Торговиця

Розділ дев'ятий

Арештантський автобус вихопився з Міста і мчав крізь ніч. Через заґратовані віконця досередини втискалася густа, як смола, темрява. Духота ставала нестерпною, млосний сопух спітнілих тіл викликав нудоту, в’язні телесувалися, намагаючись протиснутися крізь липку тісняву ближче до віконець, з яких струменіли прохолодні цівки свіжого повітря.

Нуся задихалася й міцно стискала спітніле зап’ястя Юркової руки, немов чекала від нього підтримки, але й він в’янув, осідав на долівку, й тягнув за собою дівчину; хтось спирався їм на спини й голови — ні ворухнутися, ні перемовитися не було змоги; вряди–годи крізь ґрати блимно проривалися скупі світелка з вікон далеких хат, а коли вони зникали, темрява ще навальніше здавлювала в’язнів. Денеколи за віконцями потягалася суцільна світляна смуга, однак авто не сповільнювало руху, й за мить те світло згасало.

«Здається, ми проїхали Ковель, — сказав Юрко. — До Берези вже недалеко... Ти боїшся, Нусю?»

«Почала боятися», — прошепотіла дівчина.

«Не допускай до себе страху, — в голосі Юрка почулася сувора твердість. — Страх — то смерть, а ми мусимо жити».

Нуся промовчала. Надворі почало розвиднятися, за віконними ґратами простугоніли масиви поліської пущі, яка місцями переривалася болотяними галявинами, й нарешті автобус зупинився в густих хащах, ніби зачаївся.

Тоді знадвору долинула вимоглива команда:

«Wylazic! Рredzej!»[8]

Поліцаї оскаженіли — перемінилися враз із спокійних службістів, якими були вчора у поліцейському відділі, коли в’язнів виводили гусаком з приймальної кімнати до автобуса, у професійних катів. Видно, серед поліської пущі їм дозволялося безкарно знущатися над людьми, яких доставили до концтабору без слідства й суду. Панувала тут над в’язнями не державна, а їхня особиста влада — безконтрольна й свавільна; поліцаї виштовхували людей з автобуса, звалювали їх на землю, били прикладами карабінів у спини, горланили, наказуючи підніматися й лаштуватися в колону; в’язнів вивели з хащів на простору галявину, заставлену довгими бараками, заступленими від світу високою огорожею з протягнутими між залізними штирями трьома нитками колючого дроту. Їх зупинили перед створеною залізною брамою, примушуючи для першого постраху спостерігати за представленням вранішньої в’язничної руханки, ніби заздалегідь підготованої для новачків.

Після темряви в автобусі Нуся мружилася, поволі звикаючи до світла палючого сонця, що викотилося з глибин пущі й зачепилося за верховіття сосон, спинившись для того, щоб і собі побачити тюремну фіззарядку.

Поліцаї поставали лицем до лиця довгими двома рядами, що протягнулися від брами до середини подвір’я, з палицями в руках. Поміж ними пройшов, вимахуючи нагайкою, старший за рангом поліцай — можливо, комендант табору, він стрельнув пугою перед приведеними до брами новачками й зареготав:

«О, przyszly damy, tutaj my wam damy, gulasz z was zrobimy!»[9]

Тоді до проходу між рядами поліцаїв підкотився двоколісний візок з упряженими чоловіками, комендант оперезав їх нагайкою і з криком «Biegiem»[10] погнав крізь лаву. В’язні бігли, тягнучи за собою візок, а поліцаї з обох боків били їх палицями й надривно верещали.

Нуся приглядалася до запряжених чоловіків і враз зойкнула, не повіривши своїм очам: в одному невільникові упізнала професора Тарновецького! Мліючи з жалю і страху, вона тулилася до Юркової спини, який стояв попереду; Юрко теж упізнав професора і вперто у нього вдивлявся. Людська упряжка наближалася, запряжені в’язні заслонялися від ударів руками; кров з розсіченої брови заливала професорові око, він витер кров долонею й тієї миті побачив у брамі свого улюбленого учня Юрка Сербина. Тоді скинув з грудей шлею й подався до нього, його били палицями по голові, й професор перед тим, як упасти, крикнув, заглушуючи поліцейський ґвалт:

«Тримайся, Сербине!»

Два поліцаї потягли Тарновецького по землі до крайнього барака, а інші кинулися до новачків. Вибираючи з–поміж них чоловіків, глузували: «Polska policja kobiet nie bije!»[11] і гнали хлопців по одному крізь шпіцрутени. Нуся бачила, як падають гумові палиці на голову Юрка, як він біжить крізь безкінечний прохід, падає, встає і біжить далі.

Дівчина закам’яніла, та водночас відчула, що, замість страху, який діймав її в автобусі, вливаються в душу мужність професора Тарновецького і Юрка Сербина, а ще власна злість і ненависть до катів — ці почуття уміцнили її, й Нуся вже знала, що відтепер і завше сприйматиме мужньо свою подальшу долю.

Вона дивилася, як лютують поліцаї, чула їхні крики, бачила їхню поквапливість і метушню, і здалося їй цієї миті, що вони, відчуваючи наближення кінця своєї сваволі, намагаються вилити всю жорстокість, бо іншої нагоди можуть уже недочекатися... Тюремники репетували, ніби криком відганяли власний страх перед бідою, якої ще не зріли, однак уже були на неї приречені; передчуття неминучої покари над катами додавали Нусі впевненості й рівноваги...

Прийшла черга й до жінок — їх повели до жіночого барака. Там зустріли дівчат змучені, виснажені голодом і зачумлені барачним смородом невільниці; одна з них підвела Нусю до незайнятого прогнилого матраца на нижніх нарах, й вона, знесилена, впала на нього; інші дівчата теж полягали — хто на лежаки, хто на голі дошки, однак тут же їх усіх підняли тюремні нагладачі й учинили шмон: відбирали коралі, кульчики, пояси, а теж молитовники, знайдені в торбинках.

«Tutaj niema Boga, Bog za brama zostal»[12], — насміхалися вони з дівчат.

...Тієї ночі тюремні наглядачі не тривожили в’язнів, — невже змилосердилися, і як таке могло статися, — думала Нуся і в думці вимовляла молитви, які тільки знала, аби хоч на годинку заснути, бо наступної ночі напевно спати не дадуть: барачні старожилки радили прибулим дівчатам берегти сили, бо ж будуть опричники оголошувати побудку щонайменше до трьох разів за ніч, робитимуть обшук і виганятимуть з барака на переклик, ніби хтось міг звідси втекти; будуть лупцювати гумовими палицями й наказувати роздягатися догола — на стид і ганьбу; Нуся вмовляла себе, що все те витримає, й нічого більше в ці хвилини не хотіла — тільки заснути.

Та сон не приходив, відганяли його рої думок — то про родину, то про те, яке доручення мала виконати до арешту, а не виконала, і це її мучило ще дужче, ніж турбота про батьків... Провідниця референтури Спеціальних доручень в ОУН Зеня Левицька довірила їй до початку осені зв’язатися з найнижчими ланками «Юнацтва» у Вербіжі, Іспасі, Микитинцях та Пістині й принести їм наказ бути готовими до оборони, якщо на випадок війни, про яку говорять і пишуть у газетах так густо, ніби вона вже розпочалася, рушать на села пацифікаційні поліцейські загони; Нуся той наказ вивчила напам’ять, та не встигла донести, може, хтось інший зробить це за неї, можливо, сама Зеня, бо ж не було її серед заарештованих — чи то не заклали провокатори, або ж не посміли поліцаї нападати на плебанію залуцького пароха Гояна, який втішався вселюдським пошанівком у запрутських селах...

Із смердючого матраца вилазили голодні воші й жалили тіло дівчини; їй згадувалася чиста домашня постіль на не зайнятому нині ліжку, а біля нього сидять, схопивши голови в руки, і плачуть, а може, вже й не плачуть торговицька прачка Емілія й бляхар Антошко.

А ніч така тиха, аж моторошно — чей у концтаборі такий спокій неможливий: десь брязнула б зброя, перегукнулися хоча б зрідка вартові або розрунтав би тишу крик катованого в’язня в будинку табірної жандармерії, — як же тривожно глухо стало в цьому обгородженому колючим дротом прямокутнику, ніби і земля, і небо перестали існувати — так тихо стає перед грозою або після пострілу в потилицю; й питає Нуся в сусідки, яка теж не спить, повертається з боку на бік й чухається, — чому так тихо стало.

«І я дивуюся, — відказала сусідка, — гейби їх вимело... Та й темінь надворі чоренна, навіть жарівки на вишках не горять». — «А як називається той старший поліцай з нагайкою?» — «О, то бездушний кат, не дай Боже, щоб ти хоч раз потрапила йому до рук». — «Не я, то інша потрапить, яка різниця...» — «То Юзеф Камаль — це він тримає у стані моторошного страху весь табір». — «А чому його не чутно зараз?» — «Не знаю, може, спить — хоч і нелюд, та людські потреби, певне, і в нього є...» — «Як мертво тихо», — прошепотіла сама до себе Нуся.

Мовчали до світанку, а коли надворі засіріло, почувся над пущею, десь там у глибині бездонного космосу, дзвенячий звук, нібито долинали, може, аж з Міста, дрібушечні удари молоточком по штанзі — так умів видзвонювати лише гімназійний педель Штефан Січкарня; й згадалося Нусі, що нині 1 вересня — початок навчального року. Дівчина підвела голову, наслухаючи: дзеленькотіння густішало — добиралося із незвістей до самого концтабору, захованого в пущі, розтинало небо й почало зловісно завивати; Нуся збагнула, що то не Штефанове калатання, а що — не розуміла; завивання в небі звучало так, немов там хтось скручував залізні прути, й нарешті зовсім близько, може, над мостом, що над Прип’яттю, пролунав вибух, й через заґратоване вікно завиднівся високий стовп диму, який на грибовидній шапці виносив у небо дерев’яні колоди й потеруху з дощок.

Й тоді увесь табір, зрозумівши, що сталося, враз ожив, мертва тиша розірвалася разом з вибухом бомби. Біля службового будинку метушилися поліцаї, кидали зброю й зникали в лісових нетрях, лише Юзеф Камаль кричав, показуючи своєю нерозлучною нагайкою в небо, з якого, знизуючись, просвистіли понад табором, мало не торкаючись верхів’я сосон, дві трійки — одна за одною — блискучих літаків:

«Do ukrycia, to niemcy!»[13]

Однак сам не втікав за своїми підлеглими в ліси, ніби він один мав силу оборонитися від нападу німецьких літаків — а таки не міг він зійти зі свого поста, бо іншого місця, ніж концтабір, для нього в цілому світі не існувало, і не вмів він нічого іншого робити, лише катувати. Проте коло його діяльності швидко скорочувалося, стискалося — то наступали на поліцейський будинок з несамовитим галасом сотні в’язнів, які розламали двері бараків й вихопилися на майдан; вони наближалися до ката, хапали його за руки, а він і не оборонявся, наче не міг повірити, що його всесилля раптом скінчилося; його звалили на землю й навіть не вбивали — розтоптали, немов жабу.

В’язні добралися до складу з пальним, викотили бочки з бензином, облили жандармський будинок, він спалахнув, мов смолоскип, потім пообливали спорожнілі бараки, а коли все те взялося полум’ям, завалили залізну браму й вийшли на волю.

...З Ковельського тракту долинали до річки Ясельди, що обмивала спалений концтабір, гул машин, торохтіння возових коліс і тупіт тисяч ніг вояків Ридза Сміглого; полишаючи у придорожніх фосах гармати й кулемети, вони безладно втікали від німців, які займали східні креси поваленої за два дні Речі Посполитої. Покинувши збомбардовану Варшаву, провідці польської дефензиви, котрі нахвалялися не віддати ворогові «nawet guzika», мчали тепер трактами в автах, бричках й пішо — в бік Румунії.

Вчорашні в’язні перечікували в лісових хащах, поки стихне гуркіт на Ковельському тракті. Із надприп’ятських сіл донеслася чутка, що до Збруча марширує озброєна до зубів совєтська армія: два володарі Європи квапилися поділити між собою загиблу польську державу, її четвертий розбір уже розпочався, й отець Чемеринський злобно пожартував гіркою приповідкою, що народилася ще в часи Тадеуша Костюшка:

«Pocwiartowali nasza Polske па trzy nierowne polowy»[14].

Звільнені з концтабору в’язні врешті зважилися вийти на битий шлях, від якого розбігалися в обидва боки стежки й доріжки, що провадили до віддалених від тракту сіл, й на тих широких і вузьких перехрестях розходився увсебіч чорний натовп, швидко розтавав, наче боявся погоні з не існуючої вже Берези Картузької; не згаслий досі страх виганяв утішених свободою, та ще в душі невільних людей з видноти, й вони квапилися, йдучи навмання перелісками, ярами, байраками і багнами, щоб мати можливість заховатися від напасті, й заспокоєні, що її немає, допадали до сіл — голі й голодні — в надії на милосердя поліського люду: може, хтось зглянеться над ними — нагодує і зодягне...

Професор Тарновецький, отець Чемеринський, Юрко Сербин і Нуся, тримаючись разом, мов єдина родина, вирішили добиратися до Львова головним трактом, щоб не блукати, чей сил у них зосталося небагато, а ще сподівалися, що трапиться їм хоча б якийсь драбинястий віз, і вони бодай на один–два кілометри скоротять безмежно довгу дорогу... На волинських просторах війни не було чутно, а вона й насправді вже закінчилася — тепер її продовжували дві супротивні сили хіба що за мапами, маркуючи новітні кордони, — може, то й правда, що Гітлер і Сталін давно вже поділили між собою Польщу; люди працювали на полях, ніби нічого страшного на світі й не відбулося, — мало хто встиг одразу збагнути, що розпочалася Друга світова війна, яка триватиме довгі роки й перетрусить, переділить, перемінить спустошений світ — таке міг передбачати хіба лише професор Тарновецький, який знав більше, ніж інші...

Селяни поралися на нивах: копали картоплю, виламували кукурудзу, звозили фірами отавні сіна; вони вже нагодували й одягли не одну групу колишніх в’язнів й були вдоволені, що Польща розпалася, адже зовсім недалеко від них перемелювала людські життя страшна катівня — таке пекло могли утворити на землі лише нелюди, й подібного ніде на світі, напевне, ще не було; волинські селяни і в гадці не мали, що німецькі й совєтські визволителі несуть незмірно жахливіше ярмо; вони приймали біженців, відгодовували, хтось подарував професорові кабата, щоб прикрив ним смугасту арештантську робу; а в’язні йдуть і йдуть, а скільки йтимуть — тиждень, два чи три, — ніхто з них не знає, кінний транспорт трапляється рідко, хіба що якийсь там господар наздожене їх повним сіна возом і підвезе з поля до села, та й за це спасибі; новачки тримаються краще, бо не встигли зазнати тортур і голоду, проте й професор, виснажений довголітнім ув’язненням, все–таки трохи оклигав на перепочинках — у хатах, на гумнах, оборогах, а то й під відкритим небом, бо ще тепло; панував над Волинню золотий вересень, як називатимуть ці дні червоні визволителі, а народ, спершу спонадіяний на крихту свободи після польської окупації, згодом назве совєтське визволення чорним вереснем; однак ще ніхто із мандрівників не знає своєї майбутньої долі, й здружені та споріднені перезнайомлюються й розмовляють, мов ті паломники, які вертаються з далекої прощі...

