Три товариші. Чорний обеліск

I

Небо ще було жовте, як латунь, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. От-от мало зійти сонце. Я глянув на годинник. Скоро восьма. За чверть години.

Я розчинив браму й наготував бензинову помпу. У цю годину завжди з’являлися перші машини, яким треба було заправитися. Раптом позад мене почулось якесь хрипке вищання; здавалося, ніби хтось під землею закручував іржаву гайку. Я став і прислухався. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку прочинив двері. Там, у сутінку, спотикаючись, вешталась якась мара. На ній була брудна біла хустка, синій фартух і грубі капці. Мара, що важила десь кілограмів з дев’яносто й вимахувала мітлою, виявилася прибиральницею Матильдою Штос.

Якусь мить я стояв і дивився на неї. Вона з грацією бегемота тупала поміж радіаторами автомашин і хрипким голосом наспівувала пісню про вірного гусара. На столі біля вікна стояло дві пляшки коньяку. В одній уже майже нічого не лишилося. А звечора вона була повна. Я забув сховати її під замок.

– Стривайте, пані Штос… – вимовив я.

Спів урвався. Мітла впала додолу. Щаслива усмішка згасла. Тепер марою став я.

– Господи Боже!.. – пробелькотіла Матильда й утупила в мене почервонілі очі. – Вас я так рано не сподівалася…

– Та певне. Ну і як, сподобалося?

– Сподобалося… Але мені дуже ніяково… – Вона витерла губи. – Я геть ошелешена…

– Які там ви ошелешені! Просто п’яні як чіп.

Вона ледве трималася на ногах. Її вусата губа сіпалась, а повіки кліпали, як у старої сови. Та помалу вона таки оговталася й рішуче ступнула крок до мене.

– Пане Локамп… Людина – це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала, що там у пляшці… потім раз ковтнула, бо мене чогось завжди нудить… а тоді… тоді мене, мабуть, лихий попутав… Але нащо було підбивати бідолашну жінку на гріх, лишати тут пляшку…

Я не вперше вже заставав її такою. Матильда щоранку приходила на дві години прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей – вона до них навіть не торкалася, – але на горілку кидалась, як кіт на сало.

Я підняв пляшку.

– Звичайно, коньяку для клієнтів ви не зачепили, а вицмулили той, що пан Кестер тримає для себе.

На брезклому Матильдиному обличчі майнула усмішка.

– Що правда, то правда, я таки на цьому розуміюся. Але ж ви не зрадите мене, пане Локамп? Беззахисну вдову?

Я похитав головою:

– Сьогодні не зраджу.

Вона обсмикнула підтикану спідницю.

– Ну, то я вшиюся звідси. Бо коли пан Кестер надійде, то таке буде, що хай Бог боронить!

Я підійшов до шафи й відімкнув її.

– Матильдо!..

Вона перехильцем заквапилась до мене. Я підняв коричневу чотиригранну пляшку.

Матильда заперечливо звела руки:

– Це вже не я! Їй-бо, не я! Цієї я не чіпала!

– Я й не кажу, що ви її чіпали, – мовив я й налив повну чарку. – А ви знаєте, що це таке?

– Ще б пак! – Вона облизнула губи. – Ром! Вистояний ямайський ром!

– Справді він. Ну, то випийте чарку.

– Я? – Матильда відсахнулася. – Пане Локамп, це вже буде забагато! Мене й так совість мучить. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви ще й частуєте її ромом. Та ви – свята людина, їй-бо, свята! Здохну, а не вип’ю!

– Та невже? – сказав я і вдав, ніби хочу забрати чарку.

– Ну, та вже нехай… – Вона схопила чарку. – Як дають, то бери, хоч і не знаєш, чому його дають… За ваше здоров’я! А може, сьогодні ваш день народження?

– Авжеж, Матильдо. Вгадали.

– Та що ви кажете! – Вона схопила мою руку й труснула її. – Хай вам Бог дає щастя, пане Локамп! І більше грошенят! – Вона витерла губи. – Я така зворушена… За це треба було б ще одну вихилити. Я ж вас люблю, як рідного сина…

– Гаразд.

Я налив їй ще чарку. Вона одним духом випила її і, вихваляючи мене, пішла з майстерні.

Сховавши пляшку, я сів до столу. Блякле сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Дивне почуття викликає такий день народження, навіть якщо ти не надаєш цьому значення. Тридцять років… А був час, коли мені здавалося, що ніяк не доживу до двадцяти, так хотілося стати дорослим. А потім…

Я дістав із шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… усе це відійшло далеко в минуле, наче його й не було. Справжнє життя почалось лише 1916 року. Саме тоді я став новобранцем. Худорлявий, довгов’язий вісімнадцятирічний юнак, я за командою вусатого унтер-офіцера вчився на полі за казармою лягати і вставати. Одного вечора, ще на початку служби, мене в казармі відвідала мати. Але їй довелося чекати на мене понад годину. Я спакував свій ранець не за статутом і за те мусив у вільний час чистити вбиральні. Мати хотіла допомогти мені, та їй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув іще до кінця побачення.

1917 рік. Фландрія. Ми з Мідендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли гульнути. Та не вийшло. На світанку англійці відкрили ураганний вогонь. Опівдні поранено Кестера, надвечір убито Майєра й Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав відпочинок, і відкоркували пляшку, почалася газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи протигази, але у Мідендорфа він виявився несправним. Коли Мідендорф це помітив, було вже запізно. Поки з нього зірвали протигаз і знайшли новий, Мідендорф уже наковтався газу та блював кров’ю. Наступного ранку він помер. Обличчя його було зелене, аж чорне, а вся шия геть подряпана – він намагався роздерти її нігтями, щоб хапнути свіжого повітря.

1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Паперові бинти. Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він іще про це не знав. Він не бачив свого каліцтва, бо під ковдрою лежав дротяний каркас. Та він би й не повірив, що в нього немає ніг, бо вони боліли. Уночі в нашій палаті двоє померло. Один помирав довго й тяжко.

1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод. На вулицях весь час стріляють кулемети. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів.

1920 рік. Путч. Карла Бреґера розстріляли. Кестера й Ленца заарештували. Мати моя в лікарні. Рак, остання стадія.

1921 рік…

Я задумався. Не пригадав нічого. Цього року наче й не було. 1922 року я працював на залізниці в Тюрінгії, а 1923-го завідував відділом реклами на фабриці гумових виробів. Була інфляція. Заробляв я двісті мільярдів марок на місяць. Гроші виплачували двічі на день, а потім нас на півгодини відпускали, щоб можна було оббігати крамниці й дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо тоді гроші знецінювалися ще вдвічі. А потім? Що було в дальші роки? Я поклав олівець. Не варто й згадувати. Та я вже й не пам’ятав добре всього. Надто воно все переплуталося в голові.

Востаннє я відзначав свій день народження в кав’ярні «Інтернаціональ». Я цілий рік працював там тапером. Потім знов зустрів Кестера й Ленца. І ось опинився в авторемонтній майстерні Кестера і Ко, чи, як ми казали, в «Аврема». Ко – це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, самому Кестерові. Колись ми разом училися в школі, потім він був нашим командиром роти, далі став пілотом, тоді на якийсь час студентом, гонщиком і, нарешті, купив оцю халабуду. Спершу до нього приєднався Ленц, що перед тим кілька років тинявся по Південній Америці, а потім і я.

Я дістав із кишені сигарету. Зрештою, чого мені було журитися? Жилось мені непогано, як кажуть, ні холодно, ні голодно, я був дужий і витривалий. Але краще було не думати про це. Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо тоді часом перед очима поставали примари минулого й дивилися на тебе мертвими очима. Та від них рятувала горілка.

Надворі рипнула брама. Я порвав папірець із датами свого життя й кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Готфрід Ленц – довготелесий, худорлявий, з білою як солома гривою на голові та з носом, наче позиченим із чужого обличчя.

– Роббі! – закричав він. – Стань струнко, старий ласуне! З тобою розмовлятиме начальство!

– О Господи! – Я підвівся. – А я сподівався, що ви не згадаєте. Пожалійте, хлопці!

– Он чого захотів! – Готфрід поклав на стіл пакунок, у якому щось дзенькнуло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився переді мною. – Роббі, що тобі сьогодні вранці найперше трапилося на очі?

Я подумав.

– Стара баба, що кружляла отут…

– Боже мій! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір’ям Стрільця, тому такий ненадійний і хитаєшся, як очерет на вітрі. А цього року ти ще й перебуваєш під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Оскільки ж ми з Отто тобі замість батька й матері, то я насамперед хочу захистити тебе від усього лихого. Візьми цей амулет! Мені його подарувала колись жінка з племені інків. У неї була блакитна кров, пласкі стопи, воші й дар передрікати майбутнє. «Білошкірий чужинцю, – сказала вона мені, – цей амулет носили королі, у ньому сила Сонця, Місяця й Землі – я вже не кажу про менші планети. Дай мені за нього срібний долар на горілку, і він буде твій». Щоб щастя передалося й далі, я дарую його тобі. Він захистить тебе, а на твого непривітного Юпітера нажене страху. – Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку. – Отак! Це проти підступів долі, а проти буденної скрути ось що: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвічі старіший за тебе.

Ленц розгорнув пакунок і виставив пляшки одну за одною на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони заяскріли янтарем.

– Просто диво! – сказав я. – Де ти їх дістав, Отто?

Кестер засміявся.

– Це заплутана історія. Надто довга, щоб її розповідати. Краще скажи, як ти себе почуваєш? Як тридцятирічний?

Я махнув рукою.

– Так, наче мені шістнадцять і п’ятдесят водночас. Не вельми…

– І це ти називаєш не вельми? – заперечив Ленц. – Та це ж найліпше, що тільки може бути. Це означає, що ти підкорив собі час і живеш за двох!

Кестер глянув на мене.

– Дай йому спокій, Готфріде, – сказав він. – Дні народження дуже підточують почуття власної гідності. Особливо зранку. Та до вечора він оклигає…

Ленц примружив очі.

– Що менше людина думає про свою гідність, то більшого вона варта, Роббі. Це тебе хоч трохи втішає?

– Ні, – відповів я. – Нітрохи. Коли людина чогось варта, то вона вже тільки пам’ятник сама собі. А бути пам’ятником, по-моєму, тяжко й нудно.

– Він філософує, Отто, – сказав Ленц. – Отже, вже не пропаща душа. Він переборов хвилину страшної тиші! Ту мить у день народження, коли сам собі дивишся у вічі й раптом починаєш розуміти свою нікчемність. Тепер можна спокійно братися до буденної праці, мастити тельбухи старому «кадилакові»!..

Ми працювали, поки не почало сутеніти. Тоді помилися й переодягнулись. Ленц жадібно глянув на шеренгу пляшок.

– Може, скрутимо одній в’язи, га?

– Як скаже Роббі, – мовив Кестер. – Не личить, Готфріде, робити іменинникові такі незугарні натяки на подарунки.

– Ще менше личить мучити спрагою гостей, – відказав Ленц, відкорковуючи пляшку.

Запах миттю розійшовся по всій майстерні.

– Боже мій! – мовив Готфрід.

Ми всі принюхалися.

– Дивовижний запах, Отто. Треба вдатися до високої поезії, щоб знайти гідні порівняння.

– Надто гарний напій для такої підсліпуватої халабуди, як ця! – вирішив Ленц. – Знаєте що? Поїдьмо кудись за місто й візьмімо з собою пляшку. Там десь повечеряємо та на лоні природи вип’ємо її.

– Блискуча ідея!

Ми відкотили «кадилак», коло якого працювали по обіді. За ним стояла чудернацька штукенція на колесах. То була гордість майстерні – перегонова автомашина Отто Кестера.

Свого часу Кестер купив на аукціоні за безцінь машину – стару лайбу з високими бортами. Фахівці, які бачили її там, одностайно зійшлися на тому, що то цікавий експонат для музею історії транспортних засобів. Больвіс, власник фабрики верхнього жіночого одягу й гонщик-аматор, порадив Отто переробити автомобіль на швацьку машину. Проте Кестер не звертав на ті слова жодної уваги. Він розібрав машину, як кишеньковий годинник, і кілька місяців з ранку до ночі чаклував коло неї. А потім одного вечора під’їхав на ній до бару, де ми зазвичай сиділи у вільну хвилину. Больвіс мало не луснув зо сміху, коли знову побачив Кестерову машину – на вигляд вона була така сама кумедна, як і досі. Задля жарту Больвіс запропонував Отто заклад. Він ставив двісті марок проти двадцяти, якщо Кестер піде на перегони з його новою спортивною машиною; дистанція – десять кілометрів, до того ж він давав Кестеровій машині один кілометр фори. Кестер погодився. Усі сміялися, сподіваючись на неабияке видовище. Але Отто пішов іще далі – відмовився від фори і, не змигнувши оком, підвищив заклад: тисяча марок проти тисячі! Больвіс розгублено спитав, чи не відвезти його до психіатричної лікарні. Замість відповіді Кестер завів мотор. Обидва відразу ж рушили з місця, – коли вже змагатись, то змагатись. За півгодини Больвіс повернувся такий збентежений, наче побачив смаленого вовка. Він мовчки виписав чек, а тоді ще й другий. Він зараз же хотів купити в Кестера машину. Але Отто висміяв його. Він не віддав би її тепер ні за які гроші. Усередині машина була бездоганна, але зовні жалюгідна. Для щоденного вжитку ми насадили на неї якийсь допотопний кузов, що якраз пасував за розміром; лак на ньому вилиняв, крила облущилися, верх мав не менш як десять років. Ми могли б обладнати машину й краще, але мали свої причини лишити її саме такою.

Машину ми назвали «Карлом». «Карл» – пострах автострад.

«Карл» похуркував собі по шосе.

– Отто, – сказав я, – онде ще одна жертва.

За нами нетерпляче сигналив важкий «б’юїк». Він швидко наздоганяв нас. Незабаром радіатори обох машин порівнялися. Чоловік за кермом зневажливо глянув у наш бік. Він звисока зміряв очима обшарпаного «Карла», потім одвернувся й забув, що ми є на світі.

Та за якусь хвилю незнайомий зауважив, що «Карл» усе ще йде на одному з ним рівні. Він трохи випростався, весело глянув на нас і додав газу. Але «Карл» не здавався. Маленький і спритний, він і далі біг поряд із тим здоровилом, що виблискував нікелем і лаком, ніби фокстер’єр поряд із догом.

Чоловік дужче вчепився в кермо. Нічого не підозрюючи, він глузливо скривив губи. Видно було, що йому захотілося показати нам, чого вартий його ридван. Він так натиснув на педаль, що глушник защебетав, наче сотня жайворонків улітку. Та дарма – випередити нас йому не вдалося. Непоказний і бридкий, «Карл», ніби заворожений, прилип до його машини. Чоловік вражено витріщив на нас очі зі свого високого сидіння. Видно, не міг збагнути, як це зі швидкістю понад сто кілометрів він не може випередити якусь старомодну лайбу. Потім спантеличено зиркнув на спідометр – може, там щось негаразд. Аж тоді дав повний газ.

Тепер машини мчали поряд довгим рівним шосе. Через кількасот метрів назустріч нам загуркотіла вантажна машина. «Б’юїк» мусив сховатися за нас, щоб розминутися. Тільки-но він знову зрівнявся з «Карлом», як спереду з’явилась похоронна машина, тріпочучи стрічками на вінках, і йому знову довелося відстати. Та ось нарешті попереду не було нікого.

З незнайомця тим часом пиху як рукою зняло; сердито зціпивши зуби, він подався всім тілом уперед, – запалившись лихоманкою перегонів. Тепер для нього справою честі було не піддатися щеняті, що бігло поруч нього.

А ми вдавали зовсім байдужих. «Б’юїк» для нас не існував. Кестер спокійно стежив за дорогою, я, ніби нудьгуючи, дивився поперед себе, а Ленц, хоч і напружився весь, як струна, витягнув газету й удавав, наче цієї хвилини, крім неї, ніщо у світі його не обходило.

Через кілька хвилин Кестер нам підморгнув. «Карл» непомітно знизив темп, а «б’юїк» повільно вийшов уперед. Його широкі блискучі крила пропливли повз нас. Глушник гучно чхнув нам в обличчя синім чадом. Поступово «б’юїк» вихопився вперед метрів на двадцять, і тоді, як ми й сподівалися, перед нами у вікні з’явилося обличчя його власника, осяяне переможною посмішкою. Він гадав, що виграв змагання.

Але йому було цього замало. Він хотів ще й узяти реванш і махнув нам рукою, щоб ми наздоганяли його. Махнув зневажливо, звисока, як переможець.

– Отто! – не витримав Ленц.

Та це було зайвим. «Карл» тієї ж миті рвонувся вперед. Засвистів компресор. І рука, що махала нам з віконця, раптом зникла, бо «Карл» прийняв виклик і почав наздоганяти «б’юїка». Він наздоганяв його нестримно, порівнявся з ним, і тоді ми зробили вигляд, ніби аж тепер помітили чужу машину. Ми невинно й запитливо дивилися на чоловіка за кермом, ніби хотіли дізнатися, чого це він махав нам рукою, але той напружено дивився в другий бік, а «Карл» летів тепер на повному газу, аж бризковики тріпотіли, – брудний, але непереможний нечупара!

– Добре ти провчив його, Отто, – сказав Ленц Кестерові. – Йому тепер і вечеря не полізе в пельку.

Саме задля таких перегонів ми й не міняли кузов «Карла». Тільки-но він з’являвся на дорозі, як зараз же хтось пробував його перегнати. На інших водіїв машин він діяв так, як ворона з підбитим крилом на зграю голодних котів. Він підбурював до змагання найрозважливіші сімейні машини, і навіть найповажніших бороданів невблаганно захоплювала сверблячка гонитви, коли вони бачили стареньку тарадайку, що торохтіла перед ними на дорозі. Бо хто б здогадався, що під тією кумедною шкаралупою б’ється могутнє серце перегонового мотора!

Ленц запевняв, що «Карл» виховує людей. Він, мовляв, учить їх шанувати все творче, що завжди ховається під непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що він – останній із романтиків.

Ми спинилися перед маленьким заїздом і вилізли з машини. Вечір був гарний, тихий. Скиби зораного поля здавалися фіалковими, а їхні краї мерехтіли золотом і бронзою. На зеленкуватому небі, наче великі фламінго, пливли хмаринки, обережно прикриваючи тоненький серп молодого місяця. У кущі ліщини причаївся сутінок, що заповідав близьку ніч. Кущ був ще зворушливо голий, але вже сповнений надії, від якої аж розпукувалися його бруньки. Із заїзду линули запахи смаженої печінки та цибулі. Наші серця радісно закалатали.

Ленц кинувся в будинок на той запах. Коли він повернувся, обличчя його сяяло.

– Аби ви побачили ту смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з’їдять!

Тієї миті почулося гудіння і над’їхала ще одна машина. Ми прикипіли до місця: той самий «б’юїк». Рвучко загальмувавши, він став поруч із «Карлом».

– Маємо! – сказав Ленц.

У таких випадках уже не раз доходило до бійки.

Водій, високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюжої вовни, вийшов із машини. Він скоса зиркнув на «Карла», скинув товсті жовті рукавички й підійшов до нас.

– Якої марки ваша машина? – скривившись як середа на п’ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.

Якусь мить ми мовчки дивилися на незнайомого. Він, безперечно, вирішив, що ми автомеханіки, які переодяглися в чисті костюми й виїхали погуляти на чужій машині.

– Ви щось сказали? – наче недочувши, спитав нарешті Отто, щоб навчити його ввічливості.

Чоловік почервонів.

– Я питаю про цю машину, – буркнув він тим самим тоном.

Ленц випростався. Його довжелезний ніс сіпнувся. Він надавав величезної ваги ввічливості тих людей, з якими спілкувався. Та перш ніж він устиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята «б’юїка», з машини показався вузенький черевичок, за ним – вузеньке коліно, потім з’явилася дівчина й повільно рушила до нас.

Ми вражено перезирнулися. Досі ми не помічали, що в машині був іще хтось. Ленца миттю наче хто підмінив. Його вкрите ластовинням обличчя засяяло усмішкою. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому.

Товстун спантеличено дивився на нас. Він утратив упевненість і, мабуть, не знав, що робити далі.

– Біндінг, – сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби хапався за своє прізвище, як за рятівний круг.

Дівчина підійшла до нас. Ми стали ще привітніші.

– Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.

– А чого ж, можна, – відказав Отто й теж весело глянув на Ленца.

– Я й справді залюбки поглянув би на неї, – відповів уже привітніше Біндінг. – Достобіса швидка машина. Перегнала мене завиграшки.

Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв капот «Карла».

Дівчина з ними не пішла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був мастак. Але він наче язика проковтнув. Узагалі Готфрід коло дівчат туркотів, як голуб, а тепер стояв мов пень.

– Пробачте, будь ласка, – промовив я нарешті. – Ми не бачили, що ви були в машині. А то б не виробляли такого.

Дівчина глянула на мене.

– Чому? – спокійно сказала вона несподівано низьким голосом. – Нічого поганого в тому не було.

– Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсім чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кілометрів.

Вона трохи подалася вперед і сховала руки в кишені пальта.

– До двохсот кілометрів?

– Точніше: сто вісімдесят дев’ять і дві десяті, це зафіксовано офіційно, – гордо заявив Ленц.

Вона засміялася:

– А ми думали, шістдесят або сімдесят…

– От бачите, – сказав я. – Ви ж не могли цього знати.

– Не могли, – відповіла вона. – Справді, не могли. Ми гадали, що «б’юїк» удвічі прудкіший за вашу машину.

– Отож-бо, – я відкинув ногою якусь гілку. – А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Біндінг, мабуть, неабияк лютував на нас.

Вона знову засміялась.

– Якусь хвилину лютував. Але ж треба вміти й програвати, бо як же тоді жити.

– Звичайно…

Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останній із романтиків тільки усміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

– Гарна погода, – мовив я нарешті, аби не мовчати.

– Так, чудова! – відповіла дівчина.

– І так тепло, – додав Ленц.

– Навдивовижу тепло, – закінчив я.

Знову запала мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми несосвітенні дурні, але мені хоч убий нічого не спадало на думку. Ленц принюхався.

– Тушковані яблука, – сказав він розчулено. – До печінки та ще й тушковані яблука – делікатес!

– Безперечно, – погодився я, подумки проклинаючи нас обох.

Повернулися Кестер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, мабуть, був одним із тих автомобільних фанатиків, що мліють від щастя, коли їм десь трапиться фахівець, з яким можна поговорити.

– Повечеряємо разом? – спитав він.

– Звичайно, – відповів Ленц.

Ми ввійшли до заїзду. У дверях Готфрід підморгнув мені й кивнув у бік дівчини.

– Слухай, вона вже разів десять звела нанівець твою вранішню погану прикмету. Ту зустріч із бабою, що тупала, як бегемот.

Я знизав плечима.

– Може, й так, але чого ти кинув мене напризволяще, щоб я сам заникувався перед нею?

Він засміявся:

– Треба ж і тобі колись навчитися, хлопче!

– Я вже не маю бажання нічого вчитися, – сказав я.

Ми пішли слідом за Кестером і Біндінгом. Вони вже сиділи коло столу. Господиня саме принесла печінку та смажену картоплю. Крім того, на почин вона поставила велику пляшку пшеничної горілки.

Виявилося, що Біндінг не говорить, а меле як млин. Аж дивно було, скільки він усього знав про автомашини! А коли він почув, що Отто навіть брав участь у перегонах, його прихильність до нашого товариства перейшла всі межі.

Я почав пильніше придивлятися до Біндінга. Це був гладкий, високий чолов’яга з червоним обличчям і густими бровами, трохи хвалькуватий, трохи галасливий, але, мабуть, добродушний, як усі люди, що мають успіх у житті. Я уявив собі, як він увечері, перш ніж лягти спати, з гідністю, поважно розглядає себе в дзеркалі.

Дівчина сиділа між Ленцом і мною. Вона скинула пальто й лишилася в сірому англійському костюмі. На шиї в неї була пов’язана біла хусточка, схожа на краватку для верхової їзди. Її каштанове шовковисте волосся мінилося при світлі лампи янтарем. Дуже високі плечі ледь вигиналися вперед, вузькі руки з довгими пальцями були скоріше кістляві, ніж м’які. Великі очі надавали тонкому блідому обличчю якоїсь несамовитої сили. На мій погляд, вона була дуже гарна, та я про це навіть не думав.

Зате Ленц так розпалився, що його важко було впізнати. Його золотава чуприна поблискувала, як чубчик одуда. Він сипав дотепами, за столом тільки й чути було його та Біндінга. Я сидів мовчки, наче мене й не було, хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив частенько.

Раптом Ленц ляснув себе по лобі.

– А ром! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!

– До дня народження? А в кого сьогодні день народження? – спитала дівчина.

– У мене, – сказав я. – Мені через це цілий день не дають спокою.

– Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас вітали?

– Чому ж? – сказав я. – Це зовсім не те.

– Ну, то бажаю вам усього найкращого в житті!

На мить її рука опинилась у моїй, і я відчув її теплий, сухий потиск. Тоді підвівся й пішов по ром. Ніч, глибока й мовчазна, оповила маленький будиночок. Шкіряні сидіння нашої машини відвологли. Я спинився і глянув на обрій, де на небі червоніла заграва міста. Постояв би й довше, та Ленц почав гукати мене.

Біндінг не вмів пити ром. Це виявилося вже після другої чарки. Похитуючись, він вийшов у садок. Ми з Ленцом устали й підійшли до прилавка. Готфрід замовив пляшку джину.

– Чудова дівчина, га? – сказав він.

– Не знаю, Готфріде, – відповів я. – Я не дуже придивлявся.

Він на мить утупив у мене свої блакитні очі з райдужними зіницями, тоді похитав вогнистою головою.

– Нащо ж ти на світі живеш, хлопче, га?

– Я й сам уже давно хотів би про це дізнатися.

Він засміявся.

– Овва, чого забаглося! Це, знаєш, так легко не дається. А я насамперед хочу дізнатися, що спільного має ця дівчина з отим товстим автомобільним довідником…

І він пішов у садок до Біндінга. Невдовзі вони вдвох повернулись до прилавка. Мабуть, Готфрід дістав приємну звістку, що дорога вільна, бо з радощів почав бурхливо виявляти Біндінгові свою прихильність. Вони замовили ще одну пляшку джину й за годину вже перейшли на «ти». Перед Ленцом, якщо він був у гуморі, ніхто не міг устояти. Але й сам він тоді ні перед ким не міг устояти. Ось і тепер він просто зачарував Біндінга, і незабаром вони вже співали в альтанці солдатських пісень. І, співаючи, останній з романтиків зовсім забув про дівчину.

Ми втрьох лишились у кімнаті. Раптом запала глибока тиша, тільки цокав шварцвальдський годинник. Господиня прибирала й поглядала на нас ласкаво, як добра мати на дітей. Коло груби простягся рудий мисливський собака. Часом він тихо гавкав уві сні, тоненько й жалісно. Надворі шарудів попід вікнами вітер. Він доносив уривки солдатських пісень, і мені здавалося, ніби маленька кімната здіймається вгору й разом з нами пливе крізь ніч, крізь роки, крізь нескінченні спогади.

У мене був дивовижний настрій. Мені здавалося, ніби час зупинився – він уже був не потоком, що рине з темряви і в темряві зникає, а озером, у якому нечутно віддзеркалювалося життя. Я підняв чарку. У ній поблискував ром. Я пригадав той папірець, що вранці написав у майстерні. Тоді мені було трохи сумно. Тепер уже те почуття розвіялось. Живи, поки живеш, і нічим не журись. Я глянув на Кестера. Він розмовляв із дівчиною, але про що саме, я не дослухався. Я відчував легеньке піднесення, як завжди, коли починаєш п’яніти. Я любив його, бо воно гріло кров, усьому непевному надавало відтінку таємничої пригоди. Надворі Ленц із Біндінгом співали пісню про Аргонський ліс, а біля мене Кестер розмовляв із незнайомою дівчиною. Вона говорила тихо й повільно низьким, трохи хрипким голосом, що дивно хвилював мене. Я випив чарку.

Знадвору вернулися Ленц і Біндінг. На свіжому повітрі вони трохи протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допоміг дівчині одягти пальто. Вона стояла зовсім близько від мене, плавно випроставши плечі й відхиливши назад голову. Рот у неї був трохи розтулений, і вона всміхалась не до когось у кімнаті, а наче до стелі. Я на мить опустив пальто. І де в біса були весь час мої очі? Спав я, чи що? Раптом я зрозумів, чому Ленц був такий захоплений…

Дівчина обернулася й запитливо глянула на мене. Я хутко підняв пальто й подивився на Біндінга: він стояв біля столу, обличчя в нього було червоне як буряк, очі оскляніли.

– Ви думаєте, він зможе вести машину? – спитав я.

– Думаю, що зможе…

Я й далі дивився на неї.

– Якщо ви не дуже впевнені в цьому, то вас може відвезти хтось із нас.

Вона дістала пудреницю й відкрила її.

– Не треба, – сказала вона. – Він набагато краще веде машину, коли вип’є.

– Краще, але, мабуть, не так обережно, – заперечив я.

Вона глянула на мене з-за свого дзеркальця.

– Будемо сподіватися, що все обійдеться, – сказав я.

Мої побоювання були перебільшені, бо Біндінг досить добре тримався на ногах. Але мені хотілося щось зробити, щоб вона не просто пішла, наче її й не було.

– А можна вам завтра подзвонити, дізнатися, чи все обійшлося? – спитав я.

Вона відповіла не відразу.

– Адже ми через свою пиятику до певної міри відповідаємо за все, – повів я далі. – Особливо я зі своїм ромом до дня народження…

Вона засміялася:

– Ну, добре, як вам так хочеться. Захід – 2796.

Надворі я зараз же записав собі номер. Ми подивились, як Біндінг від’їхав, і випили ще по чарці. Потім пустили «Карла» так, що він аж заревів. Він мчав крізь легенький березневий туман, ми дихали швидко, осяйне місто пливло нам назустріч, коливаючись в імлі, з якої виринув, неначе яскраво освітлений корабель, бар Фредді. Ми поставили «Карла» на якір. Коньяк лився золотавим струменем, джин виблискував аквамарином, а ром був – як саме життя. Ми твердо сиділи на табуретках коло прилавка, навколо хлюпотіла музика, ріка буття була світла й могутня, вона вливала силу в наші груди, і ми забували безнадію своїх убогих мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування. Прилавок бару був капітанським містком на кораблі життя, і ми крізь бурю пливли в майбутнє.

II

Другого дня була неділя. Я спав довго й прокинувся, аж як сонце почало світити на моє ліжко. Я хутко схопився і повідчиняв вікна. Надворі було ясно й трохи холоднувато. Я поставив спиртівку на лаву й заходився шукати коробку з кавою. Моя господиня, пані Залевська, дозволила мені варити каву в кімнаті. Її кава була надто рідка. Особливо погана вона була на похмілля.

Я мешкав уже два роки в пансіоні Залевської. Район цей мені подобався, у ньому завжди щось відбувалося, бо тут недалеко одне від одного розташувалися будинок профспілок, кав’ярня «Інтернаціональ» і зал засідань Армії спасіння. До того ж перед нашим будинком було старе кладовище, на якому давно вже нікого не ховали. Воно заросло деревами, як парк, і коли вночі було тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із кладовищем було містечко розваг із каруселлю, гойдалками тощо.

Для пані Залевської цвинтар був надійним джерелом прибутку. Посилаючись на чисте повітря і гарний краєвид, вона брала більшу плату. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:

– Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!

Одягався я дуже повільно. Хотів відчути, що сьогодні неділя. Потім умився, походив по кімнаті, почитав газету, зварив каву, постояв коло вікна й подивився, як поливали вулицю, послухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки – вони, мов маленькі срібні сопілочки Господа Бога, підспівували тихому, приємному гудінню катеринок у містечку розваг, – довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби їх було хтозна-скільки, потім, насвистуючи, спорожнив кишені. Там були дрібні монети, ніж, ключ, сигарети й раптом – учорашня записка з ім’ям та номером телефону дівчини. Патриція Гольман. Яке незвичайне ім’я: Патриція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А наче відійшло в далеке минуле, майже забуте в перлисто-сірому чаду алкоголю. Коли п’єш, то надто швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.

Я ткнув записку під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень таке завше постає в іншому світлі, ніж увечері. Зрештою я тепер маю спокій і цілком задоволений цим. Останні роки було забагато всякого хвилювання. З мене досить. Тільки нічого не бери до серця, як каже Кестер. Бо візьмеш – і вхопишся, захочеш утримати. А втримати не можна нічого…

Тієї миті в сусідній кімнаті, як завжди в неділю, почалася вранішня сварка. Я саме шукав капелюха, якого, мабуть, десь учора забув, і хвилину прислухався до неї. То знову воювало подружжя Гассе, що вже п’ять років мешкало тут у маленькій кімнаті. Вони обоє були непогані люди. Якби вони мали трикімнатну квартиру та кухню, де б володарювала жінка, та ще дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було грошей, а хто може дозволити собі завести дитину в такі непевні часи! Тому вони ниділи в тісній кімнатці, жінка стала істеричкою, а чоловік увесь час боявся, що втратить свою дрібну посаду. Тоді йому буде кінець. Він мав сорок п’ять років. Якби він лишився без роботи, його б уже ніхто не взяв. То була б непоправна біда. Раніше люди сходили на пси поступово, і завше була ще якась можливість видряпатись, а тепер за кожним звільненим зяяла прірва довічного безробіття.

Я хотів потихеньку втекти, але в двері вже постукали, до кімнати, спотикаючись, увійшов Гассе й повалився на стілець.

– Не можу більше терпіти…

Він, власне, був лагідною людиною. Скромний, сумлінний службовець із трохи обвислими плечима й маленькими вусиками. Але саме таким тепер було найтяжче. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті їх використовують і відкидають геть.

Гассе підняв руки.

– Ви тільки подумайте: в нашій конторі знову двох звільнили. Тепер на черзі я, от побачите, що я!

У такому страху він жив увесь час, від одного першого числа до другого. Я налив йому чарку горілки. Він тремтів усім тілом. Видно було, що йому от-от буде край. Ще якась крапля – і він зломиться.

– Та ще вічно ці докори… – прошепотів він.

Мабуть, дружина дорікала йому за своє злиденне життя. Їй було сорок два роки, вона була трохи крихкотіла та зблякла, але, безперечно, не така висотана, як її чоловік. Вона панічно боялася, що вже не встигне пожити.

Втручатися в їхнє життя не було ніякого сенсу.

– Слухайте-но, Гассе, – сказав я, – сидіть собі в мене, скільки схочете. А мені треба йти. Коньяк у шафі, якщо він вам більше до вподоби. Ось ром. Ось газети. А ввечері підіть кудись із дружиною. У кіно абощо. Це вам коштуватиме не дорожче, ніж дві години в кав’ярні, зате вражень буде більше. У наш час головне – ні над чим не задумуватись. – Я поплескав його по плечу, хоча сумління в мене було не зовсім чисте. А втім, кіно – завжди добра штука. Там кожен може мріяти про що хоче.

Двері поруч були відчинені. Дружина Гассе хлипала так, що було чути аж у коридор. Я пішов далі. Наступні двері були прочинені. У цій кімнаті підслухували. З неї війнуло запахом парфумів. Там мешкала Ерна Беніг, чиясь приватна секретарка. Як на свій заробіток, вона одягалась надто елегантно, але її шеф один раз на тиждень диктував їй аж до ранку. Тоді другого дня вона бувала в дуже кепському настрої. Зате щовечора ходила на танці. Казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не захоче жити. Вона мала двох приятелів. Один любив її і приносив їй квіти. Другого любила вона й давала йому гроші.

Поруч із нею жив ротмістр граф Орлов – російський емігрант, кельнер, кіностатист, платний ресторанний танцюрист із посивілими скронями, чудовий гравець на гітарі. Він щодня молився Казанській Божій Матері, випрохуючи в неї посаду метрдотеля в готелі середньої руки. А коли впивався, то починав плакати. Ще одні двері. Пані Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П’ятдесят років. Чоловік загинув на війні. Двоє дітей померли 1918 року від недоїдання. Вона мала рябу кішку. Це все, що в неї було.

Поруч із нею жив Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, і більше нічого. Щаслива людина.

В останні двері я постукав.

– Ну як, Джорджі, – спитав я, – і досі нема нічого?

Джорджі Блок похитав головою. Він був студентом четвертого семестру. Щоб провчитися чотири семестри, два роки працював у шахті. Заощаджені гроші майже всі вже витратив, лишилося ще на якихось два місяці. Повернутися на шахту він не міг, – тепер було повно безробітних шахтарів. Він усіляко намагався дістати якусь роботу. Щось із тиждень працював наліплювачем етикеток на маргариновій фабриці, але фабрика збанкрутувала. Невдовзі по тому влаштувався розносити газети й уже був полегшено зітхнув, та через три дні на світанку його затримали двоє невідомих у кашкетах, забрали газети, порвали їх і попередили, щоб він більше не попадався їм на очі в ролі газетяра, бо в них, мовляв, і своїх безробітних вистачає. Проте другого ранку він вийшов знов, хоч і мусив оплатити подерті газети. Якийсь велосипедист збив його з ніг, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому дві марки. Він вийшов утретє і повернувся в подертому костюмі, з синцями на обличчі. Тоді він здався. І ось тепер сидів у своїй кімнаті і з відчаю зубрив, як навіжений, ніби це ще мало якийсь сенс. Їв він раз на добу. А було ж однаково, чи він закінчить своє навчання, чи ні – навіть після іспитів йому б довелося чекати на посаду щонайменше років десять. Я поклав йому пачку сигарет.

