Трапери Арканзасу

Державне видавництво

ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ УРСР

Київ 1958

Переказ з французької Д. БОБИРЯ та М.МОСІНОЇ

Малюнки Р. МАСАУТОВА

І

БІВУАК НА ПАГОРКУ. ЩИРЕ СЕРЦЕ І ВЕСЕЛА ВДАЧА

Неосяжна американська територія, що простелилася на кілька сотень миль на захід від Міссісіпі, в середині XIX століття була ще мало відома. Цю дику й пустинну місцевість, зрошувану річками Червоною, Канадською і Арканзасом, вкривали дрімучі ліси й зеленаві савани. Тисячі звірів, що їх цивілізація день у день витісняла з інших частин Америки, знаходили собі тут захисток і первісну свободу. Саме тому в цьому краю, на зручних для полювання землях, розташувалися наймогутніші індійські племена.

Делавари, крики¹ та озажі охоче отаборювалися поблизу американських селищ, поволі зав’язуючи з ними відносини. їм, проте, всякчас судилося оборонятись від ватаг нескорених племен пауні, чорних ніг та команчів. Ніхто не міг претендувати на беззастережне право панування в цьому краю, однак всі його спустошували, щоразу вирушаючи на полювання, як на війну, великими загонами. Доводилося стерегтись не тільки дикого звіра, а й своїх одноплемінників; не менш небезпечними ворогами індійців були ще й білі мисливці — трапери ¹.

Не дивно, що прерії, ця арена безперестанних і нещадних воєн, стали величезним звалищем людських кісток і щороку тут зникали безвісти тисячі найвідважніших людей.

Наприкінці 1837 року, в останні дні вересня, називаного індійцями місяцем падаючого листя, в одному з най глухіших закутків цього небезпечного краю, десь за годину перед заходом сонця, біля похідного вогнища сидів ще молодий чоловік, в якому легко було розпізнати білого. Він розташувався на галявинці, на вершині чималого пагорка, що досить високо здіймався над прерією. Це гарантувало від будь-яких несподіванок.

За кілька кроків від бівуаку било джерело. Збігаючи в долину, воно утворювало химерний водоспад. Поблизу, у високій соковитій траві паслося двоє чудових коней. Від вогнища, розпаленого поміж трьох невеличких скель сухим деревом, ішов тонкий струмінь диму, непомітний уже -на відстані десятьох кроків, а завіса з дерев і зовсім ховала табір -від нескромних очей.

Невідомому було тридцять п’ять, щонайбільше тридцять шість років. Красиві й благородні риси його обличчя носили на собі відбиток тієї гордості й енергії, що їх накладає дике, повне небезпеки життя. Чорні очі мали сумовитий, лагідний вираз, а підборіддя ховалося в темній, густій бороді. Високий зріст, струнка, кремезна фігура та рухливі мускулисті руки свідчили про його рідкісну фізичну силу.

Мисливський одяг цієї людини складався з «підперезаних шкіряним поясом штанів, які щільно облягали ноги, та вишитої барвистою вовною коленкорової сорочки, що доходила йому до колін. З-під розстебнутого коміра сорочки виднілися засмаглі груди, на які звисав прикріплений сталевим ланцюжком наплічник з чорного оксамиту. Високі, аж до колін, недублені замшові чоботи оберігали його від укусів плазунів. Голову вкривав збитий набакир крислатий капелюх, з-під якого на широкі плечі спадало кучеряве каштанове волосся. Через плече висів ягдташ і на поясі два буйволових роги з порохом і кулями. У траві напохваті лежав і прекрасний з нарізним стволом карабін і поряд — два недбало кинуті пістолети.

Озброївшись так званим «мачете» — ножем з довгим лезом, з яким вершники прерій не розлучаються ніколи, невідомий оббіловував бобра, воднораз пильнуючи оленячого окорока, що смажився на вогні, і сторожко прислухаючись до невиразних звуків навколишніх прерій.

Раптом коні, підвівши голови, тривожно нашорошили вуха. Це одразу привернуло увагу мисливця. Поквапно поставивши перед вогнищем напнуту на дві перехрещені палиці боброву шкуру, він, не підводячись, простягнув руку до карабіна. Тієї ж миті трава буйно заколихалась, і в центрі бівуаку опинилося двоє велетенських хортів. Мисливець їх погладив і примусив лягти у себе біля ніг. Собаки лише на кілька хвилин випередили другого мисливця, який незабаром з’явився на галявині.

Новоприбулому було не більше двадцяти двох років. Це був дуже високий на зріст юнак з розумними сірими очима, довгими русявими кучерями й по-дитячому відкритим і чесним обличчям. Вдягнений так само, як його товариш, він, підійшовши до вогнища, скинув на землю принесені на плечах тенета й мовчки заходився допомагати готувати вечерю.

Тим часом настала глибока ніч. Пустиня поволі пробуджувалась, і з прерії дедалі частіше стало долинати виття хижаків. Добре повечерявши великим шматком дичини й посідавши спинами до вогнища, щоб світло не заважало розпізнавати обриси непрошених гостей, які могли з’явитися з темряви, мисливці, все ще зберігаючи мовчання, запалили свої люльки й з насолодою закурили.

— Ну, що ви скажете, Весела Вдачо? — спитав, нарешті, перший мисливець.

— Ми занадто ухилилися вправо й тому загубили сліди,— відповів юнак.

— Те, що ми змарнували час — байдуже. Важливо дізнатись — хто ж все-таки оті злодії, що повикрадали в нас капкани?

— Я вже знаю. Це команчі. Зараз вони 'перебувають не далі, як за три милі від нас. Загін грабіжників складається з дванадцяти осіб; судячи з напрямку їх слідів, вони повертаються до себе в гори.

— Усі вони туди не дійдуть! — суворо промовив перший мисливець, поклавши руку на свій карабін.

— Парбльо! — вигукнув Весела Вдача й голосно засміявся.— Вони дістануть по заслузі! Я покладаюсь на вас, Щире Серце. Ви зумієте відучити їх розбишакувати на тутешніх землях і зробите це з тим більшою охотою, що їх очолює Орлина Голова.

— Орлина Голова? — здригаючись, перепитав Щире Серце.— Дай боже, щоб вони потрапили нам до рук якнайшвидше. У нас рахунки з ними давні, і час би вже нам поквитатись. Давно вже ці мокасинники топчуть стежки, якими я ходжу, і перетинають мені шлях.

Раптом, мовби незадоволений тим, що вій так нестримано виявив свій гнів,

Щире Серце змовк і з уда-

ваною байдужістю знову закурив свою люльку. Одначе юнака це не ввело в оману. Він добре знав, що під зовнішнім спокоєм його товариша криється твердий намір— хоч би там що відстояти свої мисливські права.

Щире Серце, якого по всіх преріях Заходу знали тільки під цим іменем, серед місцевих індійських племен зажив собі гучної слави спритної, сміливої й чесної людини. Його боялися і поважали. Ніхто не знав, ким він був раніше й звідки сюди з’явився. Його повне пригод минуле життя було оповите нерозгаданою таємницею. Та хіба не те саме було з більшістю людей, які мандрували по безмежних просторах прерій?

П’ятнадцять чи дванадцять років тому мисливці зустріли його на берегах Арканзасу, де він ставив капкани на бобрів. На всі розпитування, він відповідав похмурим мовчанням. У преріях звикли поважати чужі таємниці, й тому ніхто не став йому надокучати нескромною цікавістю. На відміну від інших траперів, які здебільшого гуртувалися в невеличкі загони й ніколи не розлучалися один з одним, Щире Серце жив сам і не мав постійного притулку. Уникаючи товариства собі подібних, він, проте, ніколи не відмовлявся зробити їм послугу, іноді навіть ризикуючи життям.

Рік у рік в один і той же час, на початку жовтня, він несподівано зникав невідомо куди, а за кілька тижнів повертався похмурий і смутний більше як завжди.

Одного вечора, повертаючись з полювання, Щире Серце випадково натрапив на табір команчів, вождем якого був Орлина Голова, саме в той час, коли індійці збиралися закатувати молодого білого полоненого. Нехтуючи небезпекою, відважний трапер кинувся до нещасного й блискавично перерізав вірьовки, якими його було прив’язано до стовпа тортур. Впізнавши знаменитого мисливця, індійці не стали перешкоджати йому визволяти їхнього бранця. Навіть більше, коли Орлина Голова спробував убити обох білих, воїни обеззброїли його, й Щире Серце вільно пішов своєю дорогою, ведучи з собою щойно врятованого від жахливої смерті юнака.

Весела Вдача, чи інакше Жорж Тальбо — справжнє ім’я врятованого — був канадцем і приїхав сюди разом із своїм батьком. Того дня, полюючи в прерії, батько й син потрапили в засідку команчів. Вони оборонялися довго й завзято, та кінець кінцем поранений безліч разів старий Тальбо упав мертвим і, якби не несподіваний порятунок, син пережив би його хіба що на кілька хвилин.

Щире Серце зробив усе можливе, щоб пом’якшити горе осиротілого юнака й подарував йому повне мисливське спорядження та одяг. Екіпірувавшись, Весела Вдача міг би вже сам випробовувати в прерії своє щастя, але він так прив’язався до свого рятівника й так палко прагнув залишитись біля нього, що зрештою Щире Серце йому поступився. І він ніколи не пошкодував, що зробив це. Ось уже п’ять років жодна хмарка не затьмарювала приязні цих двох мужніх людей. Для них не було нічого неможливого, і усе їм удавалось. Здавалось, вони були зачарованими й тому невразливими й непереможними, їх імена були широко відомі, й хто не схилявся перед ними у захваті, того вони жахали.

Вождь команчів, Орлина Голова, затаївши люту образу, якої через оцих двох білих завдали його власні воїни, терпляче чекав слушної нагоди, щоб помститись. З властивою йому хитрістю й підступністю, він уперто підбурював своїх одноплемінників проти Щирого Серця та Веселої Вдачі, вміло і спритно поширюючи про них наклеп у тому, що вони нібито є непримиренними ворогами геть усіх мешканців прерії — і білих, і індійців, і метисів.

І ось, вважаючи, що, нарешті, настав час діяти, він, разом із тридцятьма -відданими йому воїнами, протягом однієї ночі пооббирав усі капкани наших друзів. Він був певний, що, не стерпівши такого зухвальства, трапери шукатимуть його, щоб покарати, і тоді їх можна буде легко заманити в пастку.

«Він не помилився в своїх розрахунках,— думав Щире Серце, докурюючи свою люльку.— Тільки він не передбачив того, що ми зрозуміємо його задум і будемо насторожі».

— Хто вартуватиме сьогодні? — немов розгадавши його думки, спитав Весела Вдача.

— Лягайте спати,— стиха відповів Щире Серце,— я пильнуватиму за себе і за вас.

Весела Вдача не став сперечатись і, простягнувшись біля вогнища, миттю заснув.

Ніч минула без пригод. На світанку, коли, провіщаючи схід сонця, пролунало пугикання сови, Щире Серце розбудив свого товариша. Весела Вдача одразу схопився й подивившись на мисливця, загадково посміхнувся. Це здивувало Щире Серце й він нарешті коротко спитав:

— У чому річ?

— Вчора увечері,— відповів Весела Вдача,— я зробив одне відкриття. Я не сказав вам про нього відразу тому, що хочу, щоб ви самі переконалися, яке воно важливе. Побачите, як воно нам придасться, коли ми стрінемо нарешті наших приятелів-команчів.

Щире Серце не став наполягати. Вони швидко осідлали коней, обережно спустились з горба й заходилися шукати сліди індійців.

II

ПО СЛІДАХ КОМАНЧІВ. ТАБІР ОРЛИНОЇ ГОЛОВИ

Сліди команчів трапери відшукали швидко й легко. Воїни Орлиної Голови навмисно залишали їх скрізь на своєму шляху, розраховуючи таким чином заманити в пастку і слушної миті захопити обох мисливців у полон.

Повільно посуваючись вперед, Щире Серце і Весела Вдача, щоб не збитися з дороги, пильно поглядали навсібіч. Але сліди, ніде не збочуючи й не петляючи, вели прямо через зарості високої трави. Десь за годину слідопити під’їхали до притоки Канадської річки — досить широкого струмка, за кольором води названого Зелено-сірим.

У цьому місці друзі спішилися і, взявши коней за поводи, заглибилися в хащі чагарника, де вони могли вже не боятися потрапити на очі розвідникам Орлиної Голови. Проте, закликаючи свого друга додержувати тиші, Щире Серце приклав пальця до губів і неголосно сказав:

— Будьмо обережні, друже! Сліди наче навмисно виразні й чіткі. Отже, за ними криється пастка. Нам треба подвоїти уважність і, перше ніж наблизитися до стоянки команчів, пильно оглянути кожний листочок і кожну стеблинку.

— Давайте спочатку поставимо десь коней,— запропонував Весела Вдача.— А тоді вже, не гаючись, подамося розвідувати їхню позицію.

— Думка хороша,— схвалив Щире Серце,— тільки поспішати не слід. Чим довше команчі не виявлять нашої присутності, тим краще. Вони послаблять пильність, і тоді ми матимемо над ними перевагу, бо атакуємо їх раптово. Але для цього краще дочекатися ночі.

— А тим часом давайте все-таки сховаємо коней,— повторив свою пропозицію Весела Вдача.— Я знаю тут одне надійне місце. Тільки нам доведеться повернутися трохи назад. Звіртесь, будь ласка, на мене! Ходімо!

З величезною обережністю мисливці вибралися з чагарника й пішли назад, по уже пройдених слідах. Незабаром вони звернули ліворуч і спустилися в глибоку ущелину, де знову ж одразу поринули в траву,

— Куди к чортам ви мене завели? — здивовано спитав Щире Серце.

— Не турбуйтесь,— посміхнувся Весела Вдача.— Зараз ви побачите, який сюрприз я приготував рам учора ввечері. На відстані двох рушничних пострілів звідси я випадково набрів на розкішний барліг, у якому наші коні будуть у цілковитій безпеці, а ми, коли що, зможемо витримати найтяжчу облогу.

Після півгодинної ходьби, дуже утрудненої майже непрохідними заростями драча і стрімким спуском, вони вийшли на природну, створену вітрами й часом, скелясту площадку.

— Ось ми й прийшли,— уповільнюючи крок, промовив Весела Вдача.— Цікаво, що ви скажете про мов сховище? Закладаюсь, в лабіринті, який я зараз вам покажу, нас не знайде жоден найхитріший команч.

Ведучи за собою коня, Весела Вдача обігнув виступ скелі. Щире Серце йшов слідом за ним, оглядаючи все довкола з величезною цікавістю.

В одній із скелястих тріщин, яких у цілій місцевості було безліч, крився вузький — щонайбільше у три кроки завширшки, а чим далі ще вужчий прохід. Зливаючись з іншими звивинами й закрутами бугристого рельєфу, цей прохід був зовсім непомітний, і невтаємничена людина могла його виявити хіба що випадково. Після багатьох поворотів ущелина закінчувалась входом у велику печеру.

