Пролог

Бура мураха вже геть забула, що тут колись була її домівка. Відтоді минуло мізерно мало часу й для Землі, знову оповитої сутінками, й для зір, які щойно засяяли в нічному небі. Проте для неї це — майже вічність. Того дня, якого мураха вже й не пам'ятає, її світ полетів шкереберть. Земля з-під ніг рвонулася вгору, залишаючи на поверхні широку заглибину, та лише для того, щоби перевернутися в повітрі й укластися в ту саму вирву. Хоча ні: в кутку цієї заглибини ще випнулося чорне узвишшя. Подібні перетворення відбувалися довкола, скільки сягав зір. Ґрунт злітав у повітря й падав униз. Заглибини, вибої, улоговини з'являлися й зникали то тут, то там, позначені чорними піками, ніби монументами, зведеними на спомин кожної з цих катастроф. І бура мураха з кількома сотнями своїх родичів, яким також поталанило вижити, прихопивши королеву, рушили в напрямку призахідного Сонця, щоб заснувати нову імперію. Це повернення в свої давні краї було всього-на-всього випадковістю, частиною маршруту в пошуках їжі.

Мураха наблизилася до підніжжя самотнього пагорба, торуючи собі шлях колінчастими вусиками. З'ясувавши, що його поверхнею — твердою і гладенькою — все-таки можна зійти нагору, мураха рушила вперед, не маючи на меті нічого конкретного, лише підкоряючись випадковим турбулентним завихренням у примітивно влаштованій нервовій системі. Подразників для цього також не бракувало: кожні листочок і стеблина, кожна крапля роси на них, кожні хмарина в небі й зоря над нею. Жоден окремий подразник не пояснював імпульсу, проте їх було так багато, що навіть ці хаотичні поштовхи всі разом слугували певній меті, яка могла мати сенс.

Мураха відчувала вібрації земної поверхні, а вони щораз посилювалися, а це свідчило: щось величезне прямує саме в її бік, і воно близько. Проте мураха не зважала ні на що поза межами її відчуттів, тож і далі торувала свій шлях угору. У правому куті, з якого земля здибилася пагорком, павук сплів павутиння. Цей подразник мураха дуже добре знала. Вона обережно оминула шовкові тенета, посеред яких засів павук, сторожко вловлюючи її найслабший порух. Обидві істоти чудово знали про існування одна одної, за сотні мільйонів років співжиття взаємно вивчили чужі звички, проте спілкування так і не налагодили.

Вібрації землі сягнули найвищої амплітуди й раптом припинилися. Щось величезне зупинилося перед пагорбом; воно виявилося куди вищим за вершину, яка вже затуляла мурасі півнеба. Що воно таке, мураха знати не могла. Проте воно точно було живим, періодично з'являлося в цій місцевості й долучалося до створення усіх цих каньйонів, перевертання ґрунту й зростання чорних шпилів.

Бура мураха й далі сходила вгору, знаючи, що присутність цієї істоти загалом не загрожує подальшому існуванню навколишнього світу. Звичайно, бувають і винятки. Скидалося на те, що це виключення з правил — саме для павука, який залишився внизу. Істота вочевидь вгледіла павутиння між землею та узвишшям, і змахнула кінцівкою із затиснутими в ній кількома квітками, змітаючи павука разом із його тенетами в бур'яни обіч пагорка. Далі вона обережно поклала квіти перед узвишшям.

Цієї миті почалася інша вібрація, дуже слабка, проте вона потроху наростала. Бура мураха знала, що це інша істота того самого виду прямує до узвишшя. Тепер мураха, долаючи шлях до вершини шпиля, наткнулася на довгу западину з грубішою текстурою, що мала інший, сірувато-білий, колір. Вона рушила далі саме цією канавкою, бо простіше було сходити вгору її шорсткою поверхнею. Кінці канавки перетиналися короткими відгалуженнями: нижня — перпендикулярною, а верхня — під кутом. Коли бура мураха знову видерлася на гладеньку поверхню чорної скелі, то, в її уяві виник повний вигляд цієї канавки:

«1».

