Том 3

Дід

Сей молодик тобі, Елеазаре, промовив так, як і твоє сумління промовило б,— але ж німий мовчить!

Чоловік Шкода і говорити до глухого!

Дитинка (до Елеазара, простягаючи ручки до арфи) Дай цяцю, дядю!

Мати дитини (шарпає дитину)

Я тобі казала, не смій до сього дядька підступати!

Дитина плаче, ,мати несе її геть.

Стара жінка (до дівчини, що стоїть близько)

Вже, видно, сорому в Ізраїлі не стало, що дівчина стоїть без покривала і дивиться на зрадника.

Д і в ч и н а

Та я ж...

Стара жінка

_v Гляди, небого, то велике лихо, як богом проклятий дівоче серце вкраде.

Д і в ч и н а

Коли він проклятий, то й я його клену.

'Заслоняється покривалом і відступає.)

Е л е а з а р (до всіх)

Батьки і браття, матері і сестри!

З якого часу в нас таке настало, що без суда засуджують людей?

Кажіть мені по щирості, виразно, чого я став між вас, мов прокажений?

Дід

Бо ти набрав прокази в Вавілоні, співаючи за гроші па майдапах Вааловим синам.

Е л е а з а р

А не набрались ви всі там, на роботі в Вавілоні?

Чоловік Робітники Молохові не служать.

Е л е а з а р

Кому ж їх руки і начиння служать? Хіба ж вони не збудували дому Молохові такого, як ніколи в Єрусалимі наш господь не мав?

1-й пророк

Неволею не докоряють бранцям!

Е л е а з а р

А я ж хіба не бранець? За що ж ви мене караєте за працю по неволі?

2-й пророк

Бо шнур, лопата, рало та сокира в руках людських — людські раби, а слово в устах пророчих мусить тільки богу служити — більш нікому.

Дід

Чи й тепер проситимеш, Елеазаре, суду?

Е л е а з а р

Проситиму, хоч би він мав камінням скінчитися, той суд. Живий господь!

Ви мусите по правді розсудити,— клятьба неправа звернеться на вас!

Дід

Послухаймо його! Нехай не скажуть, що ми лишили правду на руїнах в Єрусалимі. Так скажи ж ти нам, що змусило тебе продати слово?

Е л е а з а р

Бо не купив ніхто у мене рук.

Не вчив мене мій батько до роботи, мене безсилим виховала мати.

Хоч рук моїх послухалася арфа, але не слухає ні рало, ні сокира.

Під тягарем одразу я упав, дозорець геть прогнав мене з роботи.

Дід

Нехай тебе годують батько, мати, коли не вчили заробляти хліба.

Елеазар

В Єрусалимі заробляв я чесно і тим, чого вони мене навчили, а тут... однаково пече й той хліб, що батько мій приносить з Вавілона, -з неволі батька тяжко годуватись.

1-й левіт

Твій батько й персні золоті приносить, не тільки хліб! ¹

Елеазар (до всіх)

Навчіть сього левіта, що й золото пече, не тільки сяє!

1-й левіт

( єхидно)

Чого ж так праця батьківська пече?

Е л е а з а р

Мене тут судять чи мойого батька? Тоді давайте всіх батьків на суд!

Усіх, що душу за родину гублять!

1 - й л е в і т

Чому ж не вдався ти до свого люду, щоб він тебе тим хлібом годував, яким годуються левіти і каліки?

Е л е а з а р Бо я і не левіт, і не каліка!

Малий хлопчик (до свого батька)

Дай, тату, хліба!

Батько

Я не маю, сипку!

Чоловік

Чи бач, який? почув про хліб розмову, та про годівлю, то й собі: дай хліба!

Е л е а з а р

І добре каже хлопчик! Він за мене вам краще відповів, ніж сам я вмів.

Ви чули всі оцю малу розмову:

«Дай, тату, хліба!» — «Я не маю, сину!»

Поки в Ізраїлі так розмовляють,

Елеазар не піде хліб ділити

з левітами й каліками. Нехай,

хто має хліб, віддасть отій дитині,

а я прийму від бранців і каміння;

хто має рибу, хай дітей годує,

мені ж нехай віддасть оту гадюку

невільничого жалю, що спиває

всю кров із серця;*— я її візьму

і понесу з собою на майдани,

і дасть вона жало моїм словам,

ї свист її почують в Вавілоні! /

Молодий хлопець

Ну, небагато за такі пісні заробиш в Вавілоні! Певно, менше, ніж заробив за співанки сіонські!

Елеазар

Ти необачно, хлопче, се сказав, я не співав їм співанок сіонських.

Ти правду говорив: я тим повісив сю арфу на вербі, що до нещирих пісень вона не може пригравати, а співанок сіонських не співає ₇

ніхто без арфи. Я пісень кохання ніколи не співав між ворогами.

Сіонська пісня — всіх пісень окраса —

була як молода в Єрусалимі,

немов дружина у святому місті,

а тут вона б наложницею стала,—

хто ж візьме бранку за дружину шлюбну?

Між людом чутно стогін при сих словах. Елеазар замовк і похилився.

Чоловік

Чому ж ти їм не грав пісень полону, чому не вилив сліз гірких неволі?

Холодна крапля камінь пробиває,— чи ж не проймуть гарячі сльози серце хоч би й лихе?

Мені господь вложив у душу гордощі. Не плачу зроду перед чужинцем.

Чоловік

Гордощі не личать

невільникам.

1-й пророк

Гордині ріг у тебе здійнявсь над жаль і над^: любов святу!

Ел е а з ар

Не міряй ти безмірного безкраїм, бо не збагнеш і сам, що вийде з того.

Молодий хлопець

Проречистий Елеазар між бранців!

Чому ж то на майданах вавілонських любов, і жаль, і гордощі його мовчать? Либонь, їм мало там простору?

Е л еа з а р

А ти гадав, доволі? Ох, мій хлопче!

Я зміряв ті майдани вавілонські — і знаю їх простор. Якось я йшов через отой майдан, де саме вежу Молохові будують наші люди.

Спинився я і задививсь на неї: біліє мармур, мов кістки на полі, порфір шаріє, мов пролита кров, сіяє злото, мов пожежа ясна, недобудоване стоїть, немов руїна.

І чутно поклик наших переможців, і чутно стогін нашого цароду.

Незчувсь я сам, як голосом великим гукнув на весь майдан: Єрусалиме! Риданням відповіли бранці з муру і сміхом обізвалися дозорці:

«Хіба як-небудь зветься ще руїна?

Хіба ще ймення має дика пустка?»

Я геть пішов, на торг, де продають в неволю бранців. Там купець багатий собі найкращих бранок вибирав.

Голоси ж і її о ч і з народу Ой горе, горе, горе!

Е л е а з а р

Я сказав:

«Подумай, пане, сі дівчата мають батьків, братів,— коли б твоя сестра або дочка в полон кому дісталась, тоді ж би ворог продавав її?»

Він відповів: «Така вже доля бранок...»

Я далі йшов і бачив, як раба малого, нездужалого високий і дужий вавілонець навантажив усяким покупом, як того мула, і києм гнав. Я крикнув: «Схаменись!

Таке хлоп’я так тяжко мордувати!» —

«На те він раб!» — зухвалець відповів.

«Якби твій син,— сказав я,— був проданий, тоді б і він був раб!» — «Та вже ж, не як! — сказав багач і засміявся вголос,— та я своїх синів не продаю, а ваших, бач, купую!..» Хто і що такі серця пройме? Я тільки раз піснями сліз добувся від чужинця: сам цар заплакав над кінцем Саула *, над смертю Йонатана *.

Голоси з народу Хай живе

сей милосердний цар! На нього тільки ^х надія наша!

Е л е а з а р

Милосердний цар хотів мене надгородити гойно.

1-й левіт Що він тобі давав, Елеазаре?

Давав мені в своїм дворці світлицю

і, скільки схочу, бранок іудейських!..

І з того часу я прокляв пісні, що викликають сльози в переможців,— то сльози нільських ящурів!

Молодий хлопець

Було їм

про славу предків наших заспівать, щоб знали силу нашого народу!

Е л е а з а р (понуро)

Співав.

Молодий хлопець І що ж?

Елеазар мовчить.

Дід

Кажи, Елеазаре, як прийняли чужинці пісню слави?

Елеазар (говорить помалу, мов через силу)

Один з них засвистав і головою, всміхнувшись, покивав. Другий сказав: «Не все то й правда!» Третій намовляв мене до військових співців пристати.

І всі один по одному казали:

«Чй тільки й світу, що в Єрусалимі?

Чи ти пісень не знаєш про Едом *, про Мізраїм? *. Чи слава Амалека *, Амона *, Аморея * не така була колись, як і минула слава Ізраїлю?»

1-й пророк

О господи, скарай уста ворожі німотою смерті!

Елеазар

І я їм став співати про Едом, про Мізраїм і про чужі язики чужою мовою. І слухали вони, як меч кривий зрадливого Едома зломився перед, зброєю Ассура *, як Амалек, Амон та Аморей

з розбійників рабами поробились, як Мізраїм, володар над півсвітом, колишній пан ізраїльських племен, одвічній силі мусив покоритись, як в море впав колись їздець і кінь і вся потуга фараонів гордих, як спорожнів обридлий дім роботи, спустошився проклятий двір неволі.

Молодий хлопець Що ж, слухали?

Елеазар

Були такі, що блідли.

2-й пророк Бодай навік поблідли й похололи!

Молодий хлопець

Чому ти їм не кинув просто в вічі, що і на їх ще прийде судний день?

Елеазар

Для сього слова тісно в Вавілоні...

Сьогодні я співав їм про Офір *,

Сідон * і Tip *, про їх майстерність, мудрість, про скарби їх, яких нема й не буде ніколи у скарбниці вавілонській.

1-й левіт Чи ти ж багато заробив за тіісню?

Елеазар

Ти, може, думав — скарби ханаанські? *

От маю хліб сьогодні на вечерю.

Молодий хлопець

А певне, за пісні, що вихваляли потугу вавілонську, заробив ти не одну обручку щирозлоту!

Е л е а з а р

бхйдна лиш отрутою говорить, але не всіх отрута досягає!

Коли ти чув, щоб я співав пісні про славу і потугу вавілонську?

Молодий хлопець мовчить, засоромлений,

Е л е а з а р

Ти сам себе мовчанням осудив.

Дід

Елеазаре, може, в Вавілоні твої пісні до речі й до ладу, та Мізраїм, Едом і всі язики не нагадають вже про Палестину, не збудять думку про Єрусалим!

Елеазар Хіба вже вам нагадувати треба?

ДІД

Не нам, а тим, що мовою чужою між ворогами звикли розмовляти.

Е л е а з а р

То як же зрозуміють рідну пісню?

А по-чужому як її співати?

ДІД

Так ти за чужомовними словами забудеш промовлять «Єрусалим»!

Е л е а з а р

f стоїть замислений. Рука його починає торкати струни на арфі, а голос його, наче голос того, що маячить у сні, промовляє не то співом, не то скаргою)

Була моя правиця дужа, хто подолати міг її?

Чи я ж тоді казав до себе:

«Щасливий я — правиця є!»

Чи то ж я їй коли промовив:

«Правице, знай, що ти моя!»

Та ворог злий поранив руку, мені правицю відрубав!

Кого ж тепер я переможу і хто не подола мене?

Я день і ніч кажу до себе:

«Ой горе! Де ж моя рука?»

Дивлюсь я на плече і плачу:

«Правице, як тебе забуть!»

(Стиха перебирав по струпах. В пароді чутпо тихий плач.) Був у батенька мого рясний виноград у матусі — зелений садочок, походжав я по ньому, зривав ягідки і топтав собі листя під ноги.

Злий сусід запалив наш рясний виноград і спустошив зелений садочок.

Погоріла лоза, полягли ягідки, і препишна краса спопеліла.

Коли я під ногами знайду хоч листок, я до серця його приголублю.

Браття милі, скажіть, чи не має хто з вас хоч листочка з мого винограду?

Струни бринять сумніше. Плач стає дужчий.

Сон мені грізний приснився — хто відгадає його?

Наче я в руки дістався до ворогів найлютіших.

Що ж вороги починили, що ж мені вдіяли люті?

Руки мої все ще дужі, ноги мої все ще міцні, очі мої всевидющі, не покалічене тіло, тільки язик мій, язик — здавсь ворогам на поталу!

Хтів я промовити слово, хтів я хоч голос подати —

кров’ю уста обізвались, і заридали — мовчанням!

Довге мовчання. Арфа падає з рук Елеазарових, і стогін її струн, пробринівши, затихає. Ридання в народі замовкли, наче урвались.

Тиша.

Елеазар ₇ (повагом, але твердо й виразно)

Батьки і браття, матері і сестри!

Я жду від вас каміння або слова.

Мовчання.

Який прокльон страшніший над мовчання?

Дід

Ми не кленем тебе, Елеазаре.

Молодий хлопець Прости мені за згірдие слово, брате.

Елеазар Ви не клеиете. Я прощаю, браття, вам всі слова. А все ж проклятий я страшним прокльоном крові. Кров батьків, пролита марне за пропащу волю, тяжить на голові моїй і вашій і клонить нам чоло аж до землі, до каменя того, що не здійнявся на мене у руці мого народу.

Син чоловічий сам себе поранив об гострий камінь, падавши додолу, у розпачі роздер одежу честі, посипав голову золою ганьби!

Ох, я додолу впав, як і святиня, всі полягли ми, як Єрусалим.

І як тепер відбудувати тяжко святиню нашу, так нам тяжко встати із пороху невільницької ганьби.

Бо впала ганьба і на наші руки, що не знялись життя нам одібрати, нам, подоланим, а знялись робити на ворогів. Проказою неслави покрилося дівчат сіонських тіло, бо не втопилися вони в Євфраті, а бавити-пішли синів розпусти

- і годувати плід свого безчестя.

І нечесть пойняла мої уста, бо з голоду уста сі не замовкли, а промовляли мовою чужою на тих від бога проклятих майданах, де всі пісні бринять, а тільки тая, що з серця рветься, мусить умирати.

Гнітить нас ганьба тяжче від кайданів, гризе нас гірше, ніж залізні пута.

Терпіть кайдани — то несвітський сором, забуть їх, не розбивши,— гірший стид. ^х Нам два шляхи: смерть або ганьба, поки не знайдем шляху на Єрусалим.

Шукаймо ж, браття, до святині шляху так, як газель води шука в пустині, аби не міг сказати ворог дужий:

«Ось я убив Ізраїлю, він мертвий!»

А поки знайдем, за життя борімось, як барс поранений серед облави,— нехай не буде приказки між людьми:

«Заснув господь Ізраїлю на небі».

О, рано ще радіти, Вавілоне!

Між вербами бринять ще наші арфи, ще ллються сльози в ріки вавілонські, ще соромом горить дочка Сіону, >

Іудин лев іще рикає гнівом.

Живий господь! Жива душа моя!

Живий Ізраїль, хоч і в Вавілоні!

Голос покликача з табору

Ізраїль, до наметів! Ніч надходить!

Люди розходяться по наметах, кожний до свого. На далекій вежі видко магів вавілонських, що ворожать по зорях. Темніє. Табір затихав. З Вавілона ледве доноситься гомін нічних оргій. Урочиста ніч тремтить над табором бранців і над Вавілоном. То там, то там загораються сторожові огні. Тита.

[15/11 1903,

San Remo]

НА РУЇНАХ

Драматична поема (З часів першого полону вавілонського)

Ясна, місячна ніч. Далеко розляглась рівнина Іорданська, на видноколі мріють гори Морія і Сіон, поблискуючи срібним верхів’ям проти місяця. В глибині, але не так далеко, як гори, чорніють руїни Єрусалима, де-не-де поміж ними блима вогник, либонь, в якій позосталій хатині, де ще живуть люди. По рівнині блукають люди. Вони зібралися з різних сторін,—хто з Іудеї, хто з Самарії. Одні побудували собі курені з каміння, що набрали на руїнах, та з іорданського очерету; другі — розпалюють маленькі багаття, гріються і щось варять; інші копають ями й ховають в них кістки, знайдені на давнім побойовиську. Чутно зітхання, приглушені ридання і здавлене шепотіння тих, що не сплять, але більша частина спить, хто d безверхім курені, хто просто серед поля, вкрившись лахміттям, лігши ницьма, щоб місяць не будив. Ті сонні здаються вбитими, а поле від того ще сумпіше — воно мов тільки що після бою, наче вкрите трупом. Скраю три постаті — жінка, дівчина і дівча-підліток — сумно сидять над погаслим багаттям. Жінка колише на руках маленьку дитину, дівчина пряде вовну, дівча-підліток плете кошик з очерету.

Пророчиця Тірца (іде від руїн єрусалимських і наближається до тих трьох)

Спокій вам, сестри!

Жінка

І тобі спокій!

Спокій нам всім... спокій і смерть.

\ Тірца

Чого?

Живий наш бог, і ми живі.

Жінка

В руїнах!

(Притуляється лицем до дитини і плаче. Дитина квилить

крізь сон.)

Т і р ц а

Не напувай слізьми малого сина, не нагодовуй молоком недолі.

Дівчина Покинутим де іншої взять страви?

Т і р ц а

Чому ти звеш покинутими вас?

Дівчина Мій брат в Ассірії *, у Ніневії *.

Дівча-підліток Мій батько в Вавілоні другий рік.

Жінка Мій чоловік подався в Фінікію *.

Т і р ц а

Але вас три й дитина межи вами.

Той не покинутий, хто сам не кинув. Паліть багаття, поки встане день, щоб вам було видніше при роботі.

Дівчина (кладе кужілку долі)

Робота наша марна. Хто ж то буде носити шати сі, як напряду?

Мій брат в Ассірії, в ворожім війську, неволячи, в неволі сам загине. .

На кого дбати?

Т і р ц а

Дбай сама па себе, то будеш вільна,— перед ворогами не скажеш: «Хто мені одежу дасть?»

Не скаже ворог: «Я тебе вдягаю».

Дівчина здіймав кужілку й знову береться прясти. 168

Т і р ц а

(до дівчини-підлітка, що, зао/смурившись, склала над роботою руки)

Чого сидиш, хіба скінчила працю? Дівча-підліток

Та що кінчати? Подруги плетуть сі кошики, щоб носити землю на могилки над трупами батьків, що полягли, боронячи святиню.

А в мене ж не зосталось і могили!

Мій батько в Вавілоні. Кажуть люди, що він будує храм новий Ваалу.

Т і р ц а

А ти будуй нову для себе хату, не на могилу, на оселю дбай, щоб не була чужою в ріднім краю.

Не скажеш ти: «Хто дасть мені притулок?» Не скаже ворог: «Я для тебе захист».

Плети скоріш, носи каміння й глину, будуй курінь,— холодні ночі близько. Дівча-підліток шпарко береться до роботи.

Т і р ц а (до жінки)

Чому твоє багаття не горить?

Жінка

Нащо йому горіти? Жінка дбає в своїй оселі про багаття хатнє.

А де ж моя оселя? Серед поля?

Мій чоловік осів у Фінікії, в чужому краю злота добуває...

Для кого маю берегти багаття?

Т і р ца (показує на дитину)

Для сього і для себе. Серед поля своїй дитині розпали багаття, нагрій і нагодуй, щоб не квилило коло сухих грудей твоє дитя,

щоб не тремтіло з холоду під рам’ям, щоб не ридала ти, мов безпорадна:

«Хто ^асть мені моє багаття хатнє?»

Щоб ворог не сказав: «Ходи до мене!»

Жінка заходжується ворушити багаття, воно за хвилину спалахує, і веселе світло освічує трьох жінок і їх роботу.

Т і р ц а (повертаючись іти від них)

Спокій вам, сестри!

Всі три

І тобі спокій!

Благословенна ти, надії дочко!

Серед лежачих чутно якийсь стогін. Тірца подається туди і спиняється над одним чоловіком, що саме обернувся горілиць і про-стяг до місяця заломлені в розпачі руки.

Тірца

(схиляється над чоловіком)

Страждаєш, брате? Рана все горить?

Дай я перев’яжу, то легше стане.

Чоловік

⁴ Моєї рани не перев’язати!

Загоїлась та рана, що на грудях, а та, що в серці, буде вік палати!

Єрусалиме мій, Єрусалиме!

Ти, вічна рано рідної країни!

Гориш ти в мене в серці невгасимо!..

(Стогне знов і ламає руки.)

Тірца

Коли загоїлась на грудях рана, то встань і йди до праці.

Чоловік

До якої?

Що маю я робити? Чим? Над чим?

Ні знаряду, ш знадобу не маю.

Земля єрусалимська не згоріла.

' Ти маєш меч.

/Показує на пощерблений меч, що валяється долі край

чоловіка.)

Чоловік

Куди ж тепер той меч?!

Руїні не потрібна оборона.

Тірца

Розкуй меча на рало. Час настав.

Потрібна оборона і руїні.

Бо прийде ворог і розоре землю, насіє збіжжя, і збере жнива,

і буде хлібом люд сей годувати,

і вдруге завоює Палестину, вже без меча, самим блискучим ралом.

Бо скажуть вголос сироти й вдовиці: благословенний той, хто хліб дає!

Лежачим краю рідного немає.

Чий хліб і праця — того і земля.

Тож вавілонською назвуть сю землю.

А ті руїни, що он там чорніють, стоятимуть вже на чужій землі.

Кого тоді болітиме та рана, що звалася колись Єрусалимом?

Чоловік підводиться і здіймає меча.

Чоловік Де ж маю я меча перекувати?

Тірца

(показує на вогник, що видніє з далеких руїн)

Іди туди, там є живії люди, вони тобі дадуть вогню живого.

Як жевріє в твоєму серці рана, нехай так жевріє в огні залізо; ти перекуй з убійчого меча робітне рало й загартуй його, як я тебе тепер загартувала вогнем і холодом свойого слова.

Чоловік Благословенне слово, що гартує!

(Бере меча під паху і йде до руїн на вогонь.)

Тірца

(співає)

Устань, Ізраїлю, роби намети!..

Серед гурту сонних дехто починає ворушитись, дехто підводиться. Один старий озивається сонним голосом.

Старий Хто тут співає?

Тірца

(співає)

Готуйте путь великій силі божій, шляхи рівняйте духові його!

Старий

Проклятий той, хто будить подоланих, проклятий той, хто краде сон в рабів, бо менший гріх ограбувати старця, голодному скоринку одібрать.

Тірца

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той хто самохіть несе ярмо неволі.

Старий Я не ношу ярма, я сплю, та й годі.

Тірца

А що ж є гірше над таке ярмо?

Носив ярмо залізне Єремія

і думав, що воно найгірше в світі, але якби пророк твій сон побачив,— камінний сон байдужого раба,— його ярмо здалося б легшим пуху проти твоїх кайданів невидимих.

Невже не встанеш ти з сії неслави?

Від сорому не підведеш чола?

Старий Для чого? Нащо маю я вставати?

Тірца

Для праці! для поради! для життя!

• Щоб сонце не зійшло в твоїм лінивстві, щоб час визволу не застав тебе у сні ганебнім, соромнім безділлі.

Старий

(роздражнений)

А ти що робиш? Ти?

Тірца

Людей буджу.

Старий

(укладається вигідніше. З презирливим сміхом) Збуди ж мене, як прийде час визволу!

Тірца

Для тебе він ніколи не настане.

Спи, я знайду живішого мерця.

(Волає.)

Гей, хто живий на сім побойовиську?

Чутно з-під дерева понад Іорданом слабий бренькіт струн і несміливий голос, що співає уривчасто, спиняючись, немов пригадуючи порізнені слова і мелодію пісні.

Голос

«Як потемніло злото... срібло як змінилось чисте... Ох, сіонська дочко!

Хто дасть моїм очам потоки сліз?..»

Тірца

(іде на той голос і спиняється біля співця, що торкає поржавілі струни на маленькій, абияк збитій арфі. Як тільки вона надійшла, співець замовк, похилився і поклав

арфу долі)

Чого ти так несміливо співаєш?

Ніяк не можу пригадати пісні...

«Плач Єремії» хочу пригадати і все не можу... пам’яті бракує.

Тірца

То й не пригадуй, вигадай своє!

Співець

Ох, що ти, сестро? Се було б зухвальство! Чи знаєш ти, чия се в мене арфа?

Самого Єремії! А йому вона десь від Ісаії дісталась, той мав її з Давидового дому,— либонь, ще сам Давид грав на сій арфі, співаючи на божу славу псалми!

Давидові я псалми добре тямлю, та їх співать не личить в день неслави... Ісаії пророцтво не справдилось,— мир не настав, Месія не з’явився, пісні його нехай ідуть в непам’ять, нехай не дражнять нас... А Єремія, останній наш пророк, співець руїни, нехай би жив у сих преславних струнах. Коди б ти чула, як він тут ридав великим голосом посеред пустки!

Луною відзивалася руїна, з пророком нашим плакало й каміння.⁴ А як його в залізному ярмі виводили в полон з Єрусалима, він об зруйнований жертовник вдарив сю арфу й кинув строщену додолу.

І так вона лежала довго, довго, аж поки я, вишукуючи вугля у попелі холоднім, віднайшов святий забуток сей співців преславних. Зібрав я все, що тільки заціліло, зложив і склеїв,— арфа невеличка, та в ній нема і скіпки несвятої.

Знайшов і струни — шкода, що не всі,— були покручені, страшенно ржаві,

я виправив, почистив їх, як міг, нап’яв на арфу та й, як бачиш, граю.

(Торте струни, щоб показати їх голос.)

Слабенько грають. Та зате сі струни колись бриніли у руках пречистих святих співців, пророків незабутніх.

Нема ні одної струни нової,

всі давні... шкода, згублено багато.

Тірца

Бракує арфі струн, співцеві слів!

Колись ти чув, як на пророчий голос руїна озивалась. Я ж почула, як ти, співець, хотів луною бути оцій руїні... Дай її сюди!

(Бере арфу з рук здивованого співця.)

Свята руїна служить пашій ганьбі!

Колись живії, струни тяжко стогнуть під мертвим доторканням мертвих рук; живі слова, мов вітер в мертвім листі, в плохих устах безсило шелестять.

Я визволю тебе, свята руїно,— ще, може, станеться господнє чудо, що віднайде тебе рука гідніша і збудить у тобі не тільки голос, а й душу вічну. Поки ж — спочивай!

Нехай тебе свята ріка ховає!

(Широко замахнувши, кидає арфу далеко в Іордан.)

Співець

Безумна! Біснувата! Що ти робиш?

Рятуйте, люди, святощі загинуть!

(З голосним лементом кидається до Іордану, за ним дехто з людей, що посхоплювались на його крик.)

Пливіть, ловіть, біжіте, переймайте!

Пішла на дно!.. Давайте сітку! Невід!

Рибалка (з берега)

Пішла на дно? Шкода! Дарма шукати.

Не доберешся дна, тут мулко дуже.

(Гукаег на співця, що збирається кинутися в річку.) Вернись, не квапся, бо ще й сам потонеш.

Співець

(кидається до Тірци, за ним юрба розбуджених людей) Так я ж тебе, злочиннице, втоплю!

Юрба

Топіть її! топіть! вона посміла втопити наші святощі сіонські!

(Тягнуть Тірцу до річки, шарпають на ній одежу, плю-ють, хлоп'ята рибальські кидають в неї грудками мулу, інші в'яжуть їй руки баговинням.)

Молодий пророк самарійський (надбігає з-під дерева, де він молився)

Рятуй, Ізраїлю! Тут іудеї втопити хочуть дівчину невинну!

Набігає з усіх боків гурт самарян і бореться з іудеями, відбиваючи Тірцу.

Самаряни Втопити? За що? За якії вчинки?

іудеї

За святощі!

Пророк самарійський За брязкало старе!

Самаряни сміються. Іудеї лютують, бійка закипає дужче. Один левіт стоїть осторонь і спокійно споглядає.

Співець іудейський

Гей, ти, левіте, поможи скарати злочинницю!

Та що мені до арфи?

Мене пісні й пророцтва не обходять.

Аби закон, пророків не потрібно.

Самаряни нарешті беруть гору і, відбивши іудеїв, ведуть Тірцу пі^ те дерево, де недавно молився їх молодий щюрок.

Пророк самарійський (до Тірци)

Стань тут, пророчице, олива сяя тебе покриє вітами святими, і грре кожному, хто зачецити поважиться святиню і тебе,— шма ^!, Ізраїль! не жить тому на світі!

(До самарян.)

Бог поскромив дівочими руками / безчельних іудеїв. Вам відомо,

які то святощі вона втопила?

Самаряпин Ти ж сам казав, що брязкало старе...

Пророк самарійський Те брязкало старе колись бриніло В руках Давидових.

Самаряни

Адонаї!

Пророк самарійський Оті лукаві струни гомоніли в палатах нашого царя Саула, вони його приспали, а тим часом престол точила іудейська зрада, мов шашель. Троп упав, Саул загинув, плачем нещирим заридали струни над смертю Йонатана і Саула в руках Давида, що згубив їх.

Не раз, не раз в Єрусалимі грали ті струни на погибель Самарії!

Тепер вони загинули без сліду,

__ як і пиха царів єрусалимських!

¹ Слухай (евр.)-Ред.

7 Леся Українка, т. 3. 177

Самаряни

Хвала пророчиці, новій Деборі!

Ой, дайте їй тимпан! * Нехай заграє, танФк нам заведе, як Маріам, що святкувала згубу фараона!

Честь Самарії! Смерть Єрусалиму!

Дівчина-рамарянка подає тимпана Тірці. Тірца мовчки одводить його рукою і стоїть, похиливши чоло.

Пророк самарійський

Вона не хоче грати на руїні.

Дівоче серце жалісливе, браття.

Настане день, ми підем з сього поля, ген-ген туди, на гору Гарізім.

Там, на високім місці, ми запалим вогонь святий в свяченому гаю.

Там Тірца нам пророкувати буде про нашу Самарію.

Тірца

Ні, ніколи я не піду на гору Гарізім.

Не йдіть і ви. Забудьмо нашу зваду.

Саул з Давидом вкупі на тім світі.

Що Самарія? Що Єрусалим?

Руїна! пустка!

Левіт

(з гурту, що не вступав до бійки за Тірцу)

А святий жертовник?

Стоїть він цілий.

Тірца

Тільки без жертов.

Левіт

В нас є закон, а там стоїть виразно, що є одно на світі боже місто —

Давидове, одна оселя божа — храм Соломонів.

Самарянин Де ж той храм?

В законі.

Самаряни сміються.

Левіт

Безумним сміхом бог значить безумних.

В законі жодна літера не гине.

Там все стоїть навіки нерушимо.

І кожний камінь храму є безсмертний, бо він стоїть записаний в законі.

/ Пророк самарійський

І що ж вам з того?

Левіт

Нечестивий запит!

Як «що»? Закон потрібний для закону, як бог для бога. Ми його раби і мусимо йому служити сліпо.

- Пророк самарійський

Та чим служити?

Левіт

Берегти святині.

Щоб жертов не давалось поза храмом, щоб не зміняв ніхто в законі й слова.

Другий самарянин (молодий)

А ми тим часом розберем руїни і занесем каміння в Самарію!

Жертовник ваш на Гарізім поставим і жертву принесем в святому гаю!

Гурт іудеїв (що надійшов потроху слухати сперечки)

Собаки самарійські! Ось чого ви прийшли сюди, як злодії вночі!

Прийшли святиню нашу обкрадати?

Гурт па гурт починає настуиати. Левіт береться за камінь і наміряється в пророка самарійського.

Т і р д а

Спиніться ви! Дозорець вавілонський з намету вийде і рабам накаже _ч

вас бичувати. Не будіть його!

Голоси з обох гуртів

Се правда! тихше! годі, схаменіться!

Тірца

Сліпі! нещасні! Чи не видко вам, що саме час настав справдити слово Ісаії-пророка? Вже пора, щоб лев з ягням як браття поєднались.

Іудин лев нехай шакалів душить, а не займа господнюю отару.

Співець іудейський

Сама посіяла між нами зваду, а хочеш мир зібрати? Пригадай: хто сіє вітер, той збирає бурю.

Тірца

Посіяно і зібрано давно.

Не вчора й не сьогодні,— он стернею чорніє по жнивах широке поле.

(Показує геть навколо на простір, укритий руїнами й бездомним людом.)

Час братися до іншої сівби і ждати інших жнив. Але не вам судилось розкувать ярмо залізне на коси та серпи. Он ті, малії, он ті, що в куренях та при багаттях удосвіта працюють неоспало, вони жнива для господа готують, а ви, мов скорпіон в своєму гніві, самі собі отрути завдасте, самі себе пожрете, мов ті змії, що бог колись паслав па кару нам.

Пророк самарійський

Хто тут тебе поставив за пророка?

Прилюдно жінці личило б мовчати!

Тірца Хто звав мене Деборою новою?

Хіба не син твого народу? Справді, коли бракує ватагам кебети, хай встане жінка, як нова Дебора, і скрикне: «Встань, Ізраїлю, повстань!» І встане люд, мов хвилі серед моря, і божий дух ті хвилі оживить.

І зацвіте Сіон весняним крином, і знов поллється молоком і медом земля обітовапа, ся земля, де ми тепер блукаєм, мов вигнанці, мов стадо згублене па бездоріжжі.

Чого блукати нам? Чого шукати?

Чи се ж не та земля, що здобували для нас батьки своєю крів’ю й потом? Стовп огняний не поведе нікуди, не скаже хмарний стовп: іди за мною. Не спустить бог нові скрижалі з неба — ще ж не сповнився й давній заповіт. Устань, Ізраїлю! Зори плугами се бойовисько, не давай пі кроку землі обітованої. Посій понад границями пшеницю добру, відгородись житами від пустині.

Склади каміння все у підмурівки, щоб де казали люди: тут руїна; щоб мовили: колись тут стане дім. Пройдуть роки, з полону бранець верне, знов оживе тоді сіонська пісня, високий підмурівок одгукнеться ще голосніш на співи відродження, ніж ся руїна смутная лунала від погребових плачів Єремії.

І бранець руку братові подасть, і підуть поруч будувати мури на тім гучнім, високім підмурівку.

Душа моя вже бачить ту будову, і знає серце, як її назвати: в новім Єрусалимі храм новий!

Самарянин Єрусалим?! Будь прокляте се слово!

Новітній храм?! Без святощів прадавніх? без скрині заповіту й херувимів? без спадщини Давида й Соломона?

Тірца

Чи тільки те й святеє, що старе?

Співець іудейський

Та геть її! в пустиню! на вигнання!

Хай не морочить нас! не баламутить!

Один з іудеїв

Кому ж се маємо тут будувати?

Щоб ворог знов прийшов і знов посів?

Старий іудеяіин

Хто нам дозволив ту нову будову?

Цар чи дозорець?

Тірца

Божий дух велить! \

Той божий дух, що не живе між вами!

Певніше він в пусти&і пробував, куди ви женете мене на безвість,⁴ ніж серед вас!

Співець іудейський

О, там ти знайдеш духа того, що здавна завладав тобою, лукавого! Іди, шукай його!

Тірца

Дух божий знайде сам мене в пустині, а вам ще довгий шлях лежить до нього!

Юрба з навісним лементом жене Тірцу, аж поки та зникав з заселеного обшару.

11. IX 1904,

Зелений Гай

ОСЩНЯ КАЗКА Фантастична драма

І

Темниця без вікон, без дверей. Лицар-в’язеиь лежить у кутку на соломі і спить* на нього падав від пизької стелі ледве примітний промінець світла, що пробивається крізь малу щілинку в кватирці, зробленій для спускання їжі. Здалека, десь зверху, чутно якийсь приглушений простором чи товщею стін голос, що

співає пісню.

Голос

Ой, де мій коханий юнак-оборонець?

Ой, де забарився?

Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних віконець! Чи вмер він, чи так зажурився?

" Навік зажурився і втратив надію до мене дістатись? На мить ми зострілись, навік розлучились!

І я не насмію про нього людей запитатись... /

Голос затихає, і в ту хвилину лицар прокидається.

В¹ язень-лицар

Знов голос той, чи знов та сонна мрія?

Моя потіха і мої тортури!

Де, звідки голос той мені лунає?

Чого він прагне? І чого він просить?

Що я вчинити маю? Що я можу?

Ой, що я можу в сій глухій темниці?

Об слизькі стіни битись головою, додолу впасти з розпачу і туги і землю гризти, як_ѵголодна мит, або «застигнути з німого жалю, ходрдним стати, наче гад темничний, сліпим, байдужим до всього на світі...

От що я можу, більш нічого, справді,

хоч би весь світ... та де ж той світ? чи Є він? Тут темно, тихо, глухо і самотньо!..

Хоч би кайдани, щоб дзвонили гучно, щоб тишу розбивали! Хоч би кат прийшов сюди мене ца муки брати, нехай би ся темниця освітилась вогнем тортур і ожила від крику!

0 страднику, великий Прометею, тобі я заздрю! Бо в твоїй темниці було склепіння — весь намет небесний, а стіни — гори, діл — широке море.

Гучна, простора, осяйна в’язниця!

Твій кат — орел,, твій деспот — громовержець. На кожний крик твій озивалась слава потрійною луною... Ні, Зевес не був тираном низькцм, він почесно карав своїх сперечників великих, а може, руки ті, до громів звиклі, не вміли ганьби кидати й неслави на голови повинних ворогів.

О, наш король, пігмей сліпорожденний, безсилець боязкий, уміє зручно неславою і ганьбою боротись.

Знав, проклятий, як покарать мене!

В той день, як він мене сюди закинув, в той самий день він підписав декрет, що він касує і тортури, й страту в своїй Державі — ниций лйцемір!

Нехай би на тортурах тіло рвало, я був би радий,— може, лютий біль примусив би забути про темницю

1 видобув би крик такий з грудей, що мури затремтіли б і розпались!..

Ох, як би я охоче йшов на страту!

Юрба шуміла б, наче океан,

і розступалася б передо мною, даючи путь величності страждання, і в тую мить, як голова моя, здійнята високо рукою ката, промовила б до всіх багряних словом, тиран мій зблід би, він почув би вирок, народний вирок: ганьба кроволивцям!

Але тепер спокій панує в краю,

як і в темниці. Людська кров мовчить і не волає до небес про помсту, а тихо ржавіє у млявих жилах...

Чутно, тихий стук і шерепотіння над стелею. Тонесенька смужка світла зникає, настає повна тьма.

Ой, що се? Світло згасло! Ніч настала?

Чого ж так раптом? Певне, їжу спустять.

(Жде.)

Ні, не спускають... Що то шелестить і стукає... Ой, лихо! Закладають останній просвіток! Живцем ховають!

(Кричить.)

Не хочу! змилуйтесь! Ой, краще вбийте, одразу вбийте! Мертвого ховайте, ви, нелюди! Ой, пробі!

Раптом смужка світла знсв з’являється, ширша, ніж перше, і якийсь приглушений голос шепоче раптово.

Голос

Цитьте, цитьте!

Мовчіть, па бога! Пропаде рятупок!

В’ я з е н ь ( тихше)

Рятунок?.. Щастя! Зоре! Ти прийшла, ти зглянулась на муки? Ти згадала мене, бездольного?..

Голос

Благаю, цитьте!

Все пропаде, і ми обоє згинем.

Ні пари з уст!

