Теплий сніг

Інформаційне зведення

На сьогоднішній день сорок два добровольці пройшли акватрансформацію. Летальних випадків немає.

На північному сході академмістечка розпочалось будівництво оранжерей для вирощування акватрансформованих рослин. Роботи передбачається завершити у двотижневий термін.

Розконсервовані резервні синтезатори дали першу партію білка на основі води-44.

Всі спроби встановити зв’язок з орбітальною станцією «Шпігель» досі не досягли мети.

Для евакуації персоналу баз «Північний полюс» і «Південно-Східний хребет» відправлено бригади спеціального призначення. Завдання бригад: демонтаж наукового обладнання з метою збільшення житлової площі, цілковита герметизація баз і переведення їхніх систем життєзабезпечення на оборотні цикли. Переобладнані бази будуть використані для розміщення шкіл-інтернатів.

Продовжуються пошуки двох гляціологічних партій, які ведуть вільні дослідження на крижаному щиті…

5

— Послухайте, Ретдіс, — сухо мовив Кратов, — минає вже четверта доба, як п’ятнадцять чоловік під вашим керівництвом товчуть воду в ступі. Ви що, гадаєте, цим можна займатись довіку? Мені потрібен зв’язок зі «Шпігелем»!

Ретдіс різко випростався у кріслі. На зблідлому обличчі виразно проступило ластовиння.

— А ви пробували навчити кота їздити на велосипеді? — уїдливо поцікавився він.

— Ви ж спеціаліст найвищої кваліфікації! Це ваша робота, ваше друге «я»! Чи, може, це не відповідає дійсності?

— В умовах викривленого простору мені не доводилось працювати.

— Викривлений простір… Нікому не доводилось працювати є подібних умовах! Але ж голова на плечах у вас є? її, до речі, я досі вважав світлою!

— Саме завдяки їй я переконався, що всі сучасні засоби зв’язку в даній ситуації непридатні.

— Ретдіс, ви не вважаєте, що наша розмова почала скидатись на дуель? До того ж досить запеклу? — раптом пом’якшав Кратов.

Ретдіс насуплено мовчав.

— Здається, це моя провина, — продовжував Кратов, — і я прошу вибачення.

У відповідь — стриманий кивок.

— Чим зараз займаються ваші люди?

— Думають.

— Ну, що ж, загалом це теж робота.

— Я не можу примусити їх битися головою об стінку.

— Ми ж, здається, відклали шпаги вбік?

— Тоді давайте говорити по суті.

— Домовились. Отже, як я зрозумів, всі відомі способи зв’язку непридатні?

— Сучасні засоби зв’язку. Тобто ті, які ми зараз використовуємо. Відомих же засобів існує нескінченна множина, навіть якщо відкинути такі, як пневмопошта, тамтами тощо.

— Відомі… - Кратов почав посилено терти собі скроні. Весь минулий тиждень йому доводилося спати не більше двох-трьох годин на добу. — До речі, а чому ви розглядаєте лише сучасні способи зв’язку?

— Ми виходимо не стільки зі своїх можливостей, скільки з можливостей «Шпігеля», а вони більш обмежені ніж наші.

Кратов замислився.

— Якщо не помиляюсь, то на «Шпігелі» є чудова оптична апаратура, що дозволяє їм милуватися ластовинням на наших носах…

Ретдіс заперечливо похитав головою,

— Що, вже пробували?

— Теоретично. На жаль, дисперсія світла в умовах викривленого простору настільки велика, що нам довелось би креслити літери довжиною в сотні метрів.

— То в чому ж річ? Хіба в нас немає підходящої площі? Пишіть на снігу.

— Боюсь, що ми вже згаяли час. Минуло вісім днів. Та й навряд чи будуть вони роздивлятись нас з допомогою оптики. Але я гадаю, що коли навіть ми не знайдемо способу зв’язку, то вони здогадаються спуститись на Сніжану в розвідувальній шлюпці…

— Цього ні в якому разі не можна допустити. Шлюпка може здійснити лише один рейс — сюди й назад. Інших кораблів у нас немає, і пального теж. І якщо вони прилетять сюди раніше, аніж ми знайдемо спосіб зв’язатися з ними, то це буде розвідувальний рейс з метою з’ясування ситуації. Дуже мало надії, що спустяться вони всім екіпажем. Таким чином, ті, що залишаються на станції, займуть місця, призначені для дітей. Тепер ви розумієте, чому нам так потрібен зв’язок?

На верхній губі Ретдіса виступили краплини поту.

— Вибачте, — насилу вимовив він. — Я про це не подумав. Я піду працювати.

