Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

40

«Мазераті» витягли з Токійської затоки в районі Сібаура пополудні наступного дня. Чогось такого я очікував, а тому не здивувався. Відтоді, як Ґотанда зник, я передчував, що так і станеться.

Хай там що, а одним трупом побільшало. Пацюк, Кікі, Мей, Дік Норт і тепер — Ґотанда. Разом п’ять. Залишається один. Я похитав головою. Невеселий розвиток подій. Чого чекати далі? Хто наступний помре? Я раптом згадав про Юмійосі. Ні, тільки не вона. Це було б надто жорстоко. Юмійосі не має ні померти, ні зникнути. А якщо не вона, то хто ж? Юкі? Я знову похитав головою. Їй тільки тринадцять. І її смерті не можна допустити. Я подумки склав список людей, які могли б умерти. І почувався при цьому мало не богом смерті, що підсвідомо вирішує, кому коли доведеться покинути цей світ.

Я відвідав відділення поліції на Акасака, зустрівся з Літератором і розповів йому, що вчора ввечері був разом із Ґотандою. Мені чомусь здалося, що краще йому про це сказати. Однак про те, що, може, Ґотанда вбив Кікі, я, звісно, не прохопився ні словом. Уже пізно про це говорити. Бо навіть трупа нема. Я розповів, що спілкувався з Ґотандою незадовго до його смерті, що він мав страшно втомлений вигляд і перебував у стані, близькому до неврозу. Що його замучили борги, нелюба робота й розлучення із дружиною.

Літератор запротоколював мої слова дуже швидко. Не так, як попереднього разу, без зайвих перепитувань. Я розписався на останній сторінці, й на цьому все скінчилося. Він відклав протокол і, граючись авторучкою між пальцями, глянув на мене.

— Навколо вас і справді часто люди вмирають, чи не так? — сказав він. — Якщо вести таке життя, то можна залишитися без друзів. Усі тебе зненавидять. А коли зненавидять, очі погаснуть і шкіра осунеться. Взагалі, нічого доброго… — І він глибоко зітхнув. — Так чи інакше, а це було самогубство. Ясно як день. І свідки є. Але ж яке це марнотратство! Хоч він і кінозірка, але навіщо «Мазераті» в море викидати? «Сівіка» або «Королли» було б для цього досить…

— Ніяких проблем, бо автомашина застрахована, — сказав я.

— Е ні, так не кажіть, у випадку самогубства страхування втрачає силу, — заперечив Літератор. — Із якого боку не дивись, якась дурниця… Я от думаю, як би купити велосипед для дітей. Їх у мене троє, а грошей обмаль. І кожне хоче мати свій…

Я мовчав.

— Гаразд, можете йти. А товариша вашого, звісно, жаль. Дякую, що самі прийшли розповісти…

Літератор провів мене до виходу.

— А справу про вбивство Мей іще не закрито. Розслідування триває. Колись і його закриємо, — сказав він наостанку.

Мене довго переслідувала думка, ніби це я вбив Ґотанду. І я ніяк не міг позбутися цього гнітючого настрою. Я пригадав усі подробиці нашої розмови в «Шейкіз». І подумав, що міг би був його врятувати, якби тоді розумніше відповідав на його запитання. І тепер ми вдвох валялися б на пляжі Маві й потягували б пиво.

«Та, видно, не судилося», — подумав я. Зрештою, Ґотанда сам заздалегідь уже все вирішив і тільки чекав слушної нагоди. Постійно думав, як викине «Мазераті» в море. Іншого виходу для себе не знаходив. Чекав, не спускаючи руки з клямки дверей. Подумки змальовував, як «Мазераті» опускаєтеся на дно. Як крізь щілини у вікнах проникає вода і вже нема чим дихати… Граючись можливістю такого самознищення, він сам ледве тримався цього світу. Але ж так не могло тривати вічно. Колись він мав відчинити двері. І це він знав. Просто чекав слушної нагоди, от і все…

Загибель Мей принесла смерть давніх снів і відчуття втрати. Зі смертю Діка Норта я з усім змирився. А от самогубство Ґотанди обернулося для мене відчаєм — безвихідним, як запаяний свинцевий саркофаг. Ніщо вже не могло врятувати Ґотанду від смерті. Він ніяк не міг угамувати своїх внутрішніх суперечностей. І його вроджена енергія підштовхнула його на край прірви. До самого краю свідомості, за яким простягається світ темряви.

Тижневики, телебачення та спортивні газети довго обсмоктували його смерть. Як жуки-носороги, вони зі смаком пережовували чергового трупа. Від самих їхніх заголовків нудило. Що вони писали, що базікали — я уявляв собі, нічого не слухаючи, нічого не бачачи. Мені хотілося всіх цих типів одного по одному задушити.

— Може, краще луснути по голові металевою битою? — запропонував Ґотанда. — Просто й швидко.

— Е ні, — заперечив я. — Швидка смерть для них — велика розкіш. Я їх повільно задушу.

Після того я плюхнувся на ліжко й заплющив очі.

— Ку-ку! — почувся з темряви голос Мей.

Лежачи на ліжку, я ненавидів світ. Щирою, нестямною споконвічною ненавистю. Світ переповнений огидними, безглуздими смертями. Я безсилий і щораз більше грузну в його болоті. Люди заходять до мене через вхід і виходять через вихід. І ті, що виходили, вдруге не повертались. Я глянув на свої долоні. До них також прилип запах смерті.

— Хоч як старайся — не відмиєш, — сказав Ґотанда.

Невже це ти, Чоловік-Вівця, таким способом підключаєшся до всього на світі? Невже я зв’язаний зі світом завдяки нескінченним смертям? Яка ще втрата мене чекає? Як ти сказав — можливо, я вже не буду щасливим. Нехай так. Мені байдуже. Та все-таки це надто жорстоко.

Я раптом згадав наукову книжку, прочитану в дитинстві. У ній був такий параграф: «Що сталося б зі світом, якби не було тертя?» І пояснювалося: «Якби не було тертя, то під дією відцентрової сили все, що є на поверхні Землі, полетіло б у космос». Щось подібне відчував і я.

— Ку-ку! — сказала Мей.