Танки на мосту! Голка в сіні

ТАНКИ НА МОСТУ!

Бойова слава цього офіцера була негучна, загадкова. Газети не повідомляли про його подвиги, його ім’я не згадувалося в наказах і реляціях. Про нього лиш ходили усні легенди, одна дивовижніша за іншу. Як правило, розповідали з чужих слів, при цьому одні з недовірливою посмішкою здвигали плечима, інші притишували голос, озираючись, наче побоюючись, що їх можуть звинуватити в розголошенні військової таємниці.

Але якщо ці розповіді-легенди й не були повністю вигадані, то надто перебільшені, що властиво солдатському фольклорові. Все ж диму без вогню не буває: До пуття ніхто нічого не знав про цього загадкового офіцера. Навіть справжнє його прізвище для більшості лишилося загадкою. Всі сходилися тільки на тому, що він причетний до дивізії “Бранденбург”, котру у військах фюрера пошепки називали “дивізією чорного плаща і отруєного кинджала”.

Обер-лейтенант був нечастим гостем у штабах діючих частин і з’єднань, а якщо й з’являвся там, то ненадовго. Коли штабні офіцери, писарі впізнавали його, вони подавали один одному знаки, похапцем перешіптувались за його спиною, проводжали заздрісними і водночас захопленими поглядами. А він, недбало козирнувши двома пальцями присутнім, мовчки проходив геть, усміхаючись самими лиш куточками вуст. Таємничий герой, кавалер залізного хреста першого ступеня, “той самий обер-лейтенант із дивізії “Бранденбург”… Його негайно приймав командир або начальник штабу, і в час їхньої розмови двері помешкання були зачинені навіть для ад’ютантів.

…Цього разу він з’явився в станиці Біловодській, яку кілька годин тому залишили радянські війська. Станицю вже оповила темна південна ніч. На ганку невеличкого будиночка з причиненими віконницями на нього чекав уже мовчазний ад’ютант. Одразу ж провів до будиночка, господарів якого було заздалегідь виселено. Рівно о 22.30 таємничий офіцер переступив поріг затишної світлиці й щільно причинив за собою двері.

— Гер оберст, — мовив він неголосно і трохи недбало, — обер-лейтенант фон Ланге… за вашим наказом.

Обіпершись обома руками на стіл, освітлений похідною ацетиленовою лампою з азбестовим ковпачком, полковник, котрий саме розглядав розгорнуту карту, підвів посріблену сивиною голову і втупив погляд у прибулого. Перед ним стояв широкоплечий чолов’яга років двадцяти п’яти. Його кремезна постать дихала силою і здоров’ям, ясні, трохи звуженого розрізу очі на широкому, вилицюватому обличчі дивилися весело, зухвало.

— Скільки солдатів вашої команди розмовляють по-російському?

— Вісім. Тільки вісім. Окрім мене…

Видно, така кількість не влаштовувала полковника. Щось прикидаючи в умі, він сердито зігнув праву брову.

— Я вже доповідав… — У голосі обер-лейтенанта відчулись вередливі нотки, зовсім неприпустимі в розмові зі старшим за чином. — Ми втратили багато підготовлених людей у Ростові і під Батайськом. Це були абсолютно марні втрати — нас кинули в бій, як звичайнісіньку піхоту. Коли так триватиме й надалі, гер оберст…

— Знаю. Я вже подав рапорт, і винного у цьому командира буде покарано, — з роздратуванням обірвав його полковник і додав замислено: — Всього дев’ять… А інші? Ви можете на них покластись?

— Цілком! Я сам відбирав їх. Фізична й моральна підготовка відмінні, але по-російськи знають заледве десять — двадцять слів. І то з акцентом.

— А ви не змогли б видати їх за цих… інородців?

— Нацменів?

— Саме так! За якихось там чеченів чи вірменів.

— Неможливо, гер оберст. Не той антропологічний тип.

— В такому разі кожному, хто знає російську мову, доведеться базікати за п’ятьох. — Полковник криво посміхнувся.

— Так уже бувало, гер оберст… — з гіркотою, аби трохи похизуватися, промовив обер-лейтенант.

Тепер вони всміхнулися разом. Обер-лейтенант всміхався незвичайно, тільки половиною обличчя, на іншій у цю мить з’являлася і тут же щезала лиш маленька ямочка.

— Завдання дуже важливе. Попереду Грозний, нафта… Командування має бути твердо переконане в успіхові операції. Свій вибір я зупинив на вас, обер-лейтенанте.

Кавалер залізного хреста першого ступеня клацнув каблуками, виструнчився. В його очах, затінених пухнастими віями, з’явився вираз загадковості, а в кутику рота тремтіла гордовита усмішка честолюбця. Він знав собі ціну і дякував оберстові за виявлене довір’я. Сама по собі ця стара людина в полковницькому мундирі означала для обер-лейтенанта не так уже й багато, але за погонами полковника стояла велика Німеччина, Третій рейх. І обер-лейтенант фон Ланге відчував, як душа його мліє від захвату. Він був по-справжньому схвильований, а це траплялося з ним нечасто.

Рухом руки полковник запросив обер-лейтенанта підійти ближче до столу. Вони схилилися над картою.

Біля будиночка, з якого кілька годин тому гітлерівці вигнали господарів, непорушно стояв вартовий. Віконниці було щільно зачинено…

Я, радянський розвідник, не міг, звичайно, бути присутнім при цій вельми таємній розмові двох гітлерівських офіцерів і через те не берусь стверджувати, що все відбувалося саме так. Врешті, те, що обер-лейтенант розмовляв з оберегом, і що розмова велася в світлиці із зачиненими віконницями, і що карта була розстелена, а не висіла на стіні, не таке вже й суттєве. Головне, що така розмова відбулася, бо просто не могла не відбутися (і без карти, звісно, не обійшлись!), що їх непокоїла мізерна кількість солдатів, які володіли російською мовою, не підлягає сумніву, як і те, що очі в обер-лейтенанта фон Ланге були веселі, нещадні. Я бачив ці очі. Мені довелося наступного дня пробути в товаристві фон Ланге кілька пам’ятних хвилин, і не можу поскаржитися, що він не приділяв мені належної уваги. А сцену розмови обер-лейтенанта з його начальником домалювала моя уява. Правда, в мене було не так вже й багато часу для роздумів і припущень, та цього разу фантазія працювала прямо-таки в шаленому темпі. Але розповім усе по порядку.

Мене залишили у Біловодській за день до приходу “доблесних військ фюрера”. Так склались обставини — на війні не все передбачити можна. Я принаймні міг вважати себе щасливцем, бо забиратися в тил фашистів повітряним шляхом або пробиратися через лінію фронту поповзом набагато складніше й небезпечніше. Зрештою, лінії фронту у звичайному розумінню тут не було. Наші квапливо відступали. Поки що на схід тяглися якісь тилові частини, шпиталі та групи бійців, які евакуювали пошкоджену бойову техніку. Признатись, моє серце розривалося від невимовної туги, коли я дивився на вози з пораненими, на заплаканих дівчат у військовій формі, які опікувались пораненими, на артилеристів з їхніми гарматами і порожніми снарядними скриньками на кінній тязі, на поодинокі танки з заклиненими баштами, що гуркотіли у курному потоці… Всі зірко й тривожно поглядали на небо. Вицвіле від сонця, воно таїло в собі грізну небезпеку. Там раз по раз з’являлися ворожі літаки, а наших винищувачів було так мало.

Літаки накрили колону не в станиці, а за її околицею. Що вони робили, негідники! Кружляли, вибираючи, куди вдарити, спокійно заходили на ціль І били, били, аж земля двигтіла. Але спускатися надто низько все ж боялися: вчора, розповідав мені Іван Тихонович, якийсь боєць як чесонув із ручного кулемета “фокке-вульфа”, що летів над самісінькими тополями, то обгорілі уламки стерв’ятника лишилися назавжди в полі, мов знак перестороги.

Іван Тихонович, який з учорашнього дня став мені за двоюрідного дядька (мій “дах”, за розвідницькою термінологією), то сідав на глиняну призьбу своєї мазанки і засмучено крутив цигарку, то сновигав подвір’ям, скрушно хитав головою і щось бурмотів між приступами астматичного кашлю. Я кілька разів кидав на нього осудливі погляди, та він чи не помічав їх, чи вдавав, що не помічає.

— Іване Тихоновичу, мені не подобається ваш настрій, — врешті сказав я, що думав. — Візьміть себе в руки!

Він твердо глянув мені в очі.

— Не турбуйся, Михайле, я не підведу. А от дивитись мені, як наші відступають… Тяжко!

Мені теж було не легше, хоча загалом я почував себе непогано. Ще до війни я захоплювався багатьма видами спорту, моїй витривалості і спритності заздрило чимало однокласників. Як кожний справжній спортсмен, я зневажав усілякі хуліганські вихватки, бійки, але ставати на захист людей, що терпіли від бешкетників, не раз доводилось. Так що в розумінні фізичного гарту і сміливості я не міг поскаржитись на себе.

Готували нас спішно, але не за скороченою програмою, і я засвоїв її наче непогано. До того ж добре знав німецьку мову. І не тому, що виявив до неї особливу любов, а, як казала наша шкільна вчителька-німкеня, в мене просто був божий дар, лінгвістичні здібності. Все це додавало мені віри в свої сили, хоч я був у розвідницькому ділі новачком, якому належало витримати важкий екзамен.

Відступ наших військ, що відбувався на моїх очах, став наче початком цього екзамену. В душі мимоволі народжувалися біль і гіркота, але я стояв, дивився на відступаючих, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу і нічим не видавати своїх справжніх почуттів. Була ще одна причина, яка примусила мене стовбичити у дворі, а не в хаті. Необхідно було, аби сусіди побачили “племінника” Івана Тихоновича до того, як з’являться гітлерівці.

Під полудень хвиля тих, що відступали, зринула. Тепер широкою станичною дорогою брели невеликі групи легкопоранених, мчали поодинокі машини, повільно рухались підводи, навантажені хатнім скарбом, — дітлахи сиділи на клунках, а жінки йшли поряд з возами. Кушпела осідала на станицю, тополине листя, дахи. Бій, очевидно, точився вже десь на західній околиці, звідти дедалі голосніше долинало бухання гармат, а згодом можна було розрізнити рушничну і кулеметну стрілянину.

— Гайда, Михайле, до хати, — сказав мій “дядько” після чергового приступу кашлю. — Не резон лоба під дурну кулю підставляти.

Пропозиція Івана Тихоновича була позначена здоровим глуздом, але до хати ми так і не пішли: саме у цей час біля наших воріт зупинилася парокінна підвода з пораненими. Дівчина у військовій формі, з зеленою, поміченою червоним хрестом сумкою через плече зіскочила з підводи й забігла на подвір’я. Іван Тихонович поспішив їй назустріч з відром криничної води. Дівчина вдячно кивнула головою і рушила, було, з відром до воріт, та раптом зупинилась і з надією, що неждано спалахнула в її очах, кинула погляд на нас, нашу халупу. Вона була висока, тендітна і така чорна, що коли б не великі, форми мигдалю ясно-сірі очі, такі неприродні на засмаглому довгастому обличчі, я сприйняв би її за циганку. Очевидно, я чимось їй не сподобався (щось схоже до подиву, прихованого докору, настороженості промайнуло в її очах, коли вона дивилась на мене), але старий явно викликав її довіру.

— Товариші…— трішечки гортанно мовила вона, прикладачи до грудей руку з забинтованим пальцем. — Любі… Візьміть одного пораненого. Його не можна везти, він помре в дорозі. Розумієте?.. Рана кровоточить. А так він виживе.

Я затамував подих, бо зрозумів, що зараз станеться. Мусить статися те, про що я все життя згадуватиму з невимовним болем і соромом. Ми не мали права брати пораненого, ми не могли накликати на себе підозру — в льоху у нас лежала вибухівка і ще дещо. І я, племінник, що так неждано з’явився в Івана Тихоновича… Вже одного цього було більше ніж досить.

— Ні, не можемо, — квапливо і якомога твердіше сказав я.

І прокляв ту хвилину, коли впевнився, що з мене може вийти таємний лицар Батьківщини, лицар без страху і докору. Далебі, не так легко було мені вимовити ці слова. Можливо, поранений умре в дорозі, а в нього ж, певно, є дружина, діти… Я все це знав, однак знав і те, що жалість до одного може погубити багатьох, а головне — ту справу, яка мені доручена. Правила конспірації — закон, порушити його — значить вчинити злочин!

Ні, вона не подивилася на мене, не обпекла презирством, не спопелила поглядом жалюгідного боягуза, що тремтить за свою шкуру. Вона мене не помічала. Очевидно, тільки глянувши на мене, вона зрозуміла, що я за фрукт — молодий, здоровий парубійко, що відсиджується вдома, коли його ровесники воюють. Тому вона зверталася тепер лише до Івана Тихоновича.

— Дуже вас прошу, благаю! Іменем його матері прошу. Адже ви люди… Зрозумійте, дорогі, в хороший будинок не можна: туди ж насамперед підуть німці, а до вас… До вас вони навряд чи й зазирнуть.

Мій дідуган, здається, зовсім розм’як, бачу, ось-ось погодиться взяти пораненого. І тут мені спала на думку одна ідея, яка здалася цілком реальною. Та спершу треба було позбавити дівчину будь-якої надії і примусити її скоріш піти з нашого двору.

— Нічого не вийде! Кінець розмові! — відрубав я і одвернувся.

— Ех, ви, люди… — почув її голос за спиною.

Вона могла думати про мене що завгодно, а я міг лише захоплюватися дівчиною в душі й дякувати за презирство, яким вона обпекла мене за ті слова.

— Дядьку, — звернувся я до Івана Тихоновича, коли підвода з пораненими рушила від нашого двору, — є у вас вірна людина, яка б зважилася взяти пораненого?

— Про це і я думаю… Є тут бабуся одна. І хатинка в неї не набагато краща від моєї. Якраз там, куди вони поїхали.

— Тоді поспішайте!.. Але все зробіть так, наче ви тут ні при чому… Щоб і медсестра не здогадалась.

Іван Тихонович миттю зник за причілком. Я присів на ганок і поринув у роздуми. Раніше, коли намагався уявити роботу в тилу ворога, то перш за все думав про ті чисто технічні труднощі, що можуть виникнути. Щоправда, мене попереджали й про моральні труднощі, але тільки зараз я по-справжньому зрозумів, як важко людині критися навіть від друзів. “Ех ви, люди…” — все ще дзвенів голос медсестри. І хоч я знав, що вчинив правильно, навіть був задоволений з того, що не завагався й на мить, приймаючи суворе, але єдино можливе рішення, однак у грудях все-таки щеміло.

Іван Тихонович повернувся з відром картоплі (молодець, зметикував, як замаскувати свої побігеньки), задоволений: бабуся погодилась узяти й виходити пораненого. В мене одразу відлягло від серця. Я зайшов до хати, дістав із тайника бланк довідки і квапливо заповнив його, перетворивши пораненого лейтенанта на звільненого з тюрми Колесника Володимира Даниловича, засудженого раніше за крадіжку громадського майна. Я теж мав таку довідку, хоча й з іншої тюрми. Це був надійний документ і, як було перевірено, діяв безвідмовно: гітлерівці прихильно ставилися до “осіб, що постраждали за совітів”. Так от, я м’яв, ялозив у руках підроблену довідку (адже чолов’яга носив її в кишені не один день) і повторював Іванові Тихоновичу, якої легенди мав дотримуватись поранений: мовляв, попав під бомбардування біля станиці, і його перев’язала якась жаліслива санітарка.

Раптом неподалік нашої хати торохнув снаряд. Шибки у вікнах загули, мов бубни, але витримали, не посипались. Треба поспішати! Та я затримав Івана Тихоновича, що кинувся вже було нести бабусі порожнє відро, поки він не повторив легенду з усіма подробицями. Начебто все переконливо виходило. Серед мирного населення теж було багато поранених — ворожі літаки не дуже дбали, кого бомбардувати.

Іван Тихонович пішов. Я ще раз обміркував ситуацію, яка склалася. Станиця велика, щось із тисячу дворів, двоє колишніх “засуджених” загубляться в ній, мов крапля в морі. Рятувало ще й те, що наш підопічний — командир, а не рядовий: стрижені голови у молодих чоловіків одразу викликали підозру гітлерівців. Загалом, я наче все передбачив. Звичайно, мова йшла не про мене, не про моє власне життя, а про діло, бойове завдання. Подумав і про те, що лейтенант може знадобитися згодом, коли одужає.

Щось довго не повертався Іван Тихонович, і я почав нервуватися. Вози з біженцями з’являлися па вулиці все рідше й рідше, а гуркіт бою наближався. Один за одним десь оддалік вибухнули три снаряди. Я згадав медсестру (зрештою, вона, очевидно, була санінструктором), її гортанний голос, очі, той презирливий погляд, яким обпекла мене на прощання. Вона ніколи не дізнається, хто я і як допоміг їй врятувати пораненого, і буде згадувати мене тільки з ненавистю. Що ж, треба до цього звикати.

Іван Тихонович повернувся, коли неподалік уже стріляли з кулеметів.

— Все гаразд! Бабуся каже: по хатах є поранені місцеві жителі, то ще один поранений не буде комусь вдивовижу.

— А вона не запитувала: чому ви самі не взяли пораненого?

— Ні. Бо я їй сам пояснив, мовляв, племінничок неждано об’явився, хлопець непевний, настроїв його не знаю і довіритись не можу.

— Ну, а сусіди бачили, як пораненого вносили до хати?

— Навряд. Уся станиця зараз принишкла, рідко хто виходить надвір. А сусіди, як бабуся каже, в неї добрі.

Стрілянина наближалася. Ось почулося тупотіння, віддалений гуркіт танків. Вулицею, припавши до шиї коня, промчав боєць чи командир, слідом за ним пронеслося ще троє. Через хвильку — другу поблизу вдарив кулемет короткими чергами. Я обережно наблизився до низенького віконечка, визирнув і помітив на даху будинку по той бік вулиці бійця з ручним кулеметом, а на самому гребінці черепичного даху, за димарем, — другого. Маленький, в насунутому на очі шоломі, він стріляв з гвинтівки з коротким цурпалком поверх дула. Снайпер! Я озирнувся, щоб покликати “дядька”, та Іван Тихонович уже стояв за моєю спиною і теж дивився на снайпера,

— Це що, та гвинтівка, яка без промаху б’є?

— Вона, — відповів я. — Тільки до неї також око потрібне.

