Тарас Бульба

За хвилину він зодягнувся. Почорнив вуса, брови, примостив на голову маленьку темну шапочку — і тепер Бульбу навіть ніхто з його козаків не впізнав би. З вигляду йому було не більше як тридцять п'ять років. Свіжий рум'янець заграв на його щоках, а шрами робили обличчя суворим і владним. Одяг, гаптований золотом, дуже йому пасував.

Місто ще спало. Жодна гендлярська душа ще не вийшла на вулицю зі своїм крамом. Бульба з Янкелем прийшли до будівлі, схожої на сидячу чаплю, — вона була зчорніла, приземкувата, зате широчезна, і з одного її боку вгору тяглася, як журавлина шия, довга й вузька башта, над якою звисав шматок даху. Ця споруда відбувала чимало всіляких служб. Тут містилися і казарми, і в'язниця, і навіть карний суд.

Бульба з Янкелем увійшли в браму й відразу опинилися чи то серед просторої зали, чи критого подвір'я. Близько тисячі чоловік спали тут укупі. Далі були низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь таку гру, що один другого бив двома пальцями по долоні. Вони не зважали на двох прийшлих людей і повернули голови тільки тоді, коли Янкель сказав:

— Це ми... чуєте, панове? Це ми!

— Проходьте, — сказав один із них і відчинив однією рукою двері, а другу підставив своєму товаришеві, щоб той бив його по долоні.

Вони зайшли у вузький і темний коридор, який знов привів їх до такої ж просторої зали з крихітними віконцями вгорі.

— Хто йде?! — пролунало кілька голосів, і Тарас побачив чимало озброєних людей. — Нам не дозволено нікого пускати.

— Це ми! — кричав Янкель. — їй-Богу, ми, ясновельможне панство!

Та ніхто не хотів і слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, котрий, видно з усього, був тут начальником, бо лаявся дужче за всіх.

— Пане, це ж ми! Ви вже знаєте нас, і пан граф віддячить іще.

— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більше нікого не впускайте. Та дивіться, щоб шабель ніхто не знімав і не псяючився на підлозі!

Далі Бульба з Янкелем уже не чули тих красномовних наказів.

— Це ми, це я, це свої! — повторював Янкель кожному зустрічному.

— А що, тепер можна? — запитав він в одного вартового, коли вони нарешті дійшли до кінця коридору.

— Можна, тільки не знаю, чи пропустять вас у саму в'язницю. Зараз немає Яна, його заступив інший, — відповів вартовий.

— Ай, ай! — тихо забідкався жид. — Це погано, ласкавий пане!

— Веди! — грізно сказав Тарас. Жид послухався.

Біля дверей підземелля, що сходилися вгорі гострим кутом, стояв гайдук із вусами на три яруси. Верхній ярус був закручений назад, другий прямо вперед, а третій донизу, від чого гайдук був дуже схожий на кота.

Жид зігнувся у три погибелі і майже боком підступився до нього.

— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!

— Це ти, жиде, до мене звертаєшся?

— До вас, ясновельможний, пане.

— Гм... а я простий гайдук! — сказав триярусний вусань, і його очі повеселішали.

— А я, їй-Богу, подумав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай!.. — жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ай, який пишний із себе! Їй-Богу, полковник! Ну геть тобі полковник! От ще б тільки на ніготь додати — і готовий полковник! Пана треба посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!

Гайдук поправив нижній ярус вусів, і його очі стали зовсім веселими.

— Що за народ ці військові! — співав своєї жид. — Ох, вей мір! Що за милий народ! Поворозочки, бляшечки... блищать, як сонце. А дівки як тільки забачать військових... ай-ай! — Жид знов похитав головою.

Гайдук підкрутив верхні вуса і процідив крізь зуби щось схоже на коняче іржання.

— Прошу пана зробити послугу! — сказав жид. — Ось князь приїхав із чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що воно за народ такий, ті козаки.

Поява іноземних графів та баронів для Польщі не була дивиною: їх часто заманювала сюди цікавість поглянути на цей майже напів-азійський куточок Європи (Московію та Україну вони взагалі мали за Азію); тому гайдук низенько вклонився і вирішив, що буде пристойно, коли він додасть кілька слів і від себе.

— Я не знаю, ваша ясновельможносте, — сказав він, — навіщо вам на них дивитися. Це собаки, а не люди. І віра у них така, що її ніхто не шанує.

