Товаришки

IV

У будинку пані Братової була заметня. Бігали слуги й малі панночки, раптово розпоряджалась Раїса, та й сама пані Братова була щось не така поважна, як звичайно. Ув'язувались пакунки Раїсині, ладнувались узлики: Раїса того дня виїздила за границю. Умовлено було їхать таки вкупі з Любою і з Костем Загоровським. На Київ, куди перше мали їхати наші, треба було простувать звичайною дорогою, як то кажуть, «на довгих»: себто чи своїми кіньми, чи наймаючи підводу на всю путь.

Тож роздумавшись, як краще, зважено було найняти найліпшого візницю в цілому місті — не жида-балагулу, ні! а статечного міщанина, Семена Мороку: добрих тройку коней мав і добрячу бричку з будкою. Мороку договорила Калиновська.

— Я, мамочко, не хочу, щоб вони заїздили сюди! — мовила Раїса. — Там їх матері, може, здумають проводить, а ви з ними не знайомі, то тільки стіснення вийде! Краще я заберуся з вещами та од'їду до їх! Я уже так і вмовилась!

Пані Брагова поміркувала й сказала:

— Се правда! Можеш од'їхати туди прольоткою!

Раїса, в сіренькому подорожньому одінні, при маминому дзигарику на тонкій золотій цепці, була бадьорна і лиш іноді турботно оглядалася, чи не забуто чого. Далі вийшла в гостину: тут же була й панна Віра Николаївна, і Петро Степанович, як завжди, весело усміхаючись.

Подали їсти. Вся сім'я розмістилась разом з гостями. Подавалося якось недбало, спішно, їлося мало. В рухах Раїсиних замічалась нервовість, хоч за столом бадьорилась ще більше. Пані Брагова сперлась на руку, в очах їй стали сльози, далі вона тихо піднесла до лиця свою тонку хусточку.

— Е, мамочко, — мовила, присуваючись ближче, Раїса, — плакать я не позволю!.. Се не гаразд!.. Чого журитись?.. — В самої, однак, голос був ненатуральний.

Прислали сказать од Калиновських, чи хутко панночка будуть готові? — мовила покоївка, ввіходячи в столову.

— А вони вже готові? Панич Загоровський уже там? — спитала, стрепенувшись, Раїса.

— Кажуть, що там. І коні вже прийшли.

— Гаразд! Скажи, що зараз!.. Ну, мамочко, треби їхать!..

Всі встали. В покоях заметушилися знов. Виношено пакунки, складано їх на бричку Петра Степановича, котрий сам клопотався коло неї; Раїса в супроводі Віри Николаївни й її кавалера мали од’їхати прольоткою Братових. Всі сиділи в гостиній.

— Готово! — об'явив Петро Степанович, увіходячи в покій, ввесь червоний, обтираючи спітніле чоло.

Раїса підійшла до матері.

— Прощайте, мамочко! — мовила тихо, з поважним лицем.

Пані Брагова звелась і стояла нерухомо, стиснувши пальцями в золотих перстенях свою хусточку; чорні брови її зсунуті з мукою, багатенько дрібних зморщок, котрих так не любила пані Брагова, з'явилось на її чолі. Вона повздержалась тільки, щоб перехрестить Раїсу, потім з плачем припала до неї. Раїса цілувала їй руку, нічого не говорячи.

— Нехай бог благословить тебе! — промовила далі пані Брагова та й знов залилась сльозами, стиха уривчасто шепчучи — А татка… а татка немає… не приїхав і провести тебе!.. — Бліді руки судорожно обіймали Раїсині плечі. Тяжкі ридання розляглись по хаті.

— Не плачте, мамочко! — тихо вмовляла Раїса. — Не вбивайтесь!.. Все буде гаразд!.. Бережіть себе!

— Пиши!.. Пиши!.. — промовляла мати.

— Писатиму! Зараз напишу!.. — Раїса ще раз поцілувала руку матері, розлучилася з нею і потім перецілувала обох сестричок, котрі стояли, стиснувши ручки, з сльозами в очицях, з тремтячими губками.

— А де Жорж? — спитала Раїса про малого брата. Кликнули хлопчика, котрий був коло возів, вилізаючи то на один, то на другий. Раїса силкувалась бути веселішою. — Будь здоров, Жорж, — промовила вона, цілуючи оживлений видок хлопчика, — колись і ти поїдеш учитись на професора! Будь здоров!

Прощання з тітками пройшло досить байдужно… «Прощайте, прощайте! До побачення!» — говорила на всі боки Раїса, виходячи з будинку. На порозі мати знов обняла її. Бричка й прольотка рушили.

Тим часом у хаті в Калиновськнх ішла своя заметня. Ранесенько, майже зовсім не спавши, встала Марія Петрівна. Люба, пізно скінчивши своє вкладання, ще спала; коли прокинулась, чула, що розпорядження матері були в повному ході.