Раптом істота перед узвишшям стала нижчою на половину, приблизно зрівнявшись із висотою скелі. Мабуть, вона присіла навпочіпки, відкривши мурасі клапоть темно-синього неба, на якому вже почали висіватися зорі. Погляд істоти був прикутий до вершечка шпиля, й бура мураха завмерла: чи варто потрапляти їй на очі? Трохи повагавшись, комаха змінила напрямок і рушила далі паралельно землі, тож втрапила в іншу заглибину, яка викликала приємні відчуття. Шорстка ввігнута поверхня канавки ще більше спростила сходження, та кольором нагадувала яйця навколо королеви. Мураха негайно рушила канавкою донизу, але незабаром виявила, що форма цієї заглибини складніша за попередню: з-під округлої частини тягнувся кривий рівчак. Його вигин скидався на шлях додому: ніби тебе веде звививста «стежина пахощів». В уяві мурахи вималювався загальний вигляд і цієї западини:

«9».

Цієї миті істота, що схилилася перед узвишшям, видала низку звуків далеко за межами сприйняття бурої мурахи: «Життя саме по собі чудове. Якщо ти не розумієш цієї простої максими, чи зможеш осягнути щось значно глибинніше?» У істоти вирвався звук, подібний до пориву вітру, що котиться густою травою, — зітхання — а далі вона випросталася.

Бура мураха рушила далі своїм шляхом паралельно землі й незабаром втрапила у третю заглибину, яка повертала майже під прямим кутом:

«7».

Мурасі не подобалася така форма. Різкий несподіваний поворот зазвичай віщує небезпеку або бійку.

Голос першої істоти притлумив відчуття посилених вібрацій, і лише тепер бура мураха відчула, що й друга жива істота наблизилася до узвишшя, тож перша підвелася, аби зустріти другу. Друга виявилася тоншою і коротшою, її біле волосся розвівалося на тлі бездонного темно-синього неба й від цього зір там неначе більшало.

— Докторе Є, ви... Ви тут?

— Ти… Сяо Ло?

— Я — Ло Цзі. Я вчився з Ян Дун у старшій школі, в одному класі. Чому ви тут?

— Тепер я дуже добре знаю це місце. Зручно діставатися автобусом. Останнім часом я часто тут гуляю.

— Прийміть мої співчуття, докторе Є.

— Це все вже в минулому…

Бура мураха залишилася на самоті й уже хотіла рушати вгору, проте виявила попереду ще одну заглибину, такої самої форми, як та, заокруглена, яку вона перетнула перш ніж опинитися у заглибині з гострим кутом. Тож мураха поповзла нею, бо вона здалася зручнішою за гострі попередні. Цю зручність вона відчула, щойно за-повзла до заглибини у формі «9». Примітивне відчуття цілковитого щастя. Проте ці два елементарні відчуття в комахи не мають шансів на еволюцію. Вони такі самі, як і сто мільйонів років тому, й залишаться незмінними навіть сто мільйонів років потому.

— Сяо Ло, Дун Дун часто згадувала тебе… Вона казала, що ти… займаєшся астрономією?

— То було раніше. Тепер я викладаю соціологію у коледжі, саме там, де ви працювали. Проте ви вже вийшли на пенсію, коли я почав викладати.

— Соціологію? То значний крок убік.

— Так, Ян Дун завжди казала, що мені бракує концентрації.

— І недарма вона казала, що ти дуже розумний.

— Трохи маю смальцю в голові, але до вашої доньки мені далеченько. Я завжди відчував, що астрономія для мене — щось на кшталт моноліту, й просвердлити отвір у потрібному місці майже неможливо. А соціологія — як дерев'яна дошка: завжди є слабкі місця. Головне — знайти правильне поєднання.

Бура мураха побігла далі, маючи на меті знову натрапити на вподобану «9». Натомість перед нею виникла пряма лінія, паралельна поверхні землі, неначе перевернута перша фігура «1»; проте у неї не було канавок на кінцях, тобто це була звичайна риска:

«–».

— Не треба так говорити. Це звичайне людське життя. Не кожен може бути як Дун Дун.

— У мене справді немає амбіцій щодо цього. Пливу собі за течією.

— Тоді я маю для тебе пропозицію: ти міг би займатися космічною соціологією?

— Космічною соціологією?

— Це умовна назва. Уявімо, що у Всесвіті є безліч цивілізацій. Їх число корелюється з кількістю виявлених зір. Всі цивілізації разом складають загальне космічне суспільство. Тобто космічна соціологія вивчатиме форми, різновиди життя у цьому величезному суспільстві, розкиданому неосяжним Всесвітом.