– Кинь цю дурну роботу, Джорджі! Я теж колись кинув її. Якщо буде треба, ти завжди зможеш розпочати все наново.

Він похитав головою.

– Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не товчеш його щодня. Удруге в мене вже нічого не вийде.

Бліде обличчя, відстовбурчені вуха, короткозорі очі, хирлява постать із запалими грудьми… Горе та й годі…

– Ну, бажаю успіху, Джорджі…

У нього теж уже не було батьків.

Кухня. Опудало з голови дикого кабана – пам’ять по небіжчикові панові Залевському. Телефон. Сутінок. Запах газу й несвіжого жиру. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо дзвінка. Тут і моя: «Роберт Локамп, студ. філ., два довгих». Картка була пожовкла й брудна. «Студ. філ.»! Теж мені студент! Але я написав це хтозна-коли. Я спустився сходами вниз і пішов до кав’ярні «Інтернаціональ».

«Інтернаціональ» – великий, темний, наскрізь прокурений, довгий, як кишка, зал з кількома бічними кімнатами. Спереду, коло прилавка, – піаніно. Воно було розладнане, кілька струн лопнуло, клавіші зі слонової кістки теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Вона мені цілий рік була за товариша, коли я працював у кав’ярні тапером.

У бічних кімнатах збиралися торговці худобою, а часом – власники атракціонів із площі розваг. Неподалік від входу сиділи повії.

У кав’ярні не було нікого, тільки плоскостопий кельнер Алоїс стояв за прилавком.

– Як завжди? – спитав він.

Я кивнув. Він приніс мені чарку портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу й бездумно втупився очима поперед себе. З вікна падала навскіс сива від пороху смуга сонячного проміння й осявала пляшки на полицях. Черрі-бренді жевріло, як рубін.

Алоїс обполіскував посуд. Господарева кішка сиділа на піаніно й муркотіла. Я неквапливо викурив сигарету. Мене хилило на сон. Дивний голос був у тієї дівчини вчора. Низький, грубуватий, майже хрипкий, і все-таки лагідний.

– Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, – попросив я.

Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа одвідати свою малу.

– Привіт, Роберте!

– Привіт, Розо! А як там твоя мала?

– Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.

Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.

«Ма-ма!» – пропищала лялька.

Роза сяяла усмішкою.

– Чудово, – сказав я.

– Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

– Неймовірно, Розо.

Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

– Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

– Хтозна, – невпевнено сказав я.

Роза дуже любила свою малу. Місяців три тому, коли та ще не вміла ходити, Роза тримала її при собі, у своїй кімнаті. Незважаючи на свій фах, вона все ж таки це влаштувала, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з клієнтом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила візочок з дитиною до комірчини, замикала двері й аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.

Роза підвелася.

– То ти прийдеш у п’ятницю?

Я кивнув. Вона глянула на мене.

– Ти ж знаєш, що сталося?

– Звичайно.

Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.

– Бувай, Роберте.

– Бувай, Розо.

Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.

Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.

– Сидіти нам із ним у дівках, Отто, – мовив я.

Але Кестер не втрачав надії.

– Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, – сказав він. – Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.

– Де Готфрід? – спитав я.

– На якихось політичних зборах…

– Здурів чи що? Навіщо вони йому?

Кестер засміявся:

– Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.

– Може, й так, – сказав я. – Давай я тобі допоможу.

Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемніло.

– Ну, годі, – сказав Кестер.

Ми вмилися.

– Знаєш, що тут у мене? – спитав він, поплескуючи по гаманцеві.

– А що?

– Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?

Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.

– Стіллінг проти Уоркера, – сказав він. – Бій буде цікавий.

– Візьми з собою Готфріда, – запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.

– Щось запланував на вечір? – спитав Кестер.

– Ні.

Він глянув на мене.

– Піду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…

– Може, ти захворів? – занепокоєно спитав він.

– Та ні! Може, я теж відчув весну…

– Ну, гаразд. Як хочеш.

Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джорджі й у коридорі здибав пані Залевську.

– Отакої! – витріщилась вона на мене. – Ви тут?

– Мені важко було б це заперечити, – відповів я трохи роздратовано.

Вона похитала головою в сивих кучерях.

– Не гуляєте? Чудасія та й годі!

У Джорджі я пробув недовго – за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.

Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді я поклав слухавку, і раптом усе здалося мені вже не таким нудним і безрадісним. «Геть здурів», – подумав я й похитав головою. Тоді взяв слухавку й подзвонив до Кестера.

– Квитки ще в тебе, Отто?

– Так.

– Добре. То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще трохи походили нічним містом. На вулицях було ясно й безлюдно. Сяяли вивіски. У вітринах хтозна-навіщо горіло світло. В одній стояли голі манекени з розмальованими обличчями, ніби якісь розбещені привиди. У другій виблискували коштовності. Далі йшов універмаг, освітлений, наче кафедральний собор. Вітрини його пінилися різнобарвними, яскравими шовками. Перед кінотеатром стояли бліді, зголоднілі люди. Поряд із ними виблискувала вітрина продуктового магазину. У ній, мов башти, височіли консервні бляшанки, лежали загорнуті у вату ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла низка ситих гусей, між твердими сухими ковбасами лежали рум’яні круглі буханці, і жовтувато, і рожево мерехтіли скибки лосося та печінкового паштету.

Ми сіли на лаву неподалік скверу. Похолоднішало. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко за північ. На брукові поблизу робітники поставили намет і лагодили трамвайні рейки. Сичали зварювальні апарати, на темні постаті, що схилялися над рейками, падали снопи іскор. Казани з асфальтовою смолою чаділи коло них, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

– Дивно почуваєш себе в неділю, га, Отто?

Кестер кивнув.

– Навіть радієш, коли вона вже минає.

Кестер знизав плечима.

– Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.

Я підняв комір пальта.

– А що нам, власне, заважає жити, Отто?

Він глянув на мене й усміхнувся.

– Було таке, що заважало, Роббі.

– Це правда, – погодився я. – А все-таки…

З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.

– Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? – запитав я.

– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?

– Та просто так…

Ми встали й пішли додому.

– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.

– З кожним буває. На добраніч, Роббі.

– На добраніч, Отто.

Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».

ІІІ

У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.

Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц уважав, що приголомшив нас.

– Тут тобі й поезія, і розмах, хіба ні? – гордо запитав він. – У нашу ділову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежності приваблюють.

– Та не тоді, коли йдеться про гроші, – заперечив я.

– Автомобілі купують не для того, щоб укласти в щось гроші, хлопче, – не погодився зі мною Готфрід. – Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

– Бачиш… – обережно почав Кестер.

– Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц хотів щось заперечити.

– Стривай, – повів я далі. – Ти вважаєш, Готфріде, що ми прискіпливі. То спитаймо Юпа. Це ж бо голос народу!

П’ятнадцятирічний Юп був нашим єдиним службовцем, щось на зразок учня. Він обслуговував бензоколонку, приносив нам сніданок, а ввечері складав на місце інструмент. Він був невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням і мав величезні відстовбурчені вуха. Я таких більше ні в кого не бачив. Кестер казав, що якби Юп упав з літака, то нічого з ним би не сталося, бо він на своїх вухах спокійнісінько приземлився б.

Ми покликали хлопця, і Ленц прочитав йому оголошення.

– Зацікавився б ти такою автомашиною, Юпе? – спитав Кестер.

– Автомашиною? – перепитав Юп.

Я засміявся.

– Ну, звісно, автомашиною. Чи, може, ти думаєш, що йдеться про коника-стрибунця? – пробурчав Готфрід.

– А та автомашина має швидкий хід, керований з кабіни кулачковий вал та гідравлічні гальма? – незворушно спитав Юп.

– Та це ж наш «кадилак», бовдуре! – гримнув на нього Ленц.

– Не може бути, – заперечив хлопець, вишкіряючись до вух.

– Чув, Готфріде! – сказав Кестер. – Оце і є романтика сьогоднішнього дня.

– Чухрай до своєї колонки, Юпе, клятий сину двадцятого століття!

Ленц із досадою подався до нашої халабуди додати в оголошення більше технічних даних, зберігши, проте, його поетичний стиль.

Кількома хвилинами пізніше до нас несподівано прийшов старший інспектор Барзіг. Ми зустріли його як тільки могли шанобливо. Він був інженером-експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс», поважною персоною, від якої залежали замовлення на ремонт машин. Стосунки в нас із ним були найкращі. Як інженер-експерт він був справжній диявол, нікому не давав спуску, але через своє захоплення метеликами – м’який, як віск… Він мав багатющу колекцію, і ми подарували йому якось великого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід і споважнів, коли ми дали йому ту дивовижу. То була так звана мертва голова – вельми рідкісний метелик, якого саме бракувало в його колекції. Він ніколи не забував цього епізоду й відтоді добував нам замовлення на ремонт, де тільки було можна. А ми ловили для нього кожну комаху, яка траплялася нам під руку.

– Чарочку вермуту, пане Барзіг? – запитав Ленц, до якого знов повернувся добрий гумор.

– До вечора я ніякого алкоголю не п’ю – це моє тверде правило, – відповів Барзіг.

– Правила інколи треба порушувати, бо яка тоді з них радість, – заперечив Готфрід і налив вина. – Випиймо за майбутнє бражника бузкового, павиного ока й перламутрівки.

Барзіг якусь мить вагався.

– Ви так умієте підійти до мене, що ніяк відмовитись, – сказав він і взяв чарку. – Але тоді давайте вип’ємо й за волове око! – Він зніяковіло усміхнувся, ніби сказав щось двозначне про жінок. – Я, бачте, відкрив новий тип… Зі щетинистими вусиками.

– Ого! – сказав Ленц. – Честь вам і слава! Отже, ви один із першовідкривачів у цій галузі, і ваше ім’я буде вписане в аннали природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер губи.

– А я до вас із гарною новиною: можете забрати «форд». Дирекція погодилась доручити ремонт вам.

– Чудово! – сказав Кестер. – Нам ця робота дуже до речі. А як із нашим кошторисом?

– Його схвалено.

– Без відрахувань?

Барзіг примружив одне око.

– Спершу пани опиралися, та врешті-решт…

– Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! – сказав Ленц і налив усім знову.

Барзіг підвівся та став прощатися.

– А жінка, що сиділа у «форді», – сказав він, виходячи, – таки померла кілька днів тому. А мала тільки порізи. Мабуть, забагато крові втратила.

– А скільки їй було років? – запитав Кестер.

– Тридцять чотири, – відповів Барзіг. – Вагітність на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми відразу ж поїхали, щоб забрати машину в її власника – якогось пекаря. Він уночі їхав напідпитку й з розгону ввігнався в мур. Дружина його дістала поранення, а його хоч би тобі дряпонуло.

Він прийшов у гараж, коли ми вже взяли машину на буксир, і став, мовчки дивлячись на нас: похнюплений, зсутулений, короткошиїй, він аж наче похилився вперед. Обличчя в нього було, як у всіх пекарів, нездорового, сірувато-білого кольору, і в сутінку він нагадав мені великого кволого хробака. Він повагом підійшов до нас.

– Коли машина буде готова? – спитав.

– Тижнів за три, – пообіцяв Кестер.

Він показав на відкидний верх машини.

– Це теж включено?

– Нащо? – здивувався Кестер. – Адже він цілісінький.

Пекар роздратовано пересмикнув плечима.

– Бачу. Але ж ви дістали замовлення досить значне і під час ремонту могли б викроїти із загальної суми й на новий верх. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

– Ні, не зрозуміємо, – сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів пекаря – той хотів задурно дістати новий верх. До страховки він не входив, отож йому хотілося долучити верх до вартості ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тоді пекар сказав, що анулює замовлення і зажадає укласти новий кошторис із згідливішою майстернею. Нарешті Кестер поступився. Він ніколи не зробив би цього, якби ми мали іншу роботу.

– Ну от, давно б так, – сказав пекар, криво посміхаючись. – Я зайду ближчими днями, підберемо матеріал. Мабуть, візьму беж. Світлого відтінку.

Ми поїхали. Дорогою Ленц показав нам на сидінні «форда» великі чорні плями.

– Кров його померлої дружини. А він видурив собі новий верх. Беж. Світлого відтінку. Такий не пропаде. Я не здивуюсь, коли він ще й страховку витисне за двох небіжчиків. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

– Він, мабуть, гадає, дружина – то одне, а гроші – зовсім інше.

– Може, й так, – сказав Ленц. – Певно, є люди, для яких страховка – то ніби розрада в нещасті. А в нас через нього п’ятдесят марок як корова язиком злизала…

Після обіду я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. Я домовився про побачення з Патрицією Гольман на п’яту годину, але в майстерні про це нікому нічого не сказав. Не тому, що хотів щось приховати, ні, просто мені раптом здалося, що це побачення не відбудеться.

Зустріч вона призначила у якійсь кав’ярні. Я там ніколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокійно поїхав туди, не підозрюючи нічого прикрого. Проте, переступивши поріг, я аж відсахнувся з переляку. У залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до звичайної дамської кондитерської.

Мені якось пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кав’ярні, крім мене, було ще тільки двоє чоловіків, та вони мені не сподобалися.

– Вам кави, чаю чи шоколаду? – запитав офіціант і, махнувши серветкою, змів крихти тістечок просто мені на костюм.

– Подвійний коньяк, – відповів я.

Він приніс коньяк. Але заразом привів гурт любительок тістечок на чолі з дебелою літньою жінкою в капелюшку зі страусовим пір’ям, що шукали собі місця.

– Ось чотири місця, прошу! – сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

– Стривайте, – заперечив я, – стіл зайнятий. Я чекаю ще декого…

– Так не можна, пане! – сказав офіціант. – У цю годину в нас не дозволяють займати місця наперед.

Я глянув на нього. Потім – на дебелу жінку, що підійшла до самого столу та вхопилася за спинку стільця. Придивившись до її обличчя, я зрозумів, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не відженеш від столу, який вона вирішила захопити.

– Може б, ви принесли мені принаймні ще один коньяк? – гримнув я на офіціанта.

– Зараз принесу, пане… Знову подвійний?

– Так.

– Будь ласка, – він уклонився. – Цей стіл – на шістьох, пане, – сказав він, ніби перепрошуючи.

– Ну, гаразд. Принесіть краще коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства непитущих – вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти їй, я замовив собі ще один коньяк, а тоді й собі витріщився на даму. Уся ця пригода видалася мені раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого мені треба від тієї дівчини, на яку я чекаю? Я навіть не був певен, чи впізнаю її серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку.

– Привіт! – сказав хтось позад мене.

Я підхопився з місця. Вона стояла й усміхалася.

– А ви, виявляється, не марнуєте часу!

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. Я розгубився. Дівчина була зовсім інша, ніж я її запам’ятав. Серед оцієї юрми дебелих жінок, що поглинали тістечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, упевненою в собі й неприступною. «Нічого в нас із нею не вийде», – подумав я і сказав:

– Звідки це ви з’явилися, наче привид? Я ж увесь час не спускав очей з дверей.

Вона показала кудись праворуч.

– Там є ще одні. Але ж я запізнилась. Ви вже давно тут?

– Та ні. Не більше як дві-три хвилини. Я теж тільки-но прийшов.

Товариство за моїм столом замовкло. Я відчував у себе на потилиці осудливі погляди чотирьох статечних матрон.

– Ми зостанемося тут? – спитав я.

Дівчина кинула швидкий погляд на столик, озирнулася і сказала усміхаючись:

– Боюся, що кав’ярні всі однаковісінькі…

Я похитав головою.

– Краще, коли в них менше людей. А в цій бісовій тисняві людину охоплює комплекс неповноцінності. Приємніше було б посидіти в якомусь барі.

– У барі? Хіба є такі бари, що відчинені вдень?

– Я знаю один такий, – сказав я. – Там справді дуже тихо. Якщо ви не проти…

– Інколи – не проти…

Я глянув на неї, не відразу збагнувши, що саме вона хотіла сказати. Узагалі я не проти іронії, коли, звісно, йдеться не про мене. Але тепер сумління моє чомусь було нечисте.

– Ну, то ходімо! – мовила вона.

Я підкликав офіціанта.

– Три подвійних коньяки! – гукнув він таким голосом, ніби виставляв рахунок замогильному клієнтові. – Три марки тридцять пфенігів.

Дівчина обернулася.

– Три подвійні за три хвилини? Ну й темпи у вас!

– Тут два вчорашні…

– От брехун, – просичала мені навздогін дебела жінка. Вона надто довго мовчала.

Я повернувся до столу й уклонився.

– Щасливого вам Різдва, люб’язні пані! – І швидко пішов геть.

– Ви посварилися? – спитала мене дівчина на вулиці.

– Та ні… Але я справляю погане враження на добропорядних господинь.

– Я теж, – відповіла вона.

Я подивився на неї. Вона здавалася мені істотою з іншого світу. Я ніяк не міг собі уявити, хто вона така та як живе.

У барі я відчув себе впевненіше. Коли ми ввійшли, бармен Фред саме стояв за прилавком і до блиску протирав чарки для коньяку. Він привітався зі мною так, немов бачив мене вперше й ніби це не йому довелося два дні тому вести мене додому. Він мав добру школу й чималий життєвий досвід.

У залі було порожньо. Тільки коло одного столика сидів, як мало не щодня, Валентин Гаузер. Я знав його ще з війни – ми були в одній роті. Якось він, незважаючи на артобстріл, приніс мені на передову лист, бо думав, що то від моєї матері. Він знав, що я давно чекаю на цей лист: матері мали робити операцію. Але він помилився – то була звичайнісінька реклама на підшоломники з кропив’яної тканини. Коли він повертався, його поранило в ногу.

Невдовзі після закінчення війни Валентин дістав спадщину. Відтоді він її пропивав, запевняючи, що треба як слід святкувати таку щасливу подію, коли ти лишився живий на війні. Байдуже, що минуло вже чимало років, хоч скільки святкуй, усе замало, казав він. Валентин був один з тих, у кого війна найдужче закарбувалася в пам’яті. Ми, його товариші, багато чого вже позабували, а він пам’ятав кожний день і кожну годину.

Я зауважив, що він уже чимало випив, бо сидів у своєму кутку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.

– Салют, Валентине!

Він глянув на мене й кивнув:

– Салют, Роббі!

Ми з дівчиною сіли за столик у другому кутку. Підійшов бармен.

– Чого б ви хотіли випити? – спитав я у дівчини.

– Мабуть, мартіні, – відповіла вона. – Сухого мартіні.

– На це Фред мастак, – сказав я.

Фред усміхнувся.

– А мені – як завжди! – сказав я.

У напівтемному барі було прохолодно. Терпко пахло розлитим джином і коньяком, так ніби духом ялівцю і хліба. Під стелею висіла вирізьблена з дерева модель вітрильника. Стіна за прилавком була оббита міддю. У тьмяному світлі люстри мідь вигравала червоним полиском, наче в ній віддзеркалювався якийсь підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра світилися тільки два: одне біля Валентина, друге біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, зроблені зі старих географічних карт, через що вони і здавалися вузенькими світляними частинками світу.

Я був трохи збентежений і не знав, з чого почати розмову. Бо дівчини цієї я, власне, зовсім не знав, і що довше я на неї дивився, то чужішою вона мені здавалася. Давно вже я не сидів отак удвох із жінкою і тому розучився… Я більше звик до чоловічого товариства. Там, у кав’ярні, було надто гамірно, а тут – надто тихо. Через цю тишу кожне слово набувало такої ваги, що провадити невимушену розмову було важко. Мені вже почало здаватися, що я хочу повернутися до тієї кав’ярні.

Фред приніс чарки. Ми випили. Ром був свіжий, міцний і мав присмак сонця. Він міг бути людині підпорою. Я випив чарку й відразу віддав її Фредові.

– Подобається вам тут? – спитав я.

Дівчина кивнула.

– Краще, ніж там, у кондитерській?

– Ненавиджу кондитерські, – відповіла вона.

– А чого ж тоді ми зустрілися саме там? – здивовано спитав я.

– Не знаю. – Вона скинула берет. – Просто мені нічого більше не спало на думку…

– Тим краще, що тепер вам тут до вподоби. Ми приходимо сюди часто. Вечорами ця халабуда стає для нас наче домівкою.

Вона усміхнулась.

– Це, мабуть, сумно?

– Ні, – відповів я. – Цілком по-сучасному.

Фред приніс мені другу чарку, а біля неї поклав на стіл зелену гаванську сигару.

– Від пана Гаузера.

Валентин зі свого кутка помахав мені рукою й підняв свою чарку.

– Тридцять перше липня сімнадцятого року, Роббі! – глухо сказав він.

Я кивнув йому й теж підняв чарку.

Йому завжди потрібно було пити до когось, я бачив уже, як він, вихиляючи ввечері чарку десь у сільській пивничці, звертався до місяця або до бузкового куща. Він тоді згадував якийсь день із окопного життя, коли йому доводилось дуже тяжко, і був вдячний за те, що він іще живий і може сидіти тут.

– Це мій друг, – сказав я дівчині. – Фронтовий товариш. Він один, кого я знаю, хто з великого лиха зумів створити собі маленьке щастя. Він уже не знає, як йому скористатися зі свого життя, отож він просто тішиться, що ще живий.

Вона задумливо глянула на мене. Коса смуга світла впала їй на чоло й вуста.

– Я це добре розумію, – мовила вона.

Я подивився на неї.

– Не можете ви цього розуміти. Ви для цього надто молода.

Вона усміхнулася легенькою, що майнула лише в її очах, усмішкою, обличчя майже не змінилося, а тільки ледь проясніло, ніби освітлене зсередини.

– Надто молода, – проказала вона, – це не те слово. По-моєму, надто молодим бути неможливо. Тільки – надто старим.

Я помовчав хвилинку.

– Проти цього можна було б заперечити, – відповів я і кивнув Фредові, щоб він приніс мені ще чогось випити.

Дівчина поводилася так упевнено й невимушено, а я почував себе поруч із нею якимось бовдуром. Я залюбки повів би з нею легеньку, грайливу розмову, яка тепер була б саме до речі та яка зазвичай спадає на думку аж тоді, коли ти знову залишаєшся сам-один. Ленц був мастак на такі розмови, а в мене завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно казав, що як співрозмовник я стою десь на рівні поштаря.

На щастя, Фред був хлопець тямущий. Замість носити вино наперстками, він приніс мені відразу повну склянку, щоб йому не доводилося бігати туди й сюди і щоб не так було помітно, скільки я п’ю. А мені треба було пити, бо я не скинув би цього тягаря з душі.

– Може, вип’єте ще мартіні? – запитав я у дівчини.

– А що ви п’єте?

– Це ром…

Вона подивилась на мою склянку.

– Ви й того разу пили це саме.

– Так, – відповів я, – здебільшого я п’ю ром.

Вона похитала головою.

– Не уявляю, щоб він був смачний…

– Смачний? Я про це давно не думаю, – сказав я.

Вона глянула на мене.

– Нащо ж ви тоді його п’єте?

– Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний він чи ні, – почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку можу говорити. – Це не просто напій, а скоріше друг. Друг, із яким легше жити на світі. Друг, що змінює світ. Тому його й п’ють… – Я відсунув склянку. – То замовити для вас іще одне мартіні?

– Краще вже ром, – сказала вона. – Треба ж і мені його покуштувати…

– Гаразд, – відповів я, – але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но Бакарді-коктейль! – гукнув я Фредові.

Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.

– А мою пляшку постав коло мене, – сказав я.

Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як накочується на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, несхожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої – неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже – правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.

Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів якусь дату. За вікнами приглушено хлюпотіла вулиця, сповнена крику хижих птахів – сигналів автомашин. Коли хтось розчиняв двері, з вулиці ніби хлюпав зойк – зойк старої баби – лайливої і заздрісної.

Було вже темно, коли я одвів Патрицію Гольман додому. Повертався я, не поспішаючи, нараз відчувши себе самотнім і спустошеним. Накрапав дрібний дощ. Я спинився перед вітриною і аж тепер відчув, що перебрав міру. Відчув цілком ясно, хоча й твердо стояв на ногах.

Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто й збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортів! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тільки я їй не наплів? Я не зважувався навіть обміркувати це докладніше. Де там – я вже й не пам’ятав, що саме говорив, і це було найгірше. Тепер, коли я сам-один стояв на холодній вулиці, де повз мене гуркотіли автобуси, все здавалося зовсім інакше, як у напівтемному барі. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дівчину – що й казати! Вона ж усе помітила. Адже сама вона майже нічого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене…

Господи! Рвучко повернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.

– Що таке! – люто просичав я.

– Повилазило тобі, опудало солом’яне? – загавкав на мене товстун.

Я витріщився на нього.

– Людей не бачив, чи що? – дзявкав він далі.

Саме така зустріч була мені потрібна.

– Людей, безперечно, бачив, – сказав я, – але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!

Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.

– А чи не пішов би ти до зоопарку! – скипів він. – Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.

Я зрозумів, що маю справу з лайливцем високої кваліфікації. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.

– Чухрай далі, псих недоношений, – сказав я та, урочисто піднявши руку, благословив його.

Та він не склав зброї.

– Залий собі хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! – гавкнув він.

На це я обізвав його клишоногою поторочею. Він мене – какаду в клітці, я його – безробітним гробарем. На це він, уже трохи шанобливіше, обізвав мене раковою пухлиною на коров’ячій голові, а я його тоді, щоб нарешті поставити крапку, – ходячим кладовищем біфштексів. І враз його обличчя проясніло.

– Кладовище біфштексів – це здорово! – сказав він. – Такого я досі не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, – він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені поваги один до одного.

Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: що більше я тверезішав, то воно сильнішало. Я здавався сам собі викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тільки на себе, а й на весь світ, навіть на дівчину. Бо ж напився я через неї. Я підняв комір пальта. Хай собі думає про мене, що хоче, мені байдуже, хай одразу знає, з ким має справу. Кат із ним – про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нічим не можна. А може, так воно й ліпше…

Я повернувся до бару і тепер уже напився по-справжньому.

IV

Надворі стало тепло й вогко, кілька днів не перестаючи йшов дощ. Потім небо проясніло, почало припікати сонце, і коли в п’ятницю я прийшов уранці до майстерні, то побачив на подвір’ї Матильду Штос: вона стояла, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.

– Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж не диво?!

Я, вражений, спинився: стара слива коло бензоколонки за одну ніч укрилася цвітом.

Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, – і раптом, за одну-однісіньку ніч, вона, наче в казці, перетворилася на рожево-білу ніжну хмаринку, хмаринку з ясного цвіту; так ніби на наше брудне подвір’я залетіла ненароком зграйка метеликів.

– А як пахне! – замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. – Розкішно – точнісінько, як ваш ром…

Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.

– Пахне швидше коньяком для клієнтів, – сказав я.

Матильда рішуче заперечила:

– Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…

– Ну гаразд, Матильдо…

Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним в іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

– Що це в тебе? – здивовано спитав я.

– Це для дам, – пояснив Юп. – Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто літрів більше, ніж завжди. Це дерево варте золота, пане Локамп. Коли б у нас його не було, то варто було б поставити штучне.

– А ти справжній бізнесмен, хлопче!

Він усміхнувся. Сонячне проміння просочувалося крізь його вуха, і вони нагадували рубінові шибки в церковних вітражах.

– Мене вже двічі сфотографували, – повідомив Юп. – На фоні дерева.

– Отакої, ти ще станеш кінозіркою, – сказав я і пішов до оглядової ями: звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.

– Роббі, – сказав він, – знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.

Я пильно подивився на нього.

– Тобто як?

– А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?

– І не думав.

– Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?

– Не знаю, – відповів я.

Він підвівся.

– Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.

– Загубив папірець.

– Загубив?! – Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. – І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?

– Отто її теж не знає.

Ленц подивився на мене.

– Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! – Ленц звів очі до неба. – Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!

– Як на мене, то не така вже вона й чарівна…

– Бо ти осел, – заперечив Ленц, – йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня повій із кав’ярні «Інтернаціональ». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дівчина! Ти ж про таке й уявлення не маєш! Ти бачив її очі? Звісно, не бачив – ти ж тільки у свою чарку дивився!

– Прикуси язика! – урвав я його, бо тією чаркою він наче поцілив мене у свіжу рану.

– А руки, – вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, – тонкі, довгі руки, як у мулатки. На цьому, можеш мені повірити, Готфрід розуміється! Боже милий! Нарешті трапилася дівчина, прекрасна, невимушена і, що найголовніше, вона вміє створити атмосферу… – Він осікся. – А ти взагалі знаєш, що таке атмосфера?

– Повітря, яке накачують у балон, – пояснив я похмуро.

– Авжеж, – сказав він співчутливо й презирливо водночас, – авжеж, повітря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таємничість – це те, що одухотворяє й оживляє красу, але що тобі говорити… твоя атмосфера – це випари рому.

– Годі, а то дістанеш чимось по макітрі, – пробурчав я.

Але Готфрід не вгавав, а я його й пальцем не торкнув.

Він же й гадки не мав про те, що сталося, не знав, що кожне його слово вражає мене просто в серце. А найбільше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це і заспокоївся, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, наче я й насправді втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття.

Усе ще роздратований, пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаціональ» – свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавники? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить під столиком.

Але хазяїн роз’яснив мені, в чім річ. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі – Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобі – як я міг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут гомосексуаліста Кікі до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, дитячим брязкальцем і плиткою шоколаду.

Роза зустріла мене усмішкою великосвітської дами. На ній була чорна, глибоко декольтована сукня. Роза була господинею столу. Її золоті зуби виблискували. Я запитав про здоров’я її малої і передав їй целулоїдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я підійшов до Ліллі:

– Щиро вітаю і бажаю щастя!

– Він, як завжди, справжній джентльмен, – сказала Роза. – Ходи-но сюди, Роббі, сядь між мною і Ліллі.

Ліллі була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної звичайної повії, – «дамою при готелі». «Дама при готелі» не шукає собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій досягає такого становища – обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клієнтів… Хоча Ліллі мешкала в провінційному готелі, а проте за кілька років заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила заміж. Її майбутній чоловік тримав невеличку крамницю газових приладів і радіоапаратури. Він усе знав про минуле Ліллі, та йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг бути цілком спокійний: якщо така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі дівчата знали своє ремесло, і таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.

Весілля Ліллі мало відбутися в понеділок. А сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Усі прийшли, щоб іще раз побути з Ліллі. Після одруження вона вже не зможе сюди приходити.

Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг із величезним кексом, нашпигованим родзинками, посипаним мигдалем і цукатами. Вона поклала мені чималий шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

– Хай мене грім поб’є, але такого, безперечно, не купиш!

– Сама спекла, – відповіла Роза вдоволено. Вона вміла добре куховарити й любила, коли її за це хвалили. А щодо гуляшу та кексів, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка.

Я подивився на товариство, що сиділо біля столу. Ось вони, поденниці Божого вертограду, непохибні знавці людських душ, ці солдати кохання – ось Валлі-красуня, у якої нещодавно під час нічної прогулянки в автомобілі вкрали жоржетку з песця, ось Ліна з дерев’янкою замість однієї ноги – вона й досі знаходила собі клієнтів; ось бідолашна Фріці, що кохала плоскостопого Алоїса, хоча давно могла б мати власну квартиру та приятеля, який би утримував її; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, усміхнена й безжурна; ось Кікі, якого не мали за чоловіка, бо він завжди носив жіноче вбрання й рум’янився; ось Мімі, бідолашна Мімі, якій уже сорок п’ять років; з розширеними венами на ногах, їй уже нелегко бігати вулицями… Було тут іще кілька жінок – подавальниць із бару, просто гостей – їх я не знав. І нарешті – другий почесний гість – «матуся», маленька, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, «матуся», що тримала на розі Ніколаїштрасе чавунний казан, правила ночами за пересувний буфет і міняльну контору й торгувала не тільки сосисками, а потай іще й цигарками та гумовими виробами інтимного вжитку; у неї можна було й грошей позичити.

Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогодні – жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. Сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною Кобилою, про розмови Фріці з торговцем худобою Стефаном Гріголяйтом про кохання, про те, як Кікі пританцьовує вдосвіта біля кошика з крендельками. Сьогоднішня бесіда мала пасувати вишуканому дамському товариству.

– Усе вже наготувала, Ліллі? – запитав я.

Вона кивнула.

– Посаг уже давно готовий.

– Чудовий посаг, – втрутилася Роза. – Все є до останньої мереживної накидочки…

– А навіщо ці мереживні накидочки? – запитав я.

– Та ти що, Роббі? – Роза так докірливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навіщо вони, і сказав їй про це. Мереживні накидочки – це ж плетені чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя і втраченого раю… Усі ці жінки стали повіями не з покликання, їх просто вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але вони нізащо в світі не зізналися б у цьому.

Я сів до піаніно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як і всі ці дівчата, любила музику. На прощання я ще раз зіграв усі її та Лілліні улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашої кав’ярні, зате це була гучна, бравурна п’єска. Потім зіграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає кохання», «Арлекінові мільйони», а наприкінці – «Серце прагне в рідний край». Остання була улюбленою Розиною піснею. Бо ж повії – найчерствіші й водночас найсентиментальніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.

Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. Їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.

– Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!

Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьблюються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.

Ми вийшли на вулицю й помахали Ліллі вслід. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.

– Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!

Усе товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.

– Заграй-но, Роббі, іще щось на прощання! – попросила Роза. – Щоб підняти нам дух!

– Гаразд, – відповів я. – Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!

А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який уже готував на вулиці казан із ковбасками.

Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.

У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.

– Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?

Кестер засміявся:

– Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.

Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.

– Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?

– Пішов купити щось поїсти.

– Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.

Кестер кивнув.

– Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.

– Як? – вихопилося в мене. – На шосте?

Він кивнув.

– Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!

Він знову кивнув.

– Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.

Я засукав рукава.

– Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!

– Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!

Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду як камінь копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися до «Карла». Години зо дві морочилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. Потім ми з Ленцом повечеряли вдруге. Готфрід увімкнув світло й на «форді». Під час аварії одна з його фар випадково вціліла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, кидаючи жмут світла кудись у небо.

Ленц, задоволений, обернувся.

– А тепер, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квітучого дерева!

Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.

– А ти? – запитав Готфрід.

– Я не питиму нічого.

– Як це так? Чого?

– Бо в мене пропала охота до цієї проклятої пиятики.

Ленц уважно глянув на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:

– Наш малий з’їхав з глузду.

– Дай йому спокій, якщо він не хоче, – відповів Кестер.

Ленц налив собі повну чарку.

– Хлопець уже з якогось часу трохи звихнений.

– Це ще не найгірше, – промовив я.

Над фабричним дахом, навпроти нас, викотився великий червоний місяць. Якийсь час ми сиділи мовчки.

– Скажи-но мені, Готфріде, – почав я, – ти фахівець у справах кохання, правда ж?

– Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, – відповів скромно Ленц.

– Добре. Я хотів би знати, чи завжди закохані поводяться по-дурному?

– Як це так, по-дурному?

– Та от так, ніби ти напідпитку. Базікають казна-що, плетуть дурниці, брешуть…

Ленц зареготав:

– Слухай, малий! Кохання – це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, удає з себе гарнішу, ніж буде потім. Було б жахливо, якби кохання мало хоч якийсь стосунок до правди. Хвалити Бога, проклятущі моралісти не все ще змогли підкорити собі.

Я підвівся.

– То ти вважаєш, що без домішки омани цього взагалі не буває?

– Не буває, малий.

– Але ж тоді можна здорово в дурні пошитися…

Ленц усміхнувся.

– Запам’ятай, хлопче: ніколи, ніколи, ніколи в світі не пошиєшся ти в дурні перед жінкою, якщо робитимеш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш – ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь із нею діловим, не будь розсудливим!

Я пожвавішав.

– А ти як думаєш, Отто?

Кестер засміявся:

– Мабуть, так воно й насправді…

Він підвівся й відкрив капот на «Карлі». Я приніс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стіл. Отто завів машину. Мотор захурчав глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і втупився поглядом у ніч. Я підсів до нього.

– Тобі доводилося коли-небудь напитися в присутності жінки?

– І не раз, – відповів він, не поворухнувшись.

– Ну й як?

Він скоса глянув на мене.

– Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоїв? Ніколи не перепрошуй, малий! Нічого не кажи. Посилай квіти. Без листів. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.

Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що заливало наш двір. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько двигтіла земля.

– Отепер і я випив би чогось, – сказав я, відкорковуючи пляшку.

Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:

– Місяць уже добре світить, Готфріде, і чарку можна й так знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на «форді». Цей мотлох нагадує мені своєю навскісною фарою війну. Коли такі штуки намацували вночі літака – не до жартів було.

Ленц кивнув.

– А мені це нагадує… ну, та однаково… – Він устав і вимкнув фари.

