Теплі історії про дива, коханих і рідних

Вікторія Наймановська Лист до майбутнього

Привіт, далекий невідомий. Ти мене зовсім не знаєш і навіть не підозрюєш, чий почерк зараз маєш перед очима. Я — твоє майбутнє. Не дивуйся, будь ласка. Адже таке у світі буває.

Я ще не знаю, як ти виглядаєш, але впевнена, що невимовно добрий і усміхнений. Я бачу тебе наскрізь, хоча ніколи й не зустрічала. Хочеш, розповім, який ти? Маєш теплі руки, навіть узимку, тому й ніколи не носиш рукавиць, бо кажеш: «Що ви, я ніколи не мерзну!». Твій голос гарний, трохи холодний і хрипкий. Адже має бути щось прохолодне в такій теплій людині? Усмішка. Здається, що вона ніколи не сходить із твого лиця, лише змінює настрої. Твої очі — сині-сині в обрамленні чорних вій і волосся. Мені надзвичайно подобається чорне волосся…

Саме зараз, не дочитавши й до середини, ти підводишся та йдеш за чашкою чаю. У тебе вона велика й зелена. Ти ж любиш цей колір? Я знаю це, бо й сама йду за своєю маленькою білою з пахучим гарячим напоєм.

Ми схожі. Ти високий на зріст, у тебе широкі плечі й великі впевнені кроки. Я ж виглядаю значно меншою, з метушливими рухами й маленькими холодними руками. Колись, через багато років, я нишком надпиватиму чай із твого зеленого горняти, аж потім нестиму його тобі. Ти побачиш і не зрозумієш, навіщо я так роблю, а я сміятимусь і мовчатиму. Там завжди мій поцілунок. Це твій маленький оберіг.

Колись прокидатимуся рано-вранці, щоби провести тебе на роботу, зробити канапки й налити чай у термос. Зачиню двері й чекатиму, чекатиму дзвінка, щоби почути хрипкуватий прохолодний голос: «Заварюй чай, я скоро питиму свій». Відразу бігтиму на кухню, щоб ось так поєднатися з тобою.

Ти ще зовсім мене не знаєш. І, може, мій опис не сходиться з тобою справжнім, утім, коли ми зустрінемося, твої теплі руки зігріють мої холодні. І відтоді триматимуть їх завжди.

Ірина Озарко Бажання щирості

Усі її дні ставали схожими на якісь шалені перегони з недопустимо великою швидкістю. Не знала, чому так відбувається. Щойно закінчила університет, знайшла чудову роботу, яка в перспективі могла стати роботою її мрії. Таке бачать у хороших снах. Ну, принаймні, знайомі їй свідомі люди. Бо поки більшість її колишніх однокурсників перебували в пошуку, або перебивалися чимось зовсім невідповідним ані до сміливих юнацьких мрій, ані до амбіційних студентських планів, вона мала бажане.

У неї не було коханого, тому що, власне, це не входило в її плани. А може, не лише тому. Зате її оточували прихильники й щирі друзі, яких вона дуже любила. За чимало кілометрів жили рідні, втім, кілометри не мають значення, коли ти любиш когось по-справжньому.

Та все-таки щось було не так.

Однієї п’ятниці, повертаючись додому, де на неї чекав руденький пухнастий котик, вона помітила на небі зірки. Нічого наче й дивного, адже там їм і місце, та вона останнім часом рідко піднімала голову догори.

Прийшла додому, погодувала улюбленця. Хотіла сісти й подивитися якийсь позитивний фільм, але згадала про таке красиве зоряне небо. Заварила волошкового чаю й пішла на балкон. У повітрі пахло ранньою осінню, однак було ще тепло. Вона любила цю пору. Не «бабине літо», коли розумієш, що літо ось-ось закінчиться безповоротно і над тобою нависне сіре небо з темними вкраплинками хмаринок, з яких час від часу литимуть дощі, змушуючи не надто привітних і зовсім неусміхнених людей розкривати парасольки, а саме перехід літа в осінь. Цей період, немов затишна зала очікування на вокзалі, в якій ти змушена сидіти, якщо місто, в яке вирушаєш, не має прямого залізничного сполучення з містом, з якого від’їжджаєш. Ось ти заповнюєш час читанням книжок і журналів там, у цьому проміжному пункті, й добре знаєш, що залишила позаду, яку частинку шляху пройшла, і чекаєш того, що попереду. Сидиш собі й очікуєш потяга, раптом усвідомлюючи, що в цьому місті є не лише вокзал, а, як мінімум, вокзальна площа, на якій може бути багато цікавого — люди, тутешні голуби і якісь краєвиди. Розумієш, що тут існує щось не менш красиве від того, звідки ти їдеш чи куди намагаєшся дістатися. А може, й щось гарніше. От так само із цим переходом літа в осінь. Якщо придивитися, то обов’язково побачиш прекрасне. Сьогодні це неймовірне небо з яскравими зірками.

Вона сіла на балконі, пригубила чай і побачила, як падає одна з тих світлих крапочок, малюючи на вечірньому небі великого міста тоненьку смужечку. Дівчина раніше ніколи не встигала загадати бажання, бо рідко в ті моменти, коли дивилася на небо, знала, чого хотіла. Та й узагалі, жінки, як правило, не знають, чого хочуть. Але цього разу в голові промайнуло: «От би щирості».

Сама не зрозуміла, що загадала і чому, та замислюватися не було часу. Вона просто допила свій запашний чай і пішла вкладатися спати.

Наступний ранок почався зі щирої такої вимоги її кота. Він неймовірно хотів їсти, вочевидь. А корму не було. Дівчина ліниво потяглася на ліжку, надягнула свій старенький спортивний костюм і вийшла з дому. Уперше за невідомо скільки часу вона не використала косметику, виходячи на вулицю. Хоч і не належала до тих дівчат, які не уявляють свого життя без помірного арту на обличчі. Навпаки, думала, що розмальовані юні дівчатка, які ще не мають навіть зморщок (а мати їх, власне, і зовсім не страшно, адже зморшки — маленькі відбитки твого життєвого досвіду, твоєї історії), наче щось ховають за тією маскарадною маскою. Ну, якщо не ховають, то приховують. Проте вважала, що підкреслювати очі кожна дівчина просто-таки зобов’язана. Вона любила чорну підводку в стилі Одрі Хепберн, але цього ранку, мабуть, їй хотілося бути не героїнею старого фільму, а собою. Вдихати справжнє повітря рідного вже для неї міста, всміхатися перехожим, а ще купити тістечок і шоколаду в улюбленій кав’ярні. Так і зробила.

Виходячи з тісної, однак неймовірно затишної, хоча й завжди переповненої кав’ярні на розі, вона зіткнулася з якимсь спортсменом. Він біг, слухав музику, що наповнювала простір сонних вулиць міста, вилітаючи окремими нотками з навушників, і, на відміну від неї, не був таким замріяним. Вони попросили одне в одного вибачення, якось дуже щиро усміхнулися, і він сказав:

— Ви вже, мабуть, побігали й устигли купити сніданок? Недарма ж кажуть, хто рано встає, тому Бог дає. Ви взяли моє улюблене тістечко.

— Воно далеко не останнє в кав’ярні було, так що не переймайтеся. А ще я зовсім не з пробіжки й прокинулася, можливо, пізніше, ніж ви. Я належу до тих людей, які використовують спортивний костюм геть не за призначенням, а купляють його, стаючи жертвами реклами й пропаганди здорового способу життя. От лежить він у мене на полиці й витягається звідти лише для таких от випадків. Ну, тобто коли мій кіт будить мене у вихідний, виявляючи відсутність їжі… Пробачте, я заговорилася. Ви ж біжите кудись.

— Та вже прибіг, мабуть.

Вони зайшли разом до кав’ярні, де все дихало теплим світлом, а кава пахла карамеллю. Не знала, що буде далі, та зрозуміла: бажання, загадане на падаючу зіроньку, обов’язково збувається.

Ярина Дейнека Мелодія до чаю

Найбільше Єва любила Львів. У свої двадцять два вона встигла відвідати багато крихітних містечок і величезних мегаполісів, але їй неодмінно хотілося повертатися до Міста Лева. Їй подобалося блукати брукованими вуличками серед пронизаних легендами старовинних будівель, годинами просиджувати у кав’ярнях, де аж пахне тим особливим, навдивовижу львівським затишком, і пити гарячий чай у місті найсмачнішої у світі кави.

У величній казковості Львова Єва отримувала неймовірну насолоду від гри вуличних музикантів. Здавалося, можна було б піти в театр чи філармонію, слухати шедеври світової музики у виконанні професіоналів, та їй ніколи цього не хотілося. Єві було не до душі сидіти тихо, дотримуватися правил етикету, занурюватися в сюжет якоїсь італійської опери й вимикати звук на мобільному. Їй здавалося, що це відбере трохи радості, справжності й невимушеності. Натомість Єва любила неочікувану й щиру музику, якої не треба чекати чи вмикати, а можна просто знайти серед поспіху й стурбованості великого міста. Дівчина, блукаючи вулицями, радо зупинялася біля немолодого гітариста з хрипким голосом чи біля скрипальки у білій сукенці й могла стояти, стояти, стояти, аж поки вони не закінчать свою гру. Усміхатися до них, отримувати усмішку навзаєм і думати про своє.

Одного холодного осіннього вечора Єва, кутаючись у шарф улюбленого коричнево-рудого кольору, йшла проспектом на зустріч із давньою знайомою. Їй не дуже хотілося того побачення, тому кроки її були неквапливі. Раптом здалося, що вона чує скрипку. Єва зупинилася, пильно роззирнулася — нікого. Проте музика звучала дедалі голосніше. Дівчина чула гарну знайому мелодію, але ніяк не могла збагнути, звідки лине звук. Мимоволі Єва глянула на один із будинків і помітила у відчиненому вікні другого поверху юнака, що грав на скрипці! Він бачив, як вона зупинилась, як не могла зрозуміти, звідки лунає музика, і тепер дивився на неї з доброю, привітною усмішкою. Єва також усміхнулася і здивувалася, що її серце шалено закалатало.

Хлопець продовжував грати, дивлячись дівчині у вічі, й вона не зводила з нього очей. Чомусь одразу пригадалися львівські музиканти, їхні мелодії, і Єва зрозуміла, що досі нікого й ніколи вона не слухала з таким трепетом, як оцього юнака цієї миті, який невідомо чому відчинив вікно в такий пронизливо холодний пізній вечір. Без будь-яких докорів сумління, не згадуючи про знайому, яка чекала на неї, і безсоромно ігноруючи телефон, що розривався від викликів, Єва сіла на лавку навпроти відчиненого вікна й слухала. Вона замерзла, теплий шарф зовсім не грів, тому починала тремтіти, але все одно не збиралася рушати з місця. Від музики ставало так тепло на серці, дівчина не могла покинути її недослуханою.

Через кілька хвилин, що здалися дівчині короткою секундою, хлопець раптом обірвав свою гру, лукаво посміхнувся, поклав скрипку у футляр, зачинив вікно й зник у темряві кімнати. Єва відразу відчула себе самотньою, їй пригадалася пропущена зустріч із подругою, майбутні вибачення й пояснення, вона нарешті зауважила, що телефон уже давним-давно мовчить. Холоднішало, вітер посилювався, та дівчині не хотілося нікуди йти. Вона заплющила очі й чомусь вирішила провести цей сумний вечір ось тут, незважаючи на температуру повітря й підозрілі хмари над головою, що могли вилитися на неї дощем, а може, й висипатися першим снігом. Вона мріяла про те, як гарно було б, якби юнак дограв-таки ту чудову мелодію до кінця, і їй ставало аж боляче від того, що він отак просто зачинив у неї перед носом вікно.

Раптом дівчина почула, що поруч неї хтось сів. «Ну ось. Навіть на одинці не вдається побути. Що за вечір?» — подумала розчаровано. Але її прикрі думки перервав приємний хлопчачий голос:

— Тут за рогом є невеличка кав’ярня, моя улюблена. Щоби тобі не було так холодно, я дограю для тебе там. Якщо ти, звісно, не проти…

Через кільканадцять хвилин, зігріта й утішена, Єва вже слухала Артурову (так звали юнака) гру, запиваючи радість гарячим ромашковим чаєм у кав’ярні, в місті найсмачнішої кави й найпривабливіших у світі молодих скрипалів.

Ірина Озарко Зустріч у кав’ярні

Цей день зовсім не виглядав таким, що стане початком її історії кохання. Його день теж не був на це схожий. Він узагалі про кохання рідко думав.

Вони, власне, роздумували про різні речі. Кардинально різні. Вона вважала, що перед новорічними та різдвяними святами треба робити, як мінімум, п’ять вихідних днів, аби люди могли спокійно все купити, обдумати святковий стіл, прикрасити зелену красуню, насолоджуючись, усією родиною, а не, набігавшись у буденних турботах, в останній день старого року нашвидкуруч закидати якісь іграшки на гілочки. Вона зустрічала Новий рік завжди без новорічного настрою. Не в поганому, та й не в новорічному. До Різдва вже ставало трішки світліше: прикрашала до кінця будинок, із певним розчаруванням думала, що можна було б іще зробити, але не встиглося.