— Хвилинку, — зупинив його Кратов. — Текст повинен бути приблизно таким: «Категорично забороняється використовувати шлюпку. Звільнити від наукової апаратури всі приміщення станції. Усі системи життєзабезпечення перевести на оборотні цикли, в першу чергу — баланс води». Подумайте, як це скоротити до мінімуму, щоб менше писати, бо це займе багато часу. Але заборона на шлюпку — передусім. Все зрозуміло?

— Так. — Ретдіс витяг з кишені дешифратор і почаклував над ним. — Отже, так: «„Шпігелю“. Шлюпку не використовувати. Зациклити системи життєзабезпечення. Наукову апаратуру — за борт».

— Зрозуміють? — засумнівався Кратов.

— Потім можна буде написати більш детально.

— Гаразд. Ідіть.

— До побачення.

— Удачі, - побажав Кратов. — Зв’язок закінчено.

Ретдіс разом із кріслом укрився молочною плівкою і зник. Натомість залишилася біла кулька інформатора.

— Зв’язок з Торстайном, — кинув Кратов у пустоту свого кабінету.

Кулька інформатора швидко закрутилась у повітрі, розкидаючи на всі боки білі іскри. Минула хвилина, друга, а зв’язку не було.

— Інформаційний центр! Чому немає зв’язку з Торстайном?

На мить у кульці з’явилося розмите зображення якихось конструкцій і відразу ж зникло.

— У даний момент Торстайн знаходиться на будівництві оранжерей, — повідомив безбарвний голос. — Зв’язок із ним з технічних причин встановити не вдається.

Кратов почухав потилицю. З технічних причин. А втім, це, можливо, найбільш правильне формулювання…

— Коли намічено закінчити прокладення комунікацій на будівництво?

— У найближчі два-три дні.

— Добре. Коли Торстайн з’явиться на території академмістечка, з’єднайте його зі мною. Кінець.

Кратов зітхнув і замовив каву. Однак столик, що почав уже висуватись зі стінки, застиг на місці.

— В чому справа? — здивувався Кратов. — Чашечку кави!

Столик запульсував червоним світлом. Що ж, здається, інспекція охорони здоров’я всерйоз зайнялася Кратовим.

— Іди-но сюди, — наказав він столику.

Столик повільно підкотився. Кратов відкинув верхню кришку, ухопився за неї однією рукою, а іншою заліз у електронні нутрощі столика. Столик сіпнувся, але вирватися не зміг.

— Не можна! Не можна! Не можна! — заволав він.

Кратов намацав пломбу санітарного контролю і щосили рвонув її.

— Не мож… — захлинувся столик і стих.

Червоне світло повільно померкло.

— Чашечку кави, — знову попросив Кратов, закривши верхню кришку.

Столик замигтів зеленим світлом і взявся до роботи. Поки готувалася кава, Кратов викликав лабораторію Шренінга.

— Зв’язок заблоковано, — миттєво відповів інформаційний центр.

Що ж, знову все правильно. Кратов уявив собі, скільки рідних і просто знайомих тих, хто пройшвв акватрансформацію, намагаються зараз з’єднатися з лабораторією Шренінга.

— Розблокуйте від мого імені, - мовив він. — А втім, якщо Шренінг дуже зайнятий, виклик анулюйте.

У цю мить верхня кришка столика відкинулась, і з його черева на таці випливла чашка кави. Кратов обережно взяв її, подмухав і ковтнув. Від задоволення він навіть заплющив очі. Що й казати: целюстинська кава — найкраща в світі.

— А от цього, Алеку, я не радив би вам робити, — сказав хтось у кімнаті.

— Не позбавляйте старого останньої радості, - вимовив Кратов, знову ковтнув кави і розплющив очі.

Посеред кабінету в сріблясто-зеленому халаті стояв Шренінг, як завжди, акуратний, підтягнутий і зосереджений.

— Добридень, Ред. — Кратов поставив чашку на стіл. — Це твої фокуси?

— Добридень. Мої.

Поряд зі тренінгом з’явилась Анна в такому ж сріблясто-зеленому халаті і така ж сувора й акуратна.

— Добридень. Я вам категорично забороняю не лише пити каву, але й приймати транквілізатори.

Кратов, лукаво примружившись, поглянув на Анну.

— І не дивіться на мене, як на дівчинку!

— Добридень, люба! Не сердься, будь ласка, на старого діда, який просто милується твоєю молодістю і не може тобі перечити. Проте й послухатися теж. Тому прошу тебе, зроби вигляд, що ти нічого не помічаєш.

— В такому разі мені доведеться наполягати на вашій евакуації разом зі школами-інтернатами.

