Тримай мене міцно

— Цікавий екземпляр. 16 сторіччя, Західна Європа. Німецькою мовою. Книга Влади.

Богдана, студентка магістратури Львівського національного університету, задумливо дивилася на великий старий фоліант, який вона тримала в руках. Вона вже місяць вивчала у запаснику різні раритети, але такий екземпляр їй ще не траплявся. Дівчина відкинула з плечей за спину довге лискуче каштанове волосся і відірвала від книги великі світло-карі очі. Раптом вона здригнулась і ледь не впустила фоліант додолу.

— Обережно!

Хлопець, що стояв поряд, швидко підхопив його, але Богдана вчепилася у книгу.

— Що з тобою? — він занепокоєно розглядав її обличчя.

— Не знаю, щось у голові запаморочилось.

Василь забрав у Богдани фоліант.

— Давай потримаю.

— Добре. — Богдана неохоче віддала книгу. — Я, мабуть, уже піду. Сьогодні ще стрибаю з парашутом. Ти не будеш?

— Ні, сьогодні не зможу. Є ще деякі справи. Я тебе проведу.

Василь обережно поклав фоліант на полицю до інших раритетних видань і повернувся до Богдани. Вона уважно слідкувала за його рухами, проводжаючи книгу задумливим поглядом. Василь був аспірантом, писав дисертацію і працював у запасниках з різними раритетними виданнями. Вони познайомилися цього року, коли Богдана почала працювати у запаснику. Крім захоплення історією їх поєднувало спільне хобі — парашутний спорт.

Василь і Богдана разом вийшли із запасника і неспішно покрокували через дальню залу. Богдана в котрий раз розглядала експонати, намагаючись уявити їх колишніх хазяїв, та придумуючи, як і чому всі ці предмети опинилися в музеї. У залі біля дзеркала стояв її улюблений експонат — крісло Сатани — зроблене з чорного дерева, прикрашене дивними фігурами та різьбленням. Але найголовніше — це його форма. Такого вона ніде не бачила. Голова, крила, хвіст. Дракон неначе зібрався злетіти… Богдана застигла перед кріслом.

— Це останнє. Скоро всі вони будуть разом. І тоді ніщо вже нас не врятує!

Богдана здригнулася від несподіванки. Вона швидко оглянулася. Біля крісла стояв дивний чоловік у чорному костюмі, тримаючи руки над головою дракона.

— Пробачте, ви про що? — не втрималася Богдана.

— А ви хто? — запитав чоловік. Його слова різко застукотіли по паркетній підлозі.

— Я студентка, вчуся у магістратурі. А тут вивчаю давні артефакти. А ви, пробачте, хто?

Чоловік пильно подивився на Богдану. Несподівано вона побачила, як над його головою з’явилася темна хмара.

— Ти одна із них. Я це відчуваю.

— Та про що це ви? Із кого із них? Із студентів?

Богдана здивовано розглядала темну фігуру співрозмовника.

— Вони скоро прийдуть по тебе. Ти маєш бути готова.

Його блакитні, майже прозорі очі неначе поглинали її. Вона струсонула головою, щоб прийти до тями.

— Що це ви таке верзете? До чого готова? Нічого не розумію.

Раптом незнайомець різко повернувся і покрокував із зали. Богдана провела його здивованим поглядом.

— Якийсь ненормальний. Про що це він?

Василь пильно подивився на Богдану.

— Не маю уявлення.

Богдана уважно роздивлялася крісло.

— Дивний усе ж таки цей раритет. Ніяких документів про те, звідки така рідкісна річ узялася в музеї, немає. І енергетика у нього дуже темна.

Богдана обійшла крісло, оглядаючи його з різних боків. Дівчина провела рукою по дивовижному орнаменту на спинці і відчула сильне бажання сісти у крісло. Вона зробила над собою зусилля і відійшла на декілька кроків убік.

— А ти віриш у легенду про нього? — задумливо промовила вона.

— Як можна вірити легенді, це ж не історично підтверджений факт, а просто чиїсь оповідки, — знизав плечима Василь, вдивляючись у чудернацький орнамент.

— Ні, все ж таки кожна легенда має під собою певне підґрунтя. Ось тільки треба з’ясувати, яке саме.

— Ти вже запізнюєшся, — нагадав їй Василь.

В його голосі чомусь прозвучало роздратування.

— Так, ідемо.

Богдана ще раз пильно подивилася на крісло, потім вийшла із зали. Хлопець швидко крокував услід за нею.

Промені сонця, що заглядали крізь ілюмінатори, блимали на підлозі, сплітаючи тіні у дивовижних візерунках. Літак нарешті набрав потрібну висоту, і парашутисти приготувалися до стрибка. Богдана, як завжди, підійшла до дверей перша.

— Ну що, з Богом! — сказала вона.

Дівчина посміхнулася і підморгнула іншим парашутистам.

— Удачі! — почула вона у відповідь, проте її свідомість була вже там, у прозорій глибині неба.

— Перший пішов!

Богдана вистрибнула. Довгоочікуване відчуття свободи звично увірвалося в мозок, наповнило її всю, перелилося через край і змило нудотну буденність, яка залишилася там, у іншому вимірі.

— Привіт, друже! — закричала Богдана вітру.

— Привіт! — відповів вітер і поцілував темні хвилі її волосся.

— Я щаслива! — почули хмари і привітно помахали дівчині у відповідь.

Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декілька хвилин у небі, і її ноги знову відчули землю. Навколо один за одним приземлялися інші парашутисти. Богдана розпрямилася, і раптом перед її очима нізвідки з’явився незнайомий чоловік років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю. На пальці у яскравих променях виблискував старовинний перстень. Чоловік декілька секунд пильно дивився на Богдану і так само несподівано зник. Богдана оторопіло застигла на місці. До неї підійшов інструктор.

— Як ти? — у його голосі почулося занепокоєння.

— Все нормально.

Струснувши головою, дівчина нарешті опанувала себе і почала знімати парашут. Вона на повні груди вдихала п’янкий аромат розпашілих від спеки лугових трав, насолоджуючись відчуттям свободи, яке наповнювало її, як і завжди, після стрибка. Потім вона повільно пішла по траві, роздумуючи над побаченим.

Яскраво світило сонце, і чудовий аромат духмяної трави наповнював груди Данила. Він сидів у ямі, тримаючи в руці одну із знахідок. У сліпучих променях перед ним виблискували чудернацькі старовинні персні та залізні амулети у формі кола.

— Цікаві знахідки. Тобі знову пощастило. Везучий ти.

Данило підняв голову і побачив колегу, що схилився над краєм розкопки.

— Та ні, просто випадок, — посміхнувся Данило.

— Не знаю, що за випадок, але чомусь він постійно тільки у тебе трапляється. Я у свої тридцять ще майже нічого путнього не знайшов, а ти у свої 25 вже лабораторією керуєш.

Данило підняв амулет вище, щоб краще його роздивитися, і раптом позаду колеги побачив над ямою чоловіка років шестидесяти, у гуцульській вишитій жилетці. В руках він тримав палицю, а на його пальці у променях сонця яскраво блимав незвичайної форми перстень. Чоловік уважно спостерігав за Данилом. Потім раптово зник. Данило опустив амулет і замислено подивився перед собою. Думки його були десь далеко.

— То ти коли назад до лабораторії збираєшся? — голос колеги повернув Данила до реальності.

— Завтра. Треба усе занести до реєстру та класифікувати. Залишишся замість мене, проконтролюєш, щоб усе закінчили, як слід. Я на вас чекатиму.

— Добре.

Данило піднявся наверх і приклав руку до очей. Відчуття безмежності степу та свободи наповнило його груди. Вітер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…

По лісовій стежці неквапно крокувало двоє чоловіків. Один із них — той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках він, як і тоді, тримав палицю, а на його пальці виблискував старовинний металевий перстень. Поряд із ним ішов високий кремезний темноволосий чоловік років сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Він працював лісником і якраз обходив свою територію, перевіряючи, чи все так, як мало бути.

— Ну що, Божедаре, ти усіх бачив? — запитав молодший.

— Ще ні.

— І коли ти їх повідомиш?

— Скоро.

— Поквапся, ти ж знаєш, що в нас обмаль часу.

— Ти це мені кажеш, Захаре?

— Ну ти ж не квапишся, — посміхнувся Захар і зазирнув у темні глибокі очі Божедара.

— Ще є трохи часу.

Божедар зупинився і турботливо прибрав убік гілку, що звисала прямо над його головою.

— А четверта знає, що володіє даром? — сині очі Захара стали серйозними.

— Ні.

— То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.

— Її навчить третій. Так сказали духи пращурів.

— А про того, хто шукає книгу, щось сказали? — поцікавився Захар, спостерігаючи, як білка стрибала у гілках, несучи щось їстівне у лапках.

— Він сам не зможе все зробити.

— То буде шукати помічника.

— Так, буде.

— Ми маємо перешкодити. Треба поспішати.

— Так, через декілька днів. Будь готовий, — сказав Божедар.

— Я вже давно готовий.

Раптом вдалині почувся жіночий голос.

— Захаре! Ти де?

— Софія кличе, маю йти, — промовив лісник. — Бувай!

— Бувай!

Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лісник вийшов на галявину. Йому назустріч швидко йшла гарненька жінка років тридцяти.

— Захаре, іди швидше, а то обід захолоне! Я щойно принесла.

— Дякую! Вже йду!

Софія і Захар попрямували через галявину до сторожки лісника.

Жінка прослизнула у двері. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвірок. У кімнаті вже був накритий стіл. У глиняному посуді — борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свіжоспеченим хлібом.

Захар поставив рушницю в куток і сів за стіл. Він перехрестився на ікону, промовив коротку молитву та відламав від буханця великий шмат. Повільно, з насолодою відкусив хліб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софія сиділа навпроти, підперши рукою щоку, і турботливо спостерігала за братом.

— Одружитися тобі треба. Скільки можна отак жити відлюдником?

Захар невдоволено зиркнув поверх тарілки.

— Знов за рибу гроші. Ну що ти все про одруження. Як прийде час, одружуся. Поки мені достатньо твоєї родини. Двоє племінників, твій чоловік — що ще потрібно для щасливого життя?

— Своїх би діточок тобі вже.

— Будуть ще, не хвилюйся.

— А їжу я так і буду тобі кожен день носити?

— То не носи, я сам можу приготувати.

— Атож, знаю я, як ти приготуєш. Будеш корінцями харчуватися.

— Корінці дуже корисні, — відбивався Захар, з насолодою запихаючи шматок риби до рота.

— Так, коли немає нічого іншого.

Захар закінчив їсти, витер руки серветкою і піднявся.

— Дякую, люба сестричко! Що б я без тебе робив!

— На здоров’я!

— Ну, я пішов. Мені ще одну ділянку треба оглянути.

Він узяв рушницю і рушив до дверей.

— Будь обережний!

— Добре! Бувай! — сказав Захар.

— Хай щастить! — відповіла Софія і перехрестила його у повітрі.

Вона декілька хвилин стояла замислена, потім почала швидко збирати посуд.

Промені сонця виблискували на стінах та підлозі, рухаючись у сріблястому танку.

На ліжку в невеликій затишній кімнаті лежала дівчинка років семи. Вона спостерігала за дивним танком, уявляючи себе одним із чарівних променів. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася її мати, висока ставна жінка років тридцяти. Темно-руде густе волосся спускалося нижче плечей, яскраво-зелені очі ніжно дивилися на доньку. У руках вона тримала склянку з водою.

— Випий, люба, і живіт одразу перестане боліти.

— Мамусю, ти її замовила? — запитала Даринка.

Її блакитні оченята насилу відірвалися від казкового танка.

— Звичайно, як завжди.

Марія усміхнулася та присіла на краєчок ліжечка. Дівчинка з насолодою випила воду.

— Смачно, — сказала вона і віддала склянку.

— Так, вода — це життя, — відповіла Марія.

— А коли ти й мене навчиш замовляти?

— Ти вже багато чого вмієш. Скоро і замовлянь навчишся.

— Швидше б.

Марія посміхнулася, обняла Даринку і погладила її по голівці. До кімнати зайшла бабуся Іванна. Марія підняла на неї очі.

— Мамо, мені вже час. Запізнююсь.

— То поспіши. Я посиджу з Даринкою. Ти випила ліки? — запитала вона дівчинку.

— Аякже! Смачно було!

— Чудово, люба!

Марія підхопилася з ліжка.

— Ну все, я побігла, повернуся увечері. Бувайте!

Вона поцілувала Даринку та Іванну і вийшла. Іванна сіла поряд із Даринкою та обняла її.

— Бабусю, а розкажи про наш рід.

— Я вже стільки разів розповідала, ти напам’ять знаєш, — посміхнулася жінка.

— Ну то й що, мені подобається слухати, ти так гарно розповідаєш.

Іванна замислилась, потім перевела задумливий погляд на Даринку.

— Ну добре, слухай. Всі наші пращури жили в Україні. Рід наш дуже-дуже давній. Ще в ті часи, коли люди вірили у великого бога Ярила, жили наші пращури. Тоді люди багато воювали. І от одного разу наш пращур, гарний та сильний чоловік, був поранений. Його привезли додому, але рана довго не заживала. І тоді його дружині наснився сон. До неї прийшла уві сні гарна жінка, одягнена у блакитне, неначе сяюче, вбрання, і звеліла набрати води із трьох джерел. А потім сказала їй замовляння, яке треба промовити над тією водою і після цього дати ту воду випити чоловікові. Прокинувшись, жінка так і зробила. І її чоловік одужав. От із тої пори у нашому роду всі жінки народжуються знахарками.

Даринка мрійливо подивилася на промені, що виблискували на стіні.

— Я теж буду гарною знахаркою! Я буду добре навчатися!

— Так, люба, ти будеш чудовою знахаркою!

Іванна обняла та поцілувала Даринку.

Фантастичні тіні на стінах та підлозі продовжували рухатися у своєму казковому танку…

Промені миготіли і блимали, гаптуючи стіну дивовижними візерунками, стрибаючи з полотна на полотно та наповнюючи уяву чудернацькими образами. Люди ходили по галереї, повільно переміщуючись уздовж стін та роздивляючись картини.

Марія стояла біля однієї із картин та розмовляла з власницею галереї Катериною, своєю давньою подругою. Несподівано погляд Марії вихопив із натовпу дивну постать чоловіка років шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотняні штани, з палицею у руці. Його чорні очі пильно дивилися на неї. Раптом сонячний промінь впав на його перстень. Він зблиснув, наче вогник, і Марія на секунду замружилась. Коли вона відкрила очі, чоловіка вже не було. Жінка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спіймати мить, яка невтримно вислизала від неї, але все марно…

— Агов, Маріє, ти мене чуєш?