Місяць високо підбився над фабричним дахом. Він дедалі яснішав і висів тепер на гілках сливи, як жовтий лампіон. Гілки ледь погойдувалися на слабкому вітрі.

– Дивна річ, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…

Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридору, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й пічикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе. Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.

«Як жити могла я без тебе?..» – співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.

Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.

– Я вам не заважатиму? – стомлено спитав він.

– Аж ніяк, – відповів я. – Може, чогось вип’єте?

– Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…

Він утупив очі в підлогу.

– Вам добре, – сказав він раптом, – ви собі сам-один…

– Дурниці, – заперечив я. – Завжди сидіти самому – це теж не велике щастя… Можете мені повірити…

Він якось зсутулено сидів у кріслі, у сутінках кімнати очі його здавалися скляними – у них відбивалося світло вуличних ліхтарів. Плечі вузькі, похилі…

– Я зовсім інакше уявляв собі життя, – сказав він, помовчавши.

– Як і всі ми… – підтримав я.

За півгодини він пішов до себе, щоб помиритися з дружиною. Я дав йому кілька газет і півпляшки лікеру «Кюрасо», що давно вже стояла в мене на шафі, – нудотно-солодке питво, але йому згодиться, бо в напоях він нічогісінько не тямив. Тихенько, майже нечутно вийшов він від мене, наче тінь, наче він уже згас. Я причинив за ним двері. З коридору наче майнуло шовковими клаптями – хлюпнула музика: скрипки, приглушені банджо… «Як жити могла я без тебе…»

Я сів біля вікна. Цвинтар заливало блакитне місячне сяйво. Барвисті вогні світлової реклами шугали на верхів’ях дерев, у темряві маячили надгробки. Сумирні, нічого моторошного в них не було. Неподалік, сигналячи, мчали автомашини, світло фар ковзало по їхніх посічених негодою написах.

Я сидів досить довго, снуючи різні думки. Про те, як ми повернулися з війни, молоді, втративши віру в будь-що, наче шахтарі із заваленої шахти. Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності, бо все це викликало те, що ми пережили: ми були суворі, вірили тільки найближчому товаришеві, тільки конкретним речам, що ніколи не зраджували нас, – небу, тютюну, деревам, хлібові й землі… Але що з цього вийшло? Усе стало брехнею, забулося. А хто не міг забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій, мрій людських і навіть суто чоловічих, канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція. Злидні.

«Вам добре, ви собі сам-один», – каже Гассе. Що ж, це справді так, хто був сам-один, того ніхто не міг покинути. Але інколи вечорами штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію-схлип, на вир шалених поривань, нестримних бажань, туги й надії – вирватися все ж із цього безглуздого запаморочення, із безтямної нудоти одноманітності звуків цієї одвічної катеринки. Будь-куди, аби вирватися! О, ця жалюгідна людська потреба – хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя – чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності?

Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий ґрунт під ногами.

Але наступного ранку я підхопився раненько і, перш ніж піти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря, а тоді до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх віднести. Мені було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картці адресу й ім’я Патриції Гольман.

V

Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до управління фінінспекції. Хотів добитися, щоб нам знизили податки. Ми з Ленцом залишилися в майстерні.

– Готфріде, – сказав я, – давай-но візьмемося до товстого «кадилака».

Напередодні в газеті з’явилося наше оголошення. Отже, вже сьогодні можна було сподіватися покупців, якщо взагалі це могло когось зацікавити. Хоч би що, а машину треба було підготувати.

Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від неї машина заблищала як ніколи, і наче аж подорожчала на сотню марок. Потім ми залили в мотор найгустіше з усіх, що тільки може бути, мастило. Поршні були вже не першокласні й трохи постукували. Густе мастило компенсувало цей дефект, і машина працювала напрочуд спокійно. Коробку швидкостей і задній міст ми теж змастили тавотом, щоб і вони працювали безшумно.

Потім ми виїхали з подвір’я. Неподалік був шмат вибоїстої дороги. Ми поїхали нею зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. У деяких місцях кузов постукував. Ми зменшили тиск у балонах на чверть атмосфери та спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе йшло як по маслу.

Ми вернулися до майстерні, змастили скрипучі шарніри капота, втиснули туди ще гумову прокладку, залили в радіатор гарячу воду, щоб мотор умить заводився, і ще раз обприскали машину зісподу з гасового розпилювача, щоб і там усе блищало. Після всього Готфрід зняв руки до неба:

– Тепер явися нам, благословенний покупцю! Явися, любий володарю напханого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!

Проте наречена не квапилась. Отож ми пересунули на оглядову яму пекареву тарадайку й заходилися демонтувати передню вісь. Кілька годин спокійно, без зайвих балачок працювали. Аж ось я почув, що Юп, який стояв біля бензоколонки, почав насвистувати мелодію пісні: «Чуєш! Хто це йде до нас».

Я виліз із ями й виглянув у вікно. Навколо «кадилака» походжав маленький присадкуватий чоловік. На вигляд – цілком солідний буржуа.

– Поглянь, Готфріде, – прошепотів я, – може, це наречена?

– Безперечно! – сказав Ленц, глянувши на гостя. – Але подивись на обличчя. Ні з ким іще не розмовляв, а вже сповнений недовіри. Швиденько йди до нього! А я залишуся в резерві. Підключуся, якщо ти сам не впораєшся. Не забувай про мої прийоми.

– Добре. – Я вийшов до покупця.

Гість дивився на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:

– Локамп!

– Блюменталь!

Це був перший Готфрідів прийом: неодмінно відрекомендуватися. Він запевняв, що це одразу ж створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову дуже стримано, вислухати уважно покупця, а тоді вже вчепитися там, де це було б вигідно.

– Ви з приводу «кадилака», пане Блюменталь? – запитав я.

Він кивнув.

– Ось він, – сказав я і показав рукою на машину.

– Бачу, – озвався Блюменталь.

Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, – подумки застеріг я себе, – це хитра бестія!»

Ми перейшли подвір’я. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Робив усе мовчки, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде до чого прискіпатись, отоді я перейду в наступ.

Та Блюменталь нічого не оглядав. Ні до чого не прискіпувався. Він і собі мовчки стояв переді мною, як стовп. Мені нічого не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.

Неквапливо й детально почав я описувати «кадилак», як, певне, мати розповідає про свою дитину. Говорячи, я намагався вивідати, чи тямить цей чоловік хоча б щось у таких речах. Коли це фахівець, то треба якнайбільше розводитися про мотор і шасі, а коли він нічого не тямить – про комфорт та інші витребеньки.

Та він і далі нічим не виказав себе. Він не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.

– Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? – спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.

– Для всього, – відповів Блюменталь.

– Ага! А їздитимете самі чи з водієм?

– Як коли.

Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.

Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.

– Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, – сказав я. – Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.

Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.

– Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…

Та Блюменталь знову відмовився. Він уважав, що інакше й бути не може. Збіса твердий горішок!

Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.

– Ручки крутяться легко, завиграшки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.

Він не поворухнувся.

– До того ж і скло незвичайне – небитке, – провадив я далі, хоч уже й почав упадати в розпач. – Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… – І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву – дитину, хоч та ще й не народилась.

Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.

– Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.

– Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.

Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.

– Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.

– Пане Блюменталь, зробімо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.

– Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім незрозуміле.

– Так, пробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.

– А, ці пробні виїзди… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.

«Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».

– Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини.

Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі й сказав стиха, але чітко й дуже швидко:

– Скільки коштує ця машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».

Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.

– Надто дорого!

– Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

– Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.

– Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилося щось подібне на тінь усмішки.

– Слушно. Але ж машина справді надто дорога.

Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Він витяг із кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді підійшов до мене.

– Тут продається «кадилак»?

Я кивнув і мовчки витріщився на жовтий бамбуковий ціпочок того дженджика та на його замшеві рукавички.

– Можна подивитися? – спитав він спокійно й оком не змигнувши.

– Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюся. Може, ви поки що почекаєте отам?

Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.

– Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.

– Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.

Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.

– Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.

Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.

– Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?..

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

– Зацікавитись – це ще не означає купити.

Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.

Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.

– Ну, то як? – привітав мене дженджик – Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад, як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

– По-ідіотському втнув! – заперечив я. – Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.

– Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

– Дурниці, – відповів я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…

– Та він ще прийде, – як завжди, із властивим йому оптимізмом сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.

– Цей – не прийде, – переконано відповів я. – Але звідки в тебе цей бамбуковий ціпок і ці рукавички?

– Позичив. Отам, у крамниці «Бенн і компанія». У мене там є знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собі. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив у повітрі грубим ціпком.

– Готфріде, – сказав я, – у тобі пропадає талант. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там твоє місце.

– Вам дзвонили, – сказала Фріда, косоока служниця пані Залевської, коли я опівдні забіг на часинку додому.

Я обернувся.

– Коли?

– З півгодини тому. Якась дама…

– Що ж вона сказала?

– Що ввечері подзвонить ще раз. Та я їй відразу ж пояснила, що вона тільки час марнуватиме – вас-бо ввечері ніколи не буває вдома…

Я витріщився на неї.

– Що? Ви так сказали? Господи, хоч би вже хтось навчив вас нарешті розмовляти по телефону!

– Я й так умію розмовляти по телефону! – пихато заявила Фріда. – А вечорами ви справді майже ніколи не буваєте вдома.

– То вас ніяк не обходить! – скипів я. – Другого разу ви ще, може, розкажете, які в мене шкарпетки – діряві чи цілі!

– Що ж, можу розказати, – дала вона відкоша, сердито глипнувши на мене своїми червоними, запаленими очима. Ми з нею давно вже ворогували.

Я залюбки турнув би її в каструлю з супом, але стримався – дістав із кишені марку, тицьнув її Фріді та вже лагідно спитав:

– А дама назвала себе?

– Нє-е…

– А який же в неї голос? Трохи хрипкуватий і низький? Такий, ніби вона застудилася й охрипла?

– Хіба я знаю… – відповіла Фріда так флегматично, ніби я щойно й не думав дати їй марку.

– Гарна каблучка у вас на руці, справді чудова каблучка, – сказав я. – Та подумайте-бо гарненько, може, якраз і пригадаєте…

– Не пригадаю, – відповіла Фріда, і обличчя її аж розпливлося від зловтішної усмішки.

– Ну тоді, щоб ти повісилася, чортова потороча! – гримнув я на неї й пішов із дому.

Повернувсь я рівно о шостій вечора. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридору стояла пані Бендер – няня, що доглядає немовлят, а пансіонські дами щільно обступили її.

– Ідіть-но сюди! – гукнула мені пані Залевська.

Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовляти, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у дитячому візочку з будинку, де служила. Це було звичайнісіньке собі дитинча, але дами посхилялися над ним і так нестямно виказували своє захоплення, наче то було перше немовля, що з’явилося на світ Божий. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували дудочкою губи. Навіть Ерна Беніг у своєму кімоно з драконами брала участь у цій оргії платонічного материнства.

– Хіба ж не чарівне створіння? – запитувала пані Залевська, закотивши очі під лоба.

– На це питання можна буде відповісти тільки десь років через двадцять-тридцять, – сказав я, поглядаючи на телефон. Хоч би мені не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

– Але ж подивіться на нього як слід, – закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого виявити я не міг. Хіба що неймовірно маленькі рученята – чудно було подумати, що колись і я був такий мацюпусінький.

– Бідолашна крихітка, – сказав я, – зовсім іще не уявляє собі, що на неї чекає! Хотілося б знати, до якої нової війни він саме виросте…

– Як жорстоко! – вигукнула пані Залевська. – Невже у вас немає душі?

– Аж надто, – відповів я, – інакше мені таке й на думку не спало б.

Після цього я відступив до своєї кімнати.

Десь хвилин за десять по тому задзвонив телефон. Почувши своє ім’я, я вийшов. Так я й знав – усе товариство було ще там! Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши слухавку, почув голос Патриції Гольман, що дякувала за квіти. Аж тут раптом немовля, яке, очевидячки, було найрозумніше з усіх і якому набридли їхні кривляння, зайшлося голосним плачем.

– Пробачте, – розпачливо сказав я у телефонну слухавку, – мені нічого не чути, тут галасує немовля; та воно не моє…

Дами, щоб заспокоїти крикуна, сичали, як гадюче кубло, та тільки й добилися, що він іще гірше розкапризувався. Аж тепер я помітив, що це немовля й справді незвичайне, бо всередині в нього були, мабуть, самі легені – інакше ніяк не пояснити, звідки брався той трубний голос. Я потрапив у скрутне становище: очима кидав злісні погляди на цю комедію материнських почуттів, що її розігрували переді мною сусідки, а устами силкувався говорити в слухавку привітні слова, – отже, від маківки до носа я був як гроза, а від носа до підборіддя – як залитий сонцем весняний краєвид… Мені невтямки, як я попри все це зумів домовитися з дівчиною про побачення наступного вечора.

– Вам треба було б поставити тут звуконепроникну телефонну будку, – сказав я пані Залевській.

Та їй пальця в рот не клади.

– А навіщо?! – відрубала вона мені. – Про які це таємниці збираєтеся ви говорити в будці?!

Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, адже на їхньому боці мораль усього світу.

Ми домовилися зібратися ввечері в Готфріда. Повечерявши в одній харчівеньці, я пішов до нього. Дорогою купив собі в дорогому магазині чоловічого одягу розкішну нову краватку – треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще здавалося неймовірним, що все минулося так добре, і я дав собі слово бути завтра таким серйозним, як, приміром, генеральний директор похоронного бюро.

Готфрідова оселя нагадувала музей. Вона вся була завішана сувенірами, які він привіз із Південної Америки. На стінах – яскраво розмальовані мати, кілька масок, засушений людський скальп, якісь кумедні глечики, списи й найголовніше – чудова, на всю стіну, колекція фотографій: індіанки та креолки, вродливі, смагляві, гнучкі створіння, незбагненно граційні й невимушені!

Окрім Ленца й Кестера, я застав ще Браумюллера та Грау. Тео Браумюллер – із засмаглою, як мідний казан, лисиною – вмостився на бильці дивана, захоплено роздивлявся Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком однієї автомобільної фірми і здавна приятелював із Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонів, на які Отто записав «Карла».

Масивний, обрезклий і добряче вже підхмелений Фердинанд Грау сидів біля столу. Побачивши мене, він згріб мене своєю широкою лапиською.

– Роббі, – глухим голосом сказав він, – чого тобі треба тут, серед пропащих? Нічого тобі тут робити! Іди геть звідси! Рятуйся! Тобі ще не пізно!

Я глянув на Ленца. Той підморгнув мені.

– Фердинанд надудлився! Він два дні поминає тут чиюсь дорогу небіжчицю… Продав її портрет й одразу ж одержав гроші.

Фердинанд Грау був художником. Та він давно вже дуба врізав би з голоду, якби не спеціалізувався на одному ділі: він чудово малював із фотографій, наче з живих, портрети небіжчиків. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він жив, і непогано жив. А його чудові пейзажі не купував ніхто. Може, через те в його мові завжди вчувалась песимістична нотка.

– Цього разу то був шинкар, Роббі, – казав Грау, – у нього померла тітка-бакалійниця й зоставила йому жирний шмат. – Він здригнувся всім тілом: – Такий жирний, хоч удавися!

– Слухай-но, Фердинанде, – втрутився Ленц, – нащо ти вживаєш такі грубі вирази? Ти ж сам заробляєш на одній із найпрекрасніших людських властивостей – на побожності.

– Дурниці, – відповів Грау, – я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність – це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та набажали любенькому небіжчику за все його життя…

Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.

– Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більше до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважає себе доброчесною… Доброчесність, доброта, благородство, – він махнув своїм величезним лаписьком, – усіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше було обдурити…

Ленц усміхнувся.

– Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!

– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. – Він простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.

Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.

– Отто, зроби-но мені послугу – дай завтра на вечір «кадилак».

Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку він уже довго й пильно роздивлявся.

– А ти вмієш уже робити повороти? – спитав він. – Досі мені здавалося, що ти вмієш їхати тільки прямо, та й то, коли хтось замість тебе тримає кермо.

– Помовч, Тео, – відповів я, – на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету!

Браумюллер забулькотів сміхом.

– Ну то як, Отто? – схвильовано допитувався я.

– Машина не застрахована, Роббі, – сказав Кестер.

– Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Мені б тільки якихось кілька кілометрів тут, у місті…

Отто примружив очі так, що лишилась тільки вузенька шпаринка, й усміхнувся.

– Гаразд, Роббі, бери…

– Тобі потрібна, певне, машина до твоєї нової краватки? – підійшовши, спитав Ленц.

– Заткни пельку, – сказав я, відпихаючи його.

Та він не відступився.

– Ану покажи, малий! – Він помацав шовкову тканину. – Чудово! Наш малюк у ролі джиґуна! Чи не збираєшся ти часом на оглядини?

– Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе! – відповів я.

– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшись до мене, сказав: – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.

– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором.

– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.

– Говори, говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.

– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.

– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.

– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене: – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.

Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:

– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.

Він відпив ковток, глянув на мене своїми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчі.

– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!

Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.

По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.

– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!

– Не забуду, Фердинанде!

Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.

VI

Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.

Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.

Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.

– Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.

Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.

– Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас іще вдень.

– Хіба у вас так багато вільного часу?

– Не дуже… Та я б уже якось звільнився.

Вона глибоко зітхнула.

– Чудове повітря! Пахне весною.

– Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, у ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».

– «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?

– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.

Я розчинив дверцята.

– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?

– Поїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?

Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

– Правду кажучи, я не знаю нічого іншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов’язує…

Вона засміялась:

– У «Виногроні» завжди бундючна й нудна публіка. Поїдьмо кудись в інше місце!

Я стояв цілком безпорадний – мої серйозні наміри розвіялися як дим.

– Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, де я інколи буваю, публіка трохи грубувата. Це – не для вас.

– А чого ви так думаєте?

– Та видно ж…

Вона кинула на мене швидкий погляд.

– Можна ж, нарешті, спробувати…

– Гаразд.

Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.

– Тоді в мене є одна пропозиція… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!

– Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді нічого не боюся…

– Альфонс – це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.

– У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, – сказала вона сміючись.

Я кивнув на знак згоди:

– Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював із Біндінгом…

– Їй-богу, правда, – відповіла вона, – у них це вийшло блискавично…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки – як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів із товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці – поруч із лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатим ручищем по столику зі світлого ялинового дерева.

– Пива? – спитав він.

– Горілки й чогось поїсти… – відповів я.

– А для дами? – спитав Альфонс.

– Дама теж вип’є горілки, – сказала Патриція Гольман.

– Сила, сила, – промовив Альфонс. – Є бігос – свинячі реберця з кислою капустою.

– Сам заколов кабана? – спитав я.

– Авжеж, сам!

– Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе…

– Казна-що ви говорите, – сказав Альфонс. – Ви спершу погляньте на бігос!

Він гукнув офіціантові, щоб той показав нам бігос.

– Знаменита була льоха! – вів Альфонс далі. – Медалістка! Дві перші премії!

– Ну, проти цього й справді ніхто не встоїть, – на мій подив заявила раптом Патриція Гольман так упевнено, ніби вона роками вже вчащала до цього шинку.

Альфонс підморгнув:

– Отже, два бігоси?

Вона кивнула.

– Добре! Піду сам виберу!

Він подався на кухню.

– Я даремно побоювався, що вам тут не сподобається, – сказав я. – Ви вмить скорили Альфонса. Сам пішов вибрати страву! Він робить це тільки заради постійних відвідувачів!

Повернувся Альфонс:

– Додав вам іще й свіженької ковбаси.

– Непогано! – зауважив я.

Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну – для Альфонса.

– Ну, то будьмо! – сказав він. – Щоб у наших дітей були багаті батьки!

Випили. І дівчина випила, а не просто пригубила.

– Сила, сила, – знову промовив Альфонс і почвалав до свого прилавка.

– Ну, як горілка? – спитав я.

Дівчина пощулилась.

– Трохи заміцна. Але ж мені не можна було осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був на славу! Я з’їв дві великі порції, та й Патриція Гольман з’їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанії й почувається в шинку, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом іще чарку горілки.

Альфонс непомітно підморгнув мені, мовляв, усе йде чудово. А Альфонс був знавець! Він не так знався на красі та культурі людини, а скорше на суті, на змісті.

– Якщо вам пощастить, то ви взнаєте Альфонсове вразливе місце, – сказав я.

– Хотіла б дізнатися, – відповіла дівчина. – Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати хоч якесь вразливе місце.

– Має! Он гляньте! – я показав на столик біля прилавка.

– Як?! Грамофон?!

– Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть – хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор – чоловічий, змішаний… Усі оті платівки – то все хорові співи. Та ось і він іде…

– Ну як? Смакує? – спитав Альфонс.

– Як дома в рідної матінки, – відповів я.

– А як сподобалось дамі?

– Ніколи не їла такого смачного бігосу, – сміливо заявила дама.

Альфонс задоволено кивнув.

– Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.

Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка – і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була збіса гучна тиша.

З першого ж такту в пивничці всі вмовкли. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним – яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку – і він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет – дарунок Фердинанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, – висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів, і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.

– Чудово! – сказав я.

– Особливо перший тенор, – додала Патриція Гольман.

– Слушно, – сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, – а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор – то співак високого класу.

Ми розпрощалися з хазяїном.

– Вітайте від мене Готфріда, – сказав він. – Скажіть, нехай заходить!

Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево здавалося могутнім і високим, було враження, що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.

Патриція Гольман скулилась.

– Вам холодно? – спитав я.

Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

– Ви надто легко одягнені. Вечори ще холодні.

Вона похитала головою.

– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.

Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.

Вона кивнула:

– З приємністю.

– А куди?

– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

– Гаразд…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.

Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.

Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.

Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.

– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли все отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…

Я витяг із кишені пачку сигарет.

– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?..

Вона кивнула:

– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.

Я розкрив пачку.

– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?

– Так. Більше, ніж будь-які інші.

Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.

Вона обернулася до мене.

– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.

– Справді не вмієте?

– Ні. Ніколи не вчилась.

Я відчув у цьому свій козир:

– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.

Вона засміялась:

– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.

– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!

Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:

– Та я ж справді не вмію.

– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як перемикати швидкість.

– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!

– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…

– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона вхопилася за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.

– Господи! Ми їдемо занадто швидко!

– Ми їдемо зі швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…

– А мені здається, що всі вісімдесят…

За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.

– Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!

– Спинитися?

– Тепер уже запізно!

– А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…

– Нас обох заберуть до в’язниці.

– Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.

– Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!

Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.

– Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.

Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:

– Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!

Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, зробила перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони щасливо минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, у технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.

Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На узбіччі лисніла велика чорна пляма від мастила.

– А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?

Патриція Гольман хвилинку подумала.

– Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.

Мене враз охопило хвилювання. У тому барі, безперечно, сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…

– Ет, – швиденько відказав я, – що в ньому особливого? Є набагато приємніші ресторанчики…

– Не знаю… Мені там так сподобалося…

– Справді? – розгублено спитав я. – Вам там сподобалося?

– Авжеж, – відповіла вона сміючись, – навіть дуже сподобалось!..

«Треба ж тобі такого, – подумав я, – а я так сварив себе за це!»

– Але мені здається, що зараз там дуже завізно, – ще раз спробував я врятувати ситуацію.

– Можна ж подивитися…

– А справді. – Я розмірковував, як мені бути.

Під’їхавши, я швиденько вискочив з машини.

– Швиденько гляну, як воно там… Зараз же вернусь.

Крім Валентина, знайомих у барі не було.

– Скажи-но, – спитав я його, – Готфрід уже був тут?

Валентин ствердно кивнув.

– Був. І Отто з ним. Півгодини тому пішли.

– Шкода, – відповів я, полегшено зітхнувши, – хотів з ними зустрітися.

Повернувшись до машини, я сказав:

– Можна спробувати, сьогодні тут випадково не так уже й людно.

Проте для обережності я поставив «кадилак» за рогом вулиці, у найтемнішому місці.

Але не минуло й десяти хвилин, як жовточуба Ленцова голова з’явилася біля прилавка. «Бий тебе лихий, – подумав я, – от і влип! Краще б уже це сталося десь тижнів за два…»

Готфрід, здавалося, зайшов на хвилинку. Я вже подумав був, що небезпека минула, аж тут Валентин показав Ленцові на мене. Не треба було брехати, ніби я хотів з ним побачитись! Готфрідове обличчя, коли він нас угледів, було чудовим взірцем для кіноактора, що старанно опановує свій фах. Очі полізли на лоба, нижня щелепа мало не відпала – я аж злякався. Шкода, що цієї миті в барі не було якогось режисера; я певний, що він тут-таки запросив би Ленца на якусь роль. Приміром, на роль моряка, перед яким після аварії корабля з морської безодні виринає й сичить велетенський змій.

Готфрід швидко опанував себе. Я кинув йому погляд, яким настирливо благав його вшитися звідси геть. Він відповів на це підступною усмішечкою, обсмикав піджак і пішов до нас.

Я знав, що на мене чекає, і тому зараз же перейшов у наступ.

– Ти вже відвіз фрейлейн Бомблат додому? – спитав я, щоб одразу ж нейтралізувати його.

– Так, – відповів Готфрід, не змигнувши й оком і нічим не виказавши, що мить тому він навіть гадки не мав про якусь там фрейлейн Бомблат. – Вона тебе вітає і просить, щоб ти їй зателефонував завтра вранці.

Це був добрий контрудар! Я кивнув.

– Зателефоную. Сподіваюся, що вона купить-таки машину.

Ленц знову відкрив був рота, та я стусонув його в голінку й так на нього подивився, що він, усміхнувшись, замовк. Ми випили по чарці. Я пив тільки коктейль «Сайд-кар» з лимонним соком. Боявся, щоб знову не збитися на слизьке.

Готфрід був у чудовому гуморі.

– Тільки-но заходив до тебе, – сказав він. – Думав, що підемо кудись разом. Тоді зайшов у містечко розваг. Там нова чудова карусель. Ходімо туди, га? – Він глянув на Патрицію Гольман.

– Ходімо швидше! – відповіла вона. – Я страшенно люблю карусель!

– Тоді ходімо зараз же! – сказав я, радіючи, що ми підемо з бару – на вулиці все було простіше.

Шарманщики – перші форпости містечка розваг. Меланхолійні ніжні звуки. На потертих оксамитових килимчиках, якими звичайно вкривають шарманки, сидить часом папуга або змерзле мавпеня в червоній сукняній курточці. Пронизливо лунають голоси торговців. Вони продають клей для порцеляни, склорізні алмази, шербет, повітряні кульки, тканини. Від карбідних ламп розливається холодне синювате світло та специфічний запах. Ворожки, астрологи, ятки з медовими пряниками, човни-гойдалки, павільйончики з атракціонами й нарешті – гучна музика, різноколірні барви, блиск – освітлені, наче палаци, кружляли башти каруселей.

– Нумо, дітки! – Ленц із розмаяною чуприною кинувся до «американських гірок».

Тут грав найпотужніший оркестр. З укритих позолотою ніш павільйончика, по шестеро з кожної, виходили фанфаристи, поверталися на всі боки, сурмили, салютували фанфарами й відступали назад. То було грандіозне видовище!

Ми сіли у велику гондолу з головою лебедя і помчали вгору та вниз. Навколишній світ мерехтів і мчав повз нас, погойдувався і провалювавсь у чорний тунель, крізь який ми пролітали під стук барабанів, а тоді виринали назустріч блиску й фанфарам.

– Далі!

Готфрід метнувся до «летючої каруселі» з дирижаблями й аеропланами. Ми взяли на абордаж цепелін і зробили на ньому три кола.

Засапані, ми знову опинилися на землі.

– А тепер до чортового колеса! – заявив Ленц.

Чортове колесо – це велике і гладеньке, трохи опукле кружало, що обертається все швидше й швидше, і треба зуміти вдержатись на ньому! На кружало стало щось чоловік із двадцять. І Готфрід із ними. Він бігав як навіжений, і публіка аплодувала йому. Під кінець він лишився на кружалі тільки вдвох із якоюсь гладкою куховаркою. Побачивши, що їй уже не вдержатися, ця хитруха просто сіла посередині кружала, а Готфрід гасав навколо неї. Інших усіх уже поскидало. Нарешті ця ж сама доля спіткала й останнього з романтиків – він поточився просто в обійми куховарки й разом із нею скотився з кружала. Готфрід підійшов до нас, ведучи куховарку під руку, називаючи її просто – Ліна. Ліна ніяково всміхалася. Готфрід спитав, чим її можна почастувати. Ліна відповіла, що пиво добре втамовує спрагу. Обоє зникли в баварському павільйончику.

– Ну, а ми? Куди ми тепер підемо? – спитала Патриція Гольман: очі її блищали.

– До лабіринту привидів, – відповів я, показуючи на великий павільйон.

Шлях через лабіринт був сповнений несподіванок. Тільки-но ми ступили кілька кроків – і ось уже під нами захиталася підлога, чиїсь руки мацали нас у темряві, якісь страшні пики вистромлялися з кутків, завивали привиди. Ми сміялись, але раптом дівчина сахнулася назад, перелякавшись освітленого зеленого черепа. На якусь мить вона опинилась у мене в обіймах, я відчув на обличчі її віддих, а на устах – її волосся, але вона зараз же знову засміялась, і я випустив її з рук.

Я випустив її з рук, але щось у мені самому не випускало її. Ми давно вже вийшли з лабіринту, а я все ще відчував її плече у своїй руці, її м’яке волосся, ледь уловний персиковий запах її шкіри. Я уникав дивитися на неї. Вона відразу ж стала для мене якоюсь іншою.

Ленц уже чекав на нас. Він стояв сам.

– А де ж Ліна? – спитав я.

– П’є, – відповів він, киваючи головою на баварський павільйончик. – З ковалем.

– Співчуваю! – вимовив я.

– Дурниці, – сказав на те Готфрід, – давай-но краще візьмемось до серйозної чоловічої роботи.

Ми пішли до павільйону, де кидали на гачки кільця з твердої гуми й вигравали таким чином усілякі речі.

– Що ж, – промовив Ленц, звертаючись до Патриції Гольман, збиваючи капелюх на потилицю, – зараз ми здобудемо вам гарний посаг.

Він кинув перший і виграв будильник. За ним кинув я і здобув плюшевого ведмедика. Власник павільйону, передаючи нам наші виграші, голосно розхвалював їх, щоб принадити інших клієнтів.

– Скоро ти прикусиш язика, – усміхнувся Готфрід і підчепив сковороду. А я – ще одного плюшевого ведмедика.

– Оце-то щастить! – сказав власник павільйону, передаючи нам речі.

Він іще не знав, що його чекає. Ленц найкраще з усієї нашої роти кидав гранати, а взимку, коли нічого було робити, ми цілі місяці тренувалися, щоб накидати наші капелюхи на найрізноманітніші гачки. Порівняно з тими вправами накидати отут кільця було дитячою забавкою. Далі Готфрід без якихось зусиль виграв кришталеву вазу для квітів. Я – півдесятка грамофонних платівок. Хазяїн атракціону мовчки підсунув нам наші виграші, а тоді перевірив свої гачки. Ленц націлився і виграв сервіз для кави, другий приз! Коло нас зібрався вже натовп глядачів. Я швидко накинув аж три кільця на один і той самий гачок. Результат – «Покута святої Магдалини» у золоченій рамі.

Хазяїн павільйону скривився, як середа на п’ятницю, і відмовився давати нам іще кільця. Ми вже хотіли були покинути гру, та глядачі зняли галас, вимагаючи, щоб господар не заважав нам веселитися. Вони хотіли побачити, як пустять з торбами власника павільйону. Найбільше галасувала Ліна, що з’явилася раптом зі своїм ковалем.

– Кидати мимо – то це можна, га? – репетувала вона. – А як влучати, то ні?!

Коваль щось і собі бурчав, підтримуючи її.

– Гаразд, – погодився Ленц, – кожен іще по разу.

Я кинув перший і виграв таз, глек та мильницю. Тоді підійшов Ленц і взяв п’ятеро кілець. Швидко накинув чотири з них на один і той самий гачок. Перед п’ятим зробив паузу, як справжній митець, дістав сигарету. Аж троє чоловіків потяглися до нього з запаленими сірниками. Коваль поплескав його по спині. Ліна так хвилювалась, що гризла свій носовичок. Готфрід прицілився і кинув легенько, щоб не відскочило, останнє кільце на чотири попередніх. Вона повисло на гачку. Глядачі схвально заревли – Ленцові дістався головний виграш: дитячий візок із рожевою ковдрою й мережаними подушечками.

Проклинаючи все на світі, власник павільйону викотив візок. Ми поклали туди все, що виграли, і рушили до іншого павільйону. Ліна котила візок. Коваль кидав з цього приводу такі дотепи, що я змушений був іти з Патрицією Гольман трохи позаду. У сусідньому павільйоні накидали кільця на пляшки з вином. Якщо кільце попадало на шийку – ви вигравали пляшку. Ми виграли шість пляшок. Ленц поглянув на етикетки й подарував вино ковалеві.

Була ще одна халабудка на зразок попередніх. Але власник уже пронюхав, що діється, і, коли ми підійшли, заявив, що вже зачинено. Побачивши, що тут можна вигравати пляшки з пивом, коваль хотів зняти галас, та ми відмовилися: хазяїн павільйону не мав однієї руки.

У супроводі цілого почту ми пішли до «кадилака».

– Що ж його тепер робити? – спитав Ленц, чухаючи потилицю. – Краще не придумаєш, як припасувати дитячий візок ззаду й так везти його.

– Авжеж, – сказав я, – але тобі доведеться сісти в нього й кермувати, щоб він не перекинувся.

Патриція Гольман запротестувала, її непокоїло, що Ленц і насправді так зробить.

– Гаразд, – сказав Готфрід, – тоді давайте ділити. Обох плюшевих ведмедиків неодмінно вам. Грамофонні платівки теж вам. А що робити зі сковородою?

Дівчина похитала головою.

– У такому разі переходить у власність майстерні, – проголосив Готфрід. – Бери її собі, Роббі, ти ж давній мастак смажити яєчню… А сервіз для кави?

Дівчина хитнула головою в бік Ліни.

Куховарка зашарілася. Готфрід передав їй усі предмети з сервізу урочисто, наче видавав премію. Потім дістав таз для умивання.

– А ця посудина? Панові ковалеві, правда ж? Вона йому знадобиться. Та й будильник теж. Бо ж ковалі сплять міцно…

Я подав Готфрідові вазу для квітів. Він вручив її Ліні. Вона намагалась, пробелькотівши щось, відмовитись. Її очі прикипіли до «Покути святої Магдалини». Вона подумала, що коли візьме вазу, то картина дістанеться ковалеві.

– Я страх як люблю мистецтво, – вимовила вона нарешті. Зворушлива у своїй жадібності, вона стояла перед нами і схвильовано гризла свої червоні пальці.

– Шановна фрейлейн, що ви на це скажете? – спитав Ленц, поважно повертаючись до Патриції Гольман.

Дівчина взяла картину й віддала куховарці.

– Це дуже гарна картина, Ліно, – сказала вона.

– Повісь її над ліжком, і нехай вона тебе надихає, – додав Ленц.

Ліна схопила картину. На очах їй виступили сльози. Вона була така вдячна, що аж почала заїкатися.

– Ну, а тепер ти, – замислено звернувся Ленц до дитячого візка.

Ліна, забувши, що тільки-но милувалася з портрета Магдалини, знову жадібно прикипіла очима до візка. Коваль висловив думку, що, мовляв, ніколи не знаєш, коли така штука раптом стане в пригоді, і так розреготався з цього приводу, що впустив пляшку з вином. Та Ленц уважав, що з них досить.

– Стривайте-но, я он там щось спостеріг… – сказав він і зник. За кілька хвилин він повернувся, узяв візок і кудись його покотив. Повернувся вже без візка та сказав:

– Усе гаразд!

Ми сіли в «кадилак».

– Як на Різдво! – сказала Ліна, ощасливлена подарунками, і простягла нам на прощання свою червону лапу.

Коваль відкликав нас убік.

– Слухайте-но! – сказав він. – Якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде кілька, то й я прийду зі своїми хлопцями.

– Домовилися, – відповіли ми й поїхали.

Виїхавши з містечка розваг, ми звернули вбік, і тут Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжнє немовля; біля візка стояла бліда жінка, що й досі не могла отямитися від збентеження – вона все ще роздивлялася подарунок.

– Правда ж, добре? – сказав Готфрід.

– Віддайте їй ще й плюшевих ведмедиків! – вигукнула Патриція Гольман. – Там їхнє місце!

– Хіба що одного, – сказав Ленц. – А другий нехай лишиться вам.

– Ні, віддайте обох!

– Гаразд.

Ленц вискочив з машини, тицьнув плюшевих звіряток жінці в руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, помчав назад, так наче за ним хтось гнався.

– Ну, от, – засапано сказав він, – тепер мене аж у млость кинуло від власного благородства. Підвезіть мене до «Інтернаціоналю». Мені неодмінно треба випити коньяку.

Він виліз, а я відвіз дівчину додому. Усе було не так, як минулого разу. Вона стояла в дверях, і по її обличчю перебігало світло ліхтаря. Вона була прекрасна. Я страх як хотів залишитися з нею.

– На добраніч, – сказав я, – спіть спокійно.

– На добраніч!

