Тридцять третя соната

Частина перша Любов і смерть

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то відразу витягла з-під прилавка порцелянову чашечку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових склянках. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденого бутерброда, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю пропащих і грюкнувся на своє місце знову, тільки коли Олеся також сіла біля сусіднього столика. Тала підбігла з ганчіркою, протерла Олесин столик.

— А мій? — промукав Матвій.

— А ти обійдешся.

Олеся була гарна, як сонечко. Завжди з посмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі посміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки, її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже більше тридцяти. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений відразу здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

— Як батько, Олесю? — запитала Тала.

— Батько… батько… — Олеся перестала посміхатися, — він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

— Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

— Він заплатив?

— Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися гучні хлопці, вони розшаркалися з Олесею і спитали горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову чашечку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальці, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале дияволеня. Закриє очі, не помічатиме що з носа тече на підборіддя.

— Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може й стало б у пригоді.

— Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь незмаргіналізований родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

— В нас не благодійний заклад, Олесю Олексіївно. Ми не маємо пільгових тарифів для неімущих. Тим більше, наша платня невелика.

— Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, — Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає Неаполітанську пісеньку з Дитячого альбома.

— В тебе ніякої можливості знайти; гроші, Марусю?

— Дядя Миша більше не приходить.

— Якби не мій хворий батько, я би вчила тебе у себе вдома.

— А у вас вдома рояль? — виявила інтерес Маруся.

— Рояль.

— Білий?

— Чорний. Але з дуже добрим голосом.

Після Марусі прийшов хлопчик Саша, якого привела гувернантка. А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

— Ну хіба так можна, Владику, — мало не плакала Олеся, це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

— А покажіть!

І вона показує. І сонний Владик нарешті прокинувся, і ці дві з половиною хвилини слухає. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

— Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона поспішає до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить — боїться, що дзвонять з дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

— Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

— Я не можу, в мене хворий батько.

— Тим більше. Тобі треба розвіятися.

— Яно, він дуже хворий.

— Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, щоб його зарізати.

— Яно, це з ним іноді коїться. Але все одно…

— Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

— З яким Роже?

— Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Тільки на роботі. А коли батько ставав агресивним і проганяв її — це зазвичай траплялось надвечір — блукала навколо дому, стежила за світлом у вікнах. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Значить заспокоївся. А може й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

— Чи не вас, Олесю, чекає синє ПЕЖО?

ПЕЖО і правда чекає на неї.

— Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить з-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: Je prend lа рlасе ргеs d'Оlеssуа, і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною дочкою Людонькою і з Роже відбувають до Франції. Назавжди. Всі друзі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він знайшов собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, російським жінкам, нема ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. І тільки ні слова про хворого батька. Треба думати про життя. А смерть сама про нас подбає. D'ассогd?

Несподівано сама для себе Олеся каже D'ассогd! і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

— О, Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C‘est magnifique! Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!

— Це французьке жлобство мене вже дістає, — коментує Роже Яна, — Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку — ти же знаєш; французи англомовних не люблять, слава богу! згадала про тебе! Жан-Марк — це просто золотко! Це твій стиль! Трошки заумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь чорні кучугури.

— Хоч би швидше вибратися звідси і більше не приїздити! — бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнати не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, рветься за стіл до дорослих. Приходить Жан-Марк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл. Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан-Марк наливає Олесі й посміхається їй.

— Ці наші вина, це просто жах! — кривиться Яна, а Жан-Марк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, — купила на Бесарабці, але хіба це салат? скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

— Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже — це раптом такий шанс!

— Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! — вигукує Олеся і поспішає до кухні, а Жан-Марк — за нею. І, поки вони накладають м'ясо у великий таріль, він розповідає, що, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це.

На десерт — шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. La veuve Clicot. Під дротом, що тримає корк, металевий медальйон з портретом вдови.

— Збережи її, — каже Жан-Марк Олесі. — Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся дзвонить додому, батька нема, знову пішов кудись, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона втомилася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

— У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

— Я не маю права на довгі нігті.

— Ви лікар?

— Я піаністка. Вчителька музики.

— Чому ж я не попросив вас заграти?

— В них нема інструмента.

— А і то правда! — сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

— В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?.

— Кого-кого?

— Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

— Ну… такий, у перуці…

— Всі до Бетховена носили перуку.

— Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

— Гайдн! — нарешті зрозуміла Олеся, — Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але я неодмінно вивчу! Під'їхав автобус.

— О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? — він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних будівель. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні. Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

— Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, — якби в мене зараз в руці був би келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, ув Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так раптово, і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою — велика кухня. В темряві палає червоний розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести очей. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, вімкнене світло, жар у кухні, холодний батько на підлозі, дзвоник 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… наранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світло. Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона відразу повернулась додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би дочервона.

— Відмучився, а головне відмучив бідне дитя, — зітхали під час похорону одні.

— Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. Іншого від цих дітей не діждеш, — гуділи інші.

Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці водили під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути лист, не читаючи. Але вона не відповіла на лист.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув. Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі жебрачка Маруся знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

— У вас хтось помер? — кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

— Батько.

— То можна прийти на ваш рояль?

— Зачекай, поки минеться сорок днів. А потім, звичайно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов наступний лист із Франції:

В той день, в той день… Він повторив ці коротенькі слова кілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося в ТОЙ ДЕНЬ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть — це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, де листи подаються на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамта Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі посміхалися одне одному на вулиці просто так.

— Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? — Олесю зупинив на вулиці високий масивний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя.

— Іван?

— То мене таки можна впізнати?

— Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

— Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч? Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

— Ходімо до мене. Ти же знаєш, я тут поряд.

Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

— Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько — цього.

— Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

— А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкали троє — мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, в темному душному кутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відгороджено, але шафою для одягу, і той куток був значно кращий, бо батько захопив собі вікно. У Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли кохання було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Встало питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся в цій самій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна посмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

— Звичайно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

— Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… — Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той день, коли Іван і Олеся занесли заяву до ЗАГСу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Батько довго мовчав. Потім сказав:

— Якщо він все-таки захоче прийти, мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, щоб тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

— А можна сюди глянути? А то я вже забув.

— Будь-ласка. А я не забула вашу кімнату.

— Було б що пам'ятати, — скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, — прекрасно! і стан цілком задовільний.

— Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву. Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі чашечки й чарочки. Вони стояли тут, в цьому серванті в ті далекі роки, коли…

— Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, в той рік… в тебе не було проблем?..

— Яких проблем, Івасю?

— Ну, жіночих…

— Що ти маєш на увазі? Чи не страждала я за тобою? Дуже страждала.

— Я розумію, але я не про те…

— А про що?

— Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

— Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.

— Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

— А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала. Життя іде.

— Так, життя іде. — Іван змінив тон. — Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. Як Роже, чоловік Яни, подумала Олеся, — Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві — чайник почне тебе переслідувати, або батьків привид — звертайся тільки до мене! — Іван простяг візитівку, — і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

— Я поки не думала про це.

— Як надумаєш — дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

— Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, — віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика!

І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Олеся розшукала ноти тридцять третьої сонати Гайдна. Це може бути! Прийде час, і вона добре зіграє цю річ!