Три хрестики Аліє

Метушливе приморське місто захлиналося від пилу й літньої спеки. У порту по-татарськи лаялися рибалки, а з невільницького ринку долинало жалісне голосіння й крики торговців. Кафа[1] жила своїм звичним життям – життям покірного васала Османської Порти та найбільшого ринку рабів у всьому Кримському Ханстві. Це пишне та багате місто гомоніло десятками мов, шуміло морським прибоєм і майоріло тисячею кольорів, які лише можна було собі уявити. Завзятий генуезець із запалом обговорював справу з не менш завзятим арабом, а високий русявий поляк, загубившись посеред ринкової площі, марно намагався знайти в натовпі своїх товаришів. Кючюк-Істанбул, або Маленький Стамбул, як часто називали це місто, вабив до себе вільних шукачів пригод і легкого заробітку. Декому щастило – вони виїздили звідси вже багатими, інші ж так і залишалися довіку товктися на базарах серед запахів риби, спецій і поту від людських тіл.

За метушнею довкола спостерігав байдужий погляд ледь розкосих очей, що мружились, зустрічаючись із палючим сонячним промінням. Самі лишень очі визирали з-під яскравих кармазинових[2] шовків, що з голови до п’ят огортали тендітну постать маленької татарки. Тонка випещена рука висунулася з-під розшитого золотом халата та вказівним пальцем покликала старого євнуха.

Дочка правителя Кафи, османського намісника Халіль-бея, користувалася особливими привілеями. Їй пощастило народитися від третьої дружини бея, єдиної жінки, котра принесла йому шлюбних дітей, і єдиної, яку він, навіть через двадцять п’ять років після першої зустрічі, обожнював.

Юнка мала нечувані, як для доньки такого вельможі, привілеї: час від часу їй дозволялося полишати гарем у супроводі одного з двох приставлених до неї євнухів, що ревно охороняли свою господиню та готові були виконати будь-яку забаганку сімнадцятилітньої Аліє Ханим лише за помахом руки. Як-от зараз.

– Слухаю вас, о зірко на кримському небосхилі! – звернувся до неї євнух, посміхаючись надщербленим ротом, у якому бракувало одного зуба.

– Я знудилась. У цьому місті не відбувається нічого вартого моєї уваги, – байдужим голосом сказала Аліє.

А далі, хитрувато всміхнувшись одними лиш очима, що визирали з-під покривал, продовжила:

– Чула я від служниць, що у батьковій в’язниці тримають якусь особливу панну з Польського королівства…

– Так, ясна моя господине, її захопили під час минулого набігу десь у Роксоланії[3], – покірно опустив голову євнух, зводячи до купи й без того густі брови. – Уже з місяць тримають. Вона дочка якогось пана-шляхтича їхнього, вочевидь, небідного, тож скоро за нею приїдуть із великим викупом.

– Я хочу подивитися на неї, Ельнуре, – владним тоном наказала Аліє.

– Навіщо це вам, моя весняна квіточко? – збентежився євнух, і розгублена посмішка розповзлася його круглим зморшкуватим обличчям. – Батечко ваш, нехай дарує Аллах йому довге правління, сваритимуться…

– То й нехай, – спокійно знизала плечима Аліє.

За мить її котячі очі знову звузилися до двох тонесеньких щілинок, у яких заграли веселі бісики.

– Відведи мене до неї. Я хочу подивитися, яка вона – ота шляхетна панянка.

– Ну, добре, золотосяйна пташечко… але ненадовго, згода?

Ельнур, нещасний самотній євнух, що з малих літ і до своєї старості служив у гаремі бея, по-батьківськи любив Аліє. Він не міг відмовити жодному її бажанню, тож і цього разу, незважаючи на дивне прохання, погодився й рушив уперед, кличучи дочку правителя за собою. Йдучи лабіринтом мощених вулиць, які зміями вилися вгору-вниз між мечетями, грецькими церквами й палацами центральної, франкської, частини міста, вони незчулися, як опинилися в Біруні, майже біля самих стін фортеці. Тут, у низеньких хатках, мешкали робітники, торговці й музиканти. Саме тут, між вірменською майстернею та мечеттю Енічери Халіл, розташовувалась в’язниця, на верхньому поверсі якої, у чистих і добре обставлених світлицях, тримали особливо важливих полонених.

Вартові лише покірно схилили голови, впізнавши євнуха з гарему правителя та одразу збагнувши, хто його супутниця. Аліє Ханим примружилася й м’якою, ледь чутною ходою попрямувала за Ельнуром. Вузькі сходи привели незваних гостей у довгу галерею, де за ґратованими дверима, мов птахи в золочених клітках, на оксамитових подушках тужили полонені.

