Там, де поховано Адель...

3

— Я не з тих, хто про такі особисті речі говорить відверто…

— Розумію, прекрасно розумію. Вам тяжко, та якщо ми будемо знати усе якнайдокладніше, то легше і швидше знайдемо вашу дружину. Адже лікарям розповідають про хворобу, щоб вилікувати її, чи не так?

— Вибачте, але до вашого відомства я не можу ставитися як до лікарської установи. Спілкуючись з вами, швидше захворієш.

— І все-таки ви прийшли в міліцію. Давайте по фактах. Аделаїда часто так невмотивовано зникала з дому?

— Траплялося, але спочатку їй досить було просто потинятися вулицями. Коли це сталося вперше, я злякався. Та вона повернулася. І надалі поверталася.

— Сусіди кажуть — ви часто сварилися з дружиною останнім часом?

— Сусідів це не стосується! Я розумію, до чого ви ведете: так, я, звичайно, мусив рахуватися з її психічними проблемами, і все таке інше. А хто буде рахуватися зі мною? Іноді підводить витримка, жива я людина, жива, ясно вам?

— Не треба нервувати, я розумію. Як по-вашому. Аделаїда не могла…

— Я знаю, куди ви хилите! Досить з мене цього! Навіть якби й могла: до коханців не тікають без речей і навіть без змінної білизни! Не буває такого!

Сахна тіпало, немов від сильного похмілля. Руки трусилися, і він уже думав, а чи не прийняти чарку для заспокоєння, але відкинув цю думку: сьогодні як ніколи слід триматися тверезо. Ставлячи чайник, він спересердя сильно грюкнув ним об плиту і брязнув, закриваючи, кришкою.

— Я ж просила — в мене розколюється голова!

Таке вже — третій день. Чи то тиск, чи у Аделі справді серйозно уражено психіку — кожен вечір ледь заповзає у квартиру й одразу ж падає крижма на ліжко, над силу роздягаючись і абияк кидаючи одяг. Вигляд у неї дійсно не найкращий, говорить півголосом і вимагає цілковитої тиші. Їй усе заважає: кахикання, кроки, різке світло, увімкнений телевізор. Сахно змушений стишувати звук до мінімуму. А ще — підбирати за нею одяг і чіпляти на вішак, розігрівати їжу, класти їй льоду на голову. Добре, що останнім часом йому зовсім не лізе нічого в горлянку, нерви, перебивається чаєм з бутербродами. Каву не п’є — без того заснути неможливо. Особливо сьогодні: адже цього досить теплого вечора на початку жовтня Адель повинна померти.

Марина позавчора трохи погралася з вогнем — запропонувала снодійне. Сахно зблід, він же не готовий ще, що з нею таке!

Та Адель кволо відмовилася, наступного вечора Марина притягла купу різних пігулок, Адель довго роздивлялася їх у напівтемряві спальні з напівзаплющеними очима — отак давить голова! — розібратися, що й до чого, важко. Прийняла якісь, на ранок стало наче краще, під вечір усе почалося знову.

— Ти можеш не грюкати там на кухні?

— Мені ще літати навчитися?

— Просять же тебе як людину! О-ох-х!

Несподівано Сахно заспокоївся. І навіть руки тремтіти перестали. Постогни, постогни, стерво, лишилося нам усім недовго. Де ж та Марина? Чому сьогодні, от саме сьогодні так повільно спливає час?

Дев’ята. Вона мусить бути за п’ять… чотири… три… дві хвилини… Ну, пора вже, пора, ну будь ти хоч раз у житті пунктуальною! Вже… Дзвінок у двері змусив його здригнутися, хоча він і чекав. Відчиняти кинувся мало не бігом. А, чор-рт!

— Дуже ізвіняюся, від вас подзвонить можна?

Сусідка з третього поверху. Заходить час від часу, доньці своїй дзвонить, по півгодини патякає після того, як їй, бідненькій, погано живеться з зятем. Другий чоловік у доні, між іншим — «ніяк чєловєк хароший не попадецця». Ну чому її саме сьогодні чорти принесли?

— Будь ласка, але якось тихіше, дружина хворіє.

— Ой, а шо такеє?

— Тиск, голова розвалюється.

Може, хоч сидіти не буде. Сахно вже хотів зачиняти двері, коли з ліфта вийшла Марина.

— Добрий вечір, — швидкий тривожний погляд на сусідку, що накручує диск на апараті, потім — на Сахна. — Як сьогодні справи?

— Знову прихопило.

— Погода наче не для тиску. Може, магнітні бурі?

— Не вірю я цим бурям. Проходьте, Марино.