Він любив ці свята, бо тоді в домі ставало затишно й тепло, але йому швидко набридали різдвяні вогники, і ялинка недовго застоювалася в їхній оселі — створила настрій, повеселила, послужила місцем для складання приємних сюрпризів, і досить. Він любив ці свята, але задоволення не розтягував. І взагалі, не надто багато уваги приділяв усій цій казковості.

І в кав’ярню зимового вечора він і вона зайшли зовсім із різних причин. Вона — тому що в кав’ярнях наприкінці січня ще залишалися новорічні гірлянди у вигляді сніжинок, оленів та інших традиційних атрибутів, якими можна натішитися вдосталь, коли ти саме готовий прийняти дух Різдва, а не коли в передсвятковій шопінговій гарячці швиденько фотографуєш оленя з гірлянд і біжиш далі по магазинах. Він — тому що чекав друга, який затримувався, а на вулиці було занадто холодно — зима не відступала (а могла вже, для нього снігова королева мала зрікатися престолу з моменту завершення новорічних свят).

І замовили вони різні напої: вона — какао, а він — американо з молоком. Та й сиділи в різних залах. Вона — нагорі біля вікна з оленем, за якими падав лапатий-лапатий сніг, а він — при вході, спиною до вікон.

Вона допила какао, розплатилася й почала збиратися. Коли виходила, зронила рукавичку. Він її підняв. Вона усміхнулася та подякувала. А він роздратувався. Він узагалі не любив, коли в когось щось із рук падало. Але його вразила усмішка. Нічого наче й особливого, і водночас щось вражаюче. Утім, усмішка швиденько згасла, бо дівчина помітила його роздратований погляд. Отак і побігла собі.

І думала про нього. Сильний, високий. І погляд. А він думав про неї. Єдине, що їх поєднало цього вечора, — це те, що жоден із них не розумів, сподобалися вони одне одному чи ні.

Але відтепер вони щовечора заходили до кав’ярні. Уже з іншими думками — щоби розібратися. Ще раз побачити й усе зрозуміти. І, на жаль, у різний час.

Та одного разу вона забула там шарф. А він зайшов якраз тоді, коли офіціанти його забирали. Він знав, що вона повернеться. Бо не може ж не повернутися — пам’ятав, як вона по-дитячому куталася в той шарфик, ігноруючи пледи, пропоновані затишною кав’ярнею.

Підійшов до знайомого вже офіціанта й розглядав шарфик. На маленькій етикетці був записаний номер телефону. «Мабуть, знала, що загубить». Глибоко вдихнув, угамував хвилювання й зателефонував. На другому кінці почув: «Ну нарешті. Вже й не знала, що придумати».

У захваті він не був, бо любив ініціювати взаємини, тому просто запитав, куди привезти шарфик.

Тепер вони двадцять сьомого числа кожного місяця сидять у кав’ярні, сміються, розповідають історії, слухають, сперечаються (бо навіть у свята не можуть не сперечатися), погоджуються, ревнують.

У них все стало інакше. Незмінними залишилися лише какао й американо з молоком та їхня щирість.

Ольга Купріян Пісня про гаманець

Готуючись лягати спати, Тереза стала на коліна й чомусь почала молитися. Так, як уміла, як ще в дитинстві її навчила бабуся. «Отче наш, що єси на небесах…» — шепотіла, адже не знала більше жодної молитви. Повторювала завчені рядки й тихенько, раз по раз, вставляла нові, лише свої прохання. Договоривши, Тереза подякувала Богові, невміло перехрестилася й, задоволена, пірнула під ковдру. Давно вони так не говорили, добра вийшла розмова. Терезі навіть здалося, що її невидимий співрозмовник усміхнувся їй такою ж невидимою, ледь відчутною усмішкою. «Усе буде добре. У кожного з нас», — пригадала слова пісні й заснула.

День почався до болю рано. Терезі завжди боляче було прокидатися під будильник, їй би хотілося, щоби хтось дуже рідний будив її щоранку поцілунком у чоло, щоби лоскотав сонні стопи, бажав доброго ранку й приносив холодну каву. Кава майже вистигала б, поки той «хтось» оберігав Терезин сон. Раніше в Терези був Кіт, який м’яко заходив до кімнати, ставав якраз навпроти її голови й мовчки дивився на неї, аж доки вона не прокидалася від цього погляду. «Котику сіренький, не ходи по хаті. не ходи по хаті, не буди дитяти…» Кіт ніколи не нявкав, поки дівчина спала, Кіт стеріг її сон. Кіт її любив. Тереза прокидалася, муркотіла і йшла готувати собі й Котові сніданок. О п’ятій ранку, часом — о шостій. Одначе такі ранки, коли її будив люблячий Кіт, були в сотні разів приємніші, ніж початі з будильника.

Нині в Терези не було ні Кота, ні того, хто б її любив та остерігав ранковий сон. Не було з ким ділити сніданки, дивитися фільми, сміятися, кому бажати доброї ночі. Вона майже не сміялася. Лише зрідка всміхалася, коли незнайомий чоловік у метро щоранку наступав їй на ногу, одну й ту саму, один і той самий. Тереза сідала у перший вагон на кінцевій станції, а він завжди заходив на наступній — високий, в окулярах, із книжкою. Властиво, через ту книжку він ніколи її й не помічав: заходив, ставав собі збоку, наступав їй на ногу й далі читав свою грубу книжку. Через три станції чоловік виходив, так само нікого не помічаючи. Терезу страшенно цікавило, що то за книжка, проте подивитися було ніяк: незнайомець загорнув обкладинку в папір, аби не забруднити, а може, щоби такі от надміру цікаві не зазирали до його книжок? Вирішила, що неодмінно скаже щось незнайомцеві, якщо той завтра вкотре наступить їй на ногу. Найпевніше, спитає, що то за книжка. Або чому він завжди наступає на її праву ногу. Може, тому що праву ногу вважають довшою за ліву й вона видається вперед і сама, незалежно від Терези, підповзає під ліву ногу незнайомого чоловіка з книжкою? Чи, може, тому, що незнайомець — шульга? («Хтозна, може, це й ніг стосується?» — думала, потираючи напівсонні пальці правої ноги.)

Одначе цього ранку Тереза проспала. Уперше. У неї тепер не було Кота, а власний будильник не любив її. Зовсім-зовсім проспала, і тепер могла вже нікуди не поспішати. Цього ранку чоловік не наступить на її праву ногу, адже він ніколи-ніколи не спізнюється. Тереза неквапно встала, по-котячому потягнулася на ліжку, зварила собі кави з мускатним горіхом, надягнула найкращу сукню, накинула пальто й шалик і вибралася гуляти містом. Усе-таки не кожен день прокидаєшся без будильника — це треба відсвяткувати!

Біля під’їзду сиділа незнайома бабуся. Її півколом оточили коти. Чорні, білі, сірі, смугасті, руденькі, плямисті, пухнасті й не дуже. Бабуся щось тихенько їм розповідала, наливаючи кожному в мисочку теплого молока. Тереза побажала їй і котам доброго ранку. На доріжці, що вела до зупинки, Тереза помітила збоку, в траві, невеличкий предмет. Нахилившись, дівчина розгледіла ошатний шкіряний гаманець. Імовірно, той, хто його загубив, уже давно на роботі або десь іще. «Треба забрати гаманець і розклеїти оголошення», — подумала й підібрала річ. Зробивши кілька кроків, дівчина спинилася, постояла трішки, покрутила знахідку в руках й звернула до парку — однак вона сьогодні нікуди не поспішає. Умостилася на лавці й почала розглядати шкіряну калитку. Розстібнула невеличку застібку. У гаманці було зовсім небагато грошей, якраз стільки, щоби вистачило на проїзд та обід. Кілька прострочених банківських карток, водійське посвідчення, знижки для продуктових магазинів і кілька фотокарток. Найцікавіше. Гаманець належав чоловікові, на три роки старшому за Терезиного тата, і в нього два дні тому був день народження. У чоловіка, Сергія, була сім’я: дружина й два хлопчики — їхні світлини Тереза саме тримала в руках. Обидва хлопчики подібні на маму, крім очей, очі в них були татові. Тереза не знала, скільки років ці світлини пролежали в гаманці, скільки тепер років хлопчикам, чи живуть вони досі з їхнім татком, чи щасливі вони з дружиною. Чи приносить він їй квіти, коли має в гаманці більше, ніж потрібно на проїзд та обід. Тереза не могла визначити, чи вважає чоловіка вродливим. Фото на водійському посвідченні було зроблено багато років тому, Терези ще й на світі не було. Чоловік був чорнявий і чисто виголений, із блискучими очима й ледь помітним усміхом на вустах. У той день йому, вочевидь, було радісно. Йому дозволили водити автомобіль. Можливо, він був закоханий? (Краватка ледь зсунулася праворуч.) Може, його дружина була в той час вагітна? Ось цим хлопчиком, котрий праворуч, він старший.

Тереза дбайливо поскладала світлини назад, у гаманець. Вона обов’язково напише сьогодні оголошення й поверне Сергієві його річ. Тільки згодом, їй ще хотілося трішечки погуляти цим просторим парком. У такий час, та ще й у будень, парком неквапливо прогулювалися хіба молоді матусі з візочками й старенькі Терезині сусіди. Попереду на лавці дівчина помітила стареньке подружжя зі свого будинку: вони трималися за руки й мовчали. Раптом повіяв холодний вітер, дідусь пустив руку дружини й турботливо поправив їй шалик, аби ніде не продуло.

Подумала, що їй давно ніхто не поправляв шалика, вже кілька років ніхто не тримав за руку, ось так, як тримає руку коханої жінки цей старенький. Хотіла б, щоби це були її дідусь і бабуся, щоби вони так само трималися за руки. Ніхто не стискав її пальці й не грався тонким зап’ястям. Стало заздрісно, вона розвернулася й попрямувала в глиб парку. Тут була калюжна осінь. Одна калюжа вистрибнула невідь-звідки. Раптом із сусіднього дерева злетів листочок і, кружляючи, впав посеред невеличкого плеса. Вона спинилася. Листочок був у формі маленького сердечка, калюжа — ідеально кругла, з рівними берегами. Тереза нахилилася й зазирнула в маленьке озерце дощової води. Звідти на неї дивилася дівчина, на якій був сірий шалик, а над нею — сіре з блакиттю небо, у руках вона тримала гаманець, точнісінько такий самий. Тереза поглянула на неї знизу вгору й не знала, як бути: привітатися, вклонитися, усміхнутися?.. Обрала останнє. Дівчина-з-калюжі відповіла усмішкою.

Тереза подумала, що десь уже бачила цю дівчину. Обличчя було до болю знайоме, одначе якесь свіже й відкрите. Тільки жмутик зморщок біля очей. «У неї, напевне, немає турбот», — подумала Тереза. «У неї, вочевидь, зламався будильник», — вирішила дівчина-з-калюжі, помахала Терезі рукою й розпливлася ідеально круглими колами — на Терезине відображення впав листочок. У калюжі сіріла осінь, Тереза мовчки дивилася на своє відображення й усміхалася.

Попереду впали три важкі краплі. Чотири. П’ять. Сім. Пішов дощ.

Вона не любила парасольок. Раніше, коли ще не знала про себе цієї важливої обставини, Тереза постійно їх губила. Тепер вона просто гуляє під дощем і уявляє, що в крані знову відключили гарячу воду.

Тереза не бігла, а прогулювалася під дощем у бік метро. Мокра-мокрісінька, лише притуляла до себе чийсь гаманець. Щойно вона помітила зелений вогник метро, їй ураз стало дуже вогко й холодно — захотілося погрітися й трохи обсохнути в теплі. Біля виходу скупчився натовп без парасольок. Люди стояли біля дверей сухі й чекали, поки вщухне дощ. Нервували, переступали з ноги на ногу, раз по раз визирали й підставляли руки під важкі краплі дощу. Так, наче з візерунку на калюжах не видно, що дощ і досі йде.

Їй не хотілося проходити повз цих сухих, що бояться змокнути, звикли все прораховувати до найменших дрібниць і тепер картають себе за те, що прислухалися до не надто точного прогнозу погоди. Тереза оминула їх, мокра й усміхнена, щоб її, не доведи Господи, не жаліли.

З метро до неї долинув жіночий голос, на диво мелодійний і водночас гучний. Пішла на голос: у вестибюлі метро стояв білий рояль, а за ним сиділа молода жінка з чорним кучерявим волоссям і звабливими вустами. Вона співала й акомпанувала собі на роялі. Тереза вслухалася: пісня була про. гаманець. Ураз її хтось легесенько торкнув за плече.

— Дівчино, перепрошую. — тихо сказав хтось. — Це ваша річ?

Тереза навіть не помітила, що й досі міцно тримала в руках чужий гаманець. Вона підвела очі й сполохано відсахнулася. Це був ТОЙ САМИЙ чоловік, який щоранку, крім цього, наступав їй на праву ногу, читав книжку, загорнуту в папір і ніколи-ніколи її не помічав. Це був той самий чоловік із гаманця. Той, котрий старший, котрим була вагітна жінка на фотокартці в час, коли в чоловіка, якому належить гаманець, необачно зсунулася краватка. Тереза впізнала його, він був схожий на батька.

