Теплий сніг

Інформаційне зведення:

Рішенням Наукової Ради припинено діяльність усіх наукових груп, за винятком груп дослідження акватрансформації, астрофізичних спостережень і дослідження фізики макропростору.

Для встановлення зв’язку з орбітальною станцією «Шпігель» створено групу міжпросторового зв’язку та локації.

На пошуки геологічних та гляціологічних партій, що працюють в умовах відкритої місцевості, вийшло три рятівних загони.

Уведено ліміт на воду…

1

Косташен рвучко сів на ліжку, і воно, піддатливо прогинаючись, набуло форми крісла. Нервово хрускотнув пальцями і з ненавистю поглянув на ящик крелофоніки, що стояв у кутку готельного номера. Концерт мав давно вже закінчитися, була середина ночі, але ніхто з трупи до готелю ще не повернувся. Навіть Брі.

Стіни кімнати, здавалося, тисли на Косташена, змикались навколо нього, як у похмурих оповіданнях Едгара По, і викликали атавістичну клаустрофобію. Та на саму лише думку про розблокування вікна йому ставало іще гірше. Що він там побачить? Глупу ніч. І сіре, землисте, без єдиної зірочки небо, яке ось уже п’яту добу (П’яту? Так, уже початок п’ятої доби) тисне на засніжену пустелю. Косташен міцно замружився, зціпив зуби, намагаючись спинити тремтіння в пальцях. І занесла ж його сюди лиха година!

Гастролі для Одама Косташена обіцяли бути недовгими. На Сніжані він давав свій передостанній концерт, потім у системі Гарднера, куди їхню трупу мав доставити транспорт, що постачав Сніжану водою, було заплановано його останній виступ, і — повернення на Землю. Та непередбачені обставини зламали цей чіткий, вивірений ним самим графік гастролей…

Від природи нервовий і запальний, Одам Косташен не любив непередбачених обставин. Не любив поспіху й метушні. У повсякденному житті намагався підтримувати розмірений і спокійний ритм, що не порушувався роками. Ранкова репетиція, двогодинна прогулянка в парку, потім прослухування нових крелофонічних записів (зрідка, якщо тема дуже йому імпонувала, збігалася з його настроєм, імпровізував на репетиційній крелофоніці), знову — тепер уже короткий — відпочинок і нарешті вечірній концерт. Так він накопичував енергію, яку потім до останку вихлюпував на своїх концертах. Цей розпорядок він змінював рідко із величезною неохотою. А якщо вже й вирушав на гастролі, то заздалегідь грунтовно обмірковував і зважував усе до найдрібніших деталей. Звичайно, в його затворницькому житті зустрічались і непередбачені обставини, особливо нервували вдосконалення крелофонічної апаратури, коли доводилося місяцями пристосовуватися до нових характеристик звучання, сприйняття і змінених амплітуд сплесків емоцій. Але все це були труднощі, так чи інакше пов’язані з його роботою, і він їх зрештою долав. Зараз же обставини були зовсім іншого порядку. Виплеканий Косташеном особливий світ, світ звуків, барв і запахів, прекрасних видінь, вибухнув, а сам він був викинутий у незрозумілий, непотрібний йому реальний людський світ.

Косташен потягнувся всім тілом. Потрібно розслабитися, відволіктися… Він викликав інформатор, і зі стіни випливла маленька фіолетова куля й застигла посеред кімнати.

«Що будемо дивитися?.. — мляво подумав Косташен. — Ну хоча б куди ми потрапили».

— Зоряний атлас, — мовив він. — Каріатида.

Кімнату заполонила темрява. Поступово з неї виникло жовтогаряче сонце.

— Каріатида, — залунав безбарвний голос. — Зірка спектрального класу СЗ, стійка, маса 2,14 10³³ /1,068 Сонячної, лінійний діаметр — 1 390 000 км, густина — 1,36 г/см³, температура на поверхні — 5300°К. Координати за шкалою Ройзмана на сьогоднішній день — 341, 148; 218, 046, 49, 670 (дані вказано в парсеках по відстанях від пульсарів із частотою 0,241; 0,013; 1,430 відповідно). Відстань до Землі…

— Годі! — перервав Косташен. — Планетна система!

— Планетна система, — слухняно відгукнувся голос.

Каріатида почала зменшуватись і віддалятися, а з простору повільно випливла ідеально біла планета із сяючою атмосферою.

— Сніжана, — продовжував голос, — єдина планета зірки Каріатиди… Склад атмосфери: азот — 76,4 %, кисень — 20,2 %, аргон — 3,39 %, інші гази — 0,02 %… Коливання середньодобової температури ±10–15 °C…Флора — відсутня… Фауна — відсутня… Сніжану занесено до Червоної книги планет, що відповідають стандарту Грейєра — Мойсеева… Наукові центри, бази, орбітальні станції і міста: академмістечко Центру космічних досліджень (філія).

Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.

— Населення на сьогоднішній день — 12 436 чоловік… Орбітальна станція класу «Шпігель», — зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. — Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети — 418,6 км, мінімальне — 398,2 км, період обертання — 1 година 31 хвилина. Змінний персонал — 36 чоловік. Стандартна база «Північний полюс» — 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н₂0 кристалічна — температура плавлення +44,63 °C/. Висота снігового покриву від 100 до 200 метрів. Аномально висока температура плавлення снігового покриву не з’ясована. Висунуто гіпотези…

І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.

— Заходьте!

До кімнати увійшла Брітта.

— Можна? Ти не крелофонуєш?

— Можна, — Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. — Невже концерт тільки-но закінчився?

— Так, — вона чомусь зніяковіла. — Нас довго не відпускали…

— А хто був на крелофоиіці? Байрой? — ущипливо запитав він. — Та ти сідай, — похопився і швидко створив для неї крісло.

Брітта обережно сіла.

— Ода…

— Нездара… — процідив крізь зуби Косташен. — Слави йому схотілося!

Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.

— Ода, — тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. — Чому тебе сьогодні не було з нами?

— Тому що я дав тут уже всі свої концерти! — Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. — А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?

Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.

— Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги…

Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.

— Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице…

— Ода, — раптом ледь чутно запитала вона, — ти боїшся?..

Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.

— Ні! — Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. — Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі — як його там? — і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, - що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.

— Не треба так, Ода, — боязко почала Брітта. — Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен…

— А як треба? — Косташен не на жарт розлютився. — Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?

Брітта підвелася.

— Ні, ти посидь!

— Вибач, — вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, - але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду…

Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.

— Відчини, — сказала твердо.

Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.

— Ти… Ти не залишишся?

— Ні. Сьогодні. - ні, - і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: — Не треба. Випусти мене.

