Трапери Арканзасу

— Що ви робите? Тікайте звідси! — крикнув йому Щире Серце.

Але юнак рішучим кроком підійшов до свого друга і, ставши поруч нього, з безтурботним сміхом сказав:

— Я ніколи не пробачив би собі, якби залишив вас тут самого. Хоч би там що, а ми будемо разом.

І друзі міцно потиснули один одному руки.

Команчі здивовано перезирнулись. Настало тривале мовчання. Індійці були вражені й схвильовані. Ці брон-зовочолі люди, незважаючи на свою породжену обставинами суворого життя жорстокість, уміли цінувати справжню мужність і благородство, і смілива поведінка мисливців справила на них величезне враження.

Мовчання порушив Орлина Голова. Кинувши зброю, він підійшов до мисливців і, незважаючи на намагання зберегти незворушність, схвильовано сказав:

— Білочолі воїни сказали правду. Ми переконались, що вони мудрі, справедливі і справді люблять своїх братів команчів. Орлина Голова чинив несправедливо й нерозумно. Але він сподівається, що Щире Серце все забуде, і віднині томагавк війни ми зариємо навіки.

З цими словами вождь поклав руки на плечі Щирого Серця й поцілував його в очі.

— Нехай Щире Серце буде моїм братом,— промовив він урочисто.

— Орлина Голова — мій брат, і я щасливий з цього,— так само урочисто сказав зворушений Щире Серце.— Віднині я буду відданим другом усіх команчів.

Примирення цих двох недавніх ворогів було повним і таким щирим, що від колишньої ненависті не залишилося й сліду.

Воїни порозходились по наметах, жінки взялися до своїх справ, і незабаром табір зажив мирним, повсякденним життям.

Щире Серце і Весела Вдача, сидячи біля входу до вігваму Орлиної Голови, покурюючи люльки, вели з ним дружню розмову.

Раптом тишу прорізав несамовитий тривожний крик, і до табору з спотвореним від жаху обличчям вбіг індієць.

Увесь табір знов заворушився, як комашник.

— Що сталось? — спитав новоприбулого Орлина Голова.

Індієць люто глянув на Щире Серце і Веселу Вдачу.

— Зрада!—сказав він, задихаючись від утоми.— Стережись цих білочолих, вождь, вони нам вороги!

— Нехай брат мій скаже ясніше,— наказав йому вождь.

— Білочолі трапери викопали томагавк війни і йдуть на нас,— доповів розвідник.— їх близько ста. Це мало не всі довгі ножі Заходу. Вони наближаються сюди з усіх боків, намагаючись нас оточити.

65

— Ти певний, що довгі ножі йдуть сюди як вороги? — знову спитав вождь.

— Вони повзуть, як змії, ховаючись у траві з ножами в зубах і з рушницями дулом вперед-

— Хто їх веде?

— Амік —Чорний Лось. Він один з найближчих друзів Щирого Серця і охоронець його капканів. Кажу тобі, вождь, це зрада. Ці двоє прийшли сюди, щоб відвернути очі й затулити уші.

Орлина Голова і Щире Серце весело перезирнулись і, на велике здивування розвідника, приязно посміхнулися один одному.

— Гаразд, іди! — відпустив вождь до краю спантеличеного індійця і, обернувшись до Щирого Серця, спитав:

— Що я маю робити?

— Нічого,— відповів Щире Серце.— Брат мій може покластися в цій справі на мене. Я піду зараз назустріч Чорному Лосеві, а воїни Орлиної Голови нехай поки що залишаються в таборі.

— Воля мого брата — моя воля,— схвально кивнув головою вождь, і Щире Серце, ще раз потиснувши йому руку, твердим широким кроком попрямував до лісу.

XII

ПІРАТИ ПРЕРІЙ. ЗАГИБЕЛЬ КАПІТАНА АГВІЛЯРА

Напередодні описуваних подій, в прерії, десь посередині між селищем команчів і табором мексіканців, у глибокому яру біля кількох замаскованих вогнищ сиділо душ сорок строкато вдягнених і до зубів озброєних людей.

Все це були неприторенні негідники, вигнанці всіх країн Нового й Старого світу, мерзенні покидьки суспільства, які знайшли собі сховище від закону в преріях, але й тут трималися осібно, як вовки.

Вони билися то з індійцями, то з білими траперами, переважаючи своєю жорстокістю і тих і тих. Подібно до морських розбійників-піратів, які підступно підстерігають мирні кораблі, вони жадібно кидалися на всяку здобич, нападаючи то на поодиноких подорожніх, то на цілі невеличкі каравани, а коли не траплялося ні того ні ін-

того, полювали, як на дикого звіра, на індійців, за скальпи яких «ліберальний» уряд Сполучених Штатів Америки виплачував премії, як по других країнах виплачували їх за голови вбитих вовків.

Цих людців без роду й племені, без віри й закону, заслужено називаних піратами прерії, ненавиділи всі чесні й порядні люди, незалежно від кольору їх шкіри: і білі, і індійці, і метиси.

Очолював їх уже відомий нам авантюрист і вбивця капітан Уактено, який зухвало готувався викрасти з табору мексіканців донью Люс.

Поведінка скупчених у яру бандитів свідчила, що наближається рішучий момент задуманої їхнім ватажком авантюри.

Одні з них заряджали й чистили карабіни та пістолети, інші латали одяг, ще інші лагодили зброю. У тих, що вечеряли або, прихилившись до стовбурів дерев, покурювали або куняли, зброя лежала напохваті.

На припоні стояли осідлані коні, а круг яру, на певній відстані один від одного, з карабінами на плечах походжали вартові.

Червоні відблиски згасаючих вогнищ, падаючи на похмурі обличчя бандитів, надавали їм лютого й зловісного виразу.

Надходила північ. Місяць сховався за обрій, прерію оповила непроглядна темрява і в ущелинах між двома узгір’ями завивав вітер.

Поволі всі бандити полягали й поснули.

Не спав тільки Уактено. Помітно схвильований, він то ходив великими кроками по табору, то сідав до вогню і нервово посмоктував свою люльку.

Аж ось йому здалося, що вдалині один за одним пролунали два постріли.

— Що це може бути? — схоплюючись, промурмотів він сам до себе.— Невже ці йолопи вскочили в якусь халепу?

Він довго стояв, сторожко прислухаючись до невиразних звуків, що їх доносив з прерії вітер. Так минуло близько години. Нарешті Уактено заспокоївся й знову сів до вогнища. В цей час поблизу нього хтось стиха, але виразно застогнав. Швидко вибравшись по стрімкому схилу яру, капітан пильно оглянув все навкруги й помітив у темряві чиюсь невиразну постать. Спотикаючись на кожному кроці, часто спиняючись, щоб відпочити і раз у раз постогнуючи, до яру наближався невідомий.

Уактено кинувся до нього навперейми і заступив йому шлях.

— Згляньтесь на мене! Поможіть! — очевидно впізнавши Уактено, простогнав, падаючи на коліна, невідомий.

— Та це ж Балакун! — здивовано вигукнув капітан.

Балакун поточився і впав. Він був непритомний.

— Еге! — промурмотів капітан.— Та він, хай йому чорт, у поганому стані! Хто ж це його так підкував?

Балакунове обличчя було бліде, аж синє, скроні вкривав холодний піт, а з рани на грудях юшила кров.

Як і всі, хто живе в прерії, Уактено сяк-так знався на медицині й зумів подати пораненому першу допомогу. І, коли Балакун опритомнів, став його розпитувати.

— Кажи, що сталось? — наказав він, як тільки поранений, глибоко зітхнувши, розплющив очі.

— Все загинуло! — ослаблим голосом прошепотів провідник.

— Тисяча чортів! — люто тупнувши ногою, вилаявся Уактено.— Чому?

— Ця дівчина справжній демон! —ледве чутно прошепотів поранений.

Життя його згасало, і він уже зовсім не мав сил.

— Скажи, хто тебе вбив,— не зрозумівши значення Балакунових слів, зажадав капітан,— і я за тебе жорстоко помщусь!

Балакунові губи перекривила болісна гримаса.

— Хто мене вбив? — перепитав він, хрипло видихаючи з грудей повітря.— Мене вбила донья Люс.

— Донья Люс? — у свою чергу перепитав вражений капітан.— Ти збожеволів! Цього не може бути!

— Не перебивайте мене, капітане, і, може, я ще встигну вам все розповісти,— простогнав Балакун.

Він говорив таким тихим голосом, що Уактено, щоб чути його, довелося стати на коліна.

— Як бачите, донья Люс зовсім не квола дівчинка,— закінчуючи свою кілька разів переривану непритомністю розповідь, сказав Балакун.— Вона вбила Кеннеді і уторувала стежку на той світ мені. Відмовтесь від свого наміру, капітане... Полювання на цю дичину занадто небезпечне. Вам ніколи не вдасться оволодіти нею...

Уактено зневажливо знизав плечима.

— Каррамба! ¹—вигукнув він.— Невже ти гадаєш, що я так легко відмовлюсь від свого наміру? Навпаки, тепер я ще більше намагатимусь домогтись свого. На світанні ми вирушаємо!..

Балакун уже не чув його слів. Знесилений надмірним напруженням волі, яке йому довелося зробити, щоб розповісти про недавні події в таборі мандрівників, він знову знепритомнів, і свідомість до нього вже не поверталась.

Тим часом у таборі мексіканців кипіла робота. Генерал і капітан Агвіляр зробили все, щоб приготуватися до нападу бандитів. Однак час минав, а вони не з’являлись, і мексіканці поволі стали заспокоюватись. їм уже почало здаватись, що тривога була марною. Тільки донья Люс відчувала дедалі більший неспокій. Чекаючи повернення лікаря або появи Чорного Лося та його друзів, вона пильно оглядала рівнину, але там нікого не було, і це починало її турбувати.

¹ Ка ррамба — прокляття (іспанське).

Раптом вона помітила, що в кількох місцях прерії колишеться трава. Помітили це й дозорці, що стояли перед укріпленнями. Ніде не було найменшого вітерця, і тому це здавалося неприродним і підозрілим.

Бувалий солдат, генерал, хоч йому й не траплялося досі зустрічатися з індійцями, багато чув про їх звички та військові хитрощі, і в нього виникла підозра, що тут діють саме вони.

Так чи інакше, треба було вирушати на рекогносцировку. Солдатів було обмаль, і генерал вирішив іти сам. Та тільки-но він зібрався перейти укріплення, як його чемно спинив капітан Агвіляр.

— Генерале,— сказав він,— вам не слід залишати табір. Ви командир, і ваша присутність тут необхідна. Крім того, якщо ви загинете, що станеться з вашою племінницею? Подумайте про неї. Я розумію, що причину цього підозрілого колихання трав конче треба вияснити, але це зроблю я. Обіцяю вам бути обережним.

Капітан мав рацію, і, зрештою, генерал змушений був йому поступитися, хоч і зробив це дуже неохоче.

Перестрибнувши через рівчак, молодий офіцер на прощання відсалютував генералові рукою і швидким кроком подався в прерію. Генерал стежив за ним, поки його було видно, а тоді повільно, в глибокій задумі, повернувся до табору. Він відчував небезпеку й був дуже стурбований. Викриття Балакуна й Кеннеді було серйозною пересторогою, і бойовий досвід генерала підказував йому, що нехтувати цією пересторогою аж ніяк не можна. Якоюсь мірою його заспокоювало те, що капітан Агвіляр був рішучим і хоробрим солдатом. Загартований в багатьох мексіканських війнах, він умів сполучати в своїх діях сміливість і обережність.

Відійшовши від табору на певну відстань, молодші офіцер ліг на землю і плазом добрався до чималої скелі, за якою на випадок небезпеки можна було сховатись. Уважно оглянувши все навколо й нічого не виявивши, він, вважаючи, що генерал помилився й ніякої небезпеки нема, хотів уже повертатись назад, коли з трави вистрибнула лань і, явно чимсь наполохана, промчала повз нього майже впритул.

«Ого! — подумав він собі — Це підозріло. Може, небезпека насувається з іншого боку?»

Агвіляр повільно випростався й обережно ступив

кілька кроків вперед, щоб ще раз уважно оглянути місцевість. Аж раптом трава заворушилась і, відрізавши йому відступ до скелястого укриття, його оточило щось із десятеро схожих на чортів людей.

— Чудово! — безстрашно вигукнув капітан.— Тепер я принаймні знаю, з ким маю справу. Ви — пірати прерій!

Бандити рушили на нього, але він зробив неймовірний стрибок назад і, перекинувши двох з них на землю, щодуху побіг в напрямі до табору.

Бандити на мить розгубились. Стріляти вони не хотіли, щоб не викликати в таборі тривогу й тим не звести нанівець свій план раптової атаки. Отже, вони кинулись за капітаном навздогін. Тим часом він випередив їх кроків на тридцять і мчав далі що було сили.

