Танці шайтана

2. ВЕДМЕЖІ ЗАБАВИ

Тимко поспішав вийти на широкий наїжджений шлях, щоб його сліди загубились у чужих слідах.

Він спробував спуститись у долину. Але сніг там лежав глибокий. Сніг пов'язував його рухи, забивався у халяви.

Тоді він знову подерся вгору.

Що вже проминув полудень, і пройшов час обіду, Тимко відчув по голоду.

Спинився біля заростей тернини. Обережно протисся в затишок між колючими нагонами. Присів навпочіпки на товстому шарі побурілої трави.

Вийняв з-за пазухи своє ледачу сороку. Вона струсонула пом'ятим пір'ям і злетіла на гілку, і там вже заходилася чепуритись.

А хлопчик видобув з глибини торби, з-під пістолів і старих онучок масну ганчірку із шматом, власне, кавалком жовтого нутряного сала і окраєць житнього хліба. Сало, хоч і без шкоринки, гірчило, однак так пішло, що Тимко ледь утримався, щоб не з'їсти все і лишити на потім.

Сорока теж ласувала ягодами.

Коли він знов рушив, сорока політала-політала над ним, поскрекотіла та й спустилась йому на плече і почала пощипувати за вухо. Тоді він сховав її за пазуху.

Саме тоді підвів голову і побачив той заповітний гайок.

І хоч сніг був ще глибший, він поспішив униз в улоговину. А в улоговині неширока, добре натоптана дорога.

Та улоговина й вивела його в глибокий яр, в який сходились три яруги. І в кожному яру була добре витоптана зимова дорога. Та не те було головне, що тепер знав, яким шляхом він дістанеться ще до ночі на ярмарок.

Пригода була в тому, що просто — чи на діжці, чи на козубі — сидів чоловік у довгополім подертім кожусі. Він тримав у руці кінець ланцюга. Другий кінець був припнутий до обручки на шиї здоровенного волохатого ведмедя. Ведмідь метеляв головою, а чоловік знімав із себе чи то шапку, чи то рудий клобук, і бив ним об сніг і щось кляв. Потім натягав на голову і знов бив об дорогу.

Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бігти, і кинувся вперед повз цих небезпечних незнайомців.

Коли малий вже побіг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.

Він впав на коліна, скинув угору руки і заволав:

— Хрістом Богом молю!.. Укажі дорогу на ярмарок!..

Та й почав кланятись і хреститись.

Боковим зором Тимко побачив, що ведмідь здибився і щосили кланяється, ніби теж просить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що Батько оповідав про московських ведмежих поводирів. Вони ніби такі вправні, що сам цар їх бере на забаву у свої палати.

— Ей, малой! Да ти не боісь! Звєрьто наш смірной. Стань да расскажі, как єнтот ярмарак… пройтіть?

Чоловік сказав якесь таке слово: чи то «бобаний», чи то «лопаний ярмарок». Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.

Він не підійшов до ведмежатника, але й не втік.

— Дядьку, ви ото за мною йдіть слідом. Я оце якраз іду на ярмарок.

Чоловік широко перехрестився і полегшено зітхнув. Піднявся і, всунувши руки в лямки, вправно примостив собі на спині мов цілу скриню. Ведмідь потупцював трошки і опустився на всі чотири.

— Ну, гойда! — Скрикнув странній і широко ступив за Тимком. Від того «гойда» малому стало страшно, і він аж здригнувся всім тілом.

— Ти чавойто іспужался, малєц? А? Аль я что сказал?

— Дядьку! А ви не опришник? — Сторожко поцікавився Тимко.

— Да атколь ти такіє слова знаєш?

— А мій Батько ходив у Москву і там бачив, як там опришники людей мордували.

— Тссс! Опрічнікі ето тєпєрь царская тайна. Таперіча наш благой царь, многая єму лєта, заказал і говоріть, і вспамінать. Однім словом — царская тайна… Чего било, таво нєт… Бил туман, да сошел… а кто хотя слово скажет — язик вирвут. У нас мілок, царь Грозний, многая єму лєта, свой православний. Порядок бдіт строго. Коль чьо нє так — на дибу! На кол! Глаз виколоть! Язик вирвать! І нєтуть разніци, кто ти єсть: князь, боярін аль холоп! Цаарь…

Ведмежатник підняв пальця вгору, ніби говорячи: «Он воно як!» Малий поспішав по твердому натоптаному снігу. А за ним просто біг ведмідь і тягнув чолов'ягу за ланцюг.

— Да постой ти, малєц. Нє гоні лошадей.

— Та боюсь я його. Він он як сопе, аж харчить… Ще порве!

— Вот глупєц! Ето Марьванна, наша корміліца, слєпєнькая она. Только нюх у нєє отмєнний. Чуєт, что у тєбя в котомкє чтото сладкоє, вот она за тобой і бєжіт!

— Та я тернових ягід назбирав.

— Так угості Марьванну. Она тебе спляшет.

— Що то таке «спляшет»?

— Вот чудак! Ето значіт станцуєт.

Вони спинились. Тимко набрав повні жмені тернових ягід. І простягнув поводиреві ведмедиці.

— Да нє боісь! Дай єй сам. Вон у нєє і наморднік одєт. Как она вовсю пасть разінєт?

Тремтячими пальцями Тимко подав по одній ягоді. Ведмедиця з'їла всі ягоди і делікатно облизала пальці малого.

Чоловік зачав ляскати в долоні.

— Пляші, Марьванна, пляші!

Ведмедиця підвелася на повен зріст і затупцювала, кумедно підіймаючи криві кігтисті лабети та погойдуючись з боку на бік.

— Ну, а тєпєрь дай єй єщьо трошкі, і будєм двігать.

Тимко не пожалів терну, і далі вони вже йшли без усяких зупинок.

Що чоловік не запинав поли кожуха і не підперезав його поясом, то хлопчик спитав:

— Дядьку! А вам не холодно?

— Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пєчі. Живі і радуйся. Вот у нас холода окаянниє. Поверь, малец, вороб'ї на лєту замєрзают! Мєня вот Господь міловал, к вам спасся. А троє моіх мілих друзєй вмєстє с корміліцамі на Міхаїла сгинули от лютаво мороза. Царство ім Нєбєсноє.

Ось вони й піднялись із яру. Добре вже сутеніло. І вже було видно кілька вогників, що блимали на околиці містечка. Світилося з якихось злиденних хатинок, що приліпились до містечка з цього боку земляного валу. Ведмежатник зупинився і почав хреститись і славити Бога, що вивів його з цих ярів. Бо Дніпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед білого дня заблукав у яругах. Він якось неймовірно вивернувся і, не знімаючи зі спини козуба, витяг звідти зелений штоф. Видер з нього зубами дерев'яного чопа. І сунув у пащу ведмедиці. Та задерла пащу і почала смоктати.

Тимко очі витріщив, аж рота роззявив.

А дядько видер з ведмежої пащі штофа, пхнув їй у зуби чопа і гостро наказав: «Дєржі, Марьванна, дєржі!». І сам зробив кілька добрих ковтків оковитої.

Сивухою понесло аж до Тимка.

— С радості, значіт, і для бодрості!.. — Пояснив, з насолодою віддихуючись.

Але після оковитої ні Марьванна, ні її поводир не збадьорились, а, навпаки, почапали ще повільніше.

— Дядьку, ходімо швидше. Бо брам зачинять, і тоді померзнемо в чистім полі…

Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рівним полем.

— Что ето такоє? Нє пойму: хата — нє хата, а что?

— Як що? Та бурдей, звичайно. Як женці жнуть у полі, а на них татари наскочать, то вони до бурдею ховаються. І через віконця по людоловах із самопалів б'ють.

— Вот і хорошо. Я пойду спать в єнтот ваш бурдєй.

— А як же я?

— А ти, мілок, со мной… Все равно засвєтло до острожка нє доползьом…

— Та в бурдеї холодно. Там все крижане!..

— А Марьванна зачєм? Онато нас і согрєєт.

Ледь не плачучи і клянучи все подумки, малий побрів по глибокому снігу. Дуже вузькі, але товсті двері на дерев'яних стрижнях вони розкрили без жодних зусиль. Всередині бурдею була вже ніч.

Марьванна задзеленчала ланцюгом і пішла в темряві по колу.

— Сядь, Машка! Сідєть! — Гостро наказав ведмежатник і почав длубатись у калиті, яка метелялась у нього на поясі.

Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули роєм іскри, і гостро запахло сіркою. Далі мандрівний лицедій дмухав, дмухав. Спочатку в темряві зажервіла багряна цятка. А там і вогник спалахнув.

Странній тримав над головою палаючу рурочку сухої берести. У великому бурдеї з низьким дахом, критим очеретяними кулями, стояло більше десяти обмолочених снопів. А в кутку лежали рівно складені тернові і грушеві ломаки.

— За такую удачу слєдуєт випіть!

Странній застромив берестяну рурочку в щілину в глиняній стіні. Хоч він ще перехилив штофа, а проте сильніше не сп'янів.

Тимко витяг з-за пазухи сороку і підкинув її, щоб вона сіла на верх глиняної стіни, якраз під очеретяним дахом. Сорока тільки раз стріпонула крилами — і вже була на сідалі. Стелі, звичайно ж, у бурдеї не було. А очеретяний дах зі сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В одному місці дах продірявився і під діркою намело снігу. Та й через вузькі віконниці-бійниці понавалювало снігу.

Хлопчик присів біля палаючої берести і гасив крихітні жаринки, що падали час від часу. Щоб вони не запалили соломи.

А ведмежатник заходився розбирати купу снопів і стелити їх під стіною.

І виявилось, що під снопами сховалась пічурка, викладена з кількох каменів і добре обмазана глиною. Та ще поруч знайшовся здоровенний горщик запліснявілих сушених грушдичок. Груші зразу поставили перед Марьванною.

Вона пхала туди то морду, то лапу, задоволено вуркотіла і пускала слину.

Мандрівець витяг десь з-під поли, чи як би й навіть із рукава, сокирку на короткім топорищі. І так легко, як би якесь бадиллячко, порубав тверде тернове і грушеве пакілля.

— А як хтось взнає?.. То чуже… то хтось його собі зготував…

— Екой ти, малєц, чудной! Замка нє било? Нє било! Значіт бєрі — оно твойо!..

І ще ведмежатник позатуляв віконниці жмаками соломи.

— Ето чтоби огня нє замєтілі. А дим і так сквозь кришу вийдєт.

Далі повадир розіклав багаття в пічурці і підсунув свій важкий козуб поближче до світла.

З козуба витяг менший козубок. І з малого козубка вивалив на кришку великого мочені яблука, шматки житнього і пшеничного хліба, пирога з калиною, кусень сала, два кусні смаженої щуки, варене яйце і півкачана квашеної капусти.

Зрештою, чоловік поставив і зелений штоф із якимось золотим знаком на одному боці.

Тимко задивився на золоте плетиво літер.

— Лєпота, правда, малєц? Ет я у однаво купчішкі стянул. Марьванна ввєрх ногамі стала і стоіт. Он, значіт, рот раззінул, а я, значіт, у нєво со стола штоф на добрую память… Нє простой штоф, а заморскій!

— Це ж гріх!

— Ну, малєц, ти о грєхах єщьо мало что мисліш. Вот ти тоже грєшіш. Ти вєдь нє калєка і нє ніщій… Нє старєц, по вашему… Под світкой у тєбя кафтанчік отмєнний. Ну, а пояс багат, зєло хорош. Сапогі єщьо справниє… хотя, хотя очєнь вєлікі. Ну, а шапка — так вовсє казацкая… І ти сам одін в діком полє бродіш. Значіт, із дома сбєг. Вот ти і грєшіш.

— Я не грішник. Дід Пацюк сказав: «Дитино, я помираю, а ти іди мерщій до Києва»…

— Однако. Значіт, ти — сірота?

— Ні. Батько пішов і сказав, що повернеться на Покрову.

Раптом зі стовпашули впала сорока і дзьобнула золотий вензель на штофі.

— Как всє сорокі — воровка!

— Вона в мене вчена. «Бабамама» каже і може і вино, і мед пити.

— Да ну? А нука, посмотрім!

Странній витяг із калити дерев'яну, розмальовану в червоне, ложку і націдив у неї оковитої. Підсунув сороці. Сорока спорожнила ложку і зразу почала безладно тупцювати на кришці козуба межи наїдками.

— Киш! «щьо мнє хлєб обосрьош! — І штурхонув п'яну пташину з козуба.

Сорока закричала, стріпонула крилами і незграбно полетіла. Приземлилась на потилиці в Марьванни і зарепетувала: «Бабамама!» — Ой, ой! Заберіть її, а то ваша Марьванна її з'їсть!

Лицедій зняв п'яну птаху з ведмедиці і подав хлопцеві. Хоч вона кричала і щипалась, Тимко сховав її за пазуху. І далі вони вже втрьох: хлопчик, лицедій та ведмедиця смачно і щедро повечеряли.

Поводир взявся за ланцюг і накоротко притяг звірину до стовпа, того, що разом із сохами підтримував дах на ключинах. Ведмедиця покублилась у соломі, погреблася і лягла на черево випроставши передні лабети і запхала межи них свій писок. все підкладав порубані цурпалки у «пічурку».

— Слиш, малєц! Айда со мной представлять забави! Я тя козой наряжу. Ти с Марьванной танцевать будєш, а я в бубєн колотить буду. Ти такой ребятьонок шустрий — із тєбя шебутная коза вийдєт…

Тимко уважно подивився на хитру усмішку підпилого бороданя.

— Ні, не хочу.

— А ти с норовом. Хотя єщьо щєнок совсєм. А жаль… Понімаєш, історія вот такая — купіл я у однаво стрєльца жонку с малой дєвкой. Такая махонькая — совсєм мнє по колєно…

— Неправда! То турки жінок купують. А у вас, дядьку, наш хрест!

— Ну, парєнь!… Я тєбє скажу: остьор ти на язик!… Ти вот лучше слушай, да на ус мотай. Купіл я ету бабу нє как нєхрісті, а по доброй волє і добротє… Он в дальній поход ушол ажно за рєку Чусовую. На подмогу багатєям Строгановим. А жонку мнє на время продал, чтоб нє блядовала і нє голодала… Ну, та стрєлєцкая жонка бистро сбєгла со своім блядуном, вот такая стєрва. Я іть одолжілся, чтоби мужіку заплатіть… А дєвчонка нє в мать, добрая душа. Я єйо козой наряжу… Она Марьванну рожкамі бодаєт, а та от нєйо бєжіт… Смєхуто, смєху било… Потом дєвка, дєвка подросла. Я єй і новий сарафан справіл і плат цвєтной купіл. І коз'ю лічіну такую, такую вирєзал — і нємчінсніцар нє сварганіт… Она поіграла ещьо с намі, поіграла, да і… Ну, мільонок у ней об'явілся… Она с нім і сбєгла на засєкі к казакам.

— Ні! Дівкам і бабам не можна на Січ тікати. За бабу там уб'ють.

— Што у вас тут такоє… А у нас — вольная воля. Хош с бабой, хош с дєвкой, а хош сам с собой бєгі… Так ти, значітся, нє хош козой вирядітся? — Ні, дядьку, не хочу.

— А жаль. Я би тєбє козью лічіну напяліл, плат повязал, сарафан одєл, лапоткі би обул. Вот била би коза… Жаль! Всьо вєдь от Паранькі осталось… Ну, да ладно, на нєт і суда нєт. Ну, я сплю, а ти как хош…

Ведмедиця спала тихо, зовсім тихо. Навіть не було чути, як вона сопе.

Тільки теплий звіриний дух напливав від неї. А її хазяїн так хропів і харчав, що аж весь бурдей тремтів.

Може це й допомогло Тимкові зразу не заснути. Ще п'яну сороку він поклав на сніп під стіною. Птаха хрипко скрикнула, вщипнула хлопця за палець і тоді вмостилась на соломі і, як завжди, засунула голову під крило.

Хлопчик, як і навчав дід Пацюк, добре висушив онучі. Він уважно дивився, щоб жодна іскра не попала на тканину. Далі скрутив онучі, підклав собі під бік. А чоботи у торбу і під голову замість подушки. Босі ноги обмотав тим вовняним поясом, який так сподобався лицедієві.

Заснув він одразу і прокинувся одразу. Але спочатку він нічого не міг зрозуміти. Де він і що з ним.

Бурдей вихолов. І було зовсім темно. Тільки рожевилась дірка в очеретянім даху. Поводир то хропів, то підсвистував носом. А від звірюки аж до Тимка ішло тепле дихання.

Намагаючись рухатись якомога тихше, щоб не дуже шарудіти соломою, Тимко швидко сів, майже навпомацки взувся. Затим, ступаючи навшпиньки, став під віконце. З усих сил потягся і висмикнув із віконниці солому.

Разом із рожевим променем сонця у бійницю влилося туге морозне повітря. Тимкові почулось, що в полі наче іржуть коні, дзвінко брешуть собаки і гомонять люди.

Хлопчик підстрибнув і вчепився у віконце. Підтягся на самих кінчиках пальців і спромігся покласти підборіддя на крижане віконце.

Бурдей стояв на узвишші. І звідсіля було добре видно ту дорогу, якою вони вчора прямували до містечка. Сьогодні ж по ній короткою риссю трюхали вершники на дебелих конях. Масті їхньої не міг добрати, бо вершники вимальовувались чорним абрисом на тлі вогненного сходу сонця. А від них тяглися холодні блакитні тіні. А що на сворі з них шарпались пси, то малий і не сумнівався, що це вчорашні людолови. Це вже сьогодні вони його шукають. Малий, обтираючись спиною об руду глину, потроху сповз по стіні на землю. І ревно і розпачливо залився сльозами. Від страшної образи, що ці зайди знайшли його сліди. Але щось його змусило знов учепитись за віконце і підтягтись до отвору обличчям.