Сусідка намагалася з'ясувати, коли донька завтра зможе піти з нею на базар. Сахнові здавалося, що скреготіння зубів чутно на всю квартиру. Марина не могла впоратися з гудзиком плаща. До всього ще й свиснув заклично чайник. Адель простогнала зі спальні, Сахно, аби хоч чимось себе зайняти, пішов вимикати газ.

Нарешті сусідка поклала трубку.

— Ой, спасіба вам. Отой же ж паразіт товару набрав, а торгувать не хоче. Не інтересно, бач, йому! А Наталка больненька, куди я її саму пущу?

Усе це вона говорила Марині, мов старій подрузі. Та повернулася спиною, чіпляючи плаща і виразно натякаючи, що чужі проблеми її геть не цікавлять.

— Добре, буду йти. Закривайтеся, бо всяка босота щас так і ходить, підписи якісь типи збирають. Ага, розказуйте! Оно Наталчиних сусідів так ограбили недавно. Магнітофона забрали.

Сахно мало не випхав сусідку за двері і з видимим полегшенням клацнув замком. Кивком голови показав на спальню і за звичкою пішов до кімнати, залишивши двері ледь прочиненими.

— Ви зовсім розклеїлися.

— Не бережуть нас чоловіки.

— Та і я про це. Піду руки помию.

Халат Марина принесла в перший же свій прихід і надівала його щоразу перед тим, як братися до роботи. Адель у неї не одна, кожен день з десяток клієнтів, хворіють люди. Тому краще, коли вона в халаті. Отака професійна звичка, хоч ріжте. До лікарні он теж без білого халата відвідувачів не пускають. Умовності, але…

Сьогодні в кишені халата була ампула із снодійним. Із цієї кишені витягти її можна спритно, швидко і непомітно, не в джинсах же порпатися.

— Ну ось і все. Ще кілька сеансів — і я з вами розпрощаюся. Будемо сподіватися, назавжди.

Що вона меле? Їй подобається гратися?

— Для чого так говорити? Може, будемо зустрічатися.

— Тоді, сподіваюся, не через ваші болячки. Ось, залишаю таблетки. Спробуйте випити ще, це нові ліки, кажуть, непогані.

— Кави?

— Не буду вас втомлювати. Щасливо.

Сахно вийшов. Марина в передпокої складала халат у пакет. Коли вдягалася, він перехопив її зосереджений погляд. Вона показала три пальці, потім два рази по п’ять. Три на десять. Тридцять хвилин.

— Дякую. Добраніч, Марино.

Зачинивши двері, обережно зазирнув до спальні. У напівтемряві, яку створював тьмяний нічник, Адель виглядала напівживою. Та ось вона ворухнулася, ледь застогнала.

— Принеси води, я зап’ю таблетку.

— Не захоплюйся цією хімією.

— А що робити, як голова болить? Відрізати?

Чи вони змовилися всі сьогодні?

— Об стінку стукнись!

— Чого від тебе ще чекати?

Адель випила ліки і відкинулася на подушці, блаженно примруживши очі.

— На сон потягло, слава Богу. Мабуть, завтра усе гаразд буде. А то ж спати неможливо. Я засну.

Сахно кивнув. Бути зараз поряд із дружиною він не міг, тому пішов до кімнати. Телевізор працював, та Сахно не сприймав зовсім ніякої інформації. Потяглися хвилини. Несподівано Сахнові закортіло все відмінити. Рвучко підвівшись, зайшов до спальні. Дружина мирно спала на своєму краю ліжка. Тоді він методично, але намагаючись таки не дуже шуміти, зібрав її одяг. Сьогодні вона виходила у синій спідниці і сірій кофті, яку виплела сама і якої Сахно терпіти не міг. Потім спакував у сумку туфлі, плащ, трохи подумавши — панчохи. Його рухи не заважали дружині спати, і він почувся впевненіше. Впоравшись з цим, знову повернувся на канапу в кімнату, сів на краєчок і сховав обличчя в долоні. У голові не було жодних думок.

За дверима зашкреблися. Він впустив Марину і, побачивши її очі, прочитав там тихий переляк.

— Спить?

— Наче…

— Перевір піди, наче…

Сахно вкотре за останню годину ковзнув до спальні, торкнувся дружини. Ніякої реакції. Вирішив торснути за плече, але рука завмерла — раптом прокинеться? А коли будеш піднімати її, не прокинеться, дурню ти? Він рішуче торснув сильніше, ще раз. Адель заплямкала губами уві сні. Марина тихцем пройшла за ним, стала за спиною, Сахно, відчувши рух, здригнувся.

— Тю, твою ж маму нехай! Так умерти можна!

— Виживеш. Як?

— Сопе… А точно не прокинеться?

— Не повинна, препарат сильний. Понесімо?

— Не треба метушні.