Мовчання. Через який час вгорі в стелі непачо ляда відхиляється, і сніп світла падає звідти в темницю. Осліплений незвичним світлом, в’язень закриває очі руками, тим часом з гори спускається шнурова драбина, і по ній злазить додолу в темницю ж і н -к а і закриває за собою ляду. У жінки коло пояса потайний ліхтар, в’язка ключів^ і невеличкий клунок. Ставши на діл, жінка закриває ліхтар, так що знов настає темрява.

В’ я з е н ь

Знов темрява? Я сам?

Жінка

Ні, зараз Засвічу, я прислухаюсь...

В’ язень

Дозволь мені хоч глянути на тебе! Дозволь мені поцілувать набожно край одіжі твоєї!

Жінка

Ні, мій пане, служебці сяя честь не личить.

В’ я з е н ь

Як?

Ти не принцеса?

Ж інка

Ні, я помивачка.

Я тут служу на кухні. Се ж над вами моя комірчина.

В’ я з е н ь

А хто ж се так співав, мені здавалось, просто надо мною?

Служебка

То, прошу папа, я...

В’ я з е н ь

Ти? неможливо!

Де ж ти могла пісень таких навчитись?

Служебка

Я чую, як принцеса їх співає.

В’язень

Принцеса? Де ж вона?

Служебка

Пробачте, пане, тепер балакати немає часу, як лізти, то вже лізти, бо дедалі за мною оглядяться.

В’ язеіь

Як-то лізти?

Куди?

Служебка Та, прошу пана, по драбині.

В’ я з е н ь

А далі що?

Служебка

Та вже там буде видко, аби з темниці вибратись.

В’ я з е н ь

То правда!

Аби з темниці вибратись — а там хоч і на сміерть! Одважна рятівнице, прости мені, що я так мало шани і дяки склав тобі. Служпиця ти, але душа твоя шляхетна.

Служебка

Швидше, пане... (Виймає в клунка якесь шмаття.)

От шмаття перебратись вам за старця, все ж буде ліпше, ніж тюремне рам’я, та й, може, хто побачить — не пізнає, подумає, що старець. Але краще, якби ніхто ніде вас не побачив.

В’ я з е н ь

(одягаючись, спинився)

Ніхто ніде? Хіба я йду на той світ?

Служебка Ой пане, поспішіться!

В’ я з е нь

Добре, добре!

( Одягається.)

Куди ж я йду?.. Однаково! Хоч в пекло, аби з темниці геть. Веди ж! На волю!

Служниця лізе вгору і присвічує ліхтарем в’язневі, що лізе слідом за нею. Перед тим, як одхилити ляду, вона закривав ліхтар, прислухається, далі одхиляє тропіки ляду, придивляється в шпарку і раптом вискакує, зовсім одчинивши ляду в свою комірку. В’язень поспішає за нею. Драбина падає додолу. Ляда безгучно зачиняється.

II

Кімната у королівському дворці, на вежі, де⁴ живе принцеса. У загратовані вікна вриваються молоді парослі дикого винограду. В кімнаті багато предивних тепличних квіток; скрізь розставлені і розкидані прилади до жіночих робіт: кросна, п’яльця, прядки, кужілки і т. ін.; по стінах і по столах музичні струменти: гуслі, цимбали, бубни, бандури, багато різних. В барвах убрання хатнього переважає біле й червопо. В неладі хатпьому почувається якась бурлива нетерплячка.

Три дівчини сидять за роботою: одна пряде, друга тче, третя шиє.

Пряха

Щось довго вже не йде принцеса наша.

Ткаля

Ще, значить, не скінчилися турніри, принцеса ж мусить бути до кінця, щоб найгіднішого надгородити своїм вінцем.

Швачка

Велика честь лицарству!

Колишня босоніжка, посполита, і стану подлого, і роду незначного, судити має гідності лицарські.

Пряха

Колишня босоніжка — то дарма, зато тепера — пайяспіша паппа і дама серця нашого владаря.

Швачка

Ох, теє серце знало «дам» чимало ще й не таких! Не перша й не остатня!

Ткаля

Ні, не кажи, таких ще не було.

Не перший рік жив^ вона між пами, кохання королівське все росте, але вона байдужа й гордовита, не як принцеса вже, а як богиня.

Швачка

От вередує пад старим, бо знає, що більше візьме той, хто дорожиться.

Ткаля

Мені здається, що вона нічого не хоче взяти, бо якби хотіла, то хто ж їй не дає хоч і сьогодні зробитись королевою!

Швачка

Кажи!

Вона вже, повне, має щось па думці.

Пряха

А я її зовсім не розумію.

Прийшла сюди найматись на роботу, король узяв як панну до палат, за царедворку до своєї жінки,, і шанував, і працею не мучив, і винайшов забутий герб якийсь, немовбито вона таки шляхетна ще з діда-прадіда — чого ж їй ще?

Ні, мало. Вмерла наша королева, король не встиг жалоби доносити, а вже посватався до неї...

Швачка

Ну,

се, може, так вона пускає чутку! Либонь, не справа сватався, а зліва.

Пряха Ні, се вже я таки напевне знаю.

Верхів’я «скляної гори». Світлиця з матового скла, з одкритою стелею, так що видко багато неба і зорсім не видко землі. В світлиці все осяйне, з кришталю, самоцвітів або дорогих металів, тільки в ній якось холодно, неохвітно. Принцеса в білому убранні сидить і пряде золотий кужіль на срібній коловротці, нитка хутко обривається. Принцеса зриває кужіль і кидає у куток.

Принцеса

Обридла ся робота непотрібна!

Навіщо прясти? Хто се буде ткати?

Та й нащо ткати? Он їх цілі стоси, тканин, мережанок та гаптування, а хто їх носить?.. Ха, ха, ха! Аж смішно, як марила колись я день і ніч принцесою зробитись чепурною, багатою і гордою такою, щоб навіть приступить ніхто не смів.

Ну, от принцесою пастушка стала вже так що неприступною!

Голос (десь далеко внизу)

Сто п’ятий!

Принцеса (закриває руками вуха і заплющує очі)

Сто п’ятий рятівник упав додолу... ₍

Ох, як-то страшно лізти на сю гору, стрімку, слизьку, сліпучо-осяйну, і падати додолу... Скільки гине одважних через мене... ІЦо я їм?

З них кожний, може, раз мене побачив, а може, тільки чув про безталанну, заручену неволею з тираном.

Неволею?.. А хто про царство марив?..

Хто зна, якби я в день своїх заручин не стріла лицаря й не покохала, і не навчилася від нього й вкупі з ним ненавидіть всесвітнього тирана, я, може б, королевою була щасливою і гордою, і — злою, такою, як і той мій наречений.

Але тепер...

Голос (аниау)

Сто шостий!

Принцеса

Боже правий!

І нащо йдуть вони? Чого бажають?

Моєї волі?.. Ой, либонь, неволі!

Мене ж саму з них кожен хоче взяти, а я не хочу нічиєю бути.

Через стіну світлиці перелітав голуб, сідав принцесі на плече і випускав з дзьоба їй на коліна листа. Принцеса читав:

, «Принцесо, час покинути химери!

Волим тобі пробачити ласкаво поводіння зрадливе й недоречне і нашою дружиною назвати, і королевою вінчати привселюдно, якщо покаєшся й попросиш пільги, на знак того пославши нам обручку з сим голубом.

Король, твій наречений».

Принцеса

(мне і кидає листа, проганяв з плеча голуба і жене його

хусточкою)

Геть, безсоромна птице! Не любові,^ насильству служиш ти, змінивши вдачу!

Голуб в’ється круг неї і буркоче: коли ж принцеса вдарила його по крилі, з-під крила випав ще маленький папірець. Принцеса нахиляється, бере папірець і читав:

«Моя принцесо, пишпа босоніжко,

згадай той час, як ти гусята пасла,

качалася з дівчатками з гори,

брела одважно через всі калюжі,

таж вилізь на свою блискучу хижку

і з кручі кришталевої скотися,

але не в той бік, що зовуть «лицарським»,

а тільки в той бік, що зовуть «свинарським»,

там не розіб’єшся — м’яке болото.

Нехай тебе не лицарі там стрінуть, а... все одно, зате ти будеш вільна, хоч і брудненька трошки.

Вірний блазень».

' ' IV ^: ₍

Чималий хлів з скількома загородками для всякого товару, до нього прибудовані стайні й обори. Чутно ржання, рев, мекання і т. ін. На передньому плані дві закути для свиней, між ними вузький прохід, де складено зілля і всяку годівлю та начиння для годівлі товару. В хліві досить темно, тільки де-не-де крізь малі просвітки прорізується сонячне проміння знадвору, а через те сутінь по кутках здається зовсім чорною, так що в ній ледве видко, як ворушаться безрогі.

Служебка

(увіходить малою хвірткою з сусідньої загородки в прохід межи закутами)

Ну, де ти тут? Виходь! Принесла страву!

Лицар-в’язень (виходить з темного кутка і стає під промінь)

Ох, не до страви вже! Пусти на волю. Служебка

Який швидкий! На волю! Ти-но краще не дуже-то на проміння вилазь, бо ввійде хто, побачить,— лихо буде.

Лицар

Та доки вже ховатись по кутках?

І доки ти мене гнітити будеш?

Служебка

Та випущу, як прийде слушний час. ^у

Адже тепер я вже не помивачка, а дозорчиня над всіма хлівами, а трохи згодом ключницею буду, а там, дивись, окомапшею стану, а звідти й до палацу недалеко, в няньки, либонь, до царенят дістанусь.

Не вік старому королеві жити, умре ж він коли-небудь, а тоді

мій вихованець королевич, певне, тебе помилує, щоб пяпьці догодить.

Лицар

Та що се ти мені байки плетеш, на глум здіймаєш чи смієшся в вічі?

Нема ніде нікого, а вона якогось дуба смаленого править та обіцяє груші на вербі!

Служебка

Не любо, то не слухай. От журба!

Піду собі. Однак пе маю часу.

(Запишавшись, повертається, щоб іти.)

Лицар (хапає її за руку)

Ні, стій! Ти мусиш відповісти зараз, навіщо ти мене сюди замкнула?

Служебка

Куди ж би мала я тебе подіти?

Адже ж тебе старе й мале пізнає, як тільки вздрить. Бунтівника такого хто б не пізнав? Ось тільки вийди, зараз назад в підземну яму попадешся.

Лицар Ох, там не гірше!

Служебка

Ба! Як жаль — вернись.

Лицар

Смієшся ти?

Смієшся? Як ти смієш насміхатись над лицарем?! Служебка

Цілую руці, пане,

І падаю до ніжок, красна дяка, що ясний пан дозволили мені, служебці подлій, витягнути пана

з гнилої пшш за шляхетні вушка* та ще й тепер волять з> своєї лаек® приймати з рук від репаної хлопки мужицьку страву. Кланяюсь низенько! (Глумливо кланяється.)

Л и р а р

Мовчи! Не смійсь і не бреши! Гордую тобою я не тим, що хлопка ти, а тим, що на послугах розгубила сумління й честь. Куди тепер поділись твої облесливі, маснії речі?

Поки мене сюди не заманила, була ти добра, хоч клади до рани, а як замкнула от у сей свининець, то стала як перекупка лайлива.

Служебка

Не доки ж паиькатись мені з тобою!

І се тобі не в лад,, і те не в лад. «Заманила в сей свининець», а куди ж, по-твоєму, тебе подіти мала?

Лицар Та хоч би в стайню.

Служебка

Бач, що гиря хоче!

Лицар Чи то для мене завелика честь?

Служебка

Честь чи не честь — тобі до стайні зась, у стайні видно, і щодня виводять поїти коней, сам король приходить не раз до коней.

Лицар

Ну, до овечок чи до рогатого товару, все чистіше.

Служебка

Який чистюк! Та відчепись, причепо!

З темниці витягла, та ще якоїсь волі від мене хочеш. Кольки хвороби, стогноти хочеш чи якого лиха?

Джуми, холери?..

Лицар

Та стули ж ти губу! Кажи мені по-людськи, що тобі від мене треба? Нащо рятувала мене з темниці, щоб держати тут?

Служебка

ЦУР ДУРня й масла грудка!

Л и ц ар

Ні, кажи,

хіба тобі не все одно, де буду я мучитись: в темниці чи в хліві?

Служебка Та вже ж не все одно!

Лицар

Чому?

Служебка

Ото!

(Хизується.)

Немов не розуміє.

Лицар

Слово честі,

не розумію.

Служебка (підходить і бере його за рукав)

Ти ж таки подумай, то був би там, а се ж ти тут, зо мною, хоч крадькома, та все ж поженихатись нам можна хоч хвилинку.

Лицар

Нам — з тобою?

Служебка

Чого ж тобі так дивно? Я давно накйнула на тебе оком. Тямиш _: , той день, як на заручини король усе лицарство скликав?

Лицар

Ох, той день!..

Служебка

Ну, я тоді в палатах помагала послугачам та й вгледіла тебе.

Ти все щось говорив там за простолюд, обстоював, щоб дати волю всім.

Ще я собі подумала в ту пору:

«Ото але! Король пастушку свата, а лицар розпинається за хлопів,— чому б мені, служебці-помивачці, не стати панею?» Та вже скажи, як прийде час, що будеш ти на волі і над маєтками своїми запануєш, невже ти не подякуєш мені?

Невже забудеш?

Лицар

Ох, Набути трудно... Скажу тобі по правді, не забуду і все віддам, аби зійшла з очей.

Служебка

Зійшла з очей? Така від тебе дяка?! Бодай би не зійшов ти з сього місця!

Лицар

Клени, клени, бери собі заплату за ту твою послугу осоружну.

Мені темниця очі засліпила, мені неволя розум потьмарила, що я тобі піддався на підмову,

що я забув те мудре, віще слово, як чарівник-віщун колись казав:

«Хто визволиться сам, той буде вільний, ' хто визволить кого, в неволю візьме».

Речення се мені здавалось темним, тепер я глузд його аж надто тямлю.

* Аж надто!

Голос

(знадвору)

Хто там є?

Служебка (до лицаря тихо)

Мовчи!

(Голосно.)

Се я

прийшла дать їсти свиням.

(Тихо до лицаря.)

Лізь туди, в закуту, не ворушся, а як часом хто стане приглядатись, то ти хрокни, подумають — безрога.

Лицар

Ти здуріла?

Служебка пхає його в закуту, він падав туди через низьку затору, в ту хвилину хвіртка з загородки відчиняється, входить

пастух.

Пастух

Чого ти тут з безрогами воюєш?

Служебка

Коли ж урагові такі прокляті,— як вирвуться, не заженеш ніяк.

Пастух

Та хочеться ж і їм на погулянку.

Оце сьогодні випущу все бидло,

нехай провіється. Пустити й вас, свинчата?

Служебка

Куди пустити? Хто ж їх випускає? Пождав би [ти]¹ вже краще до весни.

Пастух

А чим же не весна тепер? Поглянь, як сонце світить над безлистим гаєм, от-от неначе вискочать бруньки, я навіть на прогалині фіалку одну знайшов і «гусячі лапки».

Служебка

Яка весна? чи світ навспак поверне?

Пастух

Побачимо. Та вже, сказати правду, погода там погодою, а то звеліли ще й для того вигнать бидло, щоб скрізь почистити.

Служебка

Тут чисто й так.

Пастух

Не знаю,, люд навколо нарікає, що від хлівів розходиться зараза, що дихати не можна, що вода затхнулася в криницях і джерелах, бо всі вони почерез хлів течуть.

До короля щодень приходять скарги (ти знаєш, люди стали непокірні), а вкупі з тим і чутки, що в хлівах по темних закутках не трудно заховатись тим лицарям, що не бояться бруду.

Ну, от король і наказав почистить хоч так, про людське око, та помацать по всіх кутках гарненько.

Служебка

Я не дам

годованих свиней вигонить звідси,

так вся годівля марне пропаде, покинуть їсти, як почують волю.

Не дам нізащо.

Пастух

Так тебе й спитають!

Свишшець твій однаково не встоїть: король тут хоче збудувать шпиталь, щоб всіх людей загодити, а разом ' шпиталь той буде й за тюрму служити.

Тюрма для божевільних! Добра штучка!

Се вигадав один учений лікар і написав про те грубезну книгу, а наш король йому дав надгороду і вже тепер новий наказ готує, кого вважати треба божевільним, хто має право на «шпиталь довічний».

Отож як вижену твоїх свинчат, то вже не вернуться назад, а просто на другий фільварок переведу їх.

Я вже казав підпаскам відмикати обори й стайні. Чуєш рев і галас?

Чутно рев бидла і ржання коней, випущених на волю.

Ну, відступись, я відчиню й сей хлів.

(Іде до воріт і хоче відчинити замок, служебка кидається за ним, хапає за руки і не дає відмикати, борикається:)

Служебка Не дам, не дам!

Пастух Та відчепись, бідо!

Штовхає непомалу і відпихає далеко від себе. Відчиняє ворота. Світло вривається раптом у хлів, скрізь робиться видно, тільки в найдальших закутках зостається сутінь. Пастух одчиняє хвірточки з обох закут в прохід, що веде до воріт. Декотрі свині кидаються прожогом в ворота, інші збиваються купами по кутках, інші крутяться на місці, мов замотиличені, в проході. Пастух виганяє їх і розганяє, щоб не товпились, потім іде по кутках і виганяє звідти лінив’их, що залягли по сажах. Лицар-в’язень, побачивши, що пастух наближається до нього, ховається в темний куток, але пастух торкає його палицею, лицар видає невиразний гук, щось середнє між людським криком і звірячим, потім зривається і раптом біжить до брами. Служниця заступає йому дорогу, він відпихає її і біжить далі.

Пастух Ой, що се? Хто се? Стій!

Служебка (люто) і

Держи! Лови!

(Кидається в ворота слідом за лицарем.) Будівничий (увіходить)

Ну, що ламати? Звідки починати?

Гей, хлопці!

Юрба робітників і помічників будівпичого увіходить. Пастух

Та пожди! Ось тут халепа.

Тут вирвався якийсь бурлака-волоцюга...

Будівничий (коло воріт)

Се чи не той, що там на гору лізе?

Пастух Він, він! Той самий!

Будівничий

А то що за баба там репетує? Гляньте, хлопці, гляньте!

Робітники товпляться коло воріт і сміються.

Служебка (гукає; приходить юрба підпасків. До підпасків)

Хлоп’ята, слухайте, полізьте вгору, зловіте он того, що лізе.

Будівничий

Схаменись!

Того ж не ловлять, хто на гору лізе.

Адже у вас такий закон і звичай: лежачих бить, таких, що вже ввірвались, а поки лізуть вгору, хай там лізуть.

Ламайте, хлопці, стіну, щоб видніше.

Робітники ломами й сокирами ламають стіну, вона незабаром падав. Одкривавться вид на скляну гору. Видко, як лицар дереться вгору, чіпляючись за кришталеві виступи гори. Незабаром на даху кришталевого замку показується принцеса.

Принцеса

Як далеко, як широко видно білий світ!

Лицар (на середині гори)

Що се так бринить високо?

Се її привіт!

Принцеса (завважае його)

Не губи життя даремне, повертай назад!

Лицар

Що життя мені тюремне?

Я йому не рад.

Принцеса

[Але ж тут, пожалься, боже, знову жде тюрма!

Лицар

Умовляння не поможе,— вороття нема.

Принцеса

Та поглянь, он сонце гоже,

згинула зима,

хутко згине все вороже...

В цю хвилину налітає порив холодного вітру, лицар прищулюється в западині гори.

Згину я сама!

(В розпачі сплеску б руками. З високості чутно ячання лебедів і крик диких гусей, що летять у вирій довгими ключами. Принцеса здіймає до них руки.)

Гуси, гуси, лебедята,_ візьміте нас на крилята, понесіте світ іза очі, на полудня, геть з півночії

Гуси й лебеді відповідають жалібним криком; здіймається більший вітер, насував біла хмара, сонце ховається і починається метелиця. Птиці зникають в білому xaoej.

Лицар

Ой лихо! дубнуть, мліють руки!..

(Пускає руки й скочується з гори в діл.)

Принцеса

Я вдруге не стерплю розлуки!

До тебе йду на волю й на біду!

(Кидається з даху і теж скочується в діл.)]

Вся юрба

(в долині будівничі робітники, пастух, служебка і підпаски, що досі напружено ждали кінця сцени) . г

Ох!.. \,

Служебка

Що, розбились?

1-й робітник Принцеса мертва.

С л у ж <е б к а

Слава тобі, боже!

А він? живий?

Будівничий (що стоїть близько біля тих, що впали)

Вони обоє дишуть.

Пастух (до підпасків)

Несіть їх до шпиталю!

Підпаски хочуть взяти лицаря і принцесу, будівничий кивав рукою своїм, ті оточують його і впалих.

Будівничий

Ні, стривайте.

Я знаю добре всі ті переходи: тюрма, шпиталь, а потім знов тюрма, і так довіку. Хлопці, йе даваймо!

Доволі з нас тих тюрем і шпиталів!

Махав рукою і, здвигнувши плечима, йде собі геть. Пастух, служебка з підпасками наступають, будівничий і робітники одбиваю-ться; сйершу борються голими руками, потім ідуть в діло палиці, кілки й каміння.

Лицар

(слабким голосом)

Не бийтесь марне... Ми однак помрем...

1-й робітник

То ми тепер не так за вас б’ємось, як за самих себе.

2-й робітник

Еге ж, обридло хліви, шпиталі й тюрми будувати.

3-й робітник А потім руйнувати...

4-й робітник

Щоб ізнову

те саме будувати.

5-й робітник

І на кого?

Нарешті ж на самих себе!

Лицар

Даремна,

даремна боротьба...

Будівничий

Хоч би хотіли, нема вже вороття. Ти сам те бачиш.

Підпаски подолані відступають і здалека кидають грудками та паліччям, не дуже влучно.

Служебка Я побіжу до короля на скаргу!

(Іде; з нею йде частина підпасків.)

1-йробітник З богом, Парасю!

Будівничий (до робітника-підлітка)

Ну, а ти біжи у

та ще кликни товаришів на поміч: нехай там розішлють гонців по краю, щоб знали всі, яка сутужна справа.

Бігай! /

Хлопець іде. Стіна, що відділяв свиїтинець від решти хлівів, тріщить. Бидло сперлося перед вузькою хвірткою, що веде з обори в свинипець, і от-от мав прорватись в неї.

Будівничий

Панове-браття, треба щось робити.

Адже як весь товар сюди суне, то стопче вмить і нас, і їх.

(Показує на лицаря і принцесу.)

Принцеса (слабким голосом)

На бога, не дайте згинути в сьому болоті!

Така ганебна смерть...

(Силкується встати.)

Ой, поможіть!

Лицар (теж хоче встати)

Ой, поможіть!

1-й робітник

Ну, вже самі вставайте, нам не до помочі. Видима смерть страшна.

Лицар і принцеса, помагаючи одне одному, підводяться. В сю хвилину юрба ремісників пориває їх за собою, і раптова людська течія виносить їх па перший виступ гори. Тим часом бидло випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план. Хто з людей не встиг вихопитись на гору або ослйзнувся, деручись, той попадає на роги і під ноги бидлові і корає, стоптаний в болоті. Рев бидла, лемент і стогін стоптаних, крик і вигукування тих, що на горі, зливаються в дикий гомін. Підніжжя кришталевої гори заляпано болотом і кров’ю.

Будівничий (до майртрів, що гуртами ліпляться по уступах гори) Панове-браття, треба щось почати.

1-й майстер Що ж, лізьмо вгору.

2-й майстер

Ну, а далі що?

1-й майстер Там буде видно.

Принцеса

Там неволя, браття,

я знаю те.

\

1-й майстер

Неволя одинокій, а вкупі буде воля.

3-й майстер

Ні, не так, без помочі загинемо всі й вкупі.

Нам треба по товаришів послати.

4-й майстер Кого? Чи не тебе?

3-й майстер

Хоч би й мене!

Скілька голосів (гукають)

Куди ти? Божевільний! Стій! Вернись!

Будівничий

Моя порада ось яка: рубаймо в горі щаблі, щоб нам стояти твердо і щоб дістатися на гору. Браття, орли недарма гнізда в’ють на горах.

На гору доступитися нелегко, зате з гори зручніше боронитись.

2-й майстер Гей, до роботи!

3-й майстер

Гей, до діла, браття!

Лицар (з найниоісчого уступа скелі)

Святий цей запал, а проте даремний.

Що з того буде? Ну, на гору злізем — аж потім прийде влада, може, й військо, і нас примусить злізти знов у діл.

1-й майстер

Так і послухаєм!

Лицар

Кажу: примусить. Коли не силою, то голодом запевне.

1-й майстер В нас є харчі.

Лицар

Надовго ж їх нам стане? 1-й майстер На пару день, поки прибуде поміч.

Лицар Де ж візьметься та поміч?

1-й майстер

Бійся бога! Та що ж се ми за сироти нещасні?

Чей єсть у нас товариші вірненькі, чей озовуться на братерський поклик, чей не дадуть нам пропадати марне!

Лицар

Хто зна, чи посланець до них дістався... і хто тоді про нас подасть їм звістку?

Будівничий

Хто звістку дасть? Пищалі семип’ядні: гук боротьби й червоні короговки.

/ Товариші! в кого жупан червоний, чи хустка, чи сяка-така платина, до палиці чіпляй, то буде прапор.

На кожному щаблі, що ми проб’єм, застромлюймо червону короговку, то будуть наші корогви красіти, то буде наше товариство знати, де наша воля кров’ю зашарілась і де потрібна їх братерська поміч.

Майстри виймають сокири з-за поясів і починають рубати сходи на гору. Дехто дере свого червону одежу і роздав товаришам на

прапорці.

Принцеса

Візьміть моє червоне покривало, не день, не два його я шовком шила, а золотом рубила у неволі, співаючи невільницькі пісні, чекаючи просвітлої години.

Тепера час — пора покрасуватись мережанці.

Будівничий

Як па вершечку станем, застромимо твій дар.

Молодий хлопець ( рубаючи)

⁷ Як на вершечку станем,

застромимо наш цеховий значок, на диво людям, а собі на славу!

1-й майстер Овва! таж ми його не маєм тута!

Молодий хлопець Недовго й вишити новий.

Принцеса

А хто ж тут з вас вишивати вміє?

Молодий хлопець

Хоч би й ви, ясновельможна панно!

1-й майстер

Бач, як гречно

пастушку величаєш!

Принцеса

Годі, люди, і шана, й посміх не до речі справді принцесі-босоніжці. Вся вельможність лишилась там

(показує в діл), і вже вона не ясна, забруднена, затоптана, забита.

Колись вгорі вона ясніла пишно, та не на радість ні собі, ні людям. Збудовано для неї цілу гору, але за те я прийняла покуту, страшну покуту. Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти, і хто не звик до чистоти кришталю, не тямить, як то тяжко забруднитись. Не так мене діймає біль, як бруд...

Молодий хлопець (до першого майстра)

Що хочеш говори, а жаль мені принцесу-босоніжку.

1-й майстер

Звісно,— краля,

то ти й розкис.

Молодий хлопець

Ні, знаєш, тут не те, а справді, в неї доля надзвичайна...

(ЗадумуєтьсяJ

1-й майстер

От чорт надав задрипанку-принцесу, замість роботи хлопці тільки слинять!

Молодий хлопець стрепенувся і почав завзято рубати гору. Молодий хлопець

Я ще й тебе в роботі переважу!

Та не прогнівайся, що не для тебе й не для таких, як ти, проб’ю дорогу.

1-й майстер А то для кого? Чи не для принцеси?

Молодий хлопець А хоч би й так?

1-й майстер

Нащо вона здалася?

Молодий хлопець Щоб вишила нам цеховий значок.

(До принцеси.)

Чи згода?

Принцеса

Вже ж, молодче, згода щира.

У мене там, у замковій світлиці, мережанок багато срібно-злотих, і прядива, й серпанків — хоч на вибір, хоч з голови мальованку майстерну вам вишию на цеховий значок.

Недарма ж я сиділа там на вишці —

Леся Українка, г, 3 209

майстерниця зробилася з пастушки.

Але тепер, коли я вам потрібна, то поможіть мені зійти на гору, бо ще сама я не зберусь на силі, видимих ран багато й невидимих набралась я, як падала з гори.

Молодий хлопець спускається і подає принцесі руку.

Лицар

Ти йдеш? Ти кидаєш мене?

Молодий хлопець

Лицарю,

ніхто ж вам не боронить з нами йти. Лицар

Розбитий я.

Принцеса

І я розбита, любий, але нова вступає в душу сила, одвага в серці будиться, як гляну на се нове життя, нову роботу.

Як ожила ся мертва, ся холодна моя гора-в’язниця! Глянь! поглянь!

Як мак, цвітуть червоні короговки! Веселки тріскають із-під сокир!

Як весело!

Лицар

Недовго веселитись, либонь, заплакати прийдеться хутко.

Молодий хлопець

Тоді й заплачемо, коли прийдеться. а поки що не гаймося, ходім!

Лицар

Я не піду і вам іти не раджу.

Подумайте, в яку ви путь ідете?

Ви ж не могли товару подолати, а що ж то буде, як надійде військо?

Адже король того не подарує,

що ви йому всю гору покопали, покинули замовлену роботу, до іншої взялися самовільно.

Молодий хлопець

На це вже дасть відповідь будівничий і товариство.

Лицар

Але я чував, що ся гора й сама розтати може, бо в неї, кажуть, підмурівок з льоду.

Принцеса Коли ж вона розтане?

Лицар

Та весною. Притіцеса Але ж ти бачиш сам, тепера осінь!

Молодий хлопець

Ми швидше дорубаємось до льоду, коли він є, ніж ти весни діждешся.

Як дорубаємось, тоді й побачим, що нам робити — чи рубати далі, чи ждать весни.

Лицар

Тоді вже буде пізно. Одкритий лід і восени розтане, гора впаде і всіх завалить нас.

Молодий хлопець

А що ж, по-твоєму, чинити маєм?

Іти туди, безрогам на поталу?

Лицар

Ні, сісти тут, на першому уступі — адже безпечно, бидло не дістане — і ждати. Не довіку ж буде нелад.

Он, гляньте, підпаски з собаками ідуть, щоб дати лад, полагодити стійла і все позаганяти.

Молодий хлопець

Знов назад!

Знов буде бруд, і погань, і зараза!

Лицар

Воно ж провітрилося трохи за сей час, а може, згодом ці хліви зруйнують.

Адже й хотіли... Може, я се винен, що діло до кінця не довели.

Спочатку я, а потім ви, панове, все діло зіпсували.

1-й майстер Отакої!

Ми «діло зіпсували»! Ну, лицарю,

я жалую, що не віддав тебе

тій бабищі. Якраз була б з вас пара!

Принцеса

(тремтячим голосом до лицаря)

Та що ж се ти? Чого ж тепер ти хочеш?

Невже тобі неволя не обридла?

Лицар

Обридла, тим-то я її боюся і втретє вже на неї не наважусь знов сміливим та необачним вчинком.

Я думаю, що й наш король не звір, що й він калік не зважиться карати.

І ти, і я — розбиті ми обоє.

Навіщо ми йому? Він нас простить.

Принцеса

А їх, майстрів?

Лицар

їх? Може, й їх простить...

(Зовсім тихо, засоромлено, але дивлячись принцесі з благанням в вічі.)

А зрештою... що нам до них за діло?..

Ми втомлені...

Молодий хлопець

Так пропадай же самі

І нам тепер нема до тебе діла, недобитку мізерний! Радий будь, що в нас, майстрів, лежачого не б’ють, а то б я перший...

(Плює й одвертається. До принцеси.)

Що ж? Ходім на гору! Принцеса

Стривай хвилину! Ти не знаєш, хлопче, як тяжко так з коханим розставатись.

(До лицаря.)

Мій лицарю, мій друже, що з тобою?

Невже душа твоя зламалась, вмерло серце? Де речі запальні, де та одвага, що ними ти очарував мене?

Гриміло слово, мов поток весняний, мов божий грім з небес...

Лицар

(сумно)

Було колись!..

Принцеса

Світила думка, наче блискавиця, немов зоря досвітня, у темниці горіла гордо так...

Лицар

Було колись!

Принцеса Одвага в серці жевріла, мов пломінь, їй не страшні були ні гори-кручі, ні урвиська-яри...

Лицар

Було колись...

Не вернеться... Я втомлений — навіки.

М о лго д,и й хлап е ц ь Ти втомлений? З якої ж то роботи? Лицар

Ох, без роботи томляться ще гірше.

Не знаєш, хлопче, як неволя томить!

Принцеса

Я знаю, друже, але й те я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих.

Лицар

Шкода!

Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила, тільки чую, душею чую — їм не відрости.

Принцеса

Але ж недавно ще вони махнули так широко!

Лицар

То був порив остатній, він показав, що крил моїх — нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима.

І... слухай... я признаюсь... не одвага мене на гору несла... розпач, люба.

Мені здавалось — вороття немає, хоч добре тямив, що нема й рятунку.

Принцеса

Ні, ні, неправда, ти на себе клеплеш. Тоді ти так не думав, а тепер тебе чорнить зрадлива пам'ять...

Лицар

Може...

Однаково... Та вір мені, тепер я втомлений навік. Той порив порвав мені востатнє ржаву душу,

її неволя рж^ю так посіла, а що порвало — героїзм чи розпач,— сама ти зваж.

Принцеса мовчить, і сльози виступають у неї на очах.

Молодий хлопець (тихо, але зважливо)

Ходім!

Принцеса (до лицаря, з благанням)

Ходімо, любий!

Лицар

Ні, не піду.

Принцеса

(з риданням)

Прощай!

(Повертається йти; хлопець бере її за руку.)

Лицар (з раптовою безсилою злобою)

А, ти, зрадлива!

Ти, безсоромна! Женихів міняєш, мов рукавички! Був король, був лицар,— раніше, певне, був пастух чи конюх,— тепера хто? Той хлопець кучерявий?

Віншую, пане майстре! не надовго!

Молодий хлопець (здіймаючи уламки кришталю)

Бігме, не втерплю, голову розкрою!

Принцеса (утримує його за руку)

Стривай, лежачого не б’ють. Лицарю, я дякую тобі за стидкі речі,— тепер мені тебе не трудно кинуть.

Ти, певне, знов здоровим, дужим станеш, але для мене ти вже вмер. Я друга

сьогодні поховала, може, завтра зустріну ворога. Бувай здоров.

^ (До хлопця.)

Ходім! Пора! Ти марне час прогаяв, дивись, товариші вперед пішли.

Молодий хлопець Я нажену.

(Рубає.)

Гей, пане будівничий! Скажіть, ми хутко станем на горі?

Будівничий

Який швидкий! Ні, молодче, не хутко, се діло довге, як осіння казка.

Принцеса

Зате скінчиться справжньою весною!

Лицар

(понуро, сидячи нерухомо на низькому уступі) Ще після осені зима належить.

Будівничий Але ж й зимі на світі є кінець.

Кінець, може, колись буде.

Тифліс, 25.1 1905 р.

ТРИ хвилини

Діалог

і

У клубі.

Натовп людей, промови, гамір. Одна пара, Монтаньяр* і Ж і -р оін д и с т *, в палкій сперечці одбиваеться від гурту і кінчає на одшибі почату розмову.

Монтаньяр

Послухай, громадянине, ти знаєш, я, монтаньяр, пепавиджу тебе і всі твої великопанські мрії.

Жіропдист

Великопанські?

Монтаньяр

Вже ж, великопанські!

Зреклися ви титулів, привілеїв і хартій паперових лиш па те, щоб хартії неписані дістати, на привілей посвітачами бути, героями для всіх віків потомних.

Ви Цезаря свого ие пощадили, аби на титул Брутів заслужити.

О, тії Брути! Се ж і є те кодло, з якого Цезарі виходять потім!

Хто хоче буть республіканцем добрим, хай гострить меч на Брута щонайперше.

Жіропдист

А Цезарям своїм хай б’є чолом, бо тії дозволяють всім, хто хоче,

на голову, посвячену тріумфом, болотом кидать, жартами масними,— все стерпить голова, аби жива.

Монтаньяр

(дивиться на голову Жірондиста)

А нежива стерпіти може й більше.

Жірондист

Ні, громадянине, до неживої болото вже не пристає так легко, а надто, як ще й кров її обмиє...

Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото цезарських тріумфів.

(Задумується.)

Не думав він про се, меча здіймавши...

Монтаньяр А то й не зняв би?

(Заглядав Жірондистові в вічі.)

Жірондист

(зітхає)

Може б, і не зняв.

Монтаньяр (щось записує собі в книжечку) Спасибі, громадянине!

Жірондист

За віщо?

Монтаньяр

Про те вже знаю я... скажи одно: замість болота ти хотів би крові, чи все ж пречиста діва гільйотина для тебе зависока?

Жірондист

Се ж до чого?

Монтаньяр Так, ні до чого, жарті Бувай здоров! Розходяться.

II

/

В тюрмі Коисьвржері *

Жірондист (увіходить у свою камеру і, спиняючись на порозі, звертається до товаришів, що на коридорі)

До завтрього, товариші! Запевне, побачимось...

Жірондистка (з коридора)

На ешафоті, може!

Моитапьяр (тепер він тюремник)

Не вільно розмовляти, громадяни!

Вже спати час. Позамикаю всіх.

Всі розходяться. Жірондист зачиняє в своїй камері двері від коридора. Чутно, як Монтаньяр аамикає їх на ключ. Жірондист сідає читати. Який час тиша, далі бренькіт ключа в замку, відчиняються двері, увіходить Монтаньяр,

Монтаньяр

Добривечір, мій Бруте!

Жірондист

Що вам треба,

мій пане?

Монтаньяр

Се чому так титулуєш?

Жірондист

Бо «громадянин» — недоречний титул: шпиг і тюремник — пан тепер над нами, та до громади з ним ми не пристанем,

то й назви «громадянин» не дамо.

Навіщо теє зайве лицемірство?

Монтаньяр

Як так, то й так. Негречність я прощаю тому, хто завтра йде на ешафот.

Жірондирт (міниться на лиці, але промовляє спокійним голосом)

Я завтра йду? Ти се напевне знаєш?

Монтаньяр

Так, напевнісінько.

Жірондист

Лиши мене, я мушу листи написать.

Монтаньяр

До друзів?

Так всі ж вони, ті друзі, незабаром і

тобі услід підуть — чи варт писати?

Я б не трудився.

Жірондист

Я писати буду до незнайомих друзів. Я лишу свій заповіт нащадкам по ідеї.

Монтаньяр Даремна праця.

Жірондист

Ти, як ниций кат, хотів би знищити не тільки тіло, а й розум, виточив би вкупі з кров’ю мою ідею!

Монтаньяр

Якби так, без крові, я з тебе виточити міг ідею, то кров і тіло хай би пожили.

Жірондист

Таке життя було б од смерті гірше.

Але не діждеш ти, бо за ідею ми всі готові вмерти як один.

Монтаньяр

Та чи вона за вас готова жити?

Жірондист

Ідея — вічна.

Монтаньяр

Як і ваше тіло, ні більш, ні менш.

Жірондист

Та що се ти говориш?!

Монтаньяр

Вкажи мені ідею, що жила

хоч трохи довш, ніж покоління людське?

Жірондист А християнство?

Монтаньяр

Скільки поколіннів, то стільки й християнств було на світі, коли не більше. Не зогнив ще хрест після розп’ятих, як уже в ідею гнилизна кинулась і ті «церкви», мов плями цвілі на сирій будові, повстали на громаді християнській. Проказою взялася Візантія, і Рим живим мерцем одразу став і заразив собою всі народи.