Марія, зненацька вихоплена з паралельної реальності, розгублено повернула голову.

— Що?

— Я кажу, він хоче купити твою картину «Польові квіти».

Марія вже майже повернулася з іншої реальності. Ще одне зусилля.

— А, чудово! А хто він? Ти про нього щось знаєш?

— Знаю тільки, що приїхав із Німеччини, має там власний маєток. Неначе дворянського роду чоловік. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливість познайомитися.

— Ти ж знаєш, я не полюю за чужими грошима і титулами, — сказала Марія. У її зелених очах промайнула посмішка.

— А раптом прийде кохання?

— Ну от як прийде, тоді буду думати, що з цим робити.

— А ось і він.

Марія подивилася у той бік, куди показувала Катерина. Доволі симпатичний чоловік середнього віку, у темному костюмі та білій сорочці, пробирався до них крізь юрбу.

— Доброго дня! — сказав він.

Низький голос з легким акцентом. Приємна усмішка. Холодні сірі очі.

— Доброго дня! Рада вас бачити! — відповіла Катерина і граційно простягла руку для привітання.

— Навзаєм! — промовив чоловік.

Він злегка нагнувся і поцілував руку.

— Познайомтесь — це Марія. А це Лео.

Марія простягла руку, Лео поцілував її та підняв на жінку очі. Несподівано їй стало якось незатишно.

— Дуже приємно! — сказала Марія і зіщулилась.

— Давно мріяв познайомитися з вами. Ви не тільки чудовий художник, але і дуже гарна жінка.

— Дякую!

Він перевів погляд на Катерину.

— То коли я можу забрати картину?

— Коли вам буде зручно.

— Завтра я пришлю по неї свого менеджера.

— Добре, я чекатиму.

Він подивився на Марію. Сіро-сталевий погляд. Вона відчула, як раптом сильний холодний вітер овіяв її обличчя, хоча у галереї не було протягів.

— Пані Маріє, у мене є одна мрія, і ви могли б її здійснити, — сказав Лео і глянув на неї.

Вона мимоволі здригнулася від холоду.

— Я? Яким чином?

— Я завжди хотів подивитися, як народжується справжнє мистецтво. То чи не дозволили б ви побувати у вас у студії та бути присутнім на ваших замальовках з натури?

Ввічлива посмішка з’явилася на її гарних вустах.

— Добре, буду рада допомогти здійснити вашу мрію. Приходьте завтра. Катя дасть вам адресу.

— Я вам дуже вдячний! Ви добра фея! А зараз я маю йти. Бувайте!

— Бувайте!

Лео вклонився і пішов до виходу.

— Ну як враження? — запитала Катерина.

Марія намагалася зібрати докупи свої відчуття.

— Симпатичний. Але я відчуваю якусь дивну ауру навколо нього.

— Не придумуй. Гарний чоловік, і не бідний.

«Адже вона дійсно бажає мені найкращого».

— Добре, я подумаю, — сказала Марія. — А то ти не відчепишся.

Їх дзвінкий сміх розчинився у натовпі.

— Просто я хочу, щоб у тебе все було добре не тільки в роботі, а і в особистому житті, - відповіла Катерина.

— Дякую, мені приємно, що ти за мене переживаєш, — посміхнулася Марія і з любов’ю подивилася на подругу.

Теплий легкий вітерець лагідно торкався обличчя, колихав фіранки, тихо муркотів неспішну пісню. Троянди кивали у такт мелодії та щасливо посміхалися. Раптом у цей затишний казковий світ увірвався вхідний дзвінок. Марія відійшла від вікна і відчинила двері. На порозі стояв Лео з величезним букетом троянд.

— Доброго ранку! — сказав він і посміхнувся.

— Доброго ранку! Рада вас бачити.

Вітерець несподівано перестав співати свою пісню. Лео простягнув букет.

— Це для вас!

— Дякую! Вони дуже гарні!

— Не настільки, як ви, — відповів Лео.

Марія посміхнулася.

— Будь ласка, проходьте! — сказала вона. — Почувайтеся, як удома!

Лео повільно пройшов до вітальні, роздивляючись навкруги. Марія взяла вазу і поставила у неї троянди.

— Яка незвичайна кімната! — промовив Лео. — Все таке нетривіальне. Інтер’єр завжди розкриває характер свого власника.

Марія поглянула на нього, але холодні сірі очі не пускали її вглиб. За ними вона ніяк не могла роздивитися його внутрішню сутність, хоча зазвичай вона робила це з першого разу, як тільки зазирала людині в очі. Дивний чоловік. Незвичайний.

— І що він вам розповів про мене? — поцікавилася Марія.

— Ну, наприклад, що ви дуже творча і неординарна особистість. Хоча про це мені вже давно розповіли ваші картини.

Несподівано почулися швидкі кроки, і до кімнати влетіла Даринка. Раптом вона різко зупинилася і підозріло подивилася на Лео. Марія підійшла до Даринки та обняла її за плечі.

— Познайомтеся — це моя дочка Даринка.

— Яка гарна дівчинка! Привіт!

Даринка притулилася до Марії і мовчки втупилась у чоловіка.

— Даринко, чому ти не відповідаєш на привітання? — лагідно запитала жінка, пильно вдивляючись у обличчя доньки.

— Доброго ранку! — відповіла дівчинка. Її великі блакитні оченята роздратовано дивилися на незнайомця. Раптом Даринка побачила троянди. Вона обняла Марію і спідлоба подивилася на Лео.

— А мама більше любить польові квіти.

— Дуже шкода, що я не спитав про це завчасно.

— Троянди дуже гарні! — сказала Марія і мило посміхнулася чоловікові.

Лео підійшов до Марії трохи ближче.

— То чи пощастить мені сьогодні зазирнути у ваш творчий процес? Чи ви передумали? — запитав він.

— Звичайно, пощастить. Я зазвичай дотримую обіцянки. Прошу.

Марія поцілувала Даринку, потім підійшла до столу, взяла палітру та мольберт.

— Дозвольте вам допомогти, — промовив Лео і забрав у неї мольберт.

— Дякую! — Жінка подивилася на доньку. — Слухайся бабусю, люба! Я ненадовго!

— Добре, мамусю! — пухкі рожеві губки ніжно посміхнулися мамі.

Марія і Лео вийшли з будинку. Даринка підскочила до столу, вийняла із вази троянди і викинула їх у відчинене вікно. Теплий легкий вітерець ніжно огорнув її миле личко та світлі коси і знову заспівав свою тиху пісню.

Марія та Лео ішли по квітучому лугу. Пташиний спів завмер десь у його глибині. Запашні трави неначе застигли в німому здивуванні. Навіть комахи не порушували цієї безмовності природи. Тиша поглинула її.

— То ви одна виховуєте доньку?

Марія здригнулася від несподіванки. В його погляді була неприхована цікавість. Її очі інстинктивно замружились.

— Разом із моєю мамою.

— Вибачте, що запитую… Ви розлучена?

— Ні. Я вдова.

— Пробачте.

— Нічого.

Марія зупинилася. Вдалині було видно річку.

— Ось це місце. Воно особливе. Таке дивовижне повітря.

Лео поставив мольберт і теж почав роздивлятися навкруги.

— Так, гарне місце. — погодився він. — Ви любите природу?

— Дуже. Вона чудодійна. Дає мені сили. Я тут неначе відроджуюсь.

Вода у річці так виблискувала, аж очам було боляче.

— Обожнюю воду, — сказала Марія. — Люблю на неї дивитися. Вона — це саме життя.

Лео став обличчям до Марії трохи навкіс від мольберту, щоб не заважати, і уважно спостерігав за жінкою. Вона почала малювати. Марія дивилася вперед, потім опускала голову і замальовувала побачене. Темно-руді з мідним відблиском хвилі волосся струменіли по її плечах, падали на чоло. Вона чергового разу підняла очі і раптом завмерла. Марія побачила перед собою того ж самого чоловіка у гуцульській жилетці. Вона відчула, як його погляд із кожною секундою все глибше і глибше поглинав її. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марія мимоволі на мить прикрила повіки. Лише на мить. Але чоловік уже зник. І марно було шукати його тут, серед цієї німої тиші.

— Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? — у голосі Лео почулося збентеження.

— Ні, нічого. Просто здалося.

Марія ще декілька хвилин стояла, замислившись. Потім знову взялася за пензлик.

Вдалині яскравим сріблом виблискувала ріка. Пахощі диких лугових трав наповнювали застигле повітря.

Чудовий теплий літній ранок заглядав у вікна будинку. Марія стояла біля столу у вітальні, розкладаючи пензлі та фарби. Раптом на сходах почулися гучні кроки, і до вітальні влетіла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна.

— Даринко, обережно! Не біжи так швидко! — сказала вона.

— Бабусю, це я повільно!

Даринка з розбігу міцно обняла матусю. Марія поклала замальовки на стіл, нахилилася і поцілувала Даринку.

— Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму!

Даринка заглянула в мамині очі.

— Мамусю, така гарна погода! Чому б нам не погуляти разом?

— Вибач, люба, сьогодні не можу. Треба закінчити замовлення. Ми обов’язково погуляємо іншим разом, обіцяю.

— Добре!

Марія поцілувала Даринку та Іванну.

— Бувай, люба!

— Бувай, мамусю!

— Я на вас чекаю! — лагідно промовила Марія.

Даринка та Іванна вийшли на подвір’я. Марія зачинила за ними двері та рушила до вітальні. Раптом почувся вхідний дзвінок. Невже щось забули? Марія повернулася назад і відчинила двері. На порозі стояв він, той, кого вона так боялася і так прагнула знову побачити. Але не знала, де його шукати… І ось він тут, перед нею. Марія декілька секунд злякано дивилася на нього. І раптом вона різко зачинила двері. Потім повернулася до них спиною, а перед нею стояв Божедар.

— Хто ви?

— Ти знаєш.

Його чорні очі знову поглинули її, затягуючи у чорну безодню його свідомості.

— Ви той, про кого казала мавка?

— Напевно.

— Вона сказала, ви прийдете, коли знадобиться сила чотирьох.

— Час прийшов.

— Вона сказала, ви повідомите подробиці.

— Так, коли всі зберуться.

— Де і коли?

— Сьогодні, на заході сонця. Біля каменя пращурів.

— Я не знаю дороги.

— Лети за мною. Я покажу.

— Добре.

Марія та Божедар вийшли на подвір’я. Марія підняла руки, неначе крила, і раптом обернулася голубицею. Вона піднялася в небо. Її наздогнав великий старий орел. Він подивився на голубицю темними глибокими очима, зробив у повітрі велике коло і полетів, вказуючи шлях у невідоме.

Густий ліс таємниче шелестів гілками, птахи тихо щебетали у вітах. У самому центрі лісу на широкій галявині стояв величезний камінь дивної форми. Біля нього сидів Захар. Раптом із неба на галявину повільно опустився орел, за ним — голубиця. Через секунду вже не птахи, а Божедар і Марія стояли на галявині.

— Ну ось ми і на місці, - сказав мольфар.

Марія огляділася і побачила Захара. Він піднявся і підійшов до них.

— Познайомся, це Захар. А це Марія, — сказав Божедар.

Марію огорнув теплий погляд синіх очей. Вона раптом відчула п’янкі пахощі липового цвіту, вони неначе оповили її всю, просочилися у кожну клітинку її тіла, наповнили мозок.

— Рада знайомству, — промовила жінка і простягла руку.

— Навзаєм.

Захар на секунду завмер, потім нарешті відпустив її долоню. Божедар повернувся до Захара.

— Я за Данилом, — сказав він і зник, наче його й не було.

Захар поглянув на Марію.

— Він тобі розповів?

— Ні. Сказав, що дізнаюся, коли всі зберуться.

— То маємо зачекати ще двох.

— Ти з ними знайомий?

— Сьогодні познайомлюся.

Марія з цікавістю розглядала струнку фігуру чоловіка. Відкритий погляд, щира посмішка. Марія відчула легке хвилювання.

— Ти характерник?

— Помітно? — посміхнувся він.

— Так.

Вона посміхнулась у відповідь.

Захар уважно подивився на Марію.

— Чому ти нервуєшся?

— Не попередила рідних, що раптом зникну.

— У тебе велика родина?

— Дочка і мати. А в тебе?

— Сестра, її чоловік та двоє племінників.

— Не завів дружини? — запитала Марія і несподівано для себе зніяковіла.

— Кохання робить нас слабкими. Дар чи родина — я давно зробив свій вибір. Даром не можна нехтувати, він даний для певної мети. Я обрав його.

— Розумію, — сказала вона вдавано-спокійно, намагаючись приховати розчарування, яке раптом налетіло на неї темною хвилею.

Марія огляділась. Її мідно-руде волосся важкою хвилею струменіло по тендітних плечах.

— А тут поблизу є вода? — запитала вона.

— Хочеш відновити сили?

Він дивився на неї так, неначе знав усе, що вона відчувала.

— Хочу, — відповіла Марія, розглядаючи траву під ногами. У його сині очі їй чомусь було ніяково дивитися.

— Є джерело неподалік. Ходімо, я проведу.

Захар і Марія ішли поряд по вузькій лісовій стежці. З обох боків їх обступали старі високі дуби. Тонкий невидимий зв'язок неначе оплітав їхню свідомість, змушуючи кожну хвилину прикладати неймовірні зусилля, щоб не загубитися у паралельному світі. Час від часу їх тіла торкалися одне одного, і тоді блакитні блискавки пронизували їх мозок. Запах лісових трав огортав їх, неначе просочуючись крізь шкіру…

Спекотне повітря поступово наповнювалося ароматом лісових ягід. Марія помітила справа від стежки маленький кущик диких полуниць. Вона замружилась від задоволення. Густий присмак дитинства повільно огортав її зсередини, наповнював і раптом різко вихлюпнувся назовні. Вони з Захаром зустрілися поглядами, і несподівано жінка відчула, як сині очі занурились у її свідомість. І вона скорилася їх глибині, не маючи бажання опиратися.

— Ти любиш полуниці? — спитала Марія.

Вона простягла Захару червону духмяну ягоду. Тепла посмішка у відповідь огорнула її, немов ковдрою.

— Дякую! — сказав він і поклав ягоду до рота.

Вони мовчки піднялися і пішли далі. Вдалині, неначе кришталь, блищало гірське озеро. Захар і Марія повільно вийшли на берег.

— Ну ось ми і прийшли.

Марія огляділась.

— Яка краса! — промовила вона.

— Так.

