Жозеф Фуше

Розділ II Mitrailleur de Lyon 1793 рік

Книгу Французької революції рідко розгортають саме на одній з найкривавіших її сторінок, присвяченій Ліонському повстанню. Проте навряд чи ще десь, навіть у самому Парижі, так контрастно вимальовувались соціальні суперечності, ніж у цьому осередку шовкоткацтва, першому промисловому місті тодішньої дрібнобуржуазної й селянської Франції. Ще під час суто буржуазної революції 1792 року робітники там уперше згуртувались у значну пролетарську масу, гостро відмежувавшись від роялістичних духом капіталістів-підприємців. Не дивно, що саме на цьому гарячому конфліктному ґрунті і реакція, і революція прибрали найкривавіших, найфанатичніших форм.

Прихильники якобінської партії, маси робітників і безробітних, згуртувались навколо незвичайного чоловіка, одного з тих, що раптом зринають угору при будь-якому перетворенні світу; це люди наскрізь чисті, з ідеалістичною вірою, і вони завжди спричиняють більше лиха своєю вірою і проливають більше крові своїм ідеалізмом, ніж найцинічніші реальні політики й найнесамовитіші зарізяки. Завжди саме ці, зі святою вірою, релігійні, екстатичні люди, мавши найкращі наміри змінити і вдосконалити світ, дають поштовх до вбивств і всякого лиха, хоч самі відчувають до них огиду. Той з Ліона звався Шальє, він був забіглим священиком і колишнім крамарем, якому революція стала ще одним царством Ісусовим, справжнім і праведним, і прихилився він до неї з самовідданою, сліпою любов’ю. Для цього натхненного читача Жана Жака Руссо піднесення людства до розуму й рівності знаменувало прихід тисячолітнього царства, його полум’яна й фанатична любов до людей вбачала вже просто над обрієм зорю нової й неминущої людськості. Зворушливий дивак: коли впала Бастілія, пішки, шість днів і ночей несе він голіруч фортечний камінь із Парижа до Ліона і вмуровує його там у вівтар. Як самого Бога, новочасну піфію вшановує він Марата, цього пристрасного, вогнекровного памфлетиста, напам’ять вивчає його промови й дописи і, як ніхто інший, запалює робітництво своїми містичними та інфантильними промовами. Народ інстинктом відчуває в ньому палку, співчутливу любов до людини; ліонські реакціонери теж саме цього кристального, натхненного духом і майже до нестями одержимого любов’ю до людей чоловіка вважають ще небезпечнішим за найгаласливіших якобінських баламутів. До нього горнеться всяка любов, проти нього купчиться вся ненависть. А коли в місті почалися перші заворушення, цього неврастенічного і трохи кумедного фантаста запроторили, як заводія, до в’язниці. З допомогою сфальшованих листів насилу зліпили звинувачення й засудили його на смерть – щоб дати втямки решті радикалів і кинути виклик паризькому Конвентові.

Марно гінця за гінцем, аби врятувати Шальє, посилає обурений Конвент до Ліона. Він наказує, вимагає, погрожує знахабнілому магістратові. Але там уже твердо вирішили цього разу нарешті вишкіритись на паризьких терористів. Ліонська управа самовладно відкидає кожен протест. Свого часу там неохоче прийняли до себе жахітний інструмент – гільйотину, і стояла вона без ужитку в якійсь коморі. А тепер закортіло провчити тих поборників страхоробства і оцей нібито гуманний винахід революції випробувати вперше на революціонері. Й саме тому, що машина ще не працювала, через невправність катів страта Шальє перетворилася на моторошні й огидні тортури. Тричі ковзала вниз тупа сокира, так і не перебивши засудженому шийних хребців. Нажахано дивився народ, як скуте, скривавлене тіло його вождя корчилось від несвітських катувань, аж поки зрештою кат милосердним помахом шаблі відтяв бідоласі голову.

Але та знівечена, тричі скалічена сокирою голова невдовзі стала для революції Афіною-месницею, а для своїх убивць – головою Медузи.

Конвент злякався, почувши про злочин: себто ціле французьке місто відкрито повстало проти Національних зборів? Такий зухвалий виклик одразу слід утопити в крові. Але й ліонський уряд знає, чого тепер можна сподіватися. Від опору Національним зборам він не криючись переходить до повстання. Стягує війська, лагодить оборонні споруди – проти співгромадян, проти французів, – відкрито чинить опір республіканській армії. Тепер зброя все вирішить між Парижем і Ліоном, між реакцією і революцією.