Нуся, хоч по матурі, все ж відчувала перед професором Тарновецьким школярський респект: був пан Тарновецький знаним германістом в українській гімназії, до того ж молодий, елегантний і вродливий — дівчина вважала за неабияку для себе честь розмовляти з професором на рівних, а він випитував то її, то Юрка Сербина, як вони збираються повестись у нинішній ситуації, підбадьорював їх, хвалив, утішаючись їхньою визрілою національною свідомістю, а вони обоє радо відкривалися перед професором — досвідченим політиком, який пройшов вишкіл у концтаборі, про що свідчила вже загоєна розсічена скісною рожевою близною брова.

Нуся все ще несміливо й обережно випитувала в Тарновецького, як він поводитиметься на волі і яка то ще буде воля; професор признався, що має намір — яка б то влада не прийшла — загубитися в німецькій колонії Міста — Багінсбергу — йому це легко вдасться, бо досконало розмовляє німецькою мовою з віденським акцентом, прийнятим у колонії, й за будь–яких обставин — при німцях чи москалях — пробереться до Кракова, де на нього чекає дорога йому людина.

Нусю грішно залоскотала чисто жіноча цікавість, бо хто ж на Торговиці не знав про роман найвродливішої в Місті пари, й вона таки не втрималася й запитала, почервонівши до самих вух: «Панна Москалівна?» — «Пані Тарновецька, — поправив її професор, посміхнувшись. — Ми встигли повінчатися ще до нашого арешту». — «А в Березі ви зустрічалися?» — «Один тільки раз... Якось мене проганяли мимо жінок, які виконували безглузду принизливу роботу — чистили зубними щіточками сходи поліцейської контори. Й тоді Оксанка встигла сказати, що після звільнення подасться до Кракова».

«Яка ж вона гарна!» — вигукнула Нуся із захопленням і заздрістю.

«Ти теж гарна, Анничко, — погладив її по плечу професор. — Й колись станеш для свого обранця найвродливішою на світі жінкою».

При цих словах Нуся перехопила погляд Юрка, ті його палкі позирки вона вже не раз відчувала на собі й уникала їх, бо ж верталася до Олеся із заповітною обіцянкою стати його жоною...

Дорога додому, здавалось, не мала кінця, час скорочувався в розмовах. Нуся користала з нагоди, щоб наговоритися з розумною людиною, і самій було дивно, що з кожною хвилиною ставала все сміливіша у спілкуванні з професором, якого гімназисти обожнювали, хоч водночас никли перед його маєстатом, а під час матури тремтіли зі страху.

Леопольд Тарновецький випитував дівчину, яким предметом у школі вона найбільше цікавилася, — звісно, що літературою, бо мріє стати учителькою–мовником; Нуся поділилася своїм захопленням поезією молодої письменниці Олени Теліги, яка жила в Кракові й публікувала свої вірші у «Віснику» Донцова, — взяла в неї, немов заповіт для себе, грановані рядки, такі співзвучні з поезією Лесі Українки: «Хай несуть мене бурхливі води від пориву до самого чину!»; Нуся декламувала вірші Теліги з натхненням і пафосом, і промовив до неї перегодом професор:

«Хай буде вам відомо, ласкава панночко, що мистецтво не повинно перетворюватися в пропаганду, поезія — то естетика, а не політика... «Ich singe, wie ein Vogel singt»[15] — висловив колись своє мистецьке кредо Гете».

«Таке кредо нині не на часі, — сміливо заперечила Нуся. — Ким би ми стали, якби не будили нас своїм «кайдани порвіте» Шевченко, «вставай, хто живий» — Леся чи якби Франко не висловив свого величного пророцтва — «покотиш Чорним морем гомін волі»?

Професор залюбувався розпашілим від хвилювання личком дівчини й відказав:

«Маєте рацію, панно Нусю... Мені ж хотілося лише визначити для вас, якою мала б стати література у вільному суспільстві. Однак до цього ще далеко... Нині мистецтву загрожує не так пропагандизм, як тоталітаризм — мертвотна петля, що здавлює дух...»

Мовчазний Юрко враз заговорив запально, стаючи на бік Нусі:

«Олена Теліга має цілковиту рацію: ми мусимо перетворити філософію серця у філософію чину. Поезія повинна нам допомагати вижити. А виживають тільки ті, в кого мистецтво викликає почуття помсти... Ми ж уже встигли почути, які ритми вибивають нині німецькі бюргери й московські пролетарі: ать–два, смірно, habt acht[16], проте й далі заспокоюємо себе мревом заспаних хвиль, садком вишневим та шепотом п’яного очерету.

Нуся вдячно глянула на Юрка, а професор аж розсердився:

«Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі...»

За два тижні виснажливої ходи мандрівники допали до Львова. Місто завмерло в тривозі, чекаючи результату бліцкригу в Польщі. Від передмістян дізналися, що німці вже у Яворові, а совєтське військо перейшло Збруч. Та чи зупиняться дві сторони на домовленій межі, чи не зіткнуться у двобою?.. На золочівському тракті капезеушники вибудували тріумфальні арки, замаїли їх червоними прапорами й чекали визволителів, а маєтні поляки покидали домівки і в паніці добиралися до Сяну.

Й заговорив отець Чемеринський, звівши до неба руки:

«Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав!» — Й, показуючи на червоне маєво, що лопотіло на тріумфальних арках, печалувався: — А де ж ті женці — по тюрмах, в екзилі, в безоднях страху! Та невже нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді, після яких зосталися лише марні сліди в архітектурі й поезії?»

Професор Тарновецький не мав що йому відповісти й заговорив сам до себе:

«Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники — кожен про свою всесвітню державу... Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров? Чи це Господнє випробування? Але скільки вже можна? Коли, нарешті, ти, святий Боже, втомишся й нам даси жити? — Й додав по хвилі, зблиснувши очима: — Та ми з вами ще діждемося кінця великої Німеччини й комуністичної імперії — так само, як уздріли загибель бездарної й жорстокої польської держави...»

У Куровичах в’язні Берези розпрощалися. Юрко Сербин подався до Львова, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин, а отець Чемеринський, професор Тарновецький і Нуся звернули на Рогатинський тракт, щоб через Галич і Отинію добратися нарешті до Міста, яке недавно здавалось назавше для них втрачене.

Розділ десятий

Вдосвіта у вікно від городу до будинку Антошка Дзівака хтось дрібно затарабанив пальцями, й пані Емілія, немов ошпарена, схопилася з ліжка: може, Нусю випустили, може, то вона? Притулилася чолом до шибки, вглядаючись у сутінок, у якому тінилася висока постать. Тихо скрикнула, і в її голосі відчулася радість, змішана з розчаруванням: не була то Нуся, під вікном стояв Казьо й давав рукою знак матері, щоб впустила до хати. Жінка кинулася до дверей, відчинила, й Антошко схопився з постелі. Після арешту Нусі він утратив сон і довгими ночами прислухався до звуків, що долинали з кварталу: водно вчувався йому тупіт кованих підборів, то гудок автомобіля, то гарчання поліцаїв — ті тривожні звуки залишилися назавше в його слухових закамарках після арешту доньки...

Роздягнутий, лише в кальсонах, він стояв тепер за спиною дружини, тремтів від страху й прохолоди і не впізнавав сина — певне, через те що на його голові кокоїжилася рогатівка з орлом над дашком, був Казьо зодягнутий у гранатовий кітель, — й аж тоді, коли Емілія захлипала: «Казю, Казю, як добре, що ти приїхав!», Антошко втямив нарешті, що перед ним стоїть не поліцай, а рідний син.

Однак не припав до нього, не пригорнув до грудей, нібито Казьо нікуди з дому й не дівався; стояв перед сином у винуватій позі, немов щось негідного вчинив, й проказав хрипло два слова — лише вони залишилися на нині в його пам’яті:

«Нусю забрали...»

Казьо скинув рогатівку, повісив на кілок, вбитий в одвірок, розщепив комір на кітелі й, важко опустившись у фотель, промовив байдужим, з відтінком нехоті голосом:

«То її клопіт... У воєнний час кожен іде туди, куди його кличе патріотичний обов’язок. Нусині обов’язки мене не обходять...»

«Але ж її в тюрмі замучать, вона така делікатна», — прошепотіла Емілія, й у передсвітанковому сутінку її голос прошелестів, ніби десь за вікном, у потойбіччі.

Казьо рвучко підвівся з фотеля, ніби цим рухом затуляв рота матері, й заговорив по–польськи, хоч дотепер завше звертався до мами її мовою:

«Най мамця мені приготує дві пари білизни і якусь там перекуску, я ще нині всяду до варшавського поїзда... Мамця чує, що я кажу?»

«Але ж чому ти мусиш їхати до Варшави? — здобувся на мову Антошко. — Прецінь вчишся на Львівській політехніці...»

«Нині розпочинається наука іншого роду, татку, — таким самим чужим голосом відказав Казьо. — Але досить того, я не маю часу... Наш уряд відмовився прокласти німцям коридор до Гданська, й абвер уже підійшов до Познаня. А я маю особливе доручення від партії ендеків «Wolnosc і niezawislosc»[17]. Та це моя справа. Віднині я ні вам, ані собі більше не належу. Ойчизна в небезпеці».

Казьо покинув батьківський дім ще до сходу сонця. А вранці Торговиця дізналася від панни Гані, яка по ночах не скидала з голови слухавки детекторного приймача, що німці напали на Польщу...

Антошко Дзівак у цілковитій прострації непорушно просидів у фотелі до обіду, а тоді схопився, ніби до нього раптово прийшла думка — як ще можна врятувати Польщу. Іншого виходу він не бачив, як повідомити про лихо — може, він ще не знав — пана Станіслава Вінценза, який може якщо не допомогти, то бодай порадити. Антошко одягнувся у новий костюм, як до церкви, й подався до Рунгур.

А війна вже шаленіла десь там, у глибині краю, Варшава ще оборонялася. У Місті оголосили мобілізацію, забирали на війну людей і коней, та воєнного гулу над Прутом не було чутно — і люди, і коні верталися додому. Однак до Каштанового провулка з Чернівецького тракту долунював приглушений гуркіт: вдень і вночі дужі коні тягнули гармати, по шосе котилися вози й брички і тупотіли піші військові колони на Заболотів і Снятин — до румунського кордону.

Антошко вернувся з Рунгур пізно вночі — підупалий і знищений: пан Вінценз покинув свої промисли; служниця, яка впізнала старого машиніста, повідомила, що пан Станіслав виїхав із сім’єю на свою дачу в Бистрець, щоб там перечекати лиху годину.

Бляхар не спав і стогнав по ночах:

«Пропала Польща. Тільки двадцять літ, тільки двадцять... І діти мої пропали».

...Біженці з Берези Картузької минули вже Лісну Слобідку, Раківчик і вийшли на Шепарівську дорогу, з якої крізь бліде осіннє марево проглядалися контури першої карпатської гряди. Тоді втома в них кудись пропала й крок пришвидшився — так відчувають наближення до рідної домівки добрі господарські коні, вертаючись із далекої фірманки.

У глибині широкої просіки, що її проклав шутровий гостинець, розтинаючи навпіл Шепарівський ліс й допадаючи до Печеніжинського тракту, завиднів обступлений чотирма тополями найстаріший в Україні пам’ятник Шевченкові — й аж тепер, побачивши його, Нуся остаточно усвідомила, що вона вже дома; дівчина в думці обнімала батька й матір і, не гаючись, заходила до будинку гімназійного педеля Штефана Шамрая, щоб побачити Олеся...

Погідний осінній день обсипався над світом сонячною порошею, що осідала на буковому листі блідим накрапом й нечутно проникала до лісового дна, спадаючи срібною манкою на скосоїжене в передчутті осінніх холодів моховиння й зжухне бур’яновище, яке ще так недавно встеляло землю м’яким килимом, поцяткованим голівками білого рясту, — тепер воно зчахло й тихо постаріло, втомлене весняним і літнім буянням; такий утихомирений стан неба й землі заспокоював розтерзану тривогами Нусину душу, і їй щемно забажалось залишитися в рідному Місті до кінця життя... Однак доля, яку вона сама собі обрала, вимагала від неї подальшої посвяти, й Нуся добре втямила напуття професора Тарновецького, що він висловив, коли вони удвох зупинилися біля церкви Святого Михаїла, у притворі якої зник отець Чемеринський... Ті професорові слова ні до чого дівчину не зобов’язували, проте давали їй можливість вийти із скрутного становища, в яке вона може потрапити в найближчому часі, — про це застерігало її червоне, із серпом і молотом полотнище, що лопотіло на шпилі ратуші.

«Якщо зумієш зв’язатися з колишнім своїм провідником, — мовив професор, — і отримаєш від нього завдання, яке муситимеш виконувати за межами краю, прийди на Багінсберг й допитайся до Йогана Думенкопфа на Фрідріхгасе — там зможеш побачитися зі мною. Я спробую тобі допомогти».

Професор подався через центр Міста в бік німецької колонії, а Нуся, минувши ратушу, спустилася знайомим захаращеним крутосхилом й коли дійшла до початку вулиці Сєнкевича, з приміщення редакції газети «Жіноча доля», що на Садовій, вийшла повновида жінка з короною кіс на голові; тієї жінки Нуся ніколи не бачила, проте добре знала вродливу пару, яка йшла слідом за жінкою, — були це її сусіди пан Корнель Геродот й красуня Сальомея.

Нуся квапно подалася Садовою й заховалася в тінистому Каштановому провулку: їй, обшарпаній і до краю змученій, аж ніяк не хотілося зустрічатись зі знайомими після пригод, котрих довелося зазнати останнім часом.