Рано були попечені пироги. Та й ранній обід приспів незабаром. Тремтячими руками загортала Марія Петрівна в синю бумагу ті пироги, ті кури… Вона була бліда, без кровиночки в лиці, та мовби похудла, постаріла за останню добу; тільки очі були червоні,— либонь, од неспаної ночі… Говорила мало, та й то упавшим, стиснутим голосом. Однак не переставала клопотатись про все, що було потрібно для од'їжджавшої Любочки. Упорає одно, покиває головою, проведе рукою по очах та й знов візьметься за що-небудь…

Прийшла близька сусідка, поприходили й дальші сусіди, але добрі приятелі, приїхала й тітка Любина, приїхали й Загоровські. Любочка зустріла їх на ґанку. З виступившою в виду краскою, з теплою іскрою в очицях подала вона Костеві руку.

— Ну, що ж, вибираєтесь? — спитав з приязним усміхом Кость. Люба теж усміхнулась на одповідь. Катерина Пантелеймонівна пішла в покої. Повіталась. Щось то й пані Катерина була якась не своя того дня. Очі її, хоч жваві, як завжди, бігали якось непевно, немов ховаючи від чужого спостереження вираз турботи. Мавши зроду таку розкішну краску у виду, трудно було її позбути зовсім; а все ж обличчя пані Катерини було щось не таке квітнюче, як завжди, куди блідіше: краска коли й проступала, то якимись плямами.

Люба й Кость зостались на ґанку. День був хоть уже осінній, та теплий такий, погожий.

— Ходімте в садок поки що! — мовила Люба.

Садочок її був невеликий; було в йому й скілька грядочок з квітками, рівненьких собі, без жодних штук. Резеда, чорнобривці ще процвітали розкішно… Люба зірвала собі скілька чорнобривців.

— Візьму на пам'ять! — мовила Костеві з тихим усміхом, а журливий погляд мимоволі блукав по околицях рідного гнізда… — Шкода-таки, шкода сих рідних образів, — мовила Люба, — мов од серця щось одривається!.. І чогось здається, що вже не вернусь я назад такою, як їду! Так все невідомо!

— Вернетесь ще кращою, ніж тепер! — завважив Кость, заглядаючи в замислене, стурбоване личко Любине.

Вони вернулись до хати. В покоїках стояв шарварок, гомін. Зненацька почулось бряжчання дзвоника. То їхав уже візниця з бричкою. Марія Петрівна, почувши той дзвоник, зблідла ще більше, якось закаменіла на місці, серце їй замерло. Тьохнуло воно і в Люби… От зараз, зараз їхати…

Обідали тут ще з меншим ладом, ніж закусувано у Брагових. Теж якось не йшло в душу. Марія Петрівна сиділа мовчки, стуливши руки, опустивши голову; підводила обличчя, щоб спинити скорботно милуючий погляд на своїй дорогій Любочці, але знов опускала голову, бо сльози туманом застилали їй очі.

Якось-то пообідали. От-от будуть рушать. Марія Петрівна сидить у дальшій хаті на скриньці під вікном і гірко, гірко плаче, стиха схлипуючи. Любочка прийшла, сіла коло неї і тихо припала до плеча. Марія Петрівна заплакала голосніш, спершись на обидві руки, закривши вид. Далі пригорнула Любочку.

— Голубонько ти моя! Серце моє! — виривалося в Марії Петрівни з плачем.

Любочка теж плакала.

Якраз ввіходить Тетяна і мовить:

— Пані! Там уже той Морока гнівається, каже, щоб уже виїжджати!..

Отож і послали до Раїси. Вона приїхала з Вірою Николаївною й з Петром Степановичем, привезла з собою бадьорніший дух, поводилася сміливо, жартувала з паничем Костем. Прибув і офіцер Богдашевич пожадати щасливої дороги!.. Він теж хотів говорить жартливо з Любою, але в голосі і в погляді його була якась непевність — більше чулості, ніж того жарту.

— Будьте ж ласкаві, напишіть, як там вам поведеться! — просив він Любу, запинаючись на слонах.

— Добре, добре! — одказала вона. — І ви пришліте звісточку, як тут що буде! Я буду дуже рада листам, бо мама не писатиме довгих листів.

А мама та вже нічого не чула! Не чула, що їй толкували новоприбувші знайомі, Віра Николаївна й Петро Степанович, не чула нічого з того гомону, що був у її хаті.

Вещі всіх трьох подорожніх укладені, вимощено в будці для панночок і навпроти — для Костя.

— Ну, — мовив Кость, встаючи, — прощавайте, мамо!..

Почалися ж обняття та сльози… А вже Марія

Петрівна так і вмилася слізьми!.. Любочка прощалася зо всіма.

— Прощай, Тетяно! Прощай, Уляно! — мовила вона крізь сльози, цілуючись. Давні служниці теж плакали.

На ґанку Марія Петрівна як припала знов до Любочки, то так і заклякла. Коли б не ридання, то можна б було подумать, що скаменіла.

Отож як сіли в бричку Раїса, Кость і та дорога Любочка, Марія Петрівна ледве бачила: не бачила-бо й світу за сльозами…

— Щасливо!.. З богом!.. Щасливо!.. Хай бог провадить!.. Щасливо! — гукав Петро Степанович.

Офіцер Богдашевич мовчки махав шапкою Любі, що виглядала з будки до матері.

Будки не стало видно. Тільки здалі бринів дзвоник.