Тiло™

Пролог

Осінь, 2033 рік Україна, Карпати, Католицький притулок для дітей-сиріт

Небо знову заволокло брудним сірим ганчір’ям вологого хмаровиння — і чоловік, що сидів за кермом старого білого фургона з румунськими номерами, нетерпляче вилаявся ламаною англійською — здається, все в цій клятій гірській місцині було проти нього. Розмитий шлях вислизав з-під коліс і крученою зміюкою вився догори. А десь там, серед скелястих урвищ та поріділих лісів, мав зачаїтися кам’яний, дивом уцілілий притулок-сиротинець, що до нього слід було конче дістатися, перш ніж Карпати сповине темрява й закрутить драглиста снігова дощовиця.

Чоловік був тут не вперше і мав би добре пам’ятати дорогу, та щоразу, як він наближався до цієї зачаєної гірської криївки, завше збивався на манівці, наче невидимий мольфар напускав туману в очі. Але він знав, що раніш чи пізніш чари спадуть, і кожному подорожньому покажеться його шлях. Та й за всю мандрівку довелося застрелити лише трійко повстанців, що поодинці заступали йому дорогу, сподіваючись відібрати старий фургон. Він був обізнаний: тутешні розбишаки ніколи не тримаються купи, живуть і помирають відлюдьками, нерідко чубляться між собою, інакше давно б вибороли те, за що вже добрий десяток років змагалися…

Проте в думках щиро дав собі обіцянку: як вибереться звідси живим-здоровим, то більш ніколи не повернеться до цієї країни.

Стара настоятелька знервовано міряла кроками простору келію, що слугувала їй робочим кабінетом-приймальнею, і час від часу позирала то на годинник, то в очі Божої Матері, які дивилися на неї з порепаної, зсивілої від часу ікони на стіні. Скільки себе пам’ятала, завше озиралася на ті очі, а вони щоразу були інакшими — ясними, засмученими, караючими.

Сьогодні очі дивилися з докором. Настоятелька важко опустилася на стілець. Не її провина, коли ж мусить мати справу з такими, як той, що блукає десь серед плаїв у пошуках дороги до сиротинцю. Може, якби зараз зірвалася хвища й заступила йому дорогу…

Постукавши, до кабінету влетіла молода черниця.

— Матінко Магдалино, він приїхав!..

А за вікном не впало жодної краплі дощу. Настоятелька із зусиллям підвелася з-за масивного письмового столу.

— Не тіштеся так, сестро Стефаніє. Збирайте дітей у великій залі.

За хвилину вона вийшла у двір, замітаючи полами довжелезного чорного вбрання вищерблену негодами кам’яну бруківку, з-поміж якої де-не-де прозирали жовтаві покручені гнізда висхлого до зими споришу. З фургона вибрався подорожній. Він виявився кремезним чолов’ягою під два метри на зріст, мав довге, зарано посивіле волосся, абияк зібране на потилиці в жмут. І був у чорній сутані священика. Проте його не слід було називати святим отцем.

Матінка Магдалина зупинилася навпроти чужинця.

— Ви все привезли?

Він розчахнув перед старою черницею задні двері забризканого багном фургона, аби вона на власні очі побачила дерев’яні забиті цвяхами ящики з нетутешнім маркуванням.

— Як домовлялися, — озвався доброю українською. — Будете рахувати?

— Ну що ви! — холодно різонула вона. — Маємо довіряти одне одному. Ходімо всередину. Не бажаєте чогось випити? Чи, може, лишитеся на вечерю?

Подорожнього мучила спрага, він давно марив гарячими стравами, та пам’ятав, що мусить відмовитися.

Нічого там не пий і не їж.

— Ні! Давайте вже дивитись дітей.

Настоятелька стримано кивнула. Повела його за собою в дім. Коли вони увійшли до великої прохолодної зали у східній частині притулку, вздовж стіни було вишикувано зо два десятки хлопчиків і дівчаток від восьми до шістнадцяти років. Старші й молодші подорожнього не цікавили, і матінка Магдалина про це знала.

Умиті та зачесані діти стояли на диво сумирно, жоден не зронив ані слова, не звів погляду, навіть не спробував засміятися. Мабуть, вони не дуже прагнули дорослішати, бо всім дорослим належало бути статечними та насупленими й чинно підмітати підлогу довгим убранням вицвілого чорного кольору — так, наче решта кольорів похворіла і вимерла. Як п’ятирічна Марійка минулого тижня. Або ж дворічний Василько декілька днів тому…

Подорожній неквапом рушив уздовж вервечки мовчазних насторожених дітей, приглядаючись до всіх і кожного.

— Як тебе звати?

— Ярина.

— Як тебе звати?

— Орест.

— Як тебе звати?

— Софія.

— Як тебе звати?

— Мирослав.

— Як тебе звати?

— Іванка.

Біля дев’ятирічної Іванки чомусь зупинився на довше, присів поруч, зазирнув у величезні волошкові очиська, торкнувся рукою неслухняних чорнявих кучерів. Він іще ніколи не бачив таких пронизливо-синіх очей, хоч згодом вони, либонь, переінакшаться — стануть оманливо-зеленкуватими чи сіро-крижаними з прикметним сталевим полиском…

— Хочеш поїхати зі мною, Іванко? Я відвезу тебе до твоїх батьків.

— Мої батьки померли.

Її батьки були інакшими. І вони померли.

— Ну, що ти? Вони просто переїхали в інші краї. І дуже за тобою сумують. Тож я повернувся, щоб забрати тебе до них.

— Не смійте її забирати! — худий войовничий хлопчисько поряд із Іванкою раптом вирвався наперед і щосили турнув дорослого чоловіка. Від несподіванки той похитнувся, навіть заледве не впав. А звівшись на повен зріст, наштовхнувся на дорослий погляд тринадцятирічної дитини, сповнений розплавленої до краю, жагучої ненависті-рішучості.

— Юрію, повернися на місце! — крижаним тоном наказала настоятелька.

Малий не ворухнувся.

Подорожньому стало цікаво. Невже тут іще зосталися такі?

— Може, ти теж поїхав би зі мною? — присів навпочіпки й біля нього.

У лівій руці чорноокого хлопчиська, схожого на вовченя, зблиснуло щось схоже на лезо ножа — і наступної миті подорожній відчув різкий спалах болю в напрямку від брови до вилиці. Відскочив убік, наче сполоханий звір. Схопився рукою за щоку. А коли відняв долоню від перекошеного, враз посірілого обличчя, на ній багряніла кров.

Їхні діти надто швидко стають дорослими. І зараз усі вони на тебе накинуться.

— Сестро Стефаніє, не стійте ж! — стара настоятелька.

Подорожній роздратовано витер скривавлені пальці об сутану. Краєм ока підмітив: білявий хлопчина, що назвався Орестом, ледь помітно всміхнувся, коли молода дебела черниця силою виволікала малого бунтівника із зали. Блідим личком дівчинки на ім’я Ярина майнуло щось схоже на полохливі ревнощі. І лиш Іванка стояла незворушно, притискаючи до себе полотняну ляльку-мотанку. Подорожнього лякали такі ляльки — вони не мали обличчя. Зовсім інша справа — заклично усміхнені Барбі, котрими гралася його донька. Спогад про доньку боляче кольнув йому десь із лівого боку грудей, тож він знову повернувся до сиріт. За лічені хвилини вказав на п’ятьох із тих, чиї імена питав, і звелів черницям збирати їх у дорогу.

Юрія він не обрав. Усе ще горіла відмітина на щоці.

Та, коли дорослі вже виводили дітей із сиротинцю й садовили до фургона на ті місця, де раніше стояли ящики з чудернацьким заморським маркуванням, хлопець зненацька видерся з рук молодої черниці і кинувся навздогін.

— Іванка!..

Лялька-мотанка впала на бруківку. Подорожній інстинктивно намацав револьвер, схований під сутаною. Одна мить — і він стрілятиме, не вагаючись.

— Дайте їм попрощатись, благаю, — знову втрутилася настоятелька.

Він неохоче випустив зі своєї грубезної порепаної долоні тендітну руку дівчинки з волошковими очима, і вона повільно рушила назустріч хлопцеві. Подорожній знічев’я хотів було спитати, чи ж вони часом не брат і сестра, але не спитав. Натомість звів очі на кам’яних янголів, що прикрашали фронтони колись величної католицької споруди. Пощерблені часом, подзьобані кулями та випрані негодами, вони мовчки спостерігали за безчестям людей.

Настоятелька відвернулася. Зараз її непокоїло тільки одне — якими очима цього вечора дивитиметься на неї Божа Матір.

— Розшукай мене, — ледь чутно мовила Іванка, коли між ними лишився єдиний крок. Юрко підняв із запилюженої бруківки згублену ляльку-мотанку і простягнув їй.

Наче прокинувшись од затамованого сну, шмат неба раптом розпорола крива блискавка, десь із примарно посивілих вершин їй відгукнувся гомін грому, і довкола зашелестіли холодні шорсткі струмені некликаного дощу.

— Не бажаєте перечекати негоду? — радше для годиться спитала подорожнього стара настоятелька, коли дітей було сховано до фургона, а він запізніло хряснув дверцятами й усівся за кермо.

Не приставай на жодну з їхніх пропозицій, якщо про це не йшлося в попередній домовленості.

— Воно й варто було б… Але ні, я поспішаю! — й піднявши брудне бокове скло, подорожній нетерпляче завів двигун і натиснув на газ.

Юрко довго стояв просто неба й дивився, як білий фургон неквапливо розчиняється в суцільній стіні дощу. Потім зірвався з місця й щодуху помчав геть. Зупинився вже посеред стайні. Обтрусився, як пес. Принюхався. Потягло смоляним деревом, старим пересушеним сіном і досі — кіньми, хоч усіх вони поїли ще минулого літа. Зненацька брамою щось грюкнуло, озвалися голоси. Малий здригнувся й вивіркою пірнув за стійло свого колишнього улюбленця Чаклуна. Однак боятися не було чого — то робітники під наглядом матінки Магдалини вносили до стайні ящики, привезені подорожнім. Лишені навзамін Іванки. Поскладавши їх уздовж стіни, почали розпаковувати. Як і слід було сподіватися, знайшли там дитячий одяг, медикаменти, сухі військові пайки. Однак найбільше ящиків було з вогнепальною зброєю.

Тринадцятирічний Юрко відсахнувся, і від побаченого його знудило просто на кінську упряж, що купою запилюженого непотребу бовваніла на тлі дощаної стіни. Як отямився, над ним височіла видовжена й суха, наче жердина, постать настоятельки.

— Однаково знайду й поверну Іванку! — пообіцяв уперто. — А потім перестріну і вб’ю чужинця… Я його позначив.

Матінка Магдалина незвично боязко озирнулась і сказала йому те, чого ніхто, крім Божої Матері, від неї ніколи не чув:

— Прости мені.

Юрко не відповів. Просто вужем відповз подалі в темний закуток і принишк.

Настоятелька повернулася до свого кабінету і знову втупилася в застиглі очі Божої Матері. Із мертвого дерева — крапля за краплею — брунатно стікала живиця. Ікона мироточила. Стара черниця заклякла, нездатна вирішити, що їй із цим непроханим дивом чинити — затаєно змовчати чи гучно бити на сполох…

Зрештою впала навзнак і почала гарячково молитися. На все воля Божа. А раптом її дітям пощастить, і старий, забризканий багнюкою фургон не дістанеться місця призначення, а просто зірветься в гірське провалля?

Роздiл I Доктор Паскуда

Літо, 2053 рік США, Портленд, штат Орегон

Невиспане місто, по живому здираючи з себе кудлаті залишки сну, ковтало поспіхом зварену каву, смажило яєчню й робило тости, приймало душ, чистило зуби, вдягалося, взувалося, шукало довбані ключі від «фольксвагена» й урешті, знервоване тими пошуками, розлитою кавою, несмачною яєчнею, підгорілими тостами, запізнюючись, мчало на роботу.

Дорогою встигало полаятися по телефону із дружиною за те, що не погодувало кота та й сміття знову не винесло; продемонструвати середній палець сусідам по нещастю, котрі так само не тямилися з люті, прикуті до кермівок своїх машин у цьому пеклі-заторі, і теж кричали на когось по телефону; відхопити зауваження від патрульного з наступним складанням протоколу і, звісно ж, укотре набрехати щось шефові стосовно причин свого (вже шостого за цей місяць) запізнення на роботу.

Шефові, ясно, будуть до сраки всі жалюгідні спроби виправдань-вибачень із наступним «цього більше ніколи не повториться, сер!..», і місто отримає шосте за цей місяць адміністративне попередження.

І так день за днем. Місто стомилося. Воно благало пощади.

А впіймавши зненацька своє відображення у дзеркалі заднього огляду, враз остовпіло. Неголений чоловік зі скуйовдженим волоссям та перекошеною краваткою був цілковитим йому незнайомцем. Замість міста в маленькому люстерку облаштувався хтось інший. Те саме було сьогодні вранці й у великому, спітнілому від гарячої пари, дзеркалі ванної. І вчора, у торговельному центрі, де місто зупинилося перед блискуче-дзеркальною вітриною ювелірної крамнички, аби купити щось для дружини з нагоди річниці шлюбу…

Чиєї дружини? Якого шлюбу?

Розвернувши свою автівку на сто вісімдесят градусів, місто брутально виїхало на зустрічну і на шаленій швидкості вперіщилося в бетонну стіну.

Того дня в різних районах Портленда сталося ще п’ять подібних випадків. Але майже ніхто не загинув. Тому що бригади «швидкої», котрі за лічені хвилини опинилися на місцях інцидентів, доправили самогубців не в звичайний шпиталь, а до спеціалізованої клініки, що належала новітній медичній корпорації під дещо ексцентричною назвою «ТІЛО™».

Не встигли забрати лише того, на «фольксвагені».

— Ентоні Келлер, тридцять сім років, — продзижчав у телефонній слухавці бездоганно поставлений, стерильно-мелодійний голос молодшої асистентки. — Шість місяців тому перебував на останній стадії раку крові. Численні пересадки кісткового мозку не дали нічого. Згодом потрапив на лікування до однієї з закритих клінік корпорації «ТІЛО™». Звісно, цілковите одужання. Щоправда, за два тижні почав виявляти ознаки глибокої депресії, замкнувся в собі, став дратівливим, розгубленим. І найголовніший симптом — кілька днів тому Келлер перестав упізнавати себе у дзеркалі…

Кремезна, наче витесана з каменю, постать головного лікаря, що завмерла на тлі широкого панорамного вікна з найкоштовнішим краєвидом квітучого передмістя Портленда, навіть не здригнулася:

— Наш пацієнт, — здавалося, глибокий хрипкувато-застуджений голос, що ламаною англійською озвався у відповідь жіночому, існував окремо від постаті. — То якого біса наш пацієнт потрапив до муніципального шпиталю? — в голосі проступив метал. — Подзвоніть і скажіть, хай повернуть тіло. Це власність клініки.

— Буде зроблено! — скрикнула асистентка.

Головний лікар роздратовано жбурнув слухавку на місце. Зупинив погляд на чорному телефонному апараті з минулих часів. На відміну від решти владних та приватних структур, що послуговувалися просунутими відеофонами, повсякчас потерпаючи від хакерських атак, корпорація «ТІЛО™» використовувала для внутрішнього зв’язку старомодні телефонні комунікації. Їхнє конфіденційне й безперебійне функціонування забезпечувала власна відокремлена АТС, про місцезнаходження якої не знали навіть її безпосередні працівники (на роботу й назад їх возили із зав’язаними очима).

Схопивши телефонний апарат, лікар пожбурив його добре натренованою лівою рукою в куленепробивне скло панорамного вікна кабінету. Важко перевів подих.

Він був шульгою. А якось почув (вже й не пригадати, від кого), що ліворукі зазвичай стають людьми виняткової долі і таланту. Або ж особами, неймовірно витонченими у всіляких паскудствах. Стосовно себе він давно схилявся до другого варіанту. Стиснув кулаки. Зблиснув недобрими, як у вовкулаки, вугільно-чорними очима. На вигляд лікареві було років сорок, та, якби хто взявся старанно відраховувати літа від дати народження, вказаної в його новенькому американському паспорті, заледве набралося б тридцять три. Недобра вдача додавала років. Зраджувала сивина в чорному, аж до смоляного, довгому волоссі, зібраному на потилиці в жмут… Тож ніхто й нізащо не назвав би його красенем, принаймні не в пишно-повноцінному значенні цього слова. Бо краса покликана вабити, а не відштовхувати. Краса — це гармонія. А гармонії в грубих, покреслених слідами від шрамів, завжди насуплених рисах його обличчя анітрохи не відчувалося. Оточення, мабуть, бачило в ньому неоковирний витвір якогось божевільного Франкенштейна нового часу, котрому катастрофічно бракувало почуття міри у творчості, коли він ліпив докупи цього чоловіка за своєю подобою.

Але ж, на диво, витвір зажив собі власним життям, і в житті тому, схоже, вистачало всього потроху. Колеги й пацієнти переважно його сахалися, оминали десятими дорогами, а дехто навіть божився, що на власні очі бачив, як вночі він перекидається на вовка, виє на місяць й вистрибує у вікно. Немовлята в його присутності заходилися від плачу. Жінки, що траплялися йому до ліжка, не прагнули від нього шлюбних зобов’язань, не уявляли його батьком своїх дітей і не завжди вірили, що він лікар за фахом. Таку зовнішність міг би мати серійний убивця-різник, та аж ніяк не лікар, котрому належало рятувати й утішати людей.

Утішати він не вмів, рятувати мусив.

Він ненавидів свою роботу. Вона ж, видається, з нього просто насміхалася, часом змушуючи до вчинків, за які згодом він ненавидів уже себе. І ледве чи можна було щось змінити… У такі дні він почувався генеральним директором пекла.

А рай був зовсім поряд. Просто за широким панорамним вікном із куленепробивного скла. У земному, навіть дещо банальному значенні. Рай усіма зусиллями створювала для пацієнтів медична корпорація «ТІЛО™», відкриваючи свої клініки у величних, вправно відреставрованих маєтках позаминулого століття, що гніздилися в мальовничих передмістях, котрі аж до непристойності контрастували із залюдненими, знервованими, задимленими мегаполісами.

Портлендська клініка вважалася однією з найкращих. Облаштувавшись на місці колишнього Lake Oswego — найпрестижнішого району західно-океанського узбережжя, вона вільно простяглася його прилеглими територіями, відгородилась од надміру метушливого й заклопотаного довколишнього світу високим кованим парканом. І все тут було, наче в казці: велетенський сад із екзотичними квітами й столітніми незайманими деревами, в котрих потопав старезний маєток; мереживне плетиво доріжок, що кровоносними судинами розбігалися в усіх напрямках і часом заводили в нікуди; затишні альтанки, де можна було усамітнюватися до смерті; романтичні фонтани, бризки від яких грайливо розліталися віддалік, заледве здіймався вітер; повиті зеленню гойданки, мармурові столики просто неба, непримітний догідливий персонал. Автівок, що могли б ненароком спаплюжити цей дивовижний пейзаж, у дворі не тримали. Вони були сховані в кількаповерховій підземній парковці, де раніше працював морг і катівня. Утім, у «катівню» небагато хто вірив. Довкола маєтку затишно вляглася тераса, чимось схожа на ледачу неповоротку змію, що безтурботно вигрівалася на сонечку.

Усередині теж панувала старанно налаштована казка: ліве крило, де містились апартаменти для пацієнтів та їхнього супроводу, було встелене білосніжними килимами з м’яким довгим ворсом (нога в ньому грузла по кісточки), завішене справдешніми полотнами прадавніх живописців (підробка вважалася б особистим приниженням корпорації «ТІЛО™») й оздоблене розкішними, майстерно відреставрованими меблями доби напівзабутого Ренесансу (один лише стілець коштував цілих статків). У передпокої стояв величний білий рояль.

Проте навряд чи тимчасові мешканці-пацієнти райського маєтку сприймали це як належне і тішилися з життя. Тішитися вважалося мало не святотатством. Тут належало смиренно чекати. Не нудьгувати знічев’я, а помирати від нудьги. Доживати. Перероджуватися. Воскресати. Бо для пацієнтів клініки це місце було чимось на кшталт чистилища, тимчасового перевалочного пункту, після котрого й мало розпочатися щось справжнє, важливе й довгоочікуване.

У правому крилі був розташований медичний блок, обладнаний згідно з останнім словом техніки кардіографами, ламінарними шафами, магнітно-резонансними томографами, ударно-хвильовими апаратами, бактеріологічними, біохімічними, гематологічними аналізаторами, ультразвуковими кістковими денситометрами, донорсько-діалізними кріслами, велоергометрами та тредмілами. Втрапити туди можна було лише за електронною перепусткою. Саме там і гніздилося пекло. Дехто в ньому залишався назавжди. А потім усі щосили вдавали, що зовсім не знали тих, кого вивозили звідти на катафалку, накритому білим простирадлом. Натомість інші жили, й вони чесно сподівалися прожити своє друге, куплене в клініці життя краще, сміливіше, достойніше, аніж то їм вдалося з попереднім.

Лікар узявся розглядати своїх пацієнтів. Першим упав в око старий як світ, висхлий дідок із заплющеними очима в оточенні трьох люблячих онуків. Дідуган помирав од прогресуючого атеросклерозу, нащадки не відходили від нього ні на крок. В альтанці неподалік сховалося молоде подружжя, однак із вікна їх не роздивитися, видно лишень, що один силует примітний світлим, ледь кучерявим волоссям, інший — навпаки, смоляно-чорнявим, наче в арабського шейха. Вони звернулися до клініки, бо не можуть мати дітей.

А центральною алеєю неквапом походжала найколоритніша пацієнтка клініки — в’януча голлівудська кінозірка Ванесса Маріані, бундючна й вередлива, схожа на зачерствілий коржик у яскравій глянцевій обгортці. Колись вона була першою красунею «Фабрики мрій», однак роки невблаганно взяли своє, висушивши її казкову вроду, наче листок для гербарію. Звісно, стара акторка прагнула повернути молодість. У цьому бажанні її скрізь супроводжував, аж надто віддано зазираючи в очі, фактурний молодик із зовнішністю Аполлона і дещо нетутешнім ім’ям. Чи то коханець, чи охоронець. Насправді то був її чоловік.

Проте найбільше уваги притягував інший пацієнт закритої клініки — спотворений страхітливими опіками сімнадцятирічний юнак на ймення Лукас. Притягував — і водночас викликав непереборне бажання ніяково відвести погляд. Хлопець не мав обличчя. Натомість перед спантеличеним оточенням поставало щось на кшталт зморщеного перепеченого яблука, в котрому вже не вгадувалося жодних людських рис, лише зяючі отвори. Як згодом з’ясувалося, заможної й турботливої родини у Лукаса теж не було. Право на дороге лікування в клініці «ТІЛО™» він виграв у популярному реаліті-шоу «Ти — найпотворніший», що ось уже п’ятий сезон поспіль приваблювало нещасних калік із усіх куточків країни, аби на втіху телеглядачам ефектно розіграти серед них сертифікат на нове життя.

Однак нагальною справою цього дня були химерні самогубці, що привселюдно спробували вкоротити собі віку. За дверима на лікаря чекала заплакана дружина Келлера, чи то пак уже його вдова. Нічого. Такі-сякі слова співчуття, щось про швидкоплинність земного життя, долину смертної тіні… Потому — обережний натяк на можливі побічні наслідки новітніх методик лікування раку та стандартне запитання щодо номера медичної страховки чоловіка. І якщо з цим усе гаразд, Ентоні Келлер повернеться до родини вже наприкінці тижня — живим, неушкодженим і щасливим. Хай тільки клятий муніципальний шпиталь поверне їм тіло.

Далі — справа техніки.

Проте шаленство не миналося. Відторгнення. Душа вивергає тіло. Він знав, що раніше чи пізніше кожне окремо взяте уособлення міста з таким діагнозом привезуть до нього, доктора Паскуди, як він сам подумки себе називав. Руки міста тремтітимуть, ліва повіка сіпатиметься, воно ледь не навколішки благатиме припинити все це раз і назавжди. І наразі не матиме значення, хто перед ним конатиме: чоловік чи жінка, старе чи юне, заможне чи вбоге, бо очі в таких завше однакові — нажахані, зашорені безнадією, стомлені.

Як очі програміста-аналітика, що кілька годин тому зумисне спрямував свій «фольксваген» у бетонний зад торговельного центру.

«Чиєї дружини? Якого шлюбу?..»

Чи очі тележурналістки, котра вирішила застрелитися після ланчу просто перед камерою чергового оператора замість того, щоб узвичаєно робити сюжет.

«Сьогодні переконаний республіканець Джек Донован зустрінеться на теледебатах із демократом Робертом Ван Хеллом. Нагадаємо, обидва балотуються на пост губернатора штату. А за якого сучого сина голосуватимете ви?»

Або ж очі торакального хірурга, що приходив до нього вчора, а сьогодні перерізав собі горлянку скальпелем № 10 прямісінько над розпанаханою грудною кліткою пацієнта в операційній.

«Я вже давно не рятую чужі життя, я навчений їх забирати».

Люди з однаковими очима. Стомлені, дратівливі, розгублені. Дзеркала, що показують їм чужі обличчя. Смерть. Їхні останні думки лізуть із усіх шпарин, пхаються одна поперед одну. А доктор Паскуда чомусь бачитиме тільки очі. Часом слухатиме думки. Та найчастіше гнатиме їх усіх до бісової мами.

Зрештою він презентує кожному із прийшлих його нове ідеальне життя. Особливо старатиметься для хірурга з перетятою сонною артерією — такі люди вкрай необхідні новому соціуму. І крихітне відображення велетенського міста отримає нагоду жити вічно.

Проте не всі будуть задоволені й щасливі.

У двері його кабінету нерішуче постукали.

— Увійдіть! — доктор Паскуда виструнчився, внутрішньо згрупувався, спробував надати своєму обличчю якомога доброзичливішого виразу. Вийшло не дуже переконливо.

Рипнули двері. Навпроти його столу непевно зупинилася худенька білява жінка із запалими, аж прозорими від сліз очима. Знову він бачить самі лише очі.

— Я Маргарет Келлер, дружина Ентоні.

— Сідайте, місіс Келлер, — він рвучко підвівся, жестом запропонував несміливій гості широкий шкіряний диван побіля вікна. — Щиро співчуваю з приводу вашого… вашої втрати.

Вона не зрушила з місця.

— Але я… не за співчуттям прийшла. Коли я зможу побачити свого чоловіка?

Доктор Паскуда подумки вилаявся. Це було єдине, що в нього добре виходило англійською. Бо він так і не спромігся до пуття вивчити чужу мову. Ґвалтував і ламав її, вона затято робила з ним те саме. А для таких розмов, як оця, словникового запасу зазвичай бракувало. Хоч, певно, справа була не в словниковому запасі…

— Маргарет, наразі він мертвий. І ми не знаємо, як швидко зможемо… виправити це становище.

— Гаразд, то коли я зможу з ним поговорити?

— Він мертвий, Маргарет.

— Але в мене… в нас… в нас усе гаразд зі страховкою! — вона незчулась, як зійшла на крик. — Ми маємо заощадження! Ми продамо дім!.. Чого ще вам бракує для того, аби врешті почати працювати?!

— Ви молода й приваблива жінка, — раптом випалив зізнання доктор Паскуда. — Дім залиште собі. Певен, ви цього заслуговуєте.

Маргарет подивилася на нього, як на божевільного.

— Але він не потрібен мені без Ентоні! Ми разом про нього мріяли, разом його будували, він створений для двох! Невже ви не здатні цього зрозуміти? Звісно, Ентоні не щодня був таким, у якого я закохалася… Та й мені часом бракувало терпіння, того ранку ми знову посварилися, але все не може на цьому скінчитися! Тільки не так!..

Доктор Паскуда, не відриваючись, дивився на неї. Вона просила його оживити мертвого. І в середині ХХІ століття це було можливим.

Він спробував пригадати, коли це почалося. Однак роки не бажали виструнчено шикуватися у спогади, плутали сліди, ховалися, лякливо визирали з-за плечей одне одного, мовчали.

Третє тисячоліття все ще нашої ери натужно прогнулося під вагою хворобливо розповнілого науково-технічного прогресу. Щоправда, новий час став примітним лише резонансними досягненнями у медицині, в інших сферах життя майже все чомусь залишилось, як було. Пересічні громадяни так само їздили на автівках надійних перевірених марок (хіба що їх стало забагато — міста просто захлиналися од потоків машин), мешкали в старих добрих багатоповерхівках (переїзд до чепурного заміського будиночка досі лишався американською мрією не для всіх), рятуючись комп’ютерними іграми та сексом по телефону.

На диво, майбутнє обійшлося без нових, не досліджених наукою епідемій, без техногенно-екологічних катастроф і навіть без «кіборгів», «бетменів» та «чужих», дарма що нові частини саг про тих та інших так само переможно крокували кінотеатрами. Злітали та сідали літаки на центральних летовищах світу (здебільшого перевірені часом та інженерами-проектувальниками пасажирські «Боїнги-746»), відпливали з пристаней вантажні кораблі (на свій страх і ризик перед сомалійськими піратами), п’ятизіркові готелі й елітні ресторани гостинно відчиняли двері перед жаданими відвідувачами, в казино програвались і вигравалися страхітливі грошиська… Одначе щось невловимо було не так.

Людство вкотре погналося за привидом вічної молодості. І одного дня земну кулю облетіла сенсаційна новина — якийсь науковець у Швеції хірургічним шляхом зумів відокремити душу від тіла. Щоправда, тіло без душі можна було тримати не більше п’яти годин. Далі починалися незворотні зміни в мозку та поступовий природний розклад тканин. А от душа поза тілом, як з’ясувалося, могла існувати вічно, за умови її зберігання у вакуумно-герметичному контейнері з боросилікатного скла з надвисокою гідролітичною стійкістю. Без контейнера вона вивітрювалась, як ефір. Таке вивільнення звалося «утилізацією».

Важила людська душа, за підрахунками вчених, від одинадцяти до сорока трьох грамів. Не коштувала ж нічого. Але найсуттєвішим виявилося те, що зухвалий швед-науковець міг так само повернути вилучену душу в тіло назад. Більше того, тепер будь-яку душу можна було «заселити» до будь-якого тіла. На вибір. Процедура отримала назву «трансплантація свідомості». Довгий час її тримали в таємниці, використовуючи лише для урядових програм і секретних військових операцій. Ну й сильні світу цього, звісно, час від часу користалися таким привілеєм…

Проте настав день — і мода вийшла на вулицю. Це відкриття змінило хід історії. Шведський першовідкривач-науковець на той час кудись безслідно зник (помер чи «переїхав» до іншого тіла або ж до іншої країни — ймовірно, острівної), але його справа жила. По всьому світу почали відкриватися так звані центри з питань трансплантації свідомості, що належали могутній медичній корпорації під назвою «ТІЛО™», де за відповідну платню можна було «переселитися» в здорове й молоде тіло замість старечого і немічного. Усі ресурси негайно було кинуто туди. Нікого вже не цікавила пересадка органів чи пластична хірургія, адже за ті самі кошти можна було купити одразу нове тіло. Припинилося фінансування ефемерних проектів, пов’язаних із клонуванням (штучні організми виявилися нежиттєздатними), зник попит на операції зі зміни статі та омолодження, втратила актуальність проблема невиліковних хвороб — усе це легко вирішувалося за допомогою інновацій із переселення душ.

Люди замовляли собі нові тіла з донорських фондів, що формувалися при центрах із питань трансплантації свідомості, як правило, з довічно ув’язнених та засуджених до найвищої міри покарання. Це, своєю чергою, посприяло кардинальному перегляду законодавчих актів — тепер «вишку» можна було отримати за приховування податків, сексуальні домагання, розпивання алкоголю в громадських місцях, а то й просто за бійку в барі. Злочинність серед населення різко скоротилася — насправді ніхто не хотів помирати, знаючи, що в його тілі комфортно житиме хтось інший.

Не раз доктор Паскуда ставав свідком оказій, коли людей хапали просто на вулицях і пакували до фірмових фургонів корпорації «ТІЛО™». В останньому випадку то був міцний кремезний молодик, котрого двоє дужих санітарів виволокли з будинку, наче пір’їну, й узялися пакувати до свого фургона. Він упирався руками й ногами, кричав, просив про допомогу. Але більшість перехожих вдала, що нічого не відбувається. Закохані пари не урвали своїх поцілунків. Туристи продовжили фотографувати фонтани. Завсідники довколишніх кав’ярень, що висиджувалися на літніх майданчиках за безалкогольним мохіто, не припинили цієї хвилини своїх безтурботних розмов, а офіціанти так само вправно міняли попільнички, виписували рахунки й мріяли про чайові. Кожен чомусь був переконаний: це те, що трапляється з іншими, з ним такого ніколи не буде.

Доктор Паскуда, що проходив неподалік, і собі вдав, що нічого не бачить, просто якось ніяково відвів погляд і пришвидшив крок. Бранець у цю мить дивом видерся з рук санітарів і побіг вулицею. На шляху збив офіціанта-гаїтянина з повною тацею наїдків, розігнав голубів, котрими милувалося молоде подружжя із Франції, неоковирно втрапив у кадр обуреному німецькому туристові…

Але й кварталу не пробіг — на перехресті раптом спіткнувся, впав на коліна, схопився за серце і закляк. Санітари без зайвого поспіху наблизилися до нього, взяли попід руки й потягли тепер уже безвільне тіло утікача до розчахнутих задніх дверей фургона.

Ще один. Таких, як той чолов’яга, що надумав дременути від співробітників корпорації «ТІЛО™», називали «дарувальниками». А з теленовин дедалі частіше лунали тривожні репортажі про шахрайства й афери, пов’язані з крадіжками, чи то пак «даруванням» тіл. Приміром, звечора людина йшла у стриптиз-клуб, напивалася, знайомилася там із неймовірно ефектною білявкою/білявчиком, а на ранок прокидалася в неї/нього вдома окраденою. Брали не гроші, коштовності чи кредитні картки. Обманним шляхом змушували підписувати договір дарування тіла — в людини на руках був контракт, де вона відписувала своє тіло комусь іншому. І нічого не можна було змінити — з юридичної точки зору все було зроблено бездоганно. У поліції лише безпорадно розводили руками: ви самі це підписали. Якщо ж людина намагалася зникнути, на її пошуки так само піднімали поліцію, бо крадієм тепер був той, хто у призначений час відмовлявся надавати подароване тіло. Та його все одно знаходили. І забирали те, що вже йому не належало. Назавжди.

Проте траплялися й донори-добровольці: нерідко батьки жертвували собою заради дітей, а одного разу навіть сталося навпаки — молода жінка віддала власне тіло помираючій матері. Реалізувати цей відчайдушний задум їм вдалося завдяки вчасно легалізованій у всіх країнах світу евтаназії. Смерть стала справою добровільною. На зміну нерентабельним лікарням прийшли центри з питань трансплантації свідомості та евтаназії.

«Достойно, вишукано та велично» — з аристократичною стриманістю сповіщали елітні медичні центри, що мали багаторічно-бездоганну репутацію. «Швидко, якісно та гуманно» — лікарняні заклади економ-класу. «Широкий вибір способів померти» — самовпевнено проголошували таблички коло входу ледь не до кожного шпиталю. Та насправді в арсеналі медиків був лише старомодний «техаський коктейль»[1], що гарантував блискавичну зупинку серця без суттєвих ушкоджень для решти організму, адже щойно упокоєні тіла негайно вирушали на трансплантацію.

Щоправда, тільки для повнолітніх. Неповнолітні — з дозволу батьків.

Право на смерть.

Звісно, ніхто не збирався вмирати просто так, тут і зараз, але всіх неабияк тішила можливість зробити це, щойно заманеться, — легко, безболісно і законно. Бо всі були гордими власниками права на смерть, а громадянські права — то вам не абищо. Підлітки з гонором носили футболки кислотних кольорів, та, замість принтів із зображеннями рок-зірок чи фривольних написів на кшталт «У мене ніколи не падає», їх тепер прикрашали портрети Джека Кеворкяна[2] — людини, що колись дала початок новому стилю життя — з правом на смерть. За кілька мазків-ліній, що поєдналися у відтепер знайоме всім обличчя, як колись принт-зображення Ернесто Че Гевари (тільки кому зараз потрібний той Че Гевара?..), якийсь художник-графітист навіть отримав грант на розробку цього малюнка, і зараз заслужено відпочивав на Мальдівах.

Преса була в екстазі. Представники влади сором’язливо промовчали. Хоч ледве чи вони мали чого стидатися — всі аспекти подібних дій були ретельно узгоджені із законодавством. До держави долучилася й церква, урочисто проголосивши: кожен, хто добровільно віддасть своє тіло на трансплантацію, по смерті втрапить до раю. Така собі індульгенція, котра перекреслює всі гріхи — минулі, теперішні й ще не скоєні у майбутньому, в ім’я пожертви власним тілом заради ближнього.

Коли в церковників поцікавилися під час якогось ток-шоу в «прайм-тайм», що ж очікує на тих, хто отримує чужі тіла внаслідок трансплантацій, замість того, щоби радісно віддавати, святі отці на мить замислились, а потім сказали, що пересаджені теж опиняться у раю… тільки згодом.

Уїдлива телеведуча одразу перейнялася долею злочинців, засуджених до вищої міри покарання. Адже їхні тіла вирушають на трансплантації примусово.

— То що ж буде з їхніми безсмертними душами? — підступно перепитала вона.

На це очільник релігійної громади Портленда рішуче постановив:

— Цим нещасним душам слід вирушати до раю в першу чергу. Адже там вони зможуть зустріти всіх своїх жертв і попросити в них прощення.

Настала ера відданих послідовників культу тіла.

Чинна влада всіляко заохочувала новий стиль життя, час від часу видавала прогресивні законопроекти, що стосувалися передових технологій, котрі впроваджувала корпорація «ТІЛО™». Особливою популярністю користувалася урядова програма під умовною назвою «Диверсифікація з відтермінуванням». Кожен законослухняний громадянин міг звернутися до спеціалізованого ломбарду, що займався скуповуванням людських організмів, і укласти ліцензійний договір, згідно з яким його тіло одразу після смерті вирушало на трансплантацію. За винагороду негайно отримував на руки десяту частину орієнтовної вартості своєї фізичної оболонки, зобов’язувався вести більш-менш здоровий спосіб життя і біг витрачати гроші. Подібні угоди чимось скидалися на продаж душі дияволу, з єдиною різницею — об’єктом продажу було тіло, бо людська душа давно не коштувала нічого, вона в будь-якому разі чинно вирушала до раю.

Можливістю спродати власне тіло в кредит охоче користалися незаможні верстви населення, щоб розрахуватися з боргами, поставити дітей на ноги або ж хоч на схилі віку спробувати те життя на смак. Звісно, найчастіше в результаті таких «угод» ломбарди отримували старі, зношені й попсуті тіла, які досить складно було перепродати. Та іноді серед копійчаного тілесного непотребу траплявся справдешній скарб — і тоді втрачене поверталося з відсотками. Приміром, із клієнтом міг статися нещасний випадок, який не передбачав значних фізичних ушкоджень (мало від чого помирають люди), і втішений хазяїн ломбарду отримував у власність молоде й добротне тіло. Щоправда, нещасні випадки чомусь найчастіше спіткали «молодих» і «добротних». Одного разу так померла двадцятирічна студентка коледжу: заснула звечора у ванній, а на ранок не прокинулася, втонула. Поряд плавав підручник із макроекономіки. Але до розтину тіла справа не дійшла — за сплячою красунею терміново виїхала спеціалізована бригада й завантажила її до фірмового фургона, де досвідчені лікарі-реаніматологи хутко викачали воду з легень й відправили у донорський фонд ломбарду.

Розчавлені горем батьки спочатку вирішили, що то працівники ритуального бюро, й без вагань дозволили їм забрати тіло доньки. Тільки згодом, отримавши на руки папери з логотипом медичної корпорації «ТІЛО™», вони дізналися, що донька заклала себе в ломбарді за програмою «Диверсифікація з відтермінуванням», аби сплатити за навчання в коледжі, а їм чомусь сказала, що здобула грант на стипендію. Коли ж вони зрештою отямилися, тіло їхньої єдиної дитини було спродане і в ньому оселилася інша жінка, котра посилала їх подалі щоразу, як тільки бачила.

А якось перед одним із таких ломбардів зупинився чорний, розмальований язиками пекельного полум’я лімузин Шона Елвіса[3] — епатажної старіючої рок-зірки з купою грошей, відсутністю комплексів та нездоровим мескаліновим блиском в очах. Зірка виявила бажання відписати своє тіло на «диверсифікацію». Незважаючи на поважний вік, більша частина котрого була чесно віддана алкоголю, наркотикам та жінкам, а також на хронічний сифіліс і незалікований цироз печінки, за тілом Шона одразу ж вишикувалася черга фанатів, тож власник ломбарду поспіхом уклав із ним угоду і виплатив шалені гроші. Як згодом зізнався Шон, він зробив це на підтримку свого нового альбому «Going Back To Hell»[4].

Проте на всяку бочку меду знаходилася своя ложка дьогтю. Жодній країні не вдалося цілковито уникнути зловживань, пов’язаних із неправомірним привласненням чужих тіл. Дедалі частіше в різних куточках світу траплялися банальні викрадення людей і цинічне народження дітей на продаж, що прикривалося благородною програмою сурогатного материнства… Оскільки на тілах після пересадок не лишалося жодних відзнак, постало питання ідентифікації громадян, щоб уникнути масових «крадіжок особистості», а з ними — невідворотної анархії. Кожен, хто проходив через трансплантацію, мусив негайно ставати на облік у спеціально створеному державному департаменті, за несанкціоновані пересадки жорстоко карали. Проте це вже не могло зупинити тріумфального поступу «прогресу», адже трансплантації свідомості приносили величезні прибутки засновникам цього революційного бізнесу, а обраним дарували перспективу вічного життя.

Тіло стало капіталом. Люди, що потребували грошей, могли звернутися до центру з питань трансплантації свідомості, аби здати своє тіло в оренду, як квартиру, — погодинно, щодобово, на місяць, на рік, або й на кілька років. Жовчна преса відразу ж охрестила цю категорію послуг «проституцією свідомості». Проте чиновники знову стали на бік «послуг» — адже в цій ситуації теж укладався договір, що проходив обов’язкову реєстрацію у державного нотаріуса, сплачувалися податки.

Щоправда, траплялися випадки, коли винаймачі «забували» повертати тіла, однак і для цієї проблеми знайшлося вирішення: клініка, що займалася трансплантацією, встановлювала на тілі реципієнта такий собі автоматичний таймер. Його дія спочатку нагадувала будильник — три попереджувальних сигнали, легенький напад тахікардії. Якщо ж винаймач не реагував на них слізним каяттям та негайним поверненням тіла, вмикалося автоматичне блокування життєдіяльності організму, а на місце пригоди за «джипіаресом» виїжджала «Служба порятунку», і все ставало на свої місця. Порушника повертали в його колишнє тіло і заносили до так званого чорного списку «недобросовісних винаймачів». Вдруге отримати тіло в оренду таким винаймачам було досить складно.

Траплялися й курйозні випадки. Одній дівчині-донору із зовнішністю кінозірки якось повернули її тіло вагітним. З’ясувалося, жіночка-реципієнт використала його для побачення з чоловіком своєї мрії, що з ним познайомилася в соціальній мережі. Невідомо, на що та жіночка розраховувала в майбутньому, та, судячи з нещадного токсикозу, яким почала страждати невинна дівчина-«кінозірка», побачення видалося на славу. Але красуня не розгубилася. Вона навіть до суду на стару хвойду не подала, щоб отримати хоч дещицю відшкодування. Дівчина просто народила дитину (чудову донечку з блакитними очима, золотавими кучериками і чомусь смаглявою шкірою), зачекала, доки та підросте, — і тепер мала цілих два тіла, які можна було здавати в оренду. Згодом, подейкували, тіло матері зносилося (втратило товарний вигляд від частих використань несумлінними винаймачами), проте вона знову знайшла вихід — просто спродала його за безцінь у ломбарді при центрі з питань трансплантації свідомості й «переїхала» до тіла дочки, яке на той час саме досягло повноліття і було ще вродливішим, аніж тіло матері. Уславлений у піснях та легендах народів світу материнський інстинкт тут чомусь не спрацював.

Життя тривало. Тепер слід було знову завагітніти.

Доктор Паскуда дістав із кишені м’яту пачку цигарок і судомно затягнувся густим ядуче-гіркуватим димом — просто тут, серед металу й пластику свого позиченого лікарняного життя. Систему протипожежної безпеки він вимикав, із часом керівництво корпорації навчилося заплющувати на це очі. Маленький привілей великого невдахи. Смердючих цигарок доктор Паскуда потребував, як повітря (йому робили їх на замовлення). Окрім кінської дози смол та нікотину було там іще дещо, і це «дещо» допомагало йому не так люто ненавидіти себе після трансплантацій. Бо він добре пам’ятав ту матір-«кінозірку» — це ж він пересаджував її свідомість у тіло заледве вісімнадцятилітньої доньки. Бачив — донька тоді навіть не розуміла, що відбувається. А потім свідомість малої було утилізовано: саме так, згідно з інструкцією, належало чинити із залишковими матеріалами — душами ще живих донорів…

Він усе зробив, як належить. І навіщось записав на клаптику серветки ім’я матері-вбивці — Ясміна Хіменес. Із того часу минуло два роки, впродовж яких доктор Паскуда убив і повернув до життя не один десяток людей. Ясміна Хіменес, мабуть, знову завагітніла й народила, а він час від часу все діставав старий пожмаканий клаптик серветки, годинами роздивлявся його й уявлення не мав, що йому робити з тим її довбаним ім’ям.

А життя справді тривало. Таких, як він, у портлендському центрі з питань трансплантації свідомості працювало восьмеро. Усі були дипломованими спеціалістами-лікарями, котрі з різних причин втратили власну медичну практику — кардіологи, анестезіологи, травматологи, інфекціоністи. Доктор Паскуда колись був нейрохірургом. Так само позбавленим ліцензії, тож у звичайній клініці його й на поріг операційної не пустили б. Власне, це й стало символом нової корпорації: саме адепти-вигнанці мали подарувати людству його нове життя.

Працювали позмінно. Переважно в парах, асистуючи одне одному, підписи в акті виконаних робіт ставили обидвоє. Найбільше доктор Паскуда любив заступати на чергування з доктором Абангу Мванаджумба, або ж просто Беном — завжди усміхненим балакучим афроамериканцем років тридцяти на вигляд. Насправді ж Бенові нещодавно виповнився сорок один. За екзотичні дреди та низку чудернацьких плетених амулетів, які він носив під своєю медичною уніформою, ексцентричного афроамериканця почали кликати Шаманом. Оповідали, що він неабияк знався на закляттях прадавньої магії вуду. Та ніхто не наважувався підтвердити, що бачив, як він ту свою магію втілює у життя.

Бен був педіатром, а тут спеціалізувався на роботі з дитячими тілами, адже сфера послуг їхньої клініки активно перекинулася й на маленьких пацієнтів. Власне, це виявилося одним із ключових напрямків у розвитку корпорації, бо не існує щедріших і відданіших клієнтів, аніж батьки, які тільки-но втратили єдиного сина або доньку. Вони бувають здатні на все. І Бен добре про це знав, бо й сам був батьком двох непосидючих дошкільнят. Ходили чутки, що з одним із них кілька років тому трапився нещасний випадок, проте все обійшлося. Тож Бен постійно сипав жартами, вважав їхню роботу не кращою і не гіршою від будь-яких інших робіт і дружньо називав доктора Паскуду «старий». Із Беном іноді можна було випити пива після зміни, потеревенити про стрибки курсів валют, ціни на нафту, повій чи передвиборну кампанію чергового кандидата до Сенату і… І тоді доктор Паскуда не так зневажав себе, вертаючись додому після вбивств. Адже Бенова філософія не ускладнювала життя, тож він щоразу потайки мріяв, що колись теж почне думати й говорити, як Бен.

Але довго триматися осторонь йому не дали. Одного дня персонал облетіла приголомшлива новина: доктора Лору Макбрайд, що незмінно очолювала клініку от уже десять років, піймали на несанкціонованій пересадці. Більше старої лікарки ніхто не бачив. Утім, ніхто не сумнівався: її місце посяде Бен або ж хтось із молодих та амбітних, котрим кар’єра бачилася на першому місці в житті.

Рішення засновників корпорації здивувало всіх. Бо саме доктора Паскуду призначили очільником портлендського центру з питань трансплантації свідомості і прийняли до Ради директорів. Тепер він навіть мав право голосу і все те, до чого так довго йшли інші. Бен стримано привітав його. Решта персоналу неохоче долучилася до вітань. Ніхто не знав, що знакового вечора замість того, щоб пишатися й святкувати, новий головний лікар знову до чортиків напився і вкотре подумав про те, аби вкоротити собі віку.

Насправді доктор Паскуда ніколи не бачив засновників корпорації. І ніхто їх не бачив. Складалося враження, що вони були безтілесними духами, котрі не являлися навіть обраним, проте всі були переконані, що вони є. Під час планових нарад, котрі проводилися раз на місяць на одному з приватних островів Тихого океану, очільники клінік потрапляли в закрите приміщення, сповнене цілковитою темрявою, де не могли бачити навіть одне одного, просто чули голоси. Ті, що віддавали накази, й належали керівництву.

Це лишало по собі дивне враження — наче власники велетенської індустрії боялися, що хтось згодом їх упізнає, почне зухвало тицяти на них пальцями, безцеремонно притягне до відповідальності.

Утім, таке їм поки що не загрожувало. Принаймні, доки прості смертні не натішаться їхнім крамом. Адже люди, яких із певних причин не влаштовували власні тіла, фанатично складали гроші, аби зрештою опинитися на операційному столі котрогось із розрекламованих центрів.

Ціна питання була різна. Починаючи від вартості новенької «хонди»-мрії-менеджера-середньої-ланки (тіла економ-класу) — й аж до астрономічних сум, які зазвичай викладають багатії за щось на кшталт персонального гелікоптера з реактивним двигуном або ж просторої білосніжної вілли на березі Малібу (так звані VIP-тіла). Іноді — двох вілл на березі Малібу в комплекті з двома гелікоптерами. Усе залежало від коефіцієнту якості донорського тіла.

«Коефіцієнт» обраховувався за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми, що аналізувала фізичні характеристики донорських організмів: вік (молодші тіла, звісно, коштували дорожче), статеву приналежність (хоч як це дивно, сильна стать становила переважну більшість замовників, тож певний час навіть існував дефіцит на добротні чоловічі тіла спортивної статури), шкідливі звички та генетично-спадкові хвороби. На замовлення пацієнта допоміжна програма-сателіт могла паралельно визначити й коефіцієнт краси його майбутнього тіла за десятибальною шкалою, орієнтуючись на еталонну зовнішність знаменитостей кінця минулого століття. Найбільш рідкісним і коштовним зразком жіночої вроди досі вважалася голлівудська кінозірка італійського походження Моніка Белуччі в орієнтовному віці двадцяти п’яти років. Щодо ідеалу чоловічого тіла думки опитаних розкололися: частина вболівала за спортивну мужність боксера-важковаговика Володимира Кличка, решта — за романтичну інфантильність солодкоголосого Енріке Іґлесіаса. У будь-якому разі, вибір лишався за клієнтом, що сплачував гроші.

Трохи важче доводилося родичам і друзям осіб, котрі зазнавали трансплантації свідомості. От виходить до тебе якась незнайомка і каже, що вона твоя мати (дружина/коханка/донька/сестра). Та шок невдовзі минав. З’ясувалося, що людська свідомість здатна неймовірно швидко пристосовуватися до нових середовищ існування — за лічені дні душа обживала тіло, як земля просідає на кладовищі: вертала собі колишню вдачу, тембр голосу, колір очей, манеру їсти, рухатися, розмовляти. Людина знову ставала собою, але здоровішою, вродливішою, молодшою, тілесно досконалішою. Ніхто з близьких уже не відчував незручностей, називаючи її на ім’я. Натомість такі речі, як шарм, чарівність, почуття гумору чи добра вдача, на жаль, не належали до фізичних характеристик і реципієнтам від донорів, як правило, не передавалися. Власне, як і негативні риси характеру донорів. Це, в свою чергу, й дало можливість сміливо формувати донорські фонди з тіл злочинців, засуджених до найвищої міри покарання.

Строк придатності нового тіла позиціонувався як умовно необмежений, але часом траплялося так, що донорські організми «псувалися» й виходили з ладу вже за кілька років, починали хворіти, старіти й зсихатися просто на очах. То були рідкісні запізнілі відторгнення, причин яких спеціалісти центрів із питань трансплантації свідомості не знали. Утім, на такі випадки медична корпорація мала в своєму штаті кілька спритників-юристів, котрі однією лівою могли «вкласти на лопатки» будь-якого державного обвинувача чи випадкового громадського захисника й красномовно довести в суді, що відторгнення мало місце внаслідок, скажімо, несприятливої екологічної ситуації або ж нездорового харчування пацієнта. Якщо протилежна сторона так само винаймала дорогого адвоката й, що найгірше, погрожувала розголосом у пресі, справу зводили на пси, а тіло без зайвого галасу замінювалося на новеньке.

Однак такі відторгнення траплялися досить рідко. І їх можна було розпізнати заздалегідь: пацієнт починав марудити світом, поволі опускався на саме днище затяжної депресії, намагався завести розмови з родичами, друзями, знайомими й незнайомцями про самогубство, а на останній стадії переставав упізнавати себе у дзеркалі. Хоч насправді дзеркала показували те, що й мали показувати: нове пересаджене тіло. Але свідомість пацієнта відмовлялася визнавати його за власне, для неї тіло лишалося таким, як було раніше.

У центрах із питань трансплантації свідомості добре знали про ці побічні ефекти, такі собі непередбачені наслідки хірургічних втручань, коли бездоганно налаштована система раптом давала збій. Але про них уникали говорити, їх старанно замовчували, а між собою іноді скромно називали «залишковими явищами» й усіляко намагалися не привертати до них уваги громадськості. Крім того, відсоток «залишкових явищ» був порівняно невисоким — п’ять-шість відторгнень на чотири сотні вдалих операцій. Чому під час періоду адаптації йшло відторгнення, достеменно не знав ніхто. Більшість фахівців пояснювала такі випадки «специфікою донорського матеріалу»: не всі донори літали на крилах щастя від того, що їх тіло стане помешканням комусь іншому, дехто просто панічно боявся смерті-утилізації. Цей останній страх-біль-відчай намертво закарбовувався в клітинах тіла, проникав у молекули лейкоцитів та еритроцитів, умів зачаїтися у нейронах мозку, м’язових волокнах, осідав невидимою пилюкою в найдрібніших порах на шкірі, і годі було його позбутися.

Доктор Паскуда вважав, що «залишковими явищами» були розпорошені фрагменти душ донорів, котрі не хотіли покидати свої тіла. Або ж трансплантологи з якогось дива припускалися помилок під час стерилізації донорських тіл, і частки колишньої свідомості лишалися в організмі, поволі отруюючи нового власника. Хоч іноді траплялося й навпаки: свідомість пересадженого виявлялася занадто слабкою, аби впоратися з новим тілом, почувалася в ньому, наче загнаний ув’язнений звір, і зрештою мала на меті лише одне — вибратися з нього за всяку ціну, як із осоружної темниці…

Звісно, така точка зору не мала ані найменшого шансу бути взятою до уваги. Та, за іронією долі, саме ефект «залишкових явищ» і спіткав тих нещасних шістьох, що обрали цей сонячний день для того, аби звести рахунки з життям у чужих тілах. Зокрема й такого собі Ентоні Келлера, котрий, за словами його дружини, ніколи не мав суїцидальних нахилів. Він надто любив себе. Утім, доктор Паскуда розумів: будь-яка любов миттю втрачає сенс, коли помираєш від раку. І він надовго запам’ятав той день, коли на його операційний стіл уперше поклали програміста на ймення Ентоні Келлер. Уся клініка запам’ятала, оскільки цьому передував доволі гучний скандал.

Того дня їхній донорський фонд нарешті приймав довгоочікуване поповнення — молоді, сповнені сил і здоров’я тіла кількох засуджених до вищої міри покарання. Вищу міру вони отримали за те, що свого часу спробували прикинутися пацієнтами і зняти прихованою камерою процедуру пересадки свідомості в клініці, котрою керував доктор Паскуда. Однак їх упіймали й віддали під суд. Саме там і з’ясувалося, що обвинувачені працювали репортерами у відомому громадсько-політичному виданні під назвою «Інсайдерс», котре давно збирало компромат на корпорацію «ТІЛО™». Задіявши своїх найкращих юристів, корпорація пустила з торбою по світу те громадсько-політичне видання, а для виконавців домоглася трансплантації — найвищої і, на жаль, незворотної міри покарання.

Тіла привезли живими. Дві жінки й четверо чоловіків. Одна жінка билася в істериці, інша молилася, з чоловіків двоє кричали, що подадуть на апеляцію, третій напружено мовчав, а четвертий весь час крутив головою, озирався — вочевидь, планував втечу. Доктор Паскуда придивився до нього уважніше: невже справді думає, що звідси можна вибратись? Однак той не думав — просто знайшов нагоду, вирвався з рук санітарів і що було сили побіг. Доктор Паскуда кинувся за ним.

Він наздогнав утікача вже на підземній парковці, звалив того долілиць між «хондою» й «шевроле» і міцно скрутив йому за спиною руки. Проте бранець вивернувся — заледве чи для порятунку, бо про спасіння вже не йшлося, а просто щоб глянути у вічі своєму переслідувачу.

— Будь ласка, не треба вбивати!.. — прохрипів він.

Доктор Паскуда на мить зупинився. Перевів подих, обхопив пійманого зручніше за ноги і потягнув до ліфта, як лантух, набитий непотребом.

В операційній, коли його вже прив’язували, бранець знову почав проситися:

— Відпусти! Я дам тобі все, що завгодно, в мене є зв’язки, гроші, багато грошей, тільки відпусти!..

Лікар мовчки продовжував готувати його до операції. Крім них, у приміщенні не було більше жодної живої душі з персоналу — тільки він і цей репортер.

— Та що ти за людина така?! Послухай!..

Доктор Паскуда перевірив пута на його руках та ногах і міцно зачинив двері.

— Я не людина.

Більше тих репортерів ніхто не бачив. Їхні тіла отримали ті, хто сьогодні так привселюдно й видовищно вкоротив собі віку. Ентоні Келлеру дісталося тіло утікача. Саме з ним він і стрічався поглядом, коли роздивлявся себе у дзеркалі.

Завдання медичної корпорації «ТІЛО™» тепер полягало в тому, щоб негайно замінити тіла цих пацієнтів на нові і представити їхні самогубства перед схвильованою громадськістю як дрібне, не варте уваги непорозуміння, котре, звісно ж, ніколи-ніколи не повториться у майбутньому. Стосовно інших п’яти жертв це було виконано блискуче. Лишався Ентоні Келлер, тіло якого перехопив муніципальний шпиталь, що підпорядковувався комусь, хто пристрасно жадав крові корпорації «ТІЛО™». Тож у клініки, якою керував доктор Паскуда, наразі було два варіанти дій — або відректися від Келлера, або ж за будь-яку ціну врятувати його.

Слід відзначити, доктор Паскуда схилявся до першого варіанту. Йому не подобалися такі, як Келлер, було в них щось метушливо-дріб’язкове, суєтне, патологічно несправжнє й неприємне, що гнало від себе й уперто віднаджувало, але… в його дружині Маргарет він раптом упізнав колишнього себе.

— Розшукай мене, — зринули в його свідомості давно сказані кимось слова.

Часом вони чулися йому такими далекими й примарними, що здавалося — він їх вигадав. Хто він такий, зрештою? А може, вони були сказані не йому? Проте Маргарет, сама того не сподіваючись, нагадала чужій сторонній людині, що ці слова все ще мають право на життя. Вона кохала Ентоні Келлера й була здатна задля нього на все. І доктор Паскуда затявся будь-що повернути їй чоловіка. Для цього слід було вирушити до муніципального шпиталю.

Неприємні спогади обсіли його вже в холі старої двоповерхової споруди, що зараз швидше нагадувала жалюгідний провінційний травмпункт.

— Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо. Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати — і ми припинимо. Одразу. Та знай. Я не дуже хочу, щоб ти це сказав…

На якусь мить доктор Паскуда навіть заплющив очі, аби хоч не так, одразу, побачити ненависно-знайоме обличчя, що непрохано виринуло йому зі спогадів. Та замість очільника муніципального шпиталю його зустрів помічник окружного прокурора — круглий лисуватий дядечко, схожий на постарілого колобка.

— Генрі Мілфорд, — із гідністю відрекомендувався колобок, змахнувши зі свого темно-сірого ділового костюма в тоненьку смужку крихти щойно спожитого гамбургера.

Ховаючи відразу, доктор Паскуда й собі назвався.

Круглим обличчям Мілфорда пробігла неприязна тінь. Звісно, Сполучені Штати — вільна країна, однак незвичні, нетутешні імена та прізвища досі його насторожували й дратували. Крихітна душа свідомого громадянина, що мешкала в його тлустому тілі, вочевидь, боролася зі спокусою негайно перевірити у цього заїжджого шарлатана наявність Green Card, а коли її, звісно, не виявиться, з почуттям виконаного перед країною обов’язку відправити його на депортацію. Копняком під зад. Не інакше. Колись Генрі Мілфорд працював в еміграційній службі, й риси істинного служаки досі давалися взнаки в різних, іноді до смішного непідходящих оказіях, часом навіть у ліжку з дружиною…

Та він стримався. Цього разу. Широко всміхнувся, демонструючи довкіллю зрадливі шматочки гамбургера, що застрягли поміж зубів. Потис шарлатанові руку. Не по Green Card він сюди прийшов. Green Card зачекає. Дурною перевіркою можна завалити всю справу…

— Як ви це робите? — по-дружньому поцікавився. — Пересадки оті ваші, маю на увазі. Адже на тілах не лишається жодних відзнак… Що відбувається в операційній? Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га? Інакше ви не приховували б деталей…

— Ви б менше харчувались фаст-фудами, містере Мілфорд, — без тіні запопадливого всміхання завважив гість. — Бо за кілька років із неоперабельним ожирінням серця втрапите до нас і матимете нагоду дізнатися.

Генрі Мілфорд розреготався. Дала про себе знати й задишка.

— Ну, так довго я чекати не можу, — абияк відсапавшись, авторитетно повідомив він. — Ми не можемо, — багатозначно виправився. — Нас цікавлять відеозаписи з ваших операцій. Хоча б один. Той, який зробили репортери «Інсайдерса». Покійні репортери «Інсайдерса»… Тоді й повернемо тіло Келлера. Тобто дамо вам можливість вилучити з нього свідомість, від тіла там мало що залишилося. Ми ж дорослі люди, врешті-решт! Якось та й домовимося…

— Саме так, — стримано відповів доктор Паскуда.

Домовлятися він не збирався. Домовлятися не збиралася клініка, а він наразі представляв її інтереси. Бо ніхто не мав права знати, що саме відбувається за зачиненими дверима операційних — процедура пересадки вважалася комерційною таємницею. Таємниця була власністю корпорації «ТІЛО™». Найменші спогади про хірургічне втручання, пов’язане з пересадкою, ретельно витиралися з пам’яті пацієнтів. Усе, що згодом могли згадати пересаджені, вкладалося в кілька непевних і завжди однакових деталей: стерильне приміщення операційної, позбавлене будь-яких звуків та запахів, турботливе й усміхнене обличчя медсестри і — незворушне тіло на каталці навпроти, щільно накрите білим простирадлом.

Далі, за словами всіх без винятку пацієнтів, вони поринали в сон, а прокидалися вже іншими людьми. Підходили до дзеркала, зачудовано милувалися своїми новими тілами, торкалися їх, стрибали, тішилися, як діти. Персоналу в цей час належало скромно стояти віддалік і стримано всміхатися. Якийсь чоловік на радощах порівняв свої враження від нового тіла з відчуттями, що виникають, коли сідаєш за кермо новенької спортивної тачки: спочатку трохи лячно і ти намагаєшся їхати обережно, гальмуєш перед усіма пішохідними переходами, світлофорами, вмикаєш сигнал повороту щоразу, як завертаєш за ріг, та потім стаєш із нею одним цілим, ергономічним продовженням звіра, що зачаївся в ній, і вже не їдеш — летиш. Інша жінка елегантно провела паралель між своїм новим тілом та дизайнерською сукнею, зшитою на замовлення: сидить ідеально і пасує тільки тобі. Їхні захоплені відгуки зафільмували і згодом використали для рекламних роликів корпорації «ТІЛО™».

Щоправда, якось один пацієнт заявив: він пам’ятає в деталях усе, що відбувалося з ним в операційній, і готовий про це розказати. Йому влаштували справжню прес-конференцію в прямому ефірі найбільш рейтингового телеканалу. Корпорація насторожилася й приготувалася до активних дій у відповідь. Але чолов’яга розповів в ефірі таку нісенітницю, що навіть малі діти йому не повірили. Нещасного висміяли, згодом відправили до психіатричної лікарні і забули про нього. Корпорація полегшено перевела подих. Розповідь пацієнта була чистою правдою — від першого до останнього слова. Він справді все пам’ятав. Але правда, йому на лихо, виявилася неймовірнішою за будь-яку вигадку…

— Чи міг би я глянути на тіло? — знічев’я поцікавився доктор Паскуда, відвівши погляд кудись убік, до дешевих принтів, зроблених за подобою знаменитих полотен доби Відродження, котрі бозна-як опинилися на стінах цього нікому вже не потрібного, забутого місця, придатного хіба що для вирізання апендиксів.

Мілфорд сполотнів. Чомусь знову пригадалася Green Card.

— Ви сумніваєтесь, що ми маємо тіло Келлера?

— Як можна? — здивовано перепитав гість, повернувшись поглядом до співрозмовника. Згадав про обережність: здається, цих вартових псів навчали розрізняти брехню за самими лише порухами очей. — Ви ж сказали, що маєте. Отже, маєте. Ким би я був, якби засумнівався? Мені лише треба оцінити ступінь пошкодження тіла для звіту. Ви сказали, від нього мало що залишилось…

Мілфорд помітно розслабився.

— Ну, знаєте! — щось підказувало йому — угода майже в кишені. Треба ще тільки трохи повихилятись. — Я, знаєте, не вирішую таких питань.

— Облиште, містере Мілфорд. Ви помічник окружного прокурора і не вирішуєте таких дріб’язкових питань?

Коли вони в супроводі горилоподібного санітара увійшли до місцевого моргу, холодильні агрегати в котрому через брак фінансування часто виходили з ладу, в приміщенні стояли настільки неймовірні у своєму багатому розмаїтті пахощі, що Мілфорд враз похитнувся, несвідомо зробив крок назад, судомно затулив писок хустинкою. Санітар недобре скосився на нього. До трупного смороду неможливо звикнути, але можна навчитися майже не дихати. Мілфорд не вмів, йому вадила задишка. А лікар, схоже, втрапив сюди не вперше.

Доктор Паскуда крадькома обнишпорив поглядом усе довкола. Треба ж, тут майже нічого не змінилося. Полущена фарба, вищерблена цементна підлога і поїдений бризками якоїсь невідомої речовини метал. Зараз він уже знав, що то була соляна неорганічна кислота…

— Проси! — знову озвався із закамарків свідомості гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль…

Тіло Келлера виявилося кривавим місивом із м’яса, сухожиль і кісток, у котрому вже не вгадувалося нічого людського, навіть бирку з ім’ям почепити не було куди. На мить гість наче розгубився — вочевидь, він засумнівався в автентичності решток. Але санітар ледь помітно кивнув, і дивакуватий лікар неквапом узявся надягати гумові рукавички. У мертвому кривавому місиві справді досі жевріла душа.

Генрі Мілфорд зробив кілька зрадницьких дрібних крочків назад. Справді, йому ж необов’язково на це дивитися? Доки доктор Паскуда оглядав тіло, помічник окружного прокурора встиг збігати ще за одним гамбургером та колою. Подібні оборудки неабияк виснажували його, а коли він почував зрадливу слабкість у ногах, дошкульне поколювання в пучках пальців, туманно-дратівливе запаморочення, то не міг думати ні про що, окрім їжі. Дружина завзято лаяла його за це хворобливе ненажерство, тож він уникав наїдатися вдома, навіть до холодильника вночі не прокрадався, зате цілком віддавався своїй згубній пристрасті на роботі, дарма що часом від неї нудило.

Мілфорда не було якихось хвилин десять. Горилоподібного санітара не влаштовувала його зарплатня, тож він вийшов «перекурити» хвилин на п’ять.

Цього для доктора Паскуди виявилося більш ніж достатньо.

Ще ніколи він не їздив так швидко вулицями цього млосного, велетенського, завжди напівсонного міста, затягнутого поволокою барвистих автомобільних корків. Зиркнув на годинник. У нього лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше. Ще мить — і він знепритомніє просто за кермом. Перед очима узялися якісь чудернацькі спалахи й миготіння. Залунали незнайомі роздратовані голоси. Він ледь стримав бажання зазирнути до дзеркала. Раптом нестерпно захотілося розвернути кляту автівку на сто вісімдесят градусів, вилетіти зі своєї смуги на зустрічну й щосили вгатитися в бетонну стіну торговельного центру неподалік…

Щойно доктор Паскуда зрозумів, що от-от зробить це, різким поштовхом з’їхав на узбіччя, тремтячою рукою заглушив двигун. Спробував перевести подих. Із автівки не виходив, а виповзав. Якась жінка пронизливо закричала, коли він вибрався на проїжджу частину й, заточуючись, пішов між машинами.

— Будь ласка, доправте мене за місто, — звертався до кожного вікна, кожного перехожого, та люди його сахалися, похапцем підіймали скло, пришвидшували крок, намагалися якомога скоріше поїхати звідси чи перейти на інший бік вулиці, однак затори години пік не випускали їх зі своїх чіпких обіймів, роблячи свідками й співучасниками чужої безпорадності.

Зустрічні автівки скажено сигналили, водії матюкалися й знову тиснули на клаксони, кленучи божевільного, котрий ліз їм прямісінько під колеса, а жодного патрульного полісмена, що міг би з ним розібратися, як на лихо, не знайшлося неподалік. От воно завжди так. Як вони потрібні, їх ніколи нема.