Вершники і на хвилю не спинились в тому місці, де вчора вони зійшли зі шляху і попростували до бурдею.

Потім за вершниками потяглися кілька саней і купками чимчикували люди.

І до всього — щось дивне робилось із повітрям. Небо у висоті небесної бані було наче без жодної хмарки. Звичайне вранішнє зимове небо. Але з от цього чистого неба осипався дрібнийдрібнюсінький крижаний пил. Сліпучі промені сонця пронизували крижаний пил і запалювали його багряним вогнем і блиском.

Саме не сонце засліпило Тимкові очі, а оцей неймовірний блиск рубінового пилу!

Сорока на своєму снопі прокинулась і зразу ж в сутінках пурхнула до «столу». І заходилась видзьобувати крихти вчорашньої вечері.

Тимко повитягав солому іще з двох віконниць. І в їхньому сховищі одразу посвітлішало.

Прокинулися і ведмедиця і її поводир. Він хапався за пелехату голову.

Розпачливо стогнав. Ведмедиця потяглася до нього і почала облизувати йому обличчя.

— Господі! Одна ти мєня, матушка, жалєєш! Вокруг одні іроди… Хотя би шкалік… ну хотя би на донишкє… ну, глоточєк!

І кругловидий гостроносий бородань заплакав гіркими сльозами.

— Дядьку, не плачте. Я піду з вами і буду козою! — Вихопився Тимко.

З хвилину може ведмежатник безтямно дивився на хлопчика. Страдницьки морщив лоба, намагаючись щось зрозуміти. Потім якийсь зблиск думки майнув у його сірих круглих очах.

— Ну малєц! Ну, услужіл. Собірайся. Ідьом сейчас же в город… я там какнібудь поправлюсь… а тади уж ми тєбя вирядім в козу і… будєм іграть!!! Ах ти, мать чесная, не пєрєвєлісь єщьо хрєстьянскіє душі…

Собірайся, собірайся і гойда в город!!!

— Дядьку! Я не хочу йти отако в місто. Я хочу зразу козою. Щоб мене ніхто не впізнав…

— Постой, постой… — Похмільний поводир обома долонями щосили стис собі скроні і, болісно кривлячи вуста, щось собі шамрав під носа… — Ага, понял. Нє хош, штоби зналі, что коза — ето ти?..

— Ага.

— Ладно… Оно бить козой нікак нє срам… Но єжелі ти боїшся — будє потвоєму…

Стогнучи, схлипуючи, важко дихаючи, лицедій підвівся з лежбища.

Подовжив ланцюг Марьванни і зняв з неї вуздечку-намордник. Тоді вхопив горщик з-під грушок і виповз надвір. Горщик снігу пхнув у пічурку і розпалив вогонь.

Хлопчик скручував солому в жмаки і підкладав у пічурку. Сутінки бурдею сповнились пасмами диму і спалахами швидкого вогню.

А лицедій витягав із короба всякі лахи і дивні речі. Були тут і дудка з берести, і сопілка калинова, і ріжок із волячого рога, і якісь дерев'яні ляльки, і якась скрипка, а з довгим держаком і двома струнами, та ще й бубон із калаталом. Найбільший козубок вміщав у себе і дівчаче вбрання, і козячу личину. Витрусив звідтіля тонкі лляні онучі, підсохлі і пожолоблені, але ще цілі личаки. А найголовніше, дерев'яна козина голова із справжніми рогами. І нижньою щелепою з мотузкою. Якщо шарпати за мотузку, то щелепа дзвінко, гучно вдарялась об верхню.

Лицедій попустив ланцюг ведмедиці, і вона почала перегортати лапами снопи. Щось нюхтила і, певно, знаходила якісь зернини, бо плямкала і облизувалась.

Сорока теж зацікавилась снопами, тими, що стояли під стіною стрибала по них, камешилась і таки щось видзьобувала.

Лицедій покрутив козину голову і кілька разів лунко клацнув дерев'яною щелепою.

Він гучного клацання «кози» ведмедиця застигла з піднятою лапою. Немов ще чогось чекала, якогось продовження звуків. Але поводир відклав «козу» і заходився сьорбати з ложки розталий сніг.

Тимкові пити хотілось, але він гидував брати ложку у страннього, від якого так страшно смерділо сивушним перегаром. А спалити собі пальці об розпечений горщик — він не дурний.

Тому, коли лицедій простягнув ложку малому, той сказав:

— Я пити не хочу. Я їсти хочу.

І Тимко розгорнув на колінах ганчірку і взяв останній черствий кусник хліба і колобочок, зліплений із залишків жовтого сала. Із-за халяви витяг малесенького гранчастого ножа і навпіл розкраяв і хліб і сало. Простягнув лицедію. А той саме припасовував до козиної морди грушевий патичок, як ото пужално батога.

— Брррр! — Здригнувся усім тілом ведмежатник. «Без чарки і дивитись не можу на сало!» Проказавши «Отче наш», хлопчик почав снідати. І одразу ж до нього пурхнула сорока. Довелось витягати з торби ягоди. Сорока подзьобала і знов перелетіла на снопи. Там вони удвох із ведмедицею і порпались — сорока вгорі, а Марьванна долі.

І от лицедій почав виряджати Тимка. Замість червоних чобіт — засохлі личаки. Поверх штанин кілька завивів полотняних онуч. Довгий, до самих личаків, набійний бузиновий сарафан. А поверх — поїдена міллю і латанаперелатана волохата козина шкура. З двома дірками для очей. А над шкурою дерев'яна козяча морда. Від неї йшла шворка під шкуру. Тимко мав тримати під волохатим покривалом, лівою рукою палицю, на яку настромлялась «козина» морда. А правою смикати за шворку, щоб щелепа клацала об голову. Ще й щоки лицедій розмалював рум'янами. А голову обвинув великим платом із червоними набійними візерунками.

Коли лицедій почав прибирати «козу», ведмедиця перестала шарудіти соломою. Тільки сорока камешилась у снопах.

Ведмедиця завмерла, сидячи на задніх лапах і спершись спиною на глиняну стіну. Тільки ніздрі в неї ворушились. Навіть вуха не рухались.

Та коли лицедій узяв берестяну дудку і пронизливо завів на ній «турутурутурута!» ведмедиця звелася і враз нависла над Тимком.

З переляку він відсахнувся.

— Да нє боісь! Марьванна звєрь кроткій!

Тимко став рівно, але тремтів усім тілом.

Марьванна неквапно і уважно обнюхтила його всього, а тоді облизала хлопчикові поренані пальці.

— Ну, мілок! Сєчас тєбє главний урок! Я іграю во дуду. А ти щєлкаєш козой і колєш Марьванну рогамі. Я токо укорочу цепь, чтоби она, єжелі чєво, нє хватіла тєбя. А таперіча, с Богом!

Повадир задудів пронизливо і весело.

Чомусь, не до місця зовсім, малий згадав розповідь Батька, як туркияничари ідуть у бій і сурмлять у свої дудки.

Від гучного дудіння Марьванна піднялась на повен зріст. І тоді малий наважився — безладно зашарпав за линвочку. Затріскотіла дерев'яна щелепа, і малий почав злегка буцати Марьванну рогами. Марьванна спочатку здивовано завмерла, потім якось зауркотіла і подріботіла на задніх лабетах від кози. Коза наздоганяла її, тупотіла ногами і «колола» рогами. Ведмедиця все тікала і намотувалась ланцюгом на підпірний стовп.

Нараз пронизливе дудіння урвалось, і лицедій щиро подякував Богові, що Марьванна признала хлопчика і не буде, значить, каверзувати.

— Ну, малєц, дар Божій у тєбя єсть. Пошлі побистрєє, а то тоска на душє — зельоная!… Ага, знаєш, вот что — я те буду клікать Мєлашкой. Раз ти в лічінє, значіт, і імя у тєбя другоє. І єщьо — єслі узнают, что ти нє дєвка, а мєстний малєц, будут мєньше подавать. Ти всьо молчі. А я ім скажу, что ти нємая, но всьо слишіш. Да ти нє боісь — ми іх всєх об'єгорім!… Ех, гуляй Прошка, рижая кошка!…

— А куди сороку я візьму?

— Да нє боісь ти, Мєлашка. І сороку твою і котомку твою я положу в короб. А чтоб нє задохлась, я подложу под кришку пук соломи. Будєт єй щьолка для диханія, да нє вилєтіт… Ну, пошлі, Мєлашка!

Хоч під личиною тьопати до містечка було важко з незвички, але як же цікаво! духу хропли і рдились. Повз них пропливали широкі і важкі сани. Люди озирались на лицедіїв з острахом, здивуванням і цікавістю. Щось межи собою перемовлялись.

І це було так захоплююче — ти їх бачиш, розумієш, хто вони. А вони бачать лише волохату козячу шкуру і дерев'яну козину морду. Особливо весело було на дітлахів дивитись. Вони вирячали очі і на козу, і на ведмедицю. Деякі і рота роззявляли. Старші тягли їх за собою. А малі все зачаровано озирались на лицедіїв із ведмедицею.

Ярмарок був знаменитий. Продавали і з саней, і з землі, із столів, що винесли на вулицю, з діжок, які понакривали дошками. Продавали і просто з рук, з козубів і кошиків.

Лицедій Прошка добре застерігся від якогось вибрику Марьванни. Другий кінець ланцюга, що кріпився на товстенній шкіряній обручці, він замкнув на велике кільце в носі ведмедиці. Коли він припасовував ланцюг до кільця в носі, Марьванна не пручалась, не рикала, чи якось висловлювала своє незадоволення. Навпаки, вона лагідно вуркотіла і по черзі підіймала свої передні пазуристі лабети.

— Чуєт, стєрва, что ідьом, і будєт пожива. Раз урчіт — будєт хорошій поднос. Я єй вєрю, вот тє крєст!

На передмісті, тут поза тином, сани з горами замерзлих рибин, міхами картоплі та маку, купки чорних та білих овечок на прив'язі біля саней і кози, і телички, і волики залигані. А сіряків і добрих свит, дерг і кирей з відлогами, кожухів та кобеняків, полотняних запраних ногавиць і нових купованих шароварів, над стоптаними ходаками та пудовими, мащеними щедро дьогтем, чоботами.

І дітлахів тут товклося цілими зграйками. Всі вони одразу повертались до странніх, тикали пальцями, навипередки щось кричали старшим. І не добрати, бо одне одного неребивало.

Тимко шарпонув за кожух Прошку і мотнув «козиною мордою», показуючи на великий гурт дітлахів.

— Нєє! — Схилився Прошка до козиної машкари — Ето крєстянє. У ніх нєт єщьо дєнєг. Віш сколько продают? А сколько покупают?… Дєньгі єсть возлє корчми. Ну, і у мєщан. Імто ми с тобой, Мєлашка, і покажем мєдвєжью науку! Дійсно, біля довжелезної корчмизаїзду було багато зовсім інших людей.

Товклися тут міщани в добрих поцяцькованих свитах, тонкої виробки киреях, справних жупанах та кожухах. І чобіт сап'янових було чимало. Ну, і ще виступали півнями паниляхи у червоних і зелених кунтушах. Були тут і їхні гайдуки, які зайди, які з місцевих. Ще побачив Тимко кількох людей смаглявих, чорнобородих у довгих каптанах, гостроносих, тонкої шкіри, чоботях і гостроверхих смушевих шапках. Під самою корчмою стояв рудий, аж червоний, гостроносий чоловік у якомусь чорнім довгім каптані, шкіряних капцях і пухнатій лисячій шапці. Він стояв за триногим столом (щоб стіл не падав, він підпер його кийком) з цілою горою шапок. А праворуч від стола на санчатах стояла діжечка з оселедцями.

Отут якраз і спинились лицедії.

Прошка задудів щосили у свою берестяну дудку. Зразу ж ведмедиця підвелася і почала кланятись на всі боки.

Не встиг Тимко й отямитись, як навколо щільною стіною стали люди. В одного із панських пахолків у руках була полив'яна баклажка, заткнута довгим чіпом. Лицедій Прошка миттю зауважив цю баклажку в руках веселого підпилого пахолка. Він ще сильніше задудів і тонким дурним голосом закликав до люду:

— Люді добриє, хрістіянє! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєж'ю науку! Да вся штука в том, что нас вчерась в корчму звалі, і ми там пілігулялі!… Марьванна, покажі, как ми в корчмє гулялі!

Лицедій Прошка запхав за полу кожуха дудку і підхопив бубон, що вже метелявся в нього на поясі. Лупонув кілька разів кулаком у бубон і злегка непомітно штурхонув ведмедицю ногою по лапі. Тварина звелася на повен зріст і почала розгойдуватись і махати нередніми лабетами. Прошка лупив у бубон, наче намагався його геть знищити, а Марьванна все тьопала на місці і тепер вже підіймала і опускала лабети.

— Марьванна! — Закричав їй Прошка. — А как ми пєсні пєлі? А? Спой чесному народу!

Поводир смикнув за шерсть на грудях і Марьванна зразу сіла на задні лапи і похмуро опустила морду.

— С похмел'я не пойотся? Головушка боліт? Покажі, матушка, как с похмел'я головушка боліт! — Прошка приклав до смаглих вуст дудку і вискливо продудів кілька разів.

Ведмедиця обхопила своїми страшними пазурами голову і почала розкачуватись тудисюди, тудисюди. Натовп захоплено зареготав, заляскав у долоні, затупотів ногами.

А Прошка, миттю вгадавши приязнь і розуміння бувалого люду, підскочив до пахолка із полив'яною баклажкою.

— Человєк добрий! Поправь учєного звєря — с похмєл'я у нейо голос пропал!..

— Ти, москалю, наді мною не жартуй! У звірів похмілля не буває!

— Вот тє крєст! Она без чаркі, а я без шкваркі пєть нє могьом!!!

— Ну добре! Але якщо дуриш, то я тебе отут, брехуна і зайду, порішу!

І він хотів витягти довгий чіп із баклажки і подати звірові.

— Нєт, нєт! Марьванна сама откроєт!

Юрба завмерла, коли Прошка пхнув ведмедиці межи ременів намордника баклажку. Марьванна, наскільки дозволяв намордник, розвела щелепи і прихопила передніми зубами липовий чіп.

— Відітє, как Марьванна обучєна?! — Загорлав радісно лицедій. — а я сєйчас попробую, какоє ето віно, чтоб Марьванна нє скопитілась!…

І поки пахолок і весь натовп не отямився, Прошка перехилив баклажку і встиг добре наковтатись оковитої.

— Гей ти!!! — Заволав пахолок. — Курва твоя мама! Дурити задумав?!! Та я тебе!…

Але Прошка вже схилився до Марьванни, притисся до неї носом і витяг своїми з її пащі липовий чіп до баклажки.

Встромив баклажку їй у зуби і наказав:

— Ну, матушка! Оп!

І Марьванна, затиснувши зубами горло, підняла морду вгору і почала смоктати оковиту. Аж булькало!

— Гей!… Ану досить!!! — Заволав підпилий слуга.

Всі зареготали, загукали і знов затупотіли ногами.

Ведмедиця від того опустила морду з баклагою і затупцювала, як і перше. — Во, во! Добриє люді! Смотрітє, что биваєт с похмєл'я! Я прошу пєть, а она пляшєт!

Прошка забрав у Марьванни баклагу, ще ковтнув, закоркував і віддав пахолкові.

Знов наказав Марьванні заспівати. Вона й заревіла, метеляючи волохатою мордою. Аж собаки на той ведмежий спів оскаженіло забрехали.

Після цього «співу» до юрби приєднались і ярмаркові стражники і ляхишляхтичі у червоних кунтушах зацвіли на ганку корчми і спостерігали за ведмежою забавою.

Під калатання бубна Марьванна бігала на ланцюгу по колу, а «коза», клацаючи дерев'яною щелепою, буцала здоровенну ведмедицю.

Ще Прошка загадала Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як вони повзуть плазом до кущів. І як кума млинці смажила та руку попекла і як бідкалася, поки до неї не прийшли крутілі. І тоді вона ожила і весело з ними танцювала.

Марьванна і «коза» тупотіли на місці, а поводир калатав у бубон і вискливим бабським голосом виспівував:

Юрба збільшилась і ледь не завалила торговцеві стіл і санчата з оселедцями. Той підняв гвалт.

— Да чє ти орьош, жидовін? Пока я тут ігри іграю, ти да вон полбочкі сельдей продал і трі шапкі! Аль я вру?…

Всі знов зареготали. Бо й справді, у торгівця діло пішло, а Прошка все це наче спиною зауважив. Бо і жодного разу не подивився на рудого.

Прошка дав знак ведмедиці, непомітно смикнувши її два рази за хутро на волі. Тварина піднялась на повен зріст, згребла з Прошки його повстяний ковпак і пішла по колу, та далеко не відступаючи, бо її ланцюг стримував.

Люди були раді забаві і кидали в ковпак хто монетку, хто яйце, хто бублик, хто яблуко, хто пиріжок, хто що, а хтось і маленьку тараню запхав… Понакладали у ковпак із верхом, що почало і на сніг сипатись. «Коза», не чекаючи знаку від поводиря, кинулась піднімати розгублене Марьванною.

Під схвальні вигуки юрби розкланялись і пішли далі. До другої корчми.

Що стояла ніби на сторожі тих воріт, які виводили на степову дорогу.

Неподалік від другої корчми, в закутку між зрубом стайні і пакіллям тину лежала здоровенна засніжена колода. Чи тут росла ця велика тополя, чи її притягли сюди на сідало для музик.

Прошка, повернувшись спиною до колоди, випростав руки з петель і опустив свій здоровенний козуб на колоду. Сорока закамешилась і наче глухо затріскотіла під берестяною кришкою.