— Дівчино, перепрошую… — знову заговорив, — мені здається, я знаю цей гаманець… Це я його сьогодні вранці загубив. Це річ мого батька, він її забув удома й попросив мене принести… Мій батько працює в метро.

Тереза мовчки віддала гаманець. Без сумніву, він каже правду. Його обличчя вона впізнала на двох світлинах: у хлопчикові й у батькові. Без сумніву, це гаманець його батька. Чоловік узяв річ і подякував. Запитав, що може зробити для Терези, щоби висловити свою найщирішу вдячність. Може, купити їй жетончик на метро? Може, вона хоче морозива? З Терези рівненькими струмочками стікала вода, й вона всміхнулася, коли уявила себе в такому вигляді з морозивом… Чоловік також усміхнувся й запропонував випити гарячого чаю.

— Скажіть, що то за книжка, яку ви читаєте в метро? — несподівано спитала Тереза.

Чоловік здивувався, почервонів і дістав загорнутий у папір томик.

— Нестерпна легкість буття, — прочитала Тереза. — Це про що?

— Про кохання, — відповів хлопчик зі світлини й усміхнувся, зовсім по-хлоп’ячому.

— Це добре, — сказала Тереза. — Не варто витрачати свій час на книжки, в яких немає любові.

Хлопчик зі світлини знову всміхнувся й почервонів.

— Вибачте, я щоранку наступаю вам на ногу… Я ненавмисне. Бачите, мені інколи здається, що моя ліва нога чомусь довша за праву, і я не завжди правильно розраховую, де її поставити.

— Неправда. Це моя права нога трохи довша за ліву, і я її завжди ставлю трохи вперед, бо рівняюся по п’ятах, — і собі всміхнулася Тереза й узяла його за руку.

На якусь мить жінка з чорним волоссям і звабливими вустами припинила співати, торкнулася рукою білої кришки рояля й подивилася прямісінько на Терезу.

Ольга Ткаченко І тільки очі

Хотілося покинути все, перевернути, втекти. Марта сиділа біля вікна, вбираючи ясне сонечко. Літня спека зігрівала світ, але обпалювала серце. Кожен дотик теплого промінчика вдивлявся в її сіро-блакитні очі й підштовхував зробити крок назустріч змінам. Думки її були далеко, а світ проминав повз. Післясмак улюбленої музики виїдав зсередини, але її не замінити іншою — кожне слово пісні таке рідне.

І ось телефонний дзвінок. Вона ні на кого не чекала, тому поспішати до слухавки не було потреби: «Так. Доброго. Я вас слухаю, Володимире Петровичу. Куди? На котру потяг? Добре. До побачення».

Вона працює редактором у видавництві й має терміново виїжджати для переговорів з автором чергового бестселера. Марта вивчала психологію, тому в співпраці з авторами відчувала себе як цукор в каві. Цього разу її не цікавило ні хто автор, ні скільки часу там доведеться згаяти. Просто тікала від буднів.

П’ять годин торохкотіння коліями — і Марта приїхала. Таксі вже чекає, щоби відвезти її кудись, де вона ще не була. Зазвичай ця ділова дама не витрачає час на безглузді прогулянки, цього ж разу вона вирішила дати вихідний своєму внутрішньому трудоголіку й пройтися містом.

Марта перечитала рукопис книжки ще в дорозі, тому ці декілька днів можна було повністю витрати на відпочинок. Головний герой чимось її зачепив і не відпускав. Вигаданий нібито персонаж, але все ж.

Літня спека забрала бажання йти пішки, тому Марта повільним кроком вийшла на зупинку й вирішила поїхати маршруткою. Чекати довелося недовго. Досить скоро жовта бляшанка вже неслася пекучим асфальтом. Дві гривні для водія — і Марта кинула поглядом по салону, обираючи зручне місце. Ненароком помітила синювато-сірі очі чоловіка в спортивному костюмі. Він якось загадково дивився у вікно. Захоплення очима незнайомця було втрачено, щойно вийшла на своїй зупинці.

Декілька днів на відпочинок і перегляд справ. Марта щоранку бачила його. Бачила, але не надавала значення. Рівно о дев’ятій вона сідала в маршрутку й проводжала його поглядом на тій самій зупинці.

Наступного дня вже чекала робота. О дев’ятій вона вже мала бути на зустрічі з автором, тому вийти слід було раніше. Маршрутка більше нагадувала банку з консервованими огірочками, які Марта щоліта бачила в бабусі на ґанку. Переповнена маршрутка немов би чекала її і лишила одне вільне місце біля самісіньких дверей. Ледве втиснувшись, передає гроші за проїзд. Піднімає голову. І. його очі. Знову. Погляд тепер не у вікно, а на неї. Дві пари очей одного кольору, але різного тону, трималися міцно, ніби не хотіли відпускати одне одного в швидкості руху. Скоро йому виходити, й Марті довелося б вийти з маршрутки, щоби його пропустити, проте звична зупинка лишилася позаду. Ще декілька зупинок — і маршрутка вже майже порожня.

Їй час. Марта піднімається і бачить, що він також готується виходити. Кроки донизу з маршрутки, а ніби вони ведуть догори — до моменту щастя.

— Дівчино, у вас неймовірно красиві очі. Я бачу їх щоранку й не можу забути.

До зустрічі ще півгодини, і в них є час познайомитися. Його звати Денис, і він має зустрітися тут зі своїм батьком.

— О! А ось і мій батько — Олег Станіславович.

— Олег Станіславович? Карпенко? — здивовано перепитала жінка.

— Добрий день, Марто. Я бачу, ви вже познайомилися з Денисом. Це і є людина-спорт, мій син, а за сумісництвом — прототип головного героя моєї книжки. Я вам про нього розповідав по телефону.

Ольга Савіцька Солодкий світ його очей

Знову нахлинули спогади. Намагаюся протистояти їм: цитую подумки якісь вірші, встромляю у вуха навушники, вмикаю музику на повну гучність — нічого не допомагає. Зустрічаюся з людьми, розмовляю з ними, але зовсім їх не чую — у голові безлад. Ці спомини знову все перевернули й зруйнували вмить той порядок, що я так старанно й важко наводила протягом довгих місяців.

Ми зустрілися випадково. Дуже добре пам’ятаю цей день (воно й не дивно). Я йшла вулицею, опустивши, як завше, голову донизу, вона була повною дум і тому, напевне, тягнула до землі. Раптом хтось ніби виріс переді мною, я це відчула й зупинилася, та чомусь навіть не глянула, думаючи про щось своє. Цей «хтось», а це був саме він, трьома пальцями взяв мене за підборіддя, підвів мою чавунну голову, змусивши зазирнути йому прямо у вічі — усі думки відразу вивітрилися, тривоги зникли, я бачила лише ці очі. Не з цієї планети, не з цього життя, таких ніколи не зустрічала, поринула в них — і не помічала ні себе, ні якихось своїх потаємних думок, ані порожнечі, ні заздрості чи привітності, як це буває. Я дивилася — і бачила цілий світ: затишку, тепла й любові, чистоти й вірності, мрій і надій, щастя. Світ увесь якимсь дивом уміщався в його очах. О, як мені захотілося стати частиною цього світу, такого незвіданого й солодкого…

Він узяв мою руку в свою й притиснув мене до грудей, я заплющила очі та підкорилася його сильним рукам. Тоді раптом відчула якісь поштовхи в грудях, лише в той момент зрозуміла, що вже давно їх не усвідомлювала, — то ожило моє серце, воно повільно, але впевнено забилося, як маленька пташечка, що довго спала й нарешті прокинулася. Кудись зникла втома, яка вже давно не залишала мене. Я вдихнула на повні груди весняного повітря, і жилами потекло нове життя, подароване ним.

Не знаю, як довго ми стояли отак, притулившись одне до одного, посеред вулиці, не відаю, як реагували на нас перехожі. Та яке це має значення?

Перегодом ми сиділи на лавці біля моря, моя рука й досі була в його руці, ми довго мовчали про все на світі, серце сповнювалося щастям.

Не знаю, як опинилася вдома, що робила потім, мені здавалося, що й досі сиджу поруч із ним, що він і тепер дивиться мені в вічі. Я була щасливою, насправді.

Тепер кожного дня приходила до моря, сідала на ту лаву, клала голову йому на плече — і мовчала. Над нами висіло добре й щире небо, хвилі, немов білі баранці, буцали берег, про щось кричали чайки в височині. Мені було добре поруч із ним. Між нами не було ні любові, ні ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки — щось значно більше. Лише з ним я була не сама… Хотіла, щоби це ніколи не закінчувалося.

Одного разу, як завше, я прийшла на наше місце, він ніжно обійняв мене і вперше заговорив, сказав, що йому час іти. Я відразу все зрозуміла. Мені відняло мову, голова знову стала чавунною, втома знову охопила. Чайки більше не кричали. Навіть не треба було піднімати голову, я й так відчула, що він пішов.

Серце знову завмерло. Але треба жити далі, без нього це перетворилося на існування. Безсонними ночами, довгими місяцями я намагалася забути його і як добре було поруч із ним. Удень я була сніговою королевою, а вночі — беззахисною маленькою дівчинкою. Але я запхнула ці спогади на дальню полицю.

І ось сьогодні йду вулицею, і ці спогади, немов раптова злива, нахлинули. Гучна музика не допомагає. Раптом хтось поклав руку мені на плече. Завмерла, не обертаюся, знаю, що це він. Але було щось нове в його доторкові, щось неймовірно чудове. Він повільно нахилився до мого вуха й прошепотів: «Я повернувся, тепер ніколи не залишу тебе саму, я завжди буду поруч…». Повертаюся до нього обличчям і зразу розумію, що в ньому змінилося: він справжній, тепер він повністю зі мною. Ласкаво всміхається, бере мене за руку і, дивлячись у вічі, стиха промовляє: «Я подарую тобі світ, що живе в моїх очах, ми створимо його разом…».

Марина Василюк Кремове тістечко

Цей сніг, мабуть, ніколи не скінчиться! Але як же чудово, коли все таке білосніжне, ніби вкрите збитими вершками! Такі думки переслідували мене, затяту ласунку, коли я прямувала до магазину, щоби купити чогось смачненького. Нашвидкуруч одягнена, зовсім не нафарбована, я йшла дедалі швидше.

У кондитерському відділі супермаркету не було нікого. Я замріяно стояла біля вітрини, уявляючи себе з чашкою гарячого чаю по той бік скла! «Весною влаштую собі „dolchevіta-капут“, а поки що можна», — ще раз заспокоїла себе, коли картинка бегемотика в купальнику знову з’явилася в моїй уяві. А слідом за нею виринули слова якоїсь богемної дами про те, що чоловіки люблять струнких, елегантних. Мені ж важко віднести себе ну хоч до однієї з категорій. Звичайна повненька провінціалочка, без жодних натяків на пафос чи, боронь Боже, гламур. Навіть чотири роки навчання в столиці не посприяли моїй реінкарнації в тусовщицю.

Я повністю заплуталась. Сповнена бажанням поповнити запаси шкідливого цукру в організмі й водночас страхом таки залишитися незатребуваною як чиясь супутниця життя, вже схилилася до відмови від свого злочинного наміру. Та раптом мої полемічні думки перервав голос, що лунав поруч: «…І ось це тістечко для дівчини», — завершив перелік замовлень незнайомий парубок. Я озирнулася — в крамниці нікого, крім нас двох. Думки, як мурашки, побігли швидко і в різні боки. Але жодна не встигла добігти фінішу, як він знову заговорив. «Я Сергій! — відрекомендувався хлопець. — Можна вас пригостити?» Він зважувався познайомитись, я відчула на собі допитливий погляд продавчині й не змогла стримати цей зрадницький рум’янець, що завжди видавав мої почуття.

— Ой, дякую, що ви?! — слова, завчені з дитинства під керівництвом мами, яка наголошувала, що не можна брати солодощі в незнайомих, самі вирвалися з вуст. — Я на дієті! — це вже була моя власна незграбна фантазія.

Хлопець ніби засмутився, але наступні його слова ввели мене в стан ступору.

— Просто це тістечко дуже схоже на вас.

Німа сцена, продавчиня плаче, але стримує сміх.

— Воно таке ж привабливе й зворушливе.

Я ніколи не чула, щоби таке говорили про мене, не кажучи вже про тістечко, до речі, воно, по-моєму, теж зашарілося.

— Пробачте, я, мабуть, щось не те сказав!

Побачивши мою реакцію, Сергій поспіхом намагався виправити ситуацію.

— Дурна звичка — казати все, що спадає на думку в екстремальній ситуації.

Наївна усмішка промовляла: «Мені шкода, якщо мої слова вас образили, але я від них не відмовляюся».

Ми обидві мовчки дивилися на хлопця, продавчиня, напевне, чекала, поки він розрахується, а я навіть не знаю, на що сподівалася, може, що він запропонує тістечко ще раз?..

