць, які вилізли з-під холодного каміння, перебувши там ніч.

— Пані Гьорнфельдт вже нема, — сказала вона.

— Куди ви її перевели?

— Ми її нікуди не переводили. Вона втекла сама — одягнулась і зникла. І ми не змогли нічого вдіяти.

Вона здавалася сердитою, так наче Гаррієт обдурила саме її.

— Невже її ніхто не побачив?

— Медсестри регулярно заглядали в її палату. Чверть по сьомій її вже не було.

Я глянув на Луїз. Вона повела очима, і я сприйняв це як сигнал.

— Вона нічого не залишила? — запитала Луїз.

— Ні, нічого.

— Тоді вона точно поїхала додому.

— Вона повинна була повідомити нас, якщо не хотіла більше залишатись.

— Така вже вона є, її не зміниш, — сказала Луїз. — Вона моя мама.

Ми вийшли з лікарні крізь запасний вихід.

— Я її знаю, — повторила Луїз. — І знаю, де вона. У нас є домовленість ще з мого дитинства. Найближче кафе — місце зустрічі, якщо загубимось.

Ми обійшли лікарню аж до головного входу. У великому фойє була кав’ярня.

Гаррієт сиділа за столиком і пила каву. Побачивши нас, вона помахала рукою. Вона наче збадьорилась від нашої появи.

— Ми й досі не знаємо, що з тобою сталося, — строго сказав я. — Лікарям необхідно було перевірити взяті аналізи.

— У мене рак, і я помру, — сказала Гаррієт. — У мене замало часу, щоб лежати в лікарні і панікувати. Я не знаю, що сталось учора. Мабуть, перехилила зайвого. А зараз я хочу додому.

— До мене чи в Стокгольм?

Гаррієт ухопила Луїз за руку і встала. Ходунці стояли біля газетного стенда. Вона схопилась за руків’я своїми тендітними пальцями, — неймовірно, як їй тільки вдалось витягти мене з озера. Повернувшись у трейлер, ми втрьох лягли у вузьке ліжко. Я лежав скраю, звісивши одну ногу на підлогу, і невдовзі провалився у сон.

Уві сні я бачив Янсона на своєму гідрокоптері. Він врізався в кригу, немов гострозуба пила. Я заховався за скелею, аж доки він не зник. Піднявшись, я побачив на кризі Гаррієт зі своїми ходунцями. Вона була гола. Обабіч виднілась велика ополонка. Я здригнувся — обидві жінки спали. В голові рвучко зринула думка взяти куртку і залишити трейлер. Але я не вставав і невдовзі знову заснув.

Ми прокинулись водночас о першій годині. Я вийшов у туалет. Снігопад припинився, і хмари відпливали геть.

Ми випили кави. Гаррієт попросила зміряти їй тиск, тому що їй боліла голова. Як виявилось, тиск був лише трохи підвищений. Луїз захотіла, щоби я поміряв тиск ще їй.

— Те, що ти міряєш мені тиск, буде одним із моїх перших спогадів про батька, — сказала вона. — Спершу відра з водою, а тепер це.

У неї був дуже низький тиск. Я запитав, чи їй інколи крутиться голова.

— Хіба коли п’яна.

— Більше ніколи?

— Я ще ніколи в житті не втрачала свідомості.

Я відклав тонометр. Ми випили каву, годинник показував п’ятнадцять по другій. У трейлері було тепло, може, навіть занадто. Можливо, саме через це задушливе, позбавлене кисню гаряче повітря вони були не в гуморі? Хай би що це було, але враз я відчув атаку з двох боків одночасно. Спершу Гаррієт запитала, як я почувався тепер як батько, провівши декілька днів зі своєю дочкою.

— Як я почуваюсь? Не можу сказати.

— Твоя байдужість лякає, — сказала вона.

— Ти зовсім нічого не знаєш про те, що я відчуваю, — відповів я.

— Я ж знаю тебе.

— Ми не бачились майже сорок років! Я вже не той, що був колись.

— Тобі не вистачає духу не лише, щоб визнати, що я кажу правду. Тобі й тоді бракувало мужності — зізнатись мені, що ти хочеш розійтись. Ти втік тоді й тікаєш тепер. Хоча б один-єдиний раз у житті скажи, як воно є! Чи ти не знаєш, що таке правда?

Перш ніж я встиг відповісти, Луїз сказала, що навряд чи можна сподіватись, щоб чоловік, який покинув її так підступно, відреагував на своє несподіване батьківство інакше, ніж байдужістю, можливо, страхом, а в кращому разі — незначною цікавістю.

— Це не про мене, — відповів я. — Я покаявся за те, що вчинив із тобою тоді, і зовсім не сподівався, що в мене може бути донька, адже ти ніколи мені про це не казала.

— Як я могла сказати тобі, якщо ти зник?

— Коли ми сиділи в машині по дорозі до озера, ти сказала, що ніколи не намагалась мене розшукати.

— Ти звинувачуєш смертельно хвору людину в брехні?

— Я нікого не звинувачую.

— Скажи правду, — закричала Луїз. — Дай відповідь на її запитання!

— Яке запитання?

— Про байдужість.

— Мені не байдуже. Я радію.

— Я не бачу, щоб ти радів.

— У твоєму трейлері замало місця, щоб танцювати на столі! Якщо тобі цього хочеться.

— Не думай, що я роблю це задля тебе, — залементувала Гаррієт. — Я роблю це заради неї.

Ми кричали. Стіни тісного трейлера ледь не тріскали. Глибоко в душі я, звісно ж, знав, що вони мали рацію. Я був зрадником і, мабуть, не виявив сподіваного вибуху радості від несподіваної зустрічі зі своєю дочкою. Та все ж це було занадто. Я не витримував. Не знаю, скільки часу ми беззмістовно верещали і розмахували руками. Кілька разів мені здавалося, що Луїз надіне свої боксерські рукавиці й ударить мене. Було страшно уявити, наскільки в Гаррієт підскочив тиск. Врешті я підвівся і схопив свої сумку, куртку та черевики.

— Мені начхати на вас, — крикнув я і вийшов із трейлера.

Луїз за мною не вийшла. Вони перестали верещати. Стало зовсім тихо. У самих шкарпетках я пішов до машини, сів усередину й поїхав геть. Вже аж коли виїхав на головну дорогу, то зупинився, зняв мокрі шкарпетки і на голу ногу надів черевики.

Мене й досі обурювали всі їхні звинувачення. Раз по раз у голові зринали уривки розмови. Подумки я деколи міняв свої репліки, чіткіше та гостріше захищався. Проте їхні слова були тими ж самими.

Постійно перевищуючи швидкість, я посеред ночі добрався до Стокгольма, ненадовго заснув у машині, аж поки не змерз, і поїхав далі у Сьодертельє. Їхати далі я вже був не в змозі. Я добрався до мотелю й одразу заснув, тільки-но прихилившись до подушки. Близько першої години наступного дня я виїхав далі в південному напрямку, перед тим зателефонувавши Янсонові і залишивши йому повідомлення з запитанням, чи не міг би він забрати мене пів на шосту вечора. Я не знав, чи він їздив у темряві. Я міг лише сподіватись на те, що він прослухає повідомлення і що його гідрокоптер обладнаний потужними фарами.

