Тереза та парабола

Терезка слухає Антона

Підійшов день зустірчі з Антоном, і Терезка пробувала збагнути, куди ж може завести її ця незрозуміла гра (якщо… але ні: не могло це все статися чисто випадково?)

Справді, коли підійшов день зустрічі з Антоном, Терезка почала було підозрювати, що всі події довкола неї — справді найбожевільніший збіг обставин, який тільки можна було припустити. У схему випадковості не вкладалося хіба пророцтво про кульочки та сам факт записки. “Хто був цей юнак? І до чого тут ця адреса?” — міркувала Терезка, попиваючи чай у себе на кухні. — Нехай з Антоном усе зрозуміло: передоз “плазми”, квадрофренія, аутизм. Звідси й паранойяльні думки про тотальний контроль людства геометрією. Треба спитати в Антона. Що він думає про цю записку. Якщо підставний, то на чомусь та й проколеться”. Вирішивши це, їй відразу стало так легко й добре, ніби вона за один день вирішила всю довгу шухляду справ.

Тому першим, що вона почула від Антона при зустрічі, було:

— Я думаю, його просто не існує, — впевнено сказав той.

В повітрі, між землею і паволокою хмар стояло нерухоме сіро-жовте світло. Дерева шуміли ледве-ледве, а кульочків сьогодні їй не траплялося зовсім.

— Звідки така впевненість?

— Просто у Львові такої вулиці як “Набережна” не існує. Це я тобі ґарантую.

Терезка пробувала зрозуміти, яким їй сьогодні видавався Антон: неначе розгубленим, а може… окриленим?

Терезка мовчала й чекала, що буде цей тип втирати їй далі.

Антон, не змігши перебороти Терезчиної тиші, врешті озвався:

— У Львові її не має, але може бути… Ти знаєш, де є вулиця Беранже?

Терезка кивнула.

— Але поклянися перше, що мовчатимеш, як риба… Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?

Терезка поклялася.

— На підручнику з геометрії, — для певності попросив Антон.

Терезка влаштувала йому й це. Щойно по тому Антон сказав щось суттєве.

— Ти пам’ятаєш Льоліка Курсанта? — спитав перше той, закурюючи цигарку.

Терезка невизначено поворушила губами. Пам’ять звідкілясь добула мальовничу футболку з написом:

орнаментованим листочками священного ґанґу, і це допомогло вловити вже призабутий образ: ціле літо Курсант ходив у шапці-вушанці: казав, що боїться, як би йому не знесло голову. Казали, Льолік крапав “плазму” цілий тиждень, не просихаючи, і видів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер з цвяхами і кроквами. (Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса перша група крові.) Потім, казали, Льолік зав’язав з “архе” й поїхав десь на Шипіт. На Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім раз — і пирнув себе в живіт ножем. І пішов, голий і мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, потім його вушанку собі панки з Шостки забрали.

— Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Ми були тоді закрапані “плазмою” і ми сканували по Львову на причандалах, ти ж сама знаєш, як це: причандалитися на “плазмі” і дивитися на людей, на хмари, на бруківку… То ти спочатку видиш “бруківку” БУКВАЛЬНО, а тут уже “бруківка” вибухає міріадами обсидіанових епітетів, ніби дібраних от кутюр до кожної подряпини на її поверхні. Ну, та ти знаєш. Так от. Ішли ми якось із Курсантом з Коптської на Беранже, такі намалімонені, що небо кришиться, глип на назву вулиці — а то вже ніяка не Бераже, а натуральна тобі “Набережна”. Ми тремо очі, тремо, роззираємося, але сама розумієш — шо? там вже під “архе” очі терти. Точніше, які там вже під краплями очі… Ну, ти в курсі. Курсант мені й каже, що ми вже не у Львові. Аж я тут раптом в секунду виджу то все як на газеті і пояснюю: Львів то хоч і Львів, але вже тепер зовсім інший, паралельний. Тоді ми раптом вкидуємося, шо це просто інша лексична версія Львова… Ну, ти шариш, про шо я. А будинок… той цілий сім-вісімнадцять стовбичить там, як отвір. Це така закинута рухлядь, схоже на те, що він колись горів. І згорів.