Доктор Паскуда зупинився. У голові паморочилося від смороду паленої гуми, розплавленого асфальту та страхів усіх цих людей. Хтось усередині нього благав про пощаду, вмовляв припинити це раз і назавжди, байдуже, яким чином.

Дарма він пішов на це сам. Йому потрібна була допомога. Він уперше наважився попросити і наштовхнувся на неприступну завісу байдужості. Останнє, що запам’ятав, це те, як намацав у кишені мобільник і набрав номер Бена.

Прокинувся вже в операційній. Бен усе зробив правильно. Болю більше не існувало. Щезли й випарувалися голоси. Сама лише приємна полегкість, прозора спустошеність, насторожена тремтлива тиша. Минулося. Усе позаду. А на сусідньому столі, дбайливо вкрите білим простирадлом, лежало тіло молодого й здорового чоловіка, яке вони приготували для Ентоні Келлера. Вони ще тоді вирішили — хай воно хоч зовні буде не схожим на нього, колишнього…

Мить — і тіло розплющило очі. Обвело каламутним поглядом стерильне приміщення операційної. Зупинило його супроти доктора Паскуди.

— Треба купити щось дружині на подарунок, — повідомило йому, наче давньому знайомому. — У нас четверта річниця шлюбу.

Решту дня доктор Паскуда ходив блідий, посірілий, наче з хреста знятий.

Ніхто з ним не розмовляв. Бен якось дивно озирався.

— Не можна мати дві душі одночасно. Навіть на кілька хвилин не можна, чорт забирай! — просичав Шаман, щойно вони лишилися вдвох у його кабінеті.

— Якось та й буде… — без емоцій відказав доктор Паскуда.

— Чи ти збожеволів, старий? — Бен не зводив з нього круглих вирячених очей. — Це диво, що ми тебе довезли! Міг би сконати просто там, у заторі на перехресті… Не роби більше заради них такого. Але, як робитимеш, щоб покликав мене з собою!

Доктор Паскуда стомлено всміхнувся. Свідомість Келлера висотала з нього добрий десяток років життя. І він дуже хотів сподіватися, що справа буде того варта.

Але зараз його непокоїло інше. Він надурив старого служаку Мілфорда. Сказав, що просто огляне тіло, а сам викрав із нього душу. Виніс її в собі, бо знав, що біля виходу поставлять до стіни й обшукають, як колись. Ледь не сконав од чужих спогадів. Він украв. Утім, доктор Паскуда не сумнівався: якщо надіслати їм відеозапис, це перестане бути крадіжкою.

Того ж таки дня помічник окружного прокурора Генрі Мілфорд отримав дивний пакунок кур’єрською поштою. Як зворотна адреса на ньому стояли реквізити портлендської клініки-філії «ТІЛО™». За хвилину мала розпочатись екстрена нарада з цього питання, тож на роздуми в нього не лишалося часу. Мілфорд щодуху помчав до конференц-зали, на ходу зриваючи з «дарунка» цупкий пакувальний папір.

Шеф портлендської поліції та окружний прокурор уже сиділи на своїх місцях, про щось нечутно перемовляючись. Ушанував їх своєю присутністю мер міста та ще кілька поважних посадових осіб. Однак Мілфорд цього разу вирішив обійтися без узвичаєних вступних почестей та цілунків у дупи — адже він мав важливий доказ, котрий докорінно змінював хід усієї справи.

— Прошу вибачення, панове, що перериваю вашу розмову, та щойно я отримав відеозапис однієї з трансплантацій свідомості, котрими займається злочинна корпорація «ТІЛО™», — й, не очікуючи їхнього дозволу, він дістав із конверта крихітний чіп і вставив його до відеосистеми. Запізніло побачив — на зворотному боці конверта був напис незграбною рукою шульги: «Тіло можете не повертати».

Запала тиша. Пішов відеозапис. Просторою конференц-залою чомусь розляглися млосні жіночі стогони й зітхання. За мить до жіночого голосу доєднався знайомий чоловічий. Обличчям Генрі Мілфорда почали неквапом розповзатися бурякові плями. «Що відбувається в операційній? — пригадав він свої слова. — Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га?..»

На широкому нанокристалічному дисплеї шеф портлендської поліції по-тваринному злягався з дружиною мера.

Вимкнувши світло у своєму кабінеті, доктор Паскуда зачинив двері й рушив коридором до ліфтів. Коли ж проходив повз відділення інтенсивної терапії, куди з операційної перевели реанімованого Ентоні Келлера, мимохіть зустрівся поглядом із його дружиною Маргарет. Вона здійняла руку, та одразу ж безсило її опустила. Вочевидь, чекала на нього довго, а щойно побачила, розгубилася.

— Ви врятували йому життя. Я… він… я не знаю, що сказати…

— Не кажіть нічого. Свого часу я вбив багато хороших людей, а сьогодні сам ледь не помер заради чоловіка, якого зневажаю. Тож не кажіть нічого, добре?

Пішов. Рвучко, неоковирно, не озираючись.

Маргарет не зупинилася — наздогнала його вже біля ліфта.

— Хочу спитати… — непевно почала вона. — Як ваше справжнє ім’я?

Лікар здивовано глянув на неї, відвернувся, натиснув кнопку виклику ліфта.

— Та чого ж там? — щойно лискучі двері розверзлися, увійшов досередини, сподіваючись, що на цьому їхня приязна розмова й завершиться. — Звіть мене просто доктором Паскудою, не ображуся.

— Це я вже чула, — жінка ступила до дзеркальної коробки ліфта слідом за ним, хоч обоє знали: їй зараз не треба до підземної парковки.

Ліфт здригнувся і рушив.

— Але ж має бути у вас людське ім’я? — знову запитала вона, споглядаючи, як на табло миготять циферки поверхів. — У мене… в нас із Ентоні буде дитина. Хлопчик. Син. І ми… я… хочу назвати його вашим ім’ям.

Доктор Паскуда завмер. У нього було людське ім’я. Його звали Юрієм.

Роздiл II Юрiй

Повернувшись до свого помешкання, котре винаймав за шалені гроші у старого скнари-гендляра, що тримав напівлегальну букмекерську контору за кілька кварталів віддалік, Юрій побачив двері підозріло прочиненими. Сутеніло. Зупинив своє старе, роздовбане «шевроле» посеред брудного, захаращеного всіляким непотребом тісного дворика, неквапливо заглушив двигун.

Прочинених дверей не траплялося з минулого року, відколи його квартиру спробувала обчистити місцева банда наркоманів. На їхнє лихо, він тоді виявився вдома. Тож Юрій знав достеменно: більше вони не навідаються.

Вийшов із машини, попрямував до будинку. За хвилину піднявся розхитаними залізними східцями, з котрих спускав наркоманів. Його холостяцький барліг тулився на другому поверсі пошарпаної негодами й неоковирно розмальованої графітистами старої будівлі. Разючий контраст із неприкритою, екстравагантно напівоголеною розкішшю клініки. Але з незаперечних переваг був у цього непоказного житла власний відокремлений вхід, що швидше нагадував пожежну драбину. Та за таку принаду належало сплачувати додатково. Готівкою.

Він нечутно переступив поріг. Посеред похмурої запилюженої вітальні уздрів гендляра — власника своєї найманої квартири. Той був неохайним кульгавим стариганем, що дивився на світ скептично і зневажливо, помітно припадав на праву ногу, страждав від болів на переміну погоди, а грошей на нове тіло уперто шкодував, складаючи їх на щось важливіше. Юрій полегшено перевів подих — вочевидь, той припхався за рентою.

— Бачу, тут нічого не змінилося, — похмуро озвався до нього гендляр замість привітання. — Це добре, хату треба тримати в порядку.

— Авжеж, — погодився Юрій і дістав гроші. Він анітрохи не порушив «порядків» старого гендляра, що панували в цьому занехаяному, завжди напівтемному помешканні, куди не любило зазирати сонце, а із закіптюжених кутків мирно звисали гірлянди павутиння. І порушувати їх не збирався. Утім, у масних очицях старого, що зачаровано споглядали, як ковзають і шелестять стодоларові банкноти, промайнула тінь якогось дивного занепокоєння.

— Сусіди кажуть, у тебе є пес. Потворний такий, схожий на облізлого вовчиська. Бачили, тиняється тут ночами… Про пса ми не домовлялися.

— Він нікого не займає. Даю ще дві сотні на місяць. Вважай, відтепер домовились.

Господар ствердно кивнув, перерахував гроші, пішов було до дверей, а проте ще раз озирнувся, ковзнув підозріливим каламутним поглядом довкола.

— Щось я не розумію… А де ж він спить? Не в хаті ж, із блохами та брудними лапами?

— Він не спить.

— Та й черепків собачих не бачу. Десь же має бути собача миска?

— Він їсть так.

— Твоя справа, — махнув рукою. — Тільки щоб не срав мені тут по хаті.

— Він не сратиме.

Господар потупцював на місці і, не знайшовши більше чого спитати, неквапом почвалав до дверей. Біля одвірка навіщось знов зупинився.

— Май на увазі, до такої хати черга охочих. Хата ж он яка пристойна, всім би в таких жити! Та й беру я недорого. А що район такий — то ще гірші, мабуть, є.

«Це навряд чи», — подумав Юрій, мовчки грюкнув за ним дверима, з полегшенням перевів подих. Пса він не мав. І був певен, що ніколи не матиме.

Спровадивши гендляра, Юрій за звичкою прийняв душ, поснідав (чи повечеряв) тим, що знайшов у крижаних нутрощах напівпорожнього холодильника, і тепер мав би як слід відіспатися. Ліжком йому слугував широкий матрац, недбало кинутий попід стіною. За всі роки він так і не навчився спати інакше. Навіть якщо випадало коли лягати у справжнє ліжко, серед ночі однаково прокидався й задля безпеки перебирався з ковдрою на підлогу.

Жінок це чомусь доводило до сказу.

Часом він замовляв собі повій. Природа нахабно брала своє, і коли Юрій відчував, що от-от почне кидатися на жінок просто посеред вулиці, дзвонив одній і тій самій дівчині — апетитній, небалакучій білявці з третім розміром грудей. Він трохи знав її — іноді, коли клієнтів було обмаль, білявка зверталася до центру з питань трансплантації свідомості і здавала своє тіло в оренду погодинно. Тож вона так само не раз чула про Юрія — відповідно, не боялася й час від часу бувала у нього вдома.

— Дивак ти все-таки, — сказала дівчина, вперше переступивши поріг. — Заробляєш такі грошиська, а досі їздиш на роздовбаній старій машині, живеш у бозна-якому хліві…

Глянувши у вікно, вона уздріла те, на що він дивився щодень: двоє колоритних наркоманів місили ногами товстуна-наркоторговця.

— Це ж найпаскудніший район Портленда, я вгадала?

Юрій підійшов, став поряд. Тепер вони разом спостерігали зворушливу, майже кіношну наркодраму за вікном.

— А може, я не заслуговую на краще?

Шльондра з подивом зиркнула на нього, стенула плечем, відійшла од вікна, знову роззирнулася довкола.

— Хата хоч власна? — спитала, аби просто про щось спитати.

— На біса мені власна? — він налив їй віскі, сів у крісло навпроти і просто дивився, як вона п’є. Потому використав її за призначенням. На підлозі.

…Юрій скинув із себе весь одяг, влігся на матрац, натягнув ковдру. Шльондри, на диво, сьогодні не хотілося. Та й сон не йшов. Сон не любив його, наче зумисне минаючи стороною, а якщо й надходив, то не приносив нічого, крім рваних химерних марень, котрі (Юрій знав це) найчастіше були уривками недожитих життів тих, кому він помагав зникати.

Іноді йому снилася війна, яка пройшлася й по ньому. У таких снах Юрій завжди був десятирічним наляканим хлопчиком, що ховався під лавкою, доки в хаті нишпорили дорослі озброєні чоловіки. Снився старий мольфар, що судомно спливав кров’ю на земляній долівці. Снилося сире м’ясо, яке він рвав, шматував, розгризав зубами. Снився тваринний жах в очах інших людей.

Та найчастіше йому марився кам’яний, посірілий від часу католицький притулок для дітей-сиріт, загублений серед скель та лісів якоїсь далекої напівзабутої країни. Снилася дівчинка на ім’я Іванка.

Я тебе обрала. Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Відгорнувши ковдру, Юрій зіскочив з місця. Випростався. Міцним натренованим тілом, котре складалося з самих лише сталевих напружених м’язів, уздовж і впоперек зміїлися шрами. Кожен мав власну історію. Кожен мав ім’я. Спина була покреслена слідами від нагайки з грубої сиром’ятної шкіри. Через увесь торс тяглася крива рвана канава від тупого ножа зі щербинами. Руки та ноги вкриті грубими рубцями від куль, опіків, відкритих переломів…

Він розчахнув вікно. Навстіж. Круглий повновидий місяць глипнув на нього підбитим каламутним оком й неохоче пірнув у брудне пелехате лахміття хмар. Та Юрій знав: за хвилину світило вирине знову. Його тілом пройшовся тріскучий нервовий імпульс. Перший. Наступні злилися в суцільну гарячу хвилю, зсудомили м’язи, збурили й скип’ятили кров, озвалися суголоссям відбірного виючого болю в самій серцевині кісткового мозку. Із перетиснутої невидимими лещатами горлянки вирвався глухий хрипкуватий крик, що більше скидався на звірине гарчання. Юрій схопився тремтячими руками за підвіконня. Не втримався, впав на коліна. Абияк доповз до стіни навпроти і з останніх сил припнув себе кайданками до чавунної батареї опалення.

Блідим потопельником сплив молодий місяць.

Тільки б дочекатися світанку й не здичавіти од спогадів.

…Колись у нього був дід. Вони жили самітниками у старій глинобитній хатинці в самій гущавині карпатських лісів і ні до кого не озивалися.

Сусіди, які мешкали в чепурних будиночках віддалік, вважали його діда злим чаклуном, а малого чорнявого Юрка (йому тоді заледве виповнилося років шість чи сім) кликали циганчам, байстрючам, котре хтозна з яких країв сюди до чесних людей прибилося. І як у чесних людей раптом щось дохнуло в хазяйстві або ж туристи-постояльці довго не зазирали, то все відьмак був винен зі своїм вилупком.

До діда часто просилися заїжджі. Слава про нього як про могутнього ворожбита розлягалася далеко за межі їхніх гірських країв, тож непрохані гості тяглися нескінченними чергами, часто ночували у них попід тином. Та дід був упертий, гонористий, перебірливий. Приймав лише тих, «від кого сходило світло», як він любив повторювати, решту кляв і гнав світ за очі. Особливо гидував звабницями та перелюбниками, що жадали любовних приворотів або чарівного зілля, яке мало творити неймовірні дива з підупалою чоловічою силою, зневажав крадіїв та аферистів, котрі являлися, щоб здобути «удачу в бізнесі». Від них, казав дід, не сходило світло, натомість за версту тхнуло зіпрілою, мертвотно-земляною темрявою. Малий лише знизував худими плечима. Світло те бачив лише дід. Темрява теж смерділа тільки йому. Із часом і Юрко навчився щось таке розрізняти, чи то пак відчувати людей. Мине ще багато років, і одного дня він зловить себе на думці, що віддав би чи не все, що має, аби тільки цього дару позбутися…

А потім у їхніх гірських краях щось змінилося. В одну ніч якась мара налетіла на чепурні сусідські будиночки, розграбувала й спалила їх дощенту, люди почорнілими мовчазними вервечками потяглися вище у гори, і, на диво, ніхто вже не грішив думками на його діда — спалені будиночки були справою не злих чарів, а людських рук, котрі навіть ворожбитові спинити не до снаги. Довкола оселився біль, страх і відчай, дід спохмурнів і майже перестав розмовляти з малим, хоч би скільки той допитувався, що ж ото діється навкруги.

Юрко дедалі частіше тікав до лісу. Ліс приймав його, наче другий дім, схрещував над ним кошлате віття столітніх дубів і смерек, озивався до нього пташиними зойками, звіриними згуками, тремким зміїним шарудінням. Ліс вирував і ворушився, а стомившись, на якусь мить стишувався, завмирав. Малий завмирав разом із ним, падаючи горілиць у густу некошену траву, й поринав у зморений нетривкий сон. І видівся йому примарний щезник, що натхненно вигравав на флоярі, прикликаючи до танцю смішливих мавок, котрі чигають на заблуканих чоловіків. Трохи згодом із обрисів прадавніх дубів проступав кумедний дядько-чугайстер, і мавки танули, розліталися напівпрозорим павутинням довкруги.

Чугайстер не дивувався, а навпаки, дружньо підморгнувши музиці-щезнику, ставив волохаті руки в тлусті, розгодовані боки і йшов у запальний гуцульський танок. Він незграбно вихилявся, гатив босими п’ятами об землю, присідав, затято крутився довкола себе. І так аж до знемоги — доки не падав до підніжжя старезного дерева й не розчинявся в його корінні, що крученими вузлуватими лапами простягалося з-під землі. Флояра ставала тінню від гілки неподалік. Щезник обертався на скелю. А Юрко усе то бачив. Направду бачив, хоч би скільки потому його переконував дід, що всі химерні істоти давно вивелися з карпатських лісів. Їхнє місце посіли люди — в стократ підступніші за лісових духів. І малий не оминув зустрічі з людьми.

Одного разу, як він, сховавшись в гущавині, майстрував собі з дерева свистілку, до нього долинули дивні звуки. Стогони. Сміх. Зітхання. Ліс так не озивався. Юрко знову вслухався. Він давно не чув і не бачив живих людей, тож не одразу признав ті голоси за людські. Спершу відкілясь вужем наповз страх, умовляючи малого зараз же бігти додому. Він би так і зробив. Але сорока-цікавість узяла гору, й, забувши за майстрування, Юрко сховав саморобного ножа за ремінь і поповз на голоси.

Їх було троє. Двійко брудних неголених чоловіків і одна жінка — рудоволоса, пишнотіла, розхристана. У повітрі бриніло первісною хтивістю, тваринним потягом і здичавілою жагою. Тріщали й ламалися довколишні кущі. Доки молодший чолов’яга смикався й вихилявся на жінці, а вона сходила млосними стогонами й зітханнями, старший стояв над ними і м’яв собі вміст матні. Згодом молодший підвівся й відійшов убік. Старший зайняв його місце поміж білих драглистих стегон молодиці. Жіночі скрики й умлівання, що були трохи вляглися, постали з новою силою, озиваючись на кожен поштовх другого чоловіка, котрий припав їй до вподоби, вочевидь, іще більше, ніж попередній.

Юрко застиг, побачене перетворило його на кремінь. Усередині кременя скажено калатало серце. Він не знав, як зветься те, чим на його очах займалися дорослі, але розумів: це щось таке, чого йому не треба було бачити. Боявся поворухнутися, аби не тріснула випадкова гілка, не осипався зрадливий ґрунт…

Ураз жінка упіймала його наляканий дитячий погляд своїм. Очі мала дрібні й колючі, затуманені чимось недобрим, незрозумілим. А повні вуста, що палахкотіли червоним, зараз же готові були зірватись у сполоханий зойк. Він затамував подих — це кінець, тепер його ганебно виволочуть із кущів, спитають, що він там робив, і, не дочекавшись відповіді, застрелять. Адже чоловіки мали зброю.

Але жінка нічим не виказала його присутності. І не відпустила погляду. Чоловік зверху на ній почав рухатися швидше, знавісніло, майже з ненавистю вгризаючись у її стигле розпашіле тіло. Він вив і гарчав, притискаючи її до землі, душив, лишаючи на шкірі подряпини від брудних обламаних нігтів. Руда не опиралася. Та, схоже, її набагато більше розпалював сторонній погляд, котрий усе то бачив, аніж саме брутальне злягання, бо жінка раптом розтулила вуста й посміхнулася.

Юрко здригнувся, він угледів на її вдоволеному обличчі не звичайну людську посмішку, а хижий звіриний вишкір. Чоловік, востаннє сіпнувшись на самиці, скрикнув, сповз і завмер. Жінка зм’якла, відкинула назад сповстане довжелезне волосся, нарешті відпустила Юрка поглядом. Тієї ж миті він зірвався з місця й сполоханим клубком покотився геть, падав, зводився на ноги і біг знову — подалі від цих людей, подалі від цього місця, навіть не озираючись, не зупиняючись, аби перепочити й дізнатися, чи, бува, не наздоганяють.

Дідові він нічого не розказав. Кілька наступних днів у нього ще стояла перед очима гола лісова жінка та її чоловіки, а потім він знову став дитиною й подався шукати дитячих розваг. Збирав солодку дику малину, крислаті гриби й цілющі трави, перегукувався з лісовими птахами, наскакував із розгону в скрижанілий потік шумливого Черемошу, лякав верескливих жаб і напівсонних дурних риб та відчайдушно мріяв про друга, з яким можна було б розділити ці нехитрі забави.

А час невпинно летів. І от уже сповнилося Юркові десять років, а вони з дідом так і жили відлюдниками в непримітній гущавині лісу, остерігаючись усіх і кожного. Одного ранку був собі змайстрував Юрко дерев’яну клітку-колесо й упіймав на сильце в лісових хащах руде схарапуджене білченя. Із пухнастого бранця міг вийти неабиякий друг. Аби лишень його приручити. Юрко запустив білченя в клітку і дуже тішився, споглядаючи, як воно несамовито взялося до бігу й замайоріло в колесі вогнистою стрічкою. Білченя думало, що втікає, а саме літало по колу, наздоганяючи власний хвіст. Так тривало, доки на Юркове плече не лягла важка дідова рука.

— Відпусти білку.

Малий здригнувся, сполохано скочив із місця, ще не уявляючи, чим має виправдовуватися, проте знав — дідові варто казати лише правду.

— Я б відпустив! Я лишень хотів ще трохи подивитись, як вона грається!..

— Вона не грається. Це ти граєшся.

Білченя було негайно випущене на волю. Та навряд чи воно прийшло до тями — мабуть, так і втікало до кінця своїх білчаних днів…

Із того часу, як щось ставалося недобре у його житті, Юрко завше собі злісно нагадував: «Це тобі за білку, сучий сину!» І як кілька днів по тому до їхньої хати вдерлися троє озброєних чоловіків і зарубали діда, що пробував боронити господу, малий, ховаючись під лавкою, крізь сльози подумав: це ж вони прийшли мститися за білку й через те відібрали у нього діда. І тільки згодом, коли минуло багато-багато років, до нього прийшло розуміння, що він не сам-один такий, у кожного в житті є така забута, припорошена пилом провини власна білка, за яку належить розплачуватися до скону віку. От тільки білки такі коштують дуже дорого, і майже ні в кого немає аж таких статків, щоб від них відкупитися раз і назавжди…

— Утікай, Юро… — прохрипів дід, спливаючи кров’ю на підлозі, доки хатою нишпорили убивці.

Малий затиснув собі рота рукою, аби стримати зрадливий непроханий крик, зсередини просилися сльози, йому було шкода діда аж до ріжучих спалахів в очах, а втікати не хотілося, та й не було як — у дверях стояв на сторожі плечистий велетень-чолов’яга з рушницею навскоси.

— Я не можу, — ледь чутно прошепотів Юрко.

— Ти можеш! — сердито наказав дід і завмер у калюжі з крові.

На його люті слова озирнулися вбивці, почали обступати лавку, що під нею ховався хлопець, наставляли до неживого діда рушниці, грозилися, казали комусь виходити, або вони зараз же стрілятимуть.

Коло стискалося. Малий зачаївся. І як один із нападників раптом посковзнувся на ще гарячій дідовій крові й упав обличчям просто під оту лавку, Юрко стрибнув йому на широку спину, відштовхнувся від неї руками-ногами й злетів у повітря. Його тіло зробилося пружним, легким, гнучким. Дерлося на кручі, обсипало камінь, перелітало над прірвами. Десь віддалік лунали постріли, грубі вояцькі крики. Та він не зважав, наче йшлося вже не про нього, просто тікав щодуху, не озираючись.

Кілька наступних днів привиддям тинявся лісами, на ніч забивався в гірські ущелини, здригаючись від кожного шереху, остерігаючись власної тіні. Щезники й мавки більше йому не являлися. Переінакшився й ліс — по смерті діда він раптом став похмурим, чужим, загрозливим, щомиті готовим підстерегти, накинутися, проковтнути.

Третьої ночі голод і страх вигнали малого з криївки. Юрко знав, що мусить вертатися до людей. Перебрався через струмок. Зупинився біля кам’яних мурів високої фортеці, схожої на монастир. Звів очі в нічне серпневе небо, що з нього зграйками обсипалися дрібні, як горох, зірки. Завив на молодий місяць. Тиша. А на ранок біля воріт притулку знайшли наляканого, ледь живого хлопця, що дрижав від холоду. Прийняли. Так він втрапив до сиротинцю.

Першою, кого він побачив, як прийшов до тями на вузькому твердому тапчані притулку, була та лісова жінка. Щоправда, тут вона не ходила голою. Як і всі дорослі, що опікувалися сиротинцем, лісова жінка мала довге чорне убрання й суворо-смиренний, дещо зверхній вираз на блідому, тепер чомусь зовсім негарному обличчі. Розкішне вогнисто-руде волосся цнотливо ховала під вейлом — чернецьким головним убором із минулих століть.

Жінку належало кликати сестрою Стефанією.

— Прокинувся? — в маленьких, глибоко посаджених очицях черниці зблиснув недобрий вогник. — Маю розмову. Те, що ти колись бачив у лісі…

— Я нічого не бачив, — обірвав її на півслові Юрко.

Сестра Стефанія зацікавлено глипнула на малого. Поводиться як дорослий. Начебто полегшено перевела подих. Потім дещо ображено підібрала пишні вуста.

— Добре. Тільки ж гляди, щоб згодом не виявилось, що бачив, — звелася на увесь свій величний зріст, затуливши йому собою крихітне віконце аж під самою стелею. — Як прокинувся, то вставай. Нема чого тут вилежуватись. Піду скажу настоятельці, маємо ще одного хламидника! — гойднулися широкі стегна під просторим чорним убранням, черниця рушила до дверей.

Потому на Юрка очікувала зустріч-розмова з матінкою Магдалиною, що й виявилася настоятелькою притулку. На відміну від огрядної молодої черниці з крихітними мишачими оченятами й ницим потаємним життям, ця худорлява старенька жінка, хоча й намагалася видаватись суворою, мала відкриті, добрі й лагідні очі — такі самі, як у сумної посивілої Божої Матері, що незворушно дивилася на світ із вицвілої порепаної ікони на стіні.

— Тепер ти житимеш із нами, — ледь примітно всміхнувшись, повідомила малому стара настоятелька. — Ходімо, познайомишся з іншими дітьми.

Знайомство з «іншими дітьми» не принесло нічого доброго. В Юркові одразу ж признали те брудне «циганча» й «байстрюча», що жило зі старим мольфаром. Щойно за матінкою Магдалиною зачинилися двері, дівчата обдарували його злісними, образливими прізвиськами, а хлопці — болючими стусанами. Потому знічев’я розійшлися. Ніхто не хотів із ним знатися. І хоч усі тутешні діти йменувалися наразі сиротами (інакше не опинилися б у притулку), вони бачили між собою та ним нездоланну прірву. Бо в них колись були люблячі батьки, а в нього — ні.

За похмуру непоказну зовнішність, у якій вгадувалося щось від вовка, малого прозвали ще й «чудовиськом», «вовкулаком» і принагідно вигадали історію його з’яви на світ. Згідно з цією історією, Юркова мати була злою старою відьмою, котра злягалася в лісових хащах із вовками. Від тих огидних щонічних злягань відьма завагітніла й народила вовченя, а сама стекла кров’ю під час пологів. Її потворного вилупка знайшов і прихистив чорний мольфар, аби передати йому свої лихі уміння.

Здається, встиг. Бо згодом і до притулку примандрували оповіді дідових убивць про ту фатальну ніч. Виявилося, шукали вони малого. Але й на слід його не натрапили. Натомість, оповідали, старий мольфар тримав у хаті справдешнього вовка, який просто на їхніх очах вискочив у вікно.

Юрко не вірив у ці моторошні оповідки, але й заперечити їх нічим не міг, бо дід жодного разу ані словом не обмовився про те, як його малий вихованець з’явився на світ, хто його батьки і чому він їх ніколи не бачив. Цим Юрко справді різнився від решти дітей, котрі добре пам’ятали своїх покійних татусів та мамусь і могли ділитися спогадами про них аж до глибокої ночі. У такі хвилини він волів бути глухим.

Та й на вовка перекидатися чомусь не виходило. Довелося звикати до нового життя. Бо в притулку був зовсім інший розпорядок дня, аніж той, до котрого він пристосувався, коли жив із дідом. На світанку всіх вихованців будили, змушували обливатися крижаною водою й вели до вранішньої молитви. Юркові й тут несолодко велося: він не знав жодного слова навіть із «Отченаша», постійно збивався, казав щось не те, а найчастіше просто мовчав, куняючи на ходу. Однак вербові різки, що стояли в кутку саме про такий випадок, швидко змусили його без пам’яті завчити усі молитви та літанії, і згодом він казав їх навіть краще та голосніше за всіх. Хай мають, якщо так треба. Його навіть почали ставити за приклад іншим дітям. Здавалося, він направду увірував їм у їхнього Господа Бога, аби тільки не били привселюдно. А в душі лишився таким, як був, — дикуном, звіром, язичником.

Молитовний час тривав понад дві години. Потому дівчат залишали мити й прибирати покої, а хлопців вели у двір на господарчі роботи. Найбільше Юрко любив працювати у стайні. Щоправда, коні його сторонилися — всі, крім норовливого гнідого красеня на ймення Чаклун. Малий одразу вподобав гнідого, а той, на диво, потягнувся до нього. Решта хлопців, гмикнувши, неохоче відступилися, коли з’ясувалося, що Юрко єдиний, кого підпускає до себе Чаклун. І єдиний, кому запальний кінь раптом дав себе осідлати й не наважився миттєво й боляче скинути зі своєї спини, як то не раз із ними бувало… Так до зневаги додалися ще й заздрощі. Але малий на те не зважав. Він міг годинами розмовляти з Чаклуном, вичісувати йому розкішну хвилясту гриву, чистити брунатну лискучу шкіру, навчати його усіляким цирковим фокусам, які сам же й вигадував на ходу. Нарешті в нього з’явився друг.

Господарчі роботи слід було завершити до обіду. Опісля вихованцям казали мити руки й урочисто вели до їдальні. Це була найулюбленіша мить усієї днини для більшості дітей, адже годували їх тільки раз на добу. Лише тут поставала тиша й брався ідеальний послух та бездоганний порядок. По обіді ж їм влаштовували «навчальні години» в просторій вогкуватій залі притулку, розсадивши за старі перекошені парти. З’ясувалося, у свої десять років Юрко не вмів ані писати, ані читати. І це стало приводом для нових глузувань і знущань. Варто було продзеленчати дзвонику до перерви, старші хлопці без вагань наліталися на нього й починали гамселити руками й ногами. Дівчата сміялися, збившись у купку неподалік. Часом це відбувалося просто на очах у сестри Стефанії, котра чинно продовжувала сидіти за вчительським столом, перевіряючи диктанти, ще й вставляла вряди-годи, аби хлопці не передумали битися:

— Так йому! Так йому!..

Юрко забивався в куток або ж під стіл, гарчав, як роздратований пес, затулявся руками, часом пробував захищатися. Однак із того мало що виходило. Знущання припинялися, коли сестра Стефанія, начебто вдовольнившись, неквапом підводилася й без поспіху прямувала до них.

— Та годі вже, годі вже з нього… — примовляла, розпливаючись у масній посмішці. — Ви ж не хочете мені його тут забити? А матінці Магдалині я що скажу?..

І хлопці їй беззастережно корилися. Юрко важко відсапувався, проте зі схованки одразу вибиратись не наважувався. Він навіть думати боявся, чому запальні хлопчаки-підлітки так слухаються цієї дорослої жінки.

А ночами, коли не міг заснути від дошкульних синців та подряпин, що вкривали йому все тіло, знову згадував ліс, стару дідову хату і понад усе мріяв про свободу. Останнім часом він завше занурювався думками в те відчуття польоту, невагомості, первісної змоги, котре відчув, тікаючи від убивць. Він досі не розумів, як йому вдалося втекти. І не відав, чи зможе колись у те фантастичне відчуття повернутися.

Одного дня просто під час «навчальних годин» матінка Магдалина привела до зали чудернацьки вбрану крихітну дівчинку з великими волошковими очима, зупинилася з нею перед іншими дітьми й сказала:

— Це Іванка. Їй шість років. Відтепер вона житиме з нами.

Потому настоятелька висловила побажання, щоб усі вони подружилися з новенькою, відпустила її руку й пішла у справах. Діти принишкли, взявшись звіддаля розглядати чужинку. Вбрана була в ошатну оксамитову сукенку, з-під подолу котрої гостро визирали чудові шкіряні чобітки, на плечах мала дорогу хутряну накидку, а чорне блискуче волоссячко було вкладене у вигадливу недитячу зачіску, з якої вже встигли вибитись поодинокі пасма. Гостя здавалася не простою. Знайомитись, а тим паче дружити, з нею ніхто не поспішав. Тож мала, вочевидь, вирішила сама зробити вибір. Вона роззирнулася, обвела присутніх сміливим, по-дорослому оцінюючим поглядом і без вагань рушила до Юрка.

— Я тебе обрала, — дзвінким голоском повідомила йому. — Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Так Юрко вперше усвідомив, що він чоловік. І що був хтось, хто потребував його допомоги. Нагода не забарилася. Новенькою, що поводилася, наче графиня з прадавніх часів, зацікавилися інші хлопці. І хоч вони досі вдавали, що їм нема про що говорити з дівчатами, але дочекалися слушної нагоди й заманили Іванку до стайні, аби «перевірити, чи й справді вона шляхетного роду».

Та, щойно вони обступили малу з наміром влаштувати їй рішучий допит й докладне дізнання, між ними й полонянкою, наче з-під землі, виріс Юрко.

— Не руште її, — в лівій руці хлопчини зблиснув кривий саморобний ніж.

Чи то їх налякав його ніж, чи то в погляді дрібного худорлявого циганчати вони уздріли щось незвично рішуче, недобре, по-вовчому загрозливе, але старші хлопчаки відступилися, плюнули собі під ноги й неохоче потяглися до виходу зі стайні. А надвечір підстерегли його біля Чаклуна, зірвали сорочку, прив’язали до одвірка і з недитячою жорстокістю відшмагали нагайкою з сиром’ятної шкіри. Ті шрами зосталися йому на все життя. Особливо старався ватажок хлопчачої зграї — високий білявий юнак на ім’я Орест. Ставний, вродливий, схожий на янгола, коли всміхався. Щойно стомлювалась одна рука, янгол перекладав нагайку до іншої, щосили заносив її над головою й радісно сміявся, коли кручене продублене віття малювало криваві смуги на спині ворога, виривало з неї шматки шкіри і м’яса.

Юрко зціпив зуби, тяжко дихав і злісно мовчав — крик видавався йому приниженням, ганебним зізнанням у безсилій, безпорадній поразці. Поряд за стійлом бив копитами, несамовито іржав і рвався з прив’язі осатанілий Чаклун. Та хлопці на те не зважали. Просто трималися подалі від стриноженого коня. Спинилися, коли молодший брат Ореста, хитріший і поміркованіший Мирослав, сказав, що «як циганча зараз випустить дух, то поставлять їх до ранку в кутки на горох».

Білявий знехотя відкинув нагайку, неквапом підступився до напівнепритомного Юрка, вихопив у нього з-за ременя саморобного ножа й одним змахом перетяв мотузку, котрою той був прив’язаний за руки до дерев’яного одвірка.

— Скажеш комусь, зробимо те саме й з твоєю дівкою! — процідив крізь зуби, коли той безвільно сповз по стіні на присипану сіном земляну долівку.

Потому ватага вивітрилася зі стайні. Юрко спробував поворухнутися. Шкіра на спині наче зайнялася вогнем. Він згадав про Іванку. Вони їй погрожували. Зібравши докупи останні сили й несамовиту, нерозтрачену злість, що хвилями здіймалася зсередини, він помножив її на жагу помсти й поповз до Чаклуна. Дорогою підібрав пожбурену Орестом нагайку. Абияк звівся на ноги й почав сідлати враз стихлого, заспокоєного коня.

Хлопців наздогнав уже на вигоні. Обсівши колом стару смереку, вони схвильовано ділилися враженнями від свого нещодавнього «подвигу», курили першу в житті, невміло скручену цигарку з кізяків і мріяли про подальші «звершення». Юрко увірвався верхи на Чаклунові просто до їхнього дружнього товариства й без розбору взявся періщити всіх нагайкою. Хлопчаки кинулися врозтіч, але розлючений, окрилений ненавистю вершник їх наздоганяв, і над їхніми зігнутими спинами знову здіймалася й свистіла покривавлена нагайка із сиром’ятної шкіри. Не дісталося лише Мирославу. Він спритно видерся на смереку і вже звідти з цікавістю спостерігав за подіями. А от найбільше постраждав Орест. Юрко шмагав його, аж доки той підкошеним упав на землю, затуляючись руками, скорчився од нестерпно пекучого болю й узявся слізно-принижено благати про пощаду.

Зупинився, заспокоїв змиленого розбурханого Чаклуна. Тримаючись за вуздечку, легко схилився над поваленим ворогом, висмикнув у нього з-за ременя свого кривого саморобного ножа і повернув зброю на місце. Потому просто пустив коня інохіддю в напрямку до притулку.

Ту ніч Юрко провів у холодному кутку коліньми на горохові, бо хлопці не втрималися, розказали. Проте він почувався переможцем. Дивина та й годі. Він не зміг постояти за себе, коли йшлося лише про нього, зате без зусиль розправився з кривдниками, щойно справа дійшла до Іванки. Вона й була його силою. Поряд із нею він чув у собі таку міць і незламність, що годі було проти нього ставати.

Із того дня старші хлопчаки не наважувалися до нього чіплятися. Іванку теж більше жодного разу не займали. Єдине, що собі дозволяли, — недоброзичливі косі погляди — щоразу, як бачили красуню й чудовисько разом.

Але йому то вже нічого не важило. У нього була Іванка.

Вона дивувала й захоплювала його. Її цікавило все довкола: звідки взялися Карпатські гори та смерекові ліси, небесні громи й блискавиці; де ночує сонце, коли стомлено сідає за небокрай; хто ховається серед скель, шовкових косиць і запашної рути; чому вода в Черемоші холодна-крижана навіть у найнестерпнішу спеку? Юрко розказував їй все, що знав, коли ж відповіді в нього закінчувалися, вигадував їх просто на ходу, аби тільки Іванка й далі не зводила з нього зачарованого погляду своїх чистих ясно-волошкових очей, і дуже переживав: що ж то буде, коли вона подорослішає та зрозуміє, що він трохи брехав їй?..

Та була одна річ, котру, попри свій старший вік, хлопець ніяк не міг збагнути про Іванку. На відміну від решти дітей, що наввипередки полюбляли хизуватися своїм колишнім родинним домом та безмежно коханими батьками, минуле своє тримала при собі. І хоч Юрко вже сам просив її розказати, шестирічна Іванка лиш невесело всміхалася, заперечно хитала головою й переводила мову на інше. А дізнавшись, що він досі не вміє читати, якось притягла до стайні велику книжку з казками народів світу й, розгорнувши її на першій-ліпшій сторінці, рішуче постановила:

— Будемо вчити тебе читати.

Юрко здивовано витріщив очі на малу.

— А сама ж умієш?

Замість відповіді вона чемно повернулася до початку книжки, витримала справдешню театральну паузу й без найменших збивань, зусиль та зупинок узялася читати йому казку про красуню Білосніжку та її семеро кумедних гномів.

Юрко так і присів. Заслухався. Чаклун теж незвично нашорошився, навіть стригти вухами перестав. Дивина та й годі. Їй же тільки шість років! Інші вихованці сиротинцю й у чотирнадцять заледве ліпили літери у склади, ціною титанічних зусиль видобуваючи з них слова, а проте неймовірно цим пишалися, бо він і того не вмів. І був певен, що ніколи не зуміє, адже сестра Стефанія, що навчала їх читанню й письму, кожного разу з таким гонором і зневагою нависала над ним, що він просто ціпенів, лякався й миттєво забував ті трійко знайомих літер, які встигав розпізнати…

За кілька тижнів він уже читав, як Іванка.

Минуло три роки. Юркові виповнилося тринадцять, Іванці — тільки-но дев’ять. За цей час він став вищим і помітно ширшим у плечах. Змінився й переламався голос, невловимо подорослішали очі, стала іншою навіть хода. І хоч він не зробився мальованим красенем, як полохливий, схожий на білявого янгола з різдвяної листівки Орест, проте від смагляво-чорнявого Юрка променилася якась непритаманна білявому, неприхована чоловіча певність та сила, котру годі переказати словами, можна лише упіймати поглядом.

Дівчата вже дивилися на нього якось інакше, дедалі рідше лунали йому навздогін колючі прізвиська на кшталт «циганча», «байстрюк», «чудовисько», зате не раз він ловив на собі їх незвично мрійливі погляди. Особливо чудними і водночас вабливими були туманно-зеленкуваті очі стрункої білявки Ярини, котра раніше зневажала його більше за всіх. Її найліпша подруга — округла, руденька, щедро всипана золотими веснянками веселунка Софія, теж ніяково змовкала в його присутності, і лункими коридорами притулку вже не так розливався її дзвінкий життєрадісний сміх…

Що б то могло означати?

Проте йому не було жодного інтересу до дивно зміненої поведінки дівчат. Усі його думки й почування без решти зайняла Іванка. Він не міг відвести від неї погляду. Від її чорного густого волосся, що хвилями сягало нижче талії, від білосніжно-фаянсової шкіри й особливо — від глибоких синіх очей, що заступили йому собою сонце. Здавалося, з кожним днем дев’ятирічна Іванка стає дедалі вродливішою. Однак Юрко не мав щодо неї ницих, сороміцько-тілесних помислів, які інші хлопці таємно плекали стосовно дивовижно розквітлих на весну дівчат. У його уяві Іванка була незаплямованим ідолом, божеством, яке належало захищати й оберігати, пильнувати, аби ніхто не осквернив його навіть поглядом.

Її біль він відчував сильніше, ніж власний. Одного разу, коли вони вдвох блукали зеленими пасовищами й раптом вирішили зійти до річки, Іванка спіткнулася й боляче розсікла коліно об камінь. У її велетенських по-волошковому синіх оченятах зблиснули й зупинилися сльози. Заюшила кров. Юрко відчув майже такий самий пекуче-нестерпний біль, а чим зарадити — до пуття не знав. Спробував пригадати дідову науку. Промив рану водою з Черемошу, нашукав помічного зілля, про яке колись оповідав старий мольфар, приклав до скривавленого коліна. Потому накрив його своєю рукою й заплющив очі. У пам’яті почали оживати дивні слова-замовляння, якими користався дід, коли малий Юрко хворів або ж вертався зі скель з обдертими до крові ліктями та колінами. Самими лише «примівками» старий умів миттю спиняти кров, проганяти найлютіший, найзухваліший біль, гоїти найглибші рани.

Юрко почув його далекий голос, розпізнав напівзабуті чудернацькі слова і заговорив. Кляв і заклинав біль, всотував його в себе, відтак одсилав на болота-яри-пустелі, де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір, не пролетить сполоханий одинокий птах… Заговорював стрімку непокірну кров, умовляючи її зараз же завернутися й не втікати з тіла. Прикликав сили чотирьох природних стихій, звертався з шаною до землі, води, повітря і полум’я, прохав їх про поміч.

І природа відгукнулася. У вітті дерев стрепенувся й задвигтів могутній вітер, крижана вода в Черемоші скипіла, здригнулася глибинно земля, з далеких верховин їй озвався тріскучий неприборканий грім. Збулося. Юрко рвучко відняв свою руку од чужої рани, безсило впав на траву, важко дихав, поволі вертаючи до тями. Це вперше він зважився нагло випробувати страхітливу силу природи.

Іванка не зводила з нього розширених від подиву й страху очей. Аж раптом відчула полегкість, звільнення, мерехтливий всепоглинаючий спокій там, де раніше сіпалися й пульсували іскорки нетерплячого болю. Кров спинилася, біль зіщулився, завмер, відступив. За лічені дні рана стяглася, загоїлася, однак шрам у вигляді неправильного трикутника так і залишився на правій нозі дівчини трохи вище коліна. На згадку про ту химерну оказію.

Потому вже й Іванка не уявляла, як має обходитися без Юрка.

— Я хочу іграшку, — якось попрохала вона, перестрівши його у дворі.

Хлопець замислився. Він не знав, які іграшки до вподоби дівчатам. Але до вечора з підручного ганчір’я зробив їй барвисту ляльку-мотанку — таку, як робив колись його дід, коли якій добрій людині потрібний був оберіг.

— Чому в неї немає обличчя? — зачудовано спитала дівчинка, з подивом і цікавістю оглядаючи подарунок.

Юрко лише стенув плечима. Знав тільки, що то не просто іграшка, а могутній магічний талісман, котрий може і порятувати людину, і звести її зі світу. Шити таку ляльку не можна, слід лише змотувати за спіраллю з ниток і клаптиків тканини. Якось дід розповів йому, що мотанка — то посередник між живими, померлими й ще не народженими. Тому вона має бути безликою, а та, що призначена на оберіг, — із хрестом замість обличчя — символом життя, неба та вічності. Хрестів Юрко не любив. А рис обличчя було не можна. На те, казав дід, були свої причини: якщо ляльці зробити обличчя, особливо ж очі, в них може влетіти дух живої істоти або ж вона перебере собі душу господаря. Тому Юрко остерігся робити ляльці людське лице, зоставив його порожнім. Зате вклав у неї відчайдушне бажання стерегти душу Іванки од злих духів та лихих людей.

Настали ще більш скрутні часи. Помалу мешканці притулку поїли всіх своїх коней, лишився тільки гнідий Чаклун. Зрештою, черга дійшла й до нього. То була подія, споглядати котру вишикувалися мало не всі діти, хоч настоятелька була категорично проти такої цікавості. Чаклуна випустили у двір. Наче здогадавшись про те, що його очікує, кінь бив копитами, форкав, зводився на задні ноги, ніяк не давав себе загнуздати. Тоді двійко чоловіків обійшли його ззаду, доки один відволікав спереду. Накинувши на могутню шию аркан, велетня звалили на землю.

Над його тілом здійнявся ніж.

Коли забивали Чаклуна, тринадцятирічного Юрка тримали двоє дужих дорослих чоловіків. Він кричав, видирався, хоч розумів: так треба, інакше вони не виживуть. А потім сталося неймовірне — просто в їхніх руках хлопець почав обростати шерстю, щетинитись іклами, братися звіриними пазурами. Перекидатися на вовка. Усіх присутніх скував невимовний потойбічно-крижаний жах, залунали сполохані крики. Чоловіки скрутили вовка корабельними мотузками й кинули в погріб. Там він і провів ніч. А на ранок знову став людиною і зліг із пропасницею. Кілька наступних днів просто випали йому з життя, розчинилися в тумані спекотних марень й мерехтливо-болючих споминів, з котрих уже не хотілося вибиратись.

Аж раптом на його чоло лягла чиясь маленька прохолодна рука. Іванка. Юрко із зусиллям розліпив очі. У ті кілька днів вона не відходила від нього ні на крок. Виявилася єдиною, хто попри все не злякався кривавого вовкулаки, та ще й дивом умовила матінку Магдалину пускати її до нього в погріб.

Так його тваринна, первісна сутність повернулася до нього. Щойно малий Юрко зрозумів, що здатен перекидатися на вовка, взявся вистежувати дідових убивць. Вибирався поночі крізь вузеньке, дивом незаґратоване віконце погреба і крався до лісу. Йшов на запахи, на вогонь.

Великі й страшні чоловіки, котрі вдень займалися грабунками й розбоєм, ближче до ночі стишувалися, маліли, розпалювали багаття й обсідали його з усіх боків, ніби химерні лісові істоти, що водилися тут добру сотню років тому. Вовк нарахував із десяток таких ватаг, трималися вони завжди подалі одна одної, на ніч ставили вартових, полохливо здригалися від найменшого подиху вітру, не вірили навіть собі.

Тих трьох, що увірвалися лихої серпневої ночі до їхньої старенької хати, він признав майже відразу. Не за зовнішнім виглядом — усі розбишаки були йому на одне лице. Упізнав за запахом. Від них досі несло свіжою, незагуслою дідовою кров’ю. Обтирався довкола них довго. Вони щоночі змінювали пристановище, забрідали чимраз далі в гори, уперто йшли вперед, часто озиралися, наче тікали від когось, та він щоразу знаходив їх і вперто плівся за ними. Вичікував. Тієї ночі, як вовк постановив собі довести замислене до кінця, над Карпатами худим окрайцем спливав молодий місяць. Ватага нервувалася, довго не вкладалася спати, наче передчувала близьку смерть.

Вовк чувся навдивовижу спокійно. Заліг у траві неподалік від мисливців, слухав їхні побрехеньки, запам’ятовував голоси. А коли вони зрештою поснули, без вагань звівся на ноги. Пошкодував тільки пса. Точніше, пес сам себе пошкодував, коли уздрів голодного схарапудженого вовчиська і з жалюгідним скавулінням відповз подалі в кущі, «забувши» попередити господарів про небезпеку.

Повернувся до притулку на світанні.

А за кілька днів і до них дійшла чутка про вовка-людожера, що завівся в їхніх краях і за одну ніч пошматував на смерть аж трьох дорослих чоловіків. Матінка Магдалина перехрестилася. Іванка заплакала. Юрко ж вирішив зачаїтися і кілька найближчих ночей до лісу не виходити. А надвечір випадково почув крізь прочинене вікно погреба, що серед забитих був рідний дядько Іванки.

Тоді він і злякався по-справжньому. То мав бути кінець. Відтепер вона не схоче Юрка ані бачити, ані знати, більш ніколи не навідається до вогкого, напівтемного погреба, з котрого його вже не наважувалися випускати. Віконце, крізь яке він вибирався на волю, просто серед ночі забили дерев’яними дошками навхрест. Юрко опинився в пастці. Проте Іванка зійшла до нього вже наступного ранку після молитовних годин. Принесла йому поїсти. І доки він похапливо глитав їжу, мовчки сиділа й дивилася в підлогу. Потім розказала йому про дядька.

Колись її родина жила у Львові, батько служив диригентом симфонічного оркестру при Львівській обласній філармонії, мати була піаністкою. А потім щось сталося — в українських містах і селах розпочалися криваві заворушення, грабунки й привселюдні убивства. Проте родина Іванки не встигла нікуди втекти, бо останньої ночі перед від’їздом до будинку ввірвалися озброєні чоловіки-мародери. Їхній ватажок застрелив батька Іванки, що доводився йому старшим братом, а з матір’ю зачинився в опочивальні і зробив там із нею щось таке, від чого вона сама вкоротила собі віку — викинулася з четвертого поверху, щойно за ним зачинилися двері. Налякану племінницю вбивця забрав із собою й віддав до дитячого притулку. Не назавжди. Пообіцяв, що неодмінно повернеться за малою, хай тільки їй виповниться років п’ятнадцять, і з нею можна буде робити те саме, що й з її матір’ю.

Юрко забув про їжу, стиснув кулаки. Зрозумів, чому вона шукала когось, хто міг би захистити її. Він убив її дядька, але будуть інші чоловіки, котрі так само жадатимуть завдати їй болю, бо вже зараз примітно, що з неї виросте незвичайна, рідкісна красуня. Як ота Білосніжка з книжки. Ні, ще краща. Він має бути поряд із Іванкою. За будь-яку ціну слід вибратися з клятого погреба.

Того ж таки дня, Юркові на подив, матінка Магдалина звеліла випустити його з-під варти і більше не замикати. Тільки згодом він зрозумів: вони чекали небезпечного гостя, з котрим не впоралися б усі їхні чоловіки, якби раптом щось пішло шкереберть. Для безпеки їм потрібний був справжній звір. Такий, як той, що шукав дорогу до сиротинцю на старому білому фургоні з румунськими номерами.

Прокинувся від сліпучих променів вранішнього сонця, що несміливо вповзли крізь розхристане вікно до старої квартирки, котру Юрій винаймав у кульгавого гендляра. Кайданки, як завше, були розірвані. Ноги — в землі. На руках — кров. Отже, цю ніч він знову провів не вдома. І жодних спогадів на ранок, жодних натяків на те, де він був, що робив… Усе як завжди. Та щось підказало йому — відсутність спогадів не диктувалася його вовчою природою. То — людське.

Зупинившись під крижаним душем, Юрій заплющив очі. Вода колючими струменями лоскотала шкіру, змішувалася внизу з брудом і кров’ю, втікала. Треба як слід замести сліди. Добре, що нема спогадів. Бо їх не змиєш із себе, як кров.

Став перед дзеркалом. Поголився. Стали примітними й задавнені шрами од відкритого перелому щелепи та рваної рани від кулі, котра, судячи з усього, черкнула кістку й вирвала шматок м’яса. І це не додавало Юрієві шарму й чарівності. Утім, на таке він і не сподівався. Однаково зараз він людина. А той, до зустрічі з ким він так довго й виважено ладнався, мав побачити його людиною, не вовком.

О пів на восьму вже вийшов із дому. Вбраний був у чорний статусний костюм із білою сорочкою та краваткою, на ногах — начищені до дзеркального блиску черевики. Ніщо наразі не видавало в ньому нічного звіра.

Легко збіг вузькими розхитаними східцями. Сів за кермо. Його раритетне темно-синє «шевроле», виторгуване колись у перекупників на звалищі нікчемного автозалізяччя, хоч і мало вигляд напіврозваленої руїни, однак завелося напрочуд легко, як розігріта довгим очікуванням, жагуча нетерпляча коханка. За машиною Юрій стежив. Нікому й за жодних обставин її не ввіряв, навіть станції техобслуговування були не про нього, завше сам усе лагодив, чистив та рихтував, годинами вилежуючись під нею, а потім довго відмивав руки від мастила.

Їхав він чимало, оминаючи тягучі міські корки, весь час позираючи на годинник. Близько дев’ятої нарешті зупинився біля похмурих мурованих воріт, що вивершувалися догори терновим вінком із покрученого колючого дроту, крізь який (Юрій навіть не сумнівався в цьому) цілодобово пропускався поперемінний електричний струм надвисокої напруги.

Каторжна в’язниця штату Орегон. Утекти звідси абсолютно неможливо — безліч разів перевірений факт. Зведена зовсім нещодавно, вона дивним чином просіла, почорніла й зістарилася, наче підкошена невиправним горем юна вдовиця. Щось поволі виїдало її зсередини.

На контрольно-пропускному пункті, як завше, зустріли непривітно й насторожено. Довга виснажлива перевірка. Допит. Промацування. Сканування. Обличчям до стіни, руки за голову, ноги на ширині плечей. Крок за кроком. Ця не вельми приємна доскіплива процедура забрала ще добру годину. Вочевидь, Юрія тут добре знали, тож навіть на слабку подобу довіри, якою користалися інші відвідувачі в’язниці, він і близько не міг сподіватися.

Коли ж за ним зачинилися останні двері, а за спиною нечутно зупинився й завмер охоронець, перед очима Юрія простерлося широке приміщення з фарбованими на брудно-брунатне стінами та вогкою низькуватою стелею, що на ній одна за одною почали спалахувати вузькі й довгі флуоресцентні очі ламп денного освітлення з минулого століття. Він інстинктивно підняв руку, аби захистити зіниці від агресивних потоків світла, що незвично різонули після напівтемних коридорів буцегарні. Разом зі світлом його скував запах — збочена суміш із хлорки, цвілі, гниття та старого ганчір’я. Він похитнувся. Приміщенням зненацька гойднувся старечий сміх.

Юрій опустив руку — очі вже трохи звикли до ріжучих спалахів та миготіння. Роззирнувся. За кілька кроків від нього стояв металевий прогнутий стіл, поряд — два такі самі стільці, міцно пригвинчені до підлоги. На одному обличчям до нього сиділа скорчена стара жінка в подертому брудному лахмітті, що заледве прикривало скривавлені виразки, котрі вигадливими сузір’ями струпів гніздилися на її пергаментній зморщеній шкірі.

Цю жінку він бачив уперше.

— Це я, Юро, — замість голосу, який він мріяв почути, до прийшлого долетіло ледь чутне шамкання беззубої щелепи. — Вони навмисне обирають тіла, в яких я навіть думати ні про що не можу. Просто не стає сил…

Юрій зробив кілька стрімких кроків назустріч, швидко присів на стілець супроти жінки, ухопився поглядом за її очі.

— Якби я міг, то виніс би тебе звідси на руках.

— Знаю. Колись ти це зробиш. А зараз… тільки не треба до мене торкатися. І не дивись, якщо можеш. Мені неприємно, що ти бачиш мене такою… Це тіло хворе. Воно свербить і пече вогнем. Швидше за все, якась інфекційна хвороба. Та що там, цілий букет хвороб! Йтимеш звідси, вимий руки, як слід. І де вони лише їх знаходять?..

— Тіла чи хвороби?

— А зараз це не одне і те ж? — впалий беззубий рот перекосила жалюгідна подоба усмішки. — Як же я хочу повернутися у своє тіло! Я так за ним скучила!..

— Його більше немає, люба. Ти ж знаєш. Вони вкрали його, пам’ятаєш? Але я знайду тобі нове тіло. Я кохаю тебе, Іванко.

Охоронця, що незворушно бовванів на тлі брудної стіни, майже зливаючись із нею, заледве не знудило. Ні, він був звиклий до всього, бо працював тут уже дванадцятий рік та й цього дивака бачив у стінах буцегарні не вперше. От уже п’ять років щотижня (зазвичай по вівторках) дивак приходив сюди на побачення, а його жінку виводили йому щоразу в іншій подобі — завжди у старих, поїдених часом та каліцтвами негодящих тілах. Якось привели в тілі розтатуйованого, хворого на рак легенів довічника, що кашляв, матюкався й плювався кров’ю. І йому також цей дивак зрештою зізнавався в коханні. Довбаний збоченець!

Отак розмірковуючи, охоронець супроводив «збоченця» на вихід, біля останнього турнікета, як завжди, пригостився від нього цигарчиною. Хай би там ким був цей дивак-збоченець, а палив він справді незлецькі цигарки. Охоронець уже давно втратив надію, що й собі коли-небудь почне щодня купувати такі ж. Він складав гроші. Складеного зазвичай ставало на те, аби раз на рік їздити на зустріч випускників до провінційного містечка, звідки охоронець був родом. До таких зустрічей він завжди готувався дуже ретельно. Брав напрокат лімузин у комплекті з мовчазним шофером, статусний костюм-трійку, що від нього зазвичай несло дорогими чоловічими парфумами (запатентований винахід-бонус від власника прокату костюмів) та орендував на кілька днів солідне доглянуте тіло, що нічим не скидалося на нього навіть у молодші роки. Так, нове тіло. А що? Далебі, він може собі це дозволити. Він — заможна людина, чимало досяг у житті… На доказ брав із собою замовлені заздалегідь візитівки, де вказувалося, що він — виконавчий директор серйозної фірми-виробника елітних алкогольних напоїв, таку-сяку сувенірну продукцію (кілька пляшчин принагідно купленого елітного пійла) і вдавав із себе короля життя.

То було неймовірне відчуття! Ловити на собі заздрісні погляди однокласників. Обіцяти колишньому найкращому другові і його якось прилаштувати на роботу до серйозної фірми-виробника елітних алкогольних напоїв, а самому тішитися, що цього ніколи не буде. Поквапливо злягатися у темному непримітному кутку з розповнілою Кендес із паралельного класу — колись першою красунею школи і за сумісництвом — дружиною друга. Великодушно — і щоб усі бачили — розраховуватися кредиткою за бенкет.

Заради цих віртуозних «виходів у світ» він, власне, й жив. І розумів, що іншого життя ніколи не знатиме. Дружини він не мав, із дітьми теж наче не склалося, були тільки брудно-брунатні стіни буцегарні, з котрими належало зливатися-зростатися, холостяцькі вечори з пивом, фаст-фудом, телевізором і… оті зустрічі випускників. Докуривши до фільтра стріляну цигарчину, що пронизливо пахла кращим життям, охоронець сплюнув і повернувся на пост.

Роздiл III Клiнiка

На роботі Юрій з’явився близько опівдня. Він швидко вийшов із машини, хряснувши дверцятами, розгонисто рушив було до ліфтів, аж раптом зачув на підземній парковці дивні пахощі. Суміш солодких жіночих парфумів, підсохлої крові та заброджених екскрементів. Здивовано зупинився. На відміну від брутально-задушливої в’язниці, стерильні приміщення його клініки не передбачали взагалі ніяких запахів. Юрій знову принюхався. Так і є — парфуми, кров та лайно.

Він обережно роззирнувся (окрім нього, на парковці не було жодної живої душі) і повільно рушив уздовж рівненько вишикуваних автівок, намагаючись упіймати джерело запаху. Пройшовся приміщенням один раз. Другий. Юрій повірити собі не міг — запаморочливі аромати линули від його завжди такого охайного, дбайливо вичищеного «шевроле». Він обійшов кохану машину з усіх боків, зазирнув під капот, під днище, досередини. Нічого. Лишався тільки багажник.

Йому стало недобре.

Що в багажнику? Де він був минулої ночі? І чому нічого не пам’ятає?.. Затамувавши подих, Юрій одним різким рухом розчахнув клятий багажник.

Те, що він побачив, змусило його заціпеніти.

У багажнику його машини лежала обмотана прозорою поліетиленовою плівкою нерухома молода жінка. Запахи просто знавісніли. Мертва молода жінка. Світле, ледь хвилясте волосся, смаглява шкіра, тендітна статура і криво розпорений живіт, з котрого прозирала покривавлено-синювата кишкова маса. Звідти й запах. Придивившись уважніше, Юрій побачив у гірляндах розореного кишківника мертвий, скорчений в судомному напівкрику плід — місяців 5–6, не більше. Душі в понівеченому тілі він не відчув. Знову повернувся поглядом до обличчя убитої.

Це неможливо.

Ясміна Хіменес — дівчина-«кінозірка», що кілька років тому «переїхала» в його клініці до тіла своєї заледве повнолітньої доньки. Треба ж, і знову завагітніла…

Юрій відступив на крок, перевів подих, за інерцією дістав із кишені серветку, аби витерти холодний піт із чола. Зненацька його рука зупинилася. На серветці було ім’я. Її довбане ім’я. Сумнівів не лишалося — минулої ночі він убив Ясміну Хіменес.

— Твою мать!.. — не стримавшись, присів, матюкнувся.

Дівчина ворухнулася, розплющила очі.

— До чого тут моя мати? — з наївним гонором перепитала вона, роздерши гострими нігтиками поліетилен і зацікавлено визирнувши до нього.

Юрій рвучко підвівся. Не вигадавши нічого кращого, просто грюкнув над нею віком багажника. Ще раз роззирнувся. То вона жива?.. Обережно відчинив знову. Підтоплене загуслою кров’ю тіло, як і раніше, нерухомо лежало у схованці, очі заплющені, поліетилен цілий…

Йому вже починає ввижатися. І це він убив її минулої ночі. Ще й півдня катався містом із трупом в багажнику, припхався з ним до в’язниці, як із трофеєм…

Із заціпеніння його вивів лемент телефонного дзвінка. Мов ошпарений, зачинив багажник, вихопив із кишені мобільний телефон.

Дзвонив його друг Бен.

— Старий, негайно піднімайся нагору, — швидко заторохтів він. — У нас форс-мажор! І не кажи, що тебе нема, я бачив твою машину, тож знаю: ти вже півгодини як стирчиш на підземній парковці. Що з тобою? Якого біса ти там робиш?

— Усе в нормі, — важко видихнув Юрій. — Я вже йду.

— До нашої клініки припхався Джек Донован! — схвильовано повідомив Бен, щойно головний лікар вийшов із ліфта. — Він уже години півтори чекає на тебе. Сказав: не піде, доки ви не поговорите…

— Грошей на рекламну кампанію не дам, — озвався Юрій, враз пригадавши, де він чув це ім’я: Джек Донован був одним із кандидатів у губернатори штату. — А на нове тіло хай стає в чергу, як усі.

Бен остовпів.

— Бачу, ти й уявлення не маєш, що відбувається, старий. Джек Донован ненавидить нас і будує свою передвиборну кампанію на аморальності наших трансплантацій. І за сумісництвом він — окружний прокурор. А оскільки нещодавно пішла з дому й не повернулася одна з наших колишніх пацієнток… здогадайся з двох разів, про що він з тобою розмовлятиме?

— Ясміна Хіменес?.. — вирвалося у Юрія.

Бен здивовано глянув на нього.

— Ти пам’ятаєш її ім’я?

Джек Донован виявився міцним присадкуватим чолов’ягою років п’ятдесяти на вигляд із розкішним, хвацько зачесаним догори чубом, геть посрібленим сивиною. Рівний орлиний ніс, масивна, добре розвинута нижня щелепа. Трохи заширокий торс. Плечі і руки сильні, жилаві, з рельєфними, дещо перекачаними м’язами, що виказувало в ньому колишнього військового або ж затятого спортсмена. Довершували образ живі карі очі, котрі могли свідчити, що він іще й неабиякий стратег.

Донована вважали переконаним республіканцем. Свого часу він виринув наче нізвідки, і його політична кар’єра почала стрімко набирати обертів. Наразі ж він бачив перед собою губернаторське крісло. Але корпорація «ТІЛО™» уболівала за його опонента Роберта Ван Хелла — хирлявого хлопчину-демократа, що походив із якоїсь виродженої аристократичної сімейки (політичні уподобання в котрій, судячи з усього, також передавалися у спадок) і тепер непевно крокував у політику, хоч (швидше за все) його просто штовхали. Парадокс полягав у тому, що нерішучий Ван Хелл не мав і десятої частки запалу різкого й харизматичного Донована, але був на боці трансплантацій свідомості.

І зараз Донован сидів за робочим столом Юрія.

Уздрівши головного лікаря клініки, кандидат у губернатори здійняв руку для привітання й сяйнув штучною білозубою усмішкою, зробленою, вочевидь, на замовлення — аби справляти враження на довірливий електорат.

Юрій себе до електорату не зараховував, тому навіть не зрушив з місця, лишивши без уваги його привітання.

Політик-прокурор вирішив змінити тактику.

— Не хвилюйтесь, я не сідав у ваше крісло. Я маю своє, — він натиснув непомітну кнопку і, виїхавши з-за столу, постав перед Юрієм у портативному інвалідному візку. — Бачте, я ветеран війни. Майже всіх тих численних воєн, які досі провадять США на територіях інших країн… Інакше, знаєте, не можна. Америка — сильна країна. І час від часу треба демонструвати світові свою силу…

Лікар промовчав. Старий вояка сприйняв це як добрий знак.

— Мене впустила ваша секретарка. Сподіваюсь, їй нічого за те не буде? Жіноцтво, знаєте, буває поблажливим до чоловіків-калік…

Юрій здивовано зиркнув на нього. Схоже, самовпевненості йому не позичати, якщо так відверто хизується своїм каліцтвом…

— Чого вам треба, містере Донован? Хочете нове тіло?

Гість по-дружньому розсміявся.

Юрій звернув увагу, як треновано, доладно й довершено лунає його густий оксамитовий сміх. Майже щиро. Жінки, мабуть, шаленіють.

— Ну, що ви, Юрію! — відмінно поставлений голос-баритон теж справляв враження. — Ви ж дозволите мені називати вас на ім’я? Натомість я буду вам просто Джеком. На жаль, ми з вами дещо по різні боки барикад… Я — за Америку без трансплантацій. Ви, мабуть, трохи чули, яку саме я займаю політичну позицію?

Юрій мимоволі зауважив, як часто Джек вживає слово «я». Так, наче без того «я» світ би не розпочався.

— То чого ж ви хочете, містере Донован?

Той замислився, проїхався візком до мальовничої панорами вікна.

— Давайте я розкажу вам про вас, Юрію, та вашу роботу. Мушу визнати, корпорація «ТІЛО™» поставила світ на коліна. Усі ці клініки в різних куточках світу… Утім, найкращою досі вважалася портлендська клініка-філія, що нею керував похмурий, схожий на вовкулаку, кремезний чолов’яга родом відкілясь із Центральної, чи то пак Східної Європи. За брутальну вдачу й запальний норов у спілкуванні з керівництвом, колегами та пацієнтами його прозвали доктором Паскудою. Щоправда, позаочі прозвали. Бо якось, подейкували, він дізнався про це й переламав чимало щелеп, аби втовкмачити нерозумному оточенню своє справжнє ім’я. Вочевидь, із почуттям гумору в нього було зовсім погано… Однак усе йому пробачалося, адже він був одним із найкращих спеціалістів у галузі трансплантацій свідомості, брався за найскладніші випадки, від яких решта трансплантологів безсило відмовлялася, часом виходжував своїх пацієнтів, наче малих дітей: вчив їх заново ходити, думати, відчувати, розмовляв із ними й повертав до життя найбільш безнадійних. Тож елітна портлендська клініка була водночас і найдорожчою. Жваво скуповувала й спродавала тіла, намагаючись догодити всім, справно платила податки і, взагалі, нагадувала собою маленьку, проте напрочуд добре впорядковану державу, де кожен мав своє місце, віддавав і отримував, любив і ненавидів, народжувався і помирав… Я теж будую державу, Юрію. Я люблю Америку і хочу зробити цю країну такою, як її замислив Бог. А ви як вважаєте?

Повз увагу Юрія не проскочив і той факт, що Донован говорив про нього та його роботу в минулому часі, а про себе — в теперішньому. Однак лікар надто добре пам’ятав про Ясміну Хіменес.

— Вважаю, вам треба зрештою сказати, чого ви тут, містере Донован. Інакше розмови не буде. Є якесь нагальне питання, яке ми мусимо обговорити?

— Де дівчина, Юрію? Зникають люди, а я, коли пам’ятаєте, тут ще й окружний прокурор. Де ваша пацієнтка Ясміна Хіменес?

Юрій пильно глянув у вічі опонентові.