Якийсь час утікач і переслідувачі бігли на одній відстані, та зрештою бандити стали наздоганяти. Однак капітан опинився вже в полі зору вартових табору, і йому залишалося тільки привернути їх увагу. Анітрохи не вагаючись, юнак прихилився до дерева, що самотньо стояло поблизу, вихопив з-за пояса два пістолети й, стріляючи майже впритул, убив двох негідників. Наче відгомін на його постріли, з табору грізно пролунав одностайний залп з карабінів генералових солдатів, і слідом за двома першими впало ще кілька бандитів. Усі інші з несамовитим, звірячим ревом кинулися на капітана. Сили були надто нерівні і, після короткочасної боротьби, доблесний капітан Агвіляр упав під ударами ножів.

З табору раз у раз лунали залпи, і бандити, не витримавши вбивчого вогню мексиканців, панічно відступили.

Втрати Уактено були такими значними, що підступно задуману атаку йому довелося відкласти.

XIII

НЕУВАЖНІСТЬ УЧЕНОГО.

ТРАПЕРИ ЙДУТЬ НА ДОПОМОГУ

Виїхавши з табору з непохитним наміром якнайшвидше виконати доручення доньї Люс, лікар Дюр’є спершу прямував до ранчо Чорного Лося, нікуди не звертаючи і. щоб не забути, раз у раз повторюючи сказані йому Дівчиною слова: «Ждемо Щире Серце».

Він робив це до такої міри зосереджено, що навіть не дивився на свої улюблені камінці й трави, яких по дорозі траплялася сила-силенна. Та десь уже зовсім поблизу ранчо Чорного Лося його увагу привернула одна дуже рідкісна квітка. Хвилинку повагавшись, він не витримав і зліз з коня, щоб її зірвати.

Нахилившись до землі, він побачив навкруги таку силу різноманітних лікувальних трав, рослин і квітів, що очі в нього розбіглися, і він, відразу забувши про все на світі, захоплено кинувся їх збирати.

Минав час, слід було б уже побувати у Чорного Леся і повертатись до табору, а Дюр`є було зовсім не до цього. Назбиравши всяких рослин мало не цілий оберемок, він, з головою сховавшись у високій траві, вмостився під деревом і, порозкладавши назбиране на колінах, заходився класифікувати свої скарби.

Раптом щось закрило йому сонце і на трави, що лежали у нього на колінах, упала тінь.

Він підвів голову. Перед ним, спираючись на рушницю й дивлячись на нього з жартівливою серйозністю, стояв високий чоловік.

Це був Чорний Лось.

— Гей, шановний!—гукнув він до товстуна.— Що ви тут робите? Помітивши колихання трави, я вирішив, що тут ховається дика коза і мало не всадив у вас кулю.

— Що?! — злякано глянувши на тірапера, скрикнув товстун,— та ви ж могли мене вбити!

Але тут-таки, побачивши під ногами Чорного Лося ще якусь рідкісну рослину, він з криком: «Обережно! Не розтопчіть!» порачкував її зірвати.

— Скажіть,— відступаючи й посміхаючись, спитав Чорний Лось,— невже цей бур’ян має для вас таку велику цінність?

— Бур’ян? Ви невіглас! — визвірився на трапера обурений лікар.— Та чи знаєте ви, що це одна з різновидностей Chiroste mon pentadactylon, рід якої належить до Flora техісапа.

— Ну, ну, не сердьтесь,— примирливо сказав Чорний Лось,— і пробачте мені за зневажливе ставлення до вашої флори. Я ж справді невіглас і зовсім на цьому не розуміюсь.

Доброму товстуну відразу стало соромно за свою різкість.

— Даруйте! — промурмотів він розгублено.— Я не хотів вас образити.

— Нічого, нічого,— добродушно посміхнувся трапер—зате я тепер знатиму, що таке Flora mехісаnа. Ну не буду вам більше заважати. Щасливо!

Свиснувши собак, він зробив кілька кроків, але зараз же повернувся.

— Пробачте, шановний докторе, я заберу у вас ще хвилинку уваги. У вас у таборі є молода сеньйора. Вона нещодавно разом з генералом була у мене в ранчо. Чи ви не знаєте...

— Ах, боже мій! — перебив його лікар.— Який же я забудько! Я ж зовсім забув...

— Що забули? — насторожився мисливець.

— Я ж, власне, їхав до вас, та ось...— показуючи рукою на трави, розгублено промурмотів Дюр’є.— Донья Люс просила мене негайно переказати вам оці три слова... три слова... оці ось... Стривайте, я зараз пригадаю...

Чорний Лось відразу став серйознішим.

— «Ждемо Щире Серце»? — підказав він лікареві.

— От, от! — зрадів той.— Вони крутилися в мене на язиці, але...

Трапер схопив його за плече й струснув.

— Безумець! — скрикнув він гнівно,— коли вас просили прийти до мене?

— На світанку,— знетямлено вимовив Дюр’є.

— Ви знаєте, що ваша легковажність може коштувати життя всім вашим друзям?

— Я вас не розумію,— злякано, але з ноткою недовір’я в голосі сказав Дюр’є.— В прерії спокій і тиша. Що ж може їм загрожувати? Індійці?

— Пірати прерій! — приголомшив його трапер.— З ними у змові ваш провідник Балакун.

— Боже мій! — зрозумівши, нарешті, свою провину і мало не плачучи, прошепотів товстун.— Що ж робити?

— Тільки не рюмсати! — різко обірвав його трапер.— Я зроблю все можливе, щоб негайно організувати їм допомогу. А ви повертайтесь до табору і, якщо тільки вам удасться туди проскочити, заспокойте сеньйориту. Скажіть їй, що допомога буде.

— Не мине й години, як я буду там, — сідаючи на коня, рішуче запевнив трапера лікар.

— Та глядіть, не зачепіться по дорозі за яку-небудь квітку! — ущипливо крикнув йому навздогін Чорний Лось і, провівши поглядом його кумедну на коні фігуру, швидко попростував повз своє ранчо в ліс.

Не пройшов він і ста кроків, як назустріч йому, обережно підтримуючи в сідлі непритомну донью Хесусіту, виїхав Но-Евзебіо.

— Де Щире Серце? — відразу зрозумівши, що сталося нещастя, тривожно спитав трапер.— Він мені негайно потрібний.

— В полоні у команчів,— з болем у голосі сказав у відповідь старий.

І він коротко розповів Чорному Лосеві про трагічний обмін, що відбувся між Щирим Серцем і його смертельним ворогом.

Поки Но-Евзебіо, влаштувавши донью Хесусіту на ранчо Чорного Лося, приводив її до притомності, сам Чорний Лось, не марнуючи часу, подався збирати відданих Щирому Серцеві мисливців. Був розпал мисливського сезону, і йому за короткий час пощастило зібрати чималий загін, з яким він і рушив до табору команчів. По дорозі до загону приєднувалися всі зустрічні трапери і, коли розвідник Орлиної Голови його вистежив, в ньому були вже досить значні сили.

Вирушивши з табору команчів назустріч Чорному Лосеві, Щире Серце ішов, час від часу скрекочучи по-сорочачому. Він імітував це скрекотання так вправно, що з гущавини лісу йому раз у раз відгукалися справжні сороки. Це був умовний знак, на який слідом за сороками, відгукнулися і його друзі — трапери. Незабаром вони оточили його щільною юрбою.

Перші підбігли Чорний Лось і Но-Евзебіо.

— Ну, тепер мені все зрозуміло,— посміхаючись і простягаючи до них руку, сказав Щире Серце.— Спасибі вам, друзі! Та, на щастя, ваша допомога мені вже не потрібна.

— Як це вам пощастило вирватися з лабет отих триклятих червоношкірих чортів? — здивовано спитав Но-Евзебіо.

— Друже мій, не говоріть так про команчів,— з лагідним докором у голосі зауважив Щире Серце.— Віднині вони стали мені братами. Ми навіки закопали

томагавк війни, і, сподіваюсь, вони стануть друзями й вам.

— Це як ніколи до речі,— зрадів Чорний Лось.— Тепер у нас розв’язані руки, і ми можемо діяти негайно.

— Що ви маєте на увазі? — звів брови Щире Серце.

— Мандрівникам загрожує небезпека,— коротко поінформував його Чорний Лось.— Мексіканнів оточила велика зграя бандитів, і, можливо, там уже ллється кров.

Щире Серце міцно стиснув у руках рушницю. Напружений суворий погляд його очей і глибокі зморшки на чолі свідчили, що він зосереджено обмірковує план дій. За хвилину, звертаючись до траперів, які мовчки стояли поряд, він твердо сказав:

— Друзі, настав час завдати негідникам нищівного удару. Зараз нас ждуть команчі. Вони нам допоможуть. За мною!

Трапери — їх було сорок — всі як один рушили слідом за Щирим Серцем.

— Де моя мати? — схвильовано спитав Щире Серце у Но-Евзебіо.

— В ранчо Чорного Лося.

— їдьте до неї,— наказав мисливець.— їй там залишатись небезпечно. Заспокойте її і сьогодні ж ввечері переходьте з нею до печери біля Зеленосірого. Цю печеру легко знайти. Вона поблизу скелі Мертвого Бізона. Ви знаєте, де це? А втім, беріть із собою собак і, коли прибудете до того місця, спустіть їх. Вони вас приведуть до печери. Зрозуміло?

— Покладіться на мене, дон Рафаель!

Но-Евзебіо свиснув собак, взяв їх на повід і повернув свого коня до лісу.

За чверть години трапери вийшли на галявину, де розмістився табір індійців.

Команчі зустріли гостей, стоячи півколом біля вождів. Усі були пишно вбрані, з розмальованими обличчями і при повній зброї, яку на знак миру тримали хрест-навхрест.

Щире Серце наказав своєму загонові спинитись, а сам, розгорнувши бізонячу шкуру, вийшов наперед.

Назустріч йому з таким же своєрідним прапором в руках вийшов Орлина Голова.

Ставши на відстані трьох кроків один від одного, вони деякий час мовчали.

— Великий Маніто бачить наші серця,— почав нарешті Щире Серце.— Він знає, що слова, які вимовляють наші уста, правдиві. Білі трапери прийшли до своїх червоношкірих братів з дружбою і миром.

— Двері вігвамів воїнів племені команчів відчинені перед нашими білочолими братами,— вклоняючись з гордою величністю, привітно мовив Орлина Голова.

Мисливці й команчі вкрили ці слова тріумфуючими вигуками й пострілами в повітря.

Після всіх традиційних церемоній, встановлених індійськими звичаями, Щире Серце відкликав Орлину Голову набік, і, коротко розповівши йому про стан справ, попросив у нього допомоги.

— Брат мій буде задоволений,— міцно потискуючи своєму новому другові руку, відповів Орлина Голова.

Не гаючись, він скликав раду вождів племені. Рада тривала недовго. Вожді одностайно погодились виконати просьбу Щирого Серця, і з настанням ночі дев`яносто найкращих воїнів племені, об’єднавшись із загоном траперів, виступили проти Уактено.

Маленька армія в складі ста тридцяти рішучих, добре озброєних бійців, очолювана бойовими, досвідченими ватажками, швидко й безшумно зникла в темряві ночі.

Великі чорні хмари низько пливли у небі, час від часу затьмарюючи світло місяця. Глухо й жалісно завиваючи, в ярах і лощовинах дув поривчастий вітер. Здавалося, ніч співчувала Щирому Серцю і створювала на рідкість сприятливі умови для несподіваного нападу.

Опівночі, на відстані трьох миль від табору мексіканців, Щире Серце наказав спинитись і вислав вперед розвідників.

Минуло дві нескінченні години напруженого чекання. Розвідники не повертались. До краю стурбований, Щире Серце зібрався вже сам іти у розвідку, коли з чагарника вибігло двоє людей. Одним із них був розвідник — команч, а другий — лікар Дюр’є.

У вченого був кумедний і жалюгідний вигляд.

Побачивши Чорного Лося і Щире Серце, він кинувся до них і, тяжко відсапуючись, простогнав:

— Слава тобі боже, ви тут! Тільки ви можете витягти їх з цієї пекельної пастки. Я не міг проскочити до нашого табору, бо він у облозі. Проклятущі пірати оточили його з усіх боків, і я ледве від них утік.

Розвідник підтвердив сказане лікарем і уточнив кількість нападаючих. Він вважав, що пірати готують напад з хвилини на хвилину.

Порадившись між собою, Орлина Голова й Щире Серце вирішили виступати негайно.

НАПАД. ЗНИКНЕННЯ ДОНЬЇ ЛЮС

Глибоко засмучений смертю капітана Агвіляра, генерал, розуміючи з якими нещадними ворогами йому доведеться мати справу, вирішив оборонятися до краю і краще вмерти, ніж потрапити їм до рук. Але в нього було лише півтора десятка людей, в тому числі провідники, на яких не дуже можна було покладатись. Тимчасом бандитів було мало не втроє більше і, таким чином, перевага була на їхньому боці.

