Там, де південь...

— Ну-ну, ну, розповідай, дружок!

— Да, хороший ти мужик. Не брикаєшся. Покладістий. Таких… Ну, давай далі… Захарили ви там щось… Закурюй. Угу. Ось так. Розваж старих. Що, ми не старі? Ха-ха-ха…

Альберт проти неба, проти води, а внизу дітвора, і легкість невимовна, що не повторити, лише думка: чому вони заважають, завжди заважають моєму задоволенню? Нарешті він затягнувся димом. Тут світ визрів раніше, так, зовсім не під осінь, видно, палило, і звідки зараз приходить це, навіть урна, он та, біля будки, смердючої, для синяків будки, стирчить тут цілу вічність. І він говорить:

— Так… Я стибрив член. Із моргу. Пришив до манекена. Потім груди. Уявляєте, який прикол. І ми сміялися, курили. Що? Драп? А що можна тут курити? Потім вона сказала, що треба груди. Наступним днем я приніс груди. Ну, і ми зробили це. Там, прямо на дивані… Ха-ха-ха… Чому смішно? Та тому, що з патанатомічки шукали весь час, де ділися оті груди і хєр у старого… Ха-ха-ха…

Вони в’їхали в тінь. Зараз усі мовчать, лише крило лиману гудить дітворячими й жіночими голосами. Кислий запах айвового варення.

— Да, — сказав один. — Хрєново. Хрєново, що нічого не зміниш. Дуже хрєново… Блядь, повертай. Он уже Аляуди. Да, да, да… Потім вийдеш і запитаєш он там, біля мєлких, Спабу. Запам'ятав. Спаба. Спаба, Спаба… І говориш, вона тобі з-за цього дала?

— Нє, ви все рівно мене уб’єте, — несподівано каже Альберт. — Я все придумав. Це я з іншою робив.

— А на хрєна брешеш тоді?! На хрєна це гониво? А?

— А тому, що я вас, сук, ненавиджу. Ось чому. А я справді це робив. І ще більше робив. Так, так… І буду! Буду! — Альберт закусив кулака.

— Ну, дорогий, нам більше не потрібно, — сказав один і пошукав у кишені сигарети, але пальці зіжмакали порожню пачку. Водій відкрив віконечко: запах матіоли, чорнобривців, білої акації.

— А у нас другий врожай. — сказав водій, відкриваючи дверцята. — Так кажеш — Спаба?

Вони чекали довго. Перед ними лежали піски, канава, Аляуди відкинулися рваним краєм десь по ліву руку. Доки вони чекали, Альберт усцявся. Він навіть не почув, як це трапилося. Глянув під ноги, на килимок. І один із двох сказав:

— Чорт! Ти здаєш, сука!

Так вони сиділи — на п'ятачку, в нерухомому повітрі: Альберт вивчав калюжу, як рукотворне диво, а двоє сміялося. Доктор нарешті підвів голову і сам засміявся. Двоє його попутників заляскали в долоні. Потім зробилося тихо. Двоє свистіли до дівчат, що йшли неквапно попід стіною, огинаючи подалі Аляуди. Повернувся водій.

— Там такі от діла… — сказав він.

Потім, нічого не пояснюючи, він сів у авто й поплескав по плечу доктора. Альберт спробував здивуватися. Десь там, далеко, він про щось таке здогадувався, що діється не зовсім усе гаразд, нехороше щось. Але ніяк не міг напружитися й сконцентруватися. Чомусь він пройнявся довірою до цих трьох. Перед очима пливли білі й фіолетові кола. Ноги починали холодніти, від кісточок і до колін. Доктор попросився в туалет. Але двоє несподівано змінили своє ставлення до нього — так, вони зробилися якісь противні, навіть трохи сумні, й головне: зараз вони були по-геройські мовчазними.

— Ми повинні були це зробити ще вночі, — нарешті чітко сказав один.

— Ну, вийшло так. Ділів-то купа, — жваво спробував виправдатися другий, витягуючи сигарету. — Покінчимо зараз. Вирулюй до пустиря. Ми там трохи перекантуємо, а там вирішимо, що робити далі… Не думав, що це так надовго затягнеться… Абсурд… — Він випустив кульку запашного диму, і Альберт, як собака, потягнувся за нею ніздрями.

— Хочеш, доктор, сигаретку? На, тримай. Останній раз куриш, — розпачливо і скучно водночас сказав він.

Альберт курив, притримуючи сигарету двома пальцями, не випускаючи з рота; курив він швидко, а ще він говорив, не відриваючи погляду від білих пісків, із Аляудами, сизим крилом цвинтаря і сонцем, що стрибало кулькою по горбатій місцині:

— Я втечу. Ось побачите… Я втечу… Що ви хочете зі мною робити?

— Ти давно сам зробив, — серйозно сказав один, той, що зліва, зовсім несподівано. Машина повернула в рідку лісосмугу.

— Правильно. Там і пересидимо до сутінок. А я змотаюся за пивом. Тут недалеко, — сказав другий, той, що біля дверей, і від нього солодко тхнуло «Алимі парусамі».

— Скоро дощ. Осінь. А пече, як літом. Абрикоси, персики цвітуть. А ти звідки родом? Тут кавуни класні, — почав водій, звертаючись невідомо до кого через плече.

— З Ровного, — сказав один. — Вірніше, зі Здолбунова.

— А я з Баштанки, — мляво відповів другий. — Погорів на наркоті. Ось і попався на причеп до… Бачиш, док, ми тобі співчуваємо, ми тебе розуміємо, але нічого зробити не можемо… — і він засміявся, якось невесело. — Думав на тачку заробити. Заробив. П’ять строгача. А цей старий тхір витягнув…

— Ша-а-а. Не хочу я говорити про ці речі, — сказав водій, заводячи машину у рідку, жовто-бліду тінь лісосмуги, що могла бути й частиною скверу, принаймні, так подумалося Альберту. Він розпачливо, долаючи тупу ломку в колінах, приплив соплів, потягнув повітря.

— Слухай, а шо-о-о там було? На кладовищі? — запитав той, що зліва, у водія.

— Пацанва цілу ніч бузила. Покотом сплять, але діло не в тому… — почав був водій.

— Конкретніше, уйобок! — закричав спочатку той, що зліва, а той, що до вікна, тільки розкрив рота, наче той тобі собака, що ловить мух.

— Там ментура. Хто придумав їхати на Аляуди? Кому, придурку, тільки вам двом селюкам забрело в голову! — сказав водій і вдарив руками по керму.

— Так… — Альберт ствердно закивав головою.

— Або, блядь, до Первомайська відвезти… — продовжував водій. — Поїхали. Там, із лівого крила, ближче до Ялти. Чого вирячилися.

— А ти точно бачив ментуру? — запитав вже спокійно.

— Нє, я їх на нюх чую, — сказав водій і запустив двигуна.

— Кончений, — майже захникав той що сидів ліворуч від Альберта. — Слухай, док, а ти взагалі ні пива, ані того…

— Бичача тяга, — несподівано важно — для всіх, для самого себе, навіть для цього мармеладом нарізаного полудня — відповів Альберт, і в голосі його дзвеніли нотки гідності.

— Молодець. А то єсть кожані. Да. І то, й інше. І в жопу пруться, — сказав, вирулюючи, водій. Двом охоронцям Альбертика це не сподобалося: рульовий почав перебирати тяги. Вдарили барабанним гулом великі краплі дощу, рідкі, але здорові, майже як кісточки персика, спало на думку Альберту. Він спробував розтерти руками коліна.

— Сиди. Не рипайся, — в один голос сказали двоє. Водій гучно перднув.

Так вони під'їхали до Канави. З того боку, де вона розтікалася найширше, тягнучи смердючі води з дохлими котами, собаками, милицями, відрами, склянками, банками, і зараз троє схилися над нею.

— Оце так да, — сказав водій. — Глянь он там, внизу. По-моєму, це жмур.

— Угу. Розвертайся. Поїхали, — сказав один.

— А з доком що робити? — запитав інший.

— А не знаю, — водій потер потилицю.

Альберт дивився через Канаву, через два обскубаних дерева. Пурпурова затока лежала на мокрій ріні. Це було невимовно прекрасно.

І Альберт сплакнув: зараз до нього з чіткою ясністю, наче морозяного лютневого дня, дійшло, що це прикінцева, навіть остання його зупинка. Але троє невдовзі повернулися. І один сказав:

— Не сци, доктор, напевне, поїдемо на хату. Тут недалеко. Почекаєш до вечора.