Бура мураха прямувала своїм шляхом по горизонтальній лінії, сподіваючись вибратися із заглибини-ри-ски та віднайти улюблену «9», проте натрапила на «2». Частина шляху в цій заглибині виявилася приємною, але в кінці знову чекав поворот під гострим кутом, як і в попередній «7», а це могло означати непевне майбутнє. Та бура мураха й далі вперто торувала собі шлях. Наступна заглибина замикалась у «0». Нагадувала улюблену «9», проте це була пастка. Життя має бути спокійним, але потребує руху в певному напрямку: не завжди добре повернутися до початку. І бурій мурасі це було відомо. Хоча попереду на неї чекали ще дві заглибини, мураха втратила до них інтерес і повернула вгору.

— Мабуть… Але наша цивілізація — на сьогодні єдина, про існування якої нам відомо.

— Саме тому досі ніхто не займався цими питаннями серйозно й не підходив до них з наукової точки зору. Саме тому ти маєш певні шанси.

— Чудово, професоре Є! Продовжуйте.

— Отже, я вважаю, що ми можемо поєднати дві твої чесноти. Космічна соціологія має значно чіткішу математичну структуру, ніж людська.

— Чому ви так вважаєте?

Є Веньцзє вказала на небо. Смужка світла у його західній частині пломеніла ще досить яскраво. Кілька зір, що вигулькнули на небі, перелічити було не складно, так само, як і пригадати, що зовсім недавно ще не світилося жодної зорі: синя безкрая пустка, очі без зіниць, мов у мармурової статуї. Хоча й тепер зір було небагато, гігантські сліпі очі вже стали зрячими. Пустка ожила. Всесвіт бачив. Проте зорі здавалися такими крихітними порівняно з Всесвітом — срібними кра-почками, які своїм мерехтінням виказували тривогу, неспокій творця. Космічний скульптор відчував, що має повернути свої очі до світу, але жахався того, що вони побачать. Саме тому велич космосу й дрібні зорі збалансовують його бажання та страх і водночас від чогось застерігають.

— Поглянь, зорі розташовуються одна за одною, мов точки в одній лінії. Все це розмаїття складних, комплексних структур цивілізацій у Всесвіті, розвиток та існування яких є хаотичними й залежать від випадкових чинників, нівелюється величезною відстанню, що розділяє нас із ними. Вони мають вигляд точок — значень, якими легко маніпулювати завдяки методам математичного аналізу.

— Але, професоре Є, висловлена вами думка не має практичної цінності: у межах космічної соціології неможливо проводити дослідження й експерименти.

— Це лише свідчить, що ваші дослідження будуть суто теоретичними, й ні про що інше. Так само, як і в Евклі-довій геометрії, висуваєте кілька самоочевидних аксіом, а вже базуючись на них, будуєте всю теоретичну наукову систему.

— Професоре Є… Усе це просто чудово, але які аксіоми здатна запропонувати космічна соціологія?

— По-перше, кожна цивілізація прагне виживання. По-друге, цивілізації мають здатність до росту й експансії, проте загальна кількість матерії у Всесвіті залишається незмінною.

Бура мураха не далеко проповзла вгору, поки виявила, що й над нею також є ціла низка западин, цього разу дуже складна, заплутана. Справжні лабіринти. Мураха, чутлива до форм і структур навколишнього світу, непогано давала цьому раду в повсякденному житті, проте її здатність тримати образи у пам'яті була надто обмежена через слабкий розвиток нервової системи, тож вона раз-по-раз забувала бачене раніше. Вона не могла жалкувати за забутою цифрою «9», бо забуття — неодмінна умова її існування. Мурасі небагато потрібно запам'ятовувати назавжди. І все це закодоване у генах, у тій частині пам'яті, яка відповідає за інстинкти.