— Ну от! — удавано вжахнувся Кратов. — Виходить, що старе, що мале… Невже я так погано виглядаю?

— Тільки не утрируйте. Річ у тім, що після прийому будь-якого стимулятора організм людини перестає відповідати своїй статусграмі і протягом щонайменше трьох діб є непридатним для акватрансформації. Ви ж за останній час прийняли таку дозу стимуляторів і тонізаторів, що для відновлення вашої статусграми потрібно буде, очевидно, близько місяця.

— Дякую за інформацію, — лагідно мовив Кратов. — Я гадаю, ми пізніше повернемось до цього питання. Як у вас справи?

Анна відвернулася.

— Мені хотілось би, щоб ваше питання було вже вичерпане, — кинула вона через плече.

Шренінг склав руки на грудях і спідлоба дивився на Кратов а.

— Коли Вчена Рада обговорювала питання про акватрансформацію, я гарантував, що летальних випадків не буде. Інакше б я просто відмовився. Я не експериментую з людьми.

— Це треба розуміти так, що все йде добре?

— Інакше в мене не було б часу розмовляти з тобою.

— Добре… Слухай-но, Ред, або ж я не розумію чогось, або ж якась неув’язка. Про які гарантії ти казав, якщо в тебе на пацюках лише вісімдесятипроцентна відтворюваність?

Шренінг знизав плечима.

— Ці дані характеризують результати всіх експериментів, у тому числі й в екстремальних умовах, коли про об’єкт нічого не відомо. За наявності ж статусграми і відповідності їй об’єкта я можу гарантувати практично повну акватрансформацію.

У цю мить збоку від Шренінга замиготіла кулька інформатора.

— На зв’язку Торстайн, — повідомив інформаційний центр.

— Нехай почекає, - відмахнувся Кратов. — Що означає «практично повну»?

— Те, що я не господь бог, — різко відказав Шренінг. Обличчя його скам’яніло. — Як і будь-яка копія, статусграма не може дати абсолютно точної картини людського організму. Відхилення можливі, і вони будуть. Регенерацією ж я зможу зайнятися лише у виняткових випадках.

— Під відхиленнями ти маєш на увазі…

— Неповну акватрансформацію!

— Каліцтва… — тихо мовив Кратов. — А якщо ота сама неповна акватрансформація торкнеться мозку?

— Будь-яка церебростатусграма на три порядки вища від загальної статусграми організму. Тут гарантія стопроцентна.

— А що вам заважає досягти такої самої точності при знятті загальної статусграми?

— Коли Комітет статусу людини розробляв методику зняття статусграм, він не міг передбачити, що їх будуть використовувати з подібною метою. Навпаки, в Комітету була абсолютно протилежна мета: людина за будь: яких умов має залишатись людиною. У фізіологічному розумінні. І межі точності функціональних груп статусграм засновані саме на цьому визначенні.

— Ну, а все ж таки, тобі особисто що заважає досягти тієї ж точності зняття статусграми?

— Мені? — Шренінг знизав плечима. — У принципі ми можемо досягти такої ж точності. Та акватрансформація, як і звіряння особи в Комітеті статусу людини, проводиться за трьома статусами. А їх, як відомо, можна знімати не частіше аніж раз на рік.

— Це мені відомо, — зітхнув Кратов. — А якщо…

— Слухай-но, Кратов! — не витримав Шренінг. — Невже ти гадаєш, що ми не зважили всі можливі «а якщо»? Ми робимо все, що в наших силах, і не лише для того, щоб звести ризик до мінімуму, але й зберегти особистість і здоров’я кожної людини недоторканими!

— Ну, добре, — кивнув Кратов. — Спасибі за пояснення. До побачення. Успіху вам!

— Дякую, — Шренінг вимкнув зв’язок.

Кратов стомлено поклав голову на долоні. Треба хоча б хвилинку перепочити. Занадто вже невдячна робота координатора. Мало того, що відриваєш людей від роботи, даремно турбуєш їх, нервуєш, так іще й у власних очах виглядаєш дурнем.

— Зв’язок із Торстайном, — нарешті вимовив він.

Посеред кімнати з’явився огрядний чоловік в біотратовому комбінезоні. Він апетитно їв величезний протобан, клаптями відгортаючи м’яку шкірку, і, побачивши Кратова, анітрохи не зніяковів.

— Привіт! — помахав він половинкою протобана. — Твій канал був зайнятий, і я вирішив поки що під’їсти.

— Смачного, — мовив Кратов. — Добридень. Тебе коли-небудь можна буде застати не за трапезою?

Торстайн муркнув і з хрускотом відкусив шматок протобана.