Ведучи сюди Щире Серце, Весела Вдача по дорозі назбирав чимало смолистих гілок і тепер, коли вони зайшли в печеру, дві з них запалив, давши одну своєму супутникові, а другу залишивши собі. Освітлена цими імпровізованими смолоскипами печера постала перед очима друзів в усій своїй красі й величі. З її високого склепіння звисали блискучі сталактити, які феєрично відбивали світло палаючих смолоскипів.

— Ця печера — одне з багатьох казкових чудес прерії,— сказав Весела Вдача.— Подивіться на оту галерею. Вона спадисто спускається глибоко вниз і, пройшовши під Зеленосірим, виходить по той бік струмка

в прерію. Крім неї, тут є ще чотири галереї, що ведуть у протилежні боки й теж мають свої окремі виходи. Отже, ми тут ніяк не рискуємо опинитися затиснутими в кільце. До того ж, як бачите, оці просторі зали правитимуть нам за комфортабельні апартаменти.

— Чому ви не сказали мені про це місце раніше? — спитав Щире Серце.

— Я чекав слушної нагоди,— лукаво посміхнувся Весела Вдача. — І кращої, ніж сьогодні, мабуть, уже не буде.

Мисливці подбали насамперед про коней. Оглянувши печеру, вони знайшли в ній затишний закуток, освітлений блідим денним світлом, що проникало сюди через невеличкі розколини в стелі, і відгороджений від усієї печери нагромадженням уламків скель. Поствивши коней за цією природною огорожею й засипавши їм корму, трапери взяли свої карабіни, покликали собак і швидким, широким кроком попрямували в галерею, що вела під струмок. За півгодини цього підземного маршу вони, через замаскований заростями чагарника отвір, вийшли в прерію. Тепер уже починалося справжнє переслідування злодіїв-команчів. Собаки знову швидко відшукали слід, і трапери пішли по ньому, пробираючись у високій траві.

Навкруги панувала мертва тиша. З наближенням ночі в цьому урочистому безгомінні природа, здавалося, заглибилась сама в себе й тисячі невиразних звуків прерії танули в оманливому спокої.

Раптом собаки зробили стойку. Весела Вдача,— він ішов попереду,— уважно оглянувши все навкруги, відразу помітив небезпеку. За одним з великих кущів причаївся вартовий-команч. Випереджаючи свого супут-

ника й не даючи змоги втрутитись, юнак зробив блискавичний стрибок і вихором обрушився на індійця. Сторопілий команч, не встигнувши зчинити тривоги, мов підтятий, упав на землю й перекинувся на спину. Весела Вдача, наступивши йому коліном на груди, залізними руками схопив за горло, заткнув рота і зв’язав.

Готовий першої-ліпшої хвилини і прийти на допомогу своєму другові, Щире Серце спостерігав усе це, стоячи віддалік. Коли ж індієць перестав ворушитись, трапер спокійно пішов далі.

Незабаром за деревом блимнуло світло вогнища, й мисливці відчули запах смаженого м’яса. Миттю сховавшись за великий пробковий дуб, що ріс поблизу, вони повільно випросталися і, обхопивши руками вузлуватий стовбур, видерлися на дерево, аж до розлогого верховіття. Звідти вони, як на долоні, побачили стоянку команчів, що була від них не далі, як за двадцять кроків.

Індійцям і на думку не спадало, що ворог може бути так близько. Покладаючись на своїх вартових, вони безтурботно вечеряли, а ті, що вже попоїли, ліниво посмоктували люльки, сидячи біля вогнища. Обличчя більшості з них були розмальовані кіновар’ю та сажею. Цю розкраску різноманітили тільки білі смуги на щоках. За плечима у всіх висіли щити, луки та повні стріл сагайдаки, а долі біля декого лежали рушниці.

Орлина Голова тримався осторонь. Він нерухомо сидів біля дерева і, здавалося, чуйно прислухався до всіх незліченних шелестів заснулого лісу.

На відміну від своїх воїнів, одягнених у сорочки з бізонячої шкіри, у нього груди й ноги були оголені, а стегна оповиті пов’язкою. Гордий і величний вираз додавав його обличчю краси й благородства. Голова в нього була голена, й тільки на маківці чорнів, мов нашоломник, невеличкий чубок, з якого на плечі спадало тонке пасмо волосся з кількома встромленими в нього орлиними перами.

Раптом вираз його очей став настороженим і різним, і він, мимохіть, ніби закликаючи своїх воїнів до мовчання, підніс правицю.

— Нас виявлено,— прошепотів Щире Серце так тихо, що Весела Вдача насилу його почув.— Треба негайно діятиі

Не спускаючись на землю, безшумно перелазячи по гілках і ліанах з дерева на дерево, вони перебралися на протилежний край табору. Опинившись над тим місцем, де стояли коні команчів, Весела Вдача зсковзнув на землю й перерізав довгі поводи, якими коней було прив’язано. Щире Серце, не гаючись, ляснув батогом, і коні, з голосним іржанням, вибрикуючи, помчали врозтіч.

Приголомшені й до краю розгублені індійці посхоплювались і кинулись наздоганяти коней. Лише Орлина Голова не рушив з місця. Його рука схопилася за сагайдак і, немовби інстинктивно відчувши, де причаїлись вороги, він, переходячи від дерева до дерева, став до них наближатись. Але хоч який він був обережний, накладаючи стрілу на тятиву, він все-таки виткнувся з-за дерева. Щире Серце з цього скористався. Швидко піднісши рушницю до плеча, він, майже не цілячись, вистрілив. Вождь команчів несамовито зойкнув, перекрутився довколо самого себе й важко впав на землю. Куля розтрощила йому руку.

Двома стрибками мисливці опинилися біля нього.

— Жодного руху,— наказав йому Щире Серце,— або ти помреш! Я міг би вбити тебе й зараз, але не хочу. Ось уже вдруге я дарую тобі життя, проте стережись! Не обкрадай більше моїх капканів і не попадайся мені на дорозі, бо тоді вже тобі не жити.

— Орлина Голова не боїться смерті!—гордо відповів індієць.— Білий мисливець може мене вбити, але не почує від мене ні стогону, ні благань.

— Ні, я чесний трапер і лежачого не б’ю,— заперечив Щире Серце,

— Мій білочолий брат чутливий, як стара жінка,— глузливо продовжував індієць.— Йому слід бути обережнішим, бо коли б ця слабість одного чудового дня не обернулася проти нього самого.

Щире Серце знизав плечима, а Весела Вдача зневажливо стусонув індійця ногою. Вождь команчів навіть не поворухнувся, тільки очі його дивилися на ворогів люто й непримиренно.

Не гаючись, трапери оглянули табір, познаходили свої капкани й, поділивши їх між собою, швидко попрямували до печери, де переховувалися їхні коні.

Задоволені вдалими результатами своєї експедиції, а особливо тим, що так добре провчили команчів, Щире Серце і Весела Вдача йшли бадьорим кроком. Вони відійшли від табору індійців уже досить далеко, коли раптом вдалині почулося іржання коней.

— За нами погоня! — спиняючись, вигукнув Щире Серце.

— Ет, це, мабуть, дикі коні,— мовив, прислухаючись, Весела Вдача.

— Ні,— заперечив його супутник,— дикі коні іржуть інакше. Це команчі...

Він ліг і припав вухом до землі. Минуло кілька секунд.

— Я так і знав,— ствердив він, підводячись,—це команчі. Тільки вони йдуть не по нашому сліду. Мені здається, що вони круженяють на одному місці.

— Ходімо далі,— запропонував Весела Вдача.—Ми виграли принаймні півгодини, а цього досить, щоб утекти від переслідування.

Поблизу протікав струмок, і трапери ввійшли в нього. Дійшовши середини потоку, вони, щоб зберегти капкани від вологи, загорнули їх у буйволячу шкіру і опустили під воду. Відтак вони вибралися на той берег і, заплутуючи сліди, пройшли щось із двісті кроків у протилежному напрямі, а тоді, з величезною обережністю, намагаючись не залишати відбитків своїх ніг, повернулись назад. У лісі Щире Серце знаком відіслав собак до коней. Коли розумні тварини зникли в напрямі відомої нам печери, мисливці знову вилізли на дерево й продовжували свою подорож між небом і землею, по повітряному мосту з гілок і ліан. Невдовзі вони майже під собою побачили команчів. Воїни, за індійським звичаєм,

ішли один за одним, ступаючи слід у слід по своїх власних давніх слідах. Попереду, напівлежачи на своєму коні, їхав поранений вождь — Орлина Голова.

Затамувавши віддих, трапери причаїлися в рясному листі дерев. Індійці пройшли, не помітивши ЇХ , ВОНИ знову продовжили свою повітряну мандрівку. Хвилин через п’ятнадцять Щире Серце раптом спинився й занепокоєно оглянувся. Ліс, досі спокійний і безгомінний, здавалося, глухо оживав: у повітрі з тривожними криками літали птахи, а в заростях, під ногами поспішаючої звірини, тріщало гілля.

Вкрай стривожені, трапери спритно видерлися на верховіття величезного дерева, що височіло поблизу і, жахнувшись, побачили на відстані не більше однієї милі від себе червону заграву пожежі, відблисками якої палав увесь обрій. Криваве полум’я збільшувалось щомиті, наближаючись до них із загрозливою швидкістю.

— Команчі підпалили прерію! — скрикнув Весела Вдача.— Ми загинули!

— Ну, вони ще нас не спіймали,— відповів Щире Серце.— Повертаймось назад і спробуємо швидко перебігти вогняну смугу. Для нас це єдиний шанс на порятунок. Скоріше на землю!

Вони зсковзнули вниз і мужньо кинулися назустріч пожежі, що з ревом наближалась. Незабаром навкруги стало жарко, як у пеклі. Щире Серце круто звернув на галявину, де вогонь, здавалося, був не такий щільний. Схиливши голову, друзі поринули в цю відтулину.

В цей час за смугою полум’я, дуже близько від них, індійці сновигали, мов демони. Вони й справді підпалили ліс, щоб затиснути своїх ворогів у кільце. Проте холоднокровність і відчайдушність допомогли Щирому Серцю і Веселій Вдачі врятуватись. Перестрибуючи з місця на місце поміж палаючими й падаючими деревами, задихаючись у клубах чорного диму, засліплені вихорами іскор, сміливці за кілька секунд перегнули палаючу зону й спинилися, щоб віддихатись і подивитися назад.

Пожежа була неосяжних розмірів. Ліс корчився в обіймах полум’я, прерія скидалася на вогняну скатертину, по якій бігали збезумілі від жаху дикі звірі. Розпечена земля стугоніла від тупоту копит тисячного стада бізонів, які в розпачі мчали не знати куди...

Щире Серце уважно прислухався. Вдалині лунали радісні крики індійців, що вірили в ефективність своєї вогняної ластки. А з другого боку вдалині хтось ледве чутно кликав на допомогу.

— Через тих негідників,—загримів Щире Серце,— можливо, гинуть безневинні люди. Ходімо, Весела Вдачо, спробуємо їх врятувати.

III

ТАБІР МЕКСИКАНЦІВ. ДОНЬЯ ЛЮС. ПРЕРІЇ В ОГНІ

В той час, коли трапери виходили з печери, щоб вирушити по слідах команчів, приблизно на відстані двадцятьох миль від того місця, де вони були, велика колона білих мандрівників, супроводжувана мексіканськими. стрільцями, спинилася на привал на березі Канадської річки, збираючись перебути ніч у чудовому місці, де ще виднілися сліди мисливського табору індійців.

Поки провідники-мисливці й метиси-гамбузиноси розвантажували мулів, молодий офіцер ПІДІЙШОВ до оточених посиленою охороною нош і, шанобливо ВКЛОНИВШИСЬ, спитав:

— Ваша честь, де накажете поставити намет для сеньйорити?

— Де хочете, капітане Агвіляр, тільки нехай це зроблять якнайшвидше,— відповів вершник, який тримався з правого боку нош.

Це був високий на зріст, сивий мужчина, з суворими виразистими рисами обличчя й проникливим поглядом очей. 3-під його напіврозстебнутої широкої шинелі виглядала блискуча форма мексиканського генерала.

Капітан уклонився й повернувся до стрільців. За його вказівкою вони за кілька хвилин нап’яли в центрі табору гарненький, у блакитні й рожеві пасмуги, намет.

Генерал спішився, подав, руку молоденькій дівчині, яка легко зстрибнула з нош, і повів її до намету, де все вже було готове для неї. Слідом за ними до намету зайшли ще двоє: камеристка генералової племінниці — молода метиска Фебе і товстий, уже літній, років п’ятдеся-

ти, кругловидий і червонощокий мужчина в офіцерському мундирі, русявій перуці й зелених окулярах. Це був лікар-хірург Дюр’є. Родом француз, він служив у мексіканській армії на посаді головного лікаря і був у чині майора.

— Ну, що, племіннице, дуже вас стомив сьогоднішній перехід? — спитав генерал.

— Анітрохи,—посміхаючись, відповіла дівчина.—Ми в дорозі майже місяць, і я починаю звикати до такого життя.

Донья Люс де-Бермюдес була дочкою молодшої сестри генерала. Привабливість, миловидність і свіжість її шістнадцяти років усіх чарувала. Безтурботну, веселу й сміхотливу, її все цікавило й розважало, і в житті їй хотілося бачити тільки приємне. Виховуючись під опікою генерала, вона зростала майже в монастирському відлюдді і тепер, з радістю супроводжуючи генерала в цій таємничій подорожі по прерії американського Заходу, була безмежно щаслива жити просто неба, на свіжому повітрі, раз у раз бачити нові місця й користуватися, нарешті, відносною свободою. Не прагнучи дізнатися про мету подорожі, донья Люс стереглася надокучати генералові нескромними запитаннями.

Та ось до намету, супроводжуваний слугою генерала негром Юпітером, зайшов капітан Агвіляр, і всі посідали за стіл. Юпітер і Фебе подали їм обід.

— Великий врожай зібрали ви сьогодні, докторе? — спитала дівчина, вказуючи на важкий чемодан, який товстун з великою обережністю поставив собі до ніг.

— Не дуже, сеньйорито,— відповів Дюр’є?

— Чого ж так?—сміючись продовжувала донья Люс.— На нашому шляху траплялося стільки каміння, що ви могли б навантажити ним цілого мула.

— Не піддражнюйте нашого доброго доктора,—мовив генерал.— Майте на увазі, що він має ще й інші таланти, і я певен, що ця подорож допоможе йому виявити свої знання, наприклад, у ботаніці. Чи не так, докторе?

— На жаль, не зовсім, генерале,— відгукнувся лікар.— Прерія не така багата, як я гадав. І коли б у мене не було надії знайти тут одну рослину, цінні властивості якої могли б прислужитися науці, я просто шкодував би, що залишив свій затишний будиночок у Гваделупі, де моє життя минало так спокійно.