Фіма востаннє натиснув клавішу, потім дбайливо поклав у футляр акордеон, закрив очі. І Олька, й Біба, а також Спаба, дивлячись у чорне жерло ствола нагана, почули разом, як замовк акордеон Фіми. Спаба бачив, — нейрони в цю хвилину з неприродною швидкістю розпадалися у його сірій рідині, а тому він уявив тупу кулю, мізки, шмат задньої, потиличної частини черепа, знову мізки, але вже на асфальті. Отак-от: Фіма поставив акордеон і понюхав тишу, а Олька вийшла з таксі: шампанське, пиво, горілка, трохи трави. На Проспекті Миру — на годину раніше — вона зайшла в готель. Випила в барі. Хорі, а не проститутки, сиділи за столиками й вороже подивилися на неї. Проститутки в цьому місті мало чим різнилися від блядєй. Місто закрите, жодного іноземного туриста, самі чурки, а тому мову, як у Одесі — англійську, німецьку, французьку — зовсім не обов'язково знати. Тому Олька зневажала їх. І дівки настовбурчилися, як кури. Олька пила, слухала Юрія Антонова, п'яніла й хотіла плакати: зранку вона знищила його, Біби, майку, з набиткою «Бітлз», його парфуми, його сигарети, покраяла фотки ножицями, кіножурнали, випила ракії, небагато, але досить для того, щоб вистачило сміливості дістатися до готелю «Мир», і зараз сидіти з холодним, незалежним поглядом на хорєй. У барі з тяжкими бархатними зеленими портьєрами, відкинутими по різні боки, гарно так, і підв'язаними золотими шнурочками з кистями, з блискітками і зірочками. Вона вмостилася на високому табуреті, і не напроти дзеркала на всю стіну, а спиною до нього, спиною до двох чоловіків і трьох жінок із овбислими грудьми й пожмаканими ляжками, як із пап'є-маше. Олька випила горілки. Але нічого не приходило: ані відчай закоханого серця, ані ностальгія, ані тоска. Вона взагалі відчувала себе наче гумовою. Тоді вона, ось так, із викликом, блимнула — раз, другий, третій — на того, з кучерями, романтичними кучерями. Але він не звернув на неї уваги, а продовжував розмовляти з товстухою, у котрої обкусані нігті, й, напевне, петеушниця, штундистка, а вони взагалі всі звідти. Вона замовила шампанського: ідіотки, шалави, хорі завафлені, мені сніданок приносили в ліжко, каву по-турецькому, смажену кукурудзу, шоколадні цукерки… Вона всього не пам'ятала, що Біба приносив їй у ліжко, і чи взагалі приносив, але зараз Олька була впевнена, що він найкращий, сумний її, милий її. І вона розплакалася. Краєм ока: офіціант, офіціантка і бармен перемовлялися. Один показував головою на неї. Прийшли хлопці з естради. Ольчина цікавість перекинулася в їхній бік. Хлопці в однакових костюмах лаштували інструменти. Вона, не повертаючись, підняла руку. Офіціант проплив між порожніх столиків, зупинився біля петеушниць із чоловіками, і надовго там зупинився. Олька ковтнула злість, що піднялася десь від живота, вдарила гіркою, чисто фізіологічно відчутною на смак. Виваженими рухами вона взяла сумочку, думаючи: чорт, хіба не на мені натуральний «Вранглер», курточка «Монтана», німецькі «Саламандри». Вона не висипала на стіл уміст сумки, гучно порпалася, клацаючи пудреницями, косметикою, запальничками. Нарешті вона витягла слоїка й викинула на долоню дві таблетки седуксену. Запила шампанським. Музиканти заграли Демоса Русоса, російською. І вона подивилася знову на того, що з кучерями до лопаток, а не на обкусані нігті його шерепи, а ту іншу вона взагалі не розібрала, харіна як харіна, соска. Навіть не знає, скільки коштує її парфум у сумочці, така от шалава, а вже виряхалася сюди, в ресторані сидіти, подивися на неї… Несподівано за вікнами стало чисто і ясно, але вона розумна дівчина, і знала, що це десь там… Так, вона трахнеться з отим-он у малиновому піджаці з намощеними плечима, салатній сорочці музикантом. Вона спробувала клацнути пальцями і крикнути: «Халдей!». Але звук пропав. Вона встала на ноги, досить міцно й упевнено, лишила сумочку й подалася до туалету. Але несподівано на півдорозі повернулася, просто-таки гріючи очима музиканта в малиновому піджаці, салатній сорочці. О, у нього прекрасні очі, більше нічого не приходило, і не повинно прийти. Повернулася до столика, шарпнула сумочку. Глянула у люстерко. І воно враз, несподівано, тріснуло надвоє, якраз посередині. Вона жбурнула дзеркальце назад у сумочку, кокетливо, без усякого там змісту, привернути увагу, і того, що за столом, і того, що на сцені. Назад, за другим походом до туалету, її знудило. А тому в туалеті, коли вона схилилася над умивальником, блювала, широко розставивши лікті.

— Ти чо, шалава, слюною бризгаєш?

Вона чомусь спочатку подивилася у дзеркало, і те знову тріснуло. Велике дзеркало взяло і луснуло навпіл. Тріснуло гучно, так, наче в серці віддалося. А вже потім Олька підняла голову, і їі повалило набік, ударом зліва, ногою. Били не професійно, але зі злістю. Олька подивилася: ага, он та, з пап'є-машовими ляшками, ховалася за спиною у дебілки з лев’ячим підборіддям та сизими від наркоти очима. Нарешті вона її, сучку, розгледіла. Цього разу Олька отримала в носа. Вона поїхали спиною по кахлі й зупинилася головою об стіну Знову різкий, добре відчутний удар у бік. Вона хотіла викрутитися, але надто було багато, саме так, дуже багато непотрібних думок не давало рухатися, роблячи її тіло негнучким. І Олька заскиглила. Потім її вхопили за патли й почали товкти об підлогу, але тут вона викрутилася, лишила пучок у руках тієї, з лев'ячим підборіддям, і порачкувала до виходу Вона харкнула кров’ю з розбитого рота. Але болю не відчула. Впала, її більше нудило, ніж боліло. Олька звелася на чотири й блювонула коротко, різко, наче гавкнула собака, потягнувшись усим тілом, одним так-от ривком. Потім, непритомніючи, впала набік. І втратила свідомість. Ненадового. Десь на половині шляху, коли її тягли за ноги до кабінки, вона прийшла до тями й закричала. Але тут знову трапилося непередбачуване: офіціант, граючи широкими плечима, спиною — наче тобі балерун — пройшов швидко до них. Короткий удар. Бай! І та, з лев’ячим, стоїть на колінах, вихаркуючи згустки крові разом із зубами на білу кахлю. Другу — за патли, писком об коліно.

— Сучки. Це ж Володара дочка! Йобані харі! Ей, Молоток, забери цих у підсобку, да, разом з фраєрами… Вставай, дорога… Вставай… Блядь, — офіціант ще раз, різко й упевнено ударив ногою під диха рудоволосу, з лев’ячим підборіддям…

Потім Фіма розповідав, що вона прийшла-таки з великою спортивною сумкою: одне коліно стесано, губи підпухлі. Фіма якраз нарізав тоненькими шматочками мерзле м'ясо. Цибуля усцикалася під оцтом. Він закурив косячок і сів, відходячи від гумового приходу морфіну. Північний вітер холодно гудів над металевим дахом його підсобки. Фіма — мовчки, завжди ось так — сидів, пишався своїм схроном, тлумлячи затравлений страх: або прийдуть і заберуть, або прикінчать. Навіть із роками це не миналося. Ще десять років тому він не був Фімою, а простим бакланом. Отримавши перший строк, на малолітку, він утік дорогою, чудом. Дістався Одеси, де кремп повипікав пучки на його пальцях, і відправив сюди, в південне місто, з найкращими рекомендаціями. Ніхто цього не знав, навіть Халява, а може, Халява і знав. Нікого це не обходило, окрім самого Фіми. Люди в цих краях зріли, трахалися, попадали за ґрати одним рипом — так рано, як тільки може бути. І, власне, хоча на отому столі, устеленому зеленою клейонкою, що більше нагадувала хірургічну, де Фіма полюбляв монтировкою ламати кістки своїм опонентам і конкурентам, доки хтось на щось не погоджувався, ніякого діла нікому до цього не було, а тому його всі тепло називали: наш дядя Фіма. І так він, під репаною акацією, з закасаними штаньми, клишоногий, голомозий, сидів у цьому солодкому скоротекучому, настояному спермою, потом, коханням світі, здавалося, вічність. Дивлячись на нього, мимоволі кожен розумів, що світ такий короткий, як і його підсліпуваті очі, вищирені в порожняк вулиць. А ще він мав таємницю, потаємне бажання, щоб його називали Бароном… Ото вона і прийшла до нього, з велетенською спортивною сумкою. Стала, розставила широко ноги й закурила. В очах сльози, губи тремтіли, стесане коліно, під майкою нічого. Фіма поманив її рукою. Вона підійшла й стала. Він жестом показав, щоб вона зняла штани. Олька зняла штани, акуратно склала. Не знайшовши місця, де їх покласти, вона продовжувала тримати джинси в руках. Олька схлипнула, протяжно, в себе якось. Фіма знову, мовчки, показав, щоб вона стала на коліна.