— Перший час після акватрансформації, - пробелькотів він із набитим ротом. — Знаєш, у мене вже зараз вигляд білка-44 викликає спазми у шлунку.

— Нарешті-бо ти схуднеш, — саркастично зауважив Кратов.

— Можливо, можливо… — Торстайн доїв протобан і кинув шкірку в утилізатор. — Але я сподіваюсь, що вже через місяць оранжерея почне давати продукцію. До речі, навіщо я тобі знадобився?

— А по-твоєму, навіщо ти можеш знадобитися координаторові робіт?

Торстайн зробив великі очі.

— Так Рада все-таки призначила тебе координатором? Не заздрю…

— Я теж.

— Тебе ще ніхто не посилав кудись подалі, щоб не заважав працювати?

Кратов зітхнув.

— І не одноразово. Тільки у м’якшій формі.

— А чого ти хотів би? Так і мусить бути. Кожній людині неприємно, коли втручаються в її роботу. Особливо, якщо той, хто втручається, знає цю роботу тільки в загальних рисах, а звітувати вимагає по всій формі, та ще й підганяє. Ось і мене ти зараз почнеш мучити: що зроблено, в якому обсязі і чи можна прискорити. Ну, скажу я тобі, що перша черга стане до ладу через три дні, а весь комплекс — через три тижні. А ти мені що? Майже в директивному порядку запропонуєш скоротити строки. Скажімо, два дні і тиждень. І в мене це, звісно, викличе роздратування. Тому що будівництво йде в якнайшвидшому темпі, техніка в повному розумінні працює на знос, і прискорити роботи я ніяк не можу.

Кратов скривився, як від зубного болю.

— Давай обійдемося без психоаналізу моєї діяльності. Торстайн розреготався.

— От-от. Приблизно те ж саме думають і твої підлеглі.

— Та-ак… — розвів руками Кратов. — Підколов ти мене все-таки!

І в цю мить інформатор запульсував багряним вогником термінового виклику.

— Вибач, — стрепенувся Кратов. — Ми з тобою ще продовжимо розмову.

Торстайн негайно відключився, а на його місці відразу ж з’явився Ретдіс. Він був украй схвильований, руде волосся скуйовджене.

— Є зв’язок?! — нетерпляче вигукнув Кратов.

— Так!

— Яким чином?

— Світловими спалахами. Ми помітили їх, коли «Шпігель» проходив над академмістечком.

Неймовірний тягар упав з плечей Кратова. Є зв’язок! І як просто! Але вісім днів…

— Що вони передають? Ретдіс розгублено закліпав.

— Ми ще не розшифрували. Я відразу до вас…

— Добре. Тільки-но розшифруєте — доповісте мені. Коли встановите двосторонній зв’язок, передасте такий наказ, фіксуйте: «Начальнику астрофізичної орбітальної станції „Шпігель“ Гржецу Сільверу. Наказ. Терміново демонтуйте всю наукову апаратуру і звільніть від неї приміщення станції. Всі системи життєзабезпечення переведіть на оборотні цикли. В першу чергу — баланс води. Персоналу станції підготуватись до евакуації. До надходження відповідного наказу категорично забороняється використовувати шлюпку. Директор академмістечка ЦКД (філіал) на Сніжані Алек Кратов». Кінець.

— Тепер передамо, — з полегшенням сказав Ретдіс, вимкнув фіксатор і сховав його до кишені.

— У них, звичайно, виникнуть питання з приводу наказу, — продовжував Кратов. — Я сподіваюсь, ви самі зможете надати їм потрібну інформацію. У скрутних випадках звертайтесь прямо до мене. Про результати зв’язку доповісте на Раді.

— Добре. У вас все?

— Все. Успіху вам.

— Спасибі, - подякував Ретдіс і відключився.

Кратов дозволив собі розслабитись. Зі «Шпігелем», здається, все владналося. Тепер залишились дрібниці. Кілька хвилин він полежав у кріслі із виглядом абсолютно задоволеної людини, а потім викликав Торстайна.

— Ти вибач, що нас перервали, — мовив Кратов, коли Торстайн знову з’явився у нього в кабінеті. — Продовжимо нашу розмову…

6

Ярек Томановський прокинувся від неприємного відчуття у животі. Все навкруги хиталося, боліла голова, нудило. В першу мить навіть не міг зрозуміти, де знаходиться. Потім згадав. Долаючи запаморочення, він виліз із амортизаційного кокона і став на підлогу, що вислизнула з-під ніг. Його занудило ще дужче. Неслухняними пальцями Ярек намацав у нагрудній кишені ампулу тонікаміду і проковтнув її. Свідомість поступово почала прояснюватись. От уже не міг собі уявити, що його може закачати. Він підбадьорився, зробив кілька присідань. У скронях загупало, він потроху оговтався.

