Танці у напівтемряві кімнати

Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома

Очікування. Древо життя. Завершення. Якщо ти бачив цей мозаїчний триптих Густава Клімта5, то знаєш, що життя нескінченне, бо якщо не жінка продовжує його, то хто тоді? Великий поціновувач жіночої краси створив танцівницю із грацією Айседори Дункан і безліч з гілок дерева поруч завитків, а чорний птах на них – то вісник біди, якій виклик кидає застигла в обіймах пара справа. Знаєш, після довгого очікування щастя і подолання життєвих труднощів на шляху до нього, щоб стати справжнім, необхідно існувати в свідомості іншого.

Від очікування до завершення крутиться коло життя, а головний барометр правильності шляху – внутрішні відчуття. Інакше – маєш усі шанси стати лисицею з байок Езопа, яка хотіла дістати винограду гілку, а коли не вдалося, розізлилася до безпам’яття і почала втішати себе надією, що ягоди – кислі, завзято.

Інколи не так важливо, на які саме ти вирішуєш наважитися зміни – роботи, місця проживання або витрачання кількох років на «ніхто нікому нічого не винен», – просто довірся дорозі і дереву життя. Це наш дар і наше прокляття – вірити, що усе йде по висхідній спіралі, а найцікавішому – попереду бути. Приїдається згодом навіть найсмачніша їжа, а старі речі надокучають, ніби стежка від будинку до роботи. Тільки не роби очікування культом, особливо тоді, коли ти з уже цілком собі збудованим внутрішнім світом. Навіть якщо для тебе зараз любов здається пеклом, де у великих залізних казанах закипає злість і вариво переливається через край – це не привід говорити слова, які ранять, і зникати з усіх радарів.

На думку вчених, конфлікти вирішуються на рівні гормонів: окситоцин зменшує тривожність і погіршує пам'ять – так забуваються сварки і образи. Шкода, що нашим близьким доводиться знайомитися з нашими внутрішніми демонами, але немає жодного приводу давати останнім владу над розумом, аби віддавати накази. Ми поняття не маємо, що лежить у інших в сховищах несвідомого, коли одна-єдина репліка потрапляє у найуразливіше місце як гостра піка. І тільки найрідніші можуть за секунду відправити тебе в нокаут: знають, якими словами вдарити, щоб ти померла двічі тут і прямо зараз. Тому критично не забувати, де кнопки, на які не можна натискати, бо спрацьовують як детонатор.

Коли дощ розбивається краплинами об шибку твого вікна, а фіалки на підвіконні лякаються блискавок, ніби сказаних зопалу фраз, – не забувай, що все проходить. Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома, його води не висихають, а стають струмками. Вони йдуть під землю, щоб ожити де-небудь в іншому місці ріками і ставками. Так було віками і ти теж зможеш ожити як річка.

Слухаю як з колонок лунають слова про необхідність підтримувати вогонь і стежити разом, щоб він горів і висвітлював серед мороку наш шлях6. Можливо, інколи дійсно варто дивитися вище і бачити ліс за соснами: світ не обертається навколо тебе і милуватися власним відображенням у очах іншого не треба. Твоє життя – свого роду вогнище, полум’я якого потрібно поповнювати дровами, часом солодкими, частіше – гіркими. Бо якою гармонійною особистістю ти б не була, якщо заборонити собі щось з того, що зазвичай табуйовано як от злість, нелюбов чи образи, то з часом перестанеш відчувати взагалі.

Хочеться плакати, плач. Хочеться кричати, кричи. Іноді твоя нервова система як оголений провід, а на питання «чи стане легше?» відповіді немає. Годі шукати приводи для нещастя, досить підкреслювати свої недоліки. Життя – це вогнище і трохи провокація. Тебе беруть на слабо і ведуть підривні роботи над твоїм самолюбством, але від того цінніше безумовне прийняття тебе кимось. Це не означає, що треба постійно жити нарозхрист, бо ми усі потребуємо часу на самоті. Це про готовність іншого тебе вислухати, зрозуміти і нагадати, що болю можна дозволити зруйнувати себе, а можна використовувати як паливо.

Сила – це здатність щось рухати, і здатність протистояти водночас. Інколи варто залишити себе в спокої разом з усіма дошкульними фразами, так ніколи і не сказаними, але які ти так довго продумувала перед сном, повертаючись до неприємного діалогу знов і знов. З усіма шансами, які було втрачено, і почуттями розтраченими, щоб продовжити рух вперед і одного разу зізнатися собі вдячно: шлях був довгим, але тепер я нарешті вдома. Я ж передам тобі через Бога: – Гарних сновидінь і нічого не бійся!