— Розумію…

Стріляли десь за нашою хатою, стріляли кругом. Двічі гримнула гармата, знову почулося гуркотіння танків. Але танки в станиці не з’являлися. Я знову визирнув у вікно і побачив снайпера, що лежав, широко розкинувши ноги. Маленький, схожий на хлопчика, що заради гри надів завеликий для його голови сталевий шолом. Кулеметника поряд вже не було. На даху раптом незрозуміло від чого почала тріскатися черепиця. Снайпер прикляк, але тут же підвів голову, плече з прикладом ледь помітним ривком подалося назад. Постріл! Знову поштовх у плече. Знову…

Я бачив війну. Не в кіно, а на власні очі.

Розлітаються друзки черепиці. Снайпер нагнув голову. Цього разу він довго не підіймав її. Убитий? Невже вбитий?.. Підвівся… Постріл!

— Ось цей воює! — почув я за спиною голос Івана Тихоновича. — Ну, досить… Гайда, біжи, поки голова ціла. Живим візьмуть…

Боєць ніби почув пораду старого підпільника, вистрелив ще раз і, обережно перехопивши гвинтівку, сковзнув по схилу вниз.

Танки ревли, брязкотіли гусеницями десь зовсім близько, долівка двигтіла під нашими ногами. Зараз я побачу їх… Однак минуло кілька хвилин, ревіння моторів не слабшало, а танків не було. Де ж вони? Почуття, що охопило мене, було не тривогою, а скоріш нетерпінням. Хотілося швидше опинитись у ворожому тилу, по той бік лінії фронту.

Іван Тихонович якось нехотя крутив цигарку. Мені раптом теж забаглося закурити. До того, як стати розвідником, я потроху покурював, а недавно кинув, щоб випробувати силу волі. І ось через вісім місяців знову згадалось…

Нарешті за тином з’явилася танкова башта, з люка висунулася голова в чорному шоломі, з нашитими зверху пробковими ковбасками. Я гадав, що то німець, — перший німець, якого мені судилося побачити, але помітив за баштою двох наших бійців з ручним кулеметом, спрямованим у той бік, звідки мав з’явитися ворог. Це був наш танк. Він рухався повільно, заднім ходом. Раптом навпроти наших воріт зупинився. До нього підбіг молодший командир в запиленому обмундируванні, за ним — три бійці, які підтримували пораненого, що стрибав на одній нозі. Всі вони, допомагаючи один одному вилізли на танк, уважно дивилися на захід, але не стріляли. Чому?

Ось всі вони пригнулися, припали до броні, голова танкіста зникла в люкові. За мить танк здригнувся від пострілу гармати. Потім вдруге, втретє. Скоро повз нього на схід промчав інший танк, обліплений бійцями, з причепленою позаду протитанковою гарматою, що підстрибувала на вибоїнах. Бійці щось вигукували, показуючи назад. Танк, що стояв біля наших воріт, зробив ще два постріли, одночасно відкрили вогонь кулеметники, Тільки автоматники ще очікували. На танк вискочили ще два бійці.

— Ар’єргард. Прикривають… — сказав Іван Тихонович і зайшовся важким кашлем.

Свист авіабомб і три дужі вибухи. Нашу хижку хитнуло, дві шибки у вікнах тріснули і посипалися дрібними скалками. Чорний дим заволік вулицю. Танк заревів, розвернувся і зник з очей.

— Все… — ніби одриваючи щось від серця, простогнав Іван Тихонович. — Тепер жди їх… Давно не бачились. З вісімнадцятого…

Та нам судилося стати свідками ще однієї гіркої сцени відступу. Вулицею, вслід за танком, бігли два бійці. Один накульгував. Долинуло кілька квапливих кулеметних черг, і той боєць, що біг попереду, впустив гвинтівку, ткнувся головою в тин. Другого ми так і не помітили, куди він дівся.

Іван Тихонович болісно зціпив зуби. Аж це повз вікна промчали три танки з хрестами на броні і в хмарах пилюги замиготіли мотоцикли з солдатами у важких шоломах. Ну, от і вони! Солдатів було по два-три на кожному мотоциклі, вони стріляли не цілячись, мабуть, для остраху. Промчали, і вулиця спорожніла.

Отже, збулося: лінія фронту перемістилася за нашу хату, з цієї хвилини я опинився в тилу ворога.

— Знаєш, Михайле, а давай-но ми з тобою поснідаємо, — раптом озвався господар оселі і вперше за увесь час усміхнувся.

Він поклав на стіл круто зварені яйця, хліб, поставив миску з картоплею, тарілку з олією на денці, жмутик молодої цибулі, і ми заходилися біля їжі. Вулицею проносилися мотоцикли, гримкотіли танки, та ми вже не звертали на них уваги. Я був голодний, проте смаку не відчував. Намагався вжитися в образ (здається, так говорять актори) племінника Івана Тихоновича, до речі, особи вигаданої, неіснуючої, бо у мого “дядька” були самі лиш племінниці. Взагалі я мав видаватися типом не вельми привабливим, примітивним, що не дуже розбирається б політиці. Що ж до перебування в тюрмі, то посадили мене туди, звичайно, помилково, я найчесніша людина, тобто порядок знаю і поважаю начальство.

Раптом у сінях щось зашаруділо. Ми з дядьком перезирнулись і перевели погляд на двері, очікуючи появи німців. Хто ж іще міг з’явитися до нас у цю хвилину? Я блискавично визначив лінію своєї поведінки — в жодному разі не можна дати зрозуміти гітлерівцям, що я знаю хоч би одне слово по-німецьки. Треба витріщувати на них очі, наче баран на нові ворота, що б вони не говорили.

Двері нарешті відчинились. Коли б цієї миті постала на порозі покійна бабуся, мене це вразило б менше, ніж те, що я побачив, — між одвірками стояв на одній нозі блідий, з перекошеним од болю лицем літній вусатий боєць.

— Товариші… не дайте померти…

Він був поранений в ліву ногу, тримав її піднятою, аби не торкатися землі. Штанина, обмотка були темні від крові.

Іван Тихонович затамував подих. Признатися, першої миті я теж розгубився. Ось воно, моє друге випробування! Кожна радянська людина, незалежно від того, суворої вона чи лагідної вдачі, не посміла б відмовити бійцеві хоч би в тимчасовому притулкові, але я не мав на це права.

— Товариші… Рідні… Допоможіть… — молив боєць.

Наче невидима рука стиснула мені горло. Що робити?

— Може, на горище його? — запропонував Іван Тихонович.

— Станьте біля вікна! Стежте за вулицею! — сказав я, нахилившись, щоб перев’язати ногу бійцеві. —Автомата чому не кинув? — запитав у нього.

— Зброя ж…

— Авжеж, — глузливо кивнув я головою. — І патронів повний диск?

— Патронів? Жодного, — простодушно признався боєць. — Розстріляв усі!

Тягати автомат із порожнім диском, коли ти поранений і нема ніякої надії пробитися до своїх, — такого дивака треба було пошукати! Та все ж вірність бійця своєму обов’язкові зворушила мене до глибини душі. На щастя, поранений він був легко. Куля пройшла крізь м’яз навиліт, не зачепивши кістки. Днів за десять шкутильгатиме з ціпком.

— Давай пакет, — сказав йому, квапливо розпанахавши штанину.

— Нема пакета.

— Як же ти воював без пакета?

— Товаришеві віддав…

Іван Тихонович миттю подав мені бинт, пляшечку з йодом і знову став біля вікна. Я швиденько зробив перев’язку.

— Ось що, друже, зараз же марш у сіни і за моїм знаком шквар по-пластунськи на город. Зрозумів? Там є копичка сіна, заховайся в ній і жди ночі. І запам’ятай: ти нас не бачив, у хаті не був, перев’язку зробив сам. Зрозумів? Вночі ми щось придумаємо. Дядьку…

Але Іван Тихонович сам здогадався, схопив кусень хліба, всунув бійцеві за пазуху.

Надворі біля вхідних дверей стояла діжка з-під капусти, яку на випадок пожежі передбачливий Іван Тихонович наповнив водою. Я наказав дядькові узяти відро, вийти у двір і стати біля діжки. Ми зачекали, доки на вулиці мотоцикли здійняли особливо густу кушпелу, і тоді я звелів бійцеві:

— Давай, друже!

Він метнувся за діжку, поповз за хату і незабаром зник на городі. Я зітхнув із полегкістю. А Іван Тихонович приніс із криниці і вилив у діжку ще одне відро води й повернувся до хати.

— Он як воно іноді доводиться, — сказав він, скрушно хитаючи головою. — Прямо серце кров’ю обливається.

Я підійшов до нього, обійняв за плечі, сказав заспокійливо:

— Терпіть, дядечку, коли вже придбали такого племінника… Не мав я права його залишити.

— Про що може бути мова, Михайле? Хіба я докоряю тобі? Розумію. Якщо навіть смерть, так і смерть прийму, а тебе не підведу.

— Ну, так уже й смерть… — засміявся я. — Ви після війни на моєму весіллі ще погуляєте. Неодмінно!

Іван Тихонович скупо всміхнувся.

— І ти ж дивись, у хату приліз… Серед білого дня, коли на вулиці повно німців. Ну, заліг би до ночі десь у картоплинні. Як його ті іроди не помітили?..

День догорав. Гарматна стрілянина на сході не вгавала, певно, за кілька кілометрів від Біловодської радянським військам вдалось організувати оборону і там розгорівся запеклий бій. Німецькі літаки раз за разом проносилися над станицею, вцілілі шибки у вікнах дзеленчали, коли за хвилину — другу лунали вибухи бомб.

Гітлерівських солдатів з якогось підрозділу розводили на постій. Ось вони з’явились у сусідів праворуч, за нашою криницею. Трималися, як у власному домі — голосно розмовляли, сміялися. Заходилися витріпувати пилюку з мундирів, чистили чоботи, потім пороздягалися, почали митися. Милися довго, весело герготіли. Збоку глянути — звичайні люди, а це ж — найлютіші вороги мого народу. Я згадав Зою Космодем’янську. Ось такі ж гітлерівці катували її, а потім реготали, накидаючи їй зашморг на шию.

Мені кортіло подивитися на них ближче, послухати, що вони говорять. Іван Тихонович вже встиг кілька разів вийти у двір і навіть повставляти нові шибки замість розбитих (передбачливо підготував старий!), не заперечував, щоб і я допомагав йому — хай сусіди побачать, що його “небіж” не ховається. Я взяв відро і пішов до криниці.

Ось вони, за тином. Вже встигли помитися, голяться, зачісуються; один, літній, худий, в окулярах, пише листа.

— Альберте, я все забуваю, як називається ця велика гора в них? Підкажи.

— Ельбрус. Тільки на біса вона здалася тобі, ця гора?

— Розумієш, Альберте, я намагаюсь, щоб листи з фронту мали пізнавальну цінність для моїх шибеників. Я написав: “Хлоп’ята, ваш тато вже бачить найвищу вершину Кавказького хребта”. А тепер додам: “Ельбрус, як і вершини Альп, вкритий вічними снігами…” Тут нема обману, правда? Адже ми побачимо цю гору, перш ніж лист дійде додому?

— Гадаю, днів за два — три. Наступ розвивається успішно.

Той, що старанно зачісував ріденьке біляве волосся, тримаючи перед собою кишенькове люстерко, раптом заспівав приємним фальцетом жартівливу пісеньку. Про дружину мірошника, стан якої так пружно облягав корсаж, про похмурого її чоловіка, котрого остерігається зальотник. Он які пісеньки виспівує. На мене жодної уваги. Що ж, це добре. Виходить, не викликаю підозри.

У хаті Іван Тихонович спитав не без тривоги:

— Як?

— Нормально, — відповів я.

— Про що говорять?

Я докладно переповів зміст підслуханої розмови.

— Наче на екскурсію приїхали, — насмішкувато похитав головою. — Гору Ельбрус їм забаглося відвідати… Дуже мені хочеться побачити, як вони з цієї екскурсії будуть повертатися.

— Повертатися будуть, та не всі…

І тут сталося, як у тій приказці: не встиг я докінчити, як побачив через вікно німця з якимсь чолов’ягою, що сунули до нас у двір.

— Сідайте до столу, — наказав я дядькові. — Нічого не трапилось, ми перекусюємо…

Так біля столу і застали нас німець і чолов’яга, що зайшли до хати.

— Тихоновичу, негайно бери свій теслярський інструмент і гайда з нами, — начальницьким тоном наказав чолов’яга і строго поглянув на мене. — А це хто?

— Племінник. З тюрми повернувся.

— Ага! Ну, й він піде з нами.

Німець нічого не сказав; роздуваючи ніздрі, бридливо оглянув нашу кімнатку, ковзнув поглядом по столу, на якому стояла наша нехитра селянська вечеря, витер хусткою піт з лоба і першим вийшов з хати. Явно не сподобалось йому в нас.

На вулиці вже зібралося чоловік десять станичників, здебільшого старі та інваліди. Всі з сокирами, рубанками, долотами. “Для чого знадобилися столяри, — ламав я голову. — Невже споруджувати шибеницю?” Та, як на нас, робота виявилася веселішою: німцям потрібні були домовини. Коли ми прийшли до колгоспних майстерень, нас зустрів якийсь товстий лейтенант у пенсне і, треба визнати, швидко й до ладу, прямо-таки як на конвейєрі, організував виробництво. Одні різали дошки потрібної довжини, інші стругали їх, треті збивали заготовки. Видно, цей німець на похоронних справах набив руку неабияк. Мені випало пиляти дошки, і я старався з усіх сил, аж сорочка намокла. Ніколи, мабуть, я ще не працював з таким задоволенням і все підраховував: скільки виходить домовин? Нарахував чотирнадцять. Малувато… Однак із підслуханих розмов зрозумів, що домовини призначалися тільки для загиблих офіцерів, солдатів же будуть ховати скопом.

Я згадав снайпера, котрого з годину тому бачив на дахові сусіднього будинку. Напевне, його влучна куля упокоїла не одного з тих, кому готувалися домовини. Просто-таки жаль огорнув мене, коли сказали: “Досить!” Я згоден би робити домовини для гітлерівців хоч тиждень.

Вернули ми додому з Іваном Тихоновичем потемки в досить гарному настрої. Дядько висловив думку, що непогано було б провідати бійця:

— Напевне, пити хоче… Я наче по господарству пройдусь, корові конюшини принесу. Як ти вважаєш?

— Підіть. Тільки довгих балачок із ним не заводьте. А вночі його перевдягти треба. Ще однієї бабусі у вас нема на прикметі?

— Молодиця є.. Бойова!

— Ось в клуню до неї і відвести б його. А там хай діє за власною ініціативою.

На станицю спустилася тепла ніч. Мотоцикли на вулицях торохтіли все рідше й рідше, майже не проходили і машини. Ми з Іваном Тихоновичем влаштувалися на його скрипучому дерев’яному ліжкові “валетом”. Не спалося. Я лежав і згадував прочитані книги з історії і статті про війну. Скільки нашому народові доводилося терпіти від нашестя чужинських військ! Були такі важкі часи, що, здавалося, навіть питання не стояло: бути чи не бути. Однак найважчим випробуванням стала громадянська війна. Мене завжди дивував цей період нашої історії. Хто тільки ”е намагався знищити молоду Радянську республіку? Усіх навіть перерахувати важко. І що ж, голодний, стомлений, погано озброєний народ вщент розгромив своїх ворогів, які мали першокласну зброю.

Тепер на гітлерівську армію працює промисловість усієї Європи. Там, на Заході, фашисти не знали поразок: європейські країни були переможені одна за одною. Народився міф про непереможність солдатів фюрера. Тільки наша армія зуміла кілька разів дати Гітлерові по зубах. І все ж коричневі полчища знову наступають. Де, на якому рубежі наші війська зможуть затримати їх і завдати смертельного удару? Чому зволікають союзники?.. Я уявив собі карту, відстань від Львова до Кавказу, яку гітлерівці зуміли пройти за рік, і серце моє защеміло. Невже ми не здолаємо їх? Врешті я тривожився не за свою долю. Я думав про матір, про сестер, про друзів, про весь наш народ, якого лютий ворог вже прирік на загибель. Нижча, неповноцінна раса…

Дядько закашлявся, сів на ліжку, зашелестів папером.

— Не куріть! Вночі ніякого вогню в хаті, — сказав я роздратовано. І додав, щоб пом’якшити різкість. — Для вас же краще — менше кашляти будете.

Він не шелестів більше папером, але й не ліг, сидів, спустивши ноги на долівку, і кашляв. А коли трохи відпустило, торкнув мене рукою.

— Ти ось що… Поясни мені, синку, коли ж вони відкриють другий фронт? Скільки цьому Черчіллеві язиком молоти?

Іван Тихонович думав про те, що й я.

— Так виходить, Іване Тихоновичу. Поки що надії на другий фронт мало. Другий фронт для німців — наші партизани та ось такі, як оце ми з вами. Так що розраховувати можна лише на свої сили.

— Скоріше б почати… Ти коли на “гостей” своїх чекаєш?

— В будь-який час. Можливо, за тиждень, а може, й зараз постукає.

Я говорив навмання, та слова мої виявились пророчими. “Гість” з’явився тієї ж ночі. І який! Я очам своїм не повірив. Ми з Іваном Тихоновичем ще не поснули, як на подвір’ї почулися впевнені кроки і в шибку хтось вимогливо постукав. Так ходити і стукати цієї ночі міг тільки німець. Щоб не викликати підозри, треба було негайно відчиняти. І не Іванові Тихоновичу, а мені, молодому. Тут набирали ваги суто психологічні нюанси, які й пояснити важко. Я вискочив у сінці, відчинив двері і побачив високого гітлерівця. Хто він, солдат чи офіцер, я не міг визначити — в пітьмі погонів не видно.

— Тут є наші солдати? — запитав він суворо.

— Не розумію…

— Зольдат, наш зольдат? — перепитав він ламаною російською.

— У нас нема солдатів.

— Хто єсть в хаті?

— Мій дядько і я.

— Багато живеш цій хаті?

— Ні, я з тюрми.

— Я шукаль один єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез…

Наче електричний струм пронизав моє тіло. Єфрейтор з протезом — це ж мій пароль для зв’язку.

— Єфрейтор іс Мюнхен, лівий нога на протез… — нетерпляче повторив він.

Пароль! Жодного сумніву, що ця людина прийшла до мене. Я сказав по-німецьки:

— Ви, очевидно, щось сплутали. Єфрейтор родом із Гамбурга…

Він схопив мене за руку, увіпхнув до сіней і, причиняючи за собою двері, зашепотів на вухо:

— Здрастуй, Михайле. Я — Макс. Чужих у хаті нема?

— Нема.

— Як влаштувався?

— Надійно.

— Термінова справа. Де твоя рація?

— Нема.

— Що-о? — не повірив він. — Нема рації? Доннер веттер!

Не заспокоїли його і пояснення про те, що рацію мають підкинути пізніше.

— Ти мене приголомшив. Що ж тепер діяти?.. — І раптом запитав з надією: — А на мотоциклі вмієш їздити?

— Так.

— Я маю на увазі добре їздити?