У побутовому відсіці «махаона» напівморок і тиша. Мидза й Гарвен спали у своїх коконах. Під тьмяним нічником на столику стояв обід на одну особу. Ярек тільки позирнув на нього скоса і почав швидко вдягатись. Одягнувшись, усе ж таки переміг себе: налив у склянку томатного соку, добряче посолив і випив. Тихенько, щоб нікого не збудити, вийшов.

У рубці було світло і просторо. Прозора підлога створювала ілюзію того, що ти ступнув просто в повітря і зараз упадеш зі стометрової висоти у білі бархани, що пропливають під тобою.

— Доброго ранку, — привітав його Суніта. — Чого це ми такі зелені? Схоже, нас закачало?

Ярек зробив кислу міну й підійшов до Сінгурца, що сидів у кріслі пілота.

— Як справи? — запитав, зупинившись за спинкою крісла.

Сінгурц озирнувся.

— Нормально, — мовив він, звільняючи місце. — Ані тобі висхідних потоків, ані нисхідних, ані вихрових. Чудо, а не атмосфера. Навіть нецікаво. — Він потягнувся і позіхнув. — Сідай.

Ярек мовчки сів у крісло.

— Іди відпочивай, — сказав за спиною Ярека Ноалі. — Можливо, вночі буде вахта.

— Ет! — відмахнувся Сінгурц. — За такої погоди ми ще до вечора будемо на базі. — Він попрямував до побутового відсіку. — Спокійної вахти!

— Там на столі обід, — мовив йому вслід Ярек. — Поїж.

— Спасибі, - подякував Сінгурц, зачиняючи за собою двері.

— Чому не збудили? — спитав Ярек. Суніта пирхнув.

— Ми так солодко спали!

— Прийми тонікамід, — порадив Ноалі.

— Спасибі, я вже, — відповів Ярек, уважно вдивляючись у панорамний екран заднього огляду.

Позаду, з інтервалом у двісті метрів, розмірено похитуючись у автоматичному режимі, йшли іще два «махаони». Останній через кожні п’ять кілометрів відстрілював у верхівки барханів віхи для зворотного шляху. «Махаони» звичайно здійснювали рейси між академмістечком і базами «Північний полюс» та «Південно-Західний хребет», перевозячи вантажі й людей в автоматичному режимі за пеленгом. Та зараз це стало неможливим. Навіть допотопний компас у цьому клятому згорнутому просторі не хотів нічого показувати. Коли ж почали готувати бригади спеціального призначення для демонтажу станцій та підготовки їх для розміщення шкіл-інтернатів, то вималювалась вельми жалюгідна ситуація. Картографічна зйомка сніжанської поверхні свого часу була відправлена на Землю, копій не збереглось, і ніхто навіть приблизно не знав не те що відстані до станцій, але й у якому боці вони знаходяться. Казали, що Кратова, коли він про це дізнався, мало грець не вхопив. Він погрожував розігнати всю картографічну групу, проте виявилось, що її на Сніжані вже немає. Зйомку провадили студенти Картографічного інституту, еони зробили розмітку академмістечка та бази і відбули на Землю, забравши з собою всі матеріали для курсових робіт. І тепер шлях до баз доводилося прокладати заново, позначаючи його вішками.

— До речі, про анекдоти, — продовжив Суніта перервану зміною вахти пілота розмову. — Років зо три тому вільний бард Юрата Барвіт провів на Сніжані оригінальне дослідження виникнення та поширення анекдотів…

— Той самий? — здивувався Ноалі, - Засновник течії нового романтизму?

— Не знаю, можливо. Я в поезії не дуже-то петраю. Де він зараз, що з ним і чому він затримався тоді в нас на півроку, я теж не знаю. Чи то він шукав тут натхнення, чи то просто не встиг до відходу транспорту. Жінки влаштували Барвіту справжню облогу, і йому довелось чекати наступного рейсу. А втім, це не важливо. Головне — що він лишився.

Ярек зменшив екран заднього огляду, потім легенько попробував, як діють крила «махаона». Величезна тінь на сніговій рівнині слухняно ковзнула вбік і повернулась на місце.

— О! Наш пілот, здається, починає приходити до тями! — почулося ззаду.

Ярек упівоберта розвернув крісло, щоб бачити одночасно і рубку і оглядові екрани.

— Скільки вже пройшли?

— Вісім тисяч, — відповів Ноалі. Ярек схвально присвиснув.

