Тридцять третя соната

Частина друга Любов і гроші

І цей день настав. Позаду — черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс з Борисполя, кава в Ірландському барі, поки оголосять посадку, посмішки стюардес — що будете пити — біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що крутиться по чорній стрічці і нарешті обличчя Жан-Марка серед тих, хто зустрічає. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися в день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він посміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обидва ніяковіють.

— Я так чекав цього дня. Ми мали зустрітися раніше.

— Я не могла раніше.

— Не в тому сенсі. Скільки тобі років?

— Тридцять три.

— Я думав, тобі не більше двадцяти семи.

— Ти розчарований?

— Ні. Але тим більше, треба було раніше.

— А тобі скільки?

— А мені тридцять два.

— Я чомусь думала, тобі 36–37 років.

— Так, я багато встиг як для своїх років, — з гордістю каже Жан-Марк, — Ти зараз це побачиш.

Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів. До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Хай поки говорить музика і славетні співаки.

Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті — колонки незрозумілих цифр.

— С'еst le prix de monnais, — пояснює Жан-Марк, — Саsh, — повторює він по-англійськи для Олесі, якій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити хороші гроші.

— Просто брати гроші з одного банку і класти в інший? — не розуміє Олеся.

— Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти же вперше в Парижі?

За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Готичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.

— Чому в нього такі сумні очі? — питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному діду купюру в двісті франків, і жебрак хутко ставав веселим, мріючи про нового багатого закоханого, що йтиме повз нього. Араби, що торгували всяким крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан-Марк ніс великі пакети, і кидав їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.

На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попросила заїхати до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана cris de six ans, криза шести років. Роже з Яною переживали cris de six mois.

— Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! — кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом друга.

— Що розбити сьогодні — супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? — кричала у відповідь Яна, а потім дала роз'яснення спеціально для Олесі: Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені не подобається!

Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарону. Вони з'їхали з гучної автостради, поїхали вузенькою дорогою через розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі:

— С'еst poesie? — глухо спитав Жан-Марк.

— Так, — відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерського магазинчика. Невеличкі одно- і двоповерхові будиночки, стояли щільно одне до одного. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратино, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними кімнатами.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувались із пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, і осіннє сонце увійшло до вітальні.

— Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі з машини. Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом скаладаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без нот.

— Я забула ноти, — перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розкриває її на потрібній сторінці. Він відкриває кришку і клавіатуру. Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. Чоловічі сльози іноді бувають істотно вагоміші за жіночі.

— Скажи, тобі подобається наше західне життя, — запитує Жан-Марк, за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали рoulard a la ficele.

— Розумієш, все це прекрасно. Я не буду казати, що мені не подобається. Але багато з того розкошу, що ти мені показав… воно зайве! Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

— О, ти ще не все бачила! Коли ти приїдеш наступного разу, я сподіваюсь, коли ти приїдеш назавжди, а в мене вигорить одне діло, ми з тобою підемо в ресторан Вельфур у Пале-Роялі! Там правдивий розкіш!

— Можу собі уявити!

— Ні, ти не можеш!

— І навіть тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити курку неодмінно вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

— Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

— Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і правда було неймовірно! І сьогодні вдень в цьому лісі! Але такі відчуття бували в мене і до Франції… Що краще, ця курка чи соната, яку я грала тобі?

— Це не треба порівнювати, це різне…

— І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

— Про кохання…

— Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! не іронічні, а ліричні про цю курку!

Вони обидва гучно розсміялися, а потім Жан-Марк швидко став серйозним:

— Зате скільки неіронічних віршів було складено про голод!

Ти знаєш, мій дід викинувся з вікна з мансарди Монпарнаса… Бабуся тоді чекала мою матінку. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу бідність, але розумію тебе. Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася до Києва до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила, їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила? Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала до роялю і не знала, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не перелетіти. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвоників. Може воно й на краще, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати. Спочатку ледве-ледве, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не щастить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині скласти стосунки з бездомною творчою людиною Володею. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати усім, що той дивнуватий але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері…

— І в чому ж це в нього виявлялося, Олесю, — не вгамовувались численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя давно в минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк? Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту, її валізи вже упливли по чорному конвеєру, треба було проходити паспортний контроль, а вони все сиділи — вона на стільчику, він на колінах перед нею, їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги, всі були стурбовані своїми прощальними поцілунками. Олеся вже надіслала у безвість два листи. Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього листа:

І Жан-Марк озвався. Він подзвонив, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, простогнав Жан-Марк, я напишу. Чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Лист прийшов через два тижні — вже почалася передріздвяна суєта, пошта не справлялася з навалою привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної листівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як провів Олесю, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і відразу знайшли ту готівку. Відібрали й дозвіл — йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим. Очевидно, ті, хто давали йому ті гроші, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть перестарілого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син дружини покійного батька від першого шлюбу, в якого великі проблеми із психікою. Слова Богу, пощастило здати в субаренду квартиру біля Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз живу у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у Жан-Марка проблеми. Роже багато разів говорив, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але… як там, між іншим у вас? Опалення є? А гаряча вода? отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість своєї адреси, Олеся попросила координати кімнати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав мобільний телефон Жан-Марка. Олеся навіть почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер телефону, висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся подякувала і відразу набрала той телефон.

— Я передзвоню тобі, — кинув Жан-Марк, і тут же таки передзвонив, — не вистачало, що б ти мені дзвонила за свої. Я сиджу у кафе, де колись сидів Модільяні. Ти же знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! C'est trеs exotique.

— Ти п'яний, Жан-Марк?

— Трошки. Скоро різдво. У нас сніг.

— Я дістану гроші, ти мене чуєш?

— Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

— Дзвони мені. Не зникай. І не падай духом.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі і треба, зловтішно подумала Олеся і залишила свій домашній телефон. Увечері Іван передзвонив.

— Скільки може коштувати моя квартира?

— Як мінімум… — Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж… Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.

— Я більше не можу тут.

— Я тебе розумію.

Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб. Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… старі фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя,

— Як ти хочеш, — готівкою, чи через банк? — запитував Іван.

— Тільки через банк.

— Тоді буде повільніше. Ти все, з кінцями?

Олеся не зрозуміла.

— Якщо ні, давай я тобі куплю маленьку квартирку на лівому березі. А то на яку адресу ти відкриєш рахунок?

— А треба адресу?

— Добре, що ти зустріла мене! А то б хто тобі усе це зробив!

І ось нарешті після численних підписів, зроблених в присутності численних осіб у численних офісах Олеся отримала кредитну картку і в темряві повернулася до свого нового дому. Вона притулилась обличчям до темного скла. Стіни затремтіли від зимового вітру, і Олеся подумала, про Жан-Марка — а яка в нього кімнатка на Монпарнасі? Роже і Яна на новий рік були у Парижі. Вони нібито бачили Жан-Марка, і Роже навіть дав Олесі його адресу. І розповів, як дійти до того провулку від метро Распай. Наранок Олеся пішла до туристичної агенції і замовила собі туристичну візу. За три дні прийшла за квитком, їй сказали, що візу зроблено через посольство Нідерландів, тому варто летіти через Амстердам. А там пересісти на інший літак, або й сісти на поїзд — теж дуже зручно і швидко. В аеропорту Схіпл Олеся отримала в автоматі кількасот гульденів. Взяла таксі. На вокзалі виявилось, що експрес до Парижа іде завтра. Олеся вийшла на вокзальну площу, її валіза була дуже легенька, Олеся йшла пішки. Прямо був широчезний Дамрак. Грала шарманка, горіли ранні зимові вогні. І хто б міг подумати, що отак раптом опинишся в Амстердамі? Олеся повернула ліворуч, по вулиці, де замість бруківки була вода. Жан-Марк казав, що не любить голандців, казав, вони занадто обережні і нешляхетні. Але їхній Амстердам — це й правда щось неймовірне. Олеся витягла карту Амстердама, яку їй дали в туристичній агенції, знайшла найближчий від вокзалу готель на вулиці — чи то в них не вулиця — Сінгел. Маленький отельчик на шість кімнаток. Залишила речі, знову вийшла на вулицю, стала біля кам'яного парапету якогось із каналів, її била пропасниця, в неї тремтіли руки, губи, почали стукотіти зуби. Добре, що нікого немає поряд. В роті відчувся смак крові — мабуть прикусила щоку чи язик, не відчуваючи болю. Заспокойся, заспокойся, ти сама цього хотіла. Світ тримається на божевіллі. Вона згадала, як пройшли її останні дні в її домі, де вона народилась, виросла, і якого в неї вже нема. Вона сиділа на підлозі, розбирала речі, не брала слухавки. Не вимикала телефону, бо чекала дзвоника з Франції, реагувала тільки на особливі міжміські сигнали. І таким чином потрапила на батькову двоюрідну сестру, що дзвонила з Боярки. Стара жінка розпитувала, коли річниця по батьку, чи не треба прийти допомогти накрити стіл… А як там її учні, в яких вже закінчилися зимові канікули, як їхні мами і бабусі? Її рояль страшенно розладнався, коли його затягли до зали музичної школи, і завучка Віра Гаврилівна була дуже не задоволена — що то за подарунок такий — спочатку розшукуй кошти, щоб його діставити, тепер шукай кошти його настроїти…

В готелі на Сінгел Олеся не заснула ні на хвилину. Такого з нею ще не було. Погані ночі з поганим сном бували, як в усіх. Але щоб за всю ніч ні на хвилину навіть не задрімати? Декілька разів на ніч вставала, щоб зачинити чи відчинити віконниці, але нічого не допомагало. А вранці, сидячи з чашечкою кави в залі для сніданків, думала що воно буде за декілька годин. Втім, назад дороги нема. Це те, що вона говорила собі щоразу, коли намагалася збагнути те, що відбувається.

Експрес Амстердам-Париж прибув на Gare de l‘Est. Олеся розшукала вхід до метро. В неї було декілька паризьких квиточків до метро, маленьких давніх талісманчиків, подарованих дуже давно кимось із друзів, хто бував у Парижі. Доїхала до площі Італії, там пересіла на іншу лінію, яка вже вела прямо до Распай.

І от той будинок, де тепер живе Жан-Марк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув, то вказав на сходинки — ліфт до мсьє д'Артуа не ходить. Ліфт взагалі ходив тільки до п'ятого поверха. А далі вгору сходинки зі звичного під'їзду житлового будинку виводили у довжелезний коридор з убогою лампочкою і великим рядом дверей по обидва боки. І хто б міг подумати, що в розкішному Парижі є й таке? Не на всіх дверях є номери. Але номер двадцять вісім є. Чи є дзвоник? Здається, нема. Зате є спеціальний пристрій, щоб стукати, і звук іде лункий і гучний. За дверима тихо, втім минула тільки секунда. Олеся взялася за ручку, і побачила що це вбоге житло незамкнене. Вона відкрила двері і…

…І в цю мить ми залишимо її тут, на порозі кімнати Жан-Марка д'Артуа. Що чекає на неї за дверима з номером 28?

Хотілось б вірити, що той великий дар, який вона готова так щедро віддати коханому, буде радо зустрінутий і сторицею віддячений. Але навіть, якщо цього раптом і не станеться, нехай вона збереже свою доброту, свою чисту віру в кохання, і свої гроші.