Сніг за вікном перетворив декілька машин на кучугури, а двірники завзято махають лопатами. Я сиджу біля вікна, схожа на кремове тістечко, біла весільна сукня з вишуканими рожевими квітами на диво пасує до моєї, все ще далекої від ідеалу фігури. Ось зараз під’їде весільний кортеж, і моя мрія стане реальністю. І зовсім не бентежить, що коханий не носитиме мене на руках, а як носитиме, то недовго, адже він довів, що щиро любить і поважає мене, а не лише мою зовнішність.

P. S. Єдине, про що турбуюся, — чи торт уже привезли?

Юлія Смаль Ідеальне кохання

Це були ідеальні стосунки. З тих, про які пишуть любовні романи. Хороша дівчинка та справжній поганий хлопчисько. Хуліган, двійочник і вічний біль деканату. Його іронічна чи то по-, чи то у-смішка вражала дівчат у саме серце. Не псували враження ні примхливе дівчаче підборіддя, ні тонка оксамитова шкіра, ні тендітні руки. Улюбленець багатих батьків, він не знав, що таке робота. Не було на факультеті, наповненому переважно дівчатами, йому ні рівні, ні конкуренції. А він ішов, усміхаючись, серцями й ні на що не зважав.

Вона ж, старанна, яскрава, вічна помічниця декана (то розклад переписати, то оголошення зробити), відсторонювалася від цього свята лицемірного кохання. Ледь не щодня нові дівчата падали до ніг «поганого хлопчика», а їй усе було не до нього. Студентське життя захоплювало цілком: пари вранці, бібліотека, підготовка до семінарів і практичних, театр і волонтерство вечорами. Навколо неї завжди були найцікавіші події, люди. Хоча десь углибині, потай од усіх, вона відчувала: якби він звернув увагу на неї, то не встояла б.

Одного разу викладачка помітила на останній, чорновій, сторінці лабораторного зошита напис: «Аня я тебе ЛЮБЛЮ». Ось так, без знаків пунктуації, нашкрябаний нашвидкуруч, ще й паста не писала, бо букви безуспішно наводилися по кілька разів.

— Що це? — суворо підкликала студентку викладачка.

— Де? — не зрозуміла вона.

— От, — та тицьнула пальцем у напис.

— Ой, — чесно зізналася дівчина. — Я цього не бачила.

І почервоніла. Хто це міг бути, у неї чомусь навіть питань не виникло. У кого проблеми з грамотою й постійна нестача ручок? Що тепер робити? Як себе поводити? Решта пар прослизнули повз Аніну увагу, наче їх і не було. «Він мене любить? Він мене любить!

Любить? Мене?» — подумки повторювала одну й ту ж фразу. Надворі тільки пробивалися з бруньок свіжі прозоро-зелені листочки. Пахло вогкою землею, свіжим, теплим вітром і… коханням.

Дівчина вирішила не опиратися, коли він зізнався. Любить лише її. Ось таку, трохи розтріпану, занадто розумну, захоплену, незрозумілу.

З тих пір їх завжди бачили разом. Він не відволікався на інших, Аня ж поринула у світ нових відчуттів, часом забуваючи, що вона хороша дівчинка. Десь у глибині душі стогнало відчуття тривоги: усе не так, він не твій, не для тебе, отямся, хороші дівчатка й погані хлопчики — це казка для малечі. Нервувала мама.

Лише одного разу в суперечці він, ніби жартома, замахнувся на неї рукою. Колись прийшов на побачення п’яним. Хлопець оточив її собою — не виберешся. І в очах його крига: нікуди від мене не подінешся. Аня потрохи захлиналася від його присутності, хоча зовні все було ідеально. Красива пара, союз протилежностей — мліли друзі й заздрили вороги. Насправді ж…

— Як? Тобі твій театр потрібніший від мене?

— Для чого тобі та бібліотека, ти й так усе знаєш. Заучка!

— Та розчешися, нарешті, схожа на своїх бездомних псів, кудлата така!

І дівчина піддалася своїм тривогам. Заховалася. Спочатку попросила маму казати, що хворіє. Потім просто не відчиняла двері. Не ходила на пари, дзвонячи деканові й просячи ще день-два, наздоганяла вдома. На вулицю виходила, остерігаючись, зсутулившись, роззираючись навколо, щоб, бува, не потрапити йому на очі. Але любила його. Аж терпли долоні при згадці про його доторки. Без нього її життя було прісним, холодним, як учорашні млинці з холодильника.

— Алло? — Мама брала слухавку тепер постійно, піддавшись проханням доньки. — Так, так, вона вдома. Так, трохи хворіє. Зараз запитаю. Аню! — Донька робила великі очі й розпачливо хитала головою. — Це Павло, сусід. Питає, чому тебе немає на парах і чи можна до тебе зайти, щось хоче запитати.

— Можна, — полегшено зітхнула дівчина.

Павло теж відмінник, конкурент і просто хороший одногрупник із гарним почерком, у нього всі списували лекції, в тім числі й Аня… останнім часом. Його не надто любили однолітки — високий, худий, із колючим поглядом світло-карих очей, що визирали з-під нависаючого чорнявого чуба, він ще й був надто правильним. З таким навіть викладачі не сперечалися. Обзивали позаочі вундеркіндом, та й усе. Тихе життя тихого хлопця посеред тихих книжкових полиць.

Павло зайшов із шоколадкою, з усмішкою на всі тридцять два брекети і… гвоздичкою. Аня аж поперхнулася.

— Привіт.

— Ну, привіт.

— Слухай. Я бачу, ти все хворієш, хворієш. Хотів запропонувати товариство. У мене новий фільм є. Подивимося?

— Ти знаєш… — Аня думала, як чемно позбавитися непроханого гостя, вона ж чекала, що вони разом обговорять щось стосовно навчання, може, книжками поміняються, аж тут такий фортель.

— Ідемо. Я ж поруч живу, он, у сусідньому під’їзді. Обіцяю, нічого такого. Просто вирішив тебе розважити!

— А, — Аня таки не знайшла аргументів, ще й мама підступно винесла в коридор светра, мовляв, іди. — Ну, йдемо тоді, як не жартуєш.

Павло й справді крутив фільм на новому проекторі, його кімната — зразок сучасної лабораторії з різноманітною технікою: усе було складене, прибране, навіть пилинки не лежало на чорних лискучих поверхнях, у страшному порядку розставлене, здається, поворушишся — і досконалий лад зруйнується.

— Сідай, сідай, — широко розвів руками Павло й підставив Ані зручне крісло. — Тут не часто бувають гості. От, вибирай.

— Ого, — якось недоречно буркнула дівчина, коли він підсунув їй цілу стопку дисків із фільмами. Жодного з них вона не бачила, тому байдуже, який вибирати. — Багато. Давай цей.

Вечір минув, як одна хвилина. З Павлом було легко. Вони дивилися фільм, обговорюючи сюжет, потім розмовляли про навчання, книжки. Виявилося, хлопець теж любить фантастику. А на театральні постановки студентського театру ходить щовистави.

Уночі пролунав дзвінок у двері. Роздер сни мешканців квартири, налякавши, пригнітивши. Такі дзвінки ніколи не несуть нічого хорошого. Двері відкрив батько. Сплюнувши з досади, розвернувся і гаркнув доньці: «До тебе!». А там стояли троянди. Багато. Штук сто, може, й більше. Аня ніколи не бачила стільки квітів. Темно-червоні, на тонких довгих пагонах. Її улюблені.

— Я хочу, щоби ти йшла зі мною, — сказав він. — Без тебе мені погано. Я не хочу бачити, як ти ходиш з якимись ботанами, не хочу бачити тебе з кимось іншим. Ходімо.

— Куди? — спитала дівчина.

— Та несуттєво! Ти любиш мене. Я це точно знаю. То ж не питай дурниць. Ходімо.

— Я в піжамі.

— Облиш. У мене є гроші, зараз щось купимо.

— Але…

— Ходімо!

Серце мліло від його голосу, сльози стояли в горлі від нього, такого. рідного, такого незрозумілого, чужого. Рука вже сама тягнулася в його долоню.

— Ні, — просто сказала вона. — Ні.

— Я не повернуся!

— Добре.

Він пішов геть. Вона ніколи так не плакала. Це були сльози якогось полегшення, болю. Очищення. На ранок життя набуло своїх кольорів. Не було психоделічного закоханого божевілля. Аня спокійно зібралась і пішла в університет. Зрештою, чого їй боятися?

— Сідай біля мене, — запропонував Павло.

І, на подив усієї групи, Аня сіла на першу парту, діставши ручку й зошита. Можна собі уявити, як десь там, може, й на небесах, полегшено зітхнули два янголи. Люди якось неправильно розуміють ідеальні стосунки.

Пара гарно вдягнутих літніх людей сиділа на потертій лавочці в парку. Він, тримаючи її за руку, зітхнув:

— Ти знаєш, ми таки зробили це.

— Що? — усміхнулася вона.

— Постаріли разом.

Ярина Дейнека Диво жовтих парасольок

Вона написала в блозі: «У мене за вікном дощ. Чому дощ іде завжди саме тоді, коли так прагнеш сонця? Коли бажаєш світла й спеки? Літо буває таким сумним, що його хочеться втішити й зігріти. Я слухала улюбленого Шопена, читала улюблених Бронте, пила улюблений чай з м’яти, проте нічого не допомогло. Ні мені, ні тим більше літу. Хочеться чогось такого доброго, щирого й дитячого, ніжного й безпосереднього».

І вимкнула комп’ютер. І просто сиділа. Без усяких думок, без сліз, без бажань.

Після сварки з подругою, яка відбила в неї хлопця, і, звісно, після розриву з ним вона не могла отямитися. Двоє близьких людей раптом виявилися нікчемними зрадниками. Батьки не підтримали її. Вони завжди були проти Максима й заявили, що її «так звана любов вилізла боком, тож тепер викручуйся сама». Вони були суворими й надміру консервативними людьми й тепер завдали їй болю, не підтримавши у скрутну хвилину. Христині навіть не хотілося плакати. А точніше, не моглося. Вона все сиділа, не знаючи, скільки часу минуло відтоді, як вимкнула комп’ютер. Раптом пролунав дзвінок у двері. Христина спочатку не зрозуміла, чомусь подумала, що то телефон, вдивлялася в сірий екран мобілки, і аж тоді відчинила, навіть не глянувши у вічко.

На порозі стояв її однокласник Тарас, якого вона не бачила, відколи відгуляли випускний. Вона зустрічала іноді однокласниць, декого з хлопців, але так поринула в навчання у виші й «так звану любов», що й не помітила, як минуло чотири роки від останнього дзвінка. Це ж треба! Вже чотири роки.

З цим юнаком, який нікого не вражав ні зовнішністю, ні комунікабельністю, ні чимось іншим, у Христини пов’язано багато спогадів. Вона була його першим коханням, він залицявся, як міг, та, коли після трьох років зусиль йому нічого не вдалося, припинив спроби завоювати дівоче серце й відтоді ходив трохи похнюплений. Христині тоді було байдуже.

— Привіт, Христю. — Тарас шукав її розгубленого погляду, а дівчина так здивувалася, що їй аж мову відняло.

— Ой, привіт, що це я? Задумалась… Трохи вражена твоїм несподіваним візитом, проходь. Не сподівалася побачити за дверима тебе, проходь, я… — дівчина ніяк не могла скласти докупи й двох слів.

— Христино, дякую, але я не зайду. Я прочитав твій запис у блозі… випадково. І вирішив подарувати тобі дещо «світле й добре, щире й безпосереднє». Як ти й хотіла. Надягни плащ і взуй гумові черевики, бо надворі злива. Чекаю на тебе внизу.

І почав спускатися сходами з її четвертого поверху. Христина зачинила двері й подумала про те його «випадково». Невже він досі її не забув?

Через кілька хвилин дівчина вже збігала сходами донизу і мала те відчуття, яке називають «метеликами в животі». Намагалася ні про що не думати.

Коли вибігла з під’їзду, Тарас чекав на неї, тримаючи в руках дві величезні жовті парасольки! Він ледь помітно всміхнувся, вручив одне з тих «сонць» приголомшеній Христині, взяв її за руку й сказав: «Уперед!».

Вона не мовила ні слова, і вони побігли. Швидко, під шаленою зливою, не минаючи калюж, а, навпаки, шукаючи найбільші. Вони голосно сміялися, привертали увагу тих перехожих, які ще не встигли заховатися від дощу і, певно, думали, що ті двоє — божевільні. Або дуже закохані.

Тарас і Христина були вже по вуха в болоті, такі гарні жовті парасолі їх зовсім не рятували, але обом було добре.

Злива вже скінчилася, коли вони сиділи в Христини на кухні, пили гарячий м’ятний чай, згадували минуле й тішилися, як діти, шаленою дощовою пригодою.

Того ж вечора, коли Тарас пішов, Христина написала: «Треба грітися не чаєм, не музикою, не книгою. Шукати світле й добре, щире й дитяче, ніжне й безпосереднє не в чомусь, а в комусь. А іноді просто вміти його дочекатися. Не відмовлятися від несподіванки. Дякую тобі».

Наступного ранку, який віщував народження сонячного й спекотного літнього дня, Тарас чекав на Христину біля дверей під’їзду вже без парасоль, проте з чудовими жовтими квітами.

«Він пам’ятає, що мій улюблений колір — жовтий. Це ж треба! А вчора я навіть не звернула на це уваги», — подумала Христина, а вголос промовила:

— Доброго ранку, Тарасику! Дякую за квіти!