Марія попрямувала до озера. Вона зупинилась на самому краю, милуючись краєвидом. Потім повільно зайшла у воду, обережно підійшла до водоспаду і стала під потік води. Деякий час вона стояла під водою, рухаючи руками і головою. Захар відчував, як її тіло і мозок звільнялися від тягаря буденності і наповнювалися життєдайною силою стихії. Чоловік сів на траву. Він уважно спостерігав, як Марія йшла по воді, як рухалася під потоком води. Його очі наповнились теплом. Нарешті Марія повільно вийшла з води на траву. Захар піднявся їй назустріч. Вона щасливо посміхалася.

— Вода дає тобі сили.

— А тобі вогонь?

— Так.

Її зелені очі занурились у синю глибину його погляду, і її огорнуло відчуття спокою.

— Дякую, що провів.

— Завжди радий допомогти. Час повертатися.

— Так, ходімо.

Вони, не кваплячись, рухалися по зеленому килиму до стежки. І знову з обох боків їх обступали старі високі дуби, а повітря поступово наповнювалось ароматом лісових ягід…

Спекотне повітря неначе застигло у часі та просторі, заповнивши до останнього міліметра кабінет у службовому крилі київського природничого музею, де Данило провів останню добу, працюючи з новими знахідками. Хлопець втомлено відкинувся на спинку крісла. На столі перед ним були розкладені різні давні амулети, глиняні скалки та інші археологічні знахідки. Нарешті він знову взяв ручку і нахилився над журналом, роблячи черговий запис. Потім підняв голову. Прямо перед ним стояв Божедар.

— Я чекав на тебе, — сказав Данило.

— Я знаю. Тобі відомі подробиці?

— Ні. Коли я дізнаюсь?

— Сьогодні. Зараз вирушаєш. Знайдеш дорогу?

— Так, я пам’ятаю.

— Добре.

Божедар зник. Данило піднявся і вийшов із кімнати. Він швидко йшов вузькими коридорами музею, раз за разом проминаючи задушливі, запорошені пилом давніх артефактів кабінети, і нарешті вийшов на свіже повітря. Він зупинився і вдихнув на повні груди. Легкий вітерець охолодив його розпалене обличчя, кисень наповнив легені. Данило піднявся на пагорб. Перед ним у всій його красі розкинулось містичне старовинне місто. Ще хвилину він милувався улюбленими краєвидами, потім підняв руки, неначе два крила, і раптом обернувся вороном. Декілька хвилин покружлявши над Дніпром, птах узяв курс на захід.

Богдана мчала коридорами університету, щасливо посміхаючись. Відчуття повної свободи поступово наповнювало її тіло. Попереду два вихідних, і вона вже подумки вистрибувала з літака і завмирала у вільному польоті, вивільняючи свій дух із рамок, які завжди були для неї кайданами.

Нарешті вона вискочила з дверей університету і побігла по алеї до зупинки автобуса. Цікаво, куди поділися всі люди? Вона повернула з алеї на вулицю і раптом зупинилася. Прямо перед нею стояв той самий чоловік. Та ж сама жилетка, та ж палиця. І перстень, який так вразив її там, на лузі.

— Ви хто?

— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди.

Богдана уважно подивилася на Божедара. Темні глибокі очі, неначе провалля, раптом поглинули її свідомість, і вона зірвалася у якусь чорну безодню. Богдана зробила над собою неймовірне зусилля, щоб виринути на поверхню і повернутися до реальності. Вона струсонула головою і відчула під ногами асфальт.

— Я відчуваю дивну ауру, — промовила вона. — Так хто ви? Невже мольфар?

— Мольфар.

— Не може бути! — вигукнула вона. — Не думала, що ви з’являєтеся у великих містах.

— Ми з’являємося всюди, якщо це потрібно.

— А зараз саме такий час?

— Так.

— То чому ви тут?

— Ти потрібна для важливої справи.

— Кому потрібна? — здивувалася Богдана.

— Людям.

— Я потрібна людям? — вона зиркнула на Божедара. — Невже я така важлива персона?

— Ти обрана.

Темні брови здивовано піднялися.

— Обрана? Ким і для чого?

— Ти про все дізнаєшся разом із іншими обраними. Ми маємо поспішати. Тож поквапся.

— Поки ви мені не поясните, у чому справа, я нікуди не піду.

Рішучий погляд світло-карих очей змусив Божедара поступитися.

— Добре. Поясню коротко. У тебе є дар. Він потрібен для того, щоб врятувати багато людей від небезпеки. Подробиці поясню, коли прибудемо на місце на заході сонця. Тож тепер ти готова?

Богдана знизала плечима.

— Не дуже. Та добре, піду, цікаво почути, що за подробиці, і подивитися на обраних.

— Лети за мною.

Божедар перетворився на орла і злетів у повітря, за ним у небо швидко піднялася ластівка. Будинки ставали все менше і менше, і нарешті Божедар і Богдана розчинилися у хмарах.

На горизонті червоніло сонце. Воно вже майже зайшло за обрій, і останні промені намагалися затриматися, щоб залишити світу свої яскраві фарби.

Біля великого каменя горіло вогнище. Навколо нього сиділи Захар, Данило та Марія. Раптом над вогнищем з’явилася велика темна тінь, і старий орел опустився на траву. Маленька ластівка сіла поряд. Птахи прийняли людську подобу, і Божедар та Богдана підійшли до вогнища. Богдана із цікавістю роздивлялася присутніх.

— Познайомтеся — це Богдана, — сказав мольфар.

Він сів поряд із іншими. Всі очі обернулися на нього. Божедар обвів усіх довгим поглядом.

— Отже, час прийшов.

Мольфар уважно вдивлявся в обличчя. Темні очі неначе протягували невидимий зв'язок між тими, хто сидів поряд із ним на галявині.

— Ну ось, нарешті, ми всі зібралися. Тож я маю пояснити вам, чому ви тут і що нас чекає у найближчому майбутньому. А почну я із давньої легенди. Колись давно одним видатним майстром були зроблені тринадцять крісел. Замовив ті крісла відомий чорнокнижник, який мріяв владарювати над світом. Окрім крісел, він мав іще Книгу Влади. Поставивши крісла у певному порядку і прочитавши заклинання, він би отримав те, чого прагнув. Але не встиг. Тринадцяте крісло раптом зникло. Він довго його шукав, але так і не знайшов. А після його смерті усі крісла розповзлися по світу. І той, хто зможе зібрати їх в одному особливому місці і прочитати заклинання, отримає владу над світом і буде правою рукою диявола на Землі.

Богдана уважно дивилася на Божедара.

— А де він візьме заклинання? — запитала вона.

— Він має отримати Книгу Влади.

— Книгу Влади? Десь я таку назву вже чула… — Богдана замислилась. — Згадала! Я ж її тримала в руках кілька днів тому! Оце так! Якби я знала!

Данило з цікавістю подивився на дівчину.

— І що б ти зробила?

— Тю, а ти як думаєш? Побігла б крісла шукати!

— Божедаре, а пращури точно не помилилися? Може, вони не її мали на увазі? — підняв брови Данило.

— Це ти про що? — Богдана запитально втупилась у хлопця.

— Пращури ніколи не помиляються, — відповів Божедар і примружився.

— Ну їм видніше, — сказав Данило.

— То чому нас тут зібрали? — зелені очі Марії вдивлялися у Божедарові, темні та глибокі.

— Дванадцять крісел уже зібрані, - сказав він.

— О, і я знаю, де взяти книгу! — Богдана весело підморгнула Данилові.

Хлопець перевів погляд на мольфара.

— Ми маємо його зупинити? — поцікавився він.

— Так.

— А хто він?

— Поки не знаю. Але він дуже скоро покаже себе. Я це відчуваю.

Богдана невдоволено подивилася на присутніх.

— Про що це ви теревените? І чому я взагалі тут?

Захар підкинув сухі гілки у вогнище і підняв очі на Божедара.

— Думаю, час визначити завдання.

Божедар піднявся, зробив декілька кроків від вогнища, потім обернувся і оглядів присутніх.

— Кожен із вас має дар, — промовив він. — Вас обрано захистити світ від того, хто хоче владарювати над ним.

— Хто нас обрав? — запитала Марія. Її руде волосся виблискувало бронзою у останніх променях сонця.

— Духи води, вогню, землі та повітря.

— Вони що, вам особисто сказали? — не втрималася Богдана.

— А ти не знаєш, що мольфари спілкуються з силами природи та зі стихіями? — пробурчав Данило. Він вже не приховував свого роздратування. Ця дівчина взагалі якась непевна та без гальм. Дивно, що пращури вибрали саме її.

— Ні, я на історичному вчуся, а не у Хогвартсі.

— То що ми маємо робити? — Очі Данила стали серйозними.

— Нам потрібно забрати Книгу Влади, поки її не забрав той, хто її шукає, бо без неї він не зможе провести обряд, — сказав Божедар.

— А тринадцяте крісло? — промовив Данило.

— Поки він не матиме книги, він не буде чіпати крісло. Тож ми маємо поставити кордони і охороняти його.

— А це часом не те крісло, що у нашому музеї стоїть у дальній залі? — запитала Богдана. — До нього ще якийсь дурнуватий приходив, щось белькотів про обраних. Тю, та це ж він про нас говорив, виходить! А я все думала, що він таке меле.

— А де він зібрав дванадцять крісел? — Марія уважно поглянула на мольфара.

— Поки що вони у нього в якомусь таємному місці. Але обряд він проведе на Лисій горі. Коли прийде час, він перенесе туди усі крісла.

— Дійсно, особливе місце, — погодилась Марія і задумливо подивилася на вогонь.

Богдана швидко обернулась і з цікавістю поглянула на знахарку.

— Ти там бувала?

— Ні, знахарки у таких місцях не з’являються. Можливо, ти літала?

Богдана невдоволено пхикнула.

— Богдана біла відьма, по усіляких шабашах не вештається. Мабуть, Данило бував, — підморгнула вона хлопцю.

Данилові нарешті урвався терпець. Він просвердлив дівчину сердитим поглядом.

— Тобі ж кажуть, знахарі такі місця не відвідують.

— То ти знахар! Ти диви, яка пава! А я думала, відьмак.

Легка іронічна посмішка з’явилася на гарненьких вустах. У цю ж секунду у відповідь на дівчину полетіли іскри зі світло-карих, як і у неї, очей Данила.

Захар поблажливо посміхнувся, потім перевів погляд на Божедара.

— Ти не розповів про дар.

Мольфар знову сів біля вогнища.

— Так, зараз розповім. — Він помовчав. — Кожен із вас має особливу силу, яка дана вам із народження. Одні знають про це і вміють нею користуватися. Інші ще ні. Богдано, у тебе є два дні, щоб навчитися це робити.

Дівчина кидала позад себе соснові шишки, поглядаючи на Божедара.

— Що ще за дар? Щось особливе? Я і так багато чого вмію.

— Влада над стихіями, — відповів мольфар. — Кожен із вас отримав уміння керувати силами природи. Марія — це сила води. Захар — сила вогню. Данило — сила землі. А Богдана — сила повітря.

Світло-карі очі дівчини насмішкувато втупилися в мольфара.

— Ну і як я маю керувати повітрям? Повітря, повітря, дай у пику отому злому дядьку, що крісла позбирав?

— Данило тебе навчить, — спокійно промовив Божедар.

Данило приречено зітхнув.

— Взагалі-то у мене заняття в універі, — почала опиратися Богдана.

— Взагалі-то завтра субота, — парував хлопець з іронічною посмішкою.

— Та ти що? А я і забула.

Богдана відвернулася. Данило продовжував посміхатися.

Марія відірвала погляд від вогню.

— А що ми маємо робити у ці дні? — запитала вона мольфара. — Мені треба додому, попередити рідних.

Темні очі Божедара чомусь вселяли у неї спокій, не дивлячись на те, що кожного разу, як вона у них дивилася, ніби провалювалась до іншого світу.

— Можеш летіти, — сказав він. — Зустрінемося тут через два дні.

— Добре.

Марія встала, відійшла трохи вбік, перетворилася на голубицю і злетіла у повітря.

— Я теж піду. Ще є справи. Бувайте! — Захар піднявся і пішов у глиб лісу.

Божедар подивився на Богдану і Данила.

— Пам’ятайте, у вас всього два дні, — сказав він. Його глибокий низький голос неначе гіпнотизував Богдану. Вона струсонула головою.

— Добре, — відповів Данило.

Божедар зник. Тепла літня ніч опускалася на галявину…

У садку біля будинку Марії тихо цигикали цвіркуни. Раптом на ганок сіла голубиця. Вона перетворилася на Марію. Жінка декілька секунд роздивлялася навколо, потім тихо зайшла усередину. З дивану у вітальні підхопилася Даринка, вона помчала до матусі, з розбігу обійняла її та притулилася обличчям. Марія обійняла доньку у відповідь.

— Мамусю! Де ти була? Ми хвилювалися! Ти сказала, що будеш удома, а сама кудись пішла! — в голосі дівчинки бриніли сльози.

Марія поцілувала Даринку.

— Вибач, люба, несподівано з’явилися важливі справи.

До передпокою зайшла Іванна. В її погляді відчувалася тривога.

— Маріє, де ти була?

Жінка лагідно глянула на матір.

— Потім розповім. — Вона подивилася на Даринку. — Ходімо, моя красуне, я вкладу тебе до ліжечка.

Марія та Даринка піднялися по сходах та увійшли до затишної спальні. Біля стіни стояло невелике ліжко зі світлого дерева. Теплий вітерець тихо колихав білі фіранки. Даринка швидко надягла тонку бавовняну сорочку і залізла у ліжечко.

Марія мовчки спостерігала за дочкою. У її погляді була безмежна любов і ніжність. «Господи, дякую тобі за це щастя!» — подумала вона.

Даринка тихо лежала у ліжечку. Вона вже не плакала, її великі блакитні очі вдивлялися в обличчя Марії. Жінка присіла на край ліжка і погладила її світле шовковисте волосся. Даринка міцно притулилася до маминого плеча.

— Мамусю, ми так хвилювалися за тебе! Чому тебе так довго не було?

— Пробач, люба, так вийшло.

— Не роби так більше, добре?

— Добре, моя квіточко, — Марія поцілувала Даринку і заглянула в блакитні оченята. — Я хочу довірити тобі одну таємницю.

— Таємницю? Як цікаво!

— Це особлива таємниця. Ти в мене розумна і вже доросла дівчинка. Думаю, зараз настав час дізнатися про дуже важливі речі. Обіцяй мені, що ти збережеш цей секрет і ніколи нікому його не розкажеш.

— Добре, мамусю, я обіцяю!

Марія підійшла до столу, вийняла маленьку скриньку, принесла її до ліжка, відкрила, дістала ляльку-мотанку і простягла її Даринці. У ляльки замість обличчя був зроблений хрест. Даринка швидко сіла на ліжку.

— Яка гарна!