Перекинувшись кількома словами з вартовим, Ельнур указав на потрібну кімнату-клітку. Дівчина підійшла до майстерно оздобленої кованої ґратниці й зазирнула всередину.

За низеньким укритим італійським гобеленом столиком, на розкішних килимах, сиділи дві молоді жінки, убрані по-європейськи: в білосніжні колись сорочки з мережаними манжетами та важкі сукні з темної парчі.

– Ота, що в темно-синьому з золотом, – то пані, а у чорному – її служниця, – шепнув Ельнур, але Аліє відсторонила його, жестом наказавши відійти.

Помітивши татарку, жінки підвели очі.

– Чого витріщилась? – підійшла до ґрат пані в темно-синій сукні та з викликом задерла вгору підборіддя, від чого її досить миловиде обличчя набуло неприємних рис. – Ніколи не бачила шляхтянок? То дивись, дивись! Я знаю, чому в вашому брудному кримському курнику жінок ховають у гареми й кутають у це ганчір’я! Ні, не тому, що бояться ділитися з перехожими тою красою неземною, а тому що соромно кому-небудь показати ваші страхітливі обличчя! Чи не так, курво малолітня?!

Панна говорила польською. Її пересохлі тонкі губи тремтіли від гніву, а в голубих очах жевріли ненависть і страх.

– Мені завжди було цікаво, – заговорила Аліє гарною українською з ледь відчутною східною інтонацією, – чи гідно поведе себе справжня шляхтянка в негідних її умовах?

Голос Аліє лився спокійно й рівно. Панна здивовано відсахнулася, переглядаючись зі своєю компаньйонкою.

Чадра закривали обличчя нежданої гості, але очі її сміялися. Ні, вони насміхалися! А це неможливо було стерпіти!

– Як вас звати, панночки? – Аліє зробила наголос на останньому слові. – Звідкіля ви? – тепер і в її голосі зазвучала ледь помітна, але така колюча насмішка. – Я достатньо розумію польську, говоріть!

– Хіба я маю відповідати тобі? – презирливо гмикнула панна, закопилюючи губу й змахуючи з обличчя біляве пасмо, що вибилося з високої зачіски. Вона вже оговталась від здивування, і до неї повернувся її попередній зверхній вираз обличчя та жорсткий неприємний тон. Висока й худорлява, зі скривленими вустами та довгим тонким носом, вона нагадала Аліє прадавню руську богиню Мару із тих майже забутих легенд, які розповідала мама.

– Мою панну звати Агнешка Почаповська, вона дочка луцького єпископа Єроніма Почаповського, – несподівано втрутилась служниця, у відчаї припадаючи до ґрат. Маленька й проворна, вона заступила свою господиню і всім своїм перебільшено нещасним виглядом намагалася виправити необережність Агнешки. Її тонкі брови підскочили угору, а на простуватому обличчі колишньої селянки відобразилися всі жалі світу. – Моє ім’я Беата… Нас захопили татари, коли ми їхали від нареченого моєї панни додому, до Луцька. Допоможи нам, ясна пані! – змовницьки прошепотіла наостанок вона.

– Допомогти вам не можу, – не стишуючи голосу відповіла Аліє. Її очі вже не сміялися, погляд зробився серйозним і важким, без тіні насмішки.

– Але не бійтеся, – продовжила дівчина, – за вас дадуть гарний викуп, і невдовзі ви повернетеся додому.

– Слава Пресвятій Діві! – кинулася хреститися Беата.

Агнешка ж відійшла до малесенького віконечка, роблячи вигляд, що їй байдуже.

Тиша стала гнітючою. Татарка ще трохи постояла, неприкрито роздивляючись Беату, яка від радощів розплакалася, а потім махнула рукою Ельнуру, і вони разом попрямували до сходів, залишаючи панянок наодинці з їхньою лихою долею.

– Пані! Панночко! – окликнув хтось Аліє в кінці галереї дещо охриплим чоловічим голосом. – Благаю, пані, підійди до мене!

Аліє зустрілася поглядом з Ельнуром. Той заперечно похитав головою, суворо зводячи брови.

– Хто це? – запитала дівчина татарською.

– Козак. Звичайний козак.

– Якщо він звичайний козак, то чому знаходиться тут, а не на галерах? – примружилась Аліє. – За нього теж даватимуть викуп?