Жірондист

Але ж бо пе в церквах жила ідея, а в людях тих, замучених героях, що так одважно йшли на муки й смерть...

Монтаньяр

А з ними вкупі йшла на смерть ідея.

Бо, сам скажи, в кому ж було їй жить?

Жірондист

В нащадках тих героїв,

\

Монтаньяр

Ті нащадки вже не були героями самі, вони були панами, вояками, рабами і попами, ну, чим хочеш, і християнство стало панувати...

Воно з людьми жило, з людьми й мінилось. Як думаєш, се ж може буть, що з тіла апостола Петра зросло колись те дерево, з якого трон вигідний для папи римського майстри зробили?

Що більше вічне — тіло чи ідея?

Таку й твоєму тілу вічність дасть пречиста діва наша гільйотина.

От перше — голова з плечей впаде і в кошику опиниться низенько, а кров із жил напоїть ту травицю, що проросла навколо ешафота, а решта крові піде вкупі з тілом в землі перебувати всякі зміни такого ж вічного життя, як те, що випало на долю християнству, та випаде й твоїй ідеї вічній.

Ви всі зогнити маєте, мій пане.

Жірондист

Коли се так, то вже ж не тільки ми, а й славні переможці монтаньяри.

Монтаньяр

Запевне так! А тільки в тому річ, хто перший зогниє, а хто остатній, чий світ раніше згине.

Жірондист

Як-то світ?

Монтаньяр,

Невже ти не додумався до того, що кожний мозок має власний світ?

Що жірондист живе на іншім світі, ніж монтаньяр? Що ми будуєм різне, і на твоїй підвалині не може стояти те, що встоїть на моїй?

І хоч ні ти, ні я того не знаєм, кому й чому підвалини послужать, та кепський був би з мене будівничий, якби я не хотів міцніше класти і в праці переважити тебе.

Жірондист

Навіщо?

Монтаньяр

А на теє, щоб сказати: я найсильніший, поки я живу, і через те я житиму найдовше.

«Ти довголітній будеш на землі» — от де правдива вища надгорода народам, партіям та й одиницям.

Жірондист (через хвилю задуми, сумно)

Як здумаю про ту нещасну землю, злочинами порослу, злиту кров’ю, то мимохіть слова в душі зринають: ні, наше царство не від сього світу!

Монтаньяр

А, в добрий час! От знов велике чудо пречистої мадонни-гільйотини!

Се жірондист перед лицем її культ розуму зміняв на культ містичний. «Як чорт зостарівся — в ченці пішов!» — говорить наша приказка французька.

Що ж, як роздумати, воно й практично: сей світ чи сяк, чи так пропав для тебе, то варто хоч «того» запобігати.

Хто знає, може, й сам Лавуазьє

забув науку всю для <<отченаша» в останній час^

Жірондист Лавуазьє умер?! Монтаньяр Авжеж, на ешафоті, як годиться. Жірондист

Не вірю! Се неправда! Се занадто злочин великий — навіть і для вас!

Монтаньяр

Вже ж сам я бачив голову його в руках в багряноперстого Самсона ^:1:.

Жірондист Нещасна Франція!

(Затуляє обличчя руками,)

Монтаньяр

В чім тут нещастя, коли ти віруєш в ідею вічну?

Хіба ж не все одно, в котору скриню з кісток та м’яса перейде ідея — тож їй не першина мінять домівку.

Чи зветься скриня та Лавуазьє, чи там який Дюпен або Лера?

Ото, не мав би я чого журитись!

Жірондист

Іди ти геть від мене, сатано,

Не труй мені хоч сих годин остатніх! Коли не тямиш ти, що для ідеї людина геніальна є той фокус, в який збирається її проміння, розсіяне по частках межи нами, та що ж ти тямиш?

Монтаньяр

Тямлю з сеї мови, що, певне, добрий фокусник з ідеї

далеко кращий, ніж промовець з тебе.

І що ж, скажи, як знищити той фокус, то може так навік розпорошитись на часточки ота ідея вічна, що потім і ложками не збереш?

Жірондист понуро мовчить і демонстративно розгортав книжку, ніби збирається читати.

Монтаньяр (не вважає на те, тільки приступається ближче і говорить трохи іншим тоном)

Сказати правду, якби я так думав, а ще до того почував себе котримсь із фокусів таких — запевне, всі жірондисти — фокуси ідеї! — то я б не дав на частки розточитись своєму божищу задля тріумфу бездушної якоїсь гільйотини.

Я б сам собі метою став, з’єднавши в єдиний культ пошапу до ідеї і до своєї власної особи.

Жірондист (не дивлячись, неохоче)

І що ж би ти зробив?

Монтаньяр

Ось подивися, я на відповідь фокус покажу.

(Раптом дістає з кишені шнура і накидає петлю на Жі-рондиста, той зривається, зляканий несподіванкою. Монтаньяр сміється.)

Та не лякайсь! Було б іще дурніше

завісити тебе, аніж тобі

любити гільйотину більш над шнура.

Се я тебе навчити хочу штучки, що зветься «утіканкою»,— дивись!

(Витягає з кишені пилку.)

Ось пилочка, як ниточка тоненька, а там в вікні залізні грубі грати.

Ну, хто кого перегризе?

(Підходить до вікна і швиденько пиляє грати.)

Чи ба!

Де тонко, трам не рветься! От так фокус!

/ (Виймає грати геть.)

Тепер дивись: тут ти, тут шнур, тут гак, а тут вікно. Шнур зачепи на гак, сам на вікно і вниз по шнуру гайда!

Була тюрма з тобою? Раз, два, три!

І вже тюрма без тебе — розумієш?

Се фокус легкий. Я мудріші вмію.

Жірондист (дивиться німий від здивування па всю оруду. Далі мов од сну прокидається)

Я розумію: справді се вже фокус мучительства найтоншого. Тюремник показує засудженому волю...

Так, легкий фокус,— зветься «кіт і миша».

(З огидою одвертається.)

Монтаньяр

(сміється)

Ну, та й догадливі сі жірондисти!

Невже ти думаєш, що монтаньяр не вміє й поступить без гільйотини чи без її почесної родини при боротьбі супроти вас?

Жірондист (холодно)

Не тямлю,

До чого се ти кажеш.

Монтаньяр

Пригадай ту лекцію, що я колись від тебе у клубі записав. Дивись сюди!

(Показує, розгорнувши свою книжку з нотатками.)

Жірондист (читає вголос)

«Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото цезарських тріумфів».

Так що?

Монтавгьяр

(нетерпляче)

Кого карає гільйотина, tq перше розум одбере! Се ж ясно: я думаю, що й з Брута все болото обмила кров, пролита при Філіппах *, а то б, либонь, вже не така чистенька фігура ся в історії була.

Я думаю, що з ласки гільйотини madame Роллан ще попаде в пречисті, незгірш від тих Лукрецій * та Віргіній що теж хто зна, чим за життя були.

Я думаю, що досить монтаньяри трудились, обмиваючи всі бруди на жірондистах. Зрозумів тепер?

Жірондист

Я зрозумів, що все-таки страшна вам ідея наша, бо вона воскреспо з крові, як фенікс з полум’я, і сили, нової сили набере з крові посвячених їй мучеників. Бачу, хотів би ти, щоб я ідею зрадив, покинувши товаришів, прийнявши рятунок з рук нечистих, а тоді ти міг би, вихваляючись, казати: такі ж вони усі, ті жірондисти!

Так ні, не дам тобі я сеї втіхи!

Раз тільки зійде сонце надо мною, щоб глянути, як в пурпур благородний кров жірондиста зміниться для шати ідеї вічної!

Монтаньяр

Скажи мені, яку ідею скриня та ховала, що звалась за життя Луї Капет? * Либонь, ніякої? Чому ж тепер імення се дива справдешні творить в Вандеї * та в Бретані? * Не в ідеї, мій папе, сила, а в самій крові, у пурпурі, мовляв ти, благороднім.

Здери порфіру з Цезаря — він раптом звичайним, голим чоловіком стане; накинь порфіру крові на Бурбопа *, і не один повірить, що то Цезар, та й власного ще пурпуру додасть йому на шату. Кров — се так, як пара, що в літню спеку повстає з землі, здіймається високо, аж до неба, і звідти падає дощем на землю, щоб знову парою здійнятись в небо; і так би цілий рік ішли дощі, якби ніколи вітру не бувало.

Мені здається, що кривава пара занадто вже згускла над нашим краєм j час би вже тій хмарі розірватись та дати просвіток, бо сей потік червоних хвиль ось-ось пойняти може і нашу Гору.

Жірондист

(іронічно)

Се було б найгірше! Такий спасенний Арарат втопити! Коли до сього треба ще долити потоп кривавий, то не жаль мені на те своєї крові. Сподіваюсь, що власне ти в моїй крові заллєшся.

Монтаньяр Яка ж користь від того для ідеї?

Жірондист А що тобі? Не віриш ти в ідею.

Монтаньяр

Не вірю я, а ти? Либонь, тепера ти лекцію від мене перейняв.

Так слухай же: я справді ні на мить не вірю, щоб ідея поборола живую людську силу; зогниє ідея ваша вічна ще раніше,

ніж кров твоя втопить мене здолає.

Наш підмурівок буде все ж міцніший, недарма зветься він Горою. Сила вродить повинна силу, а примари примарами зостануться. Се я так думаю, і вже через те саме тобі так думати зовсім не личить.

Ти мусиш думати, що вже вас обмаль зосталося — ідеї оборонців, вас, фокусів одвічного проміння; і щоб не дать промінню розточитись у порожнечі світовій, ти мусиш перш над усе життя свого глядіти.

Подумай, що коли б Лавуазьє

втік позавчора за кордон? Сьогодні

вже б, може, світ багатшим став на світло.

Тепера жди «до другого пришестя»,

поки природа знов збудує скриньку

таку, як був отой Лавуазьє.

Хто зпа, чи наші правнуки діждуться!

Хіба Лавуазьє не мав би права академічним заквітчатись лавром іще хоч раз, ну, просто хоч па те, щоб глянути на себе у свічадо.

Який в тім глузд, що голову його, начиння геніальне, кат Самсон «до коша» кинув, як шпурля редактор бездарний твір якогось там писаки?

Навіщо се? Щоб невіглас прийдешній побожно промовляв «Лавуазьє»!

В той час, як сам Лавуазьє вже стане таким, що й здумати про нього бридко.

Отак і ти заляжеш перегноєм

в землі французькій з тим, щоб відродилась

колись ідея вічна жірондистів

для невідомих, може, ще й негідних,

нащадків ваших, ні, скоріше наших,

бо тілом ми переживемо вас.

Хіба ж не краще десь в чужому краю зібрати в фокус розуму живого усе проміння вашої ідеї та й кинути її ясним перуиом на пашу Гору? Може б, розкололась

Го ра надвоє і скоріше впала в криваве море —без твоєї крові.

Ото була б послуга для ідеї і помста за товаришів-героїв!

Невже гадаєш ти, що є прибуток якийсь товаришам з твоєї смерті? Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш, всім відомий, що думаєш їх кров’ю переважить, червоною солоною водою?

Се був би вічний сором для ідеї!

(Жде відповіді>)

Жірондист мовчить.

Ну, я скінчив. Я щиро говорив, а ти подумай щиро, без котурнів, без пафосу фальшивого.

Жірондист (мимохіть )

Се вперше, що я готов зненавидіти щирість!

(Люто до Монтаньяра.)

Скажи мені, де ти береш отруту, що так в очах, не криючися навіть, зумів мені всю душу отруїть?

Я міг би знов сказать тобі: не хочу твого рятунку! Але ж се неправда: ти здер порфіру з мученської смерті,

і я кістяк струхлілий, голий бачу, замість геройської апофеози.

Огида, жах мене проймає, розпач, вся кров моя повстала проти смерті, як у вола на ревищі. О, ганьба!

З яким лицем я завтра їхатиму на гільйотину? Сором всій жіронді за мене буде! Що й кого врятує така ганебна смерть?..

Убий мене! Убий же, клятий кате, душогубе? Убий тепер, щоб завтра не вбивать!

Монтаньяр

(холодно)

Сі декламації, мій пане, зайві, трагедія класична вийшла з моди.

Професія моя для вас відома, ви добре знаєте, що се не я, а кат Самеон вас мав би завтра вбити,— до чого ж тута я?

Жіропдист

Хіба ж не ти мене в тюрму загнав своїм поклепом?

Монтаньяр

Не криюся (поправка: не поклепом, а правдою,— я тільки показав записані слова).

Жірондист

Ти ж добре тямив, чим ся тюрма скінчиться?

Монтаньяр

Вже ж я тямив, в той самий день і шнур оцей купив, і пилочку, щоб бути наготові, бо вирок міг наспіти кожен день.

Жірондист

Скажи, навіщо ж та тюрма була, коли ти сам надумав визволення?

Монтаньяр

А як би ж я інакше міг примусить аристократа вічної ідеї

прийняти з рук плебейських монтаньярських життя й рятунок?

Жірондист

Нащо се тобі?

Монтаньяр

Я раз сказав і знов сказать готовий: я, монтаньяр, ненавиджу тебе і всі твої великопанські мрії.

От я тепер даю тобі життя, і ти його прийнять від мене мусиш так, як прийняв усі мої софізми, що я тобі в твоєму стилі плів.

Адже ти мусиш? Правда ж? Ти приймаєш?

Жірондист

Послухай, жірондистів є тут більше, чого ж ти, власне, обібрав мене?

Монтаньяр

Такий мій смак і добра воля, пане.

Я в вас свого професора шаную за лекцію історії геройства...

Та годі вже базікання того!

Ми тільки час уводимо. Я знаю,

що ти таки полізеш у вікно,

хіба ж не можна се зробити просто?

Які актори всі ви, жірондисти!

(Спускає шнура, причепленого до гака, за вікно.)

Що є простішого? Берись і лізь та поглядай у діл, а я тим часом там стану долі з ліхтарем закритим і буду подавати гасла світлом: одкрию — значить, можна лізти далі, закрию — значить, треба притаїтись. Долізеш в діл, а там вже клопіт мій, як переправити тебе ще й далі.

Жірондист мовчки, зціпивши зуби, подається до вікна.

Монтаньяр (на порозі, усміхаючись)

Годилось би хоч «дякую» сказати. Жірондист

За правду треба правдою платити: я, жірондист, ненавиджу тебе і всі твої глибокохамські вчинки!

Монтаньяр кланяється з іронічним усміхом і зникає з порога. Жірондист кидається до пера, рука тремтить від поспіху і непевності в думках, далі він кидає перо, нічого пе написавши.

Нічого я не можу написати!

Та й все одно... вони б не зрозуміли...

За вікном знизу чутно тихий свист. Жірондист здригнувся, іде до вікна, приладжується і починає спускатися по шнуру за вікно.

III

НА ЕМІГРАЦІЇ

Жірондист-утікач ходить по містку над глибоким яром, де на дні шумить прудкий потік. Вдалині леліє Констанцьке озеро * і мрї-, ють снігові верхів’я гір.

Ж і р о н д и с т

Гнітить мене твоя краса, чужино!

Занадто гарпе ти, моє вигнання!

Занадто вільна ти, моя в’язнице!

І тужу я до стін Консьєржері, до тих понурих свідків героїзму, товаришів високих дум і вчинків.

Ті мури, мов живі, неначе тямлять і біль розлуки, й тугу поривання, й високе щастя жертви для ідеї, і муку сумнівів, і радість мрії, і смерті неминучої трагізм.

Проречистії мури! Скільки душ їм заповідало думки та мрії в реченнях мудрих та в огнистих строфах, і вірний камінь речником зостався людей, що поніміли під залізом.

А сії гори — в них немає мови.

Всі наші муки, й щастя, й боротьба для них ніщо. Вони стоять одвіку, стоятимуть довіку. Людські руки їм не давали ні краси, ні сили.

Не людська злість яри сі поточила, не людський гнів громи ті породив, що населяють гомоном узгір’я; і чистий сніг на тих недосяжних

далеких верховинах щось говорить,

але така, на що нема луни

ні в слові нашім, ані в нашім серці.

Не думав я, страшна Консьєржері, що я колись затужу за тобою, бо я гадав, що вже такої кари не вигадав би й монтаньярський розум. Якби я вірив у лихого духа, я думав би, що то сам сатана подав мені ту думку, щоб я сам для себе став метою...

Якби я

тієї думки не прийняв у кров, у серце, в глибину щонайтайнішу, я б, може, так тепера не тужив.

Я б тішився, що прийшлим поколінням послужить, може, нащось сяя туга, сей жаль безумний за нелюдським щастям свідомого конання для ідеї.

Я думав би, що ті дрібні рядки, які щодня кладу я на папері, колись народами здолають править; що сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю,— але тепер я вже не вірю в се.

Я знаю те, що кожний сам за себе — і месник, і борець або — ніщо, бо кожний має тільки власну долю, бо кожний в світі може тільки жити або вмирати, третього ж нічого не суджено на сьому світі людям.

Тепер ЖЄ Я ВИраЗНО, Я€НО тямлю, що я вмираю, що гірська хвороба мене взяла на чистих високостях ідей абстрактних, розуму та думки.

Мені здається, що от-от всі пори почнуть точити кров і я загину, як мандрівець на глетчері найвищім, де грудям дихати надміру легко, над людську силу...

Там було життя, між тими мурами, де кожний вечір

здавався нам остатнім. Там життя було зібране, наче в тому шкельці, що промені порізнені єднає в одну сліпучу та палючу цятку. Звичайний крамар там ставав героєм, там невіглас робився геніальним, одна хвилина там давала більше, ніж всі три роки, що прожив я тут.

І як людина в передсмертних муках часами має просвітки маленькі, коли здається, що вступає сила в змарніле тіло, так і я часами тут оживав на невелику мить, і серце билось так, мов у живого, і забувалися сі вічні гори і ся чужа краса. Такі хвилини були тоді, коли мені ще слали із Франції листи. Тепер вже рік, як я не маю їх...

Не знаю сам, чи я клясти, чи я святити маю той час, як я з неволі йшов на волю,— чи з волі у неволю — як сказати?

А тільки я ніколи не забуду ні тої ночі, чорної, як горе, ні того світла, що внизу горіло, запалене рукою монтаньяра.

Я все дивився в діл, в безодню ночі, де тільки й бачив я що ярий вогник, немов пекельне око. Я тремтів — не знаю сам, від страху чи від щастя.

1 досі тямлю, як тоді боявся, щоб шнур тремтячий по вікні не стукав і не дзвенів по гратах. Се була найвиразніша думка. Більш нічого не вмів би я словами розказать з того, що думалось і почувалось.

А все-таки се був остатній час, коли життя було живе навсправжки.

Чи вернеться коли таке життя?

Чи я ще буду хвилею живою в живому морі, перестану бути могильним каменем на гробі справи

і ясної ідеї жірондистів?

Колишні братрі хвилі прокотились і зникли всі в червонім морі крові, та зникли й ті, що їх туди загнали. Любов моя й ненависть — утопились... Але невже немає інших хвиль, з якими міг би я поплисти згідно або без сліду розточитись в них?

Хоч би часинку погуляти буйно серед батов * товаришів нових!

Нехай би кидали мене та розбивали

об гострі скелі, гуркотом валів глушили б голос мій, дрібним камінням та піною мені мутили барву,— змагався б я, боровся, поривався, тремтів би за життя своє хвилево, але я жив би. Я б людей любив, людей ненавидів, а не привиддя, не тіні вмерлих... Певне б, знов були шпіонські підступи, суди неправі, глум ворогів, товаришів безсилля, а потім, може, знов Консьєржері.

Та все була б десь вдалині надія хоч би на чорну, безпросвітну ніч, що визволяє в’язнів із неволі... ...Неслава! глум! До чого я дійшов? \

Он сонце вже спускається за гори, воно ж було якраз над головою, як я сюди прийшов, а я ще й досі ходжу по сьому хибкому містку і що роблю? На долю нарікаю!

От забавка! Якраз для жірондиста, що поклонявсь колись одній богині, богині Розуму. Молися ж їй, душе моя, молися їй ретельно, як той, хто бачить свій остатній час! Нехай вона хоч знак який покаже, куди звернути з сього роздоріжжя між смертю і життям: чи в той потік, аби хоч раз його невинна піна почервоніла від живої краски, чи на дорогу з волі у неволю?

Для сього ж бо мені не треба навіть ні ночі темної, ні ліхтаря...

З поблизької колиби виходить старенька жінка і гукає на Жі-

рондиста.

Жінка

Гей, громадянине!

Жірондист не чує за своїми думками.

Ласкавий пане!

Жірондист усе-таки не чує. Жінка підходить до містка і, діждавшись, як Жірондист ступив на твердий грунт, торкає його за

плече.

Пробачте, пане, що перебиваю...

Жірондист

(стрепенувся)

Ні, добра жінко, се зовсім нічого!

Жінка

Я знаю, в вас думки, либонь, премудрі все про науки, про високі справи.

Але живий живе гадати мусить.

Жірондист Ви проти чого се? Хто вам сказав?

Жінка

Та так воно говориться. Я, власне, сказать хотіла, що вечерять час, бо вже, дивіться, й сонечко заходить, а ви ж таки давно, як від обіду.

Жірондист А, ви про се...

(На хвилину задумується, потім жваво обертається до

жінки.)

А що я поспитаю вас, паніматко? Ви могли б до рана приготувать мені харчів, ну, так хоч днів на два або хоч і на більше?..

Жінка Куди ж се ви збираєтесь?

Жірондист (усміхається)

Не знаю...

Се я ще так... але таки могли б?

Жінка Чому ж? Як треба...

Жірондист

Син ваш дома є?

Ж і н к а

Ще дома. Завтра знову піде в гори.

Жірондист В які ж він гори піде?

Жінка

Та туди,

в французький бік.

Жірондист

Чи він мене прийняв би товаришем з собою у дорогу?

Жінка _х

Чому ж би ні? А то й спитати можна.

(Гукав.)

Конраде, йди сюди!

Виходить молодий хлопець у швейцарському гірському

вбранні.

Жірондист (до нього шпарко)

Ви йдете в гори?

В французький бік? Куди?

К о н р а д

Аж до Нансі *•

Жірондист

Візьміть мене!

К о н р а д

Я йду надовго, пане! Чи звикли ви ходити так далеко? Поки туди, а поки знов назад...

Жірондист Назад не треба...

К о н р а д Як?.. А, розумію.

(Тихо.)

Давно я, власне, ждав такого слова. Жірондист

Чому?

К о н р а д Бо я вас бачу кожний день.

(Звертається до старої жінки.) Ладнуйте, мамо, нам харчі в дорогу

[29. VIII 1905,

Зелений Гай]

(Посвята шановному побратимові А. Кримському))

Катакомби коло Рима. В крипті *, слабо освітлепій олійними каганчиками і тонкими восковими свічками, зібралась громадка християн. Єпископ кінчав проповідь слухачам і слухачкам, що стоять побожно, тихо і покірно.

Єпископ

Прославмо ж, браття, господа Христа, що посадив на небі поруч себе замученого брата Харіклея.

Хор

На небі слава господу Христу, що визволяє від земних кайданів, з гріховної темниці пас виводить у царство світла вічного.

Диякон

Амінь.

Єпископ

Наш брат був на землі рабом поганським, тепер він раб господній, більш нічий.

Неофіт-раб

Господній раб? Хіба ж і там раби?

А ти ж казав: нема раба ні пана у царстві божому!

Єпископ

Се щира правда: всі рівні перед богом.

Нѳофіт-раб

І раби?

Єпископ

Раби господні, брате, не забудь.

Сказав Христос: ярмо моє солодке, тягар мій легкий. Розумієш?

Неофіт-раб (після тяо/скої задуми)

Ні!..

Не можу. Не збагну я сього слова,

Християнка-рабиня (в раптовому нестямі пророкує)

Уже лежить при дереві сокира!..

«Я посічу його і вергну в пломінь»,— сказав господь!.. Прийди, прийди, прийди,

Ісусе, сине божий! Похилилась твоя пшениця,— жде вона серпа...

Ох, доки ж, господи?.. Рахіль ридає, нема її діток...

(Безладна мова переходить у несамовитий лемент, інші жінки й собі починають голосити, дехто з чоловіків твою не витримує.)

Єпископ (владним, дужим голосом)

Геть, сатано!

Твоєї влади тут немає!

(Підходить до пророчиці, що б'ється в корчах, і кладе їй на голову руку.)

Сестро,

молитва й віра хай тебе рятують від навождення злого духа.

Жінка помалу затихає під його поглядом і безсило схиляється на руки до товаришок, що піддержують її.

9 Леся Українка, т. З 241

Християнка (одна з тих, що піддержують пророчицю. Озивається несмілим голосом)

Отче,

її дитину вчора пан продав якомусь грекові з Корінфа *...

Єпископ

Вмовкни!

Великий наш апостол заповідав:

«А жінка серед збору хай мовчить».

Пророчицю тим часом виводять. Мовчання. Неофіт-раб (підходить до єпископа. Тремтячим від збентеження, але розпачливо-зважливим голосом)

Прости, але я все ж не розумію, , як може буть якесь ярмо солодким, а щось важкеє легким.

Єпископ

Брате мій,

коли ти сам по волі шию схилиш в ярмо христове, солодко се буде твоїй душі; коли ти самохіть на себе хрест візьмеш, невже він буде важким для тебе?

Неофіт-раб

Але нащо маєм ще самохіть у ярма запрягатись та двигати хрести по власній волі, коли вже й так намучила неволя?

Намулили нам ярма та хрести _v і шию, й душу, аж терпіть несила!

Я не за тим прийшов до вас у церкву, щоб ярем та хрестів нових шукати.

Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба.

Єпископ І сюю волю матимеш ти, брате, як тільки станеш під ярмо Христове.

Раби господні рівні між собою.

Ти під ярмом_у шлях світовий пройдеш і в царство боже ввійдеш, теє царство, де вже немає пана, окрім бога, а він же нам отець. Твоя гординя була б до сатанинської подібна, якби ти влади господа-отця пе хтів признати над собою.

Неофіт-раб

Отче!

Яка вже там в раба гординя тая!

Нехай і так, нехай отець єдиний над нами буде, та коли ж настане те царство боже? Де його шукати?

Один з братів казав: воно на небі, а другий: на землі...

(Дивиться з запитом і палким сподіванням.)

Єпископ

Обидва цраві. Неофіт-раб Де ж на землі є царство боже? Єпископ

Тут.

Неофіт-раб У Римі?!

Єпископ В нашій церкві.

Неофіт-раб

В катакомбах?

Єпископ

Не говори: «ось тут» чи «там воно».

Воно є скрізь, де бог є в людських душах.

Неофіт-раб Коли ж він буде в душах всіх людей?

Єпископ Тоді, коли Христос удруге прийде на землю з неба.

Неофіт-раб ( смутно)

Брат один казав, що літ аж тисяча минути мусить від першого до другого пришестя...

Єпископ

Се ересь, брате, бо ніхто не знає ні дня, ні часу...

Неофіт-раб \(впадає йому в річ з радісною надією)

Значить, царство боже настати може в кожен день і час?

Єпископ

Запевне так.

Неофіт-раб замислюється і знов смутніє.

Про що гадаєш, брате?

Неофіт-раб

Я думаю... ось ти сказав, що тут у нас є царство боже... А чому ж у нас тут є патриції, плебеї, ну, і раби?

(Оглядає все зібрання, декотрі спускають очі в землю.) Християнин-патрицій (виступає трохи наперед)

Душа твоя, мій брате, бентежиться даремне. Я — патрицій, а він — мій раб,

(показує на старого чоловіка) але се так для світу, а перед богом ми брати обоє.

Неофіт-раб (до старого раба)

Ти раб йому про людське око тільки?

Старий раб

Ні, я служу своєму пану вірно, не тільки зо страху, а й по сумлінню, як наказав господь.

Неофіт-раб

Коли ви рівні, то нащо маєш ти йому служити?

Старий раб

То божа воля, що вродивсь він паном, а я — рабом.

Неофіт-раб

То, значить, в царстві божім

е раб і пан?

Старий раб мовчить.

Патрицій

Він тут мені не раб, тут я йому готов умити поги,— ми зажили святого тіла й крові укупі, при однім столі.

Неофіт-раб (до старого раба)

І дома

так само при однім столі їсте?

Старий раб Ні, брате, се б зовсім не випадало. Неофіт-раб

Чому?

Старий раб Бо так не личить... не подоба...

Єпископ (до неофіта-раба)

Не спокушай його. Він простий ^ухом, а Царство боже для таких найближче.

Хто терпить все в покорі, той щасливий, тому однаково: чи пан, чи раб він буде тут у світі.

Неофіт-раб

Ні, мій отче,

ні, не однаково...

(З поривом.)

Коли б ти бачив, як плакала моя дитина вчора — воно ж покірне, тихе немовлятко,— до вечора без покорму зоставшись: на оргії прислужувала жінка і ніколи було забігти в хату погодувать дитину. А тепер дитина наша хвора, тільки жінка не сміє плакати, бо пан не любить очей заплаканих в рабинь вродливих.

Єпископ

Не треба плакати, хоч би померла дитина ваша,— їй велике щастя на небі приготоване.

Неофіт-раб

А панській малій дитині менше щастя буде, коли помре невинним немовлятком?

Єпископ (трохи збентежений)

Невинні всі однакові у бога.

Неофіт-раб

(понуро)

То паненяті вдвоє щастя буде, раз на землі, а вдруге ще й на небі...

Старий раб

Не заздри, брате, не губи душі, святої чжетоти їй не плями.

Нехай знущається твій пан-поганин (бо християнин так би не знущався) — він чистоти в твоїй сім’ї не знищить, поки у тебе і в жінки душі ясні.

Неофіт-раб

Ой, не печи мене словами, діду!..

Пробач, не знаєш ти... сказати сором...

Е, що там сором для раба!.. Скажу!

Яка там «чистота» і «ясні душі»?

Мол душа гниє, коли я бачу, як жінка з оргії приходить часом вином розпалена, з огнем в очах від сороміцьких співів. Квіти в косах ще не зов’яли і такі яскраві супроти бруду в хаті видаються...

Одежу панську жінка поспішає зміняти на верету рабську швидше, щоб не каляти в нашій «чистій» хаті, і я не раз у жінки бачив сльози в такі хвилини... Звичка до розкошів уїлась їй у серце, мов іржа,— без них їй тяжко... Діду, я не міг, не міг не бить її за тії сльози, хоч знав., що тим спротивлю їй ще гірше огидну хату нашу...

Патрицій

Брате мій, ти напути на нашу віру жінку, тоді вона вже плакати не буде по марних світових розкошах.

Неофіт-раб

Пане! —

чи пак у вас тут кажуть «брате»,— знаєш,

не зважуся я жінки навертати

на нову віру. Хай вже ліпше плаче

по чистих шатах та по панській хаті,

ніж має плакати по чистоті

душі своєї й тіла. Врятувати

вона однаково себе не може,

та що їй з того, коли буде знати

про гріх і святість. Краще хай не знає.

Єпископ Хто по неволі согрішив, той чистий. Неофіт-раб

Та ми, раби, сами не раз не знаєм, що робим по неволі, що по волі...

Гріх чи не гріх, а мука зостається...

Сказати тяжко... я не знаю сам, чи то моя, чи панськая дитина, люблю дитину й часом ненавиджу...

Стара жінка

Гріх ненавидіть, то ж дитя нечинне.

(Глянувши на єпископа, замовкає.)

Єпископ І жінка часом мудре слово мовить.

Молода, але змарніла, убого вбрана жінка щось шепоче на вухо поважній старій вдові-дияконісі.

Дияконіса (до єпископа)

Дозволиш говорити, чесний отче?

Єпископ Кажи, але коротко.

Дияконіса (вказує на молоду жінку)

Ся сестра бажає послужити сьому брату.

(Вказує на неофіта-раба.)

Єпископ

Як саме?

Дияконіса

Просить, щоб його жона приносила дитину їй до хати, йдучи на панську оргію, служити,—

- сестра своє годує немовлятко,

то вділить покорму і тій дитинці та й доглядить до вечора сумлінно.

Єпископ (до молодої оісінки)

Се добре діло перед богом, дочко.

Молода жінка покірливо схиляє голову.

Дияконіса (до неофіта-раба)

Скажи своїй жінці, нехай приносить дитя до хати теслі Деодата — на Форумі Малому він живе — і доручить сестрі Анціллодеї; за догляд щирий може бути певна.

Анціллодея (мо.^іо^а, жінка. Тихим голосом до неофіта-раба)

Зроби мені сю ласку, милий брате!

Неофіт-раб

(зрушений)

Спасибі, сестро!

Патрицій

А до мене прийдеш, я дам тобі одежі, не нової, але порядної, з моїх рабинь, ми з жінкою даєм їм більш ніж треба, то можуть і твоїй жоні вділити, коли твій пан не досить їй дас.

Неофіт-раб

(здержано)

Спасибі, пане.

Єпископ (поправляє) Брате.

Неофіт-раб

(байдуже)

Хай і так. Християнин-купець

Казав ти, жінка любить чистоту, а в хаті бруд. Приходь до мого країну, я мила дам без грошей, певне, пан ваш вам жалує його.

Неофіт-раб (з ледве скритою насмішкою)

Либонь, що так!

Старий диякон

Ти, може, часом голодуєш, брате,— здебільшого погани зле годують своїх рабів,— то ти приходь до нас щотижня на агапи у неділю (се в нас такі обіди для убогих), там матимеш поживну добру страву для тіла і для духа. Бо часами, як покінчиться вже трапеза вбогих, приходять і єпископ та найстарші Христової зажити крові й тіла, подати нам науку благочестя, умити ноги браттям. Ти приходь на дворище до мене. Я олійник,

Агатофілом звуся, коло Термів моя оселя. Всяк тобі покаже, де мешкає «отой дивак-багач, що любить годувати всю голоту».

Се так про мене гомонять погани.

Неофіт-раб (нічого не відповідає дияконові і стоїть який час мовчки, вхопившись за голову)

До чого я дожився! Лихо тяжке!

Жебрущим дідом замолоду став!..

Кого мені клясти? Чи свого батька, що за довги продав мене в неволю?

Чи ті довги, чи того багача,

купця на людські душі? Чи той день, той час, коли на світ я народився?

Єпископ

Нещасний, схаменися! Заспокойся! Жени від себе геть лихого духа гордині й розпачу! Смертельний гріх оці твої прокльони, ще й в годдну, коли тобі брати братерську поміч так гойно призволяють.

Неофіт-раб

Ой, та поміч! Вона мені вразила серце вкрай...

Та глянь же ти на сю змарнілу жінку,

(вказує на Анціллодею)

вона ж як тінь. А в мене ж молода, здоров’ям повна жінка; тільки син мій, як сирота, за покормом бідує,— чужій дитині долю заїдати або вмирати мусить, поки мати вином і втіхою панів частує.

І я ще маю жебрати одежі отій своїй з біди гулящій жінці*— з рабів рабині шмаття назбираю, бо ніколи рукам здоровим прясти,— немає часу, бо що день, то свято.

Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати, а се ж не гріх,— голодних об’їдати і голих обдирати? І кого ж?

Своїх братів, працівників, рабів...

Диякон

У пас дають і вбогі, і заможні.

Неофіт-раб

А, я забув, що можу взяти мила у брата-крамаря зовсім задурно, щоб трохи обхаючить рабські злидні, аби не так уже кололи очі у царстві божому братам багатим, а то ще прийде часом брат убогий

на ту агану раз на тиждень їсти та розпростре свої брудні верети па лаві поруч білої туніки і вишитої тоги.

(До патриція.)

Ти подякуй

свому товаришу за теє мило, бо, може, прийдеться умити ноги мені для християнського братання, то все ж таки вони чистіші будуть, як я їх дома трошки милом змию, пожалую ручок патриціанських.

Патрицій спалахує, але стримується і тільки поглядав на єпископа.

Єпископ

(ще тихим, здероісаним голосом, але вже суворо)

Який злий дух тобі обмарив серце?

За¹ віщо ти своїх братів картаєш їдкими та вразливими словами?

Що ми тобі вчинили, що ти маєш супроти нас?

Неофіт-)эа(І! '

Я маю жаль до вас, великий жаль. Я досі був рабом, невільником, запроданим в неволю, забраним силоміць, а ви тепера ще й жебраком меде зробити хтіли, щоб я по волі руку простягав но хліб ласкавий. Ви мені хотіли поверх ярма гіркого —* ще й солодке, поверх важкого — легке наложити, і хочете, щоб я ще вам повірив, немов мені від того стане легше.

Єпископ

Се ми тобі по щирості казали,

⁷ по слову божому.

Неофіт-раб

А я не вірю ні в щирість вашу, ні в такі слова.

Якби ви щиро помогти хотіли — он маєте на олтарі срібло і золото — замість отих агап могли б рабів з неволі викупляться патриція) ти, пане, міг би відпустити й дурно, а ми б уже самі собі дістали одежі й хліба.

Єпископ

Хто такі ми, щоб волю божу одміняти мали, кому рабом, кому з нас вільним бути? Про що ти дбаєш? «Не єдиним хлібом живе людина, але й кожним словом, що з божих уст виходить».

Неофіт-раб

Ні, їй мало самого хліба й слів, їй треба волі, інакше буде нидіти, не жити.

За те ж я маю жаль до вас великий, що ви мені замість того життя, обітованого у вічнім царстві божім, даєте страву, одіж та слова.

Єпископ

Не всі слова однакові, мій брате, слова господні більш рятують душу, ніж людські всі діла.

Неофіт-раб

Які ж слова? «Терпливість і покора» тільки й чув я від вас сьогодні. Та невже вони рятують людські душі? Та невже за них ідуть на хрест, на наглу страту і на поталу звірам християни?

Єпископ

Вони ідуть за те велике слово, якого всім словам людським несила достоту розказати.

Неофіт-раб

Що за слово?

Єпископ

Те слово — бог. Він альфа і омега, початок і кінець. Ним все настало і ним усе живе, і більш немає богів на світі, окрім сього бога, він є і слово, й сила, і життя.

А всі оті, що звалися богами в поганськім світі,— ідоли бездушні або злі духи, слуги князя тьми.

І се за те нас мучать, розпинають, що ми не хочем ідолам служить і князя тьми признати нашим богом, бо ходимо не в темряві, а в світлі.

Неофіт-раб (палко підхоплює слова єпископа)

«Бо ходите не в темряві, а в світлі», то й скинули терпливість і покору, як маску міма, геть з свого обличчя, не хочете служити і коритись тому, чиєї влади ваші душі признати більш не можуть, проти кого боротись вам велить сумління ваше!

Чи так я зрозумів тебе, мій отче?

Єпископ

Так, лиш одно додати мушу я: ми боремось в терпливості й покорі.

Неофіт-раб (упалим голосом)

І знов нічого я не розумію: боротися в покорі. Що се значить?

Єпископ

Ми боремося з духом, не з людьми.

Ми платимо покірно всі податки, ми кесаря шануємо і владу, це повстаєм ні словом, ані ділом

супроти них, а тільки князю тьми ні жертви, ні поклонів не даємо.

Неофіт-раб

А хто ж такі той кесар, тая влада?

Хіба ж вони не слуги слуг того, кого ви князем темряви назвали?