— Ви лазили у нього?

— Ну… Та. Але ми тоді кров’ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік… шо ми з ним там надибали… Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі; де все, як положено: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже — ти розумієш. Тоді ще вся тусня “плазматиків” трималася купи, всі щовечора збиралися, обмінювалися досвідом… виявилося, шо ми з Курсантом були першими, хто відкрив паралельні варіанти Львова. Тепер про Набережну, сім-вісімнадцять пам’ятають хіба одиниці, грицані архемани. Вони називають його Останньою територією. Не чула?

Терезка заперечливо похитала головою.

— Але фішка в тому, що про сім-вісімнадцять дізнашєшся саме ти, і то буквально кілька днів по тому, як закрапалася. Це не спроста. Тобою зацікавилися з тамтої сторони, — Антон невизначено кивнув головою і нервово посміхнувся, потер носа і озирнувся. — тобі потрібно заглянути в Останню територію.

— Ах, так? — Терезка зробила великі очі. — А навіщо, скажи?

— Це змінить ціле твоє життя! А заодно і моє. Ти ж хочеш пізнати істину?

— Але я не хочу міняти життя. Мені й так незле.

— Ти не хочеш міняти життя, але, як бачиш, життя хоче змінити тебе. Тобі від цього не дітися. Це команди геометрії. Істина поза ними. Паралельність — це одна з форм геометрії. Скажи мені, ти дружиш з Евклідом?

— Але чого ти так хочеш, щоби я пішла туда?

Антон завмер, і Терезка посміхнулася. Цей момент плану він явно опустив із виду. Кілька секунд простоявши з відкритим ротом, він тихо мовив:

— Мене цікавить істина. Та істина, яка лежить у “плазмі”. “Плазма” вже кілька разів указувала мені на Останню територію, але я, якщо чесно, так ні разу й не наважившся сходити туди, — сказав він, затягнувся папіросом і Терезка пригадала одне з тих противних Антонових дзеркал. — Це, знаєш, нагадує момент, коли біля тебе раптом дзвонить телефон. Ти можеш підняти його, але ти береш відповідальність за все, що стається після того, як ти знімаєш трубку. А не знімаєш — воно начей спокійніше, але потім дуже вже муляє. Тобі вже напевне ніколи не взнати, хто це дзвонив. І як би змінилося твоє життя від цього дзвіночка.

“О, а це звідки?” — сполошилася Терезка і від думки, що зараз, саме зараз на станції “Бескиди” дзеленьчить телефон, її тіло здригнулося під ногами мурашок, що заметушились по шкірі.

— Я хочу взнати, що лежить за Останньою територією. Хочу дізнатися, чим є Набережна, сім-вісімнадцять, зісередини. Але я боюся туди йти. І я не можу перебороти себе. Аж тут тобі тицяють адресу Останньої території, мрії кожного архемана, прямо в руки, і ти ще питаєш, чого я хочу, щоби ти туди сходила. Мені жахливо цікаво. І мені соромно, що я не підняв слухавки. Ну, ти розумієш, про шо я.

Антон сказав, що їм слід прогулятися парком. Вони піднялися на Високий Замок по ще свіжій у пам’яті стежині. Терезка подумала, що зараз для повної компанії бракує хіба Буби. Хто зна, може, той зараз десь вигулькне.

— До Набережної є два шляхи. Можна кілька днів підряд крапатися “плазмою”. А потім лізти в місто, а можна піймати номада, — сказав Антон, докурюючи чергову цигарку. — Так навіть проникнути в паралельність простіше. Мі іншим, номади — теж винахід видців.