Дівчинка взяла ляльку та ніжно погладила її, роздивляючись з усіх боків.

— Це не просто лялька. Це оберіг нашого роду, — сказала Марія. — Колись, дуже давно, наша пращурка, зачинателька роду, зробила цю ляльку і вклала у неї всю свою силу. І з тої пори ця мотанка оберігає наш рід від напастей, злих чар та насилок. Цей оберіг передавався від матері доньці на протязі багатьох поколінь. Я отримала її від твоєї бабусі. А тепер я віддаю її тобі. Ти маєш берегти її як зіницю ока і нікому про неї не розповідати. Ніколи.

Даринка дивилася на матір серйозним, зовсім недитячим поглядом.

— Навіть бабусі?

— Бабуся знає. Нікому іншому. Якщо з лялькою щось станеться, наш рід стане беззахисним. Тримай і пам’ятай про те, що я тобі розповіла. Тепер на тобі відповідальність за майбутнє нашого роду.

— Добре, мамусю, я обіцяю, що нікому не розповім і буду дуже-дуже берегти ляльку.

Марія помовчала.

— Я маю поїхати на деякий час, — нарешті промовила вона. — Не знаю, на скільки саме, але з тобою залишиться бабуся.

Даринка обняла Марію.

— Мамусю, прошу, не їдь!

Її блакитні оченята наповнились сльозами.

— Не можу, це дуже важлива справа.

— А куди ти їдеш?

— До Львова.

— А коли ти і мене туди повезеш? Я теж хочу подивитися. Це гарне місто?

Марія обійняла дівчинку.

— Так, дуже гарне. Обіцяю, що як тільки з’явиться можливість, поїдемо туди разом.

— Дякую!

Даринка поцілувала матусю і щасливо посміхнулася.

— А тепер спи! На добраніч!

— На добраніч!

Дівчинка вклалася зручніше. Марія поцілувала Даринку і вийшла з кімнати.

Теплий вітерець тихо колихав білі фіранки…

Прохолодне нічне повітря увірвалося у широко відчинені вікна вітальні. У кріслі сиділа Іванна. Вона тримала в руках невелику чашку, з якої по всій кімнаті струменів духмяний аромат трав’яного чаю. До вітальні по сходах спустилася Марія. Іванна поставила чашку на маленький столик поряд із нею. Марія втомлено опустилася у сусіднє крісло.

— Заснула? — тихо запитала Іванна.

— Засинає.

— То що сталося?

— Він приходив по мене.

— То мавка казала правду?

— Так.

— І що він сказав?

— Я обрана силою води. Маємо захистити людей від того, хто хоче отримати владу над світом.

Іванна помітила у зелених очах Марії знайомі рішучі вогники. Вона помовчала, задумливо вдивляючись у темряву за вікном. Вона відчула невблаганну силу незворотності, яка змушувала Марію залишити дім і летіти назустріч небезпеці.

— Коли вирушаєш?

— Післязавтра увечері.

Марія деякий час сиділа мовчки, спостерігаючи за метеликом, що залетів до кімнати. Потім піднялася і підійшла до лампи. Вона простягла долоню, і метелик довірливо сів на неї. Жінка піднесла долоню до вікна і легенько дмухнула на маленьке створіння. Метелик вдячно замахав крильцями і полетів назад у ніч. Марія повернулась у крісло.

— Я залишила Даринці мотанку.

Жінка помітила, як блимнуло тривожне світло у глибині маминих очей.

— Невже все так серйозно?

— Так. Ти маєш пильнувати їх.

Іванна поклала руку на доньчине зап’ястя.

— Покладися на мене. Я ще маю сили.

— Я знаю. Я боюся, що він буде шукати інші шляхи. Він може з’явитися тут.

— Ти знаєш, хто він?

— Ні. Ніхто поки що не знає. Але він скоро з’явиться.

— Будь обережна.

— Я намагатимусь.

Марія та Іванна поринули кожна у свої думки. За вікном у нічному саду співали цвіркуни…

Теплий літній вітер шурхотів у гілках дерев. Данило та Богдана стояли посеред галявини один навпроти одного.

— Сконцентруйся, — сказав Данило, ледь приховуючи роздратування.

Він вже другий день намагався пояснити цій зарозумілій відьмі, як керувати своїм унікальним даром, а натомість отримував одні кпини.

— Та я вже півгодини концентруюся. Уже аж схудла, і де?

Данило зміряв Богдану іронічним поглядом. Вузькі джинси щільно облягали стегна та довгі гарні ноги. Зелена футболка натягнулася на грудях, не приховуючи їхньої краси. Нічого так фігурка у цієї відьми, струнка, можна навіть сказати, ідеальна.

— Де ти схудла, все на місці.

— Мені краще знати, на місці чи не на місці. То що далі?

— Ти маєш усю свою енергію зібрати у руці і різко викинути її у повітря. Пробуй.

Богдана сконцентрувалася, зробила різкий рух рукою, неначе кидала кулю. Від руки відірвався потік повітря, який пригнув дерева та кущі, що трапилися йому на шляху, аж до самої землі.

— Нарешті! — заволала Богдана. — Ю-ху!

Вона стрибала від щастя, неначе гірська коза по схилах. Але Данило геть не той, хто дозволяє розслаблятися, не доробивши справу до кінця.

— Рано радіти. Тобі ще вчитися і вчитися.

— От засада. В універі штурмують. Думала на вихідних відпочити, так тут мольфар приперся. Багато ще там вчити? — невдоволено пробурчала Богдана.

— Ти маєш навчитися управляти стихіями.

— Це типу «Дощик, дощик, полий отого злого дядька»?

— Приблизно так.

Богдана швидко усвідомила, що таке вміння може дуже прислужитися їй при нагоді, і вирішила цього разу довго не опиратися.

— То що треба робити?

— По-перше, ти маєш отримати свій камінь.

— Це ще нащо? — набурмосилась вона. — Ще камінюку з собою тягати.

— Він буде оберегом і життєдайною силою. Ти зможеш відновлюватися.

— Ну якщо так, то добре. І де ж його шукати?

— Ти маєш його відчути і йти до нього. Сконцентруйся.

— Продовжую худнути.

Богдана закрила очі та сконцентрувалася. Вона відчула, як щось увійшло в її мозок, змусило повернутися вбік, і якась дивна сила повела її вперед. Дівчина різко відкрила очі і покрокувала до великого каменя. Біля нього вона зупинилася та нахилилася. Її рука сама потягнулася до маленького камінчика білого кольору та незвичайної форми. Богдана обережно взяла камінець і раптом відчула, як тепло швидко наповнило її тіло. До неї підійшов Данило. Вони обоє розглядали камінець.

— Що ти відчуваєш? — запитав хлопець.

— Силу і натхнення.

— Значить, це він.

Богдана гладила камінець. Вона відчувала, що він — жива істота, з душею і характером. Таким же бунтівним та впертим, як у неї.

— І що тепер робити?

— Тепер повторюй заклинання і подумки проси допомоги у каменя.

Богдана стиснула у руці камінчик і сконцентрувала погляд. Над нею поступово почали збиратися хмари, несподівано загримів грім та засяяла блискавка. Через секунду почалася злива.

— Круто! І що мені тепер робити? Я ж уся мокра.

— Для початку зупини грозу.

— Тю, а я й не здогадалася. Ти такий розумний, аж страшно. Агов, мозок, тобі там не тісно?

Данило поблажливо посміхнувся.

Богдана знову сконцентрувалася. Гроза припинилась.

Дівчина помацала свою наскрізь промоклу футболку і спробувала її викрутити прямо на собі. Данило спостерігав, як Богдана струшувала дощові краплі з блискучого каштанового волосся, метеляючи ним у різні боки, і воно сяяло та переливалося бронзою у яскравому промінні сонця, що з’явилося з-за хмар.

— Добре, що літо. Тепер півдня буду сохнути.

— Тобі допомогти?

— У тебе є електросушилка?

— У мене є заклинання.

— Ану, похвалися.

Богдана з цікавістю чекала, що ж відбуватиметься.

Данило пошепки промовив заклинання, провів рукою по одягу Богдани і по своєму, і він одразу став сухим. В очах у Богдани з’явилося захоплення.

— Ти диви, який вправний! А навчи і мене, у житті все згодиться.

— Добре, трохи згодом. А зараз маємо перепочити. Скоро прибудуть інші.

— Згодна. А то я вже втомилася. Два дні концентруватися — це вам не жарти.

— І це тільки початок. Що ти заспіваєш далі, навіть не хочу уявляти.

— Так, не напружуйся, а то раптом уява лусне. Що ж ми без тебе робитимемо?

Богдана та Данило сіли на траву неподалік від великого каменя. На галявину опустилася голубиця, яка одразу перетворилася на Марію.

— Вітаю! — сказала вона.

— Привіт!

— Радий тебе бачити!

Марія підійшла до Богдани та Данила.

— Я перша?

— Так. — відповіла Богдана. — А інші щось не поспішають.

Несподівано з лісу вийшов Захар. Він підійшов до решти.

— Поспішають! Доброго вечора! — сказав він.

Всі привіталися з Захаром. Аж раптом на галявині з’явився Божедар.

— Нарешті! А то я вже подумала, що ми ще тиждень будемо чекати, — і тут не промовчала Богдана.

— Як успіхи? — запитав Божедар у Данила.

— Непогано, — усміхнувся хлопець і подивився на Богдану.

— Як це непогано? Прекрасні успіхи! Здала залік із поливання себе водою та махання повітрям у повітрі.

— Добре! Основного навчилася. Інше вивчиш у процесі, — підсумував Божедар і підійшов до Каменя.

Всі сіли біля Каменя у коло. Захар поклав на середину сухі гілки, витягнув над ними руку, і на землі з’явилося вогнище.

Богдана із захопленням дивилася на вогонь.

— Круто! — вигукнула вона. — А цей фокус включено у моє навчання?

— У тебе інший напрямок роботи, — спокійно відповів Захар.

— Чого це? — пробурчала Богдана. — А раптом я змерзну?

— Начаруєш собі норкову шубу, — іронічно посміхнувся Данило.

— Ненавиджу гламур, — сердито відповіла Богдана і невдоволено зиркнула на Данила.

— То грійся жупаном, — відрізав хлопець.

— Досить теревенити, поговоримо про справи, — зупинив пусті балачки Захар і уважно подивився на Божедара. — Він не проявився?

— Ще ні. Але дуже скоро.

Марія не спускала очей з мольфара.

— То які наші наступні кроки? — запитала вона.

Божедар оглядів присутніх.

— Ми маємо захистити Книгу Влади, поки її не забрав той, хто полює за кріслами.

— І як ми це зробимо? — Богдана з цікавістю глянула на мольфара.

— Спочатку потрібно її знайти, — сказав він. Богдана відчула, що його темні очі неначе всмоктували її. Ще мить, і вона зникне у якомусь чорному проваллі чужої свідомості. Вона струсонула головою.

— Тю, та я ж кажу, вона у нашому запаснику, я її у руках тримала. Щоправда, ледь не грюкнулась додолу, якась вона негативна.

— Та й не дивно, стільки заклинань усередині, - Данило підморгнув Богдані. Вона сердито пхикнула і відвернулася.

— То, мабуть, ти і пошукаєш завтра книгу. А ввечері ми тобі допоможемо її забрати, — сказав Захар. Його сині очі випромінювали упевненість та вміння переконувати.

— Ну добре, спробую, якщо Василь її не запхав десь подалі. Він за неї так переживав.

— Хто такий Василь? — погляд Захара став напруженим.

— Та так, один аспірант, допомагає мені працювати у запаснику.

Данило насмішкувато поглянув на Богдану.

— Сам запропонував чи призначили?

— А тобі що до того?

Зі світло-карих очей дівчини посипалися іскри.

— Дивись, не спали тут нас своїм феєрверком, — не вгавав Данило.

— Ну все, досить блазнювати, — рішуче втрутився у діалог Божедар. — Отож, завтра ти пошукаєш книгу у запаснику. І чекай на нас біля чорного ходу о десятій вечора.

— Добре, — сказала Богдана. Цього разу вона чомусь погоджується без вередування.

— Полетиш на світанку, — додав мольфар. — Дорогу пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповіла дівчина і позіхнула. — Щось я за ці два дні втомилася. Перепрацювалася, мабуть.

Вона піднялася і потягнулася.

— Час відпочивати, — сказав Божедар. У його голосі прозвучали такі інтонації, які змусили всіх негайно підкоритися.

Присутні піднялися і порозходилися по галявині. Захар дістав із великого наплічника, що лежав біля каменя, ковдри. Всі вмощувалися, кому де зручно. Божедар відійшов на інший кінець галявини. Захар залишився сидіти біля вогнища. Сухі гілки тихенько потріскували у вогні, яскраві червоні та жовті іскри вистрибували та гасли у прозорому нічному повітрі. Відблиски вогню освітлювали чіткі риси Маріїного обличчя. На її гарних вустах виднілася легка посмішка. Що їй наснилося? Захар боровся із бажанням зазирнути в її думки. Нарешті він опанував себе і перевів погляд на Богдану. Попервах здавалося, що вони обидві такі тендітні та слабкі. А скільки ще на них чекає усього попереду… Та Божедар казав правду. Пращури ніколи не помиляються.

Богдана прокинулася від несамовитого щебету пташок. Складалося враження, що на галявину злетілися всі лісові мешканці одночасно. Дівчина огляділася навколо і побачила Марію, яка стояла посеред галявини, оточена неймовірною кількістю птахів, і годувала їх хлібними крихтами. Захар сидів біля вогнища, спостерігаючи за Марією. І його очі були зовсім не такі серйозні, як завжди. В них струменіла ніжність та якась беззахисність. Богдана з величезною цікавістю розглядала Захара, аж раптом почула над самим вухом:

— Ти ще тут? Ти ж мала давно вилетіти.

Над нею стояв Данило і сердито дивився на дівчину.

— То чого не розбудив, розумнику! Сам проспав, то нічого командувати!

Вона піднялася і пішла через галявину до джерела, старанно обходячи птаство, що весело снідало. Її наздогнав Данило.

— Ніколи умиватися, лети так. Попелюшко.

— Іди до біса, — відповіла Богдана, не удостоюючи його поглядом, і попрямувала до джерела.

— То твій родич, тож тільки після тебе, — парував Данило.

Вони підійшли до прозорого ключа і опустилися навколішки. Богдана занурила руки у сріблясту воду і декілька хвилин насолоджувалася відчуттям легкості та чистоти. Потім вона зачерпнула долонями крижану життєдайну вологу і опустила в неї обличчя. Раптом відчуття свободи, неначе під час польоту, пронизало її всю. Вона на секунду завмерла. Данило, не відриваючись, спостерігав за нею, він неначе застиг у німому захопленні від цієї яскравої картини. Нарешті Богдана опустила долоні і відкрила очі. Вони щасливо сяяли.