— А хто метушиться, хто?

— Не кричи. Раптом таки розбудиш її! Отак, так… Хай лежить на підлозі, піду машину піджену.

Сьогодні він не ставив машину в гараж, хоча постійно робив це, особливо після того, як містом поповзли чутки, що злодії переключилися на старенькі вітчизняні автомобілі. Психологія проста: власники за свій транспорт не бояться, думають: кому треба старенький «жигуль» чи «москвичок»? А їх можна швидко й пристойно продати на запчастини, кажуть, беруть охоче. Дурня, звичайно, але Сахно чомусь не виключав можливості, що його «шістку» запросто розберуть на складові. Та сьогодні машина потрібна швидко, приїхав він години три тому, за цей час мисливці за запчастинами, якщо такі справді є, навряд чи вкрадуть.

Підігнавши «жигуль» до під’їзду, Сахно водномить, без ліфта, забіг на свій поверх. Тепер вони вже не розмовляли, діяли незграбно, квапливо, але уперто, впевнено і дружно. Підхопили Адель попід руки. Марині було незручно, дружина Сахна важча за неї. Якби вони зустріли хоч одну людину на шляху від ліфта до машини, від задуму довелося б відмовитися. Не назавжди, але принаймні надовго. Поки не придумається інший план вбивства Аделаїди Сахно. Біля ліфта він підхопив дружину сам, Марина натиснула кнопку виклику, і коли кабіна під'їхала та відчинилася, він втягнув Адель, сунучись спиною досередини. Спустилися вони майже одночасно, Марина бігла сходами вниз, поли незастебнутого плаща майоріли на бігу. Внизу, роззирнувшись, вона допомогла Сахнові витягти сплячу з ліфта. Щоб відчинити дверцята машини, він поклав Адель на землю.

— З того боку! З того боку зайди!

Марина забігла за машину, Сахно прочинив задні дверцята з її боку і піддав сплячу, мов лантух, Марина, залізши в салон наполовину і зігнувшись у неймовірній позі, підхопила Адель попід руки і, крекчучи, затягла на заднє сидіння. Прикривши тіло заготовленого заздалегідь темною ковдрою, Сахно закрив дверцята. З його боку щось заважало. Нога дружини. Чорт! Довелося підібгати її. Весь цей час Адель нагадувала велику, набиту тирсою ганчір’яну ляльку.

Серце Сахна голосно калатало. Піт стікав так рясно, що, здавалося, він щойно пробіг марафон. Він засапався, Марина також тяжко дихала. Але півсправи було зроблено.

— Якщо чесно, не думав, що все так гладенько вийде.

— Ще нічого не вийшло. Інструмент у тебе?

При слові «інструмент» Сахна пересмикнуло.

— Все гаразд. Чекай вдома, нікому не відчиняй.

— Не гай часу!

О цій порі вулиці напівпорожні, рух не такий інтенсивний, і Сахно наддав газу, та, уздрівши попереду вогники патрульної машини, ледь не вдарив по гальмах. Не вистачаю, аби оті ще припхалися. Їм це просто: посвітять у салон своїми ліхтариками — і приїхали, пане водій. Раптом його знову кинуло в піт: ззаду почувся якийсь рух. Здалося? Знову рухається… Світлофор попереду блимнув червоним, скориставшись зупинкою, Сахно рвучко озирнувся. Все було, як і раніше, ніякого поруху, спить Адель під ковдрою, мов ховрах, отож нерви лікувати треба. Поїхали далі.

Сахно зосередився на веденні машини, і це на якийсь час відігнало лихі думки. Вони знову роєм загули в голові, коли на виїзді з міста після Чапаєвки замаячив пост ДАІ. Несподівано Сахно спіймав себе на тому, що зовсім не врахував цього моменту. Будь-який виїзд із Києва веде через такий пост, і вартові чомусь полюбляють зупиняти саме тут, неначе з міста виїхати пізно ввечері можуть лише запеклі бандюги. Він стишив швидкість і знов занервував: а чи не кинеться їм у очі надто вже повільна їзда? Та наддавати було вже пізно, і він, прилаштувавшись у хвіст «ауді», поїхав назустріч неприємностям. Вони не змусили себе чекати — жезл, що світився в темряві, виріс попереду з фатальним наказом зупинитися, і нога Сахна налилася свинцем, немов приросла до педалі газу, не зсунути її на гальмо ніяк, зараз він рвоне з місця і почує за собою сирену, його наздоженуть, відкинуть ковдру на задньому сидінні…

«Ауді» з'їхала на узбіччя, водій квапливо виліз і по-лакейськи підтюпцем побіг до даішника з жезлом, а Сахно, минаючи їх, ще не вірив у свою фортуну. Йому ще вистачило снаги від’їхати подалі від зловісного посту, а потім він газонув по трасі і з’їхав з неї лише проминувши Жовтень. Місце обрав заздалегідь і сотні разів прокручував маршрут у голові, чомусь не зваживши на ДАІ, тому не дивно, що руки самі повернули кермо в потрібному напрямку навіть уночі.