Міркуючи логічно, громадянська війна для молодої республіки тієї миті видавалася самогубством. Адже її становище ще ніколи не було таким загрозливим, розпачливим і безнадійним. Англійці захопили Тулон, пограбувавши флот і Арсенал, загрожували Дюнкеркові; водночас на Рейні та в Арденнах насідала Пруссія з Австрією, а вся Вандея палахкотіла повстанням. Битви й заворушення струшували Французьку республіку від кордону до кордону. Та ці дні були достоту героїчними для французького Конвенту. Дослухаючись до могутнього й непомильного інстинкту, що небезпеку найкраще долати, йдучи їй назустріч, вожді після смерті Шальє відмовились від будь-якої згоди з його катами. «Potius mori quam foedari», «краще загибель, ніж угода», ліпше до семи воєн додати ще одну, ніж укласти мир, що засвідчив би слабкість. І відчайдушний нездоланний порив, нелогічне й шалене завзяття врятували Французьку революцію, як згодом і російську (якій одночасно на півночі й півдні, на заході і сході загрожували англійці та найманці з усього світу, леґіони Вранґеля, Денікіна й Колчака), в мить найбільшої небезпеки. Й не зарадило, що налякані ліонські городяни вже не криючись набирали військо з роялістів і доручили його королівському генералові, – з селянських садиб та з передмість виходили пролетарські солдати, і 9 жовтня республіканська армія штурмом узяла охоплену повстанням другу столицю Франції. Мабуть, цим днем Французька революція пишалася найдужче. Коли голова Конвенту врочисто підвівся й повідомив про остаточну капітуляцію Ліона, всі депутати зірвалися на ноги, обіймалися, тішились і раділи: на мить, здавалося, щезли всілякі чвари. Республіку врятовано, країна засвідчила світові непоборну силу, гнів і могутність народної республіканської армії. Та, на лихо, гордість мужністю переможців перекинулась у вихваляння, в трагічну забаганку заступити тріумф терором. Страхітливим був порив до перемоги – тепер такою самою буде й помста переможеним: «Треба всім показати, що Французька республіка, молода Революція найсуворіше покарала тих, хто підняв руку на трибарвний прапор». І Конвент, поборник гуманності, зганьбив себе на ввесь світ декретом, що спирався на перші приклади історичних безумств – Барбаросу, що, мов дикий гун, сплюндрував Мілан, і на арабських каліфів. 12 жовтня голова Конвенту розгортає той страшний сувій, де запропоновано зруйнувати другу столицю Франції – і не менше. В цьому надто вже мало знаному декреті дослівно проголошено:

«1. Національний конвент за пропозицією Комітету громадського порятунку призначив Надзвичайну комісію з п’яти членів, щоб збройною рукою негайно покарати ліонських контрреволюціонерів.

2. Усі жителі Ліона мають бути роззброєні, і ту зброю слід передати захисникам Республіки.

3. Частину зброї слід дати патріотам, яких гнобили багатії й контрреволюціонери.

4. Місто Ліон треба зруйнувати. Треба знищити все, що належало заможним, залишаться тільки хатини злидарів, житла замордованих або переслідуваних патріотів, промислові споруди і будинки, що служать виховним і доброчинним цілям.

5. Назву Ліон слід викреслити зі списку міст Республіки. Віднині сукупність будинків, які залишаться, матиме назву Ville Affranchie.

6. Аби нащадки дізналися про злочин і покарання роялістського міста, на руїнах Ліона слід спорудити колону з написом: „Ліон воював проти свободи – нема вже Ліона“».

Ніхто не зважився суперечити божевільній пропозиції обернути в руїну друге за розмірами місто Франції. Давно вже немає мужності у французькому Конвенті: відколи в кожного над головою загрозливо зблиснула гільйотина, про милосердя і співчуття насмілюються тільки шепотіти. Сам себе залякавши, Конвент одностайно ухвалює вандалізм, а виконання доручає Кутонові, Робесп’єровому приятелеві.

