Торт у небі

В жертву науці

Синьйор Мелетті ще кілька хвилин розганяв цікавих і робив лад на сходах, а коли зійшов нагору до свого помешкання, то виявилося, що двері зачинено зсередини на ланцюжок.

— Відчини! — крикнув він дружині. — Іменем закону!

— Якого ще закону! Що ти хочеш з нею робити, з бідною дівчинкою?

— Ти краще у неї спитай, що вона накоїла! Спитай-но у неї, де і коли вона загубила свого черевичка! І впусти мене, а то всі сусіди почують.

Це переконало синьйору Чечілію. Вона зняла ланцюжок і прочинила двері. Проте, перш ніж впустити чоловіка, вона уважно подивилася на нього, намагаючись відгадати його наміри. Обличчя синьйора Мелетті було звичайне, хіба що, мабуть, трохи заклопотаніше, ніж завжди, але все-таки без помітних слідів божевілля.

— Добре, заходь. А ти перестань пхикати!

Останні слова стосувалися Ріти, яка невтішно ридала.

— Наша дочка — шпигунка! — вигукнув синьйор Мелетті. Він важко опустився на стілець і, розмахуючи черевичком, додав: — У мене є докази!

— Які докази? Дірки? Вони доводять тільки, що бідній Ріті давно пора купити нові черевички!

— Нічого ти не розумієш…

— А чого ж це я не розумію?

Синьйор Мелетті розказав усе, що стосувалося черевичка: як його знайдено в забороненій зоні, як запідозрено, буцімто марсіяни використовують дітей для збирання відомостей, як він, зрештою, ходив по будинках і приміряв черевичок.

— Я нітрохи не сумніваюся, — скінчив він, — що наша дочка працює на марсіян!

— Але ж це не марсіяни! — не витримала Ріта, витираючи сльози об мамину спідницю.

— Ось бачиш? — гаркнув Хитромудрий Одіссей. — Вона знає, хто вони. Отже, ти була там і бачила їх! І загубила черевичка, як виходила з космічного корабля.

— Але ж це не космічний корабель! — заперечила Ріта. — Це торт!

Мати відразу ж змінила позицію і негайно відважила дочці запотиличника.

— Я тобі покажу торт!

Синьйора Чечілія мала звичку спершу діяти, а потім думати. Ріта знову розридалася. Але цього разу вона плакала з образи, адже їй не хотіли вірити.

— Це торт, торт! — повторювала вона крізь сльози. — І зараз я вам докажу це!

Ріта вибігла на балкон, батьки за нею. Там вона відсунула горщика з геранню і сказала:

— Ось він!

Це Паоло вигадав так сховати рештки шоколаду. Він загорнув його в газету, перев'язав шпагатом і підвісив до балкона.

Синьйора Чечілія дуже обережно потягла мотузку, неначе то був шнур від бомби. Нарешті пакунок піднято, блискавично розгорнено, і всі побачили, що там.

— Шоколад! — згодилася синьйора Чечілія, бо довіряла своєму носові. — Де ти його взяла?

— Хто тобі його дав? — наступав синьйор Мелетті.

— Ніхто мені його не давав. Він упав з неба! Одірвався від торта, перш ніж той сів на Монте Кукко.

Другий запотиличник довів, що мати не вірила жодному слову.

— Бачиш! — вигукнув синьйор Мелетті. — Вона на їхньому боці, захищає тих марсіян. Ще й вигадує різні побрехеньки, щоб виправдати наших ворогів. Тепер ти віриш, що вона шпигунка?

— Шпигунка чи ні — я не знаю, — відказала синьйора Чечілія. — А от що брехуха — це напевне. Але сама вона ніколи не вигадала б такого. Де Паоло? Справді, де це він подівся?

— Він утік, скориставшись метушнею! — здогадався синьйор Мелетті. — Але я його спіймаю! А зараз ходімо всі по штабу!

— Ти збожеволів! Моя дочка не піде до штабу!

— Зрозумій, Чечіліє, батьківщина в небезпеці! Навіть — чуєш? — все людство в небезпеці! Ми не можемо приховувати того, що знаємо!

— Ну, як може батьківщина бути в небезпеці через якийсь торт? — вигукнула Ріта, тупнувши ногою.

Мати пригостила її третім запотиличником і суворо додала:

— Мовчи, а то ще надаю! Зробимо так, — сказала вона, звертаючись до чоловіка. — Ти підеш до штабу і все розповіси. Хоч мені здається, що вони там тільки посміються. Але якщо командування схоче поговорити з Рітою, хай приходить сюди. Ріту я нікуди не пущу!

Синьйор Мелетті спробував був сперечатися з синьйорою Чечілією, хоч добре знав, що коли вона щось вирішувала, то вже не міняла своєї думки.

Тож і довелося йому повернутися до штабу з черевичком і пакунком шоколаду.

Діомед (себто вся група військових, цивільних та наукових авторитетів) вислухав його розповідь недовірливо.

— У дітей багата уява, — пробурчав генерал.

— Вони вдатні до вигадок, — додав полковник.

— Але це дійсно шмат шоколаду! — не здавався Хитромудрий Одіссей. Він, зрозуміло, радів, що Діомед не визнав його дочку шпигункою. З другого боку, йому було неприємно, що Ріту вважають за брехуху.

— А що скаже наука? — запитав генерал.

Професор Россі і професор Теренціо нахилились до шоколаду і понюхали цей речовий доказ.

