Тримай мене міцно

— А Захар у нас спеціаліст широкого профілю, — посміхнувся Данило і підморгнув Богдані.

— Ламає сигналізації однією лівою? — поцікавилася Богдана, спостерігаючи, як характерник впевнено рухається коридорами, наче бував тут не один раз.

— Ні, допомагає людям гарно виспатися на роботі, - неголосно відповів Данило та швидко покрокував за Захаром.

Вони вже проминули запасники і підібрались до кабінету охорони. Захар дав знак зупинитися. Він нагнувся, набрав повні легені повітря і повільно дмухнув у замкову щілину. Через хвилину обережно прочинив двері. Двоє охоронців мирно спали у своїх кріслах, тихо посапуючи. Данило підійшов до пульту і вимкнув його. Хоча Богдана уже звикла до усіх цих чудесних вмінь, а все ж таки не переставала дивуватися можливостям характерників, адже вона раніше тільки чула про них, а зараз сама все це спостерігала.

Вони тихо рухалися по залах музею, освітлених лише нічними вікнами. Повз них пропливали силуети старовинних меблів, дзеркал, картин… Ось, нарешті, остання зала. У самому її кінці стояло крісло. Воно тьмяно виднілося на фоні дзеркала, що висіло позад нього. Несподівано Богдана знову відчула сильне бажання сісти у крісло. Вона звично струсила головою і почала роздивлятися стіл біля протилежної стіни.

Натомість Захар, Данило, Божедар та Марія обступили крісло і уважно його роздивлялися.

— Дійсно, дивний експонат, — в очах Данила виднілася непідробна цікавість. Він обійшов крісло з усіх боків і зупинився перед ним. Декілька хвилин хлопець постояв мовчки і потім зробив рух у його напрямку.

— Не сідай! — голосний крик прорізав тишу. Данило завмер, не дійшовши до крісла.

— Не кричи так голосно, — промовила Марія і заспокійливо погладила Богдану по руці. Вона відчула, як тремтіла дівчина.

— Не сідай, — вже тихіше промовила Богдана, намагаючись у темряві розгледіти його очі. — Це небезпечно.

— Так, краще до нього не підходити близько, — спокійно порадив Божедар. — Давайте швидше закінчимо справу. Ставайте навколо нього у коло.

Всі швидко виконали розпорядження.

— Підніміть руки і зосередьтеся.

Вони утворили руками коло. Мовчки сконцентрувалися, і раптом їхні руки поєднала тонка сяюча нитка різних кольорів — білого, блакитного, зеленого, червоного і сріблястого. Вона світилася все сильніше і сильніше, і несподівано спалахнула, неначе блискавка, і так само раптово згасла. Залу поглинула пітьма. Декілька секунд присутні стояли у суцільній темряві, звикаючи до неї, потім всі предмети навколо почали поступово проявлятися.

— Ну все, можна повертатися.

Очі Божедара світилися у темряві, неначе котячі. Богдані стало моторошно.

— Потрібно увімкнути сигналізацію, — нагадав Данило і першим пішов до виходу.

За ним потягнулися інші. Богдана обернулася і побачила силует крісла, ледь освітлений нічним небом. Що ж, можливо, їй і справді бракує терпіння…

Вони знову тихо просувалися спочатку залами, а потім вузькими коридорами службового приміщення. Ось і кімната охорони. Данило тихо прочинив двері. Двоє чоловіків мирно спали у кріслах. Данило увімкнув пульт і вийшов із кімнати, зачинивши двері.

— Довго вони так будуть спати? — розхвилювалася Богдана. — Музей же без охорони залишається.

— Недовго, — упевнений погляд Захара одразу її заспокоїв.

І чому він завжди так на неї діє?

Вони вийшли на вулицю. Божедар обернувся до знахарки.

— Маріє, сьогодні твоє чергування.

— Так, я пам’ятаю.

— Завтра я тебе зміню, — сині очі Захара здавалися чорними у цій німій тиші.

— Добре!

Зелені очі блимнули у пітьмі. Марія обернулася на голубицю і здійнялася в тепле літнє небо. Вона полетіла звичною дорогою до Каменя. Зірки освітлювали її шлях яскравими сріблястими вогниками.

Хоч би скоріше все це скінчилося!

Богдана швидко спускалася сходами автобуса, на якому студенти магістратури львівського університету прибули на розкопки давнього скіфського кургану. Літня практика завжди була її найулюбленішим епізодом із тривалого шестирічного навчання. Дівчина вдихала на повні груди свіже степове повітря і радісно посміхалася. Вона давно мріяла потрапити саме сюди. І нарешті ось він перед нею, Актовський каньйон. Адже ця прадавня сакральна кам’яна Долина Диявола з водоспадом, ріка Мертвовод, яку згадував ще Геродот, описуючи наші степи, — не прості місця.

Богдана кинула рюкзак прямо біля автобуса і рушила по майже висохлій траві, керуючись своїми внутрішніми відчуттями. Вона не поспішала, насолоджуючись кожною секундою цієї казкової миті — здійсненням потаємних бажань. Дівчина повільно рухалася по траві, і ось під її ногами вже відчувається міцний гранітний камінь.

Богдана уважно прислухалася до себе. Очікування дива росло всередині, змушуючи її тіло тремтіти все сильніше з кожною секундою. Вона уповільнила і без того неспішні кроки і нарешті підійшла до краю гранітної скелі. У неї перехопило подих. Її погляду раптом відкрилася вся долина, з величезними крутими скелями з обох боків, між якими далеко внизу таємниче шепотіла ріка, а вдалині між гранітних скель виблискував дивовижної краси водоспад.

— Господи, невже я насправді тут?!

Сльози щастя раптом бризнули з її очей.

— Вітаю тебе, річко, вітаю вас, скелі! Привіт, красене-водоспаде!

Щастя таки існує!

— Подобається?

Вона здригнулася і ледве не зірвалася у прірву від несподіванки. Невже таке може бути? Богдана повернула голову. Ні, таки не здалося. Це дійсно він. П’ять секунд, щоб опанувати себе, і він вже бачить радісну посмішку та веселі очі.

— О, привіт! А ти як тут опинився? Теж студент на практиці? — підморгнула вона Данилові.

Та дарма, від нього нічого не приховаєш. Світло-карі очі копирсалися в її мозку, неначе у тарілці з борщем. Та й який із нього студент. Ну хай там як, а вона таки спробувала віджартуватися.

— Атож, риюсь тут у могилці, - відповів він.

Тепла посмішка несподівано змусила її розслабитися. Богдана знову занурилась у споглядання цієї величної та заворожуючої краси. Вона забула, що поряд стояв Данило, забула, що не їла ще зранку, що її мучила спрага ще за півгодини до прибуття автобусу, а вода у неї закінчилась. Вона просто завмерла перед цією величною прадавньою красою, яка несла в собі загадки тисячоліть, що промайнули над цими скелями як одна мить, і час зовсім не зачепив її. Можливо, на цьому самому місці багато століть тому стояла яка-небудь скіфська царівна, спостерігаючи за тим, як ріка несе свої води у царство мертвих… Дивно, але тут зовсім не відчувався плин часу, неначе ці скелі застигли в німому здивуванні величчю самої природи ще з моменту їх народження.

Нарешті Богдана почала потроху приходити до тями. Вона звично струсила головою, і густе каштанове волосся розсипалося по тендітних плечах. Вона огляділася, але на скелі крім неї більше нікого не було. Дивно, коли ж він пішов? Несподівано дівчина усвідомила, що вже вечір. Сонце зайшло за обрій, розмальовуючи скелі у ніжно-червоні фарби.

Вона повільно повернулася і пішла до дороги, хоча її свідомість залишилась там, на цих величних скелях. Богдана підібрала свій рюкзак, що валявся сам-самісінький на узбіччі, і роздивилася навколо. Вдалині, неподалік від великого кургану, вона побачила купу людей, намети, польову кухню. По степу розносились аромати якихось невідомих їй нічних рослин. Мабуть, Данило знав, що це за трави, треба буде поцікавитися.

Дівчина рушила до табору. Вона знайшла своїх одногрупників, кинула рюкзак біля одного з наметів і пішла до бака з водою. Джерельна вода остаточно привела її до тями. Богдана огляділася навколо. Доволі великий табір, зо два десятки наметів, купа народу. Буде весело! Вона щасливо посміхнулася. Нарешті все буде як раніше, до того моменту, як ця клята книга увірвалася в її життя. Увесь цей час у неї було таке відчуття, ніби кордони стоять не на кріслі, а на ній.

Хоча є і позитивні моменти. Все ж таки зустріч із такими людьми, як її нові друзі, не кожному трапляється в житті. Так що можна сказати, що не все так погано.

А он і Данило, сидить серед студентів на похідному стільці і наминає щось смачне за обидві щоки. Раптом Богдана відчула вовчий голод. Вона ж зранку нічого не їла. Дівчина схопила свій посуд і помчала до польової кухні.

Густий аромат куліша проник у її ніздрі ще метрів за двадцять. Запашна страва парувала на її тарілці, змушуючи раз у раз опускати носа ближче і вдихати, вдихати… Що ж воно таке гаряче, чорт забирай! Пообпікала собі усього рота. Але ж смачнюще, сил нема яке!

— Смачного!

Тьху ти, ледь не вдавилася… Знову він, от зараза. Богдана проковтнула гарячу жижу і посміхнулася.

— Дякую!

Дивно, вона раніше ніколи не ніяковіла, коли їла в присутності хлопців. Що це з нею? Дурня якась… Дівчина струсонула головою. Каштанові хвилі блиснули міддю у останніх сонячних променях. Очі Данила чомусь стали серйозними. Він перевів погляд на намети.

— Ти вже влаштувалася?

— Ні, поки що тільки вечеряю. А що?

— Якщо потрібна допомога, клич.

— Ну, рюкзак донести я й сама зможу. А взагалі дякую. Якщо шо, покличу.

Вона голосно сьорбала куліш і дивилася йому прямо в очі. Цікаво, довго вона так протримається? Данило підморгнув їй і попрямував до студентів. Богдана полегшено зітхнула. Ну, і хто кого? Добре, потім розберемося. Вона зі смаком облизала ложку і пішла до рукомийника. Сполоснула посуд і рушила до намету, біля якого кинула свій рюкзак.

Одногрупники сиділи на траві, весело обговорюючи сьогоднішній переїзд.

— Ви вже розподілились, хто до якого намету? — запитала Богдана.

Тарас підняв очі.

— Так, приблизно.

— Ну, і куди мене приткнули?

— Зі мною, як завжди, — кивнула Олена і тицьнула пальцем на крайній зліва намет. — Он у тому будемо.

— Добре, — Богдана підняла рюкзак. — Піду занесу речі.

— Окей! Приходь, ще посидимо! — підморгнула Олена і повернулася до розмови.

Богдана покрокувала до намету, зайшла усередину, поклала рюкзак і повернулася до колег. Дівчата весело щебетали про польову кухню, хлопці жартували. Богдана замислено дивилася, як на горизонті тануло маленьке червоне сонце.

— Агов, ти сьогодні якась не така!

Голос Олени змусив Богдану повернутися до реальності.

— Яка це не така? Що за дурня! — весело засміялася дівчина. — То, кажете, з таким кухарем ми через два тижні з ями самостійно вилазити не зможемо? Ну що, організуємо автопідйомник, якось же давні єгиптяни піраміди будували.

— Ага, а хто буде витягувати? Ми ж будемо всі як колобки і у ямі, - запитала Олена.

— А ми керівника попросимо, — сказала Богдана. — Он він який стрункий, а вже ж не перший день тут харчується. І як це йому вдається?

— Мабуть, він заговорений.

— Треба в нього те заклинання дізнатися, то й автопідйомник не знадобиться.

Всі весело засміялися. Богдана спостерігала, як Данило розмовляв із якоюсь cимпатичною чорнявою жінкою. А й дійсно, у нього гарна фігура. Високий, стрункий, міцні руки. І світло-карі очі. Та ну його, задовбав.

Дівчина відвернулася і прислухалася до розмови. Сонце вже зайшло, і було чутно, як цигикають цвіркуни десь зовсім поряд. Спека спала, і нічна степова прохолода нарешті огорнула всіх. Богдана розчинялася у цих дивних нічних звуках, цих казкових нереальних пахощах, і її серце переповнювалося вдячністю за можливість бути тут і зараз, серед цієї дивовижної краси.

Це неймовірно… Вони персикові… Персикові! Вона ніколи раніше не бачила скель такого кольору… Богдана стояла на тому ж самому місці, звідки вчора роздивлялася долину. Перші промені сонця тільки-но обережно виглянули з-за обрію і тихенько розливали дивовижний відтінок на все, що трапляється на їхньому шляху. Це якась казка. Неймовірний світ. Дівчина завмерла у німому захопленні, боячись поворухнутися і сполохати цю фантастичну мить одкровення.

— Так, вони дуже гарні…

Богдана здригнулася. Та що ж за лихо! Знову він.

— Так, дуже, — стиха промовила дівчина, не відводячи погляду від скель.

Вона продовжувала всмоктувати у себе цю дивовижну красу, назавжди закарбовуючи її у своїй пам’яті.

— Але це не останній ранок у твоєму житті. Ти бачитимеш це ще багато разів, — сказав Данило.

— Кожна мить особлива. Завтра буде вже інша.

Вона широко відкрила очі, прагнучи розчинитися у цій миттєвості щастя. Навіть якщо поряд стоїть цей набридливий завідувач лабораторією.

Коли вона обернулася, щоб іти до табору, його вже не було поряд. Зник, як і не з’являвся. Вона повільно рушила по жовтуватій підсохлій траві до намету.

Археологи вже попрокидались і повиповзали до умивальників і на сніданок. Богдана зайшла по посуд. Її сусідки вже не було в наметі. Дівчина взяла тарілку, ложку, чашку і побрела до польової кухні. Веселий засмаглий кухар роздавав вівсянку. Богдана примостилася на якомусь ящику і вдихнула аромат розварених пластівців. Сюди б грушку або яблучко, таке зелененьке, солодке… Шкода, що немає… Неподалік стояла та симпатична чорнява жінка, що розмовляла з ним учора… А он і він. Знову вона до нього підійшла. Мабуть, якась невідкладна справа.

Богдана заглибилась у споглядання масла у вівсянці, яке повільно тануло і розтікалося по поверхні.

— Ти скоро?

Поряд стояла Олена із чистим посудом.

— Так, уже закінчую, — Богдана запхнула чергову ложку каші до рота.