...Письменниця Дарина Макогон, яка прибрала собі епатажний літературний псевдонім Ірина Вільде — в перекладі з німецької — Дика, взяла Сальомею під руку й, підвівши голову, бо ж була набагато нижчою, приглядалася до неї, немов хотіла переконатися, чи відтоді, як побачила її вперше на похороні Андрія Чайковського, не зблякла дивовижна семітська врода жінки, й задоволена, що дружина популярного в Місті мецената Корнеля Геродота не втратила своєї зваби, заговорила приязно й безпосередньо, як до близьких сусідів через паркан, повертаючи голову то до Сальомеї, то до пана радника, який ішов за ними кроком позаду:

«Я побачила вас через вікно нашої редакції, яка вже перестала видавати славну «Жіночу долю» й готує до випуску зовсім нову газету «Радянське Покуття», й вийшла, бо не хотіла, щоб ви побачили, як швидко міняється образ влади... Вчорашній коректор Богдан Білоскурський лише завдяки своїм політичним поглядам і аж ніяк не професійності зайняв чільну посаду і так упевнено поводиться, ніби самим Господом призначений для керівної діяльності... І портрети на стінах, і стосунки між людьми помінялися, навіть друкарська фарба інакше пахне... Ну а я пішла на творчі хліби, буду писати про нове життя. Справді! Адже кожен новий етап суспільного розвитку цікавий тим, що його треба пізнавати. Й кольори помінялися... Зрештою, ми не бики, які агресивно реагують на червоний колір, — у нас така барва завше була прийнятною: згадаймо космацькі вишивки або парубоцькі червоні гарасівки...»

Пан Корнель нервово ступив крок уперед, порівнявся з письменницею й, непорозуміло дивлячись на неї, відкрив уста, щоб заговорити, й при тому віяло зморщок на його чолі сердито збіглося. Ірина Вільде це запримітила, їй не хотілося, щоб гостра дискусія спалахнула просто на вулиці, тим більше що висловлювати вголос невдоволення новою владою вважала небезпечним, й вона тактовно перемінила тему розмови.

«А пам’ятаєте, шановне панство, чи то пак товариство, най ся преч каже, що я пообіцяла вам, коли ми вперше зустрілися: запросити на льоди до «Romy», правда?»

Мовчазна Сальомея, відчужена й холодна, — чи то невзвичаєна в новому товаристві, чи знесміливлена відвертістю письменниці, яка, здавалось їй, намагалася вивідати в неї і в Корнеля їхнє ставлення до нової політичної ситуації — враз просвітліла, зігнала нахмареність з обличчя й промовила, притиснувши до себе руку співрозмовниці: «Часи насправді головоломно помінялися, завтра й на кав’ярнях вивісять шильди з іншими назвами. То якщо ми задумали трохи відпочити, зайдім до єврейської ресторації Розенберга на Ягеллонській і проведемо там у вічність стару епоху, як ви, шановна пані, зволили висловитись».

У Розенберга поки що нічого не змінилося: метушливий і надміру ввічливий кельнер у чорному костюмі й з метеликом під шиєю у вичікувальній позі приймав замовлення, привітно посміхаючись до знайомої клієнтки, яка у жидівській ресторації поводилася вільно, як у себе дома; тереблячи пухнастий хвостик товстої коси, вона диктувала, фамільярно звертаючись до офіціанта:

«Для пані подай, Брауне... ви не відмовитесь, пані Дарино, від абрикосових книдлів? Отже, принеси одну порцію... Мені подай ванільну бабку «гегелькупф», а панові... що ти бажаєш?.. панові яблучний струдель. Для всіх каву з кожушком, по шматочку торта «захер» і трохи цукатів... Чи ще можна у вас це дістати?»

«Ще можна», — згіркло посміхнувся кельнер, зник за параваном, а за хвилину замовлення було на столику.

«Тут ще животіє старий час, — промовила Вільде, й видно було по ній, що вона має намір продовжити розпочату на вулиці розмову. — А втім, можливо, для євреїв він і не переміниться: у совєтів жиди в пошані...»

Сальомея різко повернула голову до Ірини Вільде, в її зіницях зблисли неприязні світелка, та вмить погасли — вона прийняла виклик і, минаючи допитливі очі письменниці, заговорила:

«У нас немає своєї території, євреї розсіяні й мусять пристосовуватися до господарів землі, щоб вижити... Я, дочка багатія, вчилася в хедері, щоб свого не забути, потім у польській гімназії. Якби тоді, коли я підходила до матури, була відкрита гімназія українська, то здавала б матуру в ній... Нині я в цивільному шлюбі з українським адвокатом і приймаю його спосіб життя... Та якби не те, що порвала з ріднею, то приходила б щоп’ятниці додому, запалювала б шабасні свічки на срібному канделябрі, закривала лице долонями й молилася, а опісля вечеряла б рибою, цукатами і пила б червоне вино... Все це для мене втрачене — тож чи не з туги за родимими ритуалами я запросила вас до єврейської ресторації?.. А ласки совєтів, які великодушно забороняють нас називати жидами, мені не потрібно — лише добре ставлення до мене людей, серед яких я виросла. Я — єврейка, але моя батьківщина — українська Галичина...»

«Тим не менше, — впиралася на своєму Вільде, — на мітинги збігаються з усіх закамарків Міста євреї й верещать «хай живе!»

«І українці кричать, хіба ви не чули, не бачили?.. А щодо мене, я не серцем сприйняла нову владу, лише розумом. Дивилася на сірі обличчя вояків, які вступали до Міста визвольним маршем, на їхні дикунські гостроверхі шапки, брудні обмотки на ногах, а в очах не бачила ні впевненості, ні гордості за велику державу, а тільки пригноблення і страх. Й мені було їх жаль... Я бачила жінок у фуфайках і синіх беретках, які, вселившись у звільнені помешкання виселених поляків, одягалися в нічні сорочки, думаючи, що то модні сукні, і йшли в них до театру. Й мені соромно за них... Але хто винен? Таж не вони, а та влада, яка поблажливо забороняє нас називати жидами, а вас карає за читання патріотичних книг...»

Товариство неохоче бралося до їжі, чей не задля неї завітало до ресторації; Ірина Вільде краяла ножем абрикосового книдля й скрадливо поглядала на пана радника, очікуючи його реакції на мову Сальомеї, Сальомея помішувала ложечкою каву, теж чекаючи, що повість муж; пан Геродот вийняв із срібного портсигара цигарку й, попросивши дозволу запалити, нервово черкнув запальничкою; заслонивши себе клубком диму від допитливого погляду письменниці, врешті заговорив:

«Є такий віц із судової практики... сидять під церквою двоє жебраків, і один питає свого сусіда: «Ти чого пішов у жебри?» — «Бо програв процес у суді, — відказав сусід. — А ти чого?» — «Бо я виграв». Таке лучилося і в нас з поляками: ми процесувалися, а виграв москаль».

«Або, як сказав Шевченко: Польща впала і нас роздавила», — додала Вільде.

«Тішуся, що й ви такої самої думки... Проте готові всім серцем прийняти червоні бандери, бо ж галичани, як ви зволили висловитись, не бики... Але ж самі визнаєте: навіть худоба розрізняє кольори. То варто й людям мати таку властивість...»

«Який ви категоричний, пане меценасе... А може, знаєте, де вихід з нинішньої ситуації?»

«Знаю: нейтралітет... Бо яка пристойна діяльність світить, приміром, мені в тоталітарній державі? Формального статиста на судових засіданнях — достоту, як електора на совєтських виборах: усе визначено наперед, а люди — ляльки у вертепі... За польського режиму я провадив переважно цивільні справи, але якщо мене просили захищати політичних, я, не думаючи, погоджувався — як лікар, вірний клятві Гіппократа».

«І багатьох вдалося вам оборонити, пане адвокате?» — в голосі письменниці вчулася іронія.

«Жодного... Але використовував судову трибуну для протесту. Може, ви щось чули про мою філіппіку на процесі професора Тарновецького?»

«Про неї всі чули — ви тоді стали найпопулярнішим українським правником у нашій окрузі. Вашу блискучу промову на суді опублікувала газета «Діло». Про неї, напевне, знають і наші визволителі. Ви не боїтеся?»

«А що міг би допомогти страх? Зрештою, я покинув адвокатуру й працюю зараз у нотаріаті».

«Заховалися?»

«Від них не заховаєшся. Однак не маю наміру втікати за кордон. Там я нікому не потрібний».

«Ви людина честі, про це всі знають. Але відвага ваша зумовлена ще й тим, що ваша дружина єврейка...»

«Може, й так... І я готовий, якщо виникне потреба, віддячитися їй своїм життям. Всіляке може трапитися, час на часі не стоїть...»

Ірина Вільде промовчала, спостерігаючи за Сальомеєю, яка, зціпивши губи, слухала розмову мужа з письменницею. По хвилині Вільде промовила:

«Я думаю, що чутки про репресії в Совєтському Союзі значно перебільшені...»

«Так сказав колись Марк Твен. І ми, як і він тоді, ще залишаємося живими. Та я знаю те, чого не знаєте ви... На початку тридцятих років до уряду Муссоліні надходили листи від італійського консула в Харкові з повідомленнями про голод в Україні та про масові розстріли. Польські правники про це потроху дізнавалися. Перебільшень не було, були страшні факти... Нині ми полегшено зітхнули після польського панування, та незабаром цим самим схлипом почнемо задихатися... За польської окупації жив дух боротьби, у совєтській системі панує дух покори й страху... Чому Білас і Данилишин могли йти на смерть з вигуком «Слава Україні!», а на більшовицьких судових процесах засуджені повзали, каючись і обзиваючи себе скаженими собаками — від страху перед смертю, на яку так сміливо пішли галицькі хлопці? А тому, що більшовицький тоталітаризм убив дух протесту».

«Дякую за відвертість і довіру до мене», — промовила Ірина Вільде, тепло глянувши на Сальомею.

Сальомея відказала стримано:

«Ви, ласкава пані, майстерно провели дознання. Для такого вміння треба мати неабиякий талант».

«Я письменниця, — посміхнулася Вільде. — А письменник, якщо це йому потрібно для творчості, мусить перевтілюватися то в юриста, то в лікаря — в кого завгодно, навіть у негідника... А ви спостережлива й розумна, пані Сальомеє... Це властиво євреям. І українцям — теж, адже наші історичні долі вельми схожі... Ви сказали, що євреї, для того щоб вижити, мусили пристосовуватися. І ми так будемо діяти. Я готова до такої методики: вижити, зберігаючи при тому свою духовну сутність».

Вільде підвелася й заговорила несподівано фривольним тоном:

«Дякую за консоляцію. Мала намір зробити це я, але ви мене випередили, — й додала, звернувшись до Геродота: — Вас, пане меценасе, вважають у Місті еталоном порядності. Тож тримайтеся так і далі. Й не зважайте на заздрісників, — повела очима на Сальомею. — Заздрісники — нещасні люди й до того нікчемні...»

Вільде кивнула на прощання головою й вийшла з ресторації.

...Нусю зовсім покинули сили, коли вона звернула з Каштанового провулка на вулицю Скупневича й на тлі дерев Студентського парку зачервонів дах рідного дому.

Пані Емілія навіть не скрикнула, побачивши, як Нуся відкриває хвіртку й заходить на подвір’я, — мати день і ніч простоювала біля вікна, виглядаючи доню, й була впевнена, що з хвилини на хвилину Нуся ступить на поріг, ніби вернулася зі школи після занять... Емілія схопила дочку за руки і, схудлу, легку, вимучену, вклала до ліжка; Антошко стояв посеред кімнати із зів’яло опущеними руками й плакав; Емілія з докором, нібито він один винен у всіх бідах, пробурчала: «Та вже перестань флинькати за тією зафайданою Польщею, якби вона не розпалася, то й Нусеньки ти б ніколи більше не побачив...»

Нуся заснула й спала цілу добу, а прокинувшись, спитала в матері про те, що її найбільше цікавило:

«Олесь приїхав?»

«Я ходила до них, — відказала Емілія. — Й дізналася від пані Фросини, що Олесь вирішив дочекатися у Львові якогось порядку, а тоді поступатиме до медінституту».

«Може, так і краще, — зітхнула Нуся. — І най мамця нічого в мене не випитує, колись про все розповім...»

Нуся почала збиратися. Пан Антошко забідкався: та куди ж ти, ще трохи відпочинь; вона поцілувала батька в щоку й зацитькала: я ж просила не випитувати, є такі речі, про які маю право знати тільки я; Антошко розвів руками й сказав, коли Нуся вийшла з дому:

«Най ся діє Божа воля...»

У Кориничі дівчина перебрела Прут, чайка не возила, й подалася у Залуче до плебанії отця Гаяна, сподіваючись побачити референтку із спеціальних доручень ОУН — дочку священика Зеню Левицьку. Застала й уважно слухала її розпоряджень.

«Залишатися в Місті тобі не можна, — говорила Зеня. — Комуністи викажуть усіх оунівців, які вернулися з польських тюрем... Негайно допитайся у Багінсбергу до Думенкопфа, в нього явочна квартира... а–а, ти вже знаєш про нього... Колоністи готуються до репатріації в Німеччину, голова Спілки галицьких німців Макс Рафайзен виробить тобі документ фольксдойчерки... Таких, як ти, там буде чимало... Я ж залишуся у підпіллі, й ти будеш підтримувати зі мною зв’язок із закордону. Прощавай... Вірю, що недовгою буде наша розлука...»

Професор Тарновецький готував групу фольксдойчів, виробляв у Рафайзена фальшиві документи й розміщав прибулих по квартирах. Перша партія німецьких колоністів мала виїхати до Німеччини в січні.

Перед від’їздом Нуся попрощалася з батьками, й промовив до неї Антошко:

«Десь там Казьо перебуває. Як зустрінешся з ним...» «Казьо мене мало обходить», — різко відказала Нуся. Після її відходу в домі запала така тяжка мовчанка, ніби щойно мерця винесли. Антошко сидів у фотелі, закривши долонями обличчя, й шепотів сам до себе:

«Де б не проклався кордон між Польщею і Україною — по Дніпру, Збручі, Сяну чи навіть по лінії Керзона, — завше він проходитиме через мій дім, розпанахуючи його навпіл...»

Розділ одинадцятий

Нагріті літом осінні вітри звіялися з долів до карпатської гряди; вони остуджувалися у тісняві смерекових пущ, полишаючи рештки тепла біля розпазурених кореневищ, у виворотнях і бездонних пропастях, на дні яких сріблилися заспокоєні осінню ліниві струмки, що доганяли одні одних і, зливаючись у широкі бинди галасливих потоків, впадали до Черемошу.

Від останнього осіннього тепла набухала чатинна повсть, у ній потавали ноги, ставало важко йти, й жаб’євський війт Петро Шекерик, продершись крізь хвойну гущавину, опинився нарешті на белебні Льодової Баби, яка розігнала увсебіч на видолини, що з обох боків обступили її підніжжя, Чорний і Білий Черемоші.