Якийсь час розмова тривала на цю тему, а потім генерал звернувся до Юпітера й заклопотано сказав:

— Приведи-но до мене головного провідника. Я маю в нього дещо спитати.

Негр вийшов і майже в ту мить повернувся в супроводі одного з гамбузино, вдягненого в костюм мандрівника прерій. У цієї сорокалітньої людини, з досить пристойною зовнішністю, обличчя, 'проте, було якесь похмуре. Він був відомий своєю байдужістю, незворушністю й до найвищої міри мовчазною вдачею, за яку товариші в насмішку охрестили його Балакуном.

Генерал наказав піднести йому чарку горілки. Мисливець уклонився, нахильці випив склянку і, провівши зовнішньою стороною долоні по вустах, став чекати.

— Слухай мене уважно,— сказав генерал.— Я маю намір затриматися тут на кілька днів, щоб дещо розшукати. Це місце безпечне?

Провідник підвів голову й, пильно подивившись на генерала, лаконічно відповів:

— Ні... Надто багато індійців і хижаків.

— А ти знаєш де-небудь поблизу інше, придатніше місце?

— Так.

— Завтра поведеш нас туди. Ми вирушимо на світанку.

Провідник покірно вислухав наказ і, коли генерал жестом його відпустив, вийшов з намету. Переконавшись, що за ним ніхто не стежить, він приєднався до своїх товаришів, що чекали на нього в протилежному кінці табору, і стиха щось їм сказав.

По обіді мандрівники, розташувавшись перед наметом біля вогнища, покурювали сигари, а донья Люс, акомпануючи собі на гітарі, співала чарівну креольську пісню. Ніч була напрочуд тиха й спокійна і, здавалося, ніщо не може порушити спокою прерії.

Раптом червона заграва осяяла обрій і з глухим звуком, що нагадував далекий гуркіт грому, стала швидко наближатись.

— Що це? — скрикнув генерал, поквапно підводячись.

Цієї миті з пітьми з’явився Балакун.

— Горить прерія,— пояснив він.—Якщо вітер не змінить напряму, вогонь дійде до нашого бівуаку за кілька хвилин.

Незважаючи на байдужий тон, яким це було сказано, мандрівників пойняв жах, і за мить увесь табір впав у страшну паніку.

Мерехтливі відблиски пожежі вже освітлювали безладно накиданий біля намету вантаж і наполоханих мулів, які, брикаючись, кинулися врозтіч. Лемент, крики та ляскання батогів заглушали накази капітана Агвіляра.

Користуючись загальним безладдям, один з провідників непомітно для присутніх перезирнувся з Балакуном і, спритно прослизнувши поміж купами в’юків, зник у прерії.

Паніка дедалі зростала.

Коні пообривали пута й порозбігались. Люди в темряві навмання хапали, хто зброю, хто припаси, хто вантаж і, спотикаючись і падаючи з своєю ношею, безладно металися по табору. Лікар Дюр’є, стоячи на місці, міцно притискав до грудей свій дорогоцінний чемодан, наче колекція його камінців у такий момент могла ще комунебудь знадобитись. Донья Люс, улавши на коліна, молилась. Генерал, пригортаючи її до себе, то голосно проклинав себе за необачність, то благав провідників захистити дівчину від вогню. Але паралізовані жахом гамбузиноси самі були безпорадні. Перед загрозою смерті розгубилися навіть бувалі солдати, а метиси з тупим відчаєм мовчки дивилися на вогонь і, здавалося, навіть не чули умовлянь та наказів капітана Агвіляра. І тільки Балакун залишався цілком спокійним і холоднокровним.

Тим часом вогонь наближався. Ось уже на мандрівників обрушилися величезні клуби диму і вихори іскор. Ще якась мить — і вогненні язики лизатимуть територію бівуаку. З темряви ночі почали з’являтися збезумілі від жаху поодинокі хижаки. Побачивши людей, вони рвучко звертали вбік і зникали в хмарах диму.

Нарешті, не тямлячи себе, генерал кинувся до Балакуна і, схопивши його за руку, закричав:

— Знайди вихід, поможи нам звідси вибратись і я тебе озолочу!

Та замість відповіді Балакун лише знизав плечима.

Раптом з-за купи в’юків з’явилося двоє невідомих. Обличчя в них були чорні від кіптяви, одяг подертий. Побачивши їх, Балакун мимоволі здригнувся, а генерал здивовано спитав:

— Хто ви такі?

— Це байдуже,— сухо відповів старший з новоприбулих.— Досить з вас того, що ми можемо вас врятувати. Для цього треба розворушити й взяти в руки ваших людей. Не будемо ж марнувати час. Де ваші провідники?

— Ось вони! — генерал показав рукою на гамбузи носів, що злякано юрмилися навколо Балакуна.

— Це боягузи й зрадники,— гнівно скрикнув незнайомець.— Справжні провідники добре знають, як слід рятуватися від пожежі в прерії.

Генерал суворо глянув на Балакуна й хотів йому щось сказати, але незнайомець його перепинив:

— Ви зажадаєте від нього відповіді потім, а зараз треба діяти!..

Рішучий тон і вигляд невідомого вплинув на солдатів підбадьорливо. Вони повірили в можливість порятунку й ладні були виконувати накази незнайомця беззаперечно.

— Швидше виривайте навколо табору всю траву,— скомандував мисливець.— І знайте, порятунок залежить від спритності ваших рук.

Усі гарячково взялися до роботи.

— Треба понамочувати ковдри й порозтягати їх біля в’юків,— розпорядився незнайомець, звертаючись до генерала.

Капітан, лікар і генерал поспішили виконати його розпорядження. Керуючи роботою, мисливець і сам наполегливо працював разом з усіма. В цей час його товариш з допомогою кількох солдатів і провідників ловив і прив’язував мулів та коней.

— Швидше, швидше! — раз у раз вигукував мисливець.— Полум’я наближається.

Донья Люс з подивом і захватом дивилася на незнайомця, який так несподівано прийшов їм на допомогу. Кожний його рух, жест, мужній і владний голос здавалися їй дуже привабними, й вона не зводила з нього очей.

Коли траву навколо табору було вирвано на досить великій відстані, мисливець посміхнувся.

— Все,— сказав він, звертаючись до солдатів.—

Решту мій товариш ї я зробимо самі. А ви загортайтесь у ковдри, лягайте на землю й не ворушіться.

Поки мандрівники виконували цей наказ, мисливець, дійшовши до краю площадки, на якій було вирвано траву, назбирав велику купу сушняку, кинув у нього трохи пороху й підпалив. його товариш зробив те саме на протилежному боці табору.

Спалахнув вогонь. Швидко поширюючись, він утворив вогняну підкову й за якусь мить поглинув увесь вузький простір, що відокремлював табір від палаючої прерії. Зіткнення двох роздмуханих вітром вогнищ створило велетенське полум’я, під склепінням якого сховався табір мексіканців.

Минуло кілька хвилин страшного, гнітючого напруження.

Нарешті, не маючи більше поживи на цій очищеній від рослинності землі, полум’я обминуло табір і у вихорах диму стало віддалятись.

Усі зітхнули з полегкістю.

Табір було врятовано.

Звільнившись від мокрих ковдр, мандрівники кинулися дякувати мисливцям.

— Ви врятували життя моїй племінниці! — хвилюючись промовив генерал.— Я ваш неоплатний боржник і просто не знаю, чим я вас віддарую.

— Не вважайте себе зобов’язаним нам, генерале,— стримано відповів мисливець, якось дивно, надто пильно придивляючись до свого співбесідника.— В преріях усі повинні допомагати одне одному, і ми тільки виконали свій обов’язок.

Коли капітан Агвіляр сяк-так навів у таборі порядок і дозволив стомленим солдатам і провідникам іти на відпочинок, генерал гостинно запросив мисливців до свого намету. Однак вони чемно, але рішуче відмовились від його пропозиції й влаштувалися на. ночівлю просто неба.

З першим промінням сонця вони були на ногах.

— Земля вже охолола і путь вільна,— сказав перший із них.— Ці люди вважають себе нам зобов’язаними, і це може нас затримати. Тимчасом гаятися не можна. Тому краще нам піти, поки вони ще сплять.

— Ходімо! — лаконічно відповів другий, і вони швидко попрямували до виходу з табору.

Раптом до плеча одного з них хтось легко доторкнувся.

Це була донья Люс.

— Ви вже йдете від нас? — вимовила вона своїм лагідним, ніжним голосом.

— Так, сеньйорито, ми повинні йти, — вклоняючись сказав мисливець.

— Розумію, — зніяковіло посміхнулась донья Люс, — рятуючи нас, ви дуже затримались, а тимчасом у вас є невідкладні справи?

Мисливці мовчки схилили голови.

— Тоді, звичайно, я не маю права вас затримувати,— сказала донья Люс,— але невже ви підете від нас, не сказавши нам ваших імен?

— Ім’я мого товариша Весела Вдача.

— А ваше?

— Мене звуть Щире Серце.

Віддавши прощальний уклін, мисливці вийшли з табору, й за хвилину їх силуети зникли в ранковому тумані.

Донья Люс стежила за ними, поки їх було видно, а тоді повільно повернулась до свого намету.

— Щире Серце!—повторювала вона стиха.—Я запам’ятаю це ім’я.

IV

НА НОВЕ МІСЦЕ. ЗРАДНИЦТВО БАЛАКУНА.

УАКТЕНО, АБО ТОЙ, ХТО ВБИВАЄ

В думках доньї Люс образ Щирого Серця спершу мимоволі зливався з постаттю одного таємничого незнайомця, з яким їй випало зустрітися рік тому в досить незвичайних обставинах. Сталося це так: якось загостювавшись у друзів свого дядька в Мехіко, донья Люс

разом із служницею поверталась додому пізно увечері. Вулиці були пустинні й безлюдні. Поблизу генералового дому на самотніх жінок несподівано наскочили бандити й заходилися їх грабувати. В цей час на розі вулиці з’явився якийсь чоловік і, вихопивши з піхов шпагу, відважно кинувся на негідників. Поява невідомого немовби паралізувала грабіжників. Побачивши при світлі місяця його обличчя, вони злякано позадкували, шанобливо й покірно -повернули потерпілим награбоване і, мов тіні, щезли у темряві ночі.

Вражена донья Люс прошепотіла незнайомцеві кілька слів подяки, а він провів її до дверей дому і, прощаючись, сказав:

— Я щасливий, сеньйорито, що доля допомогла мені зробити вам цю незначну послугу. Давно вже крок за кроком я стежу за вами й знаю, що незабаром ви маєте вирушити в далеку подорож. Це дає мені підстави сподіватися, що я матиму нагоду зустрітися з вами ще раз, а тому дозвольте мені сказати вам зараз не «прощавайте», а «до побачення».

З цими загадковими словами він низько вклонився й швидко пішов геть.

Ця таємнича пригода справила на дівчину велике враження, й тепер, коли вона побачила Щире Серце, їй на мить спало на думку, що він і торішній її рятівник — одна й та ж особа. Однак незабаром це враження розвіялось, і в душі її залишилося тільки невиразне бажання знову зустрітися з Щирим Серцем.

Освітлюючи спустошений табір, що поволі прокидався, над димучим обрієм поволі зійшло сонце. Генерал вийшов з свого намету й, пильно оглянувши все довкола себе, став прогулюватися по табору. Події останньої ночі глибоко вразили старого солдата, й він тільки тепер зрозумів, до якої міри нерозважно вчинив, взявши свою юну племінницю в цю повну тривог і несподіванок подорож. «Хіба мав я право,— думав він,— наражати її на таку небезпеку?»

Ніби розгадавши думки свого дядечка й прагнучи переконати його в тому, що побоювання його марні, донья Люс підбігла до нього й ніжно обняла.

— Чи не занадто втомливе для вас життя, яким нам тепер доводиться жити? — стурбовано заглядаючи дівчині у вічі, спитав генерал.

— Анітрохи, дядечку! — весело посміхнулась вона.— Навпаки, я вважаю таке життя дуже привабним і приємним. В ньому стільки несподіваного й хвилюючого!

Генералове обличчя прояснилось. Мужність дівчини розвіяла його поганий настрій. Але, довідавшись від неї, що Весела Вдача і Щире Серце так несподівано покинули табір, він знову спохмурнів.

— Цих людей будь-що треба підшукати,— схвильовано сказав він.— Ми їм завдячуємо своїм порятунком, і я цього ніколи не забуду.

Донья Люс пішла потурбуватись про сніданок, а генерал ще раз уважно оглянув табір. Перелічивши людей, які поралися з вантажем, він помітив, що одного з них немає, й наказав покликати до себе Балакуна.

Провідник підійшов і мовчки спинився перед генералом. Вигляд у нього був ще похмуріший, ніж звичайно, але генерал, здавалося, не звертав на це уваги.

— Ти запевняв мене вчора, що недалеко звідси знаєш зручне місце, де ми могли б на кілька днів отаборитись і бути в цілковитій безпеці.

— Так, генерале.

— За який час ми зможемо туди дійти?

— За два дні.

— Чудово. Вирушаємо після сніданку.

Балакун мовчки вклонився.

— До речі,— ніби між іншим додав генерал,—мені здається, що нема одного з твоїх людей на ім’я Кеннеді. Де він?

— Це негідник, — не змигнувши оком збрехав Балакун.— Коли почалася пожежа, він злякався і втік.

— Он як?

— І, мабуть, загинув у полум’ї.

— Бідолашний хлопчина,— висловив своє співчуття генерал.

Балакун іронічно всміхнувся.

— Я можу йти, генерале? — спитав він.

— Так... Ні, постривай.

— Слухаю вас, генерале.

— Ти знаєш тих людей, що врятували нас цієї ночі?

— У преріях всі знають один одного.

— Хто ж вони такі?

— Звичайні мисливці... трапери Арканзасу.

— Мені хотілося б знати про них більш докладно.

— На це я не берусь вам відповісти.

— А як їх звуть?

— Весела Вдача і Щире Серце.

— І більше ти не знаєш про них нічого?

— Ні.

— Ну, гаразд, іди.

Балакун уклонився й спроквола відійшов до своїх товаришів.

— Гм! — промурмотів генерал сам до себе.—В його поведінці є щось непевне.

Він пішов до намету, де на нього вже чекали капітан, лікар і донья Люс.

Сніданок тривав недовго. Через півгодини маленький караван на чолі з Балакуном, який був воднораз і провідником і розвідником, рушив у путь.

Протягом ночі вигляд прерії зовсім змінився. На почорнілій землі димилися купи попелу, де-не-де темніли обвуглені дерева, вдалині все ще стугоніла пожежа і обрій застилали хмари мідночервоного диму.

Обережно ступаючи по нерівному грунті, коні раз у раз спотикалися об кістяки загиблих у вогні пожежі звірів. Все це навівало на мандрівників гнітючий настрій, і вони їхали мовчки, кожний заглибившись у свої думки.