Кутон, попередник Фуше, відразу збагнув безглуздя і згубність забаганки доброхіть зруйнувати найбільше промислове місто Франції, та до того ж його архітектурні пам’ятки, і то тільки на пострах. Першої ж миті він собі вирішив саботувати доручення. Але для цього необхідне майстерне прикидання. Тому Кутон іде на хитрощі, ховаючи свій потаємний намір пощадити Ліон, і притьмом заходжується вихваляти божевільний декрет про цілковиту руїну. «Співгромадяни, – звертається він, – читаючи ваш декрет, ми сповнилися захвату. Так, місто неодмінно буде зруйноване, і це стане великою наукою всім, хто наважиться підняти руку на Вітчизну. Серед усіх величних і могутніх каральних заходів Конвенту досі бракувало тільки одного – повного руйнування… Але, співгромадяни, будьте спокійні, запевніть Національний конвент, що його принципи – наші принципи, і його декрет буде виконаний буквально». Проте, мов гімном привітавши своє доручення, Кутон насправді навіть не думав його виконувати, задовольнившись самими театралізованими заходами. Скалічений на обидві ноги дитячим паралічем, проте окрилений духом незламної рішучості, він звелів у Ліоні винести свій паланкін на ринковий майдан, символічним ударом срібного молоточка позначав будинки, які підлягали руйнуванню, й доповів трибуналові про страшну помсту. Цим він угамував і найзапекліших. Пославшись на нестачу робочих рук, поставив до роботи лише кількох жінок та дітей, що pro forma[11] з десяток разів недбало копнули лопатою біля будинків; страчено всього кілька чоловік.

Почувши про такі відрадні новини, місто відітхнуло, вражене негаданим добром, діставши несподівану ласку. Але й терористи не спали, мало-помалу довідались про Кутонове милосердя й намагалися присилувати Конвент до насильства. Скривавлений, знівечений череп Шальє, мов реліквію, привозять до Парижа, з бучною врочистістю показують у Конвенті і під захват юрби виставляють у соборі Богородиці Паризької. Cunctator’a[12] Кутона дедалі нетерплячіше осипають докорами: він млявий, повільний, боягуз – одне слово, не йому здійснювати таку показову помсту. Потрібен справді відважний і відповідальний депутат, справжній революціонер, що не сахатиметься крові й піде на крайнощі, чоловік із криці. Конвент зрештою перейнявся їхнім галасом і замість надто м’якосердого Кутона посилає в нещасне місто свого найвідважнішого трибуна – несамовитого Коло д’Ербуа (ходила чутка, ніби, ще як він був актором, його освистали в Ліоні, тож саме йому й годилося покарати ліонських городян); напарником Коло, а згодом і катом усього міста став архінайрадикальніший проконсул – сумнозвісний якобінець та ультратерорист Жозеф Фуше.

А чи був Фуше, так зненацька покликаний убивати, справжнім катом, «кровожерним», як називали тоді найзавзятіших терористів? За його словами, так. Мабуть, жоден проконсул у своїй провінції не був діяльнішим і завзятішим, революційнішим і радикальнішим за Фуше: він нещадно реквізував, плюндрував церкви, обдирав заможних, душив усякий опір. Але – його найпритаманніша риса! – терор він запроваджував тільки словами, наказами й погрозами, бо за всі тижні свого врядування в Невері і Кламсі не пролив ані крапелиночки крові. Коли в Парижі, мов та швацька машинка, стукотіла ґільйотина, коли Кар’єр у Нанті топив сотні підозрілих у Луарі, коли всією країною розкочувалось відлуння розстрілів, убивств і цькувань, то Фуше в своїй окрузі не мав на сумлінні жодної, ані однісінької політичної страти. Він знає – і це стрижень його психології – полохливість загалу, знає, що дикий загрозливий жест зробить більше, ніж сам терор. І згодом, коли махровим цвітом забуяла реакція і всі провінції стали звинувачувати своїх колишніх управителів, з округи Фуше закинули тільки те, що він знай погрожував смертю, та звинуватити його в якійсь реальній страті не міг ніхто. Отже, бачимо: Фуше, призначений катом Ліона, крові аж ніяк не полюбляє. Цей холодний і нечутливий чоловік, рахівник і комбінатор, за вдачею радше лис, а не тигр, і не потребує парування крові для збудження нервів. Він шаленіє (навіть і не здригнувшись усередині) на словах, у погрозах, проте насправді ніколи не прагнув, запаморочившись владою, смерті задля втіхи вбивати. Інстинктом і розумом (а не з гуманності) він шанує людське життя, якщо його власне в безпеці; аж тоді він заміряється на життя й долю інших людей, коли його життя чи прибутки під загрозою.