— Іди, — ледь чутно вимовив він і розблокував двері.

Брітта мовчки вийшла з кімнати.

Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася — і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.

Її почало тіпати.

«Мені страшно. Усім нам страшно, — подумала вона, охопивши себе руками. — І кожен — зі страхом наодинці». Вона згадала концертний зал, глядачів, що приймали їх тепло й щиро. Вони не бояться. Тут їхній дім, їхня робота. А хто ми? Співучі пташки, що спустилися з райських кущів на тлінну землю… Світлана, так та навіть усміхатись не могла на сцені і відразу пішла до себе в номер, пославшись на головний біль. Байрой, хоч і був сьогодні в ударі і перевершив самого себе, не міг позбутись незвичної для нього скутості у виконанні. Ну, а про Косташена взагалі говорити нічого. Для нього існує лише світ крелофонії, а все інше його просто дратує… Ода, Ода!..

Брітта вийшла на середину кімнати і опустилась у крісло, що послужливо виросло біля неї.

— Треба перевдягтись, — вголос подумала вона.

Стіна слухняно розсунулась, відкриваючи шафу, але Брітта навіть не зробила спроби підвестися: якась неймовірна апатія скувала її, не хотілось нічого робити, навіть ворушитися. І голова була порожньою, важкою, без жодної думки. І не виникало жодних бажань…

Брітта не змогла б сказати, скільки часу просиділа так — хвилину, годину чи більше. Час повністю зник для неї. Та коли врешті-решт опам’яталась і розблокувала вікно, вже світало.

Страх знову повернувся до неї, вона підвелася з крісла і повільно підійшла до вікна. Над академмістечком розгорявся сірий, неживий світанок.

Брітта вперлася в холодний пластик долонями і чолом. Містечко іще спало. Слабка поземка мела по його вулицях нетанучий сніг. Було порожньо, тихо, зверху тисло сіре, важке, неначе пластилінове небо. Раптом із-за обрію вистрибнула велика мерехтлива зірка і поволі почала підніматись по небосхилу. Брітта стрепенулася було, але швидко зрозуміла, що це таке, і відразу знітилася: орбітальна станція «Шпігель».

— Як же довго це буде тривати?.. — з тугою прошепотіла вона.

2

Із третьої спроби Кратов прорвав заблоковані двері й просто-таки вдерся в лабораторію.

— Усе працюєш, затворнику, — мовив він, розстібаючи комір і витираючи піт із чола. — Ху, жарко!

У лабораторії було темно, миготіли далекі зорі, бубонів голос інформатора, а посередині висіло вугільно-чорне веретено.

— Здрастуй, Алеку, — стомлено відказали з темряви. — Проходь, якщо вже зміг прорватися.

Кратов з побоюванням ступнув уперед і відразу ж боляче забив коліно об величезну конструкцію, силует якої вималювався в темряві.

— Чорт! — лайнувся він. — Зараз я вам улаштую маленький розгардіяш!

— Добре вже, — в голосі пролунав жаль. — Якщо ти зламав двері, щоб мене побачити, то про яку роботу може йти мова?

Величезне чорне веретено зникло, повільно почало світлішати.

— Проходь.

У заставленій приладами лабораторії Кратов насилу відшукав очима Кронса. Той сидів за якоюсь установкою — визирала лише його голова — і дивився на Кратова втомленими запаленими очима.

— Мотлоху тут у тебе, як у Плюшкіна, — невдоволело пробурмотів Кратов і обережно обійшов схожу на готового до стрибка багатоногого хемопандра установку, що стояла в нього на шляху.

— Здаси новий корпус, буде ще більше, — бадьоро запевнив Кронс. — Проходь, сідай.

Кратов добрався до нього і сів у запропоноване крісло.

— Не спав? — Чи то запитав, чи то констатував Кронс. — Знову засідали до самого ранку… Ну і що ви там нового надумали в Раді?

Кратов розстебнув куртку і почав масирувати ділянку серця.

— Пригостив би кавою, чи що, — попрохав він. Кронс невесело мугикнув.

— Навіть якби Рада не наклала вето на воду, ти в мене міг би тільки мріяти про каву. Коли вже ти всерйоз зацікавишся власним серцем?

Кратов слабо відмахнувся, поліз у кишеню, дістав пігулку поліклетаміну і ковтнув її. Кронс похитав головою.

— Ну, а тепер давай викладай, навіщо прийшов. Адже ти останнім часом до мене просто так і не зазирнеш.

— Ти ж мене кавою не пригощаєш, — відказав невесело Кратов, застібаючи куртку. Біль у серці поступово стихав. — Будемо вважати, що цього разу я прийшов до тебе як до спеціаліста в галузі фізики макропростору. Мені потрібен максимум інформації про Чорні Кокони.

Якусь мить Кронс пильно дивився на Кротова і тільки мовчки жував губами.

— Ти вже… звертався по довідку до інформатора? — нарешті спитав він.

— Авжеж, — кивнув Кратов. — Але там практично нічого немає.

Інформація справді була мізерною: історія відкриття трьох відомих людству Чорних Коконів та куценькі дані спостережень за ними. Перший Чорний Кокон із розміром по осі більше двох парсеків було вікрито п’ятдесят шість років тому в системі Друянова. Другий, за розмірами приблизно такий самий, знайшли в двадцять шостому секторі і, нарешті, третій, найменший із них, усього в дві сотих парсека, виявили років п’ятнадцять тому недалеко від системи Джонатан. Проіснувавши вісім років, він несподівано розкрився, розтягнувши свої дві сотих парсека у півтора парсека вільного простору. Біля Коконів було створено стаціонарні станції спостереження, однак інформація про них була надзвичайно бідна. Чорні Кокони поглинали всі види випромінень, самі при цьому нічого не випромінювали, не мали жодних відомих людству полів і в той же час не пропускали всередину матеріальних тіл. Але найменше подобалась Кратову не відсутність інформації про Чорні Кокони, а тривалість їхнього існування, що не обмежувалась ані століттями, ні навіть тисячоліттями. Кронс знову пожував губами.

— Боюся, що знаю не більше…

— Та що я — мушу обценьками все з тебе витягати? — спересердя ляснув себе по коліні Кратов. — Невже за п’ятдесят років ніхто з вас не вигадав хоч поганенької теорії?!