Так минув день. Увечері довелося зробити привал на зовсім відкритій, випаленій немилосердним вогнем рівнині. Проте вдалині на обрії вже виднілася зелень, і це підбадьорювало мандрівників.

Наступного дня, за дві години до схід сонця, караван вирушив у дальшу путь. Цей день був ще тяжчий, і надвечір, діставшись до місця, люди насилу трималися на ногах.

Однак Балакун не обманув генерала. Важко було б знайти для табору кращу позицію. Це було те саме місце, де відпочивали Щире Серце і Весела Вдача, коли ми познайомилися з ними вперше, а тому не будемо його описувати.

Генерал був дуже задоволений. Проте, старий і досвідчений воїн, він не хотів залежати від випадку і, незважаючи на велику втому людей, наказав негайно починати будувати укріплення.

Під керівництвом капітана Агвіляра солдати позрубували чимало дерев і звели великий вал, оточивши його

щільним рядом великих рогаток; біля валу викопали широкий рів, відкидаючи землю в бік табору. За цим другим валом поскладали в’юки, з яких утворилося третє й останнє укріплення. Потім понапинали намети, поставили вартових і лише тоді дозволили собі відпочинок, якого так усі потребували. Незабаром глибока тиша оповила увесь табір. Поснули навіть вартові.

Опівночі Балакун крадькома вибрався з табору, безшумно переліз через усі укріплення і, ховаючись у високій траві, плазом добрався до узлісся, де й зник поміж дерев.

Трохи згодом, переконавшись, що з табору його вже не видно, він підвівся й прислухався... Безкрайня прерія відпочивала в безгомінній тиші. Балакун приклав До рота руки, і раптом тишу прорізало жалісне виття шакала. Імітація була такою вправною, що ввела б в оману навіть найчуйніше вухо. Відразу ж поблизу пролунало таке саме виття й за кілька кроків промайнула чиясь тінь.

— Це ти, Кеннеді? — стиха спитав Балакун.

— Я,— ствердила тінь, наближаючись.

— Мені пощастило переконати генерала, що ти загинув у вогні,—сміючись сказав Балакун.— Та, щиро кажучи, я й сам ладен був цьому повірити.

— А я таки вибрався звідти,— байдуже зауважив Кеннеді і, ніби не довіряючи глухому безгомінню, що панувало навколо, притишив голос. Якийсь час змовники розмовляли пошепки й тільки з їх рвучких жестів можна було зрозуміти, що вони сперечаються й ніяк не дійдуть згоди.

— Відмовляюсь,— голосно сказав нарешті Балакун.— Поки твій хазяїн не прийме моїх умов, я нікого з них вам не видам.

— Гаразд, давай твої умови, я подивлюсь, чи зможемо ми їх прийняти.

— Твоя думка мене не цікавить,— зневажливо відповів Балакун.— Інша річ, якби тут був сам капітан Уактено. З ним, я певен, ми домовилися б одразу.

— Ну що ж, я тут, говори! — пролунав раптом чийсь звучний і владний голос, і з кущів на узлісся вийшов високий чоловік у костюмі лісового бродяги, що добре облягав його ставну фігуру.

— А, ви чули нашу розмову, капітане Уактено,— анітрохи не збентежившись, відгукнувся Балакун.— Тим краще.

Чоловік, називаний страшним індійським іменем Уактено, себто той, хто вбиває, був білою людиною років тридцяти. Його загалом вродливе обличчя мало гордовитий і неприємний вираз. Підійшовши до змовників, він недбало зіперся на рушницю й насмішкувато подивився на провідника.

— Так от,—рішуче продовжував той.—Я погоджуюсь видати вам людей, які платять мені за те, що я їх супроводжу, але в зв’язку з цим я наражаюсь на чималу небезпеку й тому не стану нічого робити, поки не переконаюсь у вигідності цієї оправи.

— Закономірно,— погодився Уактено.— Скільки ж ти хочеш?

— Ці мексіканці дуже багаті. Отже, п’ять тисяч піастрів, мені здається, не буде занадто багато.

— І за ці гроші ти берешся доставити мені всіх, кого я зажадаю?

— На першу вашу вимогу.

— Чудово. Слухай же мене уважно: всі мексіканці мені непотрібні. Приведи до мене донью Люс і замість п’яти матимеш вісім тисяч піастрів.

Провідникові очі запалали від жадібності.

— Гаразд, капітане, я спробую,— сказав він,—але вивести з табору дівчину саму буде дуже важко.

— Це вже твоя справа.

— Я волів би передати їх вам усіх разом.

— К чортам! Що я з ними робитиму? Приймаєш мої умови чи ні?

— Приймаю, капітане.

— От і гаразд. Ще одне запитання: який час гадає генерал затриматися в цьому своєму таборі?

— Він говорив про десять днів.

— Тоді в твоєму розпорядженні залишається дев’ять днів. Це означає, що напередодні їх від’їзду дівчина має бути у мене.

— Зрозуміло.

Капітан Уактено відшпилив від своєї мисливської сорочки чудову брильянтову булавку і, подаючи її провідникові, сказав:

— Ось тобі зверх тих вісьмох тисяч піастрів, які я відлічу, коли матиму донью Люс. Але пам’ятай, якщо ти спробуєш мене обдурити, тобі ніде не врятуватись. Помста моя наздожене тебе всюди.

— Знаю, капітане,— мимоволі здригаючись, відповів метис.— Та можете бути певні, що я не зраджу. Через дев’ять днів дівчина буде у вас.

І змовники мовчки подалися кожен своїм шляхом. Провідник повернувся до табору, а капітан Уактено і Кеннеді заглибилися в чагарник і за кілька хвилин дісталися берега невеличкого струмка. Там Кеннеді двічі свиснув, і тієї ж миті з заростей з’явився вершник, ведучи за поводи двох коней.

— Що нового, Франк? — спитав Кеннеді.

— Та нічого істотного,— відповів вершник.—Тільки недалеко звідси я виявив слід індійців.

Капітан замислився.

— Гадаю, нам нема чого їх боятись,— сказав він після хвилинного роздуму.— Це, очевидно, відсталі мисливці, яких загнала сюди пожежа... Мабуть, це команчі.

Намагаючись не бряжчати збруєю, бандити посідали на коней і, підвівшись на стременах, довго вдивлялися вдалину.

— Рушайте до Буйволячого проходу,— наказав нарешті Уактено,— це дуже зручне місце для нашої зустрічі. Влаштовуйтесь там у печері і уважно слідкуйте за мексіканцями. Від того місця до їх табору не далі як дві-три милі. Ні на мить не випускайте з уваги Балакуна. Цей диявол-метис не викликає в мене довіри.

— Можете на нас покластися, капітане.

— Ну, забирайтесь і не баріться в дорозі. Незабаром ви матимете від мене нові вказівки.

Незважаючи на темряву, бандити помчали галопом і невдовзі щезли в протилежних напрямах.

V

ТАЄМНИЦЯ ЩИРОГО СЕРЦЯ

Через кілька днів після врятування мексіканського табору від пожежі, Щире Серце і Весела Вдача, верхи на чудових напівдиких конях, риссю їхали лівим берегом

Канадської річки. їх віддані хорти, не відстаючи, бігли поряд.

Завжди стриманий в своїх почуттях Щире Серце цього разу був надзвичайно веселий. Обличчя його сяяло, по губах перебігав щасливий усміх, і він радісно поглядав на всі боки. Інколи він притримував коня і, випростовуючись в стременах, пильно дивився вперед, немовби виглядаючи щось на обрії. Потім нетерпляче стискав коня острогами і, проскакавши якусь сотню метрів, знову зупинявся.

Весела Вдача здивовано на нього поглядав, але ні про що не питав. Нарешті Щире Серце обернувся до свого товариша й схвильовано сказав:

— Друже мій, настав час відкрити вам мету цієї нашої подорожі. Але спершу я маю розповісти вам дещо про своє минуле і звірити вам таємницю, яка ось уже багато років важким тягарем лежить у мене на серці. Наближається день закінчення моїх випробувань, і я можу розповісти все, не боячись відштовхнути вас від себе.

— Я ні про що не розпитую, Щире Серце,—лагідно заперечив йому Весела Вдача.— Ви щасливі й цього з мене досить.

— І все ж я прошу вас уважно мене вислухати. Ця сповідь остаточно звільнить мене від великого тягара.

— Слухаю вас,— відповів Весела Вдача, дивлячись на нього ще з більшим подивом.

— Для вас я є і буду Щирим Серцем — вашим відданим другом,— помовчавши, почав сповідь відважний трапер.— Для тих же, хто свого часу мене судив, я Ра-фаель Гарильяс-де-Сааведра. Вам це ім’я нічого не говорить, а в МексіцІ воно ще й досі відоме. В околицях Гермозильо мій батько — дон Рамон, мав велику гасієнду. Разом з батьком і матір’ю, доньєю Хесусітою, предки якої були ацтеками, я прожив у цій гасієнді свої перші шістнадцять років. Як єдиному синові мені прощали всі мої пустощі й примхи. Вам легко зрозуміти, що таке виховання призвело мене до фатальних крайнощів. Я пишався своїм іменем і багатством, мав запальну вдачу І дуже рано пристрастився до картярства. Шаленства мої не знали меж, і зрештою сталося найгірше.

Щире Серце на хвилину змовк і під тягарем болісних спогадів схилив голову.

— Одного разу,— продовжував він,— під час гри щастя надто жорстоко відвернулось від мене. Програвши величезну суму грошей, я до такої міри розлютивсь, що підпалив будинок, де відбувалася гра. Мої партнери кинулись за мною. Один з них, вакеро, мастак на такі справи, спіймав мене своїм лассо. Перекинутий навзнак, я дозволив йому наблизитись до себе і, коли він нахилився, щоб скинути з мене петлю лассо, встромив йому в груди кинджал...

Весела Вдача здригнувся й пильно подивився на свого друга.

— Убитий вакеро небагато був вартий,—продовжував свою розповідь Щире Серце.— Він належав до тієї мерзенної компанії шулерів, які мене так нахабно й безчесно обібрали. Однак провина моя від того не стала меншою. Ви тільки уявіть собі: в шістнадцять років я втратив повагу до життя людини й вчинив злочин, за який правосуддя карає смертю!

— Що ж було далі? — спитав Весела Вдача тоном, у якому однак не відчувалося навіть натяку на осуд.

— Рятуючи незаплямовану честь нашої родини, суддя, якому мій батько врятував колись життя, припинив судове переслідування проти мене. Проте він зажадав, щоб батько покарав мене сам, на свій розсуд. Людина обов’язку й честі, мій батько, не вагаючись, міг би стратити мене своїми власними руками перед очима всієї челяді гасієнди і, хто знає, може, це було б навіть краще задля всіх нас. Але він вчинив безжальніше, особливо щодо моєї бідолашної матусі — доньї Хесусіти, яка любила мене безмежно і не переставала за мене заступатись. Він відвіз мене в далеку пустиню за тридцять миль від людського житла й покинув там напризволяще, залишивши мені тільки карабін, ніж, ковдру та на два дні харчів.

Чудово розуміючи, в яку небезпеку потрапляє покинута в таких умовах людина, Весела Вдача мимоволі пощулився.

— Врятувала мене моя рідна матуся та наш відданий управитель Но-Евзебіо. Таємно, проти батькової волі, вони втекли з гасієнди й після кількаденних розшуків знайшли мене в безлюдній пустині в напівмертвому стані. Без них я б, звичайно, не вижив.

— І що ж ви робили далі? — з жвавою цікавістю спитав Весела Вдача.

— Полюючи, живлячись дичиною та дикими ягодами, ми, роблячи щодня невеличкі переходи, перейшли мексіканський кордон і дісталися неосяжних прерій Арканзасу. Тут ми й оселилися. Відтоді, поставивши перед собою мету бути сміливою, чесною й справедливою людиною, я поволі став тим, чим є нині, і люди прозвали мене Щирим Серцем. І тепер мені хочеться спитати вас, Весела Вдачо,— чи маю право я вважати, що в достатній мірі спокутував свою страшну провину?

Замість відповіді Весела Вдача ствердно кивнув головою й міцно потиснув своєму другові руку.

— А що ж сталося з вашою матінкою та її відданим слугою? — поцікавився він після хвилинної паузи.

— Ось уже кілька років,— відповів Щире Серце,— знесилена стомливим кочівницьким життям, донья Хесусіта оселилася в одному маленькому селищі на березі Канадської річки, біля невеличкого, але добре укріпленого форту, де постійно перебуває загін американської армії. Поблизу цього форту їй нема чого боятися наскоків індійців, а я можу досить регулярно до неї навідуватись. Тепер ви знаєте, куди я щороку зникаю, і, очевидно, вже здогадуєтесь, куди ми їдемо з вами зараз.

Весела Вдача посміхнувся й кивнув головою.

— Чому ж ви не розповіли мені про все це раніше?— з відтінком легкого докору в голосі спитав він свого товариша.— Невже ви мені не довіряли й могли подумати, що я хоч би на мить від вас відвернусь або відмовлюсь супроводити вас у цій подорожі?

Не відповідаючи, Щире Серце встромив остроги в боки коня й пустив його галопом.

— Ого! Повільніше,— сміючись, гукнув йому услід Весела Вдача-—Заспокойтесь, ми незабаром будемо на місці.

— Ех, чорт! Я сам це добре знаю,— відгукнувся трапер,— але хотілося б бути вже там. Доля рідко обдаровує мене щасливими хвилинами. Вони настають тільки тоді, коли я буваю біля своєї матусі. Здумати тільки!

Заради мене вона без жалю покинула все. Ах, коли ж ми нарешті доїдемо!

— Та не будьте ж таким нетерплячим,— ще раз спробував заспокоїти свого друга Весела Вдача.— До речі, ось і брід. Отже, форт має бути десь поблизу.

Кілька хвилин вершники мчали мовчки.

— Дивно,— сказав раптом Щире Серце.— Навколишня місцевість, яку я добре знаю, має нині якийсь незвичайний вигляд... Яка тиша!.. Ми вже майже доїхали, а з селища не долинає жодного звуку...

— Справді,— погодився Весела Вдача.— Все навкруги наче поснуло.

Невдовзі вершники під’їхали до броду, де річка робила крутий поворот. Звідси селище було на відстані рушничного пострілу, але від очей його ховали вкриті заростями чагарника стрімкі береги.

Входячи у воду, коні злякано кинулися вбік, а собаки жалісно завили, і у долині довго ще відлунювало це сумне скавучання.

— Що це? — пополотнівши, прошепотів Щире Серце.— Вони чують щось недобре.

— Дивіться! — раптом сказав Весела Вдача, показуючи рукою на річку.

Повз них за водою пливло кілька скривавлених трупів.

— Боже мій!—несамовито скрикнув Щире Серце.— Тут скоїлося якесь нещастя! А моя мати була в селищі! Що ж з нею?

— Не вдавайтесь у розпач! — спробував заспокоїти його Весела Вдача.— Може, ще все гаразд.