— Ну все, можна летіти. Зустрінемось увечері, - сказала вона і піднялася.

Богдана відійшла подалі від джерела, підняла руки, неначе крила, перетворилася на ластівку і злетіла у повітря. Данило пильно спостерігав за нею, поки вона не зникла за обрієм. Потім повернувся на галявину.

— Полетіла? — почув він іззаду знайомий голос. Божедар, як завжди, з’явився несподівано.

— Так, щойно.

Мольфар уважно подивився на Данила і посміхнувся.

— Що? — раптом зніяковів Данило.

Приховувати щось від Божедара — то марна справа. Данило відійшов убік і почав спостерігати за Марією. Птахи обступили її з усіх боків, вони вдячно гуркотіли, цвірінькали, клекотали, радіючи новому дню. Сонячні промені розбризкували золотаві відблиски на її волоссі, засліплюючи, неначе скарб мореплавців. Мольфар мовчки повернув обличчя до Захара, і його погляд став тривожним. Захар підняв очі на Божедара. Невидимий дріт протягнувся через галявину від однієї свідомості до іншої. Слова не потрібні, коли достатньо погляду. Захар піднявся і пішов до Марії. Вона обернула до нього щасливе обличчя, її очі випромінювали радість моменту буття. Захар був не в силах опиратися цій посмішці.

— Ти можеш повернутися додому, якщо хочеш. Але в десять ми маємо бути біля музею.

— Добре, я повернуся вчасно.

Марія заглянула в синю прірву його очей і одразу загубилася там. Вона із зусиллям перевела погляд на голуба, який саме всівся їй на плече. Захар підійшов до неї і простяг птаху долоню. Голуб слухняно переставив на неї лапки. Марія обережно вийшла із пташиного кола, підняла руки, і через секунду голубиця злетіла у повітря. Вона зробила декілька прощальних кіл над галявиною і піднялася вище у небо.

Богдана швидко опустилася на алею перед історичним музеєм. Вона набула людського вигляду та огляділась, уважно роздивляючись навкруги. Цікаво, чи ніхто не бачив цього дивовижного дійства? Наче ніхто. Дівчина полегшено зітхнула і пішла до дверей будівлі. Робочий день уже почався, тож співробітників музею на алеї не було. Навряд чи її дводенна відсутність когось стурбувала. Дівчата із гуртожитку давно звикли до постійних походів, парашутних стрибків, сплавів та інших подібних варіантів проведення вільного від занять часу. Тож можна було спокійно, без зайвих пояснень повернутися до університетських подруг.

Але зараз потрібно знайти книгу. Богдана рішуче оминула центральний вхід і рушила до службового. Раптом вона побачила, як звідти, не кваплячись, вийшов Василь. От дідько, як невчасно! Вона швидко застрибнула у кущі поряд із доріжкою. З них їй було не дуже добре видно, та нічого, головне, щоб не помітив. Василь пройшов майже поряд. Він завернув за будівлю. Богдана полегшено зітхнула і вилізла на доріжку. Дівчина сердито струсила з одягу пил і рушила до дверей. Ще декілька хвилин, і нарешті вона дісталася запасника.

Довгі полиці аж до стелі, вщент заповнені давніми і не дуже книжками, рукописами, манускриптами… Де ж її шукати? Богдана пильно вдивлялася у полиці, неначе очікувала, що книга сама вкаже, де вона знаходиться.

А раптом її тут вже немає? Ця думка змусила Богдану напружитися. Вона струсила головою і сказала сама до себе:

— Ні-ні, навіть думати про це не хочу. Так, потрібно зосередитися.

Дівчина глибоко вдихнула задушливе повітря і закрила очі. Нічого, крім биття власного серця… Вона відкрила очі і розчаровано подивилася на полиці.

— Що за дурня! Як же її знайти у цьому гармидері?

І раптом вона відчула, як щось тепле забилося поряд із серцем, у кишені її сорочки.

Очі дівчини почали світитися у напівтемній кімнаті. Богдана засунула руку до кишені і вийняла живий теплий камінець, свій камінець. Вона інстинктивно поклала його у складені човником долоні і потихеньку рушила уздовж полиць, прислухаючись до рухів камінчика. Раптом він почав битися швидше і став майже гарячим. Дівчина підняла очі і на одній із полиць під самою стелею побачила знайомий фоліант. Це він! Нарешті!

— Дякую, любий! — тихо сказала вона.

Богдана погладила камінець і обережно поклала його назад до кишені.

Вона схопила величезну важку драбину і потягла її до полиці, ледве не зваливши по дорозі зі столу старовинний годинник. Вона видерлася на самий верх і простягла руку до жаданого фоліанту…

— Привіт!

Її рука застигла у повітрі. Дідько, дідько, дідько, що сьогодні за день такий?.. От не сидиться цьому Василю де інде. Увесь час у запасники пхається. Декілька секунд, і її очі готові до зустрічі. Вона обернула голову. На обличчі мила посмішка, веселий погляд.

— О, привіт! Як справи?

— Дякую, добре. А ти чого туди залізла?

— От вирішила подивитися, що наверху є цікавого.

— Та там таке ж, як і внизу. Злазь, а то я хвилююся, раптом впадеш, драбина стара вже.

Богдана злізла із драбини, подумки посилаючи Василя в різноманітні місця відпочинку.

— А ти чого не на заняттях? — запитав він.

Василь потягнув драбину на старе місце. Богдана розчаровано проводжала її очима.

— А у мене друга пара, — мила посмішка дівчини практично не давала можливості засумніватися у правдивості відповіді. — А ти чого тут сьогодні?

— Вирішив попрацювати з літературою.

Його очі пильно вдивлялися в її обличчя.

— Давай, я тебе проведу, а то запізнишся на пару.

Василь рішуче узяв її під руку і виштовхнув з кімнати.

«А щоб ти луснув!» — подумала Богдана. А вголос промовила:

— Дякую, дуже люб’язно з твого боку!

Якби Василь знав, ким він був у думках Богдани на протязі тих п’яти хвилин, поки він вів її до зупинки автобусу, він би дуже здивувався її рівню володіння нелітературною мовою.

Богдана помахала Василю рукою з вікна маршрутки і вирішила таки піти на другу пару. На зупинці біля університету вона нарешті вискочила із задушливої маршрутки і покрокувала до входу у будівлю зі щирим бажанням отримати цього дня якнайбільше знань.

Прохолодний вітерець нещадно куйовдив темне волосся Богдани, поки вона йшла по алеї до центрального входу, не припиняючи подумки матюкатись…

Богдана стояла на доріжці біля службового приміщення історичного музею. Нічний вітер пестив її шкіру та густе каштанове волосся, плутався у гілках дерев та розносив аромат липового цвіту по всій окрузі.

Була вже майже десята. Дівчина несподівано для неї самої почала нервувати. Що за дурнуватий день сьогодні? Хоч би книга нікуди не зникла, поки вона на парах сиділа…

Раптом на землю опустилися орел, голубиця, сокіл та ворон. Вже через секунду перед Богданою стояли Божедар, Марія, Данило та Захар. Дівчина полегшено зітхнула.

— Ну нарешті! — пробурчала вона. — Я тут ледве не заклякла.

Данило відкрив рота, щоб відповісти, але вирішив не ризикувати, щоб не затягувати зустріч.

— То куди далі? — Марія огляділася навколо.

Богдана підійшла до дверей, які вели усередину будівлі.

— Треба у ці двері, - сказала Богдана. — Але я не маю ключа.

— А він нам і не потрібен, — сказав Захар.

— Данило не вчив мене проходити крізь стіни, — здивувалася Богдана.

— А я і не вмію, — відповів Данило. — Це по силах тільки мольфарам.

— То що нам робити? — запитала Богдана. — Ми що, даремно сюди приперлися?

Захар підійшов до дверей, дмухнув у замкову щілину, доторкнувся до замка, легко штовхнув двері, і вони відчинилися. Богдана із захопленням подивилася на Захара.

— Круто! Дійсно, мені ще багато чого потрібно навчитися. Згодна на додаткові заняття.

— Поспішаймо. В нас обмаль часу, — спокійно сказав Захар і зайшов усередину.

За ним рушили інші. Вони швидко, але обережно крокували уздовж коридору. Богдана йшла попереду. Нарешті підійшли до музейного запасника, і Богдана зупинилася біля дверей.

— На ніч їх зачиняють, — повідомила вона.

Дівчина автоматично торкнулася дверної ручки, і несподівано двері піддалися.

— Що за дурня? — Богдана з подивом оглянулася на інших.

— Невже ми запізнилися? — у голосі Марії почулося занепокоєння.

Всі не кваплячись зайшли усередину, готові до несподіванок. Першим повільно рухався Захар. За ним Данило та Марія. Прикривали товаришів Богдана та Божедар. Вони стиха пройшли від дверей далі і раптом зупинилися. Біля полиць із книгами спиною до них стояв чоловік. Він швидко обернувся. В руках чоловік тримав Книгу Влади.

— Василь?! Що ти тут робиш? — витріщилася на нього Богдана.

— Як це що? Працюю.

— Вночі?

— То й що? Запрацювався. Уже йду. — Василь почав повільно рухатися уздовж полиць у бік дверей. — А ти як сюди потрапила? І хто всі ці люди?

Він перелякано оглядів присутніх.

— Мої друзі.

— Стороннім сюди вхід заборонено. Ти це прекрасно знаєш.

Чоловік продовжував повільно просуватися до виходу. Богдана підійшла до Василя впритул.

— Це в тебе та книга, що ми тоді роздивлялися?

Василь притиснув книгу до себе, закриваючи обкладинку руками.

— Ти помиляєшся. Це інша. Ну добре, вам вже час іти. Прошу залишити приміщення.

Василь тремтячою рукою показав на двері. Богдана не звернула на це уваги і продовжувала вдивлятися у обкладинку.

— Яка інша, я ж бачу, що це та сама.

— А я кажу, що інша.

— Ану, дай подивитися.

Богдана швидко простягла руку за книгою. Несподівано Василь почав бігти до виходу, не випускаючи книги. Але він встиг зробити лише декілька кроків у напрямку дверей, коли Захар виставив вперед руку, і перед Василем миттєво виросло полум’я.

— Куди це ти зібрався з цінним музейним експонатом?

— Це він тебе попросив? — спокійно запитав Божедар і врізався глибоким поглядом у прозорі очі Василя.

— Не розумію, про кого ви говорите.

— Про того, хто обіцяв тобі винагороду.

Божедар продовжував занурюватися у свідомість аспіранта.

— Ніхто нічого мене не просив. Я просто хотів почитати.

— Атож, вночі не міг заснути і вирішив щось почитати. У запаснику на іншому краю міста. — посміхнувся Данило та підморгнув Василю.

— Це що тобі, бібліотека? Ану, віддай книгу, — сказала Богдана.

Вона підійшла до Василя і вихопила у нього з рук Книгу Влади.

— А я ще з тобою із одного літака з парашутом стрибала, — сказала вона і відійшла убік із книгою в руках.

Василь розгублено переводив погляд від одного присутнього до іншого.

— Хто ви такі?

— Це конфіденційна інформація. — Тон Захара одразу переконав Василя, що подальші питання зайві. — Що будемо з ним робити? — запитав він мольфара.

— Не потрібно зі мною нічого робити. Я додому піду.

— Хай іде, — спокійно промовив Божедар.

— А якщо він комусь розкаже? — Богдана із сумнівом роздивлялася обличчя Василя.

Очі аспіранта із жахом перескакували від одного обличчя до іншого. Здається, ще мить, і він втратить свідомість.

— Йому ніхто не повірить. Подумають, що божевільний, — упевнено сказав Захар.

У ту ж секунду Божедар вийшов із чужої свідомості. Він пильно подивився на Василя.

— Іди. І якщо він спитає, скажеш, що книгу кудись переклали, ти не знайшов. Про нас мовчи.

— Добре, — відповів Василь. Він був уже в напівпритомному стані.

Вогонь раптово зник. Василь перелякано оглядів присутніх і повільно, уздовж стінки вийшов із запасника.

— Думаєте, він йому не скаже? — в голосі Марії відчувалася невпевненість.

— Ні, не думаю, — відповів Божедар. — Тому потрібно поспішати. Він десь поблизу, чекає на книгу. Коли зрозуміє, почне пошуки. Поквапимось.

Мольфар вийшов із кімнати першим, за ним швидко крокували інші. Запилені старі коридори музею нарешті закінчились, і вони вийшли у теплу літню ніч, вдихаючи свіже повітря та насолоджуючись прохолодою, яка нарешті замінила спекотний день.

Вони летіли у літньому небі. Попереду, як завжди — старий орел, що вказував шлях. За ним мчали сокіл, голубиця, ворон та ластівка. Вони поспішали. Наблизившись до знайомої галявини, вони зробили коло і опустилися на траву. Там перетворилися на Божедара, Богдану, Данила, Марію та Захара.

Мольфар підійшов до великого Каменя.

— Ми маємо сховати Книгу Влади під цим Каменем, — сказав він. — Треба поспішати, я відчуваю, що він вже знає, що вона в нас.

— А він її тут не знайде? — з тривогою в очах запитала Марія.

Темні очі заспокійливо подивилися на знахарку.

— Він знатиме, де вона, і намагатиметься її отримати будь-якою ціною. Ми маємо провести обряд і поставити кордони. А вже потім захистити тринадцяте крісло.

— Які в нього шанси? — поцікавився Данило, уважно роздивляючись Камінь.

Божедар ніжно провів по Каменю долонею, відчуваючи теплу шершаву шкіру живої істоти.

— Великі, - промовив мольфар. — Він дуже сильний. Але поки ми разом і живі, він не зможе зняти заклинання. Камінь буде охороняти Книгу.

Очі Богдани втупилися в мольфара.

— Як це поки ми живі? А що, є варіанти? — запитала вона.

Захар спокійно подивився на Богдану.

— Варіанти є завжди. Головне, правильно їх використати.

— Ні, мене це не влаштовує. Я ще в аспірантуру збиралася вступати!

— Вступиш, — упевнено сказав Захар і подивився дівчині прямо в очі.

Богдану поглинула синя прірва. Вона, як завжди, струснула головою і на хвилину замружилась.

— Ну то й хай! Я звикла ризикувати. Адреналін — це кайф.

Марія підійшла до Божедара.

— То як він намагатиметься забрати Книгу?

Мольфар відірвав погляд від Каменя.

— Він спробує знищити нас по одному. Потрібно бути готовими до боротьби.

— Ми готові, - упевнено сказав Данило і теж торкнувся шорсткої теплої поверхні.