Далі поводир примотав ланцюг за товстий сучок на колоді і позмітав рукавом кожуха сніг. На чисте місце він висипав із ковпака увесь заробіток. А тоді, зігрівши диханням ковпак, натяг його на лисіючу округлу голову із довгими патлами на скронях і на потилиці. Розклав все на купки: монетки до монеток, бублики до бубликів, пиріжки до пиріжків, а найбільше було яблук і три яйця.

Марьванна тільки поводила своєю сліпою мордою від однієї купки до другої і дзеленчала ланцюгом і здоровенним кільцем у носі.

Прошка подав рум'яний пиріжечок «козі».

— Снімі лічіну да будем трапезнічать.

Але Тимко не схотів розбиратись. А втяг пиріжок під шкуру і розкошував наїдком, невидимим для інших. А пиріжечок із хрусткою шкоринкою, був щедро начинений такою смачною та пахучою урдою, що аж ведмедиця занепокоїлась.

Перестала хрупати пересушеними бубликами, а потяглася до «кози».

Нюхтила, поводила порваними ніздрями і уркотіла.

Тимко випростав руку із недогризком пиріжка і запхав у пащу звірині.

Сам надкусив пиріжок із калиною, той, що підхопив зі снігу.

Прошка нахилився до «кози» і зашепотів:

— Слиш, Мєлашка! Марьванна тєбя прізнала! Вот тєпєрь ти єйо і кормі. Да смотрі мнє, пальци єй в пасть нє запіхівай далєко. Звєрь вєдь, одначє! А я сбєгаю — чарку опрокіну для сугрєву!… Да ти нє боісь — она нє сорвьотся с цепі! Кольцото в носу. Больно єй — страсть как. Нос у звєря — слабоє мєсто! Прошка наче й обережно відкривав кришку козуба, та сорока все ж випурхнула з неволі. Мов шуліка, кинулась до їжі. Вхопила окрушину пирога з горохом і пофуркотіла на очеретяний дах корчми.

Прошка щось закляв про якусь ввитяг зелений штоф і запхав його за пазуху. А тоді бігцем через двір і якось боком ускочив у чорний отвір корчемних дверей.

І зразу ж з-за тину і з-за зрубу стайні повитикались дітлахи. Зовсім малі і старші, а за ними і чепурні дівчата в свитках і кожушках. Одна з веселих дівчат у червоних чобітках з підківками так просто пританцьовувала. Щоб усі, значить, чули, як дзвенять її чоботи. Вона ближче всіх підступила до лицедіїв і витягла із мережаної хусточки маковик.

— А маковик він любить? — І шкірила білі рівненькі зубки.

Тимко ледь-ледь утримався від слів і, згадавши, як мукала німа з Грушок, замукав: «так, так!» і закивав козиною мордою.

Дітлахи зареготались на те мукання «кози».

Дженджуриста дівчина хотіла вломити кусник від маковика, але варені із меду та маку, а потім ще й пресовані, солодощі не піддались. І тоді дівчина усю плитку «козі». «Коза», як вже змогла, запхала Марьванні межи ременів намордника медовий гостинець. Марьвання зауркотіла, заплямкала, пускаючи просто потьоки слини. А тоді враз піднялась і затупцювала на місці, бо далі її ланцюг не пускав.

Вся юрба дітлахів завищала, заплескала в долоні, зареготала. Та врах ведмедиця опустилась на всі чотири. І наче рикнула якимось утробним риком. Тут із корчми викотився Прошка і пострибав, якось дивно викидаючи ноги, мов танцюючи.

І одночасно з поля у ворота біля корчми вступала невелика валка разодягнених гайдуків. Всі, як один, у синіх жупанах і вовчих волохатих шапках. Були при шаблях і самопалах за плечима. І вели п'ять псів на двох сворах. Тут вони й почули запах звіра. Бо вітер таки віяв із поля до містечка.

Пси просто показились — з місця завили, забрехали в зав'ял, як сказав би дід Пацюк.

Прошка намагався заспокоїти ведмедицю.

Глядачі враз щезли, наче їх і не було.

Ось і люди із корчми виступили на гвалт. Наполохана сорока з криком знялась з даху корчми і перелетіла на високу грушу.

А вершники направили коней туди, куди рвались собаки. Тимкові шмат пирога застряг у горлі.

І, як і вчора вранці, сьогодні на Тимка несло собачим смородом, дьогтем від чобіт, сивушним духом і солодким кінським потом.

І перший гайдук, що просто наїхав на лицедіїв — Тимко добре його бачив крізь дірки в козиній шкурі — закричав, перекриваючи брехіт псів:

— Ти хто такий, сучий сину?! Хто тобі дозволив на ярмарок привести ведмедя?!

Прошка здер ковпак із рожевої лисини і низько вклонився, притримуючи полу кожуха. Але це не допомагало — чіп вилетів із штофа і горілка протікала лицедієві за пазуху.

— Да ми кто?… Ми хрістянє!… Люді, значіт…. ходім, мєдвєдя водім…

— Та бачу, що водиш, п'яничка базарний! Я питаю — хто тобі дозволив сюди прийти?!

— Да я в Пєрєяславє мєдвєдя воділ… Пани відєлі і віна поднєслі… за мєдвєжью потєху… Я чєловєк тіхій, і звєрь у мєня тіхій… Ми смірниє, ваша панская свєтлость… Нє озоруєм, нє воруєм… звєрєй водім… Ми хрістянє…

— Завів: «христяне, христяне!». Ви бидло і схизмати! А ти ще й зайда!… Сьогодні й завтра! А забаришся — псами зацькую і твого ведмедя і оцю козу луплену! Та й тебе до гурту, щоб не швендяла тут всяка московська нишпорка!

Вершник здибив коня і кинув його на дорогу. За ним інші разом із собаками подалися.

Прошка висмоктав із штофа ті краплі, які там лишилися, і поляскав «козу» по спині.

— Ну, сєстріца Мєлашка! Надо ігру водіть, пока позволілі. Потом отдохньом.

Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б міг слухати, якби побачив у трьох саженях від себе свого дорогоцінного коня Лиска, свою козацьку спадщину від славного лицаря Кринки. А на ньому ще й мордатого усміхненого людолова.

Все, ніби уві сні, було Тимкові. Йому навіть пам'ять про сороку як відрубало. Він і не поглянув, куди вона поділась, куди залетіла…

За той короткий зимовий день вони обійшли всі кутки містечка і торжище за валами. Марьванна і танцювала, і горох «крала», і «млинці пекла», і «з похмілля мучилась», і «личаки вдягала»…

А ще Прошка перед селюками піднімав ведмедицю дибки і давав їй у лапи якусь ломаку або голоблю. І тоді бідна тварина показувала під голосну дудку, як пани бадьоро марширують на війну і як плентаються побиті з війни, тягнучи за собою «рушницю».

Що по обіді подаватимуть щедріше, Прошка змикитив ще біля корчми. Тому вже й не давав Марьванні свого ковпака, а повісив їй на лапу один із трьох козубків, що зберігались у великому. Та ще було досить охочих почастувати лицедіїв під час самого дійства. Тому під кінець їхніх ігор вони були вже майже ситі.

Зрештою, вони натовклись за ярмарковий день, і стільки їм накидали, що Прошка сів на важкий козуб і сказав, що треба негайно шукати десь тут притулок. Бо не хочеться йому вертати далеко в поле у промерзлий бурдей. Та у бідолашної Марьванни кригою лапи зранені. І справді: ведмедиця сіл стовпцем і по черзі підносила до своєї сліпої морди пазуристі лабети і ретельно їх вилизувала.

Та хоч їх пригощали і захоплювались їхньою грою, на ночівлю в містечку їх ніхто до себе не пустив. Тоді вони вийшли за вали і оборонний тин і почали проситись до слобідських людей на ночівлю. Бо вже бліде сонце зачервонилось і торкнулось блакитного засніженого обрію. І тут їм не пощастило. Скрізь були ярмаркові постояльці, а в стайнях та хлівах їхні воли і коні. Та й гавкоту ніхто не хотів чути, який знявся через звірину на всьому присілку.

І тільки в кінці вулиці на самісінькім краю з похилених і скособочених воріт виповзла баба, спираючись на вузлуватий ціпок.

Вона й пустила їх до себе. Хоча Прошка просився тільки до стайні, баба запросила їх у хату. Спочатку Прошка відмовлявся, але стара сказала, що ніяких звірів вона не боїться, бо завжди тільки один звір страшний — людина. І ще її батько був знаменитий мисливець і тримав у себе в садибі і ведмежат, і вовченят, і соколів…

Для дивних і несподіваних гостей стара поставила на комин залишки товстенної білого воску свічки. Крекчучи і віддихуючись, витягла з печі горщик ще теплої гречаної каші. Всипала у глибоку миску, залила козиним молоком і поклала ложки.

Малий, вже без козиної личини, лише у хустці, свитці і сарафані поверх неї, розкрив, було, рота, щоб проказати «Отче наш». Та Прошка вчасно шарпонув його за рукав: «Мовчи! Не забувай, що ти німа дівка!» Тому Тимко тільки ворушив устами.

По молитві Прошка пояснив:

— Госпожа ти моя, матушка! Мєлашка у мєня ньомєнькая, но всьо слишіт.

— Боже! Боже! І якої тільки в світі біди не буває.

Стара набрала повну ложку наїдку, відсьорбнула половину і, не опускаючи ложку, повела:

— Я як знала, що сьогодні таки до мене прийдуть люди. Мені ще й сон наснився. От я і каші доброї впарила. А то все Хвеська до себе ярмаркових гостей переманює! Он у неї вже каганець блимає. А хто вона? Та хвойда і відьма! Дві дівки в неї. Хоча іще тільки в пір'ячко вбиваються, а вже готові чортиці. Бо добре все знають, що їхня матінка виробляє, і допомагають їй. Ну, й чоловіка собі знайшла. Такий собі кравчик — по хуторах ходить і шиє. Та ще й вишиває сорочки, що не всяка молодиця вишиє! А як прийде додому, то куховарить, навіть опару замішує, калачі пече. Як вона за нього віддавалась, то її подруги казали їй, що вона здуріла! Бо вона тоді була брава дівка — ставна, цицьката, чорноброва. То зараз вона після двох дівок як діжка стала. Але у гречку спритно скаче, як і раніше! А чоловік у неї замість віхтя. Так його й називають — Параскою. Оце знов відправила його на дальній хутір, щоб пошив людям до Різдва цяцьковані свитки. Поки він там над свитками гибіє, вона собі нового крутіля прихопила. Бо відьма! Вона ще й потайки шинкарює. Не козачка, очкурня репана, а й собі горілочку потихеньку жене і шинкарює! Та хіба кому скажеш? Всі в неї підкуплені — і староста, і сотників управитель. Бо вона заговір знає. От вона сказала на Спаса, що в нього кобила до Михайлівського ярмарку здохне. І така брава німецька кобил, така руда, із зірочкою на лобі, сконала якраз після Покрови. Он як! А тепер оце собі завела крутіля — із нових панських гайдуків. Така пика масна, геть без бороди. Як той каплун! А коли не проїде до Хвеськи, то завжди на новім коні. То в нього кінь рудий, майже червоний. Потім рябомизий! І де воно таку масть віднайшло?! Зроду такої не бачила. От у мого батька, царство йому небесне, були коні. Угорські скакуни, а не якесь сміття! Ой ви коні воронії, та де ж мої літа молодії?… Ага, так оце тиждень тому притрюхало на половім конику. Бравий коник! На такому козакові гарцювати, а не цій жабі мордатій! Срамота! Таки світ перевернувся! Бо в наш час такого не було! Ти, добрий чоловіче, чужий, то, може і не знаєш… А у нас тут страшний вертеп діється!… Жили ми тут завжди, як люди. Коли позаминулого, а може й минулого, року приперлося сюди справжнє військо — сам королівський комісар і всі його псарі. Всіх, кого могли, посписували. Люди заворушились, заворохобились, закамешились. Тоді ляхи заприсяглися, що не буде ніякого згону із землі, ніяких нових податків і ніякої панщини. І справді, не було нічого такого ні зимою, ні весною, а ні влітку. Коли восени, як ото вовки налетіли на нас ляхи пани із жовнірами та гайдуками.

Сказали, що все належиться канівському старості. А хто його тут, того старосту, тут бачив та й ті королівські папери читав? І до всього привели із собою цілу турму очкурів. І що вигадали панські пси і орендарі: з хуторів повиганяли кріпких хазяїв. А в кого слабеньке господарство — тих не чіпали. А ще іроди повиганяли удовиць тих козаків, що в Лівонії пропали. За короля голови поклали, а королівські слуги вигнали на сніг їхніх сиріт і вдовиць. І пішли вигнанці, на зиму глядячи, межи люди. А скільки добра в людей пропало?!! Хіба все із собою забереш? Нові поселенці раденькі, що їм стільки добра задарма дісталось. Дуже вони радіють. Як прийде час, то все у них загарбають, як не ляхи, то орендарі. От же та триклята жадоба! Прости нас, Господи, грішних і ницих!… Бачили, скільки ото на ярмарку овець та телиць продають, та волів, та коней! То все вигнанці. Бо нема в них припасу для худоби. Все зайдам лишилось. От люди й продають. І я добру козу нагледіла, така рябенька рогуля. Так у мене ні шеляга… А моя вже старенька. Оце останній раз із цапом спарувала. На весну терен зацвіте — і козенята будуть… Та ви їжте, їжте! Ви ж у мене гості. Вже не пам'ятаю, коли в мене останній раз були гості… Все через ту відьму мене люди бояться. Кілька разів у мене біда траплялась. Ночують у мене ярмаркові люди… А в них то підпруга в коня лопне, то хтось мішки з гречкою попроколює, то на конях гриву нечиста сила позаплітає! А хто заговору не боїться?! Стали мою хату люди обминати. Але я ж знаю, що то Хвеська коїть! Я собі бравого собачку завела — вони йому протіра кинули. Ну й пропав собачка. І це все вона не сама, а її дівки. То такі злодюжки і навчені відьми, що просто страх бере! А такі тихі, як уздрінеш, чемні. Вітаються, в очі тобі зазирають, дивляться, мов янголятка! От вже де яблучко від яблуні… Та ви їжте, їжте!…

Прошка облизав ложку і поклав з тріском на стіл біля миски. Подякував господині та й відсунувся по лаві на середину цього старосвітського дубового столу аж на шести ногах. Видно, на велику родину робили. Почав викладати на зачовгані, заполіровані дубові дошкиплахи сьогоднішній заробіток.

Тимко теж перестав їсти. Він і так після всіх отих голодних днів, постійної втечі та схованок просто обжерся сьогодні. Поправив хустку, щоб не було видно, що в нього не коса, а по вуха волосся підрізане. І мукаючи, як мукала німа із Грушок, вклонився бабусі і погладив її по руці.

Стара аж сльозу витерла кінчиком намітки.

— Бідолашна дитина. Така гарненька, та хто ж тебе заміж візьме? — І знов утерла кінчиком намітки сльозу. — О! Он чуєте?! Вже її крутіль об'явився! Ач, як його пси брешуть!

І ведмедиця, що примостилась у теплім закутку біля печі після щедрого пригощення, насторожено підняла сліпу морду. Повела сторожко круглими вухами.

І тут малий, саме в цю мить, побачив серед купи денної здобичі маленьке кільце ковбаси. Піст, а хто ж їм подав скоромне? На мигах Тимко спитав у Прошки, чи можна взяти ковбасу? Прошка був веселий та й щасливий, бо аж дві срібні монети-лусочки знайшов. Прошка на них і так, і так дивився. Пробував своїми дрібними гострими зубами і знов задоволено хитав головою.

У сусідній садибі надривалися у брехоті два собаки. А третє було верескливе скавуління.

— Он як Хвесьчина сучка репетує. Якби ті псюги її не порвали. А той її крутіль, сам справді, як пес! Кажуть, він якогось хлопця-палія шукає. А той увесь панський ліс пустив з димом. Кажуть, вже знайшов сліди, а потім згубив. Все шукають, шукають людолови і людожери!!! Хрест носять, а самі гірші з тих турків!…

Тимко на мигах спитав у бабусі голку, щоб зашити торбу.

Вона й показала йому на закапелок при комині.

— Отамо візьми, дитино. Там і голки, і нитки, і ножиці є. Ще матусині.

Зі Львова їй привезли. Я б тобі, дитино, сама зашила. Та геть не бачу дрібної роботи.

Тимко зняв кришку із козубка. І йому аж дух забило: у клубочок тонких конопляних ниток було натикано стільки голок, що він здавався їжачком. Там ще лежали кістяні крючки для плетення сіток-тайників, бронзовий наперсток і моточок багряної заполочі. Але найголовніше — там була рівна цурочка із соснової кори, на яку були настромлені риболовні гачки.

Тимко одразу відчув, що ця балакуча бабуся — душа добра. Але хіба ж їй скажеш, що тобі потрібні оці риболовні гачки? Бо ти ж не хлопець для них, а німа дівчинка. А для чого дівчинці риболовні гачки? І Тимко, проказавши подумки молитву і попрохавши пробачення у Пресвятої Діви, висмикнув чотири гачки із соснової кори і позастромляв їх собі під комір свитки. Та й заходився зашивати торбу там, де вона не була розірвана.

А Прошка все ніяк не міг полічити заробіток та поскладати в козуб. Але після глибоких роздумів про те, що йому заважає, він зрозумів, що йому заважають личаки. І він роззувся.

— Боже! — Скрикнула бабуся. — Ну й смердять же твої онучі!

— Да вот так! Госпожа моя, матушка… Тут у вас, у рускіх людей, нєгдє і помиться! Сколько нє іду, а ні одной банькі нє відивал! Вот у нас, в Московском царстве, что бань, что кабаков — полнимполно! На вєсь хрістіянский мір хватіт!