Не слухаючи його, Щире Серце пришпорив коня й кинувся в хвилі. Слідом за ним поплив і Весела Вдача, і незабаром стривожені друзі опинилися на тому березі річки, де скелі, розступаючись, відкривали краєвид на маленький форт і прилегле до нього селище.

Приголомшені страхітливим видовищем, трапери прикипіли до місця. Житлові будинки й форт являли собою нагромадження димучих руїн. Ніде не видно було ані душі. В страхітливій картині, що явилася їх очам, з першого ж погляду вгадувалася рука войовничих індійців. Було очевидно, що в цьому, на вигляд такому спокійному й затишному куточку прерій, нещодавно відбулася жахлива драма.

VI

ПОМСТА КОМАНЧІВ

Нестримну пристрасть англійців до збагачення й загарбання чужих земель успадкували й американці.

Відразу ж після замирення з Англією й проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки, ті самі люди, які ще недавно палко повставали проти деспотизму й пригнічення, проповідували свободу особи, стали нещадно й холоднокровно утискувати і знищувати індійців.

Незважаючи на те, що володіння Сполучених Штатів були такими неосяжними, що невистачало рук для їх обробітку, американців це не задовольняло. їм забаглося оволодіти обома океанами, й нещасних туземців, що відступали перед ними, вони тіснили далі й далі.

— Закінчиться тим, що вони заженуть нас у Тихий океан,— сказав одного разу старий індійський вождь.

В Америці — країні рівності й свободи, якою її вважають прихильні до неї та мало з нею обізнані люди, два народи цілком поневолені третім, що дивиться на них, як на в’ючних тварин. Червоношкірі й негри — ось ці два народи, гідні жалю й співчуття кожної освіченої і не тільки на словах гуманної людини.

Скватери, люди без роду й без племені, які не поважали ні людських прав, ні законів, просуваючись далі й далі на Захід, виганяли індійців з їх останніх притулків.

Слідом за скватерами на розвідане ними місце з’являлося п’ятеро-шестеро очолюваних офіцером і озброєних рушницями солдатів, з обов’язковими за тих часі з військовими атрибутами—барабаном, сурмою та прикрашеним зірками смугастим прапором. Солдати будували з стовбурів дерев щось подібне до маленької фортеці, вивішували на ній свій прапор і оголошували забудоване місце володінням Сполучених Штатів.

Ось як просто й легко встановлювалися тоді нові кордони Америки.

Біля одного з таких новозбудованих на березі Канадської річки фортів, під стрімким зеленим горбом при-

тулилося кілька вбогих мирних хижин поселенців. Увесь гарнізон форту, зараховуючи сюди й коменданта, складався з дванадцятьох осіб.

Життя минало тут спокійно й тихо, та напередодні описуваних подій комендант форту одержав нову партію рушниць і, випробовуючи їх, обрав мішенню двох індійців, що мирно пропливали повз фортецю у човні. Вправний стрілець, він убив їх наповал.

Знаючи невмолимий закон прерій — око за око, зуб за зуб,— пойняте жахом населення кількох маленьких хижин з трепетом чекало неминучої помсти індійців. Однак минуло кілька днів, а виряджені комендантом розвідники не виявили в околицях селища й форту жодного червоношкірого. Змучені кількаденною тривогою і роботою люди, нарешті, заспокоїлись і одного вечора заснули міцним, спокійним сном. А в цей час на відстані милі від селища, в хащах незайманого лісу, щось понад двісті індійських воїнів на чолі з відомим уже нам вождем команчів — Орлиною Головою, терпляче очікували слушної хвилини, щоб напасти на кривдників і помсти-тися за смерть своїх одноплемінників. Наче статуї, позавмирали воїни у захистку дерев, не виявляючи найменшої ознаки нетерпіння.

Близько одинадцятої години ночі, коли, осяваючи все навкруги своїм сріблистим світлом, став сходити місяць, команчі безшумно підійшли до селища й мовчки, без єдиного пострілу його захопили. Захоплені сонними, поселенці здалися без бою.

Потім індійці оточили форт, поскладали попід його стінами стовбури дерев, вози, меблі та інше збіжжя нещасних поселенців і приготувались до атаки.

Аж ось у тиші ночі пролунав зловісний крик яструба. Це був умовний знак, яким Орлина Голова наказував своїм відваженим воїнам іти в атаку. Тієї ж миті команчі підпалили вогнище й з несамовитими войовничими криками, які у цих прикордонних місцевостях віщують страхітливу й нещадну різанину, кинулися до стін фортеці.

Американці опинилися в безвихідному стані.

Жорстокий і нерозважний, проте хоробрий комендант форту чудово розумів, що команчам пощастило так несподівано напасти на форт тільки через його необачність, і вирішив умерти з честю, його солдати, знаючи, що виходу у них нема, оборонялися уперто і завзято. Вони впритул стріляли у команчів, відбивалися від них прикладами, кололи багнетами, та їх було занадто мало, й кривавий бій невдовзі закінчився цілковитою перемогою нападаючих.

Оволодівши фортом, вождь команчів наказав зібрати полонених під його стінами. Жінок поставили окремо, а чоловіків по одному підводили до Орлиної Голови. Уважно оглянувши кожного, він давав знак своїм воїнам, і ті, хапаючи нещасних, відрубували їм кисті рук, скальпували і замикали у фортеці.

Черга дійшла до останнього. Це був високий, худорлявий і ще бадьорий старий. Не виявляючи й тіні страху, він чекав тортур спокійно й мужньо.

Пильно подивившись на старого, вождь команчів раптом привітно посміхнувся:

— Хіба ти не впізнав мене, аміго ²?

Він сказав це іспанською мовою, з властивим індійцям гортанним акцентом.

— О! — здивовано вигукнув старий.— Це ти, Орлина Голово?

— Так, мій брате, це я,— простягаючи старому руку, ствердив вождь.— Колись ти врятував мені життя, а у червоношкірих добра пам’ять і тільки одне серце. Ти друг мені і підеш у мій вігвам.

— Дякую тобі, великий вождь,— сказав старий і, міцно потиснувши індійцеві руку, відійшов набік, до поважної літньої жінки, обличчя якої зберігало ще сліди колишньої вроди.

Тим часом індійці замкнули полонених мужчин у фортецю й підпалили складене біля неї багаття. Вогненна стіна оточила нещасних, і за хвилину з полум’я почулися жахливі зойки.

Тішачись помстою, команчі дивилися на пожежу і раділи.

Незабаром охоплений полум’ям форт завалився і несамовиті крики змовкли. З усіх поселенців живими зосталося лише кілька жінок та помилуваний Орлиною Головою старий. Команчі повели їх із собою.

Над згарищем нависли хмари диму й зловісна, моторошна тиша.

VII

РОЗШУКИ ДОНЬЇ ХЕСУСІТИ

Щире Серце втратив будь-яку надію знайти свою матір, і по його мужньому обличчю котилися нестримні сльози.

Весела Вдача зліз з коня і, уважно оглядаючи все довкола, обійшов руїни. Раптом його увагу привернуло жалісне скавчання собаки, І в заростях чагарника він побачив прив’язаного до куща хорта. Собака радісно кинувся йому до ніг.

— Та це ж наш бідолашний Трим,— здивовано вигукнув він.—Цікаво, хто це й навіщо його тут прив’язав?

Розрізаючи вірьовку, якою було прив’язано розумну тварину, Весела Вдача помітив просунуту в кільце нашийника записку. Відстебнувши нашийник, молодий трапер випустив хорта, і той, схиливши носа до землі, відразу ж відшукав чиїсь сліди і подався в прерію.

— Це справді Трим,— впізнав собаку й Щире Серце.— Кілька місяців тому я віддав його Но-Евзебіо, щоб він під час своєї відсутності залишав його охороняти маму. Можливо, Трим приведе нас до неї... якщо тільки індійці її ще не вбили.

— Вона жива,— впевнено сказав Весела Вдача.— Ось, прочитайте записку.

Щире Серце взяв папірець і швидко перебіг його очима. На ньому похапцем було написано кілька слів:

«Ми в полоні у червоношкірих. Знайдіть їх слід і обережно за ними стежте. Ваша мати жива і я її оберігаю.

Но-Евзсбіс».

— Хвала богові! — вигукнув Щире Серце.— Це рука нашого відданого управителя. Моя матуся жива, і ми її визволимо. Тільки спершу треба оглянути ці руїни. Може, хто-небудь із тих нещасних залишився живий.

Без зайвих слів трапери заходилися розкидати уламки колишнього форту й через двадцять хвилин наполегливої роботи натрапили на засипаний попелом і закиданий головешками чималий люк. З великими труднощами, відкинувши кришку люка, вони виявили під нею вузенький вхід до підземелля, з якого тхнув нестерпний сморід.

Запаливши смолоскипи, трапери, перемагаючи огиду, зійшли по сходинках униз. Жахливе видовище явилось їх очам: на вогкій долівці підземелля купами лежало кілька десятків покалічених і обгорілих трупів. Оглядаючи ці страшні мертві тіла, Щире Серце помітив, що одне з них ворухнулось. Швидко й обережно мисливці винесли його з підземелля, поклали на купу сухого листу й заходилися приводити до притомності. Розціпивши пораненому зуби, Весела Вдача влив йому у рот кілька крапель рому. Через кілька хвилин нещасний розплющив очі, глибоко зітхнув і навіть спробував підвестись.

— Я комендант форту,— вимовив він глухим голосом.— Минулої ночі на нас напали індійці. Ми боронилися уперто, та їх було не менше як дві сотні, а нас лише дванадцять.

— 3 якого племені ці індійці? — спитав Щире Серце.

— Команчі,— прошепотів умираючий.— їх вів Орлина Голова... Помстіться...

Це були його останні слова. Трапери закрили йому очі й поховали разом з усіма його солдатами. Цю тяжку роботу вони закінчили лише надвечір і до ночі дозволили собі трошки відпочити. А коли зійшов місяць, вони посідали на коней і подалися навздогін за команчами.

VIII

В РАНЧО ЧОРНОГО ЛОСЯ. ЩЕ ОДНА ТРИВОГА

В новому таборі мексіканців дні минали за встановленим розпорядком. Генерал, все ще приховуючи від своїх супутників мету подорожі, щоранку з одним з провідників виїздив з табору і повертався лише надвечір. Під час його відсутності донья Люс дуже нудьгувала. По обіді вона або сиділа біля свого намету, або супроводила лікаря та капітана Агвіляра в їх короткочасних ї зовсім нецікавих прогулянках поблизу табору. Після жахливої нічної пожежі ясний обрій прерій здавався їй носієм таємничих несподіванок, і це, змушуючи посилено битися її серце, трохи розвіювало щоденну нудьгу.

Одного ранку, коли генерал, як звичайно, зібрався їхати в прерію і йому вже подали коня, донья Люс вийшла з свого намету і підбігла до нього попрощатись. Вона, як і завжди, розмовляла з ним з привітною посмішкою, але генерал помітив у ясних очах своєї улюблениці неспокій.

— Дитя моє, ви хочете у мене чогось попросити?— спитав він, допитливо дивлячись на неї.— Кажіть сміливо, ви ж знаєте, що я не можу вам відмовити ні в чому.

— Це правда, дядечку, та я боюсь, що цього разу умовити вас буде дуже важко.

— Чого ж ви хочете?

— Відверто кажучи,— зважилася, нарешті, дівчина,— мені дуже набридло сидіти в таборі. Ви зробили б мені велику приємність, якби дозволили супроводити вас у ваших щоденних мандрівках.

Генерал нахмурився. Помітивши це, дівчина знітилась і почервоніла. Однак, подумавши якусь мить, генерал посміхнувся й ласкаво сказав:

— Ну що ж, можливо, так буде навіть краще. Не марнуйте ж часу, дитя моє, і швидше збирайтесь. Виднині ви станете постійною учасницею моїх екскурсій.

Дівчина з вдячністю поцілувала його й радісно побігла розпорядитись, щоб для неї осідлали коня. За чверть години маленька кавалькада в складі доньї Люс, генерала, Балакуна та двох солдатів швидко виїхала з табору й подалася до лісу.

— Куди накажете вести вас сьогодні? — спитав генерала Балакун.

— Веди нас до ранчо тих траперів, про яких ти розповідав мені вчора,— наказав генерал, і Балакун, мовчки кивнувши головою, ледь помітною стежкою звернув углиб лісу. Коні на кожному кроці заплутувалися в ліанах і спотикались, їхати було важко, але донья Люс почувала себе щасливою й невгаваючи щебетала.

Раптом провідник зупинився й знаком руки закликав усіх змовкнути.

— Людина!—стиха сказав він генералові.

У преріях ніколи не знаєш, з ким маєш справу—з другом чи з недругом — і, зустрічаючись уперше, люди— і білі, і метиси, і індійці — ставляться один до одного насторожено й недовірливо. Обмінюючись традиційними привітаннями, вони, проте, не зводять один з одного очей, сторожко прислухаються й тримають зброю напоготові. Тому, почувши Балакунове попередження, генерал і його солдати поквапно сховали донью Люс за дерева, а самі приготувалися до бою.

Кроків за п’ятдесят від мандрівників стояв кремезний мужчина з рішучим, енергійним і чесним обличчям. Шкіряна мисливська блуза доходила йому до колін, ноги щільно облягали чудного крою гетри, стягнені шнурками й прикрашені безліччю брязкалець. Обутий він був у чу

дові, розшиті скляним бісером мокасини, а з плечей звисало строкате одіяло, прикріплене до талії червоним поясом, за яким стирчало два пістолети, ніж та індійська люлька. Він стояв, спершись на розмальовану кіновар’ю та поцятковану мідними цвяшками рушницю, і пильно дивився на генерала та його супутників.

— Якого він племені? — здивований незвичайним виглядом цієї справді мальовничої постаті, спитав генерал.

— Це не індієць,— відповів Балакун.

Метис?

— Ні, білий.

— Білий? — ще більше здивувався генерал.— У такому вбранні?

— Звичайне вбрання трапера прерій,— знизав плечима Балакун.

— Хто ви такі, хай йому чорт, і чого вам тут треба?—не досить люб’язно урвав цей короткий діалог між генералом і Балакуном той, про кого йшла мова і кому, очевидно, увірвався терпець.

— Не турбуйтесь,— надіваючи рушницю на плече, відповів генерал.— Ми мирні, стомлені далекою дорогою мандрівники і просимо вас дозволити нам трохи відпочити у вашому ранчо.

— Будь ласка! — вже зовсім іншим, лагідним і добродушним тоном сказав трапер.— Чорний Лось, коли з ним не шукають сварки,— людина привітна й гостинна. Ходімо, і я поділюсь з вами усім, що маю.

В Балакунових очах, коли він почув ім’я Чорного Лося, промайнув неспокій, і, щоб приховати своє збентеження, він натягнув поводи, ніби стримуючи коня, який, проте, стояв зовсім нерухомо. Чорний Лось це помітив, кинув на провідника бистрий, уважний погляд, і по його обличчю перебігла тінь незадоволення. Було очевидно, що люди ці знали один одного, але удали, що стрічаються вперше.