У цьому полягає одна з таємниць майже всіх революцій і трагічність долі їхніх вождів: ніхто з них не любить крові, проте всі вони змушені проливати її. Демулен за письмовим столом, аж запінившись, вимагав трибуналу для жирондистів, та коли вже сидів у залі й почув, що отих двадцять двох, яких він сам притяг до суду, приречено на смерть, то, затремтівши й збліднувши, наче мрець, скочив і у відчаї вибіг: ні, не хотів він цього! Робесп’єр, що підписав тисячі декретів про арешт, два роки тому на дорадчих зборах протестував проти смертної кари, а війну таврував як злочин. Дантон, хоч і був засновником убивчого трибуналу, згодом, роз’ятривши душу відчаєм, вигукнув отакі слова: «Краще вмерти на ґільйотині, ніж посилати на ґільйотину». Навіть Марат, що в своїй газеті не криючись вимагав триста тисяч голів, намагався врятувати кожну поодинці, тільки-но та опинялася під лезом. Усі вони, зображені згодом кривавою звіриною, одержимими вбивцями, що п’яніли від трупного смороду, – всі вони десь на споді душі, як Ленін і вожді російської революції, відчували огиду до кожної страти; погрожуючи смертю, вони спершу хотіли цими погрозами тільки приструнчити своїх політичних опонентів, але, погодившись убивати теоретично, неодмінно засівали драконові зуби вбивств. Провина французьких революціонерів полягає не в тому, що вони п’яніли від крові, а в ужитку кривавих слів: аби лиш запалити народ і довести собі самим власний радикалізм, вони вхопилися за безум, вигадавши кровожерний жарґон і без упину марячи зрадниками та ешафотами. Та коли одержимий і сп’янілий народ, запаморочений цими несвітськими підбуреннями, справді почав вимагати проголошених доконечними «енергійних заходів», вождям забракло мужності заперечити: вони були змушені ґільйотинувати, щоб за балачки про ґільйотину не покарали як за брехню. Їхні дії неминуче мусили наздоганяти слова, почалися нелюдські перегони, коли кожен боявся пасти задніх у гонитві за народними симпатіями. Немов за невпинним законом тяжіння, одна страта тягла за собою інші; якщо вже закрутилася гра в криваві слова, то будуть дедалі дикіші намагання облічити свою запопадливість у людських головах; не задля втіхи, не з пристрасті і аж ніяк не внаслідок рішучості віддано на поталу тисячі люду, – а через нерішучість політиків та партійців, що не мали мужності опиратись народові, зрештою, через страх. На жаль, світова історія – це не тільки, як гадає більшість, історія людської мужності, а ще й людського боягузтва; політика – не керування громадською думкою, хоч як намагаються утвердити таку віру, а рабське схиляння вождів перед тими силами, які вони самі утворили й покликали до життя. Як війни, так і політичні злочини завжди є наслідком гри небезпечними словами, надмірного розпалювання національних пристрастей; жодне нечестя й жорстокість на землі не пролили стільки крові, як людське боягузтво. Отак і в Ліоні Жозеф Фуше став катом усього міста: не з республіканського завзяття – таж йому жодні пристрасті не відомі, – а лише зі страху накликати неласку, видатись поміркованим. Та в історії важать не думки, а дії, і хоча він тисячі разів боронився словом, ім’я його назавжди стало ім’ям «Mitrailleur de Lyon». Згодом навіть герцоґська мантія не приховає кривавих плям на його руках.

7 листопада до Ліона добирається Коло д’Ербуа, а 10-го – Жозеф Фуше, відразу беручись до роботи. Але перед справжньою трагедією відставний комедіант і його помагач, що вже скинув костюм священика, ставлять коротенькі ігриська сатирів – здається, найбезсоромніші й найзухваліші в усій Французькій революції, – щось на кшталт чорної меси серед білого дня. Приводом до цієї оргії атеїстичного переситу стало погребове вогнище мученикові свободи – Шальє. О восьмій годині ранку почалась увертюра: з усіх церков забирали останні святощі, з вівтарів видирали розп’яття, тягли ризи й багряниці, потім через усе місто до Земельного майдану спорядили гидомирну процесію. Четверо прибулих з Парижа якобінців несли на ношах, вистелених трибарвними килимками, ввесь заквітчаний бюст Шальє, поряд стояла урна з його прахом, а також невелика клітка ніби-то з тим голубом, що прилітав до мученика у в’язницю. За марами врочисто й поважно виступало трійко проконсулів, ідучи на новітнє богослужіння, де малося з пишнотою продемонструвати ліонському людові божественність мученика свободи – Шальє, «Dieu sauveur mort pour eux»[13]. Але цю, вже й так прикру патетичну церемонію зробив ще ганебнішою вкрай дошкульний і дурнуватий несмак: тріумфально, стрибаючи, мов індіанці, галаслива юрба тягла пограбоване церковне начиння, чаші, ковчеги та ікони; позаду дріботів віслюк, якому на голову хтось вправно настромив крізь вуха вкрадену єпископську митру. До хвоста бідолашного вуханя прив’язали розп’яття й Біблію – отак серед білого дня, на радість ревучій потолочі, у вуличному брудові на віслючому хвості теліпалося Євангеліє.