— Через 15 хвилин треба бути на об’єкті.

— Добре, я встигну!

Олена покрокувала до намету. Богдана проковтнула останню ложку, підхопилася, швидко помила посуд і понеслася за Оленою. Через п'ятнадцять хвилин вона вже стояла біля кургану.

Вони тут вже тиждень працюють, не покладаючи рук. Може, хоч сьогодні нарешті дориються до чогось путнього. Богдана витерла піт рукавом сорочки. Неподалік копирсався у землі Тарас. Він підняв голову і посміхнувся дівчині. Богдана підморгнула йому і повернула голову в інший бік.

Знову він розмовляє з тією чорнявкою. Цікаво, про що? Дівчина підібрала лопатою великий шмат землі і кинула його на ноші.

— Не може бути! Нарешті! — раптом заволала на весь табір Богдана.

Через секунду вона вже розгрібала руками землю навколо невеличкого предмета, що раптом блиснув під яскравим сонячним промінням жовтогарячим металом. Ось уже видно опуклий край із малюнком на ньому. Це ж чаша! Оце так-так! Нічого собі, отак з першого разу повезло. Який чудовий сьогодні день!

— Ого-го!

Ну хто б сумнівався. Звичайно, прибіг першим. Недарма ж таки завідувач лабораторією. Хіба він таке пропустить.

— А ти як думав! Ми такі!

Богдана із викликом дивилася йому в обличчя. Подивимось, хто кого цього разу.

— Молодець! Тепер давай вивчай знахідку. Вона ж твоя, — сказав Данило.

— Добре, дякую, — в її голосі прозвучало легке здивування.

Дивно, чого це він такий милий сьогодні? А вона так готувалася відповісти. Ну то й добре, прибережемо сили.

Богдана вийняла чашу із землі, обережно обтрусила її і зчистила бруд щіточкою. Тарас уважно слідкував за її рухами. Через декілька хвилин вони вже сиділи поряд на краю ями і роздивлялися знахідку.

— Яка вона гарна. Прямо ідеальна!

Дівчина підняла чашу вище. Вона виблискувала в яскравих сонячних променях на фоні неба, засліплюючи і притягуючи, і викликала непереборне бажання проводити пальцями по опуклому виразному малюнку коня, по дивовижному орнаменту на краях…

— Так, чудова! — погодився Тарас, милуючись дівчиною.

Вона відірвалася від споглядання чаші і опустила очі в яму. Данило чіткими рухами раз за разом підхоплював землю і відкидав її на ноші. М’язи випирали з-під теніски, притягуючи погляди дівчат. Поряд сиділа та чорнявка і щось йому розповідала. Яка в неї неприємна посмішка. Цікаво, як її звуть? Треба якось спитати у Олени, вона завжди все знає.

— Ну добре, пішли рити далі! — скомандувала Богдана.

Вона обережно поклала чашу у коробку і злізла до ями. Там її підхопив Тарас.

— Дякую.

— Нема за що.

Що ж, знову до роботи. Може, ще тарілка знайдеться…

Річка Мертвовод повільно текла між камінням, потім повертала кудись у бік, у невідоме майбутнє. Сонце вже майже зайшло за обрій, але прохолода ще не огорнула землю. Червоні відблиски миготіли по траві, перескакуючи з камінця на камінець.

Богдана задумливо вдивлялася у небо. Блакитно-червоне, з темно-синіми полосами на обрії, воно вабило її та постійно кликало до себе. Їй було так важко опиратися. Особливо останнім часом…

— В тебе все нормально?

Від нього ніде не сховаєшся. Хоча, якщо чесно, вона і не ховалася…

— Так, а що?

— Та так, здалося.

— То перехрестись.

— Як скажеш, — посміхнувся він і перехрестився.

Вона не втрималася. Дзвінкий веселий сміх розлетівся над долиною і розчинився у п’янкому літньому повітрі. Її очі потеплішали.

— Слухай, а чого це ти тут стирчиш вже не перший тиждень? А там за тебе інші чергують. У тебе совість є? — запитала Богдана.

— А у тебе?

— Ти ж знаєш, у мене практика. Мені диплом потрібно отримати.

— А у мене робота.

— Я прекрасно знаю, що ти міг і не їхати.

— Міг.

— То чого поїхав?

— Та так, захотілося.

Вона подивилася прямо в його світло-карі насмішкуваті очі.

— Ти що, мене охороняєш?

Насмішка раптом зникла з його погляду. Богдана продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя.

— Ти сам, чи Божедар відправив?

— Ми радились.

Вона відвела очі. Раптом поряд із ними пролетів великий кольоровий метелик. Богдана простягла руку. Він довірливо опустився на її долоню, лоскочучи своїми тонкими лапками.

— Сумуєш за небом?

Знову він копирсався у її свідомості. От зараза! А може, просто відчуває… Хто його зна… Він занурювався в її мозок все глибше. Вона відчувала його присутність у своїй голові. Нагнати, чи хай ще посидить? Мабуть, він і сам відчув, що треба і честь знати.

— Так, трохи.

Та таки не трохи, це і без занурювання у мозок видно. Вона ж постійно тут стирчить і небо розглядає. То і дурень здогадається.

— Ти можеш політати.

— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.

— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся.

— Я розумію.

— Співчуваю.

— Дякую.

Вони мовчки спостерігали, як синьо-червоні полоси на обрії поступово згасали, і на землю опускалася тепла літня ніч…

П’янкі пахощі диких трав вривалися у намет, змушуючи серце скажено калатати від незрозумілих видінь. Богдана чергового разу перевернулася у своєму похідному ліжку.

— Що, ти теж не можеш заснути? — запитала Олена і піднялася на лікті.

Її очі світилися у темряві, неначе у кішки.

— Так, щось не спиться.

— Ще б пак!

— Чого це ще б пак!

Олена сіла на ліжку.

— Ой, та годі прикидатись! Уже весь табір знає.

— Що знає? Ти про що взагалі?

— Та про вас із Данилом.

— Що про нас із Данилом?

— Та всі вже давно обревнувалися.

— Чого це?

— Слухай, чи ти вважаєш мене повною дурепою? Він же постійно до тебе бігає. Куди ти, туди і він.

— Та я нікуди не бігаю.

— А на скелі, а у ямі, а у таборі? Он Тарас вже схуд від горя. А дівчата всі позеленіли від заздрощів. Ще б пак, такий красень. Завжди тобі все найкраще дістається.

В голосі Олени несподівано почулася образа.

Богдана ошелешено мовчала, намагаючись скласти докупи все, що вона зараз почула. Данило, Тарас, дівчата… навіть Олена! Господи, невже Тарас у неї закоханий?! Тю, як це вона не помітила… А дійсно, як це? Вона завжди таке бачила одразу. А тут… Таки голова її була зайнята чимось іншим. І дуже зайнята… Книгою? Кріслом? Лео? Небом? А може, дипломом? Чи усім одночасно? Мабуть, останній варіант. Але є ще один. Варіант. Ні… Вона, як завжди, струснула головою. То зовсім не варіант. Хай краще дівчата по ньому сохнуть, ну його до дідька. Богдана перевернулася на інший бік і закрила очі. А він і дійсно гарний, ніде правди діти. Вона лягла на спину і втупилася у дах намету.

— Та ну, він оно з тією чорнявкою більше розмовляє, ніж зі мною за всі півтора тижні, - спробувала відбрикнутися Богдана.

— Ага, та то вона за ним бігає. А він за тобою. Дивись, а то ще відіб’є.

Олена радісно бухнулася на спину.

— А як же звати мою суперницю, часом не знаєш?

— Я завжди все знаю. Агатою звуть.

Дівчина задоволено пхикнула.

— І хто ж вона? Теж із Києва?

— Атож, вони колеги.

— Ну, то вони давно знайомі. Може, в них якраз щось і було.

— Може. Судячи по її поглядам, то воно ще є.

— Ну хай щастить.

Богдана відвернулася і закрила очі. П’янкий аромат матіоли наповнив її мозок і поступово вирвав із реальності у інший світ, де не було ні крісел, ні книги, ні Агати…

Величезні прадавні валуни, де не де порослі травою та мохом, стирчали із землі по обидва боки прірви. Як же тут гарно!

Богдана нахилилася. Їй так кортіло стрибнути вниз, у ті холодні води, і поплисти невідомо куди, як плили колись скіфські царі у свою останню путь. Хоча ні, куди їй поспішати. Краще відправити у цю путь отого дурнуватого шукача крісел, і якнайшвидше. І можна навіть не цією річкою.

Богдана сиділа на камені, вдивляючись у горизонт. Так важко опиратися самій собі. Вона вже вкотре тікала від інших і йшла подалі від табору, щоб ізнову розчинитися у цій прадавній красі і відчути ту жадану свободу, якої їй так не вистачало.

І ось вона вже стояла на самому краєчку скелі, розчепіривши руки, неначе великий птах. Вона більше не могла опиратися ні своєму бажанню, ні своїй підсвідомості. І раптом Богдана стрибнула. Вона стрімко полетіла униз, вдихаючи той аромат свободи, про який так довго мріяла. І ці декілька секунд здалися їй вічністю.

Вже над самою водою вона обернулася ластівкою і полетіла понад річкою, ловлячи останні промені сонця, що заходило за обрій. Ластівка піднялася над валунами, щоб побачити цю величну красу зверху і закарбувати її в своїй пам’яті навічно. Вона летіла назустріч вітру, він обвівав її, пестив, шепотів щось ніжне та відверте. Ластівка підіймалася ще вище. Рожево-червоні пухнасті хмари махали їй своїми великими лапами у знак єднання з правічним небом.

Нарешті птаха почала знижуватись. Ось уже видно силуети валунів, і навіть можна розгледіти траву, яку колихав теплий степовий вітер. Сонце вже сховалося за обрій, і сутінки огорнули все навкруги. Ластівка торкнулася землі. Богдана подивилася на хмари, посміхнулася і помахала їм у відповідь.

Ну хоч так… Хоч так вона побувала там, куди вабила її неспокійна, дика душа. Хоч так… Але вже час повертатися до табору… Вона обернулася. Перед нею стояла Агата.

От дідько, невже вона все бачила? І що тепер робити? А може, вона просто подумала, що з’їхала з глузду і їй усе привиділось? Це був би найкращий варіант. Зараз перевіримо.

— Привіт! Як справи? — Богдана мило посміхнулася, невинний погляд світло-карих очей спрямований прямо у вічі.

Якось ця Агата дивно дивиться. І аура у неї якась чорна. Що за маячня?

— У вас що, мову від цієї краси одібрало? — запитала Богдана.

— Зараз у тебе відбере, і не тільки мову.

Овва, ти диви, яка сердита. З чого б це?

— Та що ви кажете? Чого раптом?

Невже дійсно у них щось було? Ревнує, чи що.

«Недарма вона мені одразу не сподобалась. Хоча ні, не відразу. Але це вже не має значення», — подумала Богдана. І очі в цієї жінки такі темні, глибокі, як у Божедара. Але в неї вони якісь холодні.

— То що не так? — поцікавилась Богдана.

— Все!

Агата раптом рвучко викинула праву руку вперед, і Богдана відчула сильний удар у груди. Вона відлетіла на декілька метрів і впала на землю.

«Нічого собі. Оце так колежанка, ого-го!»

Дівчина ошелешено подивилася на Агату. Жінка швидко рушила до Богдани. Та ні, обійдешся! Богдана підхопилася і направила на кляту чорнявку удар повітрям. Ого, як полетіла! Богдана опанувала себе і сконцентрувала сили. Судячи з усього, це буде важкий суперник, щоб їй грець… Але вона ж іще так мало вміє… Ну що ж, відступати все одно нікуди, та вона й не звикла. Хоча можна полетіти до табору, але ні… Що буде, то й буде…

Агата швидко піднялася і здійняла руками пиловий вир. Він полетів прямо на Богдану… І раптом вона почала захлинатися у пилу, задихатися, їй кортіло вирватися, вилетіти звідси. Вона схопилася за горло, і перед очима з’явилися синьо-червоні пухнасті хмари, що махали їй лапами у німому привітанні…

Агата ногою повернула обличчя дівчини вбік. Вона не ворушилася. Холодний зневажливий погляд темних очей, зверхня усмішка… Жінка повернулася і швидко пішла геть.

Степ завмер у німому горі. Прохолодний вітер лагідно овівав гарне тонке обличчя, бліді напіврозкриті вуста, перебирав каштанове шовкове волосся, що розлетілося по тендітних плечах, ніжно цілував закриті очі. Ніч огорнула її і сховала у своїх обіймах…

Місяць яскраво світив у темному літньому небі. Божедар стояв на краю галявини, уважно вдивляючись у пітьму. Раптом серед дерев промайнула тінь. Божедар підняв руку, і йому на передпліччя сів сокіл. Птах почав щось швидко говорити мольфару, уважно дивлячись на нього великими темно-карими очима. Погляд Божедара поступово став більш глибоким і темним.

Він кивнув соколу, і той здійнявся у повітря. Зробивши коло над галявиною, він піднявся вище і розчинився у зоряному небі. Божедар повернувся до Каменя. Він простяг долоню, щоб звичним рухом лагідно торкнутися шорсткої поверхні, і раптом завмер. Неначе блискавка, мольфар обернувся і різким рухом направив палицю у пітьму. Почувся звук удару. Раптом зліва з’явився пиловий вир. Він полетів на мольфара, вириваючи траву і збираючи камінці у високий стовп. Божедар виставив ліву руку з перснем, і вир розбився об невидимий кордон, а камінці розлетілися у різні боки.

Несподівано з пітьми, з того боку, де чувся звук удару, з’явився Лео. Сталево-сірі очі втупились у темно-карі. Неначе невидимий міст проліг між двома свідомостями. Декілька секунд перетворилися на вічність. Раптом Мольфар та чаклун одночасно схрестили палицю і вогняний стовп. Агата, що зненацька вийшла з темряви, атакувала Божедара з іншого боку. Її пиловий вир понісся на нього, всмоктуючи землю і траву, що трапилася на його шляху. Але перстень і на цей раз не підвів мольфара. Він стояв перед Каменем, не зрушивши ані на крок.

Вони билися вже півгодини, а час летів, неначе миттєвість у Всесвіті. І ніхто не міг узяти гору. Лео та Агата вирішили будь-що отримати Книгу. Не дивлячись на удари мольфара, вони підіймалися знову і знову, насідали та відступали, але не здавалися.