Щоправда, вигідна позиція табору мексіканців, розташованого на вершині високого узгір’я, серед нагромаджень стрімких гранітних скель, якоюсь мірою компенсувала кількісну диспропорцію, і становище обложених було не таке вже безнадійне. Принаймні перший напад вони відбили з такими великими для бандитів втратами, що Уактено, якби йшлося тільки про пограбування мандрівників, охоче відмовився б від дальших, спроб їх атакувати. Але його приваблювали не гроші й не дорогоцінності, а інша, значно цінніша для нього здобич, заради якої він ладен був рискувати всім, не шкодуючи ні людей, ні навіть самого себе. Цим скарбом була донья Люс, — дівчина, яку він шалено, до нестями кохав. Він заприсягся самому собі здобути цей скарб хоч би там що, навіть ціною найстрашнішого злочину і лиходійства. Тут до речі сказати, що торішній напад, чи, певніше, комедія нападу бандитів на донью Люс у Мехіко теж була справою рук Уактено. Він влаштував цю комедію для того, щоб у такий спосіб привабити дівчину до себе, щоб полонити її наївну дівочу уяву, з’явившись до неї в героїчному ореолі рятівника.

Крок за кроком стежив він за доньєю Люс і, довідавшись про експедицію генерала, вирушив слідом за його загоном в прерію з підступним наміром викрасти дівчину при зручній нагоді. Здійснити цей намір, як ми це вже бачили, йому не пощастило і кінець кінцем він вирішив добитися свого силою.

Напасти на табір мексіканців несподівано, завдяки самопожертві капітана Агвіляра, теж не пощастило, а невдача першої атаки розхолодила його людей до такої

міри, що йому насилу вдалося умовити їх зробити ще одну спробу.

Тепер він вирішив вдатися до нової хитрості. Він наказав своїм бандитам якнайкраще заховатись і до ночі не виявляти ніяких ознак життя, навіть якщо мексіканці робитимуть вилазку. Він сподівався, що в такий спосіб йому вдасться приспати пильність обложених і ввести їх в оману.

Цей хитрий план зрештою увінчався успіхом.

Сонце вже заходило. Червоний відблиск вечірньої заграви палав на верховітті дерев та на вершинах скель, і легкий вітерець освіжав повітря.

Глибоку тишу порушували тільки крики диких птахів, які жадібно живилися трупами вбитих під час першої атаки бандитів.

Сумно дивився генерал на цей страшний бенкет. Невже й тіло капітана Агвіляра, який віддав за них своє життя, спіткає така доля? Ні, цього не можна допустити і Генерал вирішив перенести тіло капітана в табір і поховати його. Вибравши чотирьох найсміливіших солдатів, він вийшов з ними з табору й повів їх до того місця, де відбувалася жорстока сутичка між відважним юнаком і озвірілими піратами.

Знайти труп капітана було неважко. Він лежав під деревом горілиць, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій кинджал. Здавалося, і після смерті він викликав на бій своїх ворогів.

В похмурому мовчанні солдати поклали останки свого молодого командира на схрещені рушниці й повернулись до табору.

Генерал, взявши заступ, сам викопав юнакові могилу. Потім він обнажив голову й з молитовником в руках почав читати похоронну відправу. Донья Люс і всі присутні із сльозами в голосі вторували йому.

Ніщо не порушувало урочистої церемонії. Коли присутні віддали останню шану тілу героя, його загорнули в плащ, опустили в могилу, поклали біля нього зброю і закидали землею.

Тим часом настала ніч. Перевіривши варту, генерал порадив своїй племінниці трошки відпочити, а сам ліг біля входу до її намету.

Перші три години минули спокійно, і генерал задрімав.

В цей час двадцять бандитів крадькома перелізли через укріплення табору і, перше ніж вартові встигли зчинити тривогу, всіх їх повбивали. Відтак, уже не ховаючись, вони, несамовито виючи, вдерлися до табору. Почалася страшна різанина й грабіж.

Уактено відразу кинувся до намету доньї Люс, але наштовхнувся там на непередбачену перешкоду в особі генерала та семи-восьми відданих йому людей. Старий воїн вирішив заплатити за врятування племінниці ціною свого життя й стояв перед входом до намету, озброєний пістолетом і кинджалом. Побачивши його, Уактено завагався і не зважився відразу піднести на нього руку.

— Дайте мені пройти! — крикнув він, погрожуючи кинджалом,

— Спробуйте! — відповів генерал, наводячи на нього пістолет.

Вони кинулись один на одного: бандити й солдати наслідували їх приклад.

Це була жорстока, нещадна боротьба. Солдати не сподівалися пощади від ворога й стояли на смерть, їх було значно менше, і незабаром усі вони полягли як один.

Найдовше вистояли генерал і його негр Юпітер. Озброєний величезним дрюком, негр довго й уперто відбивався від тих, хто намагався захопити його хазяїна. Одним ударом оглушав він кожного, хто наважувався надто близько підійти до генерала, і бандити нічого не могли з ним вдіяти, аж поки не накинули на нього ласо й напівзадушеного повалили на землю.

Ватажок бандитів щадив життя генерала. Про всяк випадок він хотів мати дядька доньї Люс своїм заложником і під час битви оберігав його від ударів своїх бандитів. Тому генерал дістав лише кілька незначних ран і продовжував уперто відбиватись. Однак боротьба помітно підтяла його сили, і він, нарешті, впав. Уактено блискавично підскочив до нього й зв’язав своїм поясом.

Відтак, перестрибнувши через розпростерте тіло зв’язаного старого воїна, негідник кинувся всередину намету. І тут його чекало розчарування: там не було нікого. Донья Люс зникла.

Це відкриття приголомшило Уактено. Він негайно скликав людей і наказав оточити намет. В шаленій люті перекидав він тюки, за якими, на його думку, могла сховатися утікачка, але все було марно. Дівчини ніде не було. Вона зникла, мов привид, не залишивши за собою ніяких слідів.

Яким же чином пощастило їй втекти, коли табір був оточений з усіх боків?

Марно намагався Уактено розгадати цю таємницю. Ще раз оглянувши намет, він вибіг з нього і став блукати по табору, пильно придивляючись до всього навкруги. Якщо доньї Люс якимсь дивом вдалось утекти, думав він, то йому неважко буде її знайти. Куди подінеться вона сама серед ночі, не знаючи дороги?

Тим часом у таборі тривав нестримний грабунок. Пірати перекидали вантаж, мішки з припасами, оббирали мертвих і в гонитві за здобиччю забули про все на світі.

Раптом десь поблизу пролунали постріли й розлігся пронизливий крик. Дощ куль посипався на грабіжників. Тієї ж миті біля табору з’явилися індійці, а за ними трапери з Щирим Серцем, Веселою Вдачею і Чорним Лосем на чолі.

Становище піратів відразу стало критичним. Розрядивши свої пістолети й рушниці, вони, мов зграя яструбів, порозліталися хто куди й зникли в темряві ночі, захопивши з собою пораненого генерала та його відданого негра Юпітера. Уактено пішов з табору останнім. Розлючений невдачею, він, однак, не відмовився від свого наміру й гарячково обмірковував нові плани лиходійства й помсти.

Оглядаючи розгромлений, усіяний трупами й пораненими табір, Щире Серце проклинав себе за запізнення. Після короткої наради, Орлина Голова і його воїни кинулися в погоню за бандитами, а Щире Серце залишився господарем табору й негайно наказав обшукати всі хащі, високу траву та скелі, що з усіх боків обступили узгір’я.

Під час цього огляду мисливці в дуплі величезного дерева знайшли молоду служницю доньї Люс — Фебе та двох солдатів. Усі вони були налякані до смерті. Нещасні вважали, що вони все ще в руках піратів, і Щирому Серцю насилу вдалося їх заспокоїти. Привівши їх до намету, він попросив розповісти про щойно минулі події.

Молода метиска відразу впізнала Щире Серце, і її не довелося довго умовляти. Докладно розповіла вона про все, що сталось.

— Отже, капітана Агвіляра вбито?—спитав Щире Серце.

— На жаль, так, — сумно зітхаючи, відповіла дівчина.

— А що ж скоїлося з генералом? — продовжував розпитувати мисливець.— Ми ніде не можемо його знайти.

Фебе засмучено схилила голову.

— Він у полоні,— відповіла вона.— Я бачила, як бандити понесли його з собою. Але не думаю, щоб він був поранений серйозно. Вони його міцно зв’язали, а нащо ж було б зв’язувати тяжко поранену людину?

— А ваша молода господиня? Де вона? — помовчавши, непевним голосом спитав Щире Серце.

— Ви питаєте про донью Люс?

— Так, про неї. Який би я був щасливий, якби з нею не сталося нічого лихого!

— Аз нею нічого й не сталось, тому що вона тут, біля вас,— промовив чийсь ніжний голос.

В цей час почулися кроки, і до намету, в супроводі кількох мисливців, зайшла донья Люс. Вона була ще бліда після пережитого хвилювання, але спокійна.

Усі присутні були вражені такою несподіваною появою молодої дівчини.

— Дякую тобі, боже! — скрикнув Щире Серце. — Виходить, ми прийшли все-таки вчасно!

Донья Люс сумно похитала головою.

— Я втратила того, хто був мені батьком. Прошу вас, кабальєро, не відмовте мені в своєму заступництві.

— Ви його маєте, сеньйорито! — палко відповів Щире Серце.— Що ж до вашого дядечка, то він не може бути далеко звідси. Мої мисливці та наші друзі команчі швидко оточать цих негідників, і даю вам слово, що ми зробимо все, щоб знайти і врятувати генерала.

Присутнім, звичайно, цікаво було довідатися, як доньї Люс пощастило врятуватися від бандитів, і вона охоче про все розповіла.

Коли настав вечір, вона, не роздягаючись, кинулась на своє ліжко, але заснути не могла. Якесь таємне передчуття підказувало їй, що насувається небезпека. Почувши несамовиті крики бандитів, вона зрозуміла, що тікати нікуди. У відчаї оглядаючись навкруги, вона помітила біля намету прив’язаний до дерева гамак, вкритий якимсь одягом. Пірнувши під цей одяг, вона сховалася на дні гамака й завмерла там, затамувавши подих. Шукаючи її всюди, ватажок бандитів, на щастя, не додумався оглянути гамак, який на вигляд здавався порожнім. Це й врятувало донью Люс, і вона вийшла з свого випадкового сховища тільки тоді, коли почула й впізнала голос Щирого Серця.

Трапери палко поздоровили дівчину, яка виявила таку сміливість і самовладання.

— Сеньйорито,— звернувся до неї Щире Серце,— заради вашої безпеки я мушу негайно переправити вас в інше місце, де вам ніщо не загрожуватиме. Вам доведеться побути там, поки ми знайдемо генерала.

І, не чекаючи подяки, він, чемно вклонившись, вийшов з намету, щоб віддати траперам всі необхідні розпорядження. Донья Люс провела його довгим, замріяним поглядом.

XV

ЛІГВО ПІРАТІВ. УАКТЕНО ЙДЕ НА РИСК

Поки Щире Серце та його мисливці порядкували в розгромленому таборі мексіканців, Уактено з чотирма бандитами, які несли генерала і Юпітера, шукаючи собі сховища, дерлися по стрімкому, майже прямовисному схилу. Під ногами в них зяяло бездонне провалля, й на кожному кроці вони рискували зірватися й загинути. Все навкруги оповивала густа темрява. Вгорі над ними час від часу спалахували смолоскипи переслідувачів, яким, проте, незважаючи на всі намагання, ніяк не вдавалося їх виявити.

— Хай їм щастить! — злорадно посміхнувся Уактено.

Він обернувся до своїх бандитів.

— Ну, друзі, ми можемо трохи перепочити. Ці йолопи ніколи не додумаються зійти сюди. Покладіть полонених, і нехай двоє з вас оглянуть навколишню місцевість. Тільки глядіть, щоб вас не помітили, будьте обережні!

Бандити виконали його розпорядження й невдовзі повернулись, виявивши збоку косогору досить велике укриття, де можна було добре сховатись.

— В наших умовах нам і не треба нічого кращого,— вирішив піратський капітан.— Тут ми не залишимо після себе ніяких слідів, а супротивник не забарився б помітити їх при першому ж промінні сонця. Рушаймо!

Незабаром усі підійшли до косогору. Виявлене розвідниками укриття являло собою щось подібне до чималої розколини, утвореної в грунті вітрами й дощами. З першого погляду здавалося, що вона неглибока. Один по одному бандити стали спускатися в це природне укриття, тягнучи за собою й полонених. Коли всі зійшли вниз, Уактено завісив вузенький вхід до розколини ковдрою.

— Ну, от ми ніби у себе вдома,— задоволено заявив він.— Сумніваюсь, щоб оті нагорі зважилися прийти до нас у цю пацючу нору.