— Ніщо не заважає нам припустити, що марсіяни вміють виготовляти шоколад, — мовив професор Россі.

— Ніщо не заважає нам припустити, що діти нашого хвацького поліцейського купили цей шоколад у найближчій кондитерській, — сказав професор Теренціо.

— Цей варіант відпадає! — заперечив синьйор Мелетті. — Дорогою я обійшов усі кондитерські. По-перше, ніхто в Трулло не продає шоколад такими великими шматками. По-друге, востаннє мої діти були в кондитерській минулого тижня. Вони купили дві жувальні гумки. Цей шоколад не з Трулло.

— Еге ж, він упав із неба, як та манна небесна! — глузливо зауважив професор Теренціо.

— То чи не скуштували б ви його, шановний колего? — запропонував професор Россі.

— Ні, — спокійно заперечив професор Теренціо, — краще ми зробимо хімічний аналіз. Якщо шоколад неземного походження, у ньому неодмінно виявляться якісь не відомі нам елементи.

— А мені здається, ви просто боїтеся скуштувати його! — заявив професор Россі.

Професор Теренціо грюкнув кулаком по столу і пополотнів:

— Я нічого не боюсь! Я лише турбуюся про інтереси науки!

— Але були лікарі, які прищеплювали собі страшні заразні хвороби! — відповів професор Россі.

— Це виклик! — гримнув професор Теренціо.

— Так, саме виклик! — підтвердив професор Россі і сполотнів у свою чергу.

— Зараз ми відкраємо два шматочки цього лиховісного шоколаду і з'їмо їх. Отоді й побачимо, йдеться про шоколад земний чи космічний.

Легеньке хвилювання перебігло обличчями присутніх.

— Синьйори, — спробував заспокоїти їх генерал, — вам не здається, що ви чините трохи нерозважно? Я не можу допустити, щоб такі два видатні вчені, як ви, жертвували життям заради…

— Але мені кинуто виклик! — гордо вигукнув професор Теренціо.

— Моя дочка, — втрутився синьйор Мелетті, — каже, що з'їла з півкілограма цього шоколаду, що він відмінної якості й легко засвоюється…

— Досить балачок! — рішуче сказав професор Россі. — Пора переходити до діла. Розпочинаймо експеримент.

По цих словах запала понура мовчанка. Затамувавши подих, присутні спостерігали, як обидва вчені, бліді, мов мерці, втупившись один одному в очі, готувалися з'їсти два крихітні шматочки загадкової речовини.

— Генерале, — мовив професор Россі, урочисто карбуючи слова, — спостерігайте уважно за тим, що станеться зараз. Може бути, що від нашого досліду залежить порятунок усього людства. Присутність на нашій планеті космічних загарбників, на мою думку, є набагато більша небезпека, ніж вибух атомної бомби. Чудово розуміючи все це, будучи при розумі і при здоров'ї, цілком усвідомлюючи, що…

Одне слово, професор Россі виголосив непогану промову. Він так її розтяг, що присутні стали перешіптуватися:

— Коли вже він з'їсть нарешті свій шоколад?

Потім настала черга виступати професорові Теренціо. Він довго розповідав про сонячну систему і про космос, згадав Данте, Галілея, Коперника і Ньютона, вказав зокрема на різницю між печерною людиною і професором Ейнштейном і взагалі висловив чимало великих ідей, що їх усі, до єдиного слова, магнітофонна стрічка зберегла для людей майбутнього.

І знову всі почали питати один одного:

— З'їдять вони нарешті свій шоколад чи не з'їдять? Мабуть, учені сподівалися, що генерал, у свою чергу, теж виголосить довжелезну промову, але генерал мовчав.

Учені, витріщившись один на одного, неначе фехтувальники у вирішальну мить смертельної дуелі, піднесли до вуст шматочки шоколаду і надзвичайно обережно поклали їх на кінчик язика.

Учені закрили рота.

Пожували.

Проковтнули.

Заклякли, мов статуї у міському парку. Раптом гримаса спотворила обличчя професора Россі. Точнісінько така гримаса, як у дзеркалі, з'явилась на обличчі професора Теренціо.

— Не смакує? — запитав синьйор Мелетті, нітрохи не відчуваючи урочистості моменту.

Усі обурено засичали на нього:

— Т-с-с-с!

— Мугир! — пробурчав собі під ніс генерал. І, звертаючись до учених, сказав: — Ну, то й що ж, синьйори? Ми чекаємо.

— Я відчуваю, — промимрив професор Россі, — наче ядуху…

— А я вже зовсім задихаюся… — прошепотів професор Теренціо.

— Мабуть… мабуть, цей шоколад… — почав професор Россі.

— Отруєний! — закінчив професор Теренціо.

— Негайно! — наказав генерал. — Викличте швидку допомогу! Треба терміново відвезти їх до найближчої лікарні!

— Пробі! — зарепетував синьйор Мелетті. — Ріта! Моя Рітучча! Паоло! Їх теж треба відвезти до лікарні! Швидше, ради бога, швидше!

Професор Россі і професор Теренціо уже просто корчилися, буцімто від нестерпних болів, розстібали на собі комірці, тремтячими руками чіплялися за генерала, полковника і навіть за синьйора Мелетті.

— От, — крикнув хтось, — от що виходить, коли бояться пустити в діло гармату!

Але переполох був такий великий, що неможливо було точно визначити, хто був автор цієї історичної фрази.