Раптом на галявину опустилися сокіл та голубиця. Через мить Лео впав від удару блискавки, а Агата полетіла на землю, змита величезним потоком води. Вони швидко обернулися вовками і зникли у нічному лісі.

— Зрозуміли, що проти трьох у них немає шансів, — промовив Божедар, втомлено прихиляючись до широкого стовбура дуба.

— Та у них і проти тебе одного шансів не було, — заперечив Захар.

— Не було, але так можна було ще вічність простояти, — усміхнувся Божедар і втомлено опустився на землю.

Захар та Марія сіли поряд.

— Доведеться переховати Книгу, — сказав мольфар.

Його очі стали чорними. Вони виблискували у пітьмі, неначе світляки.

— Так, тепер нам не буде спокою, — Захар стурбовано дивився на Марію.

— А що це за жінка з ним була? — знахарка занурилася у темні провалля Божедарових очей.

— Судячи з усього, його помічниця.

— Коли летимо? — поцікавився Захар, готовий відправитися у будь-яку хвилину.

— Завтра вдень.

— Чому не сьогодні?

— Данило зможе тільки завтра.

— Щось сталося?

— Так, дещо.

Марія стривожено подивилася на Божедара.

— Щось із Данилом чи Богданою?

— Він завтра сам розкаже.

— Добре.

Немає сенсу просити далі, Божедар такого не любить. Що ж, зачекаємо до завтра.

— А він вже знає, що ми завтра летимо?

— Так, я попередив.

— Коли ж ви встигли? Ми ж тільки відбилися, — зелені очі Марії стали ще більшими, ніж завжди.

Звичайно, вона знає про мольфарів багато, але таки багато чого ще не знає.

— Встиг. Послав по нього одного друга.

— Ти знав? — запитав Захар.

— Так, передчував.

— Зрозуміло. — Марія не переставала дивуватися силі цього незвичайного чоловіка.

Вони деякий час сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Нарешті Марія порушила тишу.

— А куди ми будемо її переховувати?

Захар розпалив невелике вогнище.

— Є одне місце. Дуже особливе, — сказав він.

— Яке? — у Маріїних очах спалахнули вогники.

Захар загадково посміхнувся.

— Завтра все побачиш.

От уже ж ці чоловіки, нічого від них не доб’єшся. Марія зітхнула.

— Добре, почекаю.

У чорному небі яскраво сяяв Чумацький шлях. Так же яскраво, як її неймовірні зелені очі…

Данило швидко йшов по блідо-рожевому від останніх сонячних променів степу, його очі схвильовано вивчали кожен слід на кам’яних брилах, вслухалися в кожен звук цього спекотного літнього вечора. Як він міг її проґавити? Тільки на кілька хвилин відволікся дати розпорядження щодо завтрашнього дня, а її вже немає. Дивно, що на улюбленому місці її теж не видно. Напевно, таки вирішила політати і пішла подалі, щоб ніхто не побачив. Де ж її тепер шукати? Він зупинився і сконцентрувався. Вслуховувався у свою підсвідомість. Вона точно вкаже йому правильний шлях.

Декілька хвилин Данило стояв мовчки, заплющивши очі та зосередившись. І ось він уже готовий рушати далі. Хлопець упевненими кроками повернув убік і майже біг уздовж провалля. Йому назустріч у небі летів великий яструб. Данило здригнувся. Тривожне передчуття змусило його серце калатати, неначе скажене. Тепер хлопець вже мчав, не розбираючи дороги.

Що це?.. Вдалині посеред степової пожовклої трави він побачив щось темне. Раптом щось холодне обпекло його зсередини. Він злякано зупинився. Ні, хай це буде що завгодно — вовк, лисиця, орел, тільки не вона… Але себе не обманеш. Тепер Данило повільно рушив уперед. А може, вона ще жива? І їй конче потрібна допомога? Він зірвався з місця і полетів назустріч жахливій ночі…

Сльози самі собою тихо крапали на гарне тонке обличчя, на каштанове шовкове волосся. Він ніжно поцілував її закриті очі, бліді напіврозкриті вуста.

— Ти ще маєш час…

Тихий ніжний шепіт змусив його здригнутися. Він підняв голову. Тонкий прозорий силует виднівся над прірвою. Його очі наповнились надією.

— Так, ти права!

Він схопився на ноги.

— Дана та Даждьбог врятують її!

Русалка перекинула через плече довге світле волосся.

— Так, врятують. Якщо ти дуже попросиш.

Данило швидко відійшов від тіла Богдани і став до неї обличчям. Він підняв руки над головою і глянув у темне зоряне небо.

— Даждьбоже великий, сила сильна, сила прадавня, захисти і врятуй душу невинну! Осипайся рясним дощем, дощем живильним, дощем всесильним, верни душу в тіло, верни тілу силу!

Данило повторював і повторював заклинання, все голосніше та голосніше, його голос підіймався усе вище та вище у темне небо. Його очі світилися у темряві, неначе дві великі жарини. Раптом небо прорізала блискавка, і на землю, ніби водоспад, полився потік живильної прохолодної води.

Данило стояв під цією зливою, краплі били його по обличчю, стікали по кремезних плечах і губилися у спраглій землі. Він знову підняв очі до неба.

— Всесильна Дано, велика богине, праматір наша, як вічно ти нуртуєш у джерелі, так оживи тіло і душу людини, наповни життям спрагле тіло, поверни у нього душу! Хвала вам, прадавні боги, вашому вічному джерелу, вашій криниці для спраглих та очікуваних!

Несподівано небо прорізала яскраво-блакитна блискавка, і дощ перестав лити. На небі знову засяяли зорі. Данило кинувся до Богдани. Він намацав пульс. Серце тихо-тихо билося, наче боялося когось сполохати. Сльози несподівано наповнили його очі. Він підняв її голову собі на коліна. Тремтячими руками хлопець поправив мокре волосся дівчини, що закривало її очі, та погладив Богдану по обличчю.

Нарешті Данило обернувся. Русалка все ще стояла на краю прірви.

— Дякую, що допомогла.

— Ми завжди допомагаємо тим, хто заслуговує на це, — вона помовчала, роздивляючись Богдану. — Але вона ще слабка.

— Так, треба її десь сховати. Ти знаєш, хто це зробив?

Тонкий профіль дівчини засвітився якимось дивним прозорим світлом.

— Це була жінка. Вона боролася, але та, інша, виявилася сильнішою.

— Так, вона ще тільки почала вчитися…

Данило погладив Богдану по тонкій руці.

— Я попрошу польовиць перенести її до лісу, там мавки допоможуть їй стати на ноги, — промовив він.

— Мудре рішення. Можливо, я навідаю її, якщо там неподалік буде річка.

— Дякую!

Русалка зникла з кам’яної брили, наче і не було. Данило обережно опустив голову Богдани на траву і випростався. Він знову підняв руки до неба.

— Дякую, всесильний Даждьбоже, дякую, велика Дано, дякую вам, прадавні батько та мати усього живого!

Небо прорізала яскраво-блакитна сяюча блискавка. Данило вдячними очима спостерігав за її прекрасними вигинами, які світилися чарівним вогнем. Потім хлопець обернувся на захід.

— Вітре, швидкий та всесильний, прошу, поклич своїх красунь-дочок, польовиць, що літають над полями-степами, вільними землями!

Несподівано тихий прохолодний вітерець перетворився на буревій. Він віяв Данилові прямо в обличчя, куйовдив каштанове волосся, розхристував лляну сорочку. Глина та пісок піднімалися у повітря, кущі гнулися до самої землі. Хлопець ледве встояв на ногах. Раптом вітер так само несподівано вщух, як і почався.

— Ти кликав нас?

Тихий мелодійний голос змусив хлопця обернутися. П’ять дивовижно гарних дівчат, з довгим розпущеним волоссям, у вишитих сорочках, стояли біля нього. Данило мимоволі замилувався цією надзвичайною красою.

— Так. Хочу попросити вас про допомогу.

— Добре. Тобі ми допоможемо. Ти цінуєш усе, що знаходиш у матері-землі.

Одна із повітруль нахилилася над Богданою.

— Це та дівчина, що часто літає з нами. Вона завжди така щаслива, коли у небі.

Інша дівчина уважно вдивлялася в її обличчя.

— Вона хвора?

Данило подивився на Богдану.

— Так. Потрібно перенести її до лісу і попросити мавок, щоб попіклувалися про неї. Потім я по неї приїду. Ви ж знаєте, у нас зараз великий клопіт.

— Так, знаємо. Тому і прилетіли.

— Щасти вам! — промовили польовиці ніжними голосами, неначе лісові дзвіночки.

Дівчата стали навколо Богдани у коло.

— Дякую! — очі Данила уважно спостерігали за рухами польовиць.

Дівчата взялися за руки і почали повільно рухатися по годинниковій стрілці, поступово прискорюючи ходу. Та ось вони вже мчать у несамовитому танку, і раптом величезний повітряний вир здійнявся у небо разом із Богданою. Данило прибрав із лоба скуйовджене вітром волосся і спостерігав, як повітряний стовп підіймався все вище і нарешті зник десь там, у величній далечині.

Треба повідомити Божедара про те, що сталося… Данило заплющив очі і сконцентрувався. Потім відкрив очі і підняв голову. Несподівано у небі з’явилася якась істота. Хлопець напружено вдивлявся вверх, намагаючись розгледіти її. Істота поступово знижувалась, і ось вже сокіл зробив останнє коло над прірвою.

Данило витягнув руку, і птах обережно сів на неї. Вони довго мовчки вдивлялися один одному в очі, створюючи невидиму нитку спільної свідомості. Потім сокіл піднявся у повітря і швидко зник у зоряному небі. Данило повернувся і, не кваплячись, пішов по широкому степу, омитому живильною літньою зливою та овіяному диким теплим вітром.

— Господи, яка краса! Завжди мріяла тут побувати.

Марія стояла на краю кам’яної брили, немов розчинившись у часі і просторі. Внизу, на порогах, вирував та клекотав Інгул, а там, вдалині, він вже спокійно ніс свої води між зелених, порослих густими деревами берегів. Жінка відчувала, як це давнє сакральне капище поглинає її, і вона летить кудись у інший світ, де панують любов, мир та спокій. Марія повністю занурилася у свої відчуття, віддалася їм, забувши про все, що гнітило її останнім часом.

— Так, чудове місце. Дуже особливе.

Захар стояв трохи віддалік, спостерігаючи, як у яскраво-блакитному небі ширяв боривітер. Він то підіймався вище, то падав каменем донизу, і коли вже здавалося, що ось-ось він вдариться об землю, птах несподівано розвертався і знову здіймався в небо.

Марія повернулася до Захара. Він стояв, прикривши долонею очі від яскравих променів. Тінь від руки падала на широкі плечі, на білу вишиту сорочку. Цікаво, хто вишивав цей візерунок-оберіг? Напевно, сестра. Подивитися йому в очі і пропасти назавжди — як важко із цим боротися. Але ж він сказав, що давно зробив свій вибір. Він обрав свій дар характерника. Чи має вона право впливати на нього? Але спокуса така сильна…

Примружені од сонця очі раптом блиснули синім теплом і посміхнулися. Марія із зусиллям перевела погляд на Божедара.

— То де Данило?

— Скоро буде.

Божедар вдивлявся у кам’яні брили на протилежному березі. Перстень на його руці яскраво виблискував металевим сяйвом. Марія замружилась.

— Вітаю!

Данило вже стояв поряд із нею. Темні кола під очима, втомлений погляд. Тепла приємна посмішка.

— Що у вас сталося?

Занепокоєний погляд Марії змусив його не зволікати з відповіддю.

— Богдана потрапила у халепу. Довелося трохи понервувати.

— Розкажи детальніше, ми маємо знати, — попросила Марія.

— Так, зараз. Може, присядемо десь у тіні? Тут є гарні хованки.

— Так, давайте спустимося до річки, — запропонував Захар.

Він ішов першим. Видно, що він часто бував у цьому дивовижному місці. Вони обійшли кам’яне подвір’я і вийшли до річки. Зелені гілки дерев огортали берег, неначе покривалом. Густа тінь лягла на їхні обличчя, даруючи тілу приємну прохолоду. Вони сіли на траву біля самої води. Марія нервувалася все більше.

— То розказуй уже, — зелені очі втупилися в обличчя Данила.

— Вчора помічниця Лео напала на Богдану. Вона ще так мало тренувалася, не змогла побороти ворога. Але зараз із нею все добре, вона у мавок, там за нею доглядають.

— Вона важко поранена? — серце Марії на мить завмерло.

Данило мовчав.

— Вона була мертва, — голос Божедара прозвучав неначе удар сокири.

Сльози мимоволі линули з Марії, крапаючи на тендітні руки. Невимовна тиша огорнула Монастирище, і тільки було чутно, як у траві шурхотять ящірки та співають цвіркуни.

Захар перевів погляд на Данила.

— Ти просив Даждьбога і Дану?

— Так.

Марія витерла очі.

— Крісло вже в них? — Захар подивився на Божедара.

— Так.

— Тепер ми маємо вберегти Книгу.

— Де ми її сховаємо? — запитала знахарка.

Захар вдивлявся в її обличчя. Очі Марії вже знову виблискували тими рішучими зеленими вогниками, які так йому подобалися.

— У печері.

— Ти там бував? — зелені вогники заблимали ще яскравіше.

Щоб не втратити відчуття реальності від п’янкого аромату її тіла, він підняв очі наверх, але неба за гілками майже не було видно.

— Так. Бував.

— Я чула, що саме там характерники проходять головне випробування. І тільки після цього отримують свій статус.

Данило пильно спостерігав за Захаром. Цей ніжний погляд, коли той дивився на Марію, він помітив ще тоді, коли вони всі сиділи біля Каменя і обговорювали майбутні плани. Та характерник не уникав його погляду.

— Ну то що, почнемо? — запропонував Захар.

— Давайте, а то зараз усілякої гидоти набіжить, ще доведеться на них час витрачати, — піднявся Данило.

— То що маємо робити? — Марія вдивлялася у чорні очі мольфара.

Божедар вийняв із полотняної сумки Книгу Влади.

— Тримай!

Захар узяв фоліант і рушив уздовж берега, продираючись крізь кущі над самою водою попід кам’яними брилами. Інші обережно крокували за ним. Зарості ставали усе густішими, і їм було усе важче пробиратися крізь ці хащі. Раптом характерник зупинився перед величезним кущем, густо порослим листям. Він обережно розсунув гілки, і перед їхніми очима з’явилася кам’яна стіна з тріщиною посередині. Захар обернувся до присутніх.

— Ну ось ми і прийшли.