— Непогано.

— Чекай на мене. Який у тебе розмір? — Я не второпав, про що йдеться, і він, розізлившись, кинув роздратовано: — Одежа, взуття?..

— П’ятдесятий, черевики — сорок перший…

— Чекай. Я скоро.

І щез.

Увійшов я до хати, заспокоїв Івана Тихоновича, дістав фінку і знову до сіней,

Макс з’явився хвилин за двадцять, захеканий від швидкої ходи. Витрусив щось із ранця просто мені під ноги.

— Переодягайся. Швидко.

Поки я одягав німецький військовий мундир, Макс пояснив, нащо здався цей маскарад. Він — штабний писар. Щойно довідався про те, що гітлерівське командування планує назавтра наступальну операцію, розраховуючи на міст через ріку Рівнинну. Є сподівання, що захоплять його непошкодженим і танки головного загону прорвуться, не затримуючись і на хвилину. Прорив цей має бути цілковитою несподіванкою для радянських військ. Моє завдання — пробитися на мотоциклі до наших і попередити про небезпеку. Міст неодмінно мусить бути висаджений у повітря.

Станиця Рівнинна за вісімнадцять кілометрів від Біловодської. Проїхати цю відстань, коли на шляху — гітлерівські патрулі, групи охорони… Та мене не це лякало. Бентежило інше: невже наші командири не знають, що міст треба знищити при відступі, і ждуть, поки я прибуду і подам їм цю ідею? Там вже, мабуть, давно приготовлено вибухівку і сапери-підривники чекають лише наказу. Я виклав Максові свої сумніви щодо доцільності поїздки, але він наполягав:

— Треба попередити, що міст задовго до підходу танків можуть захопити німці, перевдягнені в радянську форму. Так вже бувало. І не раз…

— Звідки ж вони там візьмуться? — запитав я і тут же зрозумів безглуздість запитання: адже знав про існування дивізії “Бранденбург-800”.

— Не знаю. Можливо, загін скинуть на парашутах, а можливо, вже й скинули. Май на увазі, вони вміють говорити по-російськи. Розумієш, що станеться, коли їм вдасться захопити міст? За три дні вони будуть у Грозному… Уявляєш?..

Так, я уявляю. Молодець Макс! Щоб відвернути катастрофу, варто йти на будь-який риск.

— Поїду. А як з мотоциклом?

— Дістанемо! — Макс посвітив ліхтариком, критично оглянув мене в новому вбранні, поправив пілотку, обсмикнув поли мундира. — Годиться! На автомат. Вмієш користуватись?

Стріляти з німецької зброї я вмів. Вчили. Але тут спало па думку інше: як зустрінуть мене у такому спорядженні наші, якщо зумію пробитися до них? Чи не зріже якийсь земляк кулеметною чергою та ще й зрадіє, що вбив фріца.

— Ну, що ти… — сказав Макс не зовсім певно. — Вони намагатимуться тебе живцем захопити. Звичайно, аби була ще й радянська форма, ти б перевдягся і, можливо, дістався без затримки до самого мосту. Але її я не міг добути.

— Зажди хвилю, — шепнув я Максові і, нічого не пояснюючи, помчав на город, намагаючись не дуже гупати кованими чобітьми. Ось і копичка конюшини. Обережно розгорнув пахуче сіно. Боєць спав, підклавши руку під голову. Видно, добре дісталося йому за останні дні, якщо, незважаючи на небезпеку, так міцно заснув. Ледь добудився його, а потім довелося довго заспокоювати та пояснювати, чого мені треба. Розпрощався він зі своєю гімнастеркою і пілоткою, здається, не дуже охоче.

Я зайшов до хати, щоб повідомити про свій від’їзд Івана Тихоновича і дати йому останні вказівки. Він зрозумів усе з півслова. Ми обійнялись і поцілувалися.

— Щасливо, Михайле! Хай буде легкою твоя дорога!

Макс, побачивши, що я роздобув гімнастерку і пілотку, похвалив за виявлену ініціативу, упхнув мені в кишеню гранату-лимонку і повів на вулицю Одійшли трохи, зупинилися під тополею. Макс провів інструктаж: хто я, якої роти, взводу, назвав прізвище командирів, паролі, порадив, як вести себе, коли затримає патруль, на якому кілометрі мають бути передові пости радянських військ. Примусив усе це повторити, і був задоволений моєю пам’яттю.

— Ти з Поволжя? Німець?.. — питає Макс.

— Ні. А що?

— Мову знаєш добре…

Йдемо, тихо розмовляємо, та мені якось тривожно на душі, до німецької форми не звик, і відчуття таке, мовби це не я, а хтось інший. Ось як воно буває з незвички. Нервове напруження. “Е ні, Михайле, ти ці жарти облиш!” — сказав я сам собі в думці. Сказав — і стало легше, вільніше дихати.

Невдовзі обігнав нас мотоцикл, затим зустрілися два солдати в шоломах із гвинтівками. Увімкнули ліхтарик, Макс мигнув у відповідь своїм ліхтариком. Патруль. Козирнули мовчки, розійшлися, не стишуючи кроку.

— Двома пальцями, а не п’ятірнею честь віддавати треба, — невдоволено буркнув Макс. — І з ноги не збивайся.

Слушний докір. Ось на таких дрібницях можна й провалитися. Ззаду різонув промінь світла. Машина! Макс неквапно відходить убік, я за ним. На освітленій вулиці біля якихось воріт угледіли мотоцикл із коляскою.

— Спробуємо взяти цей… — каже пошепки Макс. — Сідай і шквар прямо по шосе, ніде не звертаючи. Головне — не хвилюйся.

Ось він, мотоцикл з кулеметом на колясці. Насамперед його треба розвернути. Макс штовхає мене в плече— пора! Хапаюся за ручки керма, важкий мотоцикл рушає з місця.

— Хто там жартує?! Стій! — із двору вибігає німець.

— Чому кинули машину на вулиці? — грізно запитує Макс, його впевнений голос повертає мені рівновагу.

— Я був поруч, пане фельдфебель. Я чув, як ви підійшли…

— Дивіться! Ви не на прогулянці…

— Ні, ні, пане фельдфебель. Я стежив. Можете бути спокійні.

Солдат клацає підборами, ставить мотоцикл на місце.

— Не вийшло… — спокійно говорить Макс, коли ми відійшли кроків за п’ятдесят. — Доведеться взяти біля штабу. Нічого, там навіть зручніше буде. — І раптом у голосі його почулася лукавинка: — Слухай, а ти на танку міг би поїхати?..

От бісів син! Жарти в нього на умі в такий час. Я здогадався: він хоче підбадьорити мене, зрозумів, мабуть, що зі мною діялося, коли солдат зчинив крик. Та, на диво, після пережитого я відчував себе спокійніше і впевненіше.

Ми йшли вулицею не крадучись, йшли в ногу, як і належить вишколеним солдатам, стиха гомоніли. Так було доти, поки не наблизилися до штабу, що розташувався в школі, і не побачили біля воріт три мотоцикли. Тоді в грудях моїх занив пекучий біль.

— Я піду вперед, займуся вартовим, — шепнув Макс. — Не гайся, сідай і жми. Щасти тобі!

Проходячи повз мотоцикл, він поплескав по сідлу одного з них і зник за хвірткою. Пора! Та ледве я зробив кілька кроків, як за поворотом вулиці почулася тріскотнява мотора і вузенький тремтливий промінь заметався по землі. Сюди, до штабу? Так! Ховатися вже пізно, тепер тільки вперед. Задерев’янілими ногами я підійшов до мотоциклів. Ось цей, крайній, буде мій. Кинув у коляску свій пакунок, натис на газ. Мотор завівся не одразу, мабуть, тому, що я нервував і припустився якоїсь помилки. Мотоцикліст уже освітив мене з ніг до голови і нараз загородив дорогу.

— Та проїжджай уже! — гукнув я, не тямлячи, як у мене ще повертається язик.

Той од’їхав геть, вимкнув фару, сказав по-приятельськи:

— Ну й дороги!

— Паскудство, а не дороги, — погодився я. — Це тобі не автострада на Нюрнберг.

Він засміявся. Я увімкнув фару і поїхав, набираючи швидкості. Позаду ніхто не кричав, не галасував, не стріляв, однак я не міг повірити в чудо і все ждав, ждав пострілів, вигуків, погоні. Але так і не діждався. На околиці станиці якісь дві фігури мелькнули в промені, я почув вигук: “Скрутиш в’язи!” Це були вартові. Ясна річ, для них я зв’язковий головної застави, який одержав у штабі пакет.

“Ну, а ти, дурню, боявся, — підбадьорював я себе. — Головне — кмітливість, і все буде гаразд”. Нагнувся, помацав рукою в колясці — два шоломи, магазини до кулемета і мій пакунок. Запхнув його у передок. Тієї ж миті мене підкинуло так, що я трохи із сідла не вилетів: мотоцикл, мов сполоханий кінь, шарпонувся до кювета. Ледве встиг вивернути його, як застогнав од нестерпного болю — в момент поштовху прикусив язика, і тепер в роті пекло, мов розпеченим залізом. Боліли і ноги, здається, я зідрав шкіру біля колін. Як це я прогавив кляту вибоїну? А ще ж попереджали дурня: “Скрутиш в’язи!” Довелося збавити швидкість. На дорозі —бомбові вирви, покинуті, розбиті, розчавлені машини і вози, трупи. Тут учора “попрацювала” гітлерівська авіація. Я їхав ніби через якесь фантастичне кладовище. Воно тяглося майже з кілометр. Фізичний біль у мене непомітно втих, наче витіснявся іншим, душевним болем. Я не міг розглядатися по боках і намагався швидше проїхати це місце. Та ось промінь фари вихопив із пітьми щось біле, розкидане по бруківці, я побачив розпотрошену валізу, а віддалік трупи жінки і дівчинки. Видно, хтось із гітлерівців квапливо рився у речах, розкидаючи навколо дитячі сукеночки.

Розбиті вози, машини, гармати траплялися все рідше і рідше, я додав газу. За словами Макса, передовий загін гітлерівців перебував десь за п’ять кілометрів від Біловодської. Він відійшов сюди після бою, що розгорівся учора ввечері і тривав до смерку. Наші зачепилися за якийсь рубіж, вчинили відчайдушний опір. Три гітлерівські танки підірвалися на мінах, чотири були чи то підбиті протитанковими гарматами, чи то підпалені пляшками із запалювальною сумішшю. Гітлерівці, не вводячи в бій головних сил, вирішили зачекати до ранку, коли авіація зможе допомогти їм.

Мені назустріч пройшли дві автомашини — вантажна й санітарна, потім я обігнав колону з п’яти танків, що рухались на схід, роз’їхався із зустрічним мотоциклістом. Мовчки козирнув колезі двома пальцями і помчав далі дуже вдоволений собою. Я й справді почував себе чудово. Нічне повітря, прохолодне й духмяне, било в груди, обвівало розпашіле лице, бадьорило все тіло. Це було фізичне відчуття радості буття, воно посилювало ту тривожно-горду радість, яку я переживав, усвідомлюючи, що здійснив щось близьке до подвигу. Я змалку мріяв про подвиг. Відтоді, як навчився читати книги, навіть раніше, коли тільки почув казку про Івана-царевича. Згодом мою дитячу уяву заполонили герої билин. Потім я познайомився з вершником без голови і капітаном Немо, з незвичайними пригодами Шерлока Холмса і Ната Пінкертона. Багато хто з тих, ким я захоплювався, з часом поступилися місцем Чапаєву і Павці Корчагіну. Кінофільм “Чапаєв” усі підлітки нашої вулиці дивилися разів десять і всі його діалоги знали напам’ять. Та як не дивно, поряд із знаменитим полководцем і кришталево-чистим палким комсомольцем залишився в моєму серці і герой раннього дитинства — казковий царевич, що мчав зі своєю нареченою на сірому вовкові.

Тепер я теж скакав ніби на сірому вовкові. Так, це смішно, зовсім по-дитячому, та вже, видно, таким я вродився диваком. Хоча й обставини, в яких опинився, були незвичайні, майже казкові: мчав уночі на мотоциклі, викраденому в ворогів, вітер шарпав поли, тільки моя царівна була далеко.

Не знаю, хто як, а я можу думати одночасно про абсолютно різні речі. Наче хлоп’як, уявив себе казковим царевичем у парчевому жупані, та водночас непокоївся про цілком реальну перешкоду на моєму шляху — десь зовсім близько мають бути передові пости гітлерівців, Вартові не сплять! Правда, я знав пароль і був добре озброєний. Те, що зв’язкові штабу вже помітили зникнення мотоцикла, не хвилювало мене. Ну, кому спаде на думку, що мотоцикл захопив радянський розвідник і мчить на ньому до своїх? Природніше припустити, що мотоцикл узяв хтось із своїх офіцерів, якому він знадобився ненадовго.

Попереду на шосе затемніло якесь непорушне громаддя. Танк! Він стояв до мене кормою, видно було стерті до блиску траки, вихлопну трубу, масивний гак. Поруч піднятої вертикально ляди стриміла голова в шоломі. Наче обминаючи вибоїну, я повів фарою і помітив другий танк, що був праворуч, за кюветом. Невже це і є передовий загін? Я зменшив швидкість: тут вихором не прошмигнеш— гармата і кулемет націлені на дорогу. Але й зупинятись не можна, треба дати зрозуміти, що я дуже кваплюсь.

Той, що був у люці, курив, прикриваючи долонями вогник сигарети. Його лиця я не бачив, хоча напевно знав, що він дивиться на мене без тривоги й особливої цікавості. І тут у мене виник неймовірний план дій: треба зупинитися, зняти з себе (аби не викликати підозри) автомат, залишити його в колясці і, вискочивши на танк, сказати якомога дружелюбніше: “Почастуй сигаретою, гренадер, а то очі злипаються. Мало в кювет не втрапив…” Тої миті, коли він чиркне запальничкою, непомітно спустити в люк гранату, висмикнувши перед тим запобіжне кільце. Граната сковзне униз, стукне, звичайно, об залізо. Мені треба сказати спокійненько: “В тебе впало щось?” — і відступити трохи. А вже після вибуху, коли здійметься тривога, загорлати: “Он вони!” —дати чергу з автомата і, стріляючи, помчати навздогін уявним радянським розвідникам. Піхто з гітлерівців не наважиться стріляти в спину своєму мотоциклістові, який переслідує противника…

Не знаю, як все це вийшло б у мене, коли б тієї миті, коли я зупиняв мотоцикл, на сході не пролунали приглушені відстанню гарматні постріли, кулеметні черги. Танкіст різко повернув голову у той бік, я вже не цікавив його. Гармати, зробивши п’ять — шість пострілів, замовкли, а кулеметна стрілянина розгоралась. Десь далеко в нічній пітьмі затремтів рожевий відсвіт.

— Що там? — спитав я.

— Наша розвідка. Напоролись…

— Доннер веттер! Дивись, не зівай! — вигукнув я, скочив на мотоцикл і помчав уперед, в напрямі пострілів.

Чому я відмовився від свого первісного плану? Чому танкіст не зупинив мене? Як я передбачив, що він не буде мене затримувати, не зніме тривоги і не дасть по мені черги? Таких запитань я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.

Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…

Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!

Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!

Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.

— Де командир?

— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?

На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.

— Де командир?

Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.

— Я командир.

— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.

— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…

Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…

— Де ваш командир?

— Чого тобі треба? Я командир.

— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?

Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.

— В чому справа, пане фельдфебель?

— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…

— Чому лейтенант? Мені потрібен обер-лейтенант Вейдман!

— Я кажу тобі: з нами не було обер-лейтенанта, — уже розсердився Рутнер. — Нашим командиром був лейтенант, лейтенант Ріске.

— Що за чортівня! — вигукнув я, очевидячки спантеличений і стурбований зникненням обер-лейтенанта. — Ви звідки вийшли? З Біловодської?

— Ні.

— От чортівня! — повторив я у відчаї і додав газу, показуючи що збираюся їхати далі. — Де росіяни?

Фельдфебелю щось не сподобалося. Він ще уважніше оглянув мене.

— Росіяни біля нашого танка. У них там гармати, кулемети… Можливо, є навіть танки.

— За чотири кілометри звідси?

— Мабуть, менше, — знехотя відповів Рутнер. — Кілометрів зо три з половиною.

— Слава богу, — полегшено зітхнув я. — Розумієте, пане фельдфебель, о третій нуль-нуль на шосе має вийти група обер-лейтенанта Вейдмана. Мені необхідно зустріти її.

Рутнер глянув на ручний годинник.

— В якому місці?

— Десь за кілометр звідси.

Німець обернувся до своїх.

— Хто бачив дорогу?

Розвідники мовчали. Фельдфебель подивився на мене:

— Там нема ніякої дороги. Е, любий мій, не зіб’єш. Доріг тут багато, всіх ти не міг запам’ятати. Триматись до кінця!..

— Ви, очевидно, не помітили її. Польова дорога виходить на шосе справа від хутора Щастя. — Я не вигадував: хутір Щастя справді був кілометрів за шість, але дорогу, що вела до нього, я вже проїхав. Як не є, вивчав карту, пам’ятав назви і розташування всіх станиць і хуторів назубок. — На карті це місце позначене: там неподалік мусить бути капличка або хрест. — Здається, я занадто багато базікав, і в моєму голосі з’явились зрадливі, тужні нотки. — Пане фельдфебель, у вас є карта?

Він не відповів, знову звернувся до своїх:

— Хто бачив капличку або хрест?

— Та це ж на старій карті, — втрутився розвідник, що сидів у сідлі за кермом. — Більшовики давно зруйнували капличку, а хреста порубали.

Молодець, виручив! Я пройнявся щирою вдячністю до німця, який, сам того не відаючи, прийшов мені на поміч.

— Дозвольте глянути на вашу карту, — наполягав я. — Час не жде…

— Хто знає обер-лейтенанта… як прізвище?

— Обер лейтенант Вейдман, — відповів я з викликом.

Цього разу ніхто з розвідників не прийшов мені на поміч. Ніхто з них не чув про обер-лейтенанта Вейдмана. “Невже Макс помилився? — промайнуло в моїй голові. — Ні, не міг він помилитись… А може, я сплутав прізвище? Так точно ж пам’ятаю: обер-лейтенант Вейдман. Мабуть, такий обер-лейтенант існує, але він, очевидно, піхотинець. Розвідники не можуть знати прізвищ усіх піхотних офіцерів. Це природно”.

— Вейдман? — фельдфебель скептично скривив губи.

— Ви гадаєте, то я сплутав прізвище обер-лейтенанта? — насмішкувато пирхнув я. — Це виключено.

— Я не знаю такого…

— І я вперше почув це прізвище. — Я хотів додати, що обер-лейтенант всього лише два дні тому прибув у полк, з госпіталю, але стримався.

— Солдатська книжка при тобі?