— У багажнику моєї машини. У калюжі крові, з розпоротим черевом.

Донован поблажливо посміхнувся, недовірливо похитав головою.

— Усе жартуєте? — схоже, він почав втрачати інтерес до Юрія. — Дівчина, між іншим, вагітна. А що, як із нею справді щось станеться?

Юрій ледь помітно перевів подих. Полегшення. Дійсно, правда неймовірніша за будь-яку вигадку. Та все ж вирішив поцікавитися.

— Що вам до неї, містере Донован? Таких, як вона, багато…

— Мені важливий кожен мій виборець, Юрію. Шкода, ви мене поки не розумієте. Бо, якби ми порозумілись, на нас чекали б великі справи, вам так не здається? Насправді між нами набагато більше спільного, аніж то може видатись на перший погляд. Приміром, я теж шульга… Якось я чув, що ліворукі зазвичай стають людьми виняткової долі і таланту. Або ж особами, неймовірно витонченими у всіляких паскудствах. Ви до яких себе зараховуєте?

Юрій дипломатично промовчав. Джек знову щиро, доладно розсміявся.

— Правильно, не поспішайте з відповіддю, — дружньо порадив. — Настане день, і вона сама до вас прийде… Ніколи не думали про політику? Я будую державу, Юрію. І мені потрібні однодумці.

На мить лікар замислився. Джек Донован говорить діло. І чи не єдиний відкрито зважується виступати проти трансплантацій-убивств. А Юрій ненавидить їх потай. Але то не вперше йому пропонували зрадити клініку. Він би вже давно зробив це й задарма, єдине стримувало — Іванка. Щойно він зрадить, її свідомість буде знищено, утилізовано.

— Будуєте державу? — різко перепитав Юрій. — То робіть це деінде! Хоч мені й не треба будувати державу, та, повірте, в мене теж багато роботи.

Донован покотився на вихід. Біля дверей, звісно ж, зупинив свого візка.

— Подумайте над моїми словами, Юрію. Чи так вам уже треба ця клініка? Ви й без того чимало лиха наробили. З останнього — пам’ятаєте мого помічника, Генрі Мілфорда? У нього ще було хворе серце. Так от, учора воно зупинилося. Після вашого відеозапису. Навіть до лікарні не довезли. Утім, не смійте себе звинувачувати — ви ж просто виконували накази…

За окружним прокурором тихо зачинилися двері. Юрій мовчки дивився йому вслід. Такі відеозаписи адміністрація клінік «ТІЛО™» діставала завдяки справно налаштованій мережі хакерів і використовувала їх для нейтралізації тих небагатьох, кому все ще не подобалося, як вона вела справи. Надіславши один із них Мілфорду, він направду не зробив нічого екстраординарного, то була їхня звичайна практика «присаджування» нахаб. Дошкуляло єдине питання: помічник окружного прокурора встиг переглянути «дарунок» на самоті чи марнославство перемогло, і він необачно оприлюднив дешевий сороміцький ролик перед владною верхівкою міста? Тепер Юрій знав відповідь. Він забуде про Мілфорда. Він не мав вибору. Інша справа — мертва дівчина в його машині. Ясміна Хіменес. До такого його ніхто не примушував…

Заледве дочекавшись, аби Джек Донован забрався з території клініки, Юрій стрімголов погнав до підземної парковки.

Його «шевроле» так само стояло на своєму місці. Довкола знову не було нікого. Озираючись, наче злодій, лікар підкрався до своєї машини. Відчинив багажник. І знову ледь не втратив здоровий глузд. Там було порожньо. Він нахилився, принюхався. Жодної плямки крові, жодних парфумів, жодних екскрементів.

Хтось забрав труп. Або ж його там не було від початку. Юрій відчув, що божеволіє. І йому це сподобалося. Бо в його новій божевільній фантазії не було Ясміни Хіменес. Надвечір її тіло знайдуть викинутим на узбережжі, але Юрій до того часу встигне переконати себе, що він до цього непричетний.

А час не стояв на місці. Слід було займатися пацієнтами. Переглянувши список справ на сьогодні, головний лікар укотре за день пошкодував, що народився на світ. На черзі були Макс Рассел та Лео Рейлі. Пригадав, як уперше з ними зустрівся. Того дня по обіді він забіг до кав’ярні неподалік клініки, замовив собі чорну каву без цукру, дістав цигарки. Його увагу привернула розмова двох молодих чоловіків за сусіднім столиком.

— Якою ти хочеш, щоб вона була? — ніби між іншим спитав смаглявий брюнет, граючись ключами від автівки. Біля входу до кав’ярні палахкотіла жовтогарячим новенька «ламборджині» з відкидним верхом і каліфорнійськими номерами. Їхня, судячи з усього, бо тут ніхто на таких не їздив. Його співрозмовник — манірний молодик із білявим волоссям до плечей — на якусь хвильку замислився.

— Ти серйозно? Ну гаразд, хай вона буде миловидною брюнеткою до тридцяти… І неодмінно третій розмір грудей, інакше я з нею не спатиму!

— Не поспішай! Ми ще нічого не вирішили. Може, це я з нею спатиму?

— Ти ж наче казав, що хочеш білявку?

— Узагалі-то ми домовились, що тягнутимемо сірника, забув? Кому дістанеться зламаний, той і обиратиме.

«Маніяки… — подумав Юрій. — Хай йому чорт, маніяки».

Саме тут хлопці його й запримітили. Дружно повернулися до нього, ввічливо запитали, чи має пан сірники. Пан хотів був сказати, що не має і мати не хоче, та ж, як на лихо, просто перед ним на столику лежала пачка сірників із рекламним логотипом корпорації «ТІЛО™». Довелося знехотя виконувати їхню забаганку. Зламаного сірника витяг білявий. Отже, йому вирішувати. Тепер полюватимуть на брюнетку, збоченці довбані.

Чорнява барменка, що досі з цікавістю спостерігала за оказією, виваливши пишні цицьки на шинквас, вочевидь, вирішила, що йдеться про неї, виписала рахунок і ходою королеви рушила до гостей.

— З вас сорок три п’ятдесят. Чайові вітаються. Мене звуть Венді. І надвечір я вільна, коли вже на те пішло…

Юрій принишк. А хлопці дали їй сотню й охоче пристали на розмову, з котрої поволі з’ясувалося, що вони нетутешні, приїхали з Каліфорнії, з передмістя Лос-Анджелеса. Смаглявого звати Лео, він музичний продюсер, а білявчик на ймення Макс пише тексти для рок-пісень, а взагалі він — письменник, утім, час від часу займається й сценаріями для ігрових шоу.

Барменка була в захваті. Тепер вона вже не мала сумнівів — гарну дівку «доля» й за шинквасом задрипаного генделика знайде…

Зоставивши гроші за каву під порожньою філіжанкою (на увагу барменки тепер розраховувати було не варто), Юрій непомітно підвівся з-за столика й рушив на вихід. Уже біля дверей його наздогнав розчарований вигук дівчини:

— Та ти одружений, сучий сину!..

Він озирнувся. Заувага стосувалася «письменника». Безнадійно одруженим виявився й «музичний продюсер». Обидва мали обручки з однаковим візерунком. Вигадливо мережаною літерою «р».

Решту дня Юрій прокручував у голові побачену історію, він усе розумів, крім одного: навіщо подружжю гомосексуалістів знадобилася жінка? Чи таки маніяки?

А надвечір вони з’явилися в його клініці.

— Нам потрібна жінка, — одразу ж пішов у рішучий наступ чорнявий, що запам’ятався йому як Лео.

— А я, звісно, схожий на сутенера! — невдоволено озвався Юрій.

— О, ми не пхаємось у чужі справи.

— То виміталися б звідси під три чорти, — відповів він узвичаєною англійською фразою, яку вивчив принагідно для таких непроханих гостей.

— Ми хочемо дитину, — додав Макс, і все стало на свої місця.

От уже два роки, як вони разом. Робота, дім, друзі, вечірки — все, як у решти звичайних людей. Щоправда, «решта» в їхньому віці вже купує дитячі візочки й обирає імена для новонароджених нащадків. Тож останнім часом вони дедалі частіше почали замислюватися про дітей. І не так собі про дітей, а про власних. Це рішення далося їм нелегко. Одному з них доведеться змінити стать і народити. За тим вони й тягли сірника у кав’ярні.

Юрій не здивувався. Із таким проханням до них часто зверталися заможні одностатеві пари, котрих у середині ХХІ століття налічувалося заледве не більше, ніж звичайних, або ж «класичних», як тепер називалися старомодні шлюби між чоловіком та жінкою. І всі неодмінно хотіли «своїх» дітей. Власне, це був єдиний вихід. Про те, аби взяти малюка з сиротинцю, наразі не йшлося, бо от уже понад двадцять років, як дитячих притулків не існувало. Діти були на вагу золота. Несумлінні батьки, котрі раніше просто кидали своїх незапланованих нащадків, де прийдеться, анітрохи не переймаючись їхнім майбуттям, тепер народжували дітей на продаж. Варто ж було немовляті втрапити на облік донорського фонду, воно вже не вважалося повноцінною людською істотою. Просто біологічний матеріал, із котрого вирощували в спеціально створених лабораторних умовах якісний організм для пересадки (не без допомоги стероїдів, хоча жодна лабораторія не зізналася в їх використанні). Усиновлення донорських «одиниць» було суворо заборонене законодавством.

Тож бажання одностатевого подружжя стати «класичним» уже не дивувало оточуючих, адже було продиктоване необхідністю. Тим більше після народження дитини можна було повернутись у своє колишнє, принагідно збережене тіло. Деякі навіть поверталися. Того ж таки дня Юрій вніс новоприбулих до списку своїх пацієнтів.

Минув місяць відтоді, як вони з’явилися в клініці. Лео очікував на тіло брюнетки. Проте обирати дівчину належало Максу, котрому випала така честь вкупі зі зламаним сірником. Але досі хлопцям жодне тіло чомусь не припало до вподоби. Юрій мало не щодня пропонував їм «варіанти», та вони нудили світом, не могли ціни собі скласти і, схоже, не надто поспішали втілювати власний задум у життя. Юрій не дуже вболівав за одностатеві шлюби, втім, це подружжя чомусь не викликало у нього відрази. Вони напрочуд добре пасували одне до одного, ніколи не сварилися, і він часто питав себе, чи буде так, коли хтось із них стане жінкою.

То й була закохана пара, що ховалася в альтанці.

Так само полювала на тіло молодої вродливої жінки й інша пацієнтка центру з питань трансплантації свідомості — старіюча голлівудська кінозірка на ім’я Ванесса Маріані. Колись вона була справжньою красунею: висока, струнка, як стріла, з розкішним каштановим волоссям, гладенькою матово-білосніжною шкірою та неймовірними оливково-карими очима. Років тридцять тому Ванесса зіграла одну з дівчат Джеймса Бонда, потім стала черговим обличчям «Шанель № 5», за що отримала чек із сімома нулями, після деяких вагань знялась оголеною для «Плейбою» і… завмерла в очікуванні нових знакових ролей.

Її називали другою Елізабет Тейлор. І молода акторка надзвичайно тішилася з такого порівняння. Тільки згодом вона збагнула: ключовим у пишному назвиську було слово «друга». Не можна бути другою Елізабет Тейлор, другою Ґретою Ґарбо чи другою Мерилін Монро. Можна бути першою або ж ніким. Тому й пропонували згодом «другій Елізабет Тейлор» самий лише кіношний дріб’язок — другорядні ролі якихось Кеті, Сьюзен чи Міранди в низькопробних картинах посередніх режисерів. А вона мріяла про роль Клеопатри, Офелії, Жанни д’Арк. Проте Ванессу весь час обходили. Найчастіше це робила ефектна білявка з холодною арійською зовнішністю та гарячим південним серцем на ймення Анжеліка Феллон.

Минав час. Старість заскочила її зненацька. Ванесса й незчулася, як замість образів гарненьких і дурненьких молодих дівчат їй почали залишати ролі їхніх підтоптаних матусь, лихих свекрух або ж старих дів, що доводилися юним героїням двоюрідними тітками. А кілька днів тому продюсери знахабніли вкрай — запропонували їй зіграти епізодичну роль бабусі в якійсь романтичній комедії.

Того дня Ванесса й зрозуміла, як виглядає початок кінця. Вона таки постаріла. І давні слава та визнання, бундючно підібравши свій королівський шлейф (щоб не волочився) й притримуючи корону (аби не впала), без вагань пішли від неї до інших — молодших, гарніших, амбітніших. Колишній зірці зосталося лише одне — красиво й принижено старіти, животіючи спогадами. Про неї вже не розпускали огидних чуток у соціальних мережах. Не робили їй непристойних пропозицій. Не вимагали автографів. На вулиці її досі впізнавали в обличчя, але вже не стояли із роззявленими ротами і не озиралися, як то траплялося раніше.

Такого стерпіти вона не могла. Із горя Ванесса вийшла заміж за свого охоронця, хоча на вибір був іще тренер з пілатесу. Охоронець виявився більш ніж удвічі від неї молодшим, походив із якоїсь екзотично-грізної місцини, назву якої Ванесса постійно забувала (власне, як і саме ім’я «щасливчика»), і був просто-таки непристойно вродливим, навіть як на голлівудські стандарти. Тож стара наречена сподівалася: може, хоч це приверне до неї увагу таблоїдів і кіностудій. До подібного штукарства вона вдавалася не вперше: щойно виникав дефіцит «творчих успіхів», брала публіку скандальними розлученнями та одруженнями. Була серед її шлюбних партнерів і жінка, та першої ж ночі Ванесса переконалася, що одностатева любов не для неї. Наступного дня вони розлучилися. Потому осяйна кінозірка ходила під вінець лише в супроводі чоловіків. Одруження з юним охоронцем було вже четвертим на її шлюбному рахунку, проте саме воно довело жінці, що зоряний час скінчився, — під час весільної церемонії в саду її портлендського маєтку на дереві ховалося лише двійко папараці. Та й ті не дочекалися кінця церемонії — щойно наречений сказав «так», злізли з дерева та пішли.

Її вже навіть не переслідували. Ванесса так засмутилася, що забула одразу ж розлучитися зі своїм уже не потрібним чоловіком. Так він і прижився в її маєтку: вставав не раніше, аніж опівдні, вештався нескінченними анфіладами кімнат і в самому лише піжонському халаті та хатніх капцях цмулив її колекційний, десятиліттями вистояний віскі, куплений за шалені гроші з аукціонів (цим віскі Ванесса планувала відзначати гучні прем’єри своїх майбутніх фільмів і ще переймалась, аби не спитися), курив знайдені в бібліотеці гаванські сигари її колишніх чоловіків і замислено розглядав стелю. Так вона й натрапила на нього, спустившись одного безпросвітного дня до вітальні, все ще в глибокій депресії, розтягнутій піжамі та без зачіски.

— Ти хто? — зачудовано спитала Ванесса, вгледівши на своїй канапі прекрасного незнайомця.

— Охоронець. Та челядь каже, що твій чоловік…

— І скільки ж тобі років? — насторожено поцікавилася вона.

— Двадцять шість…

— Чорт забирай! — вилаялася жінка. — А чому ми не спимо разом?

— Ти не казала спати…

Їй стало недобре. Колись чоловіки втрачали голови, один поперед одного її домагаючись, кидалися на неї, наче метелики на вогонь, а тепер вона має «казати»?..

Ванесса перевела подих. Їй було п’ятдесят вісім років. Ну, гаразд, хай йому двадцять шість. Звісно, останнім часом її обходили увагою, проте ж і на таку брутальну відвертість не кожен наважувався. Озирнулася на дзеркало. Звідти на неї безсило блимнула оком стара недоглянута жінка в потворній піжамі з ведмедиками, які так не пасували до її нових зморшок та поріділого розпатланого волосся, з котрого підступно визирала сивина. Жінка із дзеркала була зовсім не схожа на ту Ванессу Маріані, якою вона себе уявляла.

— Отже, так, — повернулася до чоловіка. — Ми розлучаємось! Збирай-но своє манаття і вимітайся звідси. Тобі заплатять. З тобою зв’яжеться мій адвокат.

Доки вона проголошувала своє рішення, чоловік-охоронець й далі з відсутнім виразом обличчя лежав на канапі, наче йшлося не про нього. Та, щойно пролунало слово «адвокат», якась сила здійняла його на ноги й понесла в напрямку пакування речей. Вочевидь, його не вперше лякали цим магічним слівцем.

— Усе, що вкрадеш, я потім вирахую з твоєї компенсації за розлучення! — гукнула йому навздогін стара акторка і пішла на кухню робити собі еспресо.

Та, щойно вона з горням кави вибралася на терасу (аби переконатися, що й без неї ранок настав), звідусіль заклацали спалахи фотокамер й залунали знайомі голоси найзухваліших папараці «Фабрики мрій».

— Ванессо, покажи нам свого чоловіка! Це правда, що він удвічі молодший?

Горнятко з кавою вислизнуло в неї з рук і розлетілося на друзки.

— Ви трахаєтесь? Чи це вже, навіть як для нього, занадто?

Прожогом ускочила назад до будинку, причинила за собою двері.

— Ванессо! Чому він не купить тобі нове тіло?

Вони повернулися! Радощам старої жінки не було меж. А де ж її чоловік? І тут до неї дійшло, що кілька хвилин тому вона сама вигнала його. Утім, може, він ще не пішов? Ванесса хотіла покликати малого, аж раптом згадала, що не знає, як його звати. Довелося обійти весь будинок, не оминаючи жодної кімнати, навіть вбиралень.

Вона знайшла його в комірчині попід східцями. Спакувавши такі-сякі речі, красунчик саме перевдягався. Акторка зупинилася, затамувавши подих. За своє зіркове життя вона бачила чимало гарних чоловіків, із двома з них навіть мала заміжжя, однак таке досконале тіло споглядала направду вперше. Матова смаглява шкіра… Темне ледь кучеряве волосся…Рельєфні, наче виточені з мармуру, м’язи… А коли він обернувся…

Ванесса насилу оговталася.

— Ходи-но сюди! — недбалим жестом підкликала «чоловіка».

Той відклав убік труси, які саме збирався натягати, неохоче підвівся, причвалав, став поряд. З одягу на ньому не було нічого, та він не переймався. Розкішним молодим тілом, підкреслюючи кожен вигин натренованих м’язів, простягалися вигадливі татуювання, значення котрих Ванесса не розуміла, але вони їй подобалися. Тож вона й собі зважилася скинути піжаму з ведмедиками.

— Я жалюгідна… — констатувала жінка, порівнявши себе з ним у дзеркалі.

— Я теж колись стану старим, — знизав плечима хлопець.

— Як тебе звати? — раптом поцікавилася дружина.

— Алехандро, — знову без емоцій.

То он воно що! Для початку стара акторка картинно здивувалася:

— Мексиканець?..

— Пуерторіканець, — уже з гордістю.

Ванесса обережно перевела подих. Справи то не міняло: старіюча голлівудська зірка вийшла заміж за латиноамериканця, свого охоронця. Це ж якою вже треба бути самотньою і покинутою?

— Утім, начхати! — рішення вона прийняла блискавично. — От що ми зробимо, Алехандро. Ти ж саме збирався одягатися? То вдягайся і поїхали. Годі тут скніти! Я маю чоловіка, і це… помітили. Тепер ти купиш мені нове тіло. Усі газети про це напишуть!..

— То ми не розлучаємось? — про всяк випадок перепитав Алехандро.

— Здурів чи що? Кажу ж, купиш мені нове тіло!

— У мене немає грошей.

— Не кажи нікому. Ти купиш його на мої гроші, — постановила Ванесса. — Це буде твій подарунок мені на весілля.

— Отакої! — зрештою він отямився. — А де подарунок мені?

— Я буду твоїм подарунком, — безапеляційно заявила дружина. — Тільки ж гляди, обирай тіло, за яке нам обом не буде соромно.

Так вони й з’явилися в клініці корпорації «ТІЛО™».

Траплялися Юрію й так звані «постійні клієнти». Одним із них був видатний банкір Геннадій Навозов, росіянин за походженням. У дев’ятнадцятирічному віці він разом із хвилею інших переселенців опинився в Сполучених Штатах. Спочатку, як то водиться в романтичних історіях успіху, був різноробочим, у вільний час трохи промишляв ставками у підпільних боях без правил, згодом почав грати на біржі, а незабаром витяг свій щасливий квиток — одружився з американкою, спадкоємицею нафтової свердловини, отримав громадянство США та доступ у серйозні фінансові кола. Подейкували, він збив свої величезні статки на Wall Street у той час, як інші лише втрачали гроші.

Геннадій Навозов був легендою. Достеменної суми, якою обраховувалися його капітали, не знав ніхто, навіть податкова інспекція. Так само ніхто не відав, скільки йому направду років — посріблений сивиною кволий банкір був схожий на старого хижого птаха, втомленого життям й виснаженого недугами.

Юрій добре пам’ятав Геннадія Навозова. Зустрічаючись, вони віталися як добрі знайомі, коли банкір бував при тямі. Потрапляв він до клініки уже шістнадцятий раз. Причина «візитів» найчастіше була одна і та ж — його мізки виїдав прогресуючий атеросклероз, або ж «старече недоумство», як любив називати свою недугу колоритний старигань. Від клініки йому був потрібний новий мозок, до якого б завантажувалися його неперевершені фінансові здібності.

Уперше він прийшов на трансплантацію сам. Далі вже його волокли нащадки. Може, якби Геннадій Навозов був звичайною старою людиною, онуки при такій оказії спочатку найняли б йому доглядальницю, а згодом (якби доглядальниця втекла) відвезли б нестерпного дідугана до елітного притулку для старих і немічних та й забули б про нього. Однак він був маестро, геніальність котрого полягала у віртуозному зароблянні грошей. Про це вони забути не могли. Його розум і був їхнім найкоштовнішим спадком, котрий належало берегти й примножувати. Тож, коли прогресуючий атеросклероз вкотре навідався до його старечого мозку й відібрав пам’ять вкупі з соромом і здоровим глуздом, стурбовані нащадки знову запроторили Навозова на обов’язкове «лікування» до медичної корпорації «ТІЛО™».

— Колись вони зрозуміють, що годі викидати такі грошиська на мої тіла, і почнуть заробляти самотужки, — щоразу ділився надіями з персоналом клініки старий банкір. — А я воз’єднаюсь на небесах із моєю любою Памелою…

Юрій мав у тому неабиякі сумніви. Він бачив його онуків — підстаркуватих вогнисто-рудих трійнят із неприродно блідою шкірою, порожніми очима, схованими за темними скельцями окулярів, та повільними манірними рухами, котрі промовисто свідчили про те, що вони змалку звикли отримувати все, чого забажають, тож ніколи й нізащо в житті не працюватимуть, радше передаватимуть старого у спадщину, наче довбаний родинний маєток. Було їм уже добряче за п’ятдесят.

Старий кликав своїх онуків упирятами. А якось обмовився, що вони досі сплять в одному ліжку. І щомісяця замовляють собі нове. Із того дня Юрій в думках прозвав їх пекельною трійнею, або ж трьома «П», адже імена золотих діточок (так було заведено в новоаристократичному сімействі дружини Навозова) починалися саме з цієї літери — Пол, Престон та Пайпер. Мабуть, вони свідомо докладали неабияких зусиль до того, щоб оточуючі не мали змоги їх розрізняти, бо всі троє носили завжди однакові брючні костюми розхристано-богемного крою з претензійними шаликами в тон. Із часом Юрій таки навчився відрізняти упирят одне від одного, бо коли Навозов потрапляв до клініки, вони безперервно маячіли в нього перед очима.

Найстарший, Пол, водночас був і найслабшою ланкою пекельної трійні. Весь час скиглив, скаржився на мігрені, тиск, простатит, гайморит, вишукував у рудій копиці в себе на голові чергові сиві волосинки і всіма можливими засобами натякав оточенню, що не проти якось спробувати трансплантацію свідомості й на собі. Усі його жаліли. Утім, сумнівно, аби решта «П» дозволила б йому аж таку фривольність, адже тоді належало б розшукати і вбити якихось трійнят.

Зовсім іншу вдачу мав його молодший брат Престон — був хитрим, злопам’ятним, потайним, весь час дражнив і доводив до сліз та істерик старшого брата й чи не увесь персонал клініки, зате, як йому треба було з якоїсь нагоди кому сподобатися, раптом ставав утіленням чарівності й доброго слова, і хоч усі вже знали, що він нагло бреше, встояти перед його чарами було неможливо.

Однак залізобетонним цементом, що скріплював пекельну трійню докупи, була їхня середульша сестра Пайпер. Її боялися. Мала сталеві нерви, холодний розум та неабияку ділову хватку, що, вочевидь, дісталася їй від діда. Як згодом з’ясувалося, у їхній родині вирішувала все вона. Спочатку Навозов справді хотів зробити її своєю наступницею, але Пайпер чітко дала йому зрозуміти, що не збирається витрачати власне дорогоцінне життя на облаштування фінансових гараздів родини в той час, як решта нащадків житиме в своє задоволення. Власне, це вона й постановила віддавати діда щоразу на трансплантацію, тільки-но він надумає «воз’єднатися на небесах зі своєю любою Памелою». Бабуся Памела вмерла ще до їхнього народження, вони зовсім її не знали, і, звісно, їм не було до неї жодного діла. Ніхто з пекельної трійні ніколи не був у шлюбі, навіть закоханість, здається, оминала їх стороною, тож вони чесно не могли зрозуміти, чого це старий так побивається за своєю покійною дружиною.

Однак не всі, видно, бажали Геннадію Навозову щастя, здоров’я, довголіття та усіляких гараздів. Дехто щиро і наполегливо зичив йому смерті. Бо коли він не конав від атеросклерозу, помирав різноманітними іншими способами. Протягом останніх двох років було скоєно шість винятково зухвалих та винахідливих замахів на життя старого. Уперше його автівку зрешетили кулями, коли він приїхав на іподром, аби трохи розважитись. Тоді полягло троє найвідданіших охоронців Навозова.

Другою була спроба отруєння на званому обіді, влаштованому на честь новообраного сенатора. Того вечора здох Мітька — його улюблений пес-лабрадор, котрий примудрився непомітно стягти ласий шматок із тарілки господаря.

А якось убивці знахабніли до краю й наважилися підкласти вибухівку просто до офісу старого фінансиста. Загинула секретарка. Власне, Геннадія Навозова теж розірвало на шмаття, однак його скривавлені рештки так швидко доправили до центру з питань трансплантації свідомості, що старого знову ж таки встигли повернути до життя. Щоправда, голову так і не розшукали, проте, як з’ясувалося, спеціалістам корпорації «ТІЛО™» для роботи вона й не знадобилася. Коли за тиждень він повернувся до відреставрованого офісу, його зустрів запаморочливий запах свіжої фарби, пекельна трійня і… та сама секретарка — ще звабливіша в новому тілі. Біля входу чергували трійко тих самих найвідданіших охоронців. Під ногами крутився улюблений воскреслий лабрадор Мітька, щоправда, тепер він був німецькою вівчаркою. Трансплантація свідомості поширилася й на тварин, однак тіла лабрадора в донорському фонді, на жаль, так швидко не знайшлося.

Навозов замкнувся у своєму кабінеті і добрих півгодини бився головою об стіл. Йому здавалося, що він усоте проживає один і той самий день, але вдіяти нічого не міг — щоразу його «рятували».

— Схоже, ви гарна людина, Юрію, — якось звернувся старий до свого лікаря. — Тож матиму до вас особливе прохання… Ви не могли б мене убити?

Юрій тільки знизав плечима — він уже давно здогадався, що всі «замахи на життя» стомлений старигань влаштовував собі сам.

Однак найбільше Юрію було шкода сімнадцятирічного юнака на ймення Лукас Варана, котрого привезли до клініки просто зі знімального майданчика популярного телевізійного шоу «Ти — найпотворніший», де він переміг. І, слід відзначити, цілком заслужено переміг. Навіть лікарі не могли спокійно дивитися на Лукаса, адже він і близько не скидався на людську істоту. Шість років тому хлопець обгорів, точніше, спікся, мов різдвяна індичка, під час жахливої автокатастрофи, при тому спромігшись вижити. На відміну від більшості інших учасників шоу, страждав від нелюдських фантомних болів (шкіра й риси обличчя розплавились і стекли з нього, як маска, він їх не мав, зате відчував). Те саме спіткало майже всю верхню частину тулуба. Оце, мабуть, і стало запорукою його химерної перемоги. Телеканал уклав із клінікою угоду, згідно з якою свідомість Лукаса належало пересадити до молодого, сповненого сил та здоров’я і надзвичайно вродливого чоловічого тіла.

Однак обирати його мав не пацієнт чи клініка і навіть не всемогутній телеканал. Рішення було за глядачами. Шляхом всезагального голосування вони й подарують нещасному його нове обличчя, а відтак і нове життя. І це справило ефект розірваної бомби: публіка шаленіла, впиваючись своєю владою, сперечалася, робила ставки, тягнула час, тож ледве чи можна було сподіватися, що вони прийдуть до спільного знаменника хоча б у найближчі місяці.

Час від часу клініку заполоняла орда телевізійників, аби зробити черговий зворушливий репортаж про те, як ведеться їхньому підопічному після феєричної перемоги в конкурсі. Утім, шоумен із Лукаса був ніякий. Він зазвичай мовчав, а коли його вивозили на прогулянку в довколишній парк, не випускав із покалічених рук фотокамеру. Вочевидь, мріяв зробитися славетним фотографом і шукав цікаві обличчя. Якось навів об’єктив і на Юрія.

Той зреагував миттєво.

— Прибери кляту камеру, бо вб’ю.

Лиса перепечена лялька завмерла. Проте жодних емоцій лікар не побачив: для того, аби виражати почуття, треба мати бодай половину обличчя.

— Ви ж навіть не знаєте, хто я, — ледь чутно озвалася істота. Промовляння слів теж давалося ціною неабияких зусиль, людські вуста полум’я перетворило на кривий перекошений отвір.

Юрій звично окинув співрозмовника поглядом. Пацієнт, хто ж іще? До слова, один із найважчих. Але за кожною биркою «пацієнт» стояло невигадане людське життя. Тож лікар обережно поцікавився:

— А хто ти?

Отвір, котрий спотворене обличчя мало собі замість рота, нервово засіпався.

— Я індіанець. Нащадок племені лакота-оглала.

Лукас жив із матір’ю у резервації Пайн-Ридж[5]. Насправді резервації вже давно не нагадують обнесені колючим дротом закриті зони чи сміттєзвалища, вігвамів теж більше нема. Це звичайні селища з будиночками, оббитими дешевою вагонкою, або ж стоянки трейлерів, котрими послуговуються замість будиночків. Нащадки індіанців живуть там, аби просто триматися разом.

Щоправда, часто сидять без роботи, спиваються і, як наслідок, ідуть із родин, як то зробив батько Лукаса, заледве синові виповнилося чотири роки. Саме тоді малий вперше й побачив той дивний сон.

Безмежною прерією мчало стадо бізонів. Попереду біг ватажок — велетенський білосніжний бик-альбінос із масивними вигнутими рогами. Від гуркоту їхніх важезних копит тремтіла й здригалася вся довколишня земля — кожен індіанський воїн з дитинства здатен розпізнати цей гук. Бізони були налякані. Однак не мисливці гнали численне стадо. Мисливці діють інакше — з протяжними войовничими криками вриваються на тренованих для полювання мустангах, котрі навчені не боятися бізонів, в саму гущу стада й уже під час гонитви пускають стріли та списи…

І не зграя осатанілих від голоду вовків гнала тварин. Якщо вовки й наважуються нападати на бізонів, то лише на новонароджених телят. Але стадо в таких випадках миттєво шикується трьома колами — всередині ховається малеча, їх обступають дорослі корови-бізонихи, а тих закривають своїми тілами величні вгодовані самці, опускаючи перед хижаками суцільну завісу з могутніх, загрозливо відстовбурчених рогів…

Бізонів гнав вогонь. До слова, не існує такої сили, котра спромоглася б повернути збурене кількатисячне стадо бізонів в іншому напрямку. Хіба що найсміливішому й найвідважнішому воїну-індіанцю вдасться порівнятися з ватажком на своєму мустангу й відтіснити його вбік. Тоді стадо піде за ним. Але вогонь здатен довести будь-яку живу істоту до справжнього божевілля. Коли ж індіанськими землями простяглися «білі» залізниці, в преріях часто гуляло полум’я, очищуючи їх від бізонів, котрі не вписувалися в мальовничі залізничні краєвиди.

Охоплене жахом величезне стадо нестримно сунуло вперед. Аж раптом перед копитами ватажка й тих, що мчали одразу за ним, розверзлася прірва. Кілька десятків тварин за інерцією полетіли в провалля. Бик-альбінос дивом утримався на самому краєчку. Але всі вони були приречені. Доки він повертатиме стадо вбік, аби обійти урвище, широка смуга вогню наздожене його. Лишалося тільки одне — збитися в купу на краю прірви й покірно чекати смерті. Однак ватажок розвернув довжелезне стадо і воно помчало уздовж краю провалля. Звісно, вогонь наздогнав бізонів. Усі як один загинули. Особливо довго біг і горів білосніжний бик-альбінос.

Потому Лукас завжди прокидався. Тамував у собі крик. Малому здавалося, він власною шкірою відчуває, як горить і плавиться біла шерсть на тілі відважного ватажка, як він задихається від диму та кіптяви і падає на коліна…

Той сон приходив до нього справно кілька разів на рік. Хлопець навіть отримав друге індіанське ім’я — Палаючий Бізон. А якось сон знову прийшов і… залишився в його житті. Лукасу щойно виповнилося одинадцять. Того дня він просто вийшов із дому, аби зустрітися з друзями, пройтися містом, може, зайти в кінопрокат. Трійко підлітків-індіанців, що без діла вешталися вулицями, звісно, ні в кого з білих добропорядних громадян дружніх почуттів не викликали. За визначенням. Досі. Не дивно, що перед ними навіть не пригальмував знавіснілий темно-сріблястий «Порше-Кайєн». На шаленій швидкості він вискочив з-за рогу, вилетів на узбіччя і вгризся розпаленою мордою в їхню невеличку компанію. Двоє хлопців загинули на місці. Лукаса відкинуло ударною хвилею на проїжджу частину, він прокотився просто перед колесами вантажівки, що мчала зустрічною, і, здається, майже неушкодженим упав обличчям у брудну калюжу на протилежному боці вулички. Дивно, та болю він потому пригадати не міг, наче тоді на якусь мить вимкнулися всі нервові закінчення.

Пам’ятав інше: хижацький вишкір решітки радіатора, застояна, вкрита райдужною плівкою калюжа, від котрої тхнуло мастилом, і крихітна іскорка, що, ніби у сповільненій зйомці, зринула невідомо звідки й, пританцьовуючи, торкнулася масної поверхні калюжі. Спалах. Запаморочливе світло. Шок. Увімкнулися й забили на сполох в аварійному режимі одразу всі органи чуттів. Справдився сон Лукаса. А темно-сріблястий «Порше-Кайєн» щезнув, наче його ніколи й не було.

…Він горів якихось сорок секунд, але їх цілком вистачило, щоб отримати опік тридцяти п’яти відсотків тіла. Протягом шести наступних років коштом благодійного фонду проіндіанського кандидата до Сенату йому зробили чотирнадцять операцій. Жодна з них не була пластичною. Після першої він просто зміг дихати без апарата штучної вентиляції легень, друга виявилася запізнілою ампутацією п’яти пальців (середній, безіменний та мізинець лівої руки, мізинець із безіменним правої), і це запобігло прогресуючій гангрені, по третій нарешті спромігся розплющити праве око (ліве порятувати так і не вдалося). Решта операцій була ревізією ран та пересадками штучної шкіри, більшість котрої не прижилася. А потім проіндіанський кандидат до Сенату був раптово викреслений зі списків тих, хто мав хоч якесь політичне майбутнє, і його благодійний фонд зачах.

Лукас лишився сам-на-сам зі своєю потворністю й неплатоспроможністю. Йому потрібна була пересадка обличчя. Йому потрібна була пересадка всього тіла. Йому потрібна була пересадка душі. Щохвилини він мучився від нестерпного болю, його мати всі шість років після нещасного випадку працювала на трьох роботах, аби хоч вистачало йому на знеболювальне.

Про операції вже не йшлося. А якось (то був звичайний осінній день) мати вийшла в черговий раз на роботу й не повернулася. Він зрозумів. За кілька місяців йому мало виповнитися сімнадцять. Більше в нього нікого не було. Він був високим, худим, потворним і здебільшого пересувався на інвалідному візку. У той день скінчилися останні пігулки. Лукас заледве нашкріб грошей на квиток до Портленда. Кастинг на шоу «Ти — найпотворніший» він проходив, божеволіючи од незрівнянних спалахів больового шоку. А всі подумали, що він завжди такий.

Окрім Лукаса, на шоу зібрався справжнісінький цирк потвор: була тут і жінка, обличчя й руки котрої густо поросли чорною тваринною шерстю, і дівчинка зі зрощеними, наче в русалки, ногами, і чолов’яга, чиї груди, спина й кінцівки кілька останніх років раптом почали вкриватися роговою оболонкою, як у ящірки. А наприкінці дня прибула славнозвісна людина-слон із Вайомінгу — теж молодий хлопець із непропорційно роздутими, посірілими частинами тіла…

Усі стояли, сиділи або ж лежали у черзі, щоби пройти омріяний кастинг. Час від часу хтось із експертів відбіркової комісії рвучко зривався з місця і вибігав. Сценаристи й постановники шоу згодом представили це в ефірі шляхетно й зворушливо — члени журі стрімголов тікали, аби «приховати сльози співчуття, адже їхні серця краялися від побаченого». Насправді ж побачене швидше діяло на їхні шлунки, а за лаштунками стояло завбачливо роздобуте молодшим асистентом-стажером зелене відро, куди їх по черзі й краяло-вивертало. Від побаченого.

Коли на арені з’явився Лукас, «сльози співчуття» не змогли стримати водночас троє експертів, включно з головою комісії. Так він пройшов у фінал.

— Привіт, Лукасе! — сліпуче всміхнулася осяйна фея-телеведуча, коли справа дійшла до прямого ефіру. — Розкажіть нам свою драматичну історію!

Наголос зробила на слові «драматичну». Він спочатку був розгубився.

— Ну… в одинадцятирічному віці мене збила машина. Винного так і не знайшли…

— Який жах! — її усмішка, спрямована до всіх камер одночасно, стала ще більш сліпучою й осяйною. — Чого ви очікуєте від участі в шоу «Ти — найпотворніший»?

— Ну, я подумав, може, мені вдасться виграти сертифікат на нове тіло… Адже моя родина не в змозі… власне, родини й нема… А винного так і не знайшли…

— Ви вже казали. Що ж, це була драматична історія нашого учасника під номером двісті тридцять дев’ять — сімнадцятирічного корінного американця Лукаса Варани. Давайте оплесками проведемо його за лаштунки!

Зал вибухнув шквалом натренованих аплодисментів. Лукас знову зніяковів. Вони аплодували його потворності. Він навіть не одразу знайшов, де в них тут на шоу лаштунки, і ледь не впав тоді разом зі своїм візком до оркестрової ями.

За лічені ефіри скандальне реаліті-шоу побило всі можливі й неможливі рекорди переглядів, зокрема і власні — з минулого сезону, і впевнено та надовго очолило рейтинги вечірніх телепрограм. Глядачів нудило й вивертало від дійства, що розверзалося їм перед очима, але відмовити собі в ньому вони вже не могли. Щовечора поспішали з роботи, запасалися поп-корном, цілими родинами обсідали телевізори й заворожено слідкували за парадом потвор. Галасливо обговорювали кожного учасника, сперечалися, віддавали голоси (для цього слід було лише підскочити до сенсорного екрана й тицьнути пальцем у зображення улюбленця). Але то була неабияка відповідальність, бо обрати слід було неодмінно найпотворнішого. Такого, щоб аж кров застигала в жилах від самого лише погляду на «обранця». Тоді він отримає сертифікат на нове тіло й стане таким же щасливим і повноцінним, як вони. І буде їм дякувати з телеекранів. Вони ж лише поблажливо всміхатимуться від усвідомлення власної значущості: «Та ні, нема за що, ми ж лише бажали тобі добра…»

Хоч насправді їм просто було важливо знати, що десь зовсім поряд є хтось, кому пощастило в житті ще менше, ніж їм.

Коли з’ясувалося, що переміг Лукас, до його тісної гримерки увійшла осяйна Анжеліка Феллон — та сама фея-телеведуча, розкішна довгонога білявка, котра знущалася з нього під шалені оплески глядачів.

— Вітаю, Лукасе! — озвалася до нього своєю коронною фразою. — Хто б міг подумати, ти переможець! Та знаєш, я в цьому навіть не сумнівалася… — Вона чомусь почала роздягатися. Неквапом розстебнула довгий рядок ґудзиків на білій шовковій блузці й потяглася до блискавки, що непомітною змійкою збігала вздовж чорної вузької спідниці, котрою були обтягнуті її стрункі знадливі стегна…

Лукас не міг вимовити ні слова, просто зачаровано спостерігав за рухами Анжеліки і не смів повірити власним очам. Коли спідниця й блузка впали до її довгих ніг, красуня переступила через них і схилилася над переможцем у самій лише напівпрозорій, гаптованій мереживом спідній білизні.

— Звісно, я могла б зачекати, доки ти отримаєш сильне й сексуальне тіло. Але я не хочу чекати. Таким ти мені навіть більше подобаєшся…

То був найкращий секс у його житті. Анжеліка Феллон.

Та що там, то був перший і наразі єдиний секс у його житті.

Роздiл IV Тiло № 29

Минув місяць. Клініка жила власним розміреним життям, пацієнти мирно чекали своїх трансплантацій, Юрій так само тихо ненавидів себе та свою роботу, не ночував удома й нічого не пам’ятав на ранок. За цей час сталося ще одне убивство — спалення живцем. Дівчину звали Тері Джонсон, її обгорілі рештки Юрію теж примарилися в багажнику, а потім без сліду щезли. Ім’я вбитої знову видалося йому знайомим. За кілька днів лікар згадав — воно належало білявій повії, послугами котрої він час від часу користувався. Тепер належало збожеволіти остаточно.

…Той ранок видався непримітним. За вікном ліниво шелестів дощ, тож пацієнти чинно розсілися в затишному передпокої за кавою замість того, аби примарами блукати алейками столітнього саду. Геннадій Навозов непомітно дрімав у кріслі під наглядом своїх онуків, що розважали себе грою в монополію. Його тіло так само було старим і немічним, але вже зовсім інакшим, адже кілька тижнів тому старий отримав свою трансплантацію. Однак мусив знову повернутися до клініки. Відторгнення. Нове тридцятирічне тіло Навозова за лічені дні висохло, скорчилося й постаріло. Як і раніше, він хотів померти.

Ванесса Маріані картинно розташувалася навпроти, гортаючи модний журнал, біля її ніг вірним псом прилаштувався пуерторіканець. До старої кінозірки знову потяглися папараці. Й на те була своя причина — на людях подружжя завжди демонструвало зворушливе неймовірне кохання одне до одного, а на ніч (про те ніхто не знав) цнотливо й з полегшенням розходилося по різних спальнях.

Алехандро досі не визначився, як йому ставитися до своєї дружини. Звісно, всі довкола були переконані, що він одружився з нею за гроші. Інакше й бути не могло. Якби не одна цікава й малознана деталь, про котру не здогадувалася навіть Ванесса. У дитинстві Алехандро впав із велосипеда й доволі боляче вдарився головою. Із того часу він не розумів багатьох речей. Оточення мало його за дурника. Старші брати (Мігель та Родріго) насміхалися й поблажливо винагороджували потиличниками. Бо що візьмеш із пришелепуватого? Та хлопець не переймався. Травма давала йому можливість не забивати собі голову купою проблем, які є прерогативою й водночас нещастям усіх «нормальних» людей. Жінки йому співчували й охоче віддавалися під час першого ж побачення, втім, на друге й статус законної дружини не претендувала жодна, і це надавало йому безліч переваг. Ванесса була першою, котра зопалу вийшла за нього, і першою з його жіночого оточення, з ким він і досі не спав. Це було незвично. Але, мабуть, так і має бути у випадку з законною дружиною, вирішив собі Алехандро.

А потому, як жінка отримає нове тіло і її акторська кар’єра налагодиться, вони збиралися розлучитись. Без зайвого галасу й взаємних обвинувачень. Доти ж належало мавпувати і прикидатися. Тон задавала Ванесса. При свідках вона дивилася на красунчика безмежно закоханим поглядом і кликала його не інакше, аніж «моє янголятко». А наївне «янголятко» за її спиною вже домовлялося про побачення з черговою медсестричкою. Угледівши таке нахабство, Юрій завбачливо лишив медсестру на нічне чергування в закритий медичний блок і, виїжджаючи наприкінці того дня з лікарняної парковки, зумисне зачепив бампером свого бувалого «шевроле» розкішний зад новенької червоної «феррарі» Ванессиного чоловіка.

Вм’ятина вийшла, що треба.

Наступного ранку, щойно він заїхав на своє місце паркування, пуерторіканець уже чекав на нього. Стискав кулаки. Нервувався. Під чорною футболкою грали й перекочувалися рельєфні м’язи.

Юрій підкреслено неспішно вибрався зі свого розхитаного «шевроле». Алехандро відразу ж підскочив до нього.

— Ось воно! Я так і знав!.. — істерично заверещав, вказуючи на темно-синій погнутий бампер лікаревої автівки, що на ньому зрадливо проступали крихти червоної фарби з «феррарі». — Це ти зробив! Я дзвоню в поліцію!..

— Пішов ти, — знічев’я відказав Юрій, простуючи до ліфта. — А там — дзвони хоч до пекла.

— Он як? Пішов я?! — наздогнавши лікаря, скипів запальний пуерторіканець. — Куди ти хочеш, щоб я пішов?

— Дай подумати… — на мить Юрій зупинився, замислився. — Мабуть, туди, звідки й беруться всі мальовані педики-альфонси-красунчики. Бо чим ти жив, доки не виліз на Ванессу? Торгував власним тілом на вечірках, розводив старих чоловіків на гроші, дружив із наркотою? Стривай, я нічого не пропустив?

Не роздумуючи, Алехандро кинувся на нього. У малому вгадувався неабиякий боєць. І він був розлюченим, як чорт. Розвернувшись, Юрій зайняв бойову стійку, виставивши праву ногу вперед. Він зумисне роздратував хлопчину, бо так само жадав зараз бійки, хоч розумів, що йому добряче перепаде від молодшого, більш тренованого й, відповідно, сильнішого супротивника, котрий був уже зовсім поряд. Проте останньої миті Юрій встиг ухилитися від спланованого удару ногою. Цим він перехитрив нападника, котрий пролетів у порожнечу і за інерцією нарвався на сильний удар кулаком у голову.

Однак малому стало спритності блискавично відскочити вбік. Із реакцією в нього було все гаразд. Зробивши обманний маневр, він знову налетів на Юрія, цього разу сконцентрувавши свою злість у тривалій серії коротких ударів кулаками. Вони влучали в шию, плечі, живіт, голову лікаря. Практично кожен лишав по собі нестерпно болючий слід. Юрію зосталося тільки відступати, захищатися, невдало прикриваючи найбільш постраждалі місця. Але пуерторіканець уже вгадав його «ахіллесову п’яту». Особливо старанно кремезний чолов’яга затуляв голову, часом пропускаючи нищівні удари в корпус. Хлопець вдоволено посміхнувся. І довершив розпочату комбінацію стрімким потужним ударом прямісінько в праву скроню Юрія. Незважаючи на чималу вагу, той відлетів до бетонної стіни і поволі сповз по ній на підлогу.

Він, мабуть, отримав добрячий струс мозку. Бо в очах двоїлося, все довкола кружляло в шалених обертах. Нестерпно захотілося блювати. Розплющені очі Юрія бачили пуерторіканця, що переминався поруч, бачили свою зм’яклу руку, що безвільно відкинулася вбік. Однак усьому цьому більше не надавалося значення. Воно виглядало якось гротескно і зовсім не асоціювалося з реальністю.

Оцим можна було й вдовольнитися, однак зупинити себе заведений пуерторіканець уже не міг. Він дістав із багажника понівеченої «феррарі» бейсбольну битку і приготував черговий удар. Уже уявляв, як тріснуть зуби і вилетять з ненависного рота. Аж раптом…

— Що тут, чорт забирай, відбувається?

Алехандро здригнувся, наче од пострілу, враз забув про поваленого ворога, бейсбольна битка випала йому з рук і лунко прокотилася підлогою. Гучний чоловічий голос, підсилений акустикою підземної парковки, боляче різонув по вухах, дістався аж до осердя мозку й застряг там, як мисливський ніж. Схоже, лікар теж від нього прийшов до тями. Обидва озирнулися. До них прямував розлючений афроамериканець у білому медичному халаті.

— Зовсім уже подуріли? Жити набридло? Коли ти вже перестанеш шукати пригод, старий? — нахилився до Юрія. Переконавшись, що той живий, повернувся до його супротивника. — А ти, Маріані, тут лише тому, що він дозволив! Негайно забирайся з парковки і зроби так, щоб, окрім як поряд із дружиною, тебе більше ніде в клініці не бачили.

— Моє прізвище не Маріані, — похмуро озвався той, витираючи кров.

— Один чорт! — гаркнув до нього Бен. — Миріться мені зараз же, інакше один телефонний дзвінок — і вирушите обидва в донорський фонд!

Він не жартував — завдяки таким бійкам корпорація регулярно поповнювала свої фонди тілами сильних мускулястих чоловіків. Важко дихаючи, Юрій із зусиллям звівся на ноги й з-під лоба зиркнув на враз притихлого пуерторіканця.

— Гаразд, не ображайся за машину. І за «педика» зла не тримай… Зайдеш до мого кабінету, я випишу чек.

Однак Алехандро до нього не зайшов. Натомість просто зник із клініки на кілька днів, протягом яких Ванесса місця собі не знаходила. Повернувся на новенькій відреставрованій машині. Із першої подружньої сварки, яка лунала на всю клініку, Юрій зрозумів, що гроші на дорогий ремонт малий узяв не в дружини. Заробити чесним шляхом він теж так швидко не міг…

Це наводило на роздуми. Якщо красунчик-пуерторіканець займається темними справами, рано чи пізно він таки втрапить у донорський фонд клініки… Така думка несподівано підняла лікареві настрій на весь день.

Зовсім інакше склалися його стосунки з рештою пацієнтів. За столиком неподалік жваво різалися в покер, голосно жартували й сміялися Макс та Лео. Вони так і не знайшли дівчини, вартої народжувати їхніх дітей, тож очікування тривало. Не було тільки Лукаса — стомлений нещодавнім набігом телевізійників, він не виходив на люди, якщо міг не виходити. Схоже, малий до нестями закохався в Анжеліку Феллон, вона ж із ним просто гралася. Тільки тепер ставки у цій грі помітно зросли — на догоду публіці парочка збиралась одружитися, щойно індіанець отримає нове тіло.

А якось він спитав у неї:

— Чому ми не можемо побратися просто зараз?

Анжеліка поблажливо усміхнулася. Зробивши над собою зусилля, поцілувала його в зморщене попечене чоло.

— Любий, не вигадуй. Звісно, не можемо. Тобі ще… немає вісімнадцяти. Та й колір твоїх очей… ну, поки що не пасує до відтінку краватки, яку я вже підібрала для тебе. Крім того, і це найголовніше, знімальний павільйон ще не готовий.

— То наше весілля перетвориться на чергове реаліті-шоу?

— Ну, звісно ж! Як інакше світ дізнається, що ми покохали одне одного? І не хвилюйся — нам це не коштуватиме ані цента, за все заплатить телеканал. А ти на той час будеш красивим, як бог!

Саме тоді він уперше зрозумів, що став власністю телеканалу. Його життя більше йому не належало. І йому не хотілося ставати богом. Проте все вирішував телеканал. Усе вирішувала Анжеліка Феллон. А потім вона заборонила йому фотографувати її. Анжеліка чомусь завжди виглядала на його світлинах старою й негарною, зовсім не такою красунею, як була в житті.

Лукас і сам був із того неймовірно здивований. Проте йому легше було списати все на власну нездарність і недолугість у фотографуванні, ніж припустити, що його Анжеліка може хоча б одну мить бути потворною.

Саме о цій порі біля воріт клініки й зупинився чорний, відполірований до блиску довжелезний лімузин. Заледве припаркувавшись, водій вискочив з-за керма й шанобливо відчинив пасажирські дверцята. Із салону елегантно вибралася молода жінка на високих підборах. Вбрана була у стриману вузьку сукню з англійського трикотажу, котра м’яко окреслювала її витончену струнку статуру й сягала трохи нижче колін. Чорне, вочевидь, довге волосся було вкладене у вишукану зачіску, що відкривала красиву білосніжну шию та правильне, неймовірно гарне обличчя, окрасою якого були великі, виразні, дивовижно глибокі очі рідкісної волошково-синьої барви. Щоправда, попід цими очима пролягали помітні темні кола. Це трохи надавало їй схожості з нареченою графа Дракули.

Щойно жінка ступила на зрошену дощем бруківку, над нею з легкої руки водія нечутно розчахнулося чорне крило парасольки. Потому він підхопив її валізу. Красуня роззирнулася і попрямувала центральною алеєю до входу в клініку. Заледве ж переступивши поріг, забрала свою валізу й відпустила водія з парасолькою.

Побачивши незнайомку, всі в передпокої завмерли. Утім, лише на перший погляд вона видалася незнайомкою, бо з другого присутні враз упізнали гостю. То була молода спадкоємиця казково багатої родини дещо дивакуватих аристократів голландського походження, котрі вже декілька століть як перебралися до Сполучених Штатів і тримали десь на узбережжі величний маєток на сорок п’ять кімнат. Із ранньої юності готична красуня зажила слави надзвичайно талановитої піаністки, об’їздила з концертами мало не весь континент. А потім вийшла заміж за свого двоюрідного брата (в аристократичних родинах досі таке траплялося) — нерішучого політика-демократа Роберта Ван Хелла, й одного дня гастролювати раптово перестала. Останні роки вона провела відлюдницею в родинному маєтку, тож найменше кожен із присутніх очікував побачити її тут.

Стримано привітавшись, гостя на мить спіткнулася поглядом об мовчазний білий рояль, що мертво й незворушно прикрашав кімнату, і в супроводі медсестри рушила до кабінету головного лікаря. Однак пацієнти клініки — всі як один — іще довго дивилися їй услід, не в змозі зрозуміти, що ж такій вродливій молодій жінці знадобилося в цьому місці.

Щойно Юрію доповіли про несподівану відвідувачку, він загасив цигарку, ввімкнув кондиціонер і приготувався до зустрічі з черговою пацієнткою.

— Доброго ранку. Мене звуть Ештон Ван Хелл, — вона легкою ходою увійшла до лікаревого кабінету, глянула йому просто в очі й граційно опустилася в крісло навпроти.

Юрій завмер. Він знав, хто це. Слід було відповісти на її привітання, може, потиснути руку, назвати своє ім’я й розпочати стандартну процедуру опитування, однак він мовчав. Не міг відвести погляду від її неприродно блідої шкіри, чорного волосся й особливо — глибоких волошкових очей. Такою мала б стати Іванка, якби їй дали подорослішати…

Ештон так само мовчала. Якийсь час вони просто роздивлялися одне одного. Нарешті ж він спромігся на слово:

— Ви не пацієнтка, — важко видихнув, не зводячи з неї очей.

— Ні.

Юрій упіймав себе на думці, що непомітно намагається зазирнути їй під сукню, аби дізнатися, чи немає на правій нозі трохи вище коліна знакового шраму у вигляді неправильного трикутника… Ледь стримався, щоб не скористатися посадою і не сказати їй зараз же роздягатися.

Із зусиллям відірвав погляд од її струнких ніг.

— То навіщо ви тут?

Відповіла вона не одразу. Обвела нерішучим загубленим поглядом штучний інтер’єр кабінету, врешті зупинила його на суворому обличчі чоловіка навпроти.

— Я прийшла, аби стати донором.

Юрій мимоволі здригнувся. Найменше він очікував, що молода, настільки вродлива жінка прийде до нього, щоб померти. Перевів подих. Відзначив поглядом діамантову обручку на її руці.

— Хіба не легше просто розлучитися?

Вона невесело посміхнулася.

— Він не захотів розлучатися. Тому я пішла так.

— Цього замало, щоб померти, — раптом виказав справжні почуття. — А донорство — це смерть. Після пересадки ми утилізуємо вашу свідомість. Ви не можете про це не знати.

— Авжеж, я знаю. То ви берете мене?

— Для оформлення паперів клініці потрібна причина.

— Я думала, клініці потрібне лише тіло.

— Причина, — з притиском повторив Юрій.

— Гаразд, — вона опустила очі, потім швидко підвела їх до нього. — От уже кілька років я майже не сплю. Просто не можу заснути. Хтозна, можливо, для мене це лише спосіб заснути? Хочете, аби я під цим підписалася?

— Безумовно. Окрім того, на дозвільних документах має бути підпис вашого чоловіка. Оскільки ви в шлюбі, такі рішення не приймаються одноосібно. Завтра ми зателефонуємо й поцікавимось його згодою.

— Він усе підпише, — без тіні сумніву заявила Ештон. — Можете кликати його хоч сьогодні.

— Як скажете, — неохоче погодився Юрій. — Тоді ласкаво просимо. Чергова медсестра проведе вас до апартаментів. Не дивуйтеся, ліве крило клініки, де ви житимете, трохи нагадує п’ятизірковий готель.

— Найменше я очікувала потрапити до готелю, — нарешті всміхнулася.

— Зазвичай ми утримуємо донорів у медичному блоці, але, з огляду на ваше походження, зробимо виняток. Ви житимете в горішніх апартаментах. Познайомитеся з нашими пацієнтами. Не виключено, що хтось із них захоче ваше тіло, — повідомив Юрій і тільки після сказаного зрозумів, як прозвучали його слова.

Гостя рішуче підвелася.

— Не звертайте уваги на моє походження. Рада, що ми порозумілися. Інакше, як ви здогадуєтесь, мені довелося б шукати іншу клініку, — і вона рушила до дверей — легко, пружно, невимушено, так, наче йшлося про лікарську консультацію щодо якоїсь дрібнички на кшталт застуди або подряпини.

— Місіс Ван Хелл! — наздогнав її вигуком. — Ви ще можете передумати.

Ештон озирнулася.

— Я не люблю це прізвище. Називайте мене на ім’я. І я не передумаю.

За нею зачинилися двері.

По обіді біля воріт клініки знову зупинився той самий чорний лімузин. Дощ уже скінчився і тонованим склом грайливо пробіглися безтурботні сонячні промені, нахабно силкуючись зазирнути досередини.

У шкіряному салоні кремового відтінку розсівся доволі імпозантний блондин. Був вбраний у темно-сірий костюм і бездоганно підібрану краватку, мав дорогий годинник та крихітні діамантові запонки.

Роберт Ван Хелл.

Він помітно нервував. Про це свідчив мовчазний зацькований погляд, котрим білявий красень вперся у величні ворота клініки, тільки-но зупинився лімузин. Зраджували його і дрижаки, якими взялися коліна, і ледь примітна судомна тінь, що на коротку мить спотворила направду гарне обличчя з тонкими правильними рисами. Молодик полохливо озирнувся. Поряд невимушено розташувалася вродлива рудоволоса дівчина з відкритим ноутбуком на колінах, вбрана теж статусно й зі смаком — вочевидь, помічниця або ж особиста асистентка знервовано-великого цабе.

З-за керма так само дресировано вискочив шофер, хутко підбіг, послужливо розчахнув перед господарем чистісінькі блискучі дверцята лімузина.

— Керлі? — Неохоче вибравшись із салону, стрункий білявий кавалер нахилився до супутниці, галантно простягнув їй руку.

Керлі Адамс відклала ноутбук, винувато всміхнулася, примруживши свої котячі смарагдово-зеленкуваті очі, проте не зрушила з місця:

— Я зачекаю в машині, любий… — Судячи з усього, ще й коханка.

— Але ж… — На мить він по-справжньому розгубився. — Як я піду без тебе? Що, як ти мені будеш потрібна там?..

Рудоволоса обдарувала його таким ласкавим і водночас зневажливим поглядом, яким дивляться матері на своїх непутящих синів.

— Не буду. Це питання ти маєш сам вирішити.

Роберт пішов. Коханка важко перевела подих. Їй не хотілося зайве стрічатися поглядом із його дружиною. Просто не хотілося, і все.

Утім, якби у Керлі Адамс раптом спитали, що ж такого паскудного зробила їй Ештон Ван Хелл, вона б не одразу знайшлася з відповіддю. Украла чоловіка? Ні. Це Керлі крала в неї Роберта — кілька разів на тиждень, інколи кілька разів на день (про заміжжя, щоправда, не йшлося — аристократичне сімейство не підпускало до своїх фамільних статків і блакитної крові чужих). Стала на заваді блискучої кар’єри? Знову ні. Ештон не цікавилася політикою і ніколи не втручалася у справи Роберта. Він міг хоч на голові стояти у своєму передвиборному штабі, хоч влаштувати оргію серед білого дня, дружина однаково б нічого не дізналася, бо не мала звички робити непрохані відвідини-набіги до його робочої резиденції, як інші дружини політиків-можновладців…

Оце, мабуть, найбільше й дратувало Роберта — відсутність нагоди бути пійманим, осоромленим, заскоченим на «гарячому», неможливість втратити чиюсь довіру, ганебно не виправдати чужих сподівань. Бо як можна втратити те, чим не володієш? А його безмовне розчарування ланцюговою реакцією нервових імпульсів передалося й коханці, і воно не приносило їй вдоволення штибу «Я перемогла!»

Її мисливський азарт, із котрим вона по-хижацьки приглядалася до кожного нового чоловіка, подумки вираховуючи, наскільки важко буде всадовити його біля своїх ніг, цього разу виявився зайвим. Перемога далася підозріло легко. Щось тут було не так. То, може, взагалі не перемога? Бо Керлі звикла боротися, зубами вигризати те, що за визначенням не мало належати їй, колишній стриптизерці, шльондрі. А за Роберта навіть не довелося як слід позмагатися. Не було з ким. І Керлі Адамс укотре замислилася, чи справді цей чоловік вартий бути почесним трофеєм на її уявному ремені перемог…

І таки мала рацію. Щойно Роберт переступив поріг просторої лікарняної зали для нарад, у нього зрадливо підкосилися ноги й знову спітніли долоні. Він злякався. За широким, вигадливо різьбленим столом із червоного дерева сиділа його дружина, двоє худих виснажених істот, позбавлених будь-яких статевих і вікових ознак, в однакових ділових костюмах та окулярах (вочевидь, корпоративні юристи) і похмурий кремезний чолов’яга, схожий на вовкулаку, — певно, очільник клініки.

На якусь мить Роберт застиг, усоте пожалкувавши, що поряд немає Керлі.

— Я чоловік Ештон Ван Хелл, — бовкнув те, що усі присутні й так знали. Дружина опустила очі. Лікар ковзнув по ньому коротким зневажливим поглядом. Юристи дружньо закивали, скочили зі своїх місць й, підхопивши його попід руки, шанобливо всадовили у крісло навпроти.

— Ми не заберемо багато вашого часу, містере Ван Хелл, — одразу ж взявся до справи один із них. — Ваша дружина виявила бажання… гм… поповнити наш донорський фонд. Утім, без вашої згоди це, знаєте, неможливо. Але, наскільки нам відомо, ви згодні! Є два шляхи реалізувати ваше волевиявлення: розірвати ваш шлюб… ми, до слова, взяли на себе сміливість й підготували папери на розлучення. Або ж підписати довіреність на право відособленого прийняття таких рішень… Цей документ ми теж підготували. На вибір. Зважаючи на ваш статус, вашу політичну кар’єру… все відбудеться безумовно конфіденційно!..

У Роберта затряслися руки.

— Я не можу… не хочу розлучення… Хай вона просто помре.

Лікар здивовано глянув на нього, перевів погляд на Ештон. Вона вкотре опустила очі — вочевидь, поведінка чоловіка нітрохи не шокувала її.

Юристи похапцем розгорнули перед ним «довіреність на відособлене прийняття рішень». Роберт покірно підписав усе, що йому дали.

Коли ж він на ватяних ногах плівся до свого лімузина, його наздогнав той лікар, схожий на вовчиська. Схопив за плечі, брутально притис до стіни.

— Нащо ти це зробив? Знаєш, хто ти після цього?..

— Я чоловік Ештон Ван Хелл, — наче заведена лялька, механічно повторив він те, що вже сказав у залі для нарад.

— Чоловік, кажеш? — лікар зневажливо відпустив його, заледве стримався, щоб не дати копняка під зад. — Лайно ти собаче, а не чоловік.

Білявий здригнувся, від тих слів ніби прокинувся.

— Перепрошую? Здається, я вас дещо неправильно зрозумів…

— Тобі не здається. І не перепрошуй. Усе ти зрозумів, як треба.

Зсередини Роберта раптом здійнялася злість. На мить цей похмурий, схожий на вовкулаку чолов’яга видався йому знайомим. Проте обставин знайомства він чомусь пригадати не зміг. Важко перевів подих, поправив розхристану, зсунуту набік краватку.

— Ти нічого про мене не знаєш. І про мою жінку не знаєш! Якби знав, відправив би її до самого пекла!

Відступивши на кілька кроків, він зірвався з місця й відчайдушно побіг. Не озираючись. До рятівного затишку лімузина.

Юрій стояв і дивився йому вслід. Він і справді зовсім не знав Роберта Ван Хелла. Та й не хотів його знати. Просто чомусь до останнього сподівався, що той нічого не підпише.

— Та що він собі думає?! — лютував Роберт уже в лімузині після того, як у барвах переказав здивованій Керлі їхню коротку неприязну розмову. — Обізвав мене собачим… неважливо, лайном. Послав мене!..

Коханка солодко посміхнулася, неквапом потяглася за двома келихами охолодженого шампанського.

— Я почула про лайно. — Вручивши йому келих, змусила випити з нею. — Не переймайся, любий. Ти все зробив правильно. Там їй і місце.

Однак не перейматися Роберт наразі не міг. І йшлося вже навіть не про папери, які він підписав для Ештон. Постраждала його людська гідність. Тож, усе те, чого він не наважився сказати вовкулаці в обличчя, виливав тепер на коханку, зручно розташувавшись у безпечному просторі лімузина й переконавшись, що вони від’їхали достатньо далеко від осередку клятої корпорації «ТІЛО™».

— Та хто він такий, у біса? — вибухнув поміркований демократ, і з нього полилися слова. Більшість із них він уперше дізнався, зачувши їх у себе поза спиною, коли одружився з двоюрідною сестрою і пішов у політику. — Він англійської не вивчив! Уявляєш? Англійської!.. — слів ставало дедалі більше. — Він хоч Платона, Гегеля, Канта читав?! — знову слова. — Та я певен, він навіть не чув про таких! І уявлення не має, як влаштований світ! Та звідки він взагалі узявся?! — далі слова були спрямовані на те, аби якомога точніше описати ймовірне походження Юрія і, звісно, той факт, як і чому він тут опинився, не прочитавши жодного з античних філософів. — Ненавиджу його!..

Коли ж Керлі почула з вуст Роберта про потворну стару відьму, котра злягалася в лісових хащах із вовками, а відтак завагітніла й народила вилупка, схожого на вовкулаку, в неї голова пішла обертом.

— Не матюкайся, коханий, — м’яко порадила, заледве перетравивши його бурхливі емоції, і судомно сьорбнула шампанського. — Не до лиця тобі, ти й слів тих до пуття не знаєш. Хай такі, як він, матюкаються.

Роберт закляк. І зрештою зробив те, чого навіть Керлі Адамс від нього не очікувала — він розплакався. Наче мала дитина.

Від того дня Керлі почала всіляко уникати Роберта. Знаходила останньої миті відмовки, аби не з’являтися на чергові наради в їхньому передвиборному штабі, якщо там неодмінно мав бути він. Шукала підстав не супроводжувати його під час зустрічей із електоратом. Навіть довгі телефонні розмови ні про що, котрі вони мали раніше, почала непомітно зводити нанівець. І, авжеж, самої навіть думки сахалася, що доведеться знову лягти в ліжко з таким, як він.

Бо в тому, що сталося в лімузині після відвідин Ештон у клініці, бачила й своє особисте приниження. Він плакав. Хіба такого чоловіка вона заслуговує? Нерішучого? Безвільного? Заляканого всіма потроху й кожним зокрема? Добре, хоч ніхто не чув тих його жалюгідних слізних істерик, окрім водія лімузина, звісно. Утім, Керлі тішила себе тим, що майже вчасно встигла підняти перегородку, що відділяла їх од надміру цікавого шоферюги, і той, якщо пощастило, не встиг стати свідком усього її приниження. Бо для неї було неймовірною ганьбою бути коханкою плаксія.

Саме тоді їй і трапилася зустріч із Джеком Донованом. Хтозна, яким боком вона опинилася на прес-конференції харизматичного Робертового опонента, та вийшла звідти цілком зачарованою. Підстерегла Донована біля машини. Кинулася мало не під колеса його інвалідного візка.

Їхній перший секс був просто феєричним. Керлі заскочила на нього, як розпалена кішка, заледве дотерпівши, аби вони залишилися вдвох. Він наче тільки того й чекав. Попри своє каліцтво, Джек виявився невтомним і вигадливим у зляганнях, а його чоловіче достоїнство працювало, як відбійний молоток. І хоч за розмірами воно дещо поступалося інтимним принадам її попереднього коханця, однак із несміливим, відверто інфантильним Робертом вона ніколи не відчувала такої запаморочливо-убивчої пристрасті, згубного, руйнівного й водночас солодкого бажання брати і віддаватись. А потім він раптово не стримався — зірвався з інвалідного візка, брутально повалив її на канапу й зліз із неї лише на світанку.

Так Керлі відкрилася його таємниця — каліцтво лише про людське око, задля політичної кар’єри: мовляв, не треба мені ваших трансплантацій, бо я герой. Вона розуміла, що цим дізнанням підписала собі смертний вирок, та вдіяти нічого не могла — згодом сама лише згадка про таємницю коханця діяла на дівчину, як рефлекс: їй щоразу ставало млосно й нестерпно гаряче поміж ніг.

