Тайлер вчиться дружити

Розділ 8. Нові друзі

Увечері, коли гості розійшлися, усі полягали спати. І тільки Майк лежав у своїй кімнаті й дивився, як на темному небі одна за одною запалюються зірки. Голову хлопчика обсіли сумні думки. Раптом по його щоці покотилася сльоза.

Тієї ж миті повітря поряд замерехтіло й коло нього з’явився Тайлер. Білченя сіло в головах у хлопчика.

— Майку, чому ти плачеш? Ти переміг, усі такі щасливі… — розгубився маленький ферiґард.

— Твоя правда, Тайлере, але я до­сі не можу ходити, — прошепотів крізь сльози Майк.

Тайлер насупився.

— Мені здається, ти надто квапишся. Тобі зняли гіпс лише два дні тому.

— Лікар сказав, що мені доведеться заново вчитися ходити. Потрібні якісь спеціальні заняття, щоб м’язи відновилися.

— Не переймайся. Є один мудрий ферiґард, який підкаже тобі, що треба робити. Він учив мене, що в скрутну хвилину не можна боятися просити про допомогу. — Тайлер замовк, а потім нараз чітко проказав: — Учителю! Нам потрібна ваша допомога.

У кімнаті запала тиша. Нічого не відбувалося, і Майк запитально подивився на Тайлера. Раптом хлопчик помітив, як одна маленька зірочка на небі ніби зрушилася з місця.

— Тайлере, поглянь… — показав Майк на яскраву крихітну зірочку в нічному небі.

Білченя підлетіло до вікна. Зіроч­ка наближалася. Маленький ферiґард ані секунди не сумнівався, що це Учитель, але занепокоївся, чи зможе ця грудочка світла пройти крізь скло.

Яскрава зірочка раптом зникла, і в кімнаті Майка тієї ж миті з’явився великий, білий мов сніг кіт. Він ширяв у повітрі на осяйних веселкових крилах.

— Добривечір, — привітався Учи­тель. — Мені приємно, Тайлере, що ти нарешті зрозумів, як важливо вчасно покликати на допомогу.

— Учителю, — схвильовано почало білченя. — Майк дуже переймається, що досі не може ходити. Ви ж напевно знаєте, як йому допомогти?

Кіт ласкаво усміхнувся й підлетів до хлопчикового ліжка. Він повільно провів лапою над хворими ногами Майка. Хлопчик відчув тепло, що розлилося по ним.

— Тобі нема про що турбуватися, Майку, твої ноги вже майже здорові. Утім, щоб знову почати ходити, як раніше, тобі доведеться добре попрацювати. Ти готовий?

— Так, Учителю, — кивнув Майк.

— Щоб вирушити в дорогу, нам не вистачає тільки…

— Дженні! — здогадався Тайлер.

— Саме так! — кивнув кіт. — По­клич її, друже.

Тайлер зник, а за кілька хвилин до кімнати брата увійшла Дженні. Побачивши осяйного кота, який ширяв на крилах у повітрі, дівчинка радісно усміхнулася.

— Тепер усі зібралися, і ми можемо рушати в дорогу. Дженні, сядь поруч із Майком. Йому знадобиться твоя допомога, — сказав кіт, змахнувши лапами.

Діти взялися за руки й нараз їм здалося, ніби вони стрімко спускаються ліфтом. І ось уже за мить вони обидва зменшилися. Близнюки, як і раніше, сиділи посеред ліжка, але тепер воно було велетенським. Кіт опинився поряд із ними. Дженні з Тайлером допомогли Майку влаштуватися у Вчителя на спині. Дівчинка сіла позаду брата, щоб підтримувати його. Вікно відчинилося, і друзі вилетіли надвір.

Майк ніколи раніше не літав, та ще й верхи на чарівному захисникові. Він страшенно розхвилювався. Так він почувався, лише коли малював. Хлопець обійняв кота за шию, доторкнувся щокою до ніжного хутра й прошепотів:

— Дякую. Цю неймовірну пригоду я ніколи не забуду.

За кілька хвилин чарівного польоту друзі опинилися на березі моря. Тут на них уже чекали ферiґарди. Крилаті тваринки ширяли над хвилями. Їхнє світло пронизувало не лише повітря, а й воду.

Майк замилувався мінливістю кольорів.

— Ми на місці, — почули вони радісний голос Учителя. — А тепер, Майку, познайомся з тими, хто погодився допомогти тобі.

— Ферiґарди… — схвильовано прошепотів Майк.

— І не лише вони, придивись уважніше. — Кіт вказав лапою вглиб води.

І враз над хвилями зринули блискучі спини з гострими плавцями.

— Дельфіни! — захоплено скрикнула Джен­ні.

— Саме так! — похвалив дівчинку кіт. — Це найкращі вчителі й лікарі, які допоможуть твоєму братові одужати. Майк не може ходити, але вода триматиме його і він зможе плавати. Завдяки такій руханці ти, хлопче, швидко зміцнієш.

Дельфіни підпливли ближче, дружньо покрикуючи.

— Тайлере, допоможи Майку, — попросив Учитель, опускаючись до самої води.

Білченя підлетіло до кота й простягнуло лапи дітям. Майк міцно вхопився за них. Ферiґард підняв хлопчика й плавно опустив у воду. Майк відчув, що повернувся до звичайного розміру, а під його руками опинилася гладенька спина дельфіна.

— Хапайся за плавець! — підказав Тайлер.

Дженні слідом за братом зісковзнула зі спини кота у воду, теж збільшившись. Морські тварини по черзі катали хлопчика та його сестру на своїх спинах. Майк старанно вправлявся, намагаючись гребти ногами. А ферiґарди повсякчас супроводжували зграйку дельфінів, освітлюючи їм шлях і оберігаючи від усіляких небезпек, які могли чатувати на дітей у відкритому морі.

Нарешті настала хвилина, коли Майк так утомився, що вже не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Тоді Тайлер допоміг йому та Дженні зменшитись і повернутися на спину Вчителя. Білий кіт відніс дітей додому. Вони так потомилися, що заснули в кота на спині. А коли вранці прокинулися у своїх ліжечках, їм довго здавалося, що це був лише чарівний сон.

Умиваючись, Дженні побачила, що в її волоссі заплуталася маленька гілочка водоростей.

— Майку! — гукнула дівчинка, забігаючи до братової кімнати й простягаючи йому гілочку. — Усе це було насправді! Ось лише поглянь!

— Я знаю, сестричко, — усміхнувся Майк, простягаючи їй таку саму гілочку водоростей.

Відтоді Майк і Дженні щовечора вирушали до моря на спині одного з ферiґардів. Хлопчик швидко зміцнів і вже невдовзі знову навчився ходити. Дельфіни виявилися прекрасними друзями, а Тайлер завжди супроводжував дітей і в усьому їм допомагав.

Лікарю залишалося тільки дивуватися, як швидко одужував його талановитий пацієнт.

Маленький художник не забув про свою обіцянку й подарував лікарні кілька своїх картин.