Вивівши з чагарника свого коня, Чорний Лось скочив на нього й наблизився до генерала.

— Моє ранчо звідси недалеко,— сказав він,— і якщо сеньйорита не гребуватиме шматочком добре приправленого бізонячого горба, я охоче почастую її цією смачною стравою.

— Дякую вам, кабальєро,— посміхнулася дівчина,—

але зараз я нічого так не жадаю, як хоч би короткочасного відпочинку.

— Ну, що ж, тоді дозвольте мені тимчасово замінити вашого провідника і через кілька хвилин я відчиню перед вами двері мого ранчо.

Сказавши це, Чорний Лось виїхав уперед, став на чолі кавалькади й подав знак рушати.

Якийсь час вони їхали берегом досить широкого струмка, потім трапер круто звернув убік і знову заглибився в ліс. Стежка стала ширшою, й донья Люс, розважаючись, пустила свого коня риссю і наздогнала мисливця. Побачивши її поряд себе, Чорний Лось обережно глянув назад і, переконавшись, що їх ніхто не може підслухати, стиха сказав:

—Прошу вашої уваги, сеньйорито, я маю з вами серйозно поговорити.

Дівчина здивовано підвела брови.

— Не дивуйтесь, сеньйорито, хоч ми бачимося вперше, я знаю, хто ви такі і хто ваші супутники.

— Я слухаю вас,— все ще знетямлено промовила дівчина.

— Коли не помиляюсь, ви з того табору чужоземців, що кілька днів тому розташувався в прерії й вивчає її в усіх напрямах?

— Так, ви не помиляєтесь,— ствердила донья Люс.

— Серед вас є такий собі чудакуватий товстун у зелених окулярах і світлій перуці. Він розважається тим, що збирає камінці й трави.

— Це лікар і дуже поважний вчений,— трохи образившись за Дюр’є, заперечила генералова племінниця.

— О, я знаю це, сеньйорито, і нїяк не хотів принизити його гідності. Він дав мені ліків від болотяної пропасниці, й ми вже встигли з ним заприятелювати. Але на навколишніх індійців та й траперів він справляє враження божевільного, й це дуже стане нам у пригоді, бо в преріях людей не сповна розуму не тільки не кривдять, а навіть оберігають. Чому це має для нас значення, ви зараз зрозумієте. Так от, сеньйорито, мені доручено вас попередити: не довіряйте вашому провідникові; це неприторенний негідник. Його мають по всіх преріях Заходу за злочинця і зрадника. Вірте мені, він неспроста втерся до вас у довіру і, безперечно, щось проти вас замишляє. На жаль, в цих краях чимало різних мерзенних людців, з якими він, я певний, уже домовився, щоб заманити вас у пастку й пограбувати абощо.

— Боже мій! — злякано скрикнула дівчина й натягнула повід, щоб повернути коня назад.— Я зараз попереджу дядечка..,

— Ні в якому разі, сеньйорито,—спинив її Чорний Лось.— Ви зіпсуєте цим усю справу. Балакун такою ж мірою розумний і хитрий, як і підлий. Він відразу зрозуміє, що йдеться про нього, й тоді його нелегко буде викрити й спіймати. Я сам попереджу генерала, коли для цього настане слушна мить.

— Що ж маю робити я?

— Поки що нічого. Тільки будьте насторожі, і коли помітите щось підозріле, пришліть до мене вашого лікаря. У зв’язку з тим, що його тут вважають за недоумкуватого, його ніхто не займатиме, й він за всяких обставин вільно проходитиме, де. схоче. Ви попросите його переказати мені лише три слова: «Ждемо Щире Серце»...

— Щире Серце?—зашарівшись, перепитала дівчина.

— «Ждемо Щире Серце»,—повторив пароль Чорний Лось.— Це він доручив мені зв’язатися з вами і генералом, і наша сьогоднішня зустріч аж ніяк не випадкова. Щире Серце стоїть на чолі всіх білих траперів арканзаських прерій, і на перший його поклик, щоб допомогти вам і врятувати від можливого лиха, під його команду стане не менше півсотні найкращих і найвідважніших стрільців цього краю. Отже, покладіться на мене, сеньйорито, і не забудьте цих трьох коротеньких сліз: «Ждемо Щире Серце». Ви не забудете?

— Ніколи в світі,— прошепотіла донья Люс і на знак подяки потиснула траперові його чесну руку.

За кілька хвилин мандрівники під’їхали до ранчо Чорного Лося. Це була вбога, сплетена з гілок халупа, точнісінько така, як і ранчо інших траперів. Проте, коли Чорний Лось запросив гостей зайти всередину дому, вони були приємно здивовані: житло мисливця було просторе, чисте й затишне, і стомлена донья Люс знайшла там для себе м’яку й зручну постелю з сухого листу, вкриту ведмежими та бізонячими шкурами.

Після ситного обіду, приготовленого за кращим зразком кулінарного мистецтва прерій, донья Люс залишилася відпочивати в хижині, а мужчини вийшли на повітря. Генерал і Чорний Лось влаштувалися під деревом і розговорились.

— Друже мій,— почав розмову генерал,— дозвольте мені подякувати вам за гостинність і попросити вас відповісти мені на кілька запитань.

— Слухаю вас, генерале,— сказав Чорний Лось.

— Ви давно живете в цих місцях?

— Десять років, і дай мені боже прожити тут ще хоча б стільки ж.

— А звідки ви родом?

— З Квебека. Я канадець.

— Скажіть, чи є серед ваших товаришів мексіканці?

— їх тут чимало.

— Чи не могли б ви мені про них розповісти.

— Мені дуже шкода, генерале, але я про них не знаю майже нічого. Однак тут є один трапер, який про кожного з них міг би дати вам вичерпні відомості.

— Он як?.. Його ім’я?

— Щире Серце.

— Щире Серце? — жваво перепитав генерал.— О, я цю людину вже знаю.

— Зараз його тут, на жаль, немає. Він у від’їзді. Проте він незабаром повернеться, і якщо за цей час ваш табір не вирушить далі, я сповіщу вас.

— Я буду вам дуже вдячний. Зараз я поясню вам, де розташувався наш табір.

— О, не турбуйтесь, генерале,— посміхнувся Чорний Лось.— В цій пустині нам усе відомо. Натомість, поки ніхто нам не заважає, дозвольте мені дати вам маленьку пораду. Ваш провідник... Стережіться його...

Генерал рвучко повернув голову до свого співбесідника, але той, показуючи очима на Балакуна, який несподівано опинився майже біля них, звів розмову на інше.

Сонце стало вже схилятися на обрій. Час було вирушати до табору, і генерал у супроводі Чорного Лося повернувся до ранчо і розбудив донью Люс.

Поки солдати сідлали коней, генерал і його племінниця попрощались з господарем і подякували йому за гостинний прийом.

Поверталися мовчки. Генерал глибоко замислився, обмірковуючи свою незакінчену розмову з трапером; донья Люс, схвильована попередженням Чорного Лося, була зосередженою й принишклою, а Балакун намагався в думках встановити зв’язок між розмовою Чорного Лося з молодою дівчиною і пізнішою його розмовою з генералом. Інстинкт підказував йому, що говорено було про нього.

Генерал наказав збільшити алюр. Коней пустили риссю, і за годину колона мандрівників наблизилась до свого табору.

Подали вечерю. За столом, як і в дорозі, панувало тривале мовчання. Кожний з присутніх відчував себе стомленим після денної їзди й переживань, і відразу після вечері всі пішли спочивати.

Через півгодини увесь табір спав. Не стуляв очей тільки Балакун. Він уже не мав сумніву, що генерал і дівчина його підозрюють і що не сьогодні завтра від його послуг відмовляться. Десь за годину-півтори він підвівся, прислухався і, обережно ступаючи, став прокрадатися до виходу з табору.

Раптом чиясь рука лягла на його плече й тихий голос прошепотів йому на вухо.

— Це я, Кеннеді! Мені треба з тобою поговорити.

Провідник тривожно оглянувся довкола. Переконавшись, що за ними ніхто не стежить, він схопив за руку свого спільника і відвів його набік.

— Що нового? — спитав Кеннеді.

— Все загинуло,— прошепотів Балакун.—Старий і оте дівчисько сьогодні довго розмовляли з Чорним Лосем, а він мене знає здавна. Голову даю навідруб, що він радив їм мені не довіряти. Отже, треба діяти якнайшвидше.

— Ну що ж, це навіть краще.

— А капітан повернувся?

— Сьогодні надвечір. Хлопці переховуються в печері. їх рівно сорок.

Балакун задумався. Раптом він рішуче підвів голову й подивився на небо.

— Слухай,— сказав він нарешті,— повертайся до печери й перекажи капітанові, що дівча треба взяти сьогодні. Якщо він погодиться, всі сідайте на коней і будьте напоготові. До мене нехай під’їде шестеро найзавзятіших хлопців. З їх допомогою я позв’язую всіх солдатів і самого генерала. Поки вони міцно сплять, впоратися з цією справою буде неважко. Потім я свисну, і нехай капітан мчить сюди й забирає своє дівча під три чорти! Я вже далі не буду втручатись. Як на тебе мій план?

— План чудовий. Тільки ти випустив з уваги одне: як ми зможемо проникнути в табір?

— Чорт! Так само, як ти зробив це щойно. Тепер ти повинен добре знати, де вихід. А втім, ходімо, я покажу його тобі ще раз.

Вони попрямували до потайного виходу з табору. Це був вузенький і добре замаскований отвір в укріпленні. Та коли вони вже підходили до нього,

перед ними постала чиясь тінь, і в тиші ночі пролунали два пістолетні постріли. Бандити закричали.

Постріли й зойки змовників звели па ноги увесь табір. Запаливши смолоскипи, всі кинулися до укріплень. Генерал і капітан Агвіляр прибули перші. Вражені, вони побачили біля потайного ходу озброєну пістолетами донью Люс і біля її ніг скривавленого бандита.

— Праведне небо! — злякано скрикнув генерал.— Племіннице, що з вами сталось? Вас не поранено?

— Заспокойтеся, дядечку, стріляла я,— збуджено відповіла дівчина.— Двоє негідників зазіхали на нашу безпеку. Один з них утік, а цьому вже недовго, мабуть, залишилося жити.

Генерал схилився до пораненого й впізнав Кеннеді.

— Якби не щасливий випадок,— тремтячи, продовжувала донья Люс,— на нас цієї ночі напали б бандити. Вони ховаються десь тут поблизу.

— Посилити варту й готуватися до оборони,— наказав генерал капітанові Агвіляру, а сам швидким кроком пішов оглядати укріплення.

Балакун утік, та кривавий слід, що залишився після нього, свідчив, що його поранено дуже тяжко. Вдень можна було б спробувати його наздогнати, але в темряві ночі це було б нерозважним риском.

Коли минулася перша тривога, настала реакція і донья Люс мало не знепритомніла. Лікар допоміг їй повернутися до намету. Ідучи з Дюр’є, донья Люс пригадала свою ранкову розмову з Чорним Лосем і вирішила, що настав час удатися до нього по допомогу.

— Докторе,— ласкаво звернулася вона до Дюр’є.— Я хочу просити вар зробити мені велику послугу,

— Розпоряджайтеся мною, сеньйорито, як самі собою.

— Ви знаєте трапера, якого звуть Чорним Лосем?

— Так, його ранчо недалеко звідси,

— Прошу вас, як тільки почне розвиднятись, рушайте до нього й перекажіть йому від мого імені тільки три слова: «Ждемо Щире Серце». Він все зрозуміє.

— Ждемо Щире Серце,— намагаючись запам’ятати ці слова, слухняно повторив добрий товстун.—Можете на мене покластись, сеньйорито, я не забуду.

— Спасибі вам, докторе,— прошепотіла дівчина і, змучена пережитими хвилюваннями, заснула міцним, глибоким сном.

На світанку, незважаючи на генералові заперечення й застереження, лікар виїхав з табору і риссю погнав свого коня по схилу узгір’я.

IX

ПОЛОНЕНІ КОМАНЧІВ. ПОМСТА ОРЛИНОЇ ГОЛОВИ

Очолювані Орлиною Головою команчі належали до великого роду Змії, що нараховував близько п’ятисот томагавків. Проникнувши в прерію, щоб пополювати на бізонів і помірятися силою з своїми одвічними ворогами— пауні та сіу³,— вони не мали наміру нападати на американців. Але, як ми вже знаємо, комендант форту на березі Канадської річки з безглуздою жорстокістю вбив двох їхніх воїнів і кров убитих волала до відплати.

Зруйнувавши форт і спаливши недобитих у бою його оборонців, Орлина Голова, добре розуміючи, що білі йому цього не подарують, вирішив негайно повертатися до селища свого племені, де можна було переховати здобич і не боятися переслідувань. Рішучий і сміливий, але разом з тим і обережний вождь, він передбачливо вжив усіх застережних заходів проти можливої погоні й повів свій загін манівцями, раз у раз петляючи, роблячи великі обходи й старанно знищуючи свої сліди.

Незважаючи на це, загін посувався досить швидко й на шостий день був уже недалеко від рідного селища. Розвідники не виявляли ніяких ознак переслідування, і Орлина Голова, вважаючи, що небезпека минула, вирішив дати своїм людям відпочити. Отаборившись у зручному місці, воїни посплутували коней, поставили вартових і розпалили вогнища, а Орлина Голова, зробивши всі розпорядження, наказав підвести до себе полонених—Но-Евзебіо та літню жінку.

Зустрівши їх привітним і чемним поклоном, вождь команчів сів, прихилився до дерева, запалив свою люльку, кілька разів з неї затягнувся, а тоді простягнув її

старому. Це було знаком великої прихильності, і Но-Ев-зебіо, щоб не образити й не розгнівити свого страшного добродійника, поквапно взяв її й теж кілька разів затягнувся.

Все це робилося мовчки.

Нарешті Орлина Голова заговорив.

— Чи добре почуває себе брат мій серед червоношкірих? — спитав він, звертаючись до Но-Евзебіо.

— Нарікаючи на твоїх людей, я був би несправедливий,— дипломатично відповів старий.— Усі ставляться до мене ласкаво й уважно.

— Мій брат — друг мій,— урочисто оголосив вождь команчів.— Колись він врятував Орлиній Голові життя, а Орлина Голова ніколи нічого не забуває. Нехай отець мій скаже, чого він хоче, і його бажання буде виконано.

— Спасибі великому вождеві за прихильність,— вклоняючись, подякував Но-Евзебіо.— Я охоче скористаюся з його ласкавої пропозиції й дякуватиму безмежно, якщо мені буде дано змогу добратися до якого-небудь селища людей мого кольору.

— Тільки братові моєму доведеться почекати, поки ми наздоженемо людей нашого племені.— 3 цими словами Орлина Голова взяв у Но-Евзебіо люльку й знову зробив кілька глибоких затяжок. Вважаючи, що розмову скінчено, старий хотів відійти набік, але індієць знаком наказав йому не рушати з місця.