— Досить тобі балакати. Отамо у печі за челюстями здоровий горщик із водою. Налий воду з горщика у різанку та змий ноги! Та випери онучі та повісь отамо біля печі на жердкубалічку… А я полізу собі на теплу піч… — Погоді, погоді, госпожа моя, матушка! Вот тє дєнєжка! Сході ти к єнтой вєдьмє да купі у нєйо цельний етот штоф вінца! У мєня сєводня празднік — Іван Бражнік! Вот думал — уморілся! Как зайду в ізбу, так і засну! Ан нєт — чєгото душу тоска нє отпускаєт. А колі чарочку опрокінєш — сразу і на душе благодать і успокоєніє.

— Хоч ти і лицедій, та, бач, гість. А для доброго гостя чого не зробиш?… Тільки я твою смарагдову карафку не візьму. Дуже гарна річ. А цій змії нічого не можна показувати хорошого — позаздрить і наврочить.

Тоді точнісінько ще впущу і розіб'ю… — Проказала бабуся і заходилась огортати голову теплим запиналом, вдягати одна на другу дві свитки.

Тремтячими пальцями Тимко роздер те колечко ковбаси на три шматки. Що бабуся не вгледить, як він споряджає ті шматки голками і гачками, це він знав. Тільки щоб Прошка не помітив його таємниці!

Але Прошка вже з насолодою плюскотів ногами в різанці. І йому не було ніякого діла до того, чим забавляється його випадкова «коза».

Коли бабуся взяла із мисника куманець та покульгала на вулицю, Тимко зразу ж вислизнув із хати за нею.

Поки старенька тьопала до сусідки вулицею, поки гуркотіла ціпком у стулки воріт, і на неї несамовито забрехали пси, хлопчина перескочив подвір'я. І зразу ж знайшов добру щілину в тесовім паркані.

Пси в мордатого були чутливі. Зразу відскочили від воріт і помчали до паркану між садибами.

Хоч настав лише початок ночі, а палаючий серп місяця проколов зоряну синь неба і висвітив блакитним сяйвом засніжений двір.

Тимко примірявся, як вчив його дід Пацюк, і послав перший протір чорному псові. Хлопчик не схибив, а пес вхопив ковбасу на льоту і проковтнув, не розкусюючи!

Поки чорний пес облизувався, рудий стрибнув до загорожі.

Тимко знов примірявся і, як ото кидають цурку, послав рудому псу другий протір. І цей вхопив на льоту запашну ковбасу.

Тимко примірявся, щоб кинути і Хвесьчиній сучці, так пси кидались на неї, відганяли від пакілля. Зрештою, таки один собака прихопив її за чубок. Сучка пронизливо заскавуліла і кинулась до своєї буди.

Саме тоді і вийшла з хати молодиця, а за нею мордатий гайдук. Білів сорочкою у дверях, а далі не ступав. Гостро цикнув на собак. Незадоволено загарчавши, пси відступили до клуні.

«Ага! Ось де мордатий сховав Лиска». І Тимко обережно відійшов від паркану. І став біля давно занедбаного сажу, щоб облегчитись. Адже за цілий день йому вдалось тільки раз заскочити в кущі. То тепер йому після вечері очі просто на лоба лізли. Він стояв і чурів, пробиваючи гарячою цівкою сніг і ніяк не міг скінчити. А так хотів швидше старенької зайти до хати.

Щоб вона не побачила, що «коза» саме зараз вибігала на подвір'я. Та не вдалося! Поки він запинав каптан, а за ним свиту опускав і на неї — вибійчаний сарафан, стара дотьопала до свого старосвітського покривленого падаючого ганку. І з великим зусиллям видерлася на дві сходинки. Перед тим поставила куманець на ганок біля різаного стовпа. Щоб не впустити, коли підніматиметься по сходинках.

Малий затяг пояс і ступив у глибокий сніг. Навпростець до бабусі — допомогти їй.

Та враз почув тихе рипіння снігу під чиїмись обережними кроками.

Пригинаючись і поволі переставляючи ноги, повернув назад. І зразу ж рипнули старі дубові плахи, і зі скрипом поволі відхилились. Крекчучи та віддихуючись, мордатий гайдук протисся крізь щілину між плахами. І обережно, навшпиньках підійшов до хати. Зупинився коло того віконця, де тільки одна кругла шибочка була прозора.

Оті три віконця із круглими скляними шибками в грушевих дошкахрамах — все, що лишилось недоторканим від колишніх гараздів. Велика рублена хата похилилась на різні боки, вгрузла в землю. А тепер її ще й снігом ледь не під стріху замело з півночі.

Мордатий і так, і так вивертав голову, зазираючи у маленьку шибочку, мов сорока в кістку.

Тут Тимко і згадав про свою вчену сороку. Що вона робить, де вона? Хто тепер зігріє її за пазухою?… Це все через них він який вже день тікає від людей до людей!…

Тимко зі злості аж хекнув.

Мордатий почув те хекання і озирнувся.

Але Тимко встиг присісти за якусь розбиту діжку.

У сінях загупала ціпком бабуся…

І саме в цю ж мить від гостроверхого тину містечка долинули веселі крики, іржання коней і цьвохкання-постріли батогів. Ще й превеликий собачий гавкіт.

Мордатий відскочив од віконця. І з неймовірною спритністю втиснувся в діру паркана.

А шум гучного, буйного виїзду наближався в нічній тиші із шаленою швидкістю.

«Це за нами їдуть!… Хтось здогадався, що я під личиною кози сховався. І тепер…» Здалеку забрехали пси заливчасто, ніби вітаючи добрих друзів. І їм лунко відповіли пси мордатого.

Та мордатий кинувся до своїх собак і, прихопивши їх за обручки, потяг у клуню.

Коли гармидер викотився на пагорбок, то хлопчикові із двору стало видно все.

Вершники на бадьорій рисі розмахували смолоскипами та залізними ліхтарнями, в яких палали смоляні тріски.

Посередині гармидеру троє кошлатих товстоногих коней бадьоро несли широкі сани. За ними на сворах бігли рябі пси.

Як Тимко уздрів смолоскипи та ліхтарні, то затрусився від жаху.

Ліхтарні його налякали смертельно. Як тоді оповідав його Батько про Юду: «взявши роту архієрейських та фарисейських слуг, приходить туди з ліхтарнями, та факелами та зі зброєю…» Тоді вони хоч і тікали козацькими проходами, та поруч був Батько — могутній і добрий захисник.

Малого тіпало зі страху. Аж піт котився йому в очі. І боявся він не того, що його зашмагають або зарубають. І Батько, і дід Пацюк вчили, що всякі муки мають межу. А до межі треба терпіти. А потім людина зомліє. І їй вже нічого не страшно. Тільки Тимкові так страшно, так страшно чекати тієї миті, коли тебе знайдуть і зловлять!

Малий заліз під похилений саж. Встиг побачити, що віконце у Хвесьчиній хаті згасло.

І зразу ж по тому на дорогу викотився шалений поїзд з собаками, смолоскипами і залізними ліхтарнями!

Тимко не помилився — всі спинились перед різьбленими стулками воріт.

Загуркали нагаями у старе дзвінке дерево! Загукали веселими п'яними голосами! Закричали, щоб виходили!

Вилетів на ганок босоногий Прошка. Він пританцьовував на обмерзлім ганку і верещав:

— Сечас! Ну сечас! Сечас, моі вельможниє пани! Ну сечас!

Прошка кинувся назад до хати.

А ця кустодія, з оголеними палашами, при списах і аркебузах, у блискучих кірасах під важкими хутряними плащами крутилась на місці, ніби в танці.

А Прошка все ще не з'являвся.

Тоді двоє вояків спішились і видерлись на ганок. Вдерлись до хати.

Ті, що лишились на дворі, трохи притихли, ніби прислуховуючись до того, що ж там діється в хаті.

Зрештою, двоє вояків витягли назовні Прошку за комір кожуха. А за Прошкою на ланцюгу чапала Марьвання.

Ще під пахвою Прошка тримав козину личину. І тонким баб'ячим голосом благав свою «козу»:

— Мєлашка! Мілая! Роднєнькая! Нє прячься. Виході. Нє боісь! Нас к вєльможной панє зовут. Будєм іграть! Будєм іграть!

Але хлопчик не йняв віри, принишк під сажем. Тоді Прошка упав навколішки в іскристий сніг і заверещав:

— Мєлашка! Козонька! Хріста раді прошу — виході! Ідьом ігри іграть!

Та малий затаївся і ледь дихав!

Тоді нижчий вояк вискочив через хвіртку на вулицю. І миттю повернувся із трьома собаками на сворі.

Він вихопив у Прошки «козину личину» і пхнув у писок собакам. Пси понюхтили, понюхтили та й потягли вояка до сажу.

Високий вояк нахилився під саж і виволік за личаки «Мєлашку».

Видно, що вони таки були добре впиті, бо не зауважили, що це перевдягнений хлопчик. Адже хустка зсунулась йому на шию і голова була зовсім відкрита.

Та все покрив Прошка. З якоюсь котячою спритністю він перетяг ланцюг на лікоть і одним порухом натяг назад на голову запинало і зразу ж згори напнув козину личину.

Бабуся в розхристаній свитці і збитій намітці видибала на ганок.

Заламувала руки і все повторювала:

— Ой людоньки добрі! Ой що ж воно буде?!! Ой замордують вас ляхи!

Але вся ця кустодія більше ні на що не звертала уваги і з галасом повернула до містечка.

Та скоро Марьванна почала приставати, ревіла і шарпалась, роздираючи собі носа кільцем.

Тоді Прошка почав проситись змилуватись, не поспішати. Як не дивно, рейтари спинились і сказали, що вони їх повезуть на санках. Тільки якщо він сам посадовить у сани свого клишоногого звіра.

Прошка й попросив, щоб псів відвели якомога далі і добре тримали коней, щоб вони не понесли.

Як його прохання вволили, зразу Прошка заліз у сани і потяг туди за собою ведмедицю.

«Козу» підхопив один із вояків і посадовив боком на коня поперед себе.

І понеслася шалена кустодія зі свистом, ревом, іржанням та собачим брехотом назад по дорозі.

Бризкали блакитними іскрами скалки криги під копитами. А вогонь смолоскипів кидав на зброю і панцирі багряні спалахи.

Спершу перед всім цим озброєним кодлом відчинились стулки головної містечкової брами.

Потім, після короткого проїзду по заснулій ярмарковій площі розчинились стулки свіжотесаних воріт. Зав цими високими воротами була весела метушня і яскраве світло.

З коня «козу» скинули просто в сніг біля дивної хатки на широких різьблених і помальованих санках. І хатка була з різьбленими і золоченими стовпчиками і справжніми малесенькими віконцями.

Посеред двору, на взірець лядських замків, було зведено вогнище.

Полум'я на вогнищі фуркотіло, іскрилося і коливалося червоними язиками, підносилося з пасами диму до здоровенного плетеного із лози і обмазаного глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних глиною.

Біля вогнища тупцювали, гріли руки чужі озброєні люди у дивних каптанах, шапках і плащах. І мова в них була чужа. Окремі слова, що долітали до Тимка крізь волохату личину, були і схожі, і несхожі. Взагалі Тимко вперше побачив стільки ляхів разом.

Як заїхали вояцькі сани зі звіром, то рейвах знявся страшний. Бо кілька свор просто оскаженіли. Та добре, що їхні псарі були не зовсім п'яні і не попускали їх із прив'язі.

От що дивно: ведмедиця, вилізши із саней, спинилась, постояла трохи.

Прошка вже почав хреститись і тремтячими вустами проказувати молитву.

І ще він не встиг закінчити молитву, як ведмедиця піднялась. Та й пішла просто до ганку великого і багатого дому.

І панцирні вояки, і їхня челядь нараз примовкли.

Прошка нахилився до лап Марьванни і по одній поставив їх на сходинку. А три сходинки вона сама подолала.

Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку і в'язку дощечок, насилених на ліщиновий обруч. Пхнув обруч «козі» і зашепотів їй на вухо:

— Трєщі, трєщі! І нє боісь!

Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем і дощечки дзвінко затріскотіли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От із таким шумом вони і вступили у панську світлицю.

Світлиця просто сяяла від безлічі яскравих свічок.

А медвяний запах свічок не могли заглушити ні гострий дух оковитої, ні солодкого вина, ні гіркуватого пива, ні смачної урди і калинових пирогів, ні дух смаженої риби.

Місця для лицедійства було доволі, хоч за столом і на лавах попід стінами не було вільного місця. Більше ляхіввояків при всій зброї і доспіхах, менше городових козаків.

А на чільнім місці, трохи ніби на узвишші, возсідало троє. Здоровенний, вже сивоусий лях із золотим ланцюгом на лискучій кірасі. Коло нього білявка потонула у синім оксамитовім плащі із золотими шнурами і бобровим коміром. І сам господар — козацький сотник. У червонім кунтушу і червонім жупані. Невеликий на зріст, але якийсь ніби грубим теслом вирубаний. Шия коротка, вилиці широкі, безкровні вуста розтягнуті в тонку посмішку аж до вух, як у жаби.

Білявка повернула голову до лицедіїв і на чолі в неї на шовковій стрічці засяяв багряний лал.

Прошка лівицею стиснув плече Тимкові, а помиком ланцюга дав знак Марьванні поклонитись «наісвєтлєйшим панам». Марьванна кланялась на всі чотири боки, а лицедій півником викрикував своє.

— Ясновєльможниє пни! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєжью науку! Да вот штука, что ми вчерась в корчмє горько пілі, сладко єлі.

Поєтому то к вам, наісвєтлєйшіє нани, опоздалі. Покажіка, Марьванна, как ми пілігулялі!…

І знов почалась та сама «ігра», що й удень біля корчми. Тільки Прошка побоявся повторити свою хитрість із пляшкою та оковитою. Просто Марьванна показувала, як у неї «болить з похмілля голова». Ведмедиця «пекла млинці», облизувала лапу — «обпечену руку», веселиласьтанцювала, коли до неї «на бліни прішлі блядуни»… Звичайно, далі лицедій наказав Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як баби ходять на ставок купатись і пробують ногою, чи тепла вода. При тому він вихопив у «кози» обруч із дощечками, клацав ними щосили і виспівував дурним голосом:

Білявка в дорогоціннім оксамитовім плащі зацікавлено дивилася і уважно вслухалася у всі базаринки Прошки. Хоча було видно, що половини всього вона не розуміє.

Ще Прошка, зрештою, ужив свій бубон, що весь час у нього метелявся при поясі. Прошка калатав щосили — Марьванна тікала від «кози», а «коза» її наздоганяла і буцала.

А далі ведмедиця мала показати взнадобилась рушниця. Один із рейтарів наказав своєму пахолку принести свій карабін.

Прошка вставив той карабін у лапи ведмедиці і задудів щось схоже на турецьке. І потяг за ланцюг по колу вчену тварину. І ведмедиця кумедно переставляла пазуристі лабети, високо їх піднімаючи.

Білявка із зеленим венеційським келихом у руці уважно, але ніби злісно, споглядала «турецьку муштру».

Цього разу Прошка, певно, перегнув палицю — занадто довго тупцювала Марьванна на задніх лапах. Так довго навіть вона не могла витримати ходіння на задніх лапах. Ведмедиця впустила на долівку карабін, стала на всі чотири і заходилась його шарпати своїми страшними пазурами.

Вже й рейтар зі страшною лайкою кинувся забирати у звіра чудової німецької роботи карабін.

Але Прошка відчайдушно кинувся йому навперейми:

— Пан! Пан! Нє надо! Она сдуру может задрать!

Підпилий вояк заволав:

— Пся крев! — І потяг з-за пояса пістоль.

Та він не вистрелив у ведмедицю.

Це ведмедиця щосили лупонула пазурами по колісчатому замку. Запобіжник зіскочив. Пружина звільнилась, і сталеве колісчатко з тріском викресало із кременя цілий сніп іскор. І зразу ж гахнув постріл. Спалах і густий дим залив світлицю по низу.

Всі просто отетеріли.

Першим отямився вирлатий сотник.

— Нікого не влучило? — Проникливо спитав він.

— Влучило, влучило… — Простогнав товстий кухар.

— Кого? — Стрепенувся сотник, а всі мовчали.

Білявка притулилась до сивого ляха.

— Та ні в кого, а в барило із грушевим квасом.

Дим осів помалу. І всі побачили, що Марьванна сидить на задніх лапах у калюжі квасу. Морду поклала на барило і обхопила її згори, мов говорячи: «І що я наробила?!» При цьому видовищі п'яне панство заревіло, загоготіло, застогнало!

І білявка, нарешті, засміялась. Злегка похитуючи білим личком і пускаючи самоцвітом багряні іскри, вишкіряла рівнесенькі зубки з-під пухкеньких коралових вуст і заливалась дзвінким сміхом.

Як старший лях побачив, що білявка сміється, аж просяяв весь, ніби помолодшав.

«Коза» Тимко стояв ні в тих, ні в сих і зачудовано зирив зі своєї волохатої схованки на біляву панну.

Сивоусий лях щось сказав на вухо білявій. Вона відповіла йому голосно сміючись. Тоді він дуже поважно звернувся до сотника.

Сотник аж сочив, схилив у послуху голову. Вислухав ляха, ловлячи кожен звук. Наказав комірничому:

— Нехай поки що сидять у кутку. Та дай їм вареників з урдою. Нехай московські блазні теж святкують. Хто їх ще так почастує?

Прибіг пахолок і поставив перед лицедіями добру макітру з гарячими варениками.

Прошка, як завжди, згадав якусь їхню бобану мать, і пообіцяв, тільки невідомо кому — сотнику чи ляху? — таки показати знов таки ту саму бобану мать! Після цього стяг свого довжелезного латаного-перелатаного кожуха. І сам сів, і «козу» посадовив.

— Ти, Мєлашка, кормі Марьванну. І сама нє плошай. А я подрємлю малость… — Сказав Прошка і, притулившись брудною сорочкою до теплих кахлів, миттю заснув.