Я вже не приховував своєї образи й обурення. Чорти його батька! Як поводить себе цей обгорілий фельдфебель!

— Пане фельдфебель, ви ж знаєте, що в таких випадках всі документи, листи й інші папери… — далі мало бути: “Здаються командирові на збереження”. Я не докінчив, бо й так все було зрозумілим.

— Полк, рота?

Розвідники притихли, ждуть моїх відповідей. Але, можливо, саме ці запитання і несуть мені порятунок. Я випростався у сідлі і без запинки, голосом, що наче аж дзвенів від образи, відрапортував фельдфебелеві, хто, якого полку, роти, назвав чини і прізвища командирів. Кінець кінцем, кожний гітлерівський солдат на моєму місці зрозумів би, що його в чомусь запідозрюють, і образився б. Мої швидкі і точні відповіді заспокоїли Рутнера. Розвідники втрачали цікавість до мене, завовтузилися на мотоциклах, розминаючи ноги і вибираючи зручніші пози.

— Пане фельдфебель, я можу запізнитися… — перейшов я в наступ.

Здоровило глянув на мене співчутливо.

— Ось що… Ти або ж плутаєш, або заблудився.

— Заблудитися? — іронічно запитав я. — На шосе? Позаду за два кілометри стоять наші танки. Я проїздив…

— А я не хочу, щоб ти потрапив у лабети червоних! — загорлав Рутнер. — Досить того, що ми втрапили… Розвертайся, поїдеш з нами. Моріц, сідай до нього в коляску.

Ну, думаю, тут мені й капут! Я здвигнув плечима і викинув останній козир.

— Пане фельдфебель, ви берете на себе відповідальність за те, що перешкодили мені виконати наказ, одержаний від вищого начальства?

Він щось сердито буркнув у відповідь. До мого мотоцикла вже йшов солдат у шкіряній куртці і шоломі. Лівою рукою він підтримував праву, забинтовану до ліктя.

— Що тут у тебе? — нахилився до коляски фельдфебель.

— Магазини до кулемета.

— А чому два шоломи?

“І як це я не здогадався викинути один? Кретин, яких мало на світі білому! Добре, хоч гімнастерку в передок запхав”.

— Другий товаришів. Я дуже поспішав…

Поранений танкіст умостився біля мене в колясці. Колона рушила. Фельдфебель на ходу скочив у сідло позаду водія, В колясці третього мотоцикла лежав солдат, засупонений ременем через спину, руки його звисали мало не до землі. “Везуть убитого”, — майнула в мене думка. Я ждав, поки проїде вся колона, щоб прилаштуватись у хвості: це не могло викликати підозри, машини, що рухалися, заважали розвернути мотоцикл. І це було останньою моєю надією… Але останній мотоцикліст зупинився, щоб пропустити мене. Аж тепер я помітив спину солдата, що сидів за кулеметом: цей мотоцикл мав прикривати вогнем колону.

Розвернувся. їхали нешвидко. Я зиркнув на пораненого і мовив співчутливо:

— Не пощастило вам… Як же воно вийшло?

— Як?.. — охоче і, як мені здалося, навіть із прихованою радістю обізвався він. — Повітряна розвідка, чорти б її побрали, донесла, що більшовики залишили позиції і відійшли до цієї… ну, як її… Одне слово, відійшли до іншого села.

— До станиці Рівнинної.

— Так, так. Нам наказали перевірити, промацати їх. Вийшли… Все добре, два мотоцикли попереду, танк і п’ять мотоциклів позаду. Наблизилися до передньої лінії оборони противника, почали обстріл — мовчать. Та лиш рушили вперед, пролунав постріл ззаду.

— Ззаду?

— Так, так, друзяко! В тім-то й річ, що стріляли з тилу. Вони спеціально поставили гармату так, щоб вести нам вогонь у спину. Яка броня у танка ззаду, сам знаєш… Вцілили в моторне відділення. Ми відкрили вогонь із кулеметів, почали башту повертати, а тут знову постріли. Один снаряд попав у башту. По-моєму, без пляшок із запальною сумішшю теж не обійшлося. Дуже швидко вся машина загорілася. Я вистрибнув, фельдфебель за мною. А лейтенант… його поранило чи оглушило. Фельдфебель хотів витягти і не зміг…

— Завтра ми помстимося за лейтенанта.

— Завтра ми їм дамо! — бадьоро погодився танкіст.

— Наступ розвивається успішно, — сказав я вдоволено.

— Ще б пак! Тридцять — сорок кілометрів за добу.

— А попереду кавказька нафта…

— У тім-то й суть, друзяко, — терпіти таке було понад мої сили. Я побачив попереду вибоїну і не звернув. Коляску сильно підкинуло, танкіст схопився за поранену руку, щосили зарепетував:

— Тобі, може, повилазило? Дивись, куди їдеш!

Мені не повилазило. Я дивився на дорогу, запам’ятовував усі вибоїни, ямки. Все-таки не втрачав надії, що мені доведеться ще раз проїхати, хай навіть із вимкнутою фарою. Що там фара, я ладен був мчати до своїх навіть із зав’язаними очима. Озирнувся на задній мотоцикл, і відразу ж в очі впала тоненька бурштинова смужка, що позначала на сході лінію небосхилу. Світання! Щось ніби обірвалось у мені.

Тремтливий промінь освітив розбиті вози, гармату, групи коней. Там, попереду, було ще кілька возів, перекинута вантажна машина. За десять хвилин ми під’їдемо до танків. “Ну, чого зволікаєш, на що сподіваєшся? — сказав я собі з гіркотою. — Зважуйся! Раз на світі живеш…” Ніби здогадавшись про мої думи, мотор сам підказав мені, як діяти. Уже кілька разів щось у ньому не ладилось, а це він і зовсім затих.

Задній мотоцикліст, щоб не наїхати на мене, взяв ліворуч, зупинився майже поряд. Мені випав нікчемний шанс на порятунок. Коли б я вирішив скористатися з нього, то перші дві—три секунди мав би справу тільки з трьома фашистами (четвертий — поранений танкіст, не міг би перешкодити), а для них вистачило б короткої черги. Однак їхній мотоцикл утруднював розворот у протилежний бік, мені довелося б зіскакувати на землю і відкочувати свою машину назад. Ні, спочатку треба привчити їх до думки, що в мене вередує мотор. Я з серцем натис на педаль, завів мотор і, мовби намагаючись швидше наздогнати колону, рвонув уперед.

— Легше, будь ласка, — попросив танкіст, підтримуючи поранену руку.

Я збільшував швидкість, вправно обминаючи вибоїни. Ті, що їхали слідом, не відставали. Чудово, так і задумано. Але тут знову зачахкав і замовк мій мотор. Останній мотоцикліст цього разу не міг звернути ліворуч — там була вирва, він зупинився якраз за моєю коляскою. Дуже добре, ковтайте кушпелу й газ. А я, добірно лаючись, намагався завести мотор. Нарешті! Рвонув уперед, доганяючи “своїх”. Так я погрався з мотоциклістом кілька разів, то відстаючи від колони, то квапливо доганяючи її.

Ось ми виїхали на пагорок. До танків було вже рукою подати. Тут! Тільки тут! Я зліз із сідла і схилився над мотором.

— Що в тебе? — мотоцикліст, повільно проїжджаючи мимо, видно, зважував, чи варто йому зупинятися.

— Замикання… — з досадою обізвався я, не підвівши голови. — Гайка відійшла… Зажди!

Він не зупинився. Затримуватися не можна, мерщій за ним. Натиснув із силою на педаль. Вмикаючи фару, глянув на людину, яку мені належало позбавити життя, і відвернувся. Він був мій ворог, я не жалів його ані крихти, та все ж волів би, щоб на його місці сидів фельдфебель Рутнер. Мені було б легше. Передній мотоцикл наддав ходу, але я не відставав, утримуючи промінь фар на солдатові, що сидів за кулеметом лицем до мене. Треба було добряче засліпити його. Стоп! Далі неможна, не встигну сховатися за пагорком до того, як вони зчинять стрілянину. Зупинився, мотора й світла не вимикав. Машина, що йшла попереду, не збавила швидкості. Може, одразу ж після цього дати по них чергу? Таке рішення здавалося не тільки звабним, але й необхідним — адже їм не треба гаяти часу на розворот; солдат, що сидить у колясці, за мить відкриє вогонь з кулемета. І знову щось підказало мені: цього не слід робити.

— Ну, що знов у тебе? — невдоволено запитав “друзяка”.

Я вихопив фінку, дихнув на повні груди і, не дивлячись, всадив йому в груди. Ще раз і ще. Не знаю, куди вцілив з першого разу, але танкіст навіть не зойкнув. Я видихнув повітря з полегкістю, з вимкнутою фарою повернув назад. Яка це була їзда!

— Гей! — закричали позаду. — Гей! Моріц! Мо-оріц! Стій!!! Стріляти будемо…

Коротка пауза, затим коротка черга. Попереджувальна, їм все ще невтямки, все ще не можуть повірити. А ось і друга черга… Та мотоцикл вже виніс мене на пагорб. Ще кілька секунд — і рідна земля закриє мене від куль. Мигнув фарою, щоб не наскочити на вантажну машину, — срібляста смужка гравію сяйнула під колесами і щезла. Розіб’юсь! Увімкнув фару і вже не міг її вимкнути… Машина, гармата, двоє коней, віз залишилися позаду, а погоні і навіть пострілів не чути. Я оглядався кілька разів, бо знав: фельдфебель не змириться з моєю втечею. Адже це сталося після того, як він узяв на себе командування.

Так і є: кулі знову засвистіли, заскиглили над головою. За мною гналися три мотоцикли. Розвідники стріляли на ходу. Проте мене найбільше непокоїла думка про мотор і про шини. Чи витримають? І ще одне відчуття все більше й більше муляло в серці, хоч я інстинктивно намагався витиснути його з свідомості: коли коляска підстрибувала на вибоїнах, рука танкіста била мене по ліктю, наче “друзяка” хотів щось запитати…

Я чимдуж гнав з увімкнутою фарою, раз у раз озираючись назад. Для мене важливо було вловити той момент, коли розвідники здогадаються зупинитись і почнуть вести прицільний вогонь. Вони зупинились, коли я на якусь хвилю заховався у видолинок. Вистроївши машини в ряд, чекали, поки знову з’явиться світло моєї фари. Розрахунок у них правильний — мій мотоцикл на підйомі мусив збавити хід. Але вони прорахувались: у видолинку я вимкнув світло.

Фельдфебель Рутнер міг обзивати мене як завгодно, але тільки не дурнем.

Довго стріляли вони в білий світ, як у копієчку, і облишили нарешті. Я хотів увімкнути світло, та на свій подив помітив, що добре бачу шосе, кювети. Підвів голову, від бурштинової смужки не зосталось і сліду, край неба був зовсім ясний.

Напевне, цей ранок міг стати найщасливішим у моєму житті, коли б я не віз такий гнітючий вантаж. Та я все ще не наважувався зупинитись і позбутися його. Тепер, коли небезпека майже минула, “друзяка” не давав мені спокою. Я не міг відштовхнути мертву руку, як не міг глянути на вбитого. Зрештою відчув, що не можу далі зносити дотику руки мерця. Зупинив мотоцикла і витяг його з коляски. Можна було покинути вбитого посеред дороги чи в кюветі, але я, не знаю чому, відтяг його далі в поле. Перед тим як піти геть, склав танкістові руки на грудях, без страху глянув на нього. І відчув, що не можу піти ось так, ховаючи очі, як полохливий вбивця, а мушу чесно глянути в лице ворога, що загинув від моєї руки. Відверто кажучи, до нього в мене не було ненависті: “Що поробиш, “друзяко”… Не я винен у твоїй смерті. Сам знаєш, для чого тебе сюди послали. А навійні як на війні…”

З цим я і рушив далі. Яснішало. Я помітив на дорозі танк, а потім ще кілька в полі. Вони стояли без будь-якого ладу, від них віяло чимось таким, що дуже нагадувало кладовище. Так, це були танки, підбиті і спалені. Очевидно, десь тут проходила перша лінія оборони наших військ. Отже, час переодягтися в радянську форму.

Гімнастерку я натягнув вільно, а пілотка виявилася малуватою, і, щоб вона трималася на голові, довелось надірвати її ззаду по шву. Те, що “низ” зостався німецьким, мене не тривожило. Я бачив не в одного нашого бійця на ногах німецькі чоботи, в деяких були трофейні ремені і навіть автомати. До станиці Рівнинної зосталось якихось дев’ять — десять кілометрів. За станицею — міст. От прошмигнути б туди, не затримуючись!

Ще раз перевіривши на собі обмундирування, я хотів вилізти з кювета, як за спиною пролунав різкий верескливий голос:

— Хальт! Хенде хох!

Я завмер. Що сталося? Не в той бік заїхав? А може, мене випередили? Обернувся — наш боєць, маленький, йоржистий, гвинтівка напоготові, ось-ось пальне в мене. Я навіть усміхнувся від радості, руки до нього простяг.

— Товаришу!

— Хенде хох! — загорланив він ще різкіше, відступаючи крок назад. Все ще посміхаючись, я охоче підніс руки.

— Товаришу боєць, я свій, ваш…

Ніякої уваги. Тут ще двоє підбігли, зірвали в мене з шиї автомат, почали обшукувати, смикають мене, крутять, наче опудало, кишені вивертають.

— Товариші, що ви робите? Я свій, радянський!

— От, от, свій, — погодився боєць з подзьобаним віспою обличчям. — Свої коней не крадуть…

— Ведіть мене до командира, товариші. Негайно!

— Ти нами не командуй, друже липовий! Куди треба, туди й поведемо.

Вони оглянули мотоцикла, зняли з кулемета магазин, примусили вимкнути мотор і вести машину в руках. Ми пройшли метрів двісті по шосе, проминули танк, який стояв посеред дороги і ще дихав жаром (ось вона, могила лейтенанта Ріске!), і, переваливши через кювет, попрямували далі полем. Земля тут м’яка, розорана, скоро в мене виступив рясний піт. А маленький боєць ззаду йде, підганяє: “Шнель, шнель!” І дулом у спину тицяє. Я терпів спочатку — хай вам біс, рідні мої, адже це ви вночі німецький танк підпалили, від вас я все можу стерпіти, — та врешті обурився.

— Що ви робите, товариші! Хто вам дозволив над полоненим знущатись?

— Ага! — азартно вигукнув мій конвоїр. — Значить, зізнаєшся, що німець, що в полон потрапив. А казав: наш, радянський…

“От напасть!” — подумав я, відчуваючи антипатію до низькорослого бійця з писклявим баб’ячим голосом.

— Я не полонений і не німець. Це ви мене вважаєте за такого. Зараз усе з’ясується…

— Шнель, шнель! Розмови! — гримнув на мене маленький, але тицяти в спину автоматом перестав. — Бач, якої співає: знущаються з нього… А ви що з нашими полоненими робите, іроди?

— А крові тут у нього в колясці… — сказав раптом той, що в ряботинні. — Кого це він зарізав?

— Кого, кого, — наче зрадів маленький. — Може, поранений наш прийшов до пам’яті, брів дорогою, а він: “Сідай, підвезу”. І — чик!

— Ну, для чого такі дурниці? — оглянувся я на нього. — Чи він би сів до мене в коляску? Я ж у німецькій формі був.

— Ну й що? — не здавався маленький. — Не розібрав він форми в темноті. А ти й скористався…

Я тільки головою похитав — треба ж таке вигадати! Однак маленький верткий боєць продовжував шпиняти:

— Бідолаха поранений зрадів, що підвезуть його, врятують, а цей кинджальчиком його… Дуже просто!

Він дражнив, під’юджував мене, зловтішався, а я мусив мовчати. Що з ним вдієш?.. Я вибивався з сил, тягнучи мотоцикла, та все ж примітив і добре замасковані протитанкові гармати, і бійців, що визирали з окопів. Обіч дороги чорніло кілька свіжих, недавно насипаних брустверів, на яких лежали протитанкові рушниці. Боєць із підпухлими очима, що сидів на краю окопу, гукнув своїм:

— Хлопці, дивіться: їй-богу, фріц!

Ми порівнялися з танком, що стояв у спеціально викопаній траншеї. Тут наче з-під землі виріс старший лейтенант, артилерист, про що свідчили чорні птлиці. Забинтована ліва рука його булана перев’язі. За ним, накульгуючи і спираючись на палицю, йшов ставний боєць із пов’язкою на голові.

— Ось, товаришу старший лейтенант, приймай пташку зальотну! — пролунав писклявий голос маленького бійня.

Я випростався і, дивлячись в облямовані запаленими повіками очі старшого лейтенанта, підніс руку до скроні. Не долоню, а два пальці: тьху ти, бісова душа! І треба ж таке… Очевидно, він теж помітив ті два пальці і на моє привітання не відповів.

— Товаришу старший лейтенант, мені потрібен ваш командир. Терміново!

Він гостро подивився мені в очі і до конвоїрів:

— Обшукали?

— Авжеж. Мундир встиг скинути і перевдягся в нашу форму. Документів, карти нема. Знайшли ось що… — доповів низенький боєць і подав командирові якісь аркушики.

“Звідкіля взялись ці аркушики?” — здивувався я. При мені не було ніяких паперів, я ж перевірив усі кишені. Старший лейтенант глянув на один аркуш, розгорнув другий, почав читати. Богатир у “чалмі” зазирав через його плече, теж намагаючись прочитати написане.

— Товаришу старший лейтенант, в колясці повно крові і фінка… — сказав танкіст в синьому комбінезоні з чорним шоломом біля пояса. — Зарізав когось, мерзотник.

Артилерист одірвав очі від аркуша, глянув на закривавлений ніж.

— Товаришу… — квапливо почав я, та він не дав мені закінчити.

— Де ви взяли фотографію і лист?

— Яку фотографію?

Він зціпив зуби так, що у нього під щоками вибугрилися жовна; тицьнув мені перед очі лист і фото. Аркуш був списаний крупним учнівським почерком. З фотографії дивилася на мене жінка, що тримала на руках дитя. Поряд неї дівчинка й хлопчик, які від урочистості наче аж заклякли. Це була, очевидно, селянська родина. Бійці, що товпилися за моєю спиною, теж розглядали фотографію, гаряче дихали мені в потилицю.

— Перший раз бачу, — здивовано здвигнув я плечима. — Негайно відведіть мене до вашого командира. У мене термінове донесення. Дорога кожна хвилина!

Артилерист знову шпигонув мене поглядом і почав читати листа вголос: “Дорогий наш татусю! Пише тобі дочка Світлана…”

Дівчинка повідомляла, що всі живі й здорові, мама працює на фермі, а вона вчиться, перейшла до четвертого класу, допомагає матері в господарстві, бавить меншу сестричку. В кінці були привіти і побажання хоробро битися з фашистами і повернутися додому здоровим. Звідки взявся цей лист? Чи не свого підсунув маленький боєць?