— Якщо це, звісно, можна вважати теорією… — знизав плечима Кронс. — Років через десять після відкриття першого Кокона Фредіссон висунув одне припущення, засноване на його ж моделі пульсуючих галактик. Ядра галактик, згідно з його моделлю, періодично викидають матерію-простір, за рахунок чого і відбувається розширення нашого Всесвіту. Простір, тривіально висловлюючись, зморщується і жолобиться, в той час як галактики являють собою субстанції, які безперервно пухнуть і розштовхують одна одну. Природно, що в суміжних із іншими галактиками зонах цілком можливе утворення своєрідних згустків, а точніше — згортків простору. Втім, це не виключає утворення подібних згортків простору і в самих галактиках. На жаль, у суміжні зони ми поки що не проникли і не можемо стверджувати, що Чорні Кокони — це і є згортки Фредіссона. Так що можна сказати, Алеку, — Кронс іронічно посміхнувся, — нам казково пощастило, що Чорний Кокон утворився саме навколо Каріатиди і ми нарешті зможемо помацати його ізсередини.

— Еге ж, пощастило… Друа зі своїми хлопцями просто на сьомому небі від щастя…

— Так чого ж ти усе-таки прийшов? — різко запитав Кронс. — Гадаєш, я повірив у цю казочку про відсутність інформації? Адже про все, що я тобі зараз розповів, ти давно вже дізнався на Раді від самого Друа.

Кратов здивовано підняв брови і з цікавістю поглянув на Кронса, точніше, на його лису, блискучу голову, що визирала з-за установки.

— Своєрідна в тебе манера приймати гостей, — відзначив він. — Виставив голову, як лялька, з-за ширми… Слухай-но, може, ти там голий сидиш, га?

— Ти б краще не відбрикувався, — усміхнувся Кронс.

— Що ж, припустимо, я до тебе прийшов як до давнього приятеля…

— …котрого ти останнім часом відвідуєш лише в разі крайньої потреби, — докинув Кронс.

— Повторюю: як до свого давнього приятеля, щоб почути твою відверту думку про всі кроки, що їх здійснює Рада в становищі, що склалося на сьогодні.

Кронс ізнов пожував губами.

— Ну припустимо… Припустимо, що ти справді прийшов до мене саме з цього приводу… Так би мовити, взнати думку збоку, або ж ходіння Гарун-аль-Рашида в народ. Що ж, моя думка принаймні безстороння. Дозволь тебе запитати, навіщо ви заборонили роботу всіх наукових груп?.. Щоб посилити стан пригніченості, дати людям відчути їхню непотрібність, показати марність наших зусиль? Сидіть, мовляв, і чекайте, доки дядечки з Ради придумають що-небудь. А дядечки тільки те й знають, що засідають вдень і вночі, деруть горлянки, приймають ідіотські рішення, — вибач, але я справді вважаю, що твоя поведінка, м’яко кажучи, нерозумна — ковтати замість кави транквілізатори і сподіватись на чудо.

— А що ти запропонував би?

— Пропонувати в цьому випадку має Рада, а наша справа — приймати або ж відкидати ваші пропозиції. Та, на жаль, демократичні рішення зараз стали неможливими, оскільки Рада перейшла до прямої диктатури.

— У тебе все?

— Можу продовжити в тому ж дусі. Тебе це влаштує?

— Дякую, не треба, — Кратов похитав головою. — А слова які: рішення, демократія, диктатура… У складі Ради двадцять чоловік, які представляють не лише ведучі наукові групи академмістечка, а й такі, що відають будівництвом, постачанням, харчуванням тощо, — і це ти називаєш диктатурою? Так, ми не виносимо своїх рішень на загальне обговорення, але хіба ти не вважаєш, що зараз становище на Сніжані надзвичайне? Саме тому всі наші рішення обговоренню не підлягають. Далі. Ти скаржишся, що ми не даємо вам працювати, законсервували діяльність усіх наукових груп і тим самим кинули людей у депресію, так?

Кратов очікувально глянув на Кронса.

— Ну так, — погодився той.

— Взагалі-то це правильна думка, але занадто вже однобічна. Ну, а якщо вже відверто, то мене завжди вражала і продовжує вражати якась аномальна обмеженість більшості вчених у життєвих питаннях. Ви просто до такої міри закопались у науку, що повернути вас до дійсності можна, лише відібравши цю цяцьку. Але й тоді ви продовжуєте кричати тільки про одне: чому вам заважають працювати? Ми всередині Чорного Кокона? Прекрасно, про це можна тільки мріяти! Шкода, звісно, що нема всієї необхідної апаратури, але ми і з допомогою тієї, що є, знімемо такі дані, що всі охнуть! Життєві ресурси? Які ще там життєві ресурси? А-а, так кажуть же, що продукції оранжерей вистачить на всіх із лишком! Тільки чому в нас відключили енергію? На якій підставі? — Кратов перевів подих. — Ну, а вода, запасів якої навіть при урізаному розподілі вистачить максимум на півтора місяця? Що ви про це думаєте? Сподіваюсь, ви не збираєтесь вгамовувати спрагу за рахунок місцевих ресурсів, тим більше що за п’ятнадцять років вивчення цієї проблеми нікому не вдалося здійснити перехід зі снігу-44 до води-0?

— Не треба, — скривився Кронс. — Адже ми з тобою давно вже не хлопчаки, навіщо так згущувати барви? І вихід у нас все ж таки є, ти це чудово знаєш. Щоправда, вихід не дуже приємний… Та не марно ж їв свій хліб Шренінг?

— Акватрансформація? — примружився Кратов. — Десять років лабораторних дослідів по заміні в живій клітині води-0 на воду-44? А ти знаєш, що досліди на пацюках дають лише вісімдесятипроцентну гарантію?

— Знаю, — Кронс посміхнувся. — Здається, ми помінялися з тобою ролями. Тепер я мушу пояснювати директорові академмістечка те, що вирішено сьогодні на Раді.

— Ну-ну? — зацікавлено підвівся з крісла Кратов.

— Про це, до речі, давно вже всі знають. Якщо протягом двох місяців — здається, такий у нас запас води? — не станеться розгортки Кокона, то всі ми змушені будемо пройти через акватрансформацію. А розгортка, — я, мабуть, майже точно процитую слова Друа на Раді, - відбудеться нескоро.

— Настільки точно, що в мене мимоволі виникають деякі підозри… Засідання Ради зараз ведуться за зачиненими дверима і з заблокованим зв’язком. А втім, може, в тебе є жетон інспектора Комітету статусу людини, який дозволяє знати все?

Кронс знизав плечима.

— Якщо добре знаєш Друа і маєш ту саму інформацію про Чорні Кокони, що й він, то для цього не потрібно жетона.

Кратов почав обома долонями розтирати обличчя.