А в світлиці тільки починалось шляхетську гульбище. Для початку сивий лях наказав своїм пахолкам принести барило щирого токайського вина. Наливали в келихи і чарки. Лили і мимо! Пили і віншували один одного.

Звідкіля й об'явились панські челядники-музики. Весело завищала скрипка, задзвеніла лютня і засвистіла флейта. Під бадьору музику виголошувались такі гучні здравиці, що можна було подумати, ніби це вшановують самого короля і його родину, а не командира рейтарського загону, що «поспішав» до Канівського замку. Дивно поспішали польські рейтари вже четвертий тиждень із Києва до Канева. Так поспішали, що в одних містечках і на три дні спинялись. А де тільки на ночівлю, або просто на обід.

Але ніде не відмовлялись від щедрого «русінського» пригощення. А раптом воно їм видавалось не дуже щедрим, то кіннотники виразно натякали хазяям, що гостям треба і подарунки піднести.

Надвірні козаки кланялися, розтягували роти в усміху і несли, як сказав би Прошка, «поднос». Він кілька разів удень повторював: «Москва, мілок, поднос любіт!…». А меншії люди — селюки, міщани та сім'ї козаків-уходників — ті й писнути не могли.

Під музику добре пилися чужі медивина та й пивогорілка. І добре жерлася і чорна ікра, і осетровий балик запорізький, і смажені в сметані карасі, і юшка із стерляді, і, звичайно ж, неповторна смажена печінка миня! Білява панна зовсім ожила і улесливо, але дуже наполегливо, звернувся до поважного ляха:

— Вуйку кохани! Запрось мнє вачпан до таньца! — І цмокнула його в червону щетинисту щоку.

Отут така музика вдарила, така забава почалась, що Тимко і про найсмачніші вареники з урдою забув, і про Марьванну. І залізний ланцюг випустив із рук.

Бо панна, мов метелик із кокона, звільнилась із дорогоцінного плаща і постала перед усіма у сяючій золотом парчевій сукні. На її довгій оголеній шиї важка низка перлин спалахувала теплим сріблом. А в глибоченнім вирізі сукні між двох білих пружних опуклостей блискотів золотий медальйон із кривавими лапами.

Крутився, наче молодий півень і по всій світлиці просто носив небогу в обіймах.

Молоде вояцтво в захваті ревіло своєму гершту: «Сто лят!», тупотіло ногами, гупало кулаками по дубових дошках козацького столу.

Вирлатий сотник піднімав разом із ляхами келих, горлав: «Сто лят!» і непомітно стежив, хто і як із його козаків «радіє» панському веселію.

А малий тільки й бачив, що спалахи світла на золотій сукні, пасма білого волосся, що вибилось з-під зеленої шовкової стрічки, величезні блакитні очі в обсаді пухнастих закручених він. А часом і маленький гаптований золотом черевичок, що з'являвся з-під сукні при особливо швидкому повороті…

Коли танець скінчився, всі скочили на ноги, загукали в один голос: «Сто лят!» і навіть кілька рейтарів лупонули з пістолів у стелю.

Сотник розтяг тонкі вуста в улесливій посмішці і тільки кланявся командиру рейтарів, підіймав келих і проказував:

— Ваша милість! Ваша Милість… У мене немає слів!!! Немає слів!…

Сотник поставив на стіл келих, ляснув у долоні і гукнув когось.

І зразу ж, поки лютнист підтягав струни, із сіней зайшла зграбна чорнява дівчина. І несла на карбованій таці зелений глек та два зелених кухлі канівської роботи.

— Ясновельможне панство! Любі гості! Для втамування спраги і насолоди душі випийте нашого узвару! — Сотник схопив глечик і наповнив зелені кухлі…

Марьванна, почувши волю, вигребла із макітри вареники. Як їй вдавалося запхати собі в пащу через вузький отвір шкіряного намордника, а які просто розквасила собі по всій морді. Після вареників піднялась і попхалась потиху попід стіною. Вишукуючи якісь крихти та окрушини. І наштовхнулась на барило з пивом. Спочатку ніяк не могла ухопити чіп. Але, зрештою, якось боком прихопила його через щілину між пасами шкіри і висмикнула із барила. З шипінням і плюскотом зачуріло пінне пиво на долівку. А кмітлива Марьванна підставила під пінистий струмінь пащеку і намагалась якомога більше засмоктати хмільного пійла.

Товстий кухар, а він був зовсім тверезий, кинувся до ведмедиці. Вхопив її за густу шерсть на чубку. Але вона, просто як людина, відтрутила його лапою і він із зойком гепнувся на підлогу.

Ось тоді й інші звернули увагу на те, як ведмедиця намагається насмоктатись пива.

І «коза» Тимко отямився і скочив до ведмедиці і схопив її за ланцюг.

Але панна гостро наказала: «Не руш!» Пила узвар малими ковточками і весело, дзвінко сміялась, споглядаючи ведмежу пиятику.

Від затишшя прокинувся Прошка. Протер кулаком очі і закричав на Марьванну.

— Машка! Блядь ти сраная! Ану на мєсто!

Марьванна підвела сліпу морду і неохоче почапала до хазяїна, клацаючи по підлозі довжелезними паззурями.

— Чого він її перебив? Було так цікаво!… — Невдоволено закопилила губи панночка.

— Ти, блазню! — Гарикнув стражник. — Чого ти перебив ведмедицю?!!

Бачиш: ясновельможная панна сердиться!

— Да я так… Для порядку… Єжелі ясновельможная панна позволіт, я покажу єй хітрость с баклажкой віна…

Панна милостиво дозволила.

Прошка, послабивши намордник, показав той самий фокус, що й біля корчми. Тільки що не з глиняною баклагою, а із срібною пляшкою. Ті кілька добрих ковтків оковитої, що дістались Прошці, «поправили» його. Він зробився знов верткий і бадьорий, як би й не товкся перед тим цілий день і майже всю ніч.

Потім Прошка «поговорив» щось із Марьванною, пошепотів їй щось на вухо і вона «на згоду» закивала головою.

Панночка із дитячим захватом дивилась на це лицедійство московитина Прошки.

А Тимко з не меншим захватом дивився з-під личини на панночку. Тут півнячим голосом Прошка оголосив, що Марьванна зараз покаже, як бусурмани їхньому Магомету моляться. І заревів голосно і пронизливо, мавпуючи заклик муедзіна! Аж пси на дворі збрехнули на його завивання.

І зразу Марьванна звелась на задні лапи, а передніми закрила морду.

Потім опустилась, припала мордою до підлоги, а гузно високо задерла.

І так кілька разів під дике завивання Прошки.

Панночка неймовірно розчулилась і щось зашепотіла дядечкові на вухо.

Сивоусий лях насупив брови і розвів руками: «Що з вами, з красунями, зробиш?…» і одразу покликав свого пахолка. Той звідкілясь, з-під довгого каптана витяг золоту монетку і подав панночці.

А вона вже покликала «козу» і вклала їй у гарячі репані пальці дорогоцінний золотий пелюсток монети.

«Коза» схилила дерев'яну морду і дерев'яними вустами ніби поцілувала пещену ручку шляхтянки.

«Коза» зразу ж віддала монету Прошці.

Прошка впав на коліна і потяг за ланцюг ведмедицю. І отако, стоячи навколішках, він разом із ведмедицею кланявся панночці. І з його сірих олов'яних очей котилися гарячі сльози.

— Іди, іди. Твої забави скінчились! — Суворо виголосив сотник.

Прошка звівся на рівні ноги і ведмедицю підняв на весь зріст. І вдвох вони порачкували до дверей, вклоняючись і хазяїнові, і гостям.

Так вони опинились у прохідних сінях, з яких на двір вибігали пахолки і в які забігали з двору люди.

Прошка хотів погрітись біля велетенської жаровні під плетеним комином.

Бо надворі ще глупа ніч, ще й до о півнях багато часу. І ніхто їм браму не відчинить зараз, щоб вони повернулись до ласкавої бабусі досипати сни у її старосвітській хаті.

Але ціле кодло п'яних польських пахолків прогнали їх, ледь не штурхаючи ратищами в спини. Наказали їм іти геть, бо собаки від звіриного духу просто казяться.

Отак їх витурили з панського двору, навіть не дали біля комина погрітись. І що добре Тимко запам'ятав — перед ляхами ніхто із місцевих не захистив. Тільки раптом один із місцевих гайдуків хотів чомусь вхопити за шкуру «козу». Але ведмедиця якось зауркотіла утробно, і той воячок у вовчій кучмі відсахнувся і більше не поривався зупинити лицедіїв.

Яскравий палаючий серп місяця і незліченні грудневі зорі добре світили на засніжену землю. Блакитними іскринками мигав сніг. Але тіні від місячного сяйва падали темні й непрозорі, як найгустіший атрамент.

Прошка накрутив ланцюг на руку і тримав Марьванну просто за обручку.

Чапав поволі, загрібав іскристий сніг стоптаними личаками і дивно сопів.

Тимко все ще не бажаючи знімати козину машкару, випередив лицедія і зазирнув йому в обличчя.

Малий схопив за бубон, що без діла метелявся при поясі.

— Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам… та вам… сама панна!!!

Сама панна за ігру дала золотого!

— Шша, малєц! Тогото і плачу! Да у нас на єтот золотой вот так можна года два прожіть і нє тужіть!… Да нєт! Вру — гораздо болєє тово, і каждий дєнь по чарє віна іспівать!!! Да как я только вєрнусь в наше родімоє царство, золотой вміг отбєрут. У нас золото нє позволєно подлому люду!… Да і лєпшим сказано: злато, что заімєют в чужіх землях, надоть в казну царєву вєрнуть… Да і стрєльци на граніцє мєня за енто злато лібо в ізмєну ляхам запішут… Лібо — удєлают!… А дукат промєж собой, так, како стражніки різи Хрістови, в кості і в зєрнь розиграют…

— Дядьку, дядьку! — Зашарпав Тимко лицедія за полу. — А золотий сховайте в онучу і мовчіть. Нічого їм не кажіть! І дукат лишиться у вас! — Радісно порадив хлопчик з-під машкари.

— Нєльзя у нас власть обманивать!… «желі у нас подлий чєловєк с золотом об'явітся, его в одін міг, і дажє моргнуть нє успєєт, єго викажут стражнікам. Ілі дякам разбойнаво пріказа… А там мастєра зєло вєлікіє!

Лібо на дибу вздьорнут, лібо так батогамі пропарят, что в крові іскупаєшся!…

Прошка замовчав, утер сльози і так голосно висякався аж ведмедиця морду повернула.

Малий був дуже засмучений поясненням Прошки і почав думати, яку б добру пораду дати ведмежатнику. І нічого не міг придумати.

Так вони мовчки втрьох і тьопали засніженою вулицею, то поринаючи у чорну тінь без сліду, то виринаючи в блакитному місячному сяйві. Вони йшли мовчки. Але собаки, тільки до них долинав запах звіра, миттю скаженіли і здіймали шалений гавкіт. В іншу пору від рейваху такого із хат повискакували б люди. Та зараз був ярмарок. А в ярмаркові дні, особливо ночі, все не так.

— Куди ми йдемо? — Зрештою спитав Тимко.

— Да глаза би мої нє відєлі! К жідовіну ідьом золотой пропівать! А пропаді оні пронадом, такіє панскіє ласкі!!!

Коли вояки товклися біля старосвітської садиби, а потім і забрали з собою лицедіїв, мордатий сидів тихо. І молив Бога, щоб його пси, яких він запер у клуні разом із конем, не подавали голосу. Все було гаразд. Але Хвесьчина сучка розбрехалася без всякого угаву. Та на таке ледащо ніхто не звернув уваги.

Потім мордатий обережно, на два пальці, відхилив двері і прислухався.

Сучка вибрехалась, і запала така тиша, що було чути, як перегукуються при брамі стражі і вояки, які привезли лицедіїв. Коли і цей далекий шум затих, мордатий сказав полюбовниці:

— Хвесько! Піди та дізнайся, що там таке трапилося… Щось там не теє…

На босу ногу чоботи, так сяк плат на голову, на плечі кожуха, і вже була перед хвірткою.

Постукала, а як ніхто не відгукнувся, що штовхнула незамкнену хвіртку і заскочила на подвір'я — та й до хати.

І тут двері були незамкнені.

Навпроти челюстей печі, якраз при вікні яскраво палали скалки у просвіті, час від часу закручуючись червоними жаринками. Жаринками опадали в різанку і з шипінням гасли.

Старенька бабуся стояла рачки і віхтем визбирувала воду з долівки і оджимала в різанку.

— Бабусю, голубонько! Ви мене чуєте? Чого це ви двері не зачиняєте?

Такий зараз час непевний! Треба стерегтись… А я оце поклалася спати і навіть не повечеряла! — Хвеська прикрила рукою рота, бо тількино вона виїла з крутілем миску сиру з часником і запила добрим кухликом варенухи. — Лягла зразу спати, як тільки темно стало… Бо мені щось голова боліла, так боліла! А щоб заснути, так я півчарочки наливочки випила і зразу заснула.

Отож я сплю, сплю, і сниться мені щось таке погане, страшне… Ніби вовки вашу хату обступили і виють, виють! Прокинулась — коли бачу: у вас віконце світиться. Думаю: треба мою милу сусідоньку, нашу бабусю, провідати! А чи не сталось там якоїсь пригоди раптом?…

Старенька крекчучи підвелася і широко розставила руки. Бо Хвеська нахабно впритул приступила. Тільки що не штурхонула здоровенними цицьками стареньку бабусю. І витягала щосили шию, намагаючись зазирнути через голову старої.

— Спасибі тобі, сусідонько, за турботи, за те, що згадала стару. Ходи собі з Богом, сусідонько! Іди додивляйся сни. Та нехай тобі добрі сни насняться!

Хвеська ще раз зазирнула за стару, ставши аж навшпиньки. Хмикнула задоволено, крутнулась і, не попрощавшись, вискочила з хати. Вона миттю проскочила на своє подвір'я.

Прожогом залізла на піл до коханця під теплу ковдру.

— Уууу! Так замерзла, аж зуби цокотять! Погрій мене, котику-мурчику мій миленький!…

— Погрію, погрію! Ти діло кажи!

— Та яке там діло?! Я тобі вже казала: у старої лицедії заночували. А як за ними кустодія лядська прискочила ти сам бачив. Може вояки щось і шукали. Тільки певно нічого не взяли. Бо такий здоровенний козуб просто на долівці лежить, і з нього такою рівненькою купою вивалились два менші козубки, якісь дудки, ганчірки чи онучі. І здоровенний моток лика.

— То вони личаки нові плетуть, як старі подеруться…

— Ото і все!… Ну, погрій мене, котику-мурчику. Бо моя киця так замерзла, так замерзла… От помацай — холодненька і сухенька, як у дівчинки… Ну помацай, котику мій миленький! Ну помацай!

— Отакої вигадала! Що я — парубчак який, що куни ще не торкався? Ти ото, Хвесько, як сухе, то намасти сметаною. Та добре ноги задери і розчепір, щоб ото мені черево твоє не заважало! Чуєш?!

Хоч мордатий не вже не довго і не глибоко човгав у Хвесьчиній куні, невірна молодиця настогналась і навищалась досхочу. А в кінці, просто завивши по-собачому, намагалась вкусити його за плече. За це одержала доброго ляпаса. Від цього ляпасу застогнала, струсилась у судомах і з солодкими сльозами опала на постіль.

Мордатий обтерся її сорочкою, кинувши:

— Ну й тече з тебе! Як із телиці!

І поляпав босими ногами до столу. Вхопив навпомацки глечик і пожадливо ковтав кисляк, аж у горлі булькотіло. Перервався і спитав:

— Хвесько! Куди ти мої чоботи запхала? Долівка, як крига! Ти що, раз на тиждень піч розпалюєш?

— Котику мій солоденький! Іди, я тобі ніжки зігрію, я тобі ніжки поцілую!

— Одчепись ти зі своїми поцілунками. Де мої чоботи?

— Ой, котику-мурчику! Я така дурна, зовсім забула, як тебе бачу — геть все забуваю…

— Та не базікай, кажи, що забула?

— Там на лаві ще лежала полотняна торба. Не старої. І ще червоні чоботи… з підківками… І ще там була шапка-мазниця…

— Хвесько! Швидко розпалюй посвіт! Та швидко, швидко!

— Що трапилось, що таке?!

— Не репетуй!!! Мені зараз, зараз треба до цієї старої шкапи — Чого, для чого? Та що з неї візьмеш?!

— Оті чоботи і шапку! Все сходиться — і червоні чоботи, і шапка-мазниця. Вони були на тому палієві, що панський ліс димом пустив!

— Та чобітки наче дитячі… Який там палій?

— Ти, Хвесько, дурна баба! Ну хіба малий вогню не викреше? І червоного півня йому легше пустити! Легше причаїтись, бо мале!

Вже не криючись, мордатий пройшов крізь дірку в паркані і штурхонув старосвітські, обковані фігурними штабами, двері. Але двері не піддалися.

Тоді він застукав кулаком по дзвінкому дереву.

З-за дверей старечий голос, перериваючись, спитав:

— Хто там тиняється серед ночі? Га?

— Відчиняй, стара! Я стражник пана Мальхаревського. Ти переховуєш паліїв і злодіїв!

— Ні тебе, ні твого пана не знаю і знати не хочу! Іди геть! — Вже не затинаючись відповіли з-за дверей.

Мордатий спробував силою відчинити двері. Але вони були добре спрацьовані старими майстрами. Нічого в нього не виходило. І скоро його хмільний запал перейшов у безладну лайку. А потім він і взагалі відступився, кинувши на прощання:

— Ну почекай, стара курво! Як зійде сонце — по тебе прийдуть.

Мордатий відхилив плаху паркану і опинився на подвір'ї Хвеськи.