Я дивився їй услід, аж поки погасло освітлення на сходах, а тоді поїхав «кадилаком» геть. Почувався я якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері захопишся раптом якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись у невідоме…

Я поїхав до Ленца в «Інтернаціональ». Там майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці зі своїм приятелем, офіціантом Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі й Валлі на канапі біля прилавка. Він приязно розмовляв з обома, навіть із бідолашною підстаркуватою Мімі.

Дівчата скоро пішли. Їм треба було йти «на роботу» – саме був час. Мімі постогнувала й зітхала – їй корчило ноги. Я підсів до Готфріда.

– Ну, давай, рубай, – сказав я.

– А навіщо, малий, – на моє здивування, відповів він. – Ти робиш усе правильно.

Мені полегшало на серці, що він так просто поставився до всього.

– Міг би сам хоч слово зронити, – сказав я.

Він махнув рукою:

– Дурниці!

Я замовив рому.

– А знаєш, – сказав я трохи згодом, – я уявлення не маю, хто вона й що. Не знаю навіть, що в неї з Біндінгом. Він тобі що-небудь сказав тоді?

Ленц глянув на мене:

– Хіба це тебе непокоїть?

– Ні.

– Я так і думав. А це пальто тобі, до речі, личить…

Я почервонів.

– Чого ти соромишся? Ти на правильному шляху. Я б і сам не від того…

Я трохи помовчав.

– Чому це так, Готфріде? – нарешті спитав я.

– А так, що все інше – це сміття, мотлох, Роббі. Бо в наш час немає нічого такого, що було б чогось варте. Згадай, що тобі вчора казав Фердинанд. Він має слушність, цей старий товстий мертвописець. А тепер ходи-но до ящика й зіграй кілька старих солдатських пісень.

Я зіграв «Три лілеї» та «Аргонський ліс». У безлюдній кав’ярні вони лунали, наче пісні привидів. Мене обступили спогади – де й коли ми їх співали.

VII

Два дні по тому Кестер квапливо вискочив із нашої «контори».

– Роббі, щойно телефонував твій Блюменталь. Об одинадцятій маєш бути в нього з «кадилаком». Він хоче зробити пробний виїзд.

Я кинув викрутку та французький ключ.

– Отто, друзяко! От якби це діло вигоріло!

– А що я вам казав, – почулося з оглядової ями, де Ленц порпався під «фордом». – Я казав, що він іще прийде. Слухати треба Готфріда!

– Заткни пельку, тут діло серйозне! – гримнув я на нього. – Отто, на скільки мені можна відступитися від нашої ціни?

– Щонайбільше – на дві тисячі. У крайньому разі – на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде – на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним, – на дві шістсот. Але тоді скажеш йому, ми його довіку проклинатимемо.

– Добре!

Ми надраїли машину до неймовірного блиску. Я сів за кермо. Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:

– Роббі, пам’ятай, що ти, бувши солдатом, відстоював і не таке. До останньої краплі крові борони честь нашої майстерні. Умри, та не відведи руки з Блюменталевого гаманця.

– Буде зроблено! – усміхнувся я.

Ленц дістав із кишені якусь медаль і тицьнув мені її.

– Потримайся за мій амулет, Роббі!

– Про мене… – Я взяв у руку медаль.

– Абракадабра, великий Шіво, – молився Ленц, – благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, візьми його краще з собою! А тепер іще плюнь тричі!

– Порядок, – сказав я, плюнув йому під ноги й поїхав. Юп схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.

Дорогою я купив кілька гвоздик і, як мені здавалося, зі смаком поставив їх у кришталеві вазочки, прилаштовані в машині. Я сподівався вплинути цим на пані Блюменталь.

На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. «Голубе мій, – подумав я, – ці штучки ми знаємо, на таке ти мене не візьмеш». У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, задобривши її гвоздичкою зі свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев’ять чоловік, є лагідний компаньйон, є запеклий конкурент – фірма «Майєр і син», там син власника їздить червоним двомісним «есексом»… Це все, що я встиг дізнатися, поки Блюменталь запросив мене до кабінету.

Він одразу ж спробував ошелешити мене.

– Юначе, – сказав він, – часу в мене обмаль. Ціна, яку ви тоді назвали, – ваша нездійсненна мрія. Так от, поклавши руку на серце, скільки коштує машина?

– Сім тисяч марок, – відповів я.

Він різко відвернувся.

– Тоді нічого не вийде.

– Пане Блюменталь, – сказав я, – подивіться ще раз на машину.

– Не треба, – перебив він мене, – я ще тоді добре до неї придивився.

– Можна дивитися і можна бачити, – зауважив я. – Вам треба подивитися на деталі. Лакування – першокласне, фірми «Фоль і Рурбек», собівартість двісті п’ятдесят марок, усі покришки нові, ціна за прейскурантом – шістсот марок, то вже маємо вісімсот п’ятдесят! Оббивка з найкращого корду…

Він махнув рукою. Я почав знову. Запропонував йому оглянути комплект інструментів високого класу, верх із розкішної шкіри, хромований радіатор, найсучасніші бампери – шістдесят марок за пару; я поривався до «кадилака», як дитина до матері, силкуючись умовити Блюменталя піти зі мною до машини. Я знав, що коли стоятиму на землі, то, як Антей, відчую приплив нових сил. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві показують товар.

Але й Блюменталь так само знав, що сила його – за оцим письмовим столом.

Він зняв окуляри й аж тепер по-справжньому взявся до мене. Ми боролись, як тигр і удав. Удавом був Блюменталь. Не встиг я й угору глянути, як він уже виторгував півтори тисячі марок.

Мене охопив страх. Я сягнув до кишені й міцно стиснув рукою Готфрідів амулет.

– Пане Блюменталь, – сказав я, уже добряче зморений, – уже перша година, вам, безперечно, час обідати!

Мені будь-що хотілося втекти з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.

– Я обідаю лише о другій, – незворушно промовив Блюменталь. – Але знаєте що? Ми можемо зробити зараз пробну поїздку.

Я полегшено зітхнув.

– А тоді знову поговоримо, – додав він.

Мені знову забило дух.

Ми поїхали до нього додому. На моє здивування, у машині він ураз став інший – наче його підмінили. Добродушно розповів давно відомий мені анекдот про імператора Франца Йосифа. Я теж розповів йому анекдот про трамвайного кондуктора, він мені тоді – про саксонця, що збився з дороги, а я йому – про закохану шотландську пару, і тільки під’їхавши до його домівки, ми враз знову споважніли. Він попросив мене зачекати й пішов по дружину.

– Мій любий гладкий «кадилаче»! – сказав я, поплескуючи машину по радіатору. – За всіма тими анекдотами, безперечно, криється якась нова крутня. Та не журись – ми вже якось прихистимо тебе тут. Він купить тебе, бо, коли єврей прийшов удруге, це означає, що він таки купить. Коли приходить удруге християнин, то він іще довго не купує. Він зробить не одну пробну поїздку, щоб заощадити на таксі, а тоді раптом згадає, що замість машини йому потрібне обладнання для кухні. Ні, братику, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому нащадкові норовливого Юди Маккавея ще хоча б сто марок, – то довіку не вип’ю і чарки горілки!

Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі Ленцові поради та вмить із вояка став джентльменом. Блюменталь на це тільки підло усміхнувся. То був залізний чоловік, йому більше личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.

Я подбав про те, щоб він сів на заднє сидіння, а його жінка – поруч мене.

– Куди накажете повезти вас, шановна пані? – улесливо спитав я.

– Та куди хочете, – відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

Під час поїздки я без упину розмовляв. Моє щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи міг щось розчути. Я почувався так вільніше. Досить того, що він сидів у мене за спиною.

Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

– Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

– Та де там те масло, юначе, – заперечив він якось навдивовижу миролюбно, – коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!

– Пане Блюменталь, – сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, – ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це – накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це – кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» – солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, у ній – дух здорового бюргерства, це – жива реклама для фірми.

Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:

– А він має єврейську голову, га? Юначе, – звернувся він до мене так само по-свійському, – тепер найкраща реклама солідності – зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі елегантні машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути діло й спокійно піти на відпочинок. Це я вам кажу по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Чим скінчиться оцей привітний тон? А може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

– «Кадилак» – це не якийсь там «есекс», хіба не так, шановна пані? Молодший із власників фірми «Майєр і син» їздить на «есексі», але мені така машина й задурно не потрібна, тарадайка, та й годі, та ще й червона, аж очі пече…

Почувши, як засопів Блюменталь, я швиденько повів далі:

– А оцей колір дуже добре пасує вам, шановна пані, – синій кобальт приглушеного відтінку для блондинки…

Раптом Блюменталь ошкірився, наче мавпа у тропічному лісі.

– «Майєр і син» – це здорово, здорово! – аж захлинався він сміхом. – Та ще й оці ваші розпатякування!.. Розпатякування!..

Глянувши на нього, я не повірив власним очам: він сміявся щиро! Я тієї ж миті натиснув на ту саму педаль:

– Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати. Розпатякування перед жінкою – це вже не розпатякування, це – компліменти, що їх у наші жалюгідні часи говорять, на жаль, дедалі рідше. Жінка – це не суцільнометалеві меблі, це – квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, слова. Краще сказати їй щодня щось приємне, аніж ціле життя працювати на неї, дотримуючись серйозності. Це я вам кажу. Теж по секрету… А я, до речі, не розпатякував, а тільки послався на основний закон фізики: синє добре пасує до білявого.

– Гарно рикаєш, леве, – сказав Блюменталь, усміхаючись. – Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати ще не менш як тисячу марок…

Я відступив на крок. «От диявол підступний, – подумав я, – ось той удар, якого я й боявся…» Я вже уявляв собі, як житиму далі непитущим, і глянув на пані Блюменталь очима загнаного ягняти…

– Але ж, татусю… – мовила вона.

– Облиш, матусю, – відповів він. – Отже, я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантазії, а проте… А щодо «Майєра і сина» – то просто здорово. Ваша матінка не єврейка?

– Ні.

– Працювали колись у конфекції?

– Так.

– От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

– У душевній, – відповів я, – хотів стати вчителем.

– Честь і хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвоніть мені!

Він виписав чек і дав мені його. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж диво!

– Пане Блюменталь, – сказав я знічено, – дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…

– Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.

– Буде фарширована щука, – лагідно сказала вона.

– Делікатес! – підтвердив я. – Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.

Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц із Кестером пішли обідати, і мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.

– Продали? – спитав він.

– А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!

– Виходить, продали! – ошкірився Юп.

– Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я повернуся!

– Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я – могила.

– Якраз схоже на те… – сказав я і дав газ.

Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.

– Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся?

– Пане Локамп! Я ж кремінь! Але… – він осміхнувся. – Той хазяїн «форда» – тут…

Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом зі зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.

– Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.

Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.

Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.

Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона відразу метнулась до нього.

– Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Диво! Так мені подобається!

За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.

– Оце сидіння! Диво! Як фотелі! Не те, що твій «форд».

– Ходімо вже, – невдоволено бурчало «золотко».

Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекареві. Я зміряв Готфріда презирливим поглядом, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана й повернувся до нього спиною.

Нарешті пекар видобув з машини свою чорну перлину й пішов з нею, трохи згорбившись і явно роздратований. Ми дивилися їм услід.

– Цей не забариться! – сказав я. – Машину відремонтував, має нову жінку – молодець, що й казати!

– Ну, – заперечив Кестер, – ця жіночка ще його порадує!

Тільки-но ці двоє зникли за рогом вулиці, як Готфрід напустився на мене:

– Ти що, Роббі, зовсім з глузду з’їхав? Проґавив таку нагоду! Тут і школяр би зрозумів, що треба було наскочити на нього!

– Унтер-офіцер Ленц! – відповів я. – Станьте струнко, коли розмовляєте зі старшим за званням! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину?

Цієї миті варто було подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як тарілки.

– Не жартуй святими речами, – промурмотів він.

Не звертаючи на нього ніякої уваги, я звернувся до Кестера:

– Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спіднім! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.

Я дістав чек. Ленц мало не луснув.

– Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив він з себе.

– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте, скільки ми одержимо!

– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.

– Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.

– П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.

– П’ять з половиною! – гаркнув я.

Ленц вихопив у мене з рук чек.

– Не може бути! По ньому не заплатять!

– Пане Ленц, – звернувся я до нього з гідністю, – чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означає продати! Ось так! А тепер – вільно!

Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:

– А оголошення в газеті? А мій амулет?

Я кинув йому медаль.

– Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.

– Роббі, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!

– Даси мені авансом п’ятдесят марок? – спитав я.

– Сто! Бо заслужив!

– Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.

– Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? – у відповідь спитав його я.

– Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.

Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

– Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?

– Ні, Юпе, – засміявся Отто, – ти поїдеш з нами.

Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.

VIII

Я стояв перед своєю хазяйкою.

– Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.

– Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.

До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.

– Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.

– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?

Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.

– Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?

– Подобається. Та ваші парчеві крісла – більше.

Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що в неї аж груди заколихалися.

– Кузина? – перепитала вона зневажливо. – І коли ж має прийти та кузина?

– Ще хтозна, чи вона прийде, – сказав я, але коли й прийде, то, певна річ, не пізно, надвечір, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?

– Бувають, звичайно, – відповіла вона, – але заради них не позичають крісел.

– А я позичаю, – наполягав я, – бо шаную родинні зв’язки.

– Можна подумати! Волоцюги ви всі! Візьміть собі парчеві крісла. А червоні плюшеві поставте до вітальні.

– Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

– Килим?! – вона обернулась до мене. – Хто тут промовив слово «килим»?!

– Я. Та й ви теж. Щойно…

Вона обурено дивилася на мене.

– Без нього не можна, – сказав я. – На ньому ж стоять крісла…

– Пане Локамп, – велично промовила пані Залевська, – вгамуйтеся! «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це й вам слід було б засвоїти!

Я знав, що небіжчик Залевський, незважаючи на цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідно не раз розповідала сама пані Залевська. Та йшлося не про це. Вона використовувала свого чоловіка, як інші люди Біблію, – для цитат. І що давнішим ставав день його смерті, то універсальнішими уявлялись їй його вислови. Тепер його можна було згадувати в усіх випадках – як і Біблію.

Я заходився чепурити свою кімнатку. Після обіду розмовляв по телефону з Патрицією Гольман. Вона нездужала, і я не бачив її майже цілий тиждень. Ми домовилися зустрітися о восьмій, я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно.

Парчеві крісла й килим справляли розкішне враження, та освітлення аж ніяк не пасувало до них. Я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Зморена пані Гассе сиділа біля вікна. Чоловік іще не прийшов з роботи. Він щодня добровільно працював на годину або дві довше: боявся, щоб не звільнили. Його дружина була схожа чимось на хвору пташку. У її зів’ялих, старіючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованої та сумної.

Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, дала мені лампу.

– Так, так, – зітхаючи, сказала вона, – якщо тільки подумати, коли б я раніше…

Я знав цю історію. Ішлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут уже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він зостався неодруженим. Це була, мабуть, чи не найпоширеніша історія в світі. Та й чи не найбезнадійніша.

Якусь хвильку послухавши її, сказавши кілька банальних фраз, я пішов до Ерни Беніг, щоб узяти в неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала її, бо заздрила. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, коли хочеш урвати собі хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвічі, а то й утричі дорожче. Бо щастя – то найнепевніша й найдорожча річ у світі.

Ерна, ставши навколішки перед валізою, дістала мені кілька платівок.

– Хочете фокстроти? – спитала вона.

– Ні, я не танцюю.

Вона здивовано глянула на мене.

– Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?

– Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.

Вона похитала головою.

– Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала відкоша.

– У вас надто суворі принципи, – заперечив я. – Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну – жіночий голос… щось ніби гавайська музика…

– А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» – ця?

– Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась:

– Та й справді! Грамофон – це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, я ставлю платівку з тих часів – і переді мною все знов оживає.

Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.

– Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…

Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.

– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, – але я воліла б мати одну, та справжню…

Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Та я обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати – здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл – я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.

Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтернаціональ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.

– Гоп-ля, Роберте! – гукнула Роза.

– А ти чого тут? – запитав я. – Хіба тобі не час іти на прогулянку?

– Ще трохи рано.

До нас нечутно підійшов Алоїс.

– Звичайну порцію? – спитав він.

– Ні, потрійну, – відповів я.

– Гарно починаєш! – зауважила Роза.

– Хочу бути в ударі, – сказав я і перехилив чарку.

– Зіграєш щось? – спитала Роза.

Я похитав головою.

– Сьогодні не маю охоти. Якийсь непевний настрій. Як твоя мала?

Вона усміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

– Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень непогано заробила – старі кнури відчули вже весну. Віднесу їй завтра нове пальтечко. З червоної вовни.

– Червона вовна – це ж останній крик моди!

– Ти джентльмен, Роббі!

– Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

– Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.

Роза аж зайшлася сміхом.

– Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…

– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.

– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.

– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.

Роза мрійно похитала головою.

– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.

– Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!

Роза засміялась:

– Хай живе, кнур чортів! Будьмо!

Випили.

– Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!

– Дякую! Бувай, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

– Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!

– Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?

– Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.

На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.

– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

– Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

Я остовпіло дивився на неї.

– Не можете?

– На жаль, ні.

Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.

Аж тепер я зрозумів.

– Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.

– Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.

– А відкласти не можна?

– Ні, не вийде, – усміхнулася вона, – це, знаєте, щось ніби ділова зустріч…

Я стояв приголомшений. Усього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділова зустріч! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто вона передумала, та й годі.

Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумів, з якою радістю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, і мені не хотілося, щоб вона це помітила.

– Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нічого не вдієш. До побачення!

Вона допитливо глянула на мене.

– Поспішати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цілий тиждень не виходила з дому.

– Добре, – знехотя погодився я, відчувши себе раптом стомленим і спустошеним.

Ми пішли вулицею. Надвечір небо проясніло, і між дахами миготіли зорі. Ми проходили повз сквер, де в сутінках маячили якісь кущі. Патриція Гольман спинилася.

– Бузок! – сказала вона. – Пахне бузком! Та цього не може бути, ще не пора!

– Я не чую ніякого запаху, – заперечив я.

– А проте… – вона схилилась над огорожею.

– Це дафна індика, пані! – пролунав із темряви чийсь хрипкий голос.

Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, нетвердо ступаючи, підійшов до нас. Із кишені в нього визирала блискуча шийка пляшки.

– Ми її сьогодні висадили, – пояснив він, гикнувши. – Онде вона.

– Дякую вам, – сказала Патриція Гольман і звернулася до мене: – Ви й тепер не чуєте ніякого запаху?

– Ні, тепер уже щось чую, – відповів я неохоче, – пахне доброю, міцною горілкою.

– Правильно, вгадали! – чоловік у темряві голосно відригнув.

Я виразно чув солодкий, міцний запах, що линув із ніжного присмерку, та нізащо у світі не зізнався б у цьому. Дівчина засміялась і здвигнула плечима.

– Як це чудово, а надто після довгого сидіння вдома! Так шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завжди він квапить… і все треба робити в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти зустріч на завтра…

– Біндінг? – спитав я. – У вас зустріч із Біндінгом?

– З Біндінгом і ще з одною людиною… Від неї, власне, все залежить. Справді, ділова зустріч. Уявляєте собі?

– Ні, – відповів я, – не можу собі цього уявити.

Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я вже не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, – мені ввижався тільки його потужний, блискучий «б’юїк», його дорогий костюм, його портмоне… Моя бідна, причепурена комірчина! І що це мені стукнуло в голову! Лампа Гассе, крісла пані Залевської… Ця дівчина взагалі мені не рівня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгідний п’яничка, та й годі! Такого можна здибати на кожному розі. Я вже ніби бачив, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, бачив затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних відвідувачів. Мені вже вчувалися музика та сміх, а сміялися – з мене… «Тікати, – подумав я собі, – мерщій тікати. Та й що, власне, це все було – якесь передчуття, надія… Це ж безглуздо пускатися в таке… Ні, тільки тікати!»

– Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, – сказала Патриція Гольман.

– Завтра ввечері я зайнятий, – відповів я.

– Тоді, може, післязавтра чи будь-якого дня на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.

– Це буде важко, – сказав я. – Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.

Усе це була вигадка, та інакше я не міг. Раптом відчув, що мене душать лють і сором.

Перетнувши площу, ми пішли вулицею повз кладовище. Я побачив, як від «Інтернаціоналю» йшла Роза; її високі чобітки були наглянсовані до блиску. Я ще міг звернути вбік і за інших обставин зробив би це, але тепер і далі йшов їй назустріч. Роза дивилася кудись убік, наче ми ніколи не були й знайомі. Так уже було заведено: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той ішов не сам.

– Добрий вечір, Розо, – сказав я.

Вона спантеличено глянула спершу на мене, потім на Патрицію Гольман, тоді похапцем кивнула і, збентежена, квапливо пішла далі. За нею, розмахуючи сумочкою і погойдуючи стегнами, ішла Фріці; губи в неї були яскраво нафарбовані. Вона глянула на мене так байдуже, наче крізь віконну шибку.

– Здорова будь, Фріці! – привітався я.

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, пішла швидше – хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата – саме був час їхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоїсь упертості, я й далі йшов просто вперед – чого це я мав їх обминати? Я ж знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та його «б’юїком». Нехай побачить їх, нехай добре до них придивиться.

Вони всі, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.

– А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.

– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.

Я відчув на собі її погляд.

– Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

– Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.

Ми спинились перед її під’їздом.

– На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.

Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялася, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…

– Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!

Я витріщився на неї.

– Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?

Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

Вона зникла, перш ніж я зрозумів, що сталося.

Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.

– Дай-но мені добрий шмат ковбаси! – весело попросив я.

– З гірчицею? – спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.

– Побільше гірчиці, матусю!

Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.

– Людина – чудне створіння, правда, матусю? – сказав я.

– Авжеж, – палко підхопила вона, – вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.

– Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?

– Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.

Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.

– Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнаки.

– Дай-но мені ще одну сардельку, – сказав я, – так мені сьогодні гарно! А як у тебе вдома?

Вона глянула на мене своїми маленькими, безбарвними очима:

– Усе, як і було. Недавно він продав ліжко.

«Матуся» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося ампутувати обидві ноги. Нещастя це якось дивно на нього вплинуло. Ставши калікою, він так соромився жінки, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він призвичаївся до морфію. Морфій швидко виснажував його, потім він зв’язався з гомосексуалістами, і ось чоловік, що п’ятдесят років жив нормально, злигався тепер з розпусними хлопцями, не соромився перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує в них лише огиду й співчуття, а це було понад його сили. Для чоловіків він був людиною, що потрапила в біду. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матусі» все, що міг розшукати, і геть усе спродував. Але «матуся» жаліла його, хоч він і бив її частенько. Зі своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами мало не до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла на виразку шлунка й важила сорок п’ять кілограмів, а проте завжди була привітна. Вважала, що живеться їй не так уже й погано. Часом чоловік, коли йому було геть важко, приходив до неї і плакав. То були для неї найщасливіші години.

– Ти все ще маєш свою гарну роботу? – спитала вона мене.

– Атож. Заробляю тепер добре.

– Дивись, щоб ти її не втратив.

– Старатимусь, матусю…

Я повернувся додому. На майданчику стояла служниця Фріда, наче сам Бог послав мені її.

– Ви симпатична дівчинка, – сказав я, бо мені дуже хотілося зробити щось хороше.

Фріда скривилася, наче сьорбнула оцту.

– Ні, справді, – не вгавав я. – Навіщо нам раз у раз сваритися! Життя, Фрідочко, коротке, сповнене усяких випадковостей і небезпек. У наш час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Вона навіть не глянула на мою простягнену руку, промимрила щось про чортових пияків і пішла, грюкнувши дверима.

Я постукав до Джорджі Блока. У шпаринку з-під його дверей пробивалося світло – зубрив!

– Ходімо, Джорджі, жерти, – сказав я йому.

Він подивився на мене. Його бліде обличчя зашарілось.

– Я не голодний.

Він вирішив, що кличу його зі співчуття до нього, і тому відмовився.

– А ти спершу подивися гарненько, – сказав я. – Інакше все зіпсується. Зроби мені таку ласку.

Ідучи з ним коридором, я зауважив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними я почув чийсь легкий віддих. «Ага», – подумав я собі й тієї ж миті почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок і двері теж трохи прочинилися. Увесь пансіон, здавалося, чатував на мою кузину.

У яскравому світлі люстри стояли парчеві крісла пані Залевської. Позичена в Гассе настільна лампа заливала світлом ананас, дорогу ліверну ковбасу, сьомгу, пляшку черрі-бренді…

Коли ми з оторопілим Джорджі наминали все це їдло, у двері постукали. Я знав, що буде далі.

– Увага, Джорджі! – прошепотів я, а тоді гукнув: – Заходьте!

Розчинилися двері, й увійшла, паленіючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту – бандероль, якусь листівку, що закликала мене чимшвидше перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як справжня великосвітська дама у давні добрі часи: мережана сукня, шаль із торочками, брошка у вигляді медальйона з портретом покійного Залевського. Солодка усмішка враз застигла у неї на обличчі: вона спантеличено дивилася на збентеженого Джорджі. А я реготав як навіжений. Господиня вмить опанувала себе.

– Ага, дістали гарбуза! – в’їдливо кинула вона.

– Дістав, – погодився я, все ще роздивляючись її пишне вбрання. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!

Пані Залевська невдоволено глянула на мене.

– А ви ще регочете? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас – пляшка з горілкою.

– Добре сказано, – відповів я, – але чи не виявили б ви нам честь, шановна пані?..

Вона вагалась, але нестерпне бажання – може, пощастить довідатись іще дещо – перемогло. Я відкоркував пляшку черрі-бренді.

Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру та прокрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто й ковдру, зняв слухавку правою рукою, а лівою притримував знизу пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні пані Залевської було чимало довжелезних вух. Мені пощастило – Патриція Гольман була вдома.

– Давно ви вже повернулися зі своєї таємничої зустрічі?

– Уже з годину.

– Шкода. Якби ж я знав…

Вона засміялася:

– Однаково нічого б не змінилося. Лежу в ліжку, і в мене знову температура. Дуже добре, що повернулася додому рано.

– У вас температура? А чого?

– Та нічого страшного. А ви що робили сьогодні ввечері?

– Розмовляв зі своєю хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Владнали свою справу?

– Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Мені під моїм накриттям не було вже чим дихати. Щоразу, коли говорила дівчина, я підіймав «завісу» і хапав трохи свіжого повітря, а тоді закривав «кватирку» і говорив сам, щільно притуливши рота до слухавки.

– Серед ваших знайомих є хтось, кого звуть Робертом?

Вона засміялась:

– Здається, немає…

– Шкода. Я залюбки послухав би, як ви вимовляєте це ім’я. А може, ви все ж таки спробуєте?

Вона знову засміялася.

– Ну, хоч би так, жартома… – сказав я. – Приміром таке: «Роберт-осел!»

– Роберт-маля!

– У вас чудова вимова, – сказав я. – А тепер давайте спробуємо з Роббі… Отже, Роббі – це…

– Роббі – це пияк, – стиха вимовив далекий голосок, – а тепер мені треба спати, я прийняла снодійне, і в голові вже гуде.

– Тоді на добраніч… приємних снів!..

Поклавши слухавку, я скинув з себе пальто й ковдру. Випроставшись, я скам’янів. За крок від мене стояв, наче привид, пенсіонер – фінансовий радник, що мешкав у кімнатці поряд із кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.

– Тсс! – прошепотів він, вищирившись.

– Тсс! – відповів я йому, в душі посилаючи його під три чорти.

Він підняв палець:

– Я вас не викажу. Це політика, га?

– Що таке?! – здивувався я.

Він підморгнув мені:

– Не хвилюйтеся! Я сам належу до крайнього правого крила. Таємна політична розмова, адже так?

Я зрозумів і теж вищирився:

– Високополітична!

Він кивнув і прошепотів:

– Хай живе його величність!

– Тричі віват! – відповів я. – А тепер ось що: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?

Він здивовано похитав своєю лисою головою.

– І я не знаю, – сказав я. – Але той, хто його винайшов, був хлопець хоч куди!

IX

Неділя. День перегонів. Протягом останнього тижня Кестер тренувався щодня. А тоді вечорами ми до пізньої ночі розбирали «Карла», перевіряючи все, до найдрібнішого гвинтика, мастили, доводили до ладу. Тепер ми сиділи біля складу запчастин і дожидалися Кестера: він пішов до місця старту.

Зібралися всі: Грау, Валентин, Ленц, Патриція Гольман, а головне – Юп у комбінезоні, шоломі й захисних окулярах. Юп важив найменше і тому мав їхати з Кестером. Ленц, щоправда, сумнівався. Він запевняв, що Юпові величезні лапасті вуха чинитимуть надто сильний опір повітрю, отож машина або втратить десь кілометрів із двадцять швидкості, або перетвориться на літак.

– Звідки у вас, власне кажучи, англійське ім’я? – спитав Готфрід Патрицію Гольман, що сиділа поруч нього.

– Моя мати була англійка. Її теж звали Пат.

– Ну, Пат – це вже щось інше. Це значно легше вимовляти. – Він дістав чарку та пляшку. – За дружбу, Пат! Мене звуть Готфрід!

Я спантеличено глянув на нього. Поки я тупцював навколо проблеми, як звертатися до дівчини, він зопалу взяв та й утнув отаке – і хоч би тобі що! А вона й собі сміється і називає його Готфрідом!

Та Фердинанд Грау пішов іще далі. Він зовсім здурів і не зводив із дівчини очей. Він голосно декламував вірші, заявив, що намалює її портрет. І справді, сівши на якийсь ящик, почав малювати.

– Слухай-но, Фердинанде, старий пугаче, – сказав я, забираючи в нього блокнот, – дай спокій живим людям. Досить з тебе твоїх мерців. І більше говори на загальні теми. Ця дівчина для мене багато важить.

– А ви проп’єте зі мною потім рештки гонорару за шинкареву тітку?

– Чи проп’ємо все, не знаю. Але дещо допоможемо, це напевно.

– Гаразд. Тоді вже я змилуюся над тобою, хлопче…

Наче кулеметні черги, зривався то тут, то там на біговій доріжці стукіт моторів. Пахло перегорілим мастилом, бензином і рициною. Чудовий збудливий запах, чудовий і збудливий стукіт моторів!

Неподалік у своїх добре устаткованих боксах гомоніли автомеханіки. Наші запаси були надто злиденні. Сякий-такий інструмент, свічки, пара запасних коліс із покришками, що ми їх задурно дістали від одного заводу, кілька дрібніших запчастин – оце й усе. Кестер брав участь у перегонах не від якогось там підприємства, а приватно. За все треба було платити свої гроші. Тому в нас було тільки найнеобхідніше.

Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.

– Ну, Отто, – сказав він, – якщо в мене сьогодні витримають свічки, то тобі капець! Та вони не витримають!

– Побачимо, – відповів Кестер.

Браумюллер погрозив «Карлові»:

– Стережися мого «Ковалика»!

Так називали нову машину Браумюллера, машину важкого типу. Її вважали фавориткою.

– «Карл» покаже тобі, де раки зимують, Тео! – гукнув йому Ленц.

Браумюллер хотів був відповісти йому бравим солдатським жаргоном колишніх часів, але, побачивши з нами Патрицію Гольман, прикусив язика, витріщився на неї, усміхнувсь якось ніби сам до себе й пішов геть.

– Наша взяла! – задоволено зауважив Ленц.

На біговій доріжці загавкали мотоцикли. Кестеру треба було бути готовим. «Карла» включили до класу спортивних машин.

– Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, – сказав я, оглядаючи інструмент.

Він махнув рукою.

– Та й не треба. Якщо «Карл» поламається, то не допоможе й ціла майстерня.

– А може, ми все ж виставлятимемо щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?

Кестер похитав головою.

– Усі ж стартують одночасно. Сам побачу. Та Юп теж пильнуватиме цього.

Юп енергійно закивав. Його вже аж лихоманило від збудження, і він весь час жував шоколад. Але так було тільки перед стартом. Гримне постріл, і він стане спокійний, як черепаха.

– Ну, поїхали! Ні пуху ні пера!

Ми викотили «Карла» на доріжку.

– Тільки не забарись на старті, ти, шкапо моя люба, – сказав Ленц, поплескавши «Карла» по радіатору. – Не підведи свого старенького татка, «Карле»!

«Карл» рушив. Ми дивилися йому вслід.

– Поглянь на оте кумедне одоробало, – сказав раптом хтось поблизу. – А отой задній міст – страус, та й годі!

Ленц випростався:

– Це ви про білу машину? – спитав він, почервонівши весь, але ще спокійно.

– Саме так, – недбало відповів височезний автомеханік із сусіднього боксу, навіть не обернувшись до нього, і передав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав щось белькотати від люті й хотів був перескочити через низеньку дощану перегородку. На щастя, в боксі не почули його лайки, і я потягнув його назад.

– Не роби дурниць! – засичав я на нього. – Ти нам тут потрібен. Чого тобі так кортить до лазарету?

Уперто, як осел, Ленц поривався до бійки. Він нікому не міг пробачити, коли йшлося про «Карла».

– Бачите, – звернувсь я до Патриції Гольман, – і цього ось навіженого цапа називають іще «останнім з романтиків»! Можете собі уявити, що він колись і вірші писав?

Це було Готфрідове вразливе місце – він відразу ж угамувався.

– Це було давно, ще задовго до війни, – сказав він, ніби перепрошуючи. – А до того ж, малий, божеволіти під час перегонів – хіба ж це сором? Ну, скажіть, Пат?!

– Бути божевільним узагалі не сором…

Готфрід урочисто вклонився:

– Великі слова!

За гуркотом моторів нічого не було чути. Здригалося повітря. Двигтіли земля і небо. Зграя машин промчала повз нас.

– Іде передостаннім, – пробурчав Ленц. – Звір таки забарився на старті…

– Байдуже! – відповів я. – Старт – болюче «Карлове» місце! Він повільно бере розгін, але потім ти його не втримаєш.

Гуркіт трохи вщух, і стало чути гучномовці. Ми не повірили власним вухам: Бургер, один із найсильніших конкурсантів, не стартував. Машини з гуркотом наближались до нас. Вони тріпотіли вдалині, наче сарана, а далі більшали й більшали, і нарешті промчали повз трибуни і завернули на довгий поворот. Їх було шість, Кестер усе ще йшов передостаннім. Ми були напоготові. Від повороту чути було то гучніший, то слабший відгомін гуркоту машини. За поворотом уся зграя кинулась на пряму. Одна машина йшла попереду всіх, щільно за нею – друга й третя, а за ними – Кестер. На повороті він обійшов одну й був тепер четвертим.

З-за хмар виглянуло сонце. Широкими смугами світло й тіні лягли на бігову доріжку, вона раптом стала плямистою, як тигр. Тіні від хмарин ковзали по натовпу на трибунах. Гуркіт моторів проймав нас, наче якась дика музика. Ленц нетерпляче тупцяв на місці, я жував сигарету. Патриція Гольман, роздимаючи ніздрі, як молоде лоша весняного ранку, жадібно принюхувалась. Тільки Валентин і Грау спокійно сиділи, вигріваючись на сонечку.

Велетенський пульс машин знову застукотів коло трибун. Ми напружено дивилися на Кестера. Він хитнув головою – не хотів міняти покришок. Після повороту він знов просунувся трохи вперед – зрівнявся з задніми колесами третьої. Машини помчали по нескінченній прямій.

– От чорт! – Ленц ковтнув із пляшки.

– На цьому він натренувався, – сказав я Патриції Гольман, – обганяти на поворотах. У цьому він мастак!

– Пат, вип’єте ковток? – спитав Ленц.

Я сердито глянув на нього. Він, не кліпнувши, витримав мій погляд.

– Краще зі склянки, – відповіла Пат. – Я не навчилася ще пити з пляшки.

– Так я й знав! – Готфрід дістав склянку. – Це недоліки сучасної системи виховання.

Через кілька кіл машини розтяглись, як пасмо. Першим ішов Браумюллер. Перші чотири машини поступово вийшли вперед десь метрів на триста. Кестер зник за трибуною, зрівнявшись із третім гонщиком уже й передніми колесами. І от знову загуркотіли машини. Ми посхоплювалися з місць. А де ж третя? За двома першими несамовито гнався один тільки Отто. Коли ось – ага, під’їхала й третя! Задні покришки метляли, мов ганчір’я! Ленц злорадо вискалив зуби, машина спинилася біля сусіднього боксу. Височезний механік вилаявся. За хвилину машина помчала.

Наступні кола нічого не змінили в розстановці сил. Ленц поклав секундомір і почав підраховувати, а тоді сповістив:

– «Карл» іще має дещо в резерві!

– Боюсь, що й інші теж мають, – сказав я.

– Маловіре! – він кинув на мене нищівний погляд.

На передостанньому колі Кестер знову хитнув головою. Він ішов на ризик – закінчити перегони, не міняючи покришок! Було ще не гаряче, тож вони могли й витримати.

Наче якийсь прозорий, як скло, міраж, зависло над широким полем і трибунами напруження, коли машини вийшли на останнє коло.

– Всім триматися за дерево, – сказав я, – стиснувши в руці держак молотка. Ленц поклав руку мені на голову, я відіпхнув його. Він усміхнувся й ухопився за бар’єр.