— Добре йдемо. Якщо курс правильний, години за три будемо над базою… То як там щодо анекдотів?

— Так! — вигукнув Суніта й засовався з кріслі, вмощуючись зручніше. — Отже, я зупинився на тому, що Юрата Барвіт лишився на Сніжані. Іще десь так з місяць жінки дарували його своєю увагою, але потім ажіотаж упав, і Юрата залишився наодинці зі своїм натхненням. Я гадаю, що якраз це і штовхнуло його на подібне дослідження. Саме тоді Друа провадив якийсь тонкий експеримент і зажадав від Ради накласти вето на Д-зв’язок, тому що збурення, що виникали при проколюванні простору Д-посилкою, заважали йому. Добро він одержав, і настали три місяці Великого сніжанського мовчання.

— По-моєму, йшлося про анекдоти, — перервав його Ярек.

— Саме до цього я й веду. Отже, як я вже казав, настало Велике сніжанське мовчання, яке для наміченого Юратою дослідження виявилось дуже доречним. Він виходив із того, що анекдоти знають усі, але ніхто не знає їхніх авторів. Населення на Сніжані в той час було невелике, тисяч п’ять, такий собі замкнений світ, на три місяці відірваний від Всесвіту. І в цьому замкненому світі з’явилися нові анекдоти. Заінтригований цією народною творчістю, Юрата взявся за пошуки таємничих авторів і почав методичне опитування: хто, від кого і коли почув новий анекдот. Спочатку ланцюжок його досліджень закінчувався екіпажем останнього транспорту або Д-зв’язковими, що посилались на розмови з іншими позапланетними станціями. Однак чим більше часу минало з моменту відбуття транспорту зі Сніжани й останнього сеансу зв’язку, тим частіше ланцюжок почав замикатися сам на себе. Причому — і це Юрату дещо збентежило — ланцюжок іноді замикався на ньому самому. Тоді Барвіт припинив будь-яке посередництво в передачі анекдотів, і тут сталося неймовірне: ступінь замикання ланцюжка на ньому зріс майже до ста процентів, а з датами почало таке коїтися, що він у відчаї мусив кинути свої опитування. На щастя, саме тоді на Сніжану прибув транспорт, і Юрата поспіхом на ньому ретирувався, як він сам казав, поки ще не з’їхав з глузду.

— Ну, а мораль? — поцікавився Ярек, мигцем глянув на екран і осікся. Не екрані заднього огляду виднівся повільно віддаляючись за обрій, сферичний дах бази. — Так скільки по розрахунках у вас до бази? — швидко запитав він у Ноалі.

— Біля одинадцяти тисяч.

— А пройшли?

— Майже дев’ять.

— Добре вирахувано, — крізь зуби процідив Ярек, різко повернувся разом із кріслом і поклав «махаон» у крутий віраж.

— Що ти робиш?! — тільки й устиг вигукнути Суніта, як його викинуло з крісла, і протилежна стінка рубки, м’яко замортизувавши, прийняла його на себе.

— Що роблю? — перепитав Ярек і увімкнув панорамний огляд. — Не хочу дати привід для чергового анекдоту. Поглянь ліворуч.

«Махаон», стрімко нахилившись, розвертався, і з лівого борту з’явилося зображення бази.

— Не знаю, як ти, — прогугнявив Суніта, стежачи за переміщенням бази, — а я вже, здається, дав такий привід. Це ж треба, в абсолютно м’якій кабіні примудритись роз’юшити собі носа!

— Як же це ти? — співчутливо запитав Ноалі.

— Дуже просто: власним коліном. Луснула перетинка дверей побутового відсіку, і звідти вискочило троє напівголих людей.

— Що скоїлось? — прогудів Минда. — Приїхали? Ноалі несхвально поглянув на них.

— Одягніться. Нас зустрічають.

Вони бачили, що біля купола бази стоїть група людей і махає їм руками. Шрша вахта перезирнулась між собою і весело розсміялась. Ляскаючи один одного по спинах, вони полізли назад у побутовий відсік. Гарвен, який ішов останнім, оглянувся і побачив Суніту, що сидів долі.

— Що це з тобою? — здивувався він.

— Це в мене від надлишку почуттів, — прогугнявив Суніта, затискаючи носа пальцями. — Розумієш, різні люди по-різному виявляють свій захват. Одні, наприклад, вистрибують голяка, а інші віддають перевагу роз’юшеному носові.

— Може, допомогти?

— Дякую. Я вже. Гарвен пирхнув.

— Бажаю тобі успіху в твоєму починанні, - мовив він, зарощуючи за собою перетинку дверей. — Голову назад відкинь!