— А це ще шо за малімони? — спитала Терезка і поправила лямку наплечника, коли повз них пройшла компанія з п’яти поляків-пенсіонерів. Туристи.

Об’єкт №1. НОМАД

З раціональної точки зору номад незрозумілий. Він схожий на вир води, що засмоктує сам себе досередини зарахунок тиску, який створює його усвідомлення ззовні. Дехто стверджує, що бачить номада як сферу з рухомим центром, котра постійно втікає всередину себе.

Живучи у вічній зміні світів, номади при цьому дуже рідко зауважують магію свого руху. Власне кажучи, для них метафізика — це фіксованість. Грузнучи у товщі Всесвіту, мов у гліцерині, опускаючись дедалі глибше від свого першопочаткового походження, номади утворюють специфічні викривлення простору, так звані лійки. Людина, яка перебуває поруч із номадом, опиняється на похилій цієї воронки й мимоволі вимушена переміститися десь углиб, загрузнути в гліцерині сприйняття. Як правило, довго такий контакт не триває — здебільшого тому, що всі номади відлякують. Страшні жебрачки, що стеляться долом, закутані у чорні клобуки; стікаючі кров’ю паршивці-алкоголіки, лукаві покорощені бомжі тощо.

В ролі номада можна також використовувати чорних дворових псів з “окулярами” — білими колами довкола очей.

Потужних номадів можна спіткати в Карпатах. Це т.зв. “вічні туристи”, схожі на людей істоти, вдягнуті в костюми радянських туристів 70-их років. Однак ніколи не відомо наперед, наскільки окупним є контакт із номадами у горах — місці мурашників, нір та каменів (як відомо, мурашники та нори представляють собою два протилежні типи проникнення нашого світу в паралельний; великі камені своєю від’ємною швидкістю не дозволяють тріщинам, що утворилися на місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя); місці, обжитому структурами, що вистежують і відлунюють тіні та голоси.

Анахронізм являється найпершою ознакою близької присутності номада.

Щоб опинитися затягнутим у вир номада, необов’язково розмовляти з ним (хоча це й суттєво пришвидшує процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим так довго, як це видається потрібним.

У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.

— Та? А чому саме тут? — поцікавилася Терезка, коли Антон ознайомив її з поняттям “номад”.

— Високий Замок, увесь цей парк — живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка прогулюється там, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку — повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. От, приміром, вирішила ти собі трохи проспацеруватися… Гуляєш собі, збираєш красиві листочки, — але так хіба по окраїні, углиб не йдеш, бо вийдеш десь на Замарстинівську, а звідти далеко до центру пішки пиздячити. І тут ти про шось задумалася, не зауважила, як глип — а ти вже зайшла в таку глибінь, шо треба вертатися. І так, типу, блукаєш ти, блукаєш, а пагорб з тебе енергію смокче, як упир. А поскільки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок — такий самий номад, тільки не такий щільний. І, звичайно, повільніший. Щоби зміститися в ньому на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити в ньому кілька років.

— А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, — спитала Терезка. — Вони як?

— А вони зовсім не люди, — посміхнувся Антон.

Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім спустилися по схилу пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки поміж дерев і чагарника.

— Тут проходить одна з їхніх ліній, — повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплечник і сіла поруч.

Антон глянув на годинник. Рух сонця. Усвідомлення цього викликає пограничні стани, близькі до божевілля. (Клініка.)

По годині мовчанки біля їхніх ніг зібралася невеличка гірка недопалків. У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із золоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.

Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. Сиділи собі хлопець і дівчина, подумає він, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: “Ну так ШО?”. А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: “А шо тобі взагалі треба?”. Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.

“Як романтично, — подумала Терезка. — Зі мною так не розмовляли.”

Нагадавши собі дещо, Терезка озвалася:

— От ти тусувався з Курсантом…

Антон кивнув головою.

— То ти знаєш, де він дівся?