Янсон чекав на мене в порту. Він розповів, що годував моїх тварин. Я подякував йому і сказав, що мушу якнайшвидше дістатися додому.

Коли ми були на місці, Янсон відмовився взяти з мене плату.

— Не можна вимагати грошей від свого лікаря.

— Я не твій лікар. Ми вирішимо це, коли ти приїдеш сюди наступного разу.

Я все ще стояв на пірсі, коли він зник за скелями, а світло його фар розтануло у темряві. Враз я побачив, що мої пес та кіт сидять біля мене на пірсі. Я нахилився і погладив їх. Пес, здавалося, схуд. Я залишив свою сумку на пірсі: не мав сили думати про неї.

На острові, як і в трейлері, нас було троє. Проте тут ніхто б не став на мене нападати. Я відчув неймовірне полегшення, ввійшовши до кухні. Я насипав тваринам корму, сів за стіл і заплющив очі.

Вночі мені не спалось. Раз ураз я вставав. Небо було ясне, з повним місяцем. Світло місяця осявало скелі та білу кригу. Я взув чоботи, надягнув шубу і зійшов до пірса. Пес навіть не зауважив, що я вийшов, а кицька розплющила очі, але навіть не ворухнулась на кухонному тапчані. Надворі було холодно. Валізка, що лежала на пірсі, розчинилась і з неї вивалились сорочки і шкарпетки. Я і цього разу її не чіпав.

Саме тоді, коли я стояв на пірсі, раптом усвідомив, що попереду мала бути ще одна подорож. Упродовж тих дванадцяти років я зумів переконати себе, що в ній не було необхідності. Зустріч із Луїз і наші довгі нічні розмови змінили ситуацію. Мене ніхто не змушував їхати в ту подорож. Я сам цього хотів.

Десь живе молода жінка, якій я ампутував не ту руку. Тоді їй було двадцять років, тож зараз їй мало бути тридцять два. Я пам’ятав її ім’я — Аґнес Клярстрьом. Стоячи на тому залитому місячним сяйвом пірсі, я згадав усі подробиці, наче щойно прочитав її медичну картку. Вона була родом з одного з південних передмість, Аспудден чи Баґармоссен. Все почалось із болю в плечі. Вона була професійною плавчинею. Досить довго вона і її тренер пояснювали все перенапруженням. Коли врешті-решт від болю в плечі вона вже не могла зайти в басейн, то звернулась до лікаря, щоби провести ґрунтовне обстеження. Далі все розвивалось дуже швидко, в неї виявили злоякісну пухлину кістки, єдиним виходом була лише ампутація, хоча для неї це стало би справжньою катастрофою. Бувши видатною плавчинею, вона на все життя стала б однорукою калікою.

Операцію повинен був робити навіть не я, адже вона лікувалася в одного з моїх колег. Його дружина потрапила в тяжку аварію, і всі його заплановані операції були хаотично розподілені поміж нами, ортопедами. Аґнес Клярстрьом потрапила на мій операційний стіл. Операція тривала понад годину. Я й досі пам’ятав увесь процес, коли персонал мив та готував не ту руку. Моїм обов’язком було проконтролювати, що під моїми інструментами лежить саме та рука. Але я поклався на персонал. Через місяць я отримав повідомлення від управління охорони здоров’я про те, що на мене написано заяву.

Це було понад дванадцять років тому. Я понівечив життя Аґнес Клярстрьом і своє теж. А що гірше — після проведення подальших обстежень було відкинуто необхідність ампутувати руку з пухлиною.

Мені ніколи не спадало на думку розшукати її. Я розмовляв з нею лише після операції, поки вона все ще була напівсвідома. Я викреслив її, як виконану справу. Доки не отримав листа від управління охорони здоров’я.

Була третя година ночі. Я вернувся до хатини і сів за стіл. Я все ще не відчиняв дверей до кімнати з мурашником. Напевно, я боявся, що вони кинуться з дверей, коли я відчиню.

Я подзвонив у телефонну довідку, виявилось, що в Стокгольмі нема нікого з таким іменем. Я попросив жінку на ім’я Елін пошукати за цим іменем у цілій Швеції. Знайшлась одна Аґнес Клярстрьом, і, можливо, це була вона. Вона жила в муніципалітеті Флєн, у садибі в селі Сонґлєдсбюн. Я записав її адресу та номер телефону.

Пес спав. Кішка сиділа надворі в місячному сяйві. Я встав і пішов у кімнату, де ще досі стояв бабусин ткацький верстат із напівзітканим ганчір’яним килимком. У моєму розумінні нема нічого, що чіткіше зображало би смерть і її раптовість. Так і не закінчений ганчір’яний килимок як наше життя. На полиці, де колись лежали клубки ганчірок, я зберігав деякі важливі мені документи. Невеличкий стос паперів, починаючи від досить-таки поганих студентських оцінок, які мій батько з гордості завчив напам’ять, і до клятої копії звіту про ампутацію. Мені завжди вдавалось із легкістю розставатися з документами, що для інших були неабиякою цінністю. Зверху лежав заповіт, що його склав один адвокат, загнувши за це безсоромно високу ціну. А тепер я мусив змінити його, адже у мене з’явилась дочка. Але не це змусило мене зайти в кімнату з ткацьким верстатом, де ще досі пахло бабусею. Я витягнув опис операції від 9 березня 1991 року. Хоча я й знав текст напам’ять, я поклав його перед собою на стіл і прочитав.

Кожне слово здавалось мені гострим камінням на шляху до загибелі. Від перших слів: chondrosarcoma proximala humerus sin[6] аж до останнього слова «бандаж».

Бандаж. На цьому все. Операцію закінчено, пацієнтку відвезли в палату. Без руки, проте й далі з тою проклятою пухлиною в другій плечовій кістці.

Я читав: Передопераційний висновок. Двадцятирічна жінка-правша, раніше відносно здорова, пройшла обстеження в Стокгольмі з приводу набряку лівого передпліччя. Обстеження за допомогою МРТ виявило хондросаркому лівого передпліччя початкової стадії. Подальше обстеження підтвердило діагноз, пацієнтка погодилась на ампутацію proximal humerus, прогноз позитивний. Операція: інгаляційний наркоз, положення сидячи в шезлонзі, рука оголена. Традиційна антибіотикопрофілактика. Надріз від proc. coracoidus, уздовж нижньої частини deltoidus і до задньої стінки axilla. Розріз продовжено через axilla. Перев’язано vena cefalica та відшаровано pectoralis. Ідентифіковано нервове волокно, перев’язано вени, накладено на артерію подвійну лігатуру. Виділено та розсічено нервові волокна. Відділено deltoidus від humerus, latissimus dorsi та teres major відсічено при основі. Коротку та довгу голівки biceps, а також coracobrachialis відсічено трохи нижче рівня місця ампутації. Humerus перепилено та підшліфовано у collum chirurgicum. Humerus покрито вкороченим triceps та coracobrachialis. Pectoralis кістковим швом пришито до латерального краю humerus. Накладено дренаж, кінці шкіри зшито без натягування. Накладено бандаж[7].