— Мене, однак, цікавить, хто ж він, цей інспектор, і чому досі не відкрився в такій екстремальній ситуації. Адже ж сидить він зараз десь, можливо, навіть у Раді, спостерігає, слухає, оцінює… - Кратов різко хитнув головою, намагаючись відігнати сонливість, що раптом напосіла на нього. — А втім, облишмо інспектора у спокої. Вирішивши питання про акватрансформацію, ми підійшли до іншого: чому припинено діяльність наукових груп? Сама вже акватрансформація вимагатиме величезної кількості енергії, якої в нас не так уже й багато. Крім того, належить забезпечити хоча б мінімум життєвих умов для акватрансформованих людей, а для цього потрібно: перепрограмувати синтезатори на випуск білка на основі води-44; побудувати нові оранжереї, де можна буде вирощувати акватрансформовані рослини, — на самому білкові довго не протягнеш; встановити в будинках кондиціонери з оптимальною температурою градусів так шістдесят п’ять; забезпечити людей теплим одягом, якого, до речі, у нас взагалі немає! Нарешті, вигнати вас із лабораторій і пристосувати їх під житлові приміщення, тому що, хай тобі буде відомо, сорок відсотків житлових котеджів побудовано з підручного матеріалу, тобто з льоду-44. Але й це не все. Є ще одна причина, з якої припинено діяльність усіх наукових груп. Зараз у полі знаходяться вісім геологічних і гляціологічних партій, зв’язку з ними немає, як нема його і з обома базами та зі «Шпігелем». Передавач мовчить, радіо — теж. Якась неймовірна магнітна буря, лазерний промінь у цьому згорнутому просторі тремтить і вібрує… І тому нам потрібні зараз люди діла, такі, що вміють організувати будівельні роботи, провести рятувальні експедиції, перепрограмувати синтезатори, налагодити кондиціонери, добитися зв’язку хоча б зі «Шпігелем», а не просто вчені, що вміють лише жонглювати мільйонами електроновольтів, яких у мене, до речі, і немає.

— Так, — прицмокнув губами Кронс. — Дякую за відвертість. Але чим я можу тобі допомогти, адже ти црийшов сюди не тільки для того, щоб пояснити мені ситуацію?

— Частково й для цього, — стиха мовив Кратов. — І от тепер, коли ти знаєш біль-менш усе про стан справ, я хотів би почути твою думку: якби ти був на моєму місці, коли б ти розпочав загальну акватрансформацію?

Кронс нарешті вийшов з-за пульта. Сухенький, малий, у завеликому на нього, вкритому численними складками комбінезоні, він повільно пройшовся по лабораторії, немовби розминаючи ноги.

— Адже ти давно вже вирішив це питання сам, — несподівано зупинившись прямо перед Кратовим, сказав він.

Кратов лише мовчки похилив голову.

— Ну, гаразд, — Кронс знову почав крокувати по лабораторії. — Я спробую поставити себе на твоє місце… Отже, що в нас є і чого в нас немає? Є запас води на півтора місяця і немає жодних житлових умов для акватрансформантів. На мою думку, розумним було б спершу підготувати нехай мінімальну базу життєзабезпечення і лише потім розпочинати акватрансформацію. — Кронс подивився Кратову прямо в вічі: — Але ж ти вирішив розпочати акватрансформацію негайно?

Кратов спокійно зустрів цей погляд.

— Так.

— Чому? Адже в нас принаймні місяць у запасі.

— Нема в нас місяця, — рівно проказав Кратов. — Навіть дня в нас немає. Тому що живуть на Сніжані.крім нас із тобою, ще й маленькі люди. Діти. Чотириста тридцять дев’ять дітей, що не досягли вісімнадцяти років. Їх що, теж до Шренінга?

— Так ось чому ти до мене прийшов, — задумливо мовив Кронс і раптом стрепенувся: — Алеку… а якщо… Кокон… завтра…

— Якщо… — Кратов відвів очі, і вся його фігура, ще мить тому зібрана, підтягнена, якось відразу осіла, він розслаблено відкинувся на спинку крісла. Руки нишпорили по кишенях у пошуках поліклетаміна. — Якщо ми проведемо акватрансформацію зараз, протягом двох тижнів, то дітям вистачить води на два роки…

3

Пола довго стояла в дверях дитячої кімнати. Дівчатка ще спали. Крізь прозору плівку манежу видно, що Станка цілісіньку ніч воювала з постіллю. Подушку вона ногами заштовхала в куток, під головою лежить ковдра, простирадло обгорнуте навколо талії, а сама Станка солодке спить посеред цього безладдя і вві сні з насолодою смокче великий палець правої руки. Ларінда ж, на відміну від молодшої сестрички, як лягала спати на бік, підклавши під щоку долоню, так і прокидалась у тому ж положенні.

На спектрофлюоритовій стінці в танку застигли різноколірні мультизайці та сміхотливі лепусенята. Пола зітхнула й стерла їх зі стіни. Кінчаються дитячі казки…

Вона схилилась над манежем, дивлячись на рожеве дитяче тільце, і раптом її охопила нестримна хвиля ніжності, захотілось схопити Станку на руки, розтермосити, притиснути до себе, поцілувати…

Пола відсахнулась від манежу. Відчувала: ще мить — і вона не зможе стриматися, розридається вголос і налякає дітей.

Підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Каріатида стояла вже високо над обрієм, і сніг на вулиці різав очі. Абсолютно сухе, тепле повітря відразу ж забило легені, і Пола закашлялася. Це допомогло їй оволодіти собою.

«Усе, годі. — Вона здмухнула волосся, що впало на чоло. — Не можна, щоб діти побачили тебе такою. Будь веселою і життєрадісною, начебто нічого не скоїлося».

Пола повернулася і гучно сплеснула в долоні.

— Годі спати, соньки. Пора вставати. Півень проспівав!

На спектрофлюоритову стіну скочив вогненний півень і оглушливо кукурікнув.

Пола стягла ковдру з Ларінди, потім перехилилася через манеж і спробувала розбудити Станку.

— Ну-ну, досить потягусики робити, розплющуй оченята!

Вона поляскала Станку по спині, але у відповідь долинуло лише невиразне муркотіння.

— А от я зараз води холодної принесу, — пообіцяла Пола, і Станка, злякано здригнувшись, відразу ж розплющила очі.

Мати підхопила її під пахви й поставила на підлогу.

— Ось так воно краще. Поглянь, уже гноми давно на зарядку вишикувались, тебе чекають.

На передньому плані спектрофлюоритової стіни сім веселих гномів у різнобарвних шароварах почали робити ранкову зарядку. Трохи далі, на задньому плані стереозображення, дівчинка в трико виконувала вправи за системою Страдіссона. У кімнаті все дужче відчувався запах соснового бору, ранкової свіжості, ніби узлісся, де вистрибували зараз дівчинка та гноми, справді було поряд. Звідкілясь із-за розлогих сосен хрипким метрономом відміряла час зозуля, а в росяній траві сюрчали коники.