— А зараз потрібно сховати книгу, — промовив Божедар.

Він вийняв із тканої сумки, яка висіла у нього через плече, Книгу Влади.

— Даниле!

Данило відійшов від Каменя на декілька кроків і витягнув праву руку вперед. Камінь повільно зсунувся вбік. Під ним виднілася невелика воронка, схожа на таємну схованку. Божедар обережно поклав книгу до ями. Камінь повернувся на своє місце.

— Ставайте у коло навколо Каменя! — скомандував Божедар.

Всі стають у коло з чотирьох сторін. Раптом мольфар зник і з’явився вже на верхівці Каменя.

— Сконцентруйтеся! Захистіть Камінь силою чотирьох стихій! — закричав він, і луна від його голосу пішла по лісу.

Всі підняли праву руку і сконцентрували усі свої сили на Камені. У кожного з руки вирвався товстий кольоровий промінь: у Захара — червоний, у Марії — блакитний, у Богдани — білий, у Данила — зелений. Промені з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені неначе перейшли на Камінь, він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Усі втомлено впали на траву.

— Я ледве дихаю. Це було важко. — сказала Марія, поправляючи бронзові хвилі волосся, які закривали їй чоло.

— Я думала, що сконаю біля цього клятого каменя. І воно мені потрібно було? — пробурчала Богдана.

Данило насмішкувато глянув на неї.

— Це ще він не з’явився, — сказав хлопець. Богдана відповіла сердитим поглядом.

Захар знову випростав руку, і перед ним з’явилося вогнище.

— А чому він сам не пішов за книгою? — поцікавилась Марія, простягаючи обидві руки до вогню.

Раптом поряд із нею з’явився Божедар.

— Я поставив кордони. Він не міг увійти.

— А чому ви самі не взяли книгу?

— Щоб її узяти, потрібна сила чотирьох.

— А як тоді Василь збирався її вкрасти?

— Він би не зміг з нею вийти.

— А чому її не можна там залишити? Якщо там кордони?

— Тому що чаклун дуже сильний. Рано чи пізно він би знайшов спосіб її забрати.

— І що ми тепер маємо робити? — запитала Марія.

— Охороняти книгу і знищити його силу, — відповів Божедар.

Марія чомусь завжди почувалася такою впевненою від його теплого погляду.

— А як? — запитала вона.

Божедар сів поряд і підкинув гілки у вогонь. Вони злегка потріскували та сипали іскрами, що маленькими світлячками злітали у небо. Божедар не квапився з відповіддю.

— Захар і Данило будуть поблизу Каменя, — нарешті промовив він. — А ви поки що можете повернутися додому. Але будьте обережні — він шукатиме вас, щоб знищити. Чим менше стихій оберігає Камінь, тим легше йому буде дістатися книги. Нам потрібен деякий час, щоб відновити сили.

— Мабуть, я вже завтра полечу. Щось я втомилася. Потрібно відпочити, — сонно пробурмотіла Богдана і простяглася біля вогнища.

— Мені теж, — погодилася Марія і вклалася поряд.

Вони одразу заснули. До Марії підійшов Захар, зняв із себе жилет і накрив ним Марію. Він сів поряд і зробив вогнище яскравішим. На її високе гарне чоло впали хвилі мідно-рудого волосся. Спокійний вираз обличчя, тонкий ніс, брови, неначе крила ластівки… Раптом тендітна посмішка торкнулась її рожевих вуст і одразу розчинилася у ночі. Ніжність, яка так давно не навідувала його суворе серце, несподівано розлилася по всьому тілу і вихлюпнулась назовні.

Перші промені сонця замиготіли в небі…

У небі яскраво сяяло сонце. Білі невеликі хмарки де не де з’являлися серед блакитного океану. Птахи раділи новому дню. Раптом на край галявини вийшла маленька косуля. Вона злякано подивилася великими темними очима на трьох чоловіків, що стояли біля величезного каменя. Захар помітив тваринку і, не кваплячись, рушив до неї. Косуля переступала з ноги на ногу, чекаючи на чоловіка. Він підійшов до неї і простягнув руку. Тваринка довірливо тицьнулась у його долоню мокрим носиком. Захар погладив її по м’якій шерсті і щось стиха сказав. Косуля подивилася йому в очі. Потім вона розвернулася і повільно зникла у лісових хащах. Захар повернувся до Божедара і Данила.

— Вони полетіли? — спитав Божедар і уважно подивився на те місце, де тільки-но стояла косуля.

Захар прослідкував за його поглядом.

— Так, годину тому. Коли ми поставимо кордони на крісло?

— Трохи згодом. Їм потрібно відновити сили.

У погляді Данила відчувалося занепокоєння.

— Можемо не встигнути, — сказав він.

— Ми зробимо усе можливе, щоб встигнути. Придивіться за дівчатами, — промовив Божедар. — Вони зараз дуже вразливі. Я не знаю, до кого він з’явиться першим. Я побуду біля Каменя.

Захар кивнув.

— Добре, я злітаю до Марії.

Божедар уважно подивився на Захара.

— Але Данилові це простіше зробити, — сказав він. — Вони живуть в одному місті.

Та Захар не відвів погляду.

— Данило нехай за Богданою спостерігає. У нього це добре виходить. — Легка усмішка торкнулась його мужніх вуст.

— Ти знаєш, що це небезпечно, — заперечив Божедар.

— Ти про нього?

— Ти знаєш, про що я. Ти вже давно зробив свій вибір. Дар понад усе. Кохання його вб’є.

Погляд Захара став серйозним.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

Божедар знову пильно подивився на характерника.

— То не забувай.

Захар підняв очі. Великі білі хмари, неначе великі пухнасті плями, розповзалися по сірому небу…

Марія стояла біля відчиненого вікна. По небу пливли білі кудлаті хмари, але сонячні промені час від часу виривалися з їх цупких обіймів і розбризкували своє золото на все, що траплялося на їхньому шляху. Жінка зачинила вікно, взяла мольберт і погукала:

— Даринко!

Двері доньчиної кімнати відчинилися, і дівчинка збігла вниз по сходах.

— Мамусю, ти куди?

— Телефонувала Катерина, просила терміново закінчити картину. То я маю сьогодні доробити.

Даринка обійняла Марію за талію і притислась до неї обличчям. Марія опустила на підлогу мольберт та ніжно погладила її по голівці, потім нахилилася і поцілувала доньку. Дівчинка підняла блакитні оченята.

— А мені можна піти з тобою?

— Ні, краще будь удома. Я ж тобі казала, зараз для тебе дуже небезпечно виходити. А тут з тобою залишається бабуся. Вона тобі пиріг пече, дуже-дуже смачний!

— Добре, мамусю, я розумію! — зітхнула дівчинка.

Її погляд став не по-дитячому серйозним.

— Ти в мене дуже розумна та вже доросла. І нікому не відчиняйте! Я скоро повернуся!

— Добре! Бувай!

Марія ще раз поцілувала Даринку.

— Бувай, люба!

Марія взяла мольберт і вийшла. Даринка зачинила двері. Дівчинка повільно покрокувала до дивану, сіла і вийняла з кишені маленьку скриньку. Вона помилувалася чудовими візерунками на її кришечці, потім відкрила. У скриньці лежала мотанка. Даринка обережно дістала ляльку. Яка ж вона гарна! Така яскрава, у спідничці і вишиванці. І майже непомітно, що їй вже багато років. Напевне, про неї дуже добре піклувались.

Раптом почувся дзвінок у двері. Дівчинка підхопилася з дивана і побігла до дверей, тримаючи мотанку у руці.

— Хто там?

З-за дверей почувся голос Лео.

— Привіт! Це Лео! Можна мені увійти?

— Ні!

— Чому?

— Бо ви мені не подобаєтеся.

Його голос став вкрадливим.

— Я приніс тобі подарунок.

— А він мені не потрібен!

— То, може, ти покличеш маму?

— Не покличу!

Даринка повернулася до вітальні і сіла на диван. В руках вона, як і раніше, тримала мотанку. Дівчинка підняла голову і раптом побачила у вікні Лео. Він стояв біля відчиненої хвіртки.

— Яка гарна лялька. Можеш мені показати? — вкрадливий голос неначе кликав її до себе.

Даринка швидко сховала ляльку до скриньки.

— Бабусю! — закричала вона.

До кімнати зайшла Іванна.

— Що сталося, люба?

— Отой страшний чоловік хоче забрати мою ляльку.

— Який чоловік?

— Той, що приходив до мами.

— Лео?

— Так.

— То це він дзвонив у двері?

— Так.

— І де він зараз?

— Був у вікні.

Іванна подивилася на вікно, але там вже нікого не було.

— Будь обережна. Ти ж знаєш, що ніхто не повинен знати про мотанку.

— Пробач, бабусю, це випадково сталося. Я не буду більше її виймати.

— Добре.

Даринка притисла скриньку до себе. Іванна підійшла до вікна і визирнула на подвір’я. Але там не було жодної людини. Тільки холодний північний вітер, що з’явився невідомо звідки цього літнього дня, неголосно співав свою дику пісню…

Прохолодний вітер неквапно гнав білясті хмари з півночі. Марія стояла перед мольбертом. Тихенько дзижчали джмелі, оси та бджоли повільно сідали на яскраві польові квіти. Вдалині блищала та злегка наспівувала свою таємничу пісню ріка.

— Вітаю!

Марія здригнулася від несподіванки. Вона оглянулася і побачила Лео.

— Доброго ранку! Щось сталося? — спитала вона.

Холодні сірі очі дивилися прямо на неї. Раптово налетів північний вітер, він здійняв у повітря руді коси та нахилив додолу високу траву.

— Ні, все нормально.

Марія зіщулилась і обхопила себе руками навхрест, ніби хотіла захиститись від непроханих гостей.

— То чому ви приїхали?

— Просто захотілося вас побачити. Привіз Даринці подарунки. Вони в машині. Але вона не захотіла відчинити. Може, ви зателефонуєте доньці, я буду щасливий її порадувати.

— Може, іншим разом? Якщо вона не в гуморі, не думаю, що буде радіти подарункам.

— Ну добре, я їх просто вам залишу. Я думав, ми поп’ємо кави, у вас така затишна вітальня.

Марії стало ще холодніше.

— Краще іншим разом. Мені потрібно закінчити картину.

— Добре. Не буду вам заважати. Бувайте!

— Бувайте!

Лео повернувся і, не кваплячись, пішов у напрямку лісу. Марія не спускала з нього очей. Потім повільно рушила за ним. Він зник серед дерев. Марія прискорила кроки. Вона дійшла до дерев, і раптом прямо перед нею з’явився Лео. У нього був зовсім інший вираз обличчя, хижий та жорстокий. Прозорі сірі очі, неначе лінзи, віддзеркалювали її відображення.

— Здогадалася?

— Так.

— То готуйся, ти перша.

— Не кажи гоп, поки не перестрибнеш.

Лео швидко підняв праву руку. Навколо нього несподівано з’явився чорний вир, який крутився і рухався вперед. Лео рвучко викинув руку у той бік, де стояла жінка, намагаючись виром збити Марію з ніг. Знахарка різким рухом створила навколо себе потік води, схожий на водоспад. Усередині водоспаду вона перетворилася на голубицю та швидко полетіла до річки. Лео одразу обернувся яструбом і полетів за нею. Він наздогнав її, але вона встигла дістатися річки та, кружляючи над водою, перетворилася на людину і стала на блискучу поверхню. Яструб повернув до берега, перетворився на Лео і залишився на піску, але у воду не зайшов.

Марія підняла руки, вода встала за її спиною, жінка утворила водяний вир і жбурнула його у Лео. Але він встиг створити захисний пиловий стовп і заховатися у ньому. Марія зробила різкий рух рукою, створюючи водяний промінь. Лео почав крутити правою рукою, утворюючи пиловий промінь. Вони боролися. Їхній двобій був довгим і запеклим, ніхто не збирався поступатися. Але поступово Марія почала втрачати сили. Очі Лео стали сталево-сірими. Марія відчула, що ноги більше не тримають її. Вона впала, та вода не пустила її униз. Жінка лежала на поверхні. Їй ввижалася Даринка, яка бігла до неї. Дівчинка тримала у руці мотанку. Марія почула її голос: «Мамусю! Тримайся!» Нарешті вона добігла до Марії, впала біля неї і вклала мотанку їй до руки. Раптом видіння пропало. Марія повільно відкрила очі і відчула щось у руці. Вона глянула на свою долоню. У неї в руці була мотанка.

Несподівано жінка відчула приплив сил. Вона піднялася, витягнула руки над головою і зусиллям волі створила величезний водяний потік позаду себе, вода встала за її спиною величезною хвилею і полетіла у Лео. Його відкинуло назад, і він впав. Марія теж простяглася на чистій прозорій поверхні ріки без сил. Раптом Лео обернувся вовком і повільно відійшов убік. Марія підняла голову і побачила Захара, що біг до неї. Він опустився навколішки поряд із нею.

— Як ти?

Марія вдячно посміхнулася. Турботливий голос колисав її, сині очі огортали теплом і спокоєм. Вона занурилася у ці відчуття, плескалася в них, насолоджуючись цією чарівною миттю.

Захар узяв її на руки і поніс.

Вікно невеликої спальні було відчинене навстіж. Прохолодний вітерець колихав блакитні фіранки, шелестів сторінками відкритої книги, що лежала на столі, та співав свою дивну, зрозумілу тільки йому пісню. Марія лежала у ліжку, знесилена боротьбою з Лео. Біля неї прилягла Даринка, вона гладила матусю по голові. На стільці поряд із ліжком сидів Захар.

— Мамусю, ти нас так налякала!

Марія ніяково посміхалася.

— Пробач, люба, я не хотіла, так вийшло. Але ти мене врятувала.

Вона поцілувала доньку.

— Ні, це дядечко Захар тебе врятував. Він хороший.

— Так, дуже хороший.

Марія подивилася на Захара і посміхнулася. В її очах блимали радісні яскраво-зелені вогники. До кімнати зайшла Іванна.

— Даринко, час обідати. Ходімо до кухні.

Іванна перевела погляд на Захара. В її очах відчувалася щира вдячність та повага.

— Прошу, пообідайте з нами.

— Дякую, із задоволенням! Я зараз до вас приєднаюся.

— Добре, ми на вас чекаємо! — сказала Іванна. Вона подивилася на онуку. — Ходімо, люба!

Даринка ще раз обняла Марію, зіскочила з ліжка та разом з Іванною вийшла з кімнати.

Зелені вогники у її очах засяяли ще яскравіше.

— Дякую, що вчасно нагодився. Це було важко. Я думала, що вже прийшов кінець.

— Ти сама це зробила. Я просто з’явився на фінал. Ти його перемогла.