Простеживши небуденну гру міміки на Антоновому обличчі, Терезка встигла вирішити, що це так і залишиться таємницею. Однак Антон сказав:

— Курсант впав у небо.

— Це як? Метафорично?

— Нічого подібного. Я бачив це на власні очі. Наступного ранку після тої ночі, коли Льолік порізав себе ножем і пішов у гори, я знайшов його без свідомості на величезній полонині. Я зі самого ранку шукав його, я намірявся знайти його, тому і знайшов. В нього лице було таким, яке ти, напевне, не побачиш ніколи в житті. Коли він розплющив очі, я зрозумів, шо Льолік намацав у собі якісь двері. І сталося так, що він не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути. Таке називають магічним переходом. Коли вітер осяянь вимітає тебе піщинка за піщинкою, коли ти не можеш сховатись від нього навіть за заплющеними очима.

— І ти також пережив це?

Антон знову задумався. Терезка здогадалася, що ні. Зате вона відчула, наскільки солодка спокуса сказати “ТАК” і вдавати перед самим собою, що всі повірили.

— Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.

— Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на відкритому просторі. Можливо, тоді б нічого й не сталося…

Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, подивився на мене таким наляканим поглядом, що мені аж у п’ятках зашкребло. Потім глянь на небо — і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, що бачив.

Ти ніколи такого не побачиш, Терезо. Ніхто більше такого не побачить.

Пекуче гірське сонце, яке буває зі самого ранку в липні.

Безапеляційне безлюддя і просто ядуче-зелена трава.

І голий, перемазаний землею та засохлою кров’ю Льолік. У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху — і тут оця волохата задниця на тлі хребта гір.

Можливо, тому я не впав услід за ним. Елементарна соціальна прив’язаність.

Він дер нігтями землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той — пошепки. Десь через хвилин п’ятнадцять Льолік ніби трохи заспокоївся. Він пальцями вп’явся в кущі трави, наче боявся впасти, хоч і так лежав на землі. Я глянув і собі на небо, хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.

Але небо було, як небо — безхмарне і синє. Глибоке.

Курсант розслабився. Я розслабився теж, і наче відкрив у собі слух. Несподівано для себе я відчув прилив жаху, переконаний — такого ж, як і в Курсанта. Це навіть не жах, це істерика,це гола паніка, ми в облозі, а вороги нападають знову. Я не бачив сили, яка нас оточила, але було так страшно, як, певне, може бути страшно полівці, коли її накриває тінь яструба. А нас накрило небом. Безконечністю.

Я закричав і не зчувсь, як попісявся.

Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я дуже гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря — вершина гори, залита яскравим ранковим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола. Збоку. Внизу. Відкритий простір — це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на її виразну присутність поруч.

І просто розчахнуте навстіж небо.

І наче підземне джерело, у голову постійно б’є думка, що я на висоті хмар. А це — дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав вдруге, і повалився навколішки біля Курсанта, і сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.

Не знаю, як довго ми лежали й трусилися з жаху перед цим відкритим, просто необійнятим простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.

Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:

— Льолік, можеш вставати!

Він озирнувся через плече, і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. Він повірив мені.

О тій порі тіні чіткі та об’ємні. Матеріальні.

Льолік сів навкарачки, потупивши погляд — я розумів, що він боїться глянути в небо.

Я прислухався: його дихання ставало рівномірним. І я відчув, як відпускають живіт судоми паніки. Я відчув заледве не полегшення. Майже радість.

Курсант глипнув на мене, та, схоже, не впізнав. Тоді він підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив той самий спазм жаху, жаху настільки глибокого, котрий прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Те, інше. Справжній крик того другого.

Він кричав і кричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік побачив у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини.

І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила почала тягнути Льоліка у небо.

Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він все ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі, і як копіювала льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик трави не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну крапку, а там і зовсім зникає у безконечності.

Я залишився сам.

Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.

Так закінчив Льолік. Він упав у небо.