Зелені очі Марії стали іще більшими.

— А як ми туди зайдемо?

— Тільки Захар. — Божедар кивнув характернику.

— Богдана б зараз не промовчала, — сумно посміхаючись, промовив Данило.

— З нею все буде добре, — тон Божедара, як завжди, не давав можливості сумніватися в його словах.

Захар повернувся обличчям до тріщини. Він засунув Книгу за ремінь, випростав руки і уважно вдивлявся у тріщину. Пройшло декілька хвилин. Раптом тріщина почала поступово збільшуватися. І ось уже скелі розсунулися настільки, що в прохід могла поміститися людина. Захар протиснувся крізь щілину і зник у чорному проваллі каменя. Брили зсунулись.

— Вихід у воді? — почувся тихий шепіт Марії.

Божедар обернувся.

— Зараз побачиш. Ходімо!

Він повернувся і рушив тією самою стежкою назад. Вони повільно ішли до кам’яного подвір’я.

Вода вирувала і клекотала на річкових порогах. Де ж Захар? Може, щось сталося? Її серце дико калатало.

Раптом над водою з’явилася голова. Він! Живий! Марія кинулася до річки. Захар плив до берега, його сильні плечі підіймалися над водою. Ось він уже на березі.

Зелені вогники в схвильованих очах стрибали як несамовиті, та вона навіть не помічала цього. Він глянув на неї, і Марія одразу пірнула у цей синій бездонний колодязь.

— Чого так довго? — поцікавився Данило.

Він промовив заклинання, і одяг Захара став сухим.

— Та воно б і так висохло, спека ж, — засміявся характерник і поплескав Данила по плечу. — Але дякую!

— Прошу! — посміхнувся хлопець у відповідь.

— Все добре? — Марія була неспроможна втримати радість, що вихлюпувалася з її очей.

— Так, все нормально, — відповів Захар. — Просто ностальгія.

Темно-сині задумливі очі поглинули її. Божедар відвів погляд.

— Данило, попросиш королеву? — сказав він.

— Так.

Данило попрямував до протилежного боку кам’яного подвір’я.

— Зміїну королеву? — Марія зацікавлено спостерігала за Данилом.

— Так.

— Можна мені піти з ним?

— Якщо хочеш.

Знахарка рушила за Данилом. Він обійшов кам’яну стіну і опинився біля мілини. Потім повільно ступив у воду і пішов до протилежного берега. Марія уважно спостерігала за ним. На протилежному березі прямо навпроти броду на великому камені грілися змії. Це було їх улюблене місце, вони завжди приповзали сюди відпочити. Їхня шкіра виблискувала на сонці, неначе дорогоцінне каміння. Які ж вони гарні!

Марія помітила у однієї з тварин золоті ріжки. Королева! Данило повільно вийшов на берег і став поряд із каменем. Вони довгим поглядом дивилися один одному в очі. Хлопець про щось тихо говорив з королевою, але Марії не було чутно через шум води на порогах. Королева велично кивнула маленькою голівкою. Хлопець розвернувся і рушив назад.

— Про що ви говорили? — запитала Марія.

— Попросив їх приглянути за печерою.

— Вони там бувають?

— Так, то їх домівка.

— Бачила, що вона погодилась.

— Погодилась. Вона дуже справедлива і ніколи не кривдить без причини.

— Так, я знаю.

Вони вже досягли кам’яного подвір’я. Захар піднявся їм назустріч.

— А де Божедар? — Марія огляділася навкруги.

— Полетів у справах.

— Зникає і з’являється, як завжди, несподівано, — посміхнулася знахарка.

— Так, він такий, — засміявся Захар.

— То що робитимемо далі? — у погляді Данила читалося напруження.

— Думаю, ти можеш її відвідати. Ми почергуємо, — сказав характерник.

До напруження додалося занепокоєння.

— Марія вже давно не бачила родини. Я почергую, — відповів Данило.

Зелені очі засяяли вдячністю. Та лише мить, і рішення прийняте.

— Богдана зараз більше потребує уваги, ніж інші, - сказала знахарка. — Лети. Ми впораємося.

Декілька секунд вагань. Але вона таки права.

— Добре. Дякую! — відповів Данило.

— Передавай привітання і побажання якнайшвидшого одужання.

— Авжеж. Бувайте!

— Хай щастить!

Данило обернувся вороном і злетів у тепле літнє небо. Марія та Захар стояли на кам’яному подвір’ї, спостерігаючи, як він робить прощальне коло та здіймається все вище та вище і нарешті зникає у синій далечині. Такій же синій, як очі Захара…

Богдана повільно відкрила очі. Десь далеко наверху, над її головою, пробивалися крізь гілки сонячні промені. Де це вона? Дівчина трохи повернула чомусь таку важку голову і побачила зелені стеблини трави та дрібні блакитні квіточки. Вона напружила пам'ять. Якісь уривки спогадів миготіли у її мозку, скупчувалися там рваними шматками колись суцільного полотна і зникали, так і не склеївшись у щось більш-менш зрозуміле.

Раптом поряд із нею почувся якийсь шурхіт. Богдана спробувала підняти голову, щоб розгледіти, хто ж це там, але їй це не дуже вдалося. Несподівано прямо над собою вона побачила гарне, але дуже бліде дівоче личко з великими сумними очима.

— Де я?

Дівчина нахилилася над Богданою.

— Не хвилюйся, ти у друзів!

Великі зелені очі мавки трохи повеселішали.

— А що я тут роблю? — Богдана вирішила одразу з’ясувати всі питання, що рясніли у її голові.

— Відпочиваєш і набираєшся сил.

— А як я тут опинилась? — не вгавала Богдана. А то хто знає, раптом дівчина щезне, і вона так і залишиться із діркою у свідомості.

— Тебе польовиці принесли, — терпляче відповіла юна красуня і простягла Богдані кухоль з водою.

— Що це? — Дівчина намагалася зазирнути у нього.

— Живильна вода. Випий. Тобі стане краще, — сказала мавка, і Богдана чомусь повірила їй.

Дівчина взяла кухоль. Мавка допомогла їй сісти, і вона повільно ковтала прозору солодкувату джерельну воду, відчуваючи, як її тіло поступово наповнюється життям. Раптом перед її очима пронеслося все, що з нею сталося того страшного вечора. Аж до того моменту, як… Вона задихалася, падала… А потім летіла у небі, нарешті відчуваючи ту саму вимріяну свободу, за якою вона так сумувала ці довгі тижні у степу… Їй було так легко, неначе… Неначе…

Невже це сталося із нею? Але як вона змогла повернутися? Як?.. Якщо її душа літала там, у вільному небі?…

Богдана нерозуміючим поглядом втупилась у мавку.

— Але як?… — вона не закінчила.

— Як ти повернулася у тіло? — мелодійний голос приємно відбивався у її мозку, заспокоюючи палаючу свідомість.

Дівчина кивнула, не зводячи погляду з мавки.

— Він врятував тебе. Так сказали повітрулі. Хлопець, що шанує наш світ. Тому ти тут. Він попрохав.

— Данило…

— Мабуть, так його звуть. Він сказав, що прилетить по тебе.

— Але ж щоб повернути душу в тіло, потрібно дуже попросити… Прадавніх богів…

— Він попросив.

Дівчина пильно вдивлялася в обличчя Богдани.

— Напевно, він цього дуже прагнув, — сказала мавка. — Інакше б вони не допомогли.

Зненацька Богдана чомусь опустила очі. Напевно…

Мавка забрала кухоль і попливла в повітрі кудись убік, де чулася тиха мелодійна пісня.

Богдана огляділася навколо. Невелика галявина, з усіх боків оточена вербами. Довгі гнучкі віти привітно махали їй та щось тихо шепотіли. Десь дуже близько чувся плескіт води.

— Як ти себе почуваєш?

Сьогодні дійсно день сюрпризів. Богдана оглянулася. З того боку, де чувся шум води, вона побачила ледь прозорий силует дівчини. Дуже гарна, з довгим розпущеним волоссям, тонкими рисами. Русалка підійшла ближче.

— Дякую, вже краще.

Богдана пильно вдивлялася в її обличчя. Таке враження, що вона її десь бачила… Так, всього мить, коли поверталася… Тієї самої ночі…

— Так, я була там із вами.

— З нами?

— З тобою і тим хлопцем.

— З Данилом?

— Мабуть. Я не спитала його ім’я.

Деякий час вони мовчки вслухалися у голоси біля води. Тиха пісня на березі стала ще тихішою. Мелодійний шепіт вирвав Богдану з її спогадів.

— Він дуже переживав за тебе.

— Тут так спокійно… — Світло-карі очі мимоволі уникали пильного погляду русалки.

— Привіт!

Богдана підскочила від несподіванки. Прийшов…

— Як ти?

Теплий стурбований погляд охопив всю її одразу, її бліде, схудле, але все одно дуже гарне тонке обличчя, струнку фігуру, втомлені очі. Богдана раптом почала розглядати траву під своїми ногами.

— Нормально. А ти як?

— Теж нічогенько.

Данило лагідно подивився на русалку.

— Дякую, що відвідала.

— Була рада побачити.

Напівпрозорий силует дівчини зник за вербами. Богдана підняла очі. Який у нього схвильований погляд…

— Як там наші?

Данило сів поряд.

— Нормально. Змушені були переховати Книгу.

— Як це? Чому?

— Їх тепер уже двоє плюс Василь. Дуже хочуть отримати її, нападають. Ми перенесли Книгу у таємне місце. Полежить там. Поки вони дізнаються, де вона, ми хоч перепочинемо.

— І де це?

— У Монастирищі.

— Чула про нього. Дивовижне місце. Завжди мріяла побувати.

— Побуваєш, як прийдеш до норми.

— Скоріше б.

Тепле проміння стрибало по траві, блимало на її руках та обличчі.

Данило роздивлявся навкруги.

— Тут гарно, правда?

— Так, гарно. Але я б хотіла швидше стати на ноги.

— Скоро будеш, як новенька, — посміхнувся хлопець.

Веселі жарини бризнули з її очей.

— Авжеж. Лео зрадіє.

— Аякже. Давно його ніхто нечистю не обзивав.

Дружний регіт пролунав на всю галявину. Напруження поступово зникало з його очей. Настрій у неї нормальний, все буде добре. Він піднявся.

— Мені вже час. Треба ще у справах.

— Дякую, що врятував.

Її очі наповнилися теплотою.

— Не варто!

Він не відвів погляд. Вони мовчки дивилися один на одного. Нарешті Данило повільно відступив на середину галявини, обернувся вороном, зробив прощальне коло і зник за деревами.

Марія, замружившись, лежала у воді, що виблискувала мільйонами яскравих срібних вогників. Живильна волога пестила її спину, ласкаво огортала руки та ноги. Вона відчувала, як втома поступово виходила з неї і зникала десь там, вдалині, за річковими порогами.

Жінка неспішно відкрила очі. Прямо повз неї через річку пливли і пливли змії, щоб погрітися на улюбленому теплому камені. Серед інших жінка помітила королеву з золотими ріжками. Змія повернула маленьку блискучу голівку і подивилася на Марію своїми дивовижними очима. Раптом жінці здалося, що королева кивнула їй. Знахарка здивовано вдивлялася в рухливі довгі тіла, що лоскотали її у воді. Ось вони вже дісталися берега і виповзли на камінь, звившись блискучими кільцями.

Марія ще деякий час відпочивала, спостерігаючи за боривітром, що розрізав синє спекотне небо. Нарешті вона опустила очі і побачила, що по берегу до води повзла маленька гадюка, яка невідомо чому відстала від інших. Раптом прямо над нею опустився лелека. Він розкрив дзьоб…

Марія рвучко випросталась і подивилася прямо на птаха. Він зупинився і декілька секунд вдивлявся в її обличчя. Потім несподівано розвернувся і піднявся у повітря. Гадюка швидко зісковзнула у воду і попливла до каменя. Марія спостерігала, як вона випливає на берег і вибирається на каміння. Змія із золотими ріжками підняла голову і подивилася Марії прямо в очі. Жінка відчула дивне тепло всередині.

— Гарно відпочила?

Захар стояв на кам’яній брилі і посміхався. Марія вийшла на берег і покрокувала за скелю до стежки. Через хвилину вона вже стояла поряд із чоловіком.

— Відновлюю сили, — сказала жінка.

— Бачу, що ще й декому встигла допомогти, — посміхнувся Захар.

— Так, довелося.

Марія струсонула мокрим волоссям. Бризки полетіли на всі боки, виблискуючи у сонячних променях. Чудовий тонкий профіль чітко викарбовувався на фоні блакитного неба. Тонкі руки граційно витирали краплини з чола. Раптом Марія повернулася до Захара. Які у нього замріяні очі!

Вона сіла на кам’яну брилу.

— Ти вже загадала бажання?

Зелені очі Марії спалахнули яскравими вогниками.

— Так, загадала.

— Впевнений, що воно збудеться.

— Впевнений, що воно правильне?

— Впевнений, що ти не загадала б чогось, що нашкодить іншим.

— Мабуть, тут і такі бували. — Вона задумливо оглянула верхівку сакрального капища.

— Думаю, що немало. Люди різні.

Він занурився у зелений густий туман її очей. Як же важко із нього вибиратися… І не хочеться…

— Вони загинули? — запитала Марія.

— Або загинули, або збожеволіли. Загубилися.

— Але ж тут зовсім невелика територія. — Марія роздивлялася капище.

— З першого погляду так. Але простір може змінюватись. Якщо це потрібно.

— З тим, хто нашкодить зміям, буде те ж саме?

— Так. Дикий прадавній страх огорне душу і вже не відпустить. А тіло буде тікати й тікати, і ніколи не знайде спокою, поки не згине.

Деякий час вони стояли мовчки, заглибившись у свою підсвідомість.

— Знаєш, я б хотіла відвідати Богдану. Може, зможу їй допомогти швидше стати на ноги.

— Добре, лети. Не хвилюйся, я впораюсь. Та й помічники в нас не абиякі.

— Я дочекаюся Данила. Хочу розпитати, як вона.

Вона посміхнулася. В неї особлива посмішка. Така довірлива та щира. Зробивши над собою зусилля, Захар перевів погляд на річку. Червоні відблиски останніх сонячних променів відбивалися у воді нерівними дзеркальними лініями. П’янкий аромат розпашілих за день лугових трав вривався у мозок і розчинявся у тілі…

Богдана сиділа на березі річки, милуючись граційними рухами мавок, що кружляли у повільному танку. Русалки повиходили погрітися на теплому піску і сиділи, розчісуючи свої густі довгі коси та співаючи сумну давню пісню. Сонце вже сіло за обрій, і сутінки огорнули землю. Раптом над водою з’явилася голубиця. Вона сіла на траву поряд із Богданою. Мавки зупинилися.