Глибокий низький голос огорнув її, неначе теплою м’якою ковдрою. Вона згадувала, як він ніс її, і тепло його тіла хвилювало Марію. Її охопило нестримне бажання доторкнутися до його руки, що лежала поряд з її рукою. Нарешті Марія зусиллям волі повернулася до реальності.

— Як там інші?

— Поки що все нормально.

— Я за вас хвилююся. Як тільки стане краще, приєднаюся до охорони Каменя.

— Відпочивай і не поспішай. Ми впораємося. Бережи доньку. Вона чудова.

М’який погляд синіх очей змусив її зніяковіти.

— Так, дякую! Ти їй подобаєшся, — сказала Марія.

Захар розчинився у теплій ніжній посмішці, яскраві вогники в зелених очах блимали, неначе нічні світлячки. Як важко втриматися і не доторкнутися до її густого блискучого волосся, ніжної білої шкіри.

— А Лео їй подобався? — запитав він

Її очі зненацька стали холодними, немов лезо ножа.

— Ні, дуже не подобався. Вона одразу відчула.

— А ти?

— Я теж відчула дивну ауру одразу. Але не знала, хто він.

— Ну, тепер ми знаємо.

— Так. Будьте обережні, — неприхована тривога зазвучала у її голосі.

Треба якось змусити себе піти з цієї кімнати. Захар кілька хвилин сидів мовчки, поглядаючи на гарні тонкі руки Марії. Потім піднявся зі стільця.

— Добре. То я пішов. Я вже не буду заходити, після обіду одразу полечу. Побачимося на галявині. Нам ще потрібно поставити кордони біля крісла.

— Так, я пам’ятаю. Скоро буду! Добре, бувай! Я буду сумувати!

— Я теж! Бувай!

Захар вийшов із кімнати. Марія проводжала його високу ставну фігуру довгим поглядом. Коли двері зачинилися, вона відкинулася на подушках і уважно прислухалася до негучних голосів у вітальні. Тихий вітерець помалу колихав легкі блакитні фіранки…

У читальному залі університетської бібліотеки було повно народу. Яскраве сонце зазирало у велике старовинне приміщення через прозору стелю, змушуючи студентів швидше закінчити роботу і пірнути у спекотну оману літнього вечора. За одним із великих дубових столів сиділа Богдана. Вона уважно читала книгу, час від часу роблячи записи до зошита. По проходу між столами неквапно рухався симпатичний хлопець. Його висока фігура привертала увагу дівчат, повз яких він проходив. Вони проводжали його поглядами, про щось перешіптуючись та посміхаючись. Він підійшов до Богдани і став поряд, тому що вільного місця, щоб сісти, не було.

— Привіт! — сказав він.

Богдана підняла очі на хлопця і радісно посміхнулася йому.

— О, Тарасе, привіт!

Хлопець подивився у світло-карі очі дівчини і усміхнувся у відповідь.

— То ти завтра піднімаєшся з нами на гору?

Брови Богдани здивовано потяглися догори.

— Звичайно! Чого б це я таке пропускала!

— Добре, тоді до завтра! Зустрінемось о восьмій. Бувай!

— Так! Бувай!

Хлопець неспішно вийшов із зали. Богдана знову нахилилася над книгою і продовжила робити записи до зошита. Яскраві промені впали крізь прозору стелю і розсипали золоті вогники на її каштановому волоссі.

Теплі промені вранішнього сонця блимали на гілках дерев і кидали жовті блискітки на яскраво-зелену, мокру від роси, траву…

По лісовій стежці на гору неспішною ходою піднімалася група хлопців та дівчат, серед яких крокувала Богдана. За плечима в них були рюкзаки. Попереду йшов керівник групи. Вони вийшли на велику галявину. Керівник обернувся до решти групи.

— Все, привал! — сказав він. — Розбиваємо табір тут.

Всі зупинилися. Вони почали неквапно знімати рюкзаки та виймати каремати, ковдри і залізний посуд.

— Хто збирає хмиз для вогнища? — запитав керівник та глянув на присутніх.

Богдана залишила рюкзак на траві та випросталася.

— Моя черга, — сказала вона.

— Добре. Ми на тебе чекаємо. Не затримуйся.

Богдана неспішно крокувала углиб лісу, збираючи невеликі сухі гілки, що траплялися їй на шляху. Пташки співали свої ранкові пісні, комахи дзижчали над головою. Богдана насолоджувалася свіжим лісовим повітрям. Раптом поряд із нею пролетів джміль. Дівчина простягла долоню, і він довірливо сів на неї. Джміль щось буркотів собі під ніс, і Богдана уважно вслухалася у його розповідь. Дзиґнувши щось на прощання, він піднявся у повітря, зробив коло над її головою і полетів далі у своїх комашиних справах. Богдана подивилася вперед і побачила, що там ліс рідший, і пішла у той бік. Дівчина вийшла із лісу і опинилася на верхівці гори. Вона повільно підійшла до краю схилу і зупинилася.

Перед нею розкинулась зелена долина, яку прорізував швидкий гірський потік. По обох берегах височіли мальовничі скелі. Гірські схили поросли густим лісом, смереки виблискували у золотих променях сонця. Богдана завмерла у німому захопленні, яке вона відчувала кожного разу, коли опинялася у такому місці. Раптом вона відчула чиюсь присутність поряд із нею. Вона різко обернулася і побачила перед собою Лео.

— Ви хто?

Холодний погляд сталево-сірих очей змусив її струснути головою.

— Зараз дізнаєшся, — сказав він.

Лео несподівано викинув вперед праву руку і штовхнув Богдану. Вона відчула, як земля полетіла з-під її ніг, і через секунду перед очима був уже не Лео, а крутий схил гори. Зелена трава промайнула повз неї, і ось вона вже бачить річку так близько, що ще трохи, і вона опиниться в цій холодній, кристально-чистій воді. Богдана розкинула руки, сконцентрувалася і обернулася ластівкою прямо над водою.

Вона швидко піднялася у небо. Зробивши коло, щоб роздивитися ворога, ластівка повернулася на верхівку гори, сіла на траву і перетворилася на Богдану. Дівчина рвучко витягла руку вперед. Уроки Данила не пройшли для неї даремно. Вона напружила всі свої сили і потоком повітря відкинула Лео назад. Але це його не зупинило. Він швидко піднявся з землі, створив смерч і легким рухом пальців направив його на Богдану. Дівчина встигла відхилити його потоком повітря убік. Вона закрила очі і миттєво сконцентрувалася. «Повітряні стихії, допоможіть!» — попросила вона подумки, швидко відкрила очі, і небо над ними несподівано прорізала небо яскраво-блакитна сяюча блискавка. Вона була націлена прямо на Лео. Він підняв вгору праву руку, і навколо нього утворилася пилова завіса.

Холодний погляд сталевих очей змусив Богдану здригнутися. Вона відчула, що їй вже несила боротися. Лео направив потік пилу прямо на дівчину. Земля вирвалася з-під її ніг, і вона полетіла у прірву. «Не дочекаєшся!» Різким рухом Богдана встигла схопитися за камінь, що стирчав із землі.

Лео повільно підійшов до краю скелі.

— Ну що, давай прощатися. Ось і все. Для тебе.

Цей зверхній холодний погляд бісив її до нестями. Теж мені, герой-супермен. Подивимось, хто з нас буде сміятися останнім. Вона вчепилася у камінь смертельною хваткою.

— Зникни, нечиста сило!

— А ти не така, неначе? Відьма!

Який у нього противний сміх, наче залізом по склу провели.

— Я біла відьма!

— Це не міняє твоєї суті.

Та щоб він здох, зараза.

— Ти, мерзенний відьмаче, зникни з горизонту!

— Навіщо так грубо? Може, ми ще подружимось!

Ну й гидотна в нього посмішка, наче в жаби.

— Ще не вистачало дружити з покидьками.

— Переходь на мій бік, і ти не помреш. Принаймні зараз.

Зверхній погляд сірих очей проникав у неї все глибше. Холодний вітер пронизував її до кісток.

— Не дочекаєшся! — сказала вона, з останніх сил вчепившись у скелю.

— Подумай, ти матимеш таку силу, про яку і не мріяла!

— Мені і моєї вистачає!

— Щось не дуже вистачає. Он диви, як ти незручно висиш, ще секунда — і все, кінець!

Лео повільно підняв праву руку, створив невеликий пиловий потік, не кваплячись направив його на Богдану, і вона почала потроху зсуватися зі скелі.

— То що, не передумала?

Богдана вчепилася у камінь з останніх сил, але пальці почали з’їжджати з його гладкої поверхні. Вона вперлася ногами у схил, зробила зусилля і підтягнулася трохи вище, щоб утриматись на верхівці. Раптом вона побачила у небі великого ворона. Невже це він? Так, він!

Ворон швидко опустився на землю і одразу перетворився на Данила. Хлопець випростався, рвучко витягнув руку вперед і почав крутити нею у повітрі. Каміння зі всієї верхівки гори понеслося до його тонких, наче у музиканта, пальців. Камені з’єдналися у велику кулю. Данило підняв руку в тому напрямку, де стояв Лео, і раптом куля перетворилася на суцільний потік каміння, що летів прямо на чаклуна. Лео не очікував такого повороту. Він виставив праву руку, але каміння майже врізалося в нього. Чаклун ледве відбив його вбік, миттєво обернувся яструбом і полетів геть.

Данило помчав до Богдани, швидко опустився на землю і схопив її за руку. Світло-карі турботливі очі наче тонкою ниткою проникли до її свідомості, чіткі мужні риси обличчя притягували погляд. Хлопець допоміг дівчині вилізти нагору. Вони декілька секунд мовчки лежали на краю скелі, відсапуючись.

Він повернув голову, поглянув їй в очі, і вона знову опинилася у іншому вимірі.

— Як ти? — запитав він.

Богдана струснула головою і повернулася до реального світу.

— Звідки ти тут узявся?

У нього така приємна посмішка, а раніше їй так не здавалося.

— Та так, проходив неподалік. Вирішив провідати.

— Цікаво, що це за бовдур був? Він так і не представився. Це той дурнуватий, що за кріслами ганяється?

— Розумна дівчина.

Мабуть, не такий цей Данило уже й гарний.

— Не дурніша за тебе, — скривилася вона.

— Тебе ж просили бути обережною.

Турботливий погляд змушував її ніяковіти, і це дуже дратувало.

— То що ти пропонуєш? Не виходити із дому? Якщо він захоче, то знайде мене де завгодно.

— Там можна поставити кордони.

Вона підняла очі і мовчки спостерігала за маленькими білими хмарками, що кудись летіли у своїх справах, і їм було байдуже, що там відбувається унизу. Нестерпне бажання злетіти туди, у безмежний простір свободи, зненацька охопило її всю, аж до самих кінчиків пальців.

— Я не збираюся через якогось божевільного відмовлятися від нормального життя, — сказала вона.

Знову цей уважний пронизливий погляд світло-карих очей. Куди від нього сховатися? Та чи хотіла вона ховатися? Вона вже сама не знала. Через нього вона відчувала себе слабкою та дурненькою, і сердилася сама на себе.

— Ти розумієш, що від тебе залежить доля багатьох людей?

Тепер вона роздивлялася, як по тонкій билинці повзе мураха.

— А ти розумієш, що я маю право на відпочинок? — сказала вона.

— Тебе не переконаєш.

Вона нарешті наважилася підняти очі.

— То й не намагайся.

Ще декілька секунд мовчання. Чувся тихий спів соловейка десь у глибині лісу.

— Я вже маю йти, а то наші хмиз чекають, голодні. А я тут у божевільного дядька блискавки кидаю.

Вона ще декілька хвилин сиділа мовчки, дивлячись на золотаві високі стовбури смерек на протилежному схилі гори. Їй чомусь не хотілося нікуди йти. Але таки дійсно вже час рушати. Богдана і Данило піднялися. Дівчина обтрушувалася та ретельно витирала краєм сорочки обличчя від грязюки. Він уважно спостерігав за її тонкими пальцями, вглядався у світло-карі очі, вивчав тонкі лінії обличчя.

— Ви плануєте довго тут пробути? — запитав хлопець.

— Два дні.

— Добре, бережи себе.

Вона подивилася прямо йому в обличчя. Виявляється, це не так і страшно, якщо потренуватися.

— Я спробую. Бувай.

Теплий погляд світло-карих очей обійняв її на прощання.

— Бувай! — відповів Данило.

Богдана повернулася і пішла до лісу, збираючи по дорозі хмиз. Данило спостерігав, як вона граційно нахилялася за кожною дрібною гілочкою. І ось уже її струнка фігура сховалась за деревами. Хлопець підняв руки, неначе крила, і обернувся вороном.

Він швидко піднявся у повітря і полетів у той бік, куди пішла Богдана. Ось він уже бачить її сорочку в червоно-чорну клітинку поміж дерев. Дівчина, не кваплячись, ішла до вогнища із купою хмизу. Ворон сів на гілку і довго спостерігав, як Богдана клала хмиз на землю, як дівчата та хлопці розпалювали вогнище. А в лісі голосно співали пташки, радіючи новому дню…

Живі сонячні промені, неначе маленькі вогники, миготіли на листі, на мокрій від роси траві, та виблискували на обличчі. Даринка простягла маленьку тендітну руку, і на її долоню вистрибнув крихітний зелений цвіркун.

— Привіт! — посміхнулася йому Даринка.

— Привіт! — відповіла комаха і подивилася на неї великими круглими очиськами.

— Зі святом Івана Купала!

— Дякую! — радісно проспівав цвіркун.

Її блакитні очі сяяли від щастя.

Дівчинка тихенько опустила цвіркуна на тонку стеблинку і підняла очі на бабусю. Іванна обережно зривала жовтенькі квіточки звіробою і клала їх до кошика. Раптом Даринка побачила попереду в кущах сіре зайченя. Яке воно пухнасте та миле! Треба із ним теж привітатися.

Дівчинка піднялася і повільно пішла до тваринки. Але зайченя пострибало між дерев, і Даринка рушила за ним. Вона швидко рухалася серед високої трави, намагаючись не загубити тваринку з очей. Зненацька над нею пролетів великий сірий птах. Даринка зупинилася від несподіванки і огляділася навколо. Якесь незнайоме місце. Дерева тут росли дуже щільно, і сонячні промені майже не проходили крізь гілки. Дівчинці стало моторошно. Вона вийняла із кошика з травами мотанку і притисла її до грудей. Вона відчула, як щось тепле і спокійне вливалося у неї і розтікалося по тілу. Даринка повернула назад. Де ж те місце, звідки вона прийшла? Вже й ноги втомилися. І їсти хочеться.

Даринка подивилася на мотанку і погладила її по голівці.