Тож, звільнивши пам'ять від надлишків інформації, мураха ввійшла в лабіринт. Після серії звивистих поворотів вона отримала у своїй просто влаштованій уяві вигляд цього лабіринту: «墓» — mù, китайський ієрогліф «могила». Позначки вище мали куди простіший вигляд, проте, щоб їх опанувати, мураха мала знову звільнитися від зайвого знання. Тож вона забула «墓». Наступним виявився чудовий лабіринт із самих ліній, який так нагадував черевце мертвого цвіркуна, знайденого мурахою нещодавно. Його вигляд був простим і витонченим: «之» — zhī, присвійна частка. Ще вище на мураху чекали два інші варіанти лабіринтів. Перший мав дві ямки, подібні до крапель, і знову черевце: «冬» — dōng, китайський ієрогліф «зима». Другий був поділений на дві частини й мав вигляд: «杨» — yáng, що китайською означає «тополя». Саме цю форму й запам'ятала мураха з усієї подорожі. Інші цікаві фігури, які зустрічалися раніше, геть забулися, стерлися з пам'яті.

— Професоре Є, з точки зору соціології як науки ці дві аксіоми цілком слушні й доречні… Але ви так швидко їх виголосили, ніби підготувалися заздалегідь, — з подивом промовив Ло Цзі.

— Я розмірковувала над цим більшу частину свого життя. Проте вперше ділюся з кимось своїми думками. І справді не знаю, навіщо це роблю… І ще одне: для розвитку космічної соціології як науки вам потрібно вивести з цих аксіом два наступні важливі визначення: ланцюги підозр і технологічні вибухи.

— Ви можете пояснити мені ці незвичні терміни?

Є Веньцзє швидко глянула на годинник:

— Не маю більше часу. Та й ти достатньо розумний, щоб самотужки пояснити ці визначення. Тож почни з двох проголошених аксіом і здобудеш славу Евкліда космічної соціології.

— Який з мене Евклід? Але я запам'ятав ваші слова і спробую зробити все, що від мене залежить. Якщо знадобиться допомога, звернуся до вас.

— Побоююсь, що такої нагоди може більше й не трапитися… Але ти можеш і просто забути все, про що ми говорили. У будь-якому разі я виконала свій обов'язок. Що ж, Сяо Ло, мені час іти.

— Бережіть себе, професоре Є.

Є Веньцзє зникла у сутінках, попрямувала на зібрання своїх прибічників.

Бура мураха й далі сходила вгору каменем, аж поки не досягла круглої заглибини, де під слизькою поверхнею ховалося складне зображення. Примітивна нервова система не давала мурасі змоги опанувати аж такий складний об'єкт, проте вона могла відчути його форму. Відчуття прекрасного виявилося таким само всеосяжним, як це було з формою «9». Неможливо уявити, що мураха змогла розпізнати частину зображення — очі. Відчуття чиїхось очей завжди викликало в неї неспокій, бо очі різних істот означають здебільшого небезпеку. Проте цього разу все було інакше — відчуття занепокоєння не з'явилося. В очах не було життя… Мураха цілком забула про того, кого звали Ло Цзі, хоча він і досі був близько. Вона завмерла перед неживими очима. Аж ось гігант видав звук, який вивів комаху із заціпеніння. Мураха вилізла з круглої ямки й попрямувала до вершечка. Вона не мала страху висоти, не боялася впасти додолу. Її багато разів зносило вітром і зі значно вищих шпилів, та це не завдавало жодної шкоди. А без страху висоти не можна відчути захвату височінню.

Біля підніжжя плити павук, якого Ло Цзі змів букетом, узявся старанно відбудовувати павутиння. Приклеївши один кінець прозорої нитки до каменю, розгойдуючись, мов маятник, спустився нею до землі. Повторити ще три-чі — й основа для павутиння готова. Можна десять тисяч разів зруйнувати його тенета, й він десять тисяч разів старанно все відтворить. Без роздратування, відчаю, захоплення своєю справою, як це й відбувалося сотні мільйонів років до того.

Ло Цзі постояв ще якийсь час, але згодом і він пішов геть. Коли вібрації землі припинилися, бура мураха спустилася додолу іншим боком плити, поспішаючи назад до мурашника, щоб повідомити про місцезнаходження мертвого цвіркуна. Зорі вже густо висіялися в небі. Біля підніжжя моноліту бура мураха й павук знову відчули присутність одне одного, але спілкування так і не відбулося.

Ані бура мураха, ані павук не знали, що вони разом із далеким світом, який уважно прислухається до всього, виявилися єдиними свідками народження аксіом нової науки — космічної соціології.


* * *

Раніше, пізньої ночі, Майк Еванс стояв на носі «Судного дня», який під світлом зір ковзав водами Тихого океану, що видавалися гігантським відрізом чорного сатину. Еванс полюбляв розмовляти з цим віддаленим світом саме вночі, на тлі зоряного неба, розлитого чорнила над безоднею океану, бо рядки інформації від софона, що з'являлися на сітківці ока, мали особливо мальовничий вигляд.