Гудіння переходило в рев, рев – у шалене виття, виття – у несамовитий гуркіт; високо, зі свистом співали мотори на максимальних обертах!.. Браумюллер високо злетів на повороті, упритул за ним мчала друга машина; її задні колеса порскали курявою й скреготіли, вона йшла нижче від першої, ближче до центру, гонщик, певне, хотів на коротшому повороті обійти першу машину низом.

– Не вийде! – закричав Ленц.

Цієї миті з’явився Кестер. Його машина на повному ходу шугнула до верхнього краю, на якусь мить ми скам’яніли – здавалося, він перелетить на повороті за бар’єр, але мотор заревів, і машина помчала по колу.

– Він узяв поворот на повній швидкості! – закричав я.

Ленц кивнув:

– Збожеволів!

Ми перехилилися через бар’єр, тремтячи від збудження, від страху, чи скінчиться все щасливо. Я підняв і поставив Патрицію Гольман на ящик з інструментами.

– Так вам буде видніше. Спирайтеся на моє плече. Дивіться уважно, він і цього обійде на повороті!

– Уже обійшов! – скрикнула вона. – Він уже попереду!

– Наздоганяє Браумюллера! Господи Боже і святі угодники! – горлав Ленц. – Обійшов другого й уже наздоганяє Браумюллера!

Наче з грозової хмари, вихопилися три машини й помчали на нас. Ми кричали як навіжені, кричав і Валентин, чути було й могутній бас Грау, – адже Кестерові удався його одчайдушний трюк: на повороті він, пройшовши верхом, обігнав другу машину, бо її гонщик прорахувався і змушений був на крутому повороті знизити швидкість.

Тепер Кестер шулікою кинувся на Браумюллера, який раптом опинився всього на якихось двадцять метрів поперед нього: певне, не витримали свічки.

– Дай йому, Отто! Дай йому! Зжери «Ковалика»! – горлали ми, розмахуючи руками.

Машини зникли за останнім поворотом. Ленц уголос молився до всіх богів Азії та Південної Америки, благаючи в них допомоги й розмахуючи своїм амулетом. Я теж дістав свого. Патриція Гольман, спершись на моє плече, вся подалася вперед, напружено вдивляючись удалину, наче статуя на бугшприті корабля.

Ось вони показались! Мотор Браумюллерової машини все ще чхав, працюючи з перебоями. Я заплющив очі, Ленц повернувся спиною до бігової доріжки – ми хотіли власкавити долю. Чийсь крик змусив нас обернутися. Ми ще встигли побачити, як Кестер, випередивши свого конкурента на два метри, проскочив фініш.

Ленц знавіснів. Він жбурнув інструмент на землю і зробив стійку на запасному колесі.

– Як ви тоді сказали? – ставши знову на ноги, загорлав він до механіка-геркулеса. – Одоробало?

– Що ти гавкаєш на мене, дурню? – невдоволено відповів йому механік. І вперше, відколи я його знаю, останній із романтиків не знавіснів, почувши лайку. Він аж затіпався від реготу, наче в нападі хвороби святого Віта.

Ми чекали на Отто – він затримався десь біля суддів.

– Готфріде, – промовив раптом за нами чийсь хрипкий голос.

Ми обернулися. Перед нами височіла людиноподібна гора: тіснуваті смугасті штани, тіснуватий піджак-маренго й чорний котелок.

– Альфонсе! – скрикнула Патриція Гольман.

– Власною персоною, – погодився він.

– Ми виграли, Альфонсе! – знову закричала Пат.

– Сила, сила. То я, виходить, запізнився, га?

– Ти ніколи не запізнюєшся, Альфонсе! – сказав Ленц.

– Хотів, власне кажучи, трохи підхарчити вас. Ось шинка, трохи солонини – самі реберця. Усе вже нарізано.

– Давай сюди й сідай з нами, золотий чоловіче! – гукнув Готфрід. – Зараз ми тобі все розповімо.

Він розгорнув пакунок.

– Господи, – здивувалася Патриція Гольман, – цього вистачить на цілий полк!

– Про це можна буде сказати тільки потім, – зауважив Альфонс. – До речі, ось іще кюммель, тільки-но з льоду.

Він дістав дві пляшки.

– Уже відкорковано.

– Сила, сила, – вимовила Патриція Гольман.

Альфонс по-дружньому підморгнув їй.

Під’їхав, гуркочучи, «Карл», Кестер і Юп вискочили з машини. Своїм виглядом Юп скидався на молодого Наполеона. Вуха в нього світилися, мов церковні вітражі. У руках він тримав велетенський, зроблений без будь-якого смаку, срібний кубок.

– Це вже шостий, – сказав, сміючись, Кестер. – Ці хлопці ніяк не вигадають чогось іншого.

– Тільки оцей глек? – по-діловому запитав Альфонс. – А гроші?

– Є й гроші, – заспокоїв його Отто.

– Тоді в нас грошей – як сміття! – зауважив Грау.

– Буде, здається, непоганий вечір…

– У мене? – спитав Альфонс.

– Це для нас справа честі, – відповів Ленц.

– Гороховий суп зі свинячим тельбухом, вухами й ніжками, – почав Альфонс, смакуючи кожне слово так, що навіть на обличчі у Патриції Гольман з’явився вираз глибокої пошани. – Зрозуміло, що я частую, – додав він.

Підійшов, проклинаючи свою невдачу, Браумюллер, він тримав у руці кілька змащених тавотом запалювальних свічок.

– Заспокойся, Тео! – гукнув до нього Ленц. – Тобі забезпечено перший приз на найближчих перегонах дитячих візків.

– Можна мені взяти реванш хоча б коньяком? – спитав Браумюллер.

– Питимеш хоч і з кухля для пива! – сказав Грау.

– Навряд чи виграєте, пане Браумюллер, – авторитетно заявив Альфонс, – Кестера я ще ніколи не бачив п’яним.

– «Карла» я теж досі ніколи ще не бачив поперед себе, – відказав Браумюллер, – тільки сьогодні.

– З гідністю терпи своє горе, – сказав Грау. – На тобі чарку. Вип’ємо за те, щоб через машини занепала культура.

Зібравшись іти, ми хотіли забрати рештки Альфонсової провізії – там іще лишалося вдосталь на кількох чоловік, але побачили тільки папір.

– Бий тебе сила Божа! – сказав Ленц. – Он воно що! – показав він на Юпа, що зніяковіло посміхався: в руках у того було ще повно їжі, а живіт випинався, як барабан. – Це теж рекорд!

Як на мене, то під час вечері в Альфонса Патриція Гольман мала надто великий успіх. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що в неї не вистачить терпцю – сфотографуватися зручніше.

– Це більше пасує до його фаху, – ущипливо сказав я. – Потім він за вашою фотографією намалює й портрет.

– Заспокойся, Роббі, – незворушно відказав Фердинанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. – Ти від горілки стаєш лютим, а я – людянішим. Ось у чому різниця між нашими поколіннями.

– Він усього на десять років старший, – докинув я.

– А як на сьогодні – це різниця на ціле покоління! – вів далі Фердинанд. – На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж ви знаєте, що таке життя? Ви ж боїтеся своїх власних почуттів. Ви не пишете листів – ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну подорож, ви розсудливі в коханні й нерозсудливі в політиці – жалюгідне плем’я!

Я слухав його одним вухом, бо другим наслуховував, що казав Браумюллер. А він, злегка похитуючись, саме умовляв Патрицію Гольман учитися в нього водити машину. Він, мовляв, навчить її всіх своїх трюків.

Як тільки випала нагода, я одвів його вбік.

– Тео, для спортсмена дуже нездорово приділяти стільки уваги жінкам.

– Мені це не завадить, – відказав він, – у мене залізне здоров’я!

– Добре. Тоді затям собі: твоєму здоров’ю не піде на користь, коли я стукну тебе оцією пляшкою по голові…

Він усміхнувся.

– Заховай шпагу, хлопче! Знаєш, по чому пізнають джентльмена? Він поводиться пристойно, навіть коли п’яний. А ти знаєш, хто я такий?

– Знаю. Хвалько!

Я не побоювався, що хтось із них насправді упадатиме за дівчиною; такого ми не допускали. Але я не мав такої впевненості щодо самої дівчини – а що, коли хтось із них раптом міг би їй дуже сподобатись. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А чи й взагалі можна не відчувати такої небезпеки?

– Ви не проти, щоб непомітно зникнути? – спитав я.

Вона кивнула.

Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман насувався на місто, сріблясто-зелений туман. Узявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.

– Стомилась? – спитав я.

Вона похитала головою й усміхнулася.

Я показував на кав’ярні, повз які ми проходили.

– Може, зайдемо кудись?

– Ні. Скрізь однаково – не хочеться.

Ми пішли далі, дійшли до кладовища. Воно було наче тихий острів серед кам’яного потоку будівель. Шелестіли дерева, їхні крони губилися в темряві. Ми знайшли вільну лавку й сіли.

Уздовж вулиці коливалися великі оранжеві плями – сяйво від ліхтарів. Дедалі щільніше насувався туман. Туман і світло – одвічна казка. Хрущі сп’яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розгону стукались об їхнє вогке скло. Туман заворожував усе навкруги, підносив предмети кудись у височінь, занурював у глибину – готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви за готелем став фантастичним вітрильником з високими щоглами, що губилися десь високо в сірувато-червоній заграві, а ось і каравани будинків рушили з місця, попливли кудись…

Ми мовчки сиділи поруч. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми – теж. Я подивився на дівчину – у її широко розплющених очах відбивалося сяйво ліхтарів.

– Ходи сюди, – сказав я, – сядь ближче, а то туман занесе тебе кудись…

Вона повернулась до мене обличчям. Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі впритул дивилися на мене. Але мені здавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що линуть повз нас, ніби вона, зачарована подихами вітру у верхів’ях дерев, пасмами туману, що спускалися по стовбурах, прислухається до глухого, невиразного поклику, що лунає десь з-за дерев, десь з-за краю світу, ніби вона зараз підведеться й піде звідси крізь туман, упевненою ходою кудись туди, звідки чути глухий таємничий поклик землі та життя.

Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно, таке гарне, мовчки схилилося до мене, як сповнилося ніжності й ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як зазирнули в них, запитливо й серйозно, великі та блискучі, як вони потім повільно заплющилися, ніби здаючись…

А туман насувався… Хрести на надгробках неясно маячили за імлистою завісою. Я пригорнув Пат до себе під полу пальта. Місто потонуло. Час зупинився.

Ми довго сиділи так. Потроху дужчав вітерець, у сірому тумані перед нами заколивалися тіні. Зарипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювались на темні постаті, сходилися в коло. Запала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

– «Ісус, Ісус волає до тебе…»

Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це таке? Може, ми вже десь на небі? Це був справжній хор, жіночий двоголосий хор…

– «Вставай-но, грішнику убогий…» – залунало над кладовищем у ритмі військового маршу.

Я здивовано подивився на Пат.

– Нічого не розумію, – сказав я.

– «Іди, покайся і молись…» – лунало далі вже у швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

– Святий Боже, та це ж Армія спасіння!..

– «Тікай від згуби, гріх тамуй», – закликали знову тіні. Кантилена дедалі вищала.

У карих очах Пат іскрилися вогники. Її губи та плечі тремтіли від сміху.

Нестримно лунало фортисимо:

Пекла жар, вогненні муки – Це для грішника розплата;Бог тобі простягне руки – Кайся, блудний сину й брате!

– Ану, тихо, побий вас сила Божа! – загорлав раптом із туману чийсь сердитий голос.

На мить запанувала тривожна тиша. Але Армія спасіння звикла до обструкцій. Хор заспівав іще гучніше:

– «Чого жадаєш в світі, ти, самотній?» – заспівали жінки в унісон…

– Дівчат лапати, щоб вам добра не було. Дайте хоч тут спокій! – горлав той самий сердитий голос.

– «Бісівське діло зваблює тебе…» – прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

– Ви, старі шкапи, давно вже нікого не можете звабити! – тієї ж миті відповіли з туману.

Я пирснув зо сміху. Та й Пат не могла вже більше стримуватись. Ми аж заходилися сміхом – на цвинтарі відбувався справжній двобій. В Армії спасіння добре знали, що лави на кладовищі були притулком для закоханих пар, які не мали де заховатися від гамору великого міста. Отож Армія спасіння взялася до солідної операції – зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно гугнявили аматорські голоси свій текст. Бренькіт гітар створював гучний акомпанемент.

Кладовище потроху оживало. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця, що виступив на захист кохання, приєдналися невидимі, але численні однодумці. На знак протесту швидко організувався контрхор. У ньому, певне, взяли участь і колишні військові. Їх підбурила мелодія маршу, і незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

– У Гамбургу я побував, Там бачив світ прекрасний…

– «О, далі вже не опирайся», – звереснув іще раз хор старих дівуль, капелюхи закивали – Армія спасіння відчула себе у стані облоги.

Та зло перемогло. У відповідь трубні голоси щосили гарконули:

Своє ім’я я не назву, Бо я продажна дівка…

– Ходімо зараз же звідси, – сказав я Пат. – Пісню цю я знаю. У ній чимало куплетів, один від одного кращий. Ходімо!

І знову місто – сигналили машини, шаруділи колеса. Та воно все ще було заворожене. Нечутно сновигали вулицями автомашини, і фари їх світилися, мов котячі очі. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, вітрини – на барвисті, сповнені різних спокус печери.

Ми пішли вулицею повз кладовище, через містечко розваг. В імлистому повітрі, наче вежі, що вирували музикою та блиском, маячили каруселі. Чортове колесо яскріло пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

– Благословенний лабіринт! – вихопилося в мене.

– Чому? – спитала Пат.

– Бо ми були там самі…

Вона кивнула.

– Мені здається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

– Ходімо туди ще раз?

– Ні, – сказав я, – зараз не треба. Хочеш чогось випити?

Вона похитала головою.

Яка вона була гарна! Туман наче легеньким серпанком оповивав її і робив іще чарівнішою.

– Ти не стомилася?

– Ще ні…

Ми підійшли до павільйонів із кільцями й гачками. Перед ними висіли карбідні лампи, що випромінювали біле, різке світло. Пат глянула на мене.

– Ні, – сказав я, – сьогодні не кидатиму. Жодного кільця. Хоч би й міг виграти усю винницю Александра Македонського.

Ми рушили далі через майдан і міський сквер.

– Десь тут має бути дафна індика, – зауважила Пат.

– Так, її запах чути вже здалека. Виразно чути. Чи ні?

Пат подивилась на мене.

– Ні, таки справді чути…

– Вона, мабуть, уже розквітла. І пахне тепер на все місто…

Я обережно подивився праворуч і ліворуч, чи немає десь вільної лави. Але чи то через бузок, чи тому, що була неділя, чи нам просто не щастило, але вільної лави я не побачив. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже за північ.

– Ходім до мене, – сказав я Пат, – там ми будемо самі.

Вона не відповіла, але ми пішли назад. Біля кладовища ми побачили щось несподіване. Армія спасіння дістала підкріплення: хор вишикувався вже в чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри», а й два ряди «братів», одягнених в уніформи. Співали тепер не в два голоси, а в чотири, і хор лунав, як орган. Над кладовищем і надгробками у ритмі вальсу линуло: «Небесний Єрусалиме…»

Опозиції не було й чути. Її наче вітром змело.

– Наполегливість! – говорив завжди директор моєї гімназії Гіллерман. – Краще наполегливість і ретельність, аніж геній і безпутність.

Я відчинив двері. Мить повагавшись, увімкнув світло. Перед нами, як бридка довга кишка, зяяв жовтий коридор.

– Заплющ очі, – стиха сказав я Пат, – це видовище тільки для загартованих нервів.

Я легко підняв її на руки і, повільно ступаючи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам-один, поніс її мимо валіз і газових плиток до своєї кімнатки.

– Жах, правда ж? – знічено спитав я, позираючи на розставлений у кімнаті плюшевий гарнітур. От коли б стали у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…

– Не такий уже й жах, – сказала Пат.

– Ще й який жах, – заперечив я, підходячи до вікна. – Але принаймні краєвид із вікна чудовий. Може, підсунемо крісла до вікна?

Пат ходила по кімнаті.

– Тут зовсім не так-то й погано… А головне – тут напрочуд тепло.

– Ти змерзла?

– Я люблю тепло, – відповіла вона, злегка зіщуливши плечі. – Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.

– Боже ж мій! А ми так довго сиділи надворі, та ще в такий туман…

– Тим приємніше тепер тут…

Вона потягнулася і знову, пружно ступаючи, заходила по кімнаті. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити Бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні капці я заштовхнув ногою під ліжко.

Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежала стара, подарована мені Ленцом валіза. Валіза була заліплена різноколірними етикетками з часів його екзотичних мандрівок.

– Ріо-де-Жанейро… – прочитала Пат. – Манаус… Сантьяго… Буенос-Айрес… Лас Пальмас…

Вона засунула валізу глибше й підійшла до мене.

– І ти вже встиг там скрізь побувати?

Я щось промимрив. Вона взяла мою руку.

– Розкажи мені про це… Про всі ці міста… Це ж, мабуть, чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…

Що я мав робити? Вона стояла переді мною, гарна, юна, сповнена надій, – метелик, що якимось щасливим випадком залетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, до мене і не до мене… Досить одного подиху – і він здійметься, полетить, і його не буде. Отож хай мене лають, соромлять, але я не міг інакше, я не міг сказати «ні», не міг сказати, що я ніколи не був там, принаймні не міг так сказати саме цієї миті…

Ми стояли біля вікна, туман насувався, щільнішав біля шибок, а мені ввижалося, що десь там, за туманом, чатує моє минуле, мовчазне і невидиме, дні липкого страху, пустка, бруд, пошматоване, зотліле животіння, безпорадність, марнування, безглуздий плин життя, – а тут, ось біля мене, у нічних сутінках, так приголомшливо близько, – її легкий віддих, її незбагненна присутність і тепло, її ясне життя, – я повинен був його втримати, здобути…

– Ріо… – почав я. – Ріо-де-Жанейро – казкова гавань… Море сімома підковами врізається в берег, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить біле місто…

Я розповідав про спекотні міста й нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови і про крокодилів, про ліси, де губляться дороги, про нічне ревище ягуарів, коли в темряві річкою поволі пливе пароплав, пливе крізь задушливі пари ванілі, пахощі орхідей, крізь запах тліну. Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам – так якось чудно перепліталися спогади й пориви з тугою за цим усім, з бажанням обдарувати своє обмежене, темне, заплутане життя хоча б крихтою якогось блиску, щоб не втекло від мене це незбагненно прекрасне обличчя, ця несподівана надія, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім, колись я сам усе поясню… потім, коли стану чимось більшим… коли все стане певнішим, але не тепер.

– Манаус, – казав я, – Буенос-Айрес, – і кожне слово було мольбою і заклинанням.

Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко й ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли падали на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, збігаючи по молодому, податливому листячку – містичне свято, таїна перебігу крапель аж до коріння дерев, звідки вони знову побіжать угору та стануть листячком, що знову чекатиме весняними ночами на дощ.

Тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі блимав самотній ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як яснобарвні вітрила.

– Чуєш, Пат, дощ…

– Чую…

Вона лежала поруч мене. Волосся її плямою темніло на білій подушці. На тлі цієї темної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече трохи піднялось угору й виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка світла падала їй на руку.

– Поглянь, – сказала вона й піднесла до того світла руки.

– Це від ліхтаря надворі, – сказав я.

Вона підвелася. Тепер світло падало й на її обличчя, шугнуло по плечах, на груди; жовте, як полум’я воскової свічки, воно мінилося, зливались відтінки, воно ставало оранжевим; потім крізь нього заблимали сині кола, і раптом над її головою засяяв ніжно-червоний ореол. Він метнувся вище і повільно поповз по стелі…

– Це реклама сигарет по той бік вулиці.

– От бачиш, як гарно у твоїй кімнаті.

– У ній гарно, бо тут ти. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була колись, бо тут була ти…

Вона стояла навколішках у ліжку, вся осяяна блідою блакиттю.

– Але ж я тепер часто буватиму тут, часто…

Стомлений, спокійний, щасливий, я тихо лежав, дивлячись на неї. Я бачив усе, ніби уві сні – ніжному, ясному сні.

– Яка ти прекрасна, Пат! Прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!

Вона усміхнулася й схилилась до мене.

– Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я робитиму без кохання!

Очі її втупилися в мої. Обличчя наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, жагучої сили.

– Тримай мене міцно, – прошепотіла вона, – мені потрібно, щоб мене хтось міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…

– По тобі не скажеш, що тобі страшно, – заперечив я.

– А мені от страшно. Це я тільки вдаю, ніби мені не страшно. А насправді – страшно. Навіть часто.

– Не бійся, я міцно триматиму тебе, – сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, у якомусь прозорому й легкому. – Я справді міцно триматиму тебе, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…

Вона взяла моє обличчя в долоні.

– Правда?

Я кивнув. Плечі її одсвічували зеленим, наче занурені глибоко у воду. Я схопив її за руки і притягнув до себе – на мене наче наринула хвиля, м’яка, світла й ніжна… Вона піднялась і заплеснула все…

Пат спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Я хотів, щоб цій ночі не було кінця. Ми перебували десь поза межами простору й часу. Усе сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь – і все мине.

Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою затерпла, я її не відчував. Але я й не поворухнувся. Тільки коли вона повернулась уві сні і притулилася до подушки, я обережно витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Узяв одеколону, освіжив трохи волосся, шию. Дивно це якось було – беззвучно рухатись у напівтемній кімнаті на самоті зі своїми думками, позираючи на темні обриси дерев на вулиці. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить із розплющеними очима й дивиться на мене.

Я застиг на місці.

– Іди до мене, – покликала вона.

Я підійшов і сів на ліжко.

– Це все ще правда? – спитав я.

– Чого ти питаєш?

– Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.

Розвиднялось.

– А тепер дай мені мої речі, – сказала Пат.

Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну. Її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці й думав, що навіть це якось особливо. Хто носить ось таке, той не такий, як усі. Не збагну я її ніколи, ні, не збагну.

Я подав їй речі. Вона обняла мене за шию й поцілувала.

Потім я провів її додому. Ідучи поряд у сріблястому світлі світанку, ми майже не розмовляли. Гуркотіли по бруку візки молочниць; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи під будинком. Підборіддя його сіпалося, наче мало от-от відвалитися. Проїздили на велосипедах розвізники булочок – на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами занурювавсь у блакить неба літак.

– Сьогодні? – спитав я у Пат перед під’їздом.

Вона тільки всміхнулася.

– О сьомій? – спитав я.

У неї був зовсім не стомлений вигляд, вона була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго. На прощання поцілувала мене. Я постояв перед будинком, поки не побачив, що в її кімнаті спалахнуло світло.

Тоді пішов назад. Дорогою згадав усе, що мав би їй сказати, багато гарних слів. Я блукав вулицями й думав про те, що міг би сказати і зробити, коли б не був такий, як я є.

Потім пішов на ринок. Машини з городиною, м’ясом і квітами були вже там. Я знав, що тут за ту саму ціну можна купити втроє більше квітів, ніж у крамницях. На всі, що мав з собою, гроші я купив тюльпанів. Вони були чудесні, зовсім свіжі, з краплинами води на пелюстках. Мені дали їх цілий оберемок. Продавщиця пообіцяла відіслати їх об одинадцятій годині Пат. Домовляючись зі мною, вона засміялась і додала до букета ще кущик фіалок.

– Ваша дама втішатиметься ними принаймні тижнів зо два, – сказала вона. – Тільки треба час від часу класти у воду таблетки пірамідону.

Я кивнув і дав їй гроші. А тоді помаленьку почвалав додому.

X

«Форд» стояв у майстерні готовий, відремонтований. А нова робота не надходила. Треба було щось шукати. Ми з Кестером пішли на аукціон. Там продавалося таксі, і ми вирішили його купити. Таксі завжди можна було вигідно перепродати.

Зал аукціону містився у флігелі, в одному з північних районів міста. Крім таксі, там продавалася ціла купа різних речей. Деякі з них стояли на подвір’ї. Ліжка, розхитані столи, позолочена клітка з папугою, що кричав: «Здоров будь, любчику!», годинник-тумба, книжки, шафи, старий фрак, кухонні стільці, посуд – увесь злиденний мотлох безнадійно скаліченого життя.

Ми прийшли рано, аукціоніста ще не було.

Я почав порпатись у виставлених речах і гортати заяложені дешеві видання грецьких та римських класиків із численними помітками на полях. На збляклих, пошарпаних сторінках були вже не вірші Горація чи пісні Анакреона – це був зойк чийогось злиденного, безпорадного, загиблого життя. Комусь ці книжки були захистком, хтось тримався за них аж до останку, а коли вже здав їх сюди, на аукціон, то дійшов до краю.

Кестер глянув на мене через плече:

– Сумно все це, правда?

Я кивнув і показав на інші речі:

– Та й це теж. Кухонні стільці та одежні шафи ніхто не принесе сюди задля розваги.

Ми підійшли до машини, що стояла в кутку двору. Лакування було старе, облуплене, але машина – чиста, навіть крила були чисті. Неподалік стояв кремезний чоловік, якось безпорадно опустивши свої великі руки, і байдуже дивився на нас.

– Ти оглянув машину? – спитав я Кестера.

– Ще вчора, – відповів він. – Поїздила вже чимало, та була в непоганих руках.

Я кивнув, погоджуючись:

– Авжеж, вигляд у неї непоганий. Її ще й сьогодні вранці помили. Зробив це, певна річ, не аукціоніст.

Кестер кивнув і подивився на кремезного чоловіка.

– Напевне, це її господар. Він і вчора тут був – чистив машину.

– От лихо, – вихопилось у мене, – вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…

Якийсь молодий чоловік у пальті під пасок ішов через двір до машини. В усій його постаті було щось неприємно-хвацьке.

– Оце, мабуть, та лайба! – сказав він, звертаючись чи то до нас, чи то до власника машини, і постукав своїм ціпочком по капоту.

Я помітив, що в очах у кремезного чоловіка щось затремтіло.

– Нічого, нічого, – великодушно заспокоїв його чоловік у пальті під пасок, – лакування однаково вже не варте й копійки. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, для музею, га?

Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника таксі:

– Скільки ви хочете за цього дідугана?

Чоловік мовчки проковтнув цю образу.

– Піде як брухт, га? – весело, аж сяючи від доброго настрою, провадив юнак далі й знов обернувся до нас: – Панове теж цікавляться цією машиною? – І додав уже тихше: – Можна домовитися… Купимо машину за безцінь, а бариш поділимо. Чого це ми маємо комусь гроші під ноги кидати? До речі, Гвідо Тісс із «Аугеки».

Він крутив своїм бамбуковим ціпком і підморгував нам по-приятельському, але з відтінком переваги.

«Це двадцятип’ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», – сердито подумав я. Мені стало шкода мовчазного власника машини.

– Вам треба було б зватись не Тісс, а якось інакше, – зауважив я.

– Та що ви кажете! – вигукнув він задоволено. Він, певне, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.

– Авжеж, – повів я далі, – вам треба було б зватися Шмаркач. Гвідо Шмаркач!

Він сахнувся назад.

– Ага, – вимовив він нарешті, – двоє проти одного!..

– Якщо йдеться про це, то я й сам можу піти з вами куди скажете.

– Дякую, – холодно відповів Гвідо, – щиро дякую! – І зник.

Кремезний чоловік стояв, розгублено втупившись очима в машину, ніщо його, здавалося, не обходило.

– Ми не повинні її купляти, Отто, – сказав я.

– Тоді її купить отой паскуда, Гвідо, – не погодився Кестер. – І ми нічим не зможемо допомогти її хазяїнові.

– Це правда, – сказав я. – А все ж тут щось негаразд…

– А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені – для цього чоловіка навіть краще, що ми тут. Так він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я обіцяю тобі: якщо те падло не вчепиться, то й я не полізу.

Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже в місті щодня відбувалися десятки аукціонів. Супроводжуючи свої слова плавними, округлими жестами, він почав розпродаж злиденного мотлоху. Він так і сипав дубовими дотепами, поводився діловито, як людина, котра щодня стикається зі злиднями, які, проте, їй особисто не загрожують.

Речі продавалися за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за аукціоністовим поглядом стежили часом інші очі, очі на змарнілому жіночому обличчі. Вони дивилися на пальці крамарів, як на руки самого Господа Бога, – з острахом і надією…

Таксі зацікавило трьох покупців. Перший був Гвідо. Він назвав триста марок – курям на сміх. Кремезний чоловік підійшов ближче. Губи його беззвучно ворушились. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він відійшов.

Далі була названа ціна – чотириста марок. Гвідо накинув п’ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було. Аукціоніст поглядаючи на присутніх, виголосив:

– Чотириста п’ятдесят марок – раз, чотириста п’ятдесят марок – два…

Власник таксі стояв із застиглим поглядом, похнюплений, ніби чекав, що його вдарять ззаду по голові.

– Тисяча! – сказав Кестер. Я глянув на нього. – Вона варта трьох, – прошепотів він. – Не можу дивитись, як знущаються з людини.

Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!

– Тисяча сто, – промекав він, моргаючи нам обома очима. Якби він мав очі на спині, то, певне, моргав би й ними.

– Тисяча п’ятсот, – сказав Кестер.

Аукціоніст розійшовся. Він розмахував своїм молоточком, наче капельмейстер. Це вже були гроші, не те що дві – дві з половиною марки, як дотепер.

– Тисяча п’ятсот десять, – вичавив із себе Гвідо.

– Тисяча вісімсот, – кинув Кестер.

Гвідо постукав себе по лобі й відступився. Аукціоніст підскочив. Раптом я згадав про Пат.

– Тисяча вісімсот п’ятдесят! – несподівано вихопилося в мене.

Кестер здивовано озирнувся на мене.

– Ці п’ятдесят я доплачу, – квапливо сказав я. – Це я так, про всяк випадок – перестраховка…

Кестер кивнув.

Аукціоніст присудив машину нам. Кестер зараз же заплатив гроші.

– Диви на них! – сказав Гвідо, що не міг стриматися, підійшов до нас, наче нічого й не було. – Ми б могли купити цю коробку й за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…

– Здоров будь, любчику! – прокричав за ним рипучий голос.

То був папуга в позолоченій клітці; дійшла й до нього черга…

– Шмаркач, – додав я.

Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.

– Отак, – сказав я, підійшовши до власника машини; тепер поруч нього стояла бліда жінка.

– Розумію… – відповів він.

– Нам би краще не встрявати, – сказав я. – Але тоді ви дістали б іще менше…

Він кивнув, нервово потираючи руки.

– Машина добра, – раптом заквапився він, – машина добра, вона варта цих грошей, безперечно варта, ви не переплатили, тут не про машину йдеться, ні, зовсім не про машину, тут, бачите…

– Розумію, – сказав я.

– Нам із цих грошей нічого й не залишиться, – промовила жінка. – Усе заберуть…

– Якось-то воно буде, стара, – заспокоював її чоловік, – якось виберемося з біди…

Жінка нічого не відповіла.

– Коли перемикаєш із першої швидкості на другу, порипують шестерні, – знову став пояснювати чоловік, – але це не вада, вона як і нова була, то так було. – Він говорив, наче йшлося про дитину. – Машина вже три роки в нас, і ніде нічого. Ось тільки… спочатку я захворів, а тоді тут мене один підвів… приятель один…

– Негідник, – суворо сказала жінка.

– Облиш, стара, – сказав чоловік і подивився на неї, – я ще викараскаюсь… Правда ж?

Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.

– Дайте мені вашу адресу, – сказав Кестер. – Може, нам колись потрібен буде водій…

Чоловік старанно написав адресу своєю великою, чесною рукою. Я глянув на Кестера; ми обидва розуміли, що цього чоловіка могло врятувати тільки диво. А див тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки на гірше.

А чоловік говорив і говорив, наче його лихоманило. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як користуватися взимку стартером. При цьому він весь час доторкувався рукою до машини. Нарешті – заспокоївся.

– Ну, ходімо вже, Альберте, – сказала жінка.

Ми потиснули йому руку. Подружжя пішло. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді запустили мотор.

Виїжджаючи з подвір’я, ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.

– Вам куди? – запитав він стареньку.

– Та ви що, люди добрі, я не маю грошей на таксі! – відповіла вона.

– Не треба грошей, – сказав Отто. – У мене сьогодні день народження – везу задарма.

Вона недовірливо глянула на нас, міцніше стискуючи в руці клітку.

– А тоді скажете, що все-таки треба платити.

Ми заспокоїли її, і вона сіла в машину.

– Навіщо ви купили собі папугу? – спитав я, коли ми довезли її до дому.

– На вечори, – відповіла стара. – Як ви думаєте, дорого буде його прогодувати?

– Ні, – сказав я, – але як це розуміти: на вечори?

– Він же вміє говорити, – відповіла вона й подивилась на мене своїми ясними старечими очима. – От і матиму когось, хто хоч слово скаже…

– Ах, он воно що…

Після обіду прийшов по свій «форд» пекар – блідий, засмучений. На подвір’ї був тільки я.

– Чи подобається вам колір? – спитав я.

– Та подобається, – відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.

– Верх вийшов дуже гарний…

– Атож…

Він стояв біля машини і, здавалося, ніяк не зважувався поїхати. Я чекав, може, він захоче ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку чи щось інше.

Та вийшло інакше. Походивши й посопівши трохи навколо машини, він подивився на мене своїми, ніби помережаними червоними жилками, очима й сказав:

– Подумати тільки: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в оцій машині, здорова й весела!..

Мене трохи здивувало, що він раптом так розм’якнув, і я подумав собі, що оте прудке чорняве стерво, що в останній його приїзд було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди частіше стають сентиментальними від досади, ніж від любові.

– Добра була жінка, – повів він далі, – душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. Десять років одне й те саме пальто носила. Блузки й усе таке інше сама собі шила. І в домі вона поралась, без служниці.

«Ага, – подумав я, – а ця нова, мабуть, нічого цього не робить».

Пекаря наче прорвало – він почав розповідати, якою ощадливою була його дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджені гроші зворушували цього запеклого гультяя. У неї ніколи не було порядної фотографії, бо це, на її думку, коштувало надто дорого. Через це в нього залишилося тільки весільне фото та кілька моментальних знімків.

Тут мені сяйнуло:

– Вам треба було б замовити гарний портрет вашої дружини. Тоді назавжди матимете пам’ять. Фотографії з часом бліднуть… Є один художник, який робить такі портрети…

Я розповів йому, як працює Фердинанд Грау.

Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, запевнивши, що коли піду з ним, то з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись, але я не відчепився, доводячи, що пам’ять про дружину дорожча за все. Нарешті він погодився. Я зателефонував до Фердинанда Грау, попередив його, а тоді поїхав з пекарем забрати фотографії його дружини.

Чорнявка вискочила назустріч нам з крамниці, забігала навколо «форда».

– Червоний колір був би кращий, золотко! Але ти будь-що мусив настояти на своєму!

– Відчепися! – похмуро буркнуло «золотко».

Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнявка – за нами. Її швидкі оченята нишпорили скрізь. Пекар нервував – не хотів при ній шукати фото.

– Залиш-но нас самих, – сказав він їй нарешті досить грубо.

Виклично погойдуючи високими грудьми під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Пекар вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, поруч із нею він – вуса хвацько підкручені, у неї на устах – усміх… А на іншій це вже худа, висотана, затуркана жінка, що якось боязко сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленькі фотографії, а в них – ціле життя.

– Годиться, – сказав я, – з цих фото можна зробити все, що треба.

Фердинанд Грау зустрів нас у сюртуку – урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їхніх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.

На стінах майстерні висіло кілька солідних портретів олійними фарбами у позолочених рамах, під ними – невеличкі фото, що правили для них за оригінал. Отож кожен клієнт міг відразу ж побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.

Фердинанд провів пекаря по майстерні й запитав, якого типу портрети йому найбільше сподобалися. Пекар відповів на це запитанням, чи залежить ціна від розміру портрета. Фердинанд пояснив, що річ не в квадратних метрах, а в стилі живопису. Тоді з’ясувалося, що пекар віддає перевагу найбільшому портрету.

– У вас непоганий смак, – похвалив його Фердинанд, – це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.

Пекар відсахнувся.

– А без рами?

– Сімсот двадцять.

Пекар запропонував чотириста марок.

Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою:

– За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до пояса й не анфас. Це ж подвійна робота.

Пекар сказав, що з нього досить і голови у профіль. Тоді Фердинанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями Тіціан не намалює портрет у профіль. Пекар обливався потом, видно було, що його аж розпач бере, чого свого часу він був такий необачний. Йому довелося зрештою погодитися, що Фердинанд має рацію, бо ж анфас треба малювати на пів обличчя більше, ніж у профіль. Отож це виправдує дорожчу ціну. Але він усе ще вагався. Фердинанд, що поводився досі досить стримано, почав тепер насідати на пекаря. Його могутній бас глухо лунав у майстерні. Як експерт мушу сказати, що працював він бездоганно: пекар скоро «дозрів» і здався, нарешті, після того, як Фердинанд розписав йому вплив помпезного портрета на недоброзичливих сусідів.

– Гаразд, – сказав він нарешті, – але в разі оплати готівкою – десять відсотків знижки!