— Нещастя робить людей покладистішими, — сказав Фіма й нагнув її голову до матні.

Сосала Олька довго, аж щелепи позводило, так вона і сказала, з передихом, Фімі. А Фіма ніяк не міг кінчити. Нарешті він додумався пропустити їй пальці між ноги. Потім він її відштовхнув, без злості, але так, як роблять із тим, що йому зараз непотрібне, або з прихованою пересторогою, невідомо від чого і чому. Він закурив, примруживши вузькі очі під випуклими монголоїдними вилицями. Закинув голову, наче гріючись, і що там робилося в його котелку, то невідомо. Олька натягнула джинси, закурила, пошукала чогось випити. Знайшла пляшку пепсі-коли, глянула, де сісти.

— Я залишуся тут на ніч?

Фіма не відповів, лише закрив очі, відкрив.

— Ось ключі від веранди. Тільки тихіше, моя фарга погано спить, — він кинув ключі, не дивлячись. Олька взяла ключі й вийшла. Вона закрила двері. Фіма цього не любив, але нічого не сказав. Його хилить у сон. Він курить, не випускаючи сигарету з рота, куняє, але й на тому кінці Аляуд дев'ять Слобідок, разом із портами, чують, як скриплять його мізки, — перед Фімою маленька калюжка крові, в самому кутку, і в цьому ніяк не можна помилитися. Там, де стояла спортивна сумка. Він бере відро й ганчірку, ретельно витирає пляму, викручує ганчірку. Виходить на вулицю.

На вулиці холодно, мовчать цикади.

Вітер гуде у ворота будинку, що навпроти. Там металеві ворота. Новенькі металеві ворота.

— Ти можеш попасти, — каже він сам до себе, зачиняючи свою хибару на підвісний замок.

Обізвалася цикада, згубним ударом звуку розбила його барабанні перетинки. Фімі видалося, що саме небо впало на голову, сповзли береги лиману. Він замотав головою. Круглий місяць, холодний вітер, ниючий біль у колінах і вище — в шлунку і до грудної клітини. Цикада верещала якусь хвилину, але Фімі видавалося це довгим, наче продовженим його життям, застиглим у обличчях, очах людей, яких він убив чи ще колись уб'є. Саме цей страх погнав його вздовж гарної доріжки, всипаної рожевим гравієм, до куцих туй, стрижених рівно, але саме в кутку, он там, де якраз висить колобком місяць, він помітив незначний дефект. Фіма так і сказав:

— Дефект!

Зараз вона спокійна й тримає голубу чашку з паскудним білим общипаним лебедем на полі, але вона любить цю чашку, а лебедя називає куркою. Вона ще не відійшла від сну, але звично підставляє обличчя вітрові. Вона сиділа й не рухалася, але шамотіння води, приглушені голоси, виття буксирів нагадувало вікно лайнера, поїзда, і вітер, зараз вловимий, створювали ілюзію руху, а ще — що світ твій, братику, змінився, і ти шукав те, чого не існує, але воно прийшло, наче тихий протяг, тихий голос, тиха вода. Так, наче це було завжди й звично: знаходити і втрачати. Її хотілося покликати, але навіть і позови її по імені, чи просто аговкни — нічого б не змінилося, не зміниться: рана зарубцюється, а пам'ять лишиться лежати поза межами цього плаского жовтого простору піску, води й галасу. Так, це в молодості ти ще можеш грати печаллю… Нарешті вона повертає голову, і ти не бачиш її випнутих хребців на довгій тонкій шиї з синіми прожилками, і ти розумієш, що з кожним днем ті прожилки будуть виступати більше і більше, доки чорна сітка тріщин не покриє білу шкіру… Нарешті ми пішли.

Нас пробирало тепло, — від пляжу. І саме пляж із тисячами розпарених, засмаглих тіл убив цю нереальність. І тоді це між нами трапилося, так, наче вперше. У будці рятувальника, де пахло водою, гнилим ганчір'ям, але було затишно і світло. Потім, коли час не мав того значення, вона, Ірка, накотилася на мене хвилею світлого, прохолодного, важкого, наче морська хвиля волосся, і я впіймав його пучок зубами, кінчиком язика відчуваючи смак: солодкий, гіркий, кислий… І тіло в неї зробилося тяжким, наче віддавало всю силу… Потім, зовсім несподівано, всупереч природі, егоїстично, жорстко, вона обм'якла, як стихає у надвечір'ї південний вітер. Спочатку вона лежала нерухомо: скляна, з прямими ногами вздовж лежака. Ми бовталися в пливкому жовтку полудня. Звуки там, на пляжі, нагадували щось таке, чого обом не хотілося бачити. І я тоді ще не знав, але спиною, усим відчував те, що дійшло через десятки літ: вона такою і лишиться, тобто не буде ні осені, з припухлими й обвислими грудьми, зморшками біля шиї, не прийде зима, з кислим запахом кошачого калу, а дихання не смердітиме кефіром та м'якою докторською ковбасою. Саме цікаве, що тоді, в епоху джинсів за триста карбованців, кримпленових штанів та костюмів, пакетів «Французький пляж» з-під поли й коктейльними мріями вогнів там, за далекими морями, вона навіть не думала про це, не підганяла мрію… Вона не відчувала світу… Але зараз чи тоді, вона дихала важко, з нерухомим тілом, нерухомим поглядом. Вода тупо шурхотіла разом із голосами. І я просто почав думати про ту, з білим тілом, политим засмагою, з тонкою талією й широкими стегнами, круглим задом, великими налитими грудьми й сосками завбільшки з виноградні ягоди. Розкосі темні очі й зовсім рівний ніс, трохи з горбинкою. Головне між ногами, широкими, але невимовно стрункими стегнами, — жарке, манливе й відразливе, так, як це буває в юності… І вона несподівано для мене ожила, наче ожила для всього світу, вчепившись холодними довгими й красивими пальцями в те колись невідоме. Здавалося, а можливо, це було насправді, тисячі вогників засвітилося в неї над головою. Вона повернула голову й дивилася на мою вилиту проти чорного сонця фігуру розкритими очима, де зараз плавало зелене море, з повним захопленням: ані тобі жаху, ані крику, лише чистота загубленого життя, але несподівано невідомого тоді для мене… Ми вдягнулися й вийшли на пляж. Пляж був безлюдним. Гумовий світ наливався сонцем, і, на диво, вже вечоріло, фіолетові сутінки нас зблизили, і вздовж берега легкий теплий вітер гнав шматки паперу Ми сіли на теплий камінь і нічого не говорили. Здавалося, вона спала. Я не чув її дихання, тільки волосся водою падало мені на плечі, лоскотало груди. Нарешті вона спам’яталася перша. Вірніше, ледь вловимі вібрації, крапельки поту на її спині.

— Починається? — сказав я.

Вона не повернула голови, лише кволо махнула рукою у мій бік, а сама дивилася на воду, наче там пролягла пекуча пустеля, і їй самій треба перейти ці піски.

— У тебе нічого не лишилося? — запитала вона.

— Ще є трохи…

— Ходім назад, — сказала вона й повільно, хитаючись, пішла до будки рятувальника.