Він витяг з кишені кресало й, викресавши вогонь, запалив маленький смолоскип, що осяяв усе навкруги червонястим світлом. Оглядівшись, бандити радісно закричали. Те, що в темряві здавалося їм маленькою розколиною, насправді було великою природною печерою, яких багато трапляється в цій місцевості.

— Нам допомагає сама доля! — підносячи вгору смолоскип, весело сказав капітан.— Але печеру треба як слід оглянути. Залишайтеся з полоненими тут, а я піду познайомитись з нашим новим володінням.

Він запалив ще один смолоскип і обережно заглибився у вузенький прохід, що спадисто сходив униз.

Походивши по підземеллю хвилин з десять, він уже мав повернутися назад, коли раптом спочатку легенько, а дедалі дужче заблимало полум’я смолоскипу, й у обличчя йому вдарив струмінь свіжого повітря. Він ступив ще кілька кроків вперед і опинився перед виходом у прерію. З обережності загасивши ногою смолоскип, ватажок піратів кілька хвилин постояв, прислухаючись. Скрізь панувала цілковита тиша, порушувана тільки дзюрчанням води, що бігла десь попереду. Він почекав, поки очі його звикнуть до темряви, й, нарешті, розгледів вдалині бліде світло, що скидалося на відбиття нічного неба на поверхні води. Пройшовши ще кілька десятків кроків, він підійшов до другого виходу з печери й зраділо похвалив самого себе за уважність, яка допомогла йому помітити цей, посланий йому провидінням, відлюдний закуток.

Печера виходила на берег маленької річки, вода якої сягала рівня входу до підземелля. Отже, тепер бандити могли вплав або переїхавши плотом входити й виходити з свого добре замаскованого укриття, не залишаючи за собою ніяких слідів. До всього цього від табору мексіканців печера була досить далеко. Уактено був просто в захваті від усіх переваг, які давало йому нове сховище. Він поспішив повернутися назад.

Всі, за винятком вартового, який пильнував полонених, міцно спали.

— Вставайте!—розбудив їх капітан.— Спати годі! Треба братися до діла.

Закидавши уламками скель і великими брилами землі перший вхід, бандити порозв’язували полоненим ноги, щоб вони могли йти самі, і подалися слідом за своїм ватажком. Залишивши в одному з численних просторих залів печери полонених і одного вартового, Уактено з трьома іншими піратами пішов далі, до виходу, що вів на річку.

— Бачите,— сказав він їм там, показуючи рукою на воду.— Не було б щастя, та нещастя допомогло. Ми випадково знайшли сховище, де нас ніхто й ніколи не виявить і не потривожить. Франк, рушай на розшуки наших і приводь сюди всіх, кого знайдеш. А ти, Антоніо, іди розживайся харчів та якомога більше, щоб вистачило на всіх.

Обидва бандити слухняно поринули в воду й попливли на той берег річки.

— Ну, а ми, Гонзалес,— обернувшись до третього, сказав капітан,— давай наберемо хмизу, щоб розпалити вогнище та сухого листя для постелі. Якийсь час доведеться задовольнятися цим підземним табором.

За годину в печері весело палало багаття, а бандити міцно спали на м’яких постелях.

На світанку в печері зібралася майже вся зграя. Бандитів було душ із тридцять. Уактено підбадьорився. З такими силами він міг сподіватися поліпшити свої справи й знову випробувати щастя.

Після доброго сніданку він згадав, нарешті, про полонених і пішов до залу, що правив їм за в’язницю.

Відколи генерал потрапив у полон, він не вимовив жодного слова й, здавалося, байдуже ставився до своєї долі, не звертаючи уваги ні на погане ставлення до себе, ні на знущання й насмішки. Переважна більшість його солдатів загинула під час штурму табору, і, не маючи надії на порятунок, він приготувався до найгіршого.

Єдиною полегкістю для нього було усвідомлення того, що його племінниці пощастило уникнути рук бандитів. Але що з нею сталось у цій пустинній місцевості, де на кожному кроці можна натрапити на дикого звіра чи на індійців з войовничих племен? Як ця, звикла до комфорту й затишку, дівчина витримає умови такого суворого й грубого життя?

Ці думки мучили генерала ще більше, ніж неперев’язані рани і не давали йому ні сну ні спокою.

Побачивши його в такому жалюгідному стані, Уактено навіть злякався.

— Що з вами таке, генерале? — спитав він з ноткою співчуття в голосі.— Будьте мужні і не вдавайтесь у розпач! Щастя зрадливе, хай йому чорт! Хто-хто, а я це знаю добре. Нікому не відомо, що чекає його в майбутньому. Дайте мені слово, що ви не спробуєте тікати, і я негайно вас розв’яжу.

— Такого слова я вам дати не можу,— твердо відпо-

він генерал.— Навпаки, запевняю вас, що намагатимусь піти звідси хоч би там що.

— Бравої Це хороша відповідь!—засміявся піра .— На вашому місці я відповів би те саме. Проте в даних обставинах, хоч би як ви цього прагнули, вам не ступити звідси й кроку. Тому, незважаючи на вашу заяву, я розв’яжу і вас і вашого слугу. А там робіть, що хочете, тільки не думаю, щоб вам пощастило вибратися звідси. Хіба що ви нас усіх повбиваєте, та це мало правдоподібно.

Він перерізав кинджалом вірьовки, що зв’язували генералові і Юпітерові руки, й наказав вартовому нагодувати полонених. Потім він повернувся до своєї зграї й скликав усіх людей до гурту.

— Кабальєро! — звернувся він до них з коротенькою промовою.— Я не стану заперечувати, що перша наша спроба не вдалася. Двоє полонених — надто незначна нагорода за наше старання. Та невже ж ми обмежимося тільки цим і не помстимося нашим ворогам? Ні, друзі мої! Я не можу примиритися з такою ганебною поразкою і дещо вже придумав. Ручусь, що цього разу перемога буде за нами. Поки що мені непотрібні помічники — я піду сам. Але під час моєї відсутності стережіть полонених, як зіницю ока. Вони нам зараз потрібні, як ніколи, і успіх мого задуму, а отже й усієї нашої справи, значною мірою залежить від них. Про всяк випадок ось вам моє останнє розпорядження: якщо завтра опівночі я не повернусь до вас здоровий, почекайте ще чверть години і обох полонених розстріляйте. Вам зрозуміло?

— Зрозуміло, капітане! — відповів за всіх Франк.— Можете не сумніватись — ваш наказ буде виконано.

— А тепер прощавайте і ждіть мого повернення.

З цими словами Уактено вийшов з печери, переплив річку й подався в прерію.

XVI

В ПЕЧЕРІ БІЛЯ ЗЕЛЕНОСІРОГО.

УЛЬТИМАТУМ УАКТЕНО

Після кривавої драми в прерії минуло два дні. У відкритій свого часу Веселою Вдачею печері біля Зеленосірого струмка зібралося щось із сорок чоловік траперів та воїнів команчів. Одні з них спали, інші, покурюючи, розмовляли, ще інші чистили зброю або латали одяг. Біля кожного входу до печери стояло по двоє вартових, які уважно оглядали все навкруги й чуйно прислухалися до кожного звуку.

В окремому приміщенні, відгородженому від усієї печери виступом скелі, на сяк-так збитих дерев’яних табуретках, стиха розмовляючи, сиділи дві жінки та чоловік. Ці жінки були донья Люс та мати Щирого Серця — донья Хесусіта, а чоловік — Но-Евзебіо. Він посмоктував маїсову сигаретку й здебільшого мовчав, обмежуючись тільки короткими вигуками, що означали то радість, то подив.

Біля входу до цієї зовсім окремої кімнатки, заклавши руки за спину і щось насвистуючи, походжав туди й сюди Чорний Лось.

Щире Серце, Весела Вдача та Орлина Голова були відсутні.

Розмова, очевидно, була не тільки цікавою, а ще й мала для доньї Хесусіти якесь особливе значення, бо вона раз у раз непомітно для дівчини обмінювалася із своїм старим слугою значливими й красномовними поглядами.

— Отже,— продовжувала розпитувати донья Хесусіта,— хоч ви подорожуєте вже близько двох місяців, ваш дядечко не прохопився про мету вашої подорожі жодним словом?

— Ніколи,— підтвердила дівчина.

— Даруйте мені, дитя моє, мою настійливість, але вона викликана не марною цікавістю, а тим живим інтересом і симпатією, яку я відчуваю до вас.

— Будь ласка, сеньйоро,— відповіла донья Люс з привітною посмішкою,— я відповідатиму на всі ваші запитання.

— Що ж все-таки робив ваш дядечко, прибувши в прерію?

— Найчастіше він шукав зустрічей з людьми, які оселилися тут давно і воліють жити відлюдно й самотньо.

— Про що ж вони розмовляли?

— Признаюсь, сеньйоро,— розгублено відповіла племінниця генерала,— я не цікавилась тим і не прислухалась... Мені не спадало на думку, що це може мати якесь важливе значення.

— Ви маєте рацію, любе дитя. Ще раз пробачте мені, що я стомлюю вас своїми розпитуваннями, серйозність яких вам незрозуміла. Давайте поговоримо про щось інше.

— Як вам буде бажано, сеньйоро,— відповіла дівчина, ніжно до неї пригортаючись.— Я рада поговорити з вами на будь-яку тему.

— Ах, ми базікаємо і зовсім забули про мого бідолашного сина. А він пішов сьогодні дуже рано й -пора б уже йому повернутись,— трохи занепокоєно сказала донья Хесусіта.

— Тільки б з ним не скоїлося нічого лихого! — злякано скрикнула дівчина.

— А це вас турбує? — ласкаво дивлячись на неї, спитала стара дама.

— Ах, сеньйоро! — відповіла, спалахнувши яскравим рум’янцем, донья Люс — Хіба може бути інакше після того, що він для нас зробив і продовжує робити?

— Мій син обіцяв вам визволити вашого дядечка, і можете не сумніватись, що він додержить свого слова.

— О сеньйоро, та хіба я можу сумніватись в цьому!— палко промовила дівчина.— Щире Серце!.. Його благородне прізвисько характеризує його якнайкраще...

Донья Хесусіта і Но-Евзебіо, втішені її палким захватом, дивились на неї, ласкаво посміхаючись.

Цієї миті пролунали кроки і до печери зайшло кілька чоловік.

— А ось і ваш син, сеньйоро,— сказав Чорний Лось.

Щире Серце йшов у супроводі Веселої Вдачі і Орлиної Голови. Ніжно поцілувавши матір, він обернувся до доньї Люс і віддав їй шанобливий уклін.

— Ну, що, сину мій?—спитала донья Хесусіта.— Принесли ви нам добрі вісті? Донья Люс дуже занепокоєна.

— Сподіваюсь, незабаром сеньйорита заспокоїться,— відповів мисливець.— Але сьогодні ми зробили дуже мало. Нам досі не вдалось натрапити на слід бандитів, і це нас просто лютує. На щастя, повертаючись сюди, ми поблизу печери зустріли вашого лікаря. Він, як звичайно, шукав у розколинах скель свої трави і помітив, що недалеко звідси блукав якийсь підозрілий чоловік. Ми негайно

89

заходилися шукати цього незнайомця й незабаром, як то кажуть, накрили його мокрим рядном.

— Хто ж він такий? — спитав Но-Евзебіо.

— Ще не знаю. Я допитаю його по обіді. Якщо він заговорить — тим краще для нього. А ні — за нього візьмуться наші друзі команчі.

Трапери, які виконували обов’язки кухарів, зняли з вогню казани, нарізали шматками м’ясо, і мисливці посідавши разом з індійцями в одному дружньому гурті, з апетитом пообідали.

Дамам обід подали в їхню кімнату. Но-Евзебіо виконував обов’язки дворецького й прислужував їм з таким поважним і серйозним виглядом, наче вони сиділи в розкішній їдальні дона Рамона.

Двоє озброєних мисливців стояли біля полоненого, не зводячи з нього очей. Та він, здавалося, зовсім не думав про втечу і з апетитом уминав поставлену перед ним дичину.

По обіді Щире Серце наказав підвести полоненого до себе. Досі він не звертав на нього ніякої уваги. Тепер же, глянувши уважно, відразу впізнав і здивовано скрикнув:

— Капітан Уактено?

— Точнісінько так, сеньйори,— іронічно дивлячись на присутніх, посміхнувся пірат.— Судячи з того, що ви зібралися тут усі разом, ви маєте мене допитувати? Ну що ж, я готовий.

Далеко не кожний на місці Уактено зважився б віддатися в руки ворогів, проти яких він вчинив такі страшні й непростимі злочини. Мисливці чудово розуміли, що їм не вдалося б його так легко захопити, якби він не схотів цього сам. Він так спритно заховав свій слід і знайшов таке неприступне сховище, що навіть уславлені слідопи-ти-індійці не змогли його відшукати. Отже він, очевидно, мав проти Щирого Серця і його друзів якийсь козир або й просто готував їм пастку. Все це треба було з’ясувати й спробувати розгадати його намір.