— Маріє! — вигукнула Богдана.

Русалки перестали співати і уважно роздивлялися знахарку.

— Доброго вечора всім!

Жінка вклонилася присутнім і сіла поряд із Богданою.

— Це моя подруга!

Мавки та русалки кивнули у відповідь і оточили Марію з Богданою.

— Ми дуже переживаємо за тебе. Як ти? — Зелені очі, неначе світляки, виблискували у пітьмі.

— Дякую, вже краще. Мені тут добре.

— Вона сумує, - ніжний голос красуні-мавки із тонким, наче вирізьбленим із коштовного мармуру обличчям, пестив слух.

Марія вдивлялася у світло-карі засмучені очі Богдани.

— Ти любиш рух, дію. Звичайно, спокій — це не для тебе.

Богдана посміхнулася.

— Так. Мені б політати…

— Політаєш. Скоро.

Очі дівчини сповнилися надією.

— Коли?

— Зараз полікуєшся, а потім і політаєш.

— Полікуюся? Чим?

— Водою. Вона живильна.

— Так, я знаю. Якби не наша праматір Дана та прабатько Даждьбог, я б тут не сиділа зараз…

— Ну ось, а зараз і я трохи допоможу.

— Круто! І я знову буду літати!

Богдана радісно засміялася. Марія піднялася.

— Зможеш дійти до води?

— Так, тут недалеко.

Знахарка допомогла дівчині встати. Вони повільно рухалися до річки. Вода виблискувала сріблом у місячному сяйві, кличучи у свій чарівний оновлюючий світ.

Марія з Богданою зайшли у воду. Прохолодна волога охопила тіло, наповнюючи їх якоюсь дивною силою та спокоєм. Марія стала навпроти дівчини і підняла угору руки.

— Дано, богине-мати, дай мені силу уроки-урочища відігнати, відшептати пристрітельні, насилані, вітряні, уроки-урочища батькові, материні, чоловічі, жіночі, парубочі, дитячі, хлопчачі, дівочі. Уроки-урочища визиваю, викликаю з її рук, з її ніг, очей, плечей… Водице всесильна, допоможи!

Раптом вода навколо них почала сяяти дивним світлом. Марія взяла Богдану за плечі і занурила у річку. Світло проникло крізь шкіру, розтеклося по тілу, заповнюючи кожну клітину. Дівчина неначе розчинилася у цьому відчутті єднання зі стихією…

Яскравий місяць посміхався їм з височини. Зірки блимали у темному небі, кличучи до себе. Богдана стояла на березі, щасливо посміхаючись. Русалки та мавки радісно щебетали, оточивши її з усіх боків.

— Дякую, що терпіли мене стільки часу!

Богдана лагідно гладили їх по невагомих плечах та руках.

— Ми раді, що ти нарешті повернулася у себе.

Дівчата відійшли убік.

— Тепер ти можеш летіти, — сказала Марія. — Ти відчуваєш силу?

— Так, відчуваю!

Богдана підняла руки.

— Прощавайте! Дякую вам за все!

Вона обернулася ластівкою і піднялася у повітря. Зробила коло над берегом, махнула крилом на прощання і здійнялася вище у нічне, залите зорями, небо. Марія полетіла услід за нею.

Захар стояв на кам’яній брилі, вдивляючись у обрій. Його чіткий профіль різко вимальовувався на тлі червоного неба. Мертва тиша оповила Монастирище. Навіть коники раптом замовкли в траві. Щось тут не те. Треба бути насторожі.

Характерник вслуховувався у найменший шурхіт, у найтихіший сплеск. Данило стояв неподалік, напружено розглядаючи зарості у підніжжя капища. Раптом він зробив знак рукою. Захар тихо підійшов і опустив погляд туди, куди вказував хлопець. Внизу вони побачили Лео з Агатою, що рухались у напрямку таємної печери. Вони обережно ступали уздовж берега, намагаючись не оступитися у воду.

Захар теж зробив Данилові знак рукою і швидко спустився по стежці до кам’яного подвір’я. Якраз вчасно, щоб перехопити непроханих гостей на півдорозі.

— Агов, а куди це ви прямуєте без запрошення?

Несподіване запитання змусило Лео і Агату обернутися.

— Чи ви думали, що вдома нікого немає? — Данило насмішкувато свердлив сталево-сірі очі. Потім перевів погляд на жінку. — Привіт, колежанко! А я думав, ти зараз проводиш опис знайдених реліквій!

— Ні, я вирішила тебе пошукати. А то зник, нікого не попередивши.

— А може, навпаки? Всі вже з ніг збилися, так шукали. А ти тут, за чужими книгами полюєш. От дивовижа!

Агата презирливо подивилася на Данила.

— А де ж твоя незрівнянна подруга? Мабуть, якраз смажиться у пеклі.

Погляд Данила став холодним.

— Тобі краще знати, де.

— Атож.

Вона глянула Данилові у вічі. Байдужі очі. Зверхня посмішка.

— Краще віддайте книгу. Все одно ми її заберемо, — сказав Лео.

Його сталеві очі намагалися прорватися крізь сині кордони Захарових, чигаючи на інформацію. Та Захар спокійно відкинув даремні спроби.

— Краще летіть звідси. Вам не встояти перед силою капища.

— Нам потрібна Книга!

Несподівано Лео зірвався з місця і почав швидко крутитися, утворюючи повітряний вир. Раптом він зупинився і рвучко випрямив праву руку у напрямку Захара. Але характерник відскочив вбік, і дерева позаду нього впали під силою удару Лео.

— Не смійте тут нікому шкодити!

Данило давно не бачив, щоб Захар так гнівався.

Характерник кинув у Лео велику вогняну кулю. Вона прорізала темряву, залишаючи після себе яскравий хвіст із маленьких іскор. Чаклун встиг ухилитися, і куля зникла, розчинившись у повітрі.

Тим часом Агата підняла у повітря пісок із берега, і, завернувши його у довгий стовп, направила на Данила. Він встиг відбити його і послати удар блискавкою у відповідь.

— Зазвичай я не б’юся з дівчатами. Але ти не залишаєш мені вибору. Вибач, колежанко, ти сама сюди прийшла.

Данило сконцентрувався і відкинув Агату назад. Вона шубовснулась у воду.

— Щоб ти здох, чортів археолог!

Жінка спробувала вийти на берег, але була змушена відбиватися від ударів, які летіли у неї раз за разом. У той же час Захар та Лео не поступалися один одному у спробах збити з ніг та знешкодити супротивника. Агата все більше слабшала, неспроможна протистояти напору Данила. Лео оглянувся на річку. Мабуть, не цього разу…

— Готуйся летіти! — скомандував чаклун.

Він кинув останню повітряну кулю у Захара, але той вчасно відскочив убік. Куля врізалася у виступ кам’яної брили і відірвала великий шматок скелі. Лео та Агата миттєво обернулися яструбами та злетіли у нічне небо. Характерник оглянувся. Данило сидів на траві, тримаючись за ліве плече. Крізь пальці стікала кров. Рукав сорочки вже весь намок, і краплі блищали на зелених стеблинах у місячному сяйві. Уламок брили валявся поряд.

— Таки зачепило.

Стурбований голос Захара змусив Данила через силу посміхнутися.

— Та нічого, прорвемося! Головне, що книгу відстояли.

— Сьогодні так.

Захар розрізав сорочку та оглянув рану.

— Кістка ціла. Зараз полікуємо.

Несподівано у небі з’явилися голубиця і ластівка.

— Якось невчасно. Їй і так перепало, — Данило заклопотано дивився, як птахи опускаються на траву. — Тепер ще за мене буде переживати. Чи не буде…

Богдана перелякано підскочила до чоловіків.

— Господи, знову вони? Коли ж це вже скінчиться?

Вона обережно оглянула рану. Та що ж це таке, руки дрижать… Ще подумає щось не те… Вона втупилась у скривавлене плече. Потім струсила головою і подивилася прямо в насмішкуваті очі. Тільки зараз вони зовсім інші… Турботливі… Таке враження, наче це її поранили. Якась дурня… Це вона повинна мати турботливий погляд, а не він.

— Я зараз! — вигукнула Марія.

Вона підхопилася і швидко завернула за скелю. Трава густо поросла землю, нічні квіти збивали з ніг божевільними пахощами, що рвали свідомість навпіл. Вона нахилилася і пильно вдивлялася у рослини. П'янкий аромат знайомих трав кликав її до себе. Вона упевнено рухалася у темряві, шукаючи лікувальне зілля.

Раптом жінка почула тихий шурхіт справа. Вона зупинилася. У місячному сяйві вона побачила, як прямо перед нею виповзає змія. Зненацька на її голівці щось блиснуло. Королева! Змія підняла голову і уважно подивилася на знахарку. Потім зробила рух убік і знову зупинилася, вдивляючись у обличчя Марії, неначе кликала її за собою. Жінка рушила за нею.

Змія повзла між рослин, раз у раз оглядаючись. Вони вже відійшли досить далеко від скелі. Нарешті рептилія спинилася і обернулася, дивлячись Марії прямо в очі. Знахарка підійшла ближче і раптом побачила те, чого б вона сама ніколи не знайшла — живосил, траву, яку можуть відшукати тільки змії. Вона лікує будь-які рани і навіть повертає до життя.

Марія вдячно кивнула королеві і обережно зірвала ніжні листочки. Змія кивнула головою у відповідь і тихо зникла у високій траві.

Жінка швидко піднялася. Несподівано вона почула тріск гілок, наче хтось проривався крізь хащі. Марія завмерла. Раптом між дерев прямо перед нею у світлі місяця з’явилося біле обличчя чоловіка. Це ж Василь! Вона побачила великі божевільні очі. Складалося враження, що він не розумів, де знаходиться. Декілька секунд вони дивилися один на одного. У його очах був дикий жах. Раптом Василь кинувся назад у хащі, і було чути тільки звук гілок, що ламалися від його бігу.

Марія швидко повернулася до каменя.

— Це ж живосил! Тобі королева вказала? — Захар уважно спостерігав, як Марія виймає рослинку із річки, де омивала її, і прикладає до рани.

— Ти що, когось із них врятувала? — запитав Данило, хоча і сам розумів, що питання риторичне. — Змії дуже справедливі. І нагороджують, і карають по заслузі.

Марія набрала у річці води у маленьку флягу, яку завжди носила при собі. Вона нахилилася над нею і почала шепотіти замовляння. Фляга тихо світилася блакитно-прозорим сяйвом.

— Випий. Ще швидше загоїться.

Данило взяв фляжку. Солодкуватий присмак заговореної води такий приємний. Раптом він відчув, неначе це світло поступово почало наповнювати все його тіло, кожну клітину, кожен нерв. Дійсно, вода — це життя.

Він віддав порожню фляжку.

— Дякую!

— На здоров’я!

Кровотеча припинилася. Захар відірвав шмат від своєї сорочки. Марія обережно перев’язала рану.

— Я бачила Василя.

Всі здивовано втупилися в знахарку.

— Як це? — очі Богдани стали круглими. — Чого це він тут вештається? Мабуть, “друзі” його кинули, коли тікали. Заблукав, сердешний, межи хатою й коморою.

— А що він робив? — Захар уважно подивився на Марію.

— Вибіг із лісу. Дуже переляканий. Таке враження, що він збожеволів.

Захар замислився.

— Мабуть, скоїв щось дуже погане тут. Це його покарання.

— І що тепер, він так і буде бігати тут по лісу і людей лякати? — Богдана з цікавістю втупилася в сині очі.

— По лісу не буде. Тільки по Монастирищу.

— А де ж тут бігати? Тут за десять хвилин усе обійти можна. Я зверху добре все розгледіла. — Богдана огляділа кам’яне подвір’я.

— Для тих, хто порушив закони капища, не існує кордонів. Для них простір і час змінюються назавжди.

- І що, цьому не можна зарадити?

— Ні. Він сам зробив свій вибір.

Очі дівчини стали задумливо-сумними.

— А мені його навіть шкода. Він був у принципі нормальним, коли ми працювали разом. Мабуть, просто не було приводу показати свою сутність. Хоча він мені ніколи не подобався. Якийсь темний. — Вона помовчала. — І що ж, він так і згине тут божевільним?

— Так.

Суворий погляд Захара підтвердив його лаконічну відповідь.

— Ну і хай йому грець.

Богдана підняла голову до неба.

На обрії тихо сходило сонце.

Василь вдивлявся в просвіт між гілками. Виходити звідси не було сенсу, він же не володіє ніякими особливими вміннями. Ще поранять або, не дай Боже, вб’ють. І нащо він у все це вплутався, воно йому треба було? Хоча те, що пообіцяв отой бовдур, дуже приваблива нагорода. Сила, про яку він завжди мріяв. Така ж, як у них. О, тоді він себе покаже! Володіти іншими, робити все, що хоче, і не залежати ні від кого. Його мрії мають стати реальністю! Скоріше б! А що, якщо вони не отримають книгу? З одними кріслами ж далеко не заїдеш. Та ні, вони так її прагнуть, що зроблять усе, щоб нарешті оволодіти нею. І тоді він матиме все, про що мріяв!

Василь обережно розсунув гілки, щоб бачити краще, що відбувається на кам’яному подвір’ї. Якась ця Агата слабка, не може впоратися з тим дурнуватим. Уже її у воду загнав. Правда, Лео молодець, гарно б’ється. Жінки слабші, що поробиш.

Але що це? Як це? Вони що, кинули його тут одного? Крізь гілки Василь побачив, як два яструба летять у нічному зоряному небі. Він розгублено лупав очима. Раптом страх огорнув його. Несподівано поряд він почув якийсь тихий шурхіт. Василь опустив очі і в місячному сяйві побачив маленьку змію. Вона пильно дивилася йому в обличчя. Василь на декілька секунд завмер. Потім різко підняв товсту палицю, яку тримав про всяк випадок, адже хто знає, що в тому лісі може зустрітися. Він опускав її на тварину знову і знову, поки вона не стала нерухомою. Василь підійшов впритул і подивився на тіло, що лежало перед ним на траві. Але страх не зникав. Він став іще сильнішим. Серце божевільно калаталося, і раптом його охопила паніка. Як звідси вийти?