Звісно, Джек швидко з’ясував, що вона працювала в штабі Роберта Ван Хелла. Та Керлі змогла його переконати, що відтепер вірна тільки йому. Для початку зрадила йому найганебніший секрет Роберта — Ештон. Не щодня ж перспективний молодий політик, кандидат у губернатори штату відправляє свою родичку на утилізацію… Джек посміхнувся і вийшов до сусідньої кімнати подзвонити.

Наступного дня всі дізналися, як Роберт підписав папери і кинув дружину очікувати смерті. Клініку Юрія взяли в облогу журналісти. Більшість із них була розлючена. Геть трансплантації свідомості! Геть убивства! Площі та тротуари міста зарясніли вуличними проповідниками, що вибиралися на порожні дерев’яні ящики з-під якогось непотребу, як багато років тому, і кидали гнівні, полум’яні гасла у народ. І народ почав до них прислухатися. Перемога Джека на виборах була майже забезпечена. Незабаром до влади в штаті Орегон прийде переконаний республіканець — дарма що десятиліттями тут панували демократи…

Роберт зачаївся; мабуть, удома з ним укотре трапилась істерика. Ештон жахнулася того, що накоїла. Навіть Керлі трохи перелякалася від такого різкого повороту подій. І тільки Юрій зберігав цілковитий спокій. Він отримав чіткі вказівки, як діяти далі. Кілька позапланових трансплантацій — і нові здорові тіла безоплатно отримали троє найвпливовіших республіканців-соратників Донована. Решті показали сороміцькі ролики, й вони принижено поступилися, звільняючи шлях демократам, а за ними й корпорації «ТІЛО™». Бунтівні журналісти враз переключилися на інші теми. Блаженні проповідники хутко забралися з вулиць разом зі своїми ящиками та народом. Тепер знову можна було робити все, що заманеться.

Тієї ж ночі сталося ще три страхітливих убивства: венесуельська дизайнерка інтер’єрів Евлалія Романо повішена на люстрі власного авторства, американська домогосподарка Белла Вілмор утоплена в басейні на задньому дворі свого будинку, французька топ-модель Еліз Жобер отруєна дикою сумішшю алкоголю, знеболювальних і антидепресантів у готелі. Усі як одна були колишніми пацієнтками Юрія, а також — тендітними мініатюрними жіночками, тож вони легко помістилися в його багажнику.

Химерне плетиво з голих, неприродно скорчених посинілих дівочих тіл.

І вони оживали в нього перед очима навіть після того, як без сліду випарувалися з його машини.

Наступний ранок розпочався з метушні довкола Ештон. Незважаючи на кілька досить наполегливих запитів, клініці так і не надіслали її медичної картки, тож у наступні дні дівчині довелося пройти купу медичних тестів та обстежень: витримати детальну анамнестичну бесіду з головним лікарем, під час якої їй знадобилося дуже багато слів, аби не сказати правди; згодом — повне фізикальне обстеження організму; а також увесь спектр лабораторних аналізів, починаючи з обов’язкових, що визначали диференційовану картину крові, натрій, калій, кальцій, хлорид, магнезій, креатинін, сечову кислоту, білірубін, лугову фосфатазу, тромбопластиновий час, протеїн C та S, фактор V Лейдена, й завершуючи рекомендованим УЗІ надчеревної ділянки з контрастною речовиною та плетизмографією всього тіла. Коли ж вона поцікавилася, підводячись із кушетки наприкінці дня, чи всім донорам так «щастить», лаборанти лише знизали плечима й поспіхом залишили приміщення.

Щастило не всім. Та наразі корпорація мусила переконатися, що несказанно пощастило їй, і до однієї з клінік справді потрапив унікальний, рідкісний матеріал — тіло з коефіцієнтом Моніки Белуччі. Щойно коефіцієнт було підтверджено, Ештон Ван Хелл за програмою евтаназії зарахували до складу донорського фонду під кодовим номером «29». Це, до слова, був не порядковий номер і не якийсь там химерний шифр, а просто… вік дівчини.

Тепер її тіло можна було замовляти.

Спочатку відзначилася Ванесса Маріані. Ледь запримітивши, яким хтивим палаючим зором пройшовся по статурі донорки її юний Алехандро, жінка помчала до кабінету Юрія й першою зробила заявку на тіло № 29. Згодом у двері головного лікаря постукали Макс і Лео. Нарешті вони зробили вибір. Звісно, тіло № 29. Юрій ледь встигав приймати замовлення. Оскільки дані Ештон Ван Хелл опинилися в складі загального донорського фонду корпорації (не щодня ж їм траплялося тіло з омріяно-максимальним коефіцієнтом!), до вечора надійшло ще п’ять заявок із інших клінік — зацікавився Бостон, Флорида, двоє реципієнтів із Великобританії та одна японка. І щодня заявки продовжували надходити. Тож правління корпорації «ТІЛО™» прийняло безпрецедентне рішення — коштовне надбання портлендської клініки буде спродане з аукціону. Торги мали відбутися за місяць.

До того часу всі охочі могли роздивлятися Ештон, наче музейний експонат, торкатися її, фотографуватися з нею, ставити їй будь-які, навіть найнепристойніші, відверті й принизливі запитання.

Юрія це щоразу доводило до сказу. Він не розумів, навіщо спадкоємиця шанованої заможної родини вирішила продати своє тіло. Та й репортери вже з ніг збилися, намагаючись прознати, для чого їй це знадобилося і що вона зробить із кругленькою сумою, котра опинилася на її особистому банківському рахунку після моторошної угоди з корпорацією «ТІЛО™».

Навіщо їй гроші, яких вона не встигне витратити?

Ештон не давала відповіді на жодне з питань. Навіть якщо їх ставив Юрій. Особливо коли він питав про смерть. Тільки одного разу зауважила:

— Подивіться на мене. Я давно мертва. Ви просто ще мене не вбили.

— Саме тому вам так нелюбе власне прізвище? — не стримався лікар.

— Англійською воно означає «пекло». Ми й жили, наче в пеклі. А потім мені почало здаватися, що пекло — це ми самі.

Більше нічого Юрій не зміг про неї з’ясувати. Це знову нагадало йому Іванку — колись вона так само вперто не бажала розповідати про себе. Але його Іванка любила життя, раділа кожній його хвилині, а Ештон, здавалося, тільки й чекала нагоди усього цього позбутися. І це змусило Юрія зненавидіти її.

Попри свою репутацію готичної красуні й самотньої відлюдниці, Ештон швидко знайшла спільну мову з пацієнтами та персоналом клініки. Одного дня Юрій побачив, як вона розмовляє з Лукасом у саду.

— Як ти це робиш? — спитала дівчина, переглядаючи його світлини, розкладені на мармуровій поверхні столика просто неба. — Я ще не бачила таких талановитих робіт…

Вона особливо вподобала фотопортрет Ванесси Маріані. Із нього на світ дивилася не стара, невдоволена життям і виснажена нездійсненими мріями акторка, а велична, впевнена в собі, надзвичайно гарна й усміхнена жінка з сяючими від щастя карими очима. Здавалося, на світлинах Лукаса якимсь дивом проступали не принагідно роблені обличчя людей, а їхні справдешні душі…

Помітивши цікавість співрозмовниці, скалічений хлопець, вочевидь, зашарівся. Проте швидко подолав непевність.

— Ну… уяви, що бачиш найвродливішу жінку на Землі. А тепер зроби так, щоб її побачили всі інші, — і він навів об’єктив фотокамери на неї.

Ештон розсміялася:

— Я не найвродливіша жінка на Землі!

— Для мене — найвродливіша.

Вона перестала сміятися. Лукас теж замовк, просто дивився на неї — щирий, справжній і… зовсім не потворний у цю мить.

Юрій відчув, як всередині нього здійнялося щось схоже на ревнощі. Зірвався з місця. Швидкими розгонистими кроками наблизився до солодкої парочки.

— Даруйте, що перервав ваше замилування, та приїхали чергові замовники. Вони хочуть глянути на Ештон.

Вона повільно підвелася, зніяковівши, глянула на Лукаса.

— Вибач. Мені час повертатися. Сфотографуєш мене іншим разом, гаразд?

— Гаразд, — погодився він.

Обоє знали, що іншого разу не буде. Юрій не дозволить.

Лукас не хотів його слухатись, та руки самі опустилися. Було в цьому неприязному лікареві з далекої невідомої країни щось по-справжньому дике, первісне, жаске, що не піддавалося жодним розумним поясненням й змушувало коритися навіть супроти власної волі. За це він майже ненавидів Юрія. І водночас захоплювався ним: в уяві Лукаса брутальний запальний чужинець був чимось схожим на Несамовитого Коня[6] — найвідважнішого з індіанських вождів. Але з Юрієм він цими враженнями не ділився — знав уже його нестримну й лиху вдачу.

Проте одного разу малому таки вдалося потай сфотографувати лікаря, коли той віддалік спостерігав за Ештон і думав, що його ніхто не бачить. Та, як хлопець на самоті узявся переглядати щойно відзняті кадри, Юрія там чомусь не було. Проте знайшлася одна світлина, з котрої на Ештон дивився вовк.

І не було йому спокою. Бо незабаром вона познайомилася з молодим подружжям гомосексуалістів. Макс та Лео віртуозно демонстрували їй неймовірні фокуси з колодою гральних карт, розказували анекдоти, жартували. Ештон дивувалася, мов дитина, захоплено плескала в долоні, коли вони зрештою відкривали їй секрет того чи іншого карткового трюку, сміялася з їхніх жартів. Це Юрій іще якось витерпів. Та, коли молодики ніби між іншим запропонували красуні покататися на їхній розкішній жовтогарячій «ламборджині», він розлючено підскочив до них і знову привселюдно принизив Ештон, у яскравих фарбах розписавши їй права й обов’язки донорів. Вона замкнулася в своїх апартаментах і до вечора звідти не виходила.

Іншим разом він помітив дівчину в товаристві Ванесси Маріані.

— Ви дуже вродливі, — сказала вона колишній кінозірці, поклавши перед нею світлину, зроблену Лукасом. — Я безліч разів передивилась усі ваші фільми! І понад усе мріяла стати схожою на вас…

В очах старої акторки проступили сльози.

— Пробач мені, — раптом попросила вона. — Та мені однаково потрібне твоє тіло… Без цього — ніяк! — і її затуманений погляд супроти волі попростував до Алехандро, що товкся неподалік. — Може, хоч тоді він у мене закохається?

— Він уже у вас закоханий, — сказала Ештон, простеживши за її очима.

Юрій замислився. Часом Ештон Ван Хелл помічала в людях те, чого вони й самі про себе не знали. А одного дня вона зважилася наблизитися й до білосніжного концертного рояля, який самотньо бовванів у затишному передпокої.

— Хтось іноді грає на цьому інструменті?

Чергова медсестра, що проходила неподалік, зупинилася, стенула плечем.

— Іноді пацієнти грають, якщо трапляються музиканти. Утім, це нечасто буває. А так він наче для краси тут стоїть…

Ештон повільно підняла кришку рояля.

— Настроєний?

— Хто ж його знає? Та, якщо бажаєте, можемо покликати майстра.

Дівчина легенько пройшлася довгими тонкими пальцями по чорно-білих клавішах. З-під її руки випурхнув короткий мелодійний акорд.

— Дякую, не треба, — і вона сіла за рояль.

Почала з Моцарта. Спочатку схвильовано, нерішуче, часом збиваючись-зупиняючись, а потім — дедалі сміливіше й вільніше, щораз глибше занурюючись у шляхетну велич і розмаяний смуток «Симфонії № 38»… Уже багато років Ештон не торкалася клавіш улюбленого інструмента, але пальці все пам’ятали. Завершивши з драматичним творінням Моцарта, вона з однієї ноти перейшла до виразних етюдів Ференца Ліста, потім натхненно взялася за ліричний ноктюрн Фредеріка Шопена.

Так у мовчазному маєтку, де облаштувалася клініка, вперше за довгий час залунала музика. І звичайна кімната наче перетворилася на осяйну концертну залу. Довкола поволі зібралися заворожені слухачі — з двору на звуки класичної музики посходилися пацієнти, оточивши колом воскреслий рояль, трохи віддалік завмер численний персонал, приваблений небаченою досі дивовижею. І навіть Юрій покинув медичний блок, зупинився на східцях, заслухався.

Геннадій Навозов, що за звичкою непритомно дрімав у кріслі, здригнувся, ніби прокинувся й, ухопившись за дерев’яний, вигадливо різьблений ціпок, почав зводитися на ноги. Онуки спробували його зупинити, та старий невдоволено відштовхнув їх поглядом, махнув ціпком, мовляв, не заважайте. Наблизився до Ештон. І попрохав зіграти щось із Рахманінова. Вона завмерла — Сергій Рахманінов був і її улюбленим композитором. На мить заплющила очі. А потім застиглу тишу приміщення розітнули пристрасні широкі акорди «Рапсодії на тему Паганіні». Потому вони перелилися в тендітну, світлу, прозору ніжність, і Навозов упізнав свій улюблений романс «Маргаритки». Один за одним перед ним розгорталися мальовничі музичні пейзажі, їм на зміну приходили помпезні церковні дзвони з тягучими народними переспівами, з котрих неквапом проступав величний фатум середньовічних хоралів. Здавалося, цій химерній дівчині-піаністці підвладне все.

Завершила яскравим уривком із «Алеко» — найпершого творіння російського генія. Коли ж вона звела очі на «замовника», його старим зморшкуватим обличчям струменіли непрохані сльози. То було найвищим визнанням її таланту.

Нахилившись до Ештон, росіянин шляхетно поцілував їй руку.

— Дякую, дочко. Уже й не сподівався, що почую Рахманінова… Тепер не шкода й померти, — і він повільно рушив до своїх апартаментів.

Пекельна трійня знову кинулася йому навперейми. Та цього дня дід їм більше не підкорився. Він раптом пригадав усю велич та силу країни, з якої походив. Таке завше з ним траплялося на чужині після прослуховування Рахманінова — «найбільш російського» з усіх композиторів[7]. Ці ж манірні рудоголові фрики, що йменували себе його онуками, і чути не хотіли про його душевні поривання, ніколи не цікавилися нічим, окрім феноменальної здатності діда заробляти і примножувати. На якусь мить Навозов завмер. І наче прокинувся од глибокого летаргічного сну — взявся розганяти й періщити трійнят своїм ціпком, крити їх відбірним російським матом:

— Убірайтєсь вон, ублюдкі! Я вам, сукі, ні хуя нє аставлю! Ви, бляді, у міня работать пайдьотє! Ви, падли, хуяріть на рудніках будітє, как ваш дєд хуяріл! Пашлі на хуй, прастітуткі злачниє!..[8]

Й упирята враз розступилися, пропустили старого з ціпком до широких, встелених килимами східців, що вели нагору. У передпокої стало незвично тихо. Утім, ніхто з присутніх не знав російської, тож люди не зрозуміли жодного слова з експресивної промови Навозова. Але чужа екзотична мова видалася їм на диво співучою й мелодійною.

А надвечір старий росіянин причвалав до кабінету головного лікаря. Важко дихаючи й відсапуючись, неспішно вмостився в кріслі навпроти, довго прилаштовував біля немічних, сходжених ніг ціпок. Юрій неохоче підвів очі до колоритного пацієнта: зараз знову почне випрошувати собі право на смерть…

Та цього разу Геннадій Навозов не виправдав його сподівань.

— Та дівчина, донор… — почав правильною, узвичаєною англійською. — Не знаю, як і чому вона сюди втрапила, але ти мусиш відпустити її. Я перепишу на клініку всі свої статки, віддам усе, що маю… Тільки дозволь їй піти. Вона повинна жити.

Лікар не зводив із нього очей. Старий ніколи не вирізнявся надмірною щедрістю, вмів рахувати гроші й добряче знав їм ціну, а тут за двадцять хвилин Рахманінова був ладен віддати все, що заробив за кілька життів.

Юрій важко перевів подих. Тієї миті він зрозумів: і сам віддав би все, що завгодно, аби Ештон дозволила себе врятувати. Аби вона передумала. Аби захотіла жити. Однак відчував: тут справа не в грошах. А наприкінці зміни не витримав — припхався до її апартаментів (хоч правила таке забороняли), щоб… спитати, чи все її влаштовує у клініці.

Ештон відклала білий аркуш паперу, на котрому щось малювала, і непомітно відвела за спину праву руку, у якій стискала добре нагострений олівець. Підвівшись, здивовано зиркнула на лікаря: оскільки вона не була пацієнткою, то й не розраховувала, що тут їй мають усіляко догоджати.

— Прийшли переконатись, що я дійсно не можу заснути? — спробувала вгадати причину його несподіваного візиту.

Юрій на мить розгубився. Він і сам до пуття не знав, навіщо прийшов. Про те, аби роздивитися її коліна у пошуках крихітного шраму з дитинства Іванки, й мови бути не могло — дівчина вбралася в довгий шовковий пеньюар, що діставав подолом самісінької підлоги. Зате він уперше побачив її чорне волосся розпущеним: доглянуті блискучі пасма м’якими хвилями спадали на плечі, майже сягаючи тоненької, перехопленої коштовним мереживом талії. Зненацька Юрій відчув непереборне бажання торкнутися цього волосся, відчути глибше ледь вловимий запах її парфумів, провести рукою по гладенькій білосніжній шкірі, звільняючи її від невагомої павутини шовку…

Але зробив над собою зусилля і вчасно стримався.

— Мене більше цікавить, чому саме ви не можете заснути. Я ж лікар. Раптом зможу допомогти?

Ештон виявилася неприступною.

— Я не зобов’язана вам сповідатися. Клініка купила в мене лише тіло. Свої думки, переживання та спогади я, з вашого дозволу, залишила б при собі. У вас, як глянеш, і власних турбот вистачає.

Юрій одразу відчув: вона говорила не про роботу.

— Гаразд, — він вирішив піти у рішучий наступ. — Справа в тому, що ми досі не отримали вашу медичну картку. І це насторожує… Там є щось таке, що ви воліли б приховати від клініки? Краще скажіть зараз, однаково все з’ясую. І знаєте, що після цього буде?

— Дізнаюся, коли буде, — зухвало відповіла Ештон, і в її руці тріснув олівець. Юрій мимоволі здригнувся.

Перед його очима простелився туман. Раптом він неймовірно чітко уявив її в багажнику своєї машини. З одягу на ній, звісно ж, не буде нічого. Білосніжною, аж до мармурового, шкірою простягатимуться темні смуги синців та багряні сліди від внутрішніх крововиливів. У сплутаному волоссі, що втратить свій блиск, теж запечеться кров. Власне, кров буде повсюди — у згустках і зовсім свіжа, з подряпин та глибоких порізів, а на обличчі…

Юрій струснув головою, зганяючи непрохану ману. Нічого більше не питаючи й не пояснюючи, стрімголов вибіг із кімнати, зоставивши Ештон здивовано дивитися йому вслід. Він міг би вбити її. Та він просто розум втрачав, щойно опинявся з нею сам на сам. І це знову доводило його до сказу.

Наступного дня Ештон сама розшукала Юрія. Рішуче зупинилася навпроти здивованого лікаря посеред центральної алеї.

— Ви схожі на мого батька.

— Радий за нього, — неохоче обізвався Юрій. — І де ж він?

— Загинув в автокатастрофі сім років тому. Десь на кордоні з Канадою. Мати була з ним. Якийсь покидьок перескочив зі своєї смуги на зустрічну і на повній швидкості влетів у їхнє авто. Мої батьки загинули миттєво. Про це писалося у всіх газетах. Казали, той чоловік сів за кермо п’яним як чіп, та я в це не вірю. Я вважаю, він просто був дуже злий на мого батька…

Юрій помітно зблід.

— До чого ж тут я? — залишивши її на алеї, він швидко попрямував до входу в клініку. Ештон без вагань рушила за ним.

— Не тікайте. Мені треба з вами поговорити.

— Нема про що! — не озираючись, кинув Юрій. — Ви донор. Тіло номер двадцять дев’ять. Коефіцієнт Моніки Белуччі. Поговоримо в операційній.

— От стосовно цього я й маю одне запитання.

— Тільки, заради Бога, не треба питати, чи буде боляче, — він навіть не зупинився. — Однаково нічого не скажу.

— Болю не існує, — раптом озвалася Ештон йому навздогін. — Є тільки страх, що буде боляче.

На півдорозі до східців на терасу Юрій завмер. Її батько. Він і їй це казав, падлюка. Рвучко озирнувся.

— Думаєте, ви краща за інших? Особлива?.. — без поспіху повернувся до неї, наблизився майже впритул, зазирнув у великі сині, ледь примружені очі. — Так і є. Але правда в тому, що за місяць ви будете мертвою. Я вб’ю вас. Власноруч, оскільки ви тут. А ваше прекрасне тіло дістанеться он тій жіночці та її велелюбному чоловікові-пуерторіканцю, — вказав на Ванессу Маріані та юного Алехандро, що весь час довкола неї крутився. — Або ж отим двом веселим хлопцям, — перевів погляд на Макса та Лео, котрі так само галасливо щось обговорювали, затято жестикулювали, сміялися. — І знаєте, що вони з ним зроблять?

— Розкажіть мені.

Йому відібрало мову від такого безсоромного нахабства.

— Мовчите? — невинно всміхнулася Ештон, пройшлася по ньому поглядом. — Не найгірший варіант із усіх можливих.

Юрій просто стояв і дивився на неї.

Вона поводилася так, наче не збиралася вмирати.

І вона знущалася з нього.

Він думав про неї увесь наступний вечір і всю ніч. Намагався загадати собі інші турботи, проте Ештон Ван Хелл знову поставала перед очима й заступала собою решту думок. Зненацька він зрозумів, що хоче її побачити. Опинитися поряд. Торкнутися. Почути голос. Просто взяти за руку.

— Про що ви хотіли вчора в мене спитати? — прохопився наступного дня, наче випадково з’явившись неподалік її столика в саду.

Вона вкотре відклала свої аркуші з дивними ескізами, підвела на нього велетенські пронизливо-сині очиська, від яких йому щоразу ставало недобре.

— Облиште, ви однаково не схочете відповісти.

— Ви ще не спитали, — присів до неї за столик.

Ештон усміхнулася. Замислилась.

— Гаразд. Ви ненавидите свою роботу. Ненавидите це місце, усіх цих людей… — непевно почала вона. — То чому ви досі тут? Ви могли б піти з клініки і знайти справу собі до душі. Світ великий.

— Ненавиджу? — Юрій запізніло згадав про обережність, підвівся. — А може, мені подобається?..

Не прощаючись і зайве не вигадуючи нагальних справ, він просто попрямував геть. Куди завгодно, аби подалі від неї та її очей.

Іншого Ештон і не сподівалася. А за кілька днів випадково почула від санітарок відповідь на своє запитання. Відгадка виявилася страшнішою за будь-які припущення. Ніхто з працівників корпорації «ТІЛО™» не мав права піти. Колишніх працівників корпорації «ТІЛО™» просто не існувало. Ця робота була їм довічним обов’язком, комерційною таємницею, диявольською підпискою про нерозголошення, котра не передбачала відпусток, затяжних вікендів і врочистих виходів на пенсію. Не передбачала життя. Доки вони працювали, доти й жили. Потому просто непомітно зникали, й ніхто їх більше ніколи не бачив.

Потрапити на роботу до корпорації звичайним шляхом також нікому не випадало. Не можна було просто надіслати резюме, пройти співбесіду й обійняти файну високооплачувану посаду. Корпорація сама відслідковувала, знаходила й винаймала людей, керуючись лише їй відомими критеріями. Одного разу вона витягла якогось безпритульного з підземного переходу, постригла його, відмила і зробила завідувачем відділення. Він почав працювати, та час від часу все одно тікав до свого підземного переходу й довго сидів там.

А якось відмовила у працевлаштуванні знаному сивочолому професорові, за яким королівським шлейфом тягнувся довжелезний список наукових досягнень й усіляких відзнак. Зате без питань прийняла у свій штат його найслабшого студента, що роботою не переймався і мав репутацію ледаря та нездари. Професор тоді неабияк образився, й гадки не маючи, наскільки йому пощастило у порівнянні з нещасним студентиком. Бо «обрані» отримували лише один вибір — працювати на корпорацію «ТІЛО™». Байдуже, хотіли вони того чи ні. Орієнтуючись на принцип індивідуального підходу, корпорація вміла примусити всіх і кожного.

Чомусь Ештон одразу вирішила, що Юрій був із «примушених». І вона нутром відчувала — це він убив її батьків.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали? — спитала надвечір, вигадавши якусь дрібницю й заманивши його до своїх апартаментів.

Юрій відвів погляд. Непрохано накотилися спогади.

…Військовий шпиталь на кордоні з Канадою. Біль. Кров. Ненависть.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали?

Біль. Кров. Ненависть.

— Україна.

Лікар та медсестра шпиталю здивовано перезирнулися. Закривавлений чоловік, якого солдати знайшли в каньйоні, вочевидь, марив. Бо от уже двадцять із гаком років, як такої країни не існувало. Понад три десятиліття тому (щойно було відкрито трансплантації свідомості) земною кулею пройшлася нищівна економічна криза. Наслідки її були катастрофічними — з мапи світу щезла майже сотня держав та залежних територій. Серед них виявилися мало не всі країни африканського континенту, частина держав Латинської Америки, Азії та Східної Європи (в тому числі й Україна). Здавалося, люди просто залишили їх. Зосталася лише жменька тих, хто втекти не міг або ж не хотів, і вони знавісніло боролися за виживання на своїй землі.

Владна верхівка розорених країн безслідно зникла, лишивши «дорогих співвітчизників» напризволяще. Просто заїхала звечора у супроводі почту до своїх маєтків, повечеряла, відпустила челядь, а на ранок наче випарувалася з розкішних апартаментів. Усі речі лишилися на місцях. Домашні улюбленці теж нікуди не поділися. Бракувало лише грошей, коштовностей і персонального літака, припнутого на даху. А також обіцяного народові «квітучого майбутнього» й «нових обріїв». Подейкували, що очільників тих країн убили, як колись царську родину в Росії. Або ж викрали, щоб згодом загадати страшенний викуп. Грішили навіть на іншопланетян.

Їхні прибічники довго не хотіли вірити, що вони просто втекли.

Усі українці, котрі мали хоча б дещицю здорового глузду, в перші ж роки вибралися за кордон, тоді їм навіть надавалося право обирати країну, щоправда, й зі свого боку треба було мати що запропонувати, аби прислужитися новій батьківщині. Довести, що ти вартий цивілізованого життя в цивілізованій країні. Крім заповнення незліченних формулярів-анкет та підтвердження дипломів, доводилося проходити ще й численні психологічні тести і детектор брехні. Таким чином, за бортом нового життя лишилася більшість дрібних чиновників і містечкових можновладців, зраджених потягом до корупції, а також усі ті, хто мав хоч найменші проблеми із законом. Зате лікарів, учителів, митців, науковців і представників робітничих професій брали охоче — законодавство держав-володарів-світу, до дрібниць захищене від «вторгнень» чужинців-нахлібників, у ті роки ненадовго підняло свою броньовану завісу, щоб поповнити «запаси» спеціалістів, бо ж розвинуті країни й далі невпинно розвивалися, ринок праці потребував вливань свіжої крові. Кожен, хто підпадав під це визначення, отримував власне житло (щоправда, в довгостроковий кредит із фіксованими платежами), не нову, зате досить спритну автівку середнього класу, виторгувану за домовленістю в 200–300 баксів у перекупників (треба ж, власне авто тут не вважалося предметом розкошів), та роботу за фахом (а це взагалі було дивовижею — робота за фахом! — коли, приміром, дипломованому інженеру-проектувальнику не треба було гарувати менеджером із продажу автозапчастин, а вчителю географії — таксувати вулицями міста цілісінький день, а вночі — клепати «курсові» та «дипломні» для ледачих грошовитих студентів) …

Новоприбулі дуже швидко призвичаїлися до законів інших країн, знов і знов пробуючи на смак свої тутешні права й привілеї. І все ото за кордоном було таким чарівним і пахучим, що годі й відмовитися від нового життя. Особливо тішились обрані, котрим пощастило втрапити до Сполучених Штатів, щоправда, називали їх тут якось химерно — україноамериканцями. Гібрид України й Америки, а направду — ні те, ні інше. Люди, що вже перестали бути українцями, але ще не спромоглися стати американцями, незважаючи на стерпне знання англійської та відмітку про громадянство в чомусь на кшталт посвідчення особи. Місцеві зневажали їх, україноамериканці думали, що всі довкола їм просто заздрять.

За окремою програмою зараховували тих, хто прагнув зробити кар’єру в модельному бізнесі, кінематографі чи на телебаченні. Їм теж обіцяли здійснення їхніх нових україноамериканських мрій, щоправда, замість кастингів та співбесід із продюсерами відправляли чомусь на медичне обстеження. І їхні примарні будиночки та автівки (вкупі зі всесвітньою славою й визнанням) швидко танули, пересипалися на попіл, обрані красуні й красунчики кудись раптово зникали, а потім виринали в новій країні зовсім іншими людьми, котрих ніхто вже не називав чужинцями. Індустрія трансплантацій теж потребувала вливань свіжої крові.

Покинуті країни спіткала анархія. Щойно було розграбовано останній продуктовий супермаркет, настав голод, а за ним безперервна війна. Люди вже не розбиралися, хто «свій», хто «чужий», вже не пам’ятали, за що, власне, боролися, знали одне: аби вижити, треба вбити іншого, аби не сконати з голоду, треба вкрасти. Усе звелося до не бачених раніше жорстоких та сліпих мародерств, убивств, зґвалтувань — брат ішов на брата, син вів на розстріл власну матір, батьки ладні були продавати дітей за кусень хліба…

Ці території вважалися «зонами відчуження». Вони більше не мали назв, лише порядкові номери. Для нагляду за ними було призначено так званих кураторів, які мали доповідати володарям світу про те, чи достатньо добре залишені знищують одне одного — аж доки їх не зостанеться зовсім, і вільні землі можна буде використати на власний розсуд. Кураторів, як правило, обирали з місцевих, та поводилися вони як нові господарі.

Україна була «Зоною відчуження № 6». На її місці тепер зосталися лише кілька оточених колючим дротом резервацій, куди з решти світу звозили відбувати покарання найбільш невиправних злочинців, котрі вже ніяк не могли прислужитися суспільству. Хтозна, як вони там себе називали. Там був справжнісінький Вавилон — пекельна суміш усіх мов світу. А ще туди часом відвантажували старі, немічні й негодящі тіла, які мали найвищий відсоток відторгнень… І раптом — Україна?

— Продовжуйте колоти йому нейролептики, — звернувся лікар до застиглої медсестри. — Аж доки марення не минуть.

До тями його привів стурбований голос Ештон:

— Юрію, ви не відповіли! — вона торкнулася його плеча. — То звідки ж ви? Як зветься країна, з котрої ви приїхали?

Біль? Кров? Ненависть? Він безліч разів відповідав на це запитання на митницях, у лікарнях, на допитах у камерах попереднього затримання, в приймальнях високих кабінетів і одного разу навіть, коли хотів одружитися.

— Україна.

— Це десь…

— Центральна Європа. Самісінький центр Європи.

Ештон опустила очі.

— Я думала, що розуміюсь на географії, а виявляється — зовсім ні…

— Облиште. Навіть той, хто розуміється, міг ніколи про мою країну не чути.

Вона так і не підвела очей. Розвернувшись, Юрій вийшов із її апартаментів. Він знав, що скривавлена Україна так і не вибралася з тієї ями, в котру її заштовхали. Знав, що ледве чи коли зможе. Знав, що з його країни зробили відстійник, де купка людей щодня змагається за право на життя, на відміну від тих, що втекли, запопадливо стали україноамериканцями. І він такий самий. Ні, ще гірший, з огляду на те, як він сюди потрапив. Довбаний україноамериканець.

Він жив тут, наче уві сні. Лише кілька разів на рік дзвонив старій жінці, котру називав матір’ю і котра все ніяк не погоджувалася кинути свою країну, хоча от уже п’ять років, як Юрій міг собі дозволити забрати її до Сполучених Штатів.

— Тут могили моїх пращурів, — щоразу нагадував старечий голос. — Їх ти теж можеш забрати?

Юрій намагався заспокоїти своє сумління тим, що переказував старій гроші.

— Сподіваюсь, ти робиш це не для того, аби відкупитися? — з сумом питала стара настоятелька. — Ти б краще сам приїхав.

Він обіцяв, що приїде. Але так і не знаходив можливості. І ненавидів себе за це. Знав, що настане день, коли їхати вже не буде до кого. І країна, що стала відстійником, назавжди зробиться йому чужою.

Роздiл V Серце руйнiвника

…Потому, як у карпатському притулку-сиротинці побував таємничий подорожній, що вивіз п’ятеро їхніх дітей, сестра Стефанія теж дивним чином зникла, принаймні ніхто й ніде її більше не бачив. Утім, не можна було сказати, що всі за нею дуже побивалися. Тільки матінка Магдалина гнівно стисла тонкі безбарвні вуста і до кінця дня замкнулася в своєму кабінеті наодинці з посивілою іконою Божої Матері.

Юрко теж довго не затримався в стінах сиротинцю. За тиждень до них завітали двоє озброєних чоловіків і, погомонівши кілька хвилин із настоятелькою, відібрали з гурту старших дітей трьох найміцніших хлопців. Тринадцятирічний Юрко виявився серед них. Компанію йому склали чотирнадцятирічний Роман та шістнадцятирічний Левко, котрих він свого часу хрестив нагайкою, втім, тепер вони були йому найліпшими друзями. Вручивши кожному по гвинтівці, чоловіки забрали малих із собою до лісу. Хлопці охоче пішли з повстанцями, кожен подумки пишався, що обрали саме його, і тепер він стане таким же сильним, відважним і дорослим, як оті похмурі й неголені чоловіки. З’ясувалося, насправді притулок вирощував дітей для війни, коли не обмінював їх на харчі та зброю.

У лісі хлопців привели до опасистого здорованя, схожого на старого пелехатого ведмедя, котрого мали собі за ватажка й називали вуйком Петром.

Перше, що він зробив, — досхочу нагодував малих і звелів іти спати. А на світанку, сказав, розбудить і вчитиме боротьбі. Приємно здивовані такою зустріччю, Левко та Роман одразу загорілися бажанням «боротьби». Натомість Юрко мав на думці лише одне: швидше зробитися вояком, увібрати в себе всі премудрості вуйкових вмінь і податися у світи — аби розшукати Іванку й розправитися з подорожнім.

Проте наступний ранок знову почався для хлопців із несподіванки. Розбудивши підопічних ще до схід сонця, вуйко Петро повів їх не на стрільбище, де вправлялися його вояки, а в гори. Півдня вони просто йшли, не відаючи, куди й навіщо. Коли ж пополудні знесилено попадали на верхів’ї найстрімкішої карпатської скелі, перед їхніми очима простерся неймовірний краєвид. На тлі пронизливо блакитного гірського неба темніли чорні смерекові переліски, поміж ними вільно проляглися смарагдові полонини, на далеких пагорбах зачаїлися поодинокі людські оселі, котрі дивом не згоріли в жерлі мародерств, а долиною тікав у безвість вічний Черемош.

Зупинившись перед самим краєчком урвища, вуйко Петро простяг руку над мальовничим проваллям:

— Оце ваша країна. Хто скаже, як вона називається?

Постала насторожена тиша. Ніхто з народжених по війні відповіді не знав.

— Україна! — гнівно відповів на власне питання вуйко Петро. — Ваш край зветься Україною, вилупки! А мова, якою я вас вчитиму, українська. Зараз ваша країна та мова захлинулися в крові. Зайди та запроданці нищать усе, що любе серцю справжнього українця… А ви народжені для того, аби підняти свою країну з колін, а коли знадобиться, то й умрете за неї! Слава Україні!..

Хлопці затамовано мовчали.

— Героям слава — мені відповідати, сучі діти! — і роздав усім стусанів.

Того дня Юрко вперше почув назву країни, в якій народився й виріс. Вона відгукнулася йому тисячею не знаних досі гарячих і палких відчуттів, що, здавалося, тільки й чекали нагоди прокинутися, бо вже давно були закарбовані на чорному повстанському прапорі: «Воля України — або смерть». І бачив — хлопці теж цим перейнялися. Він зрозумів, не всі дорослі озброєні чоловіки мають на меті лише сліпі грабунки й безтямні убивства, деякі справді боролися за свою країну. Це відкриття дивним чином поєдналося в ньому з почуттями до Іванки — та сама всеосяжна ніжність, той же обов’язок захищати й оберігати… Але спогади про Іванку щоразу відлунювали в його серці таким нестерпно живим, незагоєним болем, що до часу він навіть думати про неї собі заборонив.

Дещо Юрко дізнався й про загадкового подорожнього. Звали його Яковом, і він теж колись бився в лавах карпатських повстанців, пліч-о-пліч із вуйком Петром. Рівного йому вояка в їхніх краях не знали. Переказували, умів Яків перекидатися на вовка, без страху та сумніву нищив ворогів, а сам був наче заговореним — ані кулі, ні леза його не брали. На Якова тут покладали великі надії. Та одного дня в ньому щось зламалося, переінакшилось: він зрадив своїх і втік із контрабандистами за кордон. Там, подейкували, Яків потрапив до Французького іноземного легіону, з котрим чимало поїздив по світу, придушуючи повстання «сепаратистів». Кілька разів у складі провладних військ він повертався й до України — тепер уже «зміцнювати порядок». Потому осів десь у Сполучених Штатах, начебто одружився і більше про нього не чули. Аж доки восени 2033 року зненацька не навідався до карпатського притулку-сиротинцю, щоб обміняти вогнепальну зброю та військові пайки на п’ятьох українських дітей. Вочевидь, щось у його закордонному житті пішло не так. Утім, Якова тут боялися, адже слава перевертня-вовкулаки, як і раніше, йшла попереду нього. Казали, не народився ще в Карпатах чоловік, здатний знищити могутнього вояка.

Минуло кілька років, упродовж яких вуйко Петро навчив своїх вихованців усьому, що знав та вмів сам. Хлопці стали справжніми повстанцями, тепер кожен очолював власний загін; всі, як і раніше, підпорядковувалися старому вуйкові. Найжорстокішим у кривавих розправах вважався загін Юрія — дарма що йому на той час заледве виповнилося сімнадцять. Він і сам перетворився на неабиякого вояка: без натяку на страх вривався до самої гущі ворогів, стріляв влучно та без вагань, а коли закінчувалися набої, діставав із-за ременя два загострені ножі-тесаки і без розбору зносив голови ворогам. Щойно леза щербилися і бралися тріщинами, кидав ножі й просто у стрибку перекидався на велетенського вовка, що рвав, гриз і шматував горлянку кожному, хто траплявся йому в бою. Здавалося, в Юрія не було серця. Тільки чорні, пронизливі, палаючі холодною ненавистю очі.

Саме в ті неспокійні часи юний ватажок повстанців й отримав більшість своїх шрамів і відмітин. Якось йому вибили щелепу, розсікли торс, іншим разом вистрелили просто в обличчя, щоправда, куля лише черкнула кістку, вирвавши шматок м’яса. На відміну від легендарного Якова, він не був невразливим. Зате надзвичайно швидко зцілювався: відповзав у ліси, лишаючи по собі кривавий слід, а за кілька днів повертався сповнений сил та життя, із загоєними-зарубцьованими ранами. Хлопці вже й не дивувалися: вони здогадувалися, що їхній ватажок походить із нечистої сили, але не дуже через те переживали, бо не раз він і їх витягував з того світу своїми травами й чудернацькими замовляннями, що зовсім не скидалися на церковні молитви.

Напади на кортежі кураторів, перестрілки з бандами зайд, контрабандистів і мародерів, бойові дії проти непроханих «миротворців» — такими були їхні будні. А рідкісні «свята» й «вихідні» зазвичай ішли на чищення території: відстрілювання та спалювання немічних напівмертвих тіл, котрими закордонні індустрії засмічували їхню оточену колючим дротом країну. І якщо місцеві не встигали їх вчасно «прибрати», кілька діб вони ще кричали й стогнали, не давали заснути.

Це тільки потім Юрій дізнався, що то були «донорські тіла з найвищим коефіцієнтом відторгнень», котрих привозили начебто мертвими, та ночами вони оживлялися завдяки «розпорошеним фрагментам душ донорів». Так само потім він з’ясував, що спочатку їх просто спалювали в місцевих крематоріях, однак втрутилась якась громадська організація, пішов суспільний резонанс, і для живих трупів було вирішено створити «екологічний рай». Бажано подалі від людських осель. Компанія-підрядник, що виграла тендер на облаштування «раю», вирішила зекономити на будівництві, тож (за мовчазної згоди офіційної влади) взялася просто вивозити й викидати непридатні тіла туди, де їх ніхто не шукатиме.

Однак це було потім. А тоді він і гадки не мав, звідки бралися ті нещасні, хоч бачив серед них не лише старих знеможених чоловіків, але й крихітних виснажених дітей та зовсім юних, колись по-справжньому вродливих жінок…

Єдине, чого він не робив, так це не ґвалтував їхніх жінок. Одразу вбивав. І хлопцям своїм забороняв ґвалтувати, хоча знав: варто йому відвернутися, вони верталися на сміттєзвалище і робили там, що хотіли. У такі ночі Юрій теж довго не міг заснути — заважали ті самі крики та стогони. Тоді він діставав із закапелків пам’яті оповідки про Якова і лише потому якось спромагався поринути в сон. Його пестила думка, що коли-небудь він таки дістанеться тих заморських Сполучених Штатів, уб’є зрадника і виріже всю його сім’ю.

Хоч насправді мріяв просто повернути Іванку і вивчитися на лікаря.

Недарма кажуть: бійтеся своїх бажань, часом вони збуваються. Так сталося і з сімнадцятирічним ватажком повстанців — його безрозсудні мрії здійснилися набагато швидше, ніж він бачив у найсміливіших снах.

Зухвалі витівки гірських розбійників неабияк дошкуляли кураторам, і одного недоброго дня сталося те, що й мало статися, — до скаліченої розграбованої країни вкотре вступили війська закордонних «миротворців». Оточивши поріділі на осінь ліси, вони з допомогою новітньої техніки та значної кількісної переваги без зусиль розгромили повстанців майже вщент. Найстаршому з ватажків, Левкові, ще пощастило — він зі своїми хлопцями першим прийняв на себе удар і загинув у бою з американцями, точніше, їх просто перестріляли. А загони Романа та Юрія втрапили в засідку до «своїх». Запроданці радо решетили їх кулями з автоматів, подарованих закордонними друзями, загнавши до закритої ущелини, з котрої вибратися було ніяк. Однак швидко стало зрозуміло, що ватажків вони хочуть узяти живими. Спершу схопили Юрія. Роман кинувся йому на поміч і теж опинився в руках запроданців. Решту хлопців криваві переможці поставили до скелі і постріляли. Проте ні Роман, ані Юрій того вже не побачили — заледве пов’язавши, їх оглушили і повезли до тимчасового табору, хоча вказівки керівництва щодо цього були чіткими і зрозумілими: вбивати на місці, полонених не брати.

Коли Юрій прийшов до тями, його було міцно прикручено мотузками до стовбура старої грубезної смереки. Сутеніло. Ні поворухнутись, ані перекинутися він не міг. Права скроня, куди отримав прикладом автомата, пекла вогнем, у голові гуло й досі лунало пострілами, вибухами і скриками. Спробував роззирнутися.

Неподалік довкола багаття розташувалося кілька чоловіків у військовій формі, а навпроти, біля стовбура такої самої смереки, безвільно висіло криваве розтерзане тіло Романа. Вочевидь, його довго катували, а як набридло, винесли мозок кулею і повісили для загального огляду.

Юрій зціпив зуби, тамуючи крик. Та, напевне, це йому не дуже вдалося, бо наступної миті до нього повернули голови всі троє вояків. У відблисках полум’я він зміг трохи їх роздивитися. Старший мав велику лискучу лисину, облямовану сивими паклями, поряд тирлувалося двоє молодших — рудий велетень і худе миршаве щеня. Сумнівів не лишалося — то були колишні «правоохоронці», про жорстокість котрих ходили легенди ще з минулого століття.

— А, прокинувся! — прихопивши ножа, старший підвівся й без поспіху рушив до бранця. — Як тобі твій друг? Добре ми попрацювали? Одразу скажу, щоб не образився, тобі доведеться ще гірше. Я охоче поясню, що на тебе чекає, — на мить він озирнувся до своїх друзів. — Так от, ми влаштуємо бенкет.

— Ні, це не те, що ти подумав, — озвався інший, кудлатий здоровань із рудими бакенбардами на американський манер. — Їстимемо нормальне м’ясо, не твоє.

Усі троє зайшлися реготом. Доки рудий із миршавим підкидали дров у багаття й діставали припаси, лисий наблизився до Юрія й оголив йому прес.

— Доки вони готуватимуть, я ознайомлю тебе з «меню». Отож, пункт перший — ритуальний надріз живота. Може, чув якось про харакірі? Хоча, про що ви тут, дикуни, чули! Але справи то не міняє…

— Іди на хрін, — озвався їм їхньою лайкою.

Старий скрушно хитнув лисою головою.

— Воно ще й матюкається! Скільки ж тобі років, сину? Утім, неважливо. Скільки б не було, більше вже не буде.

Тим часом друзі старого прилаштували до вогню похідну пательню. Доки вони кидали в неї листки бекону, той підніс до обличчя бранця нагостреного ножа.

— Не знаю, в якій послідовності та з якого боку робиться надріз, але, наскільки я розумію, різати треба нижче пупа, — він торкнувся шкіри краєчком леза.

Юрій затамував подих. Плоть почала слухняно розкриватися вслід за рухом ножа. Кров з’явилася не одразу. Вона лишень виступила дрібними цяточками вздовж тонкого жовтого прошарку жиру…

Понад усе Юрієві хотілося кричати. Але він не озвався ворогові ані звуком.

— Як почуваєшся? — наче з іншого виміру, прорвався до його свідомості скрадливий голос старого. — В очі мені дивитись!

Бранець не ворухнуся.

— До слова, про очі, — спокійно провадив далі. — Хлопці на пательні розпечуть кілька голок. Я дам тобі змогу порівняти, що гірше: проста голка в оці чи розпечена. А поки відпочивай. Це справа не швидка. Подейкують, сто років тому японці мали таких собі камікадзе. Вони були пілотами-смертниками і несли на своїх літаках заряди вибухівки. Так от, не знаю, вірити чи ні, але кажуть, коли Японія програла війну, ватажок камікадзе зробив собі харакірі і ще три дні стікав кров’ю, влаштувавши останній бенкет із друзями… У будь-якому разі, втрата крові незначна, і ти зможеш ще довго насолоджуватися нашим товариством.

Відтак він повернувся до вогню. Кілька хвилин чоловіки спокійно наминали припасені харчі і смажений бекон, хапаючи його просто з пательні. Аж раптом, не припиняючи жувати, рудий велетень дістав зі свого наплічника пилку, звівся на ноги й неквапом почвалав до Юрія.

— Ногу давай! — він узявся розв’язувати одну з кінцівок полоненого.

— Зажди, зажди! — з повним ротом заверещав старий. — Так ти мені його в дві секунди на той світ відправиш. Чи ж я тебе не знаю? Чи не так було з попереднім? Ще встигнеш! Хай краще він, — і ватажок зупинив вимогливий погляд на миршавому щеняті, котре, вочевидь, прибилося до них нещодавно. — Прошу!

Рудий неохоче відступився. Доїдаючи канапку, почвалав назад до вогнища.

Миршавий звівся на ноги, загублено роззирнувся. У цей час у пательні набралася достатня кількість розтопленого жиру, що пекучими бризками розлітався довкруги. Інші схвально закивали, коли малий підняв пательню і напоказ рішуче попрямував з нею до Юрія.

— Можеш не поспішати, друже. Головне, сам не попечися! — гукнув лисий, вони з рудим розреготалися й повернулися до їжі. Чоловіки з масними жартами продовжували поглинати харчі, лише іноді озираючись на нерухомого бранця. Вони вже бачили перед собою картину наступних тортур: жир виллється на груди і потече вниз — просто до оголених тельбухів. Усе це шкварчатиме, соски і шкіра відразу запечуться, піде димок…

Але за крок до бранця миршавий раптом зупинився. Він так хотів вислужитись перед друзями, довести всім, що й він тепер справжній солдат, дарма що серед них наймолодший. Може, тоді вони перестануть насміхатися, при нагоді й без неї відсилаючи його до мамчиної спідниці?..

Юрій повільно звів голову — йому видалося, що від хлопчини відгонить страхом. Поряд із іншими так цього не відчувалося. Пекуча зненависть, крижана відраза, жага чужої крові — що завгодно, тільки не цей по-дитячому наївний страх…

То був його порятунок. Він житиме. Помруть вони.

— Ходи-но сюди. Щось казатиму, — ледь чутно звернувся до миршавого.

Той несміливо звів погляд на покаліченого повстанця, зустрівся з його колючими чорними очима і враз відсахнувся. Пательня в нерішучій руці здригнулася, бризнувши додолу шиплячими краплями жиру.

Повстанець заговорив:

— Відсилаю тебе на болота-яри-пустелі…

Його голос лунав негучно, але з кожним словом набирав міць:

— …де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір…

Миршавому здалося, наче якась невидима сила віддирає його душу від тіла.

— …не пролетить сполоханий одинокий птах…

Він хотів скрикнути, покликати на допомогу друзів, котрі затято щось обговорювали поміж собою, вочевидь, дочікуючи, коли вже той малий зважиться й влаштує для них обіцяну «виставу», але хлопчина не міг добути з себе ані звуку. Він онімів. Самими лише чорними палаючими очима відьмак одібрав у нього волю, силу та голос, цілком підкоривши своїй потойбічній владі. Ось що було справді страшно. Ось що просто пекло вогнем. Поряд із таким навіть смерть могла б виглядати жаданим благом. З безвільно повислої руки миршавого нечутно висковзнула пательня, а свідомість відлетіла далеко-далеко, поступаючись комусь іншому — сильнішому, могутнішому, темному, як ніч…

Його не стало.

Опинившись у тілі ворога, Юрій глибоко вдихнув, витяг із-за його ременя револьвер, наблизився до друзяк, що спокійно розляглися довкола вогнища, захопившись теревенями, і без жодних емоцій перестріляв їх.

Вони так нічого й не зрозуміли.

Потому зняв із гілляки закатованого Романа і поховав під смерекою. Тепер слід було підлатати своє покривавлене тіло, що непритомно застигло, прикручене до смереки, повернутися в нього і розшукати вуйка Петра.

До вуйкової криївки високо в горах він дістався десь за тиждень, щойно трохи зализав рани. Припадаючи на ліву ногу, вийшов із гущавини й наразився на дула одразу трьох рушниць. Юрій підняв руки. Запізніло згадав — на ньому досі була військова форма рудого велетня, в котру він вбрався задля безпеки.

— Сучий сину! — на радощах вилаявся вуйко, упізнавши наймолодшого вихованця, вхопивши його у свої ведмежі обійми. — А я гадав, тебе забили!..

— Так і було, — зізнався Юрій і розказав йому про Левка та Романа.

З’ясувалося, загін вуйка Петра теж потрапив в облогу. Загинули майже всі. До криївки дістався лише старий ватажок і двійко найдосвідченіших вояків, та й ті в ранах і поодинці, як Юрій. Однак у вуйка був план. Він вийшов на перевіреного чоловіка з діаспори, котрий наразі організовує збір залишків повстанських загонів у Кракові. Там на них чекатиме підкріплення у вигляді найманців, припасів і зброї. Вони й далі боротимуться. Треба вирушати до Польщі. Цієї ночі повстанцям відкриють таємний «коридор» через кордон.

Щойно на гори опустилася туманна завіса темряви, вояки зібралися в дорогу. Ранок вони сподівалися зустріти вже в іншій країні. Однак «коридор» на кордоні виявився пасткою. Благодійник із діаспори зрадив вуйка Петра: без жодного пострілу, жодного згуку їх пов’язали просто під час обіцяного переходу. А на світанку вивели на міську площу для страти. Коли ж чотирьох повстанців уже вишикували вздовж бетонної стіни, а солдати здійняли гвинтівки для розстрілу, Юрій уперше побачив на очах вуйка Петра сльози. Але він знав, то не через страх смерті. Вуйкові боліла доля його країни й тих, кого він необачно привів на смерть.

— Горіти мені в пеклі! — відчайдушно озвався бувалий повстанець. — Так змарнував останню надію! І чорт зі мною — я вже старий, побачив трохи того життя, а тобі ж лише сімнадцять…

— Воля України або смерть, — відповів Юрій і закрив очі.

Гримнули постріли.

Юрій не відчув нічого. Коли ж розплющив очі, біля його ніг лежали розпростертими закривавлені тіла трьох старих повстанців (на обличчі вуйка Петра й по смерті закарбувався відчай), а він єдиний лишився цілим і неушкодженим.

Глянув на солдат — їхні гвинтівки ще диміли від пострілів, а поряд із бундючним генералом, що віддавав наказ до страти, метушився той самий лисий «правоохоронець», що з друзями катував Юрія у лісі. Якимсь дивом він вижив, прибився до американців і розповів їм усе, що сталося тієї ночі, випустивши, ймовірно, катування полонених, котрі мали місце всупереч розпорядженню «миротворців».

Тож американський генерал чітким кроком рушив до ошелешеного Юрія.

— Страшно було? — спитав через перекладача. — Тепер усе позаду. Тобі пощастило — ти поїдеш з нами до Штатів і працюватимеш на нас.

— У сраку котися, чмо! — зухвало відказав повстанець. — Щоб я на таких працював… Годі гратись зі мною! Вишикували з іншими — стріляйте!

— І розстріляємо, — без емоцій повідомив американець, вислухавши перекладача. — Коли час надійде. Але спочатку працюватимеш.

Більше його ніхто ні про що не питав. Просто накинули мішок на голову, завантажили до військового гелікоптера й відправили до Сполучених Штатів.

Однак Юрій виявився непохитним. Він усе заперечував, ні в чому не зізнавався й нізащо не погоджувався демонструвати свої здібності. Піти на поступки для нього означало стати Яковом. А Яків був зрадником. Дуже швидко американські спеціалісти втратили терпіння, і замість лагідних умовлянь та обіцянок через перекладача один із агентів просто врізав йому кулаком в обличчя. Юрій відлетів до протилежної стіни разом зі стільцем, до якого був прикутий.

Прокинувся в незнайомому напівтемному підвалі. Той холод, що обірвав його сон, перетворився на вогкість, котрою важко дихали стіни довкола. Утім, не це виявилося найстрашнішим. Його тіло. Тіла не було. Доки він лежав без тями, вони перемістили його свідомість до організму немічного сімдесятирічного діда.

Захотілося щодуху кричати:

— Такого не буває! Випустіть мене звідси!..

Здається, він так і зробив. Та реальність виявилася невблаганною. Крім смердючої вогкості, від стін ішов відчутний дух тортур. Ніби сотні, тисячі голосів волали, стогнали, билися об стіни і були ув’язнені тут. А тепер злилися в один суцільний і безперервний зойк.

— Ну що, до справи?

Зачувши живий людський голос, Юрій зрозумів, що не може поворухнутися: благеньке тіло, в котре переселили його свідомість, було намертво прив’язане шкіряними ременями до залізного стільця. Перед тим як роздивитися чужими, заледве зрячими очима приміщення, наполовину поховане в темряві, та впіймати поглядом присутніх, бранець опустив погляд собі під ноги, наскільки це дозволяла прикута до спинки голова. Долівка була насичена багрянистою рідиною. Коли запах від неї увійшов Юрієві в ніздрі, він нарешті осягнув, що саме з ним зараз відбуватиметься. Тому не одразу почув слова іншого чоловіка.

— Ні-ні, зачекаймо на лікаря.

До Юрія наблизилася кремезна постать, яка, здавалося, була абсолютно білою. Обличчя примари він теж не бачив — воно було сховане за медичною маскою. Але знав — це той самий лисий виродок, що катував його в лісі. Прибившись до «миротворців», він не втратив нагоди стати україноамериканцем.

Пальці, обхоплені тонкою гумою, широко відкрили пергаментні повіки.

— Так, усе зрозуміло.

Промацали вену на худій руці.

— Еге ж. Порядок.

І тут в’язень зрозумів, що монотонне пищання, яке бриніло в унісон із гудінням в його голові, було сигналами чудернацького приладу, що бовванів поруч.

— Я твій особистий лікар, — слова прийшлого випромінювали сарказм. — Слідкуватиму, щоб у твого нового тіла все було гаразд. Щоб воно не здохло. Раніше строку. Щоби йому боліло… Шкода, катувати звелено лише до тієї миті, доки ти не скажеш американцям «так». Але ж ти не збираєшся погоджуватись одразу?

Присутні натягнуто заіржали. Коли ж «лікар» став показово мити руки та натягати нові гумові рукавички, ніби перед справдешньою операцією, у старезного висушеного тіла, в котрому перебував Юрій, зрадливо затряслися ноги. Якби не ремінці, худі коліна зараз бігали б у різні боки. Язик прилип до пересохлого піднебіння, тож він не міг вимовити й слова. Однак душа виявилася сильнішою — він знав, що не зрадить себе, хай би якими тортурами його лякали.

Лікар підійшов ближче і підсунув до себе залізну тацю з інструментами.

— Бачиш, тут все, що потрібно для повноцінного хірургічного втручання. Скальпель… — він почергово й неквапливо демонстрував приладдя. — Затискач… Крива голка… тільки ми… не шиємо з принципу. Вона для іншого.

Чергова хвиля реготу прокотилася підваллям.

— Це ось пінцет. Ним можна всілякі цікаві речі робити…Ось хірургічні ножиці. Справляє враження, чи не так? Це пилка для кісток. Ось набір для трепанації: рашпіль, шпателі, кусачки, кісткова ложечка. Чого немає, так це ліцензії на трепанацію… А от мій улюбленець — звичайний зонд. Де він тільки не бував…

— Док, а механічні предмети? — донеслося від одного з поплічників.

— Гей, друже, не псуй враження. Я все-таки лікар. А цим непотребом ви, дурники, вже самі вихваляйтеся.

Юрій розгледів цілу батарею будівельних інструментів, розкладених віддалік. Усі начищені, блискучі, нові. Вони лежали, дбайливо розфасовані, на чистій білій полотнині. Викрутки, долота, молотки, дрилі, пилки, цвяхи та саморізи, болгарка, зварювальна лампа, проводи, акумулятор, банки з невідомо яким лайном…

— Та ти не хвилюйся, боляче не буде. Буде нестерпно боляче! — лікар карбував кожне слово, впиваючись власною красномовністю. — Я почну з пальців, а далі — кінцівки, обличчя, торс. Ти ж хочеш довідатись, якого кольору тельбухи в цього діда? Одну з кишок можу продемонструвати наочно: я зазвичай легко намотую їх на шию. Це не смертельно. Можеш кричати, дозволяю. Усі зазвичай кричать. Але, крім нас, цього ніхто не почує… Тоді ти будеш ладен на все.

— Пішов ти, — крізь зуби процідив Юрій.

Це лише тіло. Чуже тіло. Що йому до чужого тіла?

Він дав собі слово, що не кричатиме. Крики лише розпалюють садистів. Який сенс кричати, якщо ніхто не прийде на допомогу?

Однак передчуття болю зрадливо розповзлося нервовими закінченнями. Болю боїться кожна людська істота. Біль нездоланний, до нього неможливо звикнути. А Юрій наразі був людиною. Старим дідом. Піт, що зібрався на кудлатих сивих бровах старого, пролився в очі, бранець часто закліпав.

Він намагався розібрати одне: чи дійсно інструменти нові. Тоді, ймовірно, їх тримають для психологічного тиску і лише лякають…

Зненацька старече тіло вибухнуло раптовим криком. Один із пальців на його нозі зайшовся пекельним болем. Це в плоть врізалися ножиці. Безцеремонно, не так повільно, як тягнув лікар свої слова. Різкий біль віддався блискавкою в очах, запалав увесь мозок. Організм відчув утрату, коли відтятий кінчик упав на землю. Ступня судомно засіпалася. Кров закапала на земляну долівку. Хворе серце забилося в божевільному танці. Сльози, не питаючи дозволу, самовільно попливли з обох очей. Це шок. Шок, який убиває, шок, від якого божеволіють, шок, який ховає живцем.

— То що, годен уже до співпраці? — ніби між іншим поцікавився кат. — Погоджуйся, виродку, ти нічим не кращий за нас!..

Юрій змусив старезне покалічене тіло всміхнутися.

— Я не кращий, — знавісніло відказав він. — То просто ви гірші…

Обличчям лисого майнула зціплена слабкодуха ненависть, і наступної миті Юрій відчув, як покалічені пальці узялися чимось обмотувати. Спалах іще неймовірнішого болю. Судомно перевівши подих, він почав захлинатися слиною.

— Це бинт, — турботливо пояснив лікар, а в очах йому стояла та сама ненависть. — Я ж маю зупинити кровотечу. Водночас розтягнемо задоволення. Нехай тебе не бентежить, що пальці зараз не симетричні. Виправлю цей недолік, щойно тобі трохи переболить. Видалю непотрібні рештки. А тепер — трохи дезінфекції. Можливо, ти не помітив, але на бинтах марганцівка…

І, може, Юрій не відчув би цього дикого печіння крізь суцільний біль оголених нервів, однак після останньої репліки лікаря сімдесятирічний старий завив із новою силою, випльовуючи слину далеко вперед.

— Спочатку я подумав: йод, та він заспокоює, легко припалює. А от ці божественні кришталики здатні піднести на сьоме небо… Я поет. Хай тебе це не дивує.

Лікар із цікавістю зиркнув в обличчя піддослідному. Потім знову нахилився йому до ніг і продовжив накладати бинти на спотворені пальці.

— Аби не здатися одноманітним, розділяти тебе на запчастини я тимчасово припиню. Перейдемо до цікавішого. Якщо, звісно, тобі ще не набридло бути героєм…

Підводячись, лисий, немов для опори, схопився за худе стегно діда, і Юрій лише за кілька секунд зрозумів, що він одночасно встромив у м’яз вістря скальпеля. Кров спочатку ніби неохоче вирвалася назовні і струменями потекла вздовж штанини. В очах раптово потемніло. Почувся свист у вухах.

Безперервний біль.

Юрій важко дихав, тепер не маючи змоги кричати. Серце потребувало крові, кров потребувала кисню. Тиск усе падав. Свистіння у вухах, що було ледь узялося, тепер звучало неймовірно чітко, ніби надходило десь ззовні.

— Так, панове, давайте своє причандалля.

Електроди під’єднали до пальців обох рук. Струм увірвався одночасно в усе тіло. Голова засіпалася, навіть затиснута поміж ремінцями. Серце було ладне вилетіти назовні. Розряд у голові, розряд у м’язах, у кістках. Розряд перед очима. Тріскотіння у вухах. Бранець ошаленіло завівся, не маючи змоги витиснути хоча б слово:

— Н-н-н…ха…н-н-и-и-и… е-е-е…тттре-е-е…ббб… а-а-а…

Важіль на акумуляторі негайно перемкнули донизу. Скальпель вилетів вслід за останнім сіпанням. Лікар нагнувся і дбайливо підібрав інструмент, наче виправдовуючись.

— Бачиш, мало не забув. Схоже, мені з хлопцями таки вдалося тебе перевиховати! Ти сказав «так», чи нам тільки причулося?

Доки він говорив, Юрій мав можливість відійти од тортур і зробити кілька вдихів. Однак дихати чомусь не хотілося. Струм подіяв на нього по-особливому, не так, як на інших — сімдесятирічне тіло не витримало. Він майже загасив свідомість, відкинув біль, страх, усі почуття, окрім того, єдиного, заради котрого ув’язнений у чужому тілі сімнадцятирічний повстанець терпів нелюдський біль.

Юрій встиг подумати: так, мабуть, помирають. Нарешті все скінчено. Його мозок став ніби пінопластовим, із шурхотом заметушився в голові. Здавалося, він цілими пластами відшаровується від черепної коробки й поволі відповзає в нікуди…

— Час прокидатися! — за цими словами гримнув черговий розряд.

Та його Юрій уже не чув. У цю мить він встиг дивовижно зменшитися в усіх розмірах. Стали мініатюрними пальці, ноги, руки. Кудись щезла голова, за нею й плечі. Аж доки він не перетворився на крихітне чорне зернятко, що лиш невловиму хвильку зависло в повітрі й, несвідомо зірвавшись, відлетіло у безкінечність, лишаючи по собі суголосся мільйонів звуків, переважно тих, що виходили від розряду з акумулятора.

Час смерті: 23:45.

Зненацька до його свідомості увірвалося сліпуче світло. І крижаний холод, що невагомо виповзав зі світла й оповивав собою чиюсь оголену шкіру. За мить до них доєднався й запах, що нагадував той нудотний сморід, який стояв над звалищами напівживих тіл, звезених до «зон відчуження». Це запах смерті. Але, щоб його відчути, треба бути живим. Юрій поволі вертав до тями. Серце знову билося, тілом розливалося живе тепло, венами й артеріями стугоніла кров. Розпорошене довкілля неквапно почало набирати чітких обрисів. Першою проступила полущена синя фарба зі стін, далі — вищерблена цементна підлога, за ними вишикувалися в ряд металеві шафи-полиці, що тяглися вздовж стіни до стелі. Морг. Як він тут опинився?

З блискучої металевої поверхні шафки на Юрія глянула змучена молода жінка в сірому брудному ганчір’ї. Схоже, колись воно було сукнею. З-під ганчір’я проглядалася бліда шкіра в саднах та синцях, у сплутаному світло-русявому волоссі, що прилипло до обличчя, запеклася кров. Жінку було прикуто кайданками до залізного стільця. Стілець міцно пригвинчено до підлоги.

Юрій затамував подих. Окрім цієї жінки в приміщенні не було нікого. Він повільно звів голову. Вона зробила те саме у своєму металевому задзеркаллі.

Це неможливо. Він і був зараз тією жінкою, його знову оселили в чужому тілі. Отже, все почнеться спочатку.

Грюкнули металеві двері, перед бранцем укотре постав знайомий лікар в оточенні асистентів. Юрій вкрився холодним потом від самої здогадки, що зараз буде.

Лікар розреготався, прочитавши його думки.

— Одразу скажу, ґвалтувати не будемо. А раптом тобі сподобається? Та й цю шльондру ми вже мали тут не один раз… Утім, тоді вона була мертвою. А зараз — знову жива. Нецікаво…

Жінка уперто мовчала, тож збоченець продовжив свою оповідь:

— Минулого разу ми вбили тебе, якщо пам’ятаєш. Цього разу зробимо те саме, тільки повільніше. Та й болю буде набагато більше, порівняно з тим, що ти відчував у тілі сімдесятирічного діда. Жінки краще відчувають біль. Терпіти його здатні набагато довше. Перевіримо? Якщо, звісно, тобі досі немає чого сказати нашим американським друзям. Бо вони, знаєш, нервуються…

Думками Юрія пропливли карпатські краєвиди, які в нього відібрали… постала перед очима Іванка… хлопці, пліч-о-пліч із якими він воював… нескорений вуйко Петро, з обличчя котрого навіть смерть не витерла любові до тих, наймиліших у світі, краєвидів. І хлопець сказав собі: він теж усього цього не зрадить, навіть якщо не судилося більше повернутися в Карпати.

Його мовчання, вочевидь, довело лисого до сказу. Він зробив знак асистентам. До оголених ніг жінки, прив’язаних до стільця, нахилився один із них. Запрацював дриль. Спочатку Юрієві почувся лише легенький вітерець чужою шкірою, та вже за мить гаряче свердло вгризлося в жіночу гомілку. А він навіть не зміг закричати. Усе тіло затряслось разом із інструментом. Зуби скажено зацокотіли. Почувся характерний звук, із яким свердло пробиває собі шлях крізь твердь…

Весь дриль та руки, що його тримали, враз вкрилися кривавими цяточками. Кров гарячими хвилями стікала по нозі, розповзалася підлогою. Коли свердло зайшло повністю, інструмент відпустили. Карпатські краєвиди втонули у крові.

Нарешті Юрій вивільнив крик. Його перехопили задоволені зойки убивць.

— Агов, суко! Це лише початок!

— Стривайте, — до знеможеного жіночого тіла підступив лікар. — Я певен, зараз ми почуємо те, заради чого прийшли. Будеш говорити, люба?

Та жінка лише відіслала його подалі. Тож лисий підняв до її обличчя інше знаряддя тортур — звичайну сокиру.

— Вважається, що це грубий інструмент, — знавісніло озвався. — Проте ним можна робити й тонку роботу. Головне, щоб лезо надійно трималося. Тоді його не несе в боки і можна рубати рівно.

Юрій важко дихав і мовчав.

— Що ж, перевіримо, чи лезо непохитне.

Знову жодного слова на згоду. Це вкрай вивело з рівноваги лікаря. Він широко розмахнувся, і важкий сталевий обух сокири впав на праву руку жінки, прив’язану до масивного підлокітника стільця.

Біль не одразу сягнув свідомості Юрія. Перше, що він відчув, — це сильна затерплість. І лише глянувши на видовище, осягнув втрату. І тоді прийшов жах болю. Тіло затряслося в чергових судомах.

Крізь пронизливий жіночий крик лікар заявив:

— Отже, порядок! Нормально тримається, не ходить туди-сюди. Зараз я надрубаю ступню. Ти ж нічого не маєш проти?

Заплющені очі, жіночі крики та пекельний біль не давали Юрієві зрозуміти, що з цим тілом робитимуть далі.

— Чуєш? Я хочу відрубати тобі ногу. Трохи нижче гомілки. Звуть «підйомом ступні». Та я не просто махну сокирою, а продемонструю тонку роботу. Саме так. Мої наміри вкрай серйозні. І неважливо, згоден ти вже працювати чи ні, я однаково це зроблю.

Здається, він втратив свідомість. Покалічене жіноче тіло зм’якло і провалилося в напівсон. Це марево одразу вирвало його з тенет болю, проте не звільнило від очікування нових знущань. Він провалювався в безпам’ятство, знаючи, що над тілом, у котре його загнали, тривають нелюдські досліди. Він знав, що його вбивають. Перед очима літали мальовані образи катів. Ось посміхається червоний медик, ось — горила із дрилем. На їх тлі замерехтів третій — веселий телепень із гаком у волохатій руці.