— Брешеш ти, сучий сину! — не стримався Бульба. — Сам ти собака! Як ти посмів сказати, що нашої віри не шанують! Це вашої єретичної віри не шанують!

— Еге-ге! — сказав гайдук. — А я знаю, друже, хто ти такий: ти сам із тих, що сидять тут у мене! Стривай же, я гукну сюди наших!

Тарас зрозумів свою необачність, проте впертість і злість не давали йому й подумати, як би викрутитися з такого становища. На щастя, Янкель і тут не забарився встромити носа.

— Ясновельможний пане! Де таке бачено, щоб граф та був козаком? А якби він був козаком, то де б роздобув такий одяг і таку графську зовнішність?

— Розкажи це самому собі! — і гайдук уже роззявив свого широкого рота, щоб закричати.

— Ваша королівська величносте! Мовчіть! Мовчіть, ради Бога! — заблагав Янкель. — Мовчіть, ми вам за це так заплатимо, що нікому й не снилося. Ми дамо вам два золотих червінці.

— Еге, два червінці! Два червінці для мене ніщо. Я перукареві даю два червінці за те, щоб він мені тільки півбороди виголив. Жени сто червоних, жиде! — гайдук підкрутив верхні вуса. — А як не даси, то зараз кричатиму!

— І чого ж так багато? — скрушно спитав сполотнілий жид, розв'язуючи свого шкіряного мішечка. Однак він тішився бодай тим, що в його гаманці не було більше і що гайдук не вмів лічити далі як до ста.

— Пане! Пане, боржій ходімо звідси! — сказав Янкель Бульбі, побачивши, як гайдук перебирає на долоні гроші, шкодуючи, що не заправив більше. — Бачте, який тут недобрий народ!

— Що ж ти, чортів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти мусиш показати. Якщо вже гроші отримав, то не маєш права відмовити.

— Ідіть, ідіть геть до дідька! А то я зараз же дам знати, і вас тут... Вимітайтеся, кажу вам, та швидше!

— Пане, пане! Ходімо, їй-Богу, ходімо! Цур їм! Хай їм присниться таке, що тільки плюватися! — благав бідолашний Янкель.

Бульба, понуривши голову, спроквола повернувся й пішов назад, не слухаючи докорів Янкеля, якого доймала гризота за даремно витраченими червінцями.

— Навіщо було огризатися? Хай би, собака, лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятися! Ох, вей мір, яке щастя Бог посилає людям! Сто червінців тільки за те, що вигнав нас! А нашому братові і пейси обскубуть, і з пики зроблять таке, що глянути страшно, а ніхто не дасть сто червінців. О, Боже мій милосердний!

Та невдача ця куди більше приголомшила Бульбу. Вона просто палахкотіла в його очах.

— Ходімо! — твердо сказав він, ніби отямився. — Ходімо на майдан! Я хочу подивитися, як його мордуватимуть.

— Ой, пане, навіщо туди йти? Цим уже не зарадиш.

— Ходімо! — наполіг на своєму Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентав услід за ним.

Майдан, де мали стратити козаків, знайти було неважко: народ сунув туди з усіх усюд. За тих суворих часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для простого люду, але й для шляхти. Багато набожних бабусь, найполохливіших жінок та дівчат, яким після того цілу ніч марилися закривавлені трупи, які спросоння кричали так голосно, як може кричати лише п'яний гусар, все одно не пропускали нагоди поторгувати тут витрішками. «Ох, які муки!» — вигукували вони в істериці, заплющуючи очі і відвертаючись, та все-таки вистоювали там до кінця. Дехто, роззявивши рота, простягав руки і ладен був вилізти всім на голови, щоб роздивитися краще. Із безлічі вузьких, невеликих і звичайних голів вистромляв свою тлусту пику різник, спостерігав за тим дійством з виглядом знавця і кидав слівце-друге майстрові-зброяреві, якого називав кумом, оскільки у свята напивався з ним в одному шинку. Дехто зачинав запальну суперечку, деякі навіть билися об заклад, але більшість була із тих, хто на весь світ і на все, що діється в цьому світі, дивиться, колупаючись пальцем у носі.