Ярек посадив «махаона» метрів за сто від людей, що стояли на снігу. Ззаду, приблизно з тим же інтервалом, м’яко приземлились безпілотні «махаони».

— Піди вмийся, — сказав Ноалі Суніті, розкриваючи ліхтар «махаона». — А то й справді потім про тебе ходитимуть анекдоти.

З усіх боків до «махаонів» бігли люди. Ноалі зістрибнув на сніг, слідом за ним — Ярек. Вони зупинилися, чекаючи людей, що бігли до них.

Ярек задоволено поплескав долонею по борту «махаона». Величезні крила, слабко вібруючи, повільно опускалися. Гарна машина, йому стало раптом шкода її Усі біомашини були приречені. Якщо Шренінг, звісно, не знайде можливість акватрансформації їхніх біосистем.

Першим до них підбіг високий чоловік із засмаглим, зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, одягнений у блакитний біотратовий комбінезон.

— Нарешті! — засапавшись, видихнув він. — Сидимо понад тиждень без зв’язку… Що там у вас скоїлось?

Ноалі мовчав. Важко було ось так відразу сказати правду.

— Що-небудь серйозне?

— Так, — нарешті глухо промовив він — Уся система Каріатиди знаходиться в Чорному Коконі. - 3 облич мешканців станції Ноалі зрозумів, що їм це анічогісінько не говорить. — Це означає, - продовжив він, — що ми, можливо, на все життя відрізані від усього світу. Це також означає, що Сніжана зосталася без звичайної води…

Погляд чоловіка в блакитному комбінезоні раптом ковзнув за спину Ноалі.

— Пробачте, — перервав він, — це все?

Ноалі озирнувся. Позад нього стояла демонтажна бригада спецпризначення в повному складі.

— Так, усе.

— Вчора вранці ми відправили в академмістечко «стрибунець». Ви не зустрілись із ним?

— Ні, - обличчя Ноалі спохмурніло. — Яреку, — попросив він, — перевір-но аерозйомку.

Ярек мовчки кивнув і поліз у «махаон». Аерозйомка велася впродовж всього польоту, щоб легше було знайти шлях назад. Ярек репродукував малий екран і почав швидко прокручувати плівку в зворотному напрямі. Приблизно в півтора тисячах кілометрів від бази він побачив те, що шукав. Прокрутив плівку ще раз і включив пряме відтворення.

Під «махаоном» повільно пропливали снігові бархани, і раптом з-за одного з них, прямо по курсу, виплигнув «стрибунець» і застиг на його вершині. З нього вибігли люди і замахали руками. А «махаон», байдуже ковзнувши по них тінню, поплив далі. На довершення замикаюча машина вистрілила вішку-маяк і мало не поцілила в «стрибунця».

— Та-ак, — повільно проказав хтось позаду.

Ярек рвучко обернувся. За його спиною стояв той самий високий чоловік зі зморшкуватим обличчям. Очі його дивились відверто несхвально.

— Вахта була важкою? — спитав він.

Ярек відчув, що від сорому мимоволі червоніє.

— Їх треба забрати.

— Заберемо, — насилу видушив із себе Ярек. — Розвантажимось, і я полечу.

7

Косташен сидів на снігу, по-турецьки підклавши під себе ноги, і пригорщами бездумно пересипав перед собою сніг. Дивовижна білизна снігу вражала. В його одвічній чистоті було щось неприродне й бутафорське. На Землі таким сніг буває лише в перший момент, потім він сірішає, швидко щільнішає, тане, стає ніздрюватим, і його вмить прибирають електродвірники. І знову тротуар чистий та сухий. А такий сніг… Нехай білий, рипучий, майже як справжній, але теплий, він погано тримається в грудках, як піносилікетові крихти, — такого снігу не буває. Такого снігу просто не може бути.

Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду — глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко — насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер — як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було…

У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав — економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, — йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.

Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо…

Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими — можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.

Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і — застиг від несподіванки.

Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них — жінки.

— Ода… Ми до тебе, — мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.

Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.

Одам перевів погляд на інших — цих він не знав.

— Здрастуйте, Косташен, — сказав хлопець.

Дівчина доброзичливо кивнула.

Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:

— Чим зобов’язаний?

Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.

— Ода… Вислухай нас, — спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.

— Чим зобов’язаний? — підвищив голос Косташен.

— Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, - просто сказав хлопець.

— Розібратись? — жовчно перепитав Косташен. — І це через тиждень після того, як ми опинились у Чорному Коконі? Довгенько ж ви збиралися!

Хлопець почервонів, але очі не опустив.