Так, життя іноді нам підкидає дублі. Все повторилося з ілюзорною достеменністю. Але цього разу губи в неї були гарячими, тіло жвавішим, наче воно, тіло, зрозуміло помилку народження чи ще щось там, із чого виходив увесь цей кошмар на межі божевілля, тверезого й чистого, як би абсурдно це не звучало. Тіло у неї зробилося гнучким, зовсім не податливим, а так, із віком, з роками, з виводком подій, розумієш, як насправді віддається жінка… Ми лежали, дихали важко, й тоді-от несподівано зовсім упав холод… Ми натягнули ковдру на себе, і я вдихав кислі, солодкі її запахи, відчуваючи шовковисту шкіру на своїх пучках. Здавалося, моя долоня, що проходилася від її лопаток до сідниць, втратить шкіру. Ми повторили ще раз, цього разу впевненіше, ніж колись, серед буйства крові й літа… Вона була дорослою, або хтось нашептав, або просто вона знала, що це вперше й востаннє, і нічого лаштувати якісь там ілюзії. Мені то взагалі було по барабану Потім, пізніше, упівдороги, коли ти несподівано, на попередження не робити цього, обернешся, то зрозумієш: вона могла бути твоєю, але ти — аж ніяк… Вона дихала важко, з якимось прихлипом, допомагаючи розганяти холодну кров, вдячність, любов, хіть у повітрі тисячами, мільйонами невидимих атомів, наче розбризкана в повітрі гаряча хвиля сонця, наче крик далекої чайки. Потім ми лежали, курили, її мідне плече, від призахідного сонця, світилося проти мого обличчя. І ми нічого не говорили. Це так обов'язково, ніколи нічого не говорити.

— Ходім, — сказала вона, встала, пряма, з красивою головою, невеликими грудьми; закинула руки за шию й самим лише порухом підборіддя попросила плаття. Вона вдягалася, а я лежав і курив, відчуваючи, що нарешті я потрапив кудись туди, звідки важко буде повернутися, й тільки з тієї причини, що ти сам не захочеш. Вона сіла, підібравши плаття, виставивши свої довгі ноги з гострими й округлими водночас коліньми, закурила, і я слухав її дихання: чуже, далеке, як сам вітер, що вилетів через кватирку, а потім знову повернувся, й ти не сушиш собі голову: це той чи інший? Ми все ще перебували в тому стані невагомості й порожнечі, коли імена, люди, події, голоси, зроблене, сказане не має ніякого значення. Пізніше воно, оце все, набере правильних чи потворних форм. Хтось дотошно виліпить у пам’яті, якщо взагалі все не згорить у великій ямі людського марнославства, наче на сміттєспалищі.

— Може, лишимося до ранку? — сказав я.

— Ні. На мене чекає тато, — відповіла вона й подивилася у мій бік: було темно, але я впіймав її погляд, як ловлять тепло птахи в холодній зимовій тіні. Я вийшов на вулицю. Вітер, сучий холодний вітер, здавалося, обдирав до кісток, розхитував велетенський вигорілий плакат — 1979 рік, далі нерозбірливо. Пляма ліхтарного світла масно залипла на ньому. Цього разу все правильно, — подумав. Поворот голови, і звідси, з висоти, з запахами чужих людей, старих речей, із тонким запахом її тіла й парфумів, я побачив густий від вогнів берег, облизаний чорним рваним язиком мазути лиману.

І ось, він стоїть, чоловік середніх років, із широкими плечима, з легкою росою на лисіючій голові, а перед ним сизими димами підіймаються Аляуди. Полковник тільки зараз уперше побачив це місце. Взагалі місто: підвішені ліфти, червоні черв'яки трамваїв, рогаті тролейбуси, жовті від сонця блюда площ, апендикс моря, що називається лиманом. Його навіть пробрало спочатку холодним потом, закрутило під ложечкою. Він промацав біля серця, але нічого особливого не знайшов. Знову тумани над Аляудами: тисячі тонких ниток, інкрустованих власною безпомічністю, витягувалися з його мозку, обплутували цей світ із дня в день, щоб запустити тяжкий часовий механізм, яким було його життя, життя його доньки, його покійної дружини, його родичів. Хитра механіка цього світу спочатку не піддавалася, але нарешті вона рушила, й усе почало набувати звичного вигляду: робота, коханки, здебільшого школярки в білих фартухах та коричневій формі, випивка з друзями, просування вгору, туди, де більше платять, а не дають зірки на погони. І це закінчилося… Зараз він тільки повертається сюди, наче вираховує складну задачу свого життя… А до цього… Він цілий день морочився Альбертом. Прийшла донька, з легким нежитем. Вона варила каву, тихенько наспівуючи на кухні, наче далекий відзвук його минулого. Полковник пішов на кухню, привітався, ні, замість звичного «привіт» він поцілував її у дві щоки й швидко вийшов. А вона стояла й дивилася йому в спину. Він ішов униз, тримаючись за серце, тільки його нижня губа розтягувалася, збільшувалася, як у клоуна. Він пройшов у гараж, де стояла «копійка». Прогрів двигуна й виїхав. Тільки зараз полковник помітив, що абрикосовим цвітом занесло всю дорогу. Наче тобі сніг, подумав він, — а вже початок осені, значить, на другий врожай. Нарешті він почав щось бачити, так, він нарешті все побачив: інкрустовані нитки, що зв'язували його з цим світом, вірніше, котрі зв'язували ці квартали, ці вулиці, ці площі в один вузол, зараз натягнулися й загрозливо задзвеніли. Йому захотілося жінки. І зараз, зупинившись під зеленим світлом, він думав, що треба якось вирішити ці дві нагальних потреби: їхати до тих двох бевздюхів із Альбертом — або до Лізки з податливим тілом школярки, хтивим ротом, блискучими очима, красивою задницею. Тут полковника огорнув неспокій. Саме так… Він зупинив «копійку» на розі вулиць, біля пивного кіоска, котрий можна сплутати з тим, що на Третій, а може й Четвертій, а іще — Дев’ятій Слобідці. Не інакше, полковника зараз проймало саме це, хоча він увесь час думав про доньку: в школярках, у строкатому юрмищі, в магазинах, серед цього скопища дівчаток із припухлими залозами, він впізнавав саме її. Але він уявив роздягнену Лізку, боком якось так до нього, з прогнутою спиною, високу, з круглим задом і довгими засмаглими ногами. Він навіть не подумав, що вона чимось нагадує його доньку. Але це прийшло, коли він повільно повів «копійку» вздовж бордюра, намагаючись видивитися саме Лізку, а не кого іншого. Всього в цьому житті не зміниш, настійливо повторював полковник від самого початку шляху, від дому, значить; і тут йому довелося здивуватися, довелося задуматися — а звідки початок, і звідки витікає ця болюча, як потоки наждаків, річка? У паху жарко крутило, рота наливало слиною. Він дістав фляжку й ковтнув коньяку. Лізка сиділа під зеленою парасолею, в шкільній формі, і їла морозиво. Відкушувала маленькими шматочками, клала до рота й дивилася поперед себе. Полковник посигналив, і вона подалася всим довгим тілом, він навіть побачив, як затремтіли м'язи в неї на спині, а ліва нога нетерпляче здригнулася. Вітер крутив білі вихри цвіту акації, абрикоси й персика на сірому гудроні траси. Завив буксир у порту. І вона повернула туди голову, потім знову на його сигнал. Полковнику зробилося смішно, навіть легко, можна так сказати. Викручуючи, зовсім по-школярськи, стегнами, трусячи двома кісками, вона пішла до нього… А потім, коли на нього напливло, наче в чудернацькому західному фільмі, які він люстрував, після того, як вона стояла раком, широко розставивши ноги, й кричала на запітніле люстро — їй так подобалося, а потім він невпинно входив і входив у неї, і не міг ніяк кінчити, — й коли це все закінчилося пекучим оргазмом, він, полковник, замахав руками, тому що обличчя Лізки було зараз не її, а обличчям чи то доньки, чи то покійної дружини. Вона потерлася об нього грудьми, животом, об його — широкий, як барабан; полковник заспокоївся, лежав і бавився її ладними грудьми, починаючи смакувати доцільність свого життя, що зараз над головою бриніло вольфрамовими нитками всіляких там пересторог і фанаберій. Вона піднялася вище, потерлася кицькою об його груди. Сіла йому на обличчя, і полковник усмоктав приємну вологу розпуклих губ. Відтак вона кінчила, наче відчитала вірша чи математичну задачку, сіла поруч і закурила. Спокій і задоволення ще висіли в повітрі якусь хвилину, а потім полковник завовтузився, неспокійно й тривожно. Він дедалі частіше, настирніше мусив відганяти думки про Ірину, але вони приходили, зовсім невагомі, легші за повітря, вони тремтіли разом із жіночими білями в нього на губах, розривали запахом потаємні мозкові комірчини. Лізка перевернулася на живота й світила круглим красивим задом. Полковник поляпав її по заду й сказав:

— Збирайся. Ми їдемо.