Попереду, біля самих вусанів із міської гвардії, стояв у військовому однострої молодий шляхтич (чи, може, він тільки здавався шляхтичем), який нацупив на себе усе, що мав, тож у нього вдома зосталися тільки старі чоботи та драна сорочина. Два ланцюжки, один поверх одного, висіли в нього на шиї з якимось дукачем. Він стояв зі своєю коханкою Юзисею і весь час озирався, щоб хтось, бува, не забруднив її шовкової сукні. Він усе їй пояснював з такими подробицями, що додати не було вже чого. «Оце, моє серденько Юзисю, — казав він, — усі люди, які перед вами, прийшли для того, щоб побачити, як страчуватимуть злочинців. А он той, серденько, що ви бачите, тримає в руках сокиру та інше знаряддя. То кат, і каратиме саме він. Коли почне колесувати і чинити інші тортури, то злочинець ще буде живим, а вже як відрубають голову, то він, серденько, відразу помре. Спершу кричатиме й корчитиметься, та як тільки відсічуть голову, тоді він не зможе ні кричати, ні їсти, ні пити, бо в нього, серденько, вже більше не буде голови». І Юзися все це вислуховувала зі страхом і цікавістю.

На дахах будинків теж було повно людей. З горішніх вікон визирали химерні фізіономії з вусами і в чомусь такому, як очіпки. На балконах, під балдахінами, сиділи аристократи. Гарненька руця усміхненої, осяйної, як білий цукор, панночки трималася за поручень. Огрядні ясновельможні пани дивилися поважно. Холоп у пістрявому вбранні з відкидними рукавами тут-таки розносив напої та наїдки. Чорноока пустунка хапала своєю білою ручкою тістечка й фрукти і кидала їх у натовп. Юрба голодних лицарів мерщій підставляла свої шапки, і якийсь високий шляхтич у вилинялому червоному кунтуші з почорнілими золотими поворозками вихоплювався поперед усіх, першим хапав своїми довгими руками здобич, цілував її, тулив до серця і тільки потім клав до рота. Сокіл, що висів під балконом у золотій клітці, також був глядачем; перехнябивши дзьоба набік і піднявши лапу, він і собі уважно розглядав це людське збіговисько.

Аж ось зчинився шум-гам, і з усіх боків залунали вигуки:

— Ведуть! Ведуть!.. Козаки!

Вони йшли простоволосі, з довгими оселедцями. У них уже повідростали навіть бороди. Вони йшли і не боязко, і не понуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їхній одяг із дорогого сукна зносився і теліпався клаптями. Вони не дивилися на людей і нікому не кланялися.

Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що діялося тоді в його серці? Він дивився на сина з натовпу і ловив кожен його порух. Вони підійшли вже до місця страти. Остап зупинився. Йому випало першому випити цю гірку чашу. Він глянув на своїх, підняв догори руку і промовив голосно:

— Дай нам, Боже, щоб ніхто з єретиків, які тут стоять, не почув, нечестивий, як мучиться християнин! Щоб ніхто з нас не зронив жодного слова!

Після цього він підійшов до ешафоту.

— Добре, синку, добре! — тихо сказав Бульба і похилив свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа лахміття; його руки і ноги вставили в зроблені саме для тортур лещата і... Не треба пригнічувати читача картиною пекельних мук, від чого волосся на голові стане сторчма. Ці тортури були породжені тими жорстокими, лютими часами, коли людина жила кривавим войовничим життям і загартувалася в ньому душею до того, що стала глухою до людяності й милосердя. Варто, однак, сказати, що король майже завжди першим виступав проти таких жахливих покарань. Він добре знав, що така бездушність здатна тільки ще дужче розпалити помсту козацької нації. Але король нічого не міг удіяти супроти державних магнатів, котрі своєю немислимою короткозорістю, дитячим самолюбством і пихатою зарозумілістю перетворили сейм на урядову комедію.

Остап терпів катування, як велетень, із незбагненною стійкістю, і коли почали перебивати йому кістки на руках і ногах, так що жахливий хрускіт почули серед принишклого натовпу найдальші роззяви, коли панянки відвели свої очі, — нічого схожого на стогін не вихопилося з його вуст. Жоден нерв не здригнувся на його обличчі.

Тарас стояв у натовпі, опустивши голову, та очі його дивилися прямо, і він гордо промовив: «Добре, синку, добре!»

Нарешті Остап, здавалося, став підупадати на силі. Коли він побачив нові знаряддя тортур, якими збиралися витягувати з нього жили, губи його заворушилися. «Батьку! — промовив він усе ще твердим голосом, пересилюючи нестерпні муки. — Батьку, де ти? Чи ти чуєш мене?