Спочатку стара рибацька вдова почула, як вискнув її рябий собачка. Тут вона відчинила двері і побачила, що через перелаз переступає странній, не тутешній чоловік. Подорожній був у темній киреї з відлогою, а на плечі тягнув якісь ніби шисти.

Вдова чомусь застигла і навіть двері не закрила, ні ширше не відкрила.

Він сам ширше розчинив двері і пройшов повз хазяйку через сіни до хати. На образи перехрестився, та відлогу з голови не скинув.

— Ось хрест святий, моя матінко, що не можу лиця показувати! — Притишеним голосом сказав незваний гість. — Та вам краще мене не бачити. Бо раптом знов до вас прискачуть, та й почнуть питати про мої прикмети. Час такий непевний… Ще почнуть мордувати. А людське тіло слабе, може піддатись… Скажіть, моя матінко, а вони про хлопчика питали? У чорній мазниці із червоною стрічкою. І ще на ньому був пояс червоний вовняний луцького візерунку… Чого ви, моя матінко, мовчите? Ви мене не бійтеся! — Добрий чоловіче, мені за себе не страшно. І так зажилася — вже нікого моїх нема. Тільки от я скажу, а раптом від того комусь біда буде?

— Вони конокради й душогуби! І їм вже амінь сказано! От вони у вас двічі були. Перший раз не довго. А другий раз вони у вас, моя матінко, обідали…

— Обідали? Та вони мене обдерли! І сало, і яйця, і хліб і горщик каші — все потріскали! Як сарана! Ще й гуску забрали та й подалися до війта бражничати!

— Бачте, а от про гуску я й не знав… То що вони про хлопчика говорили?

— Та що вони там про хлопчика говорили? А нічого… Так, сміялись над одним, що він того хлопчика палієм вважає. А він їм казав, що його приятель йому казав, що таки певно палій — малий у червоних чоботях із підківками, у чорній мазниці із червоним верхом… Та ще він їм казав, що він того хлопчика вловить! А вони йому казали, що пан їх послав парубка і рабиню ловити!… Ти б ото побачив, через яке ледащо такий соколик пропав! Якби вона пропала, то й не біда. Але вона і його в могилу потягла! І таке воно мале, чорне, та ще й у ластовинні. Тьху, та й годі!

— А звідки ви знаєте, що вони обоє в могилі?

— Та кому ж іще, як не мені знати?! Вони тікали по річці до Дніпра. Як вони прокинулись і вийшли з хати, я не чула. Вони вийшли потайки і від мене, і від хлопчика. Бо він до них як би прибився. А там, за горою зробилась в Дніпрі опарина… Воно туман був, і густа опасть… Вони обоє в опарину і пішли… Гайдуки ті мені показували зелене запинало. Довге і дороге. Воно за край криги зачепилось. А їхній отаман просто з конем звалився у воду.

Отамана вони врятували, а коня його під кригу затягло. Ми, рибалки, знаємо, що з Дніпром-батьком не можна жартувати! Думають, як крига постала товстенна, то можна й не берегтись, бігати, як по полю?! Еге, як би не так! Ага, в хлопчика ще була вчена сорока. «Бабамама» говорила.

— А хлопчик не пішов під кригу?

— Тю на тебе, чоловіче! Ну як ти не розумієш? Я ж тобі по-людськи кажу: коли гайдуки повернулись до мене сушитись, один все поривався вловити хлопчика. Бо хлопчик тоді тікав від опарини, коли вони скакали до опарини. А коли вони до мене їхали сушитись, то хлопчик десь у кущах подівся…

— А куди гайдуки збиралися далі? Не казали?

— Та я ж тобі казала, що вкрали в мене гуску і подалися пиячити до війта.

— Не плачте, матінко. Ось вам гроші… Та я вас знов питаю не про війта, а куди збирались гайдуки?

— Не знаю… Та певно, що назад до свого пана, щоб похвалитись, що втікачів під кригу загнали… А гроші твої, чоловіче добрий, я не візьму, бо я тебе не знаю. І не знаю, чи такі великі гроші чисті?

— З моїх рук вони чисті. А до мене — не знаю. На грошах завжди є кров.

— Я не про те, чоловіче. Я про те, чи вони не чортові?

— Не чортові. Ви, матінко, на них купіть собі гуску. А ще замовте службу по парубкові і рабині.

— Тю на тебе, чоловіче! Та вона ж поганської віри! Ти що — нехрещений чи єретик?! Га?

— А часом він вам не казав, що вона хоче хреститись?

— Та казав… І вона казала. Вона й «Отче наш», як всі вечеряли, не збиваючись, сама проказала… А до чого це ти?

— От і замовте службу по утоплених… А мені оце скажіть: чи на річці де є опарини?

На річечці немає опарин. Але трясовина там навіть у люті морози не застигає… Хочеш подивитись на опарину?.. Страшна опарина. За один день двойко забрала… І коня затягло під кригу… Течія там!… Думаєш знайти хлопчика?.. Хто ти йому будеш?

— Батько!

— Схоже. Щось у ньому таке затяте, як і в тобі. Він щось говорив наче, що батько йому наказав іти до Києва, якщо він не повернеться на…

— Покрову…

— Точно, що малий такий навіжений, як і ти! Ну хто при здоровому глузді серед зими одну дитину жене до Києва? Та ще в наш час?! А воно таке мале, а таке запекле, що й пішло!.. Ну, обоє рябоє — що син, що татко! Ага… Ти, якщо хочеш його наздогнати, якщо він не замерз десь у яру, то йди шукай його сліди отам о на кручах… Ці, як вертали до мене сушити отамана їхнього, сліди хлопчика загубили під вербами…

— І ви, моя матінко, це все пам'ятаєте?

— Як треба, то все згадаю! Ще не здитиніла!

— Тоді треба, моя матінко, щоб ви пригадали, а чи не збирались вони куди далі після війта?…

— Щось говорили, що треба в садибу панську сповістити про втікачів і на ярмарок заскочити. Гріх, казали, ярмарок проминути…

— Де на ярмарок найкращий шлях?

— Тільки один є подом. Бо горбами зараз далеко не зайдеш. Отам о, через річечку, за грудами сходяться Три Яри. Ти їх одразу пізнаєш. Через середній яр якраз вийдеш на ярмарковий шлях… Ага, і ще от що пригадала: той говорив, що на ярмарок приїде якийсь Сметана на новім коникові. Всі вони говорили, що коник добрий пробіяка.

— Якої масті — не згадували?

— А як же! Половий коник під турецьким сідлом.

Чоловік замовчав. Здавалось, що він навіть не дихає.

Стара теж застигла і мовчала.

Мовчанка тяглася неймовірно довго.

Нарешті, чоловік під киреєю глибоко вдихнув повітря і голосно видихнув. — Пригадайте, — прохрипів спраглими вустами, — моя матінко, а чи не говорили вони — чого цей Сметана так на ярмарок поспішає? Цього коня продавати? Чи ще чого?

— Та ні, всі сміялись, що він до якоїсь шинкарки на зальоти.

— Що за шинкарка? Вдовиця?

— Та ні! Говорили тільки, що в неї чоловік — дурень, та дві гарні дочки.

— До такої старої полюбовниці? Щось воно не того…

— А я хіба знаю?..

Чоловік помовчав, а потім, вирівнявши і дихання, і голос, проказав:

— Матінко моя! У вас на комірних дверях добра сітка висить. І кармачок теж. Позичте, якщо ваша ласка…

— Бери!… Ти його заріжеш, чи задушиш, чи цуркуватимеш?

— Я його на кармак вловлю і на кукан насилю.

— А сітка?

— А сітка на панських псів… Ось що, моя матінко, раптом сітка порветься, чи кармак лусне, і я не зможу позичене повернути — то ось вам застава!

І чоловік дзвінко припечатав на кришку діжки з квасом цілий йохим-сталяр…

Стара не утрималась і зі шпарки дверей стежила, як раптовий гість іде вниз по глибокому снігу поміж яблунями. Скинув з плеча ті довгі свої чи шисти, чи довгі дощечки. Поклав на сніг. Щось, нахилившись, робив із ними. Нараз випростався трохи, нахилившись ніби вперед, змахнув і вдарив тонкими шистами у сніг. І зразу посунувся з місця і отак о, напівзігнувшись, полетів униз, петляючи межи засніженими яблуньками та вишеньками.

А ще кілька тижнів по тих відвідинах садиби рибацької вдови рябий песик не хотів заходити до хати. Якщо стара вдова брала його за обручку і тягла до хати, він скавулів, огинався, і, зрештою, вирвавшись, тікав кудись під розсохлого старого човна.

Потім песик все ж заспокоївся і забігав до хати. Але завжди обминав те місце, де стояв чоловік у киреї з відлогою.

Споглядаючи таку чудасію, рибацька вдова хрестилась. І йшла помацати в закапелку комина, а чи не щез раптом той здоровенний срібний таляр, як ото вмить і назавжди щез із хати странній. Але таляр ваговито лежав на місці.

А на першу монету, як і загадав странній, вона собі аж п'ятеро гусей купила і молитву замовила за упокій душі закоханих утоплеників.

Чоловік у киреї, з підіткнутими полами, плавно скотився з горба на річище.

Широко човгав лижами по твердому злежалому снігу. Пробіг може сотні півтори саженів, як став і плавно, ніби послизгом, підплив до кущів осоки. За осокою у просвіті між товстенними вербами пообіднє сонце золотило злежалий сніг на схилі високої груди. І синіми тінями чітко малювало сліди аж до буйних заростей реп'яхів на самісінькому версі.

Мандрівець нахилився, відв'язав лижі. Потім і лижі, і палиці ніжно обгорнув накидною сіткою з безліччю глиняних грузилець, а тоді туго стягнув плетеною шовковою шворкою. І все закинув за спину, як ото мушкета чи карабіна.

Коли чоловік підступив до початку слідів всякі сумніви в нього пропали — чоботи були невеличкі, як ото на підлітка. У кількох місцях, де сніг не обсипався, добре відрізнявся відбиток підківок. Підківки були і на каблуках, і на носках.

«По таких карбах і панський лакиза слід пожене! Ах ти ж матері його ковінька!» — закляв шукач і подерся вгору по крутому схилу. Кілька разів він зависав на одних руках, вчепившись за кущі. Вже перед самісіньким верхом покотився вниз. Але затримався і рачки виповз нагору.

По слідах спочатку поспішив до урвища, що нависло над опариною. Та на півдорозі до урвища побачив за кущами реп'яхів, що ті ж самі сліди ідуть назад від прірви. Тільки трохи нижче по схилу на Північ.

І він, не гаючи часу, пішов по тих слідах від Дніпра.

В якомусь бляклому небі сонце невпинно спускалось до обрію.

«Треба швидше до тих Трьох Ярів дістатись!» Знову став на лижі і широкими розтяжистими кроками, щосили штовхаючись налицями, побіг гребенем високого груда.

Здоровенні зграї щиглів, чижів і чечіток, налякані бігом людини, із голосним криком пурхали з поживних реп'яхів.

І спалахували в променях передзахідного сонця сотнями червоних, жовтих, рожевих і білих самоцвітів.

На рівному і на невисоких пагорбах подорожній був добрим лижварем.

Та при крутому спуску з гори на шлях не втримався на ногах і впав з усього розгону.

Далі він не став спускатись на лижах. Одну лижу, що лишилась на нозі, зняв. А до другої пробився, кульгаючи і борсаючись у глибоких кучугурах.

Коли ж він спустився в найглибшу улоговину перед Трьома Ярами, то тут і згубив сліди підкованих чобітків. Вони кінчались за яких десять сажнів біля краю шляху. Далі все було затоптано людьми, заїжджене полозами саней, забите дрібними ратицями овець і кіз, копитами коней, ратицями волів і корів, слідами собак. Тільки в кількох місцях побачив виразні, окремішні людські сліди. Здоровенні сліди, сліди личаків. Але не нашого плетива, як на поліссі. А поруч сліду личаків ще й здоровенні ведмежі сліди.

Проте далі й сліди дивних личаків, і відбитки ведмежих лап було затолочено людьми.

На всяк випадок, странній пошкутильгав до Третього Яру. Там слідів було зовсім не густо.

Всі сліди завертали сюди, до Другого Яру.

А на південь, у Перший Яр, не показував жодний слід!

Зрозумівши, що витрачає дорогоцінний час, поки світить сонце, він поспішив Середнім Яром.

Він краще затягнув пояс і поправив відлогу, бо починав наче потягувати гострий вітерець.

Якийсь вершник, підпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловіка у темній киреї:

— І чого ти, очкурю, шастаєш по дорозі? Золотого згубив?

Чоловік з-під відлоги хрипко спитав:

— Ведмедя і литвина у личаках не бачив?

— То ти ведмедя згубив, очкуре сраний? Ох-хо-хо! Ведмедя?!! Ох-хо-ха-ха!

— Чоловіче, як не бачив, то їдь собі з Богом!

— Та ти мені, козаку… Та щоб я ото їхав?!

— Та я тебе!…

І пустив коня прямо на подорожнього.

В цю мить вітерець підхопив з дороги дрібні соломини, якесь сміття і поніс коневі назустріч.

Тільки це сміття закрутилось навколо вершника, як кінь шалено загоготів, аж ніби йому в череві забулькало. Здибився і в неймовірному стрибку відскочив набік від перехожого. Вершник ледь втримався, вчепившись за гриву обома руками. Отямившись, він намагався натягти узду.

Та кінь, рвучи собі залізом губи, шаленим чвалом помчав по дорозі до містечка.

І вже від західного червоного сонця понеслася поруч із конем довга, довжелезна синя тінь, залазячи аж на схил засніженого поля.

Подорожній знов нахилився до слідів на дорозі. Та чомусь одразу ж підвів голову і зиркнув услід підпилому забіяці.

І від того, що побачив, він аж вдарив рукавицями об закасані поли киреї.

На пагорбі, може в сотні сажнів праворуч від дороги, довга тінь на якусь мить розбилась, розламалась, западаючи в ямки слідів.

Прикульгуючи, чоловік поспішив угору по схилу поля. До тих слів, що так раптово виявила тінь вершника.

Сліди вели через поле до присадкуватого засніженого бурдею.

Чоловік уважно споглядав сліди чобітків з підківками, здоровенних личаків і ведмежих лап.

До самісінького бурдею сліди лягали чітко, виразно.

Але вже перед дверима сліди ці були затолочені багатьма ногами.

І ті, інші сліди здорових ніг завертали широкою смугою за бурдей на схід.

Чоловік скинув з-за плеча лижі. Витяг з-під киреї широкого черкеського чингала. Взяв його в зуби. А тоді витяг з-за поли короткого пістоля з коліщатковим замком і відхилив запобіжник.

Лівою рукою вийняв чингал із зубів і виставив перед себе. Правицю з пістолем притис ліктем до стегна і обережно підбіг під саму стіну бурдею.

Не поспішав. Обертався на всі боки. Прислухався і придивлявся у густіючі сутінки.

Він щосили вдарив неушкодженою ногою в двері і зразу ж, миттю, відхилився набік.

Двері дзвінко загули і з голосним рипінням відійшли всередину.

Хоч подорожній і поспішав, ще при світлі потрапити до бурдею, та однак у бурдеї вже були глибокі сутінки. Він обережно відкотив ногою обмолочені снопи від купи. Ні за снопами, ні під снопами нікого не було.

Але він послизнувся і ледь не впав ще й тут, у бурдеї!

Це була якась темна крижана пляма.

Темніло з кожною хвилиною.

Довелось шукачеві запхати пістоля назад за пояс під кирею. А чингал знов затиснути у зубах. І викресати вогню.

Запалив віхоть соломи.

І побачив таке, від чого йому аж горло перехопило — на глиняній промерзлій стіні, що зблискувала крижинками, було кілька відбитків кривавих. Дитячої правиці.

Шукач із снопів смикав солому, скручував віхті і, запаливши, при їхньому світлі поволі досліджував будівлю.

У кількох місцях лишилась незатолочені сліди ведмежих лап. Під вікномбійницею у мерзлій пилюці чітко викарбовувались відбитки чобітків з підківками. На здоровенному горщику він зауважив світлі смуги від ведмежих пазурів.

Та найстрашніше — вже виходячи з бурдею, він нахилився і підняв половинку дитячого мережаного гребінця. Вийшовши з бурдею, спробував вдягти лижі. Але ногу сильно пекло, і на лижах він не був здатен вправно бігти.

Він ще раз запалив жмак соломи, і ще раз оглянув сліди біля входу до бурдею. У кількох місцях віднайшов сліди ведмедя і двох пар личаків. Одні сліди були ті самісінькі, що й біля Трьох Ярів. Другі личаки давали слід значно менший. А слідів чобітків з підківками більше не стало.

Далі слідів зовсім не стало видно.

Сутінки злилися з темрявою. Солома пихнула востаннє, обпікаючи пальці.

І странній йшов полем в тім напрямку, який спочатку дала смуга чоловічих слідів.

Тим пак, що якраз в тому напрямку на околиці містечка засвітились вогники у хатах.

Поки він додибав туди, по всьому розлилася густа темрява ночі. Ставало зовсім тихо.

Але в присілку нічна тиша не запала.

У двох найближчих сусідніх садибах за високими щільними тинами була справжня веремія.

Гоготіли коні, прибріхували собаки, репетували на всі голоси люди.

Тільки мова була чужа.

Він не став гуркати до хвіртки. А просто заклав у щілину швайку, яку витяг із рукава киреї, і, перекрутивши її кілька разів, відімкнув хвіртку. Першими його з'яву на подвір'ї, освітленому двома вогнищами, відчули собаки. Вони вискнули і чкурнули у відкриті двері стайні.

Зразу за псами сполошились коні.