Єпископ

В той час, як служать ідолам, а в інший — вони начальники, від бога дані.

Неофіт-раб

Від бога? Від якого?

Єпископ

Бог єдиний на світі є, бог Слово, бог Любов.

Бог триєдиний, Батько, Син і Дух.

Неофіт-раб

То се він дав і кесаря, і владу преторіанську та патриціанську, і владу над рабами багачів?

Єпископ

«Нема на світі влади, окрім тої, що йде від бога». Бог є цар і пан над усіма владиками земними, вони в його руці, і він помститься над ними за неправду, а не ми.

«Мені належить помста»,— каже Вічний.

Неофіт-раб

Коли ж та помста?

Єпископ

Хто збагнути може шляхи господні?

Неофіт-раб

Може, аж тоді, як царство боже стане по всім світі, коли Христос на землю вдруге прийде?

Єпископ Тоді напевне буде божий суд.

Неофіт-раб А потім що?

Єпископ

Одна отара буде, єдиний пастир. ,

Неофіт-раб

А при нім не буде помічників, намісників господніх, ніяких тих начальників над нами?

І вже тоді не будуть більше люди у думці вільні, а в житті раби?

Єпископ

Не знаю, сього слова нам не дано від господа Христа й йою послапціс.

Неофіт-раб

Отак?.. Про мене ж, хай воно й ніколи, те царство боже, не приходить!

Старий раб (з невимовним жахом)

Боже!

Рятуй нас від гріха! Що він говорить?

Вся громада християнська гомонить; окремих слів не чутно, ало гамір, як хвиля, росте, наповняє крипту і луною розкочується по темних переходах катакомб.

Єпископ (підіймає руку вгору. Дужим голосом)

Мир, браття, вам!

(До неофіта-раба.)

Покайся, нечестпвиіі! візьми назад слова ті необачні, бо гірш тобі на тому світі буде, аніж на сьому. Хто па сьому світі

не хоче царства божого вбачати, той втратить і небесне царство боже і буде вергнутий в геєну люту, де пломінь невгасимий, плач і скрегіт і де робак довіку точить серце.

Неофіт-раб

(палко)

Ні, не покаюсь. Ти, старий, даремне мене геєною лякаєш. Маю геєну ту щодня і щогодини, навколо себе чую плач і скрегіт, щодня мені робак той точить серце.

То ж він мене привів сюди до вас шукати правди, волі і надії.

А що я в вас найшов? Слова облудні і марну мрію про небесне царство та про царя єдиного в трьох лицях, що над панами нашими панує, а їм дає над нами панувати від першого до другого пришестя, а може, й далі. Може ж, і по смерті у тім небеснім вашім царстві божім довіку буде так, як тут до часу,— безплотні душі ваші будуть вічно терпіти і «боротися в покорі».

Сей рабський дух

(на старого раба)

і там служити буде не тільки зо страху, а й по сумлінню душі патриціанській можновладній, сей

(на крамаря) буде важити добро і зло і чистоту по часточках вділяти, сей

(на диякона) раз на тиждень буде роздавати духовну страву отакій голоті, як хоч би й я, а ми вже, злидарі, стоятимем тихепько та покірно,

немов старці перед багатим паном, ждучи, який нам знак подасть єпископ, чи він хоч слово мовити дозволить, а може, нам звелить співати гімни єдиному цареві всіх царів і панові усіх рабів небесних.

Ні, далебі, не знаю, чи не краще було б мені в самій геєні вічній_у ніж у такому рабстві безнадійнім, з якого й смерть вже визволить не може.

Єпископ

(що вже спільна раз намагався перервати ту мову і стукав

патерицею об землю, гнівним і грізним голосом покривав слова неофіта-раба)

Геть, відійди від мене, сине тьми!

Лиши сей збір! Чого сюди прийшов бентежити святу громаду нашу?

Нащадку злий єхидни, скрийся в нору, з якої виліз на погибель душам!

Неофіт-раб

Ні, ти мене не смієш проганяти, бо я сюди прийшов по твому слову, повіривши обітниці лукавій, немовби тут знайду любов і спокій, і вічнеє життя. А ви забрали остатній спокій і любов остатню навіки отруїли, і тепер душа моя вмирає. Я не знав, що значить гріх, я тільки знав нещастя, а ви мене навчили, що то гріх і нечесть перед богом. Я був певний, що смертю покінчаються всі муки, а ви мені відкрили ціле пекло в просторі вічності за гріх найменший.

Так мусите ж ви дати оборону від безлічі гріхів отих пекельних.

Учили ви мене любити ближніх, так научіть мене їх боронити,

' а не дивитись, опустивши руки, як в рабстві тяжкім браття погибають.

Все ваше милосердя, наче латка

на ветоші злиденного життя, і тільки гірше злидні виявляє.

Чи молоко чужої жінки дасть моїй дитині ніжність материнську?

Чи верне чиста одіж чистоту моїй щодня плямованій дружині?

Чи я забуду серед ваших зборів мою сумну, зганьбовану оселю?

Не хліба хочу я, не слова прагну,—

любові чистої без плям бажаю,

без заздрощів, без сумнівів нечистих,

до ясної надії пориваюсь,

що я хоч здалека побачу волю,

що хоч мій син, онук, найдальший правнук

такого часу діжде, як і слово,

ганебне слово «раб» із світу зникне;

жадаю віри в ту святую силу,

що розум просвітить у найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а пс в отару з пастухом свавільним

та з лютими собаками, тремтячу

від голосу вовків, левів, шакалів,

гієн, лисиць і всякого, хижацтва.

Не я один духовну спрагу маю, не я один так серцем голодую, багато нас таких. Мені казав один товариш-раб, що десь над Тібром, як перейти отруєну Маремму *, є табор потайний рабів-повстанців. Утомлені своїм довічним рабством, воші гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї.

Патрицій Ти думаєш, вони надовго скинуть?

Неофіт-раб

Хоч би на мить, і то вже варто труду!

Я сподівався на довічну волю в громаді вашій, але ви й на мить «солодкого ярма» не здатні скинуть.

Так чи не краще залишити мрії

про вічне і піти на часове, замість агап на оргію криваву?

Патрицій

Скажр — на хрест і на ганебну страту.

Неофіт-раб

Ей, християнине, з якого часу у вас ганебною зоветься страта?

Невже се ви жахаете хрестом?

Адже Месія ваш не посоромивсь укупі з розбишаками конати на тім хресті.

Є п и с к о'п

Він освятив хреста, а не розбійники. Він врятував їх, а не вони його.

Неофіт-раб

Овва! Невже?

А може б, він не царював на небі, не панував над душами людськими, якби не проливалась тая кров розбійників, повстанців, непокірних на пострах всім рабам і «простим духом», бо, може, «терпеливість і покора» давно б полинули з землі на безвість, якби мара прибитих на хрестах кривавих розбишак нас не лякала погрозою даремного сконання.

Молодий христи яни н

Терплячих і покірних не лякає смерть на хресті за того, хто прийняв за всіх нас муки хресні.

Неофіт-раб

Так на те

він їх прийняв, щоб ми їх знов приймали? То де ж він, той рятунок, в чім той викуп гріхів усього світу, як ізнов щодня криваві викупи даються?

Єпископ Той викуп там, па небі. Наше царство не сього світу. Хай тіла вмирають, аби повік жили блаженні душі.

Хри^тос віддав і плоть, і кров свою в поживу вірним, а такі ледачі раби лукаві, як ось ти, марнують святий той дар, і він даремне гине.

Неофіт-раб А мало нас погинуло даремне, кривавих жертв усім богам неправим, та гине й досі за того царя, що, кажеш ти, на рабство осудив нас? Хто зміряв шлях, обставлений хрестами, що ми, раби, одвіку перейшли?

Хто зважив кров, що досі ще не впала на голову катів, а все тяжить на дітях тих замучених героїв?

По тій крові, немов по багряниці, простеленій для кесарських тріумфів, пройщлаї богів фаланга незчислеипа з землі на добо. Дрки буде слатись під ноги їм, тиранам безтілесним, богам безкровним, неживим примарам живої крові дорога порфіра?

Своєї крові я не дам ні краплі за кров Христову. Якщо тільки правда, що він s бог, нехай хоч раз проллється даремне божа кров і за людей.

Мені дарма, чи бог один на не-бі, чи три, чи триста, хоч і міріади.

За жодного не хочу помирать: ні за царя в незнайому едемі *, ні за: тиранів па горі Олімді, нікому з них не буду я рабом,, доволі з мене рабства на сім світії Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, , боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком,, .

а Деспотом всесвітнім, і прокляв, віщуючи усім богам погибель.

Я вслід його піду. Коли затону,

то не за нього — він не хоче жертви,—

але за те, за що і він страждав.

Нехай нікого хрест мій не лякає,

бо як почую я в своєму серці

святий вогонь і хоч на час, на мить \

здолаю жити не рабом злиденним,

а вільним, непідвладним, богорівним,

то я щасливим і на смерть піду,

і без докору на хресті сконаю.

Анціллодея раптом заходиться нсвтримливим риданням.

Неофіт-раб

(лагідно)

Чого ти, сестро? Що тебе вразило?

Чи я тебе образив прикрим словом?

Повір мені, я не хотів того.

Анціллодея

Ні, брате... не образив... тільки.,, шкода...

Та жаль мені тебе... загинеш, певне.,.

Єпископ

Не плач. Лукавий раб — не вартий сліз.

Він поклонився духом Прометею, а той єсть сатана, одвічний змій,, що спокусив на Fpix і непокірність.

Нема сьому рабові ні рятунку, ні прощ^. Він занапастив себе.

Покиньмо нечестивця, одсахнімось, ходім од зла і сотворімо благск

Неофіт-раб

А я піду за волю проти рабства,, я виступлю за правду проти вас!

громада рушав з свічками в руках. Єпископ попереду. Неофіт-раб іде сам окремо другим переходом в інший бік.

В ДОМУ РОБОТИ, В КРАЇНІ НЕВОЛІ

9 Діалог

Велика» залита сонячним світлом полудневим площа в околиці Мемфіса; на заході вона переходить у справжню пустелю, піскувату, повиту сухим маревом, тремтячим від спеки; па сході її оточують зарослі папірусу та лотосу, що вкривають багна, позосталі від нільської поводі. Посеред площі величезна будова, ще не скінчена: колонади, подекуди ще без капітелів, але поставлені по виразному плану, мури з барвистими малюнками, ще пократова-ні сіткою помічничих ліній, велетенські постаті богів з певикіїг-ченими емблемами на головах, а декотрі й зовсім ще без голів. Гурти робітників працюють коло будови: хто робить цеглу, хто носить мул та воду для пої з багнистих зарослів, інші, під наглядом будівничого, вивершують колони, кладуть перші вінці стелі, різьбярі й малярі заходжуються ретельпо коло покрас і статуй. Але дедалі робота стає млявою, полуднева змора давить всіх — і рабів, і доглядачів.

Старший дозорець (глянувши на сонячний дзигар перед статуєю бога Ра)

Полудень! Відпочинок всім! Лягайте!

Робітники покидають роботу і вкладаються, здебільшого де хто стояв. Декотрі шукають затінку, інші виймають харчі й живляться, але найбільше таких, що падають, як мертві, спати ницьма або й горілиць на розпеченім піску, на камінні, на самім краєчку мура, вподовж брусів межи колонами, навіть на колінах у колосальних богів; сонце блищить на спітнілих лобах, одежа мов палає відблиском гарячого промінпя — раби не чують, сплять важким сном, що розпирає їм груди спішним, нерівним

диханням.

Раб-гебрей

(в заболоченій одеоюі, шкарубкій від мулу, увесь засмічений присохлим баговинням, худий, вузькогрудий, знесилений. Нетерпляче кидасться, притуляючи голову до затіненого боку бруса камінного. Голос його хрипкий, ѳмордо* ванищ сам він наче непритомний)

Ой боже, сил! Невже я не засну?..

Ой, спати, спати, спати хоч хвилину, бо вже не видержу!.. Ой. боже, помсти!..

Раб-египтянин (одеоіса його замащена фарбами, але ніякого іншого бруду на ній нема; він худий, як і гебрей, але його тонка, сухорлява постать широкоплеча і неначе викована з червоної міді, по ній знати уперту, незламну силу, якусь немов нелюдську витривалість. Він сидить на велцкому пальці но~ ги колосального Озіріса і їсть сухого коржа з часником, запиваючи водою з глиняної тиковки. Його довгасті при-жмурені очі дивляться з добродушною насмішкою на геб-рея. Згодом він озивається до гебрея тонким, трохи рипучим голосом)

Яка там помста? Що ти плещеш? Хто ж се над ким помститись має? За іЦо? Про що?

От не базікав би, давно б заснув...

Ти, може, їсти хочеш?

Гебрей ( дражливо)

Одчепися!

(Помовчавши, ще дражливіше.)

Як ти питаєш, за що, про що помста?

Чи ти на сонці не печешся зрання до вечора? Чи спина не болить?

Чи голову не ломить? Ти з кришталю?

Ти мідяний? Ти камінь чи людина?

Ще не обридло бабратися в фарбах так, як мені в болоті?

Єгиптянин

Ото-то!

Се чиста нільська повідь! Заливає мене словами — пробі, утоплюсь!

Ну, спека — се ж бо літо! Ну, втомився, ну, фарба, ну, болото — що ж такого?

На те робота.

Г е б р е й (схоплюється і б'є себе в груди)

Нащо та робота?!

Скажи, навіщо? Хто в сім клятім краю те відає, навіщо нас мордують?

Нехай би се був дім, чи там дворець, чи хоч темниця, клуня, стайня, хлів, а то — каміння купа величезна, поставлена стовпами, бовванами довготелесими — який в тім глузд?

Єгиптянин Адже се храм — чи ти ж того не знаєш?

Г е б р е й А що то храм? Навіщо він? Єгиптянин

Та як же? Богам же треба теж оселю мати.

Г с б р е й Богам? Оселю?

(Показує на небо і па пустелю.)

То чия оселя?

Чия то хата, я тебе питаю?

Єгиптянин

(спокійно)

Та то зовсім не хата й* не оселя.

То так неначе царство, в ньому се, що ми будуємо, є мов дворець, сё хата Ра, оселя Озіріса, притулок для мандрівниці Ізіди, колиска Горусу, спочивок Фта, майстерня Тота, Анісовий хлів,

Анубіс, Нейт, Амон домують тута.

Гебрей

(затикає вуха)

Ой боже, грому, заглуши мене!

Нехай я хоч іменпів сих не чую!

Лрка неволя, та найгірше

в ній те, що я служу отим потворам,— не хотячи, кленучи, а служу!

Ношу болото на.прокляту цеглу і сам стаю болотом, сам з душею!

(До єгиптянина.)

Скажи мені, якби тебе не гнали на сю роботу силоміць, ти став би по власній волі будувать оселі усім отим, що ти тут називав?

Єгиптянин Авжеж би став.

Г е б р е й

То, значить, задля тебе нема тепер неволі? Ти не раб?

Єгиптянин

Е, де вже там не раб!.. Якби я сам був паном над собою, я б не так роботу чую розклав: спочинок довший, свята частіші я б собі давав, і страву певне б мав далеко ліпшу, мене б не бито — се вже річ видима! Либонь, що я б не мури малював,— різьби, малярства, будівництва вчився б. Тоді б я дещо тут зробив інакше: (Показує рукою в різних напрямках.) Сю постать я б зробив далеко вище, а тую нижче;, не жовтогарячу, але червону фарбу тут поклав би; не так би, може, й цілий підмурівок я зложив би — сей довгастий ладто,— я більше б лотос брав,, а не папірус за взбрець для стовпів...

Ге б р е й

Але роботи

не кинув би?

Єгиптянин Ой, ні! Хай Тот-майстерник мене ховає від неробства! Всі ми, єгиптяни, црацюємо ретельно

не тільки ио неволі, а й з охоти.

Не раз, мені здається,, я робив би незмірно краще,_; якби я був вільним, отак, як будівничий наш,, наприклад.

От щастя жити так, як він живе!..

(Розлягається вигідно на виступі сандалії Озірісової і, зажмуривши очі_у вголос мирить.)

* Ні, ще не так!.. Не так, як будівничий — він все-таки не сам собі господар,— накаже перше цар, жерці присудять, а потім він будує, що звелять.

А я б не так. Я будував би храми по-своєму, я б видумав нові емблеми для богів, а колонади зовсім би не таким порядком ставив,.— я б їх єднав по три, по п^гять, по сім, отак, як пальми часом виростають...

І! що б то був за храм! Боги мої...

(Посувається ближче до гебрея і говорить пошепки.)

А знаєш, я б ховав у пірамідах, скажу тобі по правді, не царів, а всіх, що добрії діла робили, всіх, що жили по правді. Задля того прийшлось би, правда, більші піраміди, ще вищі будувати, переходи: робити довші в них, та се дарма,— вони, либонь, тоді були б ще кращі і вже б не зруйнувалися ніколи, бо все одно були б вони, що гори...

Я б, може, просто гору обтесав і в ній попробивав без ліку ходів, і саркофагів тисячі поставив, щоб стало їх хоч би й на всіх мерців.

Ото була б новітня піраміда, якої світ ще не видав!..

(Усміхається і затихає. Який час здається, що він спить, але згодом він озивається трохи сонним голосом Во гебрея.)

А ти?

Що б ти зробив, якби ти вільним став?

Г е б р е й

(що теж було стишився і лежав нерухомо, неначе в якомусь отупінні, раптом схоплюється і різким рухом на-блиэісаетъся до самого обличчя єгиптянина. Ще хрипшим, аж безгучний голосом, повний лютості і злорадості)

Я! Що зробив би я? Розруйнував би усі ті храми ваші й піраміди!

Порозбивав би Ѣсі камінні довбні!

Всіх мертвяків повикидав би геть!

Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

Єгиптянин мовчки одводить руку і дає в лице гебрееві, той з проникливим криком падає додолу.

Дозорець (прибігає з києм)

Що за крик?

Се що таке? А, прокляті раби!

Ані заснеш, ані спочинеш з ними!

(В’є обох києм.)

Тепер ідіть обидва на роботу раніше від усіх. Се вам за кару!

(Відходить.)

Єгиптянин (бере відро з фарбою і квачі, лагодячись іти малювати / мура. До гебрея)

Ти, слухай-но, не гнівайся на мене, воно, я знаю, не годиться битись, але скипіло серце. Я й забув, що ми ж таки товариші з тобою, бо маємо ж ми спільний дім роботи.

Ти вже прости.

Гебрей

(одвертається від нього і бере з долу брудного кошика до глини. Понуро)

Нічого, так і треба, я мушу знать, що я тут раб рабів, що він мені чужий, сей край неволі, що тут мені товаришів нема.

Більш ти від мене й слова не почуєш!

Розходяться — єгиптянин до будови, гебрей до нільського багна. Інші раби сплять.

ДОДАТКИ

ГОЛУБАЯ РОЗА Драма в пяти действиях

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

Любовь Александровна Гощинская — девушка 25 лет.

Олимпиада И в а н о в н а Колчевская — ее тетка, пожи-лая вдова, живет при ней.

Орест Михайлович Г р у и ч — молодой писатель, недавно кончивший университет.

Марья Захарьевна Груич — его мать, еще не старая, энергичная иа вид жешцина.

Сергей Петрович Милевский — bonvivant, в период «второй молодости».

Саня (Александра Викторовпа) Крашева — молодая девушка, ученица музикального училища, подруга Лю-бови.

Острожин — журиалист, старше по виду, чем по летам, чело-век нервный, с угловатыми манерами.

Андрей Борисович Крицкий — студент последнего кур-са, товарищ Гощинской.

Яков Григорьевич Процепко — старик доктор, приятель Гощинской и ее тетки.

Психиатр— молодой доктор на водах.

Надежда Петровна — дама на водах.

Гостья 1 - а я )

Г ость я 2-а я )-^{молодые} Девушки.

М аль ч ик)

Девочка Jуличпыѳ дети.

Действие ороисходит в новсйшее время.

Гостиная Гощинской. Обстановка не бедная, но и не ояень рос-кошная, несколько фантастическая, симметрия мало соблюдена. На дверях и на окнах драпировки. Пианино, мольберт, консоли, цветы — в горшках и в вазах,— много ,кшіг и несколько редких мелочей. Большое зеркало тоже задрапировано и украшено плю-щом. Обіций тон комнатм темно-красный. Кроме картин, на стс-нах висит оружие, главным образом холодное. В глубинѳ сцены стсклянная дверь -- вктход в сад,— палево от нее большой шкаф со стеклянными двсрцами, в котором много книг, большей частыо толстых, переплетенных; налево этажерка, тоже с книгами, в кра-сивых переплетах. В левой стене дверь в столовую, в правой также дверь,— зимний вьтход. На авансцене, направо, круглый стол перед диваном: на столе большой букет в вазе, журпалы н газеты; вокруг стола кресла. Посредиио сцеиы качалка. Налево меньший столик, на котором лежит альбом для фотографических карточек. Пианино стоит в ілубине (тоже налево), но не у стены, на нем много нот в беспорядке, опо открыто, и развернутая тет-радь нот оставлена на гпопитре. Около пианино большая консоль в виде колонны с тропическим растением. Направо, в глубине, камин, заставленный расписным экраном; па камине оригиналь-ная посуда и большие старинные часы.

выход і

Олимпиада Ивановна и г-ж а Г р у ич — сидят за боль-шим столом. Олимпиада Ивановна вяжет, г-жа Груич раскладывает

пасьянс.

Олимпиада Ивановна (с недоволъным, видом смотрит на часьі и пожамает плечами)

Семь часові Так я и знала!,. Это из рук воп!..

Г-жа Груич

Охота вам беспокоит ься, Олимпиада Ивановна! Вот я так уж привыкла к этим катаиьям!..

Олимпиада Ивановна

Да вы думаете, о чем я беспокоюсь? О том, что как бы, не дай бог, не утонули? Нет, с таким опытным гребцом, как ваш Орест, этого нечего бояться, а только как же Любочке, при ее здоровье...

Г-жа Груич_ч

А что, разве она больна?

Олимпиада Ивановна

Да нет, слава богу, а все-таки доктора пугают: бере-гите ее, говорят. Я то и рада беречь, да ведь как нахму-рит она брови, точь-в-точь покойница мать, да скажет: «Не мучьте вы меня!» Так у меня и руки опустятся,— ну, что с ней поделаешь?..

Г-жа Груич

Да уж известно, вы ее с детства балуете.

Олимпиада Ивановна

Да как же с ней быть? Правду сказать, только и ра-дости, что погуляет немножко, бедное дитя, между людьми побывает, а то что же все сидеть взаперти. Вот только если бы осторожнее была... да, правду сказать, и общество у нее такое... не нравится мне. Этот старый волокита Ми-левский, да и Острожин... (качает головой). А этого, как она называет, товарища ее, Крицкого, так я просто даже боюсь: еще в какую-нибудь историю впутает... И что это теперь за мода у них: товариш;, товарка! По-моему, жен-іцина сама по себе, а мужчина сам по себе,— какое там товарищество? Ну, я не говорю, папример, друзья детства, вот как ваш Орест...

Г-жа Груич ( сухо)

Да что ж мой Орест?.. (Складывает картьі.) Это какой-то заколдованный пасьянс, никак не выходит!

Олимпиада Ивановна (бросает косой взгляд на г-жу Груич, сжимает губьі и по-водит головой; потом смотрит на часьі)

Нет, право же, они ничего знать не хотят! Это просто...

(Делает широкий оюест рукой.)

В открытом окне, налево от балконных средних дверей, появля-ется Л ю б о в ь. Она лукаво положила палец на губы, а другой рукой делает кому-то знаки. За букетом ей не видно г-жи Груич.

JI10 б о в ь

Тетя! Где же ваш ареопаг? Перед кем вы ораторствуєте?

Олимпиада Ивановна Что! Ах, Любочка! Наконец!.. Ну, как же можно?!

Л ю б о в ь

Нет, нет, нет! Не слушаю! (Машет руками, смеется и отходит от окна. За сценой слышен ее голос.): «Господа, пойдемте в комнаты!»

ВЫХОД 2

Любов ь, Орест, М илевский, Саня и Острожин^ входят в среднюю дверь,

Л юб о в ь (обнимает тетку)

Здравствуйте, тетя!

Олимпиада Ивановна (целует ее, по все еще хмурится)

Эх, стыдно тебе, Люба!..

Орест, Милевский, Саня и Острожин между тем здороваются с

г-жой Груич.

Г-жа Груич (Оресту, который здоровается с ней)

Скажи, Орест, отчего это вы так запоздали? Олимпиада Ивановна тут уже беспокоилась...

Орест

Да чего же беспокоиться? Это ведь не в первый раз. Любовь

(г-же Груич, пока осталъные здороваются с Олимпиадой

Ивановной)

Ах, это вы, милая Марья Захарьевна, играете роль Грозного судилища?

(Подает ей руку.)

Г-жаГруич Нет, я никого не сужу, а уж если бы судила, то, на-верпое, пе так милостиво, как ваша тетушка.

JI ю б о в ь (Олимпиаде Ивановне)

Это так как-то вышло... Мы сели на мель, благодаря вот этим господам!

(Указывает на Милевского и Острожина.)

Милевский

Благодаря мне?

Острожин А я то тут причем?

С а п я

Именно: «причем»? Одним словом: если бы не мы...

Острожин

(смеясь)

«Мы»! Это мне нравитсяі

Л ю б о в ь

(бросается в качалку с утомлеппым видом)

Ух, сколько мы гребли! Мьі с Орестом заслуживаем награды за спасенне погибающих па водах! Не правда ли, Орест?

Орест

Моя мама и Олимпиада Ивановна, кажется, совсем другого мнения на этот счет...

Г-жа Груич

О нашем мнении не очень-то заботятся.

Олимпиада Ивановна Еще бы! Кто же станет думать о старой тетке!..

Л ю б о в ь

Тетечка! Дайте нам лучше материальной пищи, вместо духовной, потому что если все так голодны, как я... Ах! (Закидывает руки за голову.)

Олимпиада Ивановна (смотрит на нее, качая головой)

У, баловштца!

Любовь

А кто виноват, тётя?

Олимпиада Ивановна машет рукой и направляется к двери направо.

Ггжа Груич

Постойте, Олимпиада Ивановна, до свидания, я ухожу. А тьі, Орест?

Орест

(нерешительно)

Да я...

Любовь

Нет, Орест, вы останетесь! Ведь вы пичего не имеете против этого, Марья Захарьевиа?

Г-жа Груич

Это его дело. Я только думала, что уж поздно и дома ведь ждет обед...

Любовь

Он будет у нас обедать. (Оресту.) Вы согласны?

Орест

Благодарю вас... Так я останусь, мама. Я скоро приду. А впрочем, если опоздаю, так тьі не жди...

Г-жа Груич Как хочешь. До свидания!

(Целает общий поклон, Любови подает руку, целует Олимпиаду Ивановну u уходит в среднюю дверь.)

Олимпиада Ивановна уходит направо.

Острожин

(рассмотревши газеты и журнали, ходит по комнате, рас-сматривая картиньї и оружие)

У вас оригинальная обстановка, Любовь Александров-на, в ней єсть что-то... fin de siecle! ⁸

Милевский (все время тихо разговаривавший с Саней)

Люблю я это выражение, в нем все созмещается!

Острожин (останавливается перед закрьітьім мольбертом)

Лїобовь Александровиа, можно посмотреть вашу картину? Ведь это ваша работа? Вы, может быть, новой шко-лы нридерживаетесь? Имнрессионистов? Прерафаэлитов?

Л ю б о в ь

Какое там — «школы»? Я рисую как раз настолько, чтобы удавиться...

Орест

Как это — удавиться?

Любовь

Да так: номните у Золя, художник вешается с от-чаяния, что не в состояиии изобразить красками свой идеал. Вот и я знаю, что надо изображать, да не знаю как,— искусства не хватает!

Орест

Что ж, выучитесь еще! Вы ведь не так давно начали.

Любовь (машет рукой)

Нет, где уж!.. Для этого надо хропичсского терпения,— не моего!

Милевский (смотря на картину)

Что же вы так? Это очень мило...

Любовь

Именно,— «мило»!

(Подходит к пианино и берет, стоя, несколько аккордов

арпедоісио.)

Острожин

Сыграйте что-нибудь, пожалуйста! Вы, наверное, иг-раете что-нибудь из новых композиторов?

Любовь

Нет, просите лучше Сашо, она ведь пианистка, а я уж наверное пианисткой не буду, знаю музыку настолько, чтобы это понимать.

Орест

Ну что это вы сегодня в такой пессимизм вдаєтесь?

Л ю б о в ь

Вовсе нет! Это просто самосознание. Ведь лучше всег-да смотреть правде в глаза.

Милевский

«Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман!»

Л ю б о в ь

Ну, это пора оставить! Обман всегда будет обманом!

Острожин

(который сидит у маленького столика, рассматривая

альбом)

Любовь Александровна! Что это за дама в таком страйком костюме! Красива; только если бы это был не ваш альбом, я сказал бы, что это какая-нибудь звезда из demimonde. Это, должно быть, актриса в роли сумасшедшей?

Любовь

(подходит блиоісе к Острожину)

Это моя мама. Она уже была больна тогда: портрет снят уже в лечебнице.

Острожин

(смущенпо)

Ах!

(Отходит к большому столу и начинает переворачивать

газети.)

Миловский ( вполголоса)

Вот уж!..

Орест угрюмо молчит. Саня тоже молчит, перссматривая какую-то

книгу.

Любовь

Отчего вы, господа, так смутились? Напрасно!.. Нет, право, отчего о душевной болезии иельзя говорить без не-ловкости? Как будто это что-то позорное. (Другим топом.) Нет, это тблько очень, очеиь печально для родных...

Саня

Прежде всего для самого больного.

Орест

Больные, кажется, не сознают своего состояния. Любовь

Не всегда! Во всяком случае, для родных это ужасно. Я помню, мой бедиый отец,— если бы видели его в те дни, когда он приходил от мамы из лечебиицы!.. (Понизив голос.) Я думаю, это ц убило его. (Опять громко.) Да, тот, кому грозит эта ужасная болезнь, не должен бы иметь семьи. Это преступление.

Орест

Но разве это можно предвидеть?

Любовь

Отчего же нет? Да, например, дети таких больных,— они не только могут, но даже должны думать об этом!

Орест

(горяно)

Боже мой! Неужели это непременно так фатально, что должно отражаться на детях. Это может быть и так, и со-всем иначе.

Любовь

Уже одной возможности довольно... Мой бедпый отец! G какой'тревогой он смотрел на меня. (К Острооісину.) Скажите, ведь правда же, я похожа па мамин портрет?

Острожин

Да, кажется... (Смотрит на нее.) Действитсльпо, єсть фамильное сходство...

Орест

Нет, нет, вовсе яет! Ничсго общего! Вьі вся в отца.

Любовь

Орест! Я ведь вижу себя в зеркало. Да все равно!.. Это хорошо, что я все это знаю, буду знать, как направить свою жизнь.

Острожин

Любовь Александровиа! Это слишком педантично для fin de siecle.

Любовь {сдержанно и строго)

Monsieur Острожин, это разговор серьезный, хотя тоже в етиле fin de siecle, если хотите. (К другим, напряженно улыбаясъ.) В самом деле, господа, наш разговор выходит во вкусе Ибсена. Что делать! На наш бедныц век сыплет-ся столько упреков за легкомысленность, бездушность, эго-изм его детей, что, наконсц, он, перед смертью, вздумал поправить свою репутацию и поставил ребром вопрос о наследствепности. Это, господа, стоит прежней христиан-ской и философской морали. Закон причинносте, наслед-ственность, вырождение — вот наши новые боги.

Острожин

Веселый Олимп, нечего сказать!

Любовь

(не обращая внимапия на слова Острожина)

Наследственность — это фатум, это мойра, это бог, мстящий до четырнадцатого колена. На кого оп наложил свою тяжелую руку, тот должен помнить, что за одну минуту его наслаждения целое поколение невинных людей заплатит страшной ценой. Это, юспода, такая ответ-ственность!

Орест

Среди ваших богов єсть закон причигшости, а он ис-ключает всякую мьісль об ответствеиности и долге.

Милевский

<

Острожин

Нас должно интересовать только своє «я», и мьі долж-ны прислушиваться к его эмоциям, так как все равно к этому в конце концов все сводится.

С а н я

Что нам думать о тех, кого еще нет на свете!.. «Еще когда что будет», как говорит моя горничная...

Милевский

Как вы это мило сказали!

G а н я

Да, наконец, за что мы должны казниться за других? Отречься от радостей жизни ради других — это тяжелое и несправедливое наказание.

Любовь

(смеясь)

Мало ли что! Нет наследства без долга.

G а н я

Помнить о разных «наследствах» стоит разве, только для того, чтобы своє здоровье беречь, жить гигиенично...

Любовь (прерьгвает, подражая тону Сани)

И отравить окончательно без того отравленную жизнь. Нет, Саня, ради этого не стоит. Помнишь, в моем люби-мом романсе: «Чем томиться на медленном страшном ог-не, лучше разом блеспуть и сгореть!»

Орест смотрит на нее с упреком и качает головой. _

Любовь (вдруг смеется)

Ах, какой вы смешной, Орест! Смотрите на меия, со-всем как тетя Липа!.. Вот, господа, мне вспомнился один анекдот, нет, не анекдот, а так... у папы был один зна-комый, старый мизантроп, у которого была одна поговор-ка. Я так живо помню тот угрюмый тон, каким он гово-рил: «Всякий имеет право повеситься!» (Смеется,) Не правда ли, это остроумно? Только бы никого с собой на виселицу не тащить, а сам — как знаешь.

Милевский

Ну, по-моему, и на виселицу всселее лезть в компа-нии.

Орест

А, по-моему, говорить о подобном «праве» — малодушно.

Любовь

А вот и тетя Липа.

ВЫХОД з

Те же и Олимпиада Ивановна.

Олимпиада Ивановна

Господа, не угодно ли закусить? Любочка, проси! Оно-то был и обед, ну, да уж теперь, что бог послал... Сами ви-новаты — опоздали!

Любовь

Пожалуйте, господа.

Острожин (подает Любови руку)

Я должен проститься...

Любовь

Куда же вьі?

Острожин

Да надо, знаете, еще кончить фельетон. Гулянья — вещь приятная, но большое колесо цивилизации требует себе жертвы... Ах да, Орест Михайлович, как бы не забыть! Наша редакция очень интересуется иметь вас своим по-стоянным сотрудником. Жаль, теперь не время, а то мы могли бы условиться, мне поручено.

Орест

Нет, знаете, я пикаких постояшшх условий заклю-чать не собираюсь, я не умею ходить в заиряжке, хотя бы даже и литературной; к тому же пока, слава богу, аієня ничто не нринуждает к самозапряжке!

Острожин

Как угодно, только это не современно для такой силы, как вьі.

Кланяется всем и уходит в средшою дверь. Остальныѳ встагот, Люба и Саня идут вперед, влево, за ними, несколько отставши, Милевский и Орест.

Милевский (на ходу Оресту)

Что вы такой угрюмый?

Орест

Да досадно... этот разговор... Черт дернул этою бол-туна Острожина спросить о портрете! Идиот!

Идут оба в левую дверь. Вскоре сльїшен звоиок и голос Олим-пиады Ивановны из столовой: «Нет, нет, не беспокойтесь, я сама

отворю!»

ВЫХОД 4

Олимпиада Ивановна (проходит комнату и высовывается в окно, стараясь у ви-деть, кто звонит у двери)

Кажется, Крицкий!.. вот еще кикимора!

(Отходит от окна и идет отворять дверь. Возвращается. ,С нею К р ицки й.)

ВЫХОД 5

Олимпиада Ивановна и Крицкий.

' К р и ц к и й

Так попросите мне, пожалуйста, Любовь Александров-ну на минутку, я долго ее не задержу.

Олимпиада Ивановна

Да вы бы, может, подождали немного, или позже зашли бы, она там с гостями, обедает.

Крицкий

Нет, я не могу ждать, некогда. Я желал бы сейчас видеть Любовь Александровну, я к ней по делу.

Олимпиада Иваповна (недовольно)

Ну, хорошо, я ей скажу.

(Хочет идти.)

ВЫХОД 6

Те же и Любовь встречается с теткой в дверях. Любовь

Здравствуйте, Андрей Борисович! Что это вы, тетя Липа, пререкаетесь?

Олимпиада Ивановна (тихо Любе)

Да вот дела все! (Уходит.) Уж эти мне дела!..

ВЫХОД 7 Те же без Олимпиады Ивановны.

Крицкий Не любит меня ваша тетушка...

Любовь

А, она у меня строга... на словах! Ну, что вам угодно? Я к вашим услугам.

К р и ц к и й

Как официально! Видите ли, Любовь Александровна, дело в том, что надо устроить вечериику или лотерею. Наши дамы все только на вас и надеются.

Любовь

Ах, как это у вас все быстро! Так это вам кажется легко вечеринку устроить!

К р и ц к и й

Ну, так лотерею.

Любовь

Ах, это уж совсем напрасный труд! Много раз уже было так, что мы сами у себя все билеты покупали.

К р и ц к ий

Тем не менее, надо же что-нибудь устроить!

Любовь

А разве непремеїшо надо?

К р и ц к и й

Вы сами знаете. Наш детский приют совсем без средств. Да что это у вас такой тон сегодпя?

Любовь

Так! Я думаю, пожалуй, не стоит овчинка выделки.

К р и ц к и й

То єсть?

Любовь

Да вот: при этих вечерииках хлопот не обереться,— и раньше, и еще больше после,— а толку от них большею частыо очень мало. Я уже не говорю о том, что скука на них почти всегда отчаянная!

К р и ц к и й

Эх, Любовь Александровна, мне кажется, что тут во-все не в этом дело, а просто вьі охладели, и причина это-го тоже простая, хотя и неприятная...

Любовь

А именно?

Крицкий

А наверно, у вас то же самое, что у вашей тетушки.

Любовь

(смеется)

Вот уже попали, извините, пальцем в небо! В доказа-тельство того, что вы ошибаетесь, я вам скажу, что при-ложу все старання и даже у себя все лишние билеты куплю. Ну, что? Вы ДОВОЛЬНЬІ?

Крицкий

Не совсем!

Любовь

А чего же вам еще?

Крицкий

У вас прежде не такой был тон, Любовь Александ-ровна!

Любовь

Вы забываете, что я тогда была моложе, а теперь уже, слава богу, четверть столетия прожила!..

Крицкий

Что ж из этого? Конечно, если интересы меняются, как дамские моды...

Любовь

Я вижу, вы уже сейчас станете браниться. Но ведь лучше нам объясниться спокойно и искренно, как и сле-дует взрослым людям, да еще и товарищам. Неужели вам никогда не приходило в голову, что все эти наши хлопоты, суєта, все это лишь бы только не сидеть сложа руки. Так это все мелко, микроскопично!

Крицкий

А вам хочется мир удивить чем-нибудь грандиозным? Отечество спасти, как Жанна д’Арк?

Любовь

(несколъко раздраженно)

Знаю я очень хорошо, что я не Жапна д’Арк, готова даже согласиться, что героиням теиерь нет места, хотя это еще неизвестно. Готова согласиться, что лучше делать хотя* то, что мы делаем, чем совсем ничего. Но согласи-тесь же и вы, что гореть и пылать от этого — просто смешно! Вот вы только что попрекали меия Жанной д’Арк, а сами хотите, чтобы я считала себя...