— Чую! — пролунав голос Бульби серед могильної тиші, і вся тьма-тьмуща народу здригнулася водночас. Військові вершники притьмом кинулися на той вигук у натовп. Янкель сполотнів, як смерть, і коли гайдуки проїхали повз нього, злякано оглянувся. Але Тараса біля нього вже не було: за ним не лишилося й сліду.

IX

Знайшовся Тарасів слід! Тридцять тисяч козацького війська зринуло на кордонах України. Це вже не був якийсь там загін, що вирушив на пошуки здобичі чи задля своєї окремої мети; це була всенародна справа. Ціла нація, терпіння якої дійшло до краю, піднялася на помсту за свої потоптані права, за наругу над її релігією та звичаями, за бузувірське вбивство гетьманів та полковників, за свавілля жидівських орендарів і за всі ті кривди, яких зазнав пригнічений народ.

Очолив військо ще молодий гетьман Остряниця, переповнений прагненням якомога швидше покласти край нещадній деспотії та самочинству державних магнатів й очистити Україну від жидівства, унії та іншої чужинської наволочі. Біля Остряниці був знаний, уже підстаркуватий, зате бувалий у бувальцях його товариш і радник Гуня. Сорок тисяч коней норовисто іржали під вершниками і без них. Вісім полків, серед яких половина була комонних, половина піших, у червоних, синіх і жовтих жупанах виступали в похід браво і гордовито. Вели їх вісім досвідчених полковників, яким достатньо було моргнути бровою, щоб підігнати чи зупинити це нетерпляче рушення.

Одним із них був і Бульба. Мудрість, слава та багатолітній досвід вирізняли Тараса серед козацької старшини; але його люта, нещадна жорстокість наганяла жах навіть на своїх. Дух нищення заволодів Бульбою, і його сива голова визнавала тільки вогонь і шибеницю.

Битви, в яких показали себе козаки, і весь їхній визвольний здвиг належать історії. Вона до подробиць оповідає, як утікали польські гарнізони зі звільнених міст, як перевішали всіх безбожних орендарів-жидів; яким безпорадним був коронний гетьман Микола Потоцький зі своєю могутньою армією проти цієї нездоланної сили; як він, розгромлений, під час втечі потопив у невеличкій річечці кращу частину свого війська, як обложили його в містечку Долонному відважні козацькі полки, і як, потрапивши у безвихідь, польський гетьман присягався, що король та державні магнати задовольнять усі вимоги козаків і повернуть колишні права та вольності. Але козаки, навчені бузувірством шляхти, були невблаганні, і Потоцький більше не хизувався б на своєму дорожезному аргамаку, приваблюючи погляди знатних панянок і викликаючи заздрість дворянства, якби його не врятувало православне духовенство того-таки містечка. Врочиста процесія з образами й хрестами та ревні благання старого священика зворушили козаків, які ще відчували певну прихильність до короля. Гетьман і полковники все-таки вирішили відпустити Потоцького, але тільки після вигідної для козаків угоди.

Лише непохитний Тарас вирвав зі своєї сивої голови жмут волосся, коли побачив таке, як він сказав, баб'яче м'якосердя полковників. «Не допущу, панове, щоб ви на таке пристали!» — закричав він рішуче. Але цього разу до його слова не прислухалися. «Гей, панове, не вірте ляхам!» — затято стояв на своєму Бульба, помахуючи нагайкою, і спересердя шмагонув нею гармату. А коли писар подав уже готову угоду підписати гетьманові, Бульба махнув рукою і сказав: «Тоді зоставайтеся здорові, панове, а мене ви більше не побачите. Тільки ж ви ще згадаєте моє слово! — у голосі його бриніло пророцтво. — Ви думаєте, що цим купили собі спокій і тепер запануєте! Ось побачте, що цього не буде! Здеруть, гетьмане, із твоєї голови шкуру, напхають її гречаною половою і ще довго бачитимуть її на ярмарках! Та й вам, панове, не зносити своїх голів! Пропадете ви у сирих льохах, замуровані в кам'яні стіни, якщо не зварять вас живцем у казанах, як баранів!»