Я думав про те, що Аґнес Клярстрьом, либонь, не раз перечитувала той текст, намагаючись зрозуміти його. Вона, вочевидь, дивувалася, що поміж усіх тих латинських термінів загубилося зовсім звичне слово. Її оперували «сидячи в шезлонзі». Наче на пляжі чи на веранді, з оголеною рукою, при світлі операційних ламп, останнє, що вона бачила, перш ніж поринула в наркоз. Я вчинив на неї жахливий напад, поки вона відпочивала, немов у шезлонзі.

А може, це була якась інша Аґнес Клярстрьом? Тоді вона була молодою, а що, як вона вийшла заміж і змінила прізвище? Згідно з телефонною довідкою, титулів у неї не було.

Ця ніч була страшною, хоча й вирішальною. Я більше не міг таїтись. Я мушу поговорити з нею, пояснити непоясненне і сказати їй, що тоді я ампутував себе самого.

Я ліг на ліжко і довго не міг заснути. А коли розтулив очі, був уже ранок. Сьогодні Янсон не привозитиме пошту, тож я зможу спокійно прорубати свою ополонку.

Я мусив пробити товстий шар криги ломом. Мій пес сидів на пірсі, спостерігаючи за тим, як я тяжко працюю. Кицька подалась у хатину для човнів ловити мишей. Врешті я пробив отвір і занурився в пекучий холод. Я думав про Гаррієт та Луїз, а також про те, чи наважусь того дня зателефонувати до Аґнес Клярстрьом і запитати, чи вона справді та, кого я шукаю.

Того дня я не подзвонив. У нападі шалу я взявся прибирати в домі, де все було покрито грубим шаром пороху. Мені вдалося запустити свою стару пральну машинку і випрати постіль, що була такою брудною, наче на ній спав безпритульний. Потім я обійшов острів, розглянув крізь бінокль крижану пустелю і міркував, що пора вже вирішувати, як поводитись далі.

Стара з ходунцями на кризі, незнана доти донька в трейлері. У віці шістдесяти шести років моє, як я гадав, усталене життя раптом почало перевертатись із ніг на голову.

По обіді я сів за кухонний стіл і написав два листи. Один із них адресований Гарріет та Луїз, а другий — Аґнес Клярстрьом. Ото Янсон здивується, коли я передам йому два листи і попрошу відправити їх. Задля безпеки я вирішив заклеїти їх клейкою стрічкою. Я не довіряв йому. Ану ж він проявить хитрість і відкриє ті листи, що я йому передам.

Про що я писав? Гаррієт і Луїз я написав, що моя лють уже вляглась. Я розумів їх, але саме в той момент не міг із ними бачитись. Я повернувся на свій острів, щоби доглянути своїх покинутих тварин. Але я передбачав, що невдовзі ми знову зустрінемось. Ми, звісно ж, мусимо спілкуватися далі.

Я витратив чимало часу на оці кілька рядків. Перш ніж задовольнитись написаним, я встелив кухонну підлогу зіжмаканими згортками паперу. Я написав неправду. Моя лють не минула. Мої тварини могли б ще якийсь час протриматись без мене завдяки піклуванню Янсона. Крім того, я не був певен, чи справді хотів би невдовзі їх зустріти. Мені потрібен був час на роздуми. Зокрема й над тим, що я скажу Аґнес Клярстрьом, якщо знайду її.

Лист до Аґнес Клярстрьом дався мені без жодних зусиль. Я збагнув, що виношував його вже багато років. Я хотів лише зустрітись із нею. Я дав їй свою адресу і підписав листа іменем, якого вона ніколи не забуде. Я сподівався, що пишу до тієї Аґнес Клярстрьом.

Коли Янсон прибув наступного дня, зірвався вітер. У своєму бортовому журналі я записав, що за ніч температура опустилась, а поривчастий вітер дув то з заходу, то з південного заходу.

Янсон прибув саме вчасно. Я заплатив йому триста крон за те, що він забрав мене, і геть відмовився забирати гроші назад.

— Я хочу відіслати ці два листи. Візьми, — сказав я.

Я заклеїв конверти клейкою стрічкою з усіх чотирьох сторін. Янсон не приховував свого здивування від того, що я тримав у руці два листи.

— Я пишу лише тоді, коли є потреба.

— Ти надіслав мені гарну листівку.

— Засніжений тин? Що ж у ньому такого гарного?

Я зрозумів, що мені вривався терпець.

— Як твої зуби? Біль уже минув? — запитав я, намагаючись приховати роздратування.

— Він то минає, то знову з’являється. Найбільше болить отут зверху справа.

Янсон роззявив пащеку.

— Я нічого не бачу, — мовив я. — Звернись до стоматолога.

Янсон стулив рота. Щось захрумтіло. Його щелепа відвисла — він стояв із розтуленим ротом. Було помітно, що йому боляче. Його мова стала геть нерозбірлива. Я обережно натиснув обома великими пальцями на щоки, намацав щелепу і почав масувати, аж доки він знову зміг стулити рота.

— Було боляче.

— Спробуй не позіхати чи широко відкривати рот упродовж кількох наступних днів.

— Це симптом якоїсь серйозної хвороби?

— Аж ніяк. Не переживай.

Янсон вирушив із моїми листами. Вітер в’їдався в обличчя, коли я йшов назад до хатини.

Того дня по обіді я відчинив двері до кімнати з мурашником. Шматок скатертини, втоплений у мурашнику, здавалось, побільшав. Проте кімната і ліжко, на якому спала Гаррієт, були такими ж, як і в той день, коли ми вирушили в дорогу.

Наступні дні не принесли нічого нового. Я гуляв по кризі, доходячи аж до відкритого моря. Тричі я міряв товщину льоду. Можна було не заглядати до своїх старих бортових журналів, щоб упевнитися: ще ніколи за роки мого перебування на острові крига не була такою товстою.

Одного дня я зняв брезент і спробував оцінити, чи мій човен взагалі ще був придатний для виходу в море, чи, може, він уже задовго простояв на суші й мені може не стати терпцю, щоби привести його до ладу. Я опустив брезент, так і не знайшовши відповіді на жодне з запитань.

Одного вечора обізвався телефон. До мене дуже рідко телефонували. Здебільшого хіба телемаркетери, які намагались переконати мене змінити абонемент або під’єднати Інтернет. Як тільки я їм пояснюю, що я пенсіонер на віддаленому острові, їхній ентузіазм зазвичай відразу пропадає. До того ж я навіть гадки не маю, що таке Інтернет.

Коли я підняв трубку, до мене заговорив незнайомий жіночий голос:

— Це Аґнес Клярстрьом. Я отримала твого листа.

Я затамував подих і не промовив ні слова.

— Алло? Алло?

Я мовчав. Вона спробувала виманити мене з моєї нірки ще декілька разів, а потім поклала слухавку.

Отож це була Аґнес Клярстрьом. Я її знайшов. Лист дійшов до свого адресата. Вона жила неподалік Флєн.