Це наша двадцять друга розмова в режимі реального часу. Ми зіткнулися з деякими труднощами у спілкуванні.

— Так, Господи. Я дізнався, що значної частини довідкової інформації про людство, яку ми вам надіслали, ви зовсім не розумієте.

Саме так. Ви чітко й докладно пояснили окремі складові, але вибудувати з них розуміння загальної картини людської цивілізації нам не до снаги. Скидається на те, що ваш світ влаштований складніше за наш і ми щось пропускаємо.

— Лише щось одне?

Так. Інколи нам здається, що ви маєте дещо недосяжне для нашого розуміння. Інколи — що вам чогось бракує.

— Про що йдеться?

Ми уважно вивчили надану інформацію і дійшли висновку, що ключем до розв'язання проблеми непорозуміння є пари синонімів.

— Синонімів?

Перша людська мова, яку ми від вас отримали, — китайська — містить чимало повних і неповних синонімів. Так, багато різних слів описують по суті одні й ті самі явища або речі: «холодний» і «прохолодний», «важкий» і «важкелецький», «довгий» і «далекий».

— А яка пара синонімів створює перешкоди для розуміння людства?

«Думати» й «говорити». Ми нещодавно з'ясували, що це не синоніми.

— Так і є. Це зовсім не синоніми.

Але в нашому розумінні вони мають ними бути. «Думати» — тобто вести розумову діяльність за допомогою відповідного органу — мозку. «Говорити» — тобто передавати зміст мислення співрозмовникові. У вашому світі це відбувається за допомогою модуляції вібрацій повітря, спричинених голосовими зв'язками. Ці два визначення правильні?

— Саме так. Але чи водночас це не доказ того, що два дані визначення не синонімічні?

У нашому розумінні вони саме такі.

— Я можу трохи поміркувати про це?

Дуже добре. Нам усім слід обміркувати почуте.

Еванс кілька хвилин замислено вдивлявся у хвилі, що накочувалися на корабель у місячному світлі.

— Господи, який вигляд має ваш орган спілкування?

Ми не маємо окремого органа для цього. Наш мозок має здатність демонструвати думки навколишньому світові, що і є для нас комунікацією.

— Демонструвати думки? Як це можливо?

Наш мозок здатен випромінювати електромагнітні хвилі різної довжини, включно з діапазоном видимого для нас світла, що може формуватися у зображення відповідного змісту навіть на значній відстані.

— Тобто для вас мислення і є спілкуванням?

Саме тому вони синоніми.

— О… У нас це не так влаштовано. Але у будь-якому разі цей факт не повинен створювати значних перешкод у розумінні отриманих вами документів.

Так, ми не вбачаємо значної різниці у процесах мислення та спілкування. Ми обоє маємо мозок, який продукує думки за допомогою величезної кількості нейронів. Єдина відмінність полягає у тому, що імпульси нашого мозку сильніші за ваші й можуть передаватися безпосередньо співрозмовникові, тож не потрібен окремий орган для спілкування. Це єдина відмінність між нами.

— Ні, мені здається, що ви не помічаєте головної відмінності між нами. Господи, дайте мені можливість обміркувати це.

Дуже добре.

Еванс залишив ніс корабля і почав походжати палубою. За фальшбортом розміряно накочувалися хвилі нічного Тихого океану. Чоловік уявив океан довкола як мозок, що продукує думки.

— Господи, я хочу розповісти маленьку історію. Аби зрозуміти, про що йдеться, скажіть, чи знайомі вам такі поняття: вовк, дитина, бабуся, хатина в лісі?

Усі поняття цілком зрозумілі, крім бабусі. Мені відомо, що це кревний родич і зазвичай жінка похилого віку. Але ступінь спорідненості вимагає додаткового пояснення.

— Господи, це не важливо. Вам тільки необхідно зрозуміти, що вона дуже близька з дитиною й одна з небагатьох осіб, яким дитина беззастережно довіряє.

Зрозуміло.