Крізь марення Юрій чув голоси, проте не розрізняв їх.

Утім, довго відпочивати од болю йому не дали. Вену вколола голка, і до серця побіг адреналін. Юрій знову побачив лікаря. Це був не сон. Але він не хотів прокидатися. Вслід за обличчям ката до тіла увійшов ненадовго забутий біль.

— Проси! — знову озвався гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль. У роті жінки пересохло. Сили остаточно покинули її тіло, тож вона не здатна була навіть підвести голову. Вона більше не могла кричати. А говорити їй Юрій заборонив.

— Он як? — похитав лисою головою лікар. — Тоді продовжимо. Я зараз же вжену лезо сокири в твою ступню.

Він не жартував. За мить почувся хрускіт трубчастих кісток. Ліву ступню звело від болю. Крик, здавалося, вийшов із самих легенів:

— У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а…

Зсудомлене жіноче тіло знову затряслося, не питаючи дозволу. Із горла вирвався липкий і гарячий згусток.

— Нічого не вийде… — ледь чутно просичала жінка. — Жоден біль не вирве з мене того, що ви, покидьки, віддали задарма!..

— Дайте її вже й мені! — до жінки наблизився третій, із гаком. — Знаєш, я спочатку думав вирвати твого поганого язика, та, бачу, це невдячна справа. Тому побавимося з кислотою.

Їдкий запах увірвався в ніздрі. Це до обличчя жінки піднесли хімічну сполуку. Вона зневажливо посміхнулася й гидливо відвернула голову од волохатої руки з контейнером. Отже, це кінець. Нарешті.

Юрій відчув, як кислота осліпила його й увірвалася до рота. Там вона пропалила язика і разом із піною та кров’ю полилася в горлянку. Поруч упало вухо, точніше, те, що від нього лишилося. Він несамовито затряс головою, краплі кислоти порозлітались довкола з кров’ю і пов’їдалися в стіни, підлогу. За кілька секунд біль зник. Було лиш чутно шалений стукіт серця і шипіння кислоти в мозку. Шипіння поволі розтяглося, віддалилося й відійшло у темряву. Потім постало знову і перетворилося на шурхотіння сухого піску. Сухого і теплого. Лиш легенький вітерець розвіював його на вершечку дюни. Однією з дрібнесеньких піщинок був Юрій.

Він віддався вітерцеві й полетів із ним у височінь.

Час смерті: 16:28

— Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо, — той самий голос поволі виводив його із марень. — Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати — і ми припинимо. Одразу. Та знай… — тут чолов’яга навіть приклав руку собі до грудей. — Я не дуже хочу, щоб ти це сказав.

Юрій розплющив очі. Довкола сіріли похмурі стіни в’язничної камери. Вони знову переселили його. І знову вбиватимуть. Це могло тривати до нескінченності. А він цього разу був у тілі шестирічної дитини. Таке знести вже було несила.

— Я згоден. Я на все згоден.

Лікар відступився. Притулився зморшкуватим чолом до сталевих ґрат. Замислився. Мабуть, він уже шкодував, що обрав дитяче тіло.

— Що ж, вітаю, — коли озирнувся, в очах, схованих за скельцями окулярів, хлопець помітив тріумф упереміш із розчаруванням. — Ти переміг! Заробив собі легку смерть.

Наступної миті старий вихопив з-за пояса чорний лискучий револьвер, Юрія засліпило раптовим спалахом, і він стрімголов полетів у м’яку волохату темряву.

Час смерті: 9:31

Прокинувся у білосніжному ліжку мальовничого заміського котеджу. Поворухнувся. Зірвався на ноги. М’язами розлилася приємна сила та узвичаєна міць — йому повернули власне тіло. Усе ще не в змозі повірити у таке щастя, Юрій пробігся кімнатою, підстрибнув, потім упав долілиць й узявся знавісніло віджиматися од підлоги. Нарахувавши звичних сто разів, відкинувся на спину і знесилено посміхнувся. Тепер він знову був собою.

Коли ж наважився прочинити широкі скляні двері й вибратися через мармурову терасу в розкішний доглянутий сад, дорогу йому заступила огрядна покоївка-латиноамериканка.

— Доброго ранку, пане! — ввічливо привіталася англійською. — Сніданок бажаєте в апартаменти чи на терасу?

Спочатку Юрій перелякався. Він жодного слова не зрозумів зі звертання покоївки, але привітний тон і лагідні очі вразили його до глибини душі. Він не звик до такого ставлення. Так і стояв, не в змозі поворухнутися чи відповісти.

Знизавши плечем, літня жінка пішла накривати на стіл.

Після сніданку біля величних воріт котеджу зупинився хижо вигнутий чорний «понтіак», із котрого елегантно вибралася вродлива темноволоса дівчина років двадцяти п’яти на вигляд. Легкою пружною ходою вона рушила до парадного входу.

— Мене звуть Саманта, — майже бездоганною українською повідомила Юрію, ступивши до нього на терасу. — Я ваш викладач англійської.

Однак він і тут не знайшовся з відповіддю. Просто мовчав і захоплено роздивлявся стрункі жіночі ноги, підкреслені бездоганним покроєм чорної вузької спідниці. Потому несміливо підняв погляд трохи вище і потонув у відверто-глибокому декольте учительки.

Саманта всміхнулася. Вочевидь, вона вже звикла, що чоловіків більше цікавить її тіло, аніж її мова. Часом це допомагало у вивченні артиклів.

Однак із Юрієм сталось інакше. Злягаючись із Самантою на прохолодних простирадлах заміських апартаментів, він геть забував чужі кострубаті й незрозумілі слова і просто насолоджувався дармовим жіночим тілом, тож так і не вивчив тієї англійської як слід. Саманта була його першою жінкою. Згодом до нього приставили й інших викладачів із решти дисциплін. Хоч як дивно, серед них теж виявилося кілька привабливих молодих дівчат. Обравши нагоду, Юрій переспав із кожною, однак жодна не цікавила його більше, ніж на одну ніч.

Але вони продовжували йому посміхатись. Власне, усі в цій країні скрізь і завше посміхалися, як заведені. Це збивало з пантелику. Він ніяк не міг зрозуміти: навіщо людина, котрій до нього байдуже, йому посміхається? Занадто багато посмішок, занадто мало правди. А там, звідки його привезли, усмішку — щиру, справжню, непідроблену — ще треба було заслужити. Вона коштувала дорого. Вона щось означала. Він так і не навчився тут посміхатися.

За рік йому дали можливість вступити на медичний факультет одного з престижних американських вузів. Навіть дозволили обрати спеціальність. Так Юрій вивчився на нейрохірурга, отримав громадянство і роботу в могутній медичній корпорації під дещо химерною назвою «ТІЛО™».

Став україноамериканцем і доктором Паскудою.

На той час йому виповнилося двадцять три. Він був старанним працівником і законослухняним громадянином. Але це виявився лише зовнішній, показний бік його нового життя. Бо справжній вишкіл він проходив не в університеті. Його і таких, як він, щотижня вивозили за місто, заводили в бункер, обладнаний під шпиталь, і замикали там. Їх тренували. Незліченну кількість разів змушували переганяти душі, стерилізувати тіла, утилізувати рештки чужих свідомостей. Сили Юрія множились і наростали. Згодом він міг робити це навіть із заплющеними очима. Однак застосувати свої вдосконалені можливості проти агентів корпорації не смів. Бачив, як інших за це вбивали. Саме там він вперше й зустрівся з афроамериканцем на ім’я Бен. І почув від нього те, що згодом так само мусив казати іншим:

— Не витрачай себе на ненависть. Ти звикнеш.

І він звикав. Лише одного разу дозволив собі зухвалу дикунську витівку — підстеріг і забив кулаками на смерть старого лікаря, що катував його в минулому житті. Утім, йому пробачили. Адже тепер він був згодним на все.

Ще кілька років минуло, наче уві сні. Юрій вичікував. Коли ж він зрозумів, що безперервне стеження й тотальний контроль із боку корпорації трохи вщухли й перекинулися на інших, узявся збирати інформацію про Якова.

Усі знайдені ниточки дивним чином тяглися й уривалися довкола аристократичного сімейства Ван Хеллів. А сталося от що. Завдяки своїм звитягам під час служби найманцем у Французькому іноземному легіоні, вродженій холоднокровності та силі, Яків припав до вподоби командуванню НАТО. Так він поволі пробився до командного складу Коаліційних Сил Правопорядку Східноєвропейського Регіону. Одного разу, перебуваючи в делегації представників командування, Яків утрапив на якийсь офіційний захід у Парижі, де познайомився з головою родини — відомим політиком Рудгером Ван Хеллом і… до нестями закохався в його дружину Олівію. Із того дня колишнього легіонера наче підмінили: він без вагань кинув перспективну кар’єру військового, перебрався до Сполучених Штатів і влаштувався шофером лімузина до вередливої родини аристократів, аби хоч іноді опинятися поряд із коханою жінкою. Невідомо, чи відповіла йому взаємністю чужа дружина, та, коли кілька років по тому з її маленькою донькою й кількома нащадками інших заможних родин стався страхітливий нещасний випадок у парку атракціонів (казали, що всі діти загинули), Яків на свій страх та ризик вибрався до своєї колишньої батьківщини і повернувся звідти з тілами п’ятьох дітей, в котрі сам же й пересадив свідомість загиблих малюків. Утім, то вже були людські домисли, адже ніхто не бачив на власні очі, як він усе те робив. І ніхто не знав, куди він насправді їздив.

На цій химерній драмі всі ниточки уривалися, бо після своєї останньої мандрівки Яків безслідно зник. Аристократичне сімейство Ван Хеллів жило собі далі власним життям, виховуючи порятовану доньку, а українець наче крізь землю провалився, і годі було його десь розшукати.

Юрій довго думав, куди ж міг подітися винахідливий співвітчизник. Убити його навряд чи кому вдалося, адже Яків був «заговореним». Та й кому знадобилася смерть наразі непримітного шофера лімузина? Може, покінчив життя самогубством, не дочекавшись «подяки» від пихатої зарозумілої Олівії?

Однієї безсонної ночі відповідь сама прийшла до Юрія.

Рудгер Ван Хелл! І як він одразу не здогадався? Яків оселився в тілі свого господаря. Цим він убив одразу двох зайців: вступив у володіння величезними статками Ван Хелла й заповз у ліжко до його дружини.

Цікаво, чи помітила Олівія «заміну»? Адже після нещасного випадку з єдиною донькою вона почала неквапом божеволіти, і в останні роки про неї згадували не інакше, як про постійну пацієнтку психіатричних клінік.

Утім, це вже Юрія не обходило. Він знав, що має робити далі.

Коли сивочолий політик Рудгер Ван Хелл повернувся додому після робочого дня, в кріслі перед палаючим каміном він побачив свою юну красуню-доньку. Вона дивилася на вогонь і замислено гладила по голові велетенського чорного вовка, що вільно розлігся біля її струнких ніг.

У Якова затряслися руки. В одну мить він все зрозумів. Мимоволі торкнувся пальцями задавненого шраму, що тягнувся йому від брови до вилиці, дивним чином проступивши на обличчі нового тіла, котре він украв у свого господаря…

— Доньку не чіпай, благаю, — тільки й зміг видобути із себе, не зводячи очей від непроханого гостя. — Вона ні в чому не винна…

— Про що ти, тату? — здивувалася дівчина, повернувши гарненьку чорняву голівку на голос батька. — Цей пес хороший. Він зовсім не кусається… Я хочу, щоб він жив із нами!

— Ештон, повільно підведися і йди до мене. Тільки не роби різких рухів…

Дівчина підвелася. Вовк навіть не здригнувся. Він дозволив їй без перешкод перетнути вітальню й опинитися біля батька, котрий одразу ж відправив її нагору.

— Чого ти хочеш, Юрію? — спитав у вовка, поволі обходячи його збоку.

Той озвався ледь чутним гарчанням, граційно звівся на мускулясті лапи, шерсть на загривку загрозливо наїжачилась, і за мить він уже летів у стрибку прямісінько до горлянки Якова. Однак замість людської плоті його роззявлена щелепа вп’ялася у таке саме вовче хутро, вирвавши з нього кривавий жмут.

Болю не існує. Є тільки страх, що буде боляче.

Яків теж перекинувся. Зчепившись, вони покотилися вітальнею, гарчали, рвали, гризли одне одного, часом відскакували в різні боки, аби з новою силою налетіти на супротивника. Повітря обважніло від густого запаху крові. Вітальня перетворилася на руїну. Однак жоден не спромігся перемогти — Яків був хитрим і досвідченим старим вовком, Юрій брав запалом, витривалістю та силою. Зрештою господар не витримав: відкотившись у куток, на ходу зробився чоловіком і підняв догори скривавлені руки.

— Спинімося! — скрикнув напівзабутою українською. — Ти не вб’єш мене, а я не хочу вбивати тебе!..

Молодий вовк зблиснув іклами й, ніби пританцьовуючи, узявся сторожко підкрадатися до людини. Ще мить — і він знову стрибне…

— Іванка! — ухопився Яків за свій єдиний порятунок. — Ми не вбили її. Забрали у неї тіло, але не вбили. Ти можеш побачитися з нею…

За мить перед ним стояв високий, вкритий шрамами й забризканий кров’ю юнак із чорними очима, котрі, як і раніше, ненавиділи.

— Де вона?

— Пообіцяй, що даси спокій мені та моїй родині!

— Не обіцяю, — відрізав Юрій. — Де вона?

Яків важко перевів подих, витер піт із переораного зморшками обличчя.

— Дай слово, що хоч сьогодні підеш.

— Сьогодні я піду, — пообіцяв непроханий гість. — Але, якщо збрешеш, повернуся. Не по тебе, по твою доньку. Дуже вона мені когось нагадує…

— Навіть думати про таке не смій!..

— Де Іванка? — різко обірвав його Юрій.

Господар дому важко зітхнув, набрав у легені повітря.

— Вона у твоїй клініці. Ти бачив сотні разів, але не дивився на неї. Подумай. Завтра ти одразу її впізнаєш…

Розвернувшись, Юрій попрямував до дверей. Він упізнав уже сьогодні. Узявшись за ковану дверну ручку, раптом зупинився.

— Навіщо ти це зробив? — спитав те, що мучило його від початку. — Чому зрадив своїх, утік за кордон і повернувся по дітей? Тебе примусили?..

Яків опустив очі, аби сховати недобрий вогонь, що спалахнув у ньому від самої лише згадки про Україну.

— Є речі, котрих ти ще не здатен зрозуміти. Та країна приречена! Ви ненавидите, перш за все, одне одного і ще довго будете ненавидіти! Вас неможливо очолити, дати вам єдину віру і єдину правду… Не народився ще той, хто об’єднає вас під одним прапором!..

Юрій невесело посміхнувся:

— Може, ти й був ним? Ніколи про це не думав? — за ним зачинилися двері.

Старий українець тяжко перевів подих. Він любив свою першу батьківщину понад усе, але одного дня… просто перестав у неї вірити. Відтоді почав поволі втрачати свої надприродні сили. Із його ран струменіла кров.

Яків більше не був «заговореним».

Того ж вечора Юрій повернувся до клініки. Заледве зупинивши машину, вискочив із неї і, не дочекавшись ліфта, побіг східцями нагору — до медичного блоку. Вихором промчав коридором, завернув за ріг і на ходу розчахнув двері палати, де мала бути вона. Завмер на порозі. У кріслі поруч із ліжком пацієнта, який відходив од трансплантації, сиділа стара нічна доглядальниця, котра працювала в клініці з найдавніших часів. Мала вибілене до сліпої сивини волосся, що рідкими пасмами опускалося їй до згорблених худих плечей, вузлуваті, покорчені артритом пальці, бліду пергаментну шкіру, густо тавровану ручаями зморшок, та підсліпуваті, завжди стомлені й сумні очі. Незамінна та непримітна, вона завжди віталася з Юрієм і проводжала його довгим поглядом, а він ніколи не озирався й навіть не щоразу відповідав на привітання. Зустрівши її в клініці, він не впізнав у ній Іванку. Ще й нагрубив їй першого дня знайомства, адже досвідчена доглядальниця, щойно його побачивши, з якогось дива впустила тацю з аналізами пацієнтів, і все те добро розтеклося підлогою просто йому попід ноги…

Вона все робила, наче вибачаючись. Так, наче взагалі не мала права на існування. Його ж це завжди нестерпно дратувало в людях. Іванка, без сумніву, відчувала його злість. Боялася його. Три роки вони прожили поряд, але не разом.

Наблизившись до старої жінки, він упав перед нею на коліна.

Вона заклякла. І Юрій не спромігся вимовити ні слова. Як він міг не відчути її душу? Адже згадував про неї мало не щодня!

— Ти розшукав мене… — зрештою почув він чийсь старечий голос.

Юрій звів голову, вперше наважився глянути в її очі.

— Увесь цей час ти була поряд. Я мав би здогадатися… Ти мала б зізнатися! Що змушувало тебе мовчати?..

— Вони сказали — вб’ють, якщо признаюсь… Уб’ють тебе.

— Я не боюся смерті, — невесело посміхнувся Юрій. — І це я мав би захищати й оберігати тебе, як обіцяв. А вийшло навпаки…

Вона гладила його волосся, а з очей просилися сльози.

— Ти жив власним життям. Усе правильно. Я навіть не знала, чи ти мене ще пам’ятаєш, чи важить тобі щось та дитяча обіцянка. Стільки часу минуло! Ти змінився. І я змінилася… Господи, мені вісімдесят років! От уже тринадцять живу в цьому тілі. Звикла… А тобі потрібна молода жінка. Мені ж досить просто іноді тебе бачити. Дивитися на тебе, як на сина. Знати, що ти живий і здоровий…

— Навіщо мені молода жінка, якщо вона — не ти? — Юрій різко зірвався на ноги. — Так не повинно бути! Тобі ж лише двадцять два!..

Іванка опустила погляд. Відвернулася. Поправила краєчок ковдри сплячому пацієнтові. Нарешті сльози зрушилися з її старечих очей, тікаючи донизу глибокими січеними канавами зморшок. Вона не знала, як то — коли двадцять два. Із тіла дев’ятирічної дівчинки одного дня її перекинули до зношених кісток хворої старої жінки. Зоставили жити, відібравши те, що, власне, й називається життям. І поволі вона звиклася з цим висхлим тілом, у котрому всі бажання вмерли незліченну кількість років тому разом зі справжньою власницею. Оселилася в її старенькому тісному помешканні на околиці міста, підібрала з вулиці двох безпритульних котів і довгими самотніми вечорами, коли не треба було ночувати в клініці, в’язала в мовчазному котячому товаристві нікому не потрібні светри й рукавиці. Онуків, що могли б її провідувати, стара не мала. Заледве пересувалася, мучилася від хронічних недуг, щиро дивувалася з запальної поведінки молодих, чекала смерті.

Іванка постаріла душею.

А Юрію нещодавно виповнилося двадцять шість. Кілька разів вона на власні очі бачила, як його погляд сходить хтивим запальним вогнем, торкаючись безсоромно напівоголених стегон та грудей спокусливих молодих дівчат, що відповідали чоловікам закличними посмішками. Одного разу навіть випадково заскочила його з такою: переплутала палату й увійшла, коли білява краля гоцала на ньому вершницею. Ухопившись за недоречні слова нікому не потрібних вибачень, стара нічна доглядальниця вислизнула з палати. Злякалася. Утім, жінці пощастило — вони її навіть не зауважили. Та й навряд чи того Юрія, котрий зараз обіймав престижну посаду лікаря в найдорожчій із клінік корпорації «ТІЛО™», неодмінно цікавило, що думає про нього дрібний персонал…

— Прости мені, — ледь чутно озвався він. — Я все виправлю, от побачиш.

Іванка здригнулася. Понад усе вона боялася, що Юрій зажадає викрасти й переселити її душу до юного гнучкого тіла однієї з тих дівчат, а вона не знатиме, що з ним робити. Якою належить бути в такому тілі? Що, як вона не зможе? Та й чи має вона право перебирати собі чуже життя? Адже то не просто тіло, то мрії, спогади, плани на майбутнє. Що, як та дівчина закохана? Має люблячих батьків? Дитину? Або ж просто щиро, відчайдушно, по-справжньому хоче жити? Жінка відчула, як довкола її зболених, поїдених хронічним ревматизмом кісток згорнулася непрохана паморозь жаху. Вона знала — як то, коли відбирають все.

— Благаю, не роби нічого, про що ми обоє потім пошкодуємо. Пообіцяй, що не вб’єш заради мене…

— Добре, — похапцем згодився Юрій. — Усе, як ти скажеш. Тільки дозволь ще трохи побути тут із тобою…

Вона дозволила. До ранку вони просиділи мовчки, ніби боялися потривожити пацієнта (який однаково не прокинувся б від глибокого сну) або ж розворушити напівзотліле кубло спогадів, котре мали собі замість минулого.

Із того дня Юрій не міг думати ні про що інше, окрім нового тіла для Іванки. І щоразу йому перед очима поставала донька Якова. Такою він уявляв собі Іванку, такою хотів би бачити свою майбутню дружину. Але зникнення спадкоємиці можновладця потягло б за собою безліч зайвих питань, тож Юрій не наважився аж так зухвало випробовувати долю… Зрештою, є інші молоді жінки. Він знайде іншу.

Що далі — не замислювався. Кохання тілесне й потяг душі ніколи йому в житті не єдналися, завше йшли нарізно. Усіх жінок, які йому діставалися, він навіть подумки не ставив поряд із Іванкою, жодна не витримала б порівнянь. Брав їх байдуже, цинічно і по-швидкому, ні на хвильку не замислюючись, що при цьому відчували вони. Сам того не сподіваючись, Юрій перейняв поведінку тих двох брутальних неголених чоловіків, що колись злягалися з сестрою Стефанією на його очах у гущавині карпатських лісів. Потай він зневажав усіх жінок, котрі дозволяли йому робити з собою те саме. Бо вони були живими, реальними, а Іванка ховалася серед снів і спогадів і від того робилася йому ще більш величною й неприступною.

Колись вона його обрала, він же пообіцяв захищати й оберігати її. Не впорався. Більше такого не буде. Якщо знадобиться, він збреше їй, введе в оману, однак цього разу не лишить напризволяще. Відчував усі її сумніви та страхи, але не вагався. Юрій був переконаний: варто Іванці побачити нове тіло, котре він для неї обере, — й вона миттю забуде все, що пережила, заради нового життя. Що на них чекає в тому житті, якщо упіймають, волів не думати. Знав, що вб’ють обох. Мусив ризикнути.

І в його голові визрів план. Йому потрібна була дівчина, яку ніхто не шукатиме. Звісно, знайти її належало не в Портленді. Місто він обрав навмання. Новий Орлеан, штат Луїзіана. Шукати вирішив серед тутешніх повій, що зухвало вешталися вулицею, мало не хапаючи зустрічних чоловіків за руки й причинні місця, відверто демонструючи всім і кожному свої сумнівні принади.

Кілька нічних метеликів одразу пристало до Юрія. Та жодна не припала йому до вподоби. Усі як одна були яскраво розмальовані, брудні, а вени на обох руках більшості дівчат виявилися густо поцяткованими слідами від голок. Вони кликали його «любчиком». Та, схоже, їм було байдуже, із ким.

Вирвавшись од повій, Юрій ганебно побіг. Здається, вони сміялися, щось кричали йому навздогін. Сховався за ріг, і його заледве не знудило. Він не хотів, аби Іванка жила в тілі, до якого торкалися сотні чужих чоловічих рук, сотні голок із отрутою. А ще боявся відторгнення. Другого шансу, він знав, не буде. Тому підсвідомо жадав чистого тіла, котре якомога більше пасуватиме до її непорочної душі.

Перевівши подих, рушив далі, приглядаючись тепер до всіх стрічних жінок на вулиці — байдуже, що то вже були не повії. Принаймні не такі, що віддавалися за гроші. Не вгледівши жодної, яка хоча б приблизно відповідала його потребам, Юрій хотів був вертатися до готелю. Аж раптом побачив перед собою пістряве шатро мандрівного цирку-шапіто. Знічев’я купив квиток і зайняв місце в передостанньому ряду. Він не знав, навіщо зробив це, адже циркові вистави ніколи особливо не приваблювали його. Без цікавості спостерігав за буфонадою клоунів, не захопили його й ризиковані трюки канатохідців та повітряних акробатів, і навіть дресирувальник із левами та загадковий ілюзіоніст із розпиляною надвоє жінкою, від котрих шаленів увесь зал, не викликали в нього жодних емоцій. Усе відбувалося наче у сповільненій зйомці, гротескно дубльованій натужною, спустошеною тишею в його голові.

Трохи прокинувся, коли на арену вивели коней. Номер, що постав перед завороженими глядачами, звався Па-Де-Труа — ефектне видовище, під час якого акробатичні підтримки, сальто та піраміди виконуються одразу трьома артистами на трьох скакунах, що синхронно рухаються поряд манежним колом. І справді — на яскраво освітленій арені з’явилися троє породистих коней, вкриті барвистими панно. На спині кожного височів елегантний жокей. Двоє хлопців і одна дівчина. Саме вона й прикувала до себе увагу Юрія. Тоненька гнучка вершниця з королівською поставою та сліпуче-білосніжною усмішкою. Усе інше наче відійшло в туман. Він придивився до неї уважніше. На вигляд років вісімнадцять, не більше. Довге темно-русяве волосся зібране у високий хвіст. Граційні, впевнені, до дрібниць вивірені рухи…

Вона неймовірна.

Наступного дня він побачив її в місті. На дівчині була барвиста літня сукня, смарагдовий шалик, хвилясте темно-русяве волосся вільно струменіло по плечах, на юному обличчі — ні сліду косметики. Такою вона сподобалася йому ще більше.

«Те, що треба», — подумав Юрій і пішов за нею.

Наздогнав її вже біля самого входу до цирку. Вигадав якусь дурницю. Познайомився. Дівчину звали Лілі, їй нещодавно виповнилося двадцять два. Так само, як його Іванці. Це ще більше розпалило Юрія. За тиждень він переконав її, що кохає, і вмовив утекти з ним до Лас-Вегасу. Того ж вечора вони одружилися (Вегас досі був столицею божевільних казино й таких самих весіль), і він повіз її до готелю, що складався з відокремлених, розкиданих узбережжям затишних бунгало, наче зумисне схованих подалі від людських очей.

Перша шлюбна ніч принесла Юрію неймовірний сюрприз. Усупереч його очікуванням (він-бо вважав цирк кублом розпусти), Лілі виявилася незайманою. І вона по-справжньому закохалася в нього. Це його просто вбило — він уже шкодував, що не обрав тоді котрусь із вуличних шльондр, принаймні з ними зараз не було б таких дошкульних докорів сумління. Із Лілі він почувався злодієм, ґвалтівником, котрий нахабно бере те, що йому за визначенням не могло належати. Вона ж віддавалася йому пристрасно і щиро, бо, схоже, справді почувалася з ним щасливою. Прикидатися ставало дедалі важче. А ще нестерпніше було рахувати дні до запланованої години — часу, коли Іванка отримає тіло та ім’я Лілі й зробиться йому законною дружиною, а нічна доглядальниця тихо помре від глибокої старості та хронічних недуг

Нарешті настав день «Х». Юрій якомога довше відтягував таку довгоочікувану раніше мить, до останнього висиджувався в готельному барі, але до спиртного не торкнувся — сьогодні йому не можна було напиватися. Коли ж напівсонний бармен-растаман недвозначно натякнув дивному відвідувачеві, що вони зачиняються, той рвучко підвівся, глянув на непочату склянку віскі з підталим льодом, загублено роззирнувся навкруги. Окрім нього і цього бармена, в залі не було нікого. Виклавши на шинквас кілька сотень, Юрій неохоче почвалав до готелю.

Схвильована дружина відчинила йому двері. Вочевидь, чекала на нього, не вкладалася спати. Однак хвилювання в її очах швидко змінилося іншим почуттям, щойно вона упіймала його погляд. В одну мить Лілі зрозуміла, що він збирається її вбити. Відступила на крок. Те почуття, що промайнуло її сіро-блакитними очима, не було страхом. Швидше жалість, навіть співчуття — що завгодно, тільки не страх.

— Усе, що ти зробиш зі мною, вони потім зроблять із тобою.

Але Юрій не мав вибору. Він відвів з-за спини ліву руку, в котрій стискав шприц із «техаським коктейлем», і зробив крок уперед.

Потому на руках виніс її з бунгало і поклав до багажника своєї машини, взятої напрокат. Розігнувся. Завмер. Ця картина закарбувалася в його пам’яті на все життя. Лілі була першою жінкою, котра опинилася в його багажнику. Після неї виявилося напрочуд легко уявляти там інших.

Він усе зробив тієї ночі за планом, однак нічого не вийшло.

Іванка не схотіла.

— Вона ще зовсім дитина! — жахнулася, щойно він прочинив перед нею багажник своєї машини. — Як ти міг? Ти ж обіцяв не робити такого!..

— Я збрехав, — врешті зізнався Юрій. — Адже колись я обіцяв захищати й оберігати тебе. Тож сьогодні мені довелось обирати з двох моїх обіцянок. Чи ти думала, я спокійно житиму собі далі й нічого не робитиму?..

Стара нічна доглядальниця глянула на нього, як на прокаженого.

— Коли вони переселяли мене до тіла цієї жінки, вона благала їх не вбивати її. Здавалося б, вона прожила довге життя до глибокої старості, та однаково благала не вбивати… Ти щойно зробив те саме. Ти вбив. Я так не можу.

І вона без вагань рушила назад до службового входу клініки, біля якого вони зустрілися. Юрій кинувся навздогін, схопив її за руки.

— А в корпорації я, по-твоєму, чим займався всі роки?!

— Гадаєш, це те, чим варто вихвалятися? — Іванка відштовхнула його від себе. — Ти вже не здатен відрізнити добро від зла! Ти й далі вбиватимеш, Юрію, незалежно від потреби!.. Ти… монстр.

Його очима майнуло недобре полум’я.

— Таким уже вродився! — нагадав він. — І ти від початку знала, хто я… Чи не тому ти мене обрала?

В Іванки не знайшлося слів — лише сполоханий погляд, лише оголений біль. Так вони й стояли і з жахом дивилися одне на одного: Юрій — бо зрештою сказав їй правду, Іванка — бо її почула.

— Я й гадки не мала, як далеко ти здатний зайти, — тихо мовила вона.

За мить він знову впав перед нею на коліна.

— Благаю, дай нам шанс! Вона — це ти. Заради тебе я одружився з нею.

— Ти не одружився. Ти просто вкрав. Прощавай, Юрію.

Так Іванка знову щезла з його життя. Цього разу з власної волі. І Юрій нарешті зрозумів, хто він насправді. Убивця. Покидьок. Монстр. Котрому справді подобалося забирати чужі життя. Як вона те побачила? Він ніколи собі не зізнався б у цьому, завжди списував усі вбивства на те, що його до них примушували — корпорація, природа, обставини. А де ж у цьому всьому зостався він — той, хто убивати не хотів, тринадцятирічний хлопчик, якого колись знудило від самого лише вигляду вогнепальної зброї?..

Лілі лежала в багажнику. Підвівшись із колін, Юрій повернувся в машину і майже до самого ранку нерухомо просидів за кермом. Усе чекав, може, Іванка передумає й повернеться. Хоч добре знав, цього ніколи не буде. Навіть задля власного порятунку вона не припускала думки про вбивство, він же убивав, як дихав, не вагаючись. Вона була створена для миру, він — для війни. І вона ніколи не кохатиме його таким. Не потрібний їй монстр.

Щойно на сході почала танути примарна передсвітанкова імла, завів двигун. Приїхавши до безлюдного надбережжя, викинув у холодні розбурхані води ріки Вілламет закляклий труп своєї дружини.

Потому Юрію лишалася помста. Він розшукав Якова в горах на кордоні з Канадою. Олівії знову стало зле, дивна недуга поволі висотувала з неї силу та вроду, а психіатри не знали, чим зарадити, тож старий вовкулака мусив возити її по шаманах і цілителях. Пересадити душу коханої жінки до іншого тіла він не міг, бо хворою була саме душа.

Того спекотного дня вони поверталися від висушеного сонцем та літами індіанського жерця з племені шошонів, що печерником жив неподалік скелястого каньйону Аппалачів, і Олівія вперше за довгий час усміхалася. Здається, помогло. На відміну од Іванки, вона не гордувала нічим, що робив для неї коханий чоловік. Відтепер усе у них мало скластися якнайліпше.

І це довело Юрія до несамовитого шаленства. Він їхав своєю смугою, невпинно наближаючись до автівки Якова. Ще мить — і вони розминуться, пролетять кожен у свій бік, навіть не завваживши одне одного. І Яків далі насолоджуватиметься життям. Прокидатиметься поряд із щасливою жінкою. Кохатиме. А в Юрія того вже ніколи не буде. Бо одного дня Яків приїхав до карпатського сиротинцю і все відібрав у нього. Досить. Не скидаючи швидкості, він різко розвернув кермо, машину занесло, жбурнуло назустріч Якову, розширені від жаху очі навпроти, вибух, вогонь.

Отямився в лазареті військового шпиталю на кордоні з Канадою.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали?

Україна.

Однак не було в цілому світі країни, де можна було б сховатися від корпорації «ТІЛО™». Через кілька днів, випередивши представників офіційної влади, по Юрія приїхали агенти корпорації і завантажили його напівживе тіло до фірмового фургона. Замість нього у шпиталі лишили якогось бідолаху, котрого згодом звинуватили у вбивстві Ван Хеллів. Про Лілі не було сказано жодного слова.

Але це не означало, що Юрію дадуть повернутися до звичного життя. Дезертирів тут жорстоко карали. Тож два наступних роки він провів у каторжній в’язниці штату Орегон, у спеціалізованому відсіку, обладнаному для «потреб» корпорації, де йому дуже дохідливо пояснили, що означає зрадити «ТІЛО™». Інші зазвичай проходили цю процедуру за кілька місяців, а то й тижнів, однак Юрій виявився впертим — тепер йому нічого було втрачати.

Саме тому на нього витратили довгі роки. Та за цей час не почули від бранця нічого, крім «ні», «не знаю» і «мені байдуже».

Здався, коли йому привели Іванку. Вони й до неї дісталися. Корпорація скрізь мала власних агентів, і для них було лише питанням часу з’ясувати причину зради того чи іншого працівника. Ні про що його не питаючи й нічого не пояснюючи, вони просто заселили її до тіла п’ятнадцятирічної дівчини, і двоє дужих велетнів-санітарів кілька годин поспіль ґвалтували її на очах у Юрія. Разом і поодинці. По-всякому. Коли вона непритомніла, на неї виливали цебро крижаної води. Вона мала бути при тямі. Щойно стомлювалися одні чоловіки, на їхнє місце заступали інші.

Іванка вже навіть не кричала.

Юрій рвався з ланцюга, котрим був прикутий до цегляної стіни, гарчав, як звір, сходив криками й піною, заклинав їх спинитися, обіцяв щось, погрожував і знову обіцяв. Він один знав, як Іванка боялася цього з самого дитинства, як шукала когось, хто міг би захистити, вберегти її від такого. Тож знавісніло рвався уперед, падав, не відчуваючи болю, і зривався знову. Грубий металевий ланцюг тріснув у кількох місцях, але тваринної сили Юрія таки не вистачило, аби розірвати його…

Того дня він посивів.

І хоч виконавці вже знали, що тепер задля корпорації він ладен на все — хоч зірку з неба дістати, — спинилися лише тоді, як побачили, що Іванка не дихає. Вони виволокли скривавлене тіло з кімнати й спішно переселили її до іншого.

Відтепер Іванка зробилася власністю корпорації. Заставою в моторошній угоді купівлі-продажу вірності Юрія. Точніше, заставою зробилася її душа, адже власного тіла в неї не було — як і раніше, свідомість дівчини завантажували до чужих, випатраних часом і недугами тіл. І не передбачалося тому кінця-краю, бо це виявився єдиний засіб тримати Юрія в покорі. Доки вона в них була, доти й він був. Щойно він схибить, її свідомість буде утилізовано.

Юрія випустили з в’язниці. Стояв байдужий сонячно-осінній день. Йому саме виповнилося двадцять вісім. Однак замість сильного молодого чоловіка за кам’яні мури поволі вийшов згорблений жалюгідний старець, у котрого сльозилися очі і тремтіли руки. Він весь час зупинявся й озирався назад, аж доки з раритетного «кадилака» неподалік не вибралися двоє в темних костюмах і окулярах й не сказали йому сідати в машину.

Так він повернувся до клініки і знову почав працювати. Фізичний біль швидко минувся, Юрій знову став схожим на себе, про пережите нагадувала хіба передчасна сивина та зяюча болісна порожнеча, котра пекельним вогнем виїдала його зсередини. Він навіть не шукав ґвалтівників Іванки для розправи — себе винуватив. І та провина опустила його на саме дно життя. Весь вільний час він пиячив і тинявся містом, перепробував на собі все заборонене зілля, котре пропонували загубленим душам підпільні наркоторговці. Часом прокидався у незнайомих місцях, найчастіше неподалік смітників посеред найбрудніших районів міста, уявлення не маючи, де вчора був і яким чином сюди потрапив. Зривався на ноги і тікав геть. Коли ж алкогольно-наркотичні загули почали суттєво впливати на основну роботу, керівництво клініки відправило його на примусову реабілітацію.

Там не вилікували, просто «пересадили» на цигарки з оптимально підібраною зумисне для його організму сумішшю опіатів і, про всяк випадок, позбавили ліцензії нейрохірурга. Згодом Юрієві навіть дозволили короткі побачення з Іванкою раз на тиждень (зазвичай по вівторках). Але розмовляти їм слід було виключно англійською, суворо в присутності охоронця. Вона спочатку не хотіла ні дивитися на нього, ні показуватися сама в тих брудних, напіврозкладених, покорчених невиліковними хворобами тілах, однак Юрій однаково приходив, попри її небажання. Перші кілька зустрічей вони просто сиділи одне навпроти одного і мовчали. Потому Іванка спитала, чи навідувався він до її котів. Чи годував їх. Він сказав, що навідувався, годував, коти задоволені і щасливі. Хоч насправді вони порозбігалися, щойно його побачили, і більше Юрій не зміг їх розшукати…

Здається, вона повірила. Але жодного разу не сказала йому, що кохає. Утім, його то не зупиняло — не бачити її для нього було все одно, що померти. Він уже й сам не знав, як звалося те почуття, що гнало до неї. Було то ніжне невимовлене кохання, народжене багато років тому в холодних стінах карпатського сиротинцю, чи люта одержимість, загартована кривавими поневіряннями в світах?

Так само не відав, що коїться на серці в Іванки. Зазвичай вона одразу впізнавала його, та часом нелюдські досліди корпорації над її психікою давалися взнаки — і вона поводилась як чужинка, не могла пригадати, хто він такий, дарма що Юрій завжди приходив до неї однаковим. Змінювалась Іванка — кожне її нове тіло було страхітливішим од попереднього. Вона жодного разу не згадала про зґвалтування, нікого не винуватила, не виправдовувала, не слухала й не давала жодних обіцянок, бо жила, здавалося, в якомусь власному відокремленому мертвому світі, куди Юрієві було зась… Лише одного разу зізналася, що мріє повернутися у своє справжнє тіло.

А він ненавидів життя без неї. Хоч іншого й не знав. Тільки тими химерно-в’язничними зустрічами він і жив упродовж наступних п’яти років. Час від часу, щоправда, згадував про доньку Якова, котра дивовижно скидалася на Іванку, але наблизитися до неї не смів. Дівчина, звісно, подорослішала і, мабуть, навчилася відрізняти вовків од собак. Питав себе, як пережила вона смерть батьків. Іноді спостерігав за нею, тримаючись віддалік. Згодом почув, що дівчина виходить заміж. Не стримався, прийшов на неї подивитися. На власному весіллі вона видалася йому щасливою. А за кілька років приїхала до нього в клініку, щоб померти.

Роздiл VI Свiтлий бiк темряви

Струснувши головою, Юрій виринув із омани спогадів. Пів на третю ночі. Він заснув просто за столом свого робочого кабінету. А Ештон, звісно, не спить. Він не раз питав себе: це ж які лихі сни мучили молоду жінку, що вона так боялася заснути? І жодного разу не знаходив відповідей. Від снодійного вона відмовлялася. Від розмов із лікарем останніми днями теж. Тільки іноді заходила в капличку, що ховалася в гущавині саду неподалік лівого крила клініки, і довго не виходила звідти. Утім, камери спостереження були скрізь, тож Юрій знав — вона не молилася. За весь час не прочитала жодної молитви, не прихилила колін перед іконами, не запалила свічку, не наблизилася до сповідальні. Просто стояла і мовчала. Ніби вичікувала. У неї не було слів для Бога. І Бога не було для неї.

Решту часу проводила за роялем, за розмовами з пацієнтами клініки або ж просто усамітнювалася в саду і малювала. Обравши мить, Юрій підгледів за її роботою. То виявилися звичайні, хоча й доволі професійні ескізи садово-паркового дизайну, нічого демонічного. Навряд чи таке могло призвести до хронічного безсоння.

Та зненацька він зрозумів, що ревнує. До ескізів, рояля чи своїх пацієнтів — достеменно не знав. Ештон належала кому завгодно, тільки не йому.

А якось, придивившись до Лукаса, зрозумів, що не його одного мучать дивні, незвідані раніше почуття. Спотворений опіками індіанець теж марив іншим життям. Здається, він уже зрозумів, хто така Анжеліка Феллон, тож більше не почувався переможцем й не жадав для себе «молодого, сповненого сил та здоров’я і надзвичайно вродливого чоловічого тіла», натомість дедалі частіше зупиняв замислений погляд на Ештон, а відтак чомусь простував очима до Юрія.

Хлопцю видавалося, їх поєднують невидимі, але напрочуд міцні й нерозривні пута, котрі рано чи пізно приведуть лікаря й донорку в обійми одне одного, як нитка Аріадни. Байдуже, хочуть обоє того чи ні…

Понад усе він мріяв бодай на мить стати Юрієм.

— Навіть не думай, — грубо відрубав той, осягнувши таємні сподівання індіанця. — Це тіло, на хрін, не продається.

Переміну в настроях нареченого відчула й Анжеліка Феллон (коли треба було, вона вміла відчувати на відстані) і дедалі частіше почала навідуватися до клініки, іноді навіть без супроводу знімальної групи. З’ясувалося, Анжеліка ще й письменниця — місяць тому вона видала книжку і тепер активно займалася її просуванням.

Щойно випурхнувши з кремового лімузина, прискіпливо дібраного під колір нігтів, осяйна теледіва тут же влаштувала серед пацієнтів клініки автограф-сесію своєї книжки. А помітивши віддалік самотню Ештон Ван Хелл, ніби на мить розгубилася. Шосте чуття й цього разу не підвело її — гіпотетична невірність Лукаса починалася десь тут. Проте швидко опанувала себе, випросталася і рушила до дівчини.

— Я Анжеліка Феллон, — із гонором повідомила письменниця. — А вам що, не потрібен мій автограф?

— Ну… в мене немає вашої книжки… — здивовано відповіла Ештон, на мить відволікшись од своїх ескізів.

— Це не проблема! — Анжеліка вихопила в асистентки один примірник. — Як ваше ім’я? Я підпишу її для вас!

«Бути Анжелікою Феллон» — прочитав Юрій на яскравій глянцевій обкладинці й непомітно посміхнувся. Як і личить вродливій жінці, визнаній телезірці, Анжеліка написала автобіографічну сповідь, де щедро ділилася з читачами секретами своєї краси, що полягали, в першу чергу, у ранжуванні модних брендів, мистецтві добирання аксесуарів, подруг, взуття, поетапному виконанні зачісок із її чудового волосся та послідовності рухів у творенні неймовірного макіяжу очей. Окремий розділ було присвячено кар’єрним пріоритетам і, звісно, стратегічним засадам у спілкуванні з чоловіками. Юрій саме пробігав очима прийоми зваблення, що обіцяли «приручити будь-якого самця», коли поряд нечутно виросла тендітна постать авторки. Він поспіхом згорнув книжку.

Анжеліка по-хазяйськи зміряла його зухвалим оцінюючим поглядом.

— Подобаюсь? — крізь зуби процідив Юрій.

Мабуть, із його вуст це прозвучало, як погроза.

Вона зневажливо фиркнула й відвернулася. Навіть книжку не підписала.

Однак справжня вистава почалася, коли Анжеліка натрапила на Ванессу Маріані. З’ясувалося, вони знайомі. Але жодна не зраділа незапланованій зустрічі.

— От чорт! — лайнулася першою Анжеліка. — Могли й попередити, що до всього тут іще й відкрили притулок для старих і немічних!

Ванесса не лишилася в боргу.

— Це я стара?! А тобі скільки років, забула? Ми ж разом починали! Років двадцять тому ти вкрала в мене роль Медеї, пам’ятаєш?

Обличчя Анжеліки взялося негарними червоними плямами. Утім, вона уявила, що її знімають, і сліпуче посміхнулася, ніби в телекамеру.

— Не знаю, про що ти кажеш. Усі ж бачать — на вигляд мені аби двадцять п’ять виповнилося…

Ванесса мало не задихнулася від обурення.

— Ти не вмієш рахувати, Анжеліко? Тобі шістдесят два. Нове тіло? Нове життя? Ще й нова кар’єра, чорт забирай! Бо ти не завжди працювала на телебаченні. Раніше… нагадай, ким ти була до того, як ми познайомились?

Перед очима Анжеліки промайнули декорації павільйону, де знімалися порнофільми. Оголені тіла, штучні стогони, знервований режисер-аматор…

— То й що? Так, нове тіло, нова кар’єра і нове життя. Я зробила це, а ти тільки-но збираєшся… Я завжди буду першою, Ванессо. Завжди.

Ванесса завмерла. Анжеліка перемогла. Пихато задерши голову, переможниця рушила далі роздавати автографи. Дорогою налетіла на пуерторіканця.

— Привіт, красунчику! Як тебе звуть?

— Алехандро…

— Чи не той випадково… — вона озирнулася на Ванессу. — Матінко Божа… Це ж скільки ти йому заплатила?

Ото й було слабке місце Ванесси. Якщо раніше вона тільки й чекала нагоди продемонструвати оточенню свій шлюб, то зараз воліла залишити його при собі. Крім того, наближався день трансплантації, а з ним і домовлене розлучення.

Ванесса не зауважила, та в неї на очах виступили сльози.

Анжеліка тільки цього й чекала. Вона треновано розсміялася на публіку і сказала так, щоб усі неодмінно почули:

— Як жалюгідно! Не доведи Господи до такого скотитися!..

Запала ядуча тиша. Ванесса й слова не могла сказати на свій захист, Алехандро взагалі не зрозумів, що відбувається, а Лукас просто опустив очі — в словах Анжеліки він відчув приниження й на свою адресу.

Тоді Ештон повільно підвелася, взяла до рук щойно подаровану книжку і рушила до авторки. Зупинившись навпроти, глянула в її крижані, недобре примружені очі. Різким рухом повернула книжку назад.

— Гадаю, нікому тут не хочеться «бути Анжелікою Феллон».

Розкішна телезірка зблідла, дивним чином втративши весь свій осяйний лоск, що подобою облущеної фарби сповз із її зарозумілого обличчя. Спробувала посміхнутися, роззирнулася довкола, ніби в пошуках підтримки. Однак в очах мовчазних присутніх вона прочитала те саме: ніхто не хотів бути Анжелікою Феллон.

Розвернувшись, гостя попрямувала до воріт. Тієї миті вона зненавиділа Ештон Ванн Хелл — раз і назавжди. І ненависть Анжеліки Феллон не виявлялася в поглядах та словах, як зазвичай у жінок буває. Свої почуття Анжеліка вкладала у детально сплановані, вивірені, рішучі дії.

Того ж таки дня надвечір Юрій отримав від неї заявку на тіло Ештон.

До аукціону лишалося два з половиною тижні. Заявки продовжували надходити. Як правило, більшості потенційних замовників було достатньо побачити дані Ештон у глянцевому каталозі донорського фонду, але часом траплялися й такі, що цим не вдовольнялися (або ж не вірили, що клініка справді пропонує їм настільки досконале тіло), зривалися з місця і приїздили до Портленда на особисті оглядини. У такі дні дівчину забирали в медичний блок й заводили до спеціально обладнаного приміщення в кінці коридору. Іноді «співбесіди» могли тривати годинами.

Юрій зумисне ніколи не був присутнім на цих сеансах, хоч іноді переглядав у реальному часі відеозаписи камер спостереження, аби… переконатися, що заїжджі не дозволяють собі нічого зайвого.

Наступного дня чергових «оглядин» на правах замовниці зажадала Анжеліка Феллон. Щойно донорка постала перед її очима, примхлива телезірка зухвало пройшлася по ній доскіпливо-масним поглядом. Ештон навіть не глянула на неї. Посміхнувшись, Анжеліка відставила келих із шампанським, звелася з канапи і без поспіху наблизилася до незворушної дівчини.

— Клініка править астрономічну суму за своє найкраще тіло, — простягла руку, повільно відгорнула пасмо чорного волосся, що закривало її плечі. — Там стільки нулів! — ніжно провела кінчиками пальців по її шиї. — А це ж тільки стартова ціна… Що ж, перевіримо, чи ти варта таких грошей?

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Ештон. Схоже, її анітрохи не хвилювало подібне приниження.

— Годиться? — зневажливо поцікавилась вона, коли пальці Анжеліки торкнулися її грудей.

— Я ще не закінчила, — замовниця нахилилася до обличчя Ештон. Присутній персонал затамував подих; здавалося, ще мить — і вона поцілує дівчину. Але такого шоу епатажна зірка їм не подарувала. Розвернувшись на тонких металевих підборах, вона велично попливла назад до канапи.

— Хай вона роздягнеться! — скомандувала персоналу. — Хтозна, може, під одягом це тіло не таке прекрасне, як переконують довірливого покупця?..

Кілька медсестер розгублено перезирнулися поміж собою — досі ніхто з пацієнтів не сумнівався в порядності їхньої клініки.

Ештон завмерла. Попри все, такого вона, здається, не очікувала. Утім, Анжеліка не збиралася поступатися.

— Скажіть їй, нехай роздягається, — звернулася до старшої медичної сестри, не зводячи з донорки вимогливого погляду. — Негайно.

— Ештон, зніміть, будь ласка, сукню, — врешті попросила та.

Мить повагавшись, дівчина скинула з себе темно-блакитне шовкове вбрання, котре їй підібрали зумисне, аби підкреслити незвичайний колір очей.

Юрій, що спостерігав за цією зустріччю зі свого кабінету, чесно відвів очі. Але обурений вигук Анжеліки змусив його повернутися поглядом до нанокристалічного дисплея, на котрому транслювались оглядини.

— Я так і знала! Шрам над коліном! Насправді це тіло не коштує тих шалених грошей, які ви хочете за нього здерти! Спускайте ціну!..

Сфокусувавшись на правому коліні Ештон, за мить лікар збільшив зображення в кілька десятків разів і тепер вражено роздивлявся знайомий шрам у вигляді неправильного трикутника. Це і є вкрадене тіло Іванки.

Юрієві перехопило подих. Звісно, він здогадувався, що Яків пересадив у нього свідомість своєї доньки, все на те вказувало, але одна справа — здогадуватися, знати, не сумніватися, а зовсім інша — побачити на власні очі…

Наступної миті на його плече лягла витончена прохолодна жіноча рука.

— Те, що треба? — слідом за доторком озвався скрадливий дівочий голос.

«Те, що треба», — подумав Юрій і пішов за нею.

Він рвучко озирнувся. Просто перед ним стояла вродлива дівчина в барвистій літній сукні, смарагдовому шалику, хвилясте темно-русяве волосся вільно струменіло по плечах, на юному обличчі — ні сліду косметики. Стояла й усміхалася.

Юрій тяжко перевів подих.

— Лілі, будь ласка, йди…

Він знав, що бачить примару. Знав, що варто заговорити — і дивовиддя щезне. То й була йому найгірша кара за її вбивство. Дружина являлася йому нечасто, але, коли приходила, завше цікавилася, чи все в його житті склалося так, як він собі запланував. І після цього нічого не складалося.

Із туману його вивів роздратований голос Анжеліки Феллон:

— Ні, так не піде, ви ж розумієте. Я хочу, щоб це тіло побачила Рада директорів мого телеканалу! І якщо їм усе сподобається…

Зірвавшись із місця, Юрій вилетів зі свого кабінету. Щодуху побіг до оглядової, на ходу зриваючи з себе білий медичний халат. Опинившись у приміщенні, жбурнув його Ештон, щоб вона прикрилася, й брутальним англійським матом вкупі зі стусанами виставив за двері увесь персонал включно із замовницею. Замкнув двері. Потому підступив до здивованої донорки.

— Ніколи й нікому не дозволяй так з собою поводитись!

Вона зникла за ширмою, почала вдягатися.

— Не смій мені вказувати! Наче я мала вибір!..

Юрій скипів:

— Ти мала його від початку! — нагадав їй навздогін. — Тобі направду все це подобається чи мені так тільки здалося?..

Заледве накинувши на себе легку блакитну сукню, Ештон вилетіла з-за ширми й вліпила йому добрячого ляпаса.

— Та хто ти в біса такий, щоб мені про це казати?!

Розлютившись, Юрій підступив до неї.

— Хто я такий? Ти справді хочеш дізнатися?

Ештон враз відчула, як випарувалася вся до решти злість. Зостався тільки застиглий, не знаний раніше жах. Перед нею стояв не лікар. Озирнулась на замкнені двері, зробила кілька кроків назад, вперлася спиною в холодну стіну.

Його наміри більше не видавалися для неї таємницею.

— Я заміжня, — схопилася вона за свій найостанніший аргумент.

— Зате я вільний, — промовив він і тільки після сказаного зрозумів, що це правда. Втративши голову, схопив її за плечі, притягнув до себе, обпалив звабливі напіврозкриті вуста жагучим поцілунком і відчув сліпий тваринний потяг, перемішаний у самому низу живота з диким, по-звірячому первісним бажанням.

Тут і зараз. Негайно. Ештон не сміла ворухнутися, дивилася на нього загіпнотизованим поглядом, у розширених зіницях читався зараз лише розпорошений синьо-волошковий страх. Однак тепер їй вартувало боятися не його, а себе — від того цілунку раптом відчула такий самий потяг, він відгукнувся їй у серці, звідти кров’ю розійшовся венами та артеріями, і марно було йому опиратися.

Юрій ковзнув рукою їй під сукню. Його пальці торкнулися знайомого, безмежно любого серцю шраму над коліном і зухвало поповзли вище. Білизни під сукнею не виявилося. Його наче прострелило блискавкою. Він більше не думав (жінки, котрі не вдягають спідньої білизни, самі винні) — просто зірвав із неї одним рухом легку шовкову тканину і жбурнув убік.

Ештон ледь чутно зойкнула. На мить він завмер.

«Вона кричатиме, — промайнуло в голові у Юрія. — На крики збіжиться увесь персонал клініки. І довбаному збоченцеві кінець».

Але, на диво, чужа дружина не зронила більше ні скрику. Вочевидь, вона мала власні причини не здіймати галасу в його клініці. Проте лікареві зараз було на них начхати. Зваливши її на підлогу поряд із канапою, він розстебнув штани, вивільнив свого прутня й увійшов у неї — різко, непрохано, без попередження. Накривши її тіло своїм, почав стрімко, грубо, несамовито рухатися в ній. Знав, що робить їй боляче, а зупинитися не міг. Ще ніколи жодної жінки йому так не хотілося. Жодну він не брав силою. Самі віддавалися. Та з нею не було вибору. Або так, або ніяк. Він зробить це, а далі — хоч кінець світу.

І раптом Ештон піддалася йому назустріч. Обхопила його тіло довгими стрункими ногами, впустила його глибше, з її грудей вирвався стриманий приглушений стогін. Юрій спершу здивувався. Потому відпустив її руки. Уповільнився. Тепер можна було просто кохатися. Він узявся вкривати її обличчя, шию, плечі, груди поцілунками, намагаючись якомога довше розтягти задоволення, котре невблаганно наближалося до завершення. Ештон заплющила очі. Наступної миті обоє відчули неймовірний спалах, що тривав якийсь уламок секунди, і — дивовижне звершення, приголомшливе полегшення, запаморочливу ейфорію.

Із того дня він просто втратив голову. Щовечора вдавав, що їде додому, насправді лишав свою машину в непримітному місці віддалік клініки й повертався. Наче злодій, перебирався через паркан (вимкнувши сигналізацію на свій страх та ризик), дурив камери зовнішнього спостереження, крався, як звір, напівосвітленими алеями й через вікно залазив до апартаментів Ештон. Вона вже чекала на нього. І час переставав для них існувати. А на ранок Юрій тікав із клініки, пішки діставався до своєї машини й за кілька годин чинно приїздив на роботу, як і личить поважному головному лікареві.

Він знав, що мусить піти від коханки раніше, аніж на сході розтане темрява і край неба візьметься стиглим помаранчем, однак змусити себе не міг. Після довгих годин розплавленої, неквапливої, всепоглинаючої пристрасті просто обіймав Ештон і поринав у глибокий спокійний сон. Із нею він навчився засинати в постелі й уже не розумів, як можна було тікати на підлогу. Виявилося, справа не в ліжку, а в жінці, з котрою його розділиш. Бо вона також могла заснути тільки поряд із ним. Решту часу мучилася через безсоння. А в його обіймах довірливо засинала.

Протягом дня Ештон теж поводилася так, наче не було ночі. Та надвечір знову чекала на нього. І Юрій приходив. Хоча знав, так не триватиме вічно. Він навіть думки сахався, що ж буде, коли хтось врешті дізнається, що він спить із доноркою. Що буде з клінікою? Що буде з ним? І найважливіше — що буде з Ештон? Прийде час, і йому доведеться убити її, як він робив те з рештою донорів під час трансплантацій…

А якось піймав себе на думці, що минулого тижня не їздив до Іванки. Він забув про неї. Проміняв її на тіло Ештон Ван Хелл.

Згораючи од нестерпних докорів сумління, Юрій дочекався нового вівторка і знову переступив поріг в’язничної кімнати для побачень. Охоронцю він пообіцяв блок своїх «незлецьких цигарок», якщо той дозволить їм говорити українською. Чолов’язі дуже кортіло заманливого презенту, тож він списав усе на ностальгію за рідною мовою.

Юрій опустився на металевий, пригвинчений до підлоги стілець і взявся чекати. Цього разу Іванку випустили до нього в тілі потворного старого карлика з неприродно великою головою й химерно вивернутими суглобами. Карлик насторожено роззирнувся, боком перетнув кімнату, з неочікуваною спритністю вибрався на стілець навпроти Юрія і втупився в нього круглими водянистими очицями.

— Здається, я знайшов твоє тіло, — не зводячи погляду з брудної металевої поверхні столу, повідомив гість.

Карлик здригнувся, почувши українську.

— Хто вона? — спитав чужим, різкувато-неприємним голосом, старанно промовляючи напівзабуті українські слова. — Це законно? Я не хочу, аби заради мене ти знову крав.

— Та жінка сама прийшла до клініки і сказала, що хоче продати своє тіло, — нарешті зважився Юрій підвести важкий од почуття провини погляд. — Вона не хоче жити, розумієш? А ти хотіла. Ти завжди хотіла жити. До останнього…

Старезне, переоране зморшками й упосліджене виразками чуже обличчя сумно всміхнулося.

— Яка вона?

— Вона надзвичайна!.. — вихопилося в Юрія.

Обличчя скам’яніло. Юрій зрозумів: щойно він сказав забагато.

— Словом, така, як усі, начебто… Звичайна молода жінка. Зрештою, яка нам різниця? Головне, що в неї молоде і здорове тіло. Твоє тіло. І їй воно без потреби…

З очей істоти покотилися сльози. Ця істота вміла плакати.

— Вона схожа на дівчинку, якою я була колись?..

Мимоволі Юрій знову опустив очі.

— Коли ви зустрінетесь, ти станеш нею. А вона стане тобою. І ніхто не зможе вас розрізнити.

— У неї є чоловік? Родина?

— Немає, — чомусь збрехав він.

— А спогади? — не спинялася істота навпроти.

— Ну, звідки я знаю, Іванко? Та й яка нам різниця?

— Велика, якщо вони привели її у твою клініку. І воно їй, певно, дуже болить. Після трансплантації свідомість буде утилізовано?

— Звичайно. І не карай себе. Якщо не ми, то хтось інший. До її тіла вже черга вишикувалась. Наразі це пропозиція місяця, усі хочуть це тіло! І доки Рада правління корпорації прийматиме рішення…

— Ти її викрадеш? — знов насторожився карлик.

— Вони самі її віддадуть. Тіло піде з аукціону. Їм немає діла, хто його купить. Гадаю, наш час настав. Звісно, співробітникам корпорації заборонено брати участь в торгах, але я знайду людину, котра зробить це замість мене.

Схоже, цього разу Іванка погодилася. Принаймні на обличчі моторошної істоти, в котрій вона тієї миті жила, начебто проступили ознаки згоди.

Заледве дочекавшись кінця цього химерного побачення, Юрій зірвався з місця й мало не прожогом кинувся на вихід. А опинившись за межами в’язниці, запізніло згадав: цього разу він не сказав Іванці, що кохає її.

А потім якась невідома сила знову штовхнула його в ліжко до Ештон. Кожної наступної ночі вони кохалися більш пристрасно і жагуче, наче востаннє. Юрій уперто себе переконував, що робить це з тілом Іванки, дарма що в ньому оселилася інша жінка. Бо насправді до чортиків жадав тієї, іншої. Проводив долонею по її оголеному стегну й відчував, як кожне його торкання віддається в ній сотнями імпульсів і нестерпних бажань у відповідь. Знову зривав із неї одяг. Схилявся над нею у довгих, наче загублених у часі й просторі, поцілунках, часом прив’язував її до ліжка, аби неспішно увійти в неї, впиваючись своєю абсолютною владою над досконалим жіночим тілом, і вона корилася йому, опиралася лише іноді, коли він підсвідомо бажав непокори. Вона була йому наложницею, якої не мав іще жоден володар світу. Легенько торкалася вустами усіх його шрамів, рубців та швів. Він заплющував очі. І біль минався. Йшов так далеко, як тільки міг. Вона ж зупинялася трохи довше на глибокій ритій канаві від ножа зі щербинами, що перетинала мало не весь його торс, і повільно опускалася нижче. Коли її вологий прохолодний язик заледве торкався його збудженого, повсталого єства, Юрій втрачав почуття реальності. Вона рухалася спочатку повільно, невагомо, час від часу зупиняючись, аби приділити увагу найчутливішим місцям, а потім щораз швидше й частіше, а він стримувався так довго, як то лише було можливим. Коли ж почувався наближеним до завершення, раптом скидав її з себе, перевертав на живіт, розгонисто входив у неї ззаду й кількома сильними глибокими поштовхами довершував розпочате. Потому довго лежав, укриваючи її шию і плечі поцілунками й укусами, і повільно насолоджувався тим, як вона судомно стискає його зсередини, аж доки знову не починав рухатися. Ештон стікала кров’ю й віддавалася йому кожною клітинкою свого тіла, її подих затамовувався, а серце билося разом із його серцем, на тлі цих емоцій в неї остаточно притупилося відчуття болю, якого він їй завдавав.

Для того, щоб навчитися робити таке з чоловіком, треба перед цим побувати під сотнею інших чоловіків. Юрій на мить замислився. Або вона під ними побувала, або ж просто на рівні тваринних інстинктів читала його думки. Про думки йому сподобалося більше. Бо за ті п’ять ночей, які вони провели разом, між ними не було мовлено жодного слова. Жодного. Розмовляли вдень про все на світі, часом розмови закінчувалися образами, нерозумінням, ненавистю, а на ніч мовби німіли, ставали інакшими, людьми-незнайомцями, що розчинялися в полоні мовчазно-тілесного, і не було в їхньому ліжку місця для порожніх слів. Бо що казати? Обіцянок їм не судилося, адже не мали й не могли загадувати собі майбутнього. Зізнань у коханні обоє наслухалися й навіддавалися іншим, дарма, що справдешнє, пульсуюче, нищівне й болюче до крові почуття нагодилося тільки щойно. Про колишнє теж не хотілося зачинати. Воно лишалося за дверима кімнати Ештон і терпляче вичікувало там до світанку, коли з її ліжка піде стомлений, виснажений нічними втіхами коханець, і вона впустить назад до опочивальні всі свої божевільні страхи і спогади, як господарі пускають на поріг грайливе хатнє кошеня.

— Я хочу вивчити твою мову, — якось сказала Ештон, зустрівшись із ним посеред однієї з віддалених алей теплого сонячного дня.

— Навіщо вона тобі? — здивовано перепитав Юрій.

— Бо ти паскудно говориш англійською. Зізнайся, ти не любиш цієї мови. А нам же треба якось порозумітися?

Відмовити їй він не зміг. Із того дня їм уже не потрібно було поспіхом вигадувати чергових оказій, аби начебто випадково зустрітися. Спочатку він просто казав їй, як його мовою буде те чи інше слово, далі говорив уже цілими реченнями, які вона на диво швидко запам’ятовувала й майже без помилок могла повторити наступного дня. З’ясувалося, Ештон мала неймовірні здібності до вивчення мов, у неї не виникало проблем навіть із вимовою, тож вони й незчулися, як почали спілкуватися між собою виключно українською.

— Хто та жінка, що з’являється біля тебе? — якось наважилася спитати Ештон під час однієї з таких розмов.

Юрій посміхнувся.

— Не з’являється біля мене ніяка жінка. То я скрізь ходжу за тобою…

— Але я бачила її. Світлооку шатенку в смарагдовому шалику. Від неї віє таким… спокоєм. Вона скрізь ходить за тобою. Хто вона?

Юрій скам’янів.

Ештон Ван Хелл бачила його дружину. Лілі й для неї показалася.

— Ну що ж, ти вже добре володієш українською, — сказав він, квапливо підвівшись і глянувши на годинник. — Гадаю, не потребуєш більше моїх уроків.

Ештон так і залишилася сидіти, не в змозі поворухнутися.

Українська була тією мовою, якою вона могла б розказати йому про себе геть усе, не криючись і не виправдовуючись.

Він швидко прямував до медичного корпусу, зневажаючи себе за слабкодухість, — як і щоразу, коли справа стосувалася Ештон.

Українська була тією мовою, якою він міг би відрадити її від смерті.

Наступний день приніс нову несподіванку.

Їй виповнилося лише три з половиною місяці. Іноді вона всміхалася, втім, ніхто не всміхався їй у відповідь. Несподіванці належало втрапити у донорський фонд клініки.

Її привезли так звані «постійні постачальники» — брудне неохайне подружжя вельми сумнівного вигляду й репутації. Одрі та Майк Стівенси. От уже п’ять років поспіль (зазвичай у липні-серпні) вони привозили до клініки чергову дитину. Обоє ніде не працювали, просто робили й народжували дітей на продаж. Часом їхні діти навіть з’являлися на світ здоровими. Тоді клініка укладала з ними угоду. І ніхто не мав права назвати їх злочинцями, адже держава дозволяла подібні оборудки. Згідно з новітнім законодавством, батьки мали повне право розпоряджатися тілами й життями своїх дітей, доки ті не досягнуть повноліття.

— Даруйте, цього разу дівчинка, — прокашлявшись, бовкнула стара породілля. — Шкода, звісно, хлопчики коштують дорожче…

Її потріпаний алкогольними загулами чоловік активно закивав.

— От робиш усе, як слід, стараєшся, а воно завжди щось як вродиться! Але дитина здорова, ви не подумайте…

— Це ми ще перевіримо, — грубо відрізав Юрій. — А поки що — до побачення. За розрахунком повернетесь, щойно надійдуть результати аналізів. Вам повідомлять, коли саме.

Подружжя розчаровано посунуло на вихід. Лікар злісно глянув їм услід. Із величезним задоволенням він перетер би обох на криваве тісто, аби вони більше не могли народжувати й продавати дітей. Однак не зробив цього. Не вони, то інші. Виготовлення «біологічного матеріалу» в еру корпорації «ТІЛО™» стало надприбутковим бізнесом для десятків тисяч несумлінних батьків…

Наказавши передати немовля до дитячого відділення, Юрій раптом озирнувся, спиною відчувши на собі чийсь погляд. Відтак просто завмер, не в змозі ні зрушити з місця, ні відвести очі. У кінці коридору стояла Ештон — її саме привели для чергових оглядин. І вона все бачила.

А по обіді застав донорку в саду з чужою дитиною на руках.

— Її звуть Іванкою, — повідомила, щойно лікар наблизився до неї.

Він ледь помітно здригнувся, але вчасно опанував себе.

— Ні, її не звуть Іванкою, — тільки й спромігся заперечити.

Ештон звела на нього схвильований погляд.

— Не подобається? Тоді давай оберемо для неї інше ім’я…

Юрій присів поруч із нею, спробував зазирнути в очі.

— Ештон, це біологічний матеріал! Донор! У нього немає імені, тільки особовий номер, — сказав те, що вона й без нього чудово знала. — Не можна сприймати його як живу людину!..

Дівчина пильно глянула на нього.

— Я теж донор, якщо ти не забув. Тіло під номером двадцять дев’ять. Отже, мене теж не можна «сприймати»? Чи в мене немає почуттів?

Він різко підвівся, відступив на крок.

— Хто тобі дозволив узяти дитину?

— Завідувач дитячого відділення, — без тіні остраху чи брехні відповіла Ештон. Юрій стрімголов помчав у медичний блок.

— Як ти міг дати їй те немовля?! — накинувся на Бена, щойно переступивши поріг. Той застережливо підняв руки.

— Старий, усе нормально. Маля постійно верещало, жодна з медсестер і доглядальниць не могла його заспокоїти, аж тут прийшла Ештон, і воно… замовкло. Навіть усміхатися почало, уявляєш? Ну, я й дозволив їй узяти його на прогулянку. Це ж тільки на території клініки! Схоже, дівчина вміє обходитися з дітьми… Ну, що вона йому заподіє, сам подумай?