Й здалося цієї миті Шекерикові, що зайшов він у потойбічний світ, де зберігся ще ніким не порушений дух старовіку, й не чутно було тут ні владних перемін, ані подиху зачаєних небезпек, що їх принесла у надпрутські доли війна...

З гірського тунелю вихоплювався в подовгувату долину Чорний Черемош, а з піднебесної Дземброні вибігала збитошна річка, що обмивала Скарби, присілок Бистреця, вливалася вона до Черемошу з переможним шумом, начебто не вона в Черемош, а він у неї впадав... А з похилої скарбської царини дивився на вічне змагання гірських сил критий гонтом двовежний теремок, й здався він у цю хвилину жаб’євському війтові неприступною фортецею, над котрою у потойбічному карпатському світі не владна зла сила, яка вигнала його з дому шукати захисту в захованій у горах віллі співця Гуцульщини — характерника Станіслава Вінценза.

Й немов нічого тривожного не лучилося на світі: незворушний спокій витав над Бистрецем, й здавалося Шекерикові, що часу тут не існує, що неторканим зберігається дух правіку, що минулого теж немає, тільки теперішність — і в такому застиглому часі зринула перед ним жива картина, немов над сценою піднялася завіса...

Люта зима в Карпатах, аж липне в носі, біла габа вкрила гори, білими кутасами закосичилися смереки, й не видно на поверхні борів ні верховіть, ні гілок, й лінії просік засипані білизною — пухнаста бараниця простелилася над безмежним гірським ковчегом, і по тій бараниці до терема з двома вежами, тусуючись та галайкаючи, котиться орда засніжених колядників, перебраних за ведмедів, чортів, відьом, чугайстрів, жидів, жовнірів і пророків у коронах; над ордою похитуються на тичках звізди, сонця, місяці й голови допотопних звірів — то допадає до вілли карпатського співця Вінценза новорічна маланка, щоб під Василія налякати химородника й завіншувати, аби йому краще зародило, ніж торік; а по горах то тут, то там волає трубний звук трембіт, щебет скрипок, лунають голосні сміхи й теленять колядки про предвічного Бога; від пострілів з пістолів дзеленькотять вікна в теремі, сиплеться сріблом звук дзвіночків, тупотять ноги, скриплять чоботи у дворі; скарбникбереза Петро Шекерик бере високу нуту, й заводить маланка старосвітську колядку, що відлунюється в бескеттях:

Пан Вінценз широко відчиняє двері терема, впускає маланку до хати; пані Ірина зі служницею виносять полумиски з голубцями, буджениною, банушем, пан Станіслав наливає в пугарі горівки, перебраний тлум випиває, дякує й починає представляти панові дійство з ангелами, Юдою і тріє царями; новорічний гомін розлітається понад горами...

Чи було таке? А було!.. Та інша картина відслоняється перед Шекериком: на белебень Льодової Баби виходить з недеїв дід Іванчик.

Давно вже покійний Шекериків дід з Голов — старий ворожбит, забобонник, знавець найсокровенніших заклинань, знахарських примівок і зловісних наслань на недругів — вийшов з бистрецьких пропастей і став перед своїм наймолодшим онуком достоту таким, як був у Петровому дитинстві: довговусий, з поораним ритвинами обличчям, в чорному ширококрисому капелюсі з павиним пір’ям за околичкою й довгополому байбараку, защінканому під шиєю червоними кутасами, взутий у грубошкірі постолі із загнутими уверх рийками та з мосяжною барткою в руці.

Стояв він мовчки, наче дивом дивувався, що цей колись допитливий хлопчина, який переймав від діда, немов молитви, розмаїті повір’я, найнеймовірніші старосвітські перекази, легенди та басні, відчужившись від родимих вуглів найстарішої в Головах гражди, прилучився до вищого світу, став послом до польського сейму, знакомитим письмовцем, який видавав у самого Гнатюка записані від старих гуцулів оповідки про опришків, а ще й гуцульські календарі складав, був обраний війтом у Жаб’ї, проте не відцурався від народної ноші, ані від мови, хоч усе своє зріле життя приятелював з великими ученими із панського світу — Станіславом Вінцензом та Гнатом Хоткевичем, в красноїльському театрі якого грав Довбуша; був теж бажаним гостем у Франка й Коцюбинського, коли вони літували у Криворівні... Довго стояв мовчки перед Петром Шекериком дід Іванчик і врешті заговорив до внука, запитуючи про те, що його найбільше цікавило: чи сповнив він свою обітницю, яку дав дідові, коли ще вчився у головського вчителя Луки Гарматія — напишу, мовляв, діду, про вас велику книгу, щоб і наші нащадки мали змогу пізнати вірну правду гуцульського старовіку...

Й відказав Шекерик дідові, що книга майже готова, але як нині її уберегти, коли настав такий час, що старосвітські оповіді за крамолу вважають, — хіба що вдатися мені до святотатського вчинку, який диявольську силу дає; ви на нього колись важили, діду, та не зважилися, злякавшись небесного прокляття.

...Був дід Іванчик завзятим мисливцем, умів бистрооко цілитися у звірину чи в птаха, й падали до його ніг цапки, олені, ведмеді, навіть орла знімав з небесного зеніту. Встеляв шкірами долівки усіх клітей гражди, опудалами яструбів та пугачів обставив світлицю, на стінах пишалися оленячі роги, впираючись крученими гілками аж у стелину, а зі сволоків шкірилися зубаті пащі вепрів, лякаючи Іванчикових гостей, які у дні престольних празників приходили до нього на балюнок.

Та всього цього було дідові мало: чорна заздрість його душила, коли згадував, що живуть у Головах ще знакомитіші за нього мисливці — Джинда і Бурдей; їхня слава не давала Іванчикові спокійно спати, й задумав він диявольської сили запосягти. Й коли перед Великоднем приймав від священика святе Причастя із золотої ложечки, — не ковтнув оплатки, сховав під язиком, щоб потім закласти Боже Тіло в патрон і вистрелити в розп’яття...

Підніс священик цілувального хреста до його уст, та не схилився над ним Іванчик, й постала перед його очима щедра лісова здобич, яка уславить грішника не так користю, як славою першого в горах мисливця, наділить його незмірною силою, орлиним оком і готура слухом... Він побачив себе велико сильним у тілі, та водночас відчув, як ослаб його дух. Повів очима по людях, які півколом клячали перед престолом, і втямив, що всі вже бачать його задуманий гріх. Глянув на іконостас: Матір Божа плакала, і прошепотів Іванчик покаянну молитву — яко Юда, яко разбойник ісповідуюся тобі — а тоді прийняв Причастя і втішився чистотою своєї душі, на яку щойно насувалася чорна тінь святотатства.

Але ж бо гей, — подумав Петро Шекерик, все ще від поганих роздумів стовбнем врослий у кам’янистий кряж, — скільки то люду нині на схожий гріх наготовилось, щоб приспособитися до диявольської сили, яка із студених земель Гога і Магога прикотилася в Галицький край, і як радітиме червоний диявол на високому пекельному троні, коли той люд, свій дух тратуючи й достаток зрадою заробляючи, наготовиться святе Причастя на олов’яну кулю перемінити... Але як уникнути рятівних спокус і звідки взяти сил для порятунку честі?

Він вивільнив ноги із кам’янистої жорстви й потупотів схилом униз, наче втікав від поганого наслання, перебіг кладкою через Черемош, залишивши позаду лютий Бистрець, що несамовито ревів, ніби сердився на Шекерика чи то на весь світ, загрожений святотатним гріхом, й затермосив дзвоником, що висів на брамі обійстя Станіслава Вінценза.

Пан Станіслав, почувши дзвоник, вибіг на веранду, мовби давно чекав, перебуваючи у невіданні, хоча б якогось гостя, тихо скрякнув і потупцював через подвір’я до брами. Відчинив і сторожко дивився на Шекерика, чекаючи від нього лихої звістки, бо добрих тепер ніхто не сподівався. Гість мав стурбований вигляд, довго мовчав і врешті запитав з острахом:

«До вас ще не приходили?»

«Ще ні, — відказав Вінценз. — Та й маю надію, що в такі незвісті...»

«О, вони всюди доберуться — як таргани... З Жаб’я, Косова й Міста позабирали ночами багатьох — урядовців, просвітян, стрілецьких комбатантів, промисловців — як поляків, так і українців... Й ніхто не вернувся... Вчора до мене в сільську канцелярію прийшло четверо — у шкірянках, в круглих кашкетах з гудзиками на чубках, випитували про настрої в селі. Пильно оглядали приміщення й міряли мене очима, ніби хотіли запам’ятати мій вигляд. Питали, чи я знайомий з вами, я сказав, що всі у горах вас знають, на що один промовив глузливо: «Рибак рибака відіт здалєка», і ще зауважили, що на будинку тимчасового комітету немає державного прапора. Я виправдовувався, що червоної матерії ніде дістати, на що один пирхнув: «При бажанні будьяке полотно вифарбував би у власній крові»... Мова про кров тяжко мене зажурила, я зрозумів, що приходили вони до мене неспроста...»

Вінценз узяв Шекерика під руку, завів до світлиці й мовив скрушно:

«Я міг ще встигнути перейти кордон, та подумав: хто мене шукатиме в бистрецьких ізворах... Та якщо випитували про мене, то знайдуть...»

«Ви, може, посмієтеся з мене, — промовив по хвилі Шекерик, — коли скажу, що вірю в наші замовлення... Тож водно повторюю собі в думці: пропади від мене, нечиста сило, в тарапати незвістенні, щезни, як дим від вітру, як роса від сонця...»

«Замовлення й молитви не допомагають, пане Петре. Вони лише заспокоюють...»

«Неправда ваша, пане Станіславе. Ви добре знаєте наші звичаї й вірування — як учений. А в мені вони, мов кров, пульсують... Доки люди молилися сонцеві, доки вірили у ворожбитські примівки, доти чулися безпечно, як звір у лісі, як птаха в повітрі. А ми забули старосвітські обичаї та й почали збавлятися так, як правічні ліси, ушкоджені людською рукою».

Вінценз посміхнувся, й від тієї усмішки гейби повіяло у світлиці літнім леготом, й жура в мужів принишкла. Пані Ірина подала на стіл обід й бутельку з порічняковим вином поставила; господар налив вина в пугарі, повернув розмову в інший бік і запитав про таке, що могло здаватися зовсім маловажним у нинішньому дні:

«Чи ви, Петре, закінчили писати свого «Діда Іванчика»? Бачу, що ні — ще живете його способом мислення. Я щиро хотів би, щоб ви завершили ту книгу. Бо прийшла у наш світ орда, яка хоче викорчувати з людської пам’яті, з самої підсвідомості відвічні традиції, звичаї й закони. І всі ті молитви й заклинання пропадуть, ніби їх ніколи й не було... Й забуде світ про наш дивний край... Ну що знали б ми про стародавній світ, якби не «Іліада» і «Одіссея»...»

«Ще трохи — і завершу», — відказав Шекерик.

«І добре заховайте. В скляну бутлю вкладіть, добре залакуйте і закопайте. Колись люди видобудуть ваш манускрипт, прочитають і стетеріють з дива, а теж зжахнуться від думки, що такий скарб людського духа міг навіки пропасти».

Сиділи якийсь час мовчки, й тривога, розслаблена розмовою про вічне, знову почала тужавіти, й двом зажуреним чоловікам не хотілося встрягати в неї.

Шекерик підвівся.

«Йду, пане Станіславе... Добре, що вас побачив, а то різні думки зментрожили мою душу. Прощавайте... Може таке статися, що більше й не побачимося».

«Не говоріть дурниць», — згіркло вимовив Вінценз і провів Шекерика до брами.

На другий день перед вечером до Шекерикового дому прибігли сусіди й залементували:

«Пана Вінценза забрали з Бистреця!»

Ця вістка приголомшила Шекерика і весь край: без Вінценза — літописця карпатського опришківства й щирого приятеля горян — гуцульський світ немовби осиротів, гейбито студені боривітри прогуділи понад горами й видули із сіл, ізворів, бескеть та полонин правічний вільний дух і збойницьку буйність. Стихли солодкі трелі сопілок, трубні голоси трембіт та щебет скрипок; припали пилом до землі весільні куряви, й стало так глухо в краю, ніби ніколи тут не гомоніла коляда, не дзвеніли пастуші дзвіночки й калатала, не лунали дівочі вівкання та галайкання чабанів на плаях, й пістолі на Мунчелі й Костричі ніколи не гриміли...

Але треба було щось чинити — а що, до кого волати, в кого помочі просити, коли весь світ зворожився? І прочував Шекерик, тамуючи тривогу в грудях, що і на нього прийде черга; і гріховно думалось йому, й ту святотатську спокусу відганяв від себе, як міг, хоч знав, що супроти диявольської сили можна встояти лише при допомозі диявола, й він запобіг би в нього ласки, якби вчинив те, чого не зважився зробити дід Іванчик...

Проте Шекерик у просвітку тверезості добре усвідомлював, що христопродавством не запосягнеш прихильності в диявола, ще дужче себе занапастиш, — лише смілива й свята людина зможе допомогти його приятелеві, й він вирішив пошукати помочі в людей.

Вдруге приманджав звіриними стежками до Бистреця; пані Ірина вже дізналася, що її мужа посадили в станіславівську тюрму, — і якби ви, пане Петре, вдалися до когось впливового, чей такі в нас є: кажуть, що Петро Франко при советах у фаворі ходить, а може, хтось із письменників, всі ж бо приятелювали із Станіславом...

Й Шекерик при цих словах аж стрепенувся, пройняла його рятівна думка: найбільшою пошаною втішається нині в Місті письменниця Ірина Вільде, а він з нею знайомий: на храмовому празнику у Криворівні сиділи вони разом за столом у гостях у сільського пароха й жартували за чаркою...

«Ви, пане Шекерик, геть на Довбуша схожий... Певне, за вами молодиці пішки ходять, ви ж такий бравий, що ніяка перед вами не встоїть».

Петро з охотою прийняв комплімент від відомої письменниці й по–парубоцьки відпалив, а Вільде на його жарт сміхом пирснула, й очі в неї засвітилися.

«А ви б устояли?» — примружив око Шекерик.

«Хтозна... Але ж я не попадя з Хоткевичевого роману», — відказала Вільде.

Згадка про знайомство з популярною письменницею не сходила із Шекерикової голови, й він врешті зважився завітати до неї. Вільде його впізнала, була привітною — може, згадала фліртову перемовку з ним на празнику, та по його стурбованому вигляду втямила, що гостеві не до фліртів. Шекерик вийняв із тайстри оправлену в коленкор книгу й подав її письменниці.

«Може, ви її й читали, це «Правда старовіку» Вінценза».