— Де знайшов листа? — запитав старший лейтенант.

— У нього. В кишені гімнастерки.

“Вусатий боєць. Поранений… — промайнуло у мене в голові. — Як же мені пояснити їм? Не можу ж я все розповідати першому-ліпшому лейтенантові…”

— А що я казав? — тріумфував маленький. — Вбив нашого, забрав його гімнастерку… Диверсант!

Цього разу слова маленького розлюченого бійця впали, здається, на благодатний грунт. Його версія всім починала здаватися переконливою. На мене впали гнівні погляди. Навіть старший лейтенант втратив витримку і вже не приховував свого упередження до мене.

Справа оберталася на зле. Невже доведеться викладати їм усю історію? Я не мав права це робити. Та чи й повірять вони, що сталося зі мною вночі. Мені й самому ті події видавалися зараз не зовсім вірогідними.

— Товаришу старший лейтенант, — сказав я якомога спокійніше, хоч всередині у мене все палало. — Думайте що завгодно, але за кого б мене не вважали, ви мусите негайно відправити мене в тил. Подзвоніть, нарешті. Я везу важливе повідомлення.

— Василю, що він верзе? — запитав велетень у чалмі, виходячи наперед і зазираючи в лице командирові.

Я вже давненько помітив дивну поведінку цього мовчазного бійця — він увесь час крутив головою, вдивлявся в обличчя товаришів, ніби намагався по рухах їхніх губ зрозуміти, що вони говорять.

— Стривай, Володько… — відтрутив його рукою старший лейтенант і квапливо підніс до очей бінокль, що звисав на грудях.

З заходу, звідти, де були гітлерівці, долинала посилена стрілянина. Всі мов по команді повернулись у той бік і завмерли, напружено прислухаючись. Старший лейтенант опустив бінокль.

— Всім, окрім Володьки і Петренка, по місцях!

Бійці, пригинаючись, розбіглися від нас. Тут я зрозумів, що старший лейтенант — єдиний командир на цій ділянці нашої оборони.

— Товаришу старший лейтенант, негайно відправте мене до мосту! — гнівно закричав я. — Негайно! Бо інакше…

— Що інакше? Що? — суворо вимовив він, пронизуючи мене поглядом. — Воловодься ще з тобою. З такими, як ти, у нас розмова коротка. На місці і суд, і вирок! — Він обернувся до богатиря у чалмі. — Володько, пляшку. Пля-шку-у!

Володька побіг за танк. Я розлютовано дивився на старшого лейтенанта. Що він замислив? Хоче випробувати мене? Артилерист вже не звертав на мене уваги. Він знову дивився в той бік, звідки долинала стрілянина.

— Старший лейтенант, що ви робите? Негайно зв’яжіться з командиром. Німці захоплять міст у Рівнинній.

Він опустив бінокль, похмуро глянув:

— Зараз відправимо, не гарячкуй…

Я ніяк не розумів, чому він вперто відмовляється зв’язатися польовим телефоном з начальством.

— Нема у мене зв’язку, — раптом спохмурнів командир. — Не бачиш хіба, що діється?.. — І додав заклопотано: — Міст, кажеш… А як вони можуть його захопити?

— Не знаю. Може, десант уночі скинули.

— Зараз відправимо, — повторив він. — Людей у мене… Кого послати? Хіба Володьку…

— Та й я сам можу поїхати!

— Сам… — знову з підозрою оглянув мене артилерист. — За дурника мене маєш?

З’явився Володька, він ніс пляшку. Двома ударами по денцю вибив корок і подав її мені.

— Випий! — старший лейтенант знову підніс до очей бінокль. — А то, я бачу, у тебе ноги підгинаються…

Червоне сухе вино. Я одним духом випив половину і, передихнувши, сказав:

— Не зі страху. Ноги у мене побиті, їхав без фари, навпомацки.

— А чому кров у колясці?

— Німця довелося прикінчити.

— Куди ж ти його подів?

— Викинув.

— Молодець, коли не брешеш… Що? Що таке?.. — Останні слова стосувалися не мене, як і слід було вважати, а того, що бачив артилерист в окуляри бінокля. Я глянув у той бік. Далеко, зліва від шосе клубочилася курява, стрілянина посилилась. Кулеметні черги зливались у суцільну тріскотняву. Завіса пилюги, схожа на дим із труби невидимого паровоза, швидко сунула до дороги.

— Здається… — нерішуче почав був старший лейтенант і тут же схвильовано вигукнув: — Наші! Петренко, до старшого сержанта! Дві гармати, по снаряду, — відсікти мотоцикли! Машини не чіпать!

Петренко рвонув з місця.

— Наші, чортяки! — остаточно вирішив старший лейтенант. — Дві… ні, три машини з вибалка… — Він кинувся до танка. — Васю, спробуй ти. Мотоцикли на шосе.

Голова танкіста зникла в люку. Тепер і я побачив машини. Перша вже виїжджала на дорогу, повертаючи в наш бік. Далі з’явилася одна чорна крапка, друга, за нею ще дві. Заховалися, знову виринули. Я зрозумів, то голови мотоциклістів.

— Ех, бісові діти! Невже…

Цієї миті пролунав оглушливий постріл, і танк здригнувся.

— Переліт! — з прикрістю вигукнув старший лейтенант. — Куди цілишся?! Втечуть, гади…

Мотоциклісти почали розвертатися. Танкіст вистрелив ще раз. Снаряд ліг праворуч від шосе.

— Партач! — розізлився артилерист.

Тут, десь попереду нас, одна за одною вдарили дві гармати, вдалині щось злетіло вгору. Маленьке, кругле, схоже на горошину.

— Є! Один здухопелився! Васю, досить! Бач, пруть мов очманілі. Видно, заблудились, сиділи ніч у вибалку…

Старший лейтенант опустив бінокль, глянув на мене.

— Давай! Заводь свою чортопхайку. Кулемет справний?

— Мабуть…

Поки я заводив мотор, Володька зі старшим лейтенантом встановили магазин на кулеметі.

— Швидше!

Ми рвонули до шосе, але запізнились. Машини, незважаючи на постріли й вигуки бійців, мчали далі не зупиняючись. На підніжці передньої, відхиливши дверцята кабіни, стояв командир у кашкеті з зеленим верхом. У кузовах було повно бійців.

— Стійте! — закричав старший лейтенант, що сидів позад мене. — Візьміть одного!

Однак командир прикордонників, очевидно, не розчовпав, махнув рукою назад.

— Танки! Нас обстріляли! Німецькі танки…

І машини одна за одною, не збавляючи ходу, проносились мимо.

— От чорти, не нашого бога! — вилаявся старший лейтенант, з досадою дивлячись услід останній машині. — Вхопили шилом патоки і дають дьору, аж смуга лягає. — Він обернувся до Володьки. — Ось що, Володько, ти з ним поїдеш. Зрозумів?

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав зблідлий Володька. — Я з тобою до кінця!

Старший лейтенант зіскочив з сидіння, ласкаво поляскав здоровою рукою бійця по плечу, подивився йому у вічі:

— Не дурій, Володько. Це дуже важливо, ду-у-же ва-жли-во. Зрозумів?

Ми почули характерний звук моторів німецьких літаків, підвели голови. Високо в небі було видно хижі силуети бомбардувальників, що летіли на схід: сім, за ними дев’ять, вище — з десять тонких, як оси, “месершмітів”.

— Зрозумів? — подався до Володьки старший лейтенант. — Нікого мені посилати. А ти все одно… Глухий… І нога в тебе. Зрозумів? Їдь! До мосту не зупиняйся. До мосту! Ясно?

Володька благально дивився на командира.

— Ну гаразд, гаразд, — усміхнувся старший лейтенант. — Після війни зустрінемось. Гайда до мосту!

Він обійняв бійця здоровою рукою, поцілував його.

— Ну, швидше! Газуйте!

Мене не треба було підганяти. За якусь мить мотоцикл уже мчав слідом за машинами.

— Слухай, — торкнув мене за лікоть Володька. — Затям собі, щоб без фокусів. Бо інакше я тобі одразу скручу в’язи, як курчаті. На силу в руках не скаржусь. Ясно?

Я весело кивнув головою.

— Тоді порядок!

Любий Володька! Я натискав на газ, як міг, не одривав очей від дороги і думав про старшого лейтенанта та про його бійців, що зосталися там, на передньому рубежі. Чудові, безстрашні люди. Навіть маленький писклявий конвоїр, що так допік мені, здавався тепер симпатичним. Хто з них зостанеться живий, хто вціліє в бою, який почнеться, можливо, навіть за кілька хвилин?

Ми зустріли дві машини з бійцями в кузовах і з протитанковими гарматами на причепах, що йшли на захід. Потім прогуркотів танк КВ, обліплений піхотинцями. Володька зрадів — підкріплення! Незабаром наздогнали машини прикордонників. Вони йшли тепер повільно. Бійці з останньої машини, на борту якої виднілися свіжі кульові пробоїни, дивилися на нас з похмурою цікавістю. Дехто з них неспокійно позирав на небо. Я не надав значення їхньому занепокоєнню, хотів обігнати колону, але машини зупинились, і прикордонники якось нерішуче почали зіскакувати на землю.

— Небо! — гукнув Володька, який раніше за мене зрозумів, що відбувається.

Зупиняючи мотоцикл, я озирнувся — три літаки йшли на нас. Позад них на шосе здіймались темні віяла вибухів. Ледве ми встигли відбігти од дороги метрів на п’ятнадцять, як Володька повалив мене на землю. І вчасно — позаду рвонула бомба, розколола, як здалося, земну твердь. Припавши до землі, я чекав нових вибухів, та їх не було чути. На нас посипалось груддя, тріски. Володька лежав поруч, дивився одним оком у небо. Я теж відважився глянути вгору. Літаки описували над нами широке коло; на їхніх крилах мерехтіли рожеві відблиски променів ранкового сонця. Ми підвелись. На шосе курилася невелика вирва. Бомба, одна-єдина бомба влучила між нашим мотоциклом і машиною прикордонників. Мотоцикл із зігнутою рамою і сплющеною коляскою лежав у кюветі, машину вибухом перекинуло набік.

Серед прикордонників були поранені. Один — тяжко, його несли на руках до першої машини.

— Поїдемо з ними, — смикнув мене за рукав Володька. — Лізь на машину.

Та вилізти нам не дали. Прикордонник відштовхнув Володьку прикладом.

— Куди?! Назад! Не можна, не дозволяється!

— Ти що, очманів? — обурився Володька, що ладен був битися, але тут ще два прикордонники наставили зброю. Вони дивилися на нас мовчки. — От люди… — люто сплюнув Володька. — Гайда на першу, там командир.

Біля передньої машини прикордонники скупчилися навколо тяжкопораненого, нашвидкуруч робили перев’язку. Володька підсадив мене в кузов і виліз сам. Ми сіли на лавку спиною до кабіни. Пораненого обережно підняли на плащ-наметі, поклали на дно. Коли машина рушила, прикордонник з трьома трикутниками на петлицях, з медаллю “За відвагу” на грудях, глянувши на нас, навіть рота розкрив од подиву.

— Ви звідки? Хто такі?

— Товаришу помкомвзводу… — почав був Володька.

Прикордонник не став його слухати, перегнувся за борт до кабіни й гукнув:

— Товаришу капітан, нашого полку прибуло! Двоє…

Командир прикордонників негайно виліз із кабіни, перекинув ногу в запорошеному хромовому чоботі через борті легко скочив у кузов. Другий раз на добу я подивувався людським очам: очі дівчини-санінструктора запам’яталися мені і ось, капітанові очі. У командира прикордонників вони були як у рисі — ясні, жорстокі. Розглядаючи нас, капітан раптом подобрішав, в його запитанні відчувалася не погроза, а скоріше посміх.

— Хто такі? Дезертири, поранені?..

Він був одягнений у сіру, вицвілу на плечах коверкотову гімнастерку, перехоплену широким командирським ременем. На грудях виблискував орден Червоної Зірки з потрісканою емаллю і медаль “За відвагу”.

— Товаришу капітан, я глухий… — повідомив Володька з винуватою посмішкою. — Мене оглушило, три снаряди поряд… Напевне, перетинки полопались.

Командир прикордонників співчутливо похитав головою.

— А цього ми затримали, — показуючи на мене, вів далі боєць. — Їхав на мотоциклі звідти, з німецького боку. Каже: везе якесь термінове повідомлення. — Капітан кинув на мене пронизливий погляд, і на мить його очі знову стали схожі на очі рисі, що затаїлася у засідці. — Ну, наш старший лейтенант наказав мені доставити його до мосту. Оскільки я глухий і нога в мене… — Володька безпорадно розвів своїми ручиськами.

— Зрозуміло… — капітан знову пронизав мене поглядом, тепер уже явно глузливим. — Він правду каже? Ти хто такий? Розвідник?

Я мовчав. Що мені завадило відказати ствердно? Очевидно, мене образив цей зневажливий тон, оце “ти”. Старший лейтенант навіть коли підозрював, що я німецький агент і вбив радянського бійця, звертався до мене, як того вимагав статут.

— Він нам признається сам, — посміхнувся Володька. — Розумієте, товаришу капітан, він був у німецькій формі, а коли під’їхав до нас, скинув мундир, одягнув гімнастерку. Штани і чоботи у нього так і залишилися німецькі…

Капітан оглянув мої ноги, протяжно свиснув. Він явно повеселішав. Дивлячись на свого командира, помкомвзводу теж добувся доброго настрою й усміхнувся.

— Що ти маєш повідомити нашим? — переходячи на дружній тон, запитав мене капітан. — Не бійся, мені ти можеш сказати.

Знову “ти”. Зрештою, мене це вже не ображало. Одне діло — статут, інше — люди на війні. Володька і маленький боєць називали свого старшого лейтенанта просто Василем, і це, як я зрозумів, не підривало дисципліни.

— Якщо ти сказав правду, то ти герой, за твої відомості тебе можуть нагородити орденом. Я сам подам рапорт. Адже не задля дрібнички ти їхав.

— Товаришу капітан, я вам скажу пізніше.

— Чому не тепер?

— Доїдемо до мосту…

— А що міст? — впився в мене очима прикордонник.

Я мовчав. Доброзичливість на лиці капітановому змінилася розчаруванням, настороженістю. Чимось заклопотаний, щось зважуючи, він глянув на дорогу попереду.

— Йому нічого сказати, — заявив прикордонник, обертаючись до нас. — Він бреше, водить нас за ніс, сподівається виплутатись. Він німецький диверсант!

Володька здвигнув плечима: хто його знає, може, й так.

— Його послали зірвати міст в тилу у наших, — підігрівав себе капітан. — Таких треба стріляти, як скажених собак, на місці.

— Не треба, капітане, — запротестував Володька, заступаючи мене своїм плечем. — Довеземо, там розберуться…

— Кажи правду, мерзотнику! Кажи!

Я сміливо дивився капітанові в очі. Не такий він бевзь, щоб застрелити “язика”.

— Кажи! — він лютився, психував.

Якось ще до війни батько радив: “Остерігайся дурнів. Найстрашніше — мати діло з дурнем”. Невже мені випав зараз саме такий варіант? Мої думки обірвали постріли, що пролунали попереду, і вигуки: “Стій! Стій! Зупинити машину!”

Капітан нагнувся до кабіни, щось сказав водієві і, випроставшись, закричав, погрожуючи комусь пістолетом.

— З дороги! Виконую спецзавдання генерала. Не маю права затримуватись!

Машина уповільнила хід, але пройшла не зупиняючись. Я побачив позаду командира з розстебнутим комірцем гімнастерки, що стояв на узбіччі й сердито дивився нам услід, і розсіяних по полю бійців, що копали окопи.

— От іще герой мені знайшовся, — сердито пирхнув командир прикордонників. — Зброєю погрожує…

— Стій! Стій! Стрілятиму! — зненацька пролунав попереду тонкий, відчайдушно вимогливий голос.

Капітан зірвався з місця.

— З дороги!

— Стій!

Завищали гальма, машина зупинилась так раптово, що ми мало не вилетіли з кузова. Поранений прикордонник, котрий лежав непритомний, застогнав. Я озирнувся і побачив перед машиною, майже біля самого радіатора, дівчину у військовій формі з пістолетом у руці. І, здається, впізнав її.

— Капітане, ви мусите взяти тяжкопораненого. Це командир полку, майор.

— Давай! — після секундного вагання погодився прикордонник. — Помкомвзводу, допоможіть їй.

Помкомвзводу і кілька мовчазних прикордонників відчинили правий борт, зіскочили долу. Решта потиснулися, вивільняючи місце. Майора поклали поруч із пораненим прикордонником.

— Дякую, капітане, — сказала дівчина, вилазячи на машину. Вона одразу ж присіла навпочіпки, схилилася над пораненим. Обережно підтримуючи рукою голову пораненого прикордонника, підклала під неї свою згорнуту шинельку…

Де ж я ще бачив таке обличчя і очі? Чому мені знайомий цей ніжний вигин тонкої шиї? І я згадав нарешті: обличчя дівчини було схоже на лик скорботної богоматері з темної ікони древнього письма. В першу мить я навіть злякався такого порівняння, але тут же в моїй уяві сплив шкільний товариш, що мріяв стати художником і захоплювався творчістю старих майстрів пензля. Крім численних репродукцій церковних фресок, палехських мініатюр, у нього було кілька справжніх ікон, які він роздобув десь на півночі, в глухих кержацьких селах. Я не раз висміював його, дивувався, як може він захоплюватися цим попівським мотлохом, а він гарячкував, переконував, що релігія тут ні до чого, що це — витвори мистецтва, шедеври старих майстрів, які відтворювали не божественне, а загальнолюдське. Андрій Рубльов, ангели з ікони псковської школи, Палех… Я вдивлявся, бувало, в закіптюжені, потріскані, вкриті плямами вогкості лики, на тонкого вершника у плащі з розвіяними полами, який іграшковим списом уражає крилатого змія, і не міг зрозуміти, що ж там загальнолюдського? Тепер же бачив перед собою живе лице, смагляве і скорботне, як на тих іконах, ідо увібрало в себе страждання всіх матерів світу.

— Ну, ти, відважна дівчино! — капітан трусонув головою. — А коли б не зупинились… стріляла б?

Санінструктор підвела на нього сумовиті очі.

— Не знаю… — зізналася вона. — З місця принаймні не зійшла б.

— Могли б задавити.

Дівчина байдуже здвигнула вузенькими плечима. Видно, власна доля важила для неї у цій ситуації щонайменше. Вона знову нахилилася до пораненого прикордонника, піднесла його руку і, стиснувши її пальцями біля зап’ястя, перевіряла пульс, Журно похитала головою, вийняла з сумочки клаптик бинта і, змочивши його водою з фляги, витерла пораненому губи.