Від’їхавши якнайдалі вглиб лісу, Сахно гальмонув і кілька хвилин сидів, не наважуючись вийти. Лише зараз до нього дійшло, що остання можливість все зупинити вже минула. Вдома він не відчував себе причетним до цього хоча б через те, що там діяла Марина, і вони були зрештою обоє причетними до — не бійся, не бійся сказати, як воно справді називається! — злочину. Повернутися? І як це буде виглядати? Сахно рішуче вийшов з машини, видобув з багажника лопату і швидко, поки не пропав остаточно запал і жевріє бажання довести самому собі, що він здійснить задумане, почав копати за десять кроків від машини. Верхній шар глиці піддався легко, зате далі пішов піщаний грунт, і Сахно, незвичний до фізичної роботи, засапався. Копати доводилося в темряві, увімкнені фари могли привернути увагу: що це там блимає серед сосон поночі? Та ніч не була аж такою темною, очі звикли до місячного освітлення, і Сахно з трьома перекурами таки викопав яму — могилу! — довжиною приблизно два метри і шириною у півтора його кроку. З глибиною виникли проблеми. Хотілося, аби не знайшли взагалі або хоча б не скоро. Зараз яма була йому по пояс, але чи досить цього, аби поховати людину? Як на лихо, він забув, якої глибини мусить бути — мо-ги-ла! — така яма. Подумавши трохи, устромив лопату в землю і рушив до машини. Відчинивши задні дверцята, відкинув ковдру і виволік дружину попід руки. Нижня частина її тіла важко гепнулася на землю, і йому знову здалося, що Адель поворухнулася. Не розбудити б… Сачно став над нею у позі художника, схрестивши руки на грудях, і замислився, вираховуючи, на яку глибину це тіло достатньо закопати. Несподівано згадав, що є ще сумка з речами, в яких вона нібито пішла з дому і які треба поховати разом із нею. Сумка величенька… Він поставив її зверху на Адель, потім — у головах. Хіба ще яму для неї розширити в довжину… Так і зробимо.

Сахно поліз у кишеню по цигарки і вкотре наштовхнувся на прохолодний навіть у кишені метал скальпеля. Може, зараз, поки є бажання, покінчити з усім одним махом? Він чув, що в таких випадках не гріх випити для хоробрості, але йому ще повертатися назад, повз трикляте ДАІ, от зупинять п’яного водія, тоді все до біса полетить; звідки ж це ви, громадянине Сахно, їхали напідпитку вночі, коли ваша хвора дружина саме зникла? Він нахилився до лежачої, торкнувся рукою теплого обличчя, провів по заплющених очах, рука ковзнула вниз, до шиї. Марина пояснила, де краще різати, щоб вистачило одного руху. Вона не сказала прямо, але дала зрозуміти, що це для нього ж краще, вдруге різонути він уже не зможе, коли кров шию заллє. Витягнув скальпель, примірився. І забрав руку. Ні, не зараз. Потрібен час.

Щоб відволіктися та налаштуватися до справи, яку доводиться робити вперше, Сахно повернувся до ями і близько сорока хвилин порався біля неї, розширяючи і поглиблюючи. Нарешті, коли краї сягнули йому трошки вище грудей, він викинув лопату нагору і, крекчучи, виліз сам. Якийсь час він стояв нерухомо, курив, дивився на зорі і гнав від себе спогади про Адель. Як вони вдвох поїхали на весілля до його брата в Кременчук, спізнилися на поїзд через те, що затриматися в ліжку, і мусили добиратися електричками, передрімуючи уривками на різних станціях. Як посварилися через те, що вона не випускала його дивитися на парад Першого травня в чорнобильський рік. Як після весілля на їхньому ліжку спало разом з ними покотом шестеро впоперек, поклавши ноги на стільці. Як вона не розуміла його радості з приводу того, що Горбачова тримають майже під арештом, і тицяла пальцем у екран, доводячи, що ці одутлі пики за столом набагато гірші за «батька» остогидлої йому перебудови. Як вони серйозно обговорювали варіант із усиновленням дитини після її візиту до лікаря. Як вони…

Сахно викинув другу цигарку, не викуривши навіть половини. Досить. До біса спогади, ще жаліти її почнеш. Він вдихнув лісового повітря, з присвистом видихнув і рішуче підійшов до того місця, де чекала на свою долю його дружина.

Аделі не було.