Олимпиада Ивановпа заглядывает в дверь, Крицкий ото

замстил.

Крицкий ( вздыхает)

Ах, Любовь Александровна, Любовь Александровна!.. Ну, однако, я вас задерживаю. Каков же практический результат моего непрошеїшого визита к вам? Может быть, мне лучше «повернуть оглобли» в сторону?

Любовь

Ну, полноте! Это уже начинаются «жалкие слова»! Ведь я говорю вам, что хозяйственную часть беру на себя. Да и вообще, чем могу, готова служить.

(Указывает на своє горло и на пианино.)

Крицкий

(пожимает ее руку)

Спасибо!.. Экая вы право!.. До свидания!

Любовь

До свидания!

Крицкий, пожав плечами, уходит в средшою дверь. Любовь идет в столовую, папевая «Марсельезу».

ВЫХОД 8

Несколько минут сцена пустая, потом слышно, как кто-то цара-пает среднюю дверь, потом дверь тихо отворяется. Из двери вы-глядывает голова мальчика в большом рвапом картузе. Маль-чик окидывает взглядом комнату, потом переступает порог; вид-uo, что он удержипает кого-то за дверью.

М а л ь ч и к

(в лохмотьях, за спиной гармоника)

Тсс... не лезь за мной, стой там! Любы, кажется, нету. (Зовет громким шепотом.) Люба!.. Люба!.,

Д е в о ч к а, моложе мальчика, тоже в лохмотьях, но в более пест-рых и ярких. Вбежала вдруг в комнату и прокатилась по паркету, скользя, как по льду.

ВЫХОД 9

Те же и Олимпиада Ивановна слева.

Олимпиада Ивановна (входит)

Что здесь такое? (У вид я детей.) Ну, скажите, пожа-луйста! Как вы сюда залезли?

Мальчик

Там не заперто...

Олимпиада Ивановна

Ах, уж эти мне летние выходы! А вы чего же лезете сюда. Мало ли чего — не заперто! Вам только этого и надо?

Девочка, прячась за мальчика, смотрит на Олимпиаду Ивановну с раскрытым ртом.

Мальчик (отступает п двери; довольно бодро)

Люба нам велела прийти; она нам серебряную копееч-ку дала и еще обещала.

Олимпиада Ивановна

Это еще что за Люба? Какая она тебе Люба? Кому Люба, а кому и барышня! Прочь отсюда! (К девочке.) Ну, ти, разиня, чего смотришь, уходи!

Девочка (тыкая гармонику)

Музыка... музыка!..

О л и м п иада Ивановна

Не надо, не надо вашей музыки, этого только недоста-вало! Ну, ступайте! Кому я говорю?

Дети исчезают,

ВЫХОД ю

Любовь, Орест, Милевский и Саня входят слева.

Любовь

Что это вы, тетя Липа, опять тут сражаетесь?

Олимпиада Ивановна

И к чему ты, Любочка, этих оборвышей к дому при-учаешь? Вовсе незачем! Еще когда-нибудь обокрадут нас!

Любовь

Ну, как вам не стыдно, тетя! (Подходит и берет ее за руку,) Зачем вы моих золушек прогнали? Неужели вам жаль какого-нибудь пятачка?..

Олимпиада Ивановна

Да бог с тобой — в пятачке ли дело? Не в пятачке, а в том, что беспорядок это! А пятачок, что ж... я сама готова им дать... (Подходит к окну.) Вон они, играют на улице. Эй вы, ступайте сюда!

выход її

Д Ѳ т и выходят из средней двери.

Милевский

А!.. Артисты!.. Нуте-ка, покажите своє искусство!

Дети играют, танцуют, все посмеиваются.

Любовь

Чудесно!.. Тетя, дайте им поужинать,— там еще осталось кое-что; они, наверное, голодны.

Олимпиада Ивановна

Хорошо, хорошо... Ступайте за мпой.

Любовь

Постой, малыш, я ведь тебе копеечку серебряную обе-щала. Забыл?

М а л ь чи к

Ну, давай. (Люба дает.) Спасибо.

(Обнимает Любу и целует.)

Милевский

Браво!

Дети н Олимпиада Ивановна уходят в столовую.

ВЫХОД 12

Те же без Олимпиады Ивановны и детей.

Любовь

Такие славные дети, совсем не нохожи на нищих.

Саня

Да бог с ними.

Милевский

Как видно, вы, Любовь Александровна, благотвори-тельностью занимаетесь.

Любовь

О, нет, не благотворительностью, а мне именно эти дети нравятся, я даже с удовольствием взяла бы их к себе.

Орест

За чем же остановка?

Любовь

Да я сама хорошенько не знаю, за чем... Да впрочем, что вышло бы из этого? Где же мне других воспитывать; когда я сама невоспитана. Ведь меня баловали, а не во-снитывали. Как вам кажется, кто из нас кого воспитывал, тетя ли меня или я ее?

Саня

Ну, как же, Люба, а твой папа, ведь он, кажется, был такой человек...

Любовь

Он не воспитывал, он просто любил меня. Он мне ни-чего не запрещал.

Орест

По-моему, это лучшее воспитание. Так только и во-спитываются оригинальные натуры, а то нас уж очень по-работила рутина — пора против нее восстать!

Любовь

Я сама себя воспитала — ну, так можете себе представить! Читала все, что только в руки попадало, была там всякая всячина!..

Орест

Так и следует. Литературу> как и жизнь, надо знать всесторонне.

Любовь

За то, правда, набила себе оскомипу на всю жизнь.

Орест

Однако вы и теперь много читаете.

Любовь

О, это совсем другие книги!

Милевский

Какие же именно?

Любовь

(улыбаясъ)

Не знаю, говорить ли... смеяться станете! А вы, Сергей Петрович, мысленно, пожалуй, сипим чулком на-зовете! ГромйО назвать не посмеете,— вы слишком джентльмен ДЛЯ ЭТОГ0.

Милевский

(кланяясь)

Прикажете благодарить?

^л Орест

Что же это за книги такие отреченные?

Любовь

А вот — научные: по философии, психологии и... пси-хиатрии.

С а н я

Бог знает что!

Любовь

Не беспокойся, я и «хороших авторов» читаю: вот они, видишь? (Указьівает на этажерку с книгами в красивих переплетах.) А здесь уже научные авторитети. (Указьівает на стеклянньгй шкаф с толстими книгами.)

Милевский

Вот эти-то научные авторитеты и виноваты в том, что у вас такой аскетический взгляд на жизнь.

Любовь

У меня — аскетический взгляд на жизнь? Ну, не знаєте вы меня! (Горячо.) Да ведь мне всякий аскетизм, вся-кое факирство глубоко противно!

Саня

Но как же согласить с твоей «новой моралью», напри-мер, любовь?

Любовь /

А вот как: єсть ведь и другая любовь, кроме той, ко-торая ведет к венцу — я вот что думаю!

Милевский

Вот это правда! Первый раз встречаю в молодой де-вушке такую смелость мысли! Вашу ручку! (Любовь дает ему руку, он целует.) Брак — это цепи, хотя и золотые, а любовь не любит цепей. Домашиий очаг хорош только на картинках и то не всегда. По-моему, картины Рубен-са на тему Wein, Weib und Gesang гораздо лучше, чем эти разные «медовые месяцы», «первенцы», «молодые ма-тери» и пр. Любовь — это балерина; оденьте ее в чопорное визитное платье или, божо сохраии, в домашний капот, И/Оііа утратит все своє обаяиие!

Любовь

Считайте, что я не давала вам руки.

Милевский

Нет, уж теперь поздпо!

Любовь

Зачем хоронить себя еще при жизни в какой-то склеп? Счастья так мало в жизни, что ого ловить, а не отталки-вать надо. Быть счастливой самой и дать счастье другому — что же в этом дурного?

Милевский

(ьиутливо)

Берегитесь! Такой взгляд на жизнь опасен: много драм начинается счастливо.

Любовь

Отчего же — драм? Если будет начшіаться драма, можно оставить игру.

Орест

Это не так легко. И не всякий допустит выбросить себя, как старую игру карт.

С а п я

Зпачит, ты, Люба, призпаешь так пазыгсаемую игру в любовь, флирт?

Любовь ( вздрогнула)

Ах, какое это мерзкое слово! Послушайте, Орест, ведь вы писатель, поэт — объясните этим людям, какая еще єсть любовь, кроме обыкновенной любви и флирта!

Орест

Да что ж... Есть еще или, вернее сказать, была — любовь миннезингеров. Это была религия, мистическая, эк-зальтировашіая; культ мадоішы и культ дамы сердца сли-вались воєдино. Это была любовь времен «голубой розы».

Саня

Голубой розы? Это что еще такое? Да где же были го-лубые розы?

Орест

«Голубая роза» — это был символ чистой, возвышенной любви. В средневековых рыцарских романах часто гово-рится об этой розе, растущей где-то в «мистическом лесу», среди таинственных, символических растений. Проникнуть к ней мог только рыцарь «без страха и упрека», который никогда не имел нечистой мысли о своей даме сердца, ни-когда не бросил на нее страстного взгляда, никогда не мечтал о браке, а только носил в сердце образ своей един-ственной дамы, на руке ее цвета, на щите ее девиз, за честь ее щедро проливал свою кровь и как высшую на-граду считал ее улыбку, слово, цветок из ее рук. Таков был идеал «рыцаря голубой розы». Это любовь не нашего времени и не наших характеров; хотя, если єсть что-ни-будь в средних веках, о чем стоит пожалеть, то именно об этой «голубой розе». Есть и в наше время даже настоящие голубые розы, воспитанные учеными садовниками в орап-жереях, но эти недолговечные создания больной культу-ры — продукт насилия над природой.

Любовь

Вы забываете о другой любви, например, о любви Данте к Беатриче, а я именно ее имела в виду.

Милевский

Знаете ли, Любовь Александровна, эти примеры не-убедительны! У трубадуров иногда бывает трудно отли-чить голубую розу от адюльтера. А Данте, если бы имел счастье познакомиться со своей Беатриче поближе, то, может быть, попросил бы ее ручку, чтобы примерить на нее обручальное кольцо. Тогда бы у нас была не «Божественная комедия», а просто комедия под названием «Куда люди, туда и я».

Саня

Ха-ха-ха!

Любовь

(смотрит на Милевского и пачает головой)

Отчего вам любовь представляется только в виде дра-мы или комедии? Pardon,— еще в виде балета! Должно быть, оттого, что вы присяжний театрал. Любовь может быть чудной поэмой, которую люди потом перечитывают в воспЬминаниях без боли, без неприятного чувства. Ах, да что я с вами говорю об этом, это просто профанация! (К Сане.). Саня, милая, сыграй нам что-иибудь: говорят, музыка превращала и камии в живые существа, по край-ней мере на минуту. Не проймет ли опа и Сергея Петровича?

Милевский

Однако, это как понимать? Не с каменным ли болваном вы меня сравниваете?

Любовь

( смеется)

Нет, отчего же,— єсть ведь и статуй на свете!..

Милевский

А!

Орест (тихо Любе)

Что-то он мало на статую похож.

Саня начала играть какую-то салонную пьесу. Милевский подо-шел к ней переворачивать ноты; между ними разговор мими-

ческий.

Орест

(к Любе)

Люба, для вас я хотел бы верить, что в наше время возможна такая любовь, как у Данте к Беатриче.

Любовь

А вы не верите?

Орест

Иногда верю, ииогда боюсь верить...

Л іо б о в ь

Почему боитесь?

Орест

Знаю, что все-таки это странная, ненормальная любовь, она какая-то безвыходная...

Любовь

Но зато и бесконечная. Вы говорите, ненормальная; но что же делать тому, для кого нормальное счастье недоступно?

Орест

Но дает ли такая любовь счастье? Данте пе был счаст-лив: он написал «Ад»!

Любовь

Беатриче не знала ничего о Данте, потому и счастья не было.

Орест

Как вы думаете? Ведь дружба между мужчиной и жен-щиной всегда должиа иметь какой-то особенный оттенок? В ней нет фамильярности, и вместе с тем она нежнее, сердечнее.

Любовь

Вот видите, вы же верите в дружбу между мужчиною и женщиною...

Орест

До сих пор верил... а теперь...

Любовь

(взглянула на него, будто хотела еще что-то спросить, но повернулась и пошла к пианино)

Саня, знаешь ли ты «Posa la mano sul mio cor»? Из-вини, я тебе помешала...

Саня (недоволъным тоном)

Нет, я этого не знаю.

Любовь

Ах, это замечательио! (Поет.) Posa la mano sul mio cor, mio tener amore... ¹ (На словах «tu sei la mia speran-za»² обрыдает u вскрикивает): Ax, какая чудная ночь! А мы и не видим! Луна-то, лупа — болыпая да яркая!

Быстро идет к балконным дверям, раскрыиаот их настежь, стано-вится у косяка, так что ее всю обливаот луншлй свет, и поет: «Ой, місяцю, місяченьку». Орест ішходит на балкон, становится против Любови и смотрит на нее, как очлровашімй. Милевский и Саня остаются п салопе.

Запавес

ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ Обстановка та же, что и в нервом действии.

ВЫХОД і

\

Любовь и Орест выходят справа. Любовь впереди, быстро вбегает в ротонде и шапочке; в руках у нео красиый абажур. Вбегая, она быстро говорит, оживлошіая, веселая, глаза горят.

Любовь

Что же из того, что мелочь, а все-таки я выиграла, а вы с пустыми руками! Все-таки, значит, мне счастье не изменило!

Орест

Вот так счастье — абажур! Я даже от вас не ожидал... Любовь

(бросает абажур на стол, быстро сбрасывает с плеч ротонду, не глядя, куда она падает, перчатки и шапочку бросает небрежно на стол, потом порьівисто расхаоїсивает по комнате и говорит запальчивым тоном)

Ах, вы опять своє: мелочь, абажур! Да поймите же вы — дело не в том, что выиграть! В лотерее, как и во всякой азартной игре, главное — риск и достижение цели!

Орест (садится в кресло)

Но какой цели?

¹ Поклади руку на моє серце, моя ніжпа любов (італ.).-Ред.

² Ти моя надія (італ.).— Ред.

Любовь

(все ходит по комнате, время от времени останавливаясь)

Говорю же вам, что ато все равно! Даже и не это, а просто самый риск — вот что привлекает к игре, вот что заставляет себя забывать! (Останавливается прямо против иего.) Только вялый, трусливый человек не любит и боит-ся риска.

Орест

(опустил голову, потом вдруг поднял ее, сверкнул глазами и вскочил с места)

Вы правы! Да, вы правы! Я не о лотерее говорю, она меня не увлекает, этот риск не захватывает меня. Но другої риск, риск жизни — о, это другое дело! Сам я, может быть, и не пойду на риск, не стану его искать, у меня для этого слишком мало энергии, по если меня захватит какая-нибудь посторонняя, стихийная сила, тогда я теряю самообладание! Знаете, вот иногда незаметно заплывешь в море далеко-далеко, чувствуешь, что волна тебя тянет, и вдруг является мысль: а что, если не хватит сил вернуться к берегу? Но вместо того, чтобы возвращаться, плывешь все дальше и дальше, и так как-то страшно тогда и приятно! Подростком я имел привычку — да, правду сказать, и теперь ее не оставил — бегать на пожары и там возиться вместе с пожарными, бросаясь в наиболее сильный огонь. Признаюсь, я это делаю не только из фи-лантропии. Мне интереснее тогда ставить на карту свою жизнь, чем спасать чужую. Я сам не знаю, что делается со мной, когда я вижу зарево пожара,— это нечто стихий-ное, непреодолимое! Должно быть, мотылек, летя на огонь, чувствует то же...

Любовь

(с увлечением слугиает и смотрит на Ореста радостно, как бы в жстазе)

Я вас понимаю, Орест! Риск... да что, без него вся жизнь человеческая была бы однообразна, как осенний дождик. Бояться его, значит бояться жизни, потому что во всякой карьере, в славе, в любви, везде риск. Даже в дружбе (взглянула на Ореста и несколько смутилась) бы-вает риск. Разве не рискованно быть другом такого стран-ного, капризного создания, как, например, я?

(Нервно смеется.)

Орест

При искренности между людьми, при глубокой и проч-ной симпатин никакой риск не страшені

Любовь подает руку, Орест пожимает, потом целует.

ВЫХОД 2

Те же и Милевский; при входе его Орест и Любовь расхо-

дятся.

Милевский

(тихо)

Ого,—друзья!.. (Громко.) Здравствуйте, Любовь Алек-сандровна! А! И вьі тут, Орест Михайлович? Я видел вас на лотерее, а потом вы вдруг исчезли. Ну, да и азартная же вьі, Любовь Александровиа! А что, выиграли вы что-нибудь, по крайности?

Любовь

Как же! Вот мой трофей! (Указывает на абажур.) Что, красив? Да что это я бросила его так небрежно, надо еще тете похвастаться выигрышем. (Суетится, чтобы скрьітъ смущение.) Ну, однако, я так все разбросала — тетя мне задаст!

fБерет шапочку, перчатки и абажур, хочет взять ротонду, но Орест подымает ее сам и песет вправо, Любовь уходит

влево.)

выход з Те же без Лгобови.

Милевский (смотрит на Ореста с улыбкой и качает головой)

Ах, Орест Михайлович, Орест Михайлович, берегитесь!

Орест (с неудовольствием)

Чего это?

Девушка 25 лет самое опасное создание в мире, может быть, даже опаснее, чем пресловутая femme de trente ans. По крайней мере, у нас в России это так.

Орест (вьіходит из терпения)

Это вы к чему? Уж не себе ли самому читаєте мораль? Вам теперь подобные афоризмы как раз нужны.

Милевский (смеется, нимало не смущаясь)

Вот, думал попасть в самое сёрдце. Ошибаетесь, голубчик, заряд даром пропал! Если хотите, я именно по соб-ственному опыту сужу,— я этот афоризм не очень давно эксперименталыю проверил. Да мне что? Моє дело просто и зависит только от степени чувства и других подобных причин, тогда как ваше дело гораздо сложнее, тут нуж-на тонкая техникаї (Смеется.) Любовь Александровна...

Орест (сдержанно и серьезно)

Послушайте, Сергей Петрович, я не понимаю вагаего разговора, и ваш тон просто оскорбляет меня. Вы, кажет-ся, хотите стать каким-то посредником или опекуном между мной и Ліобовыо Александровной. Ни я, ни она не давали вам на это права.

Милевский

Успокойтесь, я не претендую на роль резонера,— это роль скучная, и на сцене, и в жизни. К тому же я знаю, что вы рыцарь «без страха и упрека»...

Орест (резко прерывает)

Во всяком случае не такой рыцарь fin de siecle, как другие.

ВЫХОД 4

Тѳ жѳ и Любовь надевает абажур на лампу, вследствиѳ чего^ѵ сцена все время в красноватом освещении. Орест поспетно берет со стола развериутую книгу и делает вид, будто читал ее только что.

Любовь

Что это вы, господа, тут спорите?

Орест

Да так себе, литературный спор.

Любовь

Вы что-то читаете? (Подходит и заглядывает в книгу.) А, Надсон! Вы, Сергей Петрович, кажется, не призиаете этого поэта?

Милевский

Нет, кое-что мне нравится. Вот, например... (берет книгу), да вот оно как раз (читает): «Только утро любви хорошо...»

О р е с т (прерывает)

Ну, там дальше эти стихи совсем не хороши, не стоит и читать. Да и вообще это не из лучших стихотворений Надсона, мне здесь другие гораздо большс иравятся.

(Ищет в книге.)

Любовь

(к Милевскому)

А знаете, Сергей Петрович, вам красный свет очень идет, вьі даже на Мефистофеля похожи!

Милевский

Ах, Любовь Александровна, вечно у вас комплименты обоюдоострые!

Любовь

Так и надо.

Орест (подает Любе книгу)

Вот, я нашел одни стихи...

Любовь (отстраняет книгу)

Лучше прочтите громко, я люблю, как вы читаете стихи.

Орест

(читает)

О любви твоей, друг мой, я часто мечтал,

И от грез этих сердце так радостно билось,

Но едва я задумчивый взор твой встречал —

И тревожно, и смутно во мне становилось.

Я боялся за то, что минует порыв Унося прихотливую вспышку участья,

И останусь тогда я вдвойне сиротлив,

С обманувшей мечтой недоступного счастья.

Точно что-то чужое без спросу я взял,

Точно эта нежданная, светлая ласка —

Только призрак: мелькнул, озарил и пропал, Мимолетный, как звук, и солгавший, как сказка; Точно взгляд твой случайной ошибкой на мне Остается так долго, лазурный и нежный,

Или грезится сердцу в болезненном сне,

Чтоб бесследно исчезнуть с зарей неизбежной.

Так, сжигаемый зноем в пустыне скупой,

Путнйк видит оазис — и верить боится: —

Не мираж ли туманньїй в дали голубой Лживо манит под тень отдохнуть и забыться?..

Любовь слушает, опустив глаза, иногда подымает их и с тревогой смотрит на Ореста, наконец лицо ее припимаот пеподвижное, как бы камешюе выражеиие.

ВЫХОД 5 Те же и Саня.

Саня

Боже! И здесь литературньш вечер!.. Вот уж судьба моя злосчастная!

Все здороваются с ней.

Милевский

А вы разве уж были сегодня где-иибудь па литератур-ном вечере?

Саня

Да. Ах, была! В гимназии, знаете ли, где я училась; так как-то вышло, что нельзя было не пойти. А там была

такая скука! Эти вечера только для самих участвующих интересны. Насилу вырвалась! После первого отделения сказала, что у меня мигрень... ха-ха-хаї

Любовь

Жаль! Из-за этого вечера ты потсряла лотерею-ал-легри!

Саня

Ну, я об этом не жалею!

Орест

Вы не любите лотерей?

Саня

Я люблю только такую игру, где я уверена заранее в выигрыше.

Милевский

Интересная барьшшя всєгда может быть уверсиа в вьі-игрыше.

С а и я

(с притворной наивпостью)

Неужели?

Милевский (кладет руку на сердце)

Верьте мне!

Саня

Вам? (Машет несколько раз рукой.) Вам я ни в чем не верю!

Милевский

Ах, вот как!

(Нахмурился.)

Любовь и Орест отходят несколько в сторону.

Орест (тихо Любе)

Вот ваша подруга не любит риска,— пе так, как мы с вами!

Любовь

Что ж, у всякого своя дорога.

(Направляется к двери палево.)

Милевский и Са.чя этого не замечают.

Орест

Куда же вы, Люба? Оставляєте гостей?

Любовь

Пойду соберу свои рисовальные принадлежности; вспомнила, что надо еще поработать. Извините, господа!

(Уходиту Орест за ней.)

ВЫХОД 6 Те же, без Ореста и Любови.

Милевский (Санеу умоляющим тоном)

За что такая немилость? Отчего вы мне не верите?

Саня

Да не только вам, вообще мужчинам не стоит верить, вам же в особенности. Вам вот даже любовь представляет-ся в образе какой-то балерины.

Милевский

Александра Викторовна! Вы жестоки! Ведь я торжест-венно взял свои слова назад!

Саня

Ах, что уж там!.. Вот даже пустяки: обещали вы миє билет достать на завтрашний концерт и это обещание не сдержали, а теперь, я читала, распроданы уже все би-леты...

Милевский

Не упережайте событий, Александра Викторовна! Я был у вас, не застал вас дома,— за это я мог бы оби-деться, если б вообще смел обижаться на вас,— с горя я пошел на лотерею; потом, не встретя вас и там, с горя забрел сюда.

Саня

Уж будто бы только с горя?

Милевский (вьінимает билет и подает ей)

Чем могу умилостивить разгневанное божество?

Саня

(улыбается и берет билет)

Принимаю вашу бумажную жертву, за которую вы достойны награды. Какой награды желаете?

Милевский

Позвольте проводить вас в концерт и быть вашим со-седом.

Саня

Это уже по-рыцарски! Вьі, очевидно, хотите заставить меня изменить моє мнение о вас. Вьі еще не достигли це-ли, но... старайтесь и впредь!.. А за билет благодарю! (Подает ему руку. Милевский целует.) Но я не опоздаю из-за вас? Смотрите, я не люблю опаздывать.

Милевский

Александра Викторовна! С тех пор, как вы позволили мне быть вашим cavalier servant, я еще ни разу не сделал упущення по службе, поэтому,— разве случилось бы что-нибудь чрезвычайное....

Саня

Например, экстренный визит к одной из ваших «дам сердца»?

Милевский

Александра Викторовна! Вы меня оскорбляете!.. Вы хорошо знаєте, что у меня теперь одна-единственная дама сердца.

Саня

Надолго ли?

Милевский

Навсегда!

Саня

Позвольте спросить, скольким дамам и сколько раз вы уже говорили это?

Милевский

Александра Викторовна! Это бесчеловечно!.. Я не тучу! Делайте со мной, что хотите, только...

Саня (понижает голос)

Хорошо, хорошо... здесь не место для таких разгово-ров... (Громко.) Ах, однако, я так запоздала! Где же тьі, Любочка?!

Любовь (за сценой)

Я сейчас, извини! Я отыскивала свои принадлежности.

ВЫХОД 7

Те же и Любовь с Орестом. Любовь несет небольшой ящик и тряпочку, Орест — гипсовый бюст и доску для рисования.

Любовь

(Оресту)

Поставьте, пожалуйста, здесь. Это растение можно при-нять. (Указывает на консоль с тропическим растением, Орест снимает растение, стаеит бюст на консоль, а доску прислоняет попа к стене.) Вот так! (Сане.) Из-за этого театра да лотерей массу времени потеряла,— просто со-вестно перед учителем!.. (Ко всем.) Извините, господа, что стану при вас работать.

Милевский

Ах, пожалуйста!

Любовь садится против бюста на табуретке от пиаиино; на дру-гой стул она ставит открытый ящик, из которого вынимает каран-даши, угли и пр. Орест ей помогает. Любовь начинает рисовать. Слышен звонок. Орест направляется, чтобы отворить дверь, но встречается сОлимпиадой Йвановной.

ВЫХОД 8

Те же и Олимпиада И и а н о d и а — слева.

Олимпиада Ивановна

(Оргсгу)

Обождите, обождите, я сама. Ах тьі, боже мой, да я отопру! (Заметила Милевского и Сашо.) Ах, здравствуйте, я и не вижу! Да куда же ви, Орест,— я отопру! (Приот-воряет среднюю дверь.) Э, да уже и без пас отпорто! Вьі ли это, Яков Григорьевич?

ВЬІХОД 9

Те же и доктор Проценко — из средней двери.

Доктор

(входя)

Он самый, Олимпиада Ивановна. Добрий вочор!

(Здоровается с ией.)

Олимпиада Ивановна

Здравствуйте.

(Садится и берет вязанье.)

Доктор

Добрый вечер, господа честные! (Любе, которая хочет встать ему навстречу.) Не беспокойтесь! Сидите, сидите!.. Не то потеряете «пункт»! Рисуйте, милая барышня, это похвально и для барышни оно, того... интересно! Всякой барышне не мешает рисовать хоть немножко.

Саня

А что же делать, если кто, вот как я, не может ни од-ной линии правильно провести?

Доктор

Ну, у вас зато другой талант,— музыкалыіый. Хотя, грешный человек, по-мосму — рисовать лучше: тихонько, нйкому не мешает... Я, простите, вашей этой новейшей музыки не понимаю: крик, визг, стон какой-то, совершен-но, как в операционной зале!

Любовь

Вот мы с вами не сходимся в симпатиях: я именно люблю новейших композиторов.

Доктор

И нехорошо, очень дурно! Вот бывало в моє время: Верди, Россини!..

Милевский

Ну, эти уж немножко устарели!..

Доктор

Так что ж? И мы с вами, Сергей Петрович, не моло-, деем!.. И нам с вами «не к весне, а к зиме ближе»...

Олимпиада Ивановна

Бог с вами! От Сергея Петровича зима еще далеко.

Доктор

Да я так, к слову пришлось. Что уж говорить, все-таки уже «Gaudeamus igitur» теперь не запоєм! А когда-то пе-вали, ою, и как еще! У меня был один товарищ, настоя-щий немецкий бурш, так бывало как пустит (напевает): «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!..» А что, Александра Викторовна, вы этого не играете? Оно и на фортепьяно знатно выходит! Пожалуйте к пианино!

С а н я

Нет, извините, Яков Гриюрьевич,— не теперь!.. Мне уже пора домой.

Любовь (торопливоУ

Э, куда же ты, Саня? Еще рано! Оставайся, милая, оставайся!.. Я так рада, что ты пришла.

Сапя (лукаво улыбаясь)

Что я пришла?.. Но вѳдь мы с тобой так часто види моя!

Любовь

Сегодня мы все собрались, можно было бы славно провести время, я рассчитывала, что тьг согласишься має ак-компанировать.

Саня

Нет, там уже, должпо бьітт», мама возвратилась и ду-мает, куда это я девалась да еще (смеется) с мигреныо! Спокойной ночи, Олимпиада Ивановна (прощается с Олимпиадой Ивановной, Любой и доктором, потом подает руку Оресту.) До свиданья! (Отворяет правую дверь.) У, как темно! Я буду бояться!..

Любовь

Может быть, вы, Орест, проводите Сашо?

Орест медлєнно, с видимой ііеохотой направляется к двори.

Милевский

Я вас провожу, Александра Викторовна, если позволите.

Саня

Ах, благодарю вас, да нам с вами, кажется, по дороге. Спокойной ночи, господа!

Милевский делает общий поклон и бросается вслед за Саней по-мочь ей одеваться. Оба уходят вправо.

Орест

Я запру дверь.

(Уходит вправо.)

Доктор (вслед Милевскому и Сане)

Да еще бы пе по дороге! Теперь уж везде будет по дброге!

ВЫХОД 10

Те же и Орест возвращается, садится возле Любы на том стуле, где был ящик с карандашами, который Орест теперь держит в руках. Доктор и Олимпиада Ивановна за столом па противополож-ном конце сценьт. Обе пары разговаривают каждая отдельно.

Олимпиада Ивановна

Зачем вьі, Яков Григорьевич, дразните Милевского старостыо, он этого не любит.

Доктор

А, не любит! А зачем сказано: познай самою себя?,Да это я, признаться, из зависти: вижу, что человек вот-вот женится, так я ему вдогонку — вот же тебе, коли так! Это уже такой обычай у нас, старых холостяков.

Олимпиада Ивановна

Да почем же вы знаете, что он вот-вот женится?

Доктор

Уж я такую примету знаю. Вы заметили, что он блес-тит, как только что налакированный сапог? А уж если человек начинает лосниться, так это уж дело плохо.

Орест

Страіию мне, Люба, что такие во всем непохожие меж-ду собой люди, как вы и Александра Викторовна, могут быть в дружбе. Как это у вас вышло?

Любовь

Да я не могу сказать, чтобы она была мне очень близ-ка. Эта иллюзия происходит больше от привычки обра-щаться на «ты», оставшейся с детства.

Орест

(несколько наклоняется к ней)

Люба, отчего бы и нам не установить этой привычки? Ведь мы с вами более близкие друзья, чем вы с Александ-рой Викторовной?

Любовь

Это детская привычка, а мы с вами уже не дети...

(Встает и подходит к окну, потом поворачивается к пианино и что-то ищет в нотах.) Ах, я и забыла, что надо отнести Гале ее концерт, она просила меня непременно от-дать ей сегодня. Пойду, еще не поздио. Вы меня изви-ните...

Орест

Вы мне позволите проводить вас?

Любовь

Не беспокойтесь, я не боюсь идти одпа.

Орест

Нет, все-таки уже поздно, как же можио одиой?

Любовь (не отвечает ему)

Тетя, я пойду на минутку к Гале, я скоро возвращусь.

(Уходит направо, Орест за ней.)

ВЫХОД 11 Олимпиада Ивановна и доктор.

Доктор

Как вам кажется, Олимпиада Ивановна, не начина-ет ли уже и Орест Михайлович лосниться?

Олимпиада Ивановна

По какой такой причино?

Доктор

Да я не знаю.*. Мне кажется, что это уже Любовь Александровиа могла бы нам лучше объяснить!.. Впрочем, теперь, по-модному, пикаких объяснений давать родствен-никам не полагается, а просто в один прекрасный день приходит барышня и говорит: «Посмотрите, тетенька, хорошо ли на мне подвенечное платье сидит,— мне это надо знать, потому что завтра моя свадьба».

Олимпиада Ивановна (улыбается)

Да, это па Любу похоже... Только я думаю, что этого прекрасного дня никогда не будет. Может быть, я в са-мом дѳле этих новых обычаев не понимаю, только я ни-как не пойму, что моя Люба думает... Оно, конечно, она вправе жить, как ей угодно, но ведь я не могу равнодупь но смотреть, как она губит своє здоровье! Я всегда говорила, что эти книги не к добру. Как-то у нее все вмес-те: книги, романсы, гулянья, ухаживанья, дружба... ниче-го не понимаю!

Доктор

Извините, и я ничего не понимаю. Романсы, гулянья? Что же в этом дурного?

Олимпиада Ивановна

Ах, если бы только это! А ведь вот как-то она мне говорит: «Если бы я была религиозна, я пошла бы в мо-настырь; но для таких, как я, даже и.монастырей нет». О монастырях говорит, а сама... Нет, да что уж, с вами я могу говорить откровенно,— вы все равно, что родной!.. Ведь не я одна, а и чужие видят, что Орест точно привя-зан к нашему дому. Она все ему: «друг мой да друг мой», а вот теперь что-то стала от него сторониться; между тем, сама худеет, бледнеет, не спит по ночам...

Доктор

Вот о чем вы сокрушаетесь, Олимпиада Ивановна! Кто же из нас не был молод! Молодежь без драматургии не может!

Олимпиада Ивановна

Не нравится мне такая драматургия (качает головой и понижает голос). Вот еще, знаете, беда: она все о матери думает. Вчера спрашивала, сколько лет было матери, ког-да та заболела. Все эти книги читает! Вон вчера купила ту толстую (указывает на стеклянный иікаф), виписки из нее делает. А только начну сердиться за это, она мне в ответ: «Если бы люди побольше таких книг читали, мень-ше было бы на свете преступлений». Вот говорила я брату с самого начала: «Отдай мне Любу, я ее увезу так, чтобы она и не слыхала о матери!» Не послушался, а теперь бог весґь, что из этого выйдет. Погубит девушка свою жизнь понапрасну, просто больно смотреть на нее!

(Подносит платок к глазам.) —

Доктор

Да не беспокойтесь, Олимпиада Ивановна, увидите, что все будет благополучно.

Олимпиада Ивановна

Да откуда ему быть-то, этому благополучию? Хоть бы вы поговорили с ней! Вы человек учѳиый, а я что! Меня опа'и слушать не хочет: «Вам,— говорит,— меня поскорее пристроить хочется!» А что ж тут такого, если бы и так? Всякий своєму родному добра желает.

Доктор

Я и сам уже об этом думал. Правда, к нашей барышне не леїко подступиться, но мы тоже не лыком шиты! И мы в своє время книжки читывали, да еще такие, какие ба-рышнядо и не снились. Эх, барышни, барышни! Бедовый народ! Прочтет «последнее слово науки» и думает, что уже всю премудрость постигла. По-моєму, чем меньше барышня кпижек читает, тем лучше. Ей-богу!

Олимпиада Ивановна (слушает его рассеяпно)

Так вы, значит, поговорите с ней?

Доктор

Конечно, конечно! УвидихМ, чья возьмет!

Олимпиада Ивановна

Знаєте, Яков Григорьевич, как посмотрю я на эти книги, так, кажется, и швырнула бы их в печку.

Доктор

А знаєте, Олимпиада Ивановна, как посмотрю я на э№ книги, так, кажется, полетят они в печку и без на^ шей помощи, а на их месте очутится тоненькое «собрание сочинений Ореста Михайловича Груича»... Эх, это ведь те-дерешние кавалеры плохи, а в наше время такая барышня не гуляла бы на свободе до 25 лет! Впрочем, я и то думаю, что Любовь Александровне не придется слушать моей лекции...

¹¹ Олимпиада Ивановна

Почему так?

Доктор ,

Да потому, что ей в церкви другую прочтут: а жена да боится своего мужа! Самая лучшая наука для женщины, право.

Олимпиада Ивановна (качает головой)

Нет, где уж!..

Доктор

Олимпиада Ивановна, так нельзя: «отчаяние — смерт-ный грех!» Я вам говорю, что Орест Михайлович и Любовь Александровиа недаром вместе так прилежно гли-нябых болванов рисуют, я в этих вещах никогда не ошибаюсь. А если вы такая сердитая, то я сбегу. (Встает.) Моє почтение.

Олимпиада Ивановна

Нет, куда же вы? Вот сейчас Любочка придет.

Доктор

Только Любочке и разговору, что со старым доктором! Нет, я люблю быть первым, а не третьим лицом! (Смеет-ся.) Молитесь богу и ложитесь спать, все будет в поряд-ке! (Подает ей руку.) Спокойней ночи!

Олимпиада Ивановна

Спокойной ночи! Только вы один и утешаете меня.

Доктор уходит вправо, Олимпиада Ивановна одна, убирает, закры-вает пианшіо, приводит в порядок ноты, гасит свечи около бюста, потом хочет взять бюст, но оставляет, проговорив: «Фу, ты^ ки-кимора!» Уносит в другую комнату доску с рисунком и ящик с карандашами, потом возвращается со счетиой книгой в руках; са-дится в кресла за большой стол, на котором лампа под красным

абажуром.

Олимпиада Ивановна

Ну, сосчитаю: (пишет) свечи — 25 к., спички — 5, са-хар — 64, марка Любочке — 7 (дальше произносит слова неясно, цифри несколько яснее; по голосу слышно, что ее клонит ко сну). 12... 16... 8... Что там еще? (Задумывает-ся, сонно качнув головой, останавливается, потом говорит громче.) Кофе — 45 копеек и цикорий — 6. Ну_г теперь сочтем. 25 да 5—30, да 64—94, да 7... да 7... (Опять задре-мала, качнула сонно головой вперед и проснулась.) Что это я? 94 да 7... будет — рубль и одна копейка. Да 12... 12... 12... вот устала я... да 16, да 19... 19. (Откидывается на спинку кресел и засыпает. Нємного погодя слышно, как звонят три раза.)

ВЬІХОД 12

Любовь и Орест входят справа. Олимпиада Ивановна спит

в креолах.

Любовь

Зачем мы так скоро возвратились?

Орест

Мне казалось, что вам холодно, у вас даже руки дро-жат.

Любовь

Но не от холода... впрочем, не знаю, может быть... (За-мечает Олимпиаду Ивановну.) Ах, тетечка!.. Спит, бед-ная!..

(Подходит и смотрит на нее.)

Олимпиада Ивановна (просыпается)^

А, что здесь?!.. Ах, это ты, Любочка? Ну, как это я уснула?..

Любовь

Идите, тетя Липа, ложитесь как следует. Я тут сама запру за Орестом.

Олимпиада Ивановна

Хорошо, я йду. Спокойной ночи, голубуїпка. (Целует ее.) Да не сиди долго, ты знаешь, тебе это вредно.

Любовь

Знаю, знаю... Спокойной ночи!

Олимпиада Ивановна (уходя)

Не забудь же запереть дверь.

Любовь

Хорошо, хорошо.