— Як звати? — запитав капітан, приглядаючись до дівчини.

— Зульфія.

— Циганка?

Очевидно, це запитання було несподіване для неї, бо вона засміялася, показуючи гарні білі зуби, і заперечливо похитала головою.

— Хто ж ти за національністю? — допитувався капітан.

— Радянська… — все ще посміхаючись, відповіла Зульфія. — Батько — грузин, мати українка, ім’я азербайджанське.

— Полукровка, значить, — посміхнувся однією щокою капітан.

Це було очевидячки грубо навіть для солдафона. Так говорять про коней чи про інших тварин. Ну й бовдур же цей капітан! Дівчина нараз схаменулась, її смаглявий лоб перерізала зморшка.

— Товаришу капітан, а ви що, чистокровний арієць? — запитала вона не без єхидства. — Маєте диплом з племінної виставки чи довідку про расову благонадійність ваших предків?

Я аж отетерів від несподіванки. Як вона його підколола! Розумна, гостра, як бритва. “Довідка про расову благонадійність…” Я знав: гітлерівські псевдовчені додумалися до такого, що в Німеччині видавали такі довідки. Та чи знав про це командир прикордонників, чи осягнув він усю дошкульність запитання дівчини?

Капітан враз зашарівся від збентеження. Зульфія помітила це, стисла губи, щоб стримати переможну посмішку: стомлені, запалені очі її сміялись. Але, видно, капітан їй все ж сподобався. Ще б пак, щоки — кров з молоком, нагороди на грудях! З підсвідомим жіночим кокетством дівчина піднесла руку і тонкими пальцями почала поправляти розкуйовджене чорне волосся.

— Люстерко дати? — запитав капітан.

— Будь ласка, — спалахнула Зульфія. — Я своє давно загубила.

Вона не бідкалася з приводу свого “жахливого вигляду”, як це роблять більшість дівчат у подібних випадках. Поглянувши на себе, Зульфія лише хитнула головою, а очі її стали ще сумніші. Вона тут же повернула люстерко капітанові. Вигляд у неї був справді кепський. Але й така, у зім’ятій, вкритій пилюкою гімнастерці, чоловічих кирзових чоботях, змарніла від недосипання, пригнічена відступом, і така — змучена, нещасна Зульфія була прекрасна!

Здається, капітан відчував це. Можливо, він, як і мій товариш-художник, знався на мистецтві стародавніх май-стрів-іконописців, а можливо, просто був вражений незвичною красою “полукровки”, не знаю, але я безпомилково вгадав: дівчина йому до вподоби. Мені було чомусь боляче усвідомлювати, що їх уже зв’язує відчуття приязні, бодай ще кволе, бодай ще воно нічого не значить, але ж воно є. Я думав, яким поглядом нагородила б мене Зульфія, коли б дізналася, хто я і що зніс цієї ночі…

— Товаришу капітан, а чому я мала погрожувати вашому шоферові? — раптом запитала Зульфія суворо. — Чому ви одразу не зупинили машину?

— Люба моя! — весело вигукнув капітан. — Є принаймні три поважні причини. Сама бачиш, машини переповнені. По-друге, я виконую спецзавдання генерала і дуже поспішаю. — Він мельки, але стривожено, зиркнув на годинник. — І, по-третє, ми веземо важну пташку: спійманого диверсанта, який, треба сподіватись, мусить сповістити нам ду-у-же цікаві і важливі відомості.

Невже капітан вірив тому, що говорив про мене? Я вже не ображався, ні, було мені не до образ, але я не міг навіть припустити, що бойовий командир такий наївний чи дурний. Я хотів зазирнути йому у вічі, але капітан перегнувся через борт до кабіни. Зульфія тільки-но окинула поглядом усіх, хто сидів у машині, одразу й зрозуміла, хто тут “важна пташка”: лише в мене одного не було зброї. Наші погляди зустрілися. Вона дивилася на мене дещо злякано, ледь-ледь відкривши маленький ротик, наче дівчинка-дошкільниця, що побачила бабу-ягу. Мене це трошки розвеселило, я усміхнувся до неї, але, видно, усмішка вийшла не така, як я хотів, а жалюгідна, благальна.

— Не бійтеся, Зульфія, я зовсім не той, за кого мене вважають.

— Заткни пельку! — визвірився капітан, обертаючись до мене. — Розповідатимеш у генерала.

Тут щось скоїлось із мотором, машина зупинилася.

— Ну, що в тебе? — роздратовано запитав капітан водія, коли той виліз із кабіни. — Ворушись!

А Зульфія ніяк не могла одірвати від мене очей. Тепер її губи були стиснуті, обличчя виказувало не страх чи подив, а гидливість і гарячу, пристрасну ненависть. Я заплющив очі і заперечливо похитав головою, намагаючись без слів дати їй зрозуміти, що вона помиляється. Не допомогло! Однак в очах дівчини з’явився ще один новий відтінок: чимось я, мій вигляд, очевидно, збентежив її, тоненька зморшка знову прорізалась у неї на лобі. Невже згадала?.. Я не помилився, хоч і хотів, щоб мій здогад не ствердився, — вона впізнала мене.

— Стривайте… — Зульфія здригнулась і навіть відсахнулася від мене. — По-моєму, я десь його бачила. Ну, звичайно, бачила!

— Он як! — зрадів одразу капітан. — Де?.. Ну, де? — Він обернувся до мене. — Вона бачила тебе?

Я мовчав, міркуючи, чи варто мені розповісти капітанові правду. Хай навіть і не повірить він, сприйме мою розповідь наспіх вигаданою легендою, але Зульфія вже не буде дивитись на мене такими жорстокими, сповненими ненависті очима. Вона розумна, відчує у моїх словах правду, здогадається про все. Одначе думка про те, що я хочу стати в очах дівчини романтичним героєм, намагаюся викликати у неї симпатію, стримала мене.

— По-моєму, він був у цивільному. — Не спускаючи з мене очей, Зульфія прикусила на мить губу. — Так, він точно був одягнутий у цивільний костюм.

— Сестро, ти що, бачила його вже? Знайома? — запитав раптом Володька, що уважно стежив за виразом обличчя дівчини. — Скажи! Я ж глухий. А то капітан, бачу, сердиться. А чого злитись? Приїдемо на місце, з’ясуємо.

— Це — конвоїр, — пояснив капітан дівчині. — На передовій захопили диверсанта, коли він перевдягався у радянську форму…

— Так, я бачила його, — ствердно кивнула головою дівчина. — Це було у Біловодській. Він не хотів пустити до хати пораненого. Я просила… А старий, господар, згодився.

— Кажеш: не хотів пустити пораненого? — знову запитав конвоїр і напружився усім тілом, чекаючи відповіді.

— Не хотів…

— Вона правду каже? — звернувся до мене капітан.

Я процідив крізь зуби:

— Правду.

— Сволота! Гад! — садонув мене ліктем у бік Володька.

— Виходить, тобі довелося покинути у Біловодській тяжкопораненого і цей тип був там? — продовжував розпитувати дівчину капітан. Де? У дворі? У хаті? Це дуже важливо…

— Ні, пораненого я залишила в іншій хаті. Цей не погодився взяти. По-моєму, він якийсь родич того старого.

— Навіть так… Ти пам’ятаєш той двір, де залишила пораненого?

— Звичайно! Це майже в центрі станиці. Маленька хата, колодязь із журавлем…

— Чому ти був у тій хаті? Хто той старий, ким тобі доводиться?

Третій допит… Я навіть посміхнувся.

— Потерпіть, товаришу капітан, приїдемо до мосту, про все дізнаєтесь.

Володька зрозумів, що я сказав, хапливо випалив:

— От-от, він і нашому старшому лейтенантові все про міст торочив…

— Все ясно, — підсумував капітан. — Підождемо до мосту. Тільки зваж, ти для мене перевдягнений фріц-диверсант, я жодному твоєму слову не вірю. І діяти буду відповідно…

Він замовк, прислухаючись. Німецькі літаки кількома групами пройшли на схід, але пролітали кожного разу дуже високо і стороною. Нараз глухі вибухи лунали позаду нас.

— Авіація противника посилено обробляє передній край, — мовби хизуючись своїм умінням по відлуннях бою визначити відстань, бадьоро повідомив помкомвзводу.

Капітан докірливо подивився на підлеглого.

— Чому радієш, товаришу помкомвзводу? Там ллється кров захисників Батьківщини. Забув, як ми билися на кордоні — один проти ста? — Капітан, поглядаючи в небо, з гіркотою продовжував: — А нашої авіації щось не видно…

Слово честі, мені здалося: командир прикордонників фальшивить. Можливо, через те, що я ніколи не терпів пишних фраз, удаваного пафосу. Зрештою, чого можна вимагати від цього капітана? І тут я почув прості, нелукаві слова, що гостро кольнули мене в саме серце.

— А там наші хлопці… — Це сказав Володька. Він не чув вибухів, та, очевидно, зрозумів, про що говорять капітан і помкомвзводу.

Застогнав, опритомнівши, поранений прикордонник, розплющив очі:

— О-о-о! Вас-с… Май… Му…

Бійці, що сиділи увесь час мовчки з суворими обличчями, повернули голови до пораненого товариша. Це були здорові, плечисті, стрункі хлопці, всі як на підбір — у прикордонні війська кволих не беруть. І треба віддати належне капітанові, дисципліна в його загоні була зразкова — бійці і на машині поводили себе, наче в строю.

— Ва-ас… О-о-о! Вас… — стогнав поранений.

Мені здалося, що помкомвзводу розгублено глянув на свого командира.

— Не чуєш? — сердито мовив той. — Він тебе кличе, Василю. Дружок твій… Дай йому пити. — І гукнув до водіїв, що длубалися у моторі. — Ви скоро там?

Поранений не зміг зробити й двох ковтків з фляги, захлинувся, пустив бульки, застогнав і замовк.

“А все-таки, чому вони сидять, наче води в рот понабирали?” — подумав я, розглядаючи обличчя прикордонників. Можливо, я не подумав, а вимовив це вголос, бо капітан, ніби відповідаючи на моє запитання, весело гукнув до одного з бійців:

— Василенко, чого мовчиш? Про жінку думаєш?

— Так точно, товаришу капітан.

— А ти, Семиколінов? Теж свою Катюшу згадуєш?

— Так точно, товаришу капітан.

— Не журись, ніде не дінеться.

Капітан клацнув пальцями, і всі, мов по команді, дружно зареготали.

— Чому ми стоїмо? — кривлячись від болю, тихо вимовив майор. — Капітане? До речі, облиште ваші жарти…

— Зараз поїдемо, товаришу майор, — заспокоїв його командир прикордонників. — А жарти… Щось зажурилися мої хлоп’ята, хотів розвеселити. — Він глянув на годинник, підвівся і гукнув до шоферів: — Під розстріл мене хочете підвести, тюхтії, матері вашій ковінька?

Вимушена затримка непокоїла і мене не менше, ніж капітана. На щастя, ми скоро рушили вперед.

Зульфія перевірила пульс пораненого прикордонника, хитнула головою.

— Недотягне? — запитав капітан.

— Боюся…

— А ми з тобою так і не познайомились, — квапливо сказав капітан, простягаючи дівчині руку. — Капітан Павлов, без п’яти хвилин майор, представлений до третього ордена, другий має вручити наш генерал сьогодні.

Зульфія потисла руку капітанові і в тон йому відрекомендувалась:

— Санінструктор Гогодзе, без п’яти хвилин лікар, другої медалі не маю, до першої теж поки ще не представлена…

Він чудово зрозумів, що дівчина висміює його, але не образився і, мружачись, довго тис їй маленьку руку.

— Виходить, студентка медінституту?

— Колишня. Пішла з третього курсу…

— Комсомолка-доброволка, — усміхнувся однією щокою (дивна все ж у нього усмішка) капітан Павлов. — Молодець, хвалю за хоробрість! Покажи-но свого пугача. У тебе трофейний, здається?

Зульфія обережно вийняла з сумки “вальтер”, подала капітанові. Він підкинув трофейний пістолет на долоні.

— Давай мінятись. У мене ТТ…

— Не вигідно для вас. В обоймі всього два патрони.

— Всього два? — здивувався Павлов. Він вийняв обойму, висипав на долоню патрони, підкинув їх, наче камінці. — Для чого ж носити, коли тільки два патрони?

Дівчина відповіла не одразу:

— Мені більше не треба…

Капітан, зрозумівши її, застиг, пронизуючи дівчину своїми рисячими очима. І, здається, був у захваті від слів Зульфії.

— Невже… — наче проковтнув гіркуватий клубок, що раптом підкотився до горла. — Невже не лякаєшся смерті?..

— Що я? Моя смерть… — Сумовито-глузлива усмішка ковзнула по її губах. — Скільки загинуло на моїх очах за ці дні… І люди які! Гадаєте, краще полон? Для дівчини? Ні! Це було б жахливо. Не хочу! Чорні запечені губи Зульфії затремтіли, вона витерла сльози клаптиком бинта і додала: — А наші все відступають, відступають без зупинки майже від самого Ростова. Не можу дивитися…

— Невже ви зважитесь? — тихо запитав капітан, вперше звернувшись до Зульфії на “ви”. — Смерть це кінець всього… А полон… Все-таки — життя…

Санінструктор не відповіла. Наша машина зупинилася, знову відмовив мотор.

— Капітане, чуєш, капітане, — розплющив очі майор. — Кинь!.. Не грай дівчині на нервах. Вези скоріше…

Прикордонник, що лежав біля майора, застогнав і, хапаючи ротом повітря, забурмотів щось незрозуміле. Мені здалося, що я розбираю деякі слова, хоч він і не доказував їх.

— Скоріш! — гукнув водіям капітан, похапцем вставляючи патрони в обойму.

— Що він говорить? — штовхнув мене ліктем Володька, який напружено стежив за рухом губ пораненого.

Постріл, що вразив нас, мов грім серед ясного неба, пролунав у ту мить, коли Зульфія схилилася до пораненого, а капітан ударом долоні загнав обойму в рукоять “вальтера”. Куля поцілила в голову прикордонника. Всі заклякли від несподіванки.

— Ш-чо?.. — скрикнув зблідлий капітан. Не розуміючи, видно, що сталося, він подивився на трофейний пістолет і гнівно шпурнув його під ноги Зульфії.

— Хлопчисько! — почувся виразний голос майора. Він лежав непорушно, з заплющеними очима, але добре з досвіду знав, що може статися, коли бавляться зброєю.

— Капітане… — Володька моргав очима, немов намагався скинути щось із повік. — Знаєш, капітане, за це… будуть судити!

Помкомвзводу ні пари з вуст, тільки нервово крутив головою, наче комір гімнастерки став йому раптом тісний. Бійці-прикордонники сиділи, як і раніше, мовчки, напружено незворушні, немов на їхні обличчя впала тінь. Один з них, той, що упирався в мене коліньми і раз по раз кидав неприязні погляди, похмуро скосив очі на бездиханне тіло товариша. Другий набожно глянув на небо і щось беззвучно прошепотів.

— Він мертвий, — сказала Зульфія, опускаючи руку вбитого.

Капітан, блідий, розгублений, не звертаючи ні на кого уваги, опустився на одне коліно і торкнувся губами щоки мертвого.

— Ось вона, трофейна зброя… Прости, Іванов… Прощай, бойовий мій товаришу!

— Хіба не буває нещасних випадків? — поспішив із виправданням свого командира помкомвзводу. — Він все одно б… Стільки крові втратив… Не жити вже йому на світі.

Що я чув? Товариші… Нещасний випадок? Необережне поводження з трофейною зброєю? Неправда! Капітан Павлов убив, навмисне порішив свого пораненого бійця, що промурмотів раптом німецькі слова. Поранений і раніше просив води: “Вас…” — це “вассер”. Він звертався до бога: “Май”… — це “майн гот”; він кликав свою матір: “Му”… — “муттер”. І на мене нахлинуло хвилею все, що поступово накопичувалось у свідомості, що неясно, але настійно тривожило мене відтоді, як я побачив рисячі очі командира прикордонників. “Гітлерівці!.. Прикордонники, що сидять зі мною в машині, — переодягнені в нашу форму гітлерівці… Капітан Павлов — гітлерівський офіцер!”

Мені здалося, що наша машина з усього розгону летить у кювет. Але машина стояла на місці. Мчали мої думки, переганяючи одна одну, сперечаючись, спростовуючи одна одну, то розбігаючись по багатьох руслах, то зливаючись водне. Всі події від того моменту, як старший лейтенант-артилерист сказав, опускаючи бінокль: “Здається, це наші… Звідки вони узялись?” — всі події у зворотній послідовності замиготіли перед моїми очима, наче були зняті на плівку, і кіномеханік пустив стрічку в зворотному порядку. Капітан Павлов стріляв у свого пораненого, який у маренні вимовляв німецькі слова, з німецького пістолета (очевидно, це має для нього якесь значення — свій, уражений своєю кулею). Тому-то він і попросив Зульфію показати йому “вальтер”. Вбивству пораненого передувала не випадково затіяна розмова про життя, смерть, самовбивство. Капітан неприємно вражений і в той же час захоплений наміром дівчини не потрапляти живою до рук ворога. Своїм презирством до смерті “полукровка” поставила себе вище за нього, німецького офіцера… Його починає непокоїти мурмотіння пораненого — загроза викриття. Слова Зульфіі стосовно довідки про расову повноцінність примушують капітана збентежитися, почервоніти (він таки свого часу одержував цю довідку!)… Прийнято рішення взяти на машину Зульфію і пораненого. Боявся, що дівчина не зійде з дороги, і, крім того, зметикував: Зульфія з пораненим на машині — чудове маскування. Він не викидає мене і Володьку з машини, зрозумівши, що я для нього, хто б я не був — радянський розвідник чи захоплений німецький диверсант — неждана знахідка, величезна цінність… Він інсценує бій з танками, які начебто його переслідують. Він вибрав час для операції — не ніч, а ранній ранок. Справа не тільки в тому, щоб радянські бійці на передовій лінії побачили, в яку форму зодягнені солдати на машинах, тут був ще й точний психологічний розрахунок, адже не вдень, а вночі здійснюється більшість злочинів. А при ясному світлі хто подумає, зважиться запідозрити? Незрозумілим було тільки одне: чому літак кинув бомбу на машини? Помилився? Не попередили льотчиків?..

Гітлерівці!.. Я їхав з тими, що мали захопити міст на річці Рівнинній? Це точно воли. Макс не знав подробиць, він висловив припущення: можливо, парашутний десант. А вони — на машинах!