Олександра Кудріна Мільйони сьогодні

Алінка завжди мені казала, що збирається кохати мене все своє життя. Чомусь раніше я не сумнівався, що саме так і буде. Навіщо ж витрачати свій час, сили, обійми й усього себе на людину, яку збираєшся кохати хоч на мить менше?! У періоди гострої закоханості у свою Алінку я їй теж обіцяв кохання тривалістю в життя. Не можу сказати, що Аліна була для мене пересічною дівчиною, ні. Наші стосунки почалися так, як пишуть у книжках. Поступово, з різними подіями, що наближали нас одне до одного крок за кроком.

Та сталося так, що якось увечері ми забули взяти з собою в завтра своє кохання. Воно просто залишилось у вчора. І ніхто цього не помітив. Мабуть, воно ще й досі спить, згорнувшись котиком і сховавшись від нас у потаємному місці нашої найманої квартири, що тепер є прихистком для когось іншого.

Минув час мого холостяцького існування та, як наслідок, жахливого харчування, і я знову зустрів дівчину. Чудову. Ще дивовижнішу, ніж Алінка. Вона нагадувала розкішну машину, яка несла тебе на шаленій швидкості та вимагала максимальної уваги й обережності. Ця історія кохання була не настільки романтичною й зовсім не поступовою.

Коли настав час сказати їй про свої почутті, я, як справжній чоловік, зробив це першим. Я розповів, що мені подобається її ніс, нагадав і про наше перше побачення, після якого вирішив з нею одружитися. Ну і вкінці додав, що кохатиму її все своє життя, бо вважав це необхідним критерієм стосунків. Першу хвилину вона мовчала, а тоді винувато відпустила мою руку. Я подумав, що це кінець і що моє зізнання злякало її. У голові вже голосно верещало її «а я тебе не кохаю», яке намагалося перекричати «пішов геть, хлопче».

— Максе, я тобі не можу відповісти так само, — почала вона, і я зрозумів, що це все. — Для мене немає поняття «завтра». Я тебе кохаю сьогодні. Дуже палко кохаю. Але не можу пообіцяти, що кохатиму тебе все своє життя…

Я нічого не відповів. Кивнув, здається. І погодився. От і кохаємо ми одне одного вже 365*33 «сьогодні». Та навіть зараз, пробувши моєю дружиною тридцять три роки та народивши мені двох синів, вона не обіцяє мене кохати завтра й погрожує знайти собі іншого діда, коли я раптом забуваю винести сміття.

Олександра Кудріна Дурію

Посеред людного міста, між галасом машин і голосами мешканців, притаїлася руда дівчина. Вона стояла з дещо збентеженим виразом обличчя, намагаючись усмирити своє волосся, що неслухняно підстрибувало навіть від мікроскопічного подиху вітру. Ніякі резинки й кольорові шпильки не в змозі були вгамувати її руде, трохи лисиччине єство.

Дівчисько виглядало так, ніби щойно з’явилося тут якимось магічним способом, долаючи нудні закони-заборони складної фізики. Вона озиралась у пошуках чогось чи когось, тримаючи в руках свій мобільний. От тільки цього разу зв’язок із кимось по той бік слухавки їй потрібен не був. Лише зв’язок із часом, що минув (чи лишився).

— Він не повернеться до мене. Він таки покинув мене тут, я знаю, — ледве чутно промовила вона, звертаючись до себе.

Її погляд різко метнувся до високого будинку, що багато років тому, мабуть, перебігав площу й вирішив лишитися саме посеред вулиці. Цей будинок, напевно, бачив усе й усіх, від його очей не ховали навіть файно вистрижені кущі та високі кремезні тополі, що відвойовували владу довкола будинку в старих кленів.

— Він не прийде по мене. І до мене теж не прийде, — повторила дівчина й додала: — Але ж ми такі щасливі разом! Я знала, що не треба було його злити. Даремно я сварила його за кинуті напризволяще футболки та штани.

На її слова не озиралися люди, не звертали уваги тварини, що навіть у великому місті живуть хаотичною свободою. Лише будинок, розуміючи, мовчав і відбивав сонце своїми вікнами.

Дівчина дістала з сумки ключі від квартири з явно чоловічим брелоком і з сумом оглянула їх. Ключі блазнювали з неї ароматом його парфумів і легких цигарок, які мали б привести його врешті-решт до здорового способу життя.

Руда знову звірила час. Його нема вже сім хвилин… Це як вічність, тільки сім хвилин. Вона хитала головою, шукаючи десь тут магазин, але він був надійно захований серед мільйона цеглин сусіднього кварталу.

Дівчина вже збиралася йти додому, як побачила темноволосого хлопця з неймовірно знайомою усмішкою-зброєю, що саме вивертав із полону однакових будинків. Він не зразу помітив її, але, побачивши, вже не відривав свого погляду від рудих пасом-бешкетників.

— Він хоче забрати свої ключі в мене, — мовила вона.

Руда почала відшукувати ключі в сумці, але вони надійно сховалися між жіночими необхідностями, не без допомоги її хвилювання. Хлопець уже перетнув вулицю й майже обійшов будинок на майдані. За кілька метрів його зупинив незнайомець і про щось запитав. Судячи з розмахів руками, хлопчина пояснював йому дорогу. Задоволений незнайомець подякував й рушив у вказаному напрямку, натомість хлопець ніби завагався й не поспішав поновлювати хід. Дівчина вирішила, що він передумав забирати свої ключі, але саме цієї миті він попростував до неї.

Від їхньої останньої спільної хвилини минуло десяток окремих. Руда, здавалося, перестала дихати. Вона завжди боялася, коли він залишав її на вічність у кілька хвилин.

Хлопець підійшов до неї, але не взяв за руку, не обійняв, не поцілував. Він лише дивився й милувався так, ніби це останній погляд, що вона йому дарує «на згадку про…». І так тривало б довго, якби вітер, якого щойно чимось збентежило місто, не вивільнив ще кілька пасом її рудого волосся.

— Ох ти моя лисице, як же я вже скучив за тобою. Наступного разу підеш зі мною в магазин по хліб, бо я тут уже надумав собі мелодрам. Я ж дурію без тебе, ти ж знаєш! — пристрасно сказав він, притиснувши її до себе.

— Дурію… — прошепотіла вона.

Марина Василюк Необмежена придатність

Гаяння часу в соціальних мережах — як власноруч пропите та прокурене життя. Створюємо сторінку, де зберігаються наші фотокартки, усмішки, де сховані переживання, таємні архіви повідомлень… Кожного дня за купою смайлів приховуємо щирі слова. Знаєте, соцмережа нагадує цвинтар почуттів і секонд-хенд думок, місце вигаданих мрій і фальшивих усмішок. Ми як заручники на синьому тлі он-лайн.

Не спиться знову. Порожня кімната, холоне самотній чай від застуди. Тіло в безсиллі. Знемога. Годинник настукав уже п’яту… Дивуюся сама й тихо серджуся на Інтернет. Екран наповнює кімнату блідим світлом, на ньому видніються бездушні рядки. Сповіщають про «нового друга».

Мене охопив жар — на градуснику 39,2, до купи бридких на смак таблеток не вистачає сил дотягнутися рукою. Та цікавість бере своє…

Марина:

«Ми знайомі?»

Олександр:

«Ні, але я хочу познайомитися, а ти?»

21.01.13

Інтернет підказав, що ми проживаємо на одній планеті… Розмова тривала недовго, безсоння та дивна хвороба нагадували про себе. Тремтінням холодних пальчиків прощаюсь.

Віртуально-нічне знайомство ніяк не виходило з моєї голови. Дивне, проте кумедне. Ось так неочікувано з’явився такий далекий наш зв’язок… Знаєш, я вперше чекаю на он-лайн, на моє з тобою то жартівливе, то серйозне листування, що нагадує романтичну комедію і триває кілька днів поспіль.

Олександр:

«А мені подобаєшся ти».

Марина:

«Ти ж навіть мене не бачив…»

Олександр:

«А головне що? Правильно! Душа!:)»

23.01.13

Нарешті дзвінок і справжнє «привіт», від якого моє тіло тремтіло ще кілька годин. По той бік телефону звучав голос, такий рідний, ніби я вже чула його. Ми розмовляли з тобою годинами про все на світі. Писали сценарій нашої маленької історії. Під твій голос я часто засинала… У зимових днях, у холодній самоті. Що буде з нами, не знали.

Був морозний вечір. Засніженими вуличками Вінниці, під ліхтарями, що малювали жовті смайлики на стомленому небі, тихенько наспівуючи улюблені рядки пісень, я поспішала, вперше. І ні на мить не здивувалася. Ступаючи пухкою стежинкою, побачила твій силует. Серце наляканою пташкою розривало груди… Наші погляди зустрілися, твої очі темні, з вогником. Ти простягнув мені руку, твій дотик, перший, заспокоїв мене. Мить зустрічі огорнула тіло теплотою. Кров закипіла в жилах.

Нас познайомив Інтернет. Уперше в житті я дякую «межам спілкування», де серед фальшивих розмов зустріла тебе. Серед тисяч анкет, сотень світлин. Дякую тим байтам, які витрачалися на повідомлення, тим верстам, які були між нами. Уперше дякую тим безсонним ночам, які подарували тебе, такого справжнього, рідного.

Вікторія Гапоненко Присмак малини

Я йшла під дощем. А він ішов зі мною поряд. У моїй руці була парасолька, а він наполегливо радив закрити її та відчути дощ. Проте я не слухала. Це, здається, його дратувало.

Він був холодний, як та злива. Я змерзла. У моїх артеріях гуляв вітер. Його голос був, як морозиво взимку, — холодний, але шалено м’який, солодкий, із присмаком шоколаду, гіркого. Люблю шоколадне морозиво. Обожнюю гіркий шоколад. Так само я люблю його голос.

Знаєте, у таку пору люди багато хворіють. Їх рятує лише гарячий чай і малинове варення. А ще — кава з молоком і ковдра. І теплі дотики. А я, здається, захворіла. Мені не завадило б гарячого чаю зараз. Зеленого, з лимоном. А ще — з малиною, бажано свіжою, бо ціную все свіже та справжнє. Продукти, слова, почуття. Не люблю жодних замінників. Скажімо, малинове варення для мене — лише спроба замінити справжність. Цукор знищує повноцінний смак. Не люблю, коли надто солодко.

А ще мені б не завадив його дотик. Бо насправді потребую не такого тепла, яке можна отримати від батареї. Уже не відчуваю своїх пальців, ледь можу відрізнити, де замерзла шкіра моїх рук перетікає в холодне повітря, але не скажу йому цього. Не хочу здатися слабкою.

Під ногами розбризкується вода. Його волосся вкрите тисячами крапель. Бачу це, коли ми ступаємо у світло ліхтарів. Саме «ступаємо у світло», відчуваю це так. Я хотіла б порахувати всі краплини на його волоссі, щоби знати, скільки їх саме, адже в усьому люблю точність, визначеність. Не знаю, як бути з ним, бо визначеність аж ніяк його не стосується.

Відчуваю себе шхуною, а він мій океан. Залежу від його настрою: при штормі її несе хвилями, бурхливо й тривожно, а коли води тихі — вона зупиняється у блаженному спокої. Так само, як і шхуні немає сенсу існувати без плавання, мені важко без нього. Здається, що душа обвуглюється та чорніє, а з ним мені нестерпно, наче шхуна тоне у штормових хвилях. Душа вкривається шаром води, а уламки проколюють шкіру. Або ж якщо у вітрилах довго свище сильний вітер, вони колись розірвуться. Хто знає, у шхун бувають морські хвороби? Оскільки здається, що іноді мене починає нудити від постійних змін погоди.

Тепер я розумію, чому він любить дощ. Він — океан, він і є вода.

Зараз він крокує мовчки. Я, не кажучи ні слова, йду біля нього. Але чи поруч? Здається, що він повністю заглиблений у свої думки. Не знаю, про що заговорити, аби не відчути більше його холоду. А йому, здається, байдуже, що, окрім хлюпання калюж, стуку моїх підборів і гри крапель, не чути жодного звуку.

Ми йдемо майже у повній темряві. Ліхтарі попереду повільно згасають. Дорога нерівна, а я вже ледве тримаюся на ногах від холоду. Черговий крок, і я втрачаю рівновагу. Його міцні руки рятують мене від падіння. Ми зупиняємося. Він притримує мої долоні та кладе їх так, аби я трималася за передпліччя його лівої руки. Іншою рукою він накриває мої змерзлі пальці. Дивно, але у нього такі теплі руки.

Він порушує мовчанку й починає жартувати. Попереду загорається один ліхтар. Ми сміємось, і я вперше за вечір бачу його щасливу усмішку. Він дивиться мені в очі, а я впізнаю в них свої. А потім темрява повільно краде у мене його усміх і погляд.

Запитую, про що він думає.

Він відповідає без вагань: «Про те, що ми вдвох ідемо під дощем. А ще — я боюсь, аби ти не захворіла. У тебе дуже холодні руки».