В одній із кухонних шухляд лежала стара карта Швеції. Здається, вона належала моєму дідусеві. Інколи він розказував, що хотів би якось відвідати Фалькенберг. Не знаю, що саме приваблювало його в тому місті. Але ніколи за життя він не був у Стокгольмі, а тим паче поза межами Швеції. Мрію про Фалькенберг він забрав із собою до могили.

Я розгорнув на столі карту і знайшов Флєн. Карта не була досить детальна, тож Сонґлєдсбюну на ній не було. Дорога туди забере щонайбільше дві години. Я вирішив: я знайду її.

Через два дні я знову подолав кригу і дістався до своєї машини. Цього разу не залишав на дверях записки. Я нічого не сказав Янсонові — нехай думає що завгодно. Я залишив кішці та псові достатньо їжі. Небо було блакитним, погода безвітряною, температура — два градуси вище нуля. Я поїхав у північному напрямку, потім узяв курс на захід і добрався до Флена по другій годині пополудні. У книгарні я придбав детальну карту, на якій знайшов Сонґлєдсбюн. Село лежало на відстані лише декількох кілометрів від Гарпсунду, де розташована відпочинкова резиденція шведських прем’єр-міністрів. Колись у тому домі жив чоловік, який заробив свої статки на виробництві корків. Він заповів свій дім державі. Маєтку належав також невеликий човен, яким не раз веслували чужоземні державні мужі, навряд чи відомі тепер молодому поколінню.

Все це я знав від свого батька, що якось працював у Гарпсунді, коли тодішній прем’єр-міністр Ерляндер приймав закордонних гостей. Батькові ніколи не набридало розповідати про тих людей, а були там самі лише чоловіки — жодної жінки; сидячи за столом, вони вели важливі бесіди про ситуацію в світі. Це було за холодної війни, він докладав особливих зусиль, щоб рухатись беззвучно, а також пам’ятав меню та сорти вин. На жаль, тоді мало не дійшло до скандалу. Він розповідав про це так, наче йому довірили велику таємницю, якою він, сильно вагаючись, ділився зі мною та мамою. Один із гостей дуже сп’янів. У невідповідний момент він узявся виголошувати недоладну промову, в якій дякував господареві — це викликало хвилеве замішання серед офіціантів, проте вони зуміли оговтатися в такій несподіваній ситуації й відклали розлив десертних вин, що саме мав початись. Той п’яний чоловік пізніше завалився на газоні перед будинком.

— Фаґергольм дуже невдало напився, — серйозно сказав мій батько.

Ні я, ні мама так ніколи і не довідались, ким був цей Фаґергольм. Лише значно пізніше, аж після смерті батька, я дізнався, що той п’яний мусив бути одним із тогочасних лідерів робітничого руху в Фінляндії.

А тепер неподалік Гарпсунду жила жінка, яку я позбавив руки.

Село Сонґлєдсбюн складалось із декількох садиб, геть розкиданих на березі подовгастого озера. Поля були вкриті снігом. Я дістав бінокль і задля кращої видимості вибрався на горбок. Де-не-де на подвір’ях походжали люди, з хліва у клуню та з хати в гараж. Ніхто з тих, кого я бачив крізь бінокль, не міг бути Аґнес Клярстрьом.

Я здригнувся. Мої ноги обнюхував пес. Внизу дорогою йшов чоловік у довгому плащі та чоботах. Він покликав пса і підняв руку, щоби привітатись. Я сховав бінокль і спустився на дорогу. Ми перекинулись декількома словами про погоду та перспективу затяжної сухої зими.

— Чи живе у цьому селі жінка на ім’я Аґнес Клярстрьом? — запитав я.

Чоловік указав на найдальшу хату.

— Вона живе там зі своїми клятими дітиськами, — відповів він. — До того, як вона поселилась тут, у мене не було пса. А тепер всі завели собак.

Він роздратовано кивнув і пішов далі. Мені не сподобалось почуте, бо не хотілось устрявати в щось, що могло внести в моє життя ще більше хаосу. Я вирішив покинути це місце і повернувся до авто, але щось мене затримало. Я в’їхав у село і зупинився на розчищеній болотистій дорозі. Звідти я міг крізь невелику діброву добратись до заднього двору останньої садиби.

Було вже по обіді, невдовзі почне сутеніти. Я пробирався через сніг і зупинився, побачивши за деревами дім. Я струсив з гілок сніг, щоб краще роздивитись: дім був у доброму стані. Неподалік стояло авто, і від мотора аж до розетки на стіні тягнувся дріт.

Зненацька в біноклі з’явилась людина, молода дівчина. Вона дивилась прямо на мене. Раптом вона витягнула щось з-за спини, це був блискучий меч. Вона кинулась бігти до мене, здійнявши меча над головою.

Я кинув бінокля геть, обернувся і взявся втікати. Я зачепився за корінь дерева чи камінь і впав. Перш ніж я знову звівся на ноги, дівчина з мечем догнала мене.

Вона дивилась на мене сповненим ненависті поглядом.

— Такі, як ти, — мовила вона. — Повсюди. Вони стоять зі своїми біноклями в кущах.

Прибігла жінка. Вона стала поруч із дівчиною, лівою рукою забрала в неї меча, і я збагнув, що це Аґнес Клярстрьом. Напевно, у закапелках моєї свідомості збереглось обличчя юнки, що дванадцять років тому сиділа у шезлонгу перед моїми стерильними руками в гумових рукавичках.

На ній була синя куртка, застебнута до шиї. Порожній правий рукав був прищеплений до плеча булавкою. Дівчина біля неї дивилась на мене з ненавистю в очах.

Мені хотілося, щоб Янсон забрав мене звідси. Вже вдруге за короткий час крижина під моїми ногами відірвалась і поплила, а я ніяк не міг вибратися на сушу.

6

Я встав, струсив сніг і пояснив, хто я. Дівчина почала мене штурхати, але Аґнес різким тоном наказала їй забратися геть.

— Мені не потрібен сторожовий пес, — сказала Аґнес. — Сіма бачить усе, що відбувається, та всіх, хто наближається до будинку. У неї зір немов у яструба. Мені навіть здається, що вона мала народитись хижаком.

— Мені здавалося, що вона зарубає мене до смерті.

Аґнес окинула мене бистрим поглядом, але не відповіла.

Я усвідомив, що така ймовірність існувала насправді.

Ми зайшли досередини і сіли в її кабінеті. Десь голосно гепав рок. Аґнес його немов і не чула. Вона так спритно зняла куртку, наче в неї не одна рука, а дві.

Я сів у крісло для відвідувачів. Письмовий стіл був голим, за винятком хіба ручки.

— Як, на твою думку, я зреагувала на твій лист? — запитала Аґнес.

— Не знаю. Мабуть, здивувалась. А може, розгнівалась?

— Мені наче камінь із душі звалився. Нарешті, подумала я! Але потім я замислилась, а чому ж саме тепер? Чому не вчора, чи десять років тому?

Вона відкинулась назад у кріслі. У неї було довге коричневе волосся, заколене простою шпилькою, та ясні блакитні очі. Вона справляла враження сильної й рішучої особи.