Нарешті просурмили військові фанфари, всі спинилися. На широкому майдані на вівтарі з лугового дерну врочисто встановили бюст Шальє та урну, а три народні представники побожно схилились перед новітнім святим. Першим просторікував досвідчений актор Коло д’Ербуа, потім говорив Фуше. Вмівши так добре мовчати в Конвенті, він раптом віднаходить голос, надміру заходившись голосити над гіпсовим погруддям: «Шальє, Шальє, тебе вже нема! Мученику Свободи, ти став жертвою вбивць, але кров тих злочинців стане єдиною спасенною жертвою, що дасть полегкість твоїй згорьованій душі. Шальє, Шальє! Перед твоїм образом ми присягаємо помститися за твоє мучеництво, а замість курного фіміаму паруватиме кров аристократів». Третій народний представник був не такий красномовний, як аристократ у прийдешньому майбутній герцоґ Отрантський. Він святобливо поцілував бюст у чоло й кинув над майданом: «Смерть аристократам!»

Після такого врочистого потрійного вшанування запалили величезне багаття. Й оком не змигнувши разом з обома колеґами дивився Жозеф Фуше, донедавна ще мавши на голові тонзуру, як від ослячого хвоста відрізали Євангеліє і жбурнули у вогонь, де в яскравому полум’ї з риз, требників, облаток і дерев’яних святих воно оберталось у дим. Потім, немов винагороджуючи за блюзнірську службу, того сірого на копитах напоїли зі священної чаші. Скінчивши таку нестерпучу гидоту, четверо якобінців знову взяли на плечі погруддя Шальє й занесли до церкви, де врочисто вмостили його на вівтарі замість потрощених зображень Сина Господнього.

А щоб пам’ять про таку врочистість зоставалася неминущою, через кілька днів випустили медаль. Але сьогодні її не знайти, очевидно, згодом герцоґ Отрантський їх усі поскуповував і знищив, так само як і книжки, що докладно описували цю величну звитягу його ультраякобінського й атеїстичного періоду. Він і сам усе добре пам’ятав. Але згодом його світлості, панові сенатору, міністрові найхристияннішого короля надто було б уже прикро, якби хто інший міг пам’ятати чи пригадати ліонську відправу.

Хоч як огидно почав свій перший день у Ліоні Жозеф Фуше, проте вдавався лише до театру й сміховинного маскараду, нічиєї крові ще не пролито. Та вже наступного дня консули невідлучно замкнулись у віддаленому будинку, а боронячись від непроханих, виставили навколо збройні пости – немов символічно взяли двері на штаби перед усякою ласкою, проханням і милосердям. Створили революційний трибунал, а про те, яку моторошну Варфоломіївську ніч готували народні королі Фуше й Коло, писалося в їхньому страшному листі до Конвенту: «Ми виконуємо, – писали обидва, – нашу місію з завзяттям, властивим справжнім республіканцям, і з тієї висоти, на яку підніс нас народ, ми не опустимось задля нікчемних інтересів кількох людей, що мають більшу або меншу провину. Ми відгородилися від усіх, щоб не марнувати часу й ні на кого не зважати. Перед нашими очима тільки Республіка, що звеліла дати науку, провчити так, щоб затямили скрізь. Ми чуємо тільки волання народу, який вимагає негайно і страхітливо помститися за кров патріотів, аби не довелося знову побачити, як вона ллється. Ми переконані: в цьому мерзенному місті невинні тільки ті, кого гнобили та ув’язнювали кати народу, ми нітрохи не віримо сльозам каяття. Нашої сили не ослабить ніщо. Громадяни, ми запевняємо вас, що вважатимемо милосердя за небезпечну слабкість, здатну за мить знову роздмухати злочинні сподівання, тоді як їх слід загасити геть. Виявити бодай комусь милосердя – значить, дати попуску всім злочинцям і зробити наше правосуддя нечинним. Руйнування надто вже забарне, республіканське нетерпіння вимагає швидких засобів: тільки вибухи та всепожерний вогонь виявлять усю силу народного гніву. Воля народу – не те, що воля тиранів, її стримувати не слід, нехай буде вона, мов буря».