— Неважко вгадати,— сказав Щире Серце,— що ви потрапили до нас з певним наміро'м. Сподіваюсь, ви не відмовитесь відповідать на запитання?

Недобрий усміх пробіг по тонких губах пірата.

— Я не тільки не відмовлюсь відповідати,— розв’язно відповів він,— а з вашого дозволу навіть піду вам назустріч, добровільно розповівши про все, що сталося за останній час. Якщо ви хочете якнайоб’єктивніше оцінити мої вчинки, це просто необхідно.

Щире Серце, перезирнувшися із своїми друзями, обуреними зухвальством бандита, дав йому знак продовжувати.

— В цьому світі кожний розуміє життя по-своєму,— цинічно посміхаючись, почав Уактено.— Одні з нас розуміють його широко, інші обмежено. Щодо мене, то я мрію через кілька років мирно оселитися в одному з мальовничих і затишних куточків Мексіки. Бачите, мені не властиве марнолюбство. Кілька місяців тому я приїхав до столиці Мексіки, щоб вмістити свій, надбаний тут, у прерії, капітал в одного шановного французького банкіра, який там живе. Між іншим, він дав мені добрі проценти, й при нагоді я можу вам його рекомендувати. Але не буду відхилятися від справи. Так от, у Мехіко доля звела мене з однією юною особою, і я випадково зробив їй велику послугу. Дехто з присутніх має перевагу частіше, ніж я, зустрічатися з цією юною дамою. Йдеться про донью Люс.

Щире Серце здригнувся.

— А сталося це так,— продовжував Уактено,— я примусив тікати банду негідників, які намірилися її пограбувати, й коли побачив її чарівну вроду, шалено в неї закохався...

Обурений Щире Серце поклав руки на свої пістолети, але пірат, удавши, що він не помітив цього жесту, вів далі:

— Довідавшись, хто вона така, я незабаром дізнався й про те, що вона має вирушати в подорож у ці краї. Для мене це було дуже до речі, і я, підкупивши провідника генерала, стежив за його експедицією від самісінької Мексіки пункт за пунктом і крок за кроком, аж до цієї злополучної облоги табору, коли мій план частково провалився. Однак це тільки відстрочка. Я дуже далекий від того, щоб відмовитися від свого наміру.

— Постараємося вжити відповідних застережних заходів,— похмуро сказав Щире Серце.

— О, будь ласка! Все, що хочете, а точніше, що можете,— нахабно прищурившись, одповів пірат.

— Сподіваюсь, ви закінчили? — стримуючи себе, процідив крізь зуби Щире Серце.

— Ще не зовсім. Мені треба сказати кілька слів доньї Люс, а для цього потрібна її присутність. Все залежить тільки від неї.

— Я вас не розумію.

— А мені це байдуже. Втім, через кілька хвилин зрозумієте. Майте терпіння.

Під час цієї розмови Уактено ні на мить не втрачав самовладання. Він говорив жартівливим тоном, глузливо посміхався й поводив себе так вільно, що невтаємниченій людині не спало б і на думку, що це полонений злочинець, якого мають розстріляти.

Мисливці відійшли вбік і стали радитися, а він витяг сигаретку й спокійно її закурив.

— Донью Люс нема чого залучати до цієї справи,— сказав Щире Серце, переговоривши з своїми товаришами.— В її присутності нема ніякої потреби.

— Ви помиляєтесь, Любий друже,— відповів бандит, випускаючи клуб диму,— я доведу вам, що її присутність необхідна. Ви, звичайно, і самі розумієте, що я не віддався б вам у руки, якби не був цілком певний своєї безпеки! І ви не помиляєтесь. У мене є заложник, який в разі потреби відповість за мене своїм життям. Це дядечко молодої сеньйорити. Якщо о дванадцятій годині ночі я не повернусь у свій барліг, як ви дуже дотепно назвали моє тимчасове житло, мої хоробрі друзі розстріляють цього достойного сеньйора.

Хвиля гніву пробігла по лавах мисливців.

— Я, звичайно, розумію,— продовжував Уактено,— що вам особисто байдуже до генерала, і що ви великодушно пожертвували б його головою, тільки б убити мене. Та, на щастя, донья Люс не буде на вашому боці. Вона любить свого дядечка і цінує його життя. Ще раз прошу вас покликати її. Час минає, а до мого табору далеко. Якщо я не встигну туди повернутись до призначеного строку, ви самі будете винні в смерті мого заложника.

— Я тут,— сказала, виходячи з юрби, донья Люс.

Вона все чула.

Уактено кинув сигаретку й шанобливо схилився перед нею в чемному поклоні.

— Я глибоко вдячний вам, сеньйорито,— сказав він,— за честь, яку ви мені зробили.

— Ми можемо обійтись без цих непотрібних люб’язностей,— сухо промовила донья Люс.— Що ви хотіли мені сказати?

— Ви до мене надто неласкаві, сеньйорито. Сподіваюсь, що згодом мені пощастить виправдатись перед вами. Хіба ви не пізнаєте мене? Я сподівався, що у вас залишився про мене кращий спогад.

— Так, сеньйоре,— схвильовано відповіла дівчина,— спершу я справді думала про вас інакше і з вдячністю згадувала про ту послугу, яку ви мені зробили. Але після жахливої різанини, влаштованої вами тієї ночі, я маю вас тільки за лиходія і вбивцю.

Бандит почервонів від образи. Він гнівно кусав собі губи і мало не вибухнув люттю, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, він стримався і тоном грішника, що визнає свою провину, глухо сказав:

— Ви маєте рацію. Я цього заслуговую... Але повірте мені, сеньйорито, причиною всіх моїх вчинків є тільки моя глибока любов до вас...

— Не ображайте мене! — перепинила його донья Люс, гордо піднісши голову.— Що може бути спільного поміж мною і ватажком зграї бандитів?!

Вона повернулась і хотіла підійти до доньї Хесусіти, яка рушила їй назустріч.

Не витримавши останньої образи, Уактено скинув, нарешті, з себе маску.

— Хвилинку! — різко скрикнув він.— Цього разу ви будете мене слухати. Даю вам три дні на те, щоб все обміркувати й повернути мені вашу прихильність. Післязавтра я знову з’явлюсь біля входу до цієї печери. Якщо ви погодитесь піти зі мною, я звільню генерала і він повернеться до своїх друзів. А як ні — мої люди примусять його пройти крізь тисячу смертей, і я пришлю вам на спомин його голову.

— Боже! Який нелюд! — прошепотіла, пополотнівши, дівчина.

— Дурниці! — іронічно посміхнувся пірат.— Кожен любить по-своєму... Я заприсягнувся, що ви станете моєю дружиною, й доб’юсь свого хоч би там що!

Останніх слів Уактено дівчина вже не чула. Вона впала у такий відчай і так розридалась, що донья Хесусіта і Но-Евзебіо поспішили її вивести.

— Годі! — вдавленим від стримуваної люті голосом сказав Щире Серце.— Забирайтесь і благословляйте небо за те, що в мене зв’язані руки і я поки що не можу вас покарати. Ідіть! Мені гидко вас бачити.

— Дарма! Післязавтра в цей самий час ви побачите мене знову,— глузливо відповів Уактено.

— Глядіть, щастя може вас зрадити,— не витримавши піратового зухвальства, крикнув йому навздогін Весела Вдача.

Уактено замість відповіді лише знизав плечима. Він був певний себе і, злорадно тішачись безсилою люттю своїх ворогів, ішов, навіть не оглядаючись. Та це з його боку було нерозважно. Не встиг він відійти й кількох десятків кроків, як з бічного виходу печери тінями вислизнули Весела Вдача, Орлина Голова, Чорний Лось, з кількома його воїнами і, пірнувши у високу густу траву, мов ті змії, поплазували слідом за ним.

Доля і щастя доньї Люс, а отже доля і щастя Щирого Серця, тепер залежали від того, чи вдасться вчасно виявити й розгромити сховище бандитів і визволити генерала. Тому, не обмежуючись розвідкою Орлиної Голови, Щире Серце вислав на розшук бандитів ще кілька груп розвідників і з однією з них вирушив сам,

Години минали, здавалося, з карколомною швидкістю, а наслідків не було ніяких. Розвідники повертались один по одному й не доповідали нічого втішного. Все залишилося без змін.

Надвечір повернувся Щире Серце. Він застав свою матір і донью Люс у страшному розпачі. їх треба було якось розважити, заспокоїти, а він не знаходив для цього слів, бо й сам був близький до відчаю.

Донья Хесусіта подивилась на нього благально. Він похнюпився й, ховаючи від неї свої очі, сказав:

— Ніяких наслідків. І я нічого не можу придумати. А строк наближається.

— Боже мій, що ж буде? — злякано спитала донья Хесусіта.

— Не знаю, мамо,— з невимовним болем у голосі відповів Щире Серце.— Цей мерзотник сильніший за мене. Він поламав усі мої плани, і я... я не знаю, що робити!

— Невже ви віддасте мене цьому бандитові? — стиха сказала донья Люс.— О Щире Серце! Навіщо ж, навіщо ж ви мене тоді врятували?!

— Ваші докори вбивають мене! — розпачливо скрикнув Щире Серце.— Невже ви не розумієте, що я радо віддав би за вас своє життя! Я люблю вас, сеньйорито, і трачу розум від того, що не можу нічого для вас зробити!..

Донья Люс почервоніла, як маків цвіт, і очі її спалахнули променистою радістю й щастям. Цієї миті вона забула про все, навіть про ту страшну небезпеку, яка їй загрожувала і, здавалося, була неминучою. Донья Хесусіта, посміхаючись крізь сльози, відвернулася, щоб не заважати розмові, при якій завжди зайва присутність третьої, хоч би навіть і найріднішої людини. Щире Серце підійшов до дівчини, ніжно взяв її за руку й хотів щось сказати ще, але в цей час до печери з веселим гомоном увійшли Весела Вдача, Чорний Лось і Орлина Голова. По їх сяючих обличчях Щире Серце відразу зрозумів, що розшуки, нарешті, закінчилися вдало.

— Щире Серце! — радісно сказав Весела Вдача.— Берімо десяток людей і ходімо. Орлина Голова знайшов піратове лігво.

XVII

ВТЕЧА ПОЛОНЕНИХ. РОЗГРОМ БАНДИТСЬКОГО ЛІГВА

Уактено, звичайно, розумів, що за ним слідкуватимуть і тому, плутаючи свої сліди, вдавався до всіх відомих йому хитрощів. Через це він дуже затримався в дорозі і на берег річки, води якої омивали вхід до його підземного сховища, потрапив тільки з настанням ночі.

Навкруги не було нічого підозрілого й він уже збирався спустити на воду схований під листям пліт, коли його увагу привернув легкий шурхіт у сусідніх кущах. Рвучко вихопивши з-за пояса пістолети, він, скрадаючись, швидко наблизився до цих кущів. Там, мало не вдвоє зігнувшись, вовтузився, збираючи трави, кумедний товстий чолов’яга. Впізнавши Дюр’є, пірат посміхнувся, опустив пістолети і повернувся було вже до нього спиною, щоб іти своєю дорогою, аж раптом йому спало щось на думку й, підійшовши до товстуна, він поклав йому на плече руку.

Дюр’є здригнувся й злякано впустив на землю свої трави.

— Послухайте, чоловіче добрий,— глузливо звернувся до нього Уактено,— що це у вас за пристрасть збирати трави і вдень і вночі?

— Уночі?—немовби прокидаючись від сну, перепитав лікар.— А хіба вже ніч? Котра ж зараз година?

— Ото ж то!—забавляючись дивацтвом вченого, відповів Уактено.- Уже близько півночі.

— Ай справді! — глянувши на небо, здивовано сказав Дюр’є.— Та місяць сяє так ясно...

— Так ясно, що ви сплутали його з сонцем? — зареготавши, перебив його Уактено.— Але справа не в цьому,— додав він уже серйозно.— Хоч ви й маєте вигляд напівбожевільного, але кажуть, що ви добрий лікар.

— Я це доводив не раз! — ображений епітетом «напівбожевільний», буркнув Дюр’є.

— От і чудової Саме тому ви мені й потрібні.

— До ваших послуг,— не дуже радо, але з чемним півпоклоном, сказав лікар.— Хворі ви?

— Ні, хвалити бога, не я. Медичної допомоги потребує один з ваших друзів, мій полонений. Ідіть за мною.

— Але...— почав був лікар.

— Ніяких «але»,— різко урвав його капітан.— Ідіть та ворушіться жвавіше, коли не хочете, щоб я розчерепив вам голову.

Опиратися було марно і доводилося скоритись. Але, судячи з того, що непомітно для Уактено по губах лікаря перебігла лукава посмішка, він зробив це навіть охоче.