— А ви, хлопці, хочете помирати? — звернувся він уже до свого полку. — Помирати так, як помирають доброчесні козаки? Чи, може, ви хочете ще пожити — залягти вдома на печі та й лежати там, поки ворог вас звідти не стягне? То що ж краще? — питаю я вас, побратими: чи вернутись додому, щоб день у день вас гризла жінка, а тоді пропасти п'яному де-небудь під тином, як собака, чи всім, як справжнім лицарям, як рідним братам, полягти разом на бранному полі й зоставити по собі славу навіки?

— За тобою, пане полковнику! Всі за тобою! — відповіли ті, що стояли попереду. — Веди! їй-Богу, веди!

— Добре, панове! — сказав Тарас, зняв свою шапку і знову надів на голову. Очі його заблищали. — Виріжемо все католицтво! Щоб і духу його не зосталося! Хай пощезнуть нечестиві! Гайда, хлопці!

І затятий сивий козарлюга вирушив зі своїм полком на нові звитяги. А ті, що лишилися, заздро дивилися їм услід, і тільки сувора підлеглість полковникам, завжди шанована поміж козаками, не дозволяла багатьом охочим приєднатися до своїх товаришів.

Гетьман і полковники не зупиняли непокірного полку. Здавалося, Тарасове пророцтво трохи збентежило їх, — принаймні якийсь час вони сиділи мовчки і не дивилися одне на одного. А невдовзі пророчі Бульбині слова таки справдилися. Небагато й часу минуло, як після подій під Каневом голову гетьмана було посаджено на палю разом із головами його старшин.

А що ж поробляв Тарас зі своїм полком? А Тарас спалив вісімнадцять містечок, десь із сорок костелів і вже доходив до Кракова. Даремно невеликі загони військ намагалися його перейняти: він майже завжди розминався з ними. Діяв він несподівано, ніхто не міг угадати його намірів: коли якесь село чи містечко з жахом очікувало його нападу, Бульба неждано-негадано змінював напрямок і сіяв смерть там, де цього зовсім не чекали. Немає слів, щоб передати ту несамовиту лють, з якою він нищив і спустошував усе, що траплялося на його шляху. Нічого схожого на жалість не торкалося цього старого серця, що клекотіло жадобою помсти. Пощади не було нікому. Даремно нещасні матері, молоді дружини й дівчата, іноді такі вродливі й невинні, як ті конвалії, сподівалися врятуватися біля вівтарів: Тарас палив їх разом з костелом. І коли чув розпачливі крики, коли білі руки здіймалися з вогненної повені до неба і розтріпані коси куйовдились разом із димом, а розлючені козаки підхоплювали на списи заплаканих малят і кидали їх до матерів у вогонь, — він дивився на те з якоюсь жаскою насолодою і примовляв: «Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові!» І ось так він поминав Остапа в кожному селі й містечку. Нарешті польський уряд побачив, що Тарасове безчинство — це щось набагато більше за звичайний розбій, і доручило тому ж таки Потоцькому з п'ятьма полками будь-що впіймати Тараса.

Бульба відчув небезпеку і повернув назад. Польовими путівцями, вночі, він мчав з козаками щодуху, і такий шалений галоп могли витримати лише татарські коні, яких він — цілий табун — завжди мав при своєму полку. Та цього разу Потоцький був гідний покладеного на нього завдання: він гнався за Бульбою з дивовижною витривалістю і врешті-решт таки наздогнав на березі Дністра, де Тарас зупинився для короткого перепочинку в напівзруйнованій фортеці.

Ця покинута фортеця стояла над самісінькою кручею, що стрімко спадала до річки і, здавалося, ось-ось загримить у воду. Майже за двадцять сажнів унизу шумів Дністер. Саме тут Потоцький оточив своїм військом Бульбу із трьох боків — од поля та по горбастих берегах. Тарас, завдяки своїй хоробрості і незламній волі, міг звести нанівець усі зусилля ворога, але в порожній фортеці не було ані крихти їжі, а козаки найгірше мирилися з голодом, особливо коли бачили, що він закінчиться повільною смертю. З річкою сполучення не було: вузенька доріжка обривалася вгорі, а далі вона провалилася в Дністер разом із брилою скелі, що відкололася, і там утворилося урвище.