І коли отямились галасливі люди, чоловік вже стояв біля багаття. Він стояв мовчки. Але не просто мовчав. Він тримав перед собою хлопчика, зануривши в його буйні кучері лівицю, а правицею притис до горла.

Хтось зойкнув, хтось із циганок заволав.

Але чоловік під каптуром, навіть без пальців, так пронизливо свиснув, що всі заціпеніли.

— Цигане! Хто був у бурдеї? Там, у полі?

Ніхто не прохопився і зойком.

— Хто там був?!! Там ваші сліди і кров!!! Рахую до десяти! Не скажете — переріжу горло малому.

Малий спробував подряпати руку чоловікові.

Але незваний гість підняв малого за чуприну на рівній витягнутій руці і правицю з чингалом підвів угору.

Тоді вийшов наперед циганський отаман.

Він кинув під ноги чоловікові обсмалену баранячу голову і свіжозлуплену шкіру.

— Все зрозумів, отамане! Але відпущу тільки тоді, коли побачу тих, хто там був!

Чорнобородий отаман, могутній, кремезний циган, кинув щось плече.

Чоловік у киреї засміявся:

— Отамане, отамане! Говорити по-вашому не знаю, але трохи розумію.

Нехай твої хлопці і не думають за ножі хапатись!

Отаман гостро крикнув.

І з натовпу вийшли четверо молодих циган.

— У бурдеї на стіні криваві відбитки руки. Чиї це відбитки? Тільки правду! Присягаюсь Божою Матір'ю, якщо скажете правду — відпущу малого!

Якась циганка щось благально крикнула. І чоловік зрозумів, що кричить вона малому.

І малий тоді подав голос.

Отаман сказав:

— Це малий, якого ти тримаєш!

— Тоді нехай підніме руку і розчепірить пальці!

Хлопчик підняв розчепірені пальці.

Чоловік опустив малого на землю і перехопив чингал у лівицю.

— У мене дитина пропала! А сліди з бурдею до вас показали. Отамане!

Скажи своїм хлопцям, щоб пішли з вулиці. Бо я їх пострелю! — Непроханий гість висмикнув з-за пазухи пістоль. — І коні твої пропадуть! Подивися, що з ними робиться…

Тут всі цигани обернулись і побачили, що всі коні збились у куток між стайнею і возовнею.

Отаман прокричав, і йому відповіли з-за хвіртки напружені голоси.

І в повній тиші було чути, як під ногами в людей рипить сніг, як кроки віддаляються від воріт.

— До слова, отамане! А ведмедя хто на ярмарок привів?

Цигани мовчали. Малий був у безпеці і тепер вони не зважали на людину під каптуром.

— Ну добре, як коней вам не шкода, то я пішов!…

Тут наперед вибігла молодиця, не циганка, бідно вдягнена, з переляканим обличчям, з витріщеними очима.

— Козаче! Ведмедя привів московитин. І з ним «коза» — німая дівчинка.

Вони в городі «ігри грають»…

— Спасибі! — Чоловік щось поворушив рукою під киреєю. — Лови!

І метнув монету молодиці.

Та вправно вловила.

— Спасибі тобі, козаче-соколе! Спасибі!

— Молодичко-ластівочко, ану підійди до мене, щось тебе на вушко спитаю…

Озираючись на циганів, молодиця підійшла до незваного гостя.

— Де у вас живе шинкарка з двома гарненькими дочками?

— У нас тільки жидовини-шинкарі…

— А, може, хтось потайки шинкарює?

— У нас тут таких немає…

— А ти?

— Я?.. у мене дочок немає. Тільки хлопці…

— У неї дві дочки. Гарні дівки. А чоловік — як віхоть…

— Так би й сказав! Це Хвеська! — Де?

— Аж на тому боці біля ставків…

— Ну, спасибі за слово! Бувай здорова, молодице!

— Ходи з Богом!..

Коли чоловік проходив крізь хвіртку і коли зачинив хвіртку, циганське кодло мовчало.

Та коли чоловік пішов вулицею, у садибі знявся такий рейвах, що і на другім кутку собаки забрехали.

Чоловік ішов у нічному мороці повз високі плетені тини і пакілля загорож.

І з-під воріт на нього брехали і вискакували роз'юшені собаки. Але навіть найскаженіші пси, підбігши до його ніг, раптом відскакували. І, підібгавши хвоста, мчали назад під захист своїх огорож.

Поки чоловік, прикульгуючи, неквапно обходив містечко зі сходу на північ, темрява потроху розійшлась, і на зоряній бані неба вималювався сліпучий серп місяця.

До кутка, де жила Хвеська, він прийшов якраз тоді, коли останні вершники кустодії, розмахуючи смолоскипами, завернули за глиняне урвище і помчали до брами.

Странній Хвесьчину хату впізнав одразу. Але до неї не поспішив. Він відступив у тінь велетенської липи з роздвоєним стовбуром.

Липа та стояла трохи оддалік від кутка при звороті дороги.

Став і уважно прислухався, пильно придивлявся, наскільки можна було до чогось придивитись серед блакитного снігу і чорних тіней цієї грудневої ночі.

А що добре було видно, то це силу силенну яскравих зірок у чорнім оксамиті небесної бані.

Зняв рукавицю і підвів руку, розчепіривши пальці. Примірявся пальцями до Чумацького Возу і Полярної зірки. І задоволено кивнув сам собі головою — попереду ще довга-довга груднева ніч.

Зняв з себе верхню довгу й темну ношу, лишився у каптані. За поясом блищали мідні врибою зависли срібні піхви важкого черкеського чингалу.

За пояс запхав рукавиці.

З усіх боків обійшов липу. Примірився і вхопився за великий виріст на стовбурі. Підтягся. Вперся постолами в заглибини на стовбурі. Випростався і піднявся вище. А там добрий ривок на одних пальцях рук! І вже був у розвилку між стовбурами товстенної липи.

Далі було зовсім легко — він упирався ногами в один стовбур, а спиною — в другий.

І отако неквапно, спиняючись і прислухаючись подовгу, піднявся якомога вище. Тепер йому і Хвесьчине, і сусідське подвір'я було видно, як на долоні. Однак з цієї відстані, та ще вночі, хоча й при місяці, він не міг, звичайно, роздивитись, які саме були сліди біля Хвесьчиних воріт, і які — біля сусідських.

Але навіть звідсіля було видно, що смужка слідів до Хвесьчиної брами тонка, а біля сусідських, геть похилених, сніг перетолочений на всі боки безліччю слідів.

Чоловік аж очі протер, дивуючись, що так все добре видно. Хоча ніч і відстань покривали дрібниці, проте повна тиша дозволяла чути найслабші звуки. Особливо тут, вгорі на лині, над вулицею і над ставками.

Спочатку почув, як рипнули в Хвесьчиній хаті двері, і як зарипів сніг під чоботами. Потім побачив жінку, і як вона бігла до своєї хвіртки, притримуючи обома руками поли довгого кожуха. На вулиці послизнулась і ледь втрималась, відпустивши поли кожуха.

Заскочила до сусідньої довжелезної, похиленої з кожного кута в інший бік, хати.

Тепер неможна було злазити. Треба було дочекатись, поки жінка вийде від сусідів. Сумніву не було: ця товстуха у довгому кожусі — Хвеська.

Дозорець терпляче чекав її з'яви знову на подвір'ї.

І не поспішав, коли вона з'явилась знов на сусідському подвір'ї і побігла назад до себе.

І лише тоді, коли за нею зачинились двері і почулось, як закладають брус на запори, він почав обережно, неквапно, спиняючись і прислухаючись, спускатись униз.

Спускався обережно на одних руках, оберігав забиту ногу. Під липою вдягся. Щось там помудрував зі своєю довгою ношею. І обережно. Тихо почав наближатись до цих двох, відокремлених від інших, садиб на кутку. Далі по вулиці раптом загавкотіли собаки. І так само раптово замовкли.

Він вже підступив до самісіньких Хвесьчиних воріт, коли там рипнули двері і почулось гупання чобіт.

Чоловік у киреї втиснувся у вузьке пасмо чорнильної тіні, що падало від дашка над брамою. Та кроки невідомого не наблизились до брами, а віддалились.

Спочатку в глибині садиби зарипіли дерев'яні плахи. Хтось хекав, пролазячи кудись. А тоді тупіт чобіт на ганку старовинної рубленої хати.

Далі він почув кожне слово погрози старій володарці цієї старезної будівлі.

Дочекався, щоб гайдук пішов геть і сховався від нічного морозу в теплі ліжника полюбовниці.

Потяг носом повітря. І від морозу в нього в носі на мить аж позлипалися волосини. «Дивно! Добрий мороз, а я чогось і не чую.» Але от густий запах сивухи він добре почув! Навіть міг закластися об заклад — з тернових ягід оковита! А це вже всім горілкам горілка!

По насиченості повітря горілчаним духом потаємний гість визначив, що гайдук або почне галасувати, співати, лаятись, або зламається враз і засне важким п'яним сном.

Прислухався. Судячи по різких вигуках у Хвесьчиній хаті, там мав початись рейвах. Та раптом настала повна тиша. І не було чутно навіть сльозливих вигуків Хвеськи.

Нічний гість в такий самий спосіб, як і в циганському пристанищі, відкрив хвіртку і прослизнув на подвір'я. Та не підступив одразу до хати.

А по глибокому снігу, тримаючись слідів, де падало місячне сяйво.

Дослідив болонки паркану. Щось там мудрував. Потім обдивився і обмацав покинутий саж. І по слідах зрозумів, що сюди, як на борсука в норі, мисливці привели собак. А потім того, хто ховався під сажем, витягли з-під сажа за ноги.

Знов наче був відбиток від руки дитини на снігу. Але все ж ніч — може так, привиділось?

У повній тремтливій тиші обережно підступив до похилого, колись щедро поцяцькованого, ганку.

Як не стерігся, але бруси зарипіли під його обережними кроками.

Легенько подряпався у двері і запугав.

Ніхто не озвався.

Тоді він голосніше запугав.

Тихо.

Тоді, вже не криючись, запугав, як водиться, покозацькому.

— Та чую, чую! Що козак з Лугу! Йду, йду! Тільки щось ноги погано слухаються!…

За дверима спроквола шкрябали взуттям по долівці, довго шарпали закладний брус.

Нарешті двері відчинились і в отворі постала старезна баба з каганцем у тремтячих руках.

— Матінко моя ласкавая! Козака біда доганяє, то й часу на звичай немає! Як ваша ласка, то ввольте мою волю і дозвольте спитати…

— Заходь, заходь! Вже щоб добре, так не бачу, та ще чую, що наша душа, козацькая і правдивая! А то розвелось перевертнів і очкурів! Нема де козаку де й дихнути вільно! А я вволю твою волю — питай. Що знаю — скажу.

— У мене дитина згубилась, моя матінко. Казали мені одні люди, як я питав, її біля Дніпра здибали лицедії. А там, у присілку, мені сказали, ніби лицедії з ведмедем у вас заночували. Хотів їх спитати, так не хочу без вашого дозволу до стайні лізти… Знаєте, дитина згубилась… Хіба б я оце поночі людей добрих лякав би?..

— Еее! Спізнився ти. Лицедіїв ляхи забрали на забаву. І ведмедя, і того московитина, казав, Прошкою звати, і дівку малу. Німа така собі. Вона в нього за «козу».

— Коли повернуться — не казали?

— Казали — не казали! Коли паниляхи відпустять. Певно, що вранці. У панівляхів забава, як водиться, на всю ніч. Як не поспішаєш, то почекай моїх пожильців… А я тебе кашею пригощу… Правда, каша вже охолола. Та хто пізно ходить, сам собі шкодить… а ти, козаче, здалеку йдеш?

— З Молдови, моя матінко.

Так там же турки правлять! А тамтешні люди — мунтяни — невірнії люди.

Це ж вони батька Байду видали султанові.

— Хитрі люди, ті мунтяни, ваша правда, моя матінко. Та й добра ж у вас каша. Кожна зернина, як родзинка! Що то — стара хазяйка! Хіба так молоді вміють запарити гречану кашу? Та не можуть! — Хвалив і підхвалював, щоб задобрити господиню, а тоді вже умовити її, і переглянути ту купу лицедійського шмаття, що лежало в тіні під лавою.

Коли тут із Хвесьчиної садиби почулось жалібне собаче скавуління. А далі й завивання.

Завивання все посилювалося. Болісне, відчайдушне, мов хтось конав у страшних муках.

Стара, крекчучи важко, підвелась з-за столу.

— Піду та й подивлюся — що воно там такого сталося? Чого це пси посмертельному завивають?

Стара потихеньку почапала у сіни, а нічний гість вхопив глиняний каганець і посвітив за столом по лаві. З полотняної торби наче виглядала якась червона кожа. Чоловік потяг і витяг червоний чобіток. Та шапки в торбі не було. З двору все сильніше неслось завивання. Ще й гоготіння кінське додавалось до собачого завивання.

Чоловік швидко опустив руку під лаву і почав навпомацки перебирати купу різного начиння, що висипалось із козубів. Нарешті намацав шапку із стрічкою. Витяг. Аж і справді та мазниця, про яку говорила стара рибацька вдова.

А на дворі заводилась зовсім інша історія.

Підпила Хвеська і її геть розм'яклий крутіль, повилазили з хати.

Таксяк вдягнені, хитаючись і заточуючись, поспішали до клуні, з якої неслося смертельне собаче завивання. Хвеська в тремтячих руках тягла великий глиняний ліхтар, певно, канівських гончарів, із товстою білою свічкою.

Гість у киреї запхав чобітки і шапку в полотняну торбу і сховав під полу.

Став за спиною бабусі.

— Матінко! Зачиняйте двері і спіть. Як завтра люди питатимуть, що чули — скажете, що собаки вили, мов скажені!

— А ти що робитимеш?

— Цуркуватиму злодія!.. У нього кінь половий?

— Половий! А ти звідки знаєш?

— Про козака Пацюка чули?

— Згорів, царство йому небесне! Славний був козак! Тільки дуже-дуже старий. Чи не сто років йому було?..

— Отож я свого полового коня лишив Пацюку, як у похід пішов. Панські гайдуки пасіку пограбували і, щоб свідків не було, підпалили. А коня загарбали…

— То це ти той, що Шайтаном прозивають?

— Матінко моя, голубонько! Чи Шайтаном, чи Майданом — яка різниця. А конокрада цуркувати треба! Зачиняйтеся і спіть! Та ще дякую за смачну кашу! Не каша — мед! Ну, бувайте здорові!

— Ходи з Богом!.. А як же лицедії? Ти ж хотів спитати…

— Нічого! Якось здибаю…

Чоловік швидко вийшов із хати на вулицю і через ворота в'юном прослизнув на Хвесьчине подвір'я.

Попід стіною обережно, навшпиньках дістався до дверей. Двері торкнув — піддалися. Обережно в сіни.

Тихо.

Відхилив хатні двері.

На столі серед мисок, кухликів, глечиків, куманців і горщиків (наче ціла рота вечеряла!) тріскотів і блимав золотим вогником каганець.

На стіні, самісінько біля полу, тільки руку простягни, висіла шабля, нагайка і два пістолі в кобурах і порошниця з черепахового панцира. Тут поруч на кілочку висів синій жупан доброго лунського сукна.

Непроханий гість вийняв пістолі, витяг шаблю із піхов і поклав її під солому, зготовану на розпал.

Першою влетіла до хати Хвеська.

Вголос кляла стару:

— Ах ти ж суко стара! Таки відплатила за свого цуцика. Вона… Ну, нічого, я їй козу зведу та й саму удавлю!

Хвеська відкрила скриню і почала зі скрині викидати все, щось там шукаючи.

Чоловік прихопив її з-заду за обличчя, затискаючи рота. І вжучив кулаком по нирках.

Хвеська розігнулась, щосили тягнучи носом повітря.

Тоді чоловік відпустив руку з лиця і рвучко повернув до себе.

Хвеська з жаху і болю роздерла рота, намагаючись крикнути. Але чоловік випередив її і щосили затовк кулаком під здухвину.

Вона лантухом осіла на долівку.

Напасник вийняв з-під поли червоного чобітка і запхав його халяву їй у роззявленого рота.

З розкритої скрині витяг рушника і рушником затяг їй за спиною руки.

Та й закотив під піл зомлілу Хвеську.

Ще й з полу ліжники попустив, щоб не було зразу видно, що там таке.

А мордатий Сметана кричав, кричав із клуні. Зрештою, йому терпець урвався і він поспішив назад до хати. Ніс перед собою на руках, мов ягнятко, здоровенного чорного собаку. Із ікластої пащі пухирилась кривава слина. Мордатий став на порозі і заволав:

— Хвесько! Стерво! Куди ти поділась?!

Вона ж, як не дивно, після таких ударів зразу відійшла і завовтузилась під полом.

— Що ти там робиш?! Трясця твоїй матері!!!

Обережно поклав гончака і нахилився, щоб подивитись, що ж там таке?

І чоловік тихо промовив за спиною мордатого:

— Чорну мазницю шукає…

Мордатий стрімко випростався і шарпонувся до шаблі на стіні. Та тільки повітря хапонув замість рукояті й шкрябонув нігтями по крейді. Тут вже і він почав обертатись, ханаючись за ножаку, який знімав тільки тоді, коли скидав штани.

Він встиг вихопити ножа.

Але чоловік сильно крутнувся на місці. І одним махом накрив рибальською сіткою мордатого гайдука.

Гайдук намагався розпанахати лезом сітку.

Одначе незнайомець не дозволив йому цього. Він розмахнувся круглим каменем на линві і боляче вдарив гайдука в груди.

Мордатий на мить завмер, і тоді непроханий гість заходився обкручувати його тією линвою.

З линви ж висіли линвочки, плетені з кінського волосу. На линвочках — заіржавілі гаки-двійники. І чоловік встромляв гаки у свиту мордатому, у сорочку, у штани, у зап'ястя руки з ножем, у коліно крізь холоші штанів, у литки, крізь халяви!