— І я з тобою! — писнула радісно вона.

І вона стала ходити. Швидко, вперед і назад. Полковник дивився на неї, і з печаллю згадував, але що — так і не зміг впіймати думки чи спогадів.

— Перестань ходити, — сказав він тихо, але з присвистом. — Краще скажи, мені от згадується часто…

— Нічого страшного… — вона сіла, розставила ноги і кивнула головою донизу, в свій кущик із рожевими губками.

— Хочеш цього? — стулила ноги. — Будеш мати, коли візьмеш із собою…

— Мата Харі[1] грьобана, — просвистів полковник, але звівся й почав повільно вдягатися. — Натягай свої лахи…

Зрештою, він подумав, що це нічогісінько не змінить. Колись і з нею доведеться прощатися, а в який спосіб — то полковника найменше турбувало. Його порожній погляд не здивував дівчину. Вона повільно натягнула труси, балахон сукні впав, закрив від нього її тіло, і роздратування зникло — легко, швидко, як щезає мігрень. І отже, він пішов першим, вона слідом за ним. А не навпаки. Нарешті він дозволив собі закурити. Полковник курив лише в таких випадках. У такі часи він курив багато. Це його збуджувало. Що саме: процес куріння, «після» — він не знав. Саме про це, а ще про багато іншого він думав, виводячи «копійку» на пагорб: підвісні мости, роздвоєні мости, зелені в білому латки районів, що наскакували один на один, наче шматки пирога під час землетрусу. Він зупинив машину. Рівний шум стояв у вухах. Відтоді, як вони виїхали з дачі, шум не полишав його ні на секунду, наче впала за спиною велетенська кам’яна стіна. І ще полковник весь час намагався обернутися, але непоясненний жах змушував його тримати голову прямо. До смерті, як до абстракції, полковник так і не звик.

— Лапа, ми довго стояти будемо? — вона ще не знала, куди їдуть, а ніздрі природно від збудження вібрували, як два маленьких насоси. Зараз вона нагадувала білку, хижу й хитру.

— Нам он у той будиночок, лапа, — сказав полковник, і повів машину вниз.

Так, внизу, в саманному будинку, що нагадував залізничний вагон, їх ніхто не зустрів. Густо смерділо блювотинням, тютюновим димом і горілкою. Прийшла побічна думка, чиста, як холодний осінній протяг, що молодість безнадійна, але не настільки ж, блядь його морді. Не настільки, що якийсь недоумок садить твою доньку на голку, потім на коляру, потім на хор; це саме так, як залізти в матню до мужика. Полковник від таких прозрінь трусонув головою, як лев у зоопарку. Лізка йшла попереду на півзігнутих, зацікавлено стромляючи то в одну кімнату, то в другу свого писочка. Полковник навіть зачудувався дівчиною в школярській сукні. У кінці коридору — прочинені двері, косяк світла, клуби тютюнового диму вивалювалися разом із криком і сміхом.

— Блядь, їм весело! — зі злістю вилаявся полковник.

— Не лайся, татусю, — Лізка капризно надула губи.

Запхавши руки в кишені, він стояв і дивився на: дві сітчасті койки, двох молодиків, роздягнених до пояса, на столик із десятком пляшок пива, пляшкою горілки й купою тарані, напівсирої і з червами, доктора зі скрученими руками, мокрими штаньми й ротом, зав’язаним брудною хусткою. Лізка хіхікнула, виставила наперед свою довжелезну, ще трохи цибату ногу. Вітер вдарив у вікно, відкрив його настіж, і від удару присутні завмерли. Тільки полковник стояв, уперши твердий погляд у комічну фігурку Альбертика, і не виймав із кишень руки.

— Ну, що ви скажете, довбні? — почав полковник.

— Та… — клаповухий, із ластовинням на все обличчя. — Там, шеф, мєлкі шибуршили… Е-е-е. Ми до темноти тут і сидимо. Альбертик слухняний. Правда, Альбертик? — І він відписав Альбертику дзвінкого ляща. Альбертик смикнув руками, підняв їх догори, чим викликав у полковника хвилю бридоти, ненависті й різних там неприємностей, котрі повинен відчувати батько.

— А можна мені! — писнула Лізка й махнула своєю ніжкою, незграбно і невміло, але з повним завзяттям, перед обличчям Альбертика. Полковник осмикнув її, й вона надула губки, на красиві її очі набігли сльози досади.

— Ось так треба. І-а-а! — вигукнув товстун, зіскочив із койки й п’ятою поцілив доктору в щелепу.

Доктор посунувся вздовж стіни, хустка сповзла, й усі побачили свіжий беззубий рот Альберта.

— Уйобки! Ви створили прецедент! — проскрипів полковник.

— Блядь, та ми ж не на китайській граніці, — несподівано відповів йому клаповухий, той, що в ластовинні.

— А шо я вас учив, довбні? — продовжував на тій самій ноті полковник.

— Слухай, — обертаючись до товстого, сказав клаповухий. — Що він нас там вчив?

— Тиха, ша-а, він наш шеф і полковник, — товстий ще не розумів, що відбувається, але брати участь у дискусії не хотів.

— Та ми його не займали спочатку. Нахєр він нам треба був… А він почав патякати… про добру волю, і що всім буде піздєц! — клаповухий розлив горілку в три пластикових стаканчики, рівно, зі знанням діла, — зазначив полковник. Лізка потяглася за стаканом, але полковник дав їй по руці.

— Альбертик, я тато Іри. Ти мене впізнав? — тихо, наче чавунна пантера з зоопарку, полковник підійшов до доктора, що чухав задницею підлогу доти, доки не зупинив його куток.

— Стіна, Альбертик. Це тобі не Паркер. Та ти, видно, й не знаєш, хто такий Паркер. Пінк Флойд знаєш? Грамотні поробилися, — полковник присів перед Альбертом. — Хочеш ширива, доктор? Знаю. Моя донька зараз теж хоче…

— Я… Я… Я…

— Продовжуй. Зберися з силами, доктор. Ти ж на голці хотів із системою воювати. Так будь мужиком, — полковник всунув Альберту сигарету в рота. — Знаєш, доктор, різницю між суходрочкою й жінкою? А просто: під ковдрою думки бувають різні, але не всі вони живлять твої довбані мрії. Ти зрозумів, про що я, док? Людині треба багато зробити, щоб, припустімо, їсти морозиво й займатися деякими речами, а котрісь це мають від народження… Ось так, ти не Ірку переїхав. Ти переїхав моє життя… — Обличчя полковника зараз нагадувало плавлений сирок під грубими селянськими пальцями. Можливо, він і насправді сам себе так відчував.

— Ніхто її не змушував. Вона сама прийшла й захотіла…

— А хто тебе змушував, док?

— Так, так, так, — заторохкотів клаповухий.

Бац! Лізка цього разу влучила. Бац! Вдруге вона поцілила в ліве око Альберту. Доктор заскиглив, а Лізка щасливо застрибала на нозі.

— Сядь! — крикнув. — Займися чимось іншим. Ось на, «Техніка молодьожі», читай і дивуйся світу.

Доктор виплюнув згусток крові й подивився підсліпуватими очима на Лізку.

— Ти просто епігон, — сказав йому полковник. — Ти пшик…

— Я філософ… — протягнув доктор.

— Мудак ти, — рявкнув клаповухий і зацідив Альберта в мошонку.

— О! А люди на Марсі є? — Лізка збуджено замахала журналом.

— Немає, — відповів, не повертаючись, полковник.

— А звідки, звідки, звідки ти знаєш? — заверещала Лізка.

— Заткнись! — рявкнув полковник.

Лізка встала й стукнула журналом полковника по лисині. Він обернувся, повільно, важко, і синя жила пульсувала в нього на шиї.

— Я піду похєзаю, — сказав клаповухий і вийшов.

— Піди придивися за ним, — кивнув товстуну полковник. — А ти такого більше не роби.

— А я і раніш тебе била… Ось!

— Але не при людях, — полковник ухопив її за зап’ясток і підтягнув до себе. — Зараз ти візьмеш за це в рота.

— Відпусти! — запручалася Лізка.

Полковник почувався, як і від самого початку: стіна попереду, позаду стіна. Він подивився на годинника, розтягнув по-блазенськи губу.