Я мовчу й розмірковую про те, що захворіла, і вже давно. А руки в мене крижані від того, що дощ був просякнутий його холодними словами. І мовчанням. Але чи варто йому це знати?

Уздовж нашого шляху загорається ще кілька ліхтарів. Тепер я вже чітко бачу емоції на його обличчі. Спокійний. І, здається, радісний.

Прощаючись, він ще довго не відпускає мої руки, хоча тепер уже з моїх пальців струмениться тепло, а його шкіра віддає холодом. Наостанок він радить випити зеленого чаю з лимоном і з’їсти малинового варення. Саме в такому поєднанні, бо, здається, так не має бути надто солодко.

Вікторія Гапоненко Межа світла

Відчуття твоєї присутності. Я зустріла твій погляд. Прийняла його у свої зіниці, загорнула в пам’ять і надійно заховала десь у думках. Твої очі спокійно й упевнено торкались усіх найтонших рис мого обличчя. Не знаю, чи ти згадував їх, чи вивчав знову. Твоє обличчя добре пам’ятала.

Я сиділа неподалік. Нас розділяло кілька столиків із людьми. Ти не встав і не підійшов, аби привітатися. Не сказав жодного слова, навіть не кивнув головою. Жодним порухом не виказав, що ми знайомі. Хіба що твій уважний погляд не залишав мене саму. Цікаво, як швидко люди забувають? Чи ти ніколи і не запам’ятовував? Але не хотіла б у це вірити.

Ось я не забуваю ніколи. Тим паче — тебе. Хто знає, чи ти тепер згадував нашу останню розмову, чи просто жалкував, що побачив мене тут, чи лише байдуже ковзав поглядом по моєму обличчю. Не усміхалася. Не відчувала ні злості, ні печалі, ні роздратування. Лише так само уважно, як і ти, дивилася. Просто у вічі. Тобі.

Обпекла собі руку об філіжанку з гарячим чаєм, що стояла на столику. Але зараз мені байдуже. Лишень повільно прибрала долоню, не відводячи очей від тебе.

Наші погляди були довжиною у п’ять метрів. Навіть із такої відстані я чітко бачила колір твоїх зіниць. Світло-смарагдові, майже без відтінків-переходів, із ледь помітними сірими хвилями. Такими я їх пам’ятала. Нічого не змінилося. Твої очі ніколи не ставали іншими. А мої’?

Колись ти казав, що мої очі міняють барву. Коли я щаслива — вони золотисто-карі, майже із сонячним відблиском; коли ж сердита чи засмучена — вони темнішають на кілька тонів. Ти часто завважував це. І навіть зараз, коли дивлюся в дзеркало, твої слова каламутять мою свідомість. Цю дивну закономірність помічав лише ти. З тобою ж мої очі майже завжди золотаво сяяли.

Знаєш, раніше нас розділяло триста кілометрів, і, здається, тоді ми перебували ближче один з одним, аніж зараз.

Твій погляд увірвався, наче різко відсічений ножем. Ти перевів зір на свою співрозмовницю. Музика лунала тихо, а відвідувачів майже не було. Я хотіла почути твій голос. Уперше за кілька місяців.

Ти заговорив до неї спокійно й упевнено. Я знала, що це просто твоя подруга. Мене не цікавила суть вашої розмови, я не вловлювала значення слів, лишень слухала, як твій голос повільно розливається в повітрі. Звуки приглушеної музики спліталися з відлунням твоїх слів, і я намагалася вхопити це поєднання.

Опустила погляд, сперла голову на долоні, а потім закрила ними лице. Не могла тебе бачити. Перестала навіть убирати голос. Чомусь згадала твоє повідомлення з літака, ще тоді, пам’ятаєш? Ти писав безтурботно, та в цьому було стільки лагідності, стільки важливості. Для тебе. Чи мені так здалося?

Закохана людина завжди викривлює реальність — бачить те, чого прагне. Вона може розкроїти текст, збираючи сенс з окремих слів.

А чи знайшла я свою межу в цьому?

Зараз моя межа — ти.

Прибрала руки від обличчя й узяла в долоні філіжанку з чаєм. Цієї миті я відчувала, ніби мені обережно проводять нігтями по легенях. Зробила ковток, потім ще один. Тілом линуло тепло, якого мені не вистачало. Уже не дивилася на той столик, де ви сиділи. Кілька хвилин вивчала поодинокі чаїнки, що плавали в моєму напої. Потім, трохи змістивши свій погляд, побачила, що поряд із філіжанкою є листочок з передбаченням, який тут зазвичай додавали до всіх напоїв.

«Поглядом можна висловити більше почуттів, аніж словами». Яка іронія.

Я зиркнула на ваш столик. Там побачила порожні стільці й офіціантку, що прибирала склянки зі столу. Що я відчула? Полегшення, біль, розчарування? Не могла визначити, однак шкрябання нігтів на легенях посилилося. Що ця зустріч змінила в мені?

Я попросила у офіціантки рахунок. Зробила останній ковток холодного чаю й почала шукати гроші. Офіціантка принесла мені скриньку, де й знайшла чек. А ще — записку.

«Твої очі були як ніч сьогодні. Я хотів би побачити в них сонце, як колись, бо мені не вистачає світла. Твого».

І підпис.

Вікторія Гапоненко Інструкція щастя

Ми писали власну інструкцію щастя. Нам із тобою хотілося божевільного, нереального — і негайно. Ти просиш мене намалювати, як виглядає свобода, запах парфумів, вітер і звук від помаху крил ластівки. Я сміюся з тієї дивини, але беру олівець і малюю тобі птаха, квіти та листок у польоті. Зупиняюся, роздумуючи, як відобразити останню твою забаганку. Ти уважно спостерігаєш за моїми роздумами, а потім усміхаєшся. Не знаю, що намалювати, і кажу про це. Ти не забираєш у мене олівця, а просто ведеш моєю рукою, малюючи різку лінію на папері. А потім ти просиш зобразити на аркуші щастя. Тут я не вагаюся довго. Побачивши малюнок, ти знову всміхаєшся й уважно дивишся мені в вічі. Запитуєш, що я люблю й чого боюся понад усе.

Мені не до душі відпочинок біля ставків чи десь посеред полів. Але люблю річки влітку, ліс восени та міста взимку. Хоча міста люблю у будь-яку пору. Жити не можу без подорожей. Мене лякає все звичайне. Не люблю червоні троянди та молочний шоколад. А ще мене нудить від запаху свіжоскошеної трави. Ти, всміхаючись, киваєш головою. А потім питаєш, чим пахне веселка. Невже дощем? Потроху звикаю до твоїх дивних запитань. Упевнена, що веселка пахне радістю.

Тепер уже мені цікаво, яка музика на дотик, і питаю про це. Ти кажеш, що інколи від неї болить голова, щемить серце або ж іде мороз по шкірі. Так музика торкається нас. А потім я розказую, що мріяла б мати диктофон запахів. Чому можна записати голос, зняти відео, сфотографувати, але не можна зберегти запах?

Ти запитуєш мене, що саме я хотіла б записати на той диктофон, якби туди можна було помістити лише чотири аромати. Тут я замислююсь. У голові виринає купа варіантів: запах кави з молоком, квітучих дерев навесні, свіжої випічки та ще сотні можливих варіацій. Потім я називаю тобі запах вулиці після дощу, аромат літнього повітря опівночі, а також запах друкарської фарби, якою пахне нова книга. А ще — аромат моря. Його люблю до нестями — спокійне воно чи бурхливе, холодне чи тепле. Завжди намагаюсь обійняти море руками, а воно легко б’є мені в обличчя хвилями, я сміюся, а очі болять від блиску води.

Ти з цікавістю слухаєш, а потім запитуєш знову. Ти хочеш знати, яким термометром можна виміряти теплоту слів, написаних на папері. Я кажу, що для цього достатньо торкнутися їх кінчиками пальців. Тебе, здається, дивує така думка, однак не висуваєш інших варіантів.

Кажу тобі, що хотіла б записувати почуття та носити їх у флаконах.

Ти говориш, що все це реально, бо почуття вже давно записані у книгах і піснях. А емоції, нехай і не у флаконі, можна носити з собою. Плитку улюбленого шоколаду, важливу світлину або прикрасу.

І я розумію, що ти маєш рацію в цьому.

Ти питаєш про те, що мені не до душі. Я розказую тобі про те, як задихаюся від цигаркового диму та запаху надміру солодких парфумів, якими користуються вже зрілі жінки. А ще я не люблю невиконаних обіцянок і лицемірної цікавості. Найгірше поміж того, що я ненавиджу, — це коли хтось намагається залізти в мою голову. Хто вас туди запрошував? Мені не треба жодних дезінфекцій і ліків.

Ти слухаєш уважно, не перебиваючи, бо цього я, до речі, теж не люблю. Дивне відчуття, що я можу розказати тобі все, хоч про що б ти запитував.

Ти кажеш, що не любиш копирсатися у чужих думках, оскільки іноді з тих лабіринтів важко знайти вихід. А ще — понад усе цінуєш щирість.

Ти не говориш порожніх слів, і мені це подобається. Запитую про твої страхи, і ти розказуєш, що найгірша твоя фобія — втратити рідних. Також ти боїшся висоти. Я відразу вирішую, що нам обов’язково треба вилізти на найвищий дах у нашому місті. Кажу про це, а ти знову смієшся. Потім ти кажеш, що хотів би побачити, як сонце горить уночі, і це шаленство.

А я беру папірці, де записана наша інструкція. На перший погляд, неможливі ідеї здаються надто реальними. Потім знову роздивляємося малюнки, і я, дивлячись на «аркуш щастя», критично оцінюю свої художні здібності. Там роздивляюся олівець і коротку різку лінію, а ще — пальці, які тримають цей олівець. Мої — і ті, що тримають мою руку.

Ольга Дмитренко Він зателефонував у п’ятницю

У її голові все ще плуталися думки. Вона вже не прокидалася з головним болем, не прокручувала сотні разів їхні розмови, не відчувала того дивного щему в грудях. Вона вже спала ночами та славила Бога за мир, яким Він нарешті огорнув її стомлену свідомість. Але не минало й дня, щоби вона не намагалася вибудувати бодай якийсь логічний ланцюжок, де б послідовно уживалися плани на майбутнє, сподівання, спільні друзі, їхнє раптове кохання, що заіскрилося через сім років після знайомства, незлічений час, проведений разом, нічні поїздки на таксі, жовті й вишневі хризантеми, той дивний дядько, що аплодував їм, коли він катав її на велосипеді, великий теплохід, що називався її іменем, — це, здавалося б, пов’язувало їх навіки, і. теперішня розлука? «Господи, а як же Твої слова „і дам Я їм серце одне та дорогу одну“, — міркувала вона, — це ж Ти промовляв про нас моїй подрузі, чи не Ти? Але ж вона досі впевнена, що Ти, хоча вже й сама зрозуміла, що нам не бути разом». Важко думати, що то все вигадки. Занадто багато так званих випадковостей, занадто голосні Божі обітниці, і взагалі, занадто.

А тут ще цей сон. Казковий сивий ліс із височенними ялинами, м’яка, наче килим, трава під ногами. Він бере її за руку й веде на галявину, їй тепло та спокійно. Він розгортає біле тяжке полотно, на ньому діамантами вишиті невідомі символи: «Це наші з тобою імена, біле полотно — моє життя, і я запрошую тебе розшити його далі разом». Для неї цей сон видався реальнішим навіть за сонячне проміння, що лагідно лоскотало кінчик носа. Вона ще довго сиділа біля вікна, вдивляючись у зелене листя дерев. Кава з молоком у горнятку майже вистигла. Ой, мама ж просила зготувати сніданок братові! А скоро на роботу. Вона швиденько побігла поратися на кухні. Спершу й не почула, як брат покликав її до телефону. Дивно, хто це спозаранку?

— Алло.

— Алло, добрий день, запросіть, будь ласка, Зоряну.

— Зоряну?

— Так, Зоряну. Співак.

— Це ж Зоряна.

— А, так, справді. Зоряно, це Олексій, привіт! Дуже радий тебе чути! Я хотів спитати, чи в тебе є плани на сьогодні?

— М-м-м… Привіт. Зараз подумаю. Сьогодні в нас п’ятниця? Взагалі-то, ні, а що?

— Я щойно приїхав, дуже хочу з тобою зустрітися. Вибач, що так раптово.

— Нічого. Добре, зустрінемося.

— Я чув, ти відпочивала в Криму, і як там у травні?

— Дуже гарно, усі гори в червоних маках. Маю купу світлин.

— То візьмеш із собою?

— Гаразд.

— Тоді до вечора?

— До вечора.

Відчувала, що його розпирає усмішка. «Оце так несподіванка, — думала вона, — скільки ж ми не спілкувалися? Зо два місяці? Напевне, на морі все обдумав і хоче остаточно запропонувати щиру дружбу. Ну гаразд». Зоряна шанувала його мирну позицію. Вона й сама б залюбки. Але ні, краще поки не спілкуватися. Їй так буде легше. «Ну добре, треба зустрітися та поставити крапку, й крапка ця має бути мирною, а не жирною. Головне, мати бадьорий і радісний вигляд, бо він звучить дуже щасливо. Зрештою, все моє життя в Твоїх руках, Господи. Цікаво, куди мене поведеш? Може, я взагалі виїду з України? Один Ти знаєш майбутнє». Зоряна пригадала слова з Писання: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, — говорить Господь, — думки спокою, а не зла, щоб дати вам будучність і надію». Усміхнулася, пора було бігти на роботу.