І, за програмою, буря впала 4 грудня, невдовзі жахітною луною прогримівши над усією Францією. Рано-вранці з тюрми вивели шістдесят зв’язаних по двоє молодих арештантів. Але не потягли до ґільйотини, що, за словами Фуше, «працювала повільно», а вивели на Бротійські луки по той бік Рони. Про свою долю жертви здогадались, побачивши абияк викопані одна біля одної дві канави, а гармати за десять кроків від них вказали на метод масової бойні. Безборонних збили докупи й позв’язували, обернувши на ревучу, тремтячу й стогнучу грудку людського відчаю, що марно боронилась і борсалась. Звучить команда – із тієї вбивчої відстані, з жерел, до яких, здавалося, й віддих долинав, на людей, заціпенілих від жаху, вилітає картеч. Щоправда, не всі жертви загинули від першого залпу, декому тільки руку або ногу відірвало, іншим вирвало нутрощі, а хто, припадком, навіть поранений не був. Та поки кров широким булькотливим струмком ще стікала в могили, за другою командою на решту ще живих жертв помчали вершники з шаблями та пістолетами, рубали кожного, хто стогнав і зойкав, стріляли в людську отару, що, не мавши як утекти, здригалась і сіпалася, аж поки стихло останнє харчання. Винагородою за вбивство катам став одяг і взуття, стягнені з шістдесяти ще теплих трупів, перше ніж їх, голих і посічених, абияк поприкопувано.

То був перший зі славетних розстрілів Жозефа Фуше, згодом міністра найхристияннішого короля, і наступного дня про те з гордощами ознаймила полум’яна прокламація: «Виконуючи доручену місію, народні представники не знатимуть ніякого жалю; у їхні руки народ дав громовиці своєї помсти, і вони тільки тоді їх випустять, коли згинуть усі вороги свободи. Вони сміливо переступлять через довгі ряди могил зі змовниками, щоб на руїнах постало щастя нації та оновився світ». І таки того самого дня ота згубна «сміливість» знову була підтверджена вбивствами з гармат на Бротійських луках, цього разу на показнішому, численнішому гурті. На бойню пригнано вже двісті десять голів людської худоби, скрутивши їм ззаду руки й забивши за кілька хвилин рубаним свинцем картечі й залпами піхоти. Процедура була така сама, але цього разу різникам дали полегшу – відібрали в них надокучливу роботу, й після звитяжних убивств вони вже не мусили бути ще й грабарями своїх жертв. Навіщо тим паскудам грабарі? Ноги жертв ще шкрябали й рили землю, а кати вже здирали скривавлені черевики, а потім жбурнули оголені тіла, які часто ще й сіпались, у текучу могилу Рони.

Та навіть на це моторошне жахіття, від якого здригнулася вся країна й світова історія, Жозеф Фуше накладає заспокійливу вдяганку з урочистих фраз. Те, що Рону загиджено роздягненим трупом, він вихваляє як політичний здобуток, бо, пливучи аж до Тулона, забиті будуть відчутним знаком невблаганної і страхітливої республіканської помсти. «Треба, – пише він, – щоб вкинуті до Рони закривавлені трупи пливли вздовж берегів за течією аж до гирла, до безчесного Тулона, щоб навіяти жах полохливим і жорстоким англійцям, які б навіч побачили всемогутність народу». Справді, в Ліоні така наочність уже й непотрібна, там іде страта за стратою, гекатомба за гекатомбою. Здобуття Тулона Фуше вітає «сльозами радості» й додає, що на честь свята «під рушничні жерла поставив двісті заколотників». Марний будь-який заклик до милосердя. Двох жінок, що надто вже ревно благали кривавий трибунал про волю для своїх чоловіків, прив’язали біля ґільйотини; ніхто й близько не міг підступити до будинку народних депутатів і просити пощади. Але що несамовитіше тріщать рушниці, то грізніші слова проконсула. «Так, нам не бракне відваги визнати, що ми пролили чимало нечистої крові, проте тільки з людяності та обов’язку… Каральну громовицю, яку ви вклали нам до рук, триматимемо, поки воля ваша. І аж доти простуватимемо вперед, без спочину б’ючи ворогів, поки цілковито, страшно і швидко винищимо їх».

І тисяча шістсот страт за кілька тижнів показали, що цього разу, як виняток, Фуше казав правду.