— Діла…

— Діла, — перекривила його Лізка.

Біба назадгузь пробирався до щита, тримаючи на стволі Спабу. Звідси акордеон Фіми скрипів, наче незмазана хвіртка. І вони всі разом почули його: Олька, Спаба, Біба й кодло малолітніх кровушників із розпашілими щоками, ухильними поглядами. Коли звук акордеона повис комариним писком у повітрі, Спаба зупинився, а Біба, відпихаючись лівою рукою від бордюри, пробирався до велетенського щита «Користуйтеся касами аерофлоту» з пергідрольовою стюардесою в пілотці. Очі стюардеси хтось заліпив лайном. Олька вивалила з таксі, зрізала на косяк кишку Аляуд, і тут її занудило, водночас приперло на кишку. Вона зняла штани: срала, блювала і срала. У сумочці знайшла старі квитанції. Спочатку витерла рота, потім задницю, ретельно перегинаючи папір у чотири, таким чином економлячи. Біба пробирався по жовтому косяку світла, тримаючи на прицілі Спабу, а коло мєлких поволі звужувалося. Олька це побачила відразу, і її більше вдарила помста, ніж жалість. Умостившись зручніше, вона закурила й спробувала дати раду почуттям. Накотив вітер, гарячий, і відразу вдарило холодом. Погода псувалася, але Олька продовжувала слідкувати за рідким жовтим ліхтарним світлом. Спаба зупинився, а Біба перебирався ближче до світла, в заборонену зону: її малолітки забобонно боялися.

Серед них ходило повір'я, що саме там чорт забирає у хлопців, від дев'яти до п'ятнадцяти, душу. Біба знав це, а тому рухався зі швидкістю рака-відлюдька. Спаба хитався, видно, від втрати крові. Він тримав руку біля відірваного вуха, затиснувши в пальцях чорну ганчірку. Потім він таки зрушив із місця. За ним на освітлене півколо сунули його кентарі. Вітер мітлою розмітав звуки акордеона Фіми. Олька закурила, новий приступ нудоти заставив її відвернутися. Вона проблювалася, витерла, на цей раз рукавом, рота. Акордеон завив, заплакав і затих. Всі зупинилися, а Олька витягнула шию. Біба продовжував перебиратися під плакат, де красувалася пергідрольова білявка в пілотці й закликала брати квитки тільки у касах аерофлоту. Спаба зупинився, мєлкі від розчарування і відчаю в один голос завили й почали розходитися. Спаба повернувся до них і щось крикнув. Вітер доніс до Ольки тільки окремі слова. Один відділився від юрби. Підійшов до Спаби й простягнув йому пращу. Спаба вигнувся, тіло його стало нарівні з асфальтом, кров крапля по краплі падала й падала — Олька це бачила, й у неї моментально встало на цього сухорлявого підлітка, — камінь із пращі зафурчав у повітрі. Спаба випрямився моментально. Жовтий плакат загудів. Посунувся, а потім полетів, рівно над землею. Біба змахнув руками. І коли його голова котилася асфальтом, то руки ще смикалися, а тулуб продовжував стояти. А тоді пішов дощ. Олька перестала тремтіти. Зробилося тепло. Орава сопливих підлітків хвилею, мовчки відвалила до Аляуд. А Олька продовжувала сидіти, доки свідомість не повернулася до неї, але слідчі були впевнені, що нічого такого не трапилося. Вона просто встала, пішла, підняла голову й засунула в сумку. Вірніше, вона пошукала, куди її покласти, а потім у подружки, там, поруч, за двадцять метрів, вона взяла спортивну сумку, провернулася, поклала сховану в кущах голову Біби, й поїхала до Фіми. Вона лишила сумку в Фіми, але той таки її наздогнав, на Дев'ятій Слобідці. Побив стерві писка, всунув сумку назад і повернувся — перезарядитися наркотою. Але Фіму це навряд чи врятувало: ментівські собаки привели до його схрону. Фімі заламали руки, закинули у «воронка». А Олька сиділа на веранді, грілася на сонці, й жовч кипіла в їі мізках, у її печінці, у всіх її кістках. Вона ніколи ще так не збуджувалася. Вона забиралася під ковдру, мастурбувала: на Шаші Капура, на сусідського барончука, на Бібу, на собак, котів, перехожих, словом — на весь світ. А по тому, під обід, вона була переконана, що смерть Біби на совісті Ірки. Так вона розповідала, але що відбулося насправді — то невідомо, а длубатися в цьому ніхто не мав жодного бажання. Спаба в дільниці гордо говорив, що це саме він заганашив Бібу. Він розповів, як відвів його до пустого склепу й сокирою відрубає голову.

Менти перевірили місце. Справді, воно було густо заляпане кров'ю. Але кров була й на асфальті. Труп знайшли там, де вказав Спаба — як місце страти. Про щит «Користуйтеся касами аерофлоту» — не згадали. Менти недоумкувато розводили, як і годиться, руками. А тут іще Олька серед білого дня облила кислотою Ірку Уварову, доньку полковника, синьопогонника — таке цабе, що перший секретар міської ради — деспот у дитячих підтяжках у порівнянні. Полковнику дали спокій: насолоджуватися пенсійним затишком, школярками й помаранчевим соком. Сивіючий капітан Оношко зсунув кашкета на потилицю й сказав: «Містика, бля, містика…» Спабу взяли в оборот. Пацан сцяв кров'ю, але продовжував свою юлу: мовляв, він помстився, а коли вийде, то покінчає з цього кодла кожного другого. Коли в нього запитали, кого він повбиває, він тільки гордо, як Брюс Лі, повернувся в профіль. Його били ще три дні, а на четвертий він сплів удавку й повісився в камері, майже тобі як дорослий вурка. На цьому все могло скінчитися… Але ще був дєдушка, наш цвинтарний сексуальний дєдушка. І він прийшов пізно, коли Спабу відвозили в патанатомічку. Дєдушка сів і почав розказувати, розкурюючи мокру сигарету, м'яв, крутив її в руках, і з тремтячим козлячим переспівом у голосі розповідав… Олька, значить, вийшла, коли Спаба тягнув за ноги Бібу. Один? Ні, підскочило ще двоє. Так, він, цей Біба, був із головою. Ні, старий ніколи не помиляється. І тут вийшла Олька. Вони говорили довго. Отак перегнулися, наче хто давив їм у спину, й кричали. Нарешті вони домовилися. Пішли разом у бік Аляуд. А двоє пацанів тягнули за ноги Бібу. Його затягли на «тамтам», це місце таке, витоптане, де вони ширялися, мєлкі, трахалися, пили й робили всілякі там неподобства. Біба спробував піднятися. З нього здерли штани, але Олька закричала, що, мовляв, вона сама з ним розбереться, якщо вони і Спаба хочуть її трахнути. Спаба зупинив кодлу, цю сопливу й ненависну кодлу, яка не давала старичку продихнути: пляшки там порожні, попити пива й просто відпочити від своєї баби. Далі вона підійшла й ударила дрючком Бібу між ноги. Ще раз, ще раз, ще раз. Вона била його доти, доки втомлено не звісила руки. Біба хрипів і пускав слину. Олька сіла, закурила, пускала дим і плювала на Бібу, в прямому сенсі цього слова. Вона вичікувала, коли він прийде до пам'яті. Вона щось запитувала, але здебільшого кричала, а тому розібратися, що вона говорила, ніяк не можливо було. Було холодно. Падав дощ, пропадав і падав знову. А тому мєлким почало все обридати. Тоді вона сказала Спабі, щоб Бібу відвели туди, до вогнища.