Олимпиада Ивановна уходит. Любовь и Орест — один.

Любовь

Спокойной ночи!

(Подает руку Оресту.)

Орест

Вы меня гоните? Но я не могу так уйти! Я должен поговорить с вами о том, что не дает мне покоя весь этот вечер. Теперь, когда мы с вами шли туда и назад, вы не сказали мне и десяти слов... Люба, прежде этого не было между нами!

Любовь

Многое из того, что было прежде, теперь должно совсем, совсем перемениться.

Орест

Люба, как вы это сказали? Зачем вы это говорите?! (Пауза.) Вы как-то странно ведете себя со мной в по-следнее время. Вы как бы умышленно избегаете меня: ед-ва я цриду, вы тотчас, находите дело в городе или посылае-те за Александрой Викторовной, чтобы играть в четыре руки. И сегодня вы недаром так горячо просили ее остаться. Иногда я целый день стараюсь услышать от вас хоть одно ласковое слово, жду этого слова, как нищий ми-лостыни, и часто — напрасно! Сегодня вечером, казалось мне, вьі опять возвратились к прежнему дружескому тону, но теперь опять...

Любовь сидит, опустив глаза, молчаливо, неподвижно.

Орест

Что с вами? Вы так молчаливы? Вы даже смотреть на меня не хотите? Или я должен уйти прочь от вас?

Любовь (глухим голосом> медленно)

Как хотите,

Орест

Люба, это для меня...

(Делает шаг к ней, но останавливается, отворачивается и

отступает.)

, , * Любовь

(пбрьівисто встает, схватьівает его руку обеими руками)

Орест, простите! Я не знаю... Мне вас так жаль, так ужасно жаль!

(Выпускает его руку, падает на колени, припадает к руч-ке кресел и рыдает.)

Орест (бросается к ней)

Люба! Моя Люба! Моя дорогая! О чем ты, что с тобой?

Любовь (встает, говорит сквозь рыдания)

Не називайте меня своей, я не хочу быть вашим зльтм духом, вашим вампиром!

Орест

Жизнь моя, что ты говорить? Не злым духом, не вампиром будешь ты, а будешь моей звездой, моей любовью!

' Любовь

(закрьівает лицо руками, как бы в ужасе)

Ах, зачем это слово?! Теперь все погибло! Я так хотела быть вашим другом, верьте мне, больше ничем я не хочу, не могу и не должна быть! (Опять плачет.) Теперь и это погибло...

Орест (с упреком)

Люба, стыдно, стыдно не иметь смелости перед своей собственной душой, Где же твои гордые речи? Помнишь, как ты говорила, что будешь всегда свободна и смела? Это ли твоя отвага? В том ли она, чтобы попрать своє сердце, погубить своє и чужое счастье? Жалкая же это отвага!

Любовь

\ Я боюсь за тебя, только за тебя! Хватит ли у нас сил

для л-акой странной любви? Что, если наша голубая ро-за — мечта? Сколько горя, сколько страданий тогда...

Орест

Зачем бояться моего слова? Я буду любить тебя так, как ты захочешь. Наша любовь будет так чиста, как та волшебная роза. Ты можешь отнять у меня мою жизнь, моє счастье, но моей любви отнять ты не можешь, ее уже никто не вырвет из моего сердца, даже ты! Поздно уже спасать меня, да и не хочу я такою спасения!

Любовь стоит молча, опустив голову и руки.

Орест

'І

(подходит к ней блиоюе)

Люба, что ты говорила: только слабый трус не любит и боится риска!

Любовь

(прошла раза два по комнате с порывистыми жестами, потом остановилась у консоли, против Ореста)

Орест, ты упрекал меня в недостатке отваги, будто я боюсь сказать самой себе правду в глаза. Я теперь ничего, ничего не боюсь. Слушай. Я люблю тебя, давно люблю, больше ж;изни, больше счастья, больше всего на свете. Люби меня, я счастья хочу!

Орест

Люба, дорогая!

(Обнимает ее.)

Любовь

(целует его, как би в жстазе, потом отшатнулась и по-смотрела пристально в глаза)

Ты не будешь об этом жалеть? Ты не будешь меня упрекать, не испугаешься меня? Будешь меня любить все-гда, всеїда?

Орест

(не слушает ее слов, целует ее)

Зачем слова, клятвы? Не надо их! Я тебя люблю и больше ничего не знаю! Ничего!

Занавес

Дачное место. Направо дачпый домик Гощинской с верандой и са-диком. На авансцене, тоже направо, беседка или трельяж, обра-щенный выходом к публике. Налево тоже домик, поменьше — Милевских. Дальше другие домикн и деревеиские белые хаты в садах. В глубине сцепы река с пологим песчаиьім берегом. Утро. Яркое освещение. Перед поднятием занавеса слышно хоровое пе-ние: «Пливе човен, води повен», которое усиллвается crescendo. Когда подымается запавес, в грубіше сцены, на реке, появляется

лодка с компанией.

ВЫХОД і

Лодка причаливает к берегу, и из пее выходят: Орест, Милсв-ский, Острожин, Саня, гостья 1-а я, гостья 2-а я; у гостьи 1-ой в волосах речные лилии.

Гостья 1-ая

Что, господа, здесь будем кашу варить?

Саня

Какая каша? У пас в комітатах позавтракаем. (К Ми-левскому.) Сережа, голубчик, будь послушным мужем: по-ди распорядись, чтобы скорее подавали завтрак.

Милевский уходит в домик налево.

Потом погуляєм в роще, а костры раскладывать хорошо только вечером.

Острожин

(2-ой гостье)

А ваши хохлацкие песни прекрасно подходят к водяному спорту, никак я этого не ожидал.

Гостья 2-ая

Почему же не ожидали?

Острожин

Да как же, такой контраст: примитивные мотивы полу-дикого народа и — спорт!

Гостья 1-ая (к Оресту)

Вы, Орест Михайлович, умеете прыгать через огонь?,

Орест

Конечно умею. (К Острожину.) Что вы там, Острожин, опять бранитесь?

Острожин

Я?

Гостья 2-ая

M-eur Острожин был так любезен, что обозвал наш народ дикарями.

Острожин

Извините, не дикарями, а полудикарями, это разница* и не только здешний народ, а вообще русский народ. На-шему народу не хватает самой первоначальной культури — дрессировкиї

Орест

Благодарю! Предоставим эту культуру собакам. Гостья 1-ая

Ха-ха-ха!

Саня

Вы ошибаетесь, Орест Михайлович, дрессировка всем необходима.

Орест

Позвольте, однако...

Гостья 1-ая (капризно)

Орест Михайлович, не ссорьтесь, я так не люблю, когда люди снорят!.. *

ВЫХОД 2 Те же и Милевский — слева.

Милевский (выходит из дома)

[Уже все готово, Санечка.

С а п я

Хорошо. Пожалуйте, господа. Только иадо там убрать все с лодки. Ты бы, Сережа, пошел.

Милевский иагіравляется к лодкѳ, Орест и Острожин за ним.

Не беспокойтесь, господа, он может и сам убрать, там немного*.

Орест и Острожин все-таки идут.

Возьми же там и весла, Сережа, а то еще украдет кто-ни-будь.

Милевский (откликается с берега)

Хорошо.

Гостья 2-ая

Каково здесь у вас помещение, Саня? Хорошо вы устроились?

Саня

Так себе, по-дачпому. Вот приходи ко мне в городе — там уже не то будет: я хочу настоящий европейский салон устроить! Знаешь, в России большею частью даже люди со средствами не умеют отделать своих комнат как следует, а, например, у французов...

Милевский, Оресі и Острожин возвращаются от лодки с веслами и дамскими вещами.

Саня Так пожалуйте, господа!

(Направляется к своей дане.)

Орест

Но я хотел еще к матери зайти.

Милевский

Зайдете еще, успеете! Пойдем, пойдем с нами, нехорошо разбивать компанию.

Саня, Милевский и Орест идут вперед, обѳ гостьи и Острожин от-

стали от них,

Гостья 2-ая (тихо Острожину)

Кто бы мог подумать, что из m-eur Милевского выйдет такой образцовый муж и хозяин дома?

Острож и н

А! Это все дрессировка!..

Смеясь, все троє всходят на крыльцо, потом входят в дверь левой

дачи.

ВЫХОД з

Из правой дачи на веранду выходит Любовь. У нее в руках складной табурет и ящик с красками. Она ставит табурет, садит-ся боком к зрителям, открывает ящик, вынимает кисти и палит-ру, набирает красок и пачинает писать на дощечке, вделанной в крышку ящика, время от времеии посматривая на реку. На вид она бледнее и как бы чем-то озабочена. Через некоторое время она вздыхает, ставит ящик на пол, склоняет голову на руки, об-локотившись на колени, и задумывается.

/

ВЫХОД 4

Любовь и доктор Проценко — выходит справа с удочкой и кор-зинкой в руках.

Доктор

(громко)

Здравствуйте, барыпшя!

Любовь ( вздрогнула)

Здравствуйте. Ах, как вы меня испугали!..

Доктор

Чем? Разве вы думали, что это не я кричу, а какой-ни-будь враг-искуситель? (Всходит на веранду и подает Лю-бови руку.) Ну, еще раз здравствуйте! (Садится на сту-пеньках.) Да что это вы, барышня, сегодня такая нерв-ная? Может быть, нездоровы?

Любовь

Не знаю, право, так что-то не по себе! Голова болит... и так немного сердцебиение... должно быть, не выспалась.

Доктор

Что так? Жара мешала спать?

Любовь

Нет, кроме того, так миє как-то было... не то грустно, не то страшно, трудно рассказать! Вчера вечером я долго сидела в своей комнате, писала письма, тетя уже спала — ,и вдруг на меня напал страх! Вот я не верю ни в какие предчувствия, но мне все казалось, будто должно что-то случиться у нас недоброе, с тетей, что ли... Я пошла к ре-ке. Я не боялась идти одна иочью, потому что я пе окру-жающего боялась, а самой себя, того, что во мне. Мпе казалось, что я вот-вот почему-то закричу не своим юлосом и всех испугаю. Я долго стояла над рекой, было очень темно и в ней что-то шевелилось, росло, росло... и вдруг я подумала: ах, это со мной самой случится несчастье... Я стояла, пока не начало светать, тогда я пошла спать. И такое мне все тяжелое снилось... Мне снился страх, чувство страха, без причииы. Ах, вообще мне теперь такие сны снятся, такие ужасныѳ сны! Отчего бы это, скажите?

Доктор

Эх, барышня, все это первы. Вот я вам Cali bromati пропишу или что-нибудь в таком роде. Это пичего, это с барышнями часто бывает.

Любовь (ульїбается)

Отчего же именно с барьшшями, а с дамами разве не бывает?

Доктор

Нет, у барынь уже другое дело, там больше так, от раз-дражения, знаете... ну, там — истерика, обморок... А у ба-рышень оно именно так: иредчувствие, страхи. Потому что, изволите видеть, живет себе барышня на досуге, чи-тает, мечтает, сердца же некому поверить, а оно молодое, ну и не без того, чтобьг не было там какой-нибудь, как говорится, зазнобы... Девичье сердце — не камень...

Любовь

Но разве у замужиих жеищип пе бывает еще больше горя?

Доктор

Э, все это уж, знаете, не то. Там уже разве, не дай бог, занравская беда приключится. Там, видите ли, женщина установилась, выбрала свою линию, у нее обязанности, семья, тут уже некогда настраиваться на романтический лад. Да ведь недаром и по статистике выходит, что между семейными людьми бывает меньше нервных и душевных болезней. Спокойная, установившаяся жизнь — лучшее лекарство против всяких действительных и возможных болезней.

Любовь

Да, я об этом читала. Ну, а как вы думаете, например, мне недавно писала одна подруга — вы ее не знаете, она в Петербурге: вот у нее мать умерла от чахотки, а теперь эта моя подруга замуж собирается. Ведь, правда, это нехорошо?

Доктор

А сама-то ваша подруга здорова?

Любовь

Да, здорова, до поры до времени...

Доктор

Ну, и дай ей бог счастья! Ведь ато если начать разби-рать, какая у кого была мать, да бабушка, да дедушка, так, пожалуй, половину рода человеческого придется в монахи постричь. Знаю я таких, у которых, казалось, всё во-роны каркали на свадьбе, а они себе живут припеваючи, даром, что у Крафт-Эбинга да Вейсмана благословення не испрашивали. Да вы думаете, сладка холостяцкая жизнь? Какое! Старый холостяк все равно, что старая собака, верьте моей совести — по собственному опыту знаю!

(Смеется, Люба тоже.)

Любовь

Вот так аттестат старым холостякам! А старым девам тоже такой?

Доктор

Бог с ними, я их не трогаю; ато, знаете,— gens irritable!

ІСмеется.)

ВЫХОД 5

Из левого домика выходит — С а н я, с рабочей корзинкой и ве-ером, гостья 1-я с удочкой, гостья 2-я с сачком; за ними Орест, Острожин — несет посуду с приманкой для рыбы, Милевский несет плед, ф>врик и складной стул, направляется вправо, перенимает стул из правой руки в лсвую и подает руку доктору, одиовременно клапяется Любови.

Милевский

Услыхал я из дому олимітийский смех и тотчас поду-мал: значит, наш эскулап тут! (Увидл удку.) А, и вы вооружились?

Доктор

Да что ж, думаю, авось и на меня какой-нибудь глу-ньій карась набежит, ведь не глупее же я всех карасей, чтобы так-таки ни одного не поймать!

Милевский

(доктору)

Ну, так пойдем вместе, виберем место.

(Уходят оба.)

Орест (подходит к Любови)

Доброе утро, Люба. (Тише.) Ты пойдешь с нами?

Любовь (холодно)

Доброе утро. Нет, не пойду.

Орест

Почему?

Любовь

Так, без меня обойдется.

(Поворачивается к Сане.)

Гостья 1-ая (стоит в стороне, не здоровается с Любой, держится как _ч , незнакомая)

Орест Михайлович, у меня пет крючка на удочке, по-могите!

Орест идет нехотя к ней. Люба Зросила ревнивий взгляд в их

сторону.

Любовь

(Сане)

Вы были в самом городе?

Саня (к Любе)

Да, вот и Ореста Михайловича встретили там в чаянии парохода да и забрали с собой.

(Отходит, обмахиваясь пальмовим веером.)

Острожин

Что это вы, Любовь Александровиа, не принимаете участия в наших parties de plaisir? Здоровы ли?

Любовь

(рассеянно, все смотря на Ореста и 1-ю гостью)

Вы давно приехали? Я как-то не слыхала.

Острожин

Нет, недавно. (Посмотрел на посуду с приманкой, ко-торую держит в руках.) Фу, однако это довольно мерзкая штука, это червивое прельщение!

(Тихонько отходит и ставит посуду на землю.)

Гостья 1-ая

(разговаривает с Орестом во время разговора Люби с

другими)

Вы, кажется, скучаете сегодня, Орест Михайлович? Орест

Нет, вам так кажется.

Гостья 1-ая

Как хотите, у вас странный характер. Вот, например, вы говорили, что вам здесь не пишется, а между тем, вы на лоне природы...

Орест

Иногда одного лона природы бывает мало.

Гостья 1-ая

(кокетливо опускает глаза)

Да, это правда.

Орест

Недаром люди всегда старались населить безлюдньїе леса el воды нимфами, русалками, вообще чем-нибудь жи-вым, хотя бы даже фантастическим, воображаемым. Кроме того, для литературной работы иеобходимо известное ду-шевное равновесие...

Острожин

(отзывается)

Напротив, литератор должен чувствовать на себе все повышения и пониження температуры общественного ор-ганизма.

Орест (не слуиіая Острожипа)

Вот этого-то равновесия я и не умею достигать по же-ланию. Я не принадлежу к школе parnassiens.

Любовь

( резко)

Но до сих пор яг не думала, что вы припадлежите к символистам!

Орест

Я? К символистам?

Любовь

(не отвечает. К ней подходит гостья 2-ая, здоровается)

Давно мьі с вами не виделись!

Острожин

(Сане)

А мне нравятся символисты.

Саня

Неужели?

0"с трожин

Серьезно! (Таинственно, разводя беспорядочно руками.) «Фиолетовые руки на эмалевой стене»— знаете, что-іч) таинственное — «нолусонно чертят звуки»...

Саня

(смеется)

Полноте!

Гостья 2-ая (Любови)

Вас можно поздравить?

Любовь

С чем?

Гостья 2-ая Мне говорили, что вы обручены,..

Любовь Благодарю за новость. С кем же?

Гостья 2-ая (оглядывается на Ореста)

Ах, извините... это, знач:ит, так себе, слух, а мйе передавали как верное...

Любовь

Интересно бы знать психологию специалистов по чужим делам; должно быть, это йсякие альтруисты, так как наверное им не останется времени на собственные делаї

Саня

Пойдемте же, господа! Что мы тут жаримся? Да иди и тьі с нами, Люба!

Любовь

Нет, я не могу.

Саня

Ну, как хочешь. Орест Михайлович, а где же ваша удочка?

О р е с т

Я, может быть, потом приду, теперь мне в самом деле надо зайти к матери на адинуту.

Гостья 1-ая

Приходите же, вы обещали мне показать, как ловить сачком!

Компания уходит.

выход 6

Любовь и Орест одни.

Любовь сидит, опустив глаза. Орест взошел на веранду, присло-нился к столбу и смотрит на нее. Любовь встает, как бы собира-

ется уйти.

Орест

Люба!

Любовь

(дстанавливается, но не смотрит на него)

Что? Йди к матери, ты ведь говорил, что тебе надо к ней.

Орест

Я это сказал, лишь бы не идти с ними.

Любовь Напрасно. Можно было пойти.

Орест

Ты что-то екранная сегодня, какая-то расстроенная... Не больна ли ты? Я еще вчера заметил.

Любовь

(переходит из холодного, саркастичеспого тона в запаль-

чивьгй)

Вчера заметил... а сегодня все утро тебе было совер-шенно все равно!

Орест

Люба, бог с тобой!.. Я все время только и думал, как бы отвязаться от этой скучнейшей компании.

Любовь

Скажите, пожалуйста, «скучнейшей»! С каких это пор она стала для тебя скучнейшей?

Орест

С тех пор, как ты перестала в ней бывать.

Любовь

Зачем же мне бывать в этом обществе? Затем разве, чтобы и там нарушать равновесие. Довольно с тебя и так...

Орест

Стьідно тебе так говорить, Люба!

Любовь Не думай, что я ничего не понимаю.

На эти слова входит г-жа Груич и останавливается за трельяжем.

Что же, иди, иди от меня на лоно природы, там, мо-жет быть, как раз найдешь русалочку с речными лилия-ми в волосах!

Орест (едва сдерживаясь)

Ну, Люба, это уже что-то такое, чего я вовсе не понимаю. Это не похоже на тебя. Я даже возражать не хочу.

Любовь (с иронией)

Ах, какая кротость голубиная!

(Вдруг разражается истерпческим рыданием и бросается

в кѳмнаты.)

Орест хочет бежать за Любой.

Г-жа Груич (окликает)

Орест!

(Выходит из-за трельяжа.)

Орест ( останавливается)

Я, мама, сейчас!.. Подожди!

(Хочет идти.)

ВЫХОД 7 Орест и г-жа Груич.

Г-жа Груич (берет Ореста за руку)

Нет, Орест, подожди, ты должен выслушать меня.

Орест

Мама, ты ввібрала неподходящее время для разгово-ров, я теперь не в таком настроении.

Г - ж а Г р у и ч

Некогда выбирать настроеиие. Прости, я буду говорить без предисловий. Послушай: твои отношения с Лтобой очень меня огорчают.

Орест _х

Что же ты видишь дурного в нашей дружбе?

Г-жа Груич

Слово «дружба» тут не подходит, между друзьями не бывает таких сцен, как та, которая только что произошла здесь. Да что говорить? Все считают вас женихом и не-вестой — мне уже не раз делали намеки на этот счет. А между тем, ты сам знаешь, что этого не должно быть. Ты должен подумать об этом серьезно и не заходить далеко, а разойтись, пока не поздно.

Орест

Отчего же разойтись?

Г-жа Груич

А какой же, по-твоему, выход? Разве лучше расстраи-вать себя и ее? Ведь так долго продолжаться не может, это фальшиво и тяжело, игра в какую-то неземную любовь пристала только подросткам, и я никогда не поверю, чтобы Люба могла быть в самом деле таким ребенком, каким она нритворяется. Ей не шестнадцать лет. Она просто очень искусно рассчитала все хоДы.

Орест

Мама, я прошу тебя не говорить так о Любе, или я прекращу разговор.

Г-жа Груич

Пожалуйста, без поправок, я вправе виражать свои мысли и не заботиться о етиле, говоря с родным сыном. Ну, а чем же ты объясняешь то, что она держит тебя как на привязи, как паук...

Орест

Это неизвестпо, кто кого болыие держит.

Г-жа Груич

Конечно, она тебя. Что же из того, что она не назы-ваетея твоей женой? Так удобнее всего: все права и ни одной обязанности,

Орест

Мама, ты сама себе противоречишь. Это, наконец, про-тив всякой логики!

Г-жа Груич

А где же у вас логика? Возвышенные теории, новая мораль! Хороша мораль,— испортить жизнь человеку! Нет, не будет этого, я не отдам тебя этой demi-vierge, атому вампиру! Ты должен с ней разойтдсь.

Орест

Этого не будет никогда, никогда! Я скорее с жизныо расстанусь! Ты не имеешь права требовать этого.

Г-жа Груич

- Орест, я имею на тебя право. Я тебя вырастила, ззле-леяла, я тебе всю свою жизнь отдала. Нет той жертвы, какую бы я для тебя не принесла.

Орест

Я от тебя никогда никаких жертв не просил и теперь не прошу, а ты хочешь отнять у меня мою жизнь, моє счастье. Это просто эгоизм, насилие!

Г-жа Груич

Орест! Орест! Дитя моє! Что ты говорить?! Я для тебя на все готова! Женись, оставь меня, делай, что хочешь, только не губи себя. Разве ты не знаешь, что ты сгубишь себя, женившись на ней. Ведь ее мать была су-маспгедшая!

Орест

Какое мне дело до ее матери!

Г-жа Груич

О господи! Орест, неужели ты женишься на этой су-масшедшей?

Орест

Да, я жешось на ней или сам сойду с ума, если ты этого хочешь.

Порывисто идет прочь. Мать хватает его за руку, он вырывается и бросается в правую дачу, куда ушла раньте Любовь.

Г-жа Груич

Орест!.. Орест!..

Орест скрывается ь дверях.

Боже мой, боже!..

(Уходит, охватив голову руками.)

ВЫХОД 8 Орест и Любовь.

Любовь

(выбегает на веранду, одну руку прижимает ко лбу, а другой отстраняет от себя Ореста)

' Оставь меня, оставь меня, все кончено, я уеду, мы больше не увидимся... Твоя мать права, ты не должен жениться на сумасшедшей.

Орест

Люба, прости ей, ато просто ревность материнская, она не иривыкла меня делить с другими. Потом она уви-дит, какое счастье ты мне дашь, и первая попросит у тебя прощенья.

Любовь

Нет, нет, она говорила правду. Я вампир, я пью твою кровь.

Орест

Жизнь моя, что ты говорить? Ты просто расстроена сегодня, успокойся. Забудь ты этот несчастный разговор! Что тебе до него? Ведь я тебя люблю по-прежпему! Нет, сильнее прежнего...

Любовь (планет, припадая к колонне)

О, наша голубая роза, что из нее вышло!

Орест

Не жалей! Что вышло, то должно было выйти; будем брать от жизни то, что жизнь дает.

Любовь

Не могу, не имею права.

Орест

Права? Я знаю только одно право — право на счастье. Но какое же ты имеешь право отдавать меня в жертву какой-то фантазии, какой-то фикции? Ведь ты знаешь, что, оставляя меня, ты губишь меня всецело, у меня ни-чего не останется в жизни без тебя.

Любовь

(делает над собой усилие, перестает плакать, кладет ему руку на плечо)

Нет, дорогой* вё говори так, у тебя останется твой талант.

Орест

Он погибнет без тебя, потому что ты моя муза, ты моя поэзия! Я теперь ничего не пишу, потому что у меня нет мыслей в голове, кроме одной, что ты не моя и что я не могу так жить... Ты хочешь погубить навсегда меня, мою славу и все, что я мог бы создать. Я чувствую в себе огонь, который мог бы создать чудеса, но ты хочешь его угасить. Что же, пусть гаснет, мне теперь ничего не жаль!⁷

Любовь

Орест... о как мне тяжело это говорить... ты молод, ты можешь пережить, забыть это все, найдсшь другую, лучше меня...

Орест (резко повыіиает голос)

Не оскорбляй меня, я не могу этого переносить! Лучше тебя нет в мире, а если и єсть, то мне не надо! О, если бы ты меня любила так, как я тебя...

Любовь

Орест, ты знасіпь, что я люблю тебя, что я только тебя люблю.

Орест

Кто любит, тот не отдает любимого человека в жертву мертвой теории, кабинетным измышлениям, каким-то химерам!

Любовь

А что, если это не химеры?

Орест

Все равно! G тобой я на все готов. Все готов с тобой делить!

Любовь

Даже сумасшествие?

Орест

Все! Только будь моей! Ты моя?., моя?.,

(Обнимает ее.)

Любовь (слабым голосом)

Твоя....

(СлабееТу тихо опускается и падает из его объятий на землю без чувств.)

Орест (припадает к ней)

Люба!.. Люба!.. Что с тобой?.. Боже мой! Она без чувств!.. Я убил ее!.. Люба, Люба, что с тобой? Приди в себя!.. Люба!

Любовь (приходит в себя)

Ах, я лежу? (Бьістро и легко подымается.) Ты зачем бросил меня на пол? Вот какой ты!

Орест

Тебе лучше, дорогая? Что с тобой было, Люба? Как ты себя чувствуешь?

Любовь

Э, пустяки! Мне так хорошо! Я так счастлива! (Бро-сается ему на шею.) И ты счастлив — правда?

Орест

Правда, моє счастье, моя жизнь! Но когда же мы будем навсегда вместе? Когда ты назовешь меня своим перед всеми?

Орест

Нет, милая, не шути! Скажи! До шуток ли теперь? Любовь

Какие тут шутки? Нас уже давно ждут... Ах, постой, ведь я еще не одета! Но это ничего, я сейчас!.. Минуточ-ку, минуточку... (Бежит на веранду, останавливается, оглядывается и посылает Оресту воздушный поцёлуй.) В одно мгновенье, моя любовь!.. Тетя Липа, тетя Липа! Где моє белое платье?

(Исчезает в дверях.)

Орест /

Что ты, Люба? (Бежит к двери. Любовь бистро за-хлопивает и запирает дверь, слишен ее голос: «Тебе нельзя! Жених не должен входить, когда невеста соби-рается к венцу!» Орест стучит в дверь, ему никто не от-воряет. Он бежит к левой даче.) Сергей Петрович!.. Алек-сандра Викторовпа!.. Кто-пибудь, ради бога! Помогите!.. (Вбегает в дверь, потом возвращается.) Никого нет! О господи!.. (Опять стучится в дверь правой дачи на-прасноу потом забегает за дачу, слышно стук там.) •

ВЫХОД 9

Любовь, в белом пеньюаре, волосы распущены, в руках шляпа амазонка с длинной черной вуалью. Олимпиада Ивановна спешит за ней в испуге.

Олимпиада Ивановна

Любочка! Что ты, что тьі?.. Ах, что с тобой?..

Любовь

Белой не нашла, все равно, теперь черное в моде. (От-ривает от шляпы вуаль, шляпу бросает. Рвет цветы и вместе с вуалью надевает их на голову.) С живьіми цве-тами оригинальнее будет!

ВЫХОД 10

Саня, Милевский, Олимпиада Ивановна, Орест, Любовь.

Саня

(увидя Любу у остановилась пораженная)

Что это такое?

Олимпиада Ивановна Ах, не знаю!.. Что-то ужаспое!..

Орест (к Милевскому)

Где доктор? Где доктор?.. Скорее!..

Саня хватает Милевского за руку. Милевский

Он там, на берегу.

Олимпиада Ивановна Пойду скорее за ним! Может быть, что-нибудь... (Уходит.)

Любовь

Я готова! Только роль повторю; после свадьбы мой дебют. (Идет на веранду u декламирует монолог Джуль-етты.)

Быстрее мчитесь, огненные кони,

К жилищу Феба! О, когда б возница,

Такой как Фаэтон, вас гнал на запад,

Ночь облачная вдруг бы наступила.

Приди, ночь кроткая, с покровом темным Матрона строгая, вся в черном. Ночь, приди! Приди, Ромео! Ты мой день полночный!

Ты будешь так белеть на крыльях ночи,

Как первый снег на ворона крыле.

О мой Ромео!

(Бросается с веранди, обнимает Ореста.) Пойдем, пойдем, пора!

Орест (хватает ее за руки)

Люба! Я тебя провожу в комнаты... Успокойся, ты больпа!..

Любовь

Ай, оставь мой руки! Прочь, я сама тебя не хочу! Злой какой! Бери себе Саню! (Вырывается, бистро идет к Сане, берет ее за плечи и тдлкает к Оресту.) Це-луйтесь!

Саия

Ах, помогите!

(Уходит в свою дачу и захлопывает дверь.)

Любовь

(Милевскому)

Как это я до сих пор не замечала, что у вас такиѳ красивые усы? (Берет его лицо руками и поворачивает к себе.) Только жаль, что от них черные мотыльки на руке остаются. Часто ваша жопа моет ручки? (Смеется.) Как это вы говорили: любовь — это балерина! Значит, я — балерина.

(Срывает с голови вуаль_г машет им над головой, бросает и подхватывает цветы, танцует, бистро кружась. Пробе-гая мимо Ореста, умишленно задевает его вуалью. Орест хочет ее удержать, но она ловко уклоняется и взбегает

на веранду.)

Милевский

Может быть, ей падо дать что-либудь для успокое-ния?.. Пойду поищу капель.

(Уходит в свою дачу.)

ВЫХОД 11

Любовь, Орест, доктор входит справа сОлимпиадой И в а -

н о в н о й.

Любовь

А, Яков Григорьевич! Станьте там! (Указивает место перед крильцом.) Я с вас нарисую Гиппократа, Сократа, а вы, тетя Липа, будете Ксантиппой. Ха-ха-ха! Не хо-тите? (Берет большую кисть, бистро мажет ею по до-щечке, потом бросает ящик на землю; краски и кисти рассьіпаются.) Песок прилипнет, и это будет основним тоном, а то Крицкий говорит, что миє недостает основ. А я ему говорила, что я Жанна д’Арк (с величественньїм жестом): «Гори, сияй, святая орифламма!»

Доктор (подходит к ней, берет за руку)

Любовь Александровна, как вы теперь себя чувст-вуете? Утром вы жал овал ись на головную боль, а теперь вам лучше?

Любовь

(весело)

О боже мой, и тут болит, и тут, и тут. (Указьівает на голову, на руки, быстрым, дрожащим жестом проводит руками по всему телу.) Но это ничего, nur ein кгапкег Mensch ist Mensch! Ступайте спать, я вас не удерживаю.

Доктор (Олимпиаде Ивановне)

Подите, нриготовьте холодную ванну.

Олимпиада Ивановна уходит вправо.

Любовь

А, заговор!.. Отравить меня хотят? Говорят, что я с ума сопша!

(Кричит и плачет.)

Орест

Люба!

Любовь (толкает его)

Уйди! (Подбегает к доктору и шепчет ему на ухо.) Я ему не верю, у него mania grandiosa; он думает, что он Данте, а вот я ему на зло. Слушайте:

В синем небе тучки золотые тают,

Звезды не сияют.

Над водою быстро ласточка взвилася,

В небо унеслася.

Здесь в хрустальном сердце золотые грезы,

А шипы — у розы!

(Кокетливо смотрит на Ореста, тот закривает лицо

руками.)

Ха-ха-ха! Завидно! Jalousie d’artiste. (Вдруг обнимает и целует доктора.) Отчего вы, Яков Григорьевич, не женитесь? Вам бы надо жену молоденькую, хорошенькую! (Считает у него на голове волоси.) Один волос, два, три, четыре, э, болыпе, чем у Бисмарка! Они думают, что я... (Трогает себя по лбу, стуча пальцем.) А я всегда была такая,—так веселее, вот я вам расскажу. (Говорит ожи-вленно, с волнением, но напряженньїм выражением лица, как бы вспоминает или ловит нить идей. Тон решитель-ный, убеждающий; речь к кощу все ускоряется.) Я была душой общества, а потом они все так пели, пели... нет, правда, играли... нет, вовсе не то, я им рассказала одну очень смешную историю, а им стало грустно. Смотрите, бот летучая рыбка! Это счастье! А ну, кто скорее?

Быстрр бежит к реке. Орест пересекает ей дорогу и ловит ее за талию. Олимпиада Ивановна входит на половину ее мо-нолога, рыдает, доктор утешает ее.

Любовь (бьет в ладоши)

Я выиграла, я выиграла! О счастье!

Орест

Люба, Люба! Да что же это такое? Помогите же!

Любовь

(тихо, понизив голос, удивленно)

Ты мешаеть мне поймать счастье?

Запавес

ДЕЙСТВИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Комната, какие обыкновенно бывают на русских курортах, напри-мер в Ялте. Кроме обыкновенной дачной обстановки, на авансцено, слева, большое кресло chaise longue. Комната представляет не спальню, а гостииую. Направо дверь в комнату Любови, на срел ней степе входная дверь, палево глухая дверь.

выход і

Олимпиада Ивановна и за сцепой, справа, Любовь и психи-атр. Олимпиада Ивановна одна, стоит у иравой двери и прпслуши-вается к разговору за дверыо. За дворыо слышоп шум ото-двигаемого стула и голос гісихиатра: «Моє почтение!», потом голос Любови: «До свидапья, доктор!» Олимпиада Ивановна поспеш-но отходит от двери в противоположный копец комнатг»і.

ВЫХОЦ 2

Психиатр выходит справа и притворяет за собой дверь.

Олимпиада Ивановна (тихо)

Ну, что, доктор?

Психиатр

(заговаривает тоже тихо; вообще весь разговор происхо-дит вполголоса)

Ничего особенного, но, конечно, осторожность не ме-шает.

Олимпиада Ивановна

Как же это, доктор?

Психиатр

Главным образом берегитесь вредных влияний, нерв-ных раздражений, неприятностей.

Олимпиада Ивановна

Да как же от них уберечься? Любочка такая впечат-лительная! Положим, теперь она стала тише, спокойнее, чем прежде... Так вот только иногда расплачется, рассер-дится, а потом ничего, опять спокойна...

Психиатр (про себя)

Ну, это спокойствие...

Олимпиада Ивановна

Что вы говорите?

Психиатр

Ничего. Я хотел сказать, что маленькие развлечения были бы полезны. (Улыбается.) Мы здесь не лечим скукой.

Олимпиада Ивановна

Да только бы она хотела, я ей мешать не буду, но она все говорит, что она утомлена, ничего не хочет. А сегодня я вот и вас пригласила, потому что Любочка жаловалась на головную боль... «Так»,— говорит...

Психиатр

Знаю, она мне говорила... (Задумался.) Вы говорите, год прошел?

Олимпиада Ивановна

Да.

Психиатр Вы говорили, что это у нее не долго было?

Олимпиада Ивановна

/

Да, около месяца, потом сразу прошло, как рукои сняло/

Психиатр А потом не было рецидива?

Олимпиада Ивановна

Как это?

Психиатр

Так иногда бывает... возвращается... периодически...

Олимпиада Ивановна Ах, что вы? Не дай бог!

Психиатр

Что ж, знаете, осмотрительность пикогда пе помешает; мы, врачи, всегда принимаем во впимание даже самую худшую возможность...

Олимпиада Ивановна Что же надо делать?

Психиатр

Пока все то же, что я сказал, а если бессонница и головная боль не уступят перед бромом, тогда попробуєм морфий.

ВЫХОД з

Олимпиада Ивановна, психиатр и Любовь входит справа на пбследние слова, бросает подозрительиый взгляд на тетку и доктора. При входе ее они начинают громко говорить.

Психиатр (Олимпиаде Ивановне, отступая к двери)

Так вы, пожалуйста, наблюдайте, чтобы ваша племян-ница прииимала ваниы правильно и чтобы вечером не сидела долго.

Олимпиада Ивановна Хорошо, я уж присмотрю, лишь бы, она слушалась. ГІсихиатр

Главное, не следует читать на ночь, тогда, надеюсь, и бессонница пройдет. Еще раз, моє почтение.

(Кланяется обеим, Люба молча отвечает поклоном, пси-хиатр исчезает в средних дверях.)

Олимпиада Ивановна (ему вслед)

До свиданья!

За стеной кто-то начинает играть гаммы.

выход 4 Олимпиада Ивановна и Любовь.

Любовь

Ах, эти гаммы!.. Тетя Липа, подите попросите эту даму, чтобы она оставила свою игру, я не могу этого слы-шать!

Олимпиада Ивановна

Но, Любочка, она уже и так жаловалась, что мы ме-шаем ей запинаться музыкой...

Любовь

Пусть играет в то время, когда меня нет дома.

Олимпиада Ивановна Ты теперь так редко выходишь.

Любовь

Неужели я должна из-за нее весь день на солнце жариться? А впрочем, пусть барабанит! Что уж! Все равно.

Олимпиада Ивановна

Ну, полно, не сердись. Должна же она понять, что у человека голова болит.

( Выходит.)

Любовь (вслед Олимпиаде Ивановне)

Приходите скорее, я не хочу оставаться одна.

Гаммы вскорѳ затихают.

ВЬІХОД 5

Любовь — одна, потом Надежда Петровна у окна.

Любовь

(берет книгу у садится в chaise longue, пробу ет читать, но вскоре бессильно опускает руку, и книга падает на пол, но Любовь не обращает на нее внимания)

Ах, ничего не понимаю, глупа стала!

Надежда Петровна (появляется у окна)

Любовь Александровна, вы дома?

Любовь

(встает и подходит к окну)

Дома. Войдите, пожалуйста, Надежда Петровна!

Надежда Петровна

Нет, Любовь Александровна, я не могу, вот веду своих малышей на песок. (Зовет, отвернувшись от окна.) Маня! Коля! Куда же вы? Подождите! (Любе.) Я вот зашла, думала, может быть, и вы с нами, поддержите мне ком-панию.

Любовь

Не сегодня, Надежда Петровна; вы уж меня извините, раскисла что-то.

Надежда Петровна

Э, пустяки! Это от жары. Вот возьмите-ка с собой вати принадлежности,— может быть, какой-нибудь этюд напишете, а я вам почитаю.

Любовь

Не подвигается что-то моє рисование теперь... Утратила способность. Не знаю, куда и краски девала...

Надежда Петровна

Ну, это вам грех так пренебрегать своими талантами!..

Любовь

Какие талапты! У мепя их никогда пе было.

Надежда Петровна

Полно, полно, унижение паче гордости! Я уже узнала от вашей тетушки, что вы поете; да такая вы недобрая, что и не хотите нам своє искусство показать.

Любовь

Тетя Липа вспомшша дела давно минувши^ дней. Elies etaient belles les neiges d’antan...

Надежда Петровна

Вы сегодня с левой ноги встали, Любовь Александров-на. Пойдемте-ка, право!