— Хто ця жінка? — помовчавши спитав він, показуючи рукою на іспанку, яка скромно стояла поряд.

— Ім’я цієї жінки донья Хесусіта,— відповів Но-Евзебіо трохи збентежено.—Це дружина мого господаря.

— Що?—здивувався команч.— Хіба брат мій раб?

— Ні,— гордо заперечив старий,— я не раб. Я відданий слуга цієї жінки.

— Нехай буде так,— іронічно посміхнувся індієць.— Ну що ж, ця жінка піде разом з моїм братом.

— Дякую,— прошепотіла донья Хесусіта.—Але, коли вождь такий до нас прихильний і ласкавий, чи не дозволить він нам попросити у нього ще однієї послуги?

— Нехай мати моя говорить — уші мої відкриті,— кинувши на неї з-під опущених вій бистрий погляд, ласкаво дозволив команч.

— У мене є син,— підбадьорена його лагідним тоном, продовжувала донья Хесусіта.— Це відомий білий

мисливець. Нині він перебуває десь тут, у прерії, ї ми могли б...

Почувши ці необережні слова, Но-Евзебіо мимоволі здригнувся.

— Сеньйоро,— впадаючи їй у мову, поквапно заговорив він,— вождь вирішив мудро й справедливо, і нам не слід...

— Замовкни! — грізно наказав йому Орлина Голова. — Нехай брат мій дасть можливість говорити моїй білочолій матері, вона звертається до вождя!

Кров кинулась в обличчя Но-Евзебіо, і він похнюпився й змовк, а Орлина Голова повернувся до доньї Хесусіти і сказав лагідно і вкрадливо:

— О, то син моєї матері великий воїн? Це

добре.

Серце бідолашної жінки сповнилося радісною гордістю, і вона ствердила охоче й довірливо:

— Так, син мій один з найвідважніших траперів Заходу,

—Он як! — ще лагідніше й вкрадливіше сказав Орлина Голова.— Отже, в преріях Заходу ім’я цього уславленого воїна має бути шановане і знане?

Бідолашна жінка прочитала на обличчі свого відданого слуги вираз неприхованого жаху і зрозуміла, нарешті, що допустилася непоправної помилки.

— Навіщо вождеві знати ім’я мого сина,— розгублено прошепотіла вона. — В преріях дуже багато траперів і вождь команчів не може знати їх усіх. Нехай він дозволить мені іти спочивати...

— Не раніше, ніж мати моя назве ім’я свого сина — великого воїна,— з погрозою в голосі промовив команч.

Виходу не було, і Но-Евзебіо, звертаючись до великодушності ворога, вирішив сказати йому правду:

— Орлина Голова — великий і мудрий вождь і, я певний, що він не зловживатиме тим, що йому до рук випадково потрапила мати його ворога... Син цієї жінки — Щире Серце.

— Щире Серце? — зловісно скрикнув Орлина Голова.— Твоя правда, брат мій, я доведу, що індійці вміють платити добром за зло. Бачите оці рани на моїй руці? Хто їх мені зробив? Щире Серце! Ми вороги, і мати його в моїй владі. Я міг би зараз же прив’язати її до стовпа тортур, замордувати і вбити... Це моє право...

Приголомшені полонені схилили голови.

— Але поки що я цього не зроблю,— хижо посміхаючись, продовжував Орлина Голова.— Я дам вам відстрочку. З настанням вечора нехай брат мій вирушає шукати Щире Серце і приводить його сюди. Якщо післязавтра до схід сонця він не буде в моїх руках, мати його загине. Мої воїни спалять її живцем біля кривавого стовпа і з кісток її навирізують собі мисливських свистків. Можеш іти — я сказав.

Но-Евзебіо кинувся вождеві до ніг, але мстивий індієць відштовхнув його й пішов геть.

— О сеньйоро! — розпачливо скрикнув старий,— ви загинули!

— Негайно виїжджай звідси, як він тобі звелів,— схвильовано, але твердим голосом наказала йому донья Хесусіта.—Тільки, бога ради, не приводь сюди мого сина. Для мене життя важить небагато і я помру без жалю. Тільки б він був живий і здоровий!

Старий слуга похитав головою.

— До схід сонця я його знайду,— мовив він рішучим тоном, — і він зуміє вирвати вас з лабет цих дикунів.

— Благаю тебе, замовкни,— злякано прошепотіла донья Хесусіта.— Цей жорстокий команч за нами стежить і може тебе почути.

Справді, Орлина Голова стояв поблизу, прихилившись до дерева й, здавалося, тішився палкою суперечкою своїх полонених. Коли ж Но-Евзебіо, скочивши на коня, подався до лісу, він задоволено посміхнувся, знизав плечима й пішов обходити табір.

Сутеніло. Надходила ніч. Вартові стояли на своїх місцях, і, здавалося, навкруги все було спокійно. Певний своєї безпеки, Орлина Голова повернувся до намету і спокійно заснув. Він і не підозрював, що саме в цей час на галявину, що містилася на відстані п’яти-шести миль від його бівуаку, на тій самій галявині, де напередодні його загін спинявся на короткочасний привал, з’явилося двоє людей, супроводжуваних великими мисливськими собаками.

Щире Серце і Веселу Вдачу,— а це були саме вони,— хитрощі індійців не ввели в оману. Спритні і вправні мисливці, вони легко відрізняли справжні сліди від фальшивих і несхибно йшли за команчами назирком, як то кажуть, наступаючи їм на п’яти. В цьому великою мірою їм допомагали ще й сліди собаки Трима, знайденого Веселою Вдачею в руїнах форту.

Щовечора трапери спинялися на тому місці, де перед цим Орлина Голова влаштовував свій бівуак. Цієї ночі, оглянувши галявину, вони переконались, що нарешті наздогнали індійців і що вони мають бути від них не далі одного кількагодинного переходу. З обережності друзі вирішили до ранку не просуватись вперед і, покладаючись на чуйність своїх відданих хортів, зручно вмостились на траві і міцно позасинали.

Коли вони прокинулись, сонце стояло вже високо в

небі.

Насамперед треба було обміркувати план нападу на команчів, і трапери почали радитись.

— Якщо Орлина Голова встиг з’єднатися з основним своїм загоном, — стиха, немовби думаючи вголос, сказав Щире Серце,— то нам нема чого поспішати. З п'ятьма сотнями індійців ми удвох нічого не здіємо.

— Це правда,— погодився з ним Весела Вдача.— І все-таки, перебуваючи так близько від них і знаючи, що вони тримають у полоні вашу матусю, ми не можемо бути бездіяльними.

— О, я дуже хотів би діяти негайно,— зціпивши зуби, промовив Щире Серце,— але доведеться зробити інакше. Ось що, Весела Вдачо, рушайте до Чорного Лося й попросіть його зібрати якомога більше наших людей. Тим часом я піду до команчів, спробую з ними домовитись і запропоную за матір викуп.

Весела Вдача з сумнівом похитав головою.

— Вони не погодяться, Щире Серце. Орлина Голова вас ненавидить і...

— Ну що ж,— розуміючи свого друга з півслова, перебив його Щире Серце.— Тоді доведеться вдатись до зброї.

Раптом собаки, що спокійно лежали біля ніг мисливців, нашорошили вуха, стиха заскавчали й схопилися з місць.

— Це, мабуть, хтось свій,— заспокоїв його Щире Серце, про всяк випадок стискаючи в руках рушницю.— Вони поводяться так, наче впізнали друга.

— Може, це Чорний Лось або ще хтось із наших?— обережно визираючи з трави й вдивляючись вдалину, висловив припущення Весела Вдача.

Незабаром почувся тупіт коня й показався вершник, який щодуху мчав просто на наших друзів. Собаки з радісним гавкотом кинулися йому назустріч.

— Та це ж Но-Евзебіо! — стривожено сказав Щире Серце.— Чому він сам? Невже з мамою скоїлося якесь лихо?

Друзі посідали на коней і помчали назустріч Но-Евзебіо. Незабаром вершники з`їхалися.

— Нещастя! — простогнав старий, спиняючи коня й знеможено схиляючись до луки.

—Що з вами, Но-Евзебіо? — скрикнув Шире Серце.— Кажіть же!

— Ваша мати, доне Рафаель, у полоні в Орлиної Голови.

— Знаю. Ми йдемо по ваших слідах з берегів Канадської річки.

— Та це ще не все,— насилу вимовляючи слова, продовжував Но-Евзебіо.— Якщо сьогодні ж ви не віддастесь до рук Орлиної Голови, команчі живцем спалять її на кострі.

Крик болю й гніву прохопився з грудей Щирого Серця і він поточився в сідлі.

— Ще не все втрачено,— підтримуючи друга, сказав Весела Вдача.

Пригнічений Но-Евзебіо низько схилив голову.

— Крайнім строком Орлина Голова призначив сьогоднішній світанок,— тяжко зітхнувши, додав він.— Я зробив все, що міг, але ми стрілися надто пізно.

Першої миті Щире Серце, здавалося, був до краю приголомшений цією страшною звісткою. Потім він рвучко випростався в сідлі і до нього повернулась енергія.

— Я надто добре знаю цього клятого команча,— похмуро сказав він.— Смерть моєї матері не наситить його жадоби до помсти. Можливо, чекаючи на мене, він продовжить її тортури. Покажемо ж цьому дикунові, чого варті троє сміливих траперів.

Пришпоривши коня, він галопом кинувся по сліду команчів. Весела Вдача і Но-Евзебіо, не задумуючись, помчали за ним. Здавалося, троє вершників змагаються на перегонах. Усі троє, тримаючись на одній лінії, бліді, зціпивши зуби, долаючи потоки, перестрибуючи через яри й безнастанно нахльостуючи своїх коней, мчали з швидкістю вітру. Щире Серце раз у раз кидав у повітря поклик мексіканських гаучо, і збуджені коні дедалі більше прискорювали біг.

— Швидше, швидше! — глухим голосом повторював мисливець.

Х

САМОВІДДАНІСТЬ ДОНЬЇ ХЕСУСІТИ. СТОВП ТОРТУР

Прирікши донью Хесусіту на смерть і тортури, Орлина Голова, проте, не змінив до неї свого ставлення й був з нею чемний і лагідний. Взагалі, індійці, хоч їх дехто й називає «жорстокими дикунами», поводяться з своїми полоненими людяно й справедливо. Тортури і вбивства вони допускають лише в окремих випадках, коли цього вимагають закони помсти й інтереси всього племені.

Страшний вирок доньї. Хесусіті був саме таким рідкісним випадком, викликаним нестримною ненавистю Орлиної Голови до Щирого Серця й пристрасним бажанням вождя помститися своєму давньому й непримиренному ворогові.

З’єднавшись з усім племенем на другий день після від’їзду Но-Евзебіо, Орлина Голова негайно скликав раду вождів. Рада зібралася в центрі нового табору, який за короткий час набрав вигляду обжитого селища. Навкруги стояли намети, зроблені з бізонячих шкур, напнутих хрест-навхрест на вбиті палі. Внизу всі намети були обкладені земляними брилами, а вгорі мали чималі отвори, через які проходив дим вогнища.

Жінки сновигали тут і там з оберемками хмизу та м’ясом або поралися з дітьми, а чоловіки, сидячи біля вогнищ, розпалених просто неба, курили й статечно розмовляли.

Здавалося, все йшло своєю чергою, проте відчувалось, що готується щось незвичайне. Незважаючи на ранній час — сонце ще тільки сходило,— всі вожді зібралися у вігвамі ради й посідали навколо священного вогнища. Обличчя їх були поважні, задумливі, і сиділи вони мовчки й непорушно.

Аж ось, тримаючи в руках запалену люльку, в коло ввійшов люльконоша. Поважно вклонившись на всі чотири боки, він прошепотів коротку молитву і, не випускаючи з рук чубука, подав люльку найстарішому з вождів. Це був старезний, геть увесь вкритий шрамами дід, якого команчі мали за дуже мудрого й глибоко поважали. Його ім’я було Есхіс, що означає — сонце.

Есхіс мовчки затягнувся, і люльконоша передав люльку його сусідові. Коли люлька отак обійшла все коло,

люльконоша витрусив з неї попіл у вогонь і урочисто сказав:

— Преславні вожді племені команчів! Хай натхне вас великий дух мудрості Натосх на рішення мудре і справедливе!

З цими словами він знову шанобливо вклонився й пішов геть.

Минуло кілька хвилин у мовчанні. Нарешті Есхіс підвівся і, звертаючись до присутніх, поважно промовив:

— Сину мій, Орлина Голова має до ради вождів важливе повідомлення. Нехай він говорить, наші уші відкриті. Орлина Голова — мудрий і доблесний воїн, і рада вождів слухатиме його шанобливо й уважно.

— Хай прийме вождь мою подяку,— вклоняючись, сказав Орлина Голова. — Отець мій наймудріший серед мудрих і дух великий Натосх не має від нього таємниць.

Вожді схилили голови на знак поваги й згоди.

— Всі білочолі — наші споконвічні вороги,— продовжував Орлина Голова.— Вони нещадно нас переслідують, чинять нам утиски й змушують нас поступатися їм найкращими мисливськими угіддями. Вони грабують нас і навіть вбивають, коли можуть зробити це безкарно, а ми, мов полохливі лані, не помишляючи про помсту, ховаємось від них у лісах. Невже ми будемо терпіти все це й далі? Невже не помстимося лютим ворогам? Хіба закон прерій не каже — око за око, зуб за зуб? Нехай отець мій скаже — справедливо це чи ні?

— Помсту дозволено,— подумавши відповів Есхіс.— Це право поневолених і гнаних. Та помста має бути відповідною кривді й справедливою.

— Слова мого отця правдиві й мудрі,— погодився Орлина Голова.— А що скажуть мої брати?

— Есхіс говорить правду,— підтвердили вожді.— Він помилятися не може.

— Мій брат на когось має скаргу? — помовчавши, спитав старий.

— Так,— похмуро відповів Орлина Голова.— Мене скривдив білочолий трапер. Багато разів він нападав на мій табір і на моїх воїнів, а нещодавно поранив мене самого. Ось подивіться на мою руку,— на ній ще не загоїлася рана. Цей білочолий — найлютіший ворог усіх команчів. Він полює на них, як на дикого звіра, і муки їх та передсмертний стогін є для нього найбільшою втіхою Орлина Голова виголосив останні слова з таким запалом, що присутні затремтіли від обурення й гніву. Хитрий команч зрозумів, що думка вождів схиляється на його бік, і продовжував ще з більшим піднесенням.