– Згода, – відповів Фердинанд, – десять відсотків знижки й аванс триста марок – на фарби, полотно тощо.

Вони ще трохи посперечались, нарешті дійшли згоди і стали обговорювати характер самого портрета. Пекар хотів, щоб домальовані були низка перлів і золота брошка з діамантом. На фотографіях їх не було.

– Само собою зрозуміло, – заявив Фердинанд, – коштовності вашої дружини будуть домальовані. Найкраще було б, коли б ви якось принесли їх сюди на годину, щоб малюнок якнайбільше відповідав натурі.

Пекар почервонів.

– Їх у мене вже немає. Вони… десь у родичів…

– Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?

Пекар кивнув:

– Хіба тільки трохи менша…

– Гаразд. Ми її такою й зробимо. А низки перлів нам і не треба, бо всі перли однаковісінькі.

Пекар полегшено зітхнув.

– А коли буде готовий портрет?

– За півтора місяця.

– Добре.

Пекар розпрощався.

Ми з Фердинандом ще трохи посиділи в майстерні самі.

– Невже тобі на це потрібно півтора місяця? – запитав я.

– Та де там! Чотири-п’ять днів, але я не можу йому цього сказати, бо тоді він підрахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця – це солідно. Так само, як і принцеса Боргезе. Така, любий Роббі, людська натура: якби я сказав йому, що то звичайна собі швачка, то і його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий випадок, коли померлі жінки мали однакові коштовності, як он на тому портреті. Отакі бувають збіги… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф – вдалий рекламний трюк!

Я оглянув майстерню. Це були портрети, які не забрали або ще не виплатили родичі. З нерухомих облич на стінах на мене дивилися очі, що давно вже зотліли в могилі. І все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…

– Чи не зробить усе це тебе поступово меланхоліком, Фердинанде?

Він знизав плечима.

– Ні, хіба що циніком… Меланхоліком стаєш, коли міркуєш про життя, а циніком, коли бачиш, що робить із ним більшість людей.

– Ну, дехто страждає по-справжньому…

– Слушно. Але такі портретів не замовляють.

Фердинанд підвівся.

– І добре, Роббі, що люди носяться ще й з отакими дрібничками, це прив’язує їх до життя, втішає… Самотність, справжня самотність, без будь-яких ілюзій, передує тільки божевіллю або самогубству.

Велика, нічим не обставлена кімната ніби розчинялась у вечірніх сутінках. Десь поблизу лунали тихі кроки – хтось походжав туди й сюди.

То була економка, що ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас. Вона вважала, що ми намовляємо Грау проти неї, і ненавиділа нас.

Я вийшов і, наче в теплу купіль, пірнув у гомінке вирування вулиць.

XI

Я йшов до Пат. Це вперше, коли я мав побувати в неї. Досі тільки вона навідувала мене або я підходив до її будинку, і ми йшли кудись. Але щоразу залишалося таке враження, ніби вона приходила до мене тільки в гості. А мені хотілось більше дізнатися про неї, знати, як вона живе.

Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за містечком розваг, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.

– Що це ви тут робите? – несподівано пролунав чийсь гучний голос.

Підвівши очі, я побачив дідугана з обличчям бургундця із підкрученими сивими вусами; він із обуренням витріщився на мене. Не поліцай і не сторож. Найімовірніше – офіцер у відставці, як судити з вигляду.

– Неважко здогадатися, – ввічливо відповів я. – Ламаю бузкові гілочки.

Дідуганові на мить відібрало мову.

– А ви знаєте, що це міський сквер? – люто гарикнув він.

Я засміявсь:

– Авжеж, знаю! Чи, може, ви гадаєте, що я переплутав це місце з Канарськими островами?

Дідуган аж посинів від злості; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.

– Забирайтеся звідси геть! – закричав він натренованим у казармі голосом. – Ви розкрадаєте муніципальне майно! Зараз же накажу вас забрати!

Тим часом я уже наламав чимало бузку.

– Та спершу спіймайте мене, діду! – піддражнив я старого, перескочив через паркан і зник.

Перед будинком Пат я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся сходами. Новий сучасний будинок був разючим контрастом моєму ветхому «розкішному» бараку! На сходах лежала червона доріжка; цього в пані Залевської не було, не кажучи вже про ліфт.

Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон Гаке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимохіть поправив краватку, а тоді вже подзвонив.

Мені відчинила покоївка у білій наколці й у білосніжному кокетливому фартушку – її навіть не можна було порівнювати з нашою косоокою незграбною Фрідою! Я раптом зніяковів.

– Пан Локамп? – спитала дівчина.

Я кивнув.

Вона провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Я не дуже здивувався б, якби раптом побачив там підполковника Егберта фон Гаке у повній парадній формі й він почав би мене допитувати, як і що, бо з портретів на стінах передпокою так поважно й суворо дивилися на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали. Але тут мені назустріч з’явилася Пат, вона йшла зграбно, легко, і кімната раптом сповнилась тепла й радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім подав їй крадений бузок.

– Ось, – сказав я, – з привітом від муніципалітету!

Вона поклала квіти у велику світлу керамічну вазу, що стояла на підлозі біля вікна. Тим часом я оглядівся в кімнаті. Приглушені, неяскраві барви, старовинні красиві меблі, блідо-блакитний килим, наче розмальовані пастеллю штори, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

– Господи, як це тобі пощастило знайти таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його якимось мотлохом та різним непотребом, подарованим на день народження.

Вона обережно підсунула вазу з квітами до стіни. Я дивився на її тонкий вигин шиї, прямі плечі, худорляві руки. Стоячи біля вази навколішки, вона здавалася мені дитиною, що потребує захисту. Але було в її рухах щось від молодого зграбного звірятка, і коли вона випросталася й пригорнулась до мене, то це вже була не дитина – у її очах і устах знову промайнуло якесь запитливе чекання, якась таїна, що бентежили мене та про які я ще тоді, першого разу, подумав, що такого не буває в цьому злиденному світі…

Я поклав руку їй на плече. Так гарно було відчувати, що вона поруч.

– Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати залишила собі.

– Виходить, це твоя квартира? – спитав я з полегшенням. – А підполковник Егберт фон Гаке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

– Уже не моя. Я не змогла зберегти її за собою. Довелося віддати її, а зайві меблі продати. Тепер я наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так непокоїть старий Егберт?

– Та ні. Це звичайнісінький страх перед поліцаями та старшими офіцерами. Ще з часів моєї військової служби.

Вона розсміялась:

– А мій батько був майором.

– До майора включно – це ще не так страшно…

– А ти хіба знаєш старого Гаке? – спитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

– Це такий маленький, кремезний, червоновидий, із сивими вусами й гучним голосом? Він іще часто прогулюється в міських скверах?

– Еге ж! – вона глянула на бузок, а тоді, сміючись, на мене. – Ні, він високий, блідий, у рогових окулярах.

– Тоді я його не знаю.

– Хочеш познайомитися? Він дуже симпатичний.

– Боронь Боже! Поки що моє місце в авторемонтній майстерні та в пансіоні пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила до кімнати низенький столик на коліщатках. Тонка біла порцеляна, срібний таріль із тістечками, другий – із неймовірно малесенькими бутербродами, серветки, сигарети – чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

– Змилуйся, Пат! Це ж просто як у кіно. Я ще на сходах постеріг, що ми з тобою стоїмо на різних суспільних щаблях. Подумай лишень, я звик їсти з засмальцьованого папірця, сидячи на підвіконі пані Залевської біля своєї вірної спиртівки… Зглянься на мешканця жалюгідного пансіону, якщо він, може таке статися, через своє збентеження, перекине тобі чашку…

Вона засміялась:

– Ні, цього робити не можна. Честь автомобіліста не дозволить тобі цього. Ти повинен бути спритним. – Вона взялась за ручку одного чайника. – Тобі чаю чи кави?

– Чаю чи кави? А хіба є і те, і те?

– Є. Ось глянь!

– Чудово! Як у найкращих кав’ярнях! Не вистачає лише музики…

Пат нахилилася й увімкнула невеличкий портативний радіоприймач, я досі не зауважив його.

– Ну, то що ж тобі налити, чаю чи кави?

– Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

– Вип’ю з тобою кави.

– А зазвичай ти п’єш чай?

– Чай.

– То навіщо тоді кава?

– Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

– І те, і те, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А тоді вип’ю ще й чаю. Хочу покуштувати все, що в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені всього повну тарілку. Я почав відмовлятися.

– Досить з мене, досить! Не забувай, що тут неподалік підполковник! Військове начальство цінує поміркованість у нижчих чинів.

– Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт сам полюбляє тістечка зі збитими вершками.

– Так само й щодо комфорту, – зауважив я. – Свого часу вони настійливо відучували нас від комфорту.

Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче сам вабив до цього. Нечутно рухався по килиму. Я поглянув круг себе. В усьому відчувався вишуканий смак.

– Так ось як, Пат, виявляється, жили наші предки!

Вона розсміялась:

– Що це ти вигадуєш!

– Нічого я не вигадую. Це реальні факти.

– Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.

– Ні, не випадково. Та йдеться й не про речі. Ідеться про те, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього тобі не зрозуміти. Це може зрозуміти тільки той, хто втратив усе.

Вона подивилась на мене.

– Ти теж міг би все це мати, коли б тільки справді схотів.

Я взяв її за руку.

– У тім-то й річ, Пат, що я не хочу. Бо тоді я вважав би себе авантюристом. А нашому братові найкраще жити так – будь що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.

– Та це й досить вигідно, хіба ні?..

Я розсміявся:

– Може, й вигідно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.

– Ні, – відповіла вона, – питимемо каву. Тільки поїж іще чогось! Отак, будь що буде…

– Непогана ідея. Але чи не сподівається цей ласун Егберт, що і йому дещо залишать?

– Може, й сподівається. Але нехай зважає на те, що нижчі чини можуть помститися. Тепер такі часи. Їж. Можеш спокійно з’їсти все.

Очі її сяяли, вона була прекрасна.

– А знаєш, – спитав я, – де не можна діяти отак – будь що буде?

Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

– З тобою! – відповів я. – А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харчевеньці. Тому мені неважко було з’їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.

Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.

– Гарно в тебе, Пат, – мовив я. – Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.

Вона усміхнулась.

– Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.

– Коли ж це було?

– Коли я хворіла.

– То зовсім інше. А що за хвороба?

– Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.

Я кивнув.

– І скільки ж ти пролежала?

Якусь мить вона вагалась.

– Близько року…

– Це й справді дуже довго. – Я уважно подивився на неї.

– Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя – жити! І це робить його байдужим до всього іншого.

– А ти добре все запам’ятала.

– Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

– Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.

– А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.

– Це не легковажність, це – найсучасніша філософія.

– У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова.

– Я – теж.

– Не так, як я. Ти оце говорив щось про авантюризм. Я – справжня авантюристка.

– Я так і думав, – сказав я.

– Авжеж. Мені вже давно треба було б змінити квартиру, набути якоїсь спеціальності й заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, як на думку спаде. Розумно це чи ні – байдуже. Ось так і живу.

Я засміявся:

– А чого в тебе зараз такий упертий вираз обличчя?

– Бо всі мені казали, що це страшенно легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене ще є, і подбати про роботу, про якусь посаду. А мені хотілося жити весело й легко, жити вільно, робити що захочу. Це було після маминої смерті, після того, як я так довго хворіла.

– Є в тебе брати чи сестри? – запитав я.

Вона похитала головою.

– Я так і думав, – сказав я.

– Ти теж уважаєш, що я поводилася легковажно?

– Ні, мужньо.

– Яка там мужність! Хіба я мужня? Знаєш, як мені часом бувало страшно? Як людині, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не залишає його.

– Значить, ти й була мужня, – провадив я далі. – Мужність не буває без страху. До того ж ти поводилася розумно. Бо інакше ти б тільки розтринькала свої гроші. А так ти принаймні щось мала від них. А що ти робила?

– Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…

– Хвала і слава! Немає нічого кращого в світі!

Вона усміхнулась.

– Але скоро цьому буде кінець, я почну працювати.

– Де саме? Може, саме з цього приводу й була твоя тодішня ділова зустріч із Біндінгом?

– Так. Із Біндінгом і з доктором Максом Матушайтом, директором магазину грамофонної компанії «Електрола». Потрібна продавщиця з музичною освітою.

– Ну, – сказав я, – нічого кращого Біндінгові й на думку не могло спасти.

– Ну, спадало й краще, та я не схотіла…

– А я б і не радив йому таке. Коли ж ти почнеш працювати?

– Першого серпня.

– Ну, то ще маємо час. Може, підшукаємо щось інше. В усякому разі, ми – твої клієнти, це я тобі гарантую.

– Хіба в тебе є грамофон?

– Ні, але ж, зрозуміла річ, я зараз же його куплю. Щоправда, вся ця історія мені не подобається.

– А мені подобається. Адже нічого путнього я не вмію. Але відколи зі мною ти, все для мене стало набагато простіше. А втім, мабуть, не треба було тобі про це розповідати.

– Ні, треба, ти завжди повинна мені про все розповідати.

Вона уважно подивилася на мене.

– Добре, Роббі.

Потім підвелась і підійшла до якоїсь шафки.

– Знаєш, що в мене тут є? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром.

Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.

– Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж, Пат, може, краще було б трохи заощаджувати, га? Хоча б задля того, щоб не мати діла з грамофонами?

– Ні, – відповіла вона.

– Теж правильно, – сказав я.

Ром був чимось розбавлений, це я визначав відразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.

– Першокласний ром, – похвалив я, – налий-но мені ще. Звідки він у тебе?

– З магазину ось тут, на розі.

«Ага, – подумав я собі, – так і є: якась задрипана кондитерська». Я вирішив при нагоді зайти туди і сказати власникові, що я про нього думаю.

– А тепер мені, мабуть, треба йти, Пат, га? – спитав я.

Вона глянула на мене.

– Ще ні…

Ми стояли біля вікна. Внизу засвітилися ліхтарі.

– Покажи-но мені твою спальню, – сказав я.

Вона відчинила двері й увімкнула світло. Я з порога заглянув до кімнати. Скільки думок шугало у мене в голові!

– То це твоє ліжко, Пат… – сказав я нарешті.

Вона посміхнулась.

– А чиє ж воно може бути, Роббі?

– Та й справді! – я звів на неї очі. – А ось і телефон… Тепер я й це знаю… Ну, я піду. Прощавай, Пат!

Вона доторкнулась долонями до моїх скронь. Як чудово було б залишитися тут, цього вечора бути біля неї під цією м’якою синьою ковдрою… Але щось стримувало мене. Не ніяковість і не страх чи обережність, – просто дуже велика ніжність, ніжність, що була сильніша за жагу…

– Прощавай, Пат, – сказав я. – Гарно було в тебе. Краще, ніж ти думаєш… І ром… і те, що ти про це подумала!

– Та це ж так просто…

– Для мене не просто. Я до такого не звик.

Знову пансіон пані Залевської. Я, замислившись, посидів у своїй кімнаті. Мені не подобалося, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгові. Я вийшов у коридор і попрямував до Ерни Беніг.

– Я до вас у серйозній справі, – почав я. – Який сьогодні попит на жіночу працю, Ерно?

– Отакої! – здивувалася вона. – Не сподівалася від вас такого – як сніг на голову! А втім, попит аж надто малий…

– І нічим не можна допомогти? – спитав я.

– А який фах?

– Ну, секретарка, діловод тощо.

Вона махнула рукою:

– Сотні тисяч без роботи. Може, у вашої дами є якісь переваги?

– У неї прекрасна зовнішність, – сказав я.

– Скільки слів? – спитала Ерна.

– Що?!

– Скільки слів вона пише за хвилину? Скількома мовами?

– Уявлення не маю, – відповів я, – я думав так, для представництва…

– Голубчику, – заговорила Ерна, – все це я знаю напам’ять: дама з доброї родини, знала колись кращі дні, змушена тепер… і таке інше і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться нею з особливих причин і впхне кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. А ви цього, звісно, не схочете?

– Дивне запитання, – пробурмотів я.

– Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, – гірко промовила Ерна, – всяк буває.

Я згадав про стосунки Ерни з її шефом.

– Але я дам вам гарну пораду, – вела Ерна далі. – Постарайтеся заробляти, щоб вистачило на двох. Це – найпростіший вихід. Одружіться.

– Непогано було б, – сказав я сміючись. – Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…

Ерна якось дивно глянула на мене. Де й ділася її жвавість, і вона враз наче постаріла, зів’яла.

– От що я вам скажу, – заговорила вона знову. – Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені зовсім не потрібне. Але повірте мені: якби до мене прийшов хтось і запропонував жити разом, отак насправді, по-чесному, я покинула б отут увесь цей мотлох і переїхала б із ним хоч би й до мансарди. – Її обличчя знову набуло її звичайного виразу. – Ну, годі про це – у кожній людині приховано хоч трохи сентиментальності. – Вона підморгнула мені крізь дим сигарети. – Здається, у вас теж?

– Та де там, – вихопилося в мене.

– Авжеж, авжеж! – наполягала Ерна. – І коли ти цього не сподіваєшся, вона з тебе й вихлюпується…

– З мене – не вихлюпнеться! – заперечив я.

До восьмої години я ще так-сяк терпів у своїй комірчині, потім мені набридло сидіти самому, і я пішов до бару, щоб побачити там когось.

Валентин був уже там.

– Сідай, – запросив він мене. – Що питимеш?

– Ром, – відповів я. – Від сьогодні в мене з ромом особливі стосунки.

– Ром для солдата – як молоко, – сказав Валентин. – До речі, у тебе чудовий вигляд, Роббі.

– Хіба?

– Авжеж. Помолодів!

– І це добре, – сказав я. – Будьмо, Валентине!

– Будьмо, Роббі!

Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обидва розсміялися.

– Ти, старий чорте! – сказав Валентин.

– Друзяко, трясця твоїй матері! – відповів я. – А тепер чого вип’ємо?

– Того самого ще…

– Згода!

Фред налив.

– Ну, то будьмо ж, Валентине!

– Будьмо, Роббі!

– Правда ж, чудесне це слово: «Будьмо!»

– Найкраще з усіх слів!

Ми проказали це слово ще кілька разів.

Тоді Валентин пішов.

Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я дивився на старі, освітлені зсередини географічні карти на абажурах, на судна з пожовклими вітрилами й думав про Пат. Мені дуже хотілося їй зателефонувати, але я присилував себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Я хотів, щоб вона була для мене несподіваним дарунком щастя, дарунком, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди, – і тільки. Я не хотів навіть у думках припустити, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що кожне кохання прагне бути вічним і в цьому його одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.

– Дай-но мені ще чарку, Фреде! – попросив я.

До бару зайшли чоловік і жінка. Вони пили коктейль біля прилавка. У жінки був стомлений вигляд, чоловік кидав на неї жагучі погляди. Незабаром вони пішли.

Я перехилив чарку. Може, не слід було ходити сьогодні до Пат. Я не міг забути цієї картини: поринула в сутінки кімната, ніжно-блакитні вечірні тіні й прекрасна дівчина, що, мерзлякувато скулившись, низьким, глухуватим, ледь хрипким голосом розповідає про своє життя, про свою жагу до життя… До дідька, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, приголомшливою пригодою, не розчинилося вже у хвилі ніжності, хіба не заполонило воно мене глибше, ніж я того хотів і знав, хіба я не відчув сьогодні, саме сьогодні, як сильно я змінився? Чому я пішов, чому не залишився з нею, як того й прагнув? Прокляття – не хочу більш про все це думати. Хай буде як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її – про мене! Але поки вона зі мною, все інше – байдуже, нехай хоч і згорить! Чи варто прагнути до чогось сталого у своєму коротенькому житті? Однаково прийде день, коли велика невблаганна хвиля нарине і змиє все.

– Вип’єш зі мною, Фреде? – спитав я.

– Як завжди, – відповів він.

Випили по дві чарки абсенту. Потім кинули жеребок, кому замовляти ще дві. Я виграв, та це мене не влаштовувало. Отож ми кидали жеребок і далі. Але я програв аж на п’ятому разі, а тоді вже – тричі підряд.

– Я п’яний чи надворі щось гримить? – спитав я.

Фред прислухався.

– Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!

Ми підійшли до дверей і глянули на небо. Нічого не побачили. Було тепло, час від часу гриміло.

– За це, власне, випити можна ще по одній, – запропонував я.

Фред не заперечував.

– От бісова лакриця, – сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок.

Фред погодився, що можна випити чогось міцнішого. Він був за вишнівку, я – за ром. Щоб не сперечатися, випили і того, і того. Щоб не мати мороки з наливанням, узяли більші чарки. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виходили надвір, щоб подивитись, як спалахує блискавка. Дуже хотілося побачити це, та нам не щастило: блискавки спалахували саме тоді, коли ми були в приміщенні. Фред розповів мені, що в нього є наречена, донька власника закусочної-автомата. Фред не поспішав із одруженням, чекав, поки старий помре, щоб точно знати, чи дістанеться дочці в спадщину закусочна. Я вважав, що це зайва обережність, але він доводив, що старий – страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну місцевій общині методистської церкви. Довелося з ним погодитися. До того ж Фред був налаштований досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом виснажені вже алкоголіки від грипу просто розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що це, зрештою, байдуже, – може, старий попаде під якусь машину. Я погодився, що на мокрому асфальті така можливість справді реальна. Фред одразу ж побіг подивитися, чи не йде дощ. Але було сухо, тільки дуже гримотіло. Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останню мить згадав, що вирішив не дзвонити. Я махнув рукою апаратові й хотів був зняти перед ним капелюх. Але тут я помітив, що в мене його нема.

Повернувшись на своє місце, побачив Кестера й Ленца.

– Ану, дихни на мене! – сказав Готфрід.

Я дихнув.

– Ром, вишнівка, абсент, – констатував він. – Пив абсент? От свиня…

– Якщо ти думаєш, що я п’яний, то помиляєшся, – запевняв я. – Звідки це ви?

– Зі зборів. Політичних! Але Отто вважає, що це дурниця. А що п’є Фред?

– Лимонний сік.

– Випий і ти склянку…

– Завтра, – відповів я. – А тепер треба щось з’їсти.

Кестер тим часом занепокоєно дивився на мене.

– Не дивись так на мене, Отто, – сказав я. – Ну, трохи перебрав, але не з горя – з радості.

– Тоді добре, – погодився він. – Але однаково ходімо, поїж із нами.

Об одинадцятій я знову був тверезий-тверезісінький. Кестер запропонував піти подивитися, що робить Фред. Ми повернулися в бар і знайшли його за прилавком у дим п’яного.

– Перенесіть його до сусідньої кімнати, – сказав Ленц, – а я тим часом побуду тут за бармена.

Ми з Кестером привели Фреда до тями, напоївши його теплим молоком. Умить подіяло. Тоді ми посадовили його на стілець і наказали ще з півгодини відпочити. Ленц, мовляв, сам упорається за прилавком.

Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі найбільш ходові рецепти коктейлів. Він так спритно розмахував шейкером, наче ціле своє життя нічого іншого й не робив.

За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож прочумався він швидко.

– Пробач, Фреде, – сказав я, – треба було нам спершу чогось поїсти.

– Та зі мною вже все гаразд, – відповів він. – Часом воно не завадить.

– Може, й так.

Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Усе, що я перед тим передумав, розвіялось як дим. Вона взяла слухавку.

– За чверть години буду біля парадного! – випалив я і повісив слухавку. Я боявся, чи не скаже вона, що стомилася, і не захоче вийти. А я мусив її побачити.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував шибку в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав їй і слова мовити. Я поцілував її, і ми побігли удвох вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Блиснуло, загуркотів грім.

– Мерщій, зараз лине дощ! – гукнув я.

Ми сіли в машину. Перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на вибоїстій дорозі. Усе це було чудово, бо на кожній вибоїні я відчував Пат. Усе було дивовижне – дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був прекрасний настрій – якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп’янієш, а тоді перебореш своє сп’яніння. Десь ділося моє зніяковіння, ніч була сповнена глибокої сили й блиску. Ніщо вже не могло скоїтися, не було ніякої фальші.

Дощ линув, тільки-но ми вийшли з машини. Поки я платив, брук іще був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не встигли дійти до дверей, як він почорнів і ніби бризкав сріблом – із неба лив безперервний потік води. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Над містом шаленіла гроза. Безугавно гуркотів грім.

– Тепер тут хоч би й кричав – ніхто не почує! – гукнув я до Пат.

Спалахували шибки. Чорні силуети дерев на кладовищі на якусь мить з’являлися на тлі сліпучо-синього неба, а тоді, поглинуті гуркотом, ураз зникали в пітьмі, під час спалахів у рамі вікна, наче сама випромінюючи світло, виникала гнучка постать Пат. Я обняв її за плечі; вона пригорнулась до мене; я відчув її уста, її віддих і забув про все на світі…

XII

У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не продавати куплену на аукціоні машину, а поки що самим використати її як таксі. Ми з Ленцом мали їздити на ній по черзі. Кестер з Юпом і самі могли впоратись у майстерні, поки дістанемо нові замовлення.

Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому. Випало мені. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я, не поспішаючи, поїхав вулицями міста, щоб насамперед підшукати собі добру стоянку. Я вперше вів таксі й почувався трохи дивно. Бо ж будь-який ідіот міг мене спинити й звеліти кудись-то їхати. Почуття не дуже приємне.

Нарешті я знайшов місце, де стояло лише п’ять машин. Стоянка була навпроти готелю «Вальдекергоф», у діловому кварталі, де розміщувалося чимало установ і можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов із машини. Від одного таксі, що стояло попереду, відійшов здоровий хлопець у шкіряному пальті й рушив до мене.

– Забирайся звідси! – пробурчав він.

Я спокійно дивився на нього, зважуючи, що коли вже дійде до бійки, то найкраще застосувати удар знизу – аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки, щоб боронитися.

– Не второпав? – допитувався шофер у шкіряному пальті й виплюнув сигарету мені під ноги. – Забирайся геть! Тут і без тебе вистачає!

Він розізлився, що під’їхав іще один, це зрозуміло, але ж і я мав право стояти тут.

– Я поставлю відступного… – сказав я.

Це було все, що я міг зробити; так за звичаєм робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.

– Гаразд, колего. Облиш, Густаве!

Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я знав, що саме: він відчув, що я новак у цій справі.

– Лічу до трьох, – сказав Густав. Він був на голову вищий від мене і, певне, хотів скористатися з цього.

Я вже бачив, що його не вмовиш. Треба було або їхати звідси, або битися.

– Раз! – сказав Густав і розстебнув пальто.

– Та годі тобі, – спробував я ще раз вгамувати його. – Краще ходімо та вип’ємо по чарці!

– Два! – гаркнув Густав.

Він, з усього було видно, хотів як слід полічити мені ребра.

– Плюс іще один – і буде… – він збив картуз набакир.

– Заткни пельку, ідіоте! – раптом загорлав я.

Від несподіванки він розкрив рота й ступнув крок до мене, опинившись саме на тому місці, що було мені потрібне. Я тієї ж миті ударив його. Ударив, як молотом – усією вагою свого тіла. Цього прийому мене навчив Кестер, бо я, власне, був кепський боксер і не надавав цьому ваги, вважаючи, що здебільшого має значення лише перший удар. Удар вийшов непоганий. Густав гепнувся на землю.

– Так йому й треба, забіяці, – сказав молодий шофер.

Ми поклали Густава на сидіння його машини.

– Очуняє! – запевнив молодий шофер.

Але мені було чого хвилюватися. Поспішаючи вдарити Густава, я неправильно тримав великий палець руки – отож звихнув його. Якщо він очуняє, то зможе бити мене, як йому схочеться.

Я сказав про це молодому шоферові і спитав – може, мені краще зникнути.

– Дурниці, – відповів він, – нічого не буде. Ходімо до пивнички, поставиш відступного. Ти не професійний шофер, правда?

– Правда.

– Я теж. Я – актор.

– Ну і як?

– Живу якось, – відповів він сміючись. – Театру з мене й тут досить.

Нас було п’ятеро – двоє вже літніх людей, троє – молодих. Незабаром до пивнички зайшов і Густав. Він тупо подивився на нас і підійшов. Лівою рукою я намацав у кишені зв’язку ключів і вирішив будь-що боронитися до кінця.

Та до цього не дійшло. Густав підсунув собі ногою стільця і, насуплений, сів. Хазяїн поставив і перед ним чарку. Усі випили по першій. Випив і Густав. Хильнули по другій. Густав скоса зиркнув на мене. Підняв чарку.

– Будьмо! – звернувся він до мене з бридкою міною.

– Будьмо! – відповів я і випив.

Густав дістав пачку сигарет. Не дивлячись на мене, подав її мені. Я взяв сигарету й підніс йому запаленого сірника. Потім я замовив кожному подвійний кюмель. Випили. Густав знову збоку зиркнув на мене.

– Дурило!.. – сказав він, але вже як слід.

– Бовдур! – відповів я в тому ж тоні.

Він повернувся до мене:

– Добрий був удар…

– Випадково… – показав йому я свого звихнутого пальця.

– Не пощастило, – усміхнувся він. – До речі, мене звуть Густав…

– А мене – Роберт…

– Гаразд. Ну, то як, Роберте, покінчили з усім? Я думав, що ти такий собі матусин синок…

– Покінчили, Густаве!

Відтоді ми з ним заприятелювали.

Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Акторові, якого всі звали Томмі, пощастило – трапився пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від злості – заробити не більш як десять пфенігів і знову бути останнім у черзі на стоянці. А мені дісталося зовсім уже рідкісне замовлення – показати пристаркуватій англійці місто. Я їздив з нею десь із годину. А повертаючись на стоянку, підхопив іще кілька дрібніших замовлень. Отож в обід, коли ми всі знову сиділи в харчевеньці й наминали бутерброди, я почувався вже досвідченим водієм. Щось у цій професії було від братства старих вояків. Тут збиралися люди найрізноманітніших професій. Хіба що половина з них були шоферами за фахом, решта приблудилися сюди звідусюди.

Надвечір я в’їхав на подвір’я нашої майстерні досить зморений. Ленц і Кестер уже чекали на мене.

– Ну, скільки ви заробили, хлопці? – спитав я.

– Продали сімдесят літрів бензину, – відрапортував Юп.

– Оце й усе?

Ленц із розпукою глянув угору.

– Хоч би дощ пішов! А тоді б іще якась невеличка аварія на мокрому асфальті просто перед ворітьми! Щоб не було потерпілих, а тільки добрячий, солідний ремонт!

– Гляньте сюди! – І я показав їм тридцять п’ять марок, що лежали в мене на долоні.

– Чудово! – похвалив Кестер. – З них двадцять марок – чистий прибуток. Ми їх сьогодні ж розмочимо. Треба ж нам відзначити перший виїзд!

– Будемо пити крюшон з маренкою, – заявив Ленц.

– Крюшон? – запитав я. – Чому саме крюшон?

– Бо з нами буде Пат.

– Пат?

– Не роззявляй так широко рота, – сказав останній з романтиків, – ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо по неї. Вона вже знає. Коли це не спало тобі на думку, то ми якось-то самі собі зарадили. Зрештою, ти познайомився з нею завдяки нам.

– Отто, – звернувся я до Кестера, – бачив ти колись когось нахабнішого за цього рекрута?

Кестер сміявся.

– Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її якось не так тримаєш.

– Здається, звихнув.

Я розповів історію з Густавом. Ленц оглянув руку.

– Таки звихнув! Як християнин і студент-медик у відставці я, незважаючи на твоє хамство, помасажую тобі її. Ходімо, майстре боксу!

Ми пішли до майстерні, і Готфрід, узявши трохи олії, заходився розтирати мені руку.

– А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей діяльності таксистів? – спитав я Ленца.

Ленц свиснув крізь зуби.

– А ти, може, соромишся цього, хлопче?

– Стули пельку, – сердито сказав я, бо Ленц таки влучив. – То сказав чи ні?

– Кохання, – незворушно повів Ленц, – чудова річ! Але воно псує вдачу.

– А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-солісте!

– Такт – це мовчазна угода не помічати одне в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож – це жалюгідна акція компромісу. На таке, хлопче, німецький ветеран війни нездатний!

– Що ти зробив би на моєму місці, – спитав я, – коли б хтось телефоном замовив твоє таксі, а тоді б виявилося, що це Пат?

Ленц вишкірив зуби.

– Я б нізащо в світі не взяв з неї грошей, сину мій…

Я дав йому такого стусана, що він упав зі свого триногого табурета.

– Ти, бісове насіння! Знаєш, що я зроблю? Я просто заїду сьогодні ввечері за нею на таксі.

– Правильно! – Готфрід підняв руки, наче благословляючи мене. – Тільки не позбувайся волі! Вона дорожча від кохання! Та це усвідомлюють надто пізно. А таксі ми тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердинанда Грау та Валентина. Сьогодні в нас серйозний, урочистий вечір!

Ми сиділи в садку невеличкого заміського ресторанчика. Над лісом, як червоний смолоскип, низько висів вологий місяць. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, запаморочливо пахнув бузок, а на столі перед нами стояла велика скляна чаша, повна запашного крюшону, що ясним опалом яскрів у хисткому світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синювато-перламутровою цяткою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнював чашу.

Тамадою був Фердинанд Грау. Пат сиділа поруч із ним. Вона пришпилила собі до сукні блідо-рожеву орхідею, яку він подарував їй.

Фердинанд виловив зі свого келиха якусь комашину й обережно поклав її на столі.

– Гляньте-но сюди, – звернувся він до нас. – Які крильця! Порівняно з ними оксамит – просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді – кінець. – Він по черзі подивився на кожного з нас. – А знаєте, браття мої, що найстрашніше у світі?

– Порожня чарка, – відповів Ленц.

Фердинанд зневажливо махнув на нього рукою.

– Найганебніше для чоловіка, Готфріде, це коли він блазнює. – А потім знову звернувся до нас: – Найстрашніше, браття мої, це час! Авжеж, час! Ота мить, у яку ми живемо та якою ніколи не володіємо.

Він дістав із кишені годинник і тицьнув його Ленцові перед очі.

– Ось вона, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає, пориваючись туди, в небуття, у ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!

– А я й не збираюсь його спиняти, – заявив Ленц. – Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я полюбляю зміни…

– Для людини це нестерпно, – сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. – Та вона й не може цього стерпіти. Через це вона вигадала собі мрію. Стародавню, зворушливу, безнадійну мрію про вічність!

Готфрід засміявся:

– Найтяжча в світі хвороба, Фердинанде, це – мислити! Вона невиліковна.

– Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, – відказав Грау. – Ти – згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, що на коротку мить свого земного перебування названий Готфрідом Ленцом.

Готфрід задоволено усміхався. Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою.

– Життя – це недуга, і вмирання починається від дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця – це вже часточка вмирання, це вже наближення до могили.

– І кожен ковток – теж, – додав Ленц. – Будьмо, Фердинанде! Інколи помирати до біса просто.

Грау підняв свій келих. По його широкому обличчю, наче блискавка без грому, промайнула усмішка.

– Будьмо, Готфріде! Ти – спритна блоха на кам’янистому хребті часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?

– Хай вона сама себе за це картає. До речі, саме тобі, Фердинанде, не слід було б так зневажливо говорити про такі речі. Якби люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!

Плечі Грау затремтіли – він сміявся. А тоді звернувся до Пат:

– Що скажете про нас, балакунів, ви, маленька квітко на бурхливій воді?

Потім ми з Пат пішли вдвох погуляти в садок. Місяць піднявся вище, і луки ніби пливли в сивому сріблі. Довгі, чорні тіні дерев простяглися долі, наче дороговкази в безвість. Ми пішли до озера, а тоді повернули назад і помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, поставив його серед кущів бузку й сидів там – у сутінку тільки маячила його вогниста чуприна та жевріла запалена сигарета. На землі біля нього стояла чаша з недопитим крюшоном і келих.

– Оце-то схованка! – вихопилося в Пат. – У бузку!

– Стерпіти можна, – сказав Готфрід, підводячись. – Прошу, спробуйте!

Пат сіла на стільчик. Обличчя її біліло поміж квітів.

– Я схибнувся на бузку, – заявив останній із романтиків. – Для мене втілення туги за рідним краєм – це бузок. Навесні тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року я раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро додому тільки через те, що згадав: адже тут саме цвіте бузок. А коли приїхав, то виявилося, що запізнився… – Він засміявся: – Завжди так буває…

– Ріо-де-Жанейро… – Пат притягла до себе гілочку бузку. – То ви там були разом?

Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.

– Гляньте-но на місяць! – квапливо сказав я, благально наступаючи Ленцові на ногу.

Спалахнула сигарета, і я побачив, як він ледь усміхнувся й підморгнув мені. Це був порятунок.

– Ні, ми не були там разом, – відповів Готфрід. – Тоді я був там сам. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?

– Я – ні, – похитала головою Пат. – Я не можу пити так багато вина.

Почувши, що нас кличе Фердинанд, ми пішли до нього. Його масивна постать стояла у дверях.