Все сходилося, та я ніяк не йняв віри і переживав дивне почуття нереальності всього, що відбувалося. Знав, їду з гітлерівцями, але не міг остаточно переконати себе в цьому. Мені, видно, не вистачало ще якогось крихітного доказу, підтвердження. Навіть у ці важкі, приголомшливі секунди мій мозок працював чітко, з цілковитою віддачею. Не встиг “капітан Павлов” скласти руки на грудях убитого і підвестись, як я схилився до “прикордонника”, що сидів навпроти, шепнув йому по-німецьки: “Іншого виходу не було…” Громило стрепенувся, мовби його шилом кольнули, спантеличено і злякано витріщив на мене баньки. Отже, він розумів по-німецьки. Тепер я вже не сумнівався, хто переді мною, і абсолютно ясно розумів, що все пережите донині, всі мої дивовижні пригоди — дитяча забавка, а найголовніше і найстрашніше тільки починається. “Спокійно! — наказав я собі. — Гра ще не закінчена. Що знає про тебе “капітан Павлов”? Почнемо з цього…”

“Капітан Павлов” знає про мене багато. Його, мабуть, повідомили про викрадення мотоцикла і більш ніж дивну поведінку зв’язкового, що зник разом із танкістом, йому відомо, де я перебував за кілька годин до того, як гітлерівські війська зайняли Біловодську. Він легко може знайти (Зульфія, Зульфія!) хату Івана Тихоновича… Що ж іще? Те, що я змінив мундир на гімнастерку. Все? Ні, йому відомо також, що я чудово володію німецькою мовою, це було однією з причин, що примусили його пристрелити пораненого. Тепер усе, підсумок підбито, підводимо риску.

Хвилиночку! “Капітан Павлов” не сумнівається, що я радянський розвідник і везу своїм якісь важливі відомості про ворога. Бог з ним, хай не сумнівається. Та чи може він припустити, що ці важливі відомості стосуються того завдання, яке йому доручено? Виключено! Так, він знає, що я добираюсь до мосту, і це його трохи бентежить, але він і гадки не має, що план операції, намічений за умов найсуворішої військової таємниці, ще вночі став здобутком радянської розвідки. Адже і Макс нічого точно не знав, він зробив лише логічний висновок: якщо план наступальних дій на завтрашній день розробляється з урахуванням того, що танки мусять пройти по непошкодженому мосту на повному ходу, то хтось має захопити цей міст ще до появи танків і перешкодити радянським саперам зірвати його…

“Капітанові Павлову” було відомо про мене багато, дуже багато, але не головне — те, що я знав про нього. Чи вигідно мені це? Побачимо. Машина рушила. Мені хотілося глянути на того, з ким випало, образно кажучи, схрестити шпаги, але я не міг примусити себе зробити це. Здавалося, тільки стрінемося поглядами, він вгадає мої думки. Можливо, його кляті рисячі очі мали гіпнотизуючу силу, яка скувала мене. Все ж я примусив себе глянути на нього, витримав зустрічний погляд і навіть усміхнувся сумовито. Сам не знаю, як це вийшло, але незрозуміла, загадкова усмішка збила “капітана” з пантелику, очі його розширились, якісь ясні шторки відхилились в них, наче він запитав мене злякано: “Ти чого? Хто ти?” — “Хто, хто… — відповів я йому теж самими очима. — Посуши свої арійські мізки!”

Перевів погляд на принишклу, зажурену Зульфію; надзвичайна врода дівчини знову вразила мене, виповнила серце радісним теплом і смутком. Не зможе вона допомогти мені. А я? Чи зможу врятувати її, пораненого майора, Володьку?.. Мимоволі повів поглядом по рядах “прикордонників” — здоровенні, м’язисті, справжні вовкодави, тільки без нашийників.

“Капітан Павлов” вирішив розрядити похоронну атмосферу.

— Зульфія, — аж надто бадьоро почав він, — не сумуй і брів не зводь у печаль. — (“Знає, сучий син, Єсеніна”, — в думці відзначив я). — Лиху кулю не повернеш, товариша не воскресиш. Ти краще поспівчувай мені. Мабуть, мене розжалують і, замість дати орден, у штрафбат запроторять. Е-е, та все одно, де воювати, тільки б фашистів здолати.

“Помкомвзводу” чомусь придуркувато засміявся.

На моїх очах діялося щось неймовірне: молодий гітлерівський офіцер серед білого дня їхав по нашій землі, в тилу у наших військ, віз своїх вовкодавів, більшість яких не знала жодного російського слова, так ось цей офіцер лицедіяв, як міг, навіть весело кокетував з радянською дівчиною, знаючи, що готує їй загибель. Я шукав слово, яке б точно визначило суть “капітана Павлова”, і не знаходив. Навіть такі слова, як авантюрист, звірюка, садист, недолюдок, страховисько, здавалися мені не досить виразними для нього.

Так проїхали ми чималу відстань. Ранок був ясний, сонячний, та мені все бачилось, як у тумані. Зупинялися ще два чи три рази. Мені неважко було здогадатись: “капітанові Павлову” наказано прибути на міст за 15–20 хвилин до появи гітлерівських танків, а вони затримувались, видно, не могли з ходу прорвати нашу оборону.

Згодом мені також стало зрозуміло, чому літак кинув бомбу на машину “прикордонників”. Гітлерівська авіація шаленіла позаду нас і десь попереду, за річкою, завдаючи ударів по наших військах, що підходили. Нас літаки обминали, але якась ланка бомбардувальників підлетіла близько, і один з них почав знижуватись.

— Ані з місця! — загорланив “капітан Павлов”. — Сидіти на машинах! Кулемети до бою!

Це була жахлива мить. Обидві машини зупинились. Зульфія затулила обличчя руками, низько нагнулася, Володька, що був намірився стрибати, застиг.

— Вогонь, капітане! Вогонь!! — закричав він не своїм голосом.

Але вовкодави не стріляли, хоч дула їхніх кулеметів були націлені на літак. Вони сиділи, втягнувши від страху голови в плечі, обличчя їхні болісно кривилися. “Капітан Павлов” блідий, з напівроззявленим ротом дивився на літак, що наближався, і мовби свідомо підставляв свої груди під кулі. Бомбардувальник, здавалося, злякався його хоробрості, задер догори крило з чорним хрестом і відвалив убік.

— Капітане, чому не відкрили вогню? — суворо запитав майор.

— Чому ви не стріляли, йолопи? — вишкіривши зуби, крикнув Володька, вп’явшись очима в “капітана”.

— А для чого його дражнити? — відповів за капітана помкомвзводу. — Чи вам, товаришу майор, життя набридло? Збити все одно не збили б, а нам такого б всипали, що тільки мокре місце зосталося б.

— Стільки кулеметів… — не міг заспокоїтись Володька.

У мене запитань до “капітана Павлова” не було. Все пояснювалося просто: льотчикам наказано не бомбити грузовики, якщо солдати, котрі сидять в кузовах, не зіскакують на землю, не розбігаються при наближенні літаків, а залишаються на своїх місцях. Першого разу, коли літак ішов просто на грузовики, нерви “прикордонників” в останню мить не витримали, вони почали розбігатися. Гітлерівський льотчик зрозумів свою помилку, коли бомбу вже було скинуто…

Так, запитань у мене не було до “капітана Павлова”. Та коли він стурбовано зиркнув на годинника, я сказав, наче вважаючи за потрібне по-дружньому нагадати йому:

— Товаришу капітан, так можна й запізнитись.

І знову швидкий насторожений погляд, і знову в ошалілих очах німе запитання: “Хто ти?..”

За кілька хвилин мені вдалося кинути ще одну зернину сумніву в душу “капітанові”, коли високо в небі майже над нами раптом спалахнув швидкоплинний повітряний бій. Два гостроносих “міги” кинулися на дев’ятку “юнкерсів” й одразу ж запалили один із них. Зульфія побачила чорний шлейф диму, що тягся за бомбардувальником, і заплескала в долоні, загукала радісно: “Збили! Збили!”

— Чорт… — досадливо промурмотів я, зрештою досить голосно, щоб “капітан Павлов” міг почути.

“Месершміти” (вони прикривали бомбардувальники) миттю накинулися на наших винищувачів. Один “міг”, викинувши маленький білий зонтик, каменем пішов до землі, інший вивернувся хитромудрим розчерком, шугонув у піднебесся. “Месершміти” хижо ширяли навколо льотчика, що спускався на парашуті, басаманили його батогами трасуючих куль. Я спостерігав цю картину, намагаючись надати своєму обличчю виразу прихованої злостивості, бо знав, що “капітан” скоса пильнує за мною. Здається, виходило. Я не без зловтіхи думав про те, який гармидер зчинився в голові “суперника”. Сум’яття, що його переживав “капітан Павлов”, побільшувало мої шанси на перемогу, хай ненабагато, але побільшувало. Я все ще не втрачав нації, що станеться якась вигідна для мене ситуація — машини затримають на КП або їх зупинить якийсь рішучий командир. Тоді я вигукну: “Німці! Це перевдягнені німці, перевірте документи!” Хай “капітан Павлов” стріляє в мене, але я кричатиму до останнього, приверну увагу, і “супермен” буде змушений ще до прибуття на міст ув’язатись у бій. Але такого зручного випадку не траплялось. Нам назустріч мчали машини, йшли, розсипавшись обабіч шляху, бійці. Прикордонників не затримували, вони не викликали підозри. “Капітан Павлов” знав, у яку форму вирядитися самому і вдягнути своїх людей.

1 ось попереду міст…

Я його бачив позавчора, коли мене везли полуторкою у Біловодську. Звісно, я тоді не дуже придивлявся до нього, але в пам’яті зосталося, що він не такий вже великий. Однак відтоді, як Макс розповів про план гітлерівського командування, я стільки передумав про цей міст, так прагнув дістатися до нього, що він став мостом моїх надій, страхів, відчаю, став долею моєю і багатьох дорогих мені людей, він поступово виріс в уяві до велетенських розмірів — цей дерев’яний, завдовжки щонайбільше шістдесят-сімдесят метрів міст…

Машина виїхала на нього, і товсті колоди загули під колесами. Я сидів спиною до кабіни і не озирався, але здогадувався, що попереду, затримуючи нас, котяться вози. Вони сунули й за нами — клунки, валізки, заплакані діти з переляканими очима, поряд із возами жінки.

“Капітан Павлов” крутив головою, пильно роздивляючись навколо. Позирав і на мене, однак я з удаваною байдужістю дивився назад, намагаючись не виявляти ні своєї цікавості до мосту, ні тривоги, наче був певний: “супермен” зробить усе, що треба, і мені тут турбуватися не слід. Володька сидів поряд і, схиливши голову на моє плече, куняв. Зульфія замріяно дивилася на воду. Майор розплющив очі і, ніби перевіряючи свою пам’ять, вимовив: “Ріка Рівнинна… Так, це Рівнинна”. Троє людей на машині — троє моїх друзів, але жоден із них не зможе допомогти мені. Це було, либонь, найжахливіше.

Як тільки виїхали на горбок за мостом, “капітан” наказав звернути ліворуч, і машини, від’їхавши від шосе метрів сто, зупинилися. “Прикордонники” швиденько позіскакували на землю і розбилися на дві групи. Кожний третій з них тримав у руках ручного кулемета Дегтярьова з диском. Запасних дисків було чимало, по два — три у речовому мішку. Виходить, вони приготувалися до тривалого, впертого бою. Невже “капітан” вирішив раптово напасти на саперів і з бою захопити міст? Ні, на це він не піде. Певно, вигадав щось хитріше…

“Капітан Павлов” не гаяв часу. Він наказав Зульфії зібрати навколо всіх поранених і пообіцяв, що тільки-но в неї буде все готове, відправить обидві машини з пораненими в тил. Дівчина побігла до возів на шосе. Я провів Зульфію поглядом, у думці прощаючись з нею.

На машині зосталось п’ятеро: я, Володька, спав сном праведника поранений майор із покусаними до крові губами, вбитий німець і “помкомвзводу”, якому було наказано стерегти мене “як зіницю ока”, а на випадок, коли я спробую розмовляти, “негайно заткнути пельку” Зробивши відповідні розпорядження, “капітан” повів більшу групу своїх солдатів туди, де радянські бійці, що розтяглися ріденьким ланцюжком, копали окопи. Тільки вісім вовкодавів, здається, найбільших і найдужчих, зостались неподалік од машини. Я почав будити Володьку, легенько штовхаючи його ліктем. Мені було необхідно, щоб Володька відволікав увагу “помкомвзводу” і дав мені цим можливість як слід роздивитися довкола.

Ще коли ми виїжджали на пагорок, я помітив недалеко від мосту, праворуч, бліндажик і бійця з біноклем. Очевидно, це був пункт саперів, які замінували міст і чекали наказу висадити його в повітря. Тепер я побачив три протитанкові гармати: одну на шосе і дві у тому місці, куди пішов “капітан”. Можливо, їх було більше, але я не міг як слід роздивитися, до того ж мене передусім цікавили сапери-підривники і те, звідки мали з’явитися німецькі танки.

Будиночки Рівнинної — біленькі, чепурненькі, із зачиненими віконцями — ховалися за шерегою могутніх білокорих осокорів, що росли майже на березі; вся станиця, як і Біловодська, потопала в густих садках. Зважаючи на відстань і можливу швидкість танків, я зробив у думці нескладні підрахунки. Виходило, що з того моменту, коли танки виринуть із-за тополь і вискочать на міст, мине не більше двадцяти секунд. Протитанкова артилерія — ті три гарматки, які я помітив, — встигне відкрити вогонь. Але чи залишаться живими до того часу артилеристи? Звуки бою долинали все виразніше.

“Капітан Павлов” швидко йшов до машин. Сам. Його люди, поскидавши гімнастерки, вже почали квапливо окопуватися на схилі. Вони розташувались на зайнятій ділянці не в одну лінію, а кільцем. Кругова оборона! Позиція, вибрана ними, була вдалою. Я зрозумів і те, що перші кулеметні черги “прикордонників” вдарять по гарматній обслузі.

До наших машин один за одним підходили поранені.

— Чекайте, скоро відправимо! — хрипло гукнув їм “капітан”. — Три бійці з кулеметом залишаються біля машин. Помкомвзводу, ведіть диверсанта і цього, глухого… Підуть з нами.

Він боявся залишити мене в машині. Надто велику цінність являв я для нього. Тепер він не відпустить мене й на крок. Я стрибнув услід за Володькою на землю, наблизився до “капітана”, сказав багатозначно:

— Дякую, товаришу капітан…

— У чому річ? — нервово і підозріло зиркнув він на мене. — За що дяка?

— За щастя бути очевидцем… — перейшов я на німецьку.

— Що ти шваргочеш? — сердито крикнув на мене “капітан”. — По-німецьки шпрехаєш? Ти в мене ще й по-нашому заговориш!

Він кричав, але я бачив у його очах радість, яку так важко приховати кожному честолюбцеві, коли йому підлестять. Рушили. “Капітан” крокував, як на параді, розмірено, не поспішаючи. За ним ішов я, “помкомвзводу”, Володька, позаду нас — вовкодави. Раптом усі ми підвели голови: з заходу на невеликій висоті поверталися наші штурмовики. їх переслідували “месершміти”, яких марно намагалися відігнати два винищувачі. Пучки білих ниток від трасуючих куль креслили небо й тут же щезали. Один штурмовик задимів саме над нами.

— Не роззявляйте роти! — весело гримнув “капітан”, прискорюючи крок.

Ми йшли до саперів. Почуття нереальності того, що відбувалося, знов охопило мене. Я не міг повірити, що сонце, як завше, сяє над землею, що синє хвилясте пасмо на південній частині горизонту — гори, що я дихаю, що “капітан Павлов”, який так спокійно, впевнено крокує попереду, — перевдягнений гітлерівець.

Ми були вже недалеко від бліндажа, коли навстріч вийшов молодший лейтенант, очевидно, командир саперів. Три бійці стояли біля входу у бліндаж, дивилися на нас.

— Капітан Павлов, — хвацько козирнувши, відрекомендувався саперові гітлерівець,

— Молодший лейтенант Єгорушкін.

— Товаришу молодший лейтенант, швиденько зберіть своїх людей, я маю провести інструктаж, перевірити…

— Не турбуйтесь, капітане, у нас все гаразд, — стримано посміхнувся молодший лейтенант, самолюбство якого, видно, було уражене втручанням прикордонника. — Інструкція відома, ждемо наказу, а не буде — діємо на свій розсуд. І попрошу вас і ваших людей… Тут не можна стороннім…

— Я виконую особисте доручення генерала Морозова, — багатозначно, але й без амбіції заявив “капітан” і, взявши командира саперів за лікоть, ступив крок до бліндажа. — Річ у тому, що ми тільки-но спіймали диверсанта, спеціально підісланого у Рівнинну, щоб… — Гітлерівець простував до бліндажа, м’яко, але наполегливо ведучи з собою сапера. — Як гадає генерал, цей тип одержав завдання зірвати міст завчасу, щоб відрізати шлях відступаючим частинам.

Я знав: момент для вирішального удару треба вибрати безпомилково, іншої нагоди не буде. Але й зволікати, тягти не можна. У мене майнула думка: а що, коли сказати кілька фраз по-німецьки? Командир саперів, передчуваючи щось недобре, заборонив “капітанові” підходити до бліндажа. Коли виникне сутичка, хтось із тих саперів, що стоять на чатах, зрозуміє, в чому річ, і рвоне міст. Але нараз виникла інша думка: а як же ті, на тому боці, адже шлях до порятунку їм буде справді відрізано?

“Капітанові Павлову”, хоч він і гадки не мав про це, вдалося збити мене з пантелику. Вперше за весь час… Я не врахував жорстоких законів воєнної логіки, якими мусять керуватися військові. З двох бід вибирають меншу. В разі необхідності полководець без роздумів мусить пожертвувати частиною військ, щоб врятувати від розгрому армію. За теперішніх обставин більшість військ, які билися по той бік річки, були приречені на загибель, від того, вціліє міст чи ні. А що станеться, коли гітлерівські танки прорвуться на цей берег?..

Момент було втрачено. Ми підійшли до бліндажа. Поруч зяяла велика вирва від авіабомби.

— Товаришу капітан, — наче виправдовуючись, сказав молодший лейтенант, — ми передбачили можливість нападу диверсантів, у нас три кулемети.

— Так, — кивнув головою гітлерівець, — станковий біля мосту. Я бачив…

— І два тут, — сапер показав на перекриття бліндажа, де стояв спрямований на міст ручний кулемет, а потім махнув рукою у бік окопчика. Окопчик цей був метрів за сімдесят від нас, з нього визирали два бійці, а поруч стриміло в небо дуло кулемета.

— Розумієте, в чому річ, — заклопотано бубонів саперові “капітан”. — Можливо, диверсант був не один… Генерал-майор виділив під моє командування групу бійців і наказав прикрити вас і міст на випадок нападу. Мої люди окопуються вище, он там, на горбі. Бачите? Пластуни залягли на березі, замаскувалися, стежать за кожним на мосту. Скільки у вас чоловік? Скличте всіх.