Олексій уже чекав її біля метро. Він дійсно виглядав дуже щасливим. Трохи вигоріле пасмо волосся гарно спадало на його засмагле чоло. Зоряна почувалася на диво спокійно, наче вони бачилися лише вчора. Він розпитував її про все, уважно розглядав кожну фотографію і чомусь кілька разів сказав, що вона дуже красива і що він страшенно скучив. Вони й не помітили, як опинилися на Майдані. Промені вечірнього сонця лагідно стелилися крізь тепле повітря.

— Зайдемо на каву?

— Залюбки.

Олексій довго обирав у кав’ярні куточок подалі від людей. Зоряна все чекала, коли ж він почне свою серйозну розмову.

— Пам’ятаєш, рік тому, коли ми тільки почали зустрічатися, я поїхав до Англії? Коли ми гуляли вулицями Йорку, я багато думав про тебе й шкодував, що ти не зі мною. Тоді я купив тобі подарунок і хочу віддати його зараз. Та спочатку… прошу пробачення, що змусив тебе сумувати.

Він дістав маленьку листівку ніжно-небесного кольору. «І love you». «Я тебе кохаю». Вона дивилася то на листівку, то в його очі, які блищали чи то від радості, чи від сліз. А він говорив, що кохає, з усього світу йому потрібна лише вона.

— Я дуже поспішав до Києва і не міг дочекатися цього моменту. Так боявся, що хтось украде тебе в мене. Будь ласка, будь моєю дружиною.

Він простягнув їй обручку з трьома маленькими камінчиками такого ж небесного кольору.

— Я купив її ще тоді.

Зоряна мовчала. Від несподіванки, боячись розплакатися.

— Можливо, тобі треба подумати? Я почекаю, скільки треба.

— Я подумала. Так, я буду твоєю дружиною!

Він міцно її обійняв. Вони ще довго сиділи у кав’ярні, пили каву й переважно мовчали, вдивляючись одне в одного. А потім гуляли містом, сміялися, розповідали свої новини, сидячи на лавці біля Михайлівського собору. Знову будували плани на майбутнє. Він кликав її до Рівного, мріяв про дітей і засипав компліментами.

Уранці, коли Зоряна прокинулася, їй здалося, що все наснилося. Обручка ж на пальці з трьома маленькими камінчиками кольору небес переконувала, що це правда.

Лілія Демидюк Біла троянда

У моєму домі оселилася біла троянда. Вона стала бажаною гостею. Я приносила їй чистої підсолодженої води, відчиняла в кімнаті вікно, аби їй вільніше дихалося, не вмикала голосно музику й говорила у її присутності тільки про хороше. Оскільки маю лише одну кімнату, то мені більше ніде було говорити про щось інше, окрім хорошого. З часом я настільки до цього звикла, що почала думати теж тільки про хороше. Мабуть, тому троянда гостювала в мене довго — аж цілих три тижні. Кажуть, троянди рідко так надовго приходять у гості. Склалося враження, що вона була дуже рада нашому знайомству і теж при мені не думала нічого поганого, тому залишалася чарівною весь час гостювання. Я брала її на кухню, коли готувала їсти, щоби вона мене надихала. Іноді я починала щось наспівувати, і мені вдавалися натхненні та чудернацькі страви. Троянда була чудовою музою. І коли ми засинали, нам снилися кольорові сни — мені та білій троянді. Зранку я ці сни записувала, і виходили або вірші, або оповідання, або есемески коханому.

Можна сказати, що це він приніс до мого дому білу троянду. Та насправді — це вона його привела. Хочете — вірте, а хочете — ні, але спершу йому сподобалася біла троянда, а потім він почав шукати, кому її подарувати, і знайшов мене.

Вечорами ми часто говоримо з коханим по телефону. А потім перед сном я розмовляю з трояндою. Про що, не скажу, бо це наші жіночі секрети. Кажуть, що подруги іноді бувають схожими одна на одну. Мабуть, це так, бо коханий каже, що троянда схожа на мене. Я тоді просто всміхаюся, бо у мене є коханий і троянда, схожа на мене, — два величезні приводи для радості.

Одного разу вночі я прокинулася й підгледіла, як троянда ходить по кімнаті. Переглядає мої фотоальбоми, записники, здмухує пил із сувенірів. Я не ображалася, що вона так утручається в моє особисте життя, мені було приємно спостерігати, з якою серйозністю вона це все робить. Наче якусь важливу справу. Час від часу вона всміхалася, і я усміхалася теж, просто так, за компанію, тільки непомітно, щоби вона не бачила й продовжувала вояж закапелками моєї кімнати.

Зранку троянда нічим не виказала свого нічного заглиблення в моє життя, тож я також мовчала. Але мені дуже захотілося самій проглянути все те, що так зацікавило білу квітку. Щоби вона нічого не запідозрила, вирішила перечекати хоча б день. Лягаючи спати, мала чіткий намір цієї ночі знову поспостерігати за трояндою, але міцний сон мене не відпустив.

Зранку я розгорнула свої фотоальбоми з юнацьких часів. У мене були різні фото — з усмішками і без. А ще були світлини друзів. Вони завжди всміхалися. І я подумала, що друзі мене люблять, бо ж поряд зі мною всміхаються. У моїх записниках містилися різні записи — ліричні й ділові, сумні й веселі. А ще там причаїлися не мої записи, а коханого, які він робив, коли я не бачила. Згодом, коли я розгортала записник, аби подивитися, що там у мене заплановано на завтра, то несподівано натрапляла на слова, написані його рукою: «Ти моя Квіточка, я хочу оберігати тебе від вітру», «Моє Сонечко, я зберігаю у своєму серці твої промінчики», або ж «Моя Радосте, ти надихаєш мене щодня», чи «Мій Янголе, коли пролітатимеш над моїм домом — скинь пір’їнку». Я аж тепер помітила, як багато цих милих записів. Якби захотіла викласти їх усі отут, то це оповідання, не знаю, чи мало б кінець. Таки не мало би, бо я ж знала, що в моїх блокнотах з’являтимуться нові й нові такі записи, тож доповнювати це оповідання треба було би протягом усього життя. Я зрозуміла, чому всміхалася троянда тієї ночі, коли зазирала в мої записники, — бо ж я сама оце сиджу за-раз і всміхаюсь.

Погляд упав на звичні для мого інтер’єру фігурки, скриньки, кульки, мальовані горнята. Кожна з цих речей мала свою історію, й жодна з них не була сумною. Але деколи я про ці історії забувала, саме тоді, коли хотілося посумувати. Ніби ненавмисне, бо ж завжди знаходився привід, але надто самовіддано те сумування виглядало, оскільки в ті миті я не переглядала приємних фото, не перечитувала милих записів у нотатнику, вперто не бачила сувенірних цяцьок із радісними історіями на своїх полицях. Я дуже серйозно сумувала. Далі в цьому оповіданні я мала б написати, чому саме я іноді вдавалася до суму, але прийшов коханий, і я не встигла дописати абзацу. А наступного дня мені було цікавіше розпочати новий.

Я погоджуюся, що в житті не буває безмежної радості. Одного дня моя гостя занедужала, і так сильно, що мені здавалося, наче бачу її востаннє. «Не сумуй, я подарую тобі іншу», — сказав коханий, але мені не хотілося розлучатися з цією квіткою, яка мене так багато навчила. Я взяла великий горщик із землею і встромила у нього стебло троянди. Так, деякий час вона спатиме, і настільки міцно, що, можливо, їй навіть не снитимуться сни. Але мине час — і вона прокинеться, знову така ж радісна, і ми ще поговоримо.

Коханий дотримав слова й привів мені ще одну гостю — біло-рожеву троянду. Ми були раді зустрічі. Тепер у мене є ще одна подруга, а у сплячої красуні троянди — сестра. Я дістала фотоальбом, аби показати коханому, і раптом побачила, що світлини, які були без усмішок, тепер хочуть усміхатися.

Вікторія Наймановська День Святого Валентина без шоколаду

Сонце поволі котиться за високу чорну браму, люди в білому метушаться, хто сміється, а хто сумує стиха. Сьогодні День Святого Валентина, 14 лютого, свято шоколаду й любові.

Молода білявка з білосніжним, навіть блідим, лицем, зачесаним волоссям у кінський хвіст і трохи кирпатим носиком сидить на краєчку лікарняного ліжка. (Це одна з тих, хто сумує, дивлячись у вікно.) Так уже сталося, що важка застуда охопила дівчину в самий розпал свята. Сонце вже майже сховалося за брамою приміської елітної лікарні № 321, а Марія схилила голову й ворушить губами — певно, щось нашіптує. Якщо добре придивитися, можна помітити блакитні зернятка розарію в її руках. Вона молиться. Невідомо, про що просила вона в той момент, але точно в Того, Хто вислухає, Хто сьогодні разом із нею. Тільки шоколаду не може спустити з неба.

Марія звикла до цієї традиції ще з дитинства, коли старший брат дарував целофановий мішечок, перев’язаний барвистою стрічкою, і бажав багато-багато світлої любові в серці. Там було безліч різноманітних цукерок, без обгорток, але з горішками та родзинками. Згодом цей звичай наслідував Андре, хлопець з італійської набережної, з яким пов’язано вже більше трьох років життя. Чули, що любов живе три роки, та обоє надто вперті, щоби вірити. Ось святкуватимуть ювілей за ювілеєм, дякуватимуть Богу й стиха сміятимуться з книжки Бегбедера.

Сьогодні їхнє третє святкування Дня закоханих. Воно було б обов’язково теплим і затишним, як завжди, якби Марія не потрапила до лікарні, а коханий не поїхав у відрядження. Здавалося б, нічого страшного, однак люди завжди сумують і лякаються змін у традиціях. Це вносить у життя певну незахищеність, хиткість, руйнує рівновагу. І зараз, як маленька дівчинка, тримаючи в руках символ віри — мостик між небом, — плаче, що не засне.

Сонце вже повністю сховалося за браму лікарні, турботлива медсестра розстелила ліжко, а до нового дня залишалося лише півгодини. «Сьогодні не так, як завжди», — майнуло десь усередині. Раптом пронизлива мелодія мобільного телефону розрізала тишу на тисячі барвистих стрічок. Серце затріпотіло швидше. «Привіт, Маріє. Я вітаю тебе і люблю. Сідаю на потяг додому. Нехай янгол охороняє твій сон. А ще я маю для тебе подарунок». Андре мав дивну звичку — випалювати найважливіше дуже швидко, не даючи вставити жодного слова. Ось і тепер. Але від голосу та майже відновлення порядку, як завжди, по тілу розлилася ніжність.

У двері постукали:

— Пані, вам передали ось цей мішечок. За ароматом там шоколад.

Ярина Дейнека Адам і Єва

Двоє, хлопець і дівчина, сиділи на березі моря й дивилися на захід сонця. Єва втомлено перебирала тонкими пальцями маленькі мушлі, порпалася в теплому, зігрітому за цілий день, піску. Адам спостерігав — то за нею, то за сонцем. І обережно милувався обома.

— Сьогодні в дитбудинку один хлопчик, Іванко, дуже плакав і кликав маму. Йому десять років. У його віці ніхто вже не плаче так голосно й не шукає по всіх кімнатах маму. До того ж щодня. Минулого місяця лікарі поставили йому діагноз. Якесь страшне слово, яке я не хотіла запам’ятовувати. У нього з психікою щось не те. Діти дражнять його, а він усе шукає маму. І влаштовує істерику, коли вкотре не знаходить.

А ще п’ятирічна Маринка питала, чи я раптом не та фея, про яку їм читала вихователька. Бо в мене теж руде кучеряве волосся. Я так розгубилася, не знала, що сказати. А потім відповіла, що це справді я, і гралася з Маринкою дуже довго. Аж поки вона не заснула. Вона усміхалась уві сні.

А семирічна Соломійка просила навчити її варити кашу, оскільки коли чарівний принц на білому коні забере її з дитбудинку, то чим вона його годуватиме? І ще питала, чи принци точно люблять кашу, бо коли ні, то треба навчитися готувати щось інше. І, ти знаєш, я попросила куховарки, і ми пішли на кухню. І зварили кашу. І Соломійка не дозволила її навіть скуштувати, бо то для принца. Адаме, навіщо я туди ходжу? Мені так болить серце за тих дітей.

— Євцю, то не ходи.

— Не можу. Я ж сама такою була. Я теж чекала на маму й принца. Тільки в іншому дитбудинку.

— Дякувати Богу, хоч принца дочекалася, — усміхнувся Адам, показавши рукою на себе. Він завжди вмів змусити усміхнутись у сумну мить.

— Дякувати Богу. — прошепотіла дівчина.

— Євцю, в тебе янголи в голові, світло в душі, Євцю, я так люблю тебе… Завтра я піду до дітей із тобою. Може, тобі не буде так боляче. Гаразд?