– Заходьте, дітки! – сказав він. – Таким людям, як ми, вночі нічого робити на лоні природи. Вночі вона прагне бути на самоті. Селянин, рибалка – інша річ, а нам, городянам із притупленими інстинктами, нічого… – Він поклав руку на плече Готфрідові. – Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Порядна людина не може цього довго витримувати. Вона зауважить, що її вигнано, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. – Фердинанд усміхнувся тією чудною усмішкою, про яку ніколи не можна було сказати – сумна вона чи весела. – Заходьте, дітки! Зігріємося спогадами! Ах, згадаємо той чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, десь отак п’ятдесят чи шістдесят тисяч років тому. Господи, як же ми деградували відтоді!

Він узяв Пат за руку.

– Коли б ми хоч трохи не любили красу, все пропало б. – Ніжним рухом своїх велетенських лаписьк він поклав її долоню собі під лікоть. – Срібна летюча зірко над вируючою прірвою, може, вип’єте чарку зі старим як світ дідом?

– Вип’ю, – кивнула Пат. – Усе, що ви забажаєте.

Вони пішли в дім. Поряд із ним Пат здавалася його донькою. Стрункою, сміливою і юною донькою стомленого велетня доісторичних часів.

Об одинадцятій ми вирушили додому. Валентин і Фердинанд поїхали в таксі, вів машину Валентин. Решта поїхала «Карлом». Ніч була тепла, і Кестер вибрав шлях не навпростець до міста, а в об’їзд – через села, що мирно спали обабіч шосе; де-не-де блимали поодинокі вогні, валували собаки. Ленц сидів поруч із Отто й щось наспівував. Ми з Пат принишкли на задньому сидінні.

Кестер майстерно вів машину. Повороти він брав, як птах, наче то для нього була дитяча забавка. Він не їздив рвучко, як здебільшого всі гонщики. На звивистій дорозі можна було спокійно спати – так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.

По тому, як шаруділи шини, ми визначали, яка під нами дорога. На асфальті вони аж свистіли, на бруківці – глухо хурчали. Світло фар мчало поперед нас, як двоє довжелезних сірих хортів, вихоплюючи з темряви тремтячу алею беріз, ряд тополь, телеграфні стовпи, які шугали повз нас, низенькі будиночки й вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами в бездонному небі й розсипах тисяч зірок в’юнився ясною смугою Чумацький Шлях… Швидкість збільшувалася. Я вкрив Пат нашими пальтами. Вона усміхнулась мені.

– Ти мене любиш? – спитав я.

Вона заперечливо похитала головою.

– А ти мене?

– Ні. Яке це щастя, правда?

– Велике щастя!

– Тоді з нами нічого й не може скоїтися, правда?

– Нічогісінько! – відповіла вона й узяла мою руку.

Дорога повернула вниз, пішла вздовж залізничного насипу. Зблискували рейки. Далеко попереду замиготів червоний вогник. «Карл» ревнув і кинувся навздогін. То був експрес із спальними вагонами та яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми обігнали поїзд. Я озирнувся. Паровоз вивергав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, – але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати… А він тупотів повз узлісся, поля і річки в якусь далечінь, у світ пригод.

Назустріч нам мчали вулиці й будинки. «Карл» пішов повільніше, але все ще ревів, як дикий звір.

Кестер зупинив машину неподалік від кладовища. Він не поїхав ні до Пат, ні до мене, а став просто десь поблизу, певно, знаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц відразу ж, не озирнувшись, помчали далі. Я подивився їм услід. На мить мене охопило дивне почуття. Вони поїхали, поїхали мої товариші, а я залишився, не поїхав із ними.

– Ходімо, – сказав я Пат, відганяючи ці думки.

Вона подивилася на мене так, ніби про щось здогадувалась.

– Їдь із ними, – сказала вона.

– Ні, – заперечив я.

– Тобі ж хочеться поїхати з ними…

– Таке скажеш! – відповів я, добре знаючи, що вона має рацію. – Ходімо!

Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись од вітру та швидкої їзди.

– Роббі, – звернулася до мене Пат, – я краще піду додому.

– Чому?

– Не хочу, щоб ти заради мене зрікався чогось.

– Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?

– Своїх товаришів…

– Я зовсім не зрікаюсь їх, бо ж завтра вранці я всіх знову побачу.

– Ти ж розумієш, про що я кажу, – мовила вона, – досі ти бував із ними набагато більше, ніж тепер.

– Бо тоді не було тебе, – відповів я і відімкнув двері.

Вона похитала головою.

– Це зовсім інше.

– Звісно, що інше. Хвалити Бога!

Я взяв її на руки й поніс коридором до своєї кімнати.

– Тобі потрібні товариші, – сказала вона мені в саме вухо.

– Ти мені теж потрібна, – відказав я.

– Але не так, як вони…

– Це ще ми побачимо…

Я пхнув двері й поставив Пат на підлогу. Вона не відпускала мене.

– Я дуже поганенький товариш, Роббі.

– Мабуть. Мені й не потрібна жінка як товариш. Я хочу мати кохану.

– А я й не кохана, – пробурмотіла вона.

– А хто ж ти тоді?

– Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…

– А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Бездоганні так само. А от «фрагменти» – ніколи.

Була четверта година ночі. Я провів Пат додому й повертався до себе. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.

Я йшов додому вздовж кладовища, повз кав’ярню «Інтернаціональ». Аж раптом відчинилися двері шоферської харчевеньки поряд із будинком профспілок, і вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики – я вже пройшов був мимо, коли враз упізнав її:

– Лізо…

– Тебе, виявляється, ще теж можна зустріти? – сказала вона.

– Звідки це ти? – спитав я.

Вона якось невиразно махнула рукою.

– Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Бо ж ти саме в цю пору йдеш додому.

– Так, це правда.

– Підеш зі мною? – спитала вона.

Я знітився.

– Це неможливо…

– Грошей не треба, – швидко промовила вона.

– Не в тім річ, – відповів я необачно, – гроші в мене є…

– А, он воно що, – гірко сказала вона й відступила на крок, щоб піти геть.

Я схопив її за руку.

– Ні, Лізо…

Худенька й бліда, стояла вона на безлюдній, сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді, ні про що не думаючи, нічого не сподіваючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів поговорили з нею, стала довірливіша й прихилилася до мене. То були якісь чудні стосунки. Траплялося, що я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона стояла на якомусь розі й чекала на мене. Обоє ми не мали тоді нікого й нічого, отож навіть та крихітка тепла, що ми могли дати одне одному, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Я давно вже не бачив її, а відколи познайомився з Пат – ні разу.

– Куди це ти поділася, Лізо?

Вона знизала плечима.

– Хіба не однаково… Оце захотіла побачити тебе. Ну, то я піду собі…

– Як же ти живеш?

– Облиш… – відповіла вона. – Не силуй себе…

Губи в неї тремтіли. Було видно, що вона голодна.

– Я трохи пройдуся з тобою, – сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, набуло дитячого виразу. Дорогою, в одній із шоферських харчевеньок, що не зачинялися цілу ніч, я купив їй чогось трохи поїсти. Спочатку вона відмовлялась, і тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але пильнувала, щоб мене не ошукали, не підсунули погані шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить буде й чверті фунта, якщо ми ще візьмемо трохи франкфуртських сосисок. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві бляшанки сосисок.

Ліза мешкала в комірчині під дахом, яку вона сяк-так умеблювала. На столі – гасова лампа, коло ліжка у пляшці – свічка. По стінах – вирізані з журналів і пришпилені кнопками картинки. На комоді – кілька детективних романів і пачка порнографічних знімків. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.

Ліза кинула їх до шухляди й дістала звідти злинялу, але чистеньку скатерку.

Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч я добре знав, що в неї завжди болять ноги – стільки ж треба побігати… Вона стояла переді мною у своїх високих, до колін, лакових черевиках і в чорній білизні.

– Ну, як мої ноги? – спитала вона.

– Високий клас, як завжди!

Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати черевики. Тоді показала їх мені:

– Сто двадцять марок віддала! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й зносяться.

Вона дістала з шафи кімоно та потерті парчеві капці – пам’ять про ліпші часи. При цьому вона всміхалася так, ніби була в чомусь винна – їй хотілося сподобатись мені. А мене раптом наче хтось стиснув рукою за серце, стало так боляче, ніби тут, у цій комірчині, помер хтось близький.

Ми сиділи, і я розмовляв із нею. Та вона зауважила, що я вже не той, що був колись. У неї в очах промайнув страх. Між нами ніколи не було нічого більшого, як те, що дає випадок. Але, може, саме це й зобов’язувало та єднало нас більше, як щось інше.

– Ідеш уже? – спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.

– Я домовився в одному місці.

Вона втупилася в мене:

– Так пізно?

– У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного хлопця. У цей час він зазвичай сидить в «Асторії».

Жодна жінка не зрозуміє все так швидко, як дівчата, подібні до Лізи. Таким дівчатам і не збрешеш так, як якійсь іншій жінці. Лізине обличчя стало якимсь спустошеним.

– У тебе є інша…

– Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… Ось уже близько року зовсім не… ти ж сама розумієш…

– Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти кохаєш! Ти змінився. Я це відчуваю.

– Ох, Лізо…

– Авжеж, змінився. Ну, скажи!

– Я й сам не знаю. Може, й так.

На мить вона завмерла на місці. Тоді кивнула:

– Так, звичайно, що так… Я дурна… Адже в нас із тобою нічого, власне, й не було. – Вона провела рукою по лобі. – Не знаю, чого це я раптом…

Я дивився на її тоненьку, ніби зламану фігурку. Парчеві капці, кімоно, довгі самотні вечори, спогади…

– До побачення, Лізо…

– Ідеш?.. Не побудеш іще трошки? Ідеш… Отак?

Я знав, про що вона говорить. Але цього я не міг. Дивна штука, але я не міг, ніяк не міг, я всім своїм єством відчував, що не можу. Такого зі мною ніколи не бувало. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але тепер це просто було неможливо. Я раптом відчув, який далекий я вже від усього такого. Вона стояла на порозі.

– Ідеш… – Потім побігла до кімнати. – Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… Іди вже!..

– Треба йти, Лізо.

– Ти вже ніколи не прийдеш…

– Прийду, Лізо.

– Ні, ні, не прийдеш, я знаю! І не приходь! Іди, та йди ж уже нарешті!

Вона плакала. Я пішов униз сходами, не озираючись.

Я ще довго блукав вулицями міста. Дивна якась була ніч. Я був дуже збуджений, спати не хотілося. Пройшов повз «Інтернаціональ», думав про Лізу, про минулі роки, про багато дечого, про що давно вже забув. Усе це відійшло кудись далеко, здавалося, що вже не обходило мене. Потім я пройшовся вулицею, де жила Пат. Вітер подужчав, усі вікна в її будинку були темні, ранок сірими лапами скрадався попід дверима, і я нарешті пішов додому.

«Господи, – подумав я, – здається, це щастя!»

XIII

– Не треба вам ховатися з дамою, що ходить до вас, – сказала пані Залевська. – Нехай приходить відкрито. Вона мені подобається…

– Але ж ви її жодного разу не бачили, – заперечив я.

– Будьте певні: я її бачила! – з притиском сказала пані Залевська. – Я бачила її, і вона мені сподобалась. Навіть дуже. Але ця жінка не для вас!

– Ви так гадаєте?

– Ні, не для вас. Мені навіть дивно стало, де це ви відкопали таку по ваших шинках. Але правду кажуть, що волоцюга…

– Ми ухиляємось від теми, – перебив я.

– Ця жінка, – провадила пані Залевська далі, взявшись руками в боки, – для чоловіка, що посідає певне й непогане становище. Одне слово – для багатого чоловіка!

«От тобі й маєш, – подумав я, – от і дістав. Цього ще мені не вистачало».

– Ви можете це сказати про будь-яку жінку, – відповів я роздратовано.

Вона тріпнула своїми сивими кучерями.

– Постривайте! Майбутнє покаже, що я мала слушність!

– Ох, майбутнє!.. – Я сердито кинув запонки на стіл. – Хто це сьогодні думає про майбутнє! Навіщо сушити собі цим голову?

Пані Залевська занепокоєно похитала своєю величною головою.

– І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне – зневажаєте, а до майбутнього вам байдуже! Хіба може отаке скінчитися добре?!

– А що, власне, ви маєте на увазі під «скінчитися добре»? Кінець може бути добрий тоді, коли до нього все було погано. Тому набагато кращий поганий кінець.

– Це все єврейські штучки, – з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська й рішуче попрямувала до дверей. Але, взявшись уже за дверну ручку, враз спинилася, наче остовпіла.

– Смокінг? – здивовано прошепотіла вона. – У вас?!

Вона вирячила очі на костюм Отто Кестера, що висів на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб піти ввечері з Пат до театру.

– Так, у мене! – в’їдливо відповів я. – Ви аж надто здогадливі, шановна пані…

Вона подивилася на мене. Ціла буря думок промайнула по її гладкому обличчю. І нарешті – широка лукава усмішка.

– Ага! – сказала вона. А тоді ще раз: – Ага!

І, вже вийшовши з кімнати, вона, озирнувшись, промовила з насолодою, ніби смакуючи, сповнена тієї одвічної радості, яку відчуває жінка, що їй відкрилася таємниця:

– Виходить, он до чого дійшло!

– Так, он до чого дійшло, чортова плетухо, – пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Розлючений, я жбурнув на підлогу коробку зі своїми новими лаковими черевиками. Багатий чоловік!.. Ніби я й сам цього не знав!

Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене у своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я побачив її, мені перехопило дух – уперше за весь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.

Сукня зі сріблястої парчі м’яко та зграбно спадала з прямих плечей Пат. Здавалося, ніби сукня вузька, і водночас вона не стримувала красивої вільної ходи Пат. Спереду сукня була закрита, аж до шиї, а на спині мала глибокий, гострокутний виріз. У матовому синюватому сутінку Пат здалась мені срібним смолоскипом, так раптово та якось дивно змінившись, стала якоюсь урочистою і далекою. Примарна тінь пані Залевської із застережно піднятим догори пальцем постала за її спиною.

– Добре, що я зустрів тебе вперше не в цій сукні, – сказав я. – Бо я ніколи б не зважився підійти до тебе…

– Так я тобі й повірила, Роббі. – Вона всміхнулася. – Подобається?

– Якось аж моторошно… Ти в цій сукні наче зовсім інша жінка.

– Чого це тобі моторошно? Адже на те й існує вбрання…

– Може, й так. Мене це трохи пригнічує. До такої сукні тобі потрібен чоловік, що має багато грошей…

Вона розсміялась:

– Ті, що мають багато грошей, здебільшого бридкі люди, Роббі.

– Але ж гроші не бридкі… Правда?

– Ні, – відповіла вона, – гроші – ні…

– Так я й думав…

– А хіба ти вважаєш, що це не так?

– Ні, не вважаю, – відповів я, – гроші, щоправда, щастя не дають, але якось дуже заспокоюють…

– Любий мій, вони дають незалежність, а це щось більше. Але, якщо хочеш, я можу надягти й іншу сукню.

– Ні в якому разі! Ця прекрасна! Віднині я ставитиму кравців вище від філософів! Бо вони вносять у життя красу. Це важить у стократ більше, ніж найглибинніші думки! Стривай, я ще закохаюся в тебе!

Вона сміялась. Я обережно глянув на себе в дзеркало. Кестер був трохи вищий від мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони хоч якось були по мені. Хвалити Бога, нічого не було помітно…

Ми поїхали до театру на таксі. Дорогою я говорив мало, не знаю й сам чому. Вийшли з машини, і я, розплачуючись, уважно подивився на шофера. Я побачив невиспані, почервонілі очі, неголене, дуже стомлене обличчя. Він байдуже взяв гроші.

– Добрий сьогодні заробіток? – стиха спитав я його.

Він звів на мене погляд.

– Та нічого… – відповів стримано. Мабуть, подумав, що я з цікавих.

На якусь мить мене охопило бажання – сісти замість нього за кермо й поїхати звідси… Та я обернувся… Переді мною стояла Пат – худенька, гнучка, поверх сріблястої сукні – короткий сріблястий жакет із широкими рукавами, – прекрасна та сповнена чекання.

– Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!

Біля входу товпилися люди. Була велика прем’єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною під’їжджали автомашини, з них виходили дами у вечірніх туалетах, обвішані коштовностями, чоловіки у фраках; вони сміялися – веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені й безтурботні… А таксі зі стомленим водієм, повискуючи й порипуючи, почмихало собі геть.

– Іди швидше, Роббі! – гукнула Пат, дивлячись на мене радісно та збуджено. – Ти щось забув?

Вороже подивився я на всю цю юрму.

– Ні, – відповів я, – нічого я не забув.

Тоді підійшов до каси й поміняв квитки. Узяв два місця в ложі, хоча це коштувало цілу купу грошей. Не хотів, щоби Пат сиділа поміж цих упевнених людей, для яких усе в світі було доступне. Не хотів, щоб вона належала до їхнього товариства. Хотів, щоб вона була тільки зі мною.

Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки – я майже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті були часи. Щодо політичного життя, розігрувалося досить комедій, то стрілянина, яка спалахувала щовечора, правила за концерти, а велетенська книга людської недолі та злиднів уражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.

На ярусах і в партері було повно людей. Тільки-но ми сіли на свої місця, як погасло світло. І лише тьмяні вогні рампи ледь освітлювали зал. Гомінкими хвилями полилася музика, підхопила й понесла з собою геть усе…

Я відсунув стілець у куток ложі. Я не бачив ні сцени, ні глядачів з їхніми блідими обличчями. Я тільки слухав музику й дивився на Пат.

Музика до «Гофманових казок» заворожила зал. Вона була ніби південний вітер, ніби тепла ніч, ніби напнуте вітрило десь у піднебессі – така нереальна й фантастична. Під її впливом відкривалися далекі барвисті простори, у ній ніби гомонів могутній потік нетутешнього життя, не було вже ні меж простору, ні ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, кохання; не можна було навіть уявити собі, що десь там, за стінами, панують недоля, муки й розпач, панують саме в той час, коли лунає ця музика.

Сяйво зі сцени таємниче освітлювало обличчя Пат. Вона вся поринула в музику, і я любив її ще більше, бо вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а здавалося, зовсім і не думала, забула про мене. Мені завжди було гидко, коли змішували різні речі, я ненавидів це тваринне прагнення одне одного саме тоді, коли людину поглинає краса й сила великого твору мистецтва, ненавидів оті хтиві погляди закоханих, оте безтямне пригортання одне до одного, непристойне бараняче щастя, неспроможне піднестися вище себе, ненавидів оте розпатякування про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні залишатися кожне самим собою, а не ставати одним, що треба якнайчастіше розлучатися, щоб знов і знов мати радість від зустрічей. Тільки той, хто часто бував самотнім, знає, що таке щастя знайти рідну тобі душу. Усе інше тільки руйнує таїну й захват кохання. А що сильніше може розірвати магічну сферу самотності, як не вир почуттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, не буря, ніч, музика? І кохання…

Спалахнуло світло. На мить я заплющив очі. Про що я думав оце тільки-но? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Був великий антракт.

– Хочеш вийти? – спитав я.

Пат похитала головою.

– Хай Бог боронить! Ненавиджу, як ходять отам і витріщають одне на одного очі.

Я вийшов, щоб принести їй апельсинового соку. У буфеті було не протовпитись. У багатьох музика якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски хапали так, наче вибухнула епідемія голодного тифу.

Повернувшись до ложі зі склянкою соку, я побачив, що стоїть якийсь чоловік за кріслом Пат. Повернувши до нього голову, вона жваво розмовляла.

– Роберте, це – пан Бройєр, – сказала Пат.

«Пан Дурило», – подумав я і невдоволено глянув на нього. Вона сказала «Роберт», а не «Роббі»… Я поставив склянку на бар’єр ложі та став чекати, коли цей чоловік піде. На ньому був чудово пошитий смокінг. Він розводився про режисуру, про виконавців і не йшов. Пат звернулася до мене:

– Пан Бройєр питає, чи не підемо ми після спектаклю в «Каскад»?

– Якщо тобі так хочеться…

Пан Бройєр сказав, що там можна було б трохи потанцювати. Він поводився дуже чемно й загалом подобався мені. Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мали справляти враження на Пат і яких мені самому бракувало. Раптом – я просто не міг цьому повірити – я почув, що він звертається до Пат на «ти». І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я залюбки викинув би цього типа вниз, до оркестру.

Пролунав дзвінок. Музиканти налаштовували інструменти. Тоненько повискували скрипки.

– Отже, домовилися? Зустрінемось біля входу, – сказав Бройєр і пішов нарешті.

– А це що за волоцюга? – спитав я.

– Це не волоцюга, а симпатичний чоловік. Давній знайомий.

– Я маю зуб на твоїх давніх знайомих, – сказав я.

– Любий, слухай краще музику, – відповіла Пат.

«“Каскад”, – подумав я, зважаючи, скільки в мене ще залишилося грошей. – Там здеруть дай Боже!»

Спонукуваний похмурою цікавістю, я пішов із Пат. Мало того, що накаркала пані Залевська, мені ще бракувало цього Бройєра… Він уже чекав на нас біля виходу.

Я гукнув таксі.

– Облиште, – сказав Бройєр, – у моїй машині вистачить місця.

– Гаразд, – погодився я. Смішно було б учинити щось інше. А проте це мене злостило.

Пат знала Бройєрову машину – великий «пакард», що стояв проти театру на стоянці. Вона пішла до нього.

– А! Він уже перефарбований, – зауважила вона, спинившись перед машиною.

– Так, у сірий колір, – відповів Бройєр, – тобі так більше подобається?

– Значно більше!

Бройєр звернувся до мене:

– А вам? Подобається вам цей колір?

– Я ж не знаю, який колір був досі…

– Чорний.

– Чорний колір дуже показний…

– Авжеж. Але ж інколи хочеться поміняти колір! Ну, на осінь знову перефарбуємо.

Поїхали в «Каскад». То був досить вишуканий танцзал із чудовим оркестром.

– Здається, все зайнято, – зрадів я, коли ми підійшли до входу.

– Шкода, – вимовила Пат.

– Це ми зараз влаштуємо, – заспокоїв її Бройєр і пішов до директора.

Його тут, напевне, добре знали, бо для нас занесли стіл, стільці, і за якихось кілька хвилин ми вже сиділи чи не на найкращому місці в залі, з якого видно було весь танцювальний майданчик. Оркестр грав танго. Пат схилилася до бар’єрчика.

– Я так давно не танцювала…

Бройєр устав.

– Потанцюємо?

Вона глянула на мене сяючими очима.

– А я тим часом щось замовлю, – сказав я.

– Добре.

Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене й усміхалася. Я кивав їй у відповідь, але почувався кепсько. Пат була чарівна й танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм часто доводилося танцювати вдвох. Я замовив собі подвійний ром. Пат із Бройєром повернулися до столика. Бройєр пішов привітатися з кимось із знайомих, і на якусь хвилину ми залишилися з Пат самі.

– Ти давно знаєш цього хлопця? – спитав я.

– Давно. А чого ти питаєш?

– Просто собі питаю. І часто ти бувала з ним тут?

Вона пильно подивилась на мене.

– Я вже не пам’ятаю, Роббі…

– Таке пам’ятають, – наполягав я, хоча розумів, що саме вона хотіла цим сказати.

Вона похитала головою й усміхнулася. Я дуже любив її цієї миті. Вона хотіла показати мені, що колишнє вже все забулося. Але щось гризло мене. Я знав – оте щось копійки ламаної не варте, але позбутися цього відчуття ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.

– Можеш мені все сказати. Нічого в цьому немає такого.

Вона знову глянула на мене.

– Невже ти гадаєш, що ми б у такому разі поїхали сюди?

– Ні, – присоромлено відповів я.

Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.

– Блюз, – сказав він мені. – Чудово! Хочете потанцювати?

– Ні! – відказав я.

– Шкода.

– А ти спробуй, Роббі, – мовила Пат.

– Краще не треба.

– Але чому? – спитав Бройєр.

– Не маю з того приємності, – відповів я непривітно. – Та й не вчився того ніколи. Часу не було. А ви собі танцюйте, я вже тут якось сам розважатимусь.

Пат вагалася.

– Але ж, Пат, – сказав я, – ти цим так тішишся!

– Це правда, та чим ти тут розважатимешся?

– Оцим! – показав я на свою чарку. – Це теж своєрідний танок…

Вони пішли. Я кивнув кельнерові й допив чарку. А потім сидів собі коло столу й перелічував горішки солоного мигдалю. Наді мною витала тінь пані Залевської.

Бройєр привів до нашого столу кількох своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодого ще на вигляд чоловіка із геть лисою маленькою головою. Потім до нас підсів іще й четвертий. Усі вони поводилися невимушено, впевнено, елегантно. Пат знала всіх чотирьох.

Я почувався незграбним, якимсь бовдуром. Досі ми завжди бували з Пат самі, а тепер я вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома колись. Я не знав, як мені поводитися. А вони рухалися непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони прийшли із зовсім іншого світу. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, я не звертав би на них уваги, мені до всього було б байдуже. Але ж тут Пат, це були її знайомі, а тому – все одразу ж ускладнювалося, паралізувало мене, змушувало до порівнянь.

Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.

– Роббі, – виходячи, звернулася до мене Пат, – може, підемо краще додому?

– Ні, – заперечив я, – чого це?

– Тобі ж нудно…

– Анітрохи. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А для тебе це ж така втіха!

Вона подивилась на мене, але не сказала нічого. Я почав пити. Не так, як досі, а вже по-справжньому. Лисий звернув на це увагу. Спитав мене, що я п’ю.

– Ром, – відповів я.

– Грог? – перепитав він.

– Ні, ром, – сказав я.

Він і собі покуштував і похлинувся.

– А щоб йому, – сказав він з повагою в голосі. – До цього треба звикнути.

Обидві жінки теж звернули на мене увагу. Пат із Бройєром танцювали. Пат часто поглядала в бік нашого столу. Я не відповідав на її погляди. Знав, що це негарно, та не міг нічого з собою вдіяти – на мене раптом щось найшло. До того ж мене брала злість, що всі дивляться, як я п’ю. А мені не хотілося хизуватися цим перед ними, ніби якомусь гімназистові! Я встав і пішов до прилавка. Пат здалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти зі своїми знайомими! Це – її товариство!.. Ні, не її!.. Ні, все-таки її!

Лисоголовий теж підійшов до прилавка. Ми з барменом випили по чарці російської горілки. Бармени завжди знають, як втішити людину. З ними можна порозумітися без слів, хоч би де ти був. І цей бармен такий. А лисоголовий швидко впився. Йому хотілося розповісти, що в нього на серці. А на серці в нього була якась Фіфі. Та незабаром ця тема була вичерпана, і він почав розповідати мені, що Бройєр давно вже закоханий у Пат.

– Он як? – вихопилося в мене.

Він захихикав. Я заткнув йому пельку, запропонувавши устриці. Але те, що він сказав, запам’яталося. Я був злий, що встряв у цю історію. Був злий, що це мене зачіпає. І ще я був злий, що не грюкнув кулаком по столу. У мені підіймалося холодне бажання зруйнувати щось, але не в інших, а в самому собі.

Лисоголовий забелькотів щось і зник. Я залишився. Раптом відчув, як до мого плеча доторкнулися чиїсь міцні пружні груди. То була одна з жінок, яких привів Бройєр. Вона сіла поруч мене. Її ледь розкосі, сіро-зелені очі поволі обмацували мене. Погляд їх був такий, що говорити вже, власне, нічого було – лише діяти.

– Це ж просто диво, що ви можете так пити, – нарешті сказала вона.

Я мовчав. Вона простягла руку до моєї чарки. Її суха й жилава рука, поблискуючи оздобами, скидалася на ящірку. Рухалася вона повільно, ніби підповзала. Я знав, чим це пахне. «З тобою я вмить упораюсь, – подумав я. – Ти мене недооцінюєш, бо бачиш, що я злий. Але помиляєшся! З жінками я вже якось упораюсь, а от із коханням – ні. Безнадія – в ній причина моєї туги».

Жінка почала щось говорити. У неї був ламкий, наче скляний голос. Я спостеріг, що Пат поглядала на нас. Та мені це було байдуже. Байдуже було мені й до жінки, що сиділа поруч мене. Я відчував, ніби провалююсь кудись у безодню. Це не мало стосунку до Бройєра та його товариства. Це не мало стосунку навіть до Пат. То була жорстока таємниця життя: дійсність збуджує в нас прагнення, але ніколи не може їх задовольнити; кохання починається в одній людині, але ніколи не кінчається на ній; навіть коли є все: і людина, і кохання, і щастя, і життя – то за якимсь невблаганним законом усього цього завжди замало – і що більшим ти собі це уявляєш, то менше воно насправді. Я крадькома позирав на Пат. Ось вона йде у своїй сріблястій сукні, юна й прекрасна, світлий вогник життя, я любив її, і коли казав: «Іди до мене», вона приходила, ніщо не стояло між нами, ми могли бути такі близькі, як тільки взагалі можуть бути близькими люди… А проте часом усе якось загадково відступало в тінь, ставало мукою, я не міг вирвати дівчини з сукупності речей, з кола її реального існування, яке було й поза нами, і в нас, яке нав’язувало нам свої закони, свій подих і свою тлінність, сумнівний блиск теперішнього, що невпинно поринає в небуття, хистку ілюзію почуття… ти володієш чимось, щоби втратити… І ніколи не можна щось утримати, ніколи! Ніколи не можна розірвати брязкоту ланцюга часу, ніколи невсипущість не стане заспокоєнням, шукання – спокоєм, падіння – нерухомістю. Я не міг одірвати її навіть від випадкових речей її минулого, від того, що було до нашого знайомства, від тисяч думок, спогадів, від усього, що сформувало її, коли мене не було ще біля неї, я не міг її відірвати навіть від оцього товариства…

Поруч сиділа жінка з ламким голосом і щось говорила. Вона хотіла мати партнера на одну ніч, якийсь шматок чужого життя. Це збадьорило б її, допомогло б забутися, забути ту болісно ясну істину, що ніколи нема нічого сталого – ні мене, ні тебе, а тим більше – нас! Хіба вона не шукала, власне, того самого, що й я? Партнера, щоб забути самотність життя, товариша, щоб здолати якось безглуздість існування?

– Ходімо до столу, – сказав я їй. – Те, чого хочете ви, і те, чого хочу я, – річ безнадійна.

Якусь мить вона дивилася на мене. Тоді відкинула голову назад і зайшлася сміхом.

Ми побували ще в кількох ресторанах. Бройєр був збуджений, балакучий і сповнений надій. Пат принишкла. Вона ні про що мене не питала, не дорікала, не пробувала щось пояснити, вона просто була поруч. Часом вона танцювала, і тоді здавалося, ніби крізь натовп маріонеток і карикатурних постатей лине тихий, прекрасний, стрункий кораблик; часом вона мені усміхалася.

Дрімотний чад нічних ресторанів накладав відбиток на стіни й обличчя, наче доторкуючись до них своїми сіро-жовтими руками. Здавалося, що музика грає десь під скляним катафалком. Лисоголовий пив каву. Жінка з руками, що скидалися на ящірки, сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку. Бройєр купив у якоїсь стомленої квіткарки троянди й віддав їх Пат і двом іншим жінкам. На ледь розпуклих бутонах перлинами поблискували маленькі, чисті крапельки води.

– Ходімо потанцюємо, – сказала мені Пат.

– Ні, – відповів я, думаючи про всі ті руки, які сьогодні доторкувалися до неї. – Ні, – мовив я ще раз, почуваючись кумедним і жалюгідним.

– Потанцюємо, – наполягала вона, і очі її потемнішали.

– Ні, – відповів я, – ні, Пат.

Нарешті зібрались розходитися.

– Я відвезу вас додому, – запропонував мені Бройєр.

– Добре.

У машині був плед, і він накрив ним коліна Пат. Вона раптом здалась мені блідою і стомленою. Жінка, що сиділа зі мною біля прилавка, прощаючись, тицьнула мені в руку записку. Я удав, ніби нічого не помітив, і сів у машину. Їдучи, я дивився у вікно. Пат непорушно сиділа в куточку. Я навіть не чув її віддиху. Бройєр поїхав спершу до неї. Він, очевидно, добре знав, де вона живе. Приїхали. Пат вийшла, Бройєр поцілував їй руку.

– На добраніч! – сказав я Пат, навіть не глянувши на неї.

– Де мені вас висадити? – спитав Бройєр.

– На найближчому розі, – відповів я.

– Я з приємністю відвезу вас додому, – сказав він поквапливо й надто ввічливо.

Він хотів перешкодити мені повернутися назад, до Пат. Я розмірковував, чи не дати йому доброго ляпаса. Та він був мені геть байдужий.

– Добре, тоді підвезіть мене до бару «Фредді», – сказав я.

– Хіба так пізно ви зможете ще туди зайти?

– Дуже мило з вашого боку, що ви так клопочетеся мною, – відповів я, – але будьте певні – я зможу ще зайти куди захочу!

Я сказав оце, та мені стало його шкода. Він, безперечно, цілий вечір уважав, що був на висоті. Не слід було розвіювати такої ілюзії.

Я розпрощався з ним привітніше, ніж із Пат.

У барі було ще досить людно. Ленц і Фердинанд Грау грали в покер із конфекціонером Больвісом і з кількома іншими партнерами.

– Сідай і ти, – сказав Готфрід, – сьогодні покерна погода.

– Не хочу, – відповів я.

– Подивись на оце, – сказав він, показуючи на купу кредиток. – Без обману! Масть сама в руки пливе!

– Гаразд, – погодився я, – давай спробую.

Я з двома королями взяв чотирьох валетів.

– Ого! – сказав я. – Та сьогодні тут, здається, й справді шулерська погода!..

– Вона завжди така, – відповів Фердинанд і дав мені сигарету.

Мені не хотілося затримуватися тут довго. Але тепер я відчув уже під ногами ґрунт. Хоч на душі в мене було не дуже добре, але ж я почував себе тут як удома.

– Постав-но мені сюди півпляшки рому! – гукнув я Фредові.

– Долий портвейну, – сказав Ленц.

– Ні, – заперечив я. – Не маю часу на експерименти. Хочу впитися.

– Тоді пий солодкі лікери. Посварився?

– Дурниці.

– Не бреши, малий. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре знає кожен закуток людського серця. Скажи «так» і впивайся.

– З жінкою не можна посваритися. На неї можна злитися.

– Це надто тонкі нюанси для третьої години ночі. А я, до речі, сварився з кожною. Коли не сваришся, то це означає, що скоро все скінчиться.

– Гаразд, – сказав я, – хто здає?

– Ти, – відказав Фердинанд Грау. – Роббі, в тебе, здається, світова скорбота. Плюнь на все! Життя барвисте, але недосконале. До речі, незважаючи на всю твою світову скорботу, ти блискуче блефуєш. Два королі… Це ж нахабство!

– Якось я бачив партію, – промовив Фред, стоячи за прилавком, – коли проти двох королів поставили сім тисяч франків.

– Швейцарських чи французьких? – спитав Ленц.

– Швейцарських.

– Твоє щастя, – зауважив Готфрід. – З французькими ти не мав би права переривати гри…

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п’янів, тільки голова розболілася. Зелений змій не з’являвся перед очі… Лише все начебто відчувалося гостріше. У шлунку палала пожежа.

– Ну, годі тобі, з’їж чогось, – сказав мені Ленц. – Фреде, дай йому сендвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

– Здамо ще раз.

– Згода. Востаннє. Ставка подвійна?

– Подвійна! – підхопили всі.

Я, недовго думаючи, прикупив до трефової десятки й до короля три карти: валета, даму й туза.

З ними я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки й підняв ставки хтозна-куди. Згадавши всіх чортів, він сплатив мені цілу купу грошей.

– От бачиш, – зауважив Ленц, – везуча погода!

Ми пересіли до прилавка. Больвіс спитав про «Карла». Він і досі не міг забути, що Кестер на перегонах обійшов його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

– Спитай у Отто, – сказав йому Ленц. – Але я думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

– Не вигадуй! – не міг втямити Больвіс.

– Тобі цього не зрозуміти, – сказав Ленц, – торговцеві, типовому нащадкові двадцятого століття!

Фердинанд Грау засміявся. Фред теж. Нарешті почали сміятися всі. Якщо не посміятися з двадцятого століття, то хоч вішайся. Проте й сміятися довго не можна. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.

– Ти танцюєш, Готфріде? – спитав я.

– Звичайно. Я ж був колись учителем танців. Ти хіба забув?

– Забув… Нехай забуває! – сказав Фердинанд Грау. – Забуття – це секрет вічної молодості. Старіють, бо багато чого пам’ятають. А забувають надто мало.

– Ні, – заперечив Ленц. – Забувають завжди тільки непотрібне.

– Можеш ти мене навчити? – спитав я.

– Танцювати? За один вечір, малий. Оце й усе твоє лихо?

– Нема в мене ніякого лиха, – відповів я. – Так, голова болить…

– Це, Роббі, хвороба нашої доби, – сказав Фердинанд. – Найкраще було б народитися зовсім без голови.

Я пішов ще й до кав’ярні «Інтернаціональ». Алоїс уже збирався спускати жалюзі.

– Є ще хтось? – запитав я.

– Роза.

– Ходімо вип’ємо втрьох по одній.

– Згода!

Роза сиділа коло прилавка та плела маленькі вовняні панчішки для своєї доньки. Показала мені зразок і сказала, що кофточку вона вже сплела.