Зійшовши до річки, Уактено спустив на воду пліт, пропустив вперед Дюр’є, тоді сів сам і відштовхнувся від берега. Коли пліт виплив на середину течії, чиясь рука обережно розсунула кущі і з них визирнула брита голова з чорним жмутком волосся й встромленими в нього перами.

Це був Орлина Голова. Кілька хвилин він уважно стежив за плотом, ні на мить не відводячи від нього очей і нічим не зраджуючи своєї присутності. Аж ось пліт опинився на тому боці й досить швидко поплив бистриною вздовж високого скелястого берега.

— Хуг!— вихопився раптом з грудей вождя здивований гортанний вигук, і він усім тілом подався трохи вперед, шукаючи чогось очима. Пліт, на якому щойно сиділи лікар і Уактено, наче якимись чарами несподівано зник невідомо куди.

Відчуваючи себе в цілковитій безпеці й певний того, що справу його виграно остаточно, Уактено вранці наступного дня відіслав більшу частину своєї зграї в прерії поповнити їстівні запаси і приготувати свіжих коней. Коли очолювані Франком пірати пішли, він знаком наказав лікареві йти за ним і, спустившись у підземну галерею, привів його до генерала. Побачивши знайому фігуру вченого товстуна, старий воїн радісно посміхнувся. Крім того, що він взагалі був радий бачити свого давнього друга, він сподівався, що лікар розповість йому про долю його племінниці, а це було єдине, що йому зараз хотілося знати.

Перше ніж залишити їх самих, Уактено витяг пістолет і, покрутивши ним перед лікаревим носом, значливо сказав:

— Хоч ви й напівбожевільний, майте на увазі, що при першій же вашій спробі організувати втечу, я виціджу вам мозок.

Дюр’є вислухав це попередження трохи стривожено, але коли пірат повернувся й вийшов, весело підморгнув генералові й негрові і, притишивши голос, сказав:

— Ми тут самі?

— Мабуть, самі,— не зовсім впевнено відповів генерал.— А втім, це легко перевірити.

Лікар обійшов приміщення полонених, уважно оглянув усі закутки і тоді тільки повернувся до свого друга.

— Ну, от тепер поговоримо,— серйозно сказав він.

— Де моя племінниця? — тривожно спитав генерал.

— Заспокойтесь, вона під обороною Щирого Серця, і їй ніщо не загрожує.

Генерал зітхнув з полегкістю.

— Тепер, коли я спокійний за неї, мені не страшні ні цей полон, ні навіть смерть,— сказав він.

— Ні, ні, генерале,— палко заперечив Дюр’є,— ви якнайшвидше повинні вирватися з лабет цих бандитів. Мені ніколи пояснювати вам, чому саме, але тікати треба сьогодні ж.

— Та я тільки й мрію про це,— відповів генерал,— тільки ж, крім самого бажання і мрій, треба ще мати й якусь можливість.

— Це так,— безтурботно погодився лікар.— Щиро кажучи, я й сам ще не знаю, як вибратись звідси. Але будьте певні, що я знайду спосіб.

Лікар завжди був такий заглиблений у свої наукові заняття і до такої міри розсіяний і непрактичний, що полонені ніяк на нього не покладались і не ставились до його слів серйозно. І все-таки його оптимізм трохи їх розворушив. Близько години вони обмірковували найрізноманітніші, подекуди справді божевільні плани втечі і, зви

№

чайно, не могли спинитися на жодному з них. Аж ось пролунали кроки, і в глибині гроту з’явився капітан.

— Ну, що у вас, докторе? — спитав він.— Як почувають себе хворі?

— Кажучи правду, не дуже добре,— з легкою гримасою відповів Дюр’є.

— Дарма,— байдуже сказав Уактено.— Генерал незабаром буде на свободі і тоді лікуватиметься скільки схоче. Ходімо, докторе! Ви мали досить часу, щоб наговоритися з вашим другом, а серед моїх людей є кілька легкопоранених, і я хочу, щоб ви їх оглянули.

Лікар мовчки пішов слідом за ним.

Погрожуючи Дюр’є, Уактено робив це напівсерйозно, про всяк випадок. В дійсності ж ні йому, ні будь-кому з його зграї навіть на думку не спадало, що цей чудакуватий ескулап може бути для них небезпечний. Бандити підсміювались над його кумедною зовнішністю, дивацькими звичками та розсіяністю і спокійно дозволяли йому вільно пересуватися по їхньому лігву. Зваживши все це, лікар, у якого в голові зрештою склався цілком реальний і добре продуманий план визволення генерала, вирішив ще більше приспати їх пильність і залюбки строїв з себе дурника. Він удавав, що не розуміє їхніх досить прикрих жартів, весело реготав, коли сміялися вони, мугикав собі під ніс пісеньки, а при столі довго й з великим апетитом уминав разом з ними вечерю.

День минув без пригод.

Генерал і Юпітер нетерпляче чекали ночі. Добрий настрій і впевненість лікаря передалися і їм, і вони знову почали мріяти про те, що раніше здавалося неможливим.

Опівночі, коли полонені почали вже втрачати надію, лікар, нарешті, з’явився. Він ішов, освітлюючи собі дорогу смолоскипом, і радісно посміхався.

— Генерале, збирайтесь! — весело гукнув він, високо підносячи смолоскип угору.— Зараз ми вийдемо звідси на волю.

— Яким, чином? — недовірливо спитав генерал.— А бандити?

— Сплять, хай їм чорт! І тепер ми господарі печери, кажу вам.

— Але ж вони можуть прокинутись,— все ще вагаючись, сказав генерал.

— Не турбуйтесь, генерале, звичайно, коли-небудь вони прокинуться, але це буде не дуже скоро. Принаймні не раніше, як через п’ять-шість годин.

— Я вас не розумію.

— А тимчасом це дуже просто,— з тріумфуючим виглядом заявив лікар.— Я підсипав їм у напої опіуму, і після вечері вони попадали, наче мертві. Вони там хроплять, як ковальські міхи.

— Докторе, ви ж надзвичайна людина! — бадьоро схоплюючись з місця, скрикнув генерал.— І я, щиро кажучи, досі вас просто недооцінював.

— Ви недооцінювали мою ботаніку, генерале,— посміхнувся Дюр’є.— А, як бачите, вона придалася, ще й дуже. Та не будемо марнувати час.

— Справді, затримуватися тут не слід,— погодився генерал.— Але де капітан?

— На жаль, не знаю. Він пішов по обіді і більше не повертався.- А втім, я догадуюсь, куди він подався, і мені здається, ми його незабаром побачимо.

— Ну, ходімо, друзі!—сказав генерал.— Скоріше!

Ідучи до виходу, генерал і Юпітер, незважаючи на

запевнення лікаря, тривожно оглядалися навкруги, але бандити справді міцно спали в окремій печері, що правила їм за їдальню і спальню.

Коли втікачі відв’язували пліт, щоб переправитись через річку, при блідому світлі місяця вони побачили великий другий пліт, на якому сиділо чоловік з п’ятнадцять. Пліт повільно плив їм назустріч.

Відступ, здавалося, був відрізаний, а про опір годі було й думати.

— Що робити? — в розпачі скрикнув генерал.

— Ах, як нам не щастить! — жалісно простогнав лікар.— Невже все загинуло?

Втікачі кинулися за виступ скелі і, причаївшись там, затамували подих.

Тим часом пліт наблизився до входу в печеру, і його пасажири обережно, намагаючись не шуміти, почали з нього висаджуватись. І тут генерал і його супутники, вибігши з своєї схованки, з радісними вигуками кинулися до них. Серед прибулих вони впізнали Щире Серце, Чорного Лося і Орлину Голову.

Щире Серце пояснив їм чудо своєї появи: коли лікар разом з Уактено зайшов до печери, Орлина Голова, переконавшись, що він виявив сховище піратів, старанно знищив свої сліди й повернувся до. Зеленосірого. Довідавшись від індійця про його відкриття, Щире Серце вирішив напасти на бандитів у їхній печері. Взявши з собою п’ятнадцятеро найвідважніших бійців, усім іншим траперам і індійцям він наказав оточити місцевість навколо лігва бандитів на великій відстані, щоб жоден з піратів не зміг утекти й врятуватись.

Коли минули хвилини першої радості, генерал повідомив своїх визволителів, що в печері залишилося тільки десятеро бандитів і що вони сплять міцним сном завдяки лікарю.

Піратів негайно позв’язували й під надійною охороною залишили поки що в печері, а генерал, Щире Серце, Чорний Лось і Орлина Голова, зібравши всі окремі загони траперів і команчів, вирушили до Зеленосірого.

XVIII

ЗАКОН ПРЕРІЇ

Краєвид біля печери в долині Зеленосірого струмка за останні два дні зовсім змінився. Перед входом до печери на досить великій площі всі дерева було зрубано, а землю очищено від рослинності. На цьому місці стояло близько двохсот наметів, вкритих пофарбованими у різні кольори бізонячими шкурами. Все плем’я команчів стало табором.

Білі трапери і червоношкірі воїни чудово ладнали одні з одними, і в селищі було велике пожвавлення.

Воїни команчів були розмальовані й озброєні так, наче готувалися до бою. Мисливці, вбрані в найкращий одяг, чистили зброю, ніби теж збиралися її застосовував ти. Осторонь, під доглядом кількох воїнів, стояли осідлані коні. Нарешті, навколо табору стояли вартові, запобіжний захід, до якого індійці вдаються дуже рідко.

Все це свідчило про те, що готується щось незвичайне.

Щирого Серця, Орлиної Голови і Чорного Лося в таборі не було. Всіма приготуваннями розпоряджалися Весела Вдача та Есхіс. Час від часу вони про щось радилися і обидва були дуже заклопотані й серйозні.

Річ у тім, що наближався час призначеного Уактено строку.

Чи наважиться ж він прийти? Чи, може, він тільки нахвалявся, що прийде?

Хто добре знав бандита, а таких було чимало, вважали, що він додержить свого слова. Хоч би яким він був негідником, не можна було заперечувати, що він шалено сміливий і має залізну волю. Та й чого, зрештою, йому боятись? Вороги йому не страшні, бо в його руках генерал. Він його заложник і відповідає за нього своїм життям.

Було близько восьмої години ранку. В безхмарному небі сяяло сонце, і сліпуче світло його заливало прерію.

Донья Хесусіта і донья Люс в супроводі Но-Евзебіо вийшли з печери. Побачивши їх, Весела Вдача підійшов і вклонився.

— Син мій ще не повернувся? — тривожно спитала донья Хесусіта.

— Ще ні, сеньйоро. Але не турбуйтесь, незабаром він буде тут.

— Я не можу не турбуватися. Я так боюсь, що з ним що-небудь скоїться!

— Ні, ні, цього не може бути! Я тільки вночі пішов від нього, щоб заспокоїти всіх вас і передати нашим його накази. Коли я залишив його, ніякої небезпеки не передбачалось, і вам, повторюю, нема чого турбуватись.

— Ах! — зітхнула донья Хесусіта.— Ось уже двадцять років я не знаю жодної хвилини спокою. Щовечора я з жахом думаю, що вранці, можливо, вже не побачу сина...

— Заспокойтесь, сеньйоро,— прошепотіла донья Люс, ніжно обнімаючи її. — Я певна, що з ним не станеться нічого поганого.

— Незабаром все владнається! — запевнив їх Весела Вдача.— Благаю вас, майте трошки терпіння! Ви ж знаєте, яка в нього важлива справа.

— Але чому ж він так довго не повертається? —знову тривожно сказала донья Хесусіта.— Час минає, а його нема й нема.

— Тепер він уже скоро повернеться.

— Я хочу зустріти його перша.

— На жаль, це неможливо, сеньйоро.

— Чому?

— Тому, що ваш син не хоче, щоб ви і сеньйорита були присутні при тій сцені, яка має відбутися після його повернення.

— А як же я довідаюсь, чи врятовано мого дядю? — занепокоєно спитала донья Люс.

— Не хвилюйтесь, сеньйорито, вам уже не довго залишилося чекати. Прошу вас, ідіть у печеру.

— Так, це, мабуть, буде найкраще,— погодилась стара дама.— Давайте послухаємось, дитя моє. Коли син мій цього вимагає, то, звичайно, він робить це з найкращими намірами.

Донья Люс, не заперечуючи, пішла за нею.

Раптом пролунав застережливий крик вартових, його підхопив індієць, який стояв біля вігваму ради, і з нього зараз же вийшли вожді команчів.

Мисливці і індійські воїни схопили зброю й вишикувалися обабіч вігваму.

З далини до табору швидко наближалась хмара куряви. Коли вона розвіялась, з неї показалась група вершників, що мчали навзаводи.

Попереду на чудовому вороному коні скакав чоловік, якого всі одразу впізнали. Це був капітан Уактено. Він зухвало з’явився на чолі свого загону вимагати виконання умов, поставлених ним два дні тому.