— Гургінідзе! — гукнув молодший лейтенант. — Давайте сюди обидва! Бігом! — він поморщився, зважуючи, чи покликати й спостерігача, покликав усе ж: — Коломін!

Я розпачливо бився над розв’язанням найпростіших арифметичних задач. Мені не хотілося, щоб ті двоє покидали окопчик. Тепер саперів коло бліндажа разом з їхнім командиром було четверо, на спостерігача, який стояв кроків за сорок вище на схилі, можна було не зважати — не встигне підбігти на допомогу. Гітлерівців вісім. Мабуть, варто зачекати, коли всі сапери зійдуться сюди. Семеро проти восьми. А я? А Володька? Дев’ять нас.

“Капітан” помітив бікфордів шнур, що тягся від бліндажа до мосту, і дві пари дротів у жовтій і зеленій ізоляції, які зникали в землі. Видно, для них був викопаний рівчак, який потім засипали.

— О! — схвально промовив “капітан”. — Я бачу, ви Добре приготувались до зустрічі з гітлеряками.

— Звичайно, — відповів задоволено молодший лейтенант і показав рукою на окопчик. — Продублювали на всяк випадок. Одне відмовить — інше спрацює.

Я не зрозумів, що мав означати жест сапера, а “капітан”, здається, цього жесту і зовсім не помітив. “Супермен” поглядав на небо, але, як я здогадався, насправді прислухався до гарматної стрілянини за станицею, що вже потроху вщухала. Мабуть, танки прорвали нашу оборону і йшли форсованим маршем.

— Авіація вас не турбує? Дивно…

— Так, — промовив молодший лейтенант. — Міст чомусь не чіпають. Починайте, товаришу капітан. Всі зібралися.

Вісім проти дев’яти… Все одно нас зімнуть, зріжуть: сапери розгубляться, навряд чи одразу повірять мені. А гарматних пострілів уже зовсім не чути — танки, виходить, прорвалися. Колони радянських військ, що поспішають сюди на підмогу, розтягнулися на марші… Я бачу вхід до бліндажа. Там підривні машинки. Я знаю усі підривні системи, вмів ними користуватися. Вчили! Хай свої ж і вб’ють, але міст буде висаджений в повітря і “надлюдина” зостанеться в дурнях.

Кров бухала у скронях, немов відлічувала останні секунди мого життя, але я не відчував страху. Думав тільки про міст, який мав злетіти в повітря перед самісіньким носом гітлерівців.

— Товариші… — почав “капітан”.

Всі погляди схрестилися на ньому. “Ну, завдай останнього, вирішального удару псові-лицареві!” Сильним поштовхом плеча я збив із ніг “помкомвзводу”, що стояв біля мене, кинувся до бліндажа і налетів грудьми на бійця. Не збагнувши, звідки і чому з’явився ще один сапер, я хотів прошмигнути у бліндаж повз нього, але чиясь дужа рука зупинила мене: Володька наспів.

— Це німці! — заволав я. — Перевдягнені німці. Висаджуйте в повітря міст! Це німці, німці, кажу вам. Вони захоплять… Висаджуйте! Я — радянський розвідник. Капітан теж німець…

Вигукував уривки фраз похапцем, бо гадав, що ось-ось мене зіб’ють з ніг, приглушать ударом приклада. Але, крім Володьки, який все ще тримав мене за комір, ніхто не наблизився. І тут я побачив у всій красі незрівнянну посмішечку “капітана Павлова”. Зневажливу, тільки на одній половині обличчя.

— Це той гітлерівський диверсант, про якого я говорив, — спокійно сказав “капітан” спантеличеному командирові саперів і тицьнув пальцем у груди Володьку. — Скажи, артилерист, що це за тип? Хто він?

Володька, зрозумівши, відповів:

— Темний… Тепер справа ясна. Їхав на мотоциклі з німецького боку…

— Чуєте, що каже боєць з передової?

— Я радянський розвідник, товариші! Негайно висаджуйте міст! Ворожі танки близько… А він — перевдягнений гітлерівський офіцер. Увесь загін переодягнений в радянську форму. Їхнє завдання — захопити міст. Повірте!..

— Подивіться на його чоботи і штани… — саркастично промовив “капітан”.

— Чуєте?.. Тільки капітан і помкомвзводу розмовляють по-російськи, решта не знає ні слова!

Я помилився, знали ще двоє. Один сказав: “Сволота!” Інший додав: “Оце утнув!” “Капітан Павлов” махнув рукою, вовкодави дружно засміялися.

— Спитайте що-небудь в інших, — наполягав я.

Лице командира саперів взялося червоними плямами, він подивився на мої ноги, потім на міст, по якому рухалося кілька возів, брели легкопоранені, жінки з дітьми. Десь недалеко за горбом пролунали вибухи, розляглася тріскотнява зенітних кулеметів. Смаглявий сапер з кучерявим чубом, що чорним крилом вибивався з-під пілотки (здається, це був Гургінідзе), щось сказав своєму товаришеві, очевидно, по-грузинському. Я зрозумів тільки два слова — кацо і дубель.

— Товариш капітан, ваші документи! — тривожно озираючись на своїх солдатів, зажадав молодший лейтенант.

— Ну й ну… — ображено хитнув головою гітлерівець, розстібаючи кишеню гімнастерки. — З цього треба було й починати, товаришу молодший лейтенант. — Він витяг кілька книжечок, подав одну, очевидно, посвідчення особи, і спитав із благородним обуренням: — Орденську книжку? Партквиток? Довідку про поранення?..

Лейтенант узяв документи, суплячись, квапливо погортав їх, звіряючи записи, печатки ї поглядаючи то на фотографії, то на “капітана”.

— Все те липа! — кричав я захриплим голосом. — Що ви робите, лейтенанте! Женіть їх, висаджуйте міст, поки не пізно. Танки близько!

— Товаришу помкомвзводу, вгамуйте кінець кінцем мерзотника! — навіть не глянувши у мій бік, недбало кинув через плече “супермен”.

— Женіть їх! Вони повбивають вас! Висаджуй…

“Помкомвзводу” вдарив мне прикладом у живіт, трохи вище пряжки на ремені, і я замовк на півслові. Молодший лейтенант повернув гітлерівцеві документи, козирнув.

— Товаришу капітан, прошу вас піти звідси. Я не маю права… Ідіть до своїх людей, займайте оборону.

— Що-що? — бліднучи, перейшов на голосний шепіт гітлерівець. — Ви довіряєте фашистському диверсантові більше, ніж мені? Там, на тому боці, тисячі наших… Ви хочете згубити їх, залишити на поталу ворогові?

— Прошу покинути цю ділянку! — закричав командир саперів, відступаючи крок назад. — Негайно! Інакше буду змушений вдатися до зброї.

Озираючись на своїх підлеглих, він наказав:

— Зайняти місця, приготуватися до вибуху!

— Стій! — гнівно і владно махнув “капітан”.

В ту ж мить “помкомвзводу” нагнувся і двома ударами кинджала перерізав проводи. Сапери застигли, не вірячи своїм очам,

— Батьківщину пр-родаєте, поганці? — ледь стримуючи лють, вигукнув “капітан”. Рисячі очі його виблискували непідробним обуренням. — Дивіться! Там жінки, діти… — Він викинув у бік мосту руку з розчепіреною п’ятірнею.

Це був умовний знак для нападу. Вовкодави кинулись на саперів і за дві секунди збили їх з ніг, зім’яли, обеззброїли, поскидали у вирву. Такої “чистої” роботи я ще не бачив.

— Що ти робиш, капітане? — Володька з відкритим ротом, широко розкритими очима обома руками схопив гітлерівця за груди, рвонув до себе так, що гімнастерка тріснула біля кишені. Він би зім’яв його у своїх лапах, коли б не наспів “помкомвзводу”. Той всадив кинджал Володьці у спину, під ліву лопатку. Глухий богатир здивовано озирнувся і звалився на землю.

— Батьківщину продавати?.. Я вам покажу! Я доповім генералові…

Він все ще грав, грав по інерції, не міг вийти із створеного ним образу капітана Павлова. Йому треба було відтягти початок бою якнайдалі. Він уже помітив, що на пагорбі з’явився новий підрозділ, який щойно прибув і поспіхом займав оборону, “Капітан” не хотів даремно втрачати своїх людей. Адже це теж підігрівало його самолюбство.

Раптом його очі зупинилися на мені, він заревів:

— Лягай, гад! Лицем донизу, руки за спину. Більшовицький розвідник… Кого обдурити захотів, виродок?

“Капітан” штовхнув мене. Коли я падав на землю, то побачив Зульфію, яка бігла до нас.

— Товаришу капітан! — загукала вона ще здалеку. — Обидві машини з пораненими. Де водії? Накажіть їм… — Тут голос її урвався. Я почув квапливі кроки і здивований вигук. — Товаришу капітан… Ой! Що це тут? Що сталося?

Я підвів голову і побачив вкриті пилюкою чоботи, тонкі ноги в брудних панчохах. Одна панчоха була розірвана нижче коліна, і на смаглявій шкірі було видно велике синє садно.

— Товаришу капітан, що з ним? Хто його вбив? — показала на мертвого Володьку.

— Невелике ускладнення, прекрасна Зульфіє… — почувся в’їдливо-люб’язний голос “супермена”. — Тобі доведеться зачекати. Ляж, відпочинь!

— Як?.. У мене поранені…

— Лягай! — гримнув гітлерівець. — Чуєш? Лицем до землі, руки за спину! Фронтова шлюха, полукровка, здохлятина… — Він мстив їй за те, що вона, “полукровка”, подобалась йому, арійцеві, за те, що вона була розумніша від нього, за “довідку про расову благонадійність”… — Ворухнешся — пристрелю!

Тепер гітлерівці вже не церемонилися, почали розмовляти поміж собою по-німецьки.

— Варто б їх одразу порішити, гер обер-лейтенант, — сказав “помкомвзводу”.

— Рано… — відповів “капітан”. — Червоних прибуло. Я не хочу втрачати жодного солдата…

— Можна без пострілів. Секундне діло… — не вгавав “помкомвзводу”.

— Добре було б взяти їх у полон і доставити оберстові, — заперечив “Павлов”. — Хоча це й небезпечно… Досить дівчиська й отого… Слухати наказ! Біля саперів залишається три автоматники. Як тільки почнеться бій, всіх розстріляти. Того, що їхав з нами, не чіпати. В жодному разі! І дівчиська… Обоє мені потрібні. Кулеметникам приготуватися до бою. Ціль номер один — станковий кулемет червоних біля мосту. Далі, коли не буде наказу, дійте на свій розсуд. Номер два — протитанкова гармата, праворуч грузовика. Номер три — бронебійники біля шосе. Бачите, копають окопи?..

Я лежав на землі. Переможений? Ні, ні! Я ще був живий, виходить, мусив боротися, мав право на надію. І коли в моїй пам’яті промайнув рядок з лермонтовського вірша: “…без звуку він лежить, погрузли в кров і тлін його коліна…”, я тут же заперечив його. Ні, я ще не переможений. Я знав, що “капітан Павлов” не дасть мені вмерти до якогось часу. Тільки живий я для нього цінність, мертвий — не вартий нічого. Адже він здогадався, що я не сам, що існує ще хтось, досвідченіший і небезпечніший для них радянський розвідник, який здобув цілковите довір’я у гітлерівців. Йому потрібен був Макс. Але Макса йому не бачити! І з мене нічого не витягне. Коли в розвідника не залишається іншого виходу, він має право на смерть. Я тепер мав це право. Я ладен був умерти, щоб врятувати мого розумного, хороброго друга Макса. Але просто так віддавати своє життя я не збирався, мені хотілося прихопити з собою “капітана Павлова”. Я навіть згоден був лежати з ним в одній могилі. Коли не перемога, то хоча б нічия. Все залежало тепер від моєї сили і спритності. І від удачі! Мусить же нарешті мені поталанити! Коли зав’яжеться бій, зчиниться метушня, вони розгубляться. Тоді я матиму перевагу раптового нападу. Виб’ю у когось автомата чи кулемета і зріжу “Павлова”. Після того і смерть буде почесна, ніхто не осудить.

Увага моя в ці хвилини була загострена до краю. Я чув кроки гітлерівців, короткі фрази, що ними вони обмінювалися, встановлюючи кулемети, чув стогін чи то ридання Зульфії. І раптом пролунав тихий радісний вигук “помкомвзводу”:

— Танки, гер обер-лейтенант! Танки вже в станиці!..

Тієї ж миті я почув неголосну гортанну мову, знову вловив слово “дубель”, і тон був наполегливий, вимогливий. Грузин мовби наказував щось собі і своєму товаришеві. Нараз вони вискочили з вирви й побігли до окопчика. Бігли, а автоматник бив по них прицільними чергами. Аж ось обоє, немов спіткнувшись, звалилися на землю.

— Всі кулемети по вказаних цілях, вогонь! — наказав обер-лейтенант.

Мене вже не цікавило, що відбувалося навколо. Впершись носком одного чобота в закаблук іншого, я намагався, не привертаючи до себе уваги, стягти чобіт з ноги. Я знав: в окопчику, до якого бігли Гургінідзе і його товариш, встановлена друга машинка з окремою проводкою до укладеної під мостом вибухівки. Як я здогадався про це? Чому “капітанові Павлову”, який до найменших подробиць розробив план операції і передбачив, здавалось, усі випадковості, всі можливі ускладнення, не спало це на думку? Не знаю. Очевидно, його увага увесь час роздвоювалась, і арійський мозок не зумів виділити головного.

Чобіт нарешті піддався, зліз з ноги. Затим і другий. Я уявив собі ту відстань, яку мені доведеться пробігти. Сімдесят метрів. Хай усі вісімдесят! Стометрівку я бігав за одинадцять секунд. Отже, здолаю цю відстань за дев’ять. Я мусив пробігти ці сімдесят метрів за дев’ять секунд. Але головне — спокій. Намагаюсь дихати глибоко, розмірено. Ось так…

Аж це крізь стрілянину долинуло ревіння моторів і брязкіт гусениць. “Помкомвзводу” радісно зарепетував: “Ахтунг! Танки на мосту!” “Капітан Павлов” скомандував: “Усі кулемети! Ціль — гармата на відкритій позиції! Друга — поряд і праворуч!..”

Останні слова долинули до мене, коли я вже рвонув до окопчика.

Зульфія бігла поперед мене. Велика сумка з червоним хрестом заважала їй, але дівчина не намагалася скинути її, а тільки відштовхувала ліктем на спину. В руці у неї був пістолет, той самий “вальтер” з одним патроном. Вона, видно, встигла вийняти зброю з сумки, ще коли лежала на землі. Не одразу я зрозумів, що Зульфія теж біжить до окопчика, маючи на меті те, що і я.

Перший танк, очевидно, вже проскочив міст. Будуть стріляти по ногах. Я потрібен “Павлову” живий. Все одно добіжу, доповзу. Але автоматник, поспішаючи, видно, узяв вище. Я майже порівнявся з Зульфією, коли перша куля люто рвонула ліву руку вище ліктя, друга обпекла стегно. Я штовхнув дівчину в спину, щоб вона впала: “Живи!”

Десять метрів… Ще одна куля, в плече… Брешеш, і мертвий добіжу! Три метри! Сторчма кидаюсь в окоп. Схопив маленьку поліровану дерев’яну скриньку. Позаду, біля самої спини, гримнув постріл, мене наче проткнули наскрізь тонким розпеченим прутом, але я вже встиг крутнути ручку. Все-таки крутонув! Запала моторошна тиша, всі звуки бою щезли, наче я раптом оглух. Та ось вибух розколов і небо, і земну твердь. Я побачив біля себе Зульфію, пістолет в її руці. Невже вона в мене стріляла? Може, думала, що я хочу обігнати її, обірвати проводи? Для неї я ж до останньої миті залишався ворогом, зрадником. Вона б випустила в мене всю обойму, та в пістолеті був лише один патрон, той, що вона залишила собі.

Зульфія не пошкодувала його для мене.

Я впав на бруствер, виплюнув щось солоне й пекуче. Мені було погано. Я поринав в якусь червонувату імлу, провалювався крізь землю, усвідомлюючи, що, можливо, це і є смерть, моя смерть. Все ж змусив себе підвести голову, подивитися на діло рук своїх. Мосту не було. Я непритомнів, умирав, йшов у небуття, але бачив, як один танк, проламуючи потрощені мостини, пішов під воду, а другий, що встиг перед самим в’їздом на міст звернути убік і загальмувати, одірвав шмат крутого берега і звалювався в ріку. Це не ввижалося мені на порозі потойбічного життя, ні! Це я бачив на власні очі, в яких уже починали танцювати, кружляти у вихорі оранжеві цятки і палички.

Біль перевернув мене на спину. В очі ринуло блискотіння літнього дня. Я побачив дивовижне небо — чорне, з сонцем, місяцем, зорями, схожими на чиїсь очі. Воно косо спускалося на землю, змінюючись, прибираючи рис жіночого обличчя, почорнілого від сонця і страждань, воно закривало день, гасило світло в моїх очах. Та чи це було затьмарене горем небо моєї Вітчизни, чи смерть моя постала в образі скорботної богоматері на древньому письмі, чи простирав наді мною чорне крило своє казковий добрий ворон, що прилетів до Івана-царевича з “цілющою водою” у дзьобі, чи то сльози відчаю покотилися по обличчю Зульфіі, яка нарешті зрозуміла свою помилку, — цього вже я збагнути не міг…

Я вижив.

Зульфія врятувала мене.

Довго розшукував її, надсилав запити, та дізнався про долю дівчини лише після закінчення війни. Зульфія загинула під Варшавою.

Що ж до “капітана Павлова”, то його справжнє прізвище мені стало відоме недавно із спогадів одного з уцілілих офіцерів гітлерівської дивізії, що мала кодову назву “Бранденбург-800”. Спогади ці, що випадково потрапили мені до рук, видані у ФРН. Тепер там багато випускають таких книжок. Кінець кінцем, попит на літературу такого гатунку не тільки у Західній Німеччині, вона популярна і в деяких інших країнах так званого “вільного світу”. Автор досить детально описав спробу гітлерівського диверсійного загону захопити міст через ріку Рівнинну. Закінчується розділ двома короткими фразами: “Зрозумівши, що гру програно, обер-лейтенант Генріх фон Ланге пустив собі кулю в лоб. Він учинив, як справжній німецький лицар…”

Тут мемуарист не збрехав. Коли я, воскреслий, лежав в одному з бакинських госпіталів, мені розповідав мій керівник, який приїхав провідати мене, що на березі ріки, коло бліндажа саперів, знайшли труп у подертій коверкотовій гімнастерці з “шпалами” на петлицях, Безперечно, то був обер-лейтенант фон Ланге.