«Як би я могла таку книжку не прочитати? — подивовано відказала Вільде. — У мене вона є... — Взяла книжку з рук Шекерика й додала: — Така сама, видана у варшавському видавництві «Roj». Але чому ви...»

«Вінценза заарештовано».

«Господи! — зітхнула Вільде. — Та за віщо? Як можна таку людину в тюрму запроторювати? Таж його весь світ знає...»

«Допоможіть, добродійко», — прошепотів Шекерик.

Ірина Вільде довго й мовчки гортала книжку й промовила врешті:

«Залиште її в мене... Ви у добру годину прийшли. У Львові зараз перебуває польська письменниця–комуністка Ванда Василевська. Вона запрошує до себе галицьких письменників для знайомства. Я вже отримала запрошення... Повірмо, що Господь цього разу буде до нас прихильний...»

...Ванда Василевська намагалася втримувати на устах приклеєну усмішку, сама ж була худа й темна на обличчі — вся ніби просякла комуністичною ідеологією... «Така достоту, як «Короткий курс історії ВКПб», — подумала Ірина Вільде, слухаючи її райдужну промову про визвольний похід Червоної армії в західний край, про нечувані здобутки промисловості в Союзі та про заможне колгоспне життя. Вона закликала до самовідданої праці галицьких письменників, які у розкішному залі притишено слухали відому польську революціонерку. І вже вони знали, що всі як один мають стати речниками комуністичної партії і всі свої духовні сили і талант присвячуватимуть величній побудові соціалізму. І нічого іншого!

Й сталося те, чого зовсім не сподівалася Ірина Вільде, слухаючи патріотичну й завчену промову представниці нової влади. Закінчивши промовляти, Василевська поминула поглядом вірних радянській владі Петра Козланюка та Ярослава Галана й звернулася до Ірини Вільде — хай би вона — безпартійна і не заангажована в політику — висловилася з приводу славетних перемін у Галицькому краю.

Вільде підвелася й сказала таке, від чого присутні в залі боязко опустили голови й підвести очей на представницю влади не сміли: та чи ж наївна Вільде ще не знає, що їй належиться тільки схвалювати й одобряти? Як посміла?

«Шановна товаришко, ми готові до лояльної праці на письменницькій ниві, та не всі наші літератори на цьому зібранні присутні. Немає тут видатного польського письменника Станіслава Вінценза. Ви, можливо, про нього ще нічого не чули, тому я принесла вам його книгу, яку в Європі вже переклали на кілька мов. Вручаю її вам. Роблю це для того, щоб ви прочитали й вирішили, чи може такий письменник сидіти в радянській тюрмі...»

Ніби смерч провіявся по залі й пригнув людей — ніхто не смів і слова вимовити, поки не зреагує на питання письменниці Ванда Василевська. Вона ж, затримавши на мить пронизливий погляд на Ірині Вільде, врешті примусила себе надіти на обличчя доброзичливу маску й промовила: «Дуже добре, що ви мені про це доповіли — наша влада молода й від помилок не застрахована. Я зацікавлюся цією справою і повідомлю вас...»

За два місяці Вінценза випустили з тюрми. Перед тим як виїхати до Швайцарії, він зайшов до Ірини Вільде подякувати їй і дізнався від неї, що Петра Шекерика заарештовано й нічого про нього не чутно. Вінценз поїхав у Жаб’є до Петрової родини: дружина Параска й дочка Анна сказали, що Шекерик встиг закінчити книгу про діда Іванчика й надійно її заховав.

Бричка мчала з Рунгур до міського залізничного двірця. Пані Ірина, від нервової напруги втомлена, дрімала, а пан Станіслав не міг позбутися згадок про пережите в тюрмі. Чи боявся? Здається — ні, бо не почував себе ні в чому винним. Тільки один раз пройняв його смертельний жах...

Після чергового допиту слідчий перевів в’язня через кімнату, в якій на столі лежали десятки, а може, й сотні пар окулярів. І Вінценз, зрозумівши, що його чекає за дверима цієї кімнати, зняв свої окуляри й кинув на стіл.

Бог милував... Бричка звернула з Печеніжинського тракту на Торговицю й помчала вулицею Скупневича на станцію... Біля воріт будинку, що притулився до Студентського парку, стояв колишній машиніст бляхар Антошко Дзівак, він повертав голову то в один, то в другий бік, когось виглядаючи... Так він стоятиме завжди, поки буде жити в Місті, чекаючи на дітей своїх.

Вінценз не впізнав його. Та він і не роздивлявся. Пані Ірина дрімала, притулившись до його плеча, а пан Станіслав у думках прощався з рідним йому краєм Шекериковою молитвою:

«Молюся й кланяюся тобі, моє праведне Сонечко, за те, що благословляєш своєю доброю ласкою наші гори. Дозволь знову уздріти завтра твоє світле праведне лице. Зійди до нас і допоможи нам добре діяти — во віки віків...»

Знав, що сонце зійде для нього у найкращій країні світу Швайцарії, та найріднішого Карпатського краю ніколи йому не забути.

Розділ дванадцятий

У вівтірок Торговиця не чекала, поки Гаврилко, похміллям приспаний, добре виспиться й відчайдушно почне позіхати, попліскуючи долонею по губах, а від того ритмічно перериваного позіху забрешуть пси по обійстях, й з Воскресінець обізвуться голосисті когути — на Торговиці базарний день сам, без нічиєї спонуки, прокинувся разом зі сходом сонця.

Гаврилко, як і належиться буднього ранку, швидко спорядився, бо й на нього, як і на всіх мешканців кварталу, чекала невідкладна робота. Він викотив з–за рогу хати тачку й потрутив її провулком до сусіда Олеся Шамрая, щоб забрати в нього дерев’яних потвор, нікому й самому Олесеві не потрібних. Може, хтось на базарі на них полакомиться: замість опудала на просяній грядці поставить або до псячої буди, немов на пострах злодіям, прив’яже, а може й таке бути, що їхній лик ще й донині комусь милий... А коли так, то хай собі хоч поміж образами на покуті примістить, що Гаврилкові до того, аби лишень якийсь гріш на пугар горілки в його долоню капнув...

Олесь уже й забув про свою згоду віддати Гаврилкові дерев’яних божків, які йому давно збридилися, хоч з якою увагою витісував їх колись у хвилини вільного часу... Однак тоді, коли Гаврилко їх доправлявся, відчув ураз Олесь, що вони не мертві — живуть своїм прихованим життям, мов ховрахи у зимовій сплячці, й, вилаштувані в ряд під повіткою, набираються сил для реваншного маршу. Тож з охотою вирішив їх позбутися й ні словечка не вимовив, коли сусід, немов то його давня власність, вкидав буздиганів одного за одним у тачку і, вдоволений таким набутком, погуркотів з ними на вулицю без дякую і будьте здорові.

Й ніби просторіше стало Олесеві на душі: аж тепер збагнув, що те прокляте минуле він добровільно приволік до своєї домівки, не маючи сили від нього відірватися, наче воно навічно приросло до нього, — й ось нарешті вивільнився й позбувся Олесь нав’язливої уяви, буцімто потвори його підслуховують, контролюють і погрожують; він нарешті зміг з гідністю згадати свої найтяжчі пережиття і знаходити в них не лише чуже зло, а й випробувану власну честь та гордість за свою довголітню терплячість й непоступливість і втішитися спогадами, а не лише від них страждати.

Глянув на подвір’я пана Геродота й пошукав очима свого сусіда, немов сподівався знайти в ньому спільника й однодумця — у своєму новому становленні.

Пан Корнель, як завше вранці, зсутулений та пониклий, сидів на порозі веранди — і втямив Олесь, що сусід і досі перебував з невідступним своїм минулим, не вивільнений від нього, ним утруджений, безсилий скинути з себе тягар пережитого, — й тому не квапився ділитися з ним власною полегшею... Й, мабуть, через те, що своїм несподіваним душевним просвітленням, яке завітало до нього, коли він позбувся знаків неволі, не смів поділитися із пригнобленим своїми згадками сусідом, стан його одужання почав знову затьмарюватися: на нього насувався найжахливіший спогад, з яким перебувати в парі ставало йому невміч.

Олесь вихопився із свого подвір’я, немов з обгородженої колючим дротом табірної зони, й понесли його ноги на колишню волю — до Студентського парку, де явилася йому рятівницею чорноволоса кучерява Нуся, й він утямив тоді, що на тій волі має вірного друга...

На тій волі після випускного котильйонового балу він пізнав не ефемерну мрію, якою досі була для нього панна Москалівна, а живу земну дівчину, в котрої карі очі, носик з цяточками веснянок, чорне, як смола, волосся, що пахне чебрецем; сповнений жаданням заволодіти нею, він уперше відчув тут незбориму жагу життя, а потім, за багато літ, пізнав її — й пив, як воду, дихав нею, як повітрям...

Та зчахла Нуся, згасла, немов пасхальна свічка, й на цьому місці не залишилося по ній навіть сліду. Під липовою стіною Студентського парку стоїть чепурний будинок Антошка Дзівака, й живуть у ньому чужі люди, а господарі навіки пропали в Сибірах...

Й Олесеві батьки теж десь там загинули... Почуття провини й досі не згасає в Олеся, і в Нусі не згасло б, якби жила; ми обоє винні, — стогнало каяття в душі Олеся, — але чи б не каявся я в стократ тяжче, якби не вчинив так, як сотні, тисячі, мільйони наших людей, і чекав у безпеці ласки Божої? А чи прийшла б та ласка без нашого чину — та ні — без жертв ще ніхто свободи не здобув...

І зринув у думках Олеся інший спогад: йому дозволено вернутися із заслання до Міста, судимість знята, невільники, які вижили у концтаборах, поприходили на свої обійстя. Олесів дім ніби чекав на нього — занепалий, на подвір’ї бур’яни, на даху дереза, грибок з’їдає стіни, а гімназійного педеля Штефана Січкарні і його господарної жони Фросини немає, щоб дали домівці лад. Однак Олесь не має права зайти до неї, він оббиває пороги міського уряду, та дозволу на вселення не дістає: ви не маєте документа, що цей будинок ваш, і заповіту на спадщину не маєте... Та врешті хтось йому радить звернутися до голови Міста, й Олесь добивається прийому...

На нього, не підводячись з–за урядового стола, неприязно позирав розтилий чиновник з непроникним, мов фаянсова тареля, обличчям. Нічого в нього не доб’юся, — скрушно подумав Олесь, — треба просити, а він на таке не здатний; проте щось знайоме проблисло у фізїї чиновника, Олесь з надією пильно до нього придивився, чиновник полохливо змигнув очима, намагаючись уникнути погляду відвідувача, та приховати від Олеся знайомі йому риси обличчя не зміг...

Та це ж Іван Ферлей — невже то він головує в Місті? Ферлей боїться бути впізнаним; не відводячи очей від паперів, каламарів і бібулярів, він кидає зверхньо і з гнівом: «Вселяйтеся, я дам розпорядження...»

Ця згадка наближає щораз то ближче найстрашнішу, й Олесь хоче втекти від неї світ за очі. Рятує його базарний галас, що долинає з–за дощаного паркана, він іде навмання у глиб кварталу, щоб загубити серед торговища упертий спогад, який нахабно насувається на нього, немов жорстокі очі слідчого енкаведиста.

Олесь увійшов на залюднений строкатий майдан, і галасливий, метушний кольористий світ витіснив з його душі каламуть моторошних згадок.

Базар заспокоював, поглинав, не відпускав, базар не хотів, щоб хто–небудь, увійшовши в його вир, зостався вільним у своєму окремішньому світі. Олесь завше почувався тут комфортно, все його цікавило, дотикалося до нього, обплутувало незримими вужівками, мов аркан бранця, він завше був міською людиною, й недалекі воскресінецькі толоки із забавами сільських хлопців — з їхніми хвостачами, перескічками, свинками — не манили його, здавалися простацькими, банальними, а тут чого тільки не побачиш і не почуєш... То штудерні загадки міського шахрая з наперстками, то галасливого картяра — чорна виграє, біла програє!, то оповіді базарних базік, які геть усе знають від Адама і Єви до королівського весілля у Великій Британії; тут почуєш витворну лайку тлустої перекупки — від її благословінь у чистій воді не відмиєшся; тут поважні гірські ґазди стоятимуть мовчки хоча б цілу вічність біля своїх килимів і ліжників, бо навіщо їх захвалювати, коли схожого дива ніхто з містян виткати ніколи не зуміє; тут збанкрутілий крамар до хрипоти закликатиме до стома кіньми зношеної залізної сарсами, запевняючи покупців, що підкови в нього мало що не золоті, а ухналі з нержавіючої сталі; тут циганки хапатимуть тебе за поли, обіцяючи вгадати твою срібну долю, а базарні злодійчуки будуть прошмигувати між твоїми ногами, коли побачать, де і що погано лежить...

Олесь зупинився перед яткою з пірамідами білих, мов прафіна, спасівок — не для того, щоб, вторгувавшись, купити їх, а щоб послухати вельми цікаву розмову двох підстаркуватих жіночок, які за його спиною молодість згадують, — їм здавалося, що вони шепочуться, а почути їх можна було аж біля Крупникового млина.

«Як собі пригадаю, — піворила одна, — кинув він мене між кущі у траву, гейби мав мене за околота, а було це на Грушівському перевозі, й почав мене товкти, ніби ціпом сніп невимолочений, і так мені файно стало, що я аж заспівала. І відтоді кожного разу під час цієї роботи–то співаю, то вівкаю, як та дівуля на весільних заводинах...»

«Тому то ти аж трьох чоловіків поміняла й жодного нині не маєш, — хихикнула друга із заздрістю, щоб такої втіхи, щоб аж заспівати, не довелось їй ні разу зазнати. — Що вмієш добре вівкати, то ще повірю. А як співаєш — не раз уже чула: як затягнеш у церкві «Господи помилуй», то дяк замовкає, а по селу всі пси виють, як ті вовки на місяць. Тому й чоловіки від тебе втікають...»

«А хіба ліпше, кумо солоденька, — огризнулася перша, — як ти не те що співати, а й повітря по–людськи випустити не вмієш... Не годна–м терпіти тих, що ні з глови мови, ні з дупи перду...»

«Базійкай собі, що забагнеться, але скажи мені по правді, під ким ти нині співаєш, коли вже третій хлоп від тебе втік. Хіба що під тими сторонськими огирями, з якими волочишся по зарінках, як та лахудра...»

«Говори собі свеї... Може, я й лахудра, прецінь чоловіка не маю, але признаюся тобі, як на сповіді: ще й дотепер деколи пам’ять трачу...»

«Агій на тебе, безстиднице, дав би тобі Бог здоров’я!»