Аґнес поклала самурайський меч на поличку при вікні. Вона бачила, що я на нього дивлюсь.

— Колись мені подарував його один чоловік, що стверджував, ніби кохає мене. Коли любов минула, він з якогось дива забрав футляр, але меча залишив. Можливо, він сподівався, що з розпуки я розпорю собі ним живота?

Вона говорила швидко, наче кудись поспішала. Я розказав їй про Гаррієт і Луїз та про те, як усвідомлення всіх моїх зрад змусило мене розшукати її та довідатись, чи вона ще жива.

— Ти цього сподівався? Що я вже померла?

— Колись так. Тепер ні.

Задзвонив телефон. Вона відповіла, на хвильку замовкла, слухаючи співрозмовника, а тоді рішуче випалила у відповідь. У її притулку для дівчат більше нема місця, вона доглядає вже трьох підлітків.

Я потрапив у світ, про який нічогісінько не знав. Аґнес Клярстрьом жила у своєму великому будинку разом із трьома дівчатами підліткового віку, яких за часів моєї молодості назвали б проблемними. Дівчина на ім’я Сіма була родом з якогось непевного передмістя Гетерборга. Скільки їй було років, точно встановити не вдалось. Вона потрапила до Швеції самотньою біженкою, сховавшись у вантажівці, що перетнула шведський кордон у місті Треллеборг. За час довгої дороги з Ірану їй порадили викинути всі документи і, як тільки вона в’їде в Швецію, взяти інше ім’я — щоб не було й сліду того, ким вона була. Тоді ніхто не зможе вислати її з країни, хоч би їм хотілось. Єдине, що в неї було, — записка з трьома словами, які їй, начебто, слід було знати: «Біженка, переслідувана, самотня».

Коли вантажівка зупинилась біля аеропорту Стуруп, водій вказав на будівлю термінала й порадив звернутися до поліції. Тоді їй було одинадцять чи дванадцять, а тепер уже близько сімнадцяти, і після того, що її спіткало у Швеції, вона почувається впевнено лише з самурайським мечем у руках.

У будинку Аґнес Клярстрьом було ще двоє дівчат, одна з них на той момент утекла. Довкола дому не було загорожі, двері не замикалися. Але того, хто виходив без дозволу, вважали втікачем. Якщо таке часто повторювалось, Аґнес урешті вривався терпець. Тоді наставала черга закладів із міцними воротами та великими в’язками ключів.

Утікачку звали Міранда, вона була африканкою з Чаду, і ймовірно подалася до однієї зі своїх подруг, яка чомусь мала ймення Ті-Беґ[8]. Міранді було шістнадцять, вона прибула з родиною з табору для біженців ООН. Її батько, столяр, простий та дуже побожний чоловік, швидко занепав духом від усякчасного холоду та відчуття, що все не так, як йому хотілось. Він зачинився в найменшій із трьох кімнат, де жила велика сім’я, в тій кімнатці навіть не було меблів, а лише маленька купка африканського піску, витрушеного з порваних сумок по прибутті на нову батьківщину. Його дружина тричі на день ставила під дверима тацю з їжею. Вночі, коли всі спали, він виходив у туалет, а може, й навіть інколи на самотні нічні прогулянки. Принаймні саме так уважали його родичі, бо часом бачили зранку на підлозі мокрі відбитки взуття. Врешті Міранда не витримала й одного вечора просто пішла геть, можливо, щоб вернутися назад. Нова країна виявилась глухим кутом. Невдовзі її так часто затримували за крадіжки, що спеціальних закладів їй уже було не уникнути.

І ось вона знову втекла, Аґнес Клярстрьом не тямилася з люті й не хотіла здаватись — аби тільки поліція як слід не взялася за те, щоб знайти її та повернути.

На стіні була причеплена кнопкою фотографія Міранди. Голову дівчини щільно облягало волосся, майстерно заплетене тугими косичками.

— Якщо уважно придивитись, можна побачити виплетене косичками слово «чорт» біля лівої скроні, — сказала Аґнес Клярстрьом.

Я побачив, що це таки так.

У схожому на прийомну сім’ю виховному закладі, що був сенсом життя та хлібом насущним Аґнес Клярстрьом, жила ще й третя дівчина. Вона була наймолодша серед них трьох, — їй було тільки чотирнадцять — і ця худенька істота найбільше нагадувала зляканого спійманого звіра. Аґнес Клярстрьом майже нічого про неї не знала. Вона неначе виринула зі старої казки про дитину, що стоїть на площі, не пам’ятаючи ні свого імені, ні звідки родом.

Одного пізнього вечора два роки тому один із співробітників вокзалу в Хьовде саме збирався замикати приміщення на ніч, аж раптом побачив на лавці дівчинку. Він попросив її вийти, але вона не зрозуміла — лише показала йому клаптик паперу з написом «поїзд до м. Карлсборг», і він подумав, що його намагаються пошити в дурні, бо вже п’ятнадцять років між Хьовде та Карлсборгом поїзди не їздять.

Через декілька днів «дитина з вокзалу в Хьовде» з’явилась на сторінках газет. Ніхто її не впізнавав, хоча її фотографія невдовзі маячила повсюди. У неї не було імені, психологи, які обстежували її, та перекладачі з найекзотичніших мов намагалися змусити її заговорити, проте так і не змогли встановити її походження. Єдиною соломинкою, що з’єднувала її з минулим, була загадкова записка зі словами «поїзд до м. Карлсборг». Ціле невелике містечко на березі озера Веннерн підняли на ноги, але так і не знайшли нікого, хто знав би дівчинку, і ніхто так і не збагнув, чому вона чекала поїзда, якого вже нема п’ятнадцять років. Врешті одна вечірня газета оголосила конкурс серед своїх читачів, і дівчинку назвали Аїда. Їй надали шведське громадянство та ідентифікаційний номер після того, як лікарі дійшли висновку, що їй дванадцять чи щонайбільше тринадцять років. Її густе чорне волосся та шкіра оливкового кольору спонукали припускати, що родом вона із Середньої Азії.

...Аїда й далі мовчала. За два роки вона не промовила ні слова. І от, коли всі випробувані методи виявились неефективними й дівчинку віддали під опіку Аґнес Клярстрьом, сталося диво. Одного ранку вона сіла до сніданку. Аґнес Клярстрьом весь час із нею розмовляла, бо таким чином вона намагалась подолати бар’єри в підсвідомості Аїди і, як звичайно, запитала, що б вона хотіла на сніданок.

— Фільмйольк[9], — відповіла вона майже бездоганною шведською.

Після цього вона заговорила. Психологи, що спостерігали за дівчинкою, вважали, що вона навчилась мови, слухаючи всіх тих, хто намагався її розговорити. Підтвердженням цього було те, що вона знала і розуміла чимало психологічних та медичних термінів, які навряд чи входили до щоденного вжитку її ровесників.

Вона розмовляла, проте не могла пояснити, хто вона і що збиралась робити у Карлсборгу. Коли питали про її справжнє ім’я, вона відповідала, як і слід було сподіватись:

— Мене звуть Аїда.