— Так скажи мені — ти сом чи осетрина, з жопи панської дитина? Га?

— Хто… ти?.. — Ледь прохрипів мордатий гайдук.

— Твій гаплик, людолове! Пусти ножа, бо гаки в прутня тобі встромлю!..

Та мордатий не хотів пускати ножа, хоч і не міг ним нічого заподіяти.

Чоловік смикнув за линву кармака, що поборканий чоловік упав на коліна і завив.

На одязі навколо гаків почали виступати червоні плями.

— Мовчиш, гайдуче? — І раптом шарпонув угору линву.

Від несподіваної біди і болю очманілий гайдук підвівся. Впустив ножа на долівку.

Тоді чоловік хвацько метнув линву кармака на гак на сволоці, на який ото чіпляють колиску. Та й зачав потроху підтягати до себе.

Стогнучи і схлипуючи, малесенькими кроками, мордатий чапав туди, куди його тягла линва.

Гість прив'язав вільний кінець кармака до ніжки столу. Мовчки підійшов до конаючого пса.

Пес налякано заскавулів і почав із останніх сил відповзати подалі від незнайомця.

— Ліхтар лишив у клуні?

Мордатий гайдук мовчав.

Гість зняв нагайку із стіни і вперіщив мордатого по голові.

— Помовч, помовч, поки я прийду.

І пішов до клуні по глиняний ліхтар.

І своєчасно.

П'яний Сметана необережно поставив ліхтар на колоду. Свічка вивалилась, і віск з неї плив по дереву.

Підняв швидше ліхтар і поставив на місце свічку. Ретельно загасив вогник на деревині.

Від його приходу до клуні чорного конаючого пса пройняв такий жах, що він відповзав і відповзав. Поки не потрапив під копита соловому конику, що неспокійно гоготів, рдився і скидував задніми.

Високо посвітив ліхтарем на переполоханого коня.

— І ти, Лиско, перелякався? Не впізнав? Не бійся, конику! Я геть усе розумію… Стій тихо, прийде малий і забере тебе…

Відтяг потовченого пса з-під копит неспокійного коника.

Ще раз уважно оглянув колоду — а чи не сховався де вогник. І тільки тоді тихо зачинив за собою двері клуні. Замок повісив, але не замкнув. Та ключа забрав. До хати повернувся дуже вчасно — Хвеська встигла виповзти з-під полу.

Спромоглася звестися на коліна і якось виштовхати з рота халяву чобітка.

Тепер намагалась розгризти сітку на мордатому.

Вона, як почула, що нападник повернувся, обернулась і болісно скрикнула. Відсахнулась.

— Гризи, гризи, молодице! Я не поспішаю. Отож ти гризеш сітку, а ти, падло, розкажеш, хто вбивав старого? Хто гнався за малим? Кому ти служиш?

Хто спалив панський ліс для королівського замку?

Молодиця почала відповзати навколішки від свого поборканого крутіля. І не могла утриматись, щоб не позиркувати на нещільно прихилені двері.

Страшний гість неквапно підвівся. Закрив зовнішні двері, зачинив на гак двері із світлиці.

— Покричати, молодице, не хочеться?

Хвеська мовчки заметеляла головою.

— Тоді слухай мене, Хвесько! Я тобі розв'яжу руки, а ти затопи піч.

Він розв'язав їй руки.

— Іди розпалюй піч. Он там у запічку соломку візьми для розпалу.

І чоловік повернувся до неї спиною і став упритул до припнутого на гачки мордатого гайдука.

— Ще раз, паскудо, питаю тебе — хто вбив лицаря Пацюка?

— Тю!.. Та який… там… лицар?! Сміття старе… Лицар?.. — Прохрипів, затинаючись, пов'язаний гайдук.

Чоловік легко і швидко відступив убік.

Удар шаблею, призначений йому, упав на мордатого.

Єломань розтяла кілька ячей сітки, розтяла кожу на тімені і скроні, розпанахала навпіл вухо.

Кров прискала тонесенькими цівочками — волосинками. Червоною росою засівала сіру святкову свиту.

— Ах ти ж убивця! Чортяко! Сатана! Гаспид! — Щосили заволала Хвеська, безладно розмахуючи шаблею. Вона вхопила рукоять обома руками.

Чоловік у киреї спокійно ухилявся від зброї.

Коли йому набридло, він висмикнув із макітри копистку і метнув щосили Хвесьці в обличчя.

Кров так і бризнула з круглого розпашілого виду.

— Ой убив, ой убив!!! — Випустила шаблю і схопилась за розсічену вилицю.

Гість підняв шаблю і засунув у піхви, що висіли на стіні.

Тепер, після нападу, скрутив Хвесьці і руки, і ноги. Знов заштовхав у рота пожовану халяву чобітка. Та й посадовив на ослінчик навпроти мордатого гайдука.

— Тепер ви, полюбовники, слухайте уважненько. Я зараз оце приготую зілля. Як воно розійдеться — дам випити. А на кому з вас кров — той здохне. Не відхиляючи каптура, сів до столу.

По боках поставив ліхтар і каганець.

— Надивляйтеся, надивляйтеся одне на одного. Бо, може, останній раз бачитесь. До речі, перевіримо, а чи немає чого краденого в твоїй перекидній, оце, торбі?

Чоловік поклав на широку лаву перекидні торби. Подлубавшись, витяг колоду карт.

— Знайомі карти. Ці карти для нашого товариства купив славний лицар Кринка. А ви їх, пси смердючі, вкрали. Кажи, хто ще був із тобою?

Мордатий мовчав.

Тоді странній, наче забувши про полоненого ворога, одним порухом руки скинув на підлогу половину всього посуду і їжі.

Дістав з-за пазухи малесеньку склянку пляшечку.

Висипав у великий кухоль якесь дрібне зілля. Поволі залив горілкою з куманця.

Далі в нього невідомо звідкіля з'явилась очеретина з глиняним горішком на кінці. В той горішок натовк темного зілля, набираючи його із шкіряної калити. Викресав і притис жевріючого гнота до глиняної кульки. Посмоктав із силою очеретину. У глинянім горісі спалахнув вогник і щез. А по хаті поповз нудотний гострий запах.

Чоловік трохи підвів голову і видихнув з-під каптура цілу хмару блакитного диму.

— Ну добре! Говори! Називай усіх, хто грабував і вбивав нашого дідуся.

Мордатий облизав пересохлі губи. Вже, певно, хміль вивітрювався і знеболення від нього відступало. А може споглядання всіх цих дій з картами, тютюном і зіллям у кухлі подіяло.

— Ну, не мучайся! Говори, як воно було?! — І нападник став випускати з рота кільця диму, одне за одним. Кільця злітали кудись під сволок і там розчинялись у тінях. Але мордатий не міг звести очі, щоб це побачити. Він тільки споглядав, як кільця диму виштовхувались одне за одним з каптура.

— Та ніхто його не вбивав… Ну, не хотів убивати… Як ішли з хлопцями, то й гадки не мали, щоб убивати… Воно, як то кажуть, само собою зробилось… Без помислу. Бо дід наставив пістоля… Гнат наш вирвав у нього пістоля… Пістоль вистрелив… І куля дряпонула одного з наших… А дід підковзнувся і впав… І головою об жорна… І ми до нього… а він вже й очі закотив… Тільки ногами дригнув… І все… Ну, ми й поїхали. Вже за річку заїхали… І Василь каже: «Треба пустити півня! Хто взнає, що так сталось?» Тоді Гнат і каже: «Ви удвох їдьте… тобто вертайте у зимівник, тобто, і пустіть півня. Тільки багато не лупіть… лишіть якусь зброю, щоб на пожарищі знайшли… Як все заберете — здогадаються про грабіж…» Гнат — голова. Недарма пан його отаманом поставив… І коли ми з Василем піднялись до насіки, то там у кущах майнув хлопець… У кущах, зразу за пасікою. У шапцімазанці… І чобітки червоні… І слідів не було… Бо сніг потім пішов… І мороз, без снігу, був скажений… І вже потім пішов сніг… І панський ліс увесь згорів. Всі штаби болонків і штаби неошкурені горіли. І горіли із чотирьох боків. І люди бачили, і я сам бачив сліди від чобітків з підківками… Тільки зразу їх люди й затоптали. Бо бігали, бігали… а що поробиш? Дубовий жар, як у ковальськім горнилі.

— Так ти, падло панське, ти вважаєш, що отой малий підпалив панські дуби?

— А хто ж іще? Та й люди казали…

— Тобі казали?

— Мені вірні люди передали, що люди між собою балакали…

— Отож, ти хотів вловити малого і віддати пану?

Поборканий сіткою і проколотий гаками кармака, мордатий замовк.

— Ще раз питаю: ти хотів вловити малого для панської розправи?.. Тобі мало тих срібняків, іудо, що тобі пан платить? Вам, псам, платять більше, ніж хлопцям нашим у Лівонії. Вони там кров за короля проливають і гинуть за биті шеляги! А ви тут за хрещеними душами полюєте?

Мордатий стогнав і спливав потом.

— У мене немає часу на копний суд людей підіймати. Та й яка тут копа?

Коли пани згон влаштували і самі розправу чинять? А ви у них тут всі полатинились, уніяти нікчемні, і катами своїх братів стали! Тому я проти вашого, панського суду, наші закони ставлю. Отож по нашому, по руському закону і звичаю, за «червоного півня» тобі, як панській стороні, з малого «грабіж брати». А мені, як хлопцевій стороні, відповідати за хлопця. Бо ні пана нема. А ні малого нема… Згоден?..

— Згоден… — прошамрав мордатий.

— Ото ж я й кажу, що у малого з його добра була тільки шапка-мазниця.

Все інше — дароване… Тобто не його… Бо він сирота! От та шапка-мазниця, тобі, замість пана, належиться. Згоден?

— Згоден… — Знов прошамрав гайдук.

— І я згоден… Тепер про тебе поговоримо. Кінь має три «лиця». Як скажеш мені всі три «лиця», я тебе не цуркуватиму.

Мордатий мовчав.

— Добре. Тоді карти — «лице» чи не «лице "?

— Не знаю… То мені хтось із панських хлопців дав.

— Цікаво, цікаво! Таку дорогу колоду панські хлопці гайдуку дарують? же Богу, цікаво. Ну, добре, карти — не лице. Нехай буде так. Знаку на них нема. Тоді я тобі скажу: є «лице» на сідлі. Під потебнею. Штемпом гарячим тиснені знак — зірочки і серпи. Принести?

— Не треба… То коня Василь забрав… І сідло він також.

— А як же тобі кінь із сідлом дістався?

— Він мені програв.

— У що?

— Як у що? У карти…

— Бач, Сметана срана, таки карти ти сам загарбав у садибі в старого. От вони й «лице». І я з тебе «грабіж братиму»! а ти, куно срана, курва ярмаркова, запам'ятовуй, бо як буде суд, чи копний, чи в містечку — лавний, щоб усе згадала…

Хвеська замукала, косячи очі на чобіток, що теліпався з її рота.

— Вийму, вийму! Та пам'ятай: крикнеш — заріжу!

Звідкілясь, чи то з рукава, чи то з пазухи, в руці у незнайомця з'явилась широка лискуча бритва.

Він висмикнув халяву з рота Хвеськи. Чоловік підніс їй бритву під самі очі.

— Говорю… говорю, говорю вже! Не хочу я бути за свідка! Що хочеш з ним роби! Забирай його, куди хочеш! Тільки йди з моєї хати!..

— Е ні! Я тобі не чоловік, щоб його кудись посилати… Тепер дивись і запам'ятовуй, що буде тим, хто козацькі садиби грабуватиме.

І заходився гість своєю бритвою «шаткувати» шапкумазницю і засовував гайдукові в рота. А щоб не вдавився, давав зашивати горілкою з пляшки.

Гайдук давився, але все ж ковтав і шматки смушка, і порізану стрічку, і суконне денце.

Хвеська, все те споглядаючи, пошепки завивала і обливалась сльозами. А заволати вголос боялась!

Ще й пес скавулів пронизливо, забившись під піл.

Коли мордатий з'їв усю шапкумазницю і зачав страшенно гикати, незнайомий сказав.

— А тепер я тебе цуркуватиму. Чи в тебе був кінь, а потім у Василя, чи він програв, чи ти виграв, то ви між собою розберетесь… Якщо я спочатку когось із вас не порішу! Тільки одне, без сумніву, ви там одним кодлом були, і ви коня звели з пасіки… Сам знаєш, за нашим дідівським звичаєм: конокраду — цурка! А ти, Хвесько, щоб знала: як у людини волосся добре — скручу голову. Якщо погане — лишиться живий.

Сильніше підтяг кармак. І знову з ран почала напливати кров.

Мордатий замолився, запросився. Вже, видно, ніяка горілка йому не допомагала.

Чоловік перебрав, передивився копистки, макогони, товкачі і знов узяв копистку.

Випростав крізь ячеї сітки пасма гайдукової чуприни, зав'язав на копистці і почав обертати копистку.

Мордатий хрипів. Мукав.

А Хвеська була геть зомліла, майже нічого вже не тямила, та й сама боялась «цурки».

Гайдук аж захарчав, як незнайомець одним порухом шарпонув копистку і видрав майже половину всієї чуприни.

— Бач, падлюко, волосся в тебе слабеньке. Та воно тобі цього разу голову врятувало. Якби міцніше було б коріння, зламав би тобі шию… А тепер скажи, Сметано, а де будуть ваші лайдаки і ваш отаман на Різдво? А чи відпустить їх пан додому?

— О… о… о… о… о… о… відпустить додому… І Гната… І Василя, і мене… А останні будуть при ньому.

— Добре… А тепер розкажи, а де живуть і як живуть Гнат і Василь…

Хто в них із родини є… Ну, в чому вони слабі… А в чому їх сила?.. Га?.. І мордатий докладно всевсе, що знав і що почув, виклав про своїх друзяк.

Поки те все, напівпідвішений Сметана докладно розповідав, непроханий гість посмоктував очеретину і пускав з-під каптура вгору кільця сивого диму. Одне за одним.

Як вивідав, що було треба, незнайомець перелив горілку, змішану із зіллям до опішнянської глиняної зеленої баклаги. Ще долив туди оковитої. Спершу почав поїти зіллям Хвеську. Вона крутила головою, не давалась.

Незнайомець тоді став позаду, затулив їй носа і залив оковиту просто їй у горло. Хвеська пирскала, хлинала, щось белькотіла, стогнала. Але випила половину здорової глиняної баклаги.

Сиділа, вирячивши очі, з просто божевільним усміхом. Вже й слова не могла вимовити.

— Пий, курвин сину, чарівне зілля. Як немає на тобі крові нашого дідуся, то житимеш!

Але мордатий Сметана метеляв головою, хоч і сітка його боркала.

Тоді странній, як і Хвесці, залив йому зілля силою.

Потім він їм обом позав'язував роти роздертим рушником.

Розпалив піч і позакладав туди все, що побачив у хаті гайдуцького. Із порошниці тільки порох висипав собі в капшук. Та пістолі розрядив. І закинув теж у полум'я. Із червоних чобітків повіддирав підківки. Чобітки теж запхав до печі.

За якийсь час і гайдук здерев'янів від пійла, як і Хвеська. Чоловік кілька разів шарпонув за линву. Гаки кармака ще сильніше вп'ялися в тіло гайдука. Але й риски не здригнулось на його задубілому обличчі.

— Отако! Похлібнику лядський, ти вже дійшов.

Чоловік відв'язав линву від столу і обережно попустив її. Гайдук снопом завалився на долівку.

Чоловік звільнив його від гаків і сітки, зняв рушника з рота.

Зняв свиту, чоботи, здер штани.

І все запхав у палаючу піч.

Вся хата наповнилась смородом горілої кожі, шерсті, черепашачого панцира порохівниці та смаленої рогової ручки шаблі.

Далі нічний гість повитягав на піл товсту Хвеську і здоровенного гайдука.

Поклав їх рядочком, лишивши в одних сорочках. Ну ще й поклав між ними на подушку баклагу оковитої.

А ту, з якої поїв зіллям, і кухоль з-під зілля, скинув зі столу на долівку.

Рогачем потовк на тріски.

Уважно і довго дивився на карти, розкладені на столі. Потім усміхнувся весело. Загріб їх у стос та й запхав за пазуху. Але вже за мить вийняв.

Перетасував і витяг одну карту.

І була та карта чирвової масті.

Взяв з мисника доброго колія. І тим колієм прибив посеред порожнього столу чирвову карту. Та так приштемпував, що лезо пройшло може на півп'яді крізь тесану кленову дошку. Загасив свічку і каганець.

А тоді, при світлі спалахів вогню з устя печі, приладнав до кованого гака сучену тонесеньку шовкову шворочку. Однією рукою тримав шворочку за обидва кінці, задерши високо вгору. А другою обережно почав закривати за собою двері.

Коли двері зачинились, почав поволі опускати натягнуті кінці шовкової шворки.

І ось тихо клацнув гак об залізо скаби. Чоловік потяг за один кінець шворки. Спочатку вона не піддалась. Але чоловік дуже обережно почав водити шворку в різні напрямки. Вона, нарешті, піддалася і вся витяглась.

Спробував штурхонути двері. Вона не зрушилась. Гак міцно засів у скобі. Із засувом зовнішніх дверей було простіше — поставив засув на тонесенький патичок. Обережно, обережно зачинив двері. А тоді сильно і рвучко їх трусонув. І важкий брус з глухим ударом заскочив на своє місце в пази. Поторгав двері. Вони були надійно замкнені.

Після того він зняв брус із стулок брами. І обережненько його закотив у глибокий сніг, межи кущів смородини і парканом.

Тихенько, тихенько вийшов крізь хвіртку і подався темною дорогою до здоровенної липи.