Заходившись коло тієї бойні й натхненно звітуючи про неї, Жозеф Фуше і його колеґа не забули й про друге згубне доручення Конвенту, яке мали виконати в Ліоні. Вже першого дня вони поскаржились до Парижа, що за їхнього попередника визначене декретом руйнування міста відбувалося «дуже повільно», – «а тепер міни прискорять руйнівну роботу, вже взялися до діла сапери, й за два дні Белькурові будівлі будуть висаджені в повітря». Як найгарніші, ті уславлені фасади, що їх за Людовіка XIV збудував учень Мансара, були приречені першими. Мешканців тих будинків брутально вигнано на вулицю, і за кілька тижнів сотні безробітних чоловіків та жінок безглуздо й дощенту зруйнували пишні архітектурні витвори. В нещасному місті тільки й чулися стогони та зітхання, гарматні постріли й гуркіт обвалених стін. Комітет «de justice» винищував людей, комітет «de démolition» – будинки, а комітет «des substances»[14] нещадно реквізував життєві засоби, матеріали й цінності. Від підвалу до горища обнишпорювано кожен будинок, шукаючи причаєних людей і сховані скарби; двоє чоловіків, Фуше та Коло, повсюди насаджували терор, а самі, невидні й невсипущі, ховались у своїй кам’яниці під охороною варти. Вже найкращі палаци зруйновано, в’язниці, хоч у них без упину напихали нових арештантів, наполовину спорожніли, крамниці виметено, тисячі людей зросили кров’ю Бротійські луки – аж нарешті двоє сміливих громадян зважились (а тут і головою можна було накласти!) мерщій податися до Парижа й благати Конвент, щоб той не дав стерти з лиця землі все місто. Зрозуміло, текст їхньої супліки був дуже обережний, ба навіть запобігливий, і починався з похвали та уславлення геростратівського декрету, «написаного немов самим генієм Римського сенату». Але далі посланці благали про «ласку до покаянних грішників, до слабких, що схибнулися, і – наберімося сміливості сказати – до тих, що й зовсім невинні».

Але проконсули вчасно дізналися про таємне звинувачення, і з кур’єрською поштою до Парижа помчав красномовніший Коло д’Ербуа, щоб негайно відбити удар. Наступного дня він набрався зухвальства і в Конвенті та серед якобінців, замість виправдовуватись, нахвалявся масовими стратами як новою формою «гуманності». «Ми хотіли, – казав він, – щоб народ не потерпав від жахливого видовиська багатьох послідовних страт; через те комісари ухвалили вбивати всіх зрадників і засуджених в один день, породивши цим прагненням справжнє розчулення (véritable sensibilité)»; у якобінців Коло ще палкіше вихваляє нову «гуманну» систему: «Авжеж, нам закидають, що ми одним залпом покінчили з двома сотнями засуджених, а хіба ви не знаєте, що це робилося з жалю? Коли ґільйотинують двадцятьох, то останній з них умирає двадцять разів, а тут двадцятеро зрадників гине воднораз». І справді, ці зужиті фрази, похапцем витягнені з кривавого каламаря революційного жарґону, справили враження. Конвент і якобінці схвально приймають пояснення Коло, цим самим даючи проконсулам патент на дальші екзекуції. Того ж дня Париж святкує похорон Шальє в Пантеоні – честь, виявлена доти тільки Жанові Жакові Руссо та Маратові, – а його полюбовниці, як і Маратовій, призначають пенсію. Мученика привселюдно проголошено національним святим, а всі насильства Фуше й Коло визнано за праведну помсту.

І все-таки відтоді обидва почуваються вже незатишно, загрозливе становище в Конвенті, його хитання між Дантоном і Робесп’єром, поміркованістю й терором вимагали щонайбільшої обережності. Отож вони вирішили поділити ролі: Коло д’Ербуа залишався в Парижі, щоб приглядатися до настроїв у комітетах і в Конвенті, щоб гарячим і грубим словом першому відбити будь-який можливий закид, а дальші страти припали на долю «завзяття» Фуше. Для нас багато важить, що протягом певного часу Жозеф Фуше був необмеженим самовладцею, бо згодом він спритно намагався зіпхнути всі насильства на свого щиросердого колеґу. Та факти засвідчують: і тоді, коли він урядував сам-один, покоси смерті були не меншими. За день розстрілювано п’ятдесят чотири, шістдесят, сто чоловік – хоч Коло й не було, – обвалено міські мури, підпалено будинки, спорожнено стратами в’язниці, а Жозеф Фуше й далі аж реве, приправляючи власні дії хвальковитими кривавими словами: «Народ схвалює і вітає вироки трибуналу, що дбають про його спокій, наганяючи страх самим злочинцям. Помиляється, хто гадає, ніби ми колись хоч когось ушанували помилуванням: такого ми не зробили ні разу!»