І вони гуртом, улюлюкаючи, потягнули Бібу до вогнища, туди, де порожній склеп слугував малоліткам за склад. Нарешті з нього, Біби, здерли штани й посадили задницею на купу битого скла. Біба клявся, плакав і просився. Нарешті мєлким це справді обридло. Вони принесли колоду й сокиру. Біба сидів і тільки ворушив очима. Олька запитала: а чи знає, що з ним зараз буде. Біба сказав, що так, напевне догадується. Йому поклали голову на колоду, але він був таким слабким, що навіть не чинив опору. Олька взяла сокиру, діловито так зважила в руці, й хряцнула по шиї. Біба затіпався, як курка. Вона лише перебила йому хребці, швидше так, бо Спаба закричав, що вона дурна баба й не вміє нічого робити. Тоді Олька розмахнулася, відвела сокиру майже до лопаток, хекнула, й голова Біби звалилася одному мєлкому під ноги. І той заверещав. Інші мовчали, розуміючи, що вони натворили… Ну, а тоді двоє трахали Ольку, кволо зізнався старичок, і відпустили. Вона повернулася за півгодини з сумкою, коли нікого вже не було, а вогнище жевріло, димілося, труп Біби з викрученими руками, безголовий, лежав біля входу у склеп. Олька стягнула тіло у склеп, а потім замотала голову в поліетилен, поклала до сумки й пішла, куди — то старий не знає. Йому зробилося лячно… Мент уже думав відпустити діда, як йому спало на думку, що дєдушка, тихенький цей сексуальний маніячок, щось приховує від органів. Він трусонув діда, дав під диха, й дедушка почав говорити… Ну, так, він збирався йти, перед цим перевірив кишені Біби, але крім двох заряджених опіухою шприців нічого не знайшов… І тут під'їхала машина… Друга під'їхала. Ці світили ліхтарями. Двоє вели попід руки третього, в окулярах, сонного наче, але з розмови вони поводилися, як приятелі. Четвертий, широкоплечий мужчина з випнутими вилицями, твердим поглядом, майже лисий, кремезний такий, швидше якийсь військовий, ну, або міліціонер. Голомозий сів на камінь, потім побачив кров і крикнув цих трьох. Вони зупинилися, поклали на землю третього. Підійшли і стали над калюжею крові. Стояли, світили ліхтариками і дивилися. І нарешті четвертий, той, з твердим поглядом і голомозий, сказав: «Поїхали. Я придумав цій паскуді інше!». І вони поїхали… От і все… Він, здається, чув жіночий голос… Ні, точно чув, навіть бачив дівчину у школярській формі… Діда відпустили. Відразу відправили наряд на Ялти. Але Олька вже сиділа у «Садко», пила коктейль, і два пальці на руці у неї були попечені.

Нас розбудив глухий удар об металеву рейку, і ми прокинулися, слухаючи, як він піднімається до найвищих частот, а потім умирає, затихнувши над тихими водами. Наш будиночок стоїть на сваях, біля самого берега, у воді, й упродовж цього дня, цієї ночі, чорнильної й ніжної, нас будять тільки чайки. Тут закінчується лиман, починається справжнє море, і жовте південне місто пропадає в сталевій імлі, розімлілій спеці, з суєтою, з криками, з людьми, що повільно намагаються виборсатися, як мухи з окропу. Ми їхали цілу ніч, тікаючи від холоду, що упав жорсткими лезами на дахи міста; ми проплелися через степ, до цього закутка, мокрі від роси, пахнули полином, вітром і коханням. Ось вона провернулася уві сні, потерлася щокою об моє плече, перевернулася на живіт, виставивши красивий зад і туге, точене стегно. Чорна, блискуча, як антрацит, шапка волосся лежала на подушці, зеленій із рожевими квіточками. Я встаю першим, хоч знаю, що вона прокинулася раніше й зараз чіпляється за сон, як за щось рятівне. А ще я знаю, що це удар об метал, котрий досі висить у повітрі, забиваючи плач чайок, стосується нас. Мені невідомо, як, але я знаю, що його не позбутися. Я встаю і йду до вікна: дощаний настил входить у саму лагуну. Вода в лагуні бірюзова, чиста, і я думаю про велетенську рибу, яка причаїлася десь на дні, ховаючись хитро від спеки, а ці єї ночі — від холоду. Я подивився у вікно, але спочатку нічого не побачив: море лежало рівно, ледь дихало, чайки банально висіли над водою: дзьобали бички, піднімалися й висіли білими ганчірками. Я подався на кухоньку. Розпалив газ, поставив чайник. Балон із пропан-бутаном був невеликим, і ним уже не користувалися з тієї зими. Тому я довго морочився з краном, доки розпалив роздовбану плиту. Я сів на табуретку й закурив, дивлячись на лампи: хімічні колби зі свічками, підвішені попід стелю. Колись тут Халява виварював мак, макарив коноплю, а тому райський спокій був досить-таки ілюзорним.

І нічого дивуватися: цей протяжний металевий звук, наче об рейку, противагу на льодоколі під настилом. Було зрозуміло. — вдарилося щось велике й м'яке. Це могло стосуватися нас, могло не стосуватися, але сидячи на табуретці, геть позбувшись запаху її запашного тіла, тугого, оливкового, налитого кров'ю і життям тіла, з широкими стегнами, тонкою талією, грушовидними грудьми й сосками як виноградини, я з приреченістю думав про халепи, з котрих вискакував і вскакував майже тобі неприродним способом. Зачекавши, коли чайник закипить, я дістав літрову пляшку вина, густого, вистояного, і надпив кілька ковтків. Потім я пошукав чогось тяжкого. Знайшов заржавілий розвідний ключ. Тихо, щоб не будити її, я вийшов надвір. Повітря було тепле. За ніч холод відступив, і спека стояла рівно, як у склянці з парним молоком. Я пройшов схил, щоб подивитися збоку, пасучи поглядом свою тінь, яка обридливо повзла за мною разом зі страхом. Нарешті я побачив доктора, двох незнайомих і полковника на камені. Полковник курив, підперши спиною дверцята «копійки». У дверцята щось грюкало. Коли я придивився, то розгледів дівоче обличчя, гарне, перекошене від люті, яке буває тільки в дівчат у такому віці: хоче бути скрізь і бачити все. Двоє тягнули доктора, а він опирався, тому весь час бився головою об металеву противагу. Так що доктор виконував ще й роль кирзи. Нарешті той, що клаповухий, кинув із ним вовтузитися й пішов до будиночка. Я спересердя сплюнув. Пішов услід за ним, але клаповухий не дійшов будинку, а зупинився, взяв шматок дроту, швидко повернувся. Дорогою він сказав: «Жрать хочеться, аж кишки позлипалися…». Двоє надавили доктора, а той скавчав, кусався, просився. Нарешті вони прикрутили до його шиї велетенський маховик із електромотора для водяної помпи. Доку здорово перетиснуло шию. Він висолопив язика, ворушив вилізлими очима — на тобі, зовсім по-рачому. Ухопили за ноги й поволокли до кінця настилу. Доктор шубовснув із глухим криком. Глибина там порядна. В тому році я навіть у аквалангу з маскою не діставав дна.

— Треба, шеф, зайти нам і перевірити, хто в хібарі, — сказав товстун.

— Нема часу. Нам ще в Ялти й на Аляуди. Вперед, сучі потрохи, — сказав полковник і відпустив дверцята «копійки». Але він продовжував сидіти. І на його обличчі — непереборна відраза, пустота ночі, й думка про те, що людину можна багато чим спокусити, навіть тими ж таки наркотиками, — але для чого його доньку обливати кислотою? Питання недоумкувато відбилося на його черепі. Здавалося, ми двоє тільки й відчували трагічність випадку, а решта добивала плітку до її сакрального закінчення. Полковник все вирішив давно, і здавалося, що повертатися він не збирається. З авто просунулася довга нога в білій панчосі. Коричнева сукня заголилася, і швидко біля полковника сіла дівчина — довгонога, з красивим ліпленим лицем. Полковник не повернув голови до неї, але поклав на її кругле коліно руку, й плечі у нього затремтіли — дрібно, повільно, і за секунду він сховав свою голомозу голову на грудях дівчини. Двоє стояли на дощаному настилі, дивилися недоумкувато на воду й мовчали. Чайки видавалися білим ганчір'ям, бо не пищали… Один нарешті розговорився. Говорив він швидко, випльовуючи слова, як люди, що тисячу разів чули про вбивство, а зараз життя викинуло карти, навіть не мічені, не краплені, ось так він говорив, намагаючись перекричати вітер:

— І хто, блядь, міг би подумати! Подивись, тьху, блядь! Я цьому гнилому конячу дозу скополаміну загнав, а йому, блядь, хоч хни… Ух ти, поршньова, прямо грудак рве, ти поглянь… — Він тримався за груди, рвав сорочку, а клаповухий розминав і розминав сигарету, доки не висипався у воду весь тютюн.