Наблизившись до вождів, які стояли біля вігваму ради, двадцятеро вершників спинились відразу, як один, і завмерли, наче бронзові статуї.

Негайно лави мисливців і воїнів, що стояли справа й зліва, розгорнувшись віялом, зімкнулись навколо новоприбулих.

Таким чином двадцятеро бандитів опинилися всередині кола. Відступ їм було відрізано. Понад п’ятсот озброєних воїнів оточили їх з усіх боків.

Уактено це помітив, але зневажливо посміхнувся і, певний себе, віддавши гордовитий уклін вождям, владно звернувся до Веселої Вдачі.

— Де сеньйорита?

— Сеньйорита? — удаючи з себе здивованого, перепитав мисливець. — Кого ви маєте на увазі?

— Не стройте з себе дурника! — відчувши в голосі канадця глумливу нотку, відразу спалахнув пірат.— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі, і добре знаєте, що за нашою угодою я маю право...

— Право? — ще з більшим подивом перепитав Весела Вдача.— Не думаю, щоб тут у вас було яке-небудь право, а тим більше право розмовляти зі мною так грубо й зухвало.

— Що це означає? — скипаючи й підвищуючи голос, спитав пірат.— Хіба Щире Серце забув...

— Щире Серце не забуває нічого й ніколи,— різко обірвав його мисливець.— Але йдеться зараз не про нього, йдеться про вас. Як ви посміли з’явитися сюди й привести із собою цю зграю пройдисвітів?

— Облиште ваш загрозливий тон! — зовсім втрачаючи самовладання, мало не закричав Уактено.— Він мене не лякає.

— А даремно!—холодно заперечив мисливець.— Ви зробили велику помилку, з’явившись до нас удруге, і це вам так не минеться.

— Он як? — намагаючись опанувати себе й кривлячи губи в іронічну посмішку, процідив крізь зуби пірат.— Це навіть цікаво.

— Ось уже десять років,— не звертаючи уваги на його силувану іронію, холодно продовжував Весела Вдача,— ви очолюєте оцю зграю відщепенців і з ними разом тероризуєте всіх чесних людей. Ви стали справжнім бичем прерії. Не маючи ні батьківщини, ні совісті, ви грабуєте й без жалю вбиваєте всіх, кого вам удається перестріти на своєму шляху. Серед ваших незліченних жертв є багато індійців і білих, старих і молодих, беззахисних жінок і малолітніх дітей. Давно час покласти край вашим злочинам. Час цей настав. Ми — білі трапери і воїни команчів — усі, кого ви тут бачите,— зібралися сьогодні, щоб судити вас за законами прерій і знищити.

— Око за око, зуб за зуб! — грізно закричали всі присутні, стрясаючи зброєю.

Уактено глянув навколо себе і мимоволі здригнувся: п’ятсот пар очей гнівно дивилися на нього та на його піратів і п’ятсот рушниць було звернено у їх бік. Пірат смертельно зблід, збагнувши, нарешті, що вчинив дуже необачно, з’явившись сюди й що йому, можливо, загрожує загибель. Однак за мить він отямився і сказав своїм звичайним глузливо-зневажливим тоном:

— Мені смішні ваші погрози. Ви самі добре знаєте, що в мене проти вас є чудовий засіб оборони. Годі ж ламати цю комедію й давайте закінчувати справу. Видайте мені сеньйориту, і я віддам вам вашого генерала. А як ні, то клянусь вам, що не мине й години, як він перестане жити.

— Ви помиляєтесь, Уактено,— мов грім серед ясного неба пролунав раптом голос Щирого Серця.— Генерал на свободі і житиме набагато довше, ніж ви.

Тієї ж миті юрба воїнів розступилась, і з неї, під тріумфуючі вітальні крики, вийшли Щире Серце, Орлина Голова і сам генерал.

Бандитів, коли вони побачили генерала, паралізував жах. Не розгубився лише Уактено. Блискавично зміркувавши, що гру програно й що тепер врятувати його може тільки втеча, він пришпорив коня і вдарив його нагаєм. Кінь рвонувся з місця, та Щире Серце був напоготові й, схопивши його за повід, спинив.

— Геть! — несамовито закричав Уактено, знову встромляючи в боки свого коня остроги й намагаючись поставити його на диби.

— Е, ні! — стримуючи коня неймовірним зусиллям сг>оїх залізних рук, сказав Щире Серце, через зціплені від напруження зуби.— Тепер ви від мене не втечете!

— То помри ж! — люто просичав бандит, вихопивши з-за пояса пістолет і наводячи його на мисливця.

Весела Вдача, який уважно стежив за кожним рухом бандита, не тямлячи себе, кинувся до свого друга й заступив його собою. Пролунав постріл. Куля влучила юнакові в плече, і він упав на спину, обливаючись кров’ю.

Тієї ж миті Орлина Голова, мов ягуар, стрибнув на круп піратового коня. Не даючи бандитові отямитись, він схопив його лівою рукою за волосся і відкинув йому голову назад.

Уактено завив страшним від жаху голосом.

Тим часом Щире Серце, кинувшись на допомогу Веселій. Вдачі, випустив повід, і до краю збуджений, розлючений биттям та незвичним для нього подвійним тягарем кінь галопом наосліп помчав по табору, перекидаючи все на своєму шляху. А на ньому, зчепившись у смертельних обіймах, звиваючись, мов змії, й намагаючись один одного вбити, боролося двоє людей.

Пригинаючи голову пірата дедалі більше назад, Орлина Голова одночасно вперся йому коліном у крижі і, таким чином, зовсім паралізував його рухи. Відтак, із страшним войовничим криком індійських воїнів, він підкіс над ним свого ножа.

— Не вбивайте мене! — несамовито закричав бандит, а сам, рвучко піднісши вгору озброєну пістолетом ліву руку, вистрелив у індійця.

Куля пролетіла в повітрі, не зачепивши вождя.

Команч пильно подивився на Уактено.

— Боягуз! — презирливо сказав він.— Ти боїшся смерті, наче стара жінка.

Він ще дужче натиснув коліном і встромив йому в груди ніж.

Дикий пронизливий зойк Уактено злився з войовничим тріумфуючим криком індійця.

Кінь в цей час спотикнувся об пень і впав. Обидва супротивники опинилися на землі.

Кілька мисливців кинулися до них, але, поки вони добігли, все було скінчено. Назустріч їм, тримаючи в руках скривавлений скальп свого ворога, підвівся Орлина Голова, а біля його ніг з кинджалом у грудях лежав мертвий Уактено.

Позбувшись свого ватажка, оточені мисливцями і індійцями, пірати навіть не намагалися чинити опір. Від імені своїх товаришів Франк заявив, що вони здаються. На знак Щирого Серця вони покидали зброю і їх міцно позв’язували.

Весела Вдача був поранений тяжко, але, на щастя, не смертельно. Двоє траперів віднесли його до печери і залишили під наглядом жінок.

Орлина Голова підійшов до Щирого Серця, який, глибоко задуманий, стояв, прихилившись до дерева.

— Вожді зібралися біля вогнища ради і ждуть мого брата,— сказав індієць.

— Іду! — лаконічно відповів мисливець.

Коли вони зайшли до вігваму ради, там зібралися вже всі вожді. Крім них, там були генерал, Чорний Лось і декілька траперів.

Раду, як ведеться, відкрив люльконоша. Після всіх, встановлених звичаєм, церемоній підвівся Есхіс і звернувся до присутніх з такими словами:

— Великі вожді й могутні воїни! Що збираєтеся ви робити з полоненими? Може, ви дасте їм свободу і, повернувшись до свого хижацького життя, вони знову стануть грабувати і вбивати беззахисних людей? Чи, може, ви відведете їх у кам’яні селища білочолих на Сході? Але шлях туди довгий і небезпечний, перетятий горами й бистрими річками. По дорозі вони можуть повтікати та ще й напасти на вас і всіх перебити. Та навіть, коли ви й доведете їх до кам’яних селищ, їх там відразу звільнять і випустять на свободу. Ви знаєте, що правосуддя білих людей несправедливе. Воно жорстоке до червоношкірих і поблажливе до людей свого кольору. Ми, коли зустрічаємо на своєму шляху ведмедя або ягуара, вбиваємо їх. А наші полонені лютіші, ніж ведмеді і ягуари. За кров, пролиту ними, вони мають зазнати кари. Око за око, зуб за зуб! їх треба прив’язати до стовпа тортур!

Я сказав! Чи добре говорив я, о могутні воїни й вожді?

Есхіс сів. Настала глибока й урочиста тиша. Нарешті, побачивши, що Есхісові ніхто не збирається відповідати, заговорив Щире Серце.

— Воїни команчів! — почав він.— Слова великого вождя Есхіса і мудрі, і справедливі. Ми повинні засудити наших полонених до страти. Вони запеклі злочинці й заслуговують цієї кари. Але, застосовуючи до полонених закон прерій, не будемо надто жорстокими. Їх треба знищити, але не слід тішитися їх муками. Покажемо всім, що ми не мстимось, а караємо. Будемо справедливі її милосердні. Дамо їм самим обрати собі смерть і позбавимо їх непотрібних і жорстоких тортур.

Я сказав! Чи добре говорив я, о могутні воїни й вожді?

Усі присутні уважно слухали слова Щирого Серця і не тільки не були обурені його людяністю, а навіть схвально поглядали на нього, коли він закликав їх бути милосердними.

Потім підвівся Орлина Голова.

— Брат мій Щире Серце говорив добре,— сказав він.— Небагато прожив він зим, а мудрість його велика. Ми раді, що маємо нагоду показати йому нашу дружбу й виконаємо його бажання. Я сказав!

Рада закінчилась. Вожді вийшли з вігваму, і всі зібралися навколо полонених.

— Собаки білочолих! — звернувся Орлина Голова до бандитів.— Рада великих вождів могутнього племені команчів вирішила вашу долю. Ви жили, мов дикі звірі. Постарайтеся ж померти не так, як помирають полохливі старі жінки. Будьте мужні, і Великий дух — володар життя, можливо, зглянеться на вас.

— Ми готові,— гордо підносячи голову, відповів за всіх Франк— Прив’язуйте нас до стовпа тортур, вигадуйте найлютіші муки, ви не почуєте від нас ні стогону, ні скарг.

— Брат наш Щире Серце,— продовжував вождь,— клопотався за вас, і рада зважила на його волю. Вас не піддаватимуть тортурам.

Така поблажливість не тільки не обрадувала бандитів, а навпаки — обурила їх. Білі, що живуть у преріях, часто переймають не лише звичаї, а й психологію індійців. Тому спершу бандити сприйняли сказане Орлиною Головою як зневагу до себе й почали ремствувати.

— Яке право мав Щире Серце клопотатися за нас?— закричав Франк.— Хіба він не вважає нас за мужчин? Хіба він гадає, що піддані тортурам, ми будемо кричати й просити пощади? Ні, не діждете цього! Прив’язуйте нас до стовпа тортур. Вам ніколи не вдасться вигадати такі муки, яким піддавали ваших воїнів ми, коли вони потрапляли нам до рук.

Трепет гніву пробіг по лавах індійців, а бандити вітали слова Франка схвальними вигуками.

— Собаки! Кролі!—кричали вони.— Команчі — старі баби! їх слід було б повдягати в спідниці!

Щире Серце підійшов до полонених і, піднісши руку, мовив:

— Ви невірно зрозуміли слова вождя. Вам самим надається право обрати собі смерть. Отже, це не образа, а визнання вашої мужності. Людина, яка сама карає себе за свої злочини, хоробріша, ніж той, хто ображає своїх ворогів, щоб розлютити їх і тим уникнути мук і прискорити свій кінець біля стовпа тортур. Ось мій кинджал. Вам порозв’язують руки, і ви, взявши його, самі заподієте собі смерть.

Бандити перезирнулись, і, після хвилинного вагання, всі як один заявили про свою згоду.

— Розв’яжіть їм руки! — наказав Щире Серце.

Перший, показуючи приклад іншим, узяв кинджал

Франк.

— Спасибі і прощавайте! — твердим голосом сказав він Щирому Серцеві і, розстебнувши сорочку, повільно встромив кинджал собі в груди.

Таким чином було знищено страшного капітана Уактено і всю його зграю.

XIX

ДОН РАМОН ГАРИЛЬЯС

Коли генерал зайшов, нарешті, до печери, донья Люс, побачивши його живого й здорового, була щаслива невимовно. Обнімаючи свою палко улюблену племінницю, генерал теж був безмежно щасливий, і вони довго розповідали одне одному про все, чого їм довелося зазнати під час цієї короткої, але тяжкої розлуки.

— Прикро мені, дитя моє,— говорив генерал,— що через мою необачність і нерозважність вам загрожувала така страшна небезпека. Тепер годі. Ми негайно покинемо ці небезпечні місця й повернемося додому.