Пола рвучко відвернулася. Поштовхом руки відіслала ліжко та манеж у протилежну стіну, де постелі пройдуть дезобробку і ввечері повернуться на свої місця чистими й випрасуваними.

Ларінда позіхнула й, ставши навшпиньки, потягнулася. Потім відразу ж, без жодного переходу, вигнулася у місток.

— А я не хочу з гномами, — закапризувала Станка. — Я хочу, як Лалінда!

— Лалінда, Лалінда! — передражнила її старша сестра. Вона пружно відштовхнулась і перейшла із містка у стійку на руках. — Спершу «р» навчись вимовляти.

Станка набурмосилась і почала колупати ногою штучне трав’яне покриття підлоги.

— Що сталося, Станко? — спитала Пола. — Дивись, як Прошка весело зарядку робить!

Станка спідлоба позирнула на гномів.

— А чого вона длазниться!

Мати всміхнулась і погладила Станку по голові.

— Вона просто забула, що сама була такою ж.

Ларінда лише знизала плечима й, стріпнувши коротким волоссям, почала на місці крутити колесо.

Полі стало сумно. От уже й виросла старша донька. Чомусь ми, батьки, помічаємо це тільки тоді, коли скоїться щось із нами самими, коли ламається звичний ритм життя, з очей спадає полуда повсякденності, а з плечей — звичний тягар монотонних турбот. І ти раптом помічаєш; що на скронях у твого чоловіка прозирнула сивина, а в самої в куточках очей зібралися зморшки, що не піддаються масажу. А діти починають відмовчуватись при твоїх настирливих розпитуваннях, у них з’являються якісь свої таємниці, свої інтереси, формується непомітно для тебе й незалежно від тебе своє життя. І тоді ти усвідомлюєш, що твоя опіка їм уже не потрібна. Вони стали дорослими…

Ранкова зарядка скінчилася, і гноми, вихопивши з високої трави рушники, побігли до струмка вмиватися.

Пола знову плеснула в долоні.

— На превелику радість моїх дітей, бруднуль і невмивак, — виголосила вона, — вмивання відміняється!

— Ул-ла-а! — аж застрибала на місці Станка. Ларінда ж лише скоса кинула здивований погляд на матір.

— Відсьогодні ми будемо обтиратися снігом, — продовжувала Пола. — А тому всім одягти купальники і за п’ять хвилин бути в коридорі. — Вона рушила до дверей і вже звідти, обернувшись, підморгнула: — Усім зрозуміло? Вперед!

Пола зазирнула до їдальні, замовила сніданок, а потім зайшла до себе в кімнату, щоб скинути халат і вдягти темні окуляри. І тут її викликали зі Шкільного містечка. Вона відповіла на виклик, і в кутку кімнати репродукувався старший вихователь.

— Добридень, Поло.

— Добридень.

— Вибачте, що турбую вас так рано. Боявся пізніше не застати. Річ у тім, що вчора ви, забираючи дітей, не сказали нам, коли вони повернуться…

— Боюся, що я вам цього і зараз не зможу сказати… Старший вихователь похитав головою.

— Сподіваюсь, вони не багато пропустять по програмі? — спитала Пола.

— Ні. Гадаю, вони нічого не пропустять. У Шкільному майже нікого не залишилось… Вибачте, що потурбував. До побачення. Передавайте вітання Іржі.

І тут витримка на мить полишила Полу.

— Іржі пішов учора ввечері, - схлипнула вона. — Добровольцем.

Вихователь змінився на лиці. Якийсь час мовчав, потім сказав заспокійливо:

— Нічого, Поло. Будемо сподіватися, що все пройде нормально. А моє вітання Іржі все-таки не забудьте передати.

Пола боялася знову зірватися, тому лише мовчки кивнула і відключилася. Безцільно пройшлася по кімнаті, повільно скидаючи халат. Напросилася на співчуття…

— Мамо! — гукнула Станка із коридора. — Ми вже готові!

Пола здригнулася і провела рукою по обличчю. Вона мусить стриматися. Мусить, мусить, мусить… Зітхнула й, так і забувши вдягти окуляри, вийшла в коридор.

— Готові? — весело перепитала. — Тоді уперед!

Пола підхопила Станку на руки і разом із Ларіндою вибігла на ґанок. Тут вона легенько підштовхнула Ларінду, й вони всі втрьох опинились у заметі. Знявся вереск, і почався гармидер.

— Ой, мамочко! Ой, мамочко! — тільки повискувала Станка, поки мати натирала її снігом.

Потім вони грали в сніжки, й Полі дісталося більше за всіх, адже їй довелося битися проти двох. Нарешті помітила, що діти вже стомилися, вдала з себе переможену.

— Здаюся, здаюся! — змахнула руками.

— Перемога! — радісно вигукнула Ларінда і кинула останню сніжку в стіну дому.

— Ура-а! — підхопила переможний клич Станка і, підстрибнувши, почепилася матері на шию.

— Чудово! А тепер — у душову! — наказала Пола і, взявши доньку за плечі, повернула її обличчям до дверей. — Ларіндо! Прийміть іонний душ, перевдягніться і йдіть до їдальні снідати. І допоможи Станці одягнутися!

Пола простежила, щоб за дівчатками затяглась перетинка іонного душу. З умиванням, здається, покінчено. Вона провела долонею по плечах. Неприємне відчуття — тіло немов натерте парафіном. Сніг при розтиранні топився під пальцями й відразу ж застигав на тілі неприємною тонкою кіркою. Доведеться все ж таки відмінити подібне вмивання і обтиратися мокрим рушником, нехай навіть за рахунок зменшення своєї добової дози.

Пола пройшла до себе і натягла прямо на голе тіло комбінезон із біотрату. Цупка сіро-зелена тканина спочатку складками висіла на ній, але поступово почала стискатись, облягаючи тіло. Шкіру почало легенько поколювати- біотрат почав переробку виділень шкіри. Шкода, що цей матеріал ще не пройшов повної експериментальної перевірки. Якби дітям дозволили носити комбінезони з біотрату, то проблема умивання сама собою відпала б.

Насилу вичесавши з волосся парафіноподібний сніг, Пола глянула в дзеркало, знайшла свою зачіску задовільною і повернулась у їдальню, щоб накрити на стіл.

— Годі мньохатись! — гукнула вона в коридор, скінчивши сервірування столу. — Чи скоро ви там?

— А ми вже тут! — крикнула Станка, із гучним тупотом вриваючись до їдальні. — Чим ти нас будеш годувати?

— Тим, що на столі, - відповіла мати.

Слідом за Ставкою до їдальні увійшла Ларінда, самостійно виростила собі стілець і мовчки сіла.