Він оглядався на всі боки. Дерева стояли темною стіною, не було видно жодного просвіту. Якісь дивні страшні звуки почали доноситися з усіх боків. Треба вийти звідси! Василь зірвався з місця і побіг, не розбираючи дороги. Гілки били його по обличчю, зачіпали за одяг. Раптом він вискочив на галявину. Перед ним стояла людина. Він завмер на декілька секунд. А раптом вона хоче його вбити? Треба тікати якнайдалі! Він знову зірвався з місця і помчав у хащі все далі й далі.

На обрії тихо сходило сонце…

Даринка йшла по лісовій стежці, вдихаючи на повні груди чудове ранкове літнє повітря і уважно вдивляючись у всі рослини, про які розповідає їхня вчителька. Так чудово, що мама погодилась відпустити її на цю екскурсію. Ботаніка — це так цікаво. Однокласники пильно стежили за словами вчительки, обертаючись то направо, то наліво. Ось дуб. А он там — клен. А ще подалі — липа.

— А ви знаєте, чому люди ромашку так назвали? — запитала Даринка подружок.

— Розкажи нам, Даринко, ми з радістю послухаємо, — запропонувала вчителька, і всі повернули до дівчинки уважні обличчя.

Даринка обвела поглядом присутніх.

— Добре, із задоволенням. Тож слухайте. Жила собі одна бідна жінка. І одного разу у неї захворів син. Грошей на ліки в неї не було, і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить. Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках білі духмяні квіти. Почувши про горе матері, бабуся простягла їй квіти: "Зроби з них відвар і напої синочка”. "А як же звуться ці квіти?” — запитала жінка. "Як вилікується синок, то й назвеш їх його ім'ям”. Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: "Пий, синочку, ромашку, і будеш здоровим!”

— А звідки ти знаєш цю легенду? — запитала вчителька і ласкаво посміхнулася.

— Мені бабуся розповідала. Вона багато легенд знає.

— А розкажи іще щось цікаве, — попросила її подруга Тетянка.

— Так, розкажи! — в очах у однокласників засяяли вогники.

— Ну добре! Я розкажу про вербу.

Діти сіли у коло, і Даринка почала свою розповідь.

— У однієї матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та напали на рідну землю вороги. Прийшов до матері старший син і каже: «Благословіть, мамо, за свій край боротися». Стислося в мами серце, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала: «Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!» «А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?» Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала. Закінчилася війна. Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, принесли їй нерадісну звістку: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти. Отак на світі з’явилася плакуча верба.

Даринка огляділа сумні очі, що дивилися на неї з усіх боків.

— Треба берегти всі рослини і дякувати їм за те, що лікують нас і оберігають, — закінчила свою розповідь дівчинка і подивилася на вчительку.

— Дякуємо тобі, люба! Ти дуже цікаво розповідаєш! — сказала вчителька і піднялася.

— Так, дякуємо! — почулося гудіння дитячих голосів.

Школярі знову пильно вдивлялися в рослини. Серед дерев росли запашні трави. Діти опускалися на коліна та обережно зривали стеблинки та квіточки лікарських рослин — звіробою, деревію, ромашки, іван-чаю. Ой, а це ж цикорій! Треба і його взяти, він такий корисний. Даринка непомітно заглибилася в ліс, захопившись збиранням.

Раптом дівчинка почула якийсь шурхіт. Вона підняла голову і побачила незнайому чорняву жінку, що стояла серед дерев і посміхалася їй. Але посмішка в неї була якась неприємна. І сама вона дивна. Несподівано на Даринку повіяло чимось холодним і туманно-темним.

Дівчинка оглянулася. Не чути ні вчительки, ні друзів. Знову вона в лісі одна опинилась. Даринці стало лячно. Але ж це не Лео. Може, просто якась жінка, теж щось збирає. Хоча навряд чи…

— Привіт!

Який у неї неприємний різкий голос. Даринка мовчки дивилася на Агату.

— Ти заблукала? Пішли, я тебе проведу!

Агата зробила декілька кроків уперед. Даринка інстинктивно відступила назад. Несподівано поряд із нею невідомо звідки з’явився якийсь чоловік. Він направив на жінку свою палицю. Раптом вона підняла руки, обернулася яструбом і злетіла у повітря. Даринка з подивом розглядала Божедара.

— Ви хто?

— Мамин друг. Ходімо, я тебе проведу.

Його темні очі випромінювали тепло. Даринка відчула, що він не бреше. Вона простягла йому руку і покрокувала поряд, ледь встигаючи за його неспішними широкими кроками. Скоро вже стали чутними дитячі голоси. Божедар зупинився.

— Ну ось, біжи. І не губися більше! — він широко усміхнувся.

— Дякую! — посміхнулася у відповідь дівчинка і побігла до вчительки.

Божедар спостерігав, як однокласники оточили Даринку, як схвильовано розпитували, куди вона поділася, як вчителька обіймала дівчинку. Потім він повернувся і щез поміж дерев.

Вони сиділи на верхівці капища і мовчки спостерігали, як небо поступово наповнювалося кольором та світлом. Червоні полоси чергувалися із синіми, а потім розчинялися у блакитному. Бірюза заповнювала простір від обрію до обрію. Пташині голоси усе сильніше прорізували тишу, і раптом все почало розповідати, співати, кричати, звати. Густі аромати теплого літнього ранку повільно замінювали нічні пахощі. І чомусь хотілося сидіти так вічно, занурившись у дивовижне відчуття єднання з усім сущим і бути вічним свідком народження цієї таємниці…

— Так, це особливий момент, — почувся голос Божедара.

Він стояв позаду, розчинившись разом із ними у цьому дивовижному чуді народження життя. Чорні очі випромінювали тепло і разом із тим поглинали все, що їх оточувало. На секунду Марії здалося, що він зараз всмокче в себе всі ці звуки, кольори, запахи, а потім розсиплеться навколо мільярдами яскравих вогників, віддаючи природі ту енергію, яка його живить і надихає все життя.

Вони піднялися і стали перед ним, пильно вдивляючись у темні очі, відчуваючи, як незримі нитки простягнулися між їхніми відчуттями і думками, неначе їх свідомість стала спільною. Тепер вони — одне ціле. Вже давно. Їх об’єднувала одна мета, одне бажання. І час настав. Вони мають виконати своє призначення, заради якого вони вже стільки пройшли. Це був важкий шлях, важкі випробування. Перевірка на силу, мужність, вірність і людяність.

Божедар обвів їх поглядом.

— Ну що ж, чекати залишилось недовго.

— То які наші подальші кроки? — Марія не зводила з мольфара очей.

— Ми маємо повернути Книгу під Камінь.

— Як це? — Богдана витріщилася на Божедара. — Чого ми її тягаємо туди-сюди? Самі клопоти. Я ще не забула, як ми ті кордони ставили, ледве вижила.

Данило з лагідною посмішкою подивився на дівчину. А Божедар спокійно спостерігав за її виразною мімікою.

— Через три дні місячне затемнення, — відповів він. — Вони мають забрати Книгу, щоб провести ритуал.

— Як це забрати Книгу? Ви ж казали, що не можна їм віддавати. А я давно пропонувала! Ви що, знущаєтеся? — Із очей Богдани полетіли іскри.

— Обережно, тут трава суха. А то ще доведеться пожежу гасити, — не втримався Данило.

Краще б він промовчав. Іскри полетіли у нього з подвійною силою.

— Все йде так, як має йти. Ми не можемо ні змінити цього, ні прискорити. Вони проведуть ритуал, а ми повинні знищити їх разом із кріслами.

— А чому ми раніше не могли віддати їм Книгу і просто почекати до затемнення? — не вгавала дівчина.

— Тому що у Книзі купа різних заклинань, і невідомо, якими з них вони могли скористатися. Не можна ризикувати життями інших людей заради свого спокою. Та й невідомо, чи був би в нас той спокій.

Захар, як завжди, легко привів її до тями.

— Ну добре, здаюся. — Іскри з її очей нарешті перестали сипатися.

— То я йду за Книгою.

Захар почав спускатися по стежці з капища. За ним рушили інші. Богдана з цікавістю роздивлялася все навколо. А тут напрочуд гарно!

— Чудове місце! І енергетика така особлива. Неначе народжуєшся наново.

— Так. Місце сили. Предки добре зналися на такому. — Данило йшов позад неї, спостерігаючи за її граційними рухами. — Але не кожен може сюди потрапити. Не всім воно відкривається.

— Такий підйом відчуваєш, що хочеться гори звернути! — Богдана підстрибнула від задоволення. — Давно мріяла тут побувати. Потрібно сюди частіше навідуватися. От розберемося з цими дурнуватими, і можна нарешті повернутися до нормального життя.

Несподівано Богдана замовкла. Всі раптом відчули те ж саме. А що, як їм не вдасться? Що, як вони не встигнуть, не встоять або ще щось стане на заваді? Що тоді? Стільки марних зусиль, болю, страху, боротьби… Потрібно зробити все можливе. Вони мусять. Відступати нікуди. І варіантів більше немає. Або пан, або пропав. І це мусить бути пан. Тільки так.

Захар обернувся.

— Ви можете зачекати тут.

— Ні, я ще не бачила, де ця зачарована печера. Хочу подивитися, — сказала Богдана.

Вона рушила услід за характерником.

— І я піду, — промовила Марія і обережно переступила жука, що повз прямо через стежку.

— Краще ми тебе проведемо. Буде надійніше, — сказав Божедар, не стишуючи ходи, і завернув за кам’яну брилу.

— Що це тут за джунглі такі? — Богдана продиралася крізь кущі, прикриваючи очі від гілок. — Я вже вся неначе індіанець на стежці війни, пообдиралася і розфарбувалася.

Вони підійшли до вже знайомого місця. Захар звичним рухом розсунув гілки і став обличчям до тріщини. Він випростав руки і уважно вдивлявся у тріщину. Пройшло декілька хвилин. Тріщина почала поступово збільшуватися. Захар протиснувся крізь прохід, що утворився, і зник у чорному проваллі. Брили зсунулися.

— Не зрозуміла! А ми? — світло-карі очі отетеріло зиркали на присутніх.

— А ми як дружини моряка. Будемо чекати і молитися, — посміхнувся Данило.

— А непогана з тебе дружина б вийшла, — підморгнула йому Богдана.

— Один-один, — засміявся Данило. — Пішли вже, — сказав він і розвернувся.

— Як це пішли? А Захар?

— А Захар, як справжній моряк, вийде із води, — засміявся Данило і рушив по стежці назад.

Марія махнула дівчині головою.

— Пішли. Вихід не тут.

— Прикольно! — Богдана повернула назад разом з усіма. — Точно, я згадала, це ж, мабуть, та печера, де характерники проходять залік із умінь перед посвяченням.

— Типу того, — посміхнувся Данило.

Вони стояли біля річки в очікуванні характерника. Ось над водою з’явилася голова, потім плечі. І ось вже Захар стоїть на березі із книгою в руці. Данило промовив заклинання, і одяг став сухим.

— Цього разу ти не проти? — посміхнувся він.

— Можна було тільки книгу просушити, — засміявся Захар. — Але все одно дякую.

Він віддав книгу Божедару. Мольфар сховав її до сумки і обернувся до Данила.

— Як ти? Зможеш долетіти?

Данило торкнувся плеча.

— Нормально. Дякуючи королеві та Марії, вже навіть не болить. Живосил особлива рослина.

— Добре. Піднімаємось.

Вони вийшли стежкою на кам’яні брили. Божедар повернувся обличчям на схід. Інші стали трохи позад нього.

— Дякуємо тобі, святе капище, за допомогу, за гостинність, за цілющі трави, за живильну воду! Дякуємо вам, рослини і тварини! Дякуємо, Королево змій! Хай завжди зберігається тут сила наших предків та прадавніх богів!

Зненацька порив вітру скуйовдив їхнє волосся. Їм здалося, що річка стала голосніше вирувати і клектати на порогах, а птахи гучніше заспівали своїх пісень. На камені блиснули золоті ріжки. Королева прийшла попрощатися з гостями. Всі вдячно вклонилися цьому незвичайному місцю.

Божедар обернувся до інших.

— Все, летимо.

Він підняв руки, перетворився на орла і здійнявся в уже розпашіле від літньої спеки блакитне небо. За ним зробили коло над галявиною сокіл, голубиця, ворон та ластівка. Вони побачили тонку лінію ріки, поросле травою капище і чудовий луг із чарівними квітами. Вони ще повернуться, обов’язково!

Вони летіли у літньому небі, вдихаючи свіже повітря та насолоджуючись прохолодою, яка нарешті прийшла на зміну спекотному дню. Вони подолали довгий шлях. Бачили степи, луки, поля, ліси. І ось, нарешті, летіли над уже таким рідним для них лісом. Наблизившись до знайомої галявини, вони зробили коло і опустилися на траву. Там перетворилися на Божедара, Богдану, Данила, Марію та Захара.

Мольфар підійшов до великого Каменя.

— Вітаю тебе! — Він ніжно провів по ньому долонею. — Ми знову потребуємо твоєї допомоги.

Божедар відчув пульсуючі удари всередині Каменя. Мольфар відірвав від нього руку і обернувся. Всі стояли в очікуванні.

Божедар вийняв книгу.

— Даниле!

Данило відійшов від Каменя на декілька кроків і витягнув праву руку вперед. Камінь повільно зсунувся вбік. Під ним виднілася невелика воронка. Божедар обережно поклав книгу до ями. Камінь повернувся на своє місце.

— Ставайте у коло! — скомандував він.

Всі стали у коло з чотирьох сторін. Божедар зник і з’явився на верхівці Каменя.

— Сконцентруйтеся! Захистіть Камінь силою чотирьох стихій!

Всі підняли праві руки і сконцентрували сили на Камені. У кожного з руки одночасно вирвався товстий кольоровий промінь. Промені, як і минулого разу, з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені плавно перейшли на Камінь, і він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Решта втомлено опустилися на траву.

— Як у старі добрі часи, — посміхнулася Богдана, витираючи долонею піт із блідого чола.

— Так.

Марія відкинула бронзові хвилі волосся за спину і вдивлялася у Камінь. Їй здавалося, що вона чує биття його серця.

— Ну то що, ми будемо тут усі разом чекати на їхнє пришестя, чи як? 0 запитала Богдана.

