Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

Чоловічі сльози

Якщо не квапитися і все спочатку, то зателефонуйте до приймальні дирекції Чернівецької макаронної фабрики. І відповість вам голос ніжний, вкрадливий, манкий, солодкий. Секс-по-телефону поряд не лежав, не валявся. «Ал-л-льо-у… Чернівецьке-акціонерне-товариство-з-виготовлення-макаронних-виробів-слу-у-у-ха-є-е?» І всі одразу біжать туди. Подивитися – хто! Хто вона, гейша, гетера з голосом, що так багато обіцяє? Хто?!

А там Гутта Сергіївна… Така жінка… Красуня, звісно… Але… Статую Свободи бачили хоч раз? По телевізору? Забудьте. А бокс? Ні, не жіночий. Дивитесь? Ось! Вона як Кличко! Ні, як Клички. Обидва. Ось така. Проте сентиментальна. Як крокодил. Коли що, очі її величезні блакитні сльозами наповнюються. Надто коли музику «Еммануель» слухає. Чи там пісню Іглесіаса: мовляв, я тобі просто дзвоню, щоб сказати: «Ай лав ю». Гутта підспівує і ридма ридає. Та при цьому Гутта з породи жінок бійцівських. Дві в одній.

Бувають же пані… Подарунки долі. Але хто вам сказав, що Гутта – подарунок? Ні. Тому що щасливою бути не вміє. Зовсім. Постає питання, як може Гутта бути щасливою, якщо чоловік її замість обіцяної шуби купує кузов для автомобіля!

Та й справді, до чого Гутті шуба? Авжеж, обіцяв. Ну так, приміряла. І що? Вона ж у тій шубі наче єті, снігова людина. А кузов… це ж кузов!

А Гутта, хоч яка солодкоголоса на роботі, вдома може лементувати, наче буревісник. Що до блискавки подібний.

– Куди? На що я начеплю цей кузов?! – верещить Гутта.

Тут вона має рацію. На що б не начепила вона собі той кузов, усюди він буде замалим. Тісним у грудях, плечах, стегнах, колінах.

Ну що, збагнули, від чого сльози? Правильно. Підозріливість.

Усе, виявляється, дуже просто й зрозуміло. Чоловік Михайло до Гутти інтерес втратив. Понурий ходить, похнюплений… Замолоду він Гутту, хоч і як двоє Кличків, на руках носив. І щедрим був, немов султан. Подарунки дарував. Програвач «Рига», вазу підлогову керамічну, портрет Єсеніна… І така одного разу мить була… Така романтична… Гутта, коли розповідає подругам, завжди плаче від розчулення. Якось прийшла Гутта до Михайла, на вулицю Стасенка, 38, де він із мамою мешкав. А мама поїхала в санаторій. А Михайло підхопив її, Гутту, на руки – і поніс! Ніс, ніс… Крізь одні двері проніс. Крізь другі… Стрімко так… І все під музику. «Реквієм» Моцарта. Адже Михайло музику дуже любить. І ось уже спальня… Останні двері. І не розрахував Михайло, від щастя абощо, – і гепнув він Гутту головою об одвірок. Ось. Як романтично!

А зараз що? Вечорами затримуватися почав, хитрує… Але Гутта й собі… Чого сидіти сиднем, журитися? Вирішила спіймати на гарячому. Кілька разів облави влаштовувала. Як належить. Зі свідками… З пойнятими… Не спіймала. Та все одно надії не втратила. Припинила ночами спати. До Михайлового шепотіння дослухається, в кишенях його цидулки з номерами телефонів шукає. Речових доказів не знайшла. Але спокою також.

І тут подруга розповіла. Мовляв, приїхала до міста цілителька одна. З-під Фастова. І така вона непідробно мудра, що вчора взяла і вчення написала. Навіть два. Про духовне зростання жінок із надмірною вагою. Ну щоби пристрасть чоловікові повернути. Все просто про тебе з Михайлом. Отож, є, Гутто, в горах карпатських водоспад, маленький, непримітний. «Чоловічі сльози» називається. Отуди тобі треба чоловіка свого тричі занурити з головою. Тричі. І він очиститься. І побачить тебе, Гутто, наче заново. Але вистачає цього занурення, Гутто, лишень на рік. І через рік його треба знову туди волокти й занурювати. І коштує це просвітління цілительки з-під Фастова, Гутто, сорок два долари. Особисто їй. А якщо не заплатиш, то не діятиме…

Вмовити чоловіка виявилося дуже легко. Відпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машині з новим кузовом.

Зупинились вони на ніч, де цілителька звеліла. Гутта увечері пошепотілася з господинею. Та поставилася з розумінням, позаяк її хати чоловіки взагалі не трималися, і провела вранці Гутту з Михайлом до водоспаду із щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гутті, але мужньо діяла вона за сценарієм, цілителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну і він за нею, рятувати.

Ризик, певна річ, був страшний. Для кого? Для Михайла, звісно. Гутта в тому водоспаді, немов кит на мілкій воді. Що його «Грінпіс» рятував. А Михайлові важко. Бо кількості витісненої Гуттиним тілом води якраз вистачило би, щоб Михайла втопити. Тричі вигулькував він із потоку, та до Гутти так і не доплив. Мало не загинув, бідака. Але Гутта, мужня, сильна, велика і красива Гутта, розтинаючи колінами течію підступної гірської річки, дісталася до нього, намацала ногою і витягла зомлілого на берег. Ось так.

А наступного року не поїхала Гутта з чоловіком у Карпати. А навіщо? Михайлик тепер довіку перед нею в боргу – Гутта його з водоспаду витягла. Хоч і не Ніагара, але чимало чоловіків, подейкують, у тому водоспаді втопилося. Тому й зветься він у народі «Чоловічі сльози».