Про неї знову заговорили в газетах. Недоброзичливі голоси подейкували, що вона навмисне всіх обдурила, напустила туману, аби подолати опір і стати повноправним членом шведського суспільства. Проте Аґнес Клярстрьом притримувалась зовсім іншої думки. Вже під час першої зустрічі Аїда дивилась на ампутовану руку Аґнес. Здавалось, наче вона знайшла опору, мовби довго плавала на великій глибині й нарешті сягнула дна, на яке могла стати. Можливо, ампутована рука Аґнес давала їй відчуття безпеки. Можливо, їй доводилось бачити, як людям відсікають кінцівки. Ті, хто відрубував, були її ворогами, а ті, кого калічили, — єдині, кому вона довіряла.

Аїда мовчала через те, що стала свідком того, що ніколи не повинно було б статись із кимось, а тим паче з дитиною. Навіть коли вона заговорила, то ні словом не обмовилась про своє колишнє життя. Здавалось, наче вона повільно вивільнюється від решток жахливих спогадів і, можливо, невдовзі їй вдасться розпочати нове гідне життя.

Саме ці три дівчини жили в закладі, яким керувала Аґнес Клярстрьом за підтримки різних ландстингів[10]. До неї надходило чимало прохань надати притулок ще декільком дівчатам, які потрапили на задвірки суспільства, проте вона відмовляла, адже, на її думку, розширення притулку зруйнує відчуття безпеки та позбавить її можливості допомагати своїм вихованкам. Дівчата, що жили з нею, часто тікали, проте майже завжди повертались. Вони довго замешкували в неї, а коли врешті покидали її назавжди, то починали зовсім інше життя. Дівчат ніколи не було більше, ніж троє.

— Я б могла прийняти тисячу, — сказала вона. — Тисячу покинутих, озлоблених дівчат, які ненавидять свою самотність і відчуття неприязні там, де їм доводиться жити. Мої дівчата звикли вважати, що того, хто не має грошей, зневажають. Мої дівчата ріжуться, вони встромляють ножі в зовсім їм незнайомих, але глибоко в душі вони виють від незбагненного болю.

— Як так сталося, що ти взялася за цю справу?

Вона вказала на ампутовану мною руку.

— Я була плавчинею, як ти, мабуть, пригадуєш. Це мало бути зазначено в моїх документах. Я не просто багато обіцяла як спортсменка, я справді могла чимало досягти. Здобути медалі. Без гіркоти можу сказати, що моя перевага була не в силі поштовху ніг, а саме в силі рук.

У кімнату ввійшов молодик із зібраним у хвіст волоссям.

— Я ж просила тебе спершу стукати, — крикнула вона. — Вийди і повтори спочатку!

Молодик позадкував і зник за дверима, потім постукав та ввійшов.

— Частково правильно. Ти мусиш зачекати, доки я дозволю ввійти. Що тобі треба?

— Аїда розгнівалась. Усім погрожує, а найбільше мені. Хоче задушити Сіму.

— Що сталося?

— Не знаю. Може, їй просто стало нудно.

— Хай звикає. Лиши її в спокої.

— Вона хоче поговорити з тобою.

— Скажи, що я скоро прийду.

— Вона хоче, щоб ти прийшла негайно.

— Вже йду.

Молодик зник.

— Нездара, — сказала вона, усміхнувшись. — На мою думку, за ним треба наглядати. Але він не ображається, що я сварюсь на нього. Я завжди можу спихнути все на свою руку. Його скерували сюди з якоїсь біржі праці. Він мріє потрапити в якусь із тих телепрограм, де треба кохатись перед камерою. А якщо не вдасться, тоді вже хоча б стати ведучим програм. Він не розуміє, що його перевага тут у тому, що він єдиний молодий чоловік у товаристві моїх дівчат. Дуже сумніваюсь, що Матс Карлсон зуміє зробити успішну кар’єру в сфері мас-медіа.

— Як цинічно.

— Зовсім ні. Я люблю своїх дівчат і навіть Матса Карлсона. Але я не роблю йому послуги, заохочуючи до здійснення його фантазій чи змушуючи повірити, начеб він забагато трудиться отут. Я даю йому змогу зрозуміти себе і вказую шлях, який, можливо, приведе його до мети. Але непогано, якщо я помиляюсь. Можливо, одного дня він обстриже своє довге волосся і спробує нарешті зробити щось значуще.

Вона встала, вивела мене у вітальню і сказала, що незабаром повернеться. Із другого поверху і далі гримів рок.

З дахів за вікном сипався сніг, дрібні пташки пурхали, немов мерехтливі тіні поміж гілками дерев. Я здригнувся. Сіма нечутно ввійшла до кімнати за моєю спиною. Цього разу в її руках уже не було гострого меча. Вона сіла на диван, підібгавши під себе ноги. Весь час вона була дуже насторожена.

— Чому ти розглядав мене крізь бінокль?

— Я дивився не на тебе.

— Але ж я тебе бачила. Педофіл.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю таких, як ти. Знаю, які ви.

— Я прийшов зустрітися з Аґнес.

— Навіщо?

— Це наша справа.

— Вона тебе збуджує?

Її слова приголомшили мене, і я почервонів.

— Думаю, нам варто припинити цю розмову.

— Яку розмову? Відповідай на моє запитання!

— Нема на що відповідати.

Більше запитань не було. Сіма відвернула обличчя, і, здавалось, їй набридло намагатися втягнути мене у розмову. Я почувався ображеним. Звинувачувати мене в педофілїї — це вже занадто. Я крадькома на неї подивився: вона завзято гризла нігті. Її чорно-руде волосся було скуйовджене, наче вона розчісувала його в нападі шалу. За залізним панцером я вгледів маленьку дівчинку в завеликому та зачорному одязі.

До кімнати ввійшла Аґнес. Сіма враз підвелась і вийшла. З’явився дресирувальник — і звір утік, подумав я. Вона сіла на те ж місце, де щойно була Сіма, і так само, мовби вони змовились, підібгала ноги.

— Аїда — маленька дівчинка, в якої раптом відкрились очі на цей світ, — сказала вона.

— Що сталось?

— Абсолютно нічого. Їй просто нагадали, хто вона така. Безнадійно порожнє місце, як вона сама каже. Невдаха серед інших невдах. Якби у Швеції заснували партію невдах, то знайшлося б немало таких, хто зміг би солідаризуватись і поділитися досвідом. Мені тридцять три. А скільки тобі?

— Вдвічі більше.

— Шістдесят шість. Це багато. Тридцять три — це ще досить мало. Але досить, аби знати, що ще ніколи ця країна не перебувала в такій напрузі, як тепер. Але ніхто наче й не бачить того, принаймні ті, хто повинен таке відчувати. У цій країні існують невидимі мури, що невпинно розростаються, розділяють та віддаляють людей. Ззовні здається, що все навпаки. Досить просто сісти в метро в Стокгольмі й поїхати в передмістя. Це недовга дорога, якщо говорити про кілометри, проте водночас це величезна відстань. Уважати, що це інший світ, — нонсенс. Це той самий світ, але кожна станція, що віддаляє тебе від центру, — це ще один мур. Врешті ти досягаєш крайньої межі периферії, і тобі самому вибирати: дивитись правді у вічі чи ні.