Олесь оглянувся: чи ж то не панна Ганя і пані Аделя повставали з ліжок і, як колись, посеред вулиці пліткують?.. Та ні, зовсім не знайомі ці жінки, але які подібні! Видно, в Місті живе ще прадавня традиція базарних інтермедій...

На краю майдану, від зарінку, сидів за розставленим на землі старовинним мідним посудом — мидницями, збанками та чашами — старий, як і посуд, чоловік, певне, колекціонер, і говорив сам до себе, незважаючи на людей, які байдуже його минали, вів він цікаву мову про стародавні часи, бо й належиться таке оповідати антикварові:

«А чому, гадаєте, Карло XII програв битву під Полтавою? Войська мав замало? Та де! Зв’язався на свою голову з козаками, а ті у нього коней крали і циганам продавали... Отаке–то...»

По хвилині почав він з іншої бочки:

«Як за першої війни воював я на італійському фронті, то в костьолах таких пань бачив, що лишень цьом та й люлю! Довгі сукні землю коронками замітають, а в нас що? Прийде фіфа до церкви у такій короткій спідниці, що як вклякне, то, вибачайте, дупу видно, а ксьондз на те дивиться й ніц не каже...»

Ще трохи помовчавши, теленів далі:

«У молодості бував я в Познані. О, там дами ходять, мов рибки пливуть, лиш поплавцями перебирають... А наші молодиці так розбехкалися, що задницями волочать землю, ніби тачки тарганять за собою... Тому–то у нас не так діється, як у них...»

Олесь довго блукав базаром, у міський світ занурившись і про все забувши. Й добре йому було на такому відпочинку, та враз постало перед ним його власне минуле життя, якого він хотів позбутися. За столиком, на якому гуцули бриндзу продавали й пішли собі, розпродавши, розмістив дерев’яні буздигани, рядочком виставивши, ніхто інший, а сусід Гаврилко й пояснював зацікавленим, кого та чи інша коряжина зображає, а люди обступили столик, бо такого товару на Торговиці ще не бачили.

«Це Сталін, прошу пана... То Молотов, це Калінін, а той — то вже Берія... А ще маю кілька безіменних, їх же було в нас мільйонами».

«Што–то нє похожіє, — підійшов до столика якийсь москаль і, сумніваючись, обмацував то одну, то іншу фігуру. — Морди протівниє».

«Бо такі в них були пики, — впирався Гаврилко. — То лише на портретах художники їм фізії підмальовували».

«О, то в тебя сдесь всьо політбюро!» — захоплено вигукнув інший, і на голос його почала сходитись до столу базарна москальня.

Приглядалися, обмацували, а деякі зітхали побожно: «На самом дєлє — Сталін, отєц наш родной нєзабвєнний... Ну а ето чєм нє Молотов — такой серйозний, в очках... І дєдушку Калініна по бородкє опрєдєліш... А как етого не узнать: Берія! Сволочь, канєшно, но наш...»

За мить потвори були розпродані, й Гаврилко, навіть не помітивши Олеся, йшов з базару з набитою грішми кишенею й говорив сам до себе, сміючись:

«І в думці не мав, що тих падлюк у нашому Місті ще стільки залишилось!»

Вийшов на Каштановий провулок і, ні миті не вагаючись, завернув до Малгосиної кнайпи.

...Пан Корнель бачив, як Олесь нервово розщепив хвіртку, прудко вийшов на вулицю, немов хотів когось наздогнати, й подався в бік базару.

«Втікає від себе самого, — подумав Геродот. — Й не може втямити, що від себе не втечеш. А я вже те збагнув і кажу всім і собі самому: огляньтеся на пройдену дорогу, бо, не побачивши її початку, кінця не уздрите...»

Й тоді увірвалося в його пам’ять тривожне питання Сальомеї — таке болісне, що як те серце не трісне, не розірветься, кров’ю не бризне: зґвалтував пана Корнеля несамовитий туск, якого вгамувати ні колись, ні тепер не мав сил.

«Що буде з нами, Корнелю?»

Мабуть, для того, щоб біль злагіднів, у мозок радника всмоктувалась рятівна думка — не один він приречений на страждання. Напевне, й Олеся так само питала Нуся, може, й не раз, та на нього вони обоє могли однаково відповісти, бо однакова небезпека чигала на них — від того самого ворога. А в Корнеля із Салькою інакше склалося: там, де він плекав хоч якусь надію на порятунок для свого люду, — на її родаків і на неї саму зачаїлася смерть, й Геродот лише одне міг порадити своїй коханій: ходімо до прелата Русина просити для тебе вихрещення... Та не сказав він цього: Сальомея щойно вернулася із синагоги, в якій весь день суботній випрошувала у всесильного Яхве порятунку для себе й для родини, яка її зреклася за зраду того ж Бога... Та іншого вона не знала, й блюзнірством здавалося їй благати порятунку в Мученика, якого її предки розіп’яли, накликаючи при тому на себе найтяжче прокляття: хай кров його впаде на нас і на дітей наших!

І збулося воно, і ніхто того прокляття з юдеїв ніколи не зніме. А яка ж то загроза таїлася в особі розіп’ятого, що так збоялися його євреї; нині на смерть ідуть вони покірними процесіями й марно через той проклін гинуть, та невже було б гірше, якби в той фатальний п’ятничний день, за Пилата, викричали гебреї волю не Варавві, а Ісусові?

Пан Корнель чув, як обпікає його груди гаряче дихання коханої, а на її лівій руці жовта пов’язка із зіркою Давида, а на крамницях й установах написи «Juden verboten!»[18], а на Скупневича гримлять ковані чоботи окупантів, а євреям ходити тротуарами суворо заборонено — тільки серединою вулиці, немов худобі; Корнель дихає разом із Сальомеєю, він навіть не уявляє, що може залишитися без неї, він готовий піти з дружиною на смерть, та хто з юдеїв впустить християнина до спільної могили, хто дозволить змішатися навіть пролитій крові вічних супротивників, які, втім, мають одного Бога... Й говорив Корнель Сальомеї те, у що сам не вірив: мусимо померти разом. Так, напевне, говорив і Олесь до Нусі, й обоє вірили, що так станеться, на це дозволяє їм розіп’ятий Мученик. Але Яхве не впустить разом Корнеля й Сальомею у потойбіччя — навіть за ціну життя...

Пан Геродот цієї миті, як і кожної хвилини, відколи немає на світі Сальомеї, хоче побачити її останню мить — той найкоротший відтинок часу, протягом якого куля долає віддаль від чорного дула до білого чола; що могло продуматись у ту найкоротшу мить за чоловим білим заборолом: усе життя чи тільки мить страху? Як про це дізнатися, а довідатись повинен, щоб хоч у цей секундний мент бути з нею разом — мусить Корнель пережити той шматочок життя бодай в уяві...

Боявся Геродот того моторошного видива, мабуть, ще й тому, що про нього не зможе нікому розповісти, а було б ще страшніше — якби міг... Таку останню хвилину пережив Олесь, пан Корнель знає про це, але теж боїться Шамрай про те оповісти. Певне, той страшний спогад вічно товчеться в його мозку, й він відганяє його, лякаючись ще раз уздріти смерть.

І я теж боюся її побачити? А це ж так легко: один ривок, один момент...

Не питаючи в господаря дозволу, Олесь відчинив хвіртку радникового обійстя, підійшов до сусіда й сів біля нього на поріг веранди.

Напевне, вони обидва перегукувалися думками, коли Олесь утікав від себе, пробуючи забутися серед базарної метушні, а Геродот на порозі веранди покірно ждав на себе самого. Були в них різні долі, та на обох чекала однакова неминучість — ще раз побачити смерть...

Й заговорив пан Корнель, коли мовчанка затяжіла над ними, немов наготовлена розсипатися льодом градова хмара:

«Кожного разу, коли підходжу до дзеркала, згадую філософему Сковороди: «Пізнай себе самого» — і думаю при тому, що ту людину, яка дивиться на мене із задзеркалля, я найменше знаю... Й боюся, що, як нарешті пізнаю її, непам’ять забере в мене назавше той набуток...»

Олесь мовчав, немовби давав змогу Геродотові віднайти слова, які б пояснили фатальність таємниці останньої миті життя.

«Ми боїмося уявити те, що належить тільки нам і про що можна розповісти лише Богові, — продовжував міркувати пан Геродот. — Але чому нам така дорога людська думка — дорожча від Господньої? А тому, що Бог дає справедливу оцінку нашому пережиттю, а від людей ми завше сподіваємося приємного для нас обману. Тому я намагаюся зрозуміти життя в контрастах: не було б чорного, не знав би, що таке біле, не було б Бога, не було б і диявола, не було б життя, не було б і смерті. Тільки так можна те життя збагнути. Й поки воно ще є, мусимо хоч уявити, що таке небуття. Тим більше нам з вами, які ту смерть уже встигли побачити... Не бійтеся її згадати, Олесю, будьте мужні. Від себе нікуди не дінетеся...»

Розділ тринадцятий

Пізній вересень обвіяв холодним полум’ям столітню бучину на Високому Замку, обсмаливши на кронах соковите листя охровою паволокою, й дерева присмирніли, мов заспокоєне літами буйне парубоцтво. А слабосилі берези, споловівши, вже не втримували на гілках дрібноти, що сипалася додолу, гейби з розірваних вервечок, встелюючи підніжжя трикутниками золотих брошок, що їх ховрахи й кроти невзабарі порозтягують до своїх нір для зимової сплячки... Копець Люблінської унії, що увінчував піднебесну Замкову гору, вихоплювався із зжухлих гущавинних обіймів і, обвитий стрічкою втоптаної стежки, яка серпантиною виповзала на чолопок, квапно виносив на світову видноту червоне полотнище із перехрестям серпа і молота, подібним до важкої колодки на тюремній брамі.

Переможена гора важко осіла на дно міської чаші, втиснула своє підніжжя поміж будинки, церкви, костели й безсило застигла, впокорена кривавим маєвом прапорів, які лопотіли на дахах, банях і шпилях, ніби то орда, що увійшла в Галицький край, зухвало запишалася звитягою, якої досі не могла запосягти ні облудною наукою Погодіна, ні поразкою Костюшка під Мацейовичами, ані штиками Брусілова.

«І як так легко вдалося Москві проковтнути нарешті спорий шмат української землі, такий нестравний для імперського шлунка?» — думав Юрко Сербин, який вийшов з Кайзервальда й зупинився над прірвою Старого Знесіння.

...В’язні Берези Картузької попрощалися в Куровичах: професор Тарновецький, отець Чемеринський і Нуся подалися в бік Рогатина, а Юрко Сербин, підупалий на силі, ледве добрався через Винники до Львова. На початку Личаківської звернув у Крунярський провулок, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин. Юрків родич, член ОУН, день відо дня виглядав братанича, дізнавшись з листа від брата, що племінник уцілів у концтаборі. Примістив його в потаємній комірці, де хлопець приходив до здоров’я цілих два тижні, дізнаючись від стрия, що сподіялося у Львові за час нової влади.

Професор Сербин приносив щораз тривожніші новини. Мало не щодня партприкріплені до міських районів зганяють людей до ринкового майдану на мітинги, й місто здригається від безперервних вигуків «хай живе!» — хто з примусу або зі страху, а дехто з ентузіазму виголошує здравиці совєтським вождям і комуністичній партії; а по ночах снуються вулицями чорні воронки з пригашеними фарами, зупиняються перед під’їздами, у квартирах спалахують світла, до арештантських авт заганяють членів польських і українських партій, просвітян, маєтних містян, власників крамниць і фабрик і везуть їх — кого до тюрем на Лонського або на Замарстинові, а до товарної залізничної стації звозять цілі родини, заганяють у паквагони — й у нічній темряві ешелони із заґратованими вікнами тягнуться на схід.

Короткочасна ейфорія з приводу розвалу ненависної санаційної Польщі швидко згасала, й лише щоденні мітинги на Ринку могли справляти враження благоденства; народ все більше переконувався в тому, що чутки про голод, людоїдство, масові арешти й розстріли в совєтському раю відбувалися насправді; ілюзорна віра в те, що гірше, мовляв, не буде, мінялася тривожним очікуванням лиха, кожен ранок на волі здавався містянам святом, а порожні крамниці й довжелезні черги за провіантом спородили в народі гіркий жарт: «було добре, як за Польщі».

Одного дня стрий Павло сказав Юркові:

«Довше тобі затримуватися в мене не можна, навідайся до плебанії на Старому Знесінні».

Юрко зрозумів, що означають слова стрия: посилає він його на зв’язок з підпіллям. Пам’ятав–бо, що на Знесінні зупинялася колись зв’язкова полковника Коновальця Заячківська й навіть пароль залишила членам новоствореного «Юнацтва» ОУН», — та чи дійсний нині той пароль, а може, в плебанії зачаїлася чекістська засідка? Однак мусив Юрко йти на ризик: не можна йому залишатися у Львові на видноті та й вертатися до Міста, де всі знають, за що його заарештувала польська поліція, небезпечно. Мусить далі йти тим шляхом, який собі обрав: якщо не потрапить у пастку, то знайде дорогу до підпілля, яке нині, загрожене арештами, провокаторами й сексотами, щільно заслонилося від світу.

Зупинився на краю обриву, що півколом відмежовував Кайзервальд від Старого Знесіння: не втрималось воно на зарослому грабовим лісом плато й скотилося в глибоке провалля, на дні якого синіло озерце, обступлене зграйкою чепурних будинків; з їхньої громади вихоплювалась до неба зелена баня святопокровської церкви, а до храму притулилася ветха плебанія. До неї Юркові треба зайти.

Проте він все ще стояв над крутояром, схилом якого збігала втоптана стежка й губилася в тісноті будинків, що оточили церковну плебанію; за хвилину Юрко спуститься вниз, а там — як Бог дасть...

Готовий був до всього: іншої дороги не залишилося для нього у всьому світі, та він усе ще стояв, наче зважував свої сили.

За Старим Знесінням протягнулася вузька долина, що добігала до недалекого Голоска, заступленого вільховим узліссям; ліворуч, під самим обрієм, виднівся кожух брюховицьких лісів, а на західному прузі підпирали небосхил високі доми Левандівки... І краю цій землі немає, і як могло так статися, що весь безмежний простір України віками заполонений чужинецькими зайдами, а ми — ізгої на власній землі... Та коли страх і нерішучість добираються навіть до мене, то хто вийде на битву, хто поведе за собою тих, які ще дужче за мене сумніваються у власних силах?

Врешті вагання покинули Юрка, й він збіг крутосхилом у безодню Старого Знесіння.

Не стукаючи у двері плебанії, різко відчинив їх, готовий до смерті боротися з напасниками. Однак у прихожій було сутіношно й тихо, з кімнати вийшов високий чоловік у чорному халаті — був то не священик, може, паламар або диякон; чоловік наблизився до Юрка й, вичікуючи, пронизував його гострим поглядом.