— Ой, полуничка! — захоплено пролепетала Станка.

Мати легенько ляснула її по руках.

— Спочатку з’їмо кашу, а вже потім — полуниці.

Станка наприндилась було, але її увага швидко переключилась на інше. Вона підвелася зі свого стільчика й перелічила прибори на столі.

— А тато з нами лазом хіба не буде снідати? — спитала розчаровано.

У Поли перехопило горло. Вона гарячково намагалася щось вигадати, та її випередила Ларінда.

— Тато поїхав у відрядження, — повільно проказуючи слова, мовила вона і пильно подивилась на матір. — Його терміново викликали вночі.

Знає. Вся кров прилинула до обличчя Полі. Вона похилила голову, щоб не зустрічатись із уважним поглядом старшої дочки. Знає. Ну, що ж, вона вже доросла…

— А коли він повернеться?

— Станко! — підвищила голос Пола. — Ти сюди їсти прийшла чи розмовляти?

— А якщо…

— А якщо ти будеш базікати, то не одержиш полуниці.

Пола мигцем позирнула на Ларінду. Дочка, як і раніше, дивилась на неї не по-дитячому пильно. Мати взяла ложку і знову поклала її на стіл.

— Їж, Ларіндо, — стиха мовила вона, дивлячись, як Станка ображено копирсається ложкою в тарілці.

Їли мовчки. Пола швидко проковтнула свій сніданок, навіть не відчувши його смаку, і тільки після цього наважилася знову поглянути на дочок. Ларінда вже доїдала свою порцію — їла вона машинально, дивлячись кудись убік. Станка ж усе ще вередливо длубалась ложкою в кащі.

— Станко! — суворо сказала мати. — Їж швидше. А то ми з Ларіндою зараз візьмемось за полуниці, і тобі нічого не залишиться.

Станка стрепенулася:

— Я залаз, мамо! — запхнула до рота повну ложку каші й прошамкотіла: — Я швидко!

У цей час пролунав сигнал виклику. Пола хотіла відразу ж дати дозвіл, але щось її зупинило.

— Хто? — несподівано слабким голосом запитала вона.

— Редьярд Шренінг. Лабораторія акватрансформації.

Пола скочила і знову сіла. Обличчя її взялося червоними плямами.

— Зараз!

Вона знову зірвалася зі свого місця, відібрала у Станки ложку, зняла її зі стільця.

— Ідіть! Ідіть до себе в кімнату. Ларіндо, забав там чимось Станку.

— А полуниці? — обурилася Станка. — Мамо, а як же; полуниці?

— Ось вам полуниці, цукор, сметана, ложки, тарілки, ну, йдіть же! — Пола мало не виштовхала дівчат у коридор.

Якусь мить вона постояла, притулившись спиною до блокованих дверей, важко дихаючи.

— Так, — нарешті дозволила вона.

У кутку їдальні з’явився високий худорлявий чоловік у біотратовому комбінезоні.

— Поліна Бронт? — спитав він, дивлячись на неї втомленими, сумними очима. — Добридень.

— Що з ним? — забувши привітатись, видихнула із себе Пола. — Він… живий?

— Живий, — кивнув Шренінг. — І житиме, — випередив вій її наступне питання.

— Живий… — по щоках Поли побігли світлі сльози.

Шренінг відвів погляд.

— Вибачте, але я вам іще не все сказав.

Пола посилено закліпала очима, намагаючись спинити сльози.

— Що?!

— Ваш чоловік житиме, — повторив Шренінг. — Однак я мушу вас попередити. Річ у тім, що процес акватрансформації пройшов не зовсім вдало…

Серце Поли зупинилося.

— Він…

— Ні! — жорстко обірвав її Шренінг. — Клітини головного мозку вашого чоловіка не постраждали. Проте акватрансформація деяких внутрішніх органів, а також правої руки відбулась не повністю. Ми, звичайно, зробимо все можливе, щоб поставити його на ноги. Але цілковитою регенерацією організму вашого чоловіка ми зараз займатися не маємо права. Боюся, що в найближчі півроку взятись за його активне лікування не буде можливості.

Пола заплющила очі.

— Це нічого, — прошепотіла вона. — Головне, що він живий…

— Вибачте, — тихо мовив Шренінг і відключився.

Пола нічого не чула й не бачила. Живий. Живий. Він живий, і це найважливіше.

Нарешті вона уривчасто зітхнула й витерла сльози. І лише тут помітила, що Шренінга в кімнаті вже немає. Ніби омитий і оновлений її сльозами, навколишній світ знову став ясним і привітним.

Легким поштовхом Пола відіслала обідній стіл на кухню, вийшла в коридор і обережно зазирнула до дитячої кімнати.

Ларінда сиділа в кріслі біля вікна, заклавши ногу на ногу, і дивилася на Чорний Кокон, що обертався перед нею. Ледь чутно бубонів щось голос інформатора. Станка ж улаштувалася прямо на підлозі посеред кімнати. Перед нею стояла тарілка, на якій ще залишилось кілька полуниць…

4

Марта вимкнула будильник і заховала його під спальник. Потім озирнулася — чи не збудила кого? Здається, ні. Всі спали. Вона обережно зібрала свій одяг і, відхиливши запону намету, вислизнула назовні.

Було дуже рано, і Каріатида ще не зійшла, та снігове поле вже виблискувало сріблом. Марта відкинула назад голову. Передранкових зірок не було. Тільки самотня райдужна цятка орбітального супутника «Шпігель» перетинала непоспіхом сіре, землисте небо. Марта кинула прямо на сніг свій комбінезон і розпочала ранкову зарядку. Трохи розім’явшись, вона залізла в душову кабінку й хвилин п’ятнадцять із задоволенням хлюпалася під теплими струменями. Нарешті перекрила воду і, витершись насухо, вискочила з кабінки. Уже вдягаючись, Марта почула, як у сусідньому наметі хтось приглушено розмовляє.

«Кому це не спиться?» — здивувалась вона. Сіла прямо на сніг і, викручуючи вологе волосся, мимоволі почала прислухатися.

— …А чому відсутній зв’язок з Базою? — долинув бас Казимира. — Ти ж сам двічі перебирав радіопередавач і нічого в ньому не знайшов. А передавачі на обох «мюнхаузенах»? Ти не підраховував імовірність виходу із ладу одночасно трьох передавачів?

Казимиру щось відповіли, але Марта не розібрала слів. Видно, той, хто говорив, сидів спиною до входу.