— А в чому полягає правда?

— У тому, що найвіддаленіша окраїна — це насправді центр, який помалу геть перетворює Швецію. Повільні рухи осі міняють місцями внутрішнє і зовнішнє, близьке і далеке, центр і периферію. Мої дівчата стоять на нічийній землі, де нема на що оглядатись і чого сподіватись. Нікому вони не потрібні — їх просто викинули. Нічого дивного, що єдине, чого вони можуть бути певні, — це їхня нікчемність, яка витріщається на них щоранку, як тільки вони прокидаються. Вони не хочуть прокидатись! Не хочуть уставати з ліжка! В їхніх душах затаївся біль, ще коли їм було п’ять-шість років.

— Невже все справді настільки зле?

— Навіть гірше.

— Власне, я живу на острові. Там немає передмість, лише острівці та скелі. І вже поготів там нема нещасних дівчат, які вибігають назустріч із самурайським мечем у руках.

— Ми так погано ставимось до наших дітей, що врешті-решт вони можуть виражати себе лише в насиллі. Давніше це стосувалося лише хлопців. А тепер маємо справу з жорстокими бандами дівчат, які не цураються чинити бездушне насильство над іншими. З розпачу дівчата поводяться зі своїми хлопцями, як справжні гангстери: вони гадають, що тим здобувають собі порятунок, — і це найбільша поразка.

— Сіма назвала мене педофілом.

— Інколи вона називає мене шльондрою. Але найгірше те, як вона називає саму себе. Я навіть не наважуюсь про це думати.

— І що ж вона каже?

— Що вона мертва. Серце в ній завмирає. Вона пише чудернацькі вірші, які без жодних пояснень залишає на моєму столі або запихає у мої кишені. Цілком імовірно, що через десять років її вже не буде серед живих. Вона може вкоротити собі віку, або це зробить хтось інший. Або ж вона стане жертвою наркотиків. Так, найпевніше, кінчиться її похмура казка. Проте вона може й оминути таку долю, у ній є для цього сила. Якщо тільки їй вдасться позбутися відчуття нікчемності, що не дає їй спокою. А для цього я повинна зуміти відкрити у ній друге дихання, освіжити її застояну кров та розвіяти затхлі почуття.

Вона встала.

— Мені треба змусити поліцію докласти трохи більше зусиль, розшукуючи Міранду. Можеш тим часом прогулятись униз до стайні, а потім знову продовжимо розмову.

Я вийшов. Сіма стояла за шторою на другому поверсі й стежила за моїми рухами. У хліві кілька котенят лазили між тюками сіна. У стійлах та відсіках стояли коні та корови. Я здалеку впізнав запах зі свого раннього дитинства, коли бабця з дідусем тримали на острові свійських тварин. Я провів рукою по кінських мордах і погладив корів. Аґнес Клярстрьом міцно стояла на ногах. А що зробив би я, якби якийсь хірург учинив таке зі мною? Може, я перетворився б в озлобленого пияка, який би швидко спився до смерті на парковій лавці? Чи, може, я б зумів дати собі з тим раду? Я не знав.

У стайню зайшов Матс Карлсон і почав кидати худобі сіно. Він працював повільно, наче був змушений виконувати вкрай остогидлу роботу.

— Аґнес просила тебе зайти в дім, — раптом сказав він. — Я забув тобі сказати.

Я повернувся назад. Сіми біля вікна вже не було. Легкий вітер розвівав дрібний сніг. Я змерз і почувався втомленим. Аґнес чекала на мене в сінях.

— Сіма втекла, — промовила вона.

— Але ж я бачив її зовсім нещодавно!

— Це було тоді. А тепер вона втекла. У твоїй машині.

Я перевірив кишеню, в якій лежали ключі. Я був певен, що замкнув машину. З віком дедалі більше ключів опиняється в кишенях. Це стосується навіть тих, хто живе самотньо на віддалених островах.

— Я розумію, ти мені не віриш, — сказала вона. — Але я бачила, як машина від’їхала. І Сіминої куртки нема. В неї є одна особлива куртка, яку вона завжди надягає, тікаючи. Можливо, їй здається, що ця куртка робить її невразливою та невидимою. Меча вона теж узяла з собою. Кляте дівчисько!

— Але ж ключі від машини в мене в кишені!

— У Сіми був колись хлопець, Філіппо, приємний молодий італієць, який навчив її, як відчиняти замкнені машини і запускати мотор. Він завжди крав лише автомобілі, які стояли біля басейнів чи будинків із нелегальними гральними закладами. Він знав, що власники таких машин якийсь час не даватимуть про себе знати. Тільки аматори-невдахи крадуть машини зі звичних стоянок. До того ж басейни та гральні заклади розташовані ближче до центру, ніж майданчики для довготривалого паркування біля аеропорту Арлянда. Зайва трата часу на дорогу, вважав він.

— Звідки ти це все знаєш?

— Сіма розповідала. Вона мені довіряє.

— Але тим не менше тікає в моїй машині.

— Це теж можна вважати виявом довіри. Вона сподівається, що ми її зрозуміємо.

— Я хочу повернути свою машину!

— Сіма зазвичай палить мотор. Ти ризикував, приїхавши сюди. Але, звичайно ж, ти не міг цього знати.

— Я зустрів одного чоловіка з псом. Він назвав дівчат клятими дітиськами.

— Я теж так кажу. Який у нього пес?

— Цього я не знаю. Коричневий і кудлатий.

— Тоді це Александер Брюн. У минулому шахрай, який працював в ощадному банку і виманював гроші в клієнтів. Він підробляв підписи, плів небилиці про те, що добре розуміється на акціях, і продавав опціони, доки все не пішло шкереберть. Його навіть не посадили. А тепер він сито живе собі на привласнені гроші, які поліція так і не знайшла. Він ненавидить мене та дівчат.

Ми зайшли в кабінет. Вона зателефонувала в поліцію і розказала, що трапилось. Я з дедалі більшим обуренням слухав цю, як здавалось, приємну розмову з полісменом, що, вочевидь, не спішив шукати втікачку, котра тим часом добивала мою і без того нікудишню машину.

Розмова закінчилась.

— І що відбувається?

— Нічого.

— Але ж вони мусять хоч щось зробити!

— У них немає досить людей, щоби братися шукати Сіму й твою машину. Врешті колись бензин закінчиться. Тоді Сіма вийде з машини і пересяде на поїзд чи автобус. Або ж украде ще якусь машину. Одного разу вона повернулася сюди на вантажному мопеді. За якийсь час вона завжди повертається. Більшість утікачів вирушає в дорогу, не маючи цілі. Хіба ти ніколи не втікав?

Я подумав, що єдина правдива відповідь — що я перебував у втечі вже понад дванадцять років. Але я цього не сказав. Я не відповів узагалі.

Близько шостої ми повечеряли. За столом сиділи Аґнес, Матс Карлсон і я. Аїда накрила на стіл ще й на тих двох дівчат, що втекли. Ми їли зовсім позбавлену смаку рибну запіканку. Зі злості я їв надто швидко. Здавалось, Аїду пожвавила втеча Сіми, і вона без упину говорила. Матс Карлсон слухав і підбадьорював її, в той час як Аґнес їла мовчки.