«Що скажете?» — спитав суворо.

«Підняв шапку, човни стали», — проказав Юрко й чекав відповіді на свою частину пароля.

«Нехай ворог гине!» — відказав чоловік. Обличчя його розпогодилося, й він, не гаючись, почав давати Юркові розпорядження.

«Назвіть себе... Гаразд. Тепер уважно слухайте... У Синєвидному — третя хата скраю, при дорозі, пароль цей самий. Ваша трійка: ви, Олесь Шамрай, Піскова, 3 — в медичний інститут збирається вступати, й Іван Ферлей, він зі скрипкою ходить на заняття в консерваторію. Про Синєвидне повідомте лише одного, будуть потрібні стрічі. Хай то буде Шамрай. Ви його добре знаєте?»

«Ми з ним вчилися у Міській гімназії».

«Ну то все... Йдіть від мене голосківською долиною. Ви абітурієнт Політехніки, ходите на консультації до професора Сербина. Напевне, знаєте його... А нині вийшли прогулятися Кайзервальдом...»

...Першого жовтня 1939 року у Львові запрацювали школи й інститути. Олесь Шамрай записався в медінститут на фармацевтику, де був недобір, і він не мусив складати вступних іспитів... Після зустрічі з Юрком Сербином тримав від ОУН завдання очолити міжвузівську молодіжну організацію «Нова генерація», якою керував з Кракова колишній в’язень польських тюрем, засуджений на Варшавському процесі до смертної кари нинішний провідник революційного відламу ОУН Степан Бандера.

В оунівському підпіллі запанував мобілізаційний дух. Олесь відбував систематичні зустрічі з керівниками трійок, організовував явочні квартири й підтримував зв’язок з Юрком Сербином.

У бойківських горах поблизу Парашки, у занедбаній лісничівці, старшина Карпатської Січі Теодор Довбек заклав для волонтерів військовий табір, куди сходились колишні січовики, уцілілі під час мадярського погрому на Червоному полі біля Хуста. До них прилучалися хлопці зі Славська, Корчина, Синєвидного, й коли їх набралося чотири чоти по тридцять чоловік, почали магазинувати в бункерах зброю, відібрану в жовнірів польської армії, розгромленої німцями; займалися стрілецькою підготовкою, вивчали картографію, виходили на бойові вправи. Вишкільними таборами — у Синєвидному, Уторопах та Збаражі — керував Крайовий провідник ОУН Клим Легенда.

Й чим жорстокішими ставали більшовицькі репресії в Галичині, тим активнішала військова підготовка ОУН до повстання. Провідник ОУН Бандера закликав зберігати сили до того менту, коли розпочнеться війна між Гітлером і Сталіним, однак втримати від революційного чину молодь, яка обрала своїм вождем не поміркованого Андрія Мельника, а радикального бійця Степана Бандеру, було вже неможливо.

У жовтні колишній провідник ОУН Володимир Тимчій–Лопатинський перебрався через Сян до Кракова, а у грудні із своїм бойовим загоном вернувся на окуповану совєтами територію, щоб підняти у Львові повстання. Оунівську боївку Лопатинського, яка йшла на з’єднання із синєвидським вишкільним куренем, оточив енкаведистський підрозділ у селі Устиянові. Оточені в сільській стодолі повстанці підірвали себе гранатами, тільки два стрільці і зв’язкова цілий тиждень добиралися снігами через грушаницькі ліси й росохатські узвори до вишкільного табору, що заховався в пропастях бойківських гір поблизу Парашки.

У той самий час у Збаражі роз’юшений депортаціями й арештами люд зайняв сільський комітет і вивісив на даху установи синьо–жовтий прапор.

Окупанти зреагували миттєво. У Львові й по всьому Галицькому краю розпочалися повальні арешти. Студентів викликали з лекцій до деканатів, й вони вже не поверталися, забирали й учнів зі шкіл. На тортурах діти по–різному поводилися: хтось не витримував мук і наговорював на себе, деякі гордо признавалися до членства в ОУН, а хтось ламався й видавав товаришів...

Іван Ферлей на явочну квартиру не з’являвся. Олесь не знав його львівської адреси, й закрадалася до нього тривожна думка, що його заарештовано. Аж одного ранку, коли виходив з Піскової на Личаківську, щоб перейти на Пекарську, де медінститут, впритул наткнувся на Івана, який спускався з Куркової до Винниківського базару. Йшов він обережно, гейби по льоду ступав, а футляр із скрипкою висів у його лівій руці, немов прив’язаний; Ферлей раз у раз оглядався й, зупиняючись, пропускав перехожих повз себе, виминав поглядом зустрічних — у його напруженій ході відчувалися непевність і страх.

Олесь заступив товаришеві дорогу, той стрепенувся, і з його розхилених уст мало що не зірвався крик. Здалося Олесеві, що Ферлей його не впізнав, а той таки не хотів впізнавати: поминав його, сліпо дивлячись поперед себе. Олесь сягнув рукою до Іванового плеча, але той різко вивільнився й спитав упалим голосом:

«Чого тобі треба?»

«Нам давно пора зустрітись», — відказав Олесь, перехоплюючи погляд товариша.

«Ось ми й зустрілися, — промовив пошепки Ферлей. — Що маєш мені сказати?»

«Та невже ти забув...»

«Нічого я не забув, — перебив Іван Олеся і вперся в нього неприязним ворожим поглядом. — І ти забудь назавше... Ми затіяли дитячу гру, а розплачуватися будемо за неї, як дорослі... Я тебе не бачив, Олесю. І раджу: живімо, як миші під мітлою...»

«Тебе влаштовує мишачий комфорт?»

«Під мітлою — то ще не за ґратами. Під нею можна якийсь час перебути в безпеці...»

І Ферлей квапно подався вниз Личаківською, не оглядаючись.

А Олесеві пригадалася стріча в рибальській хатині біля грушівської поромної переправи з керівником Крайової екзекутиви Львом Ребетом і зв’язковою Коновальця Заячківською, — згадався той погордливий Іванів вигук вслід сільському парубкові, який збоявся небезпеки й покинув збір: «Цей уже вийшов з печаттю ганьби!» Якою дорогою пішов той парубок, Олесь не знав, та печать ганьби побачив щойно на чолі Ферлея й подумав, що краще було йому зоставатися в хорі Рубінгера й не спокушатися звабою підпілля, яке йому, певне, здавалося заманливою романтикою, а нині довелося зазирнути в його каламутне провалля...

Під час перерви підійшла до Олеся студентка медінституту — функціонерка «Нової генерації» Влодзя Ковалишин і порадила йому зникнути на якийсь час зі Львова: цієї ночі з гуртожитків і квартир забрали воронками декілька десятків хлопців і дівчат. Хтось сипле...

Це тривожне попередження Олесь сприйняв спокійно, йому ж нікуди втікати, зрештою — що громаді, те й бабі... Та й де йому заховатися від розправи, якщо вже опричники НКВД поклали на нього зловісний знак.

Коли вертався із занять до своєї квартири на Пісковій, позаду нього із скрипом гальм зупинилося авто, з нього вискочили два гевали, скрутили Олесеві назад руки, заштовхали до машини, й вона рвонула з місця, мов собака з прив’язі...

Тюрма на Замарстинівській була переповнена, в камері тіснилося до двадцяти хлопців, сусідню камеру набили дівчатами. В’язні перезнайомлювалися, були серед них такі, які знали морзянку, вони прикладали горнятка денцями до стіни й вистукували зубними щіточками, дознаючись у дівчат, а дівчата у хлопців, хто їх видав. Й нарешті з’явилася інформація, в яку важко було повірити: сипле довірена особа провідника Крайової екзекутиви Клима Легенди — Максименко, якому вдалося створити у молодіжній організації сітку сексотів.

На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур.

«Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини — у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно... А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім’я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, — це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?»

Тіло в Олеся дерев’яніло, та він умовляв себе: мені не страшно, страшно зрадити присягу, бо як після того жити?

«Я не належав до ОУН», — відказав Олесь.

«А коли ми зведемо тебе на очну ставку з твоїм однокашником, що тоді скажеш?»

Олесь мовчав.

Слідчий натиснув на ґудзик, і до підвалу конвойний увів блідого від страху юнака. Олесь проковтнув гірку спазму, щоб не скрикнути: був то Іван Ферлей — нікчема, облита брудним потом, миша з божевільним блиском в очах, яку на мить випустили з–під мітли.

Й заговорила миша тремтячим голосом:

«На поромній переправі в Грушеві в липні 1937 року Олекса Шамрай і я вступили до молодіжної націоналістичної організації «Юнацтво» в присутності керівника Крайової екзекутиви Ребета і зв’язкової Коновальця Заячківської...»

Й тоді до Олеся прийшла відвага: він готовий прийняти смерть, щоб покрити нею ганебний гріх зрадника... Змити ганьбу ціною власного життя, щоб у пам’яті людей не зосталося від неї й сліду.

«Він говорить правду, — сказав Олесь. — Я вступив до ОУН, щоб разом із своїм народом вигнати червону орду заброд з української землі».

«Ти легко викрутився від неприємних процедур», — вишкірив чекіст зуби в злобній посмішці, з жалем глянувши на знаряддя тортур.

Олесь упіймав винуватий, жалюгідний погляд Ферлея й проказав до нього з відтінком співчуття в голосі:

«А як ти збираєшся витримати тортури сумління?»

Ферлей стояв покірно, немов під стінкою перед розстрілом, по його обличчі текли струмками сльози: зрадник востаннє оплакував своє колись чисте сумління.

...Суд над п’ятдесятьма дев’ятьма членами молодіжної організації ОУН «Нова генерація» відбувався у приміщенні львівського обласного НКВД на вулиці Пелчинській — 18 січня 1941 року, на Щедрий вечір, перед Йорданом.

У півокруглій залі на другому поверсі сиділи кількома рядами підсудні. Передній і останній ряди зайняли озброєні чекісти, на подіумі вивищувались над приреченими прокурор, суддя й захисник. Процес розпочався словом прокурора. Він довго говорив про золотий вересень, який приніс Галичині визволення, обзивав підсудних відщепенцями й бандитами і вимагав для всіх смертної кари.

Після прокурорської промови суддя почав викликати на підвищення звинувачених і ставив їм лише одне питання: чи готові ви розкаятися й просити прощення в народу за вчинену державну зраду? Ніхто не каявся, навпаки — відповіді звучали як звинувачення окупантам...

«Я знала про підготовку збройного повстання й була готова взяти в ньому участь...»

«Я член ОУН, ворог совєтської влади й буду боротися з нею до кінця життя...»

«Як націоналіст, я поклявся боротися за самостійну Україну проти будь–якого окупанта, і якщо нас поневолила совєтська влада, буду змагатися за її повалення...»

«Я зв’язкова ОУН. Навіть якби мене звільнили, я б далі боролася проти ненависних совєтських катів...»

«Якби Організація Українських Націоналістів наказала мені вбити Сталіна, я б з охотою виконав це доручення...» «Я прагну відновлення незалежної Української держави, і якщо треба буде знищити когось із партійних працівників, — зроблю це без вагання...»

Олесь Шамрай повторив ті самі слова, що сказав слідчому чекістові в камері тортур.

Іван Ферлей весь тремтів, а коли його викликали, не міг підвестися з місця, лише простягнув уперед руки, немов хотів запитати суддів, чому його завели до цієї зали, коли він виконав усі вимоги слідства.

Захисник просив суд зменшити кару звинуваченим, враховуючи їхню молодість і природну протестність, виховану в умовах польської окупації.

Його перебив прокурор:

«За законами юриспруденції адвокат повинен захищати підсудних — але чи не відчули ви, що на цьому процесі не ми їх судимо, а вони нас? Ці щенята завтра стануть вовкодавами, тож мало для них і найвищої міри покарання, їм слід придумати такі муки, щоб вони, як гаддя, повзали перед нами й сичали, благаючи помилування!»

«Не дочекаєтесь!» — вигукнула Влодзя Ковалишин — керівник Крайової екзекутиви жіночого відділу «Нової генерації».

Зал завмер у передчутті прокурорської істерики, та він, сполошений і здивований реплікою дівчини, здався Олесеві переможеним і знікчемнілим. Його поквапився порятувати суддя: підвівся й почав зачитувати вирок.

«До розстрілу, до розстрілу, до розстрілу!» — летіли в зал страшні слова, немов кулі з нагана в потилиці засудженим. Проте ні шепотів, ні зітхань, ні зойків не почулося в судовій залі. Та коли суддя зачитав «Івана Ферлея до розстрілу», хлопець схопився з місця й заволав:

«Ми так не домовлялися!»

Його схопив за плечі конвойний, посадив на лавицю, та Ферлей скотився з неї на долівку й кричав у розпачі:

«Я хочу жити! Хочу жити! Каюся...»

Обличчя прокурора просвітліло; переглянувшись із суддею, він проказав:

«Поднімісь... Будєш жіть, падло!»

Суддя закінчив читати вирок: із п’ятдесяти дев’яти звинувачених сорок двоє засуджено до страти, сімнадцять отримали по десять літ каторги.

Смертників помістили в камерах Бригідок. Серед них Ферлея не було.

У жіночій камері смертників Влодзя Ковалишин розламувала переданого їй з волі білого калача, роздавала шматки подругам, й вони обнімалися, вітаючи одна одну з великим святом: «Христос народився! — Славімо його!»

Засуджені до найвищої міри покарання в’язні подали апеляцію й чекали на вислід чотири місяці, звикаючи до тюремного життя. Страх відступив, та, мабуть, лише для того, щоб набрати нової нищівної сили. Й прийшов він нарешті — безпощадний і жорстокий.

До державного першотравневого свята помилувано одинадцять хлопців і десять дівчат, їм присуджено десятилітнє ув’язнення. Решті залишилася найтяжча кара — очікування смерті.

Ніхто не розпачав, не ридав, одні одних підбадьорювали, тихцем співали оунівських пісень, та була та бравада несправжньою — справжнім був тільки затаєний, тихий і липкий страх...

Розділ чотирнадцятий

Ніч перед третьою неділею червня була прохолодною, й мешканцям Торговиці добре спалося після денної спеки.

А пані Аделя й зовсім розкошувала: ліжко широке, ніхто не заважає, не сопе біля вуха, не хропе. Той Юлько з Шепаровець не тільки був нездалий до подружніх обов’язків, а ще й тягло від нього старечим потом, як від цапа, який пасеться в городі пані Бурмістрової над млинівкою, — то й прогнала його Аделя на всі чотири вітри. Слава Богу, що не встигли вони повінчатися в прелата Русина, — мала б клопоту по самі вуха, поки б дістала дозвіл на розлучення... А так живе собі, як і досі жила, без чоловіка, ніколи ж бо не прагнула сімейного затишку, іно забав з коханцями, а що їх тепер бракує, то так має бути, на все своя пора. Та для солодких споминів завше час знаходиться...