— Дякую. Дякую…

Вони сиділи вже мовчки, аж поки не стемніло. Єва думала про те, що любить Адама над життя. Адам думав, що Єву йому даровано небом. Хлопець і дівчина з біблійними іменами були вдячні Богу й одне одному. За те, що знайшлися, що були разом, за все.

Вікторія Пожарська Юна Марія

Марія весну дуже любила. Їй здавалося, що з оновленням природи вона й сама оновлюється. І духовно набирається сил та наснаги, сповнюється радістю й солодким натхненням молодості. І тілом вона розквітала щороку саме навесні, коли цвіли сади, коли шалені пахощі наповнювали її кімнату, коли вривався у вікно свіжий вітерець-бешкетник, що приносив Марії красу й бадьорість.

Вона дуже любила на світанку, коли от-от мало прокинутися сонце, виходити в садок, ставати під білосніжною яблунею або вишнею і тихенько чекати… Чекати, поки перші промені визирнуть із-за дерев і почнуть пестити її обличчя, волосся, стрункий стан. Ще любила вона квітковий снігопад із вишневого цвіту. Він здавався їй справжнім дивом. Шкода лишень, що весна минала надто швидко й цвіт опадав. Потрібно було чекати знову цілий рік.

У себе в кімнаті Марія стояла біля дзеркала, і душа її раділа, коли вона дивилася на своє відображення. А дивитися могла довго. Розглядати себе, любуватися. Брала до рук гребінця, розчісувала своє довге, пишне волосся пшеничного кольору, що спадало хвилями на спину й мінилося блискітками всіх відтінків стиглої ниви.

Вона любила своє струнке тіло, завжди вибирала красиві сукні й ніколи не ходила в брудному одязі. Улюблене мамине бурштинове намисто неодмінно переливалося на її шиї, підкреслюючи колір волосся.

Очі Марії були дивними — вони завжди сміялися. І не важливо було, чи сумувала вона, чи раділа, чи щось робила, — під пухнастими віями завжди гралися веселі бісики. Вони брали іскристу зелень і кидали її пригоршнями на перехожих, яких зустрічала Марія. Глибина та мінливість її зелених очей заворожувала: хто хоч раз подивився у них, забути вже не міг.

Але зараз їй хотілося, щоби в її очі дивився лише Матвійко. І часто Марія, нікому навіть не прохопившись і словом, ішла собі вранці через квітучі луги, щоб із ним побути. Іти, звичайно, потрібно було дуже гарною. Тому вставала раненько, збиралася довго, волосся чесала старанно. І не забувала про намисто.

Велика це насолода — поспішати до коханого, коли відчуваєш у серці весну, красу, тремтіння душі від навколишньої краси; коли пташки співають для тебе свої особливі пісні; коли придорожні квіти розповідають різні історії — в них теж є своє життя й кохання! Марія всіх слухала з усмішкою, але не зупинялася, бо поспішала. Адже приходити до Матвійка навесні найкраще. І від нього летиш як на крилах. Де й сили беруться!

…По обіді Марія почула у вітальні голоси людей. Хотіла дізнатися, що там, але двері її кімнати виявилися зачиненими. Чого б це?.. Вона вирішила, що це і на краще. От візьметься розплітати косу, яку вранці так дбайливо й довго заплітала. Та розчеше гарненько волосся!

Уже й смерклося, коли Марія, все ще стоячи біля дзеркала, повільно проводила гребінцем по голові.

Двері прочинилися.

— Може, це було вже занадто? — тихо проговорив молодий чоловічий голос.

— А що ти пропонуєш? — прошипіло у відповідь. — Пустити її за стіл, аби люди бачили, як вона тремтить і розкидає все навкруги? Чи як знову біжить на кладовище? Я взагалі дивуюсь, як це твоя бабуся, така завжди спокійна й щаслива, усміхається. Інші он вічно бурчать, усім не вдоволені. А твоя чеше годинами свої три волосини! Ніби не стара, а наречена якась у медовий місяць.

— Та це ж і добре… Хоча… дивина, та й годі.

…Юна Марія не чула нічого. Вона була щаслива. Адже зараз її улюблена весна на вулиці, її улюблене намисто на шиї, її вишні цвітуть, уранці вона ходила до Матвійка, із дзеркала на неї дивилася молода красуня з пшеничним волоссям і чарівливими зеленими очима…

Хіба мало для щастя?

Мирослава Кошка Скарбничка

Бабуся залишила Солі у спадок будинок. Зовсім несподівано, неждано й негадано, як-то кажуть. Бабуся, власне, була їй не зовсім рідною, то була тітка її мами, котра завжди трималася осторонь усієї родини, однак маму вона любила. Бабуся Марта жила в маленькому містечку, де вулиці було вимощено старою бруківкою, де щонеділі ходили до церкви, де похід на базар був великою подією. Коли Соля була маленькою, вони з мамою часто приїздили до неї в гості, і завжди в тих гостях було так хороше.

Бабуся Марта була «панянкою», як казали інші родичі, навіть удома завжди гарно вбиралася, носила накрохмалений фартух, а волосся збирала в пучок. Вона не визнавала хусток і надавала перевагу капелюшкам, а ще — у неї була парасолька від сонця. Соля любила розкрити її на терасі й удавати, ніби вона поважна дама. Бабуся Марта не мала власних дітей, її чоловік був лише на старих пожовклих світлинах, й ніхто його ніколи не бачив, та Соля знала: бабуся його дуже кохала. Часом вона садовила Солю на коліна й показувала їй свій альбом, де вона була молодою й красивою. Ось Марта-гімназистка, а ось із подружками біля театру у Львові, а ось і перше сімейне фото — струнка наречена й убраний у військове наречений. Ніколи бабуся не розповідала, що з ним сталося і чому вона так неохоче спілкується з родиною, проте тоді малій Солі було до того байдуже.

Погожої днини вони обідали, а іноді й вечеряли на терасі її маленького будиночка. Бабуся Марта стелила скатертину, часом картату, а часом — у дрібні квіточки, розкладала такі ж серветки, срібні прибори й ставила посеред столу маленьку вазочку з квітами. Хай там як, а бабуся вважала, що навіть хліб зі смальцем треба їсти гарно. А ще вона пекла неймовірно смачну шарлотку. Чи то яблука були в неї особливі, чи борошно, чи, може, бабуся Марта нашіптувала якісь магічні слова над тістом, бо виходило завжди так смачно, що навіть вередлива до їжі Соля зажди просила ще шматочок і ще… А мама тільки й приказувала: «Як же ж смачно, Марто! М-м-м! Як же ж смачно!».

Будинок бабусі Марти був для Солі чарівною скарбничкою, куди лишень глянь — купа всіляких цікавинок. Часто Соля відкривала стару дубову шафу й витягувала звідти неабиякі дива: хутро невідомого звіра, трохи попсоване міллю, втім, комір із нього виходив розкішний; мереживні рукавички, мабуть, весільні, бабуся їх більше не носила, а от справжній пані вони дуже пасували; лаковані чорні туфлі на поясках і високих підборах, які так гарно цокали по підлозі. В нетрях горища можна було віднайти надзвичайні речі — старі платівки, пачки листів із чужоземними марками, гасові лампи, високі карафи, що припали пилюкою, і ще щось там було, щось важливе… Соля силкувалася впіймати примарний спогад, однак він вислизав, лише й стояло у вухах бабусине: «Пам’ятай, Солю! Пам’ятай…».

Минуло багато часу, і візити Солі з мамою до бабусі Марти ставали дедалі рідшими: випускні екзамени в школі, далі університет затягнув повністю, тоді одна робота, друга. Тільки й встигала Соля, що поцікавитися у мами, як там бабуся.

За кілька років Соля вийшла заміж, бабуся Марта приїхала на вінчання, елегантно вбрана: руки — у рукавичках, на плечах — шаль лавандового кольору, і вишуканий капелюшок поверх незмінного пучка на потилиці. От тільки постава бабусі змінилася. Вона привітала Солю, міцно обійняла й лиш промовила: «Солечко-сонечко, люблю тебе, моя хороша! Пам’ятай, мій дім — твій!». Тоді щаслива Соля не звернула на ці слова уваги, вона й так знала, що бабуся завжди рада їй, і поринула з головою у своє свято.

За півроку Соля отримала звістку від мами, що бабусі Марти не стало. Соля не могла повірити, як це бабусі нема. Вона завжди була, у своєму чудовому будиночку — то крутилася на кухні, то читала на терасі, то частувала вишневим джемом. Вона була тією константою в житті Солі, котра надавала їй рівноваги та впевненості, а як же тепер?..

А тепер Соля тримала в руках ключі й теку з паперами на будинок бабусі Марти. Вона тихо ввійшла до передпокою й удихнула знайомий із дитинства аромат — лаванди та ще чогось… Усі речі були на своїх місцях, здавалося, що бабуся просто вийшла в сад чи на базар, і навіть старий годинник розмірено цокав на стіні. Соля пройшла по усіх кімнатах, полила спраглі квіти, підбила подушки на канапі у вітальні, зняла із дзеркал простирадла. На очі трапився старий бабусин альбом, і Соля почала гортати сторінки, пригадуючи, як робила це раніше разом із нею, та раптом крізь павутиння думок почало виринати оте: «Пам’ятай, Солю! Пам’ятай…».

Різким рухом Соломія закрила альбом і рішуче попрямувала на горище. Вона крутилася серед різного мотлоху, заглядала в коробки, скрині, шукала сама не знаючи чого. Упріла, втерла чоло й оперлася на комин. Комин! Соля чітко побачила картинку, як вона, маленька, років семи, стояла у своїй рожевій сукенці на горищі поруч із бабусею, а та саме ховала за цеглинку мурованого комину невелику скарбничку. А тоді бабуся повернулася до Солі й промовила ті слова… Соломія кинулася шукати ту цеглинку, котра мала б вийматися, і після недовгих пошуків витягла її обома руками. У схованці лежав той скарб, котрий сховала бабуся Марта. Соля дістала скриньку, поклала її на коліна і, затамувавши подих, відкрила. Усередині лежало кілька пожовклих від часу листів, перев’язаних мотузкою. В одному писалося: «Lіebe Marta! Meіn Herz, es іst so schwіerіg so weіt von Dіr zu seіn…». Соля не дуже розуміла чужу мову, але тепер вона збагнула, чому любов її бабусі була родинним табу — її чоловік був німецьким офіцером. Тепер стало зрозуміло, чому родина не приймала «панянку» Марту. Поміж листів Соля намацала хустинку, зав’язану у вузлик. Усередині лежало два персні: більший — на чоловічу руку, і менший — на тендітну жіночу. Серце Соломії стислося в грудях, на очах забриніли сльози.

З усіма скарбами вона зійшла донизу й сіла в плюшевий фотель у вітальні. Вона ще довго перечитувала листи Йоганна до Марти, хоч і незнайомою мовою, та знала, там ішлося про любов. Потім вона відчистила потьмянілі від часу обручки й замінила засохлі квіти у вазі на свіжий, духмяний букет. Прочинила вікна, відкрила двері на терасу, стерла зі столу пил — і будинок ожив.

Пізно ввечері Соломія, вкрившись пледом, сиділа на терасі, з вітальні линули звуки музики, а терпкувате вино в пузатому келиху смакувало по-особливому. Вона відчувала цей дім і подумки подякувала бабусі Марті за нього, і раптом, на якусь мить, їй здалося, що усміхнена бабуся пройшла вітальнею у своєму накрохмаленому фартушку й прошепотіла: «Я знала, що ти пам’ятатимеш…».

Ярина Дейнека Сирник

Вечір дуже теплий і ніжний. Крізь відчинене в кухні вікно знадвору чується мукання корови й долинають міцні пахощі матіол. Бабуся Орися метушиться коло печі, щось тихенько наспівує. Настрій має особливий — такий, який буває, коли пече чоловікові сирник. Очі горять любов’ю, і їй так хочеться встигнути до приходу Романа. Вона старається щиро й зосереджено, її рухи вправні й упевнені, аж мимоволі здається, що сирник вийде не просто смачним, а якимось чарівним.

Невдовзі заходить до хати дідусь Роман і ще з порога гукає:

— Агов, Орисю! Знову чаклуєш?

І, вже зайшовши до кухні, додає:

— Все зробив, як ти сказала: курей закрив, корову загнав, кролів нагодував. Чи ж я не молодець? Давай уже свого смаколика!

— Молодець-молодець, — усміхається бабуся Орися і наливає в розмальовані кухлі теплого ще молока. Зніяковіло відрізає шматочок сирника і кладе чоловікові на тарілку.

Дідусь Роман ледь усміхається й починає їсти.

— Ох, жінко! Це ж як мене Всевишній любить, що тобою нагородив. Життя прожив і всього набачився, але твоєму сирнику з яблуками рівних не було й не буде.

— Та ж із любов’ю пекла, старалася… — відповідає бабуся Орися й повертається до Романа спиною, вдаючи, ніби щось шукає. А сама непомітно змахує зі щоки непрохану сльозу.

У свої сім десятків років сьогодні вперше відчула старість, бо вперше за їхнє з Романом довге й щасливе подружнє життя сирник для нього вийшов підгорілий. А він, як завжди, сказав, що кращого й бути не може. У той момент була особливо вдячна Романові за любов.