Перевівши подих, Юрій наблизився до вікна, звідки можна було спостерігати за Ештон. Він і собі усміхнувся, вгледівши, як легко вона ладнала з немовлям, яким безмежним теплом світилися її очі, коли вона дивилася на чужу дитину, коли давала їй ім’я… На мить він уявив Ештон матір’ю своїх дітей.

Надалі Юрій уже й сам не забороняв їй проводити час із новонародженою дівчинкою, інколи навіть складав їм компанію у прогулянках садом, але жодного разу не назвав дитину на ім’я, котре для неї обрала дівчина. А усамітнившись у ліжку з Ештон тієї ж ночі, з подивом відзначив, що до всепоглинаючої пристрасті додалося ще одне почуття, назву котрому він поки не знав. Спитав про єдине:

— Іванка… Чому це ім’я?

— Я так відчуваю, — відповіла Ештон.

Наступна ніч, котру вони провели нарізно, означилася ще однією смертю. Ніби на замовлення, вбитою виявилася Одрі Стівенс — біологічна мати новонародженої Іванки. Жіночці проломили голову важким тупим предметом, котрого так і не знайшли. З’ясувалося, її чоловік Майк нічого не бачив. Навіть протверезівши згодом, він механічно повторював одне й те саме: дружина вийшла з дому і не повернулася. Тепер йому доведеться шукати іншу самицю, здатну постійно вагітніти й народжувати дітей на продаж…

Щойно звістка про це вбивство облетіла клініку, Ештон опустила очі й відвернулася. Юрій побіг перевіряти багажник своєї машини, хоча наперед знав, що має там побачити.

Захопившись Ештон, він зовсім забув про своїх пацієнтів.

Для початку відзначилися Макс Рассел та Лео Рейлі — одностатеве подружжя, котре одним із перших подало заявку на тіло Ештон. Подумки Юрій прозвав їх «зламаними сірниками», адже, як згодом з’ясувалося, всі свої питання й суперечки вони вирішували саме так — ламали й тягли сірники, як під час тієї зустрічі в кав’ярні. Саме тому ніколи не сварилися. Утім, Юрій дедалі менше вірив, що вони ті, кого із себе вдають, а якось дізнався од схвильованої покоївки, котра обслуговувала їхні апартаменти, що «закохані не сплять разом». Одне зазвичай розташовується на широченному ліжку, дбайливо підібраному клінікою зумисне для молодих подружніх пар, інше вкривається ковдрою на канапі. І так по черзі. Може, таки полаялись і більше не мріють про дітей?..

Юрій удав, що це не має аж такого значення. Але ж, коли Бен розповів йому ніби між іншим, якими щирими, по-чоловічому спраглими поглядами «закохані» щоразу супроводжують юних медсестер, він вирішив вжити заходів. Тож наприкінці дня викликав «зламаних сірників» до себе, ще раз ковзнув поглядом по їхніх обручках зі знаковою літерою «р» і доволі доброзичливо поцікавився:

— Ну й скільки ще будемо прикидатися?

Хлопці швидко перезирнулися. На якусь частку секунди Юрієві навіть здалося, що їхніми поглядами зрадницьки пробігся страх. Але наступної миті вони посміхнулися одне одному, і Лео заговорив:

— Вам відомо, що таке справжнє кохання, Юрію? Це коли настільки кохаєш людину, що навіть немає потреби займатися з нею сексом, — він натхненно перевів подих. — Так, зараз ми не спимо разом. На наш шлюб чекає величне, майже священне перетворення, і ми хочемо увійти в нього… чистими. Сподіваюсь, ви нас розумієте? Коли я стану жінкою, це буде новий, незрівнянний досвід для нас…

— Літера «р» не випадкова на наших обручках, — так само піднесено продовжив Макс. — Ми вирішили назвати цю жінку Рейвен. Надзвичайно красиве ім’я, чи не так? Що скажете? Вам же подобається?..

— Ну, воно не мусить мені подобатися, — спантеличено відповів лікар.

Хлопці не зводили один із одного зворушливих, безмежно закоханих поглядів. Кількома прощальними словами Юрій хутко завершив розмову, остерігаючись, що вони почнуть цілуватися просто в нього на очах.

Та, щойно подружжя покинуло лікарський кабінет, не полінувався відправити їхні дані у департамент безпеки корпорації, аби додатково перевірити, чи «зламані сірники» не є часом таємними агентами спецслужб, що працюють під прикриттям. За годину отримав відповідь — вони були «чистими».

Юрій полегшено перевів подих і до часу забув про дивакувате одностатеве подружжя. Однак були й інші пацієнти, тож наступний ранок для лікаря урочисто розпочався з відвідин «пекельної трійні».

— Нам нудно, — повідомила Пайпер, коли усі троє чинно повсідалися на широкому шкіряному дивані в його кабінеті.

— Так, нам нудно, — повторив услід за сестрою Престон.

— Нудно… — меланхолійною луною підтягнувся за ними Пол.

— Ну, то це клініка, — з ледь помітним роздратуванням повідомив Юрій. — Вочевидь, клініка не передбачає розваг.

Пайпер продовжила сканувати його чіпким незворушним поглядом, замаскованим великими темними окулярами. Решта трійні теж завжди ховалася за такими окулярами, Юрій навіть підозрював, що в них узагалі немає очей, є тільки ці чорні, до безглуздого однакові й гротескні окуляри.

— Ми хочемо знову стати дітьми, — раптом заявила вона. — Звісно, це тимчасово. Щойно нам набридне, негайно повернемося в свої дорослі тіла.

Брати ствердно закивали, вочевидь, усіх трьох справді замучила тут страшенна нелюдська нудьга, доки вони стерегли діда.

Юрій рвучко підвівся, пройшовся кабінетом, зупинився побіля вікна.

— Он як? Вам нудно? — було зрозуміло, що «пекельна трійня» не піде, доки не отримає свою відповідь. — На жаль, ми не знаємо, як швидко зможемо… вас розвеселити. Бачите, в наших фондах наразі немає трійні…

— Рудої трійні! — з притиском додала Пайпер, аби він чітко уявив, що саме від нього вимагається. — Ми, знаєте, не збираємося зраджувати родинних традицій, нам потрібні п’ятирічні неодмінно руді трійнята.

— Руді трійнята, — й собі прохопився Престон.

— Руді… — сумовитим папугою повторив навздогін Пол.

— Шкода, але рудих варіантів тим більше зараз нема, — відказав Юрій.

Пайпер рвучко підвелася. За нею з сідала попідскакували й брати.

— Шукайте! — грізно наказала вона, і вся трійня пафосно вимелася з лікарського кабінету. Юрій лише здивувався, що решта трійнят не повторила вслід за сестрою її останнього слова. Треба було шукати.

Із того дня вони проходу йому не давали. Постійно переслідували, перестрівали, де лише могли, з єдиним набридливо-однаковим запитанням:

— Де наші нові тіла? Ви обіцяли!

— Я шукаю, — туманно відповідав Юрій. — І доки я шукатиму, чи не могли б ви докладніше пояснити мені, нащо воно вам треба?

Пайпер у супроводі братів, що трималися по обидва боки від неї, наче охоронці, підступила до Юрія. Зняла окуляри, і він уперше побачив її очі — застиглі, безбарвні, близько посаджені, позбавлені будь-якого натяку на подобу вій. І він не мав сумнівів: у решти «П» були такі самі.

— Ні, справа не в тому, про що ви тільки-но подумали. Нам подобаються наші очі. Подобається лякати людей, знімаючи окуляри. Знаєте, більшість просто ціпеніє і не може зрушити з місця… Це як гіпноз. Потому ми владні робити з ними усе, що нам заманеться. Саме так ми зазвичай тримаємо діда в покорі.

Юрій мимоволі відступив. Пайпер рушила на нього.

— Вам, звісно, немає чого боятись. Ви ж лікар. Тому вам ми скажемо.

На якусь мить запала тиша.

— Ештон Ван Хелл. Вона любить дітей. Ми хочемо, щоб вона нас любила.

Незабаром він повідомив «пекельній трійні», що має для них замовлені тіла. Ті почали радісно готуватися до операції. Схоже, вони направду йому повірили. Утім, Юрій пам’ятав про їхні моторошно-гіпнотичні очі, тож зайшов до операційної лише після того, як над трійнею попрацював анестезіолог…

Після операції сів у машину й вирішив трохи проїхатися містом. Заглушив двигун біля непримітної зоокрамнички на околиці. Зайшов досередини, тримаючи в лівій руці накриту чорною шматиною круглу клітку. Неспішно прогулявся поміж стелажами з усілякою живністю, приглядаючись до краму та покупців. Зупинився біля маленького хлопчика, що на межі істерики вимагав від матері купити йому руду пухнасто-декоративну білку. Але жінка відмовляла дитині, намагаючись пояснити, що «такі білки коштують дуже дорого, а в їхньої родини немає зайвих грошей».

Юрій присів навпочіпки біля ображеного малого.

— Ти справді хочеш мати вдома білку?

Ледь стримуючи сльози, малий кивнув.

— І ти будеш її доглядати?

— Так!.. — хлопчик іще енергійніше закивав, довірливо втупившись у незнайомого дядька. — Я вже цілий рік мрію про білку!

Юрій зняв завісу з клітки, поставив її на підлогу поряд із малим.

— Тоді я можу подарувати тобі цілих три білки. Якщо, звісно, ти присягнешся, що справді доглядатимеш їх, як слід.

Хлопченя радісно заплескало в долоні. У круглій металевій клітці кумедно метушилося трійко чудових крихітних білченят, ще рудіших і пухнастіших, аніж та, що продавалася поряд у крамничці.

— Я доглядатиму! — зиркнуло на матір. — Правда ж, мамо?..

Стомлена жінка ледь усміхнулася. Малий знову підступився до Юрія.

— А як їх звати? У них уже є імена?

— Насправді є, — він і собі посміхнувся. — Оця, наймоторніша, зветься Пайпер, це дівчинка. Той, що хитро позирає з-під лоба, — хлопчик на ім’я Престон. Ну, а цей, котрий трохи засумував, теж хлопчик. Його звати Пол. Та не хвилюйся, він не хворий. Він завжди такий. Усі вони хочуть, щоб їх любили.

— Я любитиму!.. — у захваті вигукнув малий.

— Дякую вам, — захоплено й уже дещо зацікавлено глянула на Юрія молода жінка. — Він дійсно любитиме. І доглядатиме, це я вам обіцяю.

Юрій підвівся, зоставивши малого знайомитися з білченятами:

— Сподіваюсь, вони стануть йому гарними друзями. Тільки не випускайте їх із клітки і… не дивіться їм в очі, — й чоловік швидко рушив до виходу із крамнички.

Того дня Юрій позбувся усіх своїх білок. Включно з тією, яку піймав колись у гущавині карпатських лісів і необачно змусив бігати по колу.

У підробленому звіті про трансплантацію, котрий він наступного дня відправив керівництву, чорним по білому було зазначено: руда трійня забажала оселитися в тілах трьох декоративних білченят і втрапити у добрі руки. З урахуванням того, що будь-які, навіть найхимерніші побажання пацієнтів були для клініки законом, Юрій ще й отримав премію за бездоганно виконану роботу.

А згодом під час запланованої трансплантації в операційній тихо сконав Геннадій Навозов. Провини лікарів у тому не знайшли й списали все на прикрий нещасний випадок. Мовляв, виснажена свідомість не витримала численних пересадок. Але санітар, що накривав мертве тіло білим простирадлом, аби доправити його в морг, із подивом відзначив: замість болісної передсмертної гримаси на неживому обличчі старого застигла вдоволена усмішка.

Величезні статки покійного фінансиста на деякий час зникли з поля зору всіх зацікавлених осіб, а незабаром виринули на рахунках якогось благодійного фонду, що переймався охороною соціально незахищених верств населення від злочинних трансплантацій свідомості.

Однак дива тільки починалися. Наприкінці наступного дня Юрій отримав результати аналізів крові Ванесси Маріані, що були необхідні йому для процедури підготовки до трансплантації. Й аж підскочив, вгледівши несподіваний висновок.

Незважаючи на пізню годину, він стрімголов помчав до апартаментів коштовної пацієнтки, влетів у її двері, цього разу навіть забувши узвичаєно постукати. Самотня акторка здивовано підвелася — вона саме переглядала один зі своїх старих фільмів, у котрих назавжди зосталася молодою й вродливою.

— Ви вагітні, — без попередження випалив Юрій.

— Що?.. — Ванесса оторопіла, розгублено натиснула на «паузу», й посеред широкого екрана так само здивовано завмерло її колишнє юне й прекрасне обличчя. — Не зрозуміла… Як це сталося?

Він розгорнув перед пацієнткою теку з результатами її аналізів.

— Гадаю, ви та ваш чоловік добре знаєте, як це сталося! Строк дуже малий, проте, зважаючи на ваш вік, одне можу сказати напевне — навряд чи вам вдасться виносити й народити дитину. Але спробувати можна.

Дитина. У неї буде дитина. Аж тут вона згадала про свого чоловіка. Утім, слово «чоловік» ніколи чогось суттєвого не важило в її житті, означало лише слово «заміжжя». Але про дітей жодного разу не йшлося.

Ванесса звела розгублений погляд на лікаря. Напевне, вона надто довго мовчала, бо він уже двічі повторив одне й те саме питання:

— Що ви робитимете, Ванессо? Ви так само хочете тіло Ештон Ван Хелл?

— Залиште мене. Ідіть.

— Відповідайте.

Ванесса витріщилася на нього. Перед очима попливли різнобарвні кола. Усе, що завгодно, аби він тільки пішов.

— Ви заберетесь, якщо я пообіцяю відповісти завтра?

— Сьогодні. Будете народжувати?

— Мені п’ятдесят вісім років. Це не про мене. Дитина помилилась адресою.

Коли Юрій пішов, Ванесса повільно осіла в крісло, обережно, наче боялася когось налякати, опустила руку на свій усе ще плаский живіт. До кімнати неквапливо вповзла темрява. Мабуть, минуло багато годин, та жінка просто сиділа, не в змозі поворухнутися. Дитина помилилася адресою. Усе життя Ванесса береглася від вагітності, стікала кров’ю в приватних абортаріях, коли клятий марвелон підводив, понад усе пильнувала своє розкішне тіло задля акторської кар’єри, а не знадобилася й половина такої пожертви. Тепер запізно…

Глянула на годинник. Пів на другу ночі. Вона знала, що дитини не буде, але так хотілося ще трохи потриматися за це відчуття, коли всередині тебе начебто оселилося сонце. Побути зі своєю дитиною. Уявити, якою вона була б у п’ять, десять, шістнадцять років. Обрати для неї ім’я. Цього ніхто не здатен відібрати в жодної жінки.

А на ранок викинути свої почуття в кошик для сміття.

На неї знову напосілися спогади. Дуже рано Ванесса зрозуміла, що секс — це те, за що вродлива жінка може отримати все, чого забажає. Багато років поспіль вона цим безбожно користалася, домагаючись уподобаних ролей, запрошень на величні церемонії для обраних, рук, сердець і гаманців тих, заміжжя за ким видавалося їй питанням престижу. І лише згодом зрозуміла: все, що діставалося їй від чоловіків в обмін на безлімітне користування її тілом, було фальшивкою. Діамантом у нуль каратів. Банківським рахунком, на котрому відсотки раптом повернули у зворотний бік. Порожнечею. Який крам, така й відплата.

З Алехандро склалося інакше. Спочатку вони остерігалися одне одного, намагалися сліпо притримуватися домовлених фіктивних зобов’язань, на публіці при світлі дня вдавати шалене неземне кохання, а на ніч, не прощаючись, розходитися по різних спальнях. Аж доки одного разу він не… залишився. Сам цього захотів. І в неї не стало сил відмовити йому. Наслідком того єдиного необачливого разу для досвідченої перезрілої жінки стала несподівана запізніла вагітність, імовірність котрої заперечували навіть лікарі.

Опинившись за дверима Ванессиних апартаментів, Юрій на мить завмер, прислухався. Він не знав, чого зараз очікувати — болісно стримуваних ридань чи істеричного сміху. Адже чоловіка, від котрого вона завагітніла, більше не було поруч.

Кілька днів тому вони розійшлися, бо Алехандро таки допався до тієї медсестрички. Проте зробити нічого путньо не встиг. Щойно він затис її в кутку й узявся діставати зі штанів своє збуджене, налите гарячою кров’ю причандалля, чиїсь сильні руки стягли його з напівоголеного, так само розпаленого бажанням тіла дівчини. Пуерторіканець вивернувся з рук, аби побачити такого нахабу. То був Юрій. Здавалося, він умів виникати нізвідки. І що найгірше — все сталося мало не на очах у Ванесси — вона стояла неподалік і щосили вдавала, що нічого не бачить.

— Ванессо, я все поясню… — схопився малий за банальну фразу, яку почув колись у кіно.

— З тобою зв’яжеться мій адвокат, — крижаним тоном повідомила жінка і, розвернувшись на високих підборах, королівською ходою рушила нагору. Йшла повільно, обережно, наче боялася розгубити дорогою залишки спаплюженої привселюдно власної гідності. Нехай! Він не перший, кого вона втрачала. Усе було як завжди. Лише одного вона досі не могла втямити: чому ж їй так боляче? Інші чоловіки не лишали по собі й десятої частки подібного болю. Чому ж зараз так боляче? Тому що Алехандро був її останнім коханням? Чи тому, що йому належало бути єдиним? Не склалося. З тобою зв’яжеться мій адвокат.

Але цього разу чарівне слово «адвокат» не подіяло належним чином, бо Алехандро кинувся слідом за дружиною. Один знак Юрія — і шлях йому заступили двійко велетнів-санітарів — спокій пацієнтів клініка цінувала понад усе.

— Пусти мене до моєї жінки!

— До котрої саме? — знущально поцікавився Юрій у схопленого пуерторіканця. — Чи ти вирішив, що в мене тут бордель?

Потому лікар укупі з санітарами виволік його з клініки. На східцях тераси Алехандро знову видерся з рук, визвірився до Юрія, наче то він завинив йому поламані стосунки з Ванессою. Той непомітно кивнув санітарам, і вони пішли.

— То як, продовжимо те, що розпочали на парковці? — з азартом перепитав лікар, зупинившись напроти нього.

Понад усе на світі Алехандро зараз кортіло накинутися на зухвальця і стерти з його обличчя цю зарозумілу посмішку, перетворити її на страхітливе криваве місиво. Але хто ж тоді зробить для його дружини таку омріяну нею трансплантацію?..

— Ні, — малий знічено відступився, розтиснув кулаки, опустив погляд. — Ти потрібний Ванессі.

Розвернувшись, він просто пішов геть. Юрій здивовано глянув йому вслід. Зненацька увагу лікаря привернула невеличка візитівка, що білим чотирикутником виднілася на терасі. Вочевидь, випала з кишені пуерторіканця, коли вони тягли його східцями. Нахилившись, він підняв знахідку, підніс її до очей.

Бар «Сильверадо» — коротко сповіщав напис на візитівці.

Юрій посміхнувся. Тепер особа пуерторіканця перестала бути для нього таємничою. Він трохи чув про бар «Сильверадо»: колись там розташовувався славетний на все місто стриптиз-клуб, а потім у закладу раптово змінився власник, і місцина перетворилася на підпільний бійцівський клуб. Подейкували, міцний надійний «дах» йому забезпечували продажні високопосадовці. Тож у клубі можна було змістовно провести час і непогано заробити, а якщо «дах» несподівано протече й упіймають — вирушити в донорський фонд корпорації «ТІЛО™»…

Сховавши візитівку до шухляди у своєму кабінеті, Юрій на деякий час забув про неї. Ризиковані клубні розваги його мало цікавили, гроші — ще менше. Аж тепер він дістав картку і знову втупився в неї. Бар «Сильверадо». Попри всю зневагу, яку викликав у нього пуерторіканець, лікар розумів, що мусить розказати хлопцю про його майбутню дитину. А далі вже малий нехай сам вирішує. Принаймні, міркував собі Юрій, він особисто не уникав би відповідальності, якби якась жінка від нього завагітніла. Наприклад, Ештон… Ні, тільки не Ештон.

Підвівся. Відкинув сумніви. Вирішив навідатися до бійцівського клубу, аби серйозно поговорити з Алехандро. Ну, й заразом побачити одним оком заборонені бої.

Юрій на диво легко опинився всередині закритого клубу — загадкова біла візитівка виявилася ще й перепусткою. Облаштувався в одному з перших рядів. Щоб зайве не виділятися, замовив випивку — таку, як усі. Роззирнувся довкола.

Стандартна клітка мала низку переваг. Подібними аренами користувалися й багато років тому, коли нелегальні бої тільки зароджувалися. Вона дозволяла глядачам спостерігати видовищні поєдинки в усій їхній покривавленій красі, адже сітка, натягнута секціями клітки, анітрохи не заважала огляду.

Навколо клітки півколами нависали глядацькі трибуни.

Рефері, звісно ж, у таких боях не передбачалося. Діяло єдине правило: сутичка припиняється «вимкненням» одного з бійців. Не існувало часових обмежень, раундів, технічних перемог, один супротивник не міг здатися на милість іншому. Для «міцних горішків», котрих не можна було легко «вимкнути», ці бої часом закінчувалися смертю.

На ринг вибрався перший боєць — славетний важковаговик на ім’я Йєн Маршалл. Він був адептом поширеної нині бойової системи «Масстрайк», винайденої на початку 2040-х років колишнім офіцером естонської поліції. Стиль було розроблено як своєрідний рукопашний бій для масивних за комплекцією чоловіків, про що свідчила дещо двозначна повна назва «Massive Strike». Це була чергова синтетична система, що поєднувала в собі прийоми різних єдиноборств для всіх дистанцій і водночас враховувала особливості великих бійців.

Опинившись посеред клітки, залитої густими променями прожекторів, Йєн узявся всіляко підігравати публіці, котра щедро засипала його оплесками. Велетень був однозначним фаворитом глядачів, добре знаним на цій арені. Він носив пишну руду бороду, мав чимале пивне черево. Усе це надавало його образу диких, дещо вікінгівських рис. Йєн протяжно закричав і продемонстрував швидку серію ударів у повітря, половина з котрих були вигаданими.

Запустили його супротивника. Юрій аж підвівся — ним виявився Алехандро. З розмови двох чолов’яг неподалік з’ясувалося, що чорнявого пуерторіканця середньої статури тут небагато хто знав. Він чи не вперше вийшов на цю арену, хоч і мав певний досвід на інших, менш значних. Його стилем був класичний тайський бокс, тому він володів усією низкою шикарних принад «муей-тай», що традиційно визначали домінування бійців цього мистецтва двобою на середній дистанції: потужні удари коліном, блискавичні атаки ліктем та руйнівні «лоу-кік» (дугові удари ногою в стегно). Пуерторіканець був нижчим від Йєна на дві голови, мав підтягнуте тіло, рельєфні м’язи і виглядав цілком холоднокровним. Бронзовою шкірою зміїлися традиційні тайські татуювання — виконані не новомодним способом «тіньового копіювання», а ветхим — введенням спеціальної фарби під шкіру. Такий відвертий консерватизм вказував на дисциплінованість і дещо іншу, порівняно зі звичайними бійцями, мотивацію.

Супротивники, як то личить спортсменам, розійшлися по протилежних кутках клітки. Букмекери завершили приймати ставки. Юрій теж устиг поставити гроші й, затамувавши подих, приготувався спостерігати за поєдинком.

За сигналом до початку бою трибуни вибухнули оваціями, а над рингом зависла хвилююча напруга. Бійці рішуче підступилися один до одного. Алехандро зайняв традиційну бокову стійку тайського боксера, плавно виставивши перед собою міцно стиснуті кулаки. Ліва нога витончено вийшла уперед і стала на носок. Йєн повільно розхитував перед своїм черевом розслабленими руками.

Статичність позиції пуерторіканця приховувала пастку. Він блискавично розпочав бій, зробивши випад і влучивши в стегно Йєна миттєвим ударом ноги. Велетень на це, здавалося, не відреагував ніяк. Його міцна волохата нога заледве похитнулася. Алехандро, вочевидь, вирішив іще раз перевірити стегно супротивника на міцність — він знову замахнувся у те саме місце. І знову влучив.

Черговий сплеск овацій. Черговий звук удару. І знову нуль реакції від Йєна.

Утретє поспіль заїхати в своє стегно велетень уже не дозволив, останньої миті відставивши багатостраждальну ногу назад. Цим він перехитрив наївного пуерторіканця, котрий пролетів у порожнечу, дорогою отримавши потужний удар кулаком у голову. Юрій ледь помітно всміхнувся, а хтось із глядачів розсміявся настільки гучно, що його регіт пронісся всією залою, заглушивши решту звуків.

Алехандро відчув добрячий струс мозку, інстинктивно відскочив назад, відзначивши для себе неабияку міцність кулаків супротивника. Потер долонею вражену щоку, розганяючи в ній кров, аби можливий набряк не заважав двобою. У цей час Йєн рішуче перейшов у наступ. Важкий гак лівою пролетів якраз над тім’ям пуерторіканця, останній ледь встиг пірнути під удар. Наступну атаку він заблокував передпліччям. Зненацька рука велетня, відчувши контакт, схопила виставлену для блока кінцівку супротивника і потягла його на себе. Одночасно Алехандро побачив масивний лікоть, що мчав йому назустріч. Гострий біль разом із ліктем врізався в обличчя. Полетіли іскри з очей, заскрипіли зуби, оніміли губи, в ніс увірвалися запахи власної крові та поту Йєна. Прориваючись крізь біль та новий струс мозку, боксер почав безладно гамселити кулаками широченний торс суперника, одночасно кидаючи різкі удари колінами в пах. Однак вони зачіпали лише верх стегон велетня. У цей час Йєн намагався влучити в голову пуерторіканця тим самим ліктем, утримуючи його іншою рукою. Але перевага на середній дистанції опинилася на боці тайського боксера, він завдавав Йєнові один за одним сильних ударів кулаками в живіт, тому велетень штовхнув його подалі від себе. Це додало Алехандро неабиякого завзяття. Він зрозумів свою перевагу й одразу кинувся в нову атаку. Розпочався черговий обмін короткими ударами, котрий цього разу закінчився ганебним відступом велетня. Навздогін йому полетів красивий прямий удар коліном у живіт. При цьому торс боксера відхилився далеко назад, і це дозволило стегну значно «виїхати» уперед, щоб якомога сильніше штурхонути ціль. Скориставшись відступом Йєна, пуерторіканець побіг за ним і з розгону стрибнув йому на груди, останньої миті випроставши обтягнуту сталевими м’язами ногу. Ступня ляпнула об жир здорованя і послала його у вільне падіння.

У цей момент багато глядачів пожалкували, що поставили не на того бійця.

Наступний удар, вочевидь, мав продемонструвати уже не техніку сіамського бою, а захоплення пуерторіканця європейським футболом. Однак голова Йєна не стала йому м’ячем, натомість він сам, отримавши підступний стусан у пах, відчайдушно скрикнув. Незважаючи на дошкульний біль, зміг швидко розірвати дистанцію. І доки Йєн підводив своє важезне тіло з підлоги, Алехандро намагався присідати й глибоко дихати. Його обличчя стало багряним. Зі зціпленими зубами він знову налетів на супротивника, вдаривши його гомілкою в стегно. Цей «лоу-кік» видався набагато потужнішим, аніж попередні, й звалив здорованя на коліна. Утім, цього разу малий не ризикнув одразу добивати рудого бороданя і дав йому підвестися, після чого зробив вигляд, що знову атакує те саме стегно. Щойно Йєн відставив ногу, отримав несподіваний удар тією ж гомілкою під ребра. Це видобуло з нього тяжкий стогін. Він відчув, що кістки в боку тріснули, а внутрішні органи добряче сколихнуло ударною хвилею. Від цього потемніло в очах. А наступний різкий біль у стегні відставленої ноги довів, що малий пуерторіканець усе ж досяг поставленої мети, байдуже, що не відразу. За мить гомілка іншої ноги вгородилася в другий бік здорованя, одночасно влучивши в сонячне сплетіння.

Йєн почав задихатися, водночас отримавши кілька жорстких ударів кулаками в обличчя. Потім — чергова атака в бите стегно. Ще один руйнівний удар. Як кожен тайський боксер, Алехандро мав сталеві гомілки, нечутливі до ударів і здатні просто «рубати» плоть й кістки. Він брутально перемагав. Коли ж Йєн від болю знову опинився на колінах, пуерторіканець ефектно злетів над його головою і зарядив коліном у щелепу велетня. Звук удару було чутно всім присутнім. Від потужного струсу Йєн опинився на спині, закинувши за голову розм’яклі руки. Він усе ще стогнав.

Довершуючи справу, малий безстрашно сів на покривавлене тіло. Але розпочати добивання завадили гігантські ноги, що несподівано лягли йому на груди. Крізь проміжок між цими ногами раптом пролізли руки Йєна й перехопили його занесений кулак. Услід за цим вони потягли пуерторіканця на долівку. Лікоть захопленої руки опинився над тазом велетня, що вигинався тепер, як важіль. Упоратися з вагою дебелих ніг супротивника малий не міг. Бій у партері завжди був слабким місцем тайського боксу. Декілька секунд — і відчайдушний крик Алехандро сповістив про вивих ліктьового суглобу. Йєн одразу ж перемістився йому за спину й охопив шию супротивника міцним «замком». Нижні кінцівки важковаговика при цьому опустилися на живіт тайського боксера, потім плавно ковзнули вздовж стегон і заблокували йому ще й ноги. Перекотившись на бік, Йєн почав дедалі сильніше стискати шию та нижню частину тіла малого, ніби силкуючись «розламати» його надвоє. Той одразу відчув, наскільки нищівним був такий захват. Уцілілою рукою пуерторіканець почав ритмічно вистукувати по підлозі, закликаючи до закінчення двобою. Однак це викликало лише шквал овацій у прокуреному залі. Ніхто не мав співчуття до переможеного.

Йєн увійшов в азарт, дедалі сильніше стискаючи свої кінцівки. Так удав згортає кільця довкола знесиленого тіла здобичі. Повітря вже не надходило до легень Алехандро. Він почав провалюватися в безпам’ятство.

Зал шаленів. Юрій схвильовано підвівся — хай він якось і на собі спробував кулаків пуерторіканця, однак зовсім не бажав йому такого кінця. Розвернувшись, почав рішуче пробиратися на вихід.

Вийшов на свіже повітря. Запаливши цигарку, відійшов убік. І саме вчасно, бо до входу в бійцівський клуб підлетіли з різних боків кілька поліцейських машин із пронизливо виючими сиренами. Облава. «Дах» таки проломився, протік. Кинувши цигарку, Юрій щодуху побіг. Завернув за ріг, переконався, що не наздоганяють, і лише потому всівся за кермо свого «шевроле», котре про всяк випадок залишив віддалік.

Бій на рингу припинився через кількадесят секунд, щойно полісмени з лікарем увірвалися до клітки. Їм не одразу вдалося відібрати в Йєна жертву. Доки лікар силкувався витягти з горлянки пуерторіканця запалого язика, Йєн викрикував у натовп гасла переможця. Трибуни ошаленіло гуділи. Радість переповнювала глядачів. До них не одразу дійшло, що відбувається, звідки узялися полісмени в касках, лікар…

А потім їх усіх до одного пов’язали. Наступного дня клініка отримала багато сильних чоловічих тіл. Серед них виявився й такий собі Алехандро Рамос — чоловік Ванесси Маріані. Юрій ходив, наче у воду опущений. Підсвідомо йому вчувалася в цьому й частка власної провини — бо всіх упіймали, а він встиг утекти.

Саме новоприбулих й виставили для голосування глядачам телешоу «Ти — найпотворніший», що нарешті мали обрати донорське тіло для покаліченого Лукаса Варани. І звершилося — шляхом тривалих дебатів та повторних голосувань було визначено «переможця». Донором індіанця виявився Алехандро Рамос.

Публіка була в захваті. Краще скластися не могло. Ось воно — «молоде, сповнене сил і надзвичайно вродливе чоловіче тіло» для їхнього Лукаса!

Ванессу Маріані скував жах. За якихось півгодини вона вже сиділа в кабінеті головного лікаря й пропонувала клініці всі свої статки в обмін на життя пуерторіканця. Юрій лише розвів руками. За угодою з телеканалом, клініка більше не мала права розпоряджатися тілом обраного глядачами донора — навіть якщо за нього запропонують більшу суму. Хоча знав, до «вибору глядачів» насправді неабияк доклала руку Анжеліка Феллон. І не стільки їй був потрібний той Алехандро, скільки кортіло відібрати у приниженої суперниці останнє кохання. Однак на цьому осяйна телезірка не зупинилася. Незабаром між корпорацією «ТІЛО™» та її телеканалом була підписана ще одна угода — весілля Лукаса й Анжеліки мало відбутися на території клініки. Спочатку керівництво корпорації навідріз відмовилося влаштовувати подібний цирк, але щойно телеканал запропонував йому бонус у вигляді гучної рекламної кампанії під ефектним слоганом «Корпорація «ТІЛО™» поєднує серця», знехотя погодилось.

Тоді Ванесса все зрозуміла. Вона відкликала свою заявку на тіло Ештон Ван Хелл і покинула клініку. Стара акторка вирішила зберегти вагітність. І менш за все їй хотілося бачити, як із її чоловіка робитимуть іншу людину.

Пересадка мала відбутися, щойно Алехандро оклигає від травм, отриманих у бійцівському клубі. Зважаючи на новітні досягнення медицини, це була справа лічених днів. Потому знудженим від чекання телеглядачам обіцяли неабияку виставу. Однак Юрій всіляко відтягував довгоочікувану мить, щоразу вигадуючи нові медичні перестороги, аби не віддавати їм пуерторіканця. Аж доки одного ранку той сам не здогадався, в чому справа, — дарма що всі довкола вважали його недалеким.

— Це ти викликав копів до бійцівського клубу, — сказав, щойно Юрій переступив поріг його палати.

На якусь хвилину лікар застиг:

— А був якийсь інший спосіб вирвати тебе з лап Маршалла? — поцікавився ніби між іншим, узявшись вимірювати пацієнту артеріальний тиск.

— Навіщо ти допомагаєш? — насторожено спитав Алехандро.

Юрій знову розгубився. Його нечасто ловили на добрих справах.

— Бо ти винен мені купу грошей, — невимушено відказав наступної миті. — У клубі я поставив на тебе кругленьку суму, а ти, довбень, програв. Щойно будеш у формі — вийдеш на ринг і відпрацюєш.

— Індіанець тобі відпрацює.

— Індіанцеві твоє тіло й задарма не треба. Він хоче моє. Та й Анжеліка Феллон тобою не марить. Тільки нагодою відібрати тебе у Ванесси.

Коли ж Юрій повідомив йому про вагітність дружини, пуерторіканець зрадів, як дитина. Лікар здивовано зиркнув на нього.

— Не тішся. Навряд чи ти їх колись побачиш.

Алехандро замислився. Із того дня вони вже разом щосили прикидалися, підігравали один одному, коли мова заходила про стан здоров’я пуерторіканця. Лікар казав йому, на що жалітися, за який бік триматися і як правдоподібно йойкати, аби найдосвідченіший консиліум професорів не міг визначити у ньому симулянта. Найважливіше зараз було виграти час. А там, Юрій був певен, вони щось придумають.

Але придумали не вони, а Лукас. Останнього вечора перед трансплантацією хлопець зібрав свої скромні пожитки і просто пішов із клініки. Так тихо і непомітно зробити це міг лише індіанець. Здійнявся переполох. Раніше клініці уже доводилося мати справу з утікачами — часом утікали донори, а от із пацієнтами такого ще не траплялося. Однак підняти поліцію на пошуки Лукаса Юрій не встиг, його випередила Анжеліка Феллон. Звісно, малого швидко розшукали (для цього варто було лише завітати до найближчої індіанської резервації) й повернули назад. Покинута наречена нахилилася до хлопця й злісно просичала:

— Надумав утекти від мене? Нічого не вийде! Усе одно ми одружимося!

Однак трансплантацію і весілля довелося відкласти, бо вкотре сталося несподіване. Знову почали гинути жінки. А всі ниточки, за які вхопилося слідство, вели до клініки Юрія. Цього разу таємничий убивця знахабнів украй і за одну ніч закатував до смерті одразу чотирьох його колишніх пацієнток. І не лишив сліду. Щоправда, в своєму багажнику жодної з них Юрій чомусь не побачив. Але про химерні, майже надприродні убивства вже пліткувало все місто. Думали на дивакуватого, завжди похмурого очільника клініки «ТІЛО™». Особливо думали після того, як до преси з поліцейського департаменту начебто випадково просочилися дані, що вбивця-маніяк — шульга.

До клініки знову приїздив окружний прокурор Джек Донован, цього разу з ордером на обшук, проте нічого не знайшов і забрався з території.

Утім, сумніви були посіяні. Співробітники та пацієнти клініки підозріливо озиралися на Юрія, незграбно відскакували вбік, як помічали, що він іде коридором, ховалися, де тільки бачили, аби випадково не трапитися йому на шляху… Хтозна, як довго це мало тривати і як швидко за ним прийдуть із ордером на арешт?

Але цього разу Юрій достеменно знав, що він не вбивця. Надвечір прокрався до апартаментів Ештон. Вона теж ніби на мить зупинилася, застигла, не в змозі ні привітати його, ані прогнати світ за очі.

Юрій упав їй до ніг, опустив голову на її коліна.

— Я б нізащо… Це не я. Мені важливо, аби ти знала, що це не я.

Ештон провела рукою по його волоссю:

— Я знаю. Тієї ночі ти був зі мною, пам’ятаєш? Звісно, ми не можемо нікому про це розповісти.

Він невесело посміхнувся.

— А це й не доказ. Я міг убити їх потому, як ти заснула.

— Не міг, — заперечила вона. — Ти проспав і не встиг втекти звідсіля, забув? А потім увесь ранок ховався в моїй шафі від покоївки…

Юрій знову всміхнувся, пригадавши той ранок.

— А як же бути з рештою убитих жінок? — усмішка враз випарувалася з його обличчя. — Де я вештався, коли їх порішили? Я просто відчуваю, що не робив цього, а довести не можу… Але ти однаково віриш мені?

— Вірю, — дівчина перевела подих. — Бо убивця пише. Він хоче щось сказати. Тутешні криміналісти ніколи не прочитають його послання, адже пише він… українською. Пише тобі. Тож ти маєш здогадатися, хто він такий.

Юрій здивовано підвів голову. Ештон взяла аркуш паперу й почала записувати в рядок імена всіх жертв. За датами убивств. Читати слід було вертикально. Перші літери імен загиблих жінок складалися у слова.

Ясміна Хіменес. «Я».

Тері Джонсон. «Т».

Евлалія Романо. «Е».

Белла Вілмор. «Б».

Еліз Жобер. «Е».

Одрі Стівенс. «О».

Барбара Дін. «Б».

Роуз Стонері. «Р».

Анна Флемінг. «А».

Ліндсі Джил. «Л».

Не вистачало ще однієї, останньої літери. «А». Щойно вона додасться, в убивці вийде речення.

Я тебе обрала.

— Ці слова щось означають для тебе?..

Я тебе обрала. Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Юрій рвучко підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна. Перед очима постала Іванка. Ім’я Ештон англійською починалося з літери «А». Усе поволі ставало на свої місця. Той, хто пише, незабаром уб’є Ештон, поставить крапку і на деякий час заляже на дно. Вигадає, чим замінити українське «и», й розпочне вбивати знову, щоб закінчити звертання, з котрого розпочалося знайомство Юрія та Іванки. І йому знадобиться ще багато літер.

— Як… як ти дізналася?

Ештон ніяково опустила очі.

— У мене тут забагато вільного часу. Я люблю розгадувати кросворди.

Тепер Юрій знав, що має робити. Він швидко рушив до дверей.

— Не виходь із палати. Не впускай нікого. Не відчиняй вікно. Хай там що. Під жодним приводом, навіть якщо я попрошу.

— Але ж як це?..

— Роби, як я сказав.

Вона наздогнала його поглядом.

— Якщо ми більше не зустрінемось…

— Не треба. Ми зустрінемось, — грюкнувши дверима, Юрій покинув палату Ештон. На мить зупинився і… швидко попрямував геть.

Він влаштував у клініці справжнісіньке пекло. Не впускав і не випускав нікого без завіреного особисто дозволу, проводив численні дізнання, викликаючи працівників та пацієнтів по черзі до свого кабінету, ретельно перевіряв усіх разом і кожного зокрема… Юрій був певен — убивця ховається в його клініці, десь зовсім поряд, і потішається з нього. Володіє українською. Знає про Іванку. Може виявитися ким завгодно. Утім, то лише питання часу, коли він знайде злочинця.

Здавалося, лікар просканував усіх. Лишилася тільки одна людина, котру наразі ніде не вдавалося розшукати. Юрій свідомо залишив його на кінець, сподіваючись, що до нього справа не дійде, бо то був його єдиний друг — доктор Абангу Мванаджумба, або ж просто Бен.

Шаман.

Опинившись на спорожнілому підземному паркінгу, він зненацька відчув чужу присутність. Щойно очі звикли до напівтемряви, помітив у віддаленому кутку зсудомлене тіло, що здригалося в корчах і конвульсіях. Наблизився. Упізнав Бена. Того лихоманило. Забившись у куток, він кашляв, плювався кров’ю й тремтячою рукою, що стискала шприц, намагався зробити собі ін’єкцію.

Юрій присів біля нього.

— Дай допоможу, — відібравши в афроамериканця шприц, швидко зробив ін’єкцію. І тільки потім поцікавився: — Що це? Ти знову хворий?

Заледве перевівши подих, Бен дочекався, аби приємне тепло розлилося жилами, і лише потому заговорив:

— Трапляється… Був сьогодні на заміні — пересаджував нового пацієнта в колишнє тіло маніяка-серійника. Сповз респіратор під час стерилізації, нахапався усілякої гидоти, як ти колись. Але за кілька хвилин я буду в порядку…

Юрій насторожився, зиркнув на шприц, який досі тримав у лівиці.

— Бене, я ще раз питаю: що це?

Той нервово розсміявся, знову закашлявся, сплюнув кров’ю.

— А ти як гадаєш? Дивовижний винахід! Називається «екстракт чистої радості». Гримуча суміш галюциногенів, котрі ти палиш у своїх цигарках, — дитяча забавка супроти цього… — він знову зайшовся в нападі кашлю, але цього разу все минулося швидше. — Бачиш, під час утилізації донорських душ виділяється речовина, в котрій сконденсовані всі приємні позитивні емоції, які вони переживали в своєму житті, доки ми їх не вбили. Ти й не уявляєш, які я бачу сни! Не я один такий, до речі. Засновники корпорації нічого не мали б проти. То ж виробничі відходи.

— Ні. — Юрій підвівся. — То чужі життя.

Бен скочив на ноги, прокричав йому навздогін:

— Заради Бога, ти що, не брав? Ти справді нічого не брав у них?.. Усі беруть! Так влаштований світ, прокинься!

Юрій навіть не озирнувся. Пожбуривши шприц убік, рушив до свого «шевроле». Можна було брати. А він… не брав. Тепер зрозуміло, звідки всі оті Бенові жарти й дотепи. Із життя інших. Непрожитого життя інших. Можна було брати.

Але Бен не вбивця. Принаймні не той, котрого він шукає.

Уже біля машини його наздогнав злий вигук афроамериканця:

— Ти спиш із донором, і всі про це знають!

— Знають?.. — Юрій зупинився, завмер.

— Так, знають! — Бен наблизився до нього, пильно глянув у вічі. — А це не просто дівка, яку ти міг би підчепити у барі! Вона коштує грошей, Юрію, а ти поводишся з нею, як зі своєю власністю. Лишаєш на її тілі синці і шрами… Незабаром вона не буде варта й половини заявленої на неї суми. Ти робиш це навмисне? Отямся, старий, досі з тобою такого не траплялося!..

Юрій важко опустився на капот своєї машини і сказав другові те, в чому не зміг зізнатися Ештон особисто.

— Я кохаю її.

Отепер Бен злякався по-справжньому.

— Старий, не дурій! Ідеться не лише про тебе. Якщо про це дізнаються нагорі, від нашої клініки залишаться самі спогади. А від нас — сам знаєш що… Ти не подумай, я не те щоб у штани наклав! У мене — діти.

Це вже було нестерпно. Юрій підвівся, різко повернувся до нього.

— Немає в тебе дітей. Я перевіряв. Є лише душі п’ятирічної дівчинки та трирічного хлопчика, яких утримують у спеціалізованому відсіку каторжної в’язниці штату Орегон. Оце до них ти й навідуєшся раз на тиждень. По четвергах зазвичай. А їх щоразу заселяють до напіврозкладених тіл убивць, крадіїв та іншого непотребу. Ото й усі діти. Решту часу рятуєшся чужими снами…

Потому Юрій просто сів у машину і виїхав з підземної парковки. Бен стояв і мовчки дивився йому вслід. Та Юрію було байдуже. Чомусь зараз йому схотілося лише одного — опинитися подалі від усього цього, хоча б ненадовго, аби забутися, перекинутися на вовка і на ранок нічого не згадати.

Ніч минула, наче в тумані.

Коли ж лікар приїхав на роботу наступного дня, на нього вже чекали. Сталося те, чого він аж ніяк не сподівався: з дитячого відділення донорського фонду викрали маленьку Іванку (Юрій сам незчувся, як назвав дівчинку на ім’я), а з парковки наче випарувалася жовтогаряча «ламборджині» з відкидним верхом, що належала Максу та Лео. Однак хлопці нікуди не поділися — вони так само безтурботно грали в покер за столиком в саду, щоправда, не пам’ятали, де залишили ключі від своєї автівки… І, нарешті, зі своїх апартаментів безслідно зникла Ештон.

Юрій відчув, як земля пішла в нього з-під ніг.

Заледве доплентався до свого кабінету.

Тільки не Ештон.

Обережно постукавши, до кабінету головного лікаря боком прослизнула молодша асистентка й повідомила, що вони нарешті отримали медичну картку Ештон Ван Хелл. Він кивнув наляканій дівчині: мовляв, поклади на стіл. Асистентка виконала наказ і кулею вилетіла з кабінету.

Юрій якомога довше відтягував хвилину, коли доведеться зазирнути до медичної картки Ештон. До титульної сторінки було прикріплено аркуш, звідки на нього блимали слова: «Приватна клініка… Орегон… головний лікар Саймон Невмержитски…» Він ходив кабінетом колами, сідав, знову підводився, ходив, сідав і вставав. «Висновок комісійної експертизи… стійку ремісію підтверджую…» Та цього Юрій навмисне не читав, сподівався на непорозуміння. Коли ж наважився розгорнути картку й пробігтися поглядом по написаному, в нього потемніло в очах. Він сповз по стіні на підлогу й закрив обличчя руками.

Як і її мати, Ештон багато років провела у психіатричних лікарнях, а не відлюдницею в родинному маєтку, про що старанно розпускалися чутки. Її лікували найкращі спеціалісти, і кожному вона казала одне й те саме: «У мене померла дитина». Це було вигадкою — численні аналізи в клініці «ТІЛО™» свідчили: дівчина ніколи не вагітніла й не народжувала, що автоматично підняло ціну на її тіло.

Часом Ештон ставало краще й психіатри відпускали її додому. Під час останньої такої «відпустки», писалося в медичній картці, пацієнтці явилася нова нав’язлива ідея: вона нібито вбила всю свою численну рідню — дядьків, тіток, бабусю, двоюрідних братів та сестер і навіть дворецького…

Юрій напружив пам’ять, повернувшись спогадами у переддень приїзду Ештон до його клініки. Того тижня шпальти всіх газет рясніли некрологами: «Терор на передвиборних гонках», «Прощальний обід», «Чи знайдуть винного?», «Розправа в заміському маєтку»… Видання чорніли жахливими фотографіями — сценами масової загибелі сімейства Ван Хеллів. Тоді пощастило лише Роберту, він саме їздив країною за програмою передвиборних зустрічей із народом. Коли ж чоловік повернувся додому, все аристократичне сімейство виявилося чинно розсадженим за довгим обіднім столом у їдальні. Усі були мертві. Вона їх отруїла.

Саме такою була її нав’язлива ідея, згідно з діагнозом Саймона Невмержитски. Тільки з сухої констатації фактів найкращого психіатра штату про історію, записану буцімто зі слів пацієнтки, професійний погляд Юрія читав інше. Ця штампована «зі слів пацієнтки», нав’язлива ідея насправді приховувала лише одне: скандальне масове убивство вчинила саме вона. І тепер завдяки клініці Роберт Ван Хелл замітав сліди.

А от в Ештон були інші плани.

Вона, мабуть, піднялася нагору, зібрала свої речі і з власного бажання поїхала до клініки «ТІЛО™». Адже донори не лише втрапляли по смерті до раю, а й звільнялися від кримінальної відповідальності за життя. Утім, поводилася вона так, наче не збиралася вмирати. Аристократичне виховання таки далося взнаки — Ештон добре вміла прикидатися, вводити людей в оману і загалом була надто винахідливою, як на божевільну… А Юрій закохався в неї.

Він підвівся з підлоги. Перед очима попливли уривчасті фрагменти, поволі складаючись у довершене картинне полотно. Ештон впустила його до свого ліжка, а потім викрала в його клініці дитину. У мене померла дитина. Назвала її ім’ям Іванки. Я так відчуваю. Ештон дозволяла робити з нею все, що заманеться. Вочевидь, вона мала власні причини не здіймати галасу в його клініці. Ештон на диво швидко вивчила українську. Вона її знала. Та й про Юрія їй усе було відомо наперед. Знала, що це він убив її батьків. Знала все про вбивства тих жінок, його пацієнток. Бо він пише. Схоже, вона й була вбивцею, і це вона писала йому, використовуючи перші літери з імен своїх жертв. Я люблю розгадувати кросворди. Вона любила їх створювати.

Роздiл VII Ештон

Зупинивши свою автівку неподалік від величного маєтку Ван Хеллів, Юрій побачив, як із воріт виїжджала новенька смарагдова «тойота». Першою його думкою було: то Ештон, не слід зупинятися, треба своїм «шевроле» заступити їй дорогу. Але бокове скло «тойоти» було напівопущене, і він побачив за кермом рудоволосу дівчину, котра часто з’являлася в новинах поруч із Робертом Ван Хеллом, а потім раптово щезла й виринула вже біля Джека Донована. Керлі Адамс. Вона проїхала зовсім поряд, не завваживши його, але Юрій помітив у її оманливо-зеленкуватих очах (під колір автівки) непідробні сльози.

Парадна брама так і лишилася прочиненою. Він знову завів двигун, сторожко заїхав на територію, однак мальовниче довкілля не озвалося йому жодним згуком, було чутно лишень шелестіння гравію під колесами «шевроле». Просто посеред рівненько підстриженого газону запримітив косо розвернуту, кинуту напризволяще «ламборджині», на котрій Ештон втекла з клініки. Верх спущений, усі дверцята розчахнуті настіж — машина була порожня. Юрій вибрався зі своєї автівки.

Укотре роззирнувшись, він рушив знайомою під’їзною доріжкою, що вела навпростець до величного старого маєтку, рішуче подзвонив у важезні ковані двері. Під ногами прошурхотів вижовклий клапоть старої газети з некрологом. Чиїм саме, Юрій роздивитись не встиг — новий подих вітру підхопив пожмакану паперову шматину й поніс її до воріт. Він іще раз натиснув на дзвінок.

Відчинив Роберт. Точніше, напівпрозора виснажена тінь, що зосталася від Роберта. Бо Юрій заледве впізнав колишнього красунчика в цій блідій подобі.

— Її тут немає, — ледь чутно відказав господар маєтку, прочитавши в очах гостя німе запитання. — Але ти заходь.

Юрій переступив поріг. Запахло свіжою деревиною, хімічними розчинами та смертю. У просторій вітальні панував цілковитий безлад — меблі, східці та килими були закидані уламками дерева й завішені золотаво-кучерявою стружкою, звідусіль визирало забуте чи загублене теслярське приладдя — сокири, долота, рубанки, молотки, стамески, напилки, шліфувальна шкірка, тут і там стояли відкриті банки з лаком та фарбами — наче божевільний хтось раптом вирішив перетворити розкішний передпокій у майстерню. На широкому столі посеред кімнати височів ювелірно сконструйований до найдрібніших деталей, гарно розфарбований іграшковий будиночок із віконницями, дверцятами, крихітними меблями й людьми всередині.

А з велетенської кришталевої люстри у вітальні звисав обірваний шмат грубої крученої мотузки… Здивований, Юрій повернувся до Роберта, аби спитати, що відбувається. Однак того вже ніде не було. І непроханого гостя з усіх боків обступили чужі спогади.

…Велетенський білостінний маєток на сорок п’ять кімнат, що розлігся на березі океану. Ніхто не розумів, нащо їм аж сорок п’ять кімнат, адже до жодної з них уже багато років не навідувалася любов. Натомість вона покірно доживала своє у чорно-білих світлинах, що дивилися звідусіль, де лишень можна було притулити вигадливо різьблені рамки зі старого потемнілого срібла, та осідала пилом на величних портретах предків, що подобами живих вишикувалися на стінах біля довжелезних перекручених східців. Казали, що прабатьком родини Ван Хеллів був справдешній упир. Бо всі нащадки мали неприродно бліду шкіру, запалені, завше голодні до чогось незвіданого очі й палахкотливі червоним, наче покривавлені, вуста. Такі ж лиця прозирали й зі старовинних сімейних портретів.

Будинком блукали примари. І навіть славетні медіуми, котрих частенько запрошували сюди для спіритичних сеансів, не завжди могли відрізнити живих Ван Хеллів од мертвих Ван Хеллів. Хворобливі вироджені аристократи постійно шукали розваг, особливо полюбляли подорожувати Європою, тож ніхто в дивакуватому сімействі ніколи не міг стверджувати напевне, вмер якийсь їхній родич чи просто «подорожує Європою».

Осердям родини був білявий вайлуватий здоровань Рудгер Ван Хелл і його мініатюрна красуня-дружина Олівія. Красунею її робила точена, як у балерини, фігурка, довге пряме волосся кольору глибокої ночі, котре вона постійно носила розпущеним, й великі, завше трохи здивовані очі, які вміли дивовижно змінювати свій колір — від сірого крижаного до насиченої блакиті з волошковим відливом. Проте найбільш примітною красою Олівії вважалися її руки — витончені, білі, з довгими музичними пальцями бездоганної форми, як у піаністки.

Вона й була піаністкою — щодня розважала численних мешканців та гостей маєтку репертуаром Моцарта, Баха, Бетховена та Рахманінова. Сама ж майже ніколи не всміхалася. Присутні захоплено аплодували їй і здивовано озиралися на Рудгера. Жоден не міг зрозуміти, що тримає їх разом — стриману мовчазну Олівію та її вайлуватого веселуна-чоловіка, чий гучний сміх повсякчас гримів величним маєтком.

Насправді їх нічого не єднало, крім мертвих шлюбних зобов’язань. Голова родини переймався виключно своєю політичною кар’єрою, соціальним статусом та бучними вечірками, які постійно влаштовувалися в маєтку на його честь. І настрій численних шанованих гостей хвилював його незрівнянно більше, аніж почуття молодої дружини. Олівія потрібна була йому лише про людське око — для того, щоб стояти по праву руку від нього на офіційних прийомах й красиво, завчено кивати й усміхатися або ж розважати запрошених фортепіанними етюдами, коли забажають.

Від тих штучних фальшивих посмішок у неї німіло обличчя, а сам лише вигляд рояля викликав згодом лише глибинну відразу й безпричинний страх.

Рудгер часто залишав її саму, вирушаючи в черговий передвиборний тур країною. У такі дні Олівія замикалася в своїх апартаментах (із чоловіком вони вже давно мали окремі спальні), де серед безладно розкиданих нотних партитур ховалися книжки з сентиментальними романами, і читала їх, не помічаючи, один за одним. Вона не вірила, що десь є жінки, яких по-справжньому кохають їхні чоловіки, списувала усе то на бурхливу фантазію авторів, щоразу плакала, коли в тексті йшлося до романтичних зізнань у коханні, і ненавиділа всіх письменників за те, що розповідають їй про життя, котрого вона не мала.

Так тривало, доки в маєтку не з’явився новий шофер лімузина. Статного вродливого чоловіка з довгим волоссям та екзотичним нетутешнім ім’ям помітили всі, крім Олівії, хоч саме з неї він не зводив палко закоханих очей. Вона й далі жила у своєму вигаданому самотньому світі, лише іноді виринаючи, щоб пройтися книжковими крамницями в пошуках нових сентиментальних романів.

Саме такий випадок і поклав усьому край. Одного дня Олівія вибралася з книгарні, як завше, з повним пакунком романтичних історій, елегантно вмостилася в лімузині й за спиною в мовчазного водія-незнайомця взялася розглядати книжки.

Яків озирнувся на неї й чи не вперше за час служби шофером повівся вкрай непрофесійно — він не стримав посмішки, вгледівши, що читає хазяйка. І, певно, та посмішка була призначена їй самою долею, бо Олівія раптом відчула її на собі, згорнула книжку й підвела погляд до зацікавленого шофера.

Їхні очі зустрілися.

— Щось не так? — здивовано запитала вона.

І Яків вдруге повівся непрофесійно — він не перестав посміхатися.

— Навіщо про це читати, якщо можна цим займатися? — зухвало сказав їй ламаною англійською.

Забута книжка випала з рук Олівії. Згодом жінка вже не могла пригадати, як і де вперше опинилася в обіймах Якова. Пам’ятала інше — потому вони вже не могли спинитися — кохалися мало не щодня і мало не скрізь: у салоні лімузина, в її апартаментах, у стайні, в саду і навіть на горішній терасі, доки в маєтку гримів черговий бенкет, анітрохи не переймаючись, що хтось може увійти і побачити їх.

Олівія навіть не уявляла раніше, що близькість із чоловіком може приносити таку втіху. Незграбний узвичаєно-подружній секс із законним чоловіком, що траплявся їй кілька разів на рік, не давав і десятої частки тих неймовірних емоцій, котрі вона отримувала від крадених хвилин із гарячим пристрасним коханцем. Та була одна річ, про яку вона не зізнавалася ні собі, ні до безтями закоханому в неї Якову: щоразу, як він задирав на ній спідницю, аби нестримно увійти в неї і встигнути все за мить до того, як хтось нагодиться й застане їх за цим непристойним заняттям, вона заплющувала очі й уявляла на його місці Рудгера.

Минуло кілька місяців. Олівія раптом стала почуватися недобре, з кожним днем їй ставало дедалі гірше, особливо діставали напади нудоти щоранку. До неї викликали поважного сімейного лікаря. Заледве оглянувши пацієнтку, той урочисто повідомив усій родині: вона вагітна.

Спочатку Олівія злякалася. Вона ж бо добре знала, звідки узялася її диво-вагітність. Та, як згодом з’ясувалося, переживати не було за що — Рудгер нічого не запідозрив. Він був настільки заклопотаний справами державного рівня, що вже й не пам’ятав, спав зі своєю жінкою чи ні, а якщо спав, то коли саме.

Зате Яків зрадів по-справжньому.

На початку весни Олівія народила доньку. Семимісячна дівчинка з’явилася на світ зовсім крихітною й геть слабкою, тож лікарі до останнього не обіцяли, що вона житиме. Рудгер знову був у від’їзді, а от Яків начебто за дорученням голови родини не відходив од лікарні, де тримали його кохану жінку з новонародженою донькою.

Олівія назвала її Ештон — на честь однієї з героїнь зі своїх улюблених сентиментальних романів (сім’я так і не пробачила їй цієї легковажності). І дитина вижила, попри невтішні прогнози лікарів та мовчазне невдоволення родини. Проте зростала вона кволою, хворобливою і зовсім негарною. Звісно, діти не можуть бути негарними, однак Ештон стала рідкісним винятком. Вона не виявилася схожою ані на Олівію, ані на Рудгера, та й із Яковом, коли вже на те пішло, не мала жодних спільних рис. Щось у цій дівчинці було не так.

Слова просто щезали й випаровувалися, щойно хто брався описувати ними її зовнішність. Здавалося, вона не виглядала ніяк. Безбарвно. Не було чого описувати, не знаходилося на чому зупинити погляд. У той же час ніхто б не зміг назвати її потворою, адже маленька Ештон не мала жодного вродженого каліцтва чи іншої очевидної вади, просто їй, на відміну від матері, бракувало краси.

Із часом це ставало дедалі помітніше. Олівія вирішила, що то вищі сили покарали її за зраду законному чоловікові, і спілкуватися з коханцем перестала, хоч як він домагався уваги. Відтепер усі дні Якова залежали від того, всміхнеться йому Олівія чи ні. А що Олівія майже не всміхалася, то й життя його переважно стало схоже на пекло. Утім, її це не хвилювало, всю свою любов жінка спрямувала на новонароджену доньку — нарешті з’явився хтось, що міг цілком, повністю і законно належати лише їй одній, байдуже, що маленька істота обділена зовнішньою красою. Вона була гидким каченям серед прекрасних лебедів-кузин, проте жодну рідна мати так не обожнювала, як Олівія свою Ештон. Так у житті самотньої дружини можновладця оселилася любов — в усіх її проявах і значеннях.

Поза тим, незважаючи на непоказну зовнішність та сентиментально-книжкове ім’я, Ештон могла похвалитися наперед визначеним майбутнім. Усі знали: щойно дівчинка сягне повноліття, вона стане дружиною красеня-кузена Роберта. І нікого не хвилювало, що він уже встиг закохатися в рудоволосу, всипану золотавими веснянками сусідську дівчинку Керолайн — дочку адвоката Грегорі Адамса. Крім того, мав Роберт незвичне, дещо дивне як для пещеного аристократа захоплення — теслярство. У невеличкій майстерні, що тулилася неподалік від маєтку, малий цілими днями вирізьблював із дерева іграшкові кораблі, а в планах у нього був іще й ошатний будиночок на кілька поверхів. Його чудернацьку схильність розуміла лише Керолайн — сусідська дівчинка не стомлювалася вихваляти роботи хлопця, а Роберт ніяково всміхався і казав їй, що колись на одному з таких кораблів вони відпливуть у далекі краї, одружаться і житимуть там довго й щасливо.

Білявий мрійливий Роберт був старшим від кузини Ештон на сім років. За правом народження він належав до найбільш древньої й благородної гілки сімейства Ван Хеллів, котра, до всього, володіла окремими, досить нічогенькими статками. Власних батьків Роберт ніколи не бачив — скільки себе пам’ятав, його завжди годували оповідками, що вони «подорожують Європою». Зате дядьків, тіток, двоюрідних братів та сестер у родині було удосталь. Чого тільки вартували кузен Гвідо та кузен Фаскен — знатні на все узбережжя гульвіси і картярі! Їхніми нареченими вважались кузини-принцеси Алгонда, Бригітта та Лодевейка. Але оскільки кузин було троє, а кузенів лише два, одна з красунь мала лишитися старою дівкою — непорочною абатисою одноосібного ордену пресвятої безшлюбності. Жодній такої долі не хотілося, тож вони повсякчас гризлися між собою за женихів, а ті часу не марнували — прокладаючи собі шлях обіцянками, переспали з кожною по черзі, одружуватися не бажали з жодною.

До старшого покоління Ван Хеллів належали хвацький красень-донжуан дядько Крістофел, що носив пишні вуса, закручені догори, його худа, виснажена й сварлива дружина, тітка Дігна (батьки Гвідо та Фаскена), а також імпульсивно-навіжений дядько Балтазар зі своєю смиренною дружиною Кателейне, схожою на роздобрілу кухарку (саме це подружжя Бог і нагородив трьома донечками-красунями). Окремо рахувався немічний хворобливий дядько Йєлрік, котрому пощастило найбільше — він дружини не мав. Зате з роками набув такого собі химерного дивацтва — постійно перечитував у своєму інвалідному візку старі газети в пошуках катаклізмів та катастроф. Йєлрік Ван Хелл був переконаний: кінець світу не за горами, й у всьому пристрасно шукав незаперечних доказів та ознак своєї теорії.

Була в них і стара-престара бабця Емеренція, котра вже кілька десятиліть, як не зводилася з крісла-трону на чільному місці вітальні, але так само вправно віддавала накази челяді та нащадкам своїм хрипкуватим прокуреним голосом. Роль дідуся в родині виконував худий, високий, як чапля, дядько Джозеф. Насправді він не доводився Ван Хеллам ніяким дядьком чи дідусем. То був дворецький. Але за півстоліття служби він наскільки звикся-зрісся з родиною, що ніхто вже про те не пам’ятав і відчиняти парадні двері його не примушував.

Саме в такій родині й зростала Ештон. Минали роки. І все б у них так чудово велося б і надалі, якби видатному Рудгерові Ван Хеллу не забаглося раптом відсвяткувати дев’ятий день народження своєї доньки в муніципальному парку атракціонів, до врочистого відкриття якого він мав перетяти червону стрічку.

На цю знаменну подію була запрошена мало не вся знать міста, хоч то був лише дитячий день народження. Та радісне свято затьмарилося страшною трагедією — у розпал веселощів та гулянь тріснув ланцюг однієї з каруселей, і п’ятеро дітей, що саме каталися на ній, стрімко полетіли вниз із двадцятиметрової висоти. Серед тих, кому не пощастило, виявилися Ештон та Роберт Ван Хелли, сусідська дівчинка Керолайн Адамс, донька відомої порноакторки Елізабет Феллон та син славетного армійського ветерана Томмі Донован. Потерпілих дітей негайно доправили до лікарні, та було зрозуміло — після отриманих травм не виживе ніхто. Про трансплантацію свідомості тоді не йшлося, адже корпорація «ТІЛО™» в ті роки лише планувала завоювання світу й відкрито показатися ще не наважувалася. Та й не було в її розпорядженні на той час стільки дитячих тіл.

Але знайшлася одна людина, котра заради тих дітей була ладна на все. То виявився Яків — мовчазний шофер лімузина убитих горем Ван Хеллів. У його голові визрів химерний план, несумісний із залізобетонним американським законодавством. Для втілення замисленого йому потрібна була котрась із поруйнованих неіснуючих країн третього світу. Він знав одну таку. Зненацька Яків зник на тиждень, а повернувся до родини пізньої ночі зі свіжим шрамом від брови до вилиці, п’ятьма чужими дітьми й божевільною ідеєю щодо переселення душ.

Про секретну корпорацію, яка могла втілити цю ідею в життя, він знав не з чуток: військовий підрозділ, що в ньому колись служив Яків, займався насправді не «придушенням повстань сепаратистів», а полюванням на так званих «обраних», котрих потім ставили до роботи в корпорації «ТІЛО™». Ті лови були найнебезпечнішим, що він бачив у своєму житті (Якову часто марились уві сні всі ті, кого він спіймав), але за них добре платили — кожен такий полонений коштував цілих статків… Тепер біль і відчай змусили мисливця зрадити людям таємницю корпорації.

Вислухати його тієї ночі в маєтку Ван Хеллів зібралися батьки смертельно покалічених дітей — суворий насуплений Рудгер та ледь притомна Олівія, осяйна порнозірка Анжеліка Феллон, рішучий армійський ветеран Джек Донован у своєму інвалідному візку та бліда тінь, котра лишилася від колись спритного адвоката з розлучень Грегорі Адамса.

Привезені діти збилися докупи посеред освітленого каміном приміщення, лякливо позирали на дорослих, ані слова не розуміючи з чужої мови, котрою ті сперечалися між собою, весь час показуючи пальцями на них. Утім, Якову вдалося донести до можновладців неймовірну теорію трансплантацій свідомості, тож вони швидко дійшли згоди і взялися розбирати дітей, аби відвезти їх до тоді ще напівлегальної клініки «ТІЛО™» й завантажити у їхні тіла душі своїх уже неживих нащадків.

Білявому Роберту дісталося тіло хлопчика на ім’я Орест, вогнисто-рудоволосій Керолайн — всипана золотавими веснянками Софія. Ештон отримала тіло найкрасивішої дівчинки. Яків називав ту дівчинку Іванкою. Тепер уже двоюрідні сестри видавалися гидкими каченятами на тлі нової, рідкісної краси Ештон. Куди й поділася їхня жалість та співчуття до колись непоказної кузини! Зазвичай вони трималися віддалік й щоразу злісно сичали, варто було їй зробити хоча б єдиний нерішучий крок чи озирнутися поглядом у їх королівський бік.

— Краще б то я загинула в парку атракціонів! — відчайдушно кинула якось їй вслід кузина Лодевейка. — Тоді б це чудове тіло дісталося мені!..

Сестри ствердно закивали їй у відповідь. Кожна мріяла про те саме.

Але вижили не всі. Пересадки не витримав десятирічний Томмі, син Джека Донована. Малий мав отримати тіло Мирослава — молодшого й розумнішого брата білявого красеня Ореста. Проте в операційній щось пішло не так, загинув не лише реципієнт, але й донор — його організм теж зазнав страхітливих незворотних руйнувань. Поховали Томмі Донована мало не з військовими почестями — батько наполіг. А згодом пішов із позовом до суду, аби розібратися з клінікою, що вгробила йому сина. Позов він програв. То й була перша поразка Джека Донована у війні з корпорацією «ТІЛО™», діяльність котрої з того дня почала набирати потужних обертів. Далі, вочевидь, Джеком рухала тільки помста. Саме вона зробила його окружним прокурором і погнала балотуватися в губернатори штату.

Дещо інше нещастя спіткало шістнадцятирічну Елізабет Феллон. Щойно її зіркова мати уздріла тіло Ярини, вона передумала рятувати доньку. Просто глянула в дзеркало на свою осяйну красу, що вже почала братися ознаками старіння, і зажадала сама стати Яриною. Для неї то був просто черговий акторський костюм. Величні професії вимагають не менш величних пожертв — так заспокоювала себе згодом оновлена Анжеліка Феллон, знімаючись у черговому порно. У свідоцтві про смерть доньки їй написали те саме, що й Томмі Доновану, — Елізабет не витримала процедури пересадки. На жаль. А от донорське тіло лишилося неушкодженим. На диво.