— Коли б ішлося лише про мене я міг би дарувати образу, хоч би яка вона була тяжка й болісна. Та ворог цей заприсягнувся знищити увесь наш рід, і ми повинні без жалю забрати в нього найдорожче з чого, що він має. . В руках у мене його мати. Я не піддався ненависті і не вбив її відразу, дарма що легко міг би це зробити. Мені шкода і гидко марно проливати кров, караючи за винного безвинну. Я прагнув бути справедливим і навіть дав цій жінці змогу врятуватись. Два дні тому один мій білочолий полонений вирушив шукати її сина, щоб той прийшов сюди й прийняв тортури замість неї. Він мав тут бути нині до схід сонця. Та строк минає, а його нема. У нього заяча душа, і він хоробрий лише тоді, коли має справу з беззбройним. Вирішуйте ж самі, чи слід принести в жертву білу жінку, що породила ворога індійців. Великі вожді племені команчів, сонце сходить! Я сказав. Що скажуть мої брати?

Виголосивши таку довгу промову, Орлина Голова сів, і, схрестивши руки на грудях, схилив голову, чекаючи вироку вождів.

Настало тривале мовчання. Нарешті підвівся Есхіс.

— Брат мій говорив добре,— мовив старий вождь.— Його слова — слова людини, яка не піддалася пристрасті помсти. Білочолі справді наші жорстокі вороги і прагнуть нас занапастити й знищити. Тому, хоч би які тяжкі були страждання цієї жінки, вони для нас необхідні. Вона помре!

— Вона помре! — одностайно повторили вожді.

— Вона помре! — немовби стверджуючи вирок, сказав ще раз Есхіс.— Але смерть її буде не помстою, а спокутою. Хай знають всі — команчі не катують полонянок, а карають ворогів. Так я сказав!

Вожді підвелись і, шанобливо вклонившись старому, вийшли з вігваму.

Орлина Голова домігся свого. Схиливши на свій бік вождів племені, він зберігав видимість правосуддя і тепер міг вільно мститися своєму ворогові, уникаючи відпо

відальності за вчинок, жорстокість і несправедливість якого чудово розумів.

Незабаром команчі закінчили всі приготування до тортур, і полонянку підвели до стовпа. Двоє індійців силоміць поставили її на ще незапалене кострище, і навколо нього почався танець скальпа.

Бідолашна жінка трималася мужньо і безстрашно. Вона віддавала своє життя заради сина, і її ніщо вже не могло вразити. Боялася вона лише того, що син, намагаючись її врятувати, з’явиться тут і потрапить у лабети немилосердного ворога. Сама думка про де викликала трепет у її серці.

Розкішно вбрані воїни, з замащеними сажею обличчями, крутилися круг стовпа тортур в шаленому танці. Попереду йшло семеро музикантів з барабанами й брязкальцями. їх обличчя були розмальовані чорними й червоними смугами, а голови прикрашені спадаючими на спину совиними перами.

Орлина Голова, який очолював цю процесію, тримав у руках довгу палицю, з верхнього кінця якої звисав скальп з розпростертим над ним опудалом сороки. Трохи нижче на палиці були прив’язані ще один скальп, шкура рисі та пера.

Танець тривав близько чверті години. Аж ось Орлина Голова злегка доторкнувся до приреченої жінки своєю палицею — і все відразу змовкло.

Це був знак починати тортури.

Головні воїни племені із зброєю в руках вишикувались перед стовпом тортур, а жінки — молоді й особливо старі — кинулись до засудженої з несамовитою лайкою.

Нещасна стояла мовчки, але не схилялась перед цією зливою образ і дивилась на своїх мучителів мужньо й безстрашно.

Орлина Голова не брав участі в знущанні. Вражений мужністю й гордістю своєї жертви, він, незважаючи на люту ненависть до Щирого Серця, мимоволі відчував до неї пошану. В душі його ворухнулось щось схоже на докори сумління, й він не тільки не прискорював подій, а навіть намагався відтягти момент розв’язки, відчуваючи дедалі більшу огиду до того, що діялось.

Сміливі, звиклі зневажати смерть і небезпеку, люди завжди вважають ганьбою для себе мучити слабшого, особливо жінку, єдиним засобом оборони якої є сльози. Безжально розправляючись з доньєю Хесусітою, команчі воліли б, проте, бачити перед собою не кволу стару жінку, а сильного ворога, здатного зневажливими прокльонами й лайкою розпалити їх ненависть. Полонені індійці, звичайно, глузують з переможців, у передсмертних піснях звинувачуючи їх у боягузтві й підлості, вихваляючи свої подвиги. Переможців це дратувало і якоюсь мірою виправдувало їх жорстокість. Нині ж перед ними була квола, вже напівмертва істота, яка покірно, мов ягня на бойні, чекала смерті. Це обеззброювало їх і не збуджувало в них інтересу до тортур.

Всі воїни, як і сам Орлина Голова, розуміли, що смерть беззахисної жінки не тільки не вкриє їх імена славою, а, навпаки, зганьбить і знеславить, і деякі з них уже одверто почали виявляти своє незадоволення. Отже, хочеш не хочеш, ганебну справу треба було закінчувати, і Орлина Голова, підійшовши до своєї жертви, відігнав від неї знавіснілих жінок.

— Послухай, полонянко! — промовив він похмуро.— Я додержав слова і навіть продовжив призначений строк. Та син твій не прийшов, і ти помреш.

— Я знаю це,— ослаблим голосом, але безстрашно сказала донья Хесусіта.

— Хіба жінки твого народу схожі на індійських сквоу і не бояться тортур та смерті? — здивовано спитав індієць.

— А хіба є жінки, які не віддадуть свого життя, щоб врятувати дитину?—відповіла вона запитанням на запитання.

— Послухай, білочола! — зворушений її словами мовив вождь.— У мене теж є мати. Я її люблю й заради неї можу відкласти твою страту до заходу сонця.

— Навішо ж зволікати? — жваво заперечила донья Хесусіта.— Навпаки, я прошу в тебе, як ласки, прискорити мою смерть.

— А що, як син твій прийде?

— Це не змінить нічого. Тобі потрібна жертва? Вона перед тобою і благає тебе убити її швидше.

— Коли таке твоє бажання, то готуйся вмерти,— сумно сказав Орлина Голова і дав знак своїм воїнам.

Двоє індійців схопили донью Хесусіту, підвели до стовпа тортур і прив’язали, а всі воїни, озброївшись ножами для скальпування, оточили полонянку щільним колом.

XI

МАТИ Й СИН. НОВІ ДРУЗІ

Чекаючи першого удару, донья Хесусіта мимоволі заплющила очі й молила бога дарувати їй сили витримати страшні тортури і прискорити тепер уже, здавалося, зовсім неминучу смерть.

Раптом, розкидаючи юрбу вражених індійців, де стовпа тортур на змилених конях примчали двоє вершників. Вихором злетівши з сідла, один з них кинувся до доньї Хесусіти і блискавично перерізав вірьовки, якими її було прив’язано до стовпа.

— Сину мій, навіщо ти сюди прийшов? — розпачливо прошепотіла бідолашна мати, падаючи йому в обійми.

— Простіть мені, мамо!—скрикнув Щире Серце.— Яких страждань вам довелося через мене зазнати!

— Іди звідси, Рафаелю, благаю тебе! Іди! — цілуючи його, просила донья Хесусіта.— Дозволь мені вмерти за тебе. Я вже не сподіваюсь від життя нічого.

— Не кажіть цього, мамо,— стискаючи її в обіймах, умовляв Щире Серце.— Я не покину вас ніколи в світі.

Приголомшені несподіваною появою Щирого Серця та Но-Евзебіо, команчі тим часом отямились і оточили їх грізною стіною, дедалі звужуючи коло. Орлина Голова наказав їм трохи відсторонитись, а сам наблизився до Щирого Серця.

— Мій брат у нас жаданий гість,— сказав він, іронічно посміхаючись. — А я вже перестав його чекати.

— Я не міг приїхати раніше,— спокійно глянувши на індійця, мовив відважний трапер.— Але тепер я тут, і, сподіваюсь, мати моя вільна?

— Так, вільна й може йти, куди захоче,— підтвердив команч.

— Ні, ні, я не піду нікуди,— палко заперечила донья Хесусіта.— Я мала вмерти і умру, а син мій буде жити!

— Навіщо нам життя моєї матері, коли тут є мій білочолий брат,— зловісно посміхаючись, сказав Орлина Голова.— Ми до стовпа тортур поставимо його.

Ці страшні слова і невблаганний вигляд жорстокого індійця позбавили до краю змучену донью Хесусіту останніх сил, і вона, впавши на руки сина, знепритомніла.

Ніжно обнявши й поцілувавши матір, Щире Серце передав її Но-Евзебіо і, коли той відніс її до коня й поклав на сідло, рішуче обернувся до вождів, які дивились на нього з неприхованою пошаною й захватом.

— Воїни команчів! — твердо сказав він, кинувши на них зневажливий погляд.— Ви підлі боягузи! Сміливі й чесні люди ніколи не катують жінку.

Не знаючи, що відповісти на ці дошкульні, але справедливі слова, воїни стояли мовчки, похнюпившись від сорому. Перший порушив мовчання Орлина Голова.

— Язик у мого брата гострий,— сказав він з погано, прихованою люттю,— та ми побачимо, як він заговорить зараз.

— Хоч би там що було, а я зумію вмерти, як мужчина,— гордо відповів йому Щире Серце,— і від мене ви почуєте не стогін, а прокльони та лайку.

— Орлина Голова додержав слова і білочола мати мого брата вільна? — похмуро дивлячись на трапера, спитав команч.

— Так, мати моя вільна,— не розуміючи, до чого веде вождь, підтвердив Щире Серце.— Ну то й що?

— У полонених не повинно бути зброї.

— Ах, он як! — посміхнувся Щире Серце.— Це правда, зараз я тобі її віддам.

— Не поспішайте, друже, зброя вам ще знадобиться,— несподівано пролунав над юрбою чийсь дзвінкий, насмішкуватий голос.

Всі обернулись на цей голос, і з грудей Орлиної Голови вихопився несамовитий, розпачливий крик:

— Мій син! Моя дружина!

Позаду юрби індійців, біля одного з наметів, верхи на коні сидів Весела Вдача, а перед ним, злякано пригортаючи до грудей маленького п’яти-шестирічного хлопчика, впоперек сідла лежала молода вродлива індіанка.

— Мій син! Моя дружина! — розпачливо повторював Орлина Голова.

— Еге ж, це твій син і твоя дружина,— тримаючи пістолет біля скроні своєї полонянки й дивлячись на вождя з недоброю посмішкою, сказав Весела Вдача.— Тепер, здається, наші шанси рівні.

Скориставшись хвилинним замішанням, викликаним такою несподіваною й жахливою для індійців появою Веселої Вдачі, Щире Серце одним стрибком опинився біля свого друга.

Становище різко змінилось. Ще мить тому безпорадний перед численним ворогом і полонений, тепер Щире Серце був бодай відносно вільний і навіть міг диктувати команчам свої умови.

Індійці палко й самовіддано люблять свою сім’ю, і навіть найвідважніший воїн, здатний за інших обставин

витримати найжорстокіші тортури, коли йдеться про порятунок його дружини й дітей, ладен іти на які завгодно поступки.

Побачивши дружину й сина в руках Веселої Вдачі, Орлина Голова забув про все на світі й думав лише про їх врятування. Тамуючи в душі ненависть і нестримну лють, він величним жестом відкинув з плечей одіяло, що правило йому за плащ, і з удавано спокійною посмішкою підійшов до мисливців.

— Коли вже брат мій, Щире Серце, прийшов до табору команчів,— сказав він примирливим тоном,— то виходить, настав час розвіяти ті хмари, що стали поміж нами. Ми знаємо, Щире Серце справедлива людина. Нехай же скаже він, що мислить, і вожді команчів визнають свою провину, якщо вона в них є.

— Ого! — посміхнувся Весела Вдача.— Швидко ж Орлина Голова змінив до нас своє ставлення! Чи не гадає він цими пустими словами ввести нас в оману ?

Зіниці очей індійця блиснули шаленою ненавистю, але в цей час до нього підійшов старий Есхіс і, повільно піднісши руку вгору, мовив:

— Нехай діти мої вислухають мене. Сьогодні з’ясується все, якщо з вождями команчів білочолі згодяться викурити люльку миру.

— Хай буде так! — погодився Щире Серце.

На знак старого найголовніші вожді племені оточили його та Щире Серце і утворили коло. Весела Вдача не рушив з місця і, готовий першої-ліпшої хвилини діяти, пильно стежив за всіма рухами індійців.

Коли люлька обійшла все коло, Есхіс підвівся, поважно вклонився і сказав:

— Ми шануємо тебе, Щире Серце! Нам відомо, що ти завжди був добрий до індійців, не зневажав їх і не кривдив. Ми багато чули про твою відвагу й справедливість, і знаємо, що серце в тебе справді щире, а кров ясна та чиста, як і думки. Тимчасом воїнам команчів інколи бракує розсудливості, і вони, особливо коли їм туманить розум вогняна вода, бувають нерозважні. Я визнаю, що вони могли чим-небудь завинити перед моїми білими брагами, Та я сподіваюсь, що віднині ви забудете про це, і ми, полюючи в прерії пліч-о-пліч, станемо друзями.

— Великі вожді команчів! — сказав у відповідь Щире Серце.— Я сподіваюсь, що уші ваші відкриті і ви вислухаєте мене уважно. Серце моє справді сповнене добрих почуттів до вас, ваших жінок і дітей. Двері мого вігваму в прерії ніколи не зачинялися перед вашими мисливцями. Навіщо ж ви ворогуєте зі мною? За що мучили мою матір, стару і немічну жінку, намагаючись цим вирвати в мене з грудей серце? Мені огидно марно проливати кров моїх братів індійців і, незважаючи на все те лихо, якого ви мені завдали, серце моє по-давньому прагне до вас.

— Брат мій сказав добре,— перепинив його Орлина Голова.— Але нехай він гляне на мою руку, поранену кулею з його рушниці. Рана ще не загоїлась.

— Брат мій мене ображає,— відповів йому Щире Серце.— Невже він вважає мене за такого нікчемного стрільця, що я не міг би, якби схотів, убити його на смерть? Ну, що ж! Я покажу зараз усім, на що здатний сміливий воїн. Хто має сумнів у тому, що досить одного мого слова і ця жінка може вмерти? — спитав він, звертаючись до присутніх і показуючи рукою на жінку Орлиної Голови, на яку Весела Вдача в цей час навів свій пістолет.

Ряди команчів мимоволі здригнулись, а в Орлині Голови на чолі виступив рясний літ.

Щире Серце якусь мить пильно дивився на індійців, потім зневажливо знизав плечима, кинув зброю собі до ніг і, схрестивши руки на широких грудях, спокійно наказав канадцеві:

— Весела Вдачо, звільніть цю сквоу і її дитя.

— Ви збожеволіли, Щире Серце! — скрикнув вражений юнак.— Та це ж ваш смертний вирок!

— Зробіть, як я прошу.

Канадець більше не заперечував. Діставши ніж, він мовчки перерізав пута, якими було прив’язано індіанку, і, обережно поставивши її на землю, зліз з коня.