– А як сьогодні заробіток? – спитав я.

– Поганий. Усі без грошей.

– Позичити тобі? Ось – виграв у покер.

– Виграні гроші приносять щастя, – сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.

Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

– Годі, – сказав він нарешті. – Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза попрощалася з нами біля входу. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч нього. А він зачовгав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого офіціанта й поцілувала його. Він байдуже відсторонив її. І раптом – не знаю навіть, чого це на мене найшло, – коли я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо, мене наче обухом по голові вдарив такий тужливий порив до Пат, що я ледве встояв на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, – нічогісінько.

Прихилившись до стіни, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв, заплутався в чомусь, що пошматувало мене, зробило нерозумним і несправедливим, кидало на всі боки, вщент розбило те, що я ледве-ледве стулив докупи. Я безпорадно стояв під стіною і не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б іще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, іще відчинено. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку. Коли я зайшов, Альфонс не сказав і слова, кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився у свою газету. Я сів до столика й почав куняти. Нікого вже тут не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводився, згадував кожну подробицю. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові стугоніла кров. Я лютував сам на себе, мені було гірко, я був збентежений. Так, тільки я, тільки я сам зруйнував усе.

Раптом щось дзенькнуло й забряжчало. Це я з усієї сили стукнув чаркою і розбив її.

– Теж розвага, – сказав Альфонс, устаючи.

Він витяг у мене з руки уламок скла.

– Пробач мені, будь ласка, – сказав я. – Сам не тямлю, що роблю.

Він приніс вату й пластир.

– Іди до дівчат, – порадив він. – Так буде краще.

– Гаразд, – відповів я. – Уже минулося. Просто був напад шаленства…

– Шаленство краще розвіювати веселощами, а не злоститися на всіх і на все, – зауважив Альфонс.

– Слушно, – погодився я, – але для цього треба мати силу.

– Тільки – звичку. Я теж колись хотів головою стіну пробити. Та дарма, з роками це минається.

Він крутнув ручку грамофона й поставив «Мізерере» з «Трубадура». Світало.

Я пішов додому. Перед тим Альфонс дав мені ще випити велику чарку «Фернет-Бранка». Я відчував, як у голові щось легенько гупало. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. З мене було досить.

Повільно піднявшись сходами, я почав шукати в кишені ключ і раптом у напівмороку почув чиєсь дихання. На верхній сходинці маячила якась невиразна, розпливчата постать. Я ступив іще два кроки.

– Пат… – вимовив я, нічого не розуміючи. – Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

– Здається, я закуняла…

– Так, але як ти сюди потрапила?

– У мене ж є ключ від твого парадного…

– Я не про це. Я питаю… – сп’яніння вмить вивітрилось, я дивився на вичовгані східці, на облуплену стіну, на сріблясту сукню й на вузенькі, блискучі черевички. – Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?

– Про це я й сама себе весь час питаю…

Вона встала й потягнулась так, ніби те, що вона просиділа отут, на сходах, цілу ніч, було найприроднішою в світі річчю. Потім принюхалась.

– Ленц сказав би: «Коньяк, ром, вишнівка, абсент…»

– Ще й навіть «Фернет-Бранка», – признався я, аж тепер зрозумівши все, як є. – Сто чортів! Пат, ти диво, а не дівчина, а я паскудний ідіотисько!

Я відімкнув двері, легко підхопив її на руки й поніс коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста лелека, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї перегаром. Я відчував, що її проймає дрож, хоч вона всміхалась.

Я посадив її в крісло, увімкнув світло й приніс ковдру.

– Якби ж я міг таке припустити, Пат… Замість швендяти по шинках, я був би… Який же я жалюгідний йолоп… Я ж подзвонив був тобі від Альфонса, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… Я ж думав, що ти не хочеш бачити мене, бо ти не озивалась.

– Чого ж ти не повернувся, коли одвіз мене додому?

– Це я й сам хотів би знати…

– Краще буде, коли ти даси мені ключа й від твоєї квартири, – сказала Пат, – тоді мені не доведеться чекати на сходах.

Вона всміхалася, але губи її тремтіли; і я раптом зрозумів, що це для неї означало – оце повернення, чекання, а тепер оцей бадьорий, товариський тон…

– Пат, – швидко сказав я, геть приголомшений, – Пат, ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло в Орлова, зараз побіжу до нього, у цих росіян завжди є чай, я вмить повернуся… – Я відчував, як мене захльостує гаряча хвиля. – Я ніколи в світі не забуду цього! – гукнув я їй від дверей і швидко пішов коридором.

Орлов іще не лягав. Він сидів у кутку кімнати перед образом Богоматері. Перед образом горіла лампадка, очі в нього були почервонілі, на столі пахкав парою невеличкий самовар.

– Пробачте мені, будь ласка, – звернувсь я до нього, – непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звикли до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки чаю, цукор, повну тарілку маленьких пиріжків.

– Радий стати вам у пригоді, – сказав він, – дозвольте запропонувати вам… я й сам часто потрапляв у подібні ситуації… кілька кавових зерняток… пожувати…

– Дякую, – сказав я йому, – дуже вам вдячний. Я з приємністю візьму кілька зерняток…

– Якщо вам іще буде щось потрібно, – сказав він зі справжнім благородством, – то, прошу, я ще не лягатиму, мені буде дуже приємно…

Кавові зернятка я розжував у коридорі. Вони перебивали запах перегару. Пат сиділа коло лампи й пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало, як вона сиділа, як уважно дивилась у своє маленьке люстерко й водила пухівкою по скронях.

– Випий трошки чаю, – сказав я, – він іще гарячий.

Вона взяла склянку. Я дививсь, як вона п’є.

– Чорт його знає, Пат, яка це муха мене вкусила сьогодні ввечері…

– А я знаю, що це було, – відповіла вона.

– Знаєш? А я – ні.

– Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

– Може, й так, – погодився я. – Але ж куди це годиться, що відколи я тебе знаю, то щодалі дитинію…

– Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумнішим!

– Це, звичайно, теж аргумент, – сказав я. – А ти чудово вмієш виручати з біди… Але я гадаю, що тут багато всячини збіглося.

Вона поставила склянку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я після довгої, важкої подорожі повернувся додому.

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. То була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде на кухні, тоді ми вже не зможемо вийти з квартири непомітно. Пат іще спала. Вона дихала глибоко й рівно. Будити її було б злочином. Але що вдієш.

– Пат…

Вона щось пробурмотіла уві сні.

– Пат… – я проклинав усі на світі мебльовані кімнати. – Пат, пора… Я допоможу тобі одягтися.

Вона розплющила очі й усміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене й цього разу, як завжди, здивувала оця її радість пробудження, я так любив у ній це. Бо я ніколи не прокидався радісний.

– Пат… Пані Залевська вже чистить свою штучну щелепу.

– Я сьогодні залишусь у тебе…

– Отут?

– Так…

Я підвівся.

– Блискуча ідея… але ж твої речі… вечірня сукня, черевички…

– То я й пробуду до вечора…

– А як же вдома?

– А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь заночувала…

– Це можна. Ти хочеш їсти?

– Ще ні.

– Про всяк випадок я швиденько поцуплю кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх у корзинці біля вхідних дверей. Тепер саме час.

Коли я повернувся, Пат стояла біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М’яке ранкове світло, наче серпанок, падало їй на плечі.

– То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? – спитав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

– Ми просто не будемо більше зустрічатися зі сторонніми людьми. Справжня любов не терпить сторонніх людей. Тоді ми не сваритимемось і не ревнуватимемо. До біса того Бройєра з усім його товариством, правда ж?

– Авжеж, – мовила вона, – і ту Маркевич теж.

– Маркевич? А це хто?

– Та, з якою ти сидів коло прилавка в «Каскаді».

– Ага, – сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, – і її теж.

Я вивернув свої кишені.

– Глянь-но сюди. Хоч якась користь від цієї історії – я виграв у покер купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, гаразд? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за даху будинку профспілок. Заблискотіли шибки вікон. Волосся Пат заяскріло, плечі стали золотавими.

– Як ти мені вчора казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі – за фахом?

– Архітектор.

– Архітектор, – повторив я, трохи вражений, бо радніший був би почути, що він взагалі ніщо, – ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда, Пат?

– Так, любий.

– Нічого ж особливого, правда?

– Анічогісінько! – переконливо сказала Пат, обернулась до мене і розсміялася. – Це ж ніщо, справді, ніщо. Сміття, та й годі!

– А кімнатка, Пат, хіба вона така вже жалюгідна? Звісно, інші люди мають кра…

– Вона – чудова, твоя кімната, – перебила мене Пат, – справді прекрасна кімната, любий, я не знаю кращої від неї!

– А я, Пат, у мене чимало недоліків, я ж усього лише шофер таксі, але…

– Ти мій найлюбіший, ти крадеш чужі булочки й глушиш ром, ти мій любий…

Вона кинулася мені в обійми.

– Ах, дурнику мій, як же хороше жити!

– Тільки разом з тобою, Пат! Правда, тільки з тобою.

Ранок розгорявся, сипав променями. Унизу, над могильними плитами, коливалися пасма туману. Крони дерев були вже залиті сонцем. З димарів на будинках кільцями здіймався дим. Гукали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли й поринули в ранковий сон, такий чуткий, наче ми й не спали, а марили. Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один. Потім, о дев’ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон Гаке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб попросити його поїхати замість мене в ранкову зміну на таксі.

Той одразу ж перебив мене:

– Та облиш, малий. Адже недурно твій Готфрід знавець різних примх людського серця… Я цього й сподівався. Щасти тобі, мій золотий хлопче!

– Заткни пельку, – радісно сказав я йому, а на кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені пощастило непомітно упхнути Пат до ванної кімнати. Нам нарешті дали спокій.

XIV

Через тиждень після того до нашої майстерні несподівано приїхав на своєму «форді» пекар.

– А вийди-но, Роббі, – сказав Ленц, сердито глянувши у вікно, – цей тістечковий Казанова, мабуть, хоче оголосити нам якусь рекламацію.

Пекар був у похмурому настрої.

– Щось із машиною? – спитав я.

Він похитав головою.

– Навпаки. Вона тепер чудово працює. Ніби нова.

– А вона й справді нова, – підтвердив я, поглядаючи на нього вже більш зацікавлено.

– Річ у тім, – почав він, – що… Одне слово, мені потрібна інша машина. Більша… – Він озирнувся: – Здається, у вас тоді був «кадилак»?

Я відразу збагнув, що сталося. Чорнява особа, з якою він жив, таки прогризла йому голову!

– Еге, «кадилак», – замріяно промовив я, – треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунчик! Ми віддали його за сім тисяч марок. Уважай, за півціни!

– Ну, так уже й за півціни…

– Кажу ж вам, що за півціни, – рішуче наголосив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: – Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер часто так буває. Заждіть хвилинку…

Я пішов до майстерні та квапливо розповів про все.

Готфрід аж підскочив.

– Хлопці! Де б нам швиденько дістати якийсь старий «кадилак»?

– Це вже мій клопіт, – запевнив я, – а ти краще подбай про те, щоб пекар часом не втік.

– Біжу!

Готфрід вибіг із майстерні. А я зателефонував до Блюменталя. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім, чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.

– Хочете продати свого «кадилака»? – спитав я без зайвих розмов.

Блюменталь засміявся.

– У мене є покупець, – повів я далі, – заплатить готівкою.

– Готівкою… – трохи подумавши, промовив Блюменталь, – у наші часи це слово звучить надто поетично…

– Я теж так думаю, – сказав я, раптом відчувши впевненість. – Ну, то як, поговоримо?

– Поговорити завжди можна… – відказав Блюменталь.

– Добре. Коли б я міг із вами побачитись?

– Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині в мене в конторі.

– Гаразд.

Я поклав слухавку.

– Отто, – звернувсь я досить-таки схвильовано до Кестера, – ніколи я цього не сподівався, але, здається мені, що наш «кадилак» повернеться!

Кестер одірвався від своїх паперів.

– Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув і подивився у вікно. Ленц жваво натискав на пекаря.

– Не так він це робить, – занепокоївся я, – надто багато балакає. А пекар страх який недовірливий, його треба переконувати мовчанкою. Піду на зміну Готфрідові.

Кестер засміявся:

– Щасти тобі, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Та я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати «кадилак». Він завзято пояснював пекареві, як індіанці в Південній Америці печуть хліб із кукурудзяного борошна. Я кинув йому вдячний погляд, а тоді звернувся до пекаря.

– На жаль, той чоловік не хоче продавати.

– Так я й знав, – випалив Ленц, наче ми з ним наперед умовилися…

Я знизав плечима.

– Шкода, звичайно… Та я його розумію…

Пекар стояв, явно вагаючись. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:

– А ти не зміг би ще раз спробувати?

– Зміг би, звичайно, – відповів я. – Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні після обіду зустрінемося. Де б мені тоді з вами побачитись? – спитав я пекаря.

– О четвертій я знову буду тут неподалік. Заїду ще раз…

– Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що та як… Сподіваюсь, діло все ж вигорить.

Пекар кивнув. Тоді сів у свого «форда» і поїхав.

– Ти, мабуть, зовсім здурів, – насипався на мене Ленц, як тільки пекар зник за рогом. – Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам випустив його хтозна-чого!

– Логіка та психологія, любий мій Готфріде! – відповів я, плескаючи його по плечу. – Цього тобі не второпати…

Ленц скинув мою руку.

– Психологія! – кинув він зневажливо. – Найкраща психологія – це щасливий випадок, та й годі! А нам він трапився! Цей тип ніколи вже не повернеться назад…

– О четвертій годині він буде тут.

Готфрід співчутливо глянув на мене.

– Парі? – спитав він.

– Давай! – погодився я. – Але ти програєш. Я знаю пекаря краще, як ти! Його за один раз не вламаєш. До того ж я не можу продати йому те, чого в нас самих поки що немає…

– Господи Боже, та коли тільки в цьому річ, – сказав, похитуючи головою, Готфрід, – то з тебе, малий, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо й починаються справжні ґешефти! Ходімо, я безкоштовно прочитаю тобі курс про сучасне економічне життя…

Удень я пішов до Блюменталя. Ідучи, відчував себе молоденьким цапком, що має навідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене дедалі меншало охоти бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше – без довгих розмов.

– Пане Блюменталь, – почав я відразу ж, перш ніж він устиг розкрити рота, – я прийшов до вас із серйозною пропозицією: за «кадилак» ви сплатили п’ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч, щоправда з умовою, коли я його продам. Вирішиться це сьогодні ввечері.

Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати й уважно подивився на мене.

– Добре, – просопів він і знову взявся до яблука.

Я почекав, поки він кине недогризок у кошик, а тоді спитав:

– То ви згодні?

– Стривайте!.. – Він дістав із шухляди стола ще одне яблуко: – Хочете?

– Дякую, зараз не хочеться…

Блюменталь став завзято хрумати яблуко.

– Їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук – і вам ніколи не буде потрібен лікар!

– Навіть коли зламаю собі руку?

Він вищирився, викинув другий недогризок і підвівся.

– А ви не ламайте собі руки!

– Це й справді практична порада, – сказав я, вичікуючи, що ж буде далі. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.

Блюменталь витяг з маленької шафки ящик із сигарами й почастував мене. Це були вже знайомі мені сигари «Корона».

– Вони теж продовжують життя? – спитав я.

– Ні, вкорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так… урівноважується… – Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як замислений птах. – Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося… У цьому й полягає секрет життя…

– Це треба вміти…

Він підморгнув мені.

– Ото ж і воно! Уміти – ось у чому секрет. Ми забагато знаємо, та замало можемо. Бо забагато знаємо. – Він засміявся. – Пробачте, по обіді мені завжди хочеться пофілософствувати…

– Найкращий час для філософії, – докинув я. – То виходить, що з «кадилаком» ми теж досягнемо рівноваги, еге ж?

Він підняв руку.

– Хвилиночку…

Я покірно схилив голову. Блюменталь спостеріг це й засміявся.

– Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Несподіваний напад – просто з порога та ще й з відкритими картами! Ви добре врахували натуру старого Блюменталя. Знаєте, чого я чекав?

– Що я для початку запропоную вам чотири з половиною тисячі марок?

– Саме цього! Але тоді вам було б скрутно. Бо ви хочете продати його за сім, правда ж?

Я обережно здвигнув плечима:

– Чому саме за сім?..

– Бо тоді це була ваша перша ціна.

– У вас чудова пам’ять, – сказав я.

– На цифри. Тільки на цифри. На жаль. Ну, то щоб покінчити справу: можете брати машину за шість тисяч.

Ми вдарили по руках.

– Слава Богу, – сказав я, полегшено зітхнувши. – Перша операція після такої перерви! «Кадилак», здається, приносить нам щастя!..

– Мені теж, – підтримав мене Блюменталь. – Адже й я заробив на ньому п’ятсот марок.

– Справді. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продаєте? Він вам не подобається?

– Звичайний забобон, – пояснив Блюменталь. – Я не обминаю жодного ґешефту, на якому можна заробити…

– Чудовий забобон, – зауважив я.

Він похитав своєю блискучою лисою головою:

– Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь вигідне дільце – означає спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.

О пів на п’яту після обіду Готфрід Ленц із недвозначним виразом обличчя поставив переді мною на стіл порожню пляшку з-під джину.

– Хочу, щоб ти мені її наповнив, малий! Безкоштовно! Ти не забув про наше парі?

– Не забув, – відповів я, – але ти надто рано схопився.

Готфрід мовчки тицьнув мені під ніс годинник.

– Пів на п’яту, – підтвердив я, – припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може запізнитися. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад – два проти одного…

– Згода! – урочисто заявив Готфрід. – Це значить, що ти ставиш мені безкоштовно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, малий, але й хибний…

– Почекаємо…

Я вже давно не був такий певний успіху, як це вдавав. Навпаки, я припускав, що пекар тепер уже напевно не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.

Коли гудок на фабриці ліжкових пружин проти нашої майстерні прогучав п’яту, Готфрід мовчки поставив переді мною на стіл ще три порожні пляшки з-під джину. Тоді сперся на підвіконня і втупив у мене погляд.

– У мене щось така спрага… – через якусь хвилю багатозначно сказав він.

Цієї миті я виразно почув гуркіт «фордового» мотора на вулиці, і зараз же по тому пекарева машина в’їхала у ворота.

– Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, – вимовив я з почуттям власної гідності, – то біжи швидше й купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе. Зможеш випити ковточок безкоштовно… Бачиш онде надворі пекаря? Психологія, хлопчику мій! А тепер прибери звідси порожні пляшки! Потім зможеш узяти таксі й поїхати на заробіток, бо для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!

Вийшовши надвір, я розказав пекареві, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п’ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Пекар слухав мене так неуважно, що я аж розгубився.

– О шостій я ще раз до нього подзвоню, – нарешті сказав я.

– О шостій? – Пекар стрепенувся, наче прокинувся від свого заціпеніння. – О шостій мені треба… – Він раптом обернувся до мене. – Поїдете зі мною?

– Куди? – здивувався я.

– До вашого приятеля, художника. Портрет готовий…

– Ах, он воно що! До Фердинанда Грау?

Він кивнув.

– Їдьмо зі мною. Пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби йому йдеться саме про те, щоб не їхати самому. А мені теж ішлося про те, щоб не залишати його самого. Тому я швидко погодився:

– Добре. Але ж це далеченько. Краще поїдьмо зараз же.

Вигляд у Фердинанда Грау був кепський. Обличчя – землисте, опухле й ніби зіжмакане. Він зустрів нас біля входу до майстерні.

Пекар похапцем глянув на нього, він був якось дивно збуджений.

– Де портрет? – відразу ж спитав він.

Фердинанд махнув рукою в бік вікна, там на мольберті стояв портрет. Пекар швидко ввійшов до майстерні й застиг перед портретом. Через кілька хвилин зняв капелюх – він так поспішав, що й не подумав його зняти.

Ми з Фердинандом стояли на дверях.

– Ну, як справи, Фердинанде? – спитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

– Щось, може, трапилось?

– А що може трапитись?

– У тебе нездоровий вигляд…

– І більш нічого?

– Ні, більш нічого…

Він поклав мені на плече свою широку долоню й усміхнувся, нагадуючи чимось старого сенбернара.

Ми ще трохи почекали. Тоді й підійшли до пекаря. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла чудова. Зі шлюбної фотографії та другого фото, де небіжчиця мала вигляд змарнілої людини, Фердинанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, трохи безпорадними очима.

– Так, – сказав пекар, не обертаючись до нас, – це вона. – Він сказав це ніби сам до себе; здавалося, він навіть не помітив, як це в нього вихопилося.

– Вам добре видно? – спитав Фердинанд.

Пекар не відповів.

Фердинанд підійшов до мольберта і трохи повернув його. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч із майстернею.

– Ніколи б не подумав, – здивовано сказав він, – щоб звичайна знижка в ціні могла так розчулити людину. Він ридає…

– Раніше чи пізніше, а це може статися з кожним, – сказав я. – Цей опам’ятався трохи запізно…

– Запізно, – погодився Фердинанд, – завжди все запізно. Так уже воно повелося в житті, Роббі.

Він повільно походжав по кімнатці.

– Хай він побуде там трохи на самоті. А ми тим часом могли б зіграти партію в шахи.

– У тебе золота вдача, – сказав я.

Грау зупинився.

– А що? Йому ж однаково нічим не зарадиш. А коли завжди думати тільки про таке, то й сміху людського на землі не почуєш, Роббі…

– Знову твоя правда, – погодився я, – ну, давай зіграємо швиденько партію.

Ми розставили фігури й почали. Фердинанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й слоном, навіть не зрушивши з місця королеву.

– Здорово! – сказав я. – Вигляд у тебе, наче ти три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.

– Коли в мене меланхолія, я завжди граю добре, – відповів Фердинанд.

– А чого це в тебе меланхолія?

– Та просто так. Бо вечоріє. Порядна людина завжди надвечір впадає в меланхолію. Не з якихось там причин, а так… Хтозна й чого…

– Але тоді тільки, коли вона самотня, – зауважив я.

– Авжеж. Година сутінок. Година самотності. Година, коли коньяк смакує найкраще…

Він приніс пляшку та дві чарки.

– А може, підемо до пекаря? – спитав я.

– Зараз підемо. – Він налив чарки. – Будьмо, Роббі! Бо всі ми хоч так, хоч сяк, а колись вріжемо дуба.

– Будьмо, Фердинанде! За те, що ми поки ще живі!

– Будьмо, – сказав він. – Ми не раз уже були за крок від смерті, а живі. За це теж треба випити!

– Давай…

Ми повернулися до майстерні. Посутеніло. Пекар, увібравши голову в плечі, усе ще стояв перед портретом.

Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…

– Запакувати вам портрет? – спитав Фердинанд.

– Не треба, – злякано заперечив пекар.

– Тоді я його вам завтра пришлю.

– А не можна, щоб він ще трохи побув тут? – боязко спитав пекар.

– Навіщо? – здивувався Фердинанд і підійшов ближче. – Вам не подобається портрет?

– Подобається… Але я хотів би залишити його ще на деякий час тут…

– Цього я не розумію.

Пекар глянув на мене, ніби шукаючи допомоги. Я зрозумів: він боявся повісити портрет удома через оте чорняве стерво. А може, боявся й небіжчиці, боявся понести «її» туди.

– Слухай-но, Фердинанде, – почав я, – адже портрет може повисіти й тут, аби тільки гроші були сплачені…

– Звичайно…

Пекар полегшено зітхнув і дістав із кишені чекову книжку. Обидва пішли до стола.

– Тепер решта – чотириста марок? – спитав пекар.

– Чотириста двадцять, – відповів Фердинанд, – включаючи знижку. Дати вам розписку?

– Давайте, – відповів пекар, – для порядку.

Вони мовчки заходилися писати, один – чек, другий – розписку. Я стояв біля вікна й оглядав кімнату. У тьмяному світлі сутінок по стінах миготіли обличчя на портретах у позолочених рамах, які не забрали ще замовники або за які не заплачено було ще гроші. Ніби галерея привидів з того світу, вони, здавалося, вп’яли свої застиглі очі в портрет біля вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя. Усе це створювало якийсь дивний настрій: дві зігнуті постаті, що писали коло столу, тіні та безліч мовчазних портретів.

Пекар знову підійшов до вікна. Його помережані червонуватими жилками очі здавалися скляними кульками, рот був напіврозтулений, нижня губа одвисла, оголивши жовті зуби. Смішно й сумно було дивитися на нього. Поверхом вище хтось почав грати на піаніно якісь вправи. Звуки повторювалися безперервно – різкі, надокучливі. Фердинанд Грау стояв біля столу, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.

– Можна ще змінити щось на портреті? – спитав пекар.

– А що саме?

Фердинанд підійшов. Пекар показав на коштовності:

– Можна так зробити, щоб оцього не було?

То була велика золота брошка, якої він, замовляючи портрет, спеціально зажадав.

– Звісно, можна, – сказав Фердинанд, – вона навіть псує обличчя. Якщо її не буде, то портрет тільки виграє.

– І я так думаю… – Пекар ще трохи потупцював на місці… – А скільки це коштуватиме?

Ми з Фердинандом перезирнулися.

– Нічого, – доброзичливо сказав Фердинанд, – навпаки, я тоді, власне кажучи, мав би ще щось вам повернути, бо на портреті буде менше зображено…

Пекар з несподіванки аж голову підвів. Якусь мить здавалося, що він на це пристане. Але тоді рішуче заявив:

– Ні, ні, про що мова, адже ви так чи інакше, а мусили її намалювати…

– Та й то правда…

Ми пішли. На сходах, придивляючись до зігнутої спини пекаря, я відчув до нього якийсь жаль; я був зворушений тим, що цей трюк із брошкою змусив-таки заговорити його сумління. Мені було трохи ніяково набиватися йому з «кадилаком» саме під такий настрій. Але потім я подумав: його щира скорбота за померлою дружиною пояснюється передусім тим, що чорнява хазяйнує у нього вдома, як справжнє стерво… Подумав – і відчув готовність до наступу.

– Ми можемо поговорити про нашу справу в мене вдома, – сказав пекар, коли ми вийшли на вулицю.

Я кивнув, бо так мені було навіть зручніше. Пекар, мабуть, сподівався, що в себе вдома він буде сильніший, а я покладав надії на підтримку чорнявої.

Вона вже чекала на нас біля дверей.

– Дозвольте вас сердечно привітати, – сказав я, перш ніж пекар устиг розкрити рота.

– З чим? – квапливо спитала вона, стрельнувши в мене своїми оченятами.

– З «кадилаком»! Він – ваш! – відповів я нахабно.

– Золотко моє! – Вона підскочила й повисла у пекаря на шиї.

– Та ми ж іще не…

Він силкувався вивільнитися з її обіймів і пояснити їй усе, та вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Переді мною миготіла то її хитрувата пичка, що підморгувала мені, то його голова борошняного хробака й обличчя з виразом докору та безсилого протесту.

Нарешті йому пощастило вивільнитись.

– Ми ще не домовились остаточно! – відсапувався він.

– Домовилися! – сказав я щиро й привітно. – Домовились остаточно! Я беруся виторгувати оті п’ятсот марок. Ви сплачуєте за «кадилак» сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?

– Та звичайно ж! – швидко втрутилася чорнява. – Це ж справді дешево, золотко моє…

– Помовч! – пекар підняв руку.

– Та що це з тобою знову? – напустилась вона на нього. – То ти казав, що вже купив машину, то ти раптом знову не хочеш!

– Він хоче, – швидко докинув я своє слівце, – ми вже про все домовилися…

– Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж…

Вона щільно притулилася до нього. Він спробував був знову вирватись, але вона пригорнулась своїми високими грудьми до його плеча. Пекар зробив невдоволене обличчя, та опір його слабшав.

– «Форд»… – почав він.

– Само собою зрозуміло, він піде в рахунок оплати…

– Чотири тисячі марок…

– Колись коштував, так? – приязно спитав я.

– Він піде в рахунок оплати за чотири тисячі марок, – твердо заявив пекар. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. – Адже машина майже нова…

– Нова… – сказав я, ніби передражнюючи його, – після такого ремонту…

– Сьогодні вранці ви самі це казали…

– Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За ціни в чотири тисячі бампери у вашого «форда» мали б бути з чистого золота…

– Чотири тисячі марок – інакше нічого не вийде, – вперся він, як осел. До пекаря повернулася його давня вдача; здавалося, він будь-що хотів узяти реванш за розчуленість, що охопила була його перед цим.

– Тоді – до побачення! – відповів я і звернувся до чорнявої: – Дуже шкода, шановна пані, але укладати збиткові ґешефти я не можу. Ми й так нічогісінько не заробляємо на «кадилаку», то не можемо ж ми прийняти в рахунок оплати старий «форд» за таку високу ціну. Прощавайте!

Вона вхопилася за мене. Очі її сипали іскрами, і вона так уже накинулась на пекаря, що йому одразу забило памороки…

– Ти ж сам сто разів казав, що цей «форд» нічого вже не вартий! – аж засичала вона під кінець зі слізьми на очах.

– Дві тисячі марок, – сказав я. – Дві тисячі марок, хоча й це для нас самогубство. Пекар мовчав.

– Та скажи ж уже щось нарешті! Чого ти стоїш, наче тобі заціпило?! – лютувала чорнява.

– Шановні, – сказав я, – я піду по «кадилак». А ви тим часом обговоріть поміж себе цю справу…

Я відчув, що мені тепер найкраще – щезнути. Чорнява доведе справу до кінця.

За годину я повернувся вже на «кадилаку». Я зараз же побачив, що суперечку розв’язано в найпростіший спосіб. У пекаря був досить пожмаканий вигляд, до його костюма поприставав пух з подушок. А чорнява навпаки – сяяла, погойдувала грудьми й сито, зрадницьки усміхалась. Вона переодяглася – на ній тепер була тоненька шовкова сукня, що, наче влита, облягала її всю. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені: мовляв, усе гаразд.

Ми здійснили пробну поїздку. Чорнява зручно вмостилася на широкому задньому сидінні й без угаву базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, та вона ще була мені потрібна. Пекар з меланхолійним виглядом сидів поруч мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…

Ми під’їхали до його будинку та знову зайшли до квартири. Пекар вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.

– Це ми здорово владнали, правда?

– Атож, – знехотя погодивсь я.

– За це сто марок – мені…

– А, он воно що… – вихопилося в мене.

– У-у, скупердяга, цаписько старий, – по-змовницьки прошепотіла вона й підійшла ближче, – а грошей має, як сміття! Але ж поки в нього щось вициганиш!.. І заповіту написати не хоче. А тоді, звісно, все дістанеться дітям, а мені – дуля! Думаєте, мені багато радості з оцього бурмила…

Погойдуючи грудьми, вона підійшла ще ближче.

– То я зайду завтра до вас у майстерню по ті сто марок… Коли ви там будете? А може, ви самі зайдете сюди? – Вона хихикнула. – Завтра після обіду я буду тут сама…

– Я пришлю вам гроші, – сказав я.

Вона все ще хихикала.

– Та принесіть самі. А може, ви боїтесь?

Вона, певне, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…

– Ні, не боюся, – відповів я, – та часу нема. Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте! А це страх як отруює життя…

Вона так швидко відсахнулась, що мало не гепнулась у плюшеве крісло. Але тут повернувся пекар. Недовірливо зиркнув на чорняву. Тоді почав лічити гроші – готівкою. Лічив він, не поспішаючи, ніби зволікав. Тінь його похитувалась туди-сюди на рожевих шпалерах, ніби теж лічила гроші. Віддаючи йому розписку, я раптом подумав, що сьогодні це вже друга, першу йому дав Фердинанд Грау. І хоча в цьому не було нічого особливого, мені це видалося чомусь дивним.

Я з радістю вискочив надвір. Повітря було по-літньому лагідне. Біля тротуару стояв, виблискуючи, «кадилак».

– Ну, друже, красненько дякую! – сказав я і поплескав його по капоту. – Повертайся скоріше знову – для нових подвигів!

XV

Над луками мінився барвами ясний ранок. Ми з Пат сиділи на лісовій галявині й снідали. Я взяв на два тижні відпустку й вирушив із Пат у подорож. Ми їхали до моря.

Перед нами на дорозі стояв маленький старий «сітроен». Ми дістали його в рахунок оплати за пекаревого «форда», і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений валізами, «сітроен» мав вигляд терплячого в’ючного ішака.

– Сподіваюсь, він не розсиплеться по дорозі, – сказав я.

– Не розсиплеться, – відповіла Пат.

– Звідки ти знаєш?

– А тут нічого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.

– Може, й так, – погодився я. – А тим часом я добре знаю його задню вісь. У неї досить сумний вигляд. Та ще й коли машина так навантажена.

– Він – «Карлів» брат. Витримає.

– Надто рахітичний брат…

– Не ганьби його так, Роббі. Наразі це найкраща машина з усіх мені відомих.

Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло живицею і травами.

– Скажи-но, Роббі, – спитала Пат, трохи помовчавши, – що то за квіти там, за струмком?

– Анемони, – відповів я, не глянувши на квіти.

– Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.

– Правда, – погодився я. – Це лугова жеруха…

Вона похитала головою:

– Жеруху я знаю. Вона не така на вигляд.

– Ну, тоді – цикута.

– Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.

– Тоді не знаю. Досі, коли мене питали, я завжди обходився цими трьома назвами. І завжди одній із них вірили.

Пат засміялась:

– Шкода. Коли б я знала про це, то зупинилася б на анемонах.

– Цикута, – сказав я, – мій коник. Із нею я майже завжди добивався успіху.

Пат підвела голову:

– Оце маєш! І часто тебе отак питали?

– Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин…

Вона сперлася долонями на землю:

– Але ж це, власне кажучи, ганьба – отак ходити по святій землі та майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати…

– Не журись, – сказав я, – це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічим зарадити не може.

– Це тільки слова! Я певна, що ти просто лінивий.

Я обернувся до неї.

– Авжеж. Але про лінощі люди ще далеко не все знають. Вони – початок кожного щастя і кінець будь-якої філософії. Іди полежи ще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди стоїть або сидить. Це шкідливо для нормального біологічного самопочуття. Лише коли лежиш, повністю доходиш згоди сам із собою.

Здалеку загуркотів і промчав повз нас якийсь автомобіль.

– Маленький «мерседес», – сказав я, не підводячи голови. – Чотирициліндровий.

– Ось їде ще один, – зауважила Пат.

– Так, я вже чую. «Рено». З радіатором – як у свині рило?

– Так.

– Тоді це «рено». А ось – послухай! Оце їде справжня машина! «Ланчіа»! Вона наздожене тих двох, як вовк ягнят! Ти послухай лишень, як працює мотор! Як оргáн!

Машина вітром промчала повз нас.

– Тут ти, либонь, знаєш більше як три назви, правда?

– Авжеж. Тут уже я не помилюся.

Пат засміялась:

– То як же це – сумно чи ні?

– Зовсім не сумно. Цілком природно. Добра машина для мене іноді приємніша, ніж двадцять квітучих лук.

– Нечуле дитя двадцятого століття! У тебе, мабуть, чуйності ні грама немає…

– Як-то нема – ти ж бачиш: до машин я дуже чуйний.

Вона глянула на мене.

– Я теж, – сказала.

Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.

– Навіщо ти це робиш? – спитав я.

– А хіба ти не знаєш? Скільки разів вона прокує, стільки років іще житимеш…

– Ага, пригадав. Але є й іще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити своїми грішми. Тоді їх стане більше.

Я дістав з кишені дрібні гроші й, затиснувши їх між долонями, потрусив ними.

– Ось який ти, – сказала Пат сміючись. – Я хочу жити, а ти – грошей.

– Щоб жити, – заперечив я, – справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші – це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.

– Чотирнадцять… – рахувала Пат. – А колись ти говорив про це трохи інакше.

– То були похмурі часи. Не можна говорити про гроші зневажливо. Чимало жінок навіть закохуються через них. І навпаки: кохання в багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов – до матеріалізму.

– Ти сьогодні в ударі, Роббі, – відповіла на це Пат. – Тридцять п’ять…

– Чоловік, – провадив я далі, – буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки були б плем’ям героїв. В окопах, приміром, зовсім не було жінок – і там не мало якогось значення, є в когось якась власність чи немає нічого. Важливо було одне: який з тебе солдат. Я не збираюсь ідеалізувати окопне життя – згадав його лише для того, щоб правильно висвітлити проблему кохання. Воно збуджує в чоловікові найгірші інстинкти – прагнення чимсь володіти, посідати якесь місце в суспільстві, більше заробляти, домогтися спокійного життя. Недарма ж диктатори схильні мати одружених соратників – вони тоді не такі небезпечні. І недарма католицькі священики не мають жінок – інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.

– Тебе сьогодні просто не впізнати, – похвалила мене Пат. – П’ятдесят два.

Я кинув гроші в кишеню й запалив сигарету.

– Ти ще довго рахуватимеш? – спитав я її. – Уже й так більш як сімдесят років.

– Сто, Роббі! Сто – гарне число. От скільки я хотіла б прожити.

– Схиляюсь перед тобою – оце-то мужність! Але як ти думаєш їх прожити?

Вона мигцем глянула на мене.

– Там видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.