В усіх своїх численних інтерв’ю акторка повторювала одне й те саме: вона перебралася в юне донорське тіло на знак пам’яті про доньку. Тепер вона — ходячий пам’ятник. А «пам’ятник» був наче створений для неї — навіть розмір взуття у них збігався. Із часом Анжеліка й сама в це повірила і надалі заборонила собі згадувати минуле. Елізабет їй навіть не снилася.

У родині Ван Хеллів після пережитого теж почали коїтися химерні речі. Яків зумисне підібрав для маленької Ештон тіло, неймовірно схоже на красуню Олівію, але мати її не прийняла. Глянувши на дівчинку після операції, вона більше жодного разу до неї не наблизилася. Олівія раптом збайдужіла до власної дитини. То вже була не її Ештон — і край. Хай би скільки жінку переконували, що душа дівчинки лишилася тією самою, що вона все пам’ятає і любить її, Олівія не могла себе змусити наблизитися до неї. Красива донька її не цікавила. Із того дня вона всім казала, що в неї померла дитина.

А потім почала змінюватися Ештон. Одного разу Рудгер зажадав показати її гостям (а нащо ховати таку красу?), але донька навідріз відмовилася виходити.

— Ну ж бо, Ештон! — попрохав він, простягнувши руки. — Ходи до татка!

— Ти не мій татко, — відрізала мала, полоснувши по ньому крижаним синьо-блакитним поглядом. — Мій татко — Яків.

Рудгер Ван Хелл похитнувся. Але подія відбувалася на очах півсотні гостей, тож він наказав собі невимушено розреготатися (самотніми ночами у віддалених кінцях маєтку досі згукуються уламки його сміху) й відступитися від доньки.

— Ото вже ці діти! Що з них візьмеш?..

Гості з легкістю підхопили його безтурботний настрій. А родина подумки вже поховала Олівію. Ніхто не сумнівався: на ранок вона поїде «мандрувати Європою», а в найтемнішому закутку старезного напівзанедбаного саду з’явиться ще один горбик сирої землі, абияк присипаний рудим пересушеним листям.

Однак наступної ночі зникла не Олівія, а її колишній коханець Яків. Він наче крізь землю провалився, зате на правій щоці Рудгера Ван Хелла від брови до вилиці дивним чином проступив шрам, що його привіз Яків зі своєї таємничої мандрівки. Та й самого Рудгера наче підмінили — поволі він звів нанівець гучні бенкети, від котрих щоразу тремтів і здригався увесь маєток, дедалі менше часу почав приділяти своїй політичній кар’єрі, віддаючи його дружині й доньці.

Але зміни, що спіткали Олівію після трагедії з Ештон, виявилися незворотними. Вона так само не цікавилася дитиною, лишивши її на доглядальниць і гувернанток, і більше жодного разу не пустила чоловіка до подружнього ліжка. Так само повторювала, що в неї померла дитина, а одного разу за вечерею перед усім сімейством оголосила, що помер її чоловік.

Рудгер, який сидів навпроти неї за столом у величній їдальні, ледь не вдавився гарніром. Усі здивовано перезирнулися. Того ж вечора Олівію доправили до закритої психіатричної клініки. Ніхто не знав, та вона сказала правду — Рудгер справді помер, у його тілі оселився Яків. Але це не принесло йому довгоочікуваного щастя. Замість щастя прийшло холодне тупе розуміння: насправді Олівія завжди кохала свого чоловіка, а не чужинця, котрий силою і брехнею перебрав собі його тіло. Дарма, що той чужинець був батьком її дитини. Бо дитина теж виявилася непотрібною — збайдужілу до всього Олівію не тішили навіть фортепіанні успіхи доньки. А Ештон із кожним днем грала дедалі краще, вона значно перевершила матір, тож навіть найвимогливіші педагоги пророкували їй видатне музичне майбутнє.

Проте Яків бачив — дівчинка страждає від самотності, музика не здатна замінити їй материнську любов. Він же любив Ештон за двох, любив її, як свою душу, проводив із нею кожну вільну хвилину, поволі поступаючись політичною владою й статусом голови родини, котрими так впивався Рудгер, на користь молодших братів, Крістофела та Балтазара. Єдиним, чого він так і не спромігся позбутися, була корпорація. Навіть у новому тілі Яків продовжував роботу на благо корпорації «ТІЛО™». Адже вона дала йому все, і так само легко могла це все відібрати.

Тож згодом він узявся потай навчати Ештон української, несвідомо передчуваючи: колись рідна мова їй знадобиться.

Одного разу він розшукав доньку в непримітній альтанці за домом. Ештон теж не припиняла дивувати його: вона більше не гралася іграшковим будиночком, де мешкали довгоногі красуні Барбі, уникала інших дітей із їхніми пустощами й галасливими іграми, натомість не випускала з рук химерної ляльки-мотанки, котра невідомо як до неї потрапила.

Від Іванки.

Але Яків чітко пам’ятав: він спалив усе, що лишилося від дітей-донорів, — одяг, речі, спогади. Особливо довго не міг забути, як вигиналася в полум’ї ота мотанка з порожнім обличчям. Здавалося, вона хоче вибратися з вогню, і зробить це, щойно він відвернеться. Проте він не одривав погляду від багаття, доки воно не зітліло на попіл. І раптом — іграшка в руках Ештон?

— Дай мені цю потвору, — рішуче підступив до дитини. — Я спалю її.

Дівчинка відвела руку з іграшкою за спину.

— Ти вже її палив.

— Якби я палив, то вона б згоріла. Але ж на ній — ані сліду попелу… Чому ти вирішила, що я палив?

— Вона мені розказала.

Яків враз сполотнів, нахилився до малої, щоб вихопити в неї з рук химеру.

— Я заберу її!

Ештон звелася на ноги, глянула йому просто в очі.

— Зроби це, і на ранок не прокинешся.

Ні в очах, ані в словах не було нічого від його дитини, говорила примара, що оселилася в клятій ляльці. Тож Яків вирішив поступитися і вкрасти іграшку згодом.

— Гаразд, Ештон. То я так, пожартував…

Вона моторошно всміхнулася.

— Це добре. Бо я не жартувала.

Ту ляльку вона берегла, як зіницю ока. Ніколи за жодних умов не розлучалася з нею, навіть коли подорослішала. Хоч насправді Ештон назавжди лишилася дитиною — самотньою, покинутою і… злою. Яків розумів чому: викравши ні в чому не винних дітей із далекої України, він привіз звідти й ще дещо. Це «дещо» жило в ляльці-мотанці, а тепер перебралося до його доньки. Але відібрати в неї ту іграшку не посмів. Знав — наслідки можуть бути страшними.

А ще був хлопець, котрий позначив його шрамом від брови до вилиці. Юрій. Такий же перевертень, як він, тільки молодший, сильніший, жорстокіший. Уже тоді він не подужав би здолати малого. Тож Яків ані на мить не сумнівався — Юрій із кожним днем стає дедалі могутнішим і йде за ним. То лише питання часу, коли він переступить поріг величного маєтку Ван Хеллів й забере те, що в нього вкрали.

Вони таки зустрілися, і Юрій вперше побачив Ештон. Однак вдовольнився безтілесною душею Іванки, тож до часу дав Якову спокій. А потім повернувся й відібрав у Якова набагато більше, ніж той був готовий віддати. Тому що в тій страхітливій аварії на кордоні з Канадою загинула Олівія, котру він до останнього сподівався повернути до тями. Її прошило уламком капота від зустрічної машини, і вона померла миттєво. Яків міг врятуватися, але йому було немилим життя без неї, тож він стікав кров’ю поряд із дружиною впродовж кількох годин, не випускаючи її руки зі своєї. Крізь скривавлену пелену туману, що застелила йому очі, помітив, як із розтрощеного залізяччя, в котре перетворились обидві автівки, вибрався убивця і, ледь живий, відповз у пустелю.

Більше Яків нічого не бачив і не чув. Життя витекло з нього.

Коли ж згодом приголомшеній Ештон розказали про обставини смерті батьків, вона усвідомила для себе лише одне: батько мав вибір. Він міг вижити і повернутися до неї. Але обрав Олівію. І помер біля Олівії.

Тієї хвилини вона зрозуміла, що зосталася зовсім сама у цілому світі. Це почалося, відколи вона стала красунею. Замість того, щоб любити й обожнювати, всі довкола просто зненавиділи її, особливо власна мати. У всьому була винна ця чужа, яскрава, сліпуча, відверта аж до непристойності краса… Ештон із великим задоволенням позбулася б її, обміняла б на життя батьків, на любов Олівії, якби раптом таке стало можливим. Дівчина дедалі більше переконувалася — це тіло, що дісталося їй колись невідомо за які заслуги, не належить їй. Його треба повернути.

Хоч добре знала: родина не дозволить.

А надвечір почула від Роберта тихе, безпорадне й нерішуче:

— Виходь за мене заміж.

То був найвідважніший вчинок у його житті. Адже він так і не змайстрував омріяного дерев’яного будиночка на кілька поверхів, не сів на корабель із сусідською дівчинкою Керолайн, аби відплисти в далекі краї, одружитися з нею і жити там довго й щасливо. Родина не дозволила. Бо в житті Керолайн теж багато чого змінилося. Її батько — відомий адвокат Грегорі Адамс — занедужав і помер. Окрім боргів, нічого їй не залишив. І рішуча й цілеспрямована Керолайн, котра з дитинства мріяла продовжити батьківський фах, навіть коледж не закінчила — опинилася стриптизеркою в якомусь нічному клубі. Там уже нікому не знадобилося її шляхетне аристократичне ім’я, тож вона його скоротила. Із того дня дівчину звали Керлі Адамс.

А Ештон погодилася вийти за Роберта.

Вони одружилися за кілька місяців. Весілля було пафосним і готичним, як і личило нащадкам давньої голландської родини. Біля церкви, в котрій завше вінчалися всі покоління Ван Хеллів, зібралося того дня багато роззяв. Адже Ван Хелли полюбляли виставляти свої старомодні весілля на загальний огляд. Для них це був спосіб довести самим собі, що вони ще живі. Проте ніхто не зауважив у велелюдному натовпі кремезного непоказного чоловіка з пронизливими чорними очима та темним, аж до смоляного, волоссям, ледь посрібленим передчасною сивиною. Ніхто, крім нареченої. Чоловік видався їй знайомим. Навіть більше, їй тієї миті примарилося, що вона знає його все своє життя. Усе своє інше, минуле життя…

І, може, якби у неї був звичайний людський колір обличчя, всі довкола неодмінно помітили б, що вона раптово зблідла. Але Ештон й без того завжди виглядала вибіленою, як смерть, тож нічого не змінилося. Навіть усмішка не здригнулася й не стекла з її обличчя подобою розплавленого воску. Дівчині з дитинства втовкмачили: аристократів від простого люду, в першу чергу, вирізняє вміння носити усмішку. Вона вміла її носити. Тож нічого не змінилося в її обличчі.

І той чоловік вирішив, що вона щаслива.

Але, щойно справа дійшла до подружнього ліжка, Ештон ніби заклякла. Вона раптом зрозуміла, що нізащо не хоче лягати в нього зі своїм законним чоловіком. Просто стояла й дивилася на нього застиглими, сповненими розпачу й страху очима.

Роберту передалися її сумніви.

— Якщо не хочеш, нічого не буде, — сказав він.

— Ні, — Ештон почала роздягатися. — Я хочу.

І вона не збрехала. Вона хотіла дітей.

Після одруження Роберту одразу ж недвозначно дали зрозуміти, чого від нього очікують як від голови родини. Першим у жертовне вогнище шкереберть полетіло його непоказне захоплення теслярством. Бо негоже вродженому аристократові працювати руками. «Вроджений аристократ за все життя не повинен тримати в руках нічого важчого за склянку віскі, кубинську сигару та власного прутня», — повчав його досвідчений дядько Крістофел.

Далі хлопчину понесла течія. Уступивши у володіння всіма статками Ван Хеллів, він прийняв на себе і неймовірну кількість родинних зобов’язань. Адже політичні уподобання в цьому виродженому сімействі також передавалися в спадок, тож Роберт і незчувся, як став переконаним демократом, втрапив спочатку до конгресу штату, а згодом його висунули й у кандидати на губернаторське крісло.

Ештон так і не вдалося завагітніти. Вона злилася спочатку на себе, потім на Роберта, потім на увесь світ. Згодом лікарі сказали їй, що з ними обома все гаразд, чому ж немає вагітності, жоден відповісти не зміг. Вона дивилася на розповнілу з роками тітку Кателейне, що народила колись одну за одною аж трьох дочок, потому, супроти волі, переводила погляд у бік худючої тітки Дігни, котра тим не менш спромоглася подарувати своєму чоловікові двох синів, і великі волошкові очі Ештон щоразу сповнювалися слізьми. Так тривало, доки незаміжні кузини Алгонда, Бригітта та Лодевейка (котрі, звісно ж, бажали дівчині тільки добра) не порадили їй один дуже дієвий і перевірений засіб.

Незабаром Роберт почув, що його дружина спить із іншими чоловіками. Не обираючи, з усіма підряд. Серед них траплялися його давні друзі та вороги, партнери з бізнесу й політичних ігор, юристи, медики, спортсмени, офіціанти й садівники. Чоловіки зліталися на її дивовижну вроду, наче джмелі на мед, вона ж робила все, що вони їй казали, з єдино одержимою манією — завагітніти. Байдуже, від кого. Сама ж, вочевидь, не відчувала жодного вдоволення від злягань, для неї то був просто тупий механічний процес, від котрого беруться діти. Утім, Ештон не гребувала ніким і не бачила в своїй поведінці нічого негідного. Не цікавилася лише чоловіками, котрі носили прізвище Ван Хелл, тож кузени Гвідо та Фаскен принижено відповзли вбік. Саме вони й розповіли Роберту про численні зради дружини.

Він спочатку був не повірив. А згодом отримав нагоду побачити все мало не на власні очі. Якось Роберт раніше повернувся додому після гольфу і запримітив, як із воріт їхнього маєтку квапливо виїжджає автівка його університетського друга Стівена, котрий зранку відмовився зіграти з ним партію в гольф, пославшись на недобре самопочуття. А зараз Стівен, схоже, почувавсь як ніколи добре і так поспішав, що й не помітив повернення господаря маєтку…

Це вже було занадто. Увійшовши до вітальні, Роберт рушив до східців й швидкими кроками попрямував нагору. У руках він стискав нагайку, котру підібрав перед цим біля стайні. Плетене руків’я охоче вляглося в долоню, додавши йому рішучості. Несвідомо зринула згадка — десь він таке вже робив… Непроханий спогад не сподобався Роберту, та щось підказало йому — тут потрібна саме нагайка.

Рвучко розчахнув двері. Ештон лежала оголеною долілиць на широкому, розбурханому від любовних утіх подружньому ліжку. Роберт застиг. Вона ж навіть не подумала підвестися чи прикритися простирадлом, тільки ледь повернула голову до чоловіка й зміряла його крижаним од зневаги поглядом.

І Роберт несподівано втратив увесь свій запал та наснагу. Нагайка здригнулася в його спітнілій нерішучій руці, вислизнула з неї й безпорадно гупнулася руків’ям об підлогу. Перед очима пішли нечіткі бляклі кола. Він прихилився до одвірка, ледь тримаючись на ватяних, враз ослаблих ногах…

— Якщо вже без цього ніяк, то хоч роби це так, щоб ніхто не бачив! — кинув на ходу, ганебно вибігаючи з подружньої спальні.

Більше Роберт ніколи не лягав із нею до одного ліжка. Натомість витяг зі стриптиз-клубу Керлі Адамс і лягав уже з нею. На тлі Ештон вона більше не видавалася йому шльондрою. А згодом почала працювати в його передвиборному штабі.

Минуло декілька років. Ештон багато подорожувала країною з фортепіанними концертами, часто лишалася на ніч в осяйних готелях, і Роберт знав: кожного разу вона була там із новим чоловіком. Однак жоден не дав їй такої бажаної вагітності. Щомісяця вона дізнавалася одне й те саме: дитини немає.

Та раптом її поведінка змінилася. Прокинувшись одного ранку в розкішних апартаментах десь на Манхеттені, Ештон краєм ока глянула на мускулястого афроамериканця, що спав поряд, тихенько вислизнула з-під ковдри, спішно зібрала свої речі й поїхала додому. Секс її більше не цікавив. Їй чомусь здалося, що в неї вже є дитина і вона самотньо чекає на неї там — у велетенському білостінному маєтку на сорок п’ять кімнат, що розлігся на березі океану. Як вона впродовж довгих років марно чекала любові від Олівії…

Переступивши поріг дому, жінка затамувала подих. Вона не пам’ятала ні вагітності, ані пологів, але знала, що дитина є.

І Ештон не помилилася — вдома її направду зустріла дев’ятирічна донька. Проте дівчинка виявилася кволою, хворобливою і зовсім негарною. Звісно, ніхто не міг би назвати її потворою, адже дитина не мала жодного вродженого каліцтва чи якоїсь іншої примітної вади, просто їй бракувало краси… Зате мала дивне нетутешнє ім’я — вона звалася Іванкою. Із того дня Ештон ані на крок не відходила від маленької Іванки, вона любила й обожнювала її, навіть думки не припускаючи, що частину обов’язків можна іноді перекладати на плечі доглядальниць і гувернанток.

Ештон була щаслива. Нарешті! Проте її законний чоловік укупі з численною ріднею, наляканою челяддю й стурбованими лікарями не поділяв щастя молодої жінки. Замість живої дитини всі бачили в її руках стару полотняну ляльку-мотанку, котрій бракувало обличчя. Було зрозуміло: Ештон вигадала дитину, однак переконати в цьому її ніхто не міг. Тож родина вирішила діяти інакше.

Одного ранку лялька-мотанка безслідно зникла.

Жінка кинулася шукати доньку. Відірвана голова знайшлася на терасі. Одна рука — на газоні в саду, інша — на всипаній гравієм під’їзній доріжці. Решту було розкидано усіма сорока п’ятьма кімнатами велетенського старого маєтку.

Того ж дня Ештон втрапила до психіатричної клініки. Надовго. Родичі спочатку думали: розшматувавши негарну ляльку, вони просто звільнили дорослу молоду жінку від нав’язливої ідеї, дурної вигадки, котрою вона затулялася від життя. Вона ж бачила інше: найближчі люди по-звірячому вбили її живу дев’ятирічну доньку. Лікарям вона так і сказала: «У мене померла дитина». Вийшло, як колись її мати говорила про неї. А Ештон здавалося, що в неї вирвали серце. Вона тяжко мучилася через безсоння — варто було заплющити очі, маленька негарна Іванка стояла перед нею, питала, чому мати її не вберегла. Або ж весело крутилася карусель у новенькому парку атракціонів, лунав дитячий сміх, а потім усе раптово змовкало, тьмяніло, вкривалося багаторічно нашарованим брудом, і було чутно лише монотонне рипіння старих проіржавлених ланцюгів, із котрих так ніхто й не спромігся витерти кров.

Жінка відмовилася від сну, просто фізично не змогла більше заснути, лише іноді втрачала свідомість од снодійних та заспокійливих препаратів, але то був не сон, а повільне занурення у напівпритомний світ лиховісних кошмарів і марень, із котрого хотілося бігти, не озираючись.

Лікарі не знали, чим допомогти. Утім, кілька разів її ще випускали з клініки. Та щоразу ставався рецидив, вона знову винуватила родину в кривавій розправі над маленькою дев’ятирічною дівчинкою, і її повертали назад.

Усі чомусь повірили убивцям, а не Ештон.

А їй знову марилася донька. Тільки тепер маленька дівчинка питала матір, чому вбивці досі живі, чому ніхто їх не покарає. Ештон зачаїлася. Здається, вона зрозуміла, що треба зробити, аби душа її дитини знайшла спокій. Незабаром молода жінка переконала увесь медперсонал на чолі з солідною атестаційною комісією, що видужала, ніколи не народжувала, ніхто не помирав. Повернулася до маєтку на сорок п’ять кімнат. Їй так і не сказали, хто саме розправився з її дитиною, тож вона вирішила вбити всіх.

Коли Роберт повернувся додому з виснажливого туру за програмою передвиборних зустрічей із народом, усе аристократичне сімейство виявилося чинно розсадженим за довгим обіднім столом у їдальні. Усі були мертві. Вона їх отруїла. Це й був їхній особистий кінець світу, що його завзято передрікав Йєлрік Ван Хелл.

Кандидат у губернатори штату закляк.

Дружина не зводила з нього пильного, незворушно-оцінюючого погляду. Відкілясь узялася тлуста зелена муха, пролетіла над столом, вишукано сервірованим вистиглими наїдками, й осіла на зморшкуватому восковому обличчі дворецького — дядька Джозефа, що сконав із роззявленим ротом. Проповзла щокою, про всяк випадок зазирнула до рота, дзизнула, потерла лапки й щезла у проміжку між штучно-керамічними зубами старого.

У спустошеній тугим затишшям їдальні дзижчання мухи видалося Роберту гучнішим, аніж рев двигуна потужного реактивного літака, з котрого він нещодавно зійшов. До горлянки чоловіка підступив клубок нудоти. Він зблід.

— Ти голодний? — медовим голосом поцікавилася дружина. — Дуже вчасно, ми саме зібрались вечеряти. Приєднуйся! Ти так давно не був удома…

— Я дзвоню в поліцію.

Вона розсміялася. Підвелася з чільного місця за столом, де нерухомо просиділа бозна-скільки часу до його повернення.

— Що ти, любий? Я неосудна.

Шок паралізував Роберта. Запах смерті опустився йому первісним страхом із голови до п’ят і заволодів усім тілом.

— Я дзвоню… — голос ледь виривався з пересохлого рота. Він намагався відтягти час, аби самому не стати жертвою. — Я дзвоню в поліцію.

Нащо лякав тим, не розумів навіть сам. Адже повідомити поліцію плюс дати їй забрати Ештон дорівнювало достроковій перемозі окружного прокурора Джека Донована, котрому були піднаглядні всі копи. Хто свідомо голосуватиме за кандидата, дружина котрого — божевільна маніячка-убивця?! І вона це знала, без сумніву.

Потрібно було діяти по-іншому, діяти рішуче. Та тяжка аура божевілля не давала чоловікові перевести подих. Він інстинктивно натиснув на верхній ґудзик свого піджака — екстрений сигнал охоронцям.

Труп дворецького сповз зі стільця і важко гепнувся на підлогу.

— Джозефе, який ви незграбний, — посміхнулася Ештон, вмить опинившись біля нього. — Соромно! Кому ж, як не вам, якнайліпше знати правила етикету за трапезою?

Вона невимушено продовжила обхід мертвого сімейства, поволі наближаючись до застиглого Роберта.

— О, бідолашний дядечко Балтазар! Як почуваєтесь? Чи впоралися ви з тим нестерпним болем у шлунку, що діймав вас останніми місяцями?

Голова дядька Балтазара була відкинута за спинку стільця, тіло неприродно вигнулося. У правому оці стирчав тупий столовий ніж. Вочевидь, він єдиний помер не одразу, бо постійно приймав сорбенти та інші ліки для шлунку.

— А ви, бабусю Емеренціє? — спитала, поклавши руку на скорчене плече старої, котра лежала обличчям просто в тарілці перед собою. — Як вам сьогодні ваш улюблений салат із артишоками? Не забагато перцю? Я сама керувала процесом приготування, тож претензії не лише до кухарки…

До їдальні увірвалися охоронці. І теж застигли, вирячивши на Ештон свої звиклі до всього очі. Їхня присутність врешті додала Роберту рішучості.

— В’яжіть її! В’яжіть це божевільне стерво!..

Чоловіки вмить повалили Ештон на підлогу.

Роберт судомно перевів подих. Він не осягнув ще й сотої частки горя від втрати рідні, але діяти мусив без зволікань.

— Викликайте Волтера, нехай його хлопці приберуть усі сліди. Потім щоб подзвонили копам. До їх приїзду зала має бути стерильною… Запам’ятайте: це робота моїх ворогів — італійців, Джека Донована, росіян, байдуже кого! Господи…

Того ж дня Ештон опинилася в кабінеті Саймона Невмержитски — найкращого. Найдорожчого. Гроші тут давно правили запаморочливу месу, тож надвечір були готові і медична картка, і висновок експертизи, згідно з яким Ештон була дієздатною на період ремісії — могла підписати будь-яку угоду, в тому числі й договір із корпорацією «ТІЛО™». Був також готовий алгоритм дій задля уникнення скандалу: убити кількох зайців одним пострілом — просто дозволити Ештон «позбутися» свого тіла. Це неабияк влаштовувало радників і старших соратників Роберта. Перший заєць, показний, — безповоротне зникнення вбивці і, як наслідок, відвернення скандалу від мертвого сімейства, бо народ охоче повірить кіношній версії про помсту ворогів кандидата у губернатори. Заєць другий, найбажаніший для Роберта, — здихатися навіженої Ештон й (поки що йому лише закрадалася ця крамольна думка) одружитися з Керлі. Заєць третій, найслабший, непереконливий і кульгавий, — нібито виконати останню волю Ештон, власне, те, чого вона хотіла з дня смерті батьків: віддати на трансплантацію своє чуже тіло, котре винуватила у всьому, що спіткало її в житті. Адже просто вбити жінку не можна — здійметься галас, який виведе допитливих і на вбивцю родини, і на вбивцю вбивці. Тож покровителі Роберта дали команду — зайці вишикувалися в ряд, прогримів постріл, і звірят наскрізь прошило однією кулею. Бризки крові розлетілися повсюдно: на голови народові, в рот копам, на обличчя майбутнього губернатора, на руки його друзів.

— Ви ж тільки клініці поки не передавайте її медичну картку, — зніяковіло прошепотів доктор Невмержитски на вухо Робертові, отримавши в лімузині свою винагороду за «якісну» роботу. — Щоб не думали там забагато. Уже згодом для звіту віддасте… Гадаю, вони не надто чекатимуть якихось там документів, щойно отримають нагоду вторгувати цілий статок за таке незрівнянне, божественне тіло… Даруйте, саме вирвалося.

Роберт затравлено глянув на нього.

— І ви теж… з нею?

Психіатр відвів очі, квапливо попрощався і вийшов із машини у дощ.

Роберт поїхав до клініки «ТІЛО™» підписувати папери. Він легко віддав їм Ештон, не підозрюючи, що цим вчинком відштовхне від себе й Керлі, котру вже нудило з того, як його смикають за ниточки. Тож вона пішла до сильнішого, прихопивши з собою всі таємниці Роберта.

Звісно, тим сильнішим виявився Джек Донован.

Самотній Ван Хелл повернувся до спорожнілого маєтку. Кудись поділися всі друзі й покровителі. У вітальні стояло дванадцять домовин. Горіли, спливаючи воском, свічки. Він міг би лежати в тринадцятій, якби сів того вечора за стіл разом із усіма. Без сумніву, можна було спробувати повернути їх до життя, скориставшись трансплантаціями свідомості, навіть отримати суттєву знижку за гуртове замовлення, але Роберт раптом зрозумів, що нікого не хоче вертати, навіть дворецького.

Він знав — не вони були жертвами. Напередодні власної смерті Ван Хелли вчинили щось настільки жорстоке й страшне, чого Ештон уже не змогла їм пробачити. А потім, вочевидь, реготали, тицяли пальцями одне на одного, перекидаючи провину з одного кінця кімнати в інший, як м’яч під час гри. У такі хвилини, коли родина фіґлярувала, дражнилася й мавпувала, Роберт сам бував здатен на убивство. Ештон випередила чоловіка. А його навіть не було вдома у ті дні, аби спробувати зупинити її… чи їх. Хоч ледве чи він зі своєю вродженою слабкодухістю зміг би кому зарадити.

Раптом він усвідомив — дружина ненавиділа його так само, як усіх чоловіків, що користалися з її тіла. Ненавиділа з тієї миті, як він запропонував їй одружитися, знехтувавши дівчиною, яку справді кохав. Бо Ештон теж кохала. Щоправда, того єдиного чоловіка, котрий жив у її серці, не було в житті. Коли ж Роберт зустрівся в клініці з кремезним непривітливим головним лікарем, вроджений аристократ першим зрозумів — от він, той чоловік.

У день похорону родини просто на кладовище, ніби за акцією, Робертові сповзлося нове сімейство. Начебто ті Ван Хелли, котрі весь час «подорожували Європою». Але йому вистачило снаги прогнати самозванців.

То був другий найвідважніший вчинок у його житті. На той час Роберт уже добре знав: насправді вся «Європа» знаходилася на задньому дворі їхнього маєтку, в найтемніших закутках старезного напівзанедбаного саду, у вигляді горбиків сирої землі, абияк присипаних рудим пересушеним листям.

Потому він зачинився у величезному порожньому будинку, що височів на березі океану. Але порожнім той видавався лише про людське око. Насправді всі до однієї сорок п’ять кімнат кишіли примарами. Перший поверх зазвичай здригався від чергової гучної вечірки, котрі тут досі влаштовував покійний Рудгер Ван Хелл. Від них Роберт тікав нагору, відчиняв перші-ліпші двері, аби сховатися, і вражено завмирав на порозі. Посеред рейваху з нотних партитур сиділа мертва Олівія в покривавленій нічній сорочці, заглибившись у черговий сентиментальний роман. Він вилітав із її спальні, грюкнувши дверима, але на шляху йому поставав хвацький дядько Крістофел із пишними вусами, закрученими догори.

— Вроджений аристократ за все життя не повинен тримати в руках нічого важчого за склянку віскі, кубинську сигару та власного прутня, — повчав племінника досвідчений красень-донжуан, а в його вусах ворушилися бліді черви.

Роберт задкував, розвертався і мчав у протилежний бік. Та ледь він опинявся за рогом коридору, дорогу йому заступали напівзотлілі кузени.

— Твоя жінка спить із іншими мужиками, — начебто по секрету, сповіщав йому вкритий трупними плямами кузен Фаскен.

— Не обираючи, з усіма підряд! — домальовував картину страшного секрету мертвотно посинілий кузен Гвідо, й обидва згиналися навпіл у нападі реготу.

Вони й по смерті насміхалися з нього. Від цих знущань Роберт знову кидався в протилежний бік, летів східцями донизу і падав, перечепившись через дядька Балтазара, котрий блукав маєтком наосліп, марно силкуючись витягти зі свого правого ока срібне руків’я тупого столового ножа.

Так Роберт укотре опинявся у вітальні, з котрої враз випаровувалася бучна Рудгерова вечірка. Натомість за круглим столом чинно сиділи кузини в товаристві тіток, не до часу пили пообідній чай і неквапливо вели світську бесіду. Утім, бесіда швидко переставала бути світською, щойно мова заходила про неймовірну незаслужену красу Ештон.

— Краще б то я загинула в парку атракціонів! — знову заламувала кістляві пальці кузина Лодевейка. — Тоді б це чудове тіло дісталося мені!..

Сестри ствердно кивали їй у відповідь, і всі разом повертали неживі голови до на смерть переляканого Роберта.

— Чому ти не купиш нам його, Роберте? — цікавилася кузина Алгонда, цнотливо прикриваючи віялом розкішне декольте, з котрого виповзали черви.

— Справді! — нагадувала жовта, аж воскова кузина Бригітта. — Воно ж, трясця твоїй матері, продається!..

А на тлі палаючого каміна стояла негарна дев’ятирічна дівчинка й притискала до себе полотняну ляльку-мотанку без обличчя.

— Навіть не думай, Роберте, — сумно всміхалася вона, простягаючи йому свою іграшку. — Вони роздеруть його так само, як оцю ляльку…

Але найстрашнішим було те, що лялька в її руках знову стала цілою.

І він забивався в куток, заплющував очі, закривав обличчя руками, аби лишень не ставати свідком моторошної драми, котра розігрувалася щоночі в порожньому родинному маєтку. До тями Роберта зазвичай приводив знервований фальцет покійного дядька Йєлріка, що тряс над своєю розпатланою головою оберемком старих газет із катаклізмами, й інвалідний візок здригався разом із ним і газетами.

— Кінець світу не за горами! Усі загинуть! Ніхто не врятується!..

— Стули пельку, Йєлріку, — невдоволено озивалася до сина кістлява подоба бабці Емеренції. — Ван Хелли житимуть вічно.

Дворецький дід Джозеф, котрий навіть по смерті не втратив професійного почуття власної гідності, стримано кивав на знак згоди з хазяйкою. Як і за життя, він велично тримався ледь позаду її крісла-трону. Але ні для кого не було таємницею — свого наймолодшого, неповносправного сина Йєлріка епатажна бабця Емеренція народила в сорок років. Не від законного чоловіка. Від дворецького.

Потому маєток западався в тишу. Світало. Однак Роберт знав — наступної ночі все розпочнеться знову. І не було як від того втекти чи сховатися (хоч одного разу він пробував ночувати в дровітні), бо відбувалося химерне дійство не в будинку, а в його голові. У цей час Роберт сам почувався примарою, котра, за прикрим непорозумінням, не долучилась на той світ до родини.

Він усе чекав, що одного дня величні ковані двері маєтку відчиняться і до нього повернеться Керлі. І всі химери враз щезнуть, западуться під землю, бо в старому маєтку знову оселиться кохання. Роберт навіть загадав собі: якщо він вернеться до теслярства й таки зведе свій ошатний іграшковий будиночок на кілька поверхів, кохана дівчина почує його і прийде. Бо хіба може людина не почути й не озватися, якщо повсякчас думати про неї, кликати її в думках, кохати? Хіба може вона не прийти?..

Того ж дня він перетягнув до вітальні все своє теслярське приладдя й узявся майструвати будиночок. Працював удень і вночі, без сну та спочинку — рубав, розпилював, вирізав, клеїв, шліфував, розфарбовував і вкривав лаком. Здавалося, час зупинився для нього, пішов в обхід. І навіть всюдисущі примари не заважали, збилися в мовчазний гурт коло входу до вітальні й лише затаєно спостерігали.

Доки він майстрував, доти й жив. І чекав. Щойно казковий будиночок було завершено, безсило опустив руки і втупився в нього застиглим, якимось наче приреченим поглядом. Він усе ще чекав на Керлі.

Коли ж Роберт зрозумів, що вона не прийде, поволі звівся на ноги, підсунув до центра кімнати стільця, вибрався на нього й закинув на спущену люстру грубу, скручену петлею мотузку.

Часом Керлі Адамс чула голоси. Хтось начебто кликав її, а вона не могла розібрати слів і списувала все на втому від нової виснажливої роботи в передвиборному штабі Джека Донована, котра займала увесь її день, та безсонні ночі, впродовж яких їй належало по-всякому вдовольняти Джека, що останнім часом став не на жарт знервованим, вередливим, злим. І він не вважав за належне зберігати їй вірність: кілька разів Керлі бачила, як до нього приїздила Анжеліка Феллон. Схоже, майбутній губернатор та колишня порнозірка мали власні секрети. Вони надовго замикалися в його кабінеті, а коли Анжеліка виходила, вона дивилася на Керлі щоразу таким поблажливим, сповненим непідробного співчуття поглядом, що дівчина мимоволі відверталася, ніяково ховала очі, наче то вона завинила перед Анжелікою.

Ще рік тому Керлі нізащо не опустила б очей. Вона боролася б до останнього, заштовхала б Анжеліці назад у горлянку те її довбане співчуття. Але… за Джека їй чомусь більше не хотілося боротися.

Час від часу їй пригадувався Роберт. Та Керлі швидко проганяла думки про нього, колись вона переконала себе, що він не надто гарний для неї, і вирушила на пошуки кращого. Тепер кращий висотував з неї всі сили, використовував її, як тільки знав, часом зривався на ній, як усі владні чоловіки зриваються, іноді принижував.

Вони впевнено йшли до перемоги на виборах. Джек, як і раніше, брав народ обіцянками заборонити трансплантації свідомості, хоч уявлення не мав, як йому те зробити. А Роберт узагалі перестав з’являтися на людях. Щойно він зійшов із дистанції, демократи поспіхом висунули замість нього іншого кандидата, однак того мало хто знав, і це виявилося ще одним аргументом на користь республіканця.

І от настав вирішальний день. До штаб-квартири, де гніздилася передвиборна кампанія Джека Донована, вбігла схвильована Керлі Адамс.

— Щойно завершили підрахунок голосів. Ми перемогли!

Джек пильно подивився на неї. Жестом наказав підійти.

— Ні, Керлі. Це я переміг, — чітко карбуючи кожне слово, повідомив коханці, коли вона, наблизившись, схилилася біля його фальшивого інвалідного візка.

Керлі розігнулася. Завмерла.

Його почав вимагати народ.

Та, коли Джек Донован з’явився на трибуні, оточеній зусібіч ошалілим натовпом співвітчизників, він сказав їм саме ті слова, що їх вони прагнули почути.

— Ми перемогли!

Натовп розродився вдоволеним гулом, який згодом перетворився на щось середнє між виттям та гарчанням. Солодка губернаторова брехня луною розлетілася по всіх околицях щасливого міста.

Керлі повільно вийшла на вулицю й попрямувала до своєї машини.

Про самогубство Роберта вона дізналася з газет.

Опинившись за кермом своєї смарагдової «тойоти», нарешті дала волю почуттям. Тієї хвилини вона зрозуміла, звідки бралися голоси. Роберт кликав її, увесь старий маєток Ван Хеллів перетворився на суцільний крик, а вона не чула. Так склалося, що одного дня вона вирішила для себе — він її не вартий, списала все на його постійну слабкодухість, ні-на-що-не-здатність, навіть не замислившись, що її рішучості й цілеспрямованості, можливо, вистачить їм на двох. Вона кохала Роберта і знала, що він її кохає, але так і не пробачила йому одруження з іншою. Хоч до останнього вірила: колись вони таки сядуть на корабель, відпливуть у далекі краї, одружаться і житимуть там довго й щасливо. Вірила до сьогодні.

Сьогодні Роберта мали поховати. Керлі витерла сльози й завела двигун. Але поїхала не на кладовище, до сімейного склепу Ван Хеллів. Щось їй підказало — він не там. Його душа в старому маєтку і залишиться там довіку.

Двері виявилися прочиненими, наче щось досі чекало на неї. Переступивши поріг, дівчина побачила захаращену теслярством вітальню, обірвану мотузку, що звисала з люстри (це вона старанно намагалася оминати поглядом), і його — ювелірно сконструйований до найдрібніших деталей, гарно розфарбований іграшковий будиночок із віконницями, дверцятами, крихітними меблями й людьми всередині.

— Ти таки збудував його!.. — схилившись, вона узялася розглядати дім, кімнатки, родину, що затишно облаштувалася в іграшковому побуті: білявого чоловіка, рудоволосу жінку та їхніх діток — двох вогнисто-рудих дівчаток й одного хлопчика зі світлим волоссячком, як у батька…

— Це ми?.. — ледь чутно спитала Керлі.

Їй відповіла схвильована, якась аж наче урочиста тиша. То справді були вони. І те щастя, котре не склалося в житті, назавжди оселилося в маленькому іграшковому будиночку. А Керлі щоразу зможе приходити й дивитися на нього.

Щоразу, як їй захочеться світла.

Випроставшись, дівчина роззирнулася. Вона майже фізично відчувала присутність Роберта, що струменіла звідусіль, огортала її собою, випромінювала тепло.

— Пробач мені кожен день, який я провела не з тобою, — на мить вона заплющила очі. — Але був час, і ми були щасливі. Інші й того не мають.

І Керлі швидко рушила до дверей. Сіла в смарагдову «тойоту» під колір очей, у котрих досі стояли непідробні сльози. Повернулася до Джека.

Юрій розплющив очі. Це її він бачив, коли приїхав до маєтку Ван Хеллів. Скільки часу минуло? Він мало не вчадів од смородів лаку, фарби та чужих смертей. Звівшись на ноги, кинувся до дверей, вискочив у двір, судомно хапнув свіжого повітря. Усе довкола перебралося в сутінки. А Юрій не знав: примарилися йому всі ті історії чи хтось їх розказав. Під ногами знову прошелестів той самий клапоть газети із некрологом. Але цього разу чоловік устиг роздивитися світлину померлого й ухопити поглядом його ім’я. То був Роберт Ван Хелл. Роберт, котрий відчинив йому двері. Роберт, котрий розмовляв із ним.

Мертвий Роберт Ван Хелл.

Тепер Юрій знав, де шукати Ештон. І точно знав, навіщо її шукати.

Опинившись біля своєї машини, він не стримався й ще раз озирнувся на величний білостінний маєток, що тонув у пізньому надвечір’ї. Може, то йому тільки здалося, та на якусь мить Юрій чітко побачив у вікні однієї з сорока п’яти кімнат бліду напівпрозору постать Роберта. Вона ледь здійняла праву руку, прощаючись.

Старий занедбаний парк атракціонів, до відкриття якого колись перетяв червону стрічку уславлений Рудгер Ван Хелл, не чекав гостей. Від яскравих фарб, блискучих каруселей та дзвінкого дитячого сміху тут не лишилося і згадки — усе це вмерло двадцять років тому, скам’яніло, припало пилюкою, узялося іржею, поросло дикими в’юнкими травами. Із часу давньої трагедії парком не ступала людська нога. Лиш іноді серед ночі було чутно моторошні воронячі скрики, трепіт чорних широких крил й натужне рипіння старих обірваних ланцюгів. Місце було оповите недоброю славою. Інвестори раз і назавжди викреслили його зі своїх проектів. Навіть безпритульні оминали старий парк десятими дорогами — казали, тут не раз бачили привидів.

Над кудлатим верховіттям дерев та гострими шпилями каруселей сплив мертвий молодий місяць. Тиша. Тільки скрадливий, ледь чутний поскрип зраджував Ештон, що сиділа на старій гойданці, схованій у самій глибині парку, й монотонно розгойдувалася, ухопившись обома руками за дивом уцілілі троси-ланцюги. На колінах у неї лежала лялька-мотанка. Ціла й неушкоджена. Знову.

Юрій нечутно наблизився до гойданки, зупинився позад неї в темряві.

— У кожного в житті є місце, куди він приречений повертатися, — озвалася Ештон чистою українською, несвідомо відчувши його присутність. — Це моє місце. Тут я померла двадцять років тому. А потім мене оживили. У краденому тілі, ти знаєш. Тому що насправді я ніколи не була тією красунею, якою мене всі звикли бачити. Та краса була призначена не мені. Я з нею не впоралася. Хто я насправді?..

Він мовчав. Слів не було, мав лише притлумлене відчуття провини — адже то він колись зробив ту ляльку-мотанку, навіть сам до кінця не усвідомлюючи всієї сили такої іграшки, що мала б слугувати оберегом для Іванки, а в дійсності обернулася страхітливим прокляттям для іншої дівчини…

Ештон перевела подих, продовжила:

— Я ненавиджу це місце. А воно переслідує мене, я стільки разів бачила його уві сні, що вже й розучилася спати. Гадаю, його треба знищити. Це станеться після моєї смерті. Весь цей парк і його залізних монстрів зрівняють із землею, а на їхньому місці розіб’ють великий сад із різнобарвними квітами, зеленими газонами, мармуровими фонтанами й доріжками, всипаними гравієм… Можливо, сюди знову прийдуть діти. Проте жодна дитина тут не помре.

— Так і буде, — ледь усміхнувся Юрій, поклавши руку їй на плече. Він знав це, бо хтось із репортерів таки з’ясував: кошти, виручені від продажу власного тіла, Ештон відправила на те, аби викупити парк своїх кошмарів і звести на його місці розкішний сад. — Але ти теж не помреш.

Похмурим довкіллям лунко гойднувся її сміх.

— Знущаєшся? Я вбила всю свою рідню. Вважала їх винними у смерті своєї дитини. Сподівалась, її душа заспокоїться, якщо убивць буде покарано! Коли ж їх… не стало… маленька дівчинка теж зникла. Натомість я побачила цю ляльку. Тоді й зрозуміла — не було в мене дитини. І ніколи не буде. Усе, що мені лишалося, це поїхати до клініки і повернути тіло. Мабуть, цього вона від мене й хотіла?..

— Я заберу її, якщо дозволиш, — присівши біля дівчини, Юрій не зводив погляду з ляльки-мотанки на її колінах. — Як і це місце, її треба знищити.

— Це неможливо, — гірко посміхнулася Ештон. — Її спалювали у вогнищі, роздирали на шматки… Я теж дещо зробила. Перед тим як вирушити до твоєї клініки, закопала її в саду за маєтком. А розпаковуючи валізу, знайшла її серед своїх речей…

Зробивши над собою зусилля, Юрій взяв мотанку до рук.

— Гадаю, цю ляльку може знищити лише той, хто її створив, — він звівся на ноги. — Обіцяю, більше ти її не побачиш. Ти маєш поїхати звідси якомога далі. Від цього місця, від клініки і… від мене. Забереш маленьку Іванку і втечеш. Я допоможу.

Вона різко підвелася, зупинилася навпроти нього.

— Якби я хотіла втекти від тебе, ти б мене тут не знайшов! Маєш дещо знати. Коли я вперше переступила поріг твоєї клініки, я не хотіла жити. Не мала права. Аж доки не зустріла тебе… Ти зробив мене кращою. Із тобою я вперше за довгий час спромоглась заснути. Я кохаю тебе. А ти хочеш, щоб я поїхала від тебе?..

— Я вбивця, перевертень і монстр, — раптом зізнався він.

— Отже, я кохаю вбивцю, перевертня і монстра, — навіть не здригнувшись, відповіла Ештон. — Це назавжди. Іншого мені не треба.

Юрій не зводив з неї очей. Уперше в житті він зустрів жінку, котру не віднадила його тваринна сутність. Жінку, що без вагань сприйняла його таким, як він є.

— Я вбив твоїх батьків, — відкрив їй свою останню таємницю, несвідомо остерігаючись: зараз від цього кохання лишаться самі спогади, натомість він побачить у погляді навпроти вже звичні для себе жах, ненависть та відразу…

— Знаю, — тільки й сказала Ештон. — І я щосили намагалась зненавидіти тебе за це, та в мене нічого не вийшло… А того дня, коли в донорський фонд привезли новонароджену Іванку, я назавжди забула, що таке ненависть. І ти теж забув, я бачила! Та маленька дівчинка — шанс виправити все, що ми накоїли…

Ступивши крок назустріч, Юрій міцно притис її до себе. Тієї миті він зрозумів й увесь її біль та розпач: вона не ховалася в клініці від правосуддя. Не вбивала незнайомих жінок. Не брехала йому. Вона лише хотіла бути матір’ю. І це просте, споконвіку людське бажання штовхнуло її на шлях страшних невиправних помилок. Аби спокутувати свій гріх, зважилась на нечувано відчайдушний крок — викрасти приречену на смерть дитину з донорського фонду всесильної корпорації «ТІЛО™». Щось підказало Ештон: ця єдина порятована душа спроможеться зрівняти рахунок.

— Усе буде добре, — зрештою озвався. — Я зумію захистити вас обох.

Вона схвильовано підвела погляд.

— Ні, — схоже, це рішення далося їй нелегко. — Мене захищати не треба. Ти повернеш мене до клініки. Про Іванку щось вигадаєш. А завтра я чекатиму на тебе.

Юрій на мить випустив її з обіймів.

— Ештон, на завтра призначено твій аукціон. Вони продадуть і вб’ють тебе! А там я вже нічого не зможу зробити!..

— Я ж сказала, що чекатиму на тебе, — нагадала вона. — Ти досі нічого не зрозумів? Мені відомо про ту, іншу жінку, душу якої тримають в каторжній в’язниці штату Орегон. Адже в мене її тіло. Можливо, тому я завжди кохала тебе? Але мені не пощастило — тобі потрібна вона, не я. Це й не дивно, адже вона — світло, а я — темрява… Вона не хоче, щоб ти вбивав. Що ж, зі мною тобі й не доведеться. Я добровільно віддам їй це тіло… якщо для мене це єдиний спосіб бути з тобою. Вірю, ти все зробиш правильно.

Юрій затамував подих. Такого він не сподівався.

— Я не знаю, як правильно. Мій обов’язок — врятувати її. Але не ціною твого життя! Що тоді буде з нами? Що тоді буде з дитиною?

— Вона в безпечному місці. Завтра я скажу тобі, де саме. Ти… ви з тією жінкою зможете забрати… мою доньку, — раптом запропонувала йому нерішуче. — Але тільки за умови, що любитимете її!..

У цьому й була вся Ештон.

Тієї ж ночі він повернув її до горішніх апартаментів клініки «ТІЛО™». Надіслав звіт про повернення керівництву. І саме вчасно: задля уникнення скандалу корпорація досі не розголошувала широкому загалу, що Ештон утекла. Але часу було обмаль — завтра мав відбутися аукціон, а з ним і невідворотний скандал.

Про дитину збрехав наступне: занедужала й померла. На тлі повернення до клініки розкішного жіночого тіла з коефіцієнтом Моніки Белуччі нікого вже не хвилювала втрата якоїсь там кількамісячної дитини…

Опісля поклав перед собою на стіл полотняну ляльку й узявся розмотувати її по спіралі. За хвилину від моторошної іграшки зосталося лише кілька вицвілих кольором шматин. Поволі й вони зітліли, розсипалися на попіл у його руках. Юрій важко перевів подих. Прадавнє зло, одного разу необережно прикликане тринадцятирічним хлопчиком, без сліду випарувалося, щезло, повернулося туди, звідки прийшло у людський світ. Принаймні він дуже хотів на це сподіватися.

Підвівся. Треба було їхати додому, завтра на нього чекав важкий відповідальний день. Але замість того, щоб увійти до ліфта й спуститися на лікарняну парковку, він знову опинився в апартаментах Ештон.

Завтра її не стане. Більше не буде її усмішки, її голосу, її особливої манери підводити погляд й дивитися на нього так, наче увесь світ переставав тієї миті існувати. Зостанеться лише тіло. Тепер Юрієві було байдуже, скільки чоловіків Ештон мала до нього, адже він став єдиним, кого вона свідомо обрала сама. Вона кохала його. І він теж кохав, але не визнавав за собою права зізнатися… Він так і не сказав їй тих слів, що їх кожна жінка жадає від чоловіка найбільше, не сказав, що кохає й не уявляє без неї жодного свого дня, але решту ночі був із нею настільки ніжним, наче вона раптом стала кришталевою і від найменшого необережного доторку могла розбитися, розлетітися на друзки просто в руках. Кожен його порух жив тими несказаними словами, і вона відчувала їх. Здавалося, на якусь мить увесь світ забув, як існувати. Зупинилися всі годинники на Землі. Завмерли стрілки, стерлися електронні цифри, зітліли календарі. І все довкола розчинилося в любові двох звичайних людей…

Але час неможливо заперечити, знищити чи проскочити повз його доскіпливий погляд. Він звівся на ноги. Розправив плечі. І здригнулися стрілки на циферблатах, замиготіло сузір’я цифр на електронних табло — хвилини змахнули крилами й несамовито полетіли вперед, за ними чітким злагодженим кроком рицарів-хрестоносців рушили загони годин, час знову заволодів світом.

Пів на третю ночі. Цього разу Юрій не став чекати світанку, аби піти. Тільки-но переконався, що Ештон стомлено заснула, тихенько вибрався з-під ковдри, вдягнувся й нечутно рушив до дверей. Щоправда, потім повернувся, щоб поцілувати її і подумки попрощатися. Розбудити не наважився. Завтра буде новий день. Він досі не уявляв, як чинитиме, щойно побачить її в операційній, але понад усе сподівався, що того дня зробить правильний вибір.

Коли ж за ним востаннє зачинилися двері, Ештон розплющила очі. Вона не спала. Їй так багато хотілося йому сказати, однак вона знала — не варто. Так буває, коли слова не здатні зарадити. Коли просто любиш.

Роздiл VIII Знак скiнченностi

Прокинувшись наступного дня, Юрій уперше за багато років відчув моторошно-холодний, болючий і по-справжньому живий людський страх. Але злякався він не за себе. Цей страх приходить лише як насниться близька людина.

Уві сні йому примарилась Ештон. Мертвою.

Коли ж повернувся до тями, з дивним полегшенням побачив у своєму помешканні старого гендляра. Той сидів у кріслі посеред запилюженої кімнати, осяяний променями ранкового сонця, і розтирав свою кульгаву ногу, котра зазвичай щеміла на переміну погоди. Іншою рукою притримував стару рушницю, що стриміла навскоси поряд із просидженим кріслом, в якому він облаштувався. Це робило його схожим на вицвілого ковбоя з раритетних вестернів середини минулого століття, котрі досі час від часу демонструвалися в приватних ретро-кінотеатрах.

— Проспався? — непривітно глипнув на Юрія, підхопив рушницю, вправно звів спусковий гачок. — Вибачай, кави з круасанами нема.

— Добре, хоч ти є, — той повільно звівся з підлоги, подумки прогнав від себе скривавлені рештки нічних страхіть. Не одягаючись і не звертаючи увагу на зброю в руках непроханого гостя, попрямував до ванної.

— Роблю, що хочу, — старий не зводив із нього прицілу рушниці й чіпкого, доскіпливого погляду. — Хата моя, не забувай про це. І все, що в хаті, також моє.

— Скільки? — кинув Юрій звичне питання. Й не дочікуючи відповіді, переступив поріг ванної, грюкнув за собою дверима.

Гендляр важко здійнявся з крісла, посунув услід за ним, зупинився перед зачиненими дверима, сперся на рушницю, як на ціпок, прислухався.

— Знаєш, ти ніколи мені не подобався, — почав, щойно за дверима ванної зашелестів шум увімкненої води. — Але хату я тобі здавав. Бо в мене добре серце, та й гроші ніколи не завадять… Проте від сьогодні умови змінюються. Не треба грошей. Я знаю, хто ти. Якщо хочеш далі тирлуватися в моїй хаті, будеш надавати мені своє тіло в користування. Щомісяця, на один вікенд.

Юрій завмер під крижаними струменями води.

— Ну й що ти з ним робитимеш?

На якусь хвилину за дверима настала тиша. Вочевидь, гендляр неабияк засумнівався, чи розповідати заручникові про свої величні плани.

— Я спатиму з жінкою, — зрештою зізнався. — Власної в мене нема, тож я подамся в нічний клуб і знайду там найліпшу кралю. Білявку. Дам грошей, скільки скаже, і злягатимуся з нею цілісіньку ніч до світанку…

— А в своєму тілі чого ж не «злягаєшся»? — недобре всміхнувся Юрій, вимкнув воду й потягнувся за рушником. — Боїшся їй не сподобатись?

Гендляр зміряв зачинені двері неприязним поглядом.

— Я ділова людина. У мене серйозний бізнес, і він, щоб ти знав, процвітає… А коли твій бізнес процвітає, в тебе з’являються вороги. Усі хочуть мій бізнес, букмекерська контора — це тобі не абищо! Словом, ошукані клієнти відлупцювали так, що два місяці ходити не міг. Кістки з часом зрослися, а те, що поміж ніг… словом, там уже нічого не працює. Тож давай сюди тіло, або вимітайся!

Юрій вийшов із ванної. Він міг би легко розправитися з набридливим гендлярем і забути про нього раз і назавжди. Але не зробив цього.

— А навіщо чекати до вихідних? — раптом пристав на гендляреву пропозицію тимчасово помінятися з ним тілами. — Можна й сьогодні…

— У вівторок? — на мить розгубився старий.

— Тобі чимось не догодили вівторки? — підступно поцікавився Юрій. — Шкода, бо я знаю одну нічогеньку місцинку, де саме по вівторках збираються найрозкішніші шльондри. І всі як одна білявки…

У примружених од недовіри очицях старого спалахнув хтивий вогник:

— Сьогодні, то й сьогодні! — квапливо погодився він. — Тільки ж гляди, щоб завтра на ранок повернув мені тіло. У мене серйозний бізнес…

Юрій лише посміхнувся. Кожен жив про людське око у власному тілі, а грішити вибирався в чужому. І він зараз не був винятком. А кульгавий гендляр, сам того не сподіваючись, просто полегшив йому завдання.

Адже за годину мав розпочатися аукціон, на котрому піде з молотка тіло Ештон. Прийом заявок завершувався за сорок п’ять хвилин. Юрій знав: станом на сьогодні до корпорації надійшло триста двадцять сім заявок для участі в торгах. Він ще зачекав із півгодинки, й останньої миті аукціонники отримали триста двадцять восьму заявку — від такого собі Соломона Гоймана, що мав вісімдесят три роки, букмекерську контору, купу заощаджень у різних банках та поза ними (корпорація ретельно перевіряла платоспроможність потенційних замовників), а на схилі віку раптом надумав оселитися в жіночому тілі. Це неабияк розвеселило аукціонників, однак відмовити йому в реєстрації законних підстав вони не побачили.

І Соломон Гойман зухвало переміг у торгах, стрімко обігнавши при цьому інших триста двадцять сім претендентів, котрі один за одним посходили з дистанції, в тому числі й «зламаних сірників» та пихато-рейтинговий телеканал, що представляв інтереси осяйної Анжеліки Феллон…

Вправні аукціонники й тут не стримали посмішки: за тіло дівчини скупому гендляреві довелося викласти всі свої статки. Коли ж їх не вистачило (Анжеліка боролася до останнього), на його рахунок блискавично надійшли нові кошти, походження яких ніхто не знав. Але це не завадило корпорації прийняти їх. Однак своє дорогоцінне надбання покупець мав отримати лише наступного дня.

Юрія насторожило таке нововведення, проте вплинути на нього у чужому тілі він зараз ніяк не міг. Знову пригадався лихий вранішній сон. Та він рішуче спровадив з думок недобрі передчуття. Слід було діяти за планом. Тож за кілька годин після завершення аукціону біля воріт каторжної в’язниці штату Орегон зупинився червоний розхитаний пікап із перекошеними й забризканими грязюкою номерами. З-за керма вибрався той самий старий гендляр. Припадаючи на праву ногу, побрів до входу. Вартовий на першому контрольно-пропускному пункті глянув у список відвідувань на сьогодні, де було вказано, що до однієї з ув’язнених у спеціалізованому відсіку, призначеному для «потреб» корпорації «ТІЛО™», має приїхати старенький батько.

Змірявши Соломона Гоймана поблажливим поглядом, він перевірив у нього документи й впустив на територію. Там кволий гендляр пройшов усі стандартні процедури перевірок і дізнань, лише іноді озиваючись до працівників буцегарні старим добрим матюком, коли вже не озватися не було як, бо «стандартні процедури» передбачали неабиякі приниження (в тому числі й людської честі та гідності), тож мовчазна покора викликала б куди більше підозр.

Коли ж новий відвідувач постав перед очима кремезного охоронця, що обслуговував секцію Іванки, той не зміг приховати розчарування. Цигарки дивакуватого лікаря неабияк припали йому до смаку (іноді це було краще, ніж секс, та що там — навіть краще, ніж усі зустрічі випускників, разом узяті!), тож охоронець не виключав подальшої співпраці з Юрієм і дещо засмутився, побачивши замість нього незнайомого старого пердуна.

Цього разу Іванку заселили для побачення до тіла молодої, доволі привабливої дівчини. Але вивезли її в інвалідному кріслі — у дівчини не було ніг.

— Вони завжди знаходять нові способи знущань, — гірко всміхнулася Іванка, враз упізнавши Юрія. — У цього тіла відняті ноги, але я їх відчуваю…

Він так само посміхнувся їй у відповідь.

— Ну, то я теж сьогодні не виглядаю як містер Всесвіт.

— Ти зробив це заради мене? — здригнулася дівчина. — Щоб я не почувалася такою потворою у твоїх очах?..

— Ти ніколи не була мені потворою. Ніхто не здатен тебе нею зробити попри той біль, що вони тобі завдавали! Сьогодні це все скінчиться, — на мить він замовк, а потім, долаючи болісне відчуття провини, тихо промовив: — Я… кохаю тебе.

Опісля того зізнання Юрія в тілі незугарного гендляра признав і ласий до «співпраці» охоронець, що непорушно стовбичив біля дверей, бо ж цього, непідкупленого, разу вони говорили англійською. До горлянки йому знову підступив млоїстий клубок нудоти. Та охоронець швидко дав собі раду:

— Десять блоків цигарок, або хрін звідси вийдеш, розумнику, — зухвало заявив він, поклавши руку на ремінь із табельною зброєю.

Здавалося, Юрій тільки цього й чекав.

— Ходи-но сюди, — неголосно попрохав він. — Будемо домовлятися.

Схоже, вони таки знайшли спільну мову. Бо щойно скінчився відведений для побачення час, кремезний охоронець чинно супроводив старого на вихід, підтвердив вищому керівництву по рації, що «зустріч, як завжди, минула без ексцесів», щоправда, біля останнього турнікета цигарку не запалив. Його раптом відвернуло від цигарок. Просто стояв і дивився вслід Юрію.

Як згодом відзначали колеги, до кінця зміни він поводився трохи дивно; втім, тоді цьому ніхто не надав значення. А наступного ранку, здавши чергування й табельну зброю, тюремний охоронець поїхав не в свою холостяцьку домівку до пива, фаст-фуду і телевізора, а прямісінько до осередку клініки «ТІЛО™».

Що йому там знадобилося, ніхто не знав.

А Юрій до ранку мав ще багато справ. Того ж таки вечора належало пройтися нічними клубами, розшукати старого гендляра й видерти його з обіймів уподобаної білявки, аби повернутися в своє тіло. На ранок він мав намір так само завітати до клініки, де в горішніх апартаментах його дожидатиметься Ештон, а на підземній парковці — тюремний охоронець.

Однак шукати гендляра не було потреби. Щойно Юрій переступив поріг свого найманого помешкання, Соломон Гойман уже чекав на нього, як завжди, відчинивши двері власним ключем. Підлога була рясно поплямована краплями крові. У чужому тілі зі старим трапилося щось недобре.

Юрій застиг. Тепер він не уявляв, чого має сподіватися.

— Поверни мені моє тіло! — заверещав гендляр, зірвавшись кремезною статурою Юрія зі свого улюбленого крісла, затискаючи пальцями вогнепальну рану на його правому передпліччі. — Коли ми домовлялися про угоду, ти не казав, що тебе шукає вся поліція міста! Чорт, як же боляче!.. У твоєму довбаному тілі мене підстрелили, заледве встиг утекти! Бо хто ж повірить бідолашному Соломону Гойману?.. Це так ти собі спланував? Поверни мені моє тіло!..

— Чекай, — Юрій відступив на крок, мало не посковзнувся на крові. — Мене шукає вся поліція міста?..

— О, тільки не кажи: я не знав! Ти ж і є маніяк-убивця, що порішив усіх тих нещасних жінок! Думав, ніхто не дізнається? — і знову: — Поверни мені моє тіло!..

Десь відлунили поліцейські сирени. Юрій знав — хвилин за двадцять, якщо не раніше, вони будуть тут. Він підступив до гендляра.

— Дай спочатку оглянути рану.

Коли ж озброєні до зубів полісмени таки вдерлися у захаращене всіляким непотребом помешкання, що тулилося на другому поверсі пошарпаної негодами й неоковирно розмальованої графітистами старої будівлі, на покривавленій підлозі вони побачили знесилене тіло старезного, заледве живого діда, котрий кричав, що його звати Соломон Гойман і він здається.

Більше в квартирі не виявилося нікого.

Юрій зачаївся у дворі. Скориставшись тим, що більшість копів помчала нагору, інші ж розійшлися довкола будинку, аби взяти його в кільце, він ковзнув за кермо однієї з поліцейських машин, де запримітив ключі, й щосили рвонув із двору.

Прострелене передпліччя щеміло й пекло вогнем, хоч витягти кулю й зупинити кров йому таки вдалося. Зненацька озвався його мобільний телефон, необачно забутий у кишені. Не скидаючи швидкості, Юрій перетнув перехрестя й пірнув у непримітний завулок ліворуч. Вихопив телефон, аби зараз же його позбутися.

Дзвонив його друг Бен.

— Не приходь до клініки, ти більше не головний лікар, — швидко заговорив він, щойно Юрій прийняв дзвінок. — Тут був Джек Донован із ордером на твій арешт. Вони зробили з тебе убивцю тих жінок. Корпорація відреклася від тебе.

— Он як? І хто ж у нас тепер головний лікар?

Бен важко перевів подих.

— Я не мав вибору… Ти й не уявляєш, що в нас тут коїться!

Юрій відчув, як всередині усе стислося від недоброго передчуття.

— Що з Ештон?

— Забудь про неї. З аукціону її тіло купив якийсь старий збоченець. Але корпорація хоче, аби воно дісталося Анжеліці Феллон. Вони влаштують старому нещасний випадок, визнають угоду недійсною і перепродадуть Ештон… Стривай, то був ти?..

— Неважливо. Я проситиму тебе про дещо, Бене. Зробиш?

— Я й так ризикнув усім, щоб подзвонити тобі! — обурено вигукнув афроамериканець. — Корпорація не знає жалю! Гадаєш, тебе одного катували? Свого часу я пройшов крізь таке, що тобі й не снилось, тож, будь ласка, не треба мене ні про що просити! Хіба не досить того, що я тебе попередив?..

Юрій набрав у легені якомога більше повітря, аби сказати наступне слово.

— Завтра вранці я приїду до клініки. Ти маєш впустити мене і піти геть. Я каменя на камені не залишу від клініки, тож краще тобі в цей час бути подалі звідти.

На мить у слухавці запала тиша.

— Сподіваюся, ти жартуєш? — пошепки озвався Бен. — Це велетенська корпорація, якій підпорядковуються всі капітали й спецслужби світу. Ти не здолаєш її самотужки!

— Я знаю, — видихнув Юрій. — Тому прошу твоєї допомоги. Ти можеш відмовитись. Або ж допомогти мені, обирай.

— Ні, старий, — вочевидь, то було чи не найважче рішення в його житті. — Тут я тобі не допомагатиму. На відміну від тебе, мені все ще є що втрачати!..

— Вони однаково вб’ють їх, Бене.

Афроамериканець завмер. Юрій говорив про його дітей, душі котрих досі були заставою в моторошній угоді купівлі-продажу його вірності.

Не прощаючись, Бен кинув слухавку. Юрій зостався сам.

Ніби зганяючи безсилу злість, він жбурнув телефон у вікно й, різко розвернувшись, виїхав із завулку. За кілька кварталів кинув поліцейську тачку й зник у напівтемному дворі. Украсти нову машину належало в іншому районі. Однак зробити цього йому вже не довелося. Щойно Юрій виринув біля напівпорожньої автостоянки спального району міста, поряд із ним різко пригальмувала чорна тонована автівка, добряче зачепивши його бампером.

Від удару Юрія штовхнуло вперед, він упав долілиць і, вдарившись головою об кам’яну бруківку, почав провалюватися у невагомість. Краєм свідомості уперто чіплявся за непевні обриси предметів довкола, бачив, як від чорної автівки відділилися дві пари чоловічих ніг у начищених до блиску черевиках і рушили до нього. Юрій пам’ятав, йому не можна зараз непритомніти, не можна здаватися. Зібравши останні сили, він поповз бруківкою. Однак чоловічі ноги легко наздогнали збитого, й наступної миті він отримав ще один сильний удар чимось важким по голові.

Усе навкруги вимкнулося і згасло.

Прокинувся у широкому ліжку в незнайомій жіночій опочивальні, витриманій у кремових тонах. У голові нестерпно гуло, наче хто бив там у тисячі мідних дзвонів. Боліло й поранене передпліччя, хоч на нього наклали нову пов’язку.

Протерши очі, Юрій звівся на лікті й загублено роззирнувся. Краще б він прокинувся у портлендських підвалах. Бо перед овальним дзеркалом навпроти чепурилася Анжеліка Феллон, наспівуючи собі під ніс якусь легковажну пісеньку.

Юрій зрозумів, що під ковдрою він голий.

— Що… — він ледь спромігся на слово. — Що сталося минулої ночі?

— А ти не здогадуєшся? — піймавши його погляд у дзеркалі, Анжеліка дзвінко розсміялася. — Зазвичай я не викрадаю чоловіків. Самі приходять. Але ж тебе хрін дочекаєшся! Глянь, там на столику для тебе дещо є.

Юрій відчув, як із лівого боку грудей щось здригнулося і на мить завмерло. Сумнівів не було — йому встановили той самий автоматичний таймер, дія котрого спочатку нагадувала будильник (три попереджувальних сигнали — легенький напад тахікардії). Відлік його часу почався. Потім увімкнеться автоматичне блокування життєдіяльності організму, а на місце пригоди за «джипіаресом» виїде «Служба порятунку» і забере тіло. Питання лише, скільки часу йому залишили… Тож Юрій уже знав, що має побачити на маленькому столику поряд із ліжком.

Договір дарування тіла. Відтепер він «дарувальник». Отримувач презенту — той самий телеканал. А йому відвели 24 години, упродовж яких час від часу нагадуватимуть про себе нападами тахікардії різної сили і тривалості. Потому — смерть. Схопивши клятий аркуш паперу, Юрій спересердя пошматував його, кімнатою розлетілися білі клапті, і знову розсипався кришталевий сміх Анжеліки.

— Не хвилюйся, то була лише копія! Бачиш, я раптом втратила інтерес до пуерторіканця. Лукас отримає твоє тіло, і ми одружимось. Це буде твій подарунок мені на весілля. Я ж подобаюсь тобі, зізнайся! Та і з Лукасом ви наче непогано ладнали…

— Ти не подобаєшся мені, — грубо відрізав Юрій. — Утім, як і Лукасу. Бо ти всього-на-всього паскудне стерво.

— Чекай, ти ж не все ще знаєш! — звела догори наманікюрений вказівний пальчик. — Мені відомо, що мій наречений марить твоєю доноркою. Ештон Ван Хелл. Тому я прийняла рішення, а телеканал задіяв свої зв’язки — і в переддень весілля я «переїду» до її тіла. Телеглядачі оцінять. Хтозна, може, залишуся там назавжди. І Лукас знову закохається в мене! От тільки ти цього вже не побачиш — тебе не буде…

— Це Джек Донован тебе напоумив? — знічев’я перепитав Юрій. — Він не спромігся зловити мене й звернувся до підручної шльондри?

Анжеліка вкотре зміряла його поблажливо-зневажливим поглядом.

— Уявляю, що б Джек подумав, якби дізнався, що я тримаю у своєму ліжку серійного убивцю-рецидивіста, перевертня, в котрого поміж ногами вовчі яйця колихаються! Джек тепер губернатор. Та й з посади окружного прокурора, погодься, він пішов красиво — дав людям убивцю всіх тих нещасних жінок, твоїх пацієнток…

— Я не вбивав тих жінок. Жодної з них. Нікого.