Серце дівчини стислося, й вона відвернулась, щоб приховати своє хвилювання.

— Що вам таке, Люсіто ? — стурбовано спитав її дядько.— У ваших оченятах бринять сльози?

— Нічого, дядечку, це так...— опускаючи очі, відповіла дівчина— А коли ми маємо виїжджати?

— Завтра ж, якщо це буде можливо. Навіщо зволікати? Експедиція, від якої залежало щастя останніх днів мого життя, на жаль, не вдалася, і нам більше нічого тут робити. Ми й так занадто рискували. Розшуки мої не принесли мені нічого, крім розчарування.

— Які розшуки, дядечку? Що ви маєте на увазі?

— Нічого, дитя моє. Є речі, про які краще не згадувати. Минуле не повернути, а я зробив марну спробу воскресити його і натомість мало не занапастив ваше життя. Облишмо цю тему. Поговоримо про щось інше. Між іншим, я досі не познайомився з матір’ю Щирого Серця, а я мушу подякувати їй за все, що вона для вас зробила. Вона тут?

— Тут, але вона робить зараз перев’язку Веселій Вдачі.

— Бідолашний юнак! У якому він стані?

— О, йому вже краще, дядечку. Лікар каже, що рана не дуже серйозна й що за кілька днів він буде на ногах.

— Ну, слава тобі, боже. Це мужній і відважний юнак.

І як самовіддано він любить свого друга! Заради нього він ладен був віддати своє життя. А втім, Щире Серце тут люблять усі, і, здається, його просто не можна не любити.

Донья Люс радісно посміхнулась і зашарілась, але заглиблений у свої думки генерал цього не помітив.

— Щаслива мати, що має такого сина,— продовжував він, зітхаючи.— А я... У мене сина немає.

Генерал замовк і замислився. Донья Люс пригорнулася до нього й, сховавши своє почервоніле личко в нього на плечі, несміливо сказала:

— Дядечку, знаєте, що мені спало на думку?

— Ну що, Люсито?

— Ви зажурені тому, що не маєте сина, якому могли б передати своє ім’я і маєтність, правда ж?

— На жаль, так, дитя моє,— сумно сказав старий.— Надії моїй не судилось справдитись.

— А чому б вам не усиновити Щире Серце? — з наївною дитячою безпосередністю зважилася, нарешті, висловити свою заповітну мрію донья Люс.

Генерал здивовано подивився на засоромлену й рожеву від збентеження дівчину.

— Думка ваша чудова, дитя моє,— відповів він, обнімаючи її з батьківською ніжністю,— та навряд чи здійсненна. Я був би радий мати такого сина, як Щире Серце, але ж у нього є мати. Вона живе ним і заради нього й ніколи не погодиться, щоб він відійшов від неї до зовсім чужої людини.

— Хто знає?!—зовсім зніяковівши, промовила стиха дівчина.

— Та навіть коли б вона й погодилась,— продовжував генерал,— Щире Серце сам не пристане на це. Я знаю людей, дитя моє. Щире Серце належить до тих багатих і сильних натур, які над усе ставлять дружбу й свою особисту свободу. О, я таким і тільки таким хотів би бачити свого сина! Та хто я для Щирого Серця і що можу йому дати? Моє ім’я? Але ж його власне, нехай і прибране ім’я славне тут не менше, ніж у Мексіці ім’я дона Рамона Гарильяса-де-Сааведра. Моє багатство? Але він не проміняє на нього своє привільне життя.

— А все-таки спробуйте, дядечку,— наполягала донья Люс.— Якщо вашу пропозицію відхилять, ви принаймні доведете Щирому Серцеві, що справді вдячні і оцінили його по заслугах.

Дівчина говорила так пристрасно й палко, що генерал не міг не звернути на це уваги, і в думках у нього промайнув ще непевний, але вірний здогад. Він уважно подивився їй в очі і, нарешті, прочитав у них те, чого не договорювали її уста.

Старий солдат мимоволі посміхнувся, але одразу ж сховав свою посмішку під нахмуреними бровами і, трохи подумавши, серйозно сказав:

— Ну що ж, Люсито, коли ви так на цьому наполягаєте, я спробую виконати ваше бажання. Підіть, попросіть, будь ласка, Щире Серце і його матір зробити мені честь і вийти до мене.

Дівчина радісно схопилася з місця й побігла.

Залишившись на самоті, генерал глибоко замислився

Через кілька хвилин до печери зайшли Щире Серце і донья Хесусіта.

— Ви хотіли нас бачити, доне Рамон? — уперше називаючи генерала його ім’ям, сказав Щире Серце.— Ми до ваших послуг.

Генерал підвівся їм назустріч і, віддавши загальний уклін, промовив, звертаючись до доньї Хесусіти:

— Я щасливий, сеньйоро, що маю нарешті нагоду подякувати вам за вашу ласкаву прихильність до моєї племінниці й за те піклування, яким ви оточили її в ці тяжкі для нас дні.

Донья Хесусіта, яка, ввійшовши до печери, спинилась у ЇЇ темному кутку і стояла там, нервово кутаючись у свою довгу шаль, відповіла на ці люб’язні слова мовчазним поклоном.

— А для того, щоб подякувати вам, друже мій,— продовжував генерал, перевівши погляд на Щире Серце,— я просто не знаходжу слів.

— Не треба ніяких особливих слів, доне Рамон,— сухо заперечив Щире Серце.— Зрештою, я не зробив нічого незвичайного. Я просто виконав свій обов’язок і...

— Ні, ні, мій друже,— перебив його генерал.— Я зобов’язаний вам усім. Ви врятували життя моїй племінниці й мені, і ми полюбили вас, як рідного... Нехай же не дивує вас те, що я скажу вам зараз. Мені хотілося б, щоб ми стали рідними справді. Колись у мене був син...

Голос генерала затремтів, і він на мить змовк, стримуючи своє хвилювання, а Щире Серце рвучко підвів голову й відразу ж знову втупив очі в землю.

— Так, колись у мене був син,— продовжував генерал,— та я сам... сам став причиною його загибелі. Тепер я вже старий і немічний, біля мене нема нікого з близьких мені людей і в домі в мене пустка. Я живу самотньо, без друзів і без рідних. У мене немає спадкоємця, якому я міг би залишити свій найцінніший скарб,— скарб значно дорожчий, ніж все моє багатство. Я кажу про моє незаплямоване ім’я, що перейшло до мене з глибини віків від довгого ряду моїх славетних предків. Щире Серце! Я прошу вас замінити мені сина!

Почувши цю несподівану для себе пропозицію, Щире Серце здригнувся й розгублено, ніби шукаючи допомоги й поради, подивився на свою матір. І тут донья Хесусіта відкинула

з обличчя шаль, підійшла до генерала, поклала йому руку на плече і, пильно дивлячись йому в очі, сказала:

— Нарешті, дон Рамон Гарильяс-де-Сааведра, ви закликаєте до себе сина, якого так безжально покинули двадцять років тому!

— Боже мій! Хесусіто! — прошепотів пополотнівши генерал.— Сину!.. Сину мій!.- Рафаелю, Хесусіто! Простіть мені, коли можете, й поверніться до мене!

— Годі, тату! — сказав зворушений дон Рафаель, міцно і ніжно пригортаючи до себе матір і походячи з нею до батька.— Би покарали мене жорстоко, але я був того

вартий. Тепер зате я став чесною людиною. Забудьмо ж минуле й будемо думати тільки про щасливе майбутнє. Цієї хвилини до печери зайшла донья Люс.

Генерал кинувся до неї, обняв за плечі й підвів до дружини та сина.

— Дитя моє,— сяючи від щастя, сказав він.— Ви просили мене усиновити Щире Серце... Дозвольте ж мені представити вам мого сина — дона Рафаеля Гарильяса-де-Сааведра. Доля зласкавилась наді мною й повернула мені його тоді, коли я вже зовсім втратив на де надію.

Донья Люс радісно скрикнула, а Щире Серце взяв її руки і вкрив їх ніжними поцілунками.

Одного чудового весняного вечора, щось через двадцять років після описаних подій, в околицях невеличкого мексіканського міста Гермозильо, по дорозі риссю їхав вершник. На ньому був костюм сільського землевласника — смугасте серапе⁴, що спадало з плечей і вкривало круп коня, крислатий фетровий капелюх, на ногах важкі ботфорти з товстими срібними острогами, а при лівому боці, як і в кожного мексіканця, висів кинджал.

Коли на пагорку вдалині вималювалися обриси гасієнди, вершник пришпорив коня й останні метри промчаз учвал. При його появі другий вершник голосно його окликнув, а кілька собак застрибало навколо нього з радісним гавканням.

— Нарешті ви приїхали, Весела Вдачо! — гукнув другий вершник.— Ми чекаємо вас уже понад годину і почали турбуватись.

Вони потиснули один одному руки й в’їхали у ворота гасієнди, які широко перед ними відчинились. Кілька слуг стояло біля воріт, тримаючи в руках смолоскипи. Їх мерехтливе світло осявало кількох чоловіків і жінок, що поспішали назустріч прибулим.

Господар гасієнди підійшов до вершників, ведучи попідруч немолоду, але вродливу жінку. Навколо них, блискаючи цікавими оченятами, юрмилося шестеро чарівних дітлахів, мов дві краплини води схожих на своїх батьків. Трохи осторонь, в тіні, стояла літня дама, а поруч неї зовсім похилого віку чоловік. Усі радісно оточили Веселу Вдачу.

Весела Вдача зліз з коня, і всі рушили до їдальні. До столу сіло близько сорока душ. За давнім, патріархальним звичаєм, якого в цій гасієнді держалися й досі, слуги тут їли разом з господарями.

Коли всі трохи підживились і задовольнили перший голод, почалася жвава розмова.

— Ну, що, Весела Вдачо,— спитав старий,— вдало-

ся вам натрапити на сліди ягуара?

— Слід знайдено, генерале,— відповів Весела Вдача,— але боюсь, що ягуар не один, і наша худоба ще не раз постраждає від нападу цих хижаків.

— Ви цього певні?

— Тату,— озвався господар гасіенди.— В преріях Заходу Весела Вдача мав славу одного з найдосвідченіших мисливців. Не думаю, що він міг помилитись.

— Тоді доведеться організувати облаву. Цих небезпечних сусідів треба позбутись. Як ви гадаєте, доне Рафаель?

— Я збирався зробити це, тату,— відповів Щире Серце.— Чорного Лося вже попереджено, й він, мабуть, уже все приготував для полювання.

Раптом відчинилися двері і до їдальні ввійшов літній індієць в убранні воїнів племені команчів, його вітали радісними криками. Дон Рафаель підвівся з місця й пішов йому назустріч.

— Орлина Голова! Орлина Голова! — вигукували діти, оточивши вождя гомінливою зграйкою.

Поцілувавши кожного з них і обдарувавши іграшками, вождь привітно вклонився і сів на почесному місці поміж господарем і господинею.

— Ми чекали вас до заходу сонця, вождь, — дружньо сказала донья Люс.— Недобре змушувати чекати себе так довго.

— Орлина Голова ішов по сліду ягуара,— урочисто оголосив індієць.— Нехай дочка моя не боїться: ягуари мертві.

— Що? Ви вже їх вбили? — жваво запитав дон Рафаель.

— Брат мій побачить: шкури дуже добрі. Я залишив їх на подвір’ї.

— Вождь,— сказав генерал,— я бачу, ви завжди будете нашим провидінням.

— Мій батько говорить добре,—відповів Орлина Голова.— Слова ці вклав йому в уста Великий дух — володар життя. Сім’я мого батька — моя сім’я.

Після вечері всі вийшли на подвір’я оглянути шкури. Вони справді були чудові, й кожний з присутніх палко поздоровляв Орлину Голову, віддаючи належне його спритності й сміливості. Потім господарі й гості повернулись у дім, щоб у великому залі закінчити вечір дружньою розмовою.

З дітей тільки старшому синові Щирого Серця дозволялося залишатися при вечірній розмові. Він, звичайно, не відмовився від нагоди ще раз послухати спогади про давні пригоди своїх батьків у таємничих преріях Заходу і без церемоній вмостився на колінах вождя.

— Чого хоче маленький білочолий хлопчик від вождя команчів? — серйозно спитав його Орлина Голова.

— Я хочу,— відповів маленький Рафаель,— щоб великий вождь розповів мені ще одну історію про прерії.

— Але Орлина Голова розповідав уже тисячі таких історій, і син Щирого Серця знає їх усі.

— Дарма, я можу слухати їх ще багато разів,— відповів маленький Рафаель.— Адже великий вождь ніколи не розповідає їх однаково.

Переможений такою незаперечною аргументацією. Орлина Голова пильно подивився на вогонь своєї люльки і глухуватим гортанним голосом почав історію, яку ви щойно прочитали.

Стор.