— Не бійся, ми обов’язково звідси вийдемо.

Їй здалося, що лялька кивнула. Даринка підняла очі і раптом побачила, що попереду дерева стали рідішати.

— Ну от, скоро ми знайдемо бабусю.

Вона радісно усміхнулася і почала швидко продиратися крізь високі кущі. Поступово сонячне світло все більше проходило крізь гілки, і ось уже попереду яскраво заблищала річка. Даринка побігла на це сяйво, міцно тримаючи ляльку. Ось вона вже на лузі. Вода манила її своєю прохолодою.

Дівчинка вискочила на широку галявину. Раптом перед нею нізвідки виникла висока темна фігура. Даринка різко зупинилася. Вона підняла очі. Холодний сталево-сірий погляд пронизав її до кісток. Вона завмерла, притиснувши до грудей мотанку. Дівчинка чула швидкі удари двох сердець — свого і ляльчиного.

— Віддай мені цю іграшку, і я подарую тобі взамін велику гарну ляльку.

Даринка мовчки дивилася, як він простягає до неї здоровенну долоню. Вона міцніше притисла до себе мотанку і відступила назад.

— Нащо тобі ця дешева ганчірка без обличчя?

Він рушив до неї, свердлячи її очима, неначе сталевим буром. Ось він вже дуже близько. Зараз цей мерзенний чаклун простягне руку і відбере у неї її скарб. Нізащо!

Її блакитні очі несподівано стали темними. Обличчя раптом втратило свою дитячу ніжність. Погляд став твердим і напруженим. Вона автоматично рвучко викинула руки вперед, тримаючи перед собою мотанку. І раптом із ляльки вирвався яскравий промінь світла. Він неначе вийшов із серця мотанки, биття якого відчувала дівчинка.

Промінь засліпив Лео і врізався прямо в чаклуна, відкинувши його на чималу відстань. Даринка стояла із витягнутими вперед руками, тримаючи перед собою цей яскраво-блакитний промінь, неначе меч. Лео безпомічно лежав на траві, рухаючи руками і намагаючись хоч щось розгледіти.

— Я з тобою! — бабусин голос, такий ріднесенький, пройняв Даринку до кінчиків пальців.

— Бабусю!

Дівчинка кинулась їй в обійми.

— Не плач, люба! Все буде добре! — бабусин теплий погляд, неначе затишною ковдрою, огорнув її.

Лео вже стояв на траві, готуючись до нападу. Іванна стала перед Даринкою і нанесла удар першою. Лео знову впав. Але він був занадто сильний. Через секунду Іванна полетіла на траву від удару вихора. Даринка не встигла нічого зрозуміти, а чаклун уже стояв поряд і простягав до неї свою мерзенну руку. Дівчинка міцно притисла ляльку до грудей. У напруженому погляді блакитних очей відбивалося очікування якогось дива, що врятує її зараз. І раптом чаклун перевернувся у повітрі від яскравої блискавки і полетів на інший кінець галявини.

Даринка повернула голову. Як тепло раптом стало від цього погляду синіх очей!

— Дядько Захаре!

Краєм ока вона побачила, як чаклун обернувся на яструба і піднявся у повітря. Сильні руки підхопили дівчинку і ніжно притисли до широких грудей. Так приємно охопити руками цю міцну шию і прихилити голову на плече.

— Давай допоможемо твоїй бабусі.

Захар підійшов до Іванни і опустив дівчинку на землю. Вона сіла поряд із бабусею і погладила її по обличчю.

— Бабусю, що з тобою?

Іванна не відповідала. Невже вона померла, захищаючи свою маленьку дівчинку від тої почвари? Ні, цього не могло бути! Даринка підняла заплакані очі на Захара. Він опустився на траву і провів рукою над серцем жінки. Вона повільно відкрила очі. Декілька хвилин Іванна намагалася зрозуміти, де вона знаходиться, і пригадати, що відбувається.

— Він зник? — нарешті запитала вона.

— Поки що так, — його сині очі потемніли.

Захар допоміг Іванні сісти.

— Дякую, що врятували нас, — слабка посмішка освітила обличчя жінки.

— Дядьку Захаре, а як ви дізналися, що ми тут? — блакитні очі дівчинки раптом розширилися від здивування.

— Проходив повз.

Тепла посмішка Захара знову огорнула дівчинку теплою ковдрою.

— Повз ліс? — не вгавала Даринка.

— Повз вас, — засміявся чоловік і погладив Даринку по голівці.

Вона щасливо посміхнулася, притискаючи мотанку до грудей.

— Бережи її, - сказав Захар.

— Ой, а мама ж казала нікому не розповідати про неї, - раптом злякалася Даринка і подивилася на бабусю.

— Думаю, йому можна.

Голос Іванни був уже не таким слабким. Очі Даринки стали яскраво-блакитними.

— А вона жива, — прошепотіла вона свій секрет і швидко обернулася, щоб ніхто інший раптом не почув. — В неї є серце. Воно б’ється.

— Так, це серце нашого роду, — сказала Іванна.

Іванна обняла Даринку. Декілька хвилин вони мовчки спостерігали, як теплий вітерець колихав траву на галявині.

— Ну що ж, мабуть, вже можна йти, — сказала жінка.

Захар допоміг Іванні піднятися. Даринка підібрала кошик із травами і принесла бабусі. Вона обняла Даринку за плечі і разом із Захаром рушила до лісу.

Ліс нарешті закінчився, і раптом в очі вдарило яскраве сяйво блискучої блакитної води. Ріка неспішно співала свою нескінченну історію. Лугові трави п’янили і уносили далеко у чарівний світ магії. Даринка бігла попереду, зупиняючись кожну хвилину біля чергової рослинки і вдихаючи її казковий аромат. Захар та Іванна ішли поряд, милуючись щасливим обличчям дівчинки.

— Давно бачили Марію? — запитала жінка.

— Сьогодні зранку. Ввечері буде вдома. Данило заступає на чергування.

— Коли збираєтеся ставити кордони на крісло? Щоб не було запізно.

— Найближчими днями. Поки він намагається знищити нас по одному, у нього теж недостатньо сил, щоб викрасти його.

— Першими вибрав жінок. Мерзотник.

— Цього й треба було очікувати.

— Хоче упіймати двох зайців.

— Так, але поки він не зосередився на кріслі, потрібно поспішати.

Попереду вже було видно дерев’яний паркан і дах двоповерхового гарненького будинку. Даринка весело побігла по стежці до воріт.

— Не хвилюйтеся, я пригляну за Марією, — сказав Захар.

Від його кремезної фігури віяло надійністю і спокоєм.

— Дякую! — відповіла Іванна і заглянула у його теплі очі. — Зайдете до нас пообідати?

— Мабуть, я вже полечу.

Він спостерігав, як Даринка відчиняє хвіртку і зникає за парканом.

— І не попрощаєтеся з Даринкою?

В її голосі почулося прохання. Сині очі Захара іще більше потеплішали.

— Добре, зайду ненадовго, — промовив він.

«Без обіду ні в якому разі не випустимо!» — подумала Іванна. Вона радісно посміхнулася і прискорила ходу. Ось уже і двір. Даринка весело мчала їм назустріч. Вона налетіла на них і обійняла обох одночасно. Всі радісно засміялися, розчиняючись у цій чудовій миті такого невловимого і такого реального відчуття щастя.

— То коли ти їдеш? — запитала Марія, ставлячи перед Богданою чашку запашного трав’яного чаю.

Дівчина нагнулася над нею і глибоко вдихнула аромат лугу, лісу, і раптом забуті спогади дитинства оточили її з усіх боків. Вона закрила очі і занурилася у підсвідомість. Перед її очима пропливав яскравий сонячний луг, де дівчатка у гарних духмяних віночках водили хороводи разом із дорослими.

Марія сіла поряд на плетений із лози стілець і спостерігала, як Даринка бігала по садку, граючись із метеликами у латки.

— Ти щось спитала? — прозвучав поряд голос Богдани.

— Так, питала. Коли ти їдеш до табору на розкопки?

— Через тиждень.

Богдана відчула, як солодко-терпкий смак трави розливається по її тілу, вливається у мозок, добігаючи найпотаємніших куточків свідомості.

— Як чергування? — запитала Марія.

— Та нічого, поки ніхто не пхався.

Очі Богдани звузились.

— Божедар просив передати, що завтра вирушаємо до Львова.

— Нарешті, — відповіла Марія. — Головне — встигнути.

— Так. Хоча не впевнена, що це надійний захист.

— Поки ми живі й здорові, кордони будуть працювати.

— Отож, поки. — промовила Богдана.

Її голос став іще тихішим, у світло-карих очах промайнув неспокій. Марія уважно подивилася на дівчину.

— Треба зібрати всі сили, — сказала вона. — Ми маємо їм протистояти. Нам нічого більше не залишається.

Марія намагалася говорити переконливо. Богдана опустила чашку на стіл. В її погляді виднілася неприхована втома.

— Так, нічого не залишається, — відповіла вона.

Дівчина трохи помовчала. Було чутно, як дзижчать бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.

— Скільки ми ще протримаємося? — спитала Богдана.

Марія неспішно зробила ковток чаю. Бджоли продовжували щось тихенько розповідати, квіти хитали своїми гарненькими голівками їм у такт.

— Не знаю.

Богдана подивилася на легкі білі хмаринки, що пливли по небу.

— Це може ніколи не закінчитися. А коли ж нам жити? — промовила вона.

В її голосі почувся розпач.

— Я не знаю, що відповісти, — сказала Марія.

— Ти тільки уяви, що все життя ми будемо чергувати біля цієї клятої книги і думати про те, що він ось-ось знову нападе. Має ж бути якийсь вихід.

— То що ти пропонуєш?

— Знищити книгу.

Дівчина не зводила погляду з Маріїного обличчя. Очі знахарки на долю секунди блиснули дивним світлом і знову стали спокійно-упевненими.

— Ти вважаєш, це єдиний вихід?

Богдана замислено подивилася на стеблини трави, що залишились на дні чашки.

— А в тебе є інші варіанти?

Даринка дзвінко засміялася, тримаючи метелика на долоні. Вони мовчки спостерігали за щасливим обличчям дівчинки.

— Але в ній зібрано дуже багато знань. Це буде величезна втрата для нас, інакших.

— Ну жили ж ми без неї раніше. Проживемо якось і потім.

Богдана втомлено відкинулася на спинку. Стілець приємно зарипів свіжоскрученою лозою.

— Знаєш, мені вже хочеться, щоб він спер це кляте крісло і книгу. Тоді ми зможемо спіймати його на гарячому і відправити у пекло. Бо інших варіантів я не бачу.

— А раптом він встигне провести обряд?

— Обійдеться! У мене з ним особливі рахунки!

У світло-карих очах спалахнули жовтогарячі вуглинки.

— Якщо чесно, то в мене теж. І не один, — посміхнулася Марія, і знайомі яскраво-зелені вогники в очах замиготіли і почали вистрибувати, неначе живі ізумруди.

Даринка підбігла до столика із метеликом на долоні, і її дзвінкий сміх рознісся далеко по окрузі.

— Богдано, я так рада, що ти приїхала!

Блакитні оченята сяяли.

— Я теж дуже рада! — губи дівчини самі собою розтягнулися у широкій посмішці, та очі теж чомусь почали щасливо сяяти.

— А давайте пограємось у піжмурки!

Даринка потягла Богдану за руку і весело засміялася.

Кольорові метелики кружляли над їх головами у казковому літньому танку…

На ліс потихеньку опускалася тепла літня ніч. Божедар стояв біля Каменя, стиха розмовляючи про щось зі старим вовком, який сидів навпроти нього. Неподалік розташувались двоє молодших вовків, які сторожко поводили вухами, спостерігаючи за мольфаром.

Біля вогнища чистив рушницю Захар. Данило розглядав давній талісман, нещодавно знайдений ним у розкопках. Раптом на галявину опустилися ластівка і голубиця. Вовки повернули голови у їхній бік. Птахи перетворилися на Марію та Богдану. Вони підійшли до Божедара.

— Ми не запізнились? — у погляді Марії відчулося хвилювання.

Спокійний погляд темних очей одразу зняв їхнє напруження.

— Ні, але скоро вирушаємо.

Божедар кивнув вовкам, вони тихо відійшли до краю галявини і зникли між деревами.

Марія і Богдана сіли біля вогнища. Божедар підійшов ближче. Його уважний погляд змусив Богдану опустити очі.

— Ти втомилася.

Дівчина роздивлялася носки своїх альпіністських черевиків. Потім підняла очі. Все одно він усе знає, який сенс приховувати.

— Так, і ви знаєте, чому.

— Знаю.

Його спокійний, впевнений голос чомусь дратував її.

— То скільки ще нам так існувати? Бо це не життя.

Захар і Данило підняли очі на Божедара. Він, як і раніше, спокійно дивився на дівчину.

— Ти пропонуєш дати йому можливість забрати все?

Вона не відводила погляд. Хай знає!

— Так, пропоную. Так у нас хоча б буде шанс вирватись із цього кола.

Божедар мовчки повернувся до неї спиною і підійшов до Каменя. Він погладив його по теплій шорсткій поверхні, потім повернувся до всіх обличчям. Його очі випромінювали впевненість. Вона неначе розросталася, розліталася, огортала все навкруги, накривала всіх і давала надію на те, що все буде так, як він скаже.

— Не треба лізти поперед батька в пекло, — сказав Божедар. — Скоро все зміниться. Потрібно трохи зачекати.

— Наскільки скоро? — запитала Богдана. Вона вирішила стояти за своє до останнього.

Божедар подивився в темно-червоне від заходу сонця небо.

— Навчись чекати, — відповів він.

Його темні очі стали чорними. Богдана раптом відчула занепокоєння. Вона повернула голову до Марії. Зелені вогники в очах знахарки чомусь сховалися.

Дівчина знову роздивлялася черевики. Мабуть, треба їх почистити, а то всі у пилюці.

Останні промені промайнули у небі, і зірки висипали над лісом. Ну що ж, час рушати! Всі піднялися зі своїх місць, стали по колу, обернулися птахами і здійнялися в небо. Першим летів старий орел. Вони зробили коло над галявиною, поступово піднімаючись усе вище і вище та нарешті зникли у вкритому зорями нічному небі.

Вже знайома асфальтова доріжка перед службовим приміщенням музею ледве виднілася, освітлена лише зірками та яскравим літнім місяцем. П’ять великих птахів опустилися на землю прямо перед входом, і вже через секунду п’ятеро людей обступили прохід. Захар звичним рухом дмухнув у замкову щілину, і двері тихо відчинилися.

— Але у музеї працює сигналізація, — раптом згадала Богдана. — А ми ж до залу маємо піти, а там відеоспостереження.