— Та знаю я! — вона знову повернулася до дзеркала. — Де вже тобі? Наш убивця — гурман, інтелектуал… А ти тварина. Неандерталець довбаний! Саме таким ти мені й подобаєшся… І це за тебе я вийду заміж, щойно в твоєму тілі оселиться індіанець.

— То, може, це ти вбивала?

На мить відображення Анжеліки завмерло у дзеркалі:

— Чи ж я дурна бруднити руки? — озвалася наступної хвилини, звелася на ноги й ходою хтивої кішки підступила до ліжка, з котрого Юрій так і не наважився вибратися без одягу. Розляглася біля нього, скрадливо зазирнула в очі. — Ти, до речі, вже здогадався, хто я? Чи на це твоїх розумових здібностей також не вистачило?

Він пройшовся поглядом по її струнких напівоголених ногах, що без сорому прозирали з-під начебто ненароком розчахнутого халатика:

— А тут, як на мене, розумових здібностей багато й не треба. Хвойда, вона скрізь хвойда, навіть якщо переселити її до тіла святої, — не зводячи з неї погляду, в котрому жила ненависть, він продовжив: — Колись ти отримала тіло білявої дівчинки Ярини, але це ніяк на тебе не вплинуло. Інакше б у тебе лишилася хоча б крапля самоповаги…

— Самоповага для того й існує, щоб через неї переступати, — туманно відповіла Анжеліка, підібравшись до нього ближче. — Тільки тоді ми розуміємо, чи була вона чогось варта. Тому що я тобі не Ярина. І навіть не Анжеліка Феллон. Мене звуть Стефанія. Я опинилася тут, переступивши через власну самоповагу.

Сестра Стефанія з карпатського притулку-сиротинцю! Наче ошпарений, Юрій зірвався з ліжка, обмотався ковдрою. А вгледівши свій одяг на кріслі неподалік, підскочив до нього, почав спішно вдягатися.

— Ти, напевне, не раз мучився питанням, куди я зникла того дня, коли до притулку приїздив Яків… — повільно розпочала вона, не зводячи з нього очей.

— Я не мучився, — відказав Юрій, застебнувши штани.

— Я прокралася у фургон Якова і зачаїлася там, — не звертаючи уваги на його слова, продовжила жінка. — Він виявив мене, заледве перетнувши румунський кордон. Хотів викинути з фургона, але я розповіла йому казочку про те, як там наді мною знущалися, ґвалтували мало не щодня… Яків пожалів мене і вивіз із України. У Штатах він працював шофером лімузина у Ван Хеллів, а мене влаштував покоївкою в дім Анжеліки Феллон. Вона була неймовірна! Мушу тобі зізнатись — я закохалася в Анжеліку з першого погляду. Коли ж вона перебралася до тіла Ярини, стримуватися вже було несила… Якось, розчісуючи її чудове світле волосся, я… поцілувала її. А вона брутально відштовхнула мене, посміялася наді мною й виставила за двері, хоча в своїх порнофільмах охоче злягалася і з жінками!..

Яків на той час оселився в тілі свого господаря. Здається, я єдина впізнала його. Зрадив шрам від брови до вилиці, котрим ти його позначив. Тож я пішла до Якова і сказала, що розповім усім про його «перетворення», якщо він не оселить мене в тілі Анжеліки Феллон. Заради своєї ницої таємниці Яків був ладен на все! Він боявся мене до кінця своїх днів. Усе, мабуть, думав: а раптом я ще чогось попрошу в обмін на мовчання? Так я стала Анжелікою. Я піднесла її на новий рівень — кинула ті дешеві смішні порнофільми й подалася підкорювати великий кінематограф. А потім мене запросили на телебачення вести нове шоу… Без мене вона ніколи б таких висот не сягнула. Звісно, в автобіографічній книжці «Бути Анжелікою Феллон» про це не йдеться, розповідаю лише тобі, бо ти скоро здохнеш. Задоволений?

Юрій не міг зрушити з місця. Нічого, крім огиди, до цієї жінки не відчував. Він не впізнав її в гламурній претензійній телезірці, а вона весь час крутилася неподалік, приміряючись до нього. Вона досі пам’ятала те, що він бачив її в лісі.

— Ти, мабуть, здивований, що я забираю в тебе тіло Ештон, а не душу Іванки? — спитала Анжеліка, перевернувшись на живіт, щоб краще його бачити. — Мені байдуже, кого з них забрати. Головне, аби це була та, котру ти кохаєш по-справжньому. Тому я обрала Ештон. Бо що для тебе Іванка? Безтілесний дух, привид, котрий двадцять років поспіль поневірявся чужими тілами і геть забув усі людські почуття. Та що там, він їх ніколи не знав… А після того зґвалтування — не дивуйся, мені й це відомо — вона б жодного чоловіка до себе не підпустила, байдуже, до якого тіла ти її засели. Не підпустила б і тебе. Особливо тебе…

— Не смій про неї говорити, суко!..

— Чому? Бо правда болить по-особливому? — жінка розреготалася. — Те, що ти закохався в Ештон, усі довкола помітили набагато раніше за тебе самого. А Іванку ти завше мусив лише «захищати й оберігати», бо вона тебе «обрала». Ти ж ніколи не уявляв її як жінку, бачив у ній лише недосяжного ідола. А вона навіть у думках не мала тебе за чоловіка, хіба що за вартового пса…

Тієї миті Юрій жадав лише одного — накинутися на Анжеліку-Стефанію, ухопити її за витончену білосніжну шию і стискати-стискати, доки з горлянки не зірветься останній стогін-хрипіння. Убити її. А далі — будь що буде. Та, щойно його заполонила ця думка, її блискавкою перекреслила інша:

Тому що він пише. Пише тобі.

Якщо він зараз проллє кров цієї жінки, то допише речення, розпочате анонімним убивцею. Речення, котрому не вистачало останньої літери «А». Що, як убивця навмисне залишив її для нього? Адже нове ім’я Стефанії починалося саме з цієї літери…

Юрій перевів подих. Прогнав ману. Стримався.

Анжеліка-Стефанія знову всміхнулася — схоже, вона читала його, наче розгорнуту книжку.

— Хай так! — погодився з її останніми словами. — Правда дійсно болить по-особливому. Але й таку правду ти хочеш у мене відібрати. Утім, ти завжди намагалась відібрати все у всіх і кожного… А чи було в тебе коли-небудь щось своє, власне, невкрадене?

Жінка зблідла. Звелася з ліжка, рвучко вказала йому на двері:

— Забирайся звідси. На таймері двадцять чотири години. Відлік уже пішов. Тож я хочу, щоб ці двадцять чотири години ти тікав, ховався й тремтів од жаху. І знав — куди б ти не зашився, ми однаково тебе знайдемо, коли час надійде… Ми так вирішили. Я так вирішила. Геть!

Юрій наче звільнився од закляття. Він ринувся до дверей. Вилетів із опочивальні, швидко спустився східцями, прихопив дорогою ключі від чужої автівки й нарешті опинився на свіжому повітрі. Зиркнув на годинник і похолов: за півгодини до клініки приїде тюремний охоронець. Слід було поспішати. Чи впустить його Бен до підземної парковки, він наразі не переймався — ключі виявилися від кремового лімузина Анжеліки, тож усі просто подумають, що до клініки вкотре навідалася непередбачувана телезірка.

Але неповороткий лімузин втрапив до тягучих ранкових заторів, і охоронець на своєму більш спритному «форді» дістався клініки першим. Якимсь дивом йому вдалося заскочити до підземного паркінгу вслід за «ауді» когось із персоналу, однак там дива уже не сталося. Щойно чолов’яга вибрався зі своєї машини, з ліфта висипалося троє охоронців при зброї та в бронежилетах.

На мить непроханий гість застиг. Такого він не сподівався. На парковці його мав зустрічати Юрій, а не озброєна охорона клініки. Його ж табельна зброя лишилася за дверцятами особистої шафки у в’язниці. Однак він був кремезним велетнем майже два метри на зріст, тож без вагань пішов на охорону.

Ті спочатку відступили на крок (їм ніхто не віддавав наказу стріляти), сказали йому негайно зупинитися й задерти руки догори, щоб вони їх бачили, але чоловік не послухався. Він і далі просто йшов на них. Зараз йому було на меті лише одне — за всяку ціну прорватися до Юрія, а там усе буде добре.

Коли між ними лишилися лічені кроки, люди в формі відкрили вогонь. Вони вистріляли всі набої, геть зрешетивши навіженого кулями, а він усе стояв. Вони теж стояли й розширеними від жаху очима дивилися на нього. Чому він не помирає? Минула хвилина, котра розтяглася для них у довжину вічності. Лише потому чолов’яга ледь похитнувся, наче підкошене лісорубами дерево, і важко гримнувся об підлогу. Без жодного скрику чи стогону. Кахляною долівкою з-під поваленого велетня почали розтікатися в усі боки стрімкі ручаї гарячої, темно-багряної крові. Він іще дихав.

Тієї ж миті на парковку влетів кремовий лімузин Анжеліки Феллон, дивом не зачепивши розпластаного на підлозі чоловіка, що здригався і стікав кров’ю. Із салону лімузина вискочив Юрій, кинувся до тюремного охоронця, упав біля нього навколішки — просто в липку калюжу крові, що вже ледь-ледь починала братися тоненькою плівкою-поволокою.

У тілі охоронця до нього прийшла Іванка. Він переселив її тоді, в кімнаті для побачень, аби вона вільно дісталася клініки, де на неї вже чекатиме тіло Ештон. Йшов до цього довго, повільно присаджуючи тюремного охоронця на цигарки-наркотики, втирався до нього в довіру, підбирався все ближче і ближче… А все даремно?

— Пробач… — із прострелених легень чолов’яги вирвався ледь чутний, здавлений від болю голос. — Ти все зробив для мене… Мені ж треба було лише прийти сюди і трохи зачекати, а я і з тим не впоралася. Пробач…

— Ні, це ти пробач мені! Я спізнився! Але ми все виправимо, повір!..

— Годі себе мучити… — прохрипіла Іванка. — Коли ти востаннє сказав, що кохаєш, ті слова були призначені не мені. То був лише сигнал охоронцю, аби він упізнав тебе, наблизився, а ти міг вирвати з нього душу… Я знаю, ти закохався в ту жінку, якій дісталося моє тіло. Точніше, відчуваю це… Схоже, вона теж кохає тебе, якщо добровільно згодилась його віддати. А тепер ти вб’єш її?

— У мене немає вибору!..

Посірілим обличчям тюремного охоронця майнула гірка посмішка.

— Уб’єш заради тієї, яка ніколи не матиме до тебе й десятої частки тих почуттів? Ніколи не скаже, що кохає тебе? Вважатиме монстром?..

— Я обіцяв!..

— Я звільняю тебе від твоєї обіцянки. Коли я взяла її з тебе, то уявлення не мала, що цим зламаю тобі все життя… Дай мені хоч щось зробити правильно… Відпусти мене! Бо я тебе відпускаю…

— Ні, — зірвавши з себе шкіряну куртку, Юрій вкрив нею тіло охоронця, в якому помирала Іванка. — Я знайду тобі інше тіло! Ти матимеш інше життя!

— Я стомилася. Вони забрали в мене не просто тіло. Вони забрали бажання жити, кохати, боротися… Відпусти! Десь має бути кращий світ…

І такий страшний відчай побачив Юрій тієї миті в погляді навпроти, що мимоволі заплющив очі, затулив обличчя руками. Вона все вирішила за них обох. Не змогла вижити в його покривавленому світі. Відступилася. За інших обставин він би нізащо не дозволив Іванці піти, спинив би її душу супроти волі, силоміць замкнув би в обраному тілі, а з часом… зненавидів би її за те, що вона — не Ештон. Анжеліка-Стефанія сказала правду. Він кохав. По-справжньому. Іншу. Закохався в чужу дружину, як ото колись Яків. Став Яковом.

Коли ж розплющив очі, охоронець був мертвим. Душа Іванки відлетіла.

Юрій звівся на ноги. Тепер ніхто не міг сподіватися від нього жалю чи співчуття. Стиснувши кулаки, він рушив до охоронців, котрі зараз неоковирно перезаряджали зброю, щоб встигнути його розстріляти, доки він до них не дістався.

Відлік пішов на секунди.

Просто на їхніх очах Юрій обернувся на вовка. Таке жодному з охоронців ще не показувалося в його житті, то був їхній перший день на новій роботі. Вони були звичайними хлопцями, котрі й до пуття не знали, як користуватися рацією. Але їх поспіхом найняли, аби згодом замінити на справжніх звірів (таких іще треба було розшукати), вручили кожному шестизарядний Smith&Wesson, бо ж у клініці змінився головний лікар…

Однак Юрій бачив перед собою тільки вбивць. Коли він залишав парковку вже людиною, від нещасної охорони зосталося саме покривавлене шмаття. З відчуттів — нічого, лише непогамована жага крові. Але в руках він стискав два перезаряджені револьвери, котрі лишилися від чоловіків у формі.

Вибравшись із ліфта у медичному блоці, Юрій рішуче попрямував коридором. Він ішов до кабінету головного лікаря. Ним рухали біль, ненависть і бажання руйнувати. Усіх, хто ставав йому на заваді, він без вагань розстрілював. Дорогою відмикав двері карцерів-палат і випускав донорів на волю. Серед врятованих виявився й такий собі Алехандро Рамос — чоловік Ванесси Маріані.

— Тепер ти вільний, — сказав Юрій, знімаючи з нього кайданки.

Потому переступив поріг свого колишнього кабінету.

Бен навіть не підвівся з-за столу, щойно той узяв його на приціл. Не здригнувся, коли холодне дуло револьвера торкнулося його скроні. Просто незворушно сидів, поклавши голову на руки перед собою, наче стомлено заснув на якусь хвилинку. Поряд із ним на підлозі валявся використаний шприц з-під «екстракту чистої радості».

Юрій повільно опустив зброю. Відгорнув чорне, химерно заплетене волосся афроамериканця, перевірив пульс на його шиї. Нічого. Відступивши на крок, узявся несамовито топтати ногами використаного шприца з отрутою. Його очі променилися ненавистю. Він нівечив безмовну річ, аж доки від неї не зосталися самі лише дрібні скалки. Тоді зупинився. Отямився. Перевів подих.

Бен дивився на все довкола скляним байдужим поглядом. Вочевидь, його дітей уже не було серед живих. Мабуть, він сотні разів пошкодував, що не пішов за Юрієм. І назавжди залишився в чужих снах. Ще одна жертва корпорації «ТІЛО™». Торкнувшись долонею його обличчя, Юрій заплющив мертвому очі. Присів поряд. У закляклих руках Бен досі стискав теку з розкладом трансплантацій.

Пробігшись очима по написаному, Юрій скам’янів: за годину було призначене знакове перетворення Анжеліки Феллон на Ештон Ван Хелл. Потягнувся до чорного телефонного апарату з минулих часів, зняв слухавку, натиснув кнопку.

— Приберіть на парковці і покличте телевізійників.

По обіді до клініки прибула Анжеліка. Усі дозвільні папери для того, аби перебратися в тіло Ештон, були в неї на руках. Бо вони таки порішили старого гендляра, точніше, він сам сконав у шпиталі від пережитого.

Анжеліку чинно провезли на каталці до операційної, спалахи численних фотокамер у лікарняному коридорі вона сприйняла як належне: це ж не щодня клініці трапляється така видатна зірка. Коли ж зрозуміла, що перезбуджені папараці бачать її й крізь тоноване скло операційної, враз зірвалася з місця:

— Що за чорт?!

— Усе за планом, міс Феллон, — до приміщення увійшов кремезний чоловік у білому халаті й медичній масці, штовхаючи перед собою каталку із нерухомим тілом донора, котре з головою було накрите білим простирадлом. — Зараз ви отримаєте свою трансплантацію. Вам сподобається.

Замкнув за собою двері.

— Юрій?.. — нажахана телезірка позадкувала до скляної стіни, за якою не зупинялись спалахи й клацання фотокамер. — Що, на біса, тут відбувається? Де мій лікар? Де той чорний виродок? Що тут роблять клоуни з телебачення?..

Юрій зняв із обличчя медичну маску.

— Того лікаря звали Беном, — спокійно повідомив їй. — І він ніколи не був виродком. На жаль, Бен не зможе провести твою пересадку, тому що корпорація вбила його, вибачай. Та я зголосився замінити Бена — то нічого, що мене звільнено… А вельмишановне панство за склом запрошене у ролі глядачів. Це представники найславетніших мас-медіа, вони подбають, аби твою трансплантацію побачили всі бажаючі в реальному часі. Світ хотів дізнатися, як відбуваються трансплантації свідомості? Ми це покажемо. У прямому ефірі. Утім, мушу попередити, процедура болюча, неприємна і… дещо непристойна. Але ж ти любиш робити непристойні речі при свідках? Грати на публіку? Це буде твоя найкраща роль.

Анжеліка-Стефанія зрозуміла, що опинилася в пастці. Вона кинулася до дверей, однак лікар спритно перехопив її і жбурнув назад до операційного столу. Театральним жестом здер простирадло з донора на каталці навпроти.

Жінка похолола від жаху — перед нею лежало нерухоме тіло Лукаса у всій своїй нестерпно спотвореній красі. Вона зіскочила зі столу, почала відповзати в куток.

— Ти ж не переселиш мене до його тіла? — вмить зрозуміла, що зараз відбудеться. — Тільки не це! Лукас… він же… потворний!..

— Ні, це ти потворна, Анжеліко-Стефаніє. Такою ти видавалася на всіх його світлинах, такою ти є насправді. Недарма шоу звалося «Ти — найпотворніший».

— То тільки шоу! Ти ж не зробиш цього в житті?..

Юрій узявся знімати гумові рукавички.

— Хіба ти не кохаєш Лукаса? Ви ж збиралися одружитися. А таїнство трансплантації — це, скажу я тобі, майже як таїнство шлюбу…

Вона із зусиллям звелася на ноги, спробувала всміхнутися.

— Послухай… ти, мабуть, досі злий на мене за минулу ніч? Так от, нічого між нами не було, немає чого злитися. Тебе просто привезли й поклали у моє ліжко, ото й усього…

— Мені поставили таймер, ото й усього.

— То не я! — істерично закричала Анжеліка. — То все твоя довбана корпорація! І той, що вбивав жінок… — раптом зрадила йому таємницю. — Я назву тобі його ім’я, якщо відпустиш!

Юрій лише зневажливо посміхнувся:

— Ти вже це зробила. Кажеш, гурман, інтелектуал? Я знаю, хто він. А ти, до речі, мала стати його наступною жертвою. Саме ти, не Ештон. Утім, не хвилюйся, я не вб’ю тебе, лише переселю. У цьому тілі ти більше його не привабиш.

Очі Анжеліки вмить зробились вологими. Зненацька вона потяглася до лікаря, обхопила його шию руками й голосно та невтішно розридалася. Сльози були її останньою зброєю. Вірила, хоча б сльози стануть їй порятунком.

На якусь хвилину Юрій скам’янів. Потому відштовхнув від себе осоружну красуню, перевів подих. І без емоцій почав прив’язувати її до операційного столу.

Вона кричала й опиралася до останнього, видиралася, кликала на допомогу. Але ніхто не прийшов. Телевізійники за склом просто знавісніли від передчуття сенсації. Мільйони глядачів у своїх домівках приліпилися до сенсорних екранів телевізорів, на котрих у прямому ефірі транслювалося дійство. Кожен відчував себе причетним до історії.

І вони отримали свою сенсацію.

Прив’язавши пацієнтку до столу, Юрій скинув із себе білий медичний халат й просто в них на очах перебрався в сутану священика.

— Закликаю тебе, злий дух, до присяги Всемогутньому Богу, — узвичаєно почав він, розгорнувши Біблію, простягнувши перед собою лівицю з освяченим хрестом, котрий обпікав йому долоню незгірше, ніж пекельний вогонь. Але до цього він давно звик, із часом навчився підкорювати собі силу хрестів.

Телеглядачі завмерли перед своїми екранами — таємницю трансплантацій нарешті було розкрито. Просто перед ними розгорталося щось на кшталт моторошного обряду екзорцизму…

А в дверях стояла правда і дивилася на людей холодними немилосердними очима. Не було жодних хірургічних втручань, душі просто переганяли, як демонів, як згустки енергії, сутність котрих була однаковою для тих, хто мав над ними владу. Для «обраних», яких знаходили в різних куточках світу і ставили до роботи в клініці. Байдуже, хотіли вони того чи ні. Їхні надприродні здібності оберталися їм прокляттям. Клініки виявились лише прикриттям. Адже коштовне медичне обладнання було копійчаними витратами у порівнянні з надприбутками, що надходили від численних трансплантацій. Не існувало ніякого шведського науковця, який начебто відкрив трансплантації свідомості. Його вигадали, аби приховати правду. Нечиста сила віддавна володіла цим умінням, сотні літ ходила серед людей, проживала свої життя, як людські. Так зване «відкриття» сталося, коли працівники спецслужб упіймали справдешнього перевертня-вовкулаку за цим обрядом. Вони забрали його дружину, тим самим змусивши його працювати на них і перероджуватись самому від покоління до покоління. А потім заручниця вкоротила собі віку, викинувшись із вікна, — і розлютований вовк зірвався із ланцюга. Більше йому не було місця серед людей. Полювали на нього довго, але таки спіймали і стратили. Однак були й інші, такі як він — відьми, чаклуни, упирі. Їх знаходили в різних куточках світу, звозили до клінік й змушували «працювати». Сила Юрія була в словах, Бен переселяв душі химерними амулетами. Знайшлися й такі, що могли робити це поглядом, доторком, а одного разу корпорації трапилась демониця, що вміла переганяти душі самою лише силою думки. Але вона виявилась надто небезпечною для людей, тож дівчину просто вбили, навіть не скориставшись її дивовижними здібностями як слід…

Такою була таємниця корпорації «ТІЛО™».

…Зненацька тіло Анжеліки неприродно вигнулося, рвонулося вперед, мало не звільнившись од ременів. У прямому ефірі добре почувся хрускіт кісток. Жінка підвела голову, її шия була вивернута під чудернацьким неймовірним кутом.

— Іди до пекла!.. — прохрипіла вона низьким утробним голосом, у котрому вже не вчувалося нічого людського. Глядачі вкупі з телевізійниками спочатку перелякалися — колись їм пообіцяли, що всім душам знайдеться місце в раю.

Юрія відкинуло до протилежної стіни. Анжеліка розреготалася, з подвоєною силою та завзяттям її зсудомлене тіло зривалося з прив’язі, знову ламалися кістки, шкіра сіріла й бралася темними плямами, перекошений рот вивергав прокльони, колишня краса звисала з неї клаптями, оголивши лице душі.

Чоловік у сутані священика звівся на ноги. Ні на мить він не припиняв читати канонічні християнські молитви, химерно переплітаючи їх зі стародавніми язичницькими замовляннями. Із кожним словом він ставав дедалі сильнішим, а жінка на операційному столі слабшала, її крики звелися до безплідних стогонів й натужного хрипіння. Покорчене, переламане тіло востаннє здригнулося, ним пробіглася зграйка нервово-електричних імпульсів, воно безвільно впало на металеву поверхню столу й завмерло.

Усе довкола узялося тишею. Аж раптом нерухоме тіло Лукаса на каталці навпроти ворухнулося, обвело тяжким каламутним поглядом лікаря, забризкану кров’ю операційну й незграбно гепнулося на підлогу. Спробувало звестися на ноги, однак знову спіткнулося, не втримавши хиткої рівноваги, і вже просто повзло.

— Що сталося? — здивовано спитало воно. — Чому я не можу ходити? Я Анжеліка Феллон, чорт забирай! Я зірка!.. Як це так, що я не можу ходити?!

Розвернувшись, Юрій покинув операційну. Анжеліка й далі борсалася на підлозі, вона не знала, як цим тілом ходити, як дихати, як жити, що відчувати.

Хтось із телевізійників за скляною перегородкою несміливо заплескав у долоні. До нього долучилися колеги, а за мить уже й застиглі перед телеекранами глядачі — разом і поодинці — зайшлися в несамовитому шаленстві оплесків.

Шоу вдалося. Таємниця всім сподобалася. Тепер уже корпорація «ТІЛО™» нікому не видавалася величною й загадковою, вона неоковирно спіткнулася, сторч головою полетіла вниз зі свого неприступного п’єдесталу й смішно простяглася підлогою, як Анжеліка-Стефанія в безпорадному тілі Лукаса.

Усі так тішилися з епохального відкриття, що ніхто навіть не замислився, куди щезла душа індіанця. Особливо щиро раділи ті, кому трансплантації свідомості досі були не по кишені.

Юрій безсило сповз по стіні. За дверима операційної йому враз забракло повітря, раптово запаморочилося в голові, він інстинктивно відчув, що от-от знепритомніє. Серце, поставлене на таймер, билося зі швидкістю 100 ударів на хвилину. При цьому ритм був правильним, тривалість проміжків між скороченнями серцевого м’яза залишалася постійною. Його наздогнав перший напад тахікардії. Таймер «дарувальника» дав про себе знати.

Він заледве доплівся до свого колишнього кабінету, відчинив шафку, де зберігав пресорні аміни, на мить замислився, обираючи препарат. Зробив собі рятівну ін’єкцію норепінефрину. Треба було лягти під крапельницю, але часу було зовсім обмаль, і, заледве відчувши щось схоже на полегшення, Юрій супроти волі глянув на годинник. У нього лишалося трохи більше шістнадцяти годин. І він не мав ані найменшого сумніву — час летітиме набагато швидше, ніж зазвичай. Напади стануть сильнішими і тривалішими, без сумніву, серцебиття сягне й 300 ударів на хвилину…

Тільки б усе встигнути.

Нестерпно схотілося запалити цигарку. Та Юрій розумів — зараз це може його вбити. Зробивши над собою зусилля, зіжмакав почату пачку, котру вихопив із кишені, й пожбурив її в кошик для сміття. Натомість приготував ще кілька ін’єкцій із норепінефрином, сховав їх до кишені, потому відчинив потаємний сейф, замаскований під нанокристалічний екран, дістав звідти пластикову теку і рушив до апартаментів Ештон.

Дорогою йому трапилося кілька репортерів, що прагнули зробити з ним ексклюзивне інтерв’ю, але Юрій у своїй звичній манері відіслав їх подалі й залишив медичний блок. Слід було поспішати, власники корпорації, без сумніву, вже отямилися і незабаром вживуть рішучих заходів: оточать клініку, а як вибереться, — пустять по його сліду натренованих мисливців. Щоправда, їх може випередити убивця, ім’я котрого, необачно зраджене Анжелікою, досі горіло й пекло Юрієві вогнем. І його варто було остерігатися набагато більше.

Побачивши Ештон, він на мить забув про все на світі. Вона нерухомо стояла на тлі завішеного важкими портьєрами вікна, крізь яке він колись пробирався до її апартаментів, і знову чекала на нього. Зачувши, як рипнули двері, різко озирнулася.

Усе зрозуміла без слів.

— Збирай речі, — озвався Юрій і простягнув їй теку, яка довго чекала свого часу в потаємному сейфі його кабінету. — Тут квиток на літак, паспорт із твоїм новим вигаданим ім’ям, адреси і кредитні картки. Гроші краще знімати в Румунії, на території України кредитки не діють. У Бухаресті на тебе чекатиме фургон, котрим ти дістанешся Карпат. Забереш доньку й розпочнеш нове життя. Там тебе ніхто не шукатиме, я про це подбаю. Я… дарую тобі найдорожче, що коли-небудь мав, — свою країну. Зараз там не дуже безпечно, та все ж краще, аніж незабаром стане тут… Я вірю, ти зможеш полюбити її. Тому що я тебе — зміг.

Він врешті сказав їй. Ештон наблизилась до нього, торкнулась його руки:

— Ми разом поїдемо. І разом розпочнемо нове життя.

Він напружено мовчав, притискаючи її до себе.

— Юрію?.. — Ештон вибралася з його обіймів, відступила на крок, глянула в очі, вмить насторожилася.

— За півтори години твій літак, — усе, на що спромігся.

— Я нікуди не полечу без тебе! Як ти міг навіть на хвилину уявити собі, що я це зроблю?! Відповідай!..

Юрій опустив очі. Насправді в його кишені був такий самий квиток і паспорт на чуже ім’я, але скористатися ними він не міг.

— Мене не пустять на літак. Я «дарувальник».

Ештон не зводила з нього вражених, розширених од відчаю очей. Тільки не це. Вона знала, що таймери «дарувальників» були першим, що ретельно перевірялося найновішими електронними сканерами на всіх кордонах і летовищах світу. Із таймером людина ставала невиїзною, гарантовано опинялася в пастці, стовідсотково віддавала тіло.

— Невже… невже нічого не можна зробити?..

Він лише сумно всміхнувся.

— Я спробую, — хоч розумів: навряд чи що вийде. Юрій сам брав участь у розробці останньої моделі таких таймерів, тож добре знав — його неможливо зупинити, від нього неможливо сховатися, переселитися, «втекти» до іншого тіла. Ставили його з допомогою ін’єкції уповільненої дії. Коли час спливав, таймер зупинявся і вивільняв у кров «дарувальника» смертельну дозу «техаського коктейлю». Навіть якщо Юрій опиратиметься, шансів вижити у нього не було — за мить пентотал натрію занурить його в глибокий сон, павулон спаралізує мускульну систему, а всемогутній хлорид калію зупинить роботу серцевого м’яза. І то неправда, що йому не болітиме, — той сон оманливий, Юрій просто не зможе поворухнутися чи сказати про біль, зате кожен його нерв зайдеться в несамовитій агонії, щойно венами й артеріями заструменить отрута. І тоді йому видасться, що його серце роздирають зсередини. Однак помре він не від раптової зупинки серця. Його вб’є больовий шок. А на місце пригоди за «джипіаресом» примчать «рятувальники» на фірмовому фургоні корпорації «ТІЛО™» і професійно висадять двері, щоб забрати тіло «дарувальника» для наступних трансплантацій…

Утім, Ештон необов’язково знати про таке, в її синіх, темно-волошкових очах досі жила надія, котрої Юрій не мав права відбирати.

— Обіцяй, що повернешся до мене, — ледь чутно попрохала вона. — Понад усе я хочу бути з тобою. І знаю, ти хочеш цього так само, як і я…

Він хотів цього навіть сильніше. Півжиття віддав би, аби решту своїх днів провести з цією жінкою.

— Обіцяю, що зроблю все, аби повернутися, — але більшого загадувати не смів. Нарешті йому по-справжньому, жагуче і відчайдушно схотілося жити, однак іще ніколи його шанси на порятунок не були настільки мізерними.

Клініку вони залишили на кремовому лімузині Анжеліки Феллон, що безбожно приваблював увагу й водночас відвертав підозри дорожніх патрулів. Щойно за лімузином опустилася важезна кована брама, весь маєток здригнувся й вибухнув вогнем. Юрій не лишив і каменя на камені від клініки «ТІЛО™», як і сказав.

Кожен, хто лишився всередині, загинув майже миттєво і безболісно. Це дало втікачам трохи часу — доки вони рахуватимуться серед убитих, можна було не боятися переслідувачів. Коли ж рятувальники ліквідують пожежу, а судмедексперти встановлять особи загиблих, шукати вже не буде кого.

Дорогою на летовище вони заїхали до непримітного готельчика в передмісті, аби забрати маленьку Іванку. І Ештон вкотре здивувала Юрія — дитину їм винесли Макс та Лео — одностатеве подружжя, що не викликало в нього нічого, окрім туманно-незбагненних підозр. Як завжди, хлопці були в доброму гуморі, привітно усміхалися, жартували. Схоже, вони допомагали їй від початку. На відміну від Юрія, вона все ще вірила в людей, і та довіра верталася їй у відповідь. Подумки він дав собі обіцянку: якщо виживе, теж спробує стати таким.

Слід було змінити машину. Роззирнувшись у дворі готелю, Юрій хотів було вкрасти чорний позашляховик когось із постояльців, але Макс та Лео зголосилися дати свою машину і навіть виявили бажання супроводжувати їх на летовище. Тож на парковку неподалік терміналів вони заїхали на стрімкій жовтогарячій «ламборджині», щоправда, цього разу із піднятим верхом. Юрій намірився вийти з машини, щоб попрощатися з Ештон й посадити її на літак, однак Лео зупинив його:

— Не ризикуй, друже, хай краще Макс.

Чорнявий мав рацію — примітна зовнішність Юрія могла одразу привабити увагу стражів правопорядку, а це означало кінець не лише для нього, але й для Ештон.

Мить повагавшись, він кивнув. Потому хлопці вийшли з машини, аби дати їм попрощатися. Юрій не знав, що сказати. Слів не було, лише затамовані, сховані в найпотаємнішому закутку душі почуття. Ештон теж мовчала. Тож він просто обійняв її і не випускав зі своїх обіймів усі ті кілька хвилин, що лишалися в неї до реєстрації.

— Щасливчик ти все-таки! — озвався Лео, коли Ештон та Іванка в супроводі білявого зникли за великими скляними дверима. — Маєш жінку, доньку… Ми з Максом навіть трохи заздримо тобі.

Однак Юрій вже не чув тих слів. В очах йому потемніло, серце закалатало як скажене, тиск почав безупинно падати — його накрило другим нападом пароксизмальної тахікардії.

Прокинувся в незнайомому похмурому місці, що вивершувалося догори круглим куполом, загорнутим у павутиння мороку. Юрій лежав посеред широкої арени, оточеної бар’єром на кшталт циркового манежу, біля нього валявся використаний шприц з-під норепінефрину — хтось, вочевидь, неабияк хвилювався, щоб «дарувальник» не сконав раніше строку. Відкілясь долинали глухі звуки, схожі на ляскання батога. Його серце билося в унісон зі звуками.

Юрій ворухнувся, звів тяжку, аж ніби чавунну голову. Роззирнувся. Спустошена зала розверзлася перед його поглядом рядками розламаних, порожніх, поїдених цвіллю, часом та порохом крісел, що ліпилися довкола арени. Утім, одне крісло не було порожнім. Із нього на бранця позирав холодним збайдужілим поглядом білявий Макс. Стеріг, вочевидь. Таємничі звуки, що луною озивались довкола, виявилися лясканням двох шамбрієрів[9], котрими біля входу розважався Лео. Тренувався, без сумніву. Юрій вмить зрозумів, де знаходиться.

Старий, забутий усіма цирк на околиці Портленда. Він сотні разів проїздив повз цю рясно порослу дикими травами, напіврозвалену споруду із перекошеною вивіскою, котрій бракувало кількох літер, але жодного разу не зазирав досередини. Бо від самого лише побіжного погляду на занедбаний цирк перед ним поставали кістяки спогадів, виринаючи із глибоких темних вод ріки Вілламет…

Усе, що ти зробиш зі мною, вони потім зроблять із тобою.

— Насправді я не музичний продюсер, — наче на підтвердження його думок, озвався Лео зі своїми шамбрієрами біля входу.

— А я ніколи не був письменником, — замислено додав Макс, без поспіху підводячись із крісла. — Ми циркові дресирувальники.

Лео опинився біля манежу, легко перемахнув через борт бокового бар’єру.

— Діаметр арени в усіх цирках світу однаковий, — повідомив, неквапом обходячи Юрія збоку. — Він становить рівно сорок два фути. Це потрібно для кінного вольтижування та акробатики. Розумієш, спина коня, який біжить ареною, має бути завжди під одним кутом до центру манежу. Особливо, якщо виконується Па-Де-Труа. Ти вже якось бачив цей номер. Пам’ятаєш дівчину на ім’я Лілі? Мусиш пам’ятати, ти ж одружився з нею і вбив її… Лілі — то наша сестра.

Враз пригадалася темно-русява дівчинка Лілі в смарагдовому шалику. Пригадався мандрівний цирк-шапіто, де Юрій вперше її побачив. У пам’яті зринула й назва: «Цирк Піреллі». От вони — славнозвісні Максвелл та Леонард Піреллі. Але він так захопився дівчиною, що не зауважив її старших братів. Зате вони його зауважили. Запам’ятали. Знайшли.

— Ми довго стежили за тобою, йшли слідом, прикидалися тобі педиками, — без поспіху продовжив чорнявий. — Хоч уявляєш, як нам було?! Як нас вивертало від того?.. Однак іншого способу підібратися до головного лікаря клініки з перепродажу тіл не існувало…

— На диво, ти не впізнав нас, — підхопив Макс, наближаючись із іншого боку. — Якось ми не стримались, сказали тобі, що хочемо назвати ту жінку Рейвен. Ти й тут нічого не запідозрив. Рейвен — друге ім’я Лілі, виродку. Її звали Лілі Рейвен Піреллі. Виявляється, ти зовсім не знав нашу сестру…

— По-справжньому стало страшно, коли на тебе оголосили полювання, — зізнався Лео, і Юрій зрозумів: вони беруть його в кільце. — Ми злякалися, що втратили тебе. Надто довго ходили навкруги й довкола…

— Але ми дресирувальники, — посміхнувся Макс. — Тож знаємо — аби упіймати й приручити звіра, потрібне безмежне терпіння. Злість, дурний запал та роздратування нічого не дадуть. Ми вирішили йти на тебе через Ештон. Хоч досі не розуміємо, чому така жінка, як Ештон, закохалася в такого покидька, як ти…

— Де Ештон? — нарешті спромігся Юрій на слово. — Вона сіла на літак? Це все, що мені треба знати.

Хлопці перезирнулися.

— Макс посадив її на літак, — відповів Лео за двох. — Хоча спершу ми дійсно думали вбити її — так само, як ти вбив нашу сестру. Аж доки одного дня не зрозуміли — вона така ж твоя жертва, як і Лілі… Вона закохалася в тебе. Нам вона як сестра.

— Тому ти її вже ніколи не побачиш, — сказав Макс і спритно перехопив одного зі зміїстих шамбрієрів, кинутого братом. — Ти не вийдеш звідси живим, Юрію. Перекидайся на вовка! Ми заганяємо тебе до смерті колами цієї арени. Це буде справедливо, як гадаєш?

Він важко звівся на ноги. Ще рік тому без вагань дав би себе вбити таким, як вони, і вважав би це власним вибором. Але зараз у його життя чи не вперше пробилося світло, він мав заради чого жити. Проте відчував — не судилося. За все треба платити.

— Я не можу повернути час назад, аби оживити Лілі, чи виправити жодну іншу зі своїх помилок, — сказав, пильно глянувши в очі братам. — Ви можете мене вбити, зараз це буде неважко, і, можливо, вам від того полегшає. Та я не перекидатимуся на вовка і не кружлятиму ареною вам на розвагу…

Коло замкнулося. Чорнявий розмахнувся першим. Однак плетиво нагайки не торкнулося вбивці, тому що очі нападникам заступила легка, майже непримітна тінь, і між Юрієм та братами Піреллі м’яко опустився на ноги гнучкий, як пантера, пуерторіканець Алехандро Рамос.

Перехопивши віття розмаяних шамбрієрів, він в одну мить притягнув обох до себе, висмикнув з їхніх рук циркове знаряддя і відкинув убік. Макса він «вимкнув» подвійним аперкотом. Стрімко налетівши на Лео, перехопив його обома руками й легко перекинув через себе гарно відпрацьованим суплексом.

— Убити? — підступив до Юрія з наївним запитанням, коли обидва Піреллі непритомно спочивали на підлозі.

Той спочатку розгубився від такої несподіваної з’яви і розправи.

— Ні, — зрештою сказав, заледве прийшовши до тями, обвівши поглядом похмуре наелектризоване довкілля. — Занадто багато убивств.

Алехандро допоміг йому підвестися.

— Як ти знайшов мене? — спитав Юрій, щойно вони переступили поріг напівзруйнованого цирку й опинилися на свіжому повітрі.

Малий всміхнувся, вочевидь, цілком задоволений собою.

— Я їхав за жовтою машиною з відкидним верхом. Ти врятував мені життя і сказав, що я вільний, а згідно з тією системою цінностей, у котру я вірю, людина не може вважати себе вільною, доки не віддасть борг тому, кому зобов’язана життям.

Це була найдовша репліка, яку Юрій коли-небудь чув од пуерторіканця.

— Що ж, зараз ти точно вільний. Що робитимеш?

— Розшукаю Ванессу, — зізнався хлопець, і його обличчя просяяло. — Вона чекає від мене дитину. Ми сім’я.

На якусь мить Юрій навіть позаздрив нехитрому світогляду Алехандро, в котрому все було так просто і зрозуміло. Не було привидів і гріхів, слідом за якими крокувала розплата. Не було чужих снів.

Він іще раз озирнувся на старий цирк, під куполом якого зосталися брати Піреллі. Покійна Лілі того дня так і не явилася, і це давало примарну надію. Розумів, що циркачі ніколи не пробачать йому смерті сестри, а вдіяти нічого не міг. Він не знав, куди вони підуть, що робитимуть. Не бачив і того, як першим ворухнувся Макс. Розліпив очі, застелені кривавою поволокою, підповз до брата і накрив його руку своєю. Тоді й Лео опритомнів. Тієї миті вони хотіли лише одного — аби не було Лілі, ніколи не було Юрія і не треба було більше нікого вбивати. Залишилися б тільки вони удвох. І хай би зараз же здригнувся струхлявілий купол цирку, зрушився б униз, накрив би їх собою і щоби з-під завалів вони не вибралися. У дечому вони не прикидалися.

Джек Донован того дня місця собі не знаходив. Він когось боявся. Майже фізично чув кроки, які невблаганно наближалися до нього. А замкнувшись надвечір у своєму заміському маєтку, перевірив замки й сигналізацію разів п’ять, потім знову зв’язався з охороною й доскіпливо оглянув систему безпеки ще раз.

Нібито вдоволено перевів подих.

— Тепер сюди ніхто не зайде. Буде, як у гестапо. Я так люблю.

Керлі Адамс, що мовчки спостерігала з вітальні за параноєю коханця, врешті підвелася й зважилася на нерішуче слово.

— Послухай, Джеку, може, я поїхала б додому? Уже пізно…

По смерті Роберта вона стала якоюсь млявою й невпевненою у собі, мало говорила, рухалася, наче у сповільненій зйомці. Такою коханка подобалася Доновану дедалі менше, тож він накинувся на неї з поглядом роздратованого звіра.

— Ти поїдеш кудись, тільки коли я скажу, зрозуміла? — загрозливо рушив до дівчини. — Щоб тут була! Ми ще не закінчили…

Посеред фрази Джек раптом затнувся. Він почув чиїсь кроки в будинку. Нагорі. Це було так несподівано, що губернатор здригнувся, ніби від пострілу.

— Що за чортівня?..

Керлі ніяково опустила очі, намагаючись не думати про вікно, яке начебто ненавмисне лишила прочиненим у спальні. Робила так щовечора: а ну ж той, кого боїться Джек, нарешті прийде по нього?

Східцями спускався Юрій.

— Яка зустріч! — Джек вільно розкинувся у своєму інвалідному візку. — Навіть не питатиму, як ти увійшов. На ловця і звір біжить, як то кажуть. Сюди вже їде поліція, щоб ти знав!

— Не допоможе, — сказав непроханий нічний гість, зупинившись навпроти нього. — Ти зробив мене убивцею, поставив мене на таймер, але це вже тебе не врятує. Я знаю, хто ти насправді.

— Усі знають! — щиро розсміявся можновладець. — Я Джек Донован — новообраний губернатор штату Орегон.

Юрій і собі ледь помітно всміхнувся:

— Підводься зі свого сідала, воно тобі не потрібне. Годі прикидатися неповносправним. Я тут розповім дещо про тебе і твоє життя, — мовив до враз розгубленого можновладця. — Так от, скалічений армійський ветеран Джек Донован перестав бути собою двадцять років тому, коли з його десятирічним сином Томмі трапилося нещастя. Його місце посів холоднокровний кар’єрист і убивця. Усі, мабуть, думали, що Джек досі не отямився після смерті Томмі, а він просто використав її як трамплін. Спочатку подав іграшковий позов на корпорацію «ТІЛО™», аби відмитися від убивства сина й сподобатися противникам трансплантацій. Потім обійняв посаду окружного прокурора. Для слави йому потрібне було розкриття резонансного злочину — бажано кривавих розправ невловимого убивці-серійника. Але для того, щоб упіймати такого убивцю, треба спочатку його створити. Він вийшов на полювання. Ясміна Хіменес, мабуть, не дуже йому сподобалась — Джека ледь не знудило, коли він розпоров їй черево й побачив, що вона вагітна. Зате з іншими, напевне, було цікавіше, він відчув смак крові й почав вигадувати нові способи убивств… Джек захопився. І він був шульгою, як і той, на кого всі ті вбивства належало повісити. Дуже зручно, чи не так? Тепер, коли убивцю-маніяка названо і майже упіймано, мабуть, доведеться на деякий час припинити своє полювання? Але коли-небудь він не стримається і розпочне знову. Тепер він губернатор штату. Що далі, Джеку?..

Самовпевнена посмішка сповзла з перекошеного обличчя губернатора. Його викрито. Він убивав. То була ще одна таємниця, про котру не здогадувалась навіть коханка-заручниця. Та найболючіше йому різонуло те, що Юрій розповідав про нього якось відособлено і… в минулому часі. Джек повільно звівся з інвалідного крісла. Анжеліка зрадила його. Керлі зрадила його. Довкола самі зрадники. Однак зараз це навіть потішило — однаково він сильніший.

— Убивці-серійники стверджують зазвичай одне: вбивати легко, важко спинитися. Так і мені довелося, після Ясміни Хіменес я не міг сказати собі «досить». Але ти помиляєшся — з нею було весело. Я грався. Думав, ти оціниш. Ти ж справді вірив, що сам убиваєш їх? Отже, хотів цього не менш, аніж я…

Юрій відчув, як його серце забилося сильніше:

— Не тобі вирішувати, чого я хочу! Я ніколи не вбивав для задоволення!..

— Я знаю, — лагідно всміхнувся Джек, зробивши крок йому назустріч. — Я теж робив це не задля розваги. Я мусив. Так буває, коли ми не здатні подолати власний біль. Мій син загинув, то чому інші повинні жити? Яке вони мають право?! А ти… ти дуже схожий на нього. Таким я його уявляв дорослим. Знаєш, я до останнього вірив: ми з тобою неодмінно порозуміємось… Та я б ніколи не повісив би на тебе ті убивства, не поставив би тебе на таймер, якби ти з доброї волі перейшов на мій бік! Мій розум і твоя сила. Тільки уяви, на що ми здатні з тобою разом…

— Ми не разом, — насторожено сказав Юрій і відступив на крок.

— Це правда, — сумно зітхнув Джек. — Тому ти помреш. Усе скінчено. Пробач мені їхні імена, якими я писав тобі.

— Ти нічого не писав. Писала Анжеліка. А ти лише слухняно виконував її забаганки: вбивав, кого скаже. Хотіли звести мене з розуму? Майже вдалося.

— Я тільки нагадав тобі, хто ти насправді. Анжеліка — ніхто в моїй грі. Ти ж убив її, сподіваюсь? Я зумисне залишив її для тебе! А ті слова… Я їх увічнив.

— Ти просто втопив їх у крові.

Він із подивом відзначив, що в Джека затремтіли руки:

— Чорт, мені тих слів жодна жінка за все моє життя не сказала! — губернатор зірвався на злий, роздратований крик. — Усі сучки, включно з тією, котра зараз поряд, віддавались вигаданому Джеку Доновану, не мені! А згодом тікали стрімголов. Уже від мене! Я й далі вбиватиму, ти вгадав. Почну з Ештон Ван Хелл. Чув, ти до неї небайдужий. Утім, не треба бути генієм, аби здогадатись, де ти її сховав. Я знайду її. Ніхто мене не зупинить!

Юрій не зводив із нього чорних, примружених в ненависті очей:

— Досить. Безліч людей вважають тебе своїм героєм. Я теж колись був серед них. Та мені правда відкрилася, а вони досі вірять тобі, ставлять тебе за приклад власним дітям… Тож можеш не сумніватися — я зупиню тебе. Для того я прийшов.

— Ти, мабуть, вирішив, що зараз я злякаюся і вимкну твій таймер? — обережно поцікавився Джек. — Так от, цього не буде. Це справді кінець, Юрію.

— Нехай таймер тебе не турбує. Сам розберуся.

Губернатор перевів подих, кивнув, посміхнувся. Краєм ока побачив, що в руках Юрія не було зброї. Утім, вовкулака сам був зброєю. Хоча на таймері він ледве чи ризикне знову перекинутись — серце не витримає. Скільки йому там залишилось? Годин вісім, не більше! Однак Джек не збирався так довго чекати. Тут і зараз. Він легко впорається з Юрієм. Розігнавшись, замахнувся своєю широкою ступнею некликаному гостю в живіт. Удар видався саме таким, як запланував би Джек Донован у свої найкращі часи. Так б’ють, коли хочуть знести двері. Це не стільки удар, скільки потужний поштовх ногою. І вся сила, вся міць, увесь шалений імпульс вгородилися в Юрія. Від удару з його легень враз вийшло все повітря, перетворившись у тваринний крик. Серце було ладне вискочити з грудей. Тіло скрутилось, немовби стислось довкола воронки — сліду від ноги — і розправившись, полетіло далеко в глиб вітальні. Живі «двері» зірвалися із завіс, як і було заплановано.

Керлі ледь чутно скрикнула, налякано зиркнула на коханця, затулила собі рота рукою. Джек вдоволено посміхнувся: однаково вона була приречена. Швидко рушив до свого кабінету, щоб дістати «кольт» і довести справу до кінця.

Убити він збирався обох.

Проте відступ ворога несподівано вивів Юрія з напівнепритомного стану. Вихопивши з кишені останню дозу, він закотив рукав і одним рухом вколов собі ін’єкцію норепінефрину. Заплющив очі. Третій напад тахікардії скінчився так само раптово, як розпочався. Юрій із зусиллям звівся на ліве коліно, поволі випростався.

Щойно Джек повернувся до вітальні зі зброєю, йому на шиї повис нападник, що ховався за портьєрою позад нього. Це вкрай вивело з себе господаря маєтку. Із лютим ревінням він відскочив спиною до стіни, змітаючи Юрієм картини, розбиваючи на друзки коштовні вази, перевертаючи статуетки та інше дизайнерське начиння кімнати. Поранений супротивник, отримавши чергову дозу ушкоджень, впав.

Отут можна було одразу й пристрелити його, та цього Джеку зараз видалося замало. Він знову вирішив розважитись. Схопивши Юрія обома руками за одяг, без особливих зусиль поставив його на ноги. Зробив це не для того, аби привести переможеного до тями, а щоб розправитися з ним своїм улюбленим прийомом — суплексом, або ж «прогином назад через міст». Це був коронний «фінт» армійських часів Донована. Для вправного виконання цього прийому необхідні швидкість, сила та гнучкість. Коли супротивник перестає активно оборонятися, слід наблизитися впритул й, обхопивши його «замком», підняти і перекинути через себе, прогнувшись спиною так, щоб удар прийшовся чітко на голову бідолахи. На твердому кахлі вітальні це означало для Юрія лише одне — миттєву смерть. Однак тіло підвело Джека. Теорію бою він добре пам’ятав, але давно не практикувався, тож втратив відчуття супротивника. Із Юрієм виявилось складніше, аніж він думав.

Джек відчув його вагу, та наразі для нього це був непідйомний тягар. Далися взнаки втома й нервування. Він розгублено позадкував, все ще якось сподіваючись завершити розгромну комбінацію. Однак Юрій нещодавно бачив цей прийом в блискучому виконанні Алехандро, тож уже уявляв, як має діяти. Вириваючись, він з усієї сили вгородив ворогові тім’ям у ніс, і тіло колишнього вояка заточилося, як велетенське дерево від удару блискавки. Перечепившись, потягло за собою й супротивника. За мить кімнатою прогримів тупий звук удару двох тіл об підлогу. На якусь хвилину постала тиша.

Коли Юрій прийшов до тями, Джек так і лежав із заплющеними очима. Він ковзнув поглядом спаплюженою вітальнею: розмазана кров, квіти на підлозі, грудки землі, розтрощена ваза і… губернаторський «кольт» неподалік, просто біля ніг його розгубленої коханки. Наступної миті зброю побачив і Джек, абияк розліпивши очі:

— Керлі, кохана, як добре, що ти не поїхала додому!.. Кидай мені мого «кольта», хай вже я пристрелю цього покидька! Разом ми його переможемо!

Це вперше він сказав до неї «ми». Сказав слово «разом». Вона завмерла. Бачила, як Юрій мовчки відвів погляд, він не мав права чогось просити в незнайомки. І в її свідомості знову пролунали інші слова Джека Донована.

Ні, Керлі. Це я переміг.

— Ти не переміг, Джеку, — сказала коханка й краєм підбора підштовхнула чорного лискучого «кольта» до його супротивника.

Коли ж до маєтку губернатора зрештою дісталася поліція, їм відчинила спокійна врівноважена Керлі Адамс, із іншої кімнати виїхав на інвалідному візку дещо схвильований Джек Донован. Ніщо не нагадувало про криваву бійку, яка могла б рознести цю вітальню на шматки. Здавалося, Юрія тут ніколи не було.

— Доброго вечора, панове полісмени, — можновладець здивовано споглядав людей у формі — схоже, вони навідалися невчасно, і це аж ніяк не могло викликати в нього захвату. — Чим зобов’язаний?

— Пробачте, пане губернатор, але з вашого дому нещодавно надійшов екстрений сигнал тривоги. Ми подумали…

Джек Донован нервово розсміявся. Слід було гаркнути, що їм платять не за те, аби вони думали, однак він мусив усіляко оберігати власний імідж національного героя, «свого» хлопця для всіх, тож миттєво загасив у собі напад роздратування.

— Перевіряв сигналізацію, — скерувавши візка вбік, жестом запросив їх у дім. — Добре, що приїхали. Заходьте, пригощу вас кавою.

Потішені власною значущістю, полісмени увійшли. Кава видалася настільки смачною, що нікому з них і на думку не спало зауважити дивну зміну в поведінці, голосі та й навіть у погляді колишнього окружного прокурора. Від безкомпромісної жорсткості, тупої агресії та всеосяжної пихи можновладця не лишилося й сліду. Такі перетворення могли б його спіткати, хіба що якби в його тілі раптом оселився хтось інший. Утім, ніхто з полісменів про це не подумав.

Новий Джек Донован подобався їм набагато більше.

Коли ж вдячні полісмени нарешті забралися і Керлі Адамс зачинила за ними двері, чоловік в інвалідному візку з полегшенням перевів подих.

— Здається, я впорався?.. — спитав, незвично щиро глянувши в її очі.

— Це тільки початок, — відповіла дівчина. — Звикай до нового тіла. Ти станеш іншим Джеком Донованом — таким, який справді виконає все, що наобіцяв. Буде важко. Але я допоможу. Це й мій шанс змінити щось у цьому світі.

Найважче було привчити себе відгукуватися на чуже ім’я. Щоразу, як десь неподалік лунало шанобливе «Містере Донован!», улесливе «Пане губернатор!» або ж просто дружнє «Джеку!», кремезний чоловік в інвалідному візку здригався, сполохано починав озиратися й шукати очима невидимого когось. Але Керлі Адамс непомітно клала руку йому на плече — і чоловік зрештою озивався. Навіть тоді в ньому не підстерегли чужинця. Адже Донован мав репутацію одіозного й непередбачуваного політика. Хтозна, що там знову діялося в його голові?

Однак зміни спіткали не лише новообраного губернатора. За лічені дні моторошний відеоролик із трансплантацією Анжеліки Феллон облетів увесь світ. У той же час кілька провідних періодичних видань отримали фотоматеріали із зображенням «екологічного раю», що його облаштовували компанії-підрядники на територіях «зон відчуження» за мовчазної згоди офіційної влади, а також інформацію про таємний відсік каторжної в’язниці штату Орегон, призначений для особливих «потреб» корпорації «ТІЛО™». Особу відправника встановити так і не вдалося, хоча як зворотна адреса на конвертах стояли реквізити вже не існуючої портлендської клініки з переселення душ. І дивним чином список ув’язнених у спеціалізованому відсіку та вивезених до «зон відчуження» майже збігся зі списком безвісти зниклих за останні роки. Знайшлися серед них і так звані «колишні» співробітники корпорації, котрих усі вважали давно померлими. Не було тільки Юрія.

Потому, як скандальні матеріали втрапили на перші шпальти газет, громадськість відчула себе обдуреною. Трансплантації свідомості вже називали найбільшою містифікацією в історії людства. На площі і тротуари міста повернулися вуличні проповідники, вибралися на свої ящики і знову кидали гнівні, полум’яні гасла в народ. Геть трансплантації свідомості! Геть убивства! І народ охоче почав до них прислухатися. Офіційна влада зачаїлася. Церква теж не поспішала з поясненнями. Усі, як і раніше, чекали вказівок від корпорації. Отоді й настав час Джека Донована. За кілька днів він зібрав прес-конференцію.

— Ми заборонимо трансплантації свідомості, — заявив губернатор. — Винних буде притягнуто до відповідальності. Потерпілі отримають компенсації.

Однак то була лише його позиція. Решта владних структур, як і раніше, мовчки підтримувала корпорацію «ТІЛО™», точніше, те, що від неї зосталося.

Тоді він вивів людей на вулиці. Усі пішли за Джеком Донованом. Серед прийшлих був такий собі Йєн Маршалл — славетний чемпіон нелегальних боїв без правил, схожий на велетенського рудого вікінга, — казали, підпільний бійцівський клуб «Сильверадо» належав саме йому; старезний Шон Елвіс — епатажна рок-зірка з нездоровим мескаліновим блиском в очах та чорним лімузином, розмальованим язиками пекельного полум’я. Згодом Шон зізнався в одному з інтерв’ю, що припхався на міську площу разом із усіма на підтримку свого нового альбому «Going Back To Hell», хоча однойменна композиція з того альбому от уже три з половиною тижні трималася на вершечках усіх можливих музичних хіт-парадів і, схоже, покидати їх не збиралася. Не було на розбурханих вулицях лише того, хто забив перший цвях у домовину корпорації «ТІЛО™». Не було Юрія.

Велетенська юрба з транспарантами сунула вперед. Громила клініки і грабувала ломбарди, розносила на шматки громадські приймальні, ламала, різала й палила все, що нагадувало про колись могутню індустрію переселення душ. І все довкола захлинулося у гарячих, невситимих хвилях справдешнього апокаліпсису. Звісно, першими загинули невинні. Вони налякано вискакували з крамниць, ресторанів, офісів і власних домівок — і сполохано вертали назад, аби захиститися від осатанілих нападників, однак там їх уже зустрічали інші, що пробиралися до приміщень через дахи. Зводились особисті рахунки. Бризкала й струменіла кров, злітали й уривалися крики, будинки стогнали й тонули у полум’ї…

З Орегону криваві заворушення поширилися іншими штатами, країнами, континентами. Смерть не визнавала кордонів, вона прогресуючою гангреною розтеклася суходолом, перепливала океани, злітала до височини хмарочосів — й вдиралася спершу до резиденцій глав держав, монаршо-королівських палаців, штаб-квартир таємних спецслужб, храмів усіх конфесій, а потім висипалася, вилітала, виповзала на вулиці, несучи на палях голови володарів світу. Не було більше демократів та республіканців, правих та лівих, чорних та білих, віруючих та невірних, протистояння звелося до нищення всіх і всього, що могло нагадати про трансплантації свідомості. Збройні сили, викинуті назустріч натовпу, перейшли на його бік.

Кілька військових із елітного спецпідрозділу увірвалися до секретної зали для нарад, що гніздилася на одному з приватних островів Тихого океану, куди слід було діставатися чартером і в котрій очільники клінік-філій завжди потрапляли до закритого приміщення, сповненого цілковитою темрявою, де не могли бачити навіть одне одного, просто чули голоси. Увімкнулося світло. Проте зала виявилася порожньою. Спецпризначенці здивовано роззирнулися. Нікого. Згодом навіть найбільш віддані прихильники трансплантацій під тиском найвинахідливіших тортур не змогли назвати імені жодного засновника велетенської корпорації. Вони їх просто не знали. Оскільки ніхто й ніколи не бачив їхніх облич, розшукати засновників так і не вдалося. Замість них постраждали інші — дрібні виконавці, продажні копи, запопадливі церковники й слухняні держслужбовці, котрі обслуговували потужну індустрію.

Здивували лише рядові співробітники корпорації «ТІЛО™». Жоден не вийшов на вулицю, жоден не застосував проти людей своєї сили. Більшість із них загинула, коли розлючені протестувальники вдерлися до їхніх домівок. Здавалося, вони просто дозволяли себе вбивати. Лише одна жінка, ніби супроти волі, відштовхнула нападника поглядом до стіни. Звісно, її злочин не лишився безкарним — жінку облили бензином і спалили. Живцем.

Такого навіть Джек Донован не сподівався. Він не знав, як спинити те, що розпочав із найкращими намірами. Із крихітної іскорки розгорілася велетенська пожежа.

— Просто дай їй догоріти, — сказала Керлі. — Хіба ж може бути добро без зла? Вони завше крокують разом, тримаючись за руки, і часом одне стискає занадто сильно руку іншому.

Та пожежа тривала до глибокої ночі. Було знищено чимало тіл. Що спіткало вивільнені душі, ніхто не знав: налякані рештки церковників більше не обіцяли всім бажаючим дармового раю. А потім зненацька зійшло сонце — велике, здивоване, якесь наче чистіше. Люди враз зупинилися, завмерли — просто стояли й дивилися на випрану кров’ю зірку, що вирішила не чекати світанку й розпочати просто серед ночі новий день. Дивилися, наче бачили сонце вперше.

І на місці сплюндрованих міст і сіл, лісів, пустель і збурених океанів раптом постала така глибока, пронизлива й всепоглинаюча тиша, якої несила було стерпіти ні живим, ані мертвим. Людям стало незатишно. Вони уникали дивитися одне одному в очі, хтось, звісно, пробував щось сказати, та його непевні слова злітали, рвалися й завмирали, не підтримані іншими. Поволі всі розійшлися додому.

Із того дня світ безповоротно змінився. Трансплантації свідомості було заборонено. Усіма країнами пройшлася низка гучних судових процесів, відставок та імпічментів. Високопосадовці, що відкрито підтримували індустрію трансплантацій, втратили роботу й постали перед судом. Винних було кинуто за ґрати. До влади прийшли переконані противники трансплантацій. Потерпілі справді отримали компенсації. І ніхто, здається, більше не мріяв оселитися в чужому тілі, бо найменша згадка про могутню медичну корпорацію з дещо ексцентричною назвою «ТІЛО™» викликала в людей лише сором та відразу.

Тих, що переселяли душі, згодом було толерантно названо «особами з надприродними здібностями», поставлено на облік й опісля судів також визнано потерпілими. Справжню природу їхніх здібностей так ніхто й не зрозумів, але її боялися. Тож у народі їх прозвали «покручами». А потім вони мовби розчинилися в повітрі. Казали, аби вберегти їх від людей, а людей від них, до «покручів» була застосована федеральна програма захисту свідків. Вони розпорошилися світом під чужими іменами і розпочали нове життя. Майже без страхів та спогадів. Лише іноді їм снилися трансплантації.

Ера відданих послідовників культу тіла відійшла в минуле й запалася в прірву вчорашніх днів.

Усі були переконані, що завдячують цим Джеку Доновану. За кілька місяців у результаті позачергових виборів він став президентом Сполучених Штатів, і, на диво, йому нарешті вдалося покласти край усім тим численним війнам, ветераном котрих був Джек Донован. Ніхто й тоді не запідозрив, що в тілі колишнього армійського ветерана міг оселитися хтось інший. Хоча в президентській резиденції Донована серед портретів видатних людей чільне місце завжди посідало зображення індіанського вождя лакота-оглала на ймення Несамовитий Кінь.

І щоразу, як новообраний президент стрічався поглядом із намальованими очима вождя, понад усе йому кортіло звестися з інвалідного візка й зізнатися перед велелюдним натовпом: «Мене звуть Лукас Варана. Я індіанець».

Минувся фізичний біль, що доводив його до божевілля протягом останніх років. Не було більше тих перелякано-співчутливих поглядів, якими щоразу проводжали оточуючі людину, котрій бракувало обличчя. Адже тепер він мав обличчя. І мав шанс щось змінити в своєму світі. Однак підняти з візка чуже неповоротке тіло йому не вдалося. Схоже, то було до снаги лише справжньому Джеку Доновану. І добре, хоч у чомусь він не мусив прикидатися.

Увесь цей час Керлі не відходила від нього ні на крок. Писала йому промови, розповідала, хто є хто у політичному бомонді країни, часом давала інтерв’ю й коментарі від його особи, допомагала приймати рішення. Із Лукасом довелося набагато важче, ніж вона думала на початку. Особливо коли з’ясувалося, що він зовсім не вміє брехати, в його рідній мові навіть не було слова на позначення брехні. На щастя, індіанець виявився здібним учнем. Та, мабуть, то був чи не єдиний президент в історії людства, котрий того президентства не жадав, натомість просто мріяв бути собою на своїй землі.

Кілька разів потому Лукас іще брався до фотокамери. Адже тепер у нього були всі десять пальців. Утім, власні роботи подобалися йому дедалі менше. Якось він випадково піймав об’єктивом усміхнену дівчину-студентку, а, переглядаючи згодом світлини, побачив замість усмішки на юному обличчі потворну маску старої, що застигла в мовчазному відчайдушному крику. Більше Лукас не фотографував. Він хотів бачити живих людей, а не їхні мертві покалічені душі.

Він часто згадував Юрія, щоразу в думках вертаючи до того вечора в маєтку губернатора, коли прокинувся в тілі Джека Донована. Згадував налякані очі Керлі Адамс. Згадував, як Юрій, похитуючись, вийшов за двері, сів за кермо її смарагдової «тойоти» і… просто щез. Щойно спрацював таймер, «рятувальники» знайшли покинуту машину на безлюдному узбережжі ріки Вілламет, однак тіла Юрія там не було. Він наче крізь землю провалився. Точніше, крізь розбурхані зголоднілі води, на котрі безпорадно витріщилися «рятувальники», перш ніж повернутися до свого фургона й забратися з оповитого сивим туманом ранкового узбережжя. Мине зовсім небагато часу, і заклякле тіло потопельника знайдуть рибалки, вирішили собі вони. Проте тіла так і не знайшли. Ані тоді, ні згодом.

То було все, що Лукасу вдалося про нього з’ясувати. Утім, він не вірив у смерть Юрія. Такі, як Юрій, не помирають задарма. Й тим паче, не помирають на чужині. Тому що Юрій мав свою країну, до якої збирався повернутися, мав кохану жінку, яка була ладна заради нього на все. Можливо, вони поїхали туди разом? Адже після того, як було знищено індустрію трансплантацій, що спричинила міжнародну кризу ресурсів, покинуті країни почали поволі повертати собі колишні назви й кордони. Україна зробила це однією з перших. І переселенці неквапом потяглися назад до своїх міст і сіл.

Чи був серед них Юрій? Чи була з ним Ештон? Про неї Лукас теж більше нічого не чув. Того далекого дня вона зникла так само без сліду, і більше її ніде не бачили. Власне, як і маленьку дівчинку, котру вона нарекла Іванкою і викрала з донорського фонду клініки «ТІЛО™». Про те, що Ештон Ван Хелл існувала, нагадував хіба мальовничий сад, що виріс на місці занедбаного парку атракціонів, де колись загинуло п’ятеро дітей. Той сад не мав меморіальної дошки, зате приваблював різнобарвними квітами, зеленими газонами, мармуровими фонтанами й доріжками, всипаними гравієм, до найдрібніших деталей повторюючи ескізи Ештон.

Інвестори, що колись поставили на цьому місці хрест, лишень здивовано розвели руками, коли до нього потяглися діти й молоді матусі з візочками. Привидів там більше не бачили.

Минуло ще кілька років, і Джек Донован отримав запрошення на міжнародний саміт із питань захисту жертв трансплантацій, що мав відбутися наприкінці місяця у Торонто. Лукас не надав цьому особливого значення. Він уже звик до численних офіційних заходів, знав, що має робити й казати, аби ніхто не запідозрив у ньому самозванця. Тож Керлі з ним до Канади не поїхала.

Однак той саміт виявився не схожим на інші.

Щойно скінчилася офіційна частина, припинилися спалахи фотокамер і представники преси посунули із просторої зали для нарад у напрямку обіцяного фуршету, господар резиденції підвівся і власноруч зачинив двері.

— Що ж, панове, а тепер поговоримо про те, заради чого ми, власне, зібралися. Минуло достатньо часу. Було важко, але ми витримали. Гадаю, тепер ми можемо повернутися до справи нашого життя.

Здійнялися гучні оплески. Лукас відчув, що йому забракло повітря.

Ото й виявилися засновники корпорації «ТІЛО™». Усі як один були «сірими кардиналами», котрі публічно виступали проти трансплантацій, що й піднесло їх згодом до рівня найвищих державних постів. І Джек Донован був одним із них. Цього навіть Керлі Адамс про нього не знала.

— Агов, Джеку, а ти чому не радієш? — штовхнула американця в бік новопризначена британська прем’єрка. — Корпорація житиме! Ми знову поставимо світ на коліна.

— Дай Джекові спокій, — озвався до британки новий німецький канцлер. — Він із нас усіх найбільше зробив для корпорації. Чи не він вигадав показово заборонити трансплантації, і тим самим повернути їх назад у тінь? Без цього ми б не вижили…

Джек Донован теж узявся демонстративно плескати у долоні.

— Маємо й першого замовника, — витримавши інтригуючу, майже театральну паузу, сповістив присутнім господар високого кабінету. — Це дуже цінна людина для корпорації. Прошу вітати, панове!

До приміщення урочисто вкотили інвалідного візка, і Лукас побачив у ньому… своє колишнє скалічене опіками тіло. Велична зала знову здригнулася від гучних оплесків. Коли ж вони трохи вляглися, його колишнє тіло поворухнулося. Воно із зусиллям здійняло спотворену голову, обвело присутніх злим каламутним оком.

— Мене звуть Анжеліка Феллон.

Усе тільки починалося.

Квітень 2011 року — серпень 2012 року