— Не треба все звалювати на Друа! — підвищив голос Казимир. — Звісно… — тут, мабуть, на нього цитьнули, тому він продовжував уже тихше: — Звісно, так простіше, так можна все пояснити. Друга ставить експеримент — і ось ми п’ятий день з його ласки сидимо без зв’язку. Добре, хай це буде експеримент — я не дуже-то сильний у фізиці простору. Але навіть я можу уявити собі, яку кількість енергії потрібно витратити, щоб змінити фізику простору цілої системи!

Казимиру щось відповіли, і він знову підвищив голос:

— Як це до чого вся система? Я зірок не бачу!

У наметі заворушилися, начебто хтось влаштовувався позручніше, і відлога трохи відхилилася.

— По-перше, — почула Марта спокійний голос Ніколи, — тихше, всі ще сплять. По-друге, не будемо ворожити на кавовій гущі і приписувати Друа нереальні експерименти з фізикою простору цілої системи. Що насправді сталося, ми поки що не знаємо, хоча припустити можна багато чого. І, до ре, чі, не в таких глобальних масштабах, як це робиш ти. Чому б, наприклад, не уявити, що експеримент, не обов’язково по зміні фізики простору, стосується лише Сніжани? Адже ти звернув увагу на дивну дисперсію світла Каріатиди і «Шпігеля»? Цілком можливо, що світло зірок просто розмивається в атмосфері.

Марта мимоволі поглянула на небо, зойкнула і підхопилась на рівні ноги. Величезна, розбухла Каріатида, мінячись всіма кольорами веселки, уже піднялася з-за обрію. У наметі знову загув бас Казимира, але Марта, подолавши свою цікавість, бігцем кинулася до «диліжанса». До підйому треба було встигнути приготувати сніданок, провести щоденний біотехогляд і перевірити енергозаряд обох «мюнхаузенів».

Зі сніданком Марта, несподівано для себе, впоралась досить швидко. Вона викотила з «диліжанса» бувалу в бувальцях похідну кухню і ввела в неї програму комплексного сніданку — на складання оригінальної програми із чимось новеньким просто не залишалось часу, та й якість нестандартних страв, виготовлених похідною кухнею, завжди була далека від ідеалу. Як і слід було чекати, цей капосний ящик, виправдовуючи найгірші сподівання, ввімкнувся не відразу, і Марта спочатку добряче трусонула його, а потім спересердя вдарила кулаком по панелі. На її превеликий подив, похідна кухня відразу ж ожила, зайвий раз підтверджуючи, що для чудес біоелектроніки застосування фізичної сили іноді навіть корисне. Особливо, якщо мало тямиш у цій машинерії.

Із «мюнхаузенами» було складніше. І хоча Марта розбиралась у їхній будові ще менше, ніж у будові похідної кухні, застосувати і тут «кулачний ефект» не наважилася. На щастя, біотехогляд становив досить просту процедуру, єдиною неполадкою, над якою їй довелося довгенько-таки поморочитися, був капризний біоблок терморегулювання обшивки першого «мюнхаузена». Врешті-решт їй вдалося відрегулювати настроювання біоблока і звести розходження з контрольними замірами до мінімуму.

Скінчивши біотехогляд, Марта вилізла із черева «мюнхаузена» і потяглася, випростовуючи спину. «Здається, встигла», — задоволено подумала вона, мружачись від сонця. І раптом здригнулась — по табору прокотився сигнал підйому і відразу ж, автоматично ввімкнувшись, оглушливо загримотів запис першого концерту Косташена.

«Кралекові жарти, — усміхнулась Марта. — Ну, стривай же!»

— Підйом! — весело загукала вона й, розігнавшись, стрибнула на намет, цілячи в те місце, де мав звичку спати Кралек. У наметі хтось придушено зойкнув.

— Кому там робити нічого? — сиплим спросоння голосом запитав Кралек.

— Підйом! — знову гукнула Марта і розреготалась.

З намету, тримаючись руками за ребра, виліз Кралек. Він охнув і присів, упираючись долонями в сніг.

— Так і ребра потрощити можна, — пожалівся він.

— Це через амортизаційні перебірки? — ущипливо зауважила Марта. — Бідолашко, який-бо ти кволий!

Кралек повільно повернувся і глянув на неї спідлоба.

— Гаразд, — мовив він. — Порахувались за концерт.

Із наметів почали поступово вилазити члени експедиційного загону. Останнім вийшов Казимир, невиспаний, зі змарнілим обличчям і червоними очима. На відміну від інших, був уже вдягнений і складалося враження, що спати він і не лягав.

— Хто це в нас тут такий естет? — невдоволено мовив він і, затуляючись рукою від сонця, рішуче рушив до «диліжанса».

— Крутити зранку серйозну крелофоніку — просто блюзнірство, — кинув він, проходячи повз Марту.

Марта пирхнула.

— Доброго ранку! — гукнула вона в спину Казимиру.

Той щось нерозбірливо мугикнув, підійшов до «диліжанса» і вимкнув запис.

Поки члени експедиційного загону були зайняті ранковим моціоном, Марта простелила похідний килимок, виростила обідній стіл і почала сервірувати його. Вона ще не встигла повністю накрити на стіл, коли до неї, стрибаючи на одній нозі й намагаючись на ходу вдягти комбінезон, наблизився Кралек.

— Що в нас сьогодні на снідання? — спитав і, упоравшись нарешті зі своїм комбінезоном, поліз пальцями в салатницю.

— Ото нахаба! — ляснула його по руці Марта. — Наче дитина мала!

— Знову стандартний сніданок, — вередливо скривився Кралек, облизуючи пальці.

— Зате їстівний, на відміну від твоєї вчорашньої вечері!

Ззаду підійшли Боруся й Нікола і образливо зареготали.

— Та що ви тямите в шашликах із перцем! — тоном несправедливо скривдженого виголосив Кралек, прибравши велично-театральну позу.

— У перці з шашликами, — виправила Боруся, сідаючи в крісло. — По-моєму, твою вчорашню вечерю можна розглядати лише як диверсію або саботаж. Яке з цих двох визначень ти обереш для занесення до експедиційного журналу?

— Саботаж, — зітхнув Кралек. — Саботаж експедиційною партією гурманської вечері і мистецтва днювального.

— Сідай, гурмане, — наказала Марта. — А то я тебе потім не пущу за спільний стіл, вирощу окремий і подам учорашні шашлики. Вони ще залишились.

— Здаюся, — Кралек умить опинився за столом. Усі розсміялися.

— Доброго ранку, — до столу підійшла Наташа, на ходу стріпуючи вологим волоссям. — Що за сміх?

Вона кинула швидкий погляд на стіл, вихопила пальцями з тарілки сардинку і відправила її до рота.

— Угум… Сьогодні їсти можна.

Вибухнув гомеричний регіт.