— Я навіть трохи спрощу історію: бабуся мала вийти з хатини, щоб піти кудись у справах. Тож вона залишила дітей удома й звеліла не відчиняти двері нікому. Дорогою бабусю перестрів вовк, який її з'їв і вбрався в її одяг. Він пішов до хатини, постукав у двері й промовив: «Це я, ваша бабуся. Я повернулася, відчиняйте». Діти крізь щілину у дверях побачили, що прийшла начебто бабуся, й відчинили. Вовк вдерся до хатини та з'їв дітей. Господи, вам зрозуміла ця історія?

Взагалі ні.

— Тоді, напевно, мій здогад правильний.

Перш за все, вовк від початку хотів потрапити до хатинки, щоб з'їсти дітей, чи не так?

— Саме так.

Він говорив із дітьми, чи не так?

— Так і є.

Це не зрозуміло. Щоб досягти своєї мети, він мав уникати спілкування з дітьми.

— Чому?

Хіба це не очевидно? Якщо він почне спілкуватися з ними, діти знатимуть, що вовк збирається проникнути до хатини та з'їсти їх. Тож вони нізащо не відчинять двері вовкові.

Еванс (по тривалій мовчанці):

— Я розумію, Господи, я розумію.

Що ти розумієш? Чи не є очевидним усе, що я сказав?

— Ваш процес мислення повністю відкритий зовнішньому світові. Ви не можете ховатися.

Думки можна приховати? Твоя ідея надто фантастична.

— Я маю на увазі, що ваші думки і пам'ять абсолютно транспарентні для зовнішнього світу, як-от книга, вистав-лена на публічний огляд, демонстрація фільму на площі чи риба у прозорому акваріумі. Повністю відкриті. Зчитувані з першого погляду. О, деякі терміни, використані мною, можуть виявитися…

Я розумію сказане. Але хіба в цьому є щось незвичайне?

Еванс знову трохи помовчав.

— Отже… Господи, коли ви щось обговорюєте будь із ким віч-на-віч, усе, що ви говорите, є правдою, ви не можете схитрувати, надурити когось. Ви не можете під час спілкування реалізувати певну далекосяжну стратегію.

І не лише віч-на-віч. Ми здатні спілкуватися й на значній відстані. До речі, «хитрість» і «брехня» також належать до категорії термінів, які важко збагнути.

— І який вигляд має суспільство, де думки повністю відкриті для всіх? Яка культура може виникнути в таких умовах? Яка політика? Жодних інтриг і облуд.

Що таке «інтрига» й «облуда»?

Еванс промовчав.

Комунікативні органи людини є ніщо інше, як еволюційний недолік, неминуча компенсація неспроможності вашого мозку до генерування мисленнєвих імпульсів значної потужності. Це одна з біологічних слабкостей вашої раси, адже очевидно, що можливість безпосередньо візуалізувати думки — розвиненіша й ефективніша форма спілкування.

— Недолік? Слабкість? Аж ніяк, Господи, ви помиляєтеся. Цього разу ви абсолютно неправі.

Невже? Я зараз також обміркую почуте. Шкода, що ти не можеш бачити моїх думок.

Тепер пауза тривала довше, текст на сітківці ока не з'являвся близько двадцяти хвилин. Еванс устиг пройти від носа корабля аж до корми, спостерігаючи, як зграйка риб час від часу вискакує з води, залишаючи по собі сріблясту дугу, що виблискує в зоряному світлі. Кілька років тому він вивчав наслідки вилову риби в прибережних водах, перебуваючи на риболовецьких суднах у Південнокитай-ському морі. Рибалки це видовище називали «парадом воїнів дракона». Він же зараз подумав, що це більше нагадує проекцію тексту на поверхні океану. Цієї миті рядок тексту з'явився і в нього перед очима.

Ти маєш рацію. Зараз, перечитавши деякі матеріали, я починаю краще розуміти викладене.

— Господи, у вас попереду довгий шлях, перш ніж ви матимете справжню здатність розуміти людське буття. Я навіть вважаю, що ви так і не опануєте цю науку до кінця.

Так, це дуже складно. Тепер я розумію, чому цей бік вашого життя досі був прихований від мене. Ти правий.

— Господи, ми вам потрібні.

Ви мене лякаєте.

Розмова перервалася. Так востаннє Еванс отримав повідомлення з Трисолярису. Він стояв на кормі «Судного дня», спостерігаючи, як білосніжне громаддя корабля, мов час, невпинний у своєму плині, торує шлях крізь нічний туман.

Загрузка...