Після вечері Аїда і Матс Карлсон прибрали зі столу і заходились коло посуду. Ми з Аґнес вийшли до хліва. Я перепросив у неї, якомога докладніше пояснивши їй, як сталася помилка того злощасного дня. Я розповідав повільно й докладно, щоб не пропустити жодної подробиці. Хоча, власне кажучи, мені досить було кількох слів, щоби все пояснити. Сталось те, що не повинно було статись. Як от капітан літака строго зобов’язаний провести детальний огляд свого літака перед вильотом, так і я повинен був перевірити, чи правильну руку помито й підготовлено, — але я не зробив цього.

Ми сиділи на тюках соломи. Вона не спускала з мене погляду, поки я говорив. Коли я замовк, вона витягла з мішка моркву і дала коням, потім вона сіла поруч зі мною на соломі.

— Я проклинала тебе, — сказала вона. — Ти ніколи не зрозумієш, як почувається людина, яка любить плавання, але змушена його покинути. Я уявляла, що одного дня розшукаю тебе і відріжу руку зовсім тупим ножем. Я хотіла обмотати тебе колючим дротом і кинути в море. Але тепер, коли я бачу і слухаю тебе, ці бажання зникають. Ненависть утрачає свою силу з часом. Вона може живити нас ілюзорною енергією, та все-таки ненависть — це руйнівний паразит. Тепер мене хвилюють мої дівчата.

Вона обняла мою руку.

— Не думаймо про це зараз, — промовила вона. — Все закінчиться сентиментами, а я цього не хочу. Однорукі дуже легко піддаються емоціям.

Ми повернулись у дім. З Аїдиної кімнати долинала гучна музика. Скрипучі гітари та глухі баси — аж стіни двигтіли. У кишені Аґнес задзвонив телефон. Вона відповіла, послухала і сказала декілька слів.

— Це Сіма. Вона передала вітання.

— Вітання? Де вона?

— Вона не сказала. Вона попросила, щоб Аїда їй подзвонила.

— Я не чув, щоб ти сказала їй негайно повернутись назад із моїм авто.

— Я лише слухала її, вона говорила, а не я.

Аґнес устала і піднялася сходами. Я чув, як вона перекрикувала музику. Я знайшов Аґнес Клярстрьом, і вона не накричала на мене. Вона не засипала мене звинуваченнями. Вона навіть не підняла голос, описуючи, як подумки їй хотілось мене вбити. Я мав над чим задуматись. Протягом кількох останніх тижнів у моє життя несподівано ввійшли три жінки — Гаррієт, Луїз, а тепер ще й Аґнес. До них можна було б ще додати Сіму, Міранду й Аїду.

Аґнес повернулась. Ми випили кави. Матс Карлсон не з’являвся. Музика і далі гепала.

Задзвонили в двері. Аґнес відчинила: за дверима стояли двоє полісменів і дівчина, — наскільки я зрозумів, це була Міранда. Полісмени тримали її руки так, наче вона була небезпечною. Її обличчя було одним з найпрекрасніших, які я бачив. Марія Магдалена в оточенні римських солдатів.

Міранда мовчала, але з розмови між полісменами й Аґнес я зрозумів, що її затримав селянин, коли вона намагалася вкрасти теля. Аґнес різко заперечувала: їй у голові не вкладалось, навіщо було Міранді красти худобу. Розмова ставала дедалі гострішою і, здавалось, набридла полісменам — ніхто вже нікого не слухав, а Міранда стояла незворушно.

Полісмени пішли, так і не дійшовши порозуміння щодо спроби вкрасти теля. Аґнес різко поставила Міранді кілька запитань. Дівчина з прекрасним обличчям відповіла так тихо, що мені не вдалось розчути ні слова.

Вона піднялася сходами, і музика стихла. Аґнес сіла на дивані й почала розглядати свої нігті.

— Я б хотіла, щоб Міранда була моєю донькою. Зі всіх дівчат, які тут були, які приходили і зникали, їй, на мою думку, вестиметься найкраще. Якщо тільки вона віднайде той свій внутрішній горизонт.

Вона провела мене до кімнати за кухнею, де я міг переночувати, і залишила, бо мала багато роботи у кабінеті. Я ліг на ліжко і уявив своє авто. Мотор димів. На передньому сидінні біля Сіми лежав гострий меч. Як би зреагували мої бабуся та дідусь, якби були живі і я спробував би їм це все розказати? Вони б нізащо мені не повірили, не зрозуміли б мене. А що б сказав мій безвольний батько-офіціант? Моя заплакана мама? Я погасив лампу і лежав у темряві, оточений шепотом голосів, які казали, що за тих дванадцять прожитих на острові років я втратив зв’язок зі світом, у якому жив.

Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від холодного доторку до шиї. При ліжку засвітилась лампа. Я розплющив очі і побачив Сіму, що приклала меча мені до шиї. Не знаю, як довго мені довелось лежати, затамувавши подих, перш ніж вона забрала меч.

— Мені сподобалась твоя машина, — сказала вона. — Вона стара і повільна, але мені сподобалась.

Я сів на ліжку. Вона поклала меч на підвіконня.

— Машина стоїть біля будинку, — продовжувала вона. — З нею нічого не сталось.

— Все одно мені не подобається, що мою машину беруть, не попросивши дозволу.

Вона сіла на підлогу, спершись плечима об батарею.

— Розкажи про свій острів, — сказала вона.

— Навіщо? Звідки ти знаєш, що я живу на острові?

— Що треба, те знаю.

— Він лежить далеко в морі, тепер оточений кригою. Восени, буває, штормить і вітер викидає на берег човни, якщо вони погано пришвартовані.

— Ти справді живеш сам?

— У мене є кіт і пес.

— Тобі не страшно, що довкола так порожньо?

— Принаймні скелі та ялівці не лякають мене мечами. На відміну від людей.

Якийсь час вона сиділа мовчки. Потім устала і взяла меча.

— Можливо, я колись приїду до тебе в гості, — сказала вона.

— Навряд.

Вона осміхнулась.

— Мені теж не віриться. Але ж я часто помиляюсь.

Я спробував заснути. Десь коло п’ятої ранку я не витримав. Я одягнувся й написав Аґнес записку, повідомивши, що поїхав. Я просунув папірець під зачинені двері її кабінету.

Коли я вирушав, будинок ще спав.

Від мотора тхнуло паленим, я долив мастила, коли заправлявся на нічній заправці. Добрався до порту перед самим світанком.

На пірсі віяв свіжий вітер. Незважаючи на кригу, з відкритого моря сюди линув солоний запах. Поодинокі ліхтарі освічували порт, у якому декілька покинутих рибальських човнів бились об автомобільні шини.

Я чекав, поки посвітліє, щоб мати змогу піти додому по кризі. Я не знав, що мені робити зі своїм життям після всього, що сталось.

Стоячи на вітряному пірсі, я заплакав. Кожнісінькі дверцята моєї душі вітер шарпав дедалі сильніше.