Й перед тим як заснути, згадувала пані Аделя, як колись той шалений Юлько, молодий і дужий, як вепр, змотлошив її, незайманицю, у кущах, й відтоді вона щороку відзначає ту дату як найурочистіше своє свято. Бо могло статися й таке, що якби не той ґвалт під Воскресінецькою горою, то й далі ходила б по світу непорочною девоткою, як панна Ганя.

Перед світанком сон нарешті здолав пані Аделю. І якби не прикра приключка, то, може б, їй приснилася бурхлива ніч у щецінському престижному готелі з відзігорним туристом з Кельна, який прибув відпочивати на каскади до Одеру. Й придалося тоді Аделі біблійне повчання, що наука — світло, а неуцтво — пітьма: коли б не вивчила в гімназії німецької мови, то в який спосіб могла б вона перемовлятися з коханим усю нічку?.. А може, приснилася б їй пригода з мурином, який прибув до Ченстохови помолитися до Божої Матері: ті божевільні від охоти очі, що вилущувалися з–під чорного чола, спалили її на попілець... Але навіщо так далеко шукати приємних картин для сну, коли у верболозах над Прутом біля Перерова — горіла сосна, палала, під нею я лежала, а перевізник забув чайку, й понесло її аж до Тростянки, й за одну мить розкоші мусив бідолаха тягнути ту чайку линвою назад мало не весь тиждень...

Тих пригод було в Аделі — не порахувати, однак ні одна не встигла їй приснитися цієї ночі. Як лиш почало дніти, знову загуділи літаки — певне, зірвалися з матіївського аеродрому. Щодня отак колотять вони над Містом повітря, тарганячи за собою надуті мішки, по яких, вправляючись, стріляли із зеніток артилеристи, й небо засівалося схожими на кульбабні одуванці клубками білого диму. Бавляться москалики у війну, а щоб вона нарешті впала–таки на їхні голови!

Сон, звісно, пропав, пані Аделя вже перестала вслухатися до гуркоту й стрілянини, й зі злості пригадалися їй віци, які, напевно, почула на базарі, — і як то люди не бояться вимовляти їх уголос? То Аделя хоч два розповість панні Гані, щоб свій гнів на москалів заглагоїти.

А панна Ганя, ніби відчувши Аделину охоту щось пікантне розповісти, вже виходила на середину вулички, вдивляючись у вікна сусідки, й була вона гейби чимось налякана, немов той гуркіт і стрілянина здались їй справжньою війною. Аделя теж вийшла з дому, підійшла до Гані й, нахилившись до неї, зашепотіла:

«Послухайте тільки два віци. Але не думайте про щось там своє, бо не буде вам смішно... Отже — їде поїзд зі Львова й пихтить важко: юхт–бокс, юхт–бокс, а на станції в столиці свистить: золі–і–і! Вертається з Києва до Львова, й чутно лише: шу–шу, шу–шу, а на львівській станції репетує: спічки–и–и!.. Та якщо вам не смішно, панно Ганю, то відгадайте загадку: спідниця в кльош, на ногах калош, на губах кретка, на голові беретка. Хто ж то така, не вгадаєте? Та ж совєтка — щаслива і радісна!.. Та що це з вами, Ганю, що ви навіть не вцірилися, не те щоб зареготати?.. Щось недоброго чули з політики?»

«Не знаю, добре то чи погано, — відказала зажурено панна Ганя. — Але те, що ми бачимо на небі, — то ніякі не цвіченя. Гітлєр напав на совєтів!..»

...Ті гуркіт і вибухи, схожі на постріли з карабінів, проникли крізь товщу мурів тюрми Бригідки і вдерлися вістрям смерті у вуха в’язнів, які лежали тісним покотом, мов заприсяжені кров’ю вірні побратими, на цементній долівці.

Проте кожен з них існував окремо із власним приреченням: ні один не спав, і кожен чекав своєї черги, відлічуючи приглушені гуркотом постріли. Знали вони, що це торохтить заведений у тюремному дворі трактор, й убивці стріляють у потилиці смертникам. Учорашньої ночі викликали з камери трьох — тоді у дворі заревів трактор і пролунали постріли...

Хто ж то нині перед досвітком відраховує останні секунди життя: може, дівчата із сусідньої камери? І падають на брук золотоволосі наречені, які ще не звідали радощів кохання, сімейного щастя і материнства; й ніхто скошений цвіт не зв’яже у букети, щоб востаннє втішити красою світ, і не позначаться їхні загублені життя ні могилками, ні хрестами, й не відспівають над ними отці «со святими упокой», ані родина їх не оплаче...

В’язні вловлювали слухом згуки, що повідомляли про смерть, й кожен чекав на виклик. Ось клацне замок, загримотять двері, у проймі з’явиться чорний привид у шкірянці, з кобурою на ремені й покличе когось на вихід — з камери і з життя...

Було це моторошне очікування смерті страшніше від самої екзекуції: там лише мить і — чорнота, а тут нестерпні муки страху — і як його здолати, якою думкою облегшити, якою згадкою зласкавити, якою мрією осінити...

А гуркіт вгризається свердлом у мозок, а вуха бляшаніють від пострілів, та жоден в’язень не озивається, навіть шепотом не запитує, ніхто нікого не заспокоює і не втішає, кожен заховався у свій панцер одинокості, й мозолить душу Олеся одна лише думка, незбагненна й подивом затруєна: навіщо це нищення, кому від нього стане краще жити на світі, хто збагатиться числом марно убієнних, який сенс таїть у собі ця нечувана жорстокість, в ім’я чого розпинають люд?

Й перед очима постає образ Мученика у терновому вінку, а перед хрестом, на якому його розіп’яли, стоїть на колінах скорбна мати... В цю ікону Олесь завжди вдивлявся із шанобою і страхом, коли відбувалися гімназійні реколекції в Михайлівському соборі, вдумувався в сутність образу, ніби хотів себе поставити на місце страждальців і таким чином перевірити власну відвагу й готовність до випробувань: а як би я витримав муки розп’ятого і чи встояв би перед стражданням матері, яка дивиться на скін сина і нічим не може йому допомогти?

Ця сама думка й тепер скоробила Олеся приглушеним жалем. З лику Марії проступили риси обличчя Олесевої мами: в її очах ще жевріє крихта надії на порятунок сина, та водночас огортає бездійний розпач, а ще здивування, як це її син може витримувати таку наругу, та спалахує в її очах і світло гордості, що син так мужньо витримує муки страху.

А за що? За святу ідею, за прагнення свободи, задля якої пішов відважно на смерть, як біблійні страстотерпці за віру? За незрадливість?.. Але й стражденне обличчя Мученика на хресті висвітлює той самий сакраментальний запит: за що? Чому Варавву помилували, а його розпинають на хресті? За любов?!

Й чому Ферлея в камері немає — невже він, як і Варавва, став потрібніший світові, ніж я? А може, мені краще залишитися в живих й мати можливість чинити добрі діла? Може, краще відректися від своїх переконань, чей Петро аж тричі відрікся від Христа, був прощений і його науці присвятив решту життя... Та чи простили б мені такий вчинок Нуся, Москалівна, Геродот, Тарновецький, Сербин? Але ж чому я не маю права просити помилування, адже сам Христос просив Отця, щоб чаша мук його минула, й докоряв він Отцеві за те, що покинув його в найтяжчу хвилину...

Та ніхто не буде прощений за відступництво, навіть Петро був у свій час покараний за гріх невіри й страху — наздогнала його покара в Римі. А Мученик, добре знаючи, що його чекає, не відступився від свого призначення: «Ти син Божий?» — спитав його первосвященик Кайяфа, й міг Ісус хоча б промовчати, та відказав: «Так!»

І мене питали: «Ти українець?» — і я мусив відповісти: «Так!» Це мій обов’язок, мало того — це воля Божа. Бог не дозволяє мені бути іншим, іншим став Ферлей, і на нього чекає найтяжча кара: сором!

Й для чого, зрештою, прийняв Ісус розп’яття? А для того, щоб своєю смертю створити релігію любові... Але чому гинемо ми? В ім’я чого прийняли смерть мільйони мучеників в Україні? Хіба не споневірювалися під стінкою Курбас, Підмогильний, Куліш, Зеров? Хіба не розпачали вони перед смертю: все вже пропало! Проте своєю кончиною смерть подолали — національну релігію створили, яка вічно живитиме наш народ. Й була їхня смерть початком...

Втомлений муками тяжких роздумів Олесь Шамрай заснув перед світанком і прокинувся від притишеного й утішного скрику одного із в’язнів:

«Війна!»

Це слово, що за своїм змістом означає неминуче кровопролиття, прозвучало для в’язнів, засуджених до страти, єдиною надією на порятунок, вони марили ним відтоді, як упав на них страшний вердикт. Тому водно снилися їм повальні бомбардування Міста: валяться вежі, западаються у вирви будинки й церкви, лише тюрма залишається неушкоджена. А обвідні мури з трьома рядами колючого дроту на гребені кришаться вщент, клубки червоної пилюки котяться по землі, в’язні розвалюють двері камер, кидаються на охоронців, мордують їх, розтоптують, регочуть, обнімаються й виходять на волю.

Так кожної ночі приречені на смерть втішалися у снах ілюзорною свободою: висипалися тлумами із загород на вулиці й сповіщали сонне місто про найвище благо, не задумуючись над тим, що війна приносить із собою ту саму невблаганну смерть.

«Спи, друже, — проказав розбуджений із ламкого передсвітанкового сну Олесь Шамрай до сусіда, який крізь сон вимовив спасенне слово. — То виконують кати вирок у дворі й трактор запустили, аби ми не чули пострілів та криків. А може, то летунські вправи...»

Однак уся камера вмить прокинулася, в’язні підвели голови, попіднімалися з долівки й мовчки прислухалися до гуркоту й вибухів, що зрідка проривалися крізь дзвенячий гул і з дзенькотом вдарялися у шибку тюремного віконця, заступленого дощаним кошиком.

Та враз пролунав потужний вибух, що сколихнув тюрму, — здалося в’язням, що тюремний мур насправді завалився, перемінившись у стовп рудого пилу, і втямили вони, що то не сон, а справжня бомба розірвалася десь зовсім недалеко, може, біля головної пошти. Й не встигли вони ще чітко усвідомити, що таки насправді розпочалася війна, як струсонув містом ще потужніший вибух — десь далеко, гейби на сокільницькому летовищі.

Й тоді хлопці припали до дверей, наслуховуючи, що діється в коридорах. Однак там було тихо, ніхто не відсував вічка прозурки, не повертав ключа у дверях, й не було чутно кроків вартових. В’язням стало страшно, що їх покинули замкненими, що вони загинуть живими у вогні, якщо бомба впаде на Бригідки: залізні двері заригльовані, замкнені англійськими замками — ніхто не в силі їх розламати чи виважити, всі у пастці, приречені на одночасну смерть.

Гримали у двері, кричали, та ніхто не озивався, лише гулка луна котилася порожніми коридорами.

Із сусідньої камери дівчата неугавно вистукували морзянкою, але ніщо іншого, як те, що розпочалася німецько–совєтська війна, не повідомляли. Тюрма стрясалася від гримотів і криків, наполохані вибухами бомб містяни забули, що вони цієї миті стали відповідальними за життя людей у тюрмах на Городоцькій, на Лонського й Замарстинові.

...До зубів озброєні дивізії німецького вермахту перейшли Сян. Розгромивши по всьому пограничному периметру совєтські військові застави й навально займаючи міста і села, німецька сила сунула на схід. Червона армія безладно відступала, полишаючи казарми, пости й важку зброю; останні поїзди з евакуйованими вчорашніми визволителями зникали за східним горизонтом; німецькі передові загони наближалися до Львова на вантажівках, танках, відкритих автах, мотоциклах і роверах; влади у краю не стало — залишилися тільки батальйони чекістів, які в агонії чинили жахливі розправи над населенням. Народ розбредався, розтікався, рятуючись у трущобах і позаміських лісах від озвірілих трупоїдів, залишаючи по собі моторошний слід, яких ще не бачив світ. Були то набиті трупами тюрми...

В’язні камери смертників налягали на броньовані двері, намагались виламати їх, та вони — замкнені й заригльовані — не піддавалися, хлопці з розгону вдарялися в них тілами — й намарно.

Нарешті в глибині коридорів почувся тупіт кованих підборів. Олесь припав оком до заслоненої вічком прозурки й крізь щілину побачив тлум тіней, що сунув коридором. Він дав знак товаришам, щоб затихли, може, то міський люд увірвався до тюрми, щоб їх урятувати?.. Та враз тіні розсоталися по всіх коридорах, їхні голоси долунювали вже з другого поверху, вся тюрма наповнилася дияволами в дзьобатих шапках і з карабінами напереваги...

Камера смертників затихла, й завмер Олесь біля прозурки. Чиясь спина заступила щілину, й тепер чулися тільки притишені гарчання, та й вони стихли, тіні зачаїлися, немов хижаки перед стрибком на жертву.

Тиша пружавіла, в’язні завмерли, лише кожен чув, як колотилося серце в грудях — і як воно не розірветься. Й чому ж тіні мовчать, лише денеколи забрязкотить в’язка ключів або клацне затвор карабіна.

І враз упала залізна штаба з гаків, скреготнув ключ у замку, двері відчинилися нарозтвір, тіні перемінилися в людей з озвірілими обличчями, на в’язнів націлилися карабіни, з десятка стволів вихопилось полум’я, й заторохтіла разом на всіх поверхах стрілянина.

Олесь упав перший, дияволи не переставали клацати затворами — стріляли залпами. В’язні падали, накриваючи тілами одні одних, ніхто не залишився живим — на всіх поверхах, у всій тюрмі.

Олесь задихався під вагою мертвих товаришів, його заливала кров, проте він жив. Згортав кров долонями з грудей, дошукувався рани, щоб зупинити течу, та не знаходив і врешті втямив, що на нього ллється кров із грудей побратима. Стрілянина вщухла, Олесь утратив свідомість.

...Вранці пан Геродот увімкнув свій ламповий радіоприймач і почув тривожний голос диктора, який сповіщав про початок німецько–совєтської війни.

Зітхнув і тут же втамував полегшений подих: на нього дивилася великими зляканими очима Сальомея й питала: «Що буде з нами, Корнелю?»

Геродот мовчав, і по хвилині промовила Салька:

«Одні вами розчинили, інші нами замісять. Настала пора спокути гріхів твого і мого народу...»