— І ти, Бруте! — простогнав Кралек.

Наташа сіла до столу й почала накладати собі на тарілку смажену картоплю.

Останнім підійшов Казимир і мовчки сів поряд з Ніколою. Так само мовчки підчепив виделкою листок салату й поклав собі на тарілку.

— Щойно намагався зв’язатися з «черв’яком», — похмуро звернувся він до Ніколи. — Цілковита тиша. — Казимир кинув виделку на стіл. — Абсолютна.

Нікола похитав головою і ковтнув томатний сік зі склянки.

— Марто, — мовив він, — після сніданку запрограмуйте «землерийку» на пошуки «черв’яка» з наказом про повернення. І ще — починайте помаленьку згортати табір. Сьогодні останній польовий день — завтра повертаємось на базу.

Марта здивовано підняла брови. Кралек обурено промимрив:

— Ми ж тільки-но почали роботи!

— Якщо до завтра зв’язок із базою не відновиться, — твердо проказав Нікола, — повертаємось.

— Плакали мої зразки під крижаним щитом, — зітхнула Боруся.

— Що б не скоїлося на білому світі-усе на краще, — флегматично відзначила Наташа.

Кралек невиразно чортихнувся, а Казимир зміряв її спопеляючим поглядом, проте на Иаташу це не справило жодного враження. Вона демонстративно продовжувала з апетитом їсти.

— Може, це справді експеримент Друа? — з надією спитала Марта.

— До чого тут Друа! — відмахнувся Казимир, але раптом пильно поглянув на Марту.

Версії про експеримент Друа за столом ніхто не висловлював.

Марта спаленіла, низько нахилилась над тарілкою і почала їсти швидше.

Казимир невесело мугикнув.

Кінець сніданку пройшов у цілковитій тиші.

Першим підвівся Нікола.

— Прошу не розхолоджуватись, — мовив він, витерши рота серветкою. — Сьогодні ще робочий день.

Марта нишком поглянула на стіл. Казимир, так і не доторкнувшись до їжі, відсунув свою порцію. Іншим разом Марта примусила б його все з’їсти, але зараз вона лише зітхнула і почала прибирати посуд.

— Заплановані на сьогодні дослідження доведеться відкласти, — почекавши, поки Марта прибере зі столу, продовжив Нікола. — Проведемо експрес-розвідку, щоб мати хоч якусь загальну картину для нашої подальшої роботи.

— Стук-грюк, аби з рук, — нишком докинув Кралек.

— Повторюю, — Нікола підвищив голос, — для нашої подальшої роботи. Будемо сподіватись, що все це просто прикре непорозуміння і що найбільше через тиждень ми знову зможемо продовжити наші дослідження.

— Сподіватись… Власне кажучи, що нам іще залишається? — знічено сказала Боруся.

— От і добре. Вважаю питання вирішеним і дискусію закінченою. За сьогодні ми маємо зробити багато, тому накреслимо план робіт. Казимире, зроби, будь ласка, карту.

Казимир мовчки кивнув і, масажуючи пальцями набряклі від безсоння повіки, відкинувся на спинку крісла, обідній стіл вріс у похідній килимок, а на його місці спроектувалося об’ємне зображення напівпрозорої товщі крижаного щита.

— Та-ак… — повільно проказав Нікола, нахиляючись уперед. — Казику, підеш з Кралеком та Наташею на першому «мюнхаузені». Пройдете по штольні ось сюди, — він провів пальцем по карті, - потім звернете і пройдете вздовж каньйону. У каньйон не спускатися, каверни теж обминати. Тут на вашому шляху їх три…

Марта порпалася коло похідної кухні і слухала впіввуха. Образливо. Майже вся їхня робота зійде нанівець. Та ще образливіше буде, якщо це справді експеримент Друа і через чиєсь нехлюйство їх просто не попередили.

— Марто, — покликав її Нікола. — Що з «мюнхаузенами»?

— Нічого. Практично все в порядку. У першому трохи коверзує блок терморегулювання.

— Знову… Яке розходження по контрольних замірах?

— Трохи вище норми. П’ять-шість десятих градуса.

— Відрегулюєш у ходових умовах, — кинув Казимиру Нікола й підвівся. — Здається, все. До роботи. Марто, зніми, будь ласка, із шурфу захисний ковпак.

Марта заправила в утилізатор останню порцію брудного посуду, швидко помила руки і, відкривши на борту «диліжанса» загальний пульт управління шахтовими роботами, вимкнула захисне поле.

— Готово! — змахнула рукою.

— Бувай здорова! — гукнув їй Кралек, зарощуючи над собою ліхтар «мюнхаузена». — Дивись не обпечись на сонці!

«Мюнхаузени» здригнулися, знялися з місця, подолали бруствер кристалічного фірна й пірнули в шурф. Якийсь час усе було тихо, та раптом у надрах крижаного щита глухо бухнуло, і з шурфу, неначе гейзер, вдарив гігантський струмінь льодяного пилу. Марта знову ввімкнула захисне поле й почала швидко нарощувати висоту його воронки. Над табором виріс величезний туманно-сріблястий смерч. Марта відразу ж скрутила його в спіраль і спрямувала викид убік від табору. Потім заблокувала потужність поля на стаціонарному режимі. Далеко на заході на снігову пустелю повільно спускалося сріблясте марево.

Марта вилізла з «диліжанса» і оцінюючим поглядом окинула територію табору. Сьогодні днювальному припало чимало роботи.

Найперше вона розморозила «землерийку», ввела до неї програму і відправила по сліду «черв’яка». Одержавши завдання, «землерийка» дзиґою закрутилась по табору, часто зупиняючись для підльодної зйомки. Проте зі зйомкою, вочевидь, нічого не вийшло, бо «землерийка» раптом невдоволено заверещала й побігла по величезній спіралі. Нарешті наштовхнулася на крихкий замет, полишений «черв’яком» на місці його входження в крижаний щит, і гулькнула туди. Якусь мить сніг у центрі замету ще ворушився, просідаючи вглиб, потім усе стихло.

Марта зітхнула, стягла через голову комбінезон і, залишившись у самому купальнику, почала пакувати в «диліжанс» експедиційне спорядження, розкидане по всьому табору.

Коли вона скінчила свою роботу, на втоптаному майданчику залишились лише два намети і самотня душова кабінка. За цей час Каріатида встигла майже досягти зеніту, однак сніговий гейзер із шурфу продовжував бити з неослабною силою. Обідати, певно, ніхто не збирався.

Про всяк випадок Марта замовила в похідній кухні обід «до запитання» і десь із півгодини безцільно тинялась по табору. Але потім махнула на все рукою і лягла загоряти прямо на сніг.