Тарас вирішив залишити фортецю, спробувати прорватися крізь ворожі лави і берегом дістатися такої місцини, звідки можна було б на конях кинутися в річку і перепливти на той бік. Він вихором вилетів із фортеці, і вже козаки прорвалися крізь оточення, аж раптом Тарас зупинився, пригнувся до землі й сказав: «Заждіть, братця! Люльку впустив!» Саме тут де не взявся цілий ворожий загін, Тараса відрізали од своїх, і він опинився в міцних руках. Труснув усім тілом, але гайдуки вже не посипалися на землю, як було колись. «Ех, старість, старість!» — сказав він і ледве не заплакав.

Йому скрутили руки, зв'язали всього мотузками та ще й ланцюгами, примоцували до величезної колоди; праву руку для більшої надійності прибили цвяхом і поставили цю колоду на попа в розколині фортечної стіни так, що Бульба височів над усіма і польське військо могло споглядати його, як свій переможний трофей. Вітер куйовдив його білого чуба. Здавалося, що він стоїть у повітрі, і це, разом із тим страшним безсиллям, що відбилося на всій Тарасовій поставі, робило його чимось схожим на духа, який зійшов із небес, щоб перешкодити своєю всевишньою владою якомусь нікчемству. На його обличчі не було жалю до себе. Він прикипів очима туди, де відстрілювалися козаки, і з висоти бачив усе, як на долоні. «Займайте, хлопці, — кричав він, — займайте мерщій, кажу вам, чортові діти, отой пагорб за лісом: туди вони не під ступляться! — Але вітер не доніс його слів. — Ой, пропадуть, пропадуть ні за цапову душу!» — заскреготів він зубами і глянув униз, де блищав Дністер. Радість загорілася в його очах. Він побачив, що з-за прибережних кущів виглядає три корми. Зібрався на силі і так заволав, що ті, хто був поблизу, трохи не оглухли: «Хлопці, до берега! До берега! Під кручею, де фортеця, стоять човни! А за двадцять кроків од вас — узвіз до берега! Та забирайте всі човни, щоб вас не доганяли!»

Цього разу вітер подув з іншого боку, і козаки почули його. Але від удару обухом по голові за таку пораду в його очах перевернувся світ. Тараса разом з колодою опустили нижче, щоб він більше не давав своїх настанов.

Козаки повернули коней і щодуху помчали вздовж берега, який усе ще був дуже крутим. Вони б швидко дісталися пологого схилу, якби дорогу не перетнула прірва завширшки в чотири сажні: лише палі зруйнованого мосту стирчали по обидва боки; із темної глибини ледь-ледь долинало жебоніння якогось виснаженого струмка, що впадав у Дністер. Цю прірву можна було об'їхати, взявши праворуч, але вороже військо вже наступало їм на п'яти. Козаки зупинилися тільки на мить, відтак змахнули нагайками, свиснули — і їхні татарські коні, відірвавшись од землі, розпростерлися в повітрі, як змії, і пролетіли над прірвою. Лише під одним одчаякою коник спіткнувся, але, звиклий до кримських проваль, зачепився копитом за край урвища і видерся разом із вершником.

Загін ворожого війська вражено зупинився на краю прірви. Його командир, хоробрий до безтями молодий полковник (він доводився братом красуні-полячці, яка причарувала нещасного Андрія), не довго думаючи, відважився і собі на такий стрибок і, щоб подати приклад своєму загону, кинувся на коні вперед, однак полетів у прірву й розбився об гостре каміння — його закривавлений мозок забризкав кущі, що росли на виступах урвища.

Коли Бульба трохи прийшов до тями після удару обухом і подивився на Дністер, то побачив унизу козаків, які вже сідали в човни. Очі його засвітилися радістю. Град куль сипався зверху на козаків, та вони на те не зважали і відпливали од берега.

— Прощавайте, панове-браття товариші! — промовляв він до них згори. — Згадуйте часом про мене! А за недолю мою не журіться! Я знаю, що мене жде! Знаю, що мене пошматують живцем, і нічого від тіла мого не зостанеться на землі. Але то вже мій клопіт... Будьте ж здорові, панове-браття товариші! Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!..

Удар обухом по голові обірвав його на півслові.

Чорт забирай! Та чи є щось на світі таке, чого побоявся б козак? Річка Дністер і так немала, а ще як пожене вітер із моря, то хвиля здіймається аж до місяця. Козаки пливли під кулями і вогнем, обережно обминали зелені острови, тугіше напинали вітрила. Дружно, злагоджено веслували і гомоніли про свого отамана.