Вона простягнулась на повний зріст на м’якій траві. Над головою у темному літньому небі яскраво сяяли зірки. Прохолодний вітерець шурхотів у гілках, неначе хотів розказати про все, що відбувалося тут, поки їх не було. Круто лежати ось так, випроставши тіло і ні про що не думаючи, а просто кайфувати від теплої літньої ночі, від цих криків нічних птахів, від співу цвіркунів, від п’янких пахощів невидимих у пітьмі трав. І хочеться, щоб ця мить тривала вічно…

— Треба зробити так, щоб вони могли узяти книгу. Якщо ми будемо тут разом, вони цього не зможуть.

Упевнений голос Захара повернув її до реальності.

Богдана підвелася на лікті і подивилася у синю безодню Захарових очей, що світилися у темряві.

— То що, залишимо когось одного? — запитала вона.

— Я залишусь. — Тон Захара, як завжди, не передбачував заперечень.

— Чому це ти? — Данило невдоволено зиркнув на товариша. — Ми теж не гірші.

— Тому що ви були поранені, вам вже досить. Хто знає, як воно піде.

— Дівчатам я б теж не дозволив. А за себе не згоден.

— Як це не дозволив? Ти диви, який командир знайшовся! — вигукнула Богдана.

— О, полетіли іскри, — Данило підморгнув Богдані.

Вона сердито відвернулася.

— Я теж можу почергувати, — озвалася Марія.

— В тебе дочка і мати, — твердо наполягав Захар.

— Мати не тільки в мене.

— То хай Божедар обирає, - примирливо запропонувала Богдана.

— В тебе ще буде нагода поквитатися з Агатою, — чорні очі, як завжди, бачили усю її наскрізь. Богдані знову стало не по собі. — Залишиться Захар.

Що ж, нічого не поробиш. Доведеться робити, як каже мольфар. Знала ж, що від нього нічого не приховаєш. Ну та й хай, потім із нею розберемося.

— А нам що робити?

— Завтра полетите у своїх справах. Ви відчуєте, коли потрібно буде повернутися. Думаю, що наступної ночі вони прийдуть по книгу.

— А раптом щось піде не так? А Захар тут сам. — Зелені очі тривожно вдивлялися у чорні.

— Я буду неподалік. Не хвилюйся. — Його голос, як завжди, вмить заспокоїв її.

Марія спостерігала, як Богдана вмощується на м’якій траві. Знахарка лягла горілиць поряд із нею. Велика Ведмедиця сяяла прямо над її головою, вона неначе кликала туди, у дивні казкові світи. Її раптом охопило божевільне бажання піднятися вище неба і розчинитися у цьому срібному світлі, розсипавшись на мільйони яскравих вогників. Але цей потяг зник так само зненацька, як і з’явився. Не дивлячись ні на що, вона була щаслива. Щаслива відчуттям, що живе саме зараз, що в неї є чудова родина, що є люди, які за короткий період стали їй справжніми друзями. І хай ці дні були наповнені не тільки відчуттям щастя, хоч було багато болю і хвилювань, але все одно вона щаслива. Щаслива, що живе.

На галявині неподалік від Каменя яскраво горіло вогнище. Прозорий серпневий вечір ніжно оповив темні силуети дерев та розбудив духмяні трави, він повільно розливався нічною прохолодою по зоряному небу. Захар вдихав на повні груди фантастично-п’янке повітря і деякий час стояв, завмерши у німому польоті свідомості. Потім пішов до вогнища. Він сів біля Каменя і взяв свою мисливську рушницю, з якою зазвичай оглядав лісництво.

Відкривши затвор рушниці, Захар за допомогою свинцевої гирьки протягнув через ствол мотузку з прив’язаною ганчіркою. Декілька разів потягнувши за неї, він вийняв мотузку, збираючись прив’язати іншу, промаслену ганчірку, щоб змастити рушницю. Зненацька характерник підняв голову і почав прислуховуватись. Потім відклав рушницю, встав і оглядівся навкруги…

Раптом він відчув сильний удар у груди. Його збило з ніг потужним буревієм. Ну ось і вони… Що ж, спробуємо зробити все так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Він швидко піднявся і рвучко випростав руку вперед. З неї вирвався вогняний промінь. У світлі променя Захар побачив Лео. Сірі очі холодно втупились у сині, але прорвати ці кордони було неможливо. Сталевий погляд віддзеркалювався у чорних зіницях Захара і зникав десь у просторі.

Лео миттєво утворив пиловий вир і направив його на Захара. Вир і промінь схрестилися, неначе мечі. Захар почав наступати. Раптом позаду нього з-за дерева вийшла Агата. Характерник несподівано відчув сильний удар у спину. Він обернувся і лівою рукою відкинув чаклунку вбік.

Цієї миті було достатньо, щоб Лео скористався короткою перевагою. Він утворив пиловий буран, що, неначе мотузка, обвив Захара. Характерник втратив рівновагу і впав. Лео швидко притиснув його пиловим виром до землі. Захар кинув у Лео блискавку, але раптом відчув різкий біль у спині, і сили стали швидко покидати його.

Лео все ще тримав вир навколо Захара. Одночасно він простяг ліву руку до Каменя. Агата стала з іншого боку. Вона теж підняла руку, і раптом Камінь почав світитися. Потім трохи зсунувся. Агата підбігла до ями і спробувала протиснути руку крізь щілину, але вона була дуже замала.

— Що ти копирсаєшся, давай швидше! — очі Лео блищали від нетерплячки.

— Не виходить!

— А ну, відійди!

Агата відскочила від Каменя. Лео зосередив усі сили на ньому. Камінь почав світитися ще яскравіше. Пиловий вир навколо Захара послабшав. Характерник зібрався з силами і вдарив блискавкою по Лео. Чаклун не втримався на ногах, але швидко піднявся, в той час як Агата різким рухом утворила перед Захаром пилову завісу.

Лео та Агата зникли за густою стіною. Пил полетів на Захара, він забивав ніздрі, заповнював горло. Його почав душити кашель.

Лео сконцентрувався, направляючи лівою рукою потік повітря на Камінь. Почувся тихий гуркіт, і щілина нарешті збільшилася ще на декілька сантиметрів. В решті решт Агата просунула в неї руку і схопила книгу. Але фоліант був завеликий.

— Не просовується!

— Незграба!

Лео напружився і штовхнув камінь силою повітря. Агата радісно підхопилася на ноги.

— Є!

Вона притисла книгу до себе і зникла у густій темряві лісу. Лео відпустив пиловий вир і щез услід за нею. Завіса поступово розсіювалася. Захар напівлежав на лікті, важко дихаючи. Трава біля нього намокла і стала липкою.

Раптом на галявину злетіла голубиця. Марія підбігла до Захара і опустилася навколішки. Живий! А це що за липка рідина? Ні! Вона обережно заглянула за його спину. Залізна рукоятка виблискувала у місячному сяйві. Господи, чому? Краще б вона залишилася біля каменя. Вона відчула, як сльози мимоволі наповнювали її очі… Але він не повинен цього бачити. Вона швидко опанувала себе.

— Перевір, що з книгою, — стиха промовив Захар.

Марія побігла до каменя.

— Вони її забрали.

Жінка швидко повернулася назад. Захар намагався встати.

— Тобі не можна рухатися. Потерпи, я зараз.

Вона підхопилася і помчала крізь хащі, вдивляючись між гілок. Десь тут повинно бути джерело! Господи, допоможи! Допоможи знайти його швидко, на рахунку кожна хвилина…

Раптом щось блиснуло попереду. Тонка прохолода віяла звідти. Це воно! Дякую, Господи! Марія полетіла вперед, не відчуваючи ніг. Ось і живильна волога вже струменить по її руках. Вона швидко вийняла фляжку і набрала воду. Але цього замало. Потрібен живосил… Як же його тут знайти? Тільки змії знають, де він росте… Що ж робити?..

Несподівано Марія помітила, що трава біля джерела стиха колишеться. Невже вони допоможуть і зараз? Над травою у світлі місяця вона побачила маленькі блискучі очі. Марія повільно рухалася за змією. Живосил! Захар буде жити!

— Дякую тобі!

Змія кивнула головою і зникла у траві. Марія обережно зірвала ніжні листочки і помчала назад, крізь зарості. Гілки зачіпалися за її одяг, дряпали руки та ноги, але вона не відчувала цього. Жінка вискочила на галявину. Там уже стояв Божедар.

— Де ви були? Ви ж обіцяли!

Глибокий розпач почувся в її голосі.

Марія впала на траву поряд із Захаром, швидко відкрила фляжку з водою, піднесла її до вуст і пошепки промовила замовляння. Фляжка почала світитися, і з кожним словом світіння посилювалося. І ось уже сріблясто-блакитний вогонь огорнув її. Марія піднесла фляжку до губ Захара. Чоловік почав повільно пити.

— Тримайся! Зараз я допоможу.

Марія полила листочки живосила водою із фляжки, і вони почали сяяти. Жінка сіла обличчям до Захарової спини і обережно стисла у руці рукоятку, що стирчала з його тіла.

— Готовий?

— Так.

Марія різким рухом висмикнула ніж із рани. Кров бризнула на її сукню, на руки, на обличчя. Знахарка обережно підняла сорочку і приклала до рани живосил. Потім відірвала шматок тканини від сукні і перев’язала його.

На галявину опустився ворон. Він перетворився на Данила. Хлопець підбіг до Захара і Марії.

— Як це сталося?

— Агата вискочила іззаду, — голос Захара прозвучав тихіше, ніж завжди.

— Вони забрали книгу?

— Так. Довго не могли. Камінь не піддавався.

— Ми поставили гарні кордони, — сказав Данило, пильно роздивляючись щілину під Каменем.

— Ти завжди знайдеш хоч щось хороше у поганому, — посміхнувся Захар.

Божедар підійшов до присутніх. Марія підняла голову. Так, він не міг допомогти. Тоді б вони не змогли забрати книгу. А наступне затемнення дуже нескоро. І жити в такому режимі стало вже просто неможливо.

— Вибач, я була у розпачі.

— Не варто перепрошувати. Я розумію, — Божедар спокійно впустив її у темні глибини своїх очей. — Почекаємо, поки рана заживе, і спробуємо знищити їх разом із кріслами на Лисій горі, до того, як він промовить заклинання. Тепер у нас є трохи часу до місячного затемнення.

— Через три дні? — уточнив Данило.

— Так, через три дні.

— Добре. — Данило обернувся до Марії. — Чим ти лікувала? Окрім води.

— Живосилом.

— Змії про тебе пам’ятають, — посміхнувся Данило.

— Так, і я їм дуже вдячна.

— Вони знають про це. — Данило допоміг Захару сісти зручніше. — Як ти почуваєшся?

— Неначе тільки народився, — посміхнувся Захар.

— Живосил швидко діє.

— Так, ми пам’ятаємо, — сказала Марія.

Божедар пильно подивився на характерника.

— Думаю, що ще декілька замовлянь не зашкодять для швидшого одужання.

Мольфар підійшов до Захара, вийняв із кишені великий круглий гладкий сірий камінь, простягнув руки до неба і погладив його, перекладаючи з руки у руку.

Мольфар відійшов до краю галявини, розмахнувся і викинув камінець якнайдалі. Потім повернувся до решти. Чорні очі турботливо дивилися на Захара.

— Тобі краще поки що не рухатися. Відпочинь.

— Що ж, тепер у нас залишився єдиний шанс. І цього разу ми не маємо права схибити, — Захар уважно оглядів присутніх.

— Так. Ми зробимо все можливе, — сказала Марія. Такі знайомі зелені рішучі вогники яскраво миготіли та виблискували у її очах.

Червоні відблиски сонця, що заходило, яскравими плямами сяяли на чудернацької форми кріслах, які стояли колом на верхівці гори. Їх було тринадцять, і всі вони пройшли великий шлях, щоб цього визначного вечора зібратися тут, на самій верхівці Лисої гори. Які ж вони гарні! Кожне особливе, зі своїм декором, чудовим різьбленням та відтінками кольору.

Лео ніжно провів рукою по спинках, підлокітниках, сидіннях. Він милувався ними, дивився на них так, неначе це його коханки зібралися тут для зустрічі з ним. Сталевий погляд кудись раптом зник, а натомість в очах з’явився лагідний сірий блиск.

У середині кола стояла Агата. В руках вона тримала Книгу Влади. Жінка уважно спостерігала за рухами Лео.

— Ти їх так пестиш, неначе це зовсім і не крісла, — насмішкувато кинула Агата і повільно покрокувала уздовж кола, притискаючи до себе книгу.

— Та-а-а-к, — протягнув Лео, пестячи чергове крісло. — Я збирав їх довгі роки, плекаючи свою заповітну мрію.

Зненацька він різко зупинився і врізався пронизливим поглядом в її темні очі. На мить жінці здалося, що її мозок розколовся навпіл. Але вона швидко опанувала себе і виштовхнула його зі своєї свідомості. Вона покрокувала далі, погладжуючи ручки крісел.

— А ти не боїшся, що той, кого ти покличеш, поглине тебе? Забере твоє тіло, знищить твій мозок… Стане тобою. А ти зникнеш…

Агата замислено вдивлялася в крісло, навпроти якого вона якраз опинилася. Воно таке гарне… Жінка погладила різьблення на спинці. Дивовижна робота… Раптом її охопило нестримне бажання сісти у нього. Вона зробила крок до крісла.

— Не смій!

Жахливий рик рознісся над вершиною. Агата завмерла від несподіванки. Але швидко прийшла до тями і невимушено посміхнулася.

— Чому?

Удар сталевих очей був досить болючим. Але їй це байдуже. Вона не така слабка, якими виявилися інші, кого він знаходив для допомоги. Всі вони зникли. А вона жива. І вмирати не збирається.

— Не треба так волати. А то ще хтось на звук прибіжить, — зверхня посмішка скривила її симпатичні вуста.

Агата продовжувала мовчки спостерігати, як Лео милується кріслами.

— То коли час? — нарешті не витримала чаклунка.

— Одразу, як почнеться затемнення.

Агата підняла голову і з надією подивилася в небо. Скільки ще його там чекати? Вже ніякого терпіння немає. Раптом хмари почали розступатися. Нарешті!

— Дивись, місяць уже видно! — радісно закричала Агата і похапцем почала гортати сторінки у книзі.

Лео підняв голову і побачив на небі яскравий місяць. Несподівано темна тінь почала повільно насуватися на нього. Ось уже невеликий його шматок поглинула темрява. Ще трохи, і вони не встигнуть…

Лео підскочив до Агати.

— Дай сюди!

Він грубо вихопив з її рук книгу і почав гарячково гортати сторінку за сторінкою, шукаючи потрібну.

— Знайшов!