Так в короткому інтервалі часу ми повернулися в місто. І більше ми ніколи не бачилися: ані моя полукровка, ані двоє невідомих, ані полковник, ані його школярка. Мені не було сумно. Виходило так, наче ти стоїш біля велетенського отвору, біля труби, куди втягує твоє минуле життя, всього тебе, і ти бачиш прийдешнє, як якесь прокляття, обіцяючи, що нічого не відбудеться, нічого такого з тобою не може трапитися. А воно саме трапилося з тобою, приносячи тихий шелест надії й ще чогось… Несподівано для себе, дорогою, на прокуреній драпом попутці, — тут курили траву від сторожа і до вчителя, — я почав думати про Ірину: вперто, без надії, з відчаєм, страхом, а китаянка спала безтурботно на моєму плечі. Розтулені кармінові губи, одне віко тремтить, червоний сосок вибився з-під майки з претензійним написом «Адідас». Тільки що зубами не клацає. Ідеальна жінка: замість голови — лохматка, добре готує, мало говорить і віддана, як спанієль. Такі завжди повертаються. Чого не скажеш про мене. Машина гуркотіла трасою, а я чомусь ніяк не міг викинути з голови, забивав собі баки думками: чому я нікого не побачив після першого удару об рельсу, чому воно вийшло так, що наші життєві шляхи перетнулися, зійшлися в одній точці й так далі. А потім я заснув, слухаючи вуркотіння двигуна, сопіння моєї полукровки, і мене дратувало, навіть крізь сон, нестерпне щебетання жайворонків, шум моря, вітру, сигнали пароплавів, що входили в фарватер. Це ще стояло у вухах, окреслилося яскравими картинками, коли ми в'їхали в місто, і я пішов порожньою вулицею, де повітря висіло й тремтіло, сизе й густе, його навіть на дотик можна відчути. Була пообідня пора, а місто вимерло, відкотившись потоками людей по квартирах, дачах, і ще десь там заплуталася ця невибаглива живність, разом із котами, собаками, папугами, болячками, вірою в прекрасне майбутнє. Холод повернувся, і вулиці прошивали пустоту полудня, чистоту повітря, покресленого карлюками комашні й дрібних птахів. Я сів біля кінотеатру, назва загубилася в роках і подіях. Курив і дивився на незмінний, підфарбований плакат: «Жорстоке обличчя Нью-Йорку». За рефлексом я зайшов до порожнього бару. Тут сиділо, обличчям до входу, кілька пожованих часом портових проституток. Вони скисли в обличчі, й одна, здається, запитала, що там трапилося на Ялтах. Знизавши плечима, я зупинився біля барної стійки. Залпом випив сурогат коктейлю, суміш портвейну, горілки й сухого вина. Але мене не полишало відчуття загубленості.

Піднявши комірця на куртці, я вийшов знову на порожню вулицю й без цілі побрів. І саме на Адміральській, під гострим вітром, я зрозумів: а тут немає обличчя, ані у міста, ані у людей. На все це можна дивитися, як на сніг, як на дощ, як на тимчасову стихію. Люди, події, намагання імітувати життя — зникнуть за першого-ліпшого випадку… Достатньо одного невловимого поруху, десь там, вище, ніж туди, куди сягає думка… Я розумів, що у моє життя входить щось інше. Я не міг і не хотів думати про людей, про їхні вчинки, взагалі, ця холодна пустка вулиць мене влаштовувала — аби не солодка приторність, яку випромінювали двори, вікна, заводи, авто й таке інше… Вітер дув холодний, складалося враження, що прийшла осінь, і скоро справді замете снігом… Я повернувся на міст, де хлопці писали пулю. Пєца потягнув у школі акваріум, і вони на пару з Утюгом намагалися виловити китайських карасів. Коли це не дало бажаних результатів, Утюг стягнув штани, сів на акваріум і перднув. Хтось засміявся, але цим і обійшлося. Рибки продовжували плавати, а Утюг витирав мокру задницю сорочкою: «Да, жопа не динаміт!» Хлопці писали пулю, а я збирав у торбу свої лахи. Під вечір знову потепліло. Не те слово — спека поперла неймовірна. Накочувала желатиновими хвилями. Вогні стояли, як у воді стоять бакени, мірно хилиталися. Спокій натягувався тягучою плівкою спокою. Таксист, за південним звичаєм, стояв і чесав язиком зі своїм колегою, а я дивився на освітлену коробку кав'ярні, і мене підбивала нудота, з-під ложечки, зі шлунку гнало гірким соком. Я вийшов і проблювався під тубою для афіш. На тумбі красувалася новенька афіша «Група „Цвєти“». Місто підпливало від духоти й спеки, наче хто вулицями розлив густу олію. Нарешті до мене щось почало повертатися. Ледь вловиме постукування серця крізь міський шум, крізь наступ ночі, крізь печаль, крізь сум і ще якусь хрєнотєнь. Я зайшов у кав'ярню і подзвонив від бармена за цілий карбованець. Вона взяла трубку, а я стояв і мовчав. Вона продовжувала говорити, а я уявляв обпечене до кісток обличчя, ще щось там, і чув, як кров важкими ударами току підходить до голови.

— Зо мною все гаразд… Трохи рука… Як там усе… Ти приїдеш? Мені дуже сумно й боляче…

Я поклав трубку. Зараз мене душив сміх. Я реготав. Пив вино і пузирив сміхом. Нарешті бармен підійшов і сказав, що тут шастає рейд, мєнти, значить, якщо у мене є щось на кишені, то нехай я скину йому, а завтра він мені поверне. Я промовчав, лише руками показав, що у мене ніяких проблем. Просто мені смішно. І місто це нагадує купу серливих карликів, уйобків, кінчених дегенератів. Манія величі тут таки просто сцить усим на голову. Ти бачив, шеф, щоб сардина чи скумбрія могла дати собі раду на сковорідці або в закатаній бляшанці? Ага, сказав бармен, точно, ти не дурний малий, тобі треба вчитися. А на кой? І то діло… Знаєш, холодно тому, що затемнення… Чого затемнення? Місяця, здається, а ще ввели наші війська в Афганістан. Да, діла, які нас не стосуються, а дрючити усіх будуть по повній… А нам-то яке діло, залибенився бармен… Бармен виставив масандровського, справжнього, портвейну, й ніч потягнулася синім хвостом за вікнами. Коли ти покидаєш цей смітник, узагалі якийсь смітник, робиться не тільки весело, не лише реготати усим у писки кортить, а ти мимоволі відчуваєш симпатію, чи що? Після сміху мені зробилося ніяково. Плакат із позначкою, з цифрою, теж ніякою, уперто вказував, що надворі 1979 рік, а за пару місяців настане вісімдесятий… Нарешті я зібрався, піймав машину й поїхав на вокзал із безликим малюнком зимового пейзажу на стелі, з дешевою помпою і якоюсь щемкою ляльковістю минулого життя. Я ні про кого не думав і не згадував. Я сидів на лавці, пожираючи з білої фольгової тарілки печінку, запивав пивом, рвав великими кусками, ковтав і пускав слину. Я не відчував ані голоду, ані спраги. Собачий рефлекс, який правильно тицяв мені у писка табло: ти вирвався і вижив, мать твою. Це як тупо, до безкінечності рахувати до мільйона, потім перемножити, забути цю хрєнь, починати від початку. А ще цей пейзаж. Я не любив цей пейзаж на стелі, але зараз він доречний: від нього тхнуло блювотинням, лайном, голодом, вибитими зубами, смертю, гоміками, драпом — і до безкінечності, не вистачить алфавіту. Цілих двадцять із гаком років усе це не приходило на пам'ять… Я сидів, чекав поїзда, дивився на розляпане біле місячне світло на дахах, і не знав, що на мене чекає попереду… Та і не хотів — у тому була моя перевага: я ніколи не загадував… Хіба що кілька петеушників косили під місцевих, ходили між рядами й шманали собі подібних: на карбованця, на двадцять копійок, на сорочку чи штани… Сидячи на лавці, зачовганій до лакового блиску тисячами задниць, я думав чітко, прозоро: а чи змінив би я світ, аби це виявилося можливим; і як би я його змінив, аби це було суттєво необхідним. А для чого? Який сенс? Людина все одно віднайде помийницю і назве це щастям. Я доїв, допив і пішов на перон, що густо просмердівся людською надією і відчаєм… Так, ніякого сентиментального пердєжа, музики, завивання валькірій і тому подібного… У вагоні я зарядився пляшкою горілки, якоюсь закускою, ґречно відмовившись від «косяка», що його пропонував провідник… Минуле провернулося боком і зникло за першим поворотом, а я спав темним сном, без картинок і продовження, там, де щойно був Південь.

23 квітня 2007 року, м. Київ.