Аж раптом – що сталося? – Фуше змінює тон. Тонким нюхом він здалеку зачуває, що вітер у Конвенті от-от повернеться, до нього вже не докочується відлуння дзвінких екзекуційних фанфар. Його друзі-якобінці, такі ж атеїсти, як і він, – Ебер, Шомет, Ронсен, – чомусь раптом, і то назавжди, замовкли, їх усіх зненацька вхопила за горлянку безжальна Робесп’єрова рука. Завжди спритно маневруючи між нещадністю й жалісливістю, всіма засобами пробиваючи шлях то вліво, то вправо, цей тигр-мораліст несподівано накидається з засідки на ультрарадикалів. Він виманив Кар’єра, що в Нанті не менш радикально топив, ніж Фуше в Ліоні розстрілював, до Парижа – звітувати перед Національними зборами. У Страсбурзі через свого поплічника Сен-Жюста затяг на ґільйотину несамовитого Євлогія Шнайдера, прилюдно назвав дурницями і скасував у Парижі атеїстичні народні вистави, що їх запровадив Фуше в провінції та Ліоні. Як і завжди, стривожені й перелякані депутати роблять усе, досить Робесп’єрові кивнути.

Давній страх опановує Фуше: опинитися не з більшістю. Терористів повалено – навіщо й далі бути терористом? Ліпше негайно перекинутись до поміркованих, до Дантона й Демулена, що вимагали тепер «трибуналу милосердя»; слід негайно розгорнути плаща для свіжого вітру. 6 лютого Фуше раптом наказує припинити розстріли, і тільки гільйотина (на яку він колись нарікав у памфлетах, що вона повільно працює) ледь-ледь порається далі: дві, щонайбільше три голови за день – сута дрібниця, як порівняти з давнішими національними святами на Бротійських луках. Миттю звертає він тепер усе своє завзяття супроти радикалів, проти упорядників своїх свят і виконавців своїх наказів, революційний Савл перекидається раптом у гуманного Павла. Фуше простісінько переходить на протилежний бік, друзів Шальє називає «збориськом анархістів і заколотників», швидесенько розпускає десяток-другий революційних комітетів. І тут сталося щось вельми незвичайне: зацькована, до смерті перелякана ліонська людність у герої розстрілів Фуше зненацька побачила свого рятівника. А ліонські революціонери знов один за одним посилали гнівні листи, звинувачуючи Фуше в млявості, зрадах і «утисках патріотів».

Саме в таких сміливих змінах, у зухвалих переходах серед білого дня до іншого табору, у втечах до переможця й полягають воєнні хитрощі Фуше. Тільки завдяки цьому вирятовує він власне життя. Він грав на обидва боки. Якби в Парижі його звинуватили в надмірному милосерді, він міг би показати тисячі могил і зруйновані ліонські фасади. Якби ж його звинуватили в убивствах, міг би послатися на скарги якобінців, що закидали йому «модерантизм» – завелику поміркованість. Він міг – це вже звідки вітер повіє – з правої кишені витягти посвідку про нещадність, а з лівої – про людяність, міг однаково виступати і катом, і рятівником міста Ліона. І справді, отакими хитрими шулерськими фокусами йому пощастило згодом усю відповідальність за вбивства почепити на шию своєму щиросердому й простакуватому приятелеві Коло д’Ербуа. Але йому вдалось одурити тільки нащадків: у Парижі невблаганно чатує Робесп’єр, ворог, який не може подарувати Фуше, що той випхав з Ліона його власну людину – Кутона. Двоязикого Фуше він знає ще з Конвенту і з неослабною пильністю стежить за всіма його переходами й перетвореннями, коли той тепер квапливо ховається від бурі. Робесп’єрова недовіра має залізні пазурі: з них не видирається ніхто. 12 жерміналя Робесп’єр примусив Комітет громадського порятунку відправити Фуше погрозливий декрет з наказом негайно прибути до Парижа і звітувати про ліонські події. Той, хто три місяці очолював невблаганний суд, тепер сам іде до трибуналу.

До трибуналу, а за що? За те, що він за три місяці вбив дві тисячі французів? Здавалося, за те, що й Кар’єр та решта катів народу. Та аж тепер усі дізналися про політичну геніальність останнього приголомшливого перетворення Фуше: ні, він має відповідати за утиски радикальної «Société populaire»[15], за переслідування якобінських патріотів. «Mitrailleur de Lyon», того, що стратив дві тисячі жертв, звинувачують – незабутній історичний фарс! – у найшляхетнішому злочині, який тільки знає людство: в надмірній людяності.