— Тут ми винні, - прямо відказав він. — Останнім часом було дуже багато клопотів… Але зараз ми готові відповісти на всі ваші запитання.

— На всі? Тоді скажіть, коли я зможу нарешті повернутися на Землю?

— Боюся, що ніколи, — холодно мовив хлопець.

Ніколи… Косташен зблід. Ось і вимовлено це слово.

Він відвернувся й підійшов до розблокованої віконної стіни. У густих сутінках містечко здавалося чужим, безлюдним, байдужим…

Косташен заблокував вікно і рвучко повернувся.

— Я вже сам у всьому розібрався. Ви іще щось хотіли?

Брітта безпомічно подивилася на Косташена.

— Ода, — мовила вона, — нас переселяють із готелю, його зараз почали готувати для…

— …іноваріантів! — вигукнув Косташен.

Брітта здивовано звела брови. Вона не зрозуміла. Зате ті двоє зрозуміли. Обличчя в них стали чужими, щока у хлопця смикнулася, ніби його вдарили.

— Не за цим вони прийшли! — крикнув Одам Брітті. — Точніше, не тільки за цим! Вони хочуть, щоб ми теж стали іноваріантами! А молоді люди знають, що їхні дії суперечать законові?

— Якому законові? — тихо спитав хлопець.

Він пильно дивився на Косташена.

— Не робіть із мене дурня, — аж засичав Косташен. — Ви що, гадаєте, я не знаю, для чого існує Комітет статусу людини? І що ця ваша акватрансформація є злочином проти цього статусу?

— Яким злочином? — іще тихіше спитав хлопець.

Він, як і раніше, не зводив пильного погляду з Косташена.

— Проти людства! Вам не ріжуть слух такі пишномовні фрази?

— Ода! — простогнала Брітта. — Як ти можеш! Це ж робиться заради дітей!

— Заради дітей?! Але чому заради такої високої мети люди повинні ставати каліками? А ці руки… — він подивився на свої випещені руки крелофоніста. — Хто мені дасть гарантію, що ці руки, не мої руки, а надбання всього людства, руки, якими захоплюється світ, залишаться цілими й неушкодженими?

Брітта здригнулась.

— І не кажіть мені про регенерацію! — зірвався на крик Косташен. — Кому буду я потрібний із регенерованими руками, якщо їх спершу доведеться вчити тримати ложку й виделку?

— Ходімо звідси! — сказала хлопцеві дівчина, не дивлячись на Косташена.

На обличчі в неї з’явилась огида.

— Ходімо, — кивнув хлопець.

Біля виходу він пропустив дівчину вперед і озирнувся.

— Скажу вам на прощання. Ви багато тут говорили про людство, про закони і злочини. Так от, мені б хотілося, щоб ви усвідомили для себе: на все життя, що вам лишилося, людство для вас буде зосереджене на Сніжані. Іншого людства нема й не буде. І закони, і злочини визначатимуться тут. Як і цінність ваших рук.

Косташен заскреготав зубами.

— Тиждень тому всі були в захопленні від моїх рук! — сказав він Брітті, коли вони залишилися самі. — А сьогодні вони потрібні їм на пласі!

— Припини! — закричала Брітта, затуляючи вуха. — І сядь! Мені треба з тобою поговорити.

Косташен приголомшено впав у крісло. Такою збудженою він іще ніколи її не бачив.

— Руки на плаху, кажеш! — Брітта ходила по кімнаті, обхопивши себе руками, наче їй було холодно. — Такі, як вони, ладні голови на плаху покласти, аби лиш діти не пройшли крізь усе це. А ти… — Вона зупинилась і подивилась на Косташена з ненавистю. — Раніше я намагалась не помічати подібних сплесків твого надмірного самолюбства. Раніше воно нікому не заважало, тому усі й ставились до нього поблажливо. Куди ж там, світова знаменитість! Ти підніс себе й крелофонію на непохитний п’єдестал, вище за який, як тобі здається, нічого нема й не буде. Не перебивай! — обірвала вона Косташена, який намагався щось заперечити. — Я завжди тебе вислуховувала, вислухай хоч раз і ти мене. Так, ти маєш рацію, мистецтво вічне, і цінність його безмежна. Але воно не варте й однієї дитячої сльозинки. Подумай! Подумай і приходь до нас.

— До кого це — до нас? — із викликом запитав Косташен.

— До мене, до Байроя. До людей.

— Отже, ти зараз ідеш до Байроя?

— Так, до Байроя.

Косташен іронічно гмукнув.

— А я вам не буду заважати?

— Дурень, — без злості відказала вона. — Байрой сьогодні вранці пройшов акватрансформацію.

Вона повернулась і пішла геть.