Любовь

Ну, хорошо!.. Я, пожалуй, приду; только пе сейчас, надо все-таки переодеться.

Надежда Петровна

Так я буду ждать вас около нашей купальни. Дети, гдё вы?

(Уходит.)

ВЫХОД 6

Любовь и Олим пиада Ивановна — входит слева,

Любовь

(пододвигает стул, сама садится в chaise longue)

Сядьте около меня, тетя.

Олимпиада Ивановна садится на стул.

Послушайте, зачем вы звали доктора?

Олимпиада Ивановна (ему щепно)

Я, Любочка, не звала его, он сам пришел... мы встре-тились...

Любовь

Ах, тетя Липа! Хотя я и поглупела теперь, но еще не окончательно, и меня не так легко обмануть.

Олимпиада Ивановна (опустив глаза)

Да кто же тебя обманывает?..

Любовь

Не стидитесь, я знаю, у вас добрые намерения: «блаженна ложь»... Да жаль, пользы мало. Я ведь знаю, ч:то когда дело доходит до морфия, то это уже плохо.

Олимпиада Ивановна Это тебе послышалось!

Любовь

Что послышалось? Ну, вот и проговорились!.. Эх, кон-спиратор из вас!.. Впрочем, бог с вами, простите, зачем я, в самом деле, мучаю вас? Я вам уже и без того на-доела.

Олимпиада Ивановна Грешно тебе так говорить...

( Отворачивается.)

Любовь

(берет Олимпиаду Иваповну за руку, привлекает к себе

и целует)

Нет, тетя, милая, я шучу!

Олимпиада Ивановна Шутки твои...

Любовь

Такие же, как и я сама, глупые. Ну, довольно, не сердитесь! Я знаю, что вы меня любите.

(Целует ее руку, тетка целует Любу в голову. Потом Люба склоняет голову на плечо к тетке, та гладит ее

волоси.)

А только лучше бы вы меня не любили, тогда я могла бы уйти...

Олимпиада Ивановна Куда это уйти, Люба?

Любовь Да совсем прочь с этого света.

Олимпиада Ивановна Не говори так.

Любовь

(поднимает голову и откидывается на спинку кресла)

А как вы думаете, тетя Липа, ^ля чего люди должиы жить?

Олимпиада Ивановна

Как для чего? Просто для жизни...

Любовь

А когда жизни нет, тогда как?

Олимпиада Ивановна

Как это может быть? Жизни нет тогда, когда человек умер, а пока он жив...

Любовь

О, если бы всегда было так! А то ведь часто єсть человек на свете и можно подумать, что он живет, а в нем уже давно нет жизни...

Олимпиада Ивановна

Это только так кажется, Люба.

Любовь

Кажется?.. Может быть, и кажется... Но тогда, значит, это так и єсть.

Олимпиада Ивановна

То єсть, как это?

Любовь

Например, если кому-либо кажется, что он счастлив, то, значит, он и в самом деле счастлив... И я раз была счастлива, так счастлива!.. Зачем прервали это счастье... Ах, что я говорю? Разве ато можно прервать или отвра-тить? Это фатум, это мойра!

(Порывисто встает и закрьгвает лицо руками.)

Олимпиада Ивановна

Что с тобой, Люба?

Любовь

Ах, ничего, я вспомнила... Если бы вы знали, как мне бывает стыдно при этих воспоминаниях, просто, хоть сквозь землю провалиться!.. О, неужели опять?..

Олимпиада Ивановна

Не думай об этом... Ну, что там вспоминать! Оно уже прошло, слава богу, это несчастье...

Любовь

Несчастье!.. Все несчастье! А когда же было счастье? Ах, тетя!.. Ну, довольно, я опять вас расстроила. Не об-ращайте внимания, это так, голова болит, вот и нервпи-чаю. (Пауза.) Знаете, о чем я вас попрошу? Достаньте мне мой альбом с карточками, он там, в супдуке.

Олимпиада Ивановна

Что это тебе вздумалось?

Любовь

Так... Пожалуйста.

Олимпиада Ивановна уходит влево. Любовь поет отрывками «Posa la rnano»... обрывает, потом — «Ой, місяцю, місяченьку», тоже обры-вает, махнув рукою, прислоняется к косяку окна.

ВЫХОД 7

Олимпиада Ивановна входит слева с альбомом.

Олимпиада Ивановна (подает Любе альбом, та берет его, по не распрывает)

Ну, вот тебе твой альбом.

Любовь

Спасибо, тетечка. Да! Я забыла вам сказать: тут недавно приходила Надежда Петровна, звала меня вместе идти к морю. Приготовьте, пожалуйста, мой вещи для купанья, я, может быть, нойду, скоро ведь пора будет.

Олимпиада Ивановна уходит.

Любовь одна. Садится за стол, открывает альбом, находит одну карточку, смотрит на нее с минуту, облокотившись на руку, потом вынимает карточку из альбома и тихим дрожащим голосом читает надпись на обороте: «Моей Беатриче». Кладет голову на стол и тихо плачет, вытянув руку с карточкой вдоль стола.

ВЫХОД 8 Милевский за сцеиой.

Милевский (за окном)

Pardon, madame, позвольте спросить, здесь живет m-lle Гощинская?

Жене кий голос (отвечает)

Здесь, вот ее дверь.

Любовь поспешно встает, отирает глаза, оправляет волосы и идет

отпирать.

ВЫХОД 9

Милевский появляетея в ередних дверях. Милевский

Здравствуйте, Любовь Александровиа! Насилу нашел вас на этом Олимпе!

Любовь

Откуда вы, Сергей Петрович?! Будто с неба свали-лись!

Милевский

Все равно что с неба,— с моря,— а оно теперь совсем как небо: чудное!

Любовь садится к столу, Милевский тоже.

Любовь

Вы, значит, недавно приехали?

Милевский

Сегодня утром.

Любовь

Й Саня, конечно, с вами?

Милевский делаѳт утвердительный жест.

Любовь

Отчего же она не пришла с вами? Брится меня?

Милевский

Что вы, бог с вами! Она просто устала, море утомило. К тому же вас надо было прежде найти!

Любовь

А как же вы нашли? Откуда вы узнали мой адрес?

Милевский

Как-то встретил Крицкого, он мне и сообщил. Он, кажется, был единствепвым счастливцем, получавшим письма от вас.

Любовь

Не много же и он их получил... Что же, долго ВЫ меня искали?

Милевский

Долгонько. Как видите, Сане пришлось бы немало походить, а сегодня такая страшная жара! Так вот Саня и послала прежде меня на разведки. На то и мужья, чтобы жены напрасно пе беспокоились!

Любовь

О, в таком случае роль мужа неблагодарпа.

Милевский

Нет, почему же?! Истинно рыцарская роль: защищать слабих, служить своей даме, а за это она защищает нас от самых опасных врагов — от нас самих. Она вносит в нашу жизнь спокойствие, постоянство, уверенность...

Любовь

Вот как! У вас прежде, кажется, были не такие ста-ринные теории,— более в етиле fin de зіёсіе...

Что делать, Любовь Александровна: tempora mu?an-tur... не кончаю, потому что это банально. А что касается теорий вообще, то теория всегда служиг практике, ничего не доказывает и ник чему не обяз,ывает.

Любовь

Легко жить на свете таким людям, как вы.

Милевский

Что ж!., я не жалуюсь на судьбу, nous sommes des bons amis!

Любовь

Как видно, вы, собственно, мало переменились с тех пор, как мы с вами виделись.

Милевский

А почему бы я должен был так уж радикально пере-мениться? Не так-то много времени прошло с тех пор.

Любовь

Да... это правда... мне все кажется, что это так давно было... Ну, что там новенького случилось у нас за это время?

Милевский

Кое-что єсть: новое общество основалось,— клуб вело-сипедистов. Зимой у нас составился небольшой драмати-ческий кружок, были спектакли — и не без триумфов! Приглатали мы к себе Ореста Михайловича, но он отка-зался.

Любовь

Почему?

Милевский ^ѵ

Не знаю, отговаривался болезнью; положим, правда, что он уже и тогда был не совсем здоров.

Любовь

А что же с ним теперь?..

Милевский

Неужели он вам ничего не писал?

Любовь

Мы не переписываемся.

(Взглядьівает на Милевского тревожно и нетерпеливо.)

Д что же с ним?

Милевский

Да все нервы. Должно быть, ему этот год дорого обо-шелся. Был я у него перед выездом и застал его совсем в плохом состоянии: ходить не может, нейрит, что ли, сердце, говорят, не в порядке.

Любовь

(порывисто встает, сжимает руки, уходит на авансцену так, что обращается к Милевскому спиной)

Что же говорят доктора?

Милевский

Как всегда при нервных болезнях,— ни то ни се. «Пе-реутомление» — это теперь модпое слово, везде его суют. Ну, запретили писать.

Любовь

Запретили писать! Это варварство, а не леченье!

Милевский

Да он, может быть, и сам пе писал бы: он в самом деле очень болен. Впрочем, вы скоро сами можете его увидеть: доктора его в Крым посылают.

Любовь

Я его не увижу.

Милевский

Почему?

» Любовь молчит.

Простите, Любовь Александровиа, я не люблю вмеши-ваться в чужие дела, но на правах старого приятеля скажу: мне кажется, вы слишком резко порвали отноше-ния...

. Любовь

Мне ничего другого не оставалось.

Милевский

Но следовало подумать о том, как это может отразиться на других.

Любовь

Меня никто не просил оставаться, напротив, мне даже казалось...

Милевский

Как видите, вы ошибались. Впрочем, извините меня, мне кажется, что все это было роковой ошибкой, это сразу можно было видеть. Когда люди хотят поставить себя вне реальных условий...

Любовь

Не трудно быть пророком задним числом.

Милевский

Опять ошибаетесь и на этот раз умышленно. Я не раз пробовал предостерегать и вас, и Ореста Михайловича, но всегда встречал такой резкий отпор...

Любовь

Предостерегали! Неужели вы думаете, что можно кого бы то ни было предостеречь шуточками да каламбурами? Я во всю свою жизнь ни от кого не слыхала серьез-ного, искреннего, дружеского предостережения. А теперь... о, теперь много найдется друзей, которые будут качать го-ловой да приговаривать: «Мы ведь говорили...»

Милевский

Вы несправедливы к своим друзьям, Любовь Александровна. Положим, людям всегда свойственно стараться свалить всю свою вину на другого.

Любовь

Вину? Кто же, по-вашему, виноват в этой, как вы называете, роковой опіибке?

Милевский молчит, смотрит на Любу.

^ Вы молчите, но я знаю ваши мысли. Мы оба одинако-во виноваты, никто в мире не виноват! О, вы герой! Вы всегда готовы метать громы из своего уютного гнезда на тех, кому судьба не дала никакого приюта! Вы меня пре-достерегали? Почему же вы не сняли с меня сумасшест-вия? Разве упреки помогают?

(С иронией.)

О, вы участливый, добрый приятель! Отчего же вы меня не убьете? Боитесь цвета крови. Белое убийство легче, меньше храбрости требует!

(Гневио повысив голос.)

Уходите лучше от меня, не становитесь между нами,— несчадтье заразительно! Идите, идите в свой рай, не ра-зыгрывайте роли архангела-карателя! Благодарите бога за то, что вам даны все земные блага, просите бога, чтобы не лишил вас своей милости и впредь! Идите, идите, су-пруга ждет вас! Идите.

Милевский

Вы гоните меня? Простите, я никак не ожидал, что вы так примете...

Любовь (резко махнув рукой)

Ах, все равно! Можете считать меня помешанной и на том успокоиться!

( Отворачивается.)

Милевский

Прощайте... До свиданья!.. Может быть, со временем застану вас в лучшем настроении.

(Выстро уходит.)

ВЫХОД 10

Олимпиада Ивановна вбегает из боковой двери, бросает-

ся к Любе.

Олимпиада Ивановна

Любочка, дитя моє, что с тобой?! Что он тебе го-ворил?..

Любовь (рыдает у нее на плече)

Ах, тетя, как люди подлы, низки! Им ведь все равно, хотя бы я и пропала... Мораль проповедывают... Еще после такого известия!

Олимпиада Ивановна Какого, Любочка, какого известия?

Любовь Он болен, он погибнёт по моей вине...

Олимпиада Ивановна Кто? Кто?..

Любовь

Ах, Орест!

Олимпиада Ивановна Да это, может быть, неправда!..

Любовь

Нет, правда. Этот нарочно пришел посмотреть, как я выдержу роль.

Сиазматически плачет. За окном голос: «Вам письмо!» Кто-то бросает письмо сквозь окно в комнату так, что оно падает на пол.

Олимпиада Ивановна

Полно! Не плачь!.. Да стоит ли этот Милевский! Чтоб он пропал! Всегда-то он врет. Успокойся. Вон письмо тебе.

Любовь

Письмо?

(Поспеиіно подымает, смотрит на конверт, быстро распе-

чатьгвает.)

Олимпиада Ивановна

От кого это?.. Неужели?..

Любовь

Нет, это от Крицкого.

(Читает про себя.)

Олимпиада Ивановна Что там он тебе пишет?

Любовь А!.. Как всегда, какие-то недомолвки...

(Читаету потом вдруг смеется.)

И этот туда же, с упреками! Обманули, видитѳ ли, его надежды! А кто просил надеяться? Ведь я ему писала: поставьте надо мной крест! Чего ж ему еще надо?

(Рвет письмо и бросает на пол.)

Олимпиада Ивановна (берет ее за талию)

Любочка, ты бы пошла отдохнула, у тебя ведь голова болит.

Любовь

Вы боитесь?

Олимпиада Ивановна

Бог с тобой, милая! Я только вижу, что они тебя рас-строили, нервы твои разбили. Поди, друг мой. Вот уж и лекарства пора принимать, и купаться пора идти; я уже все приготовила.

Любовь

(апатично)

Ну, хорошо...

(Уходит в правую дверь, в свою комнату.)

Олимпиада Ивановна вздыхает и качает головой, направляотся к.

выходу.

ВЫХОД 11

Г-жа Груич появляется из средпей двери.

Г-жа Груич

Здесь живет?..

(Видит Олимпиаду Ивановну u не оканчивает фразьь. В продолжение некоторого времени обе женщины молча смотрят друг на друга.)

Олимпиада Ивановна

Марья Захарьѳвпа, вы здось?.. Пришли сюда...

Г - ж а Г р у й ч Мне надо видеть Любовь Александровну. Дома она?

Олимпиада Ивановна (понизив голос)

Пожалуйста, не теперь, она теперь не может к вам выйти.

Г-жа Груич (громко)

Мне необходимо видеть ее. Я не уйду отсюда, пока не увижу ее.

Олимпиада Ивановна

Ради бога.

ВЫХОД 12

Справа появляется Любовь, бледная, с опущениыми глазами.

Олимпиада Ивановна ^

Люба, зачем ты?.. Марья Захарьевна, извините!.. Я вас прошу!..

Любовь

Чего вы, тетя Липа? Если Марья Захарьевна пришла к нам в гости, то мы должеьі...

Г-жаГруич

Я пришла к вам не в гости, Любовь Александровна!

Любовь

Тем более. Что я должиа сделать для вас? Олимпиада Ивановна

Люба!

Г-жа Груич Я бы желала без свидетелей.

Любовь

Тетя Липа, уйдите, сделайте это для меня.

(Прикасается к ее плечу, как бы удаляя.)

Я должна. Иначе нельзя.

Олимпиада Ивановна

Она ее измучит!..

(Уходит.)

Любовь подходит ближе к г-жо Груич, по руки друг другу они не

подают.

Г-жа Груич

Я пришла просить вас...

Любовь

Чтобы я уехала отсюда? Будьте покойны, я это сде-лаю.

Г-жа Груич

Нет, вы не угадали. Мой сын прислал меня просить вас, чтобы вы пришли к нему.

Любовь

Идти к нему? Нет, это невозможно. Я решила, что мы не увидимся... (изменивиі,имся голосом) иикогда.

Г-жа Груич

Никогда? Вы решили? А подумали вы, чего стоит ваше решение Оресту?

Любовь

Я думала, много думала. Мне казалось, что иного вы-хода нет, и мне никто не указывал иного выхода. Мне казалось, что мой выезд не очень его опечалил.

Г-жа Груич

Откуда вы это знали? Разве он вам об этом писал?

Любовь

Именно, он мне не писал ничего... Зачем же я пойду к нему теперь?

Г-жа Груич

Чтобы утешить его, наконец, если хотите, чтобы раз-влечь его просто.

Любовь

Утешить его я не могу, а служить развлечением не хочу.

Ах, какой холодный, гордый тон! Свести человека с ума, лишить его здоровья, а потом еще изображать из себя оскорбленную королеву!

Любовь

Марья Захарьевна! Вы не знаете, чего мне стоит этот тон. Вы не имеете права так говорить со мной!

Г-ж а Груич

Права? А какое же вы имели право сводить с ума мо-его сына, отнимать у меня моє дитя?

Любовь

Я никого не сводила с ума, сама только сходила.

Г-жа Груич

Я не знаю, кто был более помешан, вы ли во время болезни, или Орест после вашего выезда.

Любовь

Виновата ли я в этом? Я даже ничего не знала, не знаю и теперь. Скажите...

Г-жа Груич

Виноваты ли вы? Вы еще можете спрашивать? Вы все знали заранее и все-таки играли в какую-то безумную игру, ставили на карту жизнь и счастье Ореста! Вы отрав-ляли его каждый день, каждый час и потом бросили его отравленным, на моих руках, а сами ушли, довольно просто решили дело! Вы еще смеете спрашивать, виноваты ли вы?

Любовь

Почему же я одна виновата? Зачем искать какой-то вины? Разве от этого легче? Сам Орест говорил...

Г-жа Груич

Что мне до этого? Что мне до вашей философии? Моє дитя гибнет, сгорает, я чувствую, что он тает день ото дня! (Планет.) О моє дитя, сын мой несчастный!

Любовь

Ради бога, скажите, что с ним? Я ведь ничего не знаю. Я готова сойти с ума от всего этого. Что же с ним такое? Господи!

Г-жа Груич

Ах, что с ним! Его сердце грозит разорваться, сам он без сил, без,движепья, он страдает так ужасно... О; если бы у вас было сердце, если бы вы не были камнем!..

Любовь

Но чем же я могу помочь? Чтобы только спасти его — я на все готова.

Г-жа Груич

Идите к нему.

Любовь

Но вы сами говорили, что я для пего яд.

Г-жа Груич

Да, яд, отрава! Я зпаю это и все-таки требую, чтобы вы шли к нему. Ведь я же ему впрыскиваю морфий, когда он страдает, даю строфант, чтобы спасти его сердце хоть на минуту. Собственными руками, насильно готова я вести вас к нему. У меня уже нет сил, нет воли, я все для него делаю, что он желает, знаю, что в этом его погибель. Он говорил, чтобы я без вас не приходила. Идите же к нему, идите, умоляю вас!

Любовь (качает головой отрицательно)

Я могу его этим убить... Я дала слово... оп не хотел... не могу...

Г-жа Груич

Я вас ненавижу, я бы вас убила, по я все для вас сделаю, только идите, идите к нему!

(Падает перед ней на колени.)

Любовь хочет поднять ее.

Г-жа Груич^

Идите, если у вас єсть сердце! Оп умирает.

Любовь

Что вы?! Ну, я не знаю.,, я пойду... я не могу... я с ума сойду!.. Я йду, сейчас йду!

(Одной рукой хватается за голову, другой старается под-нять г-жу Груич.)

ВЫХОД ІЗ

Те же и Олимпиада Ивановна справа.

Олимпиада Ивановна (г-же Груич)

Где у вас совесть? Где у вас сердце? Разве вы не видите, что вы с ней делаете?

Г-жа Груич (встаету опомнившись)

Я только хочу, чтобы она дала обещание прийти.

Олимпиада Ивановна Идите отсюда, или я закричу па помощь!

Любовь

Я прийду, прийду.

Г-жа Груич Мьт живем в гостинице «Россия»,— помните!

(Уходит.)

Олимпиада Ивановна запирает дверь на крючок. Любовь опуска-ется на пол; сддя, она одной рукой упирается в пол, другой трет себе лоб, покачиваясь машинально.

Олимпиада Ивановна Люба!.. Ты плачешь?.. Что с тобой?

Любовь

(убитым голосом)

Я не плачу, я пе могу плакать... Что же мне делать, что делать?

Занавес

Тот же курорт. Большая веранда с видом на прпбережные горы. На верапде, ближе к степе дома, сидит Орест, в больпшх креолах на колесах, около него столик с лекарствами, книгами и газетами.

выход і

Орест — один, потом Острожин.

Орест бледный, больной; вьтражает нетерпение в лице и в дви-жениях; то берет со стола книгу или газету, то бросает иногда на пол, пробует подняться в креолах, чтобы посмотреть на улицу, но не может и бессильно опускается. Все это продолжается не бо-лее одной-двух минут.

Острожин входит на веранду, он еще более суетлив, чем прежде, движения еще более угловаты. Орест делает движение досады при его появлении, но Острожин этого не замечает, под-бегает и трясет Оресту руку.

Острожин

Ах, Орест Михайлович! Представьте себе — насилу па-шел вас!

Орест

Извините, вы слишком больпо жмете.

Острожин

Ах, я забыл!.. Простите! Тогда, на пристани, мы как-то разминулись, я даже не знал, где вы остановились. Так это было досадно! Но вот случайно встретил вашу матушку и от нее узнал.

Орест

Где вы встретили мою мать?

О с т р о ж и п

Да вот на той улице, которая идсг мимо церкви. Она отыскивала какую-то зиакомую и попала на мою дачу. Счастливый случай! Ипаче я рисковал остаться здесь без всякого общества; а для нас, людей столичных, это просто смерть!

Орест

Неужели у вас не бываст лотребности уйти от всякого общества?

Острожин

Бывает, бывает, но только на минуту, а потом... нет, опять тянет! Мы отравлены, мы не можем жить без га-шита.

Орест (рассеянно )

Без гашйша?

Острожин

Да, да, я называю гашишем этот «обмен мыслей» так называемый, этот калейдоскоп впечатлений, идей, борьбу ума и чувства, которые называются интеллигентной жизнью. Я приехал сюда лечиться от него, но мне уже без него тяжело...

Орест (так же рассеянно)

Тогда что ж,— возвращайтесь...

Острожин

Нет, нельзя, надо хоть немного поправить машину. Мы, журналисты, в полном смысле слова — машины. Труд нечеловеческий, движение невероятное, и между тем, один винт сломался и все пропало!..

Орест

Если пропало, так уж не поправишь.

Острожин

Как вы можете так спокойно? Ведь это значит сдать себя в архив!

Орест

В архив, так в архив.

Острожин

Хорошо вам так говорить, когда вы «именинник се-зона».

Орест

Я?

Острожин

Конечно! Ваша пьеса...

Орест

Я уже об ней забыл.

Острожин

Как? У нас ее недавно ставили, и, для летяего сезона, успех был неслыханный! Да что я, впрочем, вы, конечно, сами знаете...

Орест

Откуда я могу знать?

Острожин

Ну, оставьте, не разыгрывайте невинности! Рецензию Литеры, небось, читали?

Орест

Какой Литеры?

Острожин

Ах ты, господи! Да что вы мепя морочите? В пашей газете! Неужели не читали?

Орест

Нет, что-то не случалось.

Острожин

Орест Михайлович, не искушайте судьбы, она не любит невнимания со стороны своих фаворитов.

Орест

Я никак не принадлежу к числу се фаворитов.

О с т р о ж и п

Это уж просто грешно так говорить! Так молоды, в та-кой небольшой срок завоевали себе такое положение в литературе!..

Орест

А вы думаете, что этого уже вполне достаточно, чтобы считать себя фаворитом судьбы?

Острожин

Помилуйте! Мало ли таких, которыѳ всю жизнь зубами напрасно щелкают, а вы сразу этакий кусок урвали!

Орест

Не завидуйте — больше не урву.

Острожин

Я — завидую? Нет, серьезно, или вы шутите со мной, или просто виновато переутомление... Вам пророчат бле-стящую будущность. Вот послушайте, в наше время не часто услышите такой хвалебний тон. (Вьтимает из кар-мана газету, сложенную в несколько раз, и разворачивает ее. Орест тем в ременем старается повняться ца локтях и посмотреть на улицу. Острожин читает): «На днях наш молодой драматург...»

Орест

Извините, приступ невралгии... Не могу, простите!..

Острожин

(встает)

Что с вами? Не могу ли я помочь вам?

Орест

Нет, нет... так пройдет. Только... я должен остаться один... острый припадок...

Острожин

Так я зайду потом. А газету вам оставить?

Орест

(делает утвердительный жест головой и подает Остро-

жину руку)

Извините... До свидания!..

Острожин

До свидания. Эх, мы — инвалиды цивилизации!

(Уходит.)

ВЫХОД 2

Орест иг-жа Груич входит на веранду.

Орест

Ты — одна!..

(С глухим стоном закрывает лицо руками.)

Успокойся...

Орест (прерьгвает ее с горечыо)

Это вечное «успокойся»! Отнимут счастье, жизнь, а потом: ,«успокойся!» Скоро успокоюсь, будь увереца!

Г-жа Груич Нет, Орест, она прийдет, она обещала прийти.

Орест

Прийдет?! Когда? Почему не пришла с тобой? Ведь я говорил: не приходи без нее! А теперь... Ах, нет, она не прийдет, не прийдет... Отчего же ты ее не привела?

Г-жа Груич Она не могла сейчас прийти, она бьтла не так одста.

Орест

Не верю! Разве она могла думать о костюмах теперь? Нет, я знаю, она не хотела прийти, и я этого стою! О, будь проклята минута, когда я согласился, чтобы она ехала одна, будь проклят тот час, когда я послушался тебя. Я не пошел тогда за ней, теперь она не хочет идти ко мнЫ Что же, мама, ты должна радоваться этому! Теперь все кончено. Она не хочет меня видеть.

Г-жа Груич Она не могла сейчас, идти.

Орест

Почему?

Г-жа Груич Она не совсем здорова.

Орест Что ты говорить?.. Она опять...

(Вдруг разражается рыдапиями.)

Орест, бог с тобой! Нет, нет, вовсе нет, просто так, голова болит, легкое нездоровье...

Орест

Она бы пришла, если бы так было. Не говори. Ах, зачем я тебя послал? Ты наговорила ей... я уж знаю! И как я мог не подумать о том, что ведь ты ее ненавидить?., Что ты ей говорила?

Г-жа Груич

То, о чем ты просил: чтобы она пришла.

Орест

(смотрит пристально на г-жу Груич)

То, о чем я просил? И не упрекала ее, не проклинала?

Г-жа Груич. опускает глаза.

Да, да, не говори, я знаю. И откуда у тебя эта дикая ненависть, эта бесчеловечность? Тебе все мало! Убить хочется! Что она тебе сделала?

Г-жа Груич

Что она мне сделала, Орест? Она отняла у меня...

Орест

Довольно!.. «Отняла у меня», «у меня», вот в чем дело! «Мой сын Орест, моя собственность, кто смеет его трогать!» Ну, что ж, вот теперь твоя собственность прикована, прибита крепко, теперь ее никто не тронет, будь покойна.

Г-жа Груич

Орест, пощади!

(Закрывает лицо руками.)

Орест

Ах, довольно, довольно! Ну, прости меня, я не знаю сам, что говорю, я не могу видеть твоих слез!

( Стонет.)

Г-жа Г р у и ч (подходит к Оресту, обнимает, прижимает к своей груди

его голову)

Да, оставим это, дитя моє! Ничего, ничего... может быть, все устроится к лучшому, успокойся только, мой бедный, дорогой мальчик!

(Садится около него на стул.)

Орест

Мамочка, дай мне морфию.

Г-ж а Груич

Как можно, дитя моє, так часто?

Орест

Но ведь я страдаю!

Г-жа Груич

Нет, подожди, вот она сейчас прийдет.

(Идет к перилам и смотрит в пространство.)

Орест

Мама, подвинь меня к перилам, я хочу смотреть на дорогу, отсюда ничего не видно.

Г-жа Груич подкатывает его к перилам.

Орест

Где мой бинокль? Мама, дай мне бинокль. (Г-жа Груич подает Оресту бинокль, он смотрит.) Кажется,.. она... ,идет! Идет! (Вросает бинокль.) Мама, уйди отсюда, она сейчас будет здесь!

~ Г-жаГруич

Орест, позволь мне остаться, я боюсь за тебя, я буду тихо стоять, я не буду вмешйваться!

Орест (решіСтельно, нерено)

Нет, нет, оставь меня одного!

Г-жа Груич направляется к выходу, jko останавливается. ї)рест хватается за грудь.

Г-жа Груич Орест, я тебе приготовлю строфант.

(Берет пузырек.)

ВЫХОД з

Те же и Л ю б о в ь, появляется в дверях. Орест при виде ее делает отчаянный жест матери. Г-жа Груич ставит строфант обратно на столик и направляется к двери.

Г-жа Груич

(уходя, Любе)

Помните, что он болен.

⁴ (Уходит.)

Любовь ничего не отвечает, смотрит на Ореста; ведет себя во вре-мя всей сцены очень неровно, то с проблесками полного и ясного сознания, то с приступами состояния отуманенности. Орест стара-ется встать навстречу Любе, но не может.

Любовь (все еще стоя у двери)

Боже мой!

(Закрывает лицо руками.)

Орест , _ч

Люба, тьі пришла... подойди ближе.

Любовь

(подходит)

Что... с вами?

Орест

«С вами»? Люба, я и так наказан, пожалей меня, не терзай!

Любовь

Я не терзаю. Я не должна была приходить. (Шатается, на лице выражение муки, но без слез.) Но я не могла. Меня упрекали.

Орест

Кто? Моя мать оскорбила тебя? Ты не хотела идти ко мне? Что же мне делать, чтобы ты простила меня?

Люб’а, дорогая! Я жизиыо готов искупить ту минуту, когда я будто бы по своєму желаиию расстался с тобою. Я этого' никогда не хотел. Момя убодили, что так будет лучше ДЛЯ тебя, ЧТО ї)ТО ВрОМОІІІІО, что это необходимо для твоего покоя. Люба, пѳужшш ты по веришь?

Любо » ь ( отворачивается)

Орест, я не могу смотроть на тобн, такой ты посчаст-ный... Зачем я пришла сюда? Она прана, что' я для тебя отрава. Но напрасно она готонит строфант проти» меня, я уйду, не буду отравлять...

(Делает шаг к виходу, но остапавливается.)

Орест (хватает Любу за руку)

Нет, ради бога! Что ото за фатум? Оіілть моя мать между нами? Люба, забудь о пой, по думай, я тысячу раз отрекаюсь от ее слові Тьт — отрана?! Кто мог уто сказать? Ты — моє спасепио! Водь только ты одна можєніь спасти меня. Моя болезиь, моє іоро вдруг исчезпут, только скажи мне слово, одно слово!.. і

Любовь

(старается успбкоиться, потом освобождает свою руку, говорит, сдероісивая слезы и нервную дрожь)

Орест, нет, поздпо уже. Все было кончено, так надо было... Когда-то мы были друзьями, пожалеем же теперь ДРУГ друга...

О р о с т

Да, пожалеем друг друга! ІІожалой жо ты меня! За что я гибну папрасно? Я ничего не взял от жизни. Я так не сдамся. Я счастья хочу!

Любовь

Счастья? Счастья, ты говорить? Как же тьі не ви-дишь того, что мы сгорели, оба сгороли!.. Гдо же тут счастье, когда жизни уж нет? Зачом ото все, к чому? Все равно уже нйчто, иичто по поможот. (Стаповится на ко-лени и прижимается к рукам ОрестаJ Орест, Орест, друг мой! Бедный, несчастный мой друг! За что мы гибнем, за что я тебя погубила?

О' р е_с т

Люба, Люба, ты меня с ума сведешЙ

Любовь

(встает)

Да, правда... Ах, прощай!..

(Хочет уйти.)

Орест (опять удероісивает Любу)

Нет, нет, не слушай меня! Зто слезы на меня так дей-ствуют — я тогда сам себя не сознаю!

•Любовь

_ч ^ -(печально и строго) , ~

Я не плачу.

О р е с т

Й нечего плакать, счастье моє! Ты пришла, мы опять вместе, и я люблю тебя по-прежнему, нет, больше преж-г него! Ничто не погибло, все вернется, как б^іло прелюде!

Любовь

Тьї все веришь в чудеса...

Орест

Верь втыв них! Люба, молодость чудеса творит: я буду опять здоров, я это чувствую — и ты не бойся ничего! Счастье біїло тогда так велико, взволновало тебя, нервы твои не выдержали, я сам тогда себя не помнил! Твою болезнь больше создало напуганное воображение, ,чєм она в самом деле была. Подумай только, подумай, стоит ли ломать свою жизнь из-за какого-то легкого нервного рас-стройства?

Любовь

Легкого ты говорить?..

0 р ѳ с т

Да не стоит и говорить об этом, право. Мы будем жить спокойно, тихо, и все будет хорошо. Я не допущу никого тревожить тебя! Я буду беречь тебя так, что даже ветру не дам на тебя дохнуть! Ведь ты моє единственное счастье, ты для меня все! Подумай, могу ли я жить без тебя? Сама реши, можем ли мы разойтись, можешь ли ты сама отречься от меня и от иашего счастья? Зачем же гіогибать, когда можно жить и жить счастливо? Я не верюі, ,бзгдто все пропало. Ты тоже по веришь, только говоришь так, правда? Я знаю, да. Вся жизнь впереди. Когда я буду счастлив, я опять воскресну душой, я 8иаю, чувствую, что мой огонь опять загорится с новой силой, и ты увидишь₇ какиё лавры я положу к твоим ногам! И все тогда будет твоє — сам я и моя слава! Что это будет за жизнь! Подумай, Люба!

Любовь (жестом приказывает ему молчать)

Довольно! Ты отуманиваешь меня. Жить так трудно и страшно... я не хочу жить. Не всякий имеет право жить... Ты говоришь — думать. Ах, думать!..

(Проводит рукой по лбу.)

Орест

Это ведь так просто, стоит только забыть...

Любовь

(садится на ручку кресел, склоняет голову па спинку, над головой Ореста, одной рукой обнимает его. Говорит тихим, упавшим голосом, как бы в полу сне)

Подожди, Орест, встановись, дорогой, помоги мне думать, у меня мыслей нет... Миє кажется, что все это раз уже было... Мне снилось, что я была счастлива, очопь счастлива, я была с тобой и рассказывала тебе свою жизнь, а потом проснулась и вижу... нет, я не знаю, может быть, это теперь сон?.. Ах, это так тяжело... я хочу ^чхорошенько вспомнить, как это было... Я думаю, что это опять будет так... (тревоо/сно) что тогда, Орест?

(Вздрагивает и обнимает Ореста крепче.)

Орест (тихоу но со страстью)

Все равно, что бы ни случилось, мы не расстанемся; не думай ни о чем.

Любовь

Да, не надо, я буду потом думать... теперь я устала... Тише... тише... вот так.

(Закрывает глаза и затихает.)

Орест

(целует рукиу плечи, лицо Любы, не замечаЯу что она поч-ти без сознания)

Не думай ни о чем, не надо, я люблю тебя и всегда буду любить! Пусть я погибну, все равно, пусть сердце разорвется — от счастья, не от горя! С тобой я на все готов! Ты будешь моей женой и будешь жить, как другие,— лучше, лучше других! Ты расцветешь роскошной алой розой, ты будешь счастлива, счастлива, счастлива!

Любовь (вдруг подьімает голову)

Счастлива, а... а сумасшествие?

Орест

(вздрагиваеТу но тотчас же оправляется)

Все равно я буду подражать в нем тебе и все-таки буду счастлив, потому что я так хочу.

Любовь

(в жстазе)

Да, да! Довольно горя! К чему жертвы? Расстаться, отречься от счастья для того, чтобы сохранить себя для долгой, холодной жизни? Да ведь это хуже смерти! Пусть я могу быть счастлива только один час — все равно! Пусть будет один час! Я рада, что мы должны погибнуть, теперь уже не надо думать, не надо отрекаться. Я жить хочу в последний раз,— мы еще не жили, не жили! Я люблю л^ебя! О, как я тебя люблю! (Крепко прижимается к Оресту.) Бери меня — я твоя, только тебя люблю и не боюсь ничего. Ах!.. Я так люблю тебя, только тебя. Больше ни-окого нет в целом мире, мьт одни — и я твоя, вся твоя, вся... Ты вдало любишь — ты должен, должен... умереть,_ч а я должна тебя любить, потому что я твоя! (Изменив-шимся тоИом, тороплиѳоу резко.) Встань, Орест!

(Встает сама.)

О р о с т (пробует встать, по не может)

JI 10 б О II ь

(подходит к Оресту, наклоняется к его лнцу. Тревожно) Орест, посмотри мне в глаза.

Орест вздрагивает и закрьпніотся руками.

Любовь (хватает Ореста за руки)

На^инается? .Тебе страишо?.. Не бойоя! Я знаю, я страшна, по ничего... Ах, что со мпой было? Я все аабы-ла, но теперь я опять нее вспомнила. Только пе надо бояться, не надо плакать, я все поправлю, иока могу. (Идет к столику, паливает строфант из пузыръка

в рюмку.)

Орест

Что ты делаешь?..

Любовь

Так надо! (Пьет.) Не бойся, теперь не будет ни сума-сшествия, ни тусклой, холодпой жизии.

(Идет к Оресту.)

Орест

(делает усилие и быстрой, неестественной походкой идет к Любови, которая шатаетея)

Что тьі сделала?! Спасите! Кто там! Мама! Помо-гите!..

Любовь

(падает)

Молчи... и ты должен... за мной... Беатриче твоя... роза голубая... так надо...

(Умирает.)

ВЫХОД 4 Те же и г-жа Гру'ич.

Г-жа Груич (вбегает) '

Орест_? дитя моє, что с тобой?!

Орест (припадая к Любови)

Помогите! Помогите!.. Мама, мама, смотри, жива она?.. Нет, нет, не дышит!..

Г-жаГруич

Что случилось?:.

Орест

Отравилась! Ты поставила яд!

Г-жа Груич Орест, что ты?! Она, может бытъ, в обмороке! _ч

Орест

' Нет, нет, умерла, сердце не бьется!

(Рьідает.)

Г-жаГруич Дитя моє, пощади себя, сжалься надо мной!

Орест

Ос^гавь меня, мне никого не жаль! Ц пойду за ней! Зачем мне жить?

(Затихает в немом отчаянии.)

Занавес

ПРИМІТКИ

У третьому томі вміщено драматичні твори Лесі Українки, написані у 1896—1906 pp.

Автографи творів поетеси, на які в посилання в примітках, зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді J^6ci Українки (ф. 2) та Івана Франка (ф. 3).

БЛАКИТНА ТРОЯНДА

Вперше, надруковано в альманасі «Нова рада», К., 1908, стор. 387—452.