– Його присудили до страти. Пам’ятаєте, я говорив вам про вчорашнє повстання на галері, під час якого ледь не загинув ваш брат, Махмуд-ага? Нехай Аллах дарує йому довгих літ! Оце і є той молодик, який підняв повстання. І це він мало не вбив нашого дорогого Махмуда-агу, бодай скоріше загоюються його рани. Але коли брат ваш упав роззброєний, цей козак пощадив його, вчинивши дуже шляхетно, тому Халіль-бей вирішив надати йому останні почесті.

– Пані, благаю! – чоловік крикнув іще раз, і Аліє, більше не вагаючись, пішла на голос.

– Якщо мій батько виявляє повагу до цього козака, то я також мушу.

За ґратованими дверима стояв високий чоловік. Довге волосся спадало на плечі, борода брудними пасмами, перемішаними з запеченою кров’ю, звисала з підборіддя, а під очима від утоми набрякли мішки. І лише сірі очі світилися двома вогнями на засмаглому й покритому пилом обличчі в’язня. Попри ті очі, у яких іще спалахували іскри молодості, Аліє здалося, що йому вже за тридцять, а може, навіть за сорок років.

– І що ж це за почесті! – звернулася вона до Ельнура. – Невже він поводився недостатньо достойно, щоб йому навіть не дали змоги поголитися чи залікувати рани?

– Його вимиють перед стратою…

– Пані! – очі чоловіка горіли бунтівним вогнем, незримою силою притягуючи погляд Аліє.

Ельнур хотів було відвести дівчину назад, але вона йому не дозволила, помахом руки наказавши зачекати на неї осторонь.

– Пані чи, певно… панночка розмовляє українською! Яке щастя! Можливо, ти така ж бранка, як і я, а може, ти янгол у людській подобі… я ні про що тебе не питатиму, і не проситиму нічого, за що тобі могло б докоряти сумління. Лише поговори зі мною і…

– Я не бранка, і вже напевно не янгол, – перебила його Аліє, стримуючи незнайоме раніше збентеження.

Вона підійшла так близько до ґрат, що Ельнуру довелося завбачливо вхопити її за плече, але дівчина відкинула руку євнуха та продовжила далі уважно роздивлятися полоненого.

– Учора ти, з волі Аллаха, пощадив мого брата, наступного правителя Кафи Махмуда-агу.

– О, то ти й справді татарка? – чоловік примружився, вдивляючись у обличчя Аліє через перевиту ґратницю. – Та ще й така вельможна! Але твоя шкіра здається надто світлою, хоча очі й справді трошки розкосі, татарські… Ясна панна має надзвичайно гарні очі!

Аліє зніяковіла й укрилася рум’янцем під чадрою. Вона мала б розгніватися за такі зухвалі слова, які не заведено говорити дочці бея, але натомість лише розгубилась.

– А звідки так добре знаєш нашу мову? – продовжував чоловік.

– Моя матір українка. Вона навчила.

Бранець посміхнувся, а потім якось дивно поглянув на Аліє та запитав:

– А як інші? Їм вдалось втекти? Можливо, ти чула?

Дівчина похитала головою.

– Усі загинули, – тихо відповіла вона.

– Отже, усе марно… – чоловік відвів погляд і кілька секунд дивився в одну точку. – Земля їм пухом і царствіє небесне!

В’язень зовсім перемінився на вид; його очі на мить зробилися тьмяними, ніби життя залишило їх. Перехрестившись, він зірвав із себе натільний хрестик і через отвір у ґратах простягнув Аліє.

– Можливо, Господь Бог покарає мене за це, але він все бачить, він знає, що не зрікаюсь я його… Як би я бажав, щоби по смерті прах мій упокоївся на рідній землі!.. Але не така в мене доля, – його голос зривався й переходив на шепіт. – Знаю, що не маю права простити, але все ж попрошу. Якщо коли-небудь якась християнська душа їхатиме до українських земель, нехай передасть це Марії Кушнірці, матері Лукаша… вона мешкає в Києві на Подолі…

– А Лукаш – це ти?

– Я, – чоловік сумно посміхнувся, і Аліє здалося, що він значно молодший, ніж їй подумалося спершу.

Чомусь це спостереження видалось їй важливим. А ще важливішим було те, що ця людина зі світлими очима скоро мусила померти.

– Обіцяю, що передам твого хрестика, Лукаше! – пошепки сказала вона, примушуючи себе відійти від ґрат.

Не обертаючись, Аліє Ханим попрямувала сходами вниз, за всю дорогу додому не зронивши жодного слова.