В архіві зберігається чорновий автограф повної, остаточно відредагованої редакції твору (ф. 2, № 773) та два чорнових начерки (ф. 2, № 17—18). В автографі — ряд авторських правок, дописок, закреслень, які свідчать про велику роботу над драмою. У кількох місцях збоку є приписки-зауваження рукою М. П. Ста-рицького, які Леся Українка частково прийняла; крім того, на полях зустрічаємо авторські помітки для переписувача про послідовність розміщення тексту. Вивчення чорнового рукопису та аналіз викреслених місць засвідчує, що окремі вилучення, певне, були зроблені з цензурних міркувань. Так, у першій дії знято кілька реплік явно політичного відтінку: Дія І, вихід 8. Після слів Любові «...торгуєтесь з ним?» викреслено: «Який ви антисоціальний елемент». Після слів «Олімпіада Іванівна (тихо до Люби)» викреслено: «А ти б тих різних соціалів не згадувала хоч при одчинених вікнах. Самохіть у халепу лізеш». Вихід 9. Після слів Крицького «У вас не такий був тон перше, Любов Олександрівно!» викреслено: «Пам’ятаєте, як ми на Маркса гроші збирали?» Після слів Любові «...корили мене Жапною д’Арк, а самі хочете...» викреслено: «...щоб я вважала себе Шарлотою Корде або принаймні Луїзою Мішель». Після слів Любові «Бувайте здорові, Робесп’ор!» викреслено: (Любов іде в столову, наспівуючи «Мар-сельєзуя: «Allons, enfants de la patrie...»)

Крім цього, в І дії — вихід 13 — викреслений перший варіант розповіді про образ блакитної троянди, що виступав в п’єсі як втілення погляду па кохання. У ранньому варіанті цей образ був наповнений середньовічними атрибутами: «Блакитна троянда — то був поетичний символ чистої, високої любові, в лицарських романах часто говориться про цю квітку, що росте десь у «містичному лісі» серед таємних символічних' ростин. Доступити до тієї блакитної троянди міг тільки лицар («без страху й доґани», що ніколи не мав нечистої думки про свою даму серця, ніколи не кинув на неї жадібного погляду, ніколи не марив про шлюб, а тільки носив у серці образ єдиної дами, на руці барви її, на щиті девіз її, за че€т*> її лив свою кров без жалю, за найвищу нагороду мав її усміх, слово або квітку з її рук. Таким""мусив бути лицар «блакитної троянди».

Чорнові начерки (ф. 2, № 17—18) являють собою попередній план драми та матеріали до неї (виписки з наукових робіт з психіатрії, нотатки). В автографі № 17 знаходимо попередні варіанти заголовка драми: «Нічні метелики» — «Гордіїв вузол» — «Блакитна троянда». ,

Дата в автографі № 773 — «31 августа 1896 року, Колодяжне».

Подається за першодруком.

«Блакитна троянда» — перший драматичний твір поетеси і перша психологічна драма в українській драматургії. Леся Українка з особливим почуттям ставилася до цього твору, приділяла йому багато уваги, наполегливо домагалася його сцё-щчного втілення, сама зробила переклад його російською мовою.

Вперше «Блакитна троянда» поставлена на сцені 1899 р. трупою М. Л. Кропивницького. В офіційній критиці п’єса не здобула „ позитивної оцінки, її вважали невдалою, несценічною, вбачали в ній суміш натуралізму з українською мелодрамою. Леся Українка не погоджувалася з такою оцінкою і мріяла про нову постановку. Листування письменниці засвідчує її тривале піклування про долю п’єси, про турботи в питанні постановки, підбору артистів — виконавців головних ролей. В листі до матері від 3:11 1908 р. вона писала: «...може б, хто її й, поставив, якби вона була доступніша, все ж, може, вона не гірша від многих «новинок». 1907 р. «Блакитна троянда» була поставлена музично-драматичною школою ім. М. В. Лисєика. І знову не мала успіху: критика рбачала в п'єсі відсутність дії, невиразність образів, розтягненість діалогів.

Сучасна театральна критика, розглядаючи перші постановки «Блакитної троянди», вказує на непідготовленість тогочасного українського театру до сценічного втілення психологічної драми. П’єсу намагалися подати в жанрі побутової драми, а це призводило , до втрати головного — складності й інтенсивності думки та загальної філософської спрямованості твору.

До 100-річчя з-дня народження Лесі Українки (1971 р.) «Блакитна троянда» була поставлена Львівським українським драматичним театром ім. Заньковецької.

«Нова рада» — український літературний альманах, виданий у Києві 1908 р. під редакцією М. П. Старицького.

Старицький Михайло Петрович (1840—1904)—український письменник, театральний і громадський діяч.

...л ицар «без страху й догани» — вираз з твору М. Сервантеса «Дон-Кіхот».

Трупа М. Л. Кропивницького — перша українська професійна трупа, створена і очолена М. Л. Кропивницьким 1882 р. в блисаветграді. 1904 р. трупа припинила свою діяльність.

Мати—Косач Ольга Петрівна (1849—1930)—,літературний псевдонім-Олена Пчілка, українська письменниця, ліберально-буржуазного напряму.

«Тьмы низких истин мне дороже нас в о з в ы ₇ шающий о б м а її».—Рядок з поезії О. С. Пушкіна «Герой;> (1830). У Лесі Українки замість «мне» — «нам».

Над сон Семен Якович (1862—1887)—російський поет.

«Только утро лгобви хЬрош о...» — Вірш С. Я. Надсона.

⁷ «Про любов твою, друже, я марив не ра з...» — Вірш С. Я. Надсона в перекладі Лесі Українки.

К р а ф т - ЕіЛ н г Ріхард (1840—1902) — німецький, вчений, лікар, автор багатьох праць з психіатрії.

Вейсман Август (1834—1914)—німецький біолог, основоположник вчення про безперервність «зародкової плазми»./Ідеалістичні, .антинаукові погляди Вейсмапа зазнали нищівної критики К. А. Тімірязєва та І. В. Мічуріна. ⁴

«Летіте вчвал, ви, румаки огнистіМонолог Джульєтти з трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєттаяи в перекладі Лесі Українки.

Орифлама — давній військовий прапор Франції, в середні віки його підіймали па спис тільки під час ,бою.

ПРОЩАННЯ

⁷ Вперше надруковапо у видаппі: Лося У к р а ї н к а. Твори. Т. XI. К., «Книгоспілка», 1929, стор. 10Я—170.

В архіві зберігається чориовий автограф (ф. 2, № 22), без дати. Датується орієнтовно 1896 роком па підставі аналізу почерку і паперу.

Подається за автографом.

ОДЕРЖИМА

Вперше надруковано у жури. «Літературно-науковий вісник», 1902, т. 17, кн. З, стор. 167—178. Того ж року «Одержима» .була передрукована в збірці Лесі Українки «Відгуки», Чернівці, стор. 69—93.

. В архіві зберігається повний чорновий автограф твору (ф. 2, № 799) із значнимй правками та дописками, без дати й без істотних відмін від тексту чистового рукопису (ф. З, № 1625). Перптй розділ чистового рукопису писаний рукою О. Кобилянської і має правки Лесі Українки, інші розділи пореписапі начисто авторкою.

' Дата в чистовому рукописі — «18.1 1901 р.». ч

Подається за збіркою «Відгуки».

Драматична поема написана в Мінську протягом однієї ночі біля ліжка смертельно хворого С. К. Мержипського. Пізніше, в листі до І. Франка від 13—14/1 1903 р. Леся Українка визнала: «...я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жй-ти, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J’en аі fait ин drame» К

*^Я з того створила драму (фрапц.) — Рад.

Особисті переживання поєднуються в драмі з глибоким філософським змістом, що виводить її за рамки автобіографічного твору. Листи Лесі Українки відтворюють душевний стан поетеси в час написання «Одержимої», допомагають зрозуміти ідею поеми, розкрити алегорію образів. У листах висвітлено також деякі моменти процесу творення драматичної поеми, за ними можна простежити хід думки письменниці, відчути народження художніх асоціацій та образів.

Хоч «Одержима»^ була створена за одну ніч, ідею та образи твору поетеса виношувала довший час. Ще в 1900 р. Леся Українка написала поезії «Жертва», «Я бачила, як ти хиливсь додолу...», «То, може, станеться і друге диво...», в яких використаний той же біблійний сюжет і ті ж образи, що і в драматичній поемі «Одержима»; Образ Месії-Христа, до якого звертається поетеса і в поезіях, і в драматичній поемі, виник у неї внаслідок переосмислення асоціацій, пов’язаних із стражданнями смертельно хворого Мержинського. Відчуття безсилля перед приреченістю друга, необхідність скоритись долі викликають у Лесі Українки почуття протесту і ненависть до християнської моралі, що проповідує покору та всепрощення. Носієм цієї моралі виступає в поемі Месія, Міріам же — носій політичних переконань автора. В першій редакції драми Леся Українка мала намір надати цим образам однакового ідейного навантаження, зробити їх обох головними героями (про це свідчить і початкова назва твору — «Месія і одержима»). Але далі, в процесі роботи над поемою, поетеса перерозподілила ідейну навантаженість і надала переваги образу Міріам, яка стає головною героїнею твору, виразницею переконань та ідеалів автора. ^У

«Літературно-науковий вісник» — художній, науковий і публіцистичний журнал. За ідейним спрямуванням історія журналу поділяється на три періоди: 1) демократичний

(1893—1906, Львів); 2) ліберально-буржуазний (1907—1914) і буржуазно-націоналістичний (1917—1919, Київ — Львів); 3) буржуазно-націоналістичний, профашистський (1922—1939, Львів), з 1933 р. виходив під назвою «Вісник».

Мержинський Сергій Костянтинович (1870—1901)—близький друг Лесі Українки, активний член соціал-демократичних гуртків Києва та Мінська.

Га даринське озеро — біля міста Гадари (сучасна назва — Мукса() в Палестині.

Г а л і л е я — північна частина Палестини.

Назарет — невелике місто в Галілеї, в якому, за євангельською легендою, провів дитинство Христос.

В а а л — в релігії стародавньої Фінікії, Сірії та Палестини бог сонця, землеробства, родючості. Культ Ваала був пов’язаний ,з людськими жертвоприношеннями. В переносному значенні служіння Ваалу — гонитва за матеріальними благами.

¹ Гефсімапський сад — місцевість біля Єрусалима в Палестині.

Синедріон — найвища рада в стародавньому Єрусалимі, яка складалася з єврейської аристократії та духовенства. Виконувала релігійні, урядові та судові функції.

Астарот (А старт а)—в сірійській та фінікійській міфології богиня родючості, материнства і любові.

П реторіанці — в стародавньому Римі воїни привілейованої імператорської гвардії.

Саддукеї— представники релігійно-політичної течії в Іудеї в II ст. до н. е.— І ст. н. е., які представляли інтереси рабовласницької знаті вищих єрусалимських жрёців та чиновників.

ВАШЛОИСЬКИЙ полон

Вперше надруковано в альманасі «Нова рада», К., 1908, стор. 227—240.

В архіві зберігаються чорнова та чистова редакції драматичної роеми (ф. 2, № 777, 779), які не мають значних відмін від надрукованого тексту. Крім того, б початок твору, переписаний авторкою начисто (ф. 2, № 778), і варіант закінчення, писаний іншою рукою з рясними правками Лесі Українки (ф. 2, № 817).

Дата в чорновому автографі — «San Remo, 9.1 1903».

Дат& в чистовому автографі— «15.11 1903, San Remo».

Подається за першодруком.

Задум драматичної поеми «Вавілонський полон» виник у Лесі Українки ще взимку 1901—1902 pp. В листі до О. Кобилян-ської від 1.1 1902 р. вопа повідомляла, що saдумала «ще* один маленький драматичний етюд, до пари «Міріам», але не зпає, коли напише, тепер ще не має сили. Колись напише». В листі до І. Франка від 1.1 1903 р. вона повідомляє: «Свою «поему» я вже скінчила, вийшла то, властиве, не поема, а лірико-драматична сцена а 1а «Одержима», навіть в них обох є дещо спільне».

Звернення до біблійних тем зумовлене бажанням Лесі Українки висловити думки про сучасний стан свого народу, підпести голос за пробудження в широких масах людської гідності. Особливого місця в боротьбі за соціальне і національне визволення народу поетеса надає поету-співцю. У творі таким співцем виступає Елеазар, в образі якого втілено любов народу до вітчизни, яка тісно переплітається з його прагненням до визволення. Поет по-/винен бути з народом, стати його ідейиим натхненником, проводирем.

Л е в і т и — в давньоєврейських легендах — одно з племен єврейського народу, яке походило від «коліна» Леві (одного з синів Іакова). Левіти ніби були ириречепі з божої волі блукати по Ізраїлю і бути духовними наставниками та вчителями свого народу. Очевидно, що Леся Українка вживає назву «левіт» саме в цьому розумінні.

А д о н а й — по-давньоєврейському — господь.

Майстри гарамські — від легендарної місцевості Гарам, в якій міфічний герой Тіглат Пілессар поселив ізраїльтяп, захоплених у полон.

Саул — засновник Ізраїльсько-Іудейського царства (кінець XI ст. до н: е.). Під керівництвом Саула ізраїльські племена визволились з-під влади філістимлян, проте в одному з боїв з філістимлянами Саул був розбитий і загинув.

Йонатан — старший сип царя Саула; успішно воював з філістимлянами, загинув у битві гіри Гильбоа (1033 р. до н, е.).

Е д о м — стародавня невелика гірська країна на території сучасної Іорданії. Ця назва дов’язана з (багатьма біблійними легендами.

М 13"р а ї м (Міцраїм) — давньоєврейська назва Єгипту.

А м а л е к — за біблійними легендами, ворог стародавніх євреїв, який напав на них після виходу з Єгипту.

Tip — одне з великих фінікійських міст на східному узбережжі Середземного моря; в X ст. до н. е. стало торговельним і. політичним центром Фінікії, витіснивши Сідон.

Скарб ханаанський — Ханаан — стародавня назва Палестини і Фінікії, що її вживали у XX ст. до н. е. єгиптяни і деякі . народи Передньої Азії.

НА РУЇНАХ

Вперше надруковано в літературному збірнику «З неволі», Вологда, вид-во «Запомога», 1908, стор. 18—30.

В архіві зберігається автограф повної чорнової редакцц тво-' ру з численними правками й дописками чорнилом та олівцем (ф. 2, № 798) і список невідомою рукою (ф. 2, № 818), який не відрізняється від автографа.

Дата в автографі та списку — «11.IX 1904, Зелений Гай».

Подається за автографом.

Драматична поема «На руїнах» продовжує тему «Вавілонського, полону». Задумала її Леся Українка під час роботи над «Вавілонським полоном». В листі до О. Кобилянської від 27.НІ 1903 р. поетеса писала, що вона хоче ще на цю тему «написати маленьку драматичну поему, але то вже згодом...».

Провідна ідея драматичної поеми «На руїнах» — активна роль мистецтва в суспільному житті народу, що пов^язує твір з сучасною поетесі дійсністю. Головна героїня твору Тірца є виразницею авторських думок. її виступ проти Співця, захисника «прадавніх святощів», був відгуком Лесі Українки па діяльність реакційних романтиків, які ідеалізували минуле.^Тірца виступав за' єднання народів у боротьбі проти спільного ворога — вавілонських можновладців. Вона бореться проти слабодухості й зневіри, за життя проти смерті. /

В автографі (ф. 2, № 798) є два варіанти закінчення твору. За першою редакцією Тірца ніби відмовляється від свого покликання — будити й закликати народ до діяльної праці. Вона самотня йде в гори, в пустелю. Наприкінці твору, замість останніх десяти рядків після слів Старого іудеянина, спочатку було:

Т і р с( а Божий суд велить.

Співець іудейський А ХТО Д08В0ЛИВ?

Тірца

(показує на людей, що носять землю й каміння па свої будовиУ

Тії не цитають.

Співець іудейський (до робітників)

Гей, люди, схаменіться! Буде кара!

Бичів вам мало? Треба патериці?

Це досить ран? Ще треба скорпіонів?

Послухайте мене, співця старого, я всякого набачив па віку.

Тірца

Набачив стільки, аж осліп навіки.

Тепер старця сліпець провадить хоче дітей видющих — господи, рятуй!

Співець іудейський За стан її, в пустиню, у вигнання!

Тірца

Я йду сама в пустиню, заспокойся.

Я там побачу всі дива господні, вернусь і вам скажу, як прийде час.

(Спокійною походою іде в той бік, де мріють гори, і дедалі по-. стать її покривається сутінню пустині.)

Починав світати, місяць блідне, схід рожевів. З куренів виходять ще люди, що досі спали, багато з лежачих на землі встав, люди збираються громадками, де в кого видко в руках сокиру, , лопату або інший знаряд праці.

Молодий робітник (до свого гурту)

Ходімо на роботу, вже світає.

Співець іудейський (до левіта)

Ми цілу ніч не спали, час спочити.

(Вкладається коло багаття, що покинули жінки, подавшись на

роботу.)

Левіт

Ні, не годиться кидати жертовник, я ляжу там,—і там же можна спати.

(Іде до руїн.)

Самарійськиий пророк А нам, братове, час на Гарізім, не доки ж нам тинятись на руїнах.

(Набирають у приполи каміння і йдуть геть.)

Голос Тірци

, (співає в пустині)

Готуйте путь несмертній силі божій, шляхи рівняйте духові його!..

Зоря світова заливає небо золотом і багрянцем, руїна спалахує проти сонця, мов усміхається, далекі гірські верхів’я цвітуть барвами, немов чарівні квіти. Наступає день.

Але, відкинувши це закінчення, Леся Українка створює нове, значно коротше, де Тірца виступає не як митець, що добровільно зрікся свого народу, а як митець-вигнанець, бойовий дух якого залишився незламним.

А с с і р і я — стародавня рабовласницька держава, що існувала на території сучасного Іраку до кінця VII ст. до н. е., суперниця Вавілонії. В XV—XIII і X—VII ст. до н. е. вела загарбницькі війни проти Вавілонії, Вірменії, Сірії та Іудеї. \

Н і н е в і я — столиця давньої Ассірії. Славилась розкішними палацами і храмами. В 612 р. до н. е. Ніневія була стерта з лиця землі вавілонцями та мідійцями. ⁴

Фінікія — стародавня рабовласницька держава на східному узбережжі Середземного моря (тепер територія Лівану та Сірії). Час розквіту й могутності Фінікії припадає на III тисячоліття до н. е.

Тимпан — стародавній ударний інструмент, подібний до давньогрецьких литавр.

ОСІННЯ КАЗКА

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. VI. К., «Книгоспілка», 1929, стор. 19—48.

В архіві зберігається автограф єдиної повної чорнової редакції ^«Осінньої казки», писаної чорним чорнилом та олівцем (ф. 2, № 801). З автографа видно, що Леся Українка багато працювала над цим твором: перекреслені цілі сторінки, закреслені і відновлені рядки, пізніше дописані речення і окремі епізоди. І все ж твір лишився остаточно не завершеним і не відредагованим; про це свідчить однакова нумерація двох (других) дій, а також викреслені і незамінені частини текстів, внаслідок чого утворюється не завжди зв’язаний текст. За життя письменниці «Осіння казка» не була надрукована. За свідченням К. В. Квітки (Див. його примітку до списку початку «Осінньої казки», ф. 2, № 819), сама Леся Українка не вважала твір викінченим і збцралась ще над ним працювати.

Дата в автографі — «Тифліс, 25.1 1905 р.»

Подається за автографом.

Фантастична драма «Осіння казка» була наїґисаиа в січні 1905 р. Виникнення задуму твору пов’язане з наростанням рево-і люційних подій в країні. За алегоричними образами драми виступають конкретні історичні сили революції 1905 р_м В листах цього періоду поетеса неодноразово говорить про співзвучність настроїв своєї музи з буремними подіями. В листі до матері від 6.11 1905 р. вона писала: «...мйслі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін «весни» й «зими». В Тифлісі був один такий «весняний день», коли калюжі людської крові .стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах...»

Закінчуючи твір символічною картиною, де робітники підіймаються крутою горою все вище і вище, позначаючи кожний щабель червоними прапорцями, авторка вкладав в уста Будівничого символічні ълова про те, що «осіння казка... скінчиться справжньою весною!», що «й зимі на світі є кінець». Такий оптимістичний заключний акорд вказує на глибоку віру Лесі Українки в перемог^ робітничого класу в складній і тривалій боротьбі з царизмом.

У попередніх виданнях творів Лесі Українки упорядники по-різному підходили до укладання основного тексту «Осінньої казки» за чорновим автографом. Так, у виданнях «Книгоспілки» (Леся Українка. Твори. Т. VI. К., 1929) та ДВХЛ (Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. II. К., 1951) відновлено і введено в основний текст майже всі закреслені поетесою місця. Такий принцип не виправдав себе, оскільки порушував стрункість викладу та логічну послідовність в окремих місцях. Упорядники пізніших видань творів Лесі Українки — «Радянський письменник» (Леся Українка. Поезії. Т. II. К., 1962) та ДВХЛ (Леся Українка. Твори в десяти томах. Т. III. К., 1964), укладаючи основний текст цього твору, врахували авторську правку і подали його в стислішому, стрункішому, логічно більш умотивованому викладі. В цих виданнях відновлено лише одну сцену в розділі IV (діалог Лицаря й Принцеси), без якої порушується зміст викладу.

Текст «Осінньої казки» подається за автографом з урахуванням авторської правки. Так, у розділі І в монолозі Лицаря введено до основного тексту 13 рядків, починаючи від слів: «О страднику, великий Прометею...»; в автографі ці рядки хоч спочатку й були [поетесою викреслені, пізніше відновлені хвилястою лінією.

З таких самих міркувань на початку розділу IV відновлено 14 рядків в діалозі Лицаря і Служебки після слів Лицаря: «Смієшся ти?» Нижче, в цьому ж розділі, поновлено і введено в квадратних дужках до основного тексту 25 рядків з діалога Лицаря і Принцеси, починаючи із слів Принцеси: «Але ж тут, пожалься боже, знову жде тюрма!» В останньому випадку упорядник керувався змістом тексту і тим, що Леся Українка, викресливши ці рядки, не узгодила послідовність у викладі.

Інші значні викреслення в рукописі винесені в примітки. Так, наприкінці розділу III, що закінчується словами «...Вірний блазень», в автографі закреслено цілу сторінку тексту:

(Принцеса задумується.)

«Згадай той час, як ти гусята пасла...»

Шкода, той час пе вернеться ніколи...

До черевичків звикла босоніжка та ще й до ѣолотих, до королівських...

Та й як після помбстів кришталевих знов звикнути бродити/по калюжах?

«Свинарський бік» —*фе, що за/бридка назва?!

Мій вірїіий блазню, вепські в тебе жарти.

1 з ким же се я стрінутись там маю?

Невже з безрогими?.. А певне! Годі!

Не хочу я і думати про се!

Лети собі, пташино! (Махає на голуба, той летить і щезає в просторі.) Будеш вільна, хоч і брудненька трошки... Білі шати, мені тепер ви стали за кайдани, бо не одважусь я вас покаляти нізащо... ох, невже таки нізащо?

Знав, мій тиране, як мене скувати!

(Сідає гаптувати біллю срібний серпанок.)

У розділі IV після слів Лицаря «... тепер я глузд його аж надто тямлю!» викреслено одну сторінку:

Хто визволить, той вимагає дяки, а для людей нема миліше дару, як воленька чужа. Дитину рідну кохають батько-мати і за теє бажають послуху — неволі, значить; спізнаються по волі молодята і вже присяги прагнуть — знов неволі...

Служебка А ти ж би як хотів? Звести з ума , та й кинути? Ти мудрий, «без присяги»,

це кожний захотів би!

Лицар ₇

Що ти 8наеш?

От я і без присяги, й без любові, а зв’язаний з тобою...

Служебка Любий мій!

(Хоче його обняти.)

Лицар ( відступає)

Ой, не спішись мене в хомут гиуздати!

Доволі з тебе, що твоє тавро носитиму на лобі до загину, бо я того до віку не забуду, що я не визволив себе з темниці і не загийув там, а як баран дав вивести себе, певідь куди і нащо.

Неслава! Ганьба! Сором!

У цьому ж розділі, в діалозі Служёбки і Пастуха, викреслено опис кришталевої гори, на вершині якої сиділа Принцеса. Викреслені, правда, три початкові і шість кінцевих рядків опису, а середня частина лишилась незакресленою, проте без початкових та кінцевих рядків вона втрачав сенс.

Після слів Пастуха «...фіалку одну знайшов і «гусячі лапки» було: «Ще трохи, то й скляна гора розтане».

Служебка Скляна гора розтане? Схаменись!

Вона ж не з льоду, з чистого кришталю.

Пастух

А хто її вгадав, люди кажуть, що якби добре сонечко пригріло, то все б таки, хоч трошечки підтала, там, кажуть, в й крижини, й кришталини, де глибше — лід, а зверху — там кришталь.

Вона ж таки будована, не справжня, і будівничі величезні гроші '

побрали на будівлю. Хто ж повірить, щоб так таки ні крихотки й не вкрали.

Сама ж таки подумай, що дешевше: лід чи кришталь?

Служебка Та відомо, що лід!

Пастух

Ото ж то й е! Ну, як просвітить сонце крізь той кришталь, прогрів глибоченько, як попливуть там потайні потоки та як посуне той кришталь, мов крига, завалить нам усі хліви і стайні, обори та свининці. То-то буде!

Служебка І що там буде? Ніби зроду сонце на неї не світило?

Пастух

Та не так!

Вона збудована вже в возовицю, в холодні ночі та в студені роси, а там пішли дощі, пороша, вітер.

Яке то сонце? А тепер, гляди, коли б на гарній кришталевій брилці не з’їхала з гори у діл принцеса.

В’язень-лицар

Принцеса!

Пастух

Служебка

То луна!

Пастух

f Луна?

Луна в свининці? Дивно... дуже дивно.

(Тихше.) Тй чула? їх вже кілька сот розбилось об мармуровий поміст, ослизнувшись, на кришталевій кручі, все лицарство було хоробре, цвіт країни... шкода!

Там, де лицарський бік, найгірша круча,

Тут, на «свинарськім», не така, та звісно, лицарство брудами гордує... Шкода...

А звідси б легше вилізти на шпиль аж до принцеси, до її в’язниці.

Л и ц а р

В’язниця!

Пастух

% Знов луна?.. Е, ні, небого,

Се щось непевне... Я таки чував n - Щось стороною.

(Дивиться служебці в очі.)

Служебка Брехні, повір!

Наприкінці цього розділу після слів Будівничого, який посилає робітника-підлітка за допомогою, «...щоб знали всі, яка сутужна справа. Бігай! (Хлопець іде, але зараз повертається наляканий.)» закреслено півсторінки:

Хлопець Ой, пане майстре! Способу немає пройти через хліви. Там дозорчиня казала підпаскам все бидло завернути.

Біжить назад вся гурма без ладу — поламані ж тепер всі загородки — то й суне так, котре куди попало.

Попереду кнури та бугаї, та жеребці, та барани з цапами, я ледве втік... стоптали б... розірвали б...

Ой, пане майстре!

Чутно несвіцький рев, тріщання останніх загородок, гуркання підпасків.

Ой, біжать, біжать!

(Хлопець кидається на гору і стає на виступ.)

Тут же, трохи нижче, в розмові Будівничого з майстрами викреслено півтори сторінки тексту. Після слів «Куди ти? Божевільний! Стій! Вернись!» далі було:

3-ій майстер не слухає, спускається додолу і в ту ж мить попадає на роги бугаєві, той підкидає його високо вгору, другий

бугай ловить знов на роги. Змучений, зранений майстер умирає, помітуваний помежи бидлом. Товариші, сковані жахом, мовчки дивляться на його муки,— ніхто не важиться йти боронити; дехто пробув кинути ножем або сокирою в гурму бидла, але то тільки гірше дратує люту ранену скотину і не 'дає ніякої помочі. Довга мовчання серед людей і несамовитий рев серед бидла. Нарешті рев трошки втихає.

Молодий хлопець (па горі, вище від інших)

Товариші! Нам треба всім податись отак горою аж на бік лицарський, бо сі хліви й обори там кінчаться, там чисто і безлюдно.

Будівничий Слизько й стрімко.

Молодий хлопець Там можна вмить спуститись.

Будівничий І розбитись.

Ні, хлопче, годі. Досить вже тих проб.

Спитай її (вказує па принцесу), чи мало їх було? І що з них вийшло?

Принцеса (закриває лице. Болісно)

Ох, не згадуй краще!

⁴ Будівничий

Моя порада ось яка: рубаймо в горі щаблі, щоб нам стояти твердо і щоб іти все вгору вище й вище, аж поки станемо там на шпилі, де кришталевий замок. За твердиню нехай він стане нам, якщо король знов схоче нас примусить будувати неволі й бруду соромні оселі.

Те, що колись неволі слугувало, нехай послужить визволенню. Браття, орли недарма гнізда в’ють на горах.

На гору доступитись нелегко, за те згори зручніше боронитись.

1-ий майстер Еге ж, иехай-но вороги обступлять, ми ї* засиплем кришталевим градом!

Чудові променисті кулі їм освітять дорогу на той світ!

Квітка Климоит Васильович (1880—1953) — український радянський музикознавець і фольклорист. Чоловік Лесі Українки.

ТРИ хвилини

Вперще надруковано ~в журн. «Нова громада», К., 1906, кн. 10, стор. 1—20, \

В архіві зберігається автограф повної чорнової редакції (ф. 2, № 815) із значними авторськими правками. Сторінки рукопису 13—20 написані іншою рукою, але з правками Лесі Українки. Третій розділ твору «На еміграції» мав спочатку назву «У вигнанні». _v ¹

Дата в автографі — «29.ѴІІІ 1905, Зелений Гай».

Подається за першодруком.

«Нова громада» — літературно-мистецький журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Києві 1906 р.

Монтаньяри — революційно-демократичне угрупування депутатів Законодавчих зборів і Конвенту в період французької буржуазної революції кінця XVIII ст. Назва походить від франц. la montange (гора) і виникла в зв’язку з тим, що_/ монтаньяри займали верхні місця в залі засідань.

Жірондисти — політична партія часів французької буржуазної революції кінця XVIII ст., яка представляла інтереси великої торговельно-промислової буржуазії. Прийшовши до влади 1792 р_м жірондисти виступали проти дальшого поглиблення революції, а восени 1793 р. стали на шлях контрреволюції.

Тюрма К он сь єрж е р і — тюрма в Парижі, побудована ще в ранньому середньовіччі. Під час французької буржуазної революції кінця XVIII ст. була місцем ув’язнення Робесп’єра, Дан-тона та ін. В дні Паризької комуни палац і тюрма Консьєржері⁷ згоріли від обстрілу версальців.

Б а г р я н оперстий Самсон — кат часів французької буржуазної революції.

Ф і л і п п и — Леся Українка має на увазі іспанських королів епохи середньовіччя, які відзначились особливою жорстокістю, запровадили інквізицію.

Л у к р е ц і я — знатна римська жінка з роду Тарквініїв. За легендою, яку передає Тіт Лівій, смерть Лукреції, збезчещеної Секстом — сином царя Тарквінія, стала приводом до повстання Й09 р. до н. е., що покінчило з автократією у Римі.

Віргінія — за давньоримською легендою, дочка плебея, який убив її, щоб урятувати від безчестя. \

Луї Капет — Людовік XVI (1754—1793), французький король з династії Бурбонів. За часу Людовіка XVI почалась фран-, цузька буржуазна революція. Скинутий народним повстанням, за' вироком Конвенту Людовік XVI був гільйотинований 1793 р.

В а н д е я — департамент на заході Франції. Під час французької буржуазної революції кінця XVIII ст. був центром реакційних заколотів роялістів і католицького духівництва. Пізніше термін «Вандея» став вживатись для позначення вогнищ контрреволюції. '

Бретань — провінція у Франції, відома частими селянськими повстаннями (особливо у XVIII ст.). Буржуазний уряд Франції розділив провінцію Бретань на п’ять департаментів, цим покінчивши з її адміністративною самостійністю.

Бурбон Шарль (1490—1527) — один з могутніх феодалів, головнокомандуючий французькою армією за Франціска І. Після переможних походів в Італію , Франціск І віддалив, його від себе, вбачаючи в - ньому, сильного претендента на владу. Після цього Щэрль Бурбон переходить на бік ворогів Франції: 1524 р. очолює напад на Францію, 1525 р. здобув перемогу над французькими військами при Павії, взяв у полон Франціска І. Був убитий під час облоги Рима.

Констанцьке о з е р о — французька назва Боденського озера, що міститься в Альпах на кордоні між ФРН, Швейцарією і Австрією.

Б а т о в а — загін, партія.

Н а н с і — місто на північному сході Франції.

В КАТАКОМБАХ

Вперше надруковано в журн. «Рідний край», Полтава, 1906, № 19, стор. 2—8. Того ж року драматична поема вийшла окремим відбитком.

В архіві зберігається автограф повної, остаточно відредагованої чорнової редакції (ф. 2, № 781).

Дата в автографі — «4.Х 1905».

Подається і за першодруком.

Драматична'поема «В катакомбах» з’явилась як наслідок 'глибоких роздумів Лесі Українки над ідеями християнства, формою взаємовідносин між людиною та її божеством, що виходила з антитези «пана і раба». В листі до А. Ю. Кримського від 27Л 1906 р. Леся Українка згадувала, що написанню цього твору передувало глибоке вивчення матеріалів, яке підтвердило її відчуття: «Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчи-вій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнин а-мирянина (Laie) перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архієрейства. Я не приймаю теорії Толсто'го і ба-^ „г&тьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабськогр духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листа апостола Павла (в данім разі не важно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось. Комунізм першого християнства — се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все. «Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політично безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше менш

ними; але, такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським — епіїет «пророк», бач, занизьким здався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто. Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi⁹-анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жен-миро-носиць», до яких належить і моя Апціллодея, і те нове для античного аристократичного, світу почуття всепрощающої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих уче-ників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, а не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго, та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене. А до речі: от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа — чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-проме-теїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших, навіть, часів, як не «єдину отару з єдиним пастирем», і як міг відповісти "на питання про підпасків? Я думаю,— тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці...»

Перша редакція закінчення драматичної поеми за автографом різниться від відомої в друці. Після слів єпископа «...ходім од зла і сотворімо благо» в автографі спочатку було:

Ходімо, покиньмо в самоті його,

бо він од нас поволі йти не хоче, '

а ми насильства не вживаєм. Діти,

ходім од зла і сотворімо благо.

Вся громада рушає з свічками в руках. Єпископ попереду.

Старий раб і Апціллодея позаду, обоє трохи відстали.

Старийраб (до Неофіта-раба)

Куди тепер ти підеш, нещасливий.

Неофіт-раб На Тібр, через отруєну Маремму.

Старий раб, сумно похитавши головою і зітхнувши, відходить, потім знов вертається і, оглянувшись боязко назад та побачивши, що громада вже зникла у темнім переході, стискає похапцем руку неофіта-раба і поспішно, старечою дрібного походою

віддаляється.

Анціллодея Я все-таки прошу тебе прислати твою жону з дитиною до мене.

Неофіт-раб Тобі за те догана буде, сестро.

Анціллодея Догану я покірливо прийму, спокутую за бідне немовлятко, що, може, хутко етапе сиротою без батька... Брате, вибачай мені, як я тебе сим словом засмутила, і не здивуй, я жінка нерозумна, не вмію розважати справ високих, я мало розібрала в сій сперечці.

Ти, певне, винен, бо єпископ гнівний від тебе одійшов, але одно із слів твоїх я добре зрозуміла і прийняла його собі до серця.

Неофіт-раб Яке ж то слово?

Анціллодея

«Чистая любов».

Мені здається, хто його промовить від серця, щиро, той для мене брат, хоч би й не був він однієї віри.

Неофіт-раб Так і мені здається, люба сестро.

І знаєш, я хотів тебе просити: якщо я згину, спом’яни мене, не словом голосним, а тихим серцем, для мене стане се за царство боже тут, на землі.

Анціллодея Тепер ходім, я виведу тебе, пильнуй за свічкою па поворотах, ти тут новий, недовго заблудитись.

Запалює коло олтаря свічку і йде вперед, неофіт-раб за нею. На поворотах Анціллодея обертається, освічує путь і питає: «А де ти, брате?». Неофіт-раб одзивається з темряви: «Ось я, люба сестро».

Голоси згодом затихають вдалині і світло зникає».

В процесі остаточного редагування кінця твору Леся Українка хпочатку зняла п’ять рядків в останньому вислові нео-фіта-раба (від слів: «І знаєш, я хотів тебе просити...»), а пізніше викреслила всю наведену вище частину, дописавши замість неї коротку бойову кінцівку, в якій закликає виступити на боротьбу проти рабства.

«Рідний к р а й» — український щотижневий громадський і літературно-науковий журнал ліберально-буржуазного напряму.

Виходив у Полтаві (1905—1907), Києві (1908—1914), Гадячі, (1915—1916).

К р и її т а — окреме невелике приміщення в катакомбах, до якого вели довгі, часом дуже заплутані ходи. ,

К о р і п ф — місто в стародавній Греції.

Маремма — низина, заболочена місцевість на заході Апен-нінського півострова; її звуть «отруйною» через багнисті випари над нею.

Е д е м — за біблійною легендою, міфічна країна, де ніби знаходився рай, з якого були вигнані за гріхи А дам і бва.

\

В ДОМУ РОБОТИ, В КРАЇНІ НЕВОЛІ

Вперше надруковано в журн. «Нова громада», К., 1906, кн. 12, стор.' 1—6.

В архіві зберігається чорновий автограф твору (ф. 2, № 780); у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР зберігається чистовий автограф (І—7441). Обидва автографи не мають істотних відмін від друкованого тексту.

Дата в автографі — «Київ, 18.Х 1906».

Подається за першодруком.

ГОЛУБАЯ РОЗА

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. II. К., Держлітвидав, 1951, стор. 547—640.

В архіві зберігається чорновий автограф автоперекладу драми (ф. 2, Я® 774) та копія (ф. 2, № 816). Дати в автографі та копії немає. Датується 1898 роком на підставі листа Лесі Українки до сестри Ольги від 8.VIII 1898 p.: «Я тепер взагалі'мало листів пишу, втравилася в переклад російської «Блакитної троянди». Мама

і Сергій Костянтинович (Мержинський.— Ред.) «весьма искусно» заставили мене дати слово, що я її перекладу ще до виїзду в Київ...»

Подається за автографом.

Леся Українка. Фото. 1888........ 176—177

«Осіння казка». Сторінка автографа .... 208—209

Леся Українка. Фото. 1888........ 240—241

«В катакомбах». Сторінка автографа..... 272—273

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Список ілюстрацій...... , . . 397

Академия наук Украинской-ССР

СОБРАНИЕ СОЧИНЕНИЙ В ДВЕНАДЦАТИ ТОМАХ

ТОМ З

ДРАМАТИЧЕСКИЕ

ПРОИЗВЕДЕНИЯ

(1896—1906)

(На украинском языкѳ)

Редактори С. І. Забужко, В. А Зта Художній редактор P. К. Пахолюк Оформлення художника В. М. Дозорця Технічний редактор Б. М. Кричевська Коректор 3. П. Школьник

Здано до складання І6.І 1975 р Підписано до друку 13.VI ,1975 р.

Зам. М 5—54. Видавн. JV5 283. Тираж 100 000. Папір Я« 1, 84ХЮ8Ѵз2.

Друк.-фіз. арк. 12,54-4 вкл. Умовр.-друк. арк. 21,42.

Облік.-вид. арк. 18,73.

Ціна 1 крб. 38 коп.

Видавництво «Наукова думка».

Київ, Рвпіна, З

Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, вул. Довженка, З*