Лео швидко вийшов на середину кола. Навпроти нього стала Агата. Він віддав їй книгу. Жінка тримала її перед Лео так, щоб він бачив текст. Чаклун почав промовляти заклинання якоюсь давньою незрозумілою мовою.

Його голос звучав усе гучніше й гучніше, і раптом земля усередині кола почала горіти, із неї почулося ревіння, воно швидко посилювалося. Позаду Агати із землі повільно вийшов пиловий силует, поступово він збільшився і набрав форми великої істоти. Лео продовжував дуже голосно промовляти заклинання. На вустах Агати грала посмішка.

Раптом із неба спустилися орел, сокіл, голубиця, ворон і ластівка та сіли прямо біля вогняного кола. І ось уже Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар швидко оточили крісла. Вони витягнули праві руки трохи вверх і вперед. Раптом у кожного з руки вирвався товстий кольоровий промінь, які поєдналися над центром кола. Від них світло опустилося на крісла по зовнішньому краю кола.

Погляд Агати напружився. Вона роздратовано оглянулася на Захара, Богдану, Марію, Данила і Божедара.

— Швидше, ти маєш встигнути!

Лео продовжував читати заклинання, поступово підвищуючи голос. Силует став менш прозорим і більш оформленим. Земля горіла ще більше. Раптом силует з ревом злетів над колом, з нього вирвалося полум’я, яке полетіло на Захара, Богдану, Марію, Данила і Божедара. Вони направили свої промені на силует, неначе окутуючи його і тримаючи над галявиною, не даючи можливості вилетіти за цей кордон.

Нарешті Лео закінчив промовляти заклинання. Агата поклала книгу на землю, і вони вийшли з кола. Знайомий сталевий блиск вивів Марію з рівноваги. Лео рвучко викинув праву руку вперед. Смерч полетів прямо на жінку. Вона впала.

Очі Захара стали чорними. Ні! Вона не загине! Стільки пройти, стільки пережити, і щоб усе ось так несподівано скінчилося? Не буде цього!

Він зробив крок у її напрямку, але без двох променів силует одразу почав рухатися, звільняючись від їх кордонів. Захар швидко повернувся до кола.

— Тримайся, люба! Ти сильна! Ти зможеш! — прошепотів він.

Марія лежала на землі. Перед її очима розляглася блискуча блакитна ріка. Вона поважно несла свої води до далеких земель, що простяглися десь на іншому кінці землі. Раптом попереду вона побачила високу ставну красуню у блакитному, неначе сяючому, вбранні. Вона вийшла із річки і рухалася до Марії. Її очі сяяли, неначе зірки на темному літньому небі. Ось вона вже близько. Красуня уважно подивилася на знахарку.

— Ти не маєш права здаватися. Ти — саме життя! Вставай і борись! Це твоє призначення! Ти маєш перемогти!

Жінка повільно нахилилася і торкнулася Марії. Знахарка відчула, що сили почали поступово повертатися до неї. Вона повільно піднялася. А красуня неначе розчинилася у повітрі. Марія сконцентрувалася. Вона рвучко підняла руки, і несподівано позаду неї з’явилася величезна хвиля. Марія направила її на Лео. Хвиля збила його з ніг, і він полетів, задихаючись, у широкому блакитному потоці води.

Агата, презирливо посміхаючись, швидко махнула рукою, і величезний пиловий вир полетів на Божедара і Захара. Та вона переоцінила свої сили. Через мить Агата вже летіла назад у коло, збита двома яскравими блискавками. Та це її не зупинило. Здаватися вона не збиралася. Але треба спочатку знищити слабших. Вона знову вийшла з кола. Ти диви, а та дівка живуча, хай їй грець. Ну нічого, зараз виправимо ситуацію. Буде дубль два.

Агата стала навпроти Богдани. Їх очі зустрілися.

Ось вона, ця мерзенна чорнявка, що позбавила її життя. А вона ще здавалася їй симпатичною. То точно була помилка. Така гидка посмішка, фу! Несподівано Богдана висмикнула свій промінь з купи і вдарила ним Агату по голові. Чаклунка впала без тями додолу.

— Завжди вважала, що найкращий захист — це напад!

Без променя Богдани силует знову піднявся вище. Дівчина швидко повернулася до інших.

Поки Марія боролася з Лео, Захар, Данило, Богдана і Божедар променями намагалися утримати силует над кріслами. Відкинувши Лео, Марія знову приєдналася до них.

— Сконцентруйтеся! В єдності стихій наша перемога! — голос Божедара луною проляг над верхівкою гори.

Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знову з’єднали свої промені над привидом. Вони повільно, але впевнено опускали його до землі. Силует ревів усе сильніше, прагнучи розірвати це сяюче коло. Але сили стихій поєдналися і не пускали його за свої межі. Земля посеред кола горіла яскравим червоним полум’ям. Промені поступово опускалися до землі, придавлюючи привид. Нарешті він із ревом упав у провалля, з якого виривався вогонь. Божедар витягнув вперед ліву руку і потоком повітря скинув Лео у прірву, Данило те ж саме зробив із Агатою. Крісла знову почали світитися по зовнішньому колу. Світіння швидко посилювалося.

Раптом мольфар різко витягнув уперед ліву руку, і крісло зі львівського музею вилетіло з кола. Всі інші крісла несподівано спалахнули синім вогнем, і раптом усі дванадцять крісел провалилися під землю. Земля одразу стала на місце, неначе і не було ні кола, ні Лео з Агатою, ні місячного затемнення.

Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знесилено опустили руки. Марія і Богдана втомлено впали на землю. Вони простяглися горілиць і лежали, дивлячись у таке далеке і таке близьке, фантастично-казкове небо, в якому сяяв місяць та яскраво блимали безкінечні світи, які й гадки не мали, що саме у цю хвилину ось ці люди на маленькій планеті Земля нарешті стали вільними.

— Я ледве жива. Маю надію, що той придуркуватий разом із кріслами з пекла більше не вилізе, — Богдана оглянулася на Марію і посміхнулася.

— А він уже вилазив? — таки не втримався Данило.

— А по-твоєму, він із Раю приперся?

— Я не встиг запитати.

Йому так подобалося, коли вона сердиться. Її яскраві світло-карі очі тоді ставали іще яскравішими.

— То, може, підеш спитаєш?

— Аякже, обов’язково! — він тихо посміхався у темряві.

— Та досить вам сперечатися, не набридло? — сказала Марія.

— Він перший почав, — пхикнула Богдана.

— Неначе діти. — посміхнулася Марія.

Захар пильно подивився на Божедара.

— Ти хочеш повернути крісло?

Мольфар роздивлявся орнамент на спинці.

— Так, це цінний експонат. Та й воно одне ніякої загрози не становить.

— Сам це зробиш?

— Богдана допоможе.

— Тягнути крісло? Я що, вантажник? Он у нас для цього чоловіки є.

Дівчина кивнула на Данила.

— Просто покажеш, куди його поставити.

— А, це скільки завгодно.

Божедар підійшов до крісла і взявся за нього.

— Тримайся за крісло, — покликав він Богдану.

Дівчина встала, підійшла до крісла і взялася за нього з іншого боку. Через мить Божедар та Богдана зникли разом із кріслом.

Захар оглядів галявину.

— Ну от і все. Цього разу ми не схибили. Можна трохи розслабитися.

Данило оглянувся на характерника.

— Що ти плануєш робити далі?

— Працювати, що ж іще. А ти?

— Я теж працювати. У мене купа роботи незакінченої залишилася. Тож порину у реєстри. — Широка посмішка освітила його обличчя.

Захар заглянув у зелені очі.

— А ти?

Марія чомусь зніяковіла. З нею таке дуже рідко траплялося. От тільки коли на неї дивилися ці такі темні і одночасно такі світлі, сині, немов ріка, очі. Вона роздивлялася квітки материнки, що виглядали з-під її черевиків. Жінка обережно прибрала ноги з цих тендітних маленьких синіх цяточок на невисокій стеблині.

— А я додому. Даринка і мама чекають на мене.

Сині очі стали іще теплішими.

— Добре, коли є родина, — сказав Захар.

Вона рішуче підняла голову. Треба щось із цим робити. Не можна так далі.

— Може, приїдеш до нас погостювати? Хоча б на декілька днів? Даринка буде дуже рада. Прошу, не відмовляйся!

Він не відвів погляд.

— Добре, приїду ненадовго, побачити Даринку. Вона у тебе чудова.

— Тож ми на тебе чекаємо!

— Дякую!

Як же тут гарно! Неначе і не було ні цих важких місяців, ні страху, ні очікування небезпеки, ні хвилювання за близьких і таких дорогих їй людей. Тепер нарешті можна зітхнути з полегшенням. Усе буде добре! У кожного з них…

Над ранковим лугом повільно підіймалося яскраво-жовте тендітне сонце. Птахи вже давно прокинулись і весело наспівували на різні голоси свої чудернацькі пісні.

Марія та Захар повільно йшли по запашному лугу. Ноги вже зовсім промокли від роси, але ця приємна прохолода тільки надавала бадьорості та радості відчуття нового чудового літнього дня.

Попереду чувся дзвінкий сміх Даринки, її щасливі очі час від часу оберталися на них, і вони на мить забували про проблеми та буденні справи, спостерігаючи, як вона радісно бігала по лузі, як нахилялася, обережно зриваючи чергову рослинку, як клала її у кошик, який тримала Іванна. Жінка навіть не намагалася встигати за дівчинкою і просто стояла посеред лугу, спостерігаючи за онукою щасливими очима.

Захар вдихав на повні груди казковий аромат і обводив луг очима. Вдалині блищала сріблом та поважно несла свої води широка ріка.

— Чудове місце, — промовив він.

Зелені очі випромінювали спокій та радість. Він вперше бачив їх такими.

— Так. Моє улюблене.

— Ти часто сюди приходиш?

— Часто. І з мольбертом, і просто помилуватися.

— Відновлюєшся біля води?

— Так, ти ж знаєш.

— Знаю…

Захар зупинився і довгим поглядом подивився на Марію.

— Ти дуже гарна.

— Дякую!

Він перевів погляд на ріку. Вона неквапно текла між зелених берегів, туди, у невідому далину. Напевно, там так само гарно, як і тут.

— Мені буде тебе не вистачати, — неголосно промовив він.

В зелених очах промайнула тінь. Але вона сильна. В її житті було багато чого. Вона і цього разу впорається. Повинна.

— Мені тебе теж.

— Пробач…

Марія пірнула у синє море і розчинилася у ньому назавжди.

— Ти не винний. У кожного своя доля.

— Це важко, але я мушу.

Вона відчувала його біль. Тримайся… Ти сильний, ти зможеш.

— Я розумію…

Захар перевів погляд на Даринку та Іванну.

— У тебе чудова родина.

— Так, дякую!

— Даринка дуже на тебе схожа.

Марія подивилася на Захара, потім на Даринку, та посміхнулася.

Даринка зірвала стеблину з синіми квіточками цикорію і помчала до Захара. З розбігу дівчинка врізалася у нього і обхопила руками, притислася до нього, потім підняла голівку. Великі, повні щастя, що вихлюпувалося, неначе вода із відерця, що дістали з річки, блакитні оченята втупились у сині.

— Дивися, дядьку Захаре, у них такий же колір, як у твоїх очей!

Даринка весело засміялася і простягла чоловікові стеблину з яскраво-синіми квітами. Захар ніжно подивився у блакитні очі і посміхнувся.

Даринка зірвалася з місця і полетіла назад до бабусі. Вона турботливо вклала стеблинку у кошик і нагнулася за новою рослиною.

Марія та Захар повільно йшли по лугу назустріч сонцю, що підіймалося все вище.

Сонце повільно підіймалося над обрієм, вітаючи гори, ліси та долини. Птахи давно вже прокинулись і весело щебетали про якісь свої пташині справи. На самому краю скелі стояв Захар. Він дивився, як над горою сходило сонце.

— Ти зробив правильний вибір. Це твоє призначення.

Божедар, як завжди, з’явився несподівано, але очікувано.

Захар не повертав голови. Він спостерігав, як край гори поступово ставав рожево-червоним. Нарешті він порушив мовчання.

— Я вагався.

Мольфар дивився, як на протилежному схилі гори вітер колихав верхівки смерек.

— Я знаю.

— Ти завжди все знаєш… А чи ти знаєш, як це було важко? Я кохаю її.

Божедар помовчав. Сонце вже майже піднялося над горою, і тепер яскраві промені вривалися в очі.

— Людям потрібен твій дар. Ти не можеш ним нехтувати. Кохання або дар — це важкий вибір. Але ти мусиш. Ти не належиш собі. Змирись. Ти народився характерником, і цього не зміниш.

Захар мовчки спостерігав, як по стежці повільно підіймався якийсь чоловік із кошиком. Його сині очі потемнішали.

— Інколи я хочу бути звичайною людиною.

Божедар не квапився із відповіддю.

— Тоді обери кохання, — спокійно промовив мольфар і перевів погляд на стежку і чоловіка.

— Я вже давно зробив свій вибір. І ти це знаєш.

Захар іще декілька секунд дивився на край гори, потім повернувся і пішов у протилежний від краю скелі бік. Божедар залишився на місці, продовжуючи дивитися прямо перед собою. Вітер, як і раніше, гойдав смереки, і пташки радісно співали серед гілок у густому зеленому лісі.

Прогуркотів літак, і все небо над ним раптом вкрилося маленькими темними фігурками, що неначе застигли у якомусь дивовижному геометричному малюнку. І ось вони поступово починали перетворюватися на більші, а потім ставали вже зовсім великими. Вони летіли над степом, і Данилові вже стало видно, як вони кружляють, перевертаються, виробляють різноманітні трюки у повітрі. Скоро вони розкриють парашути і стануть схожими на великі білі гриби, що після теплого літнього дощу неначе виринають з-під землі.

Де ж серед них Богдана? Він неначе відчував, як вона розчиняється у цьому блакитному теплому небі, чув, як вітається з хмарами та вітром, бачив її щасливі очі.

Один за одним парашутисти опускалися на траву. Ось вона, знімає шолом і радісно посміхається. Він підійшов до неї.

— Ну що, завтра стрибаємо разом? — дівчина помітила знайомі блискавки в його світло-карих очах.

— Звичайно. О котрій виліт?

— О десятій ранку.

— Добре, я буду обов’язково.

Данило допоміг їй скласти парашут і віднести його до автобусу.

Наступного ранку рівно о десятій літак піднявся у повітря. Данило і Богдана сиділи поряд, інколи поглядаючи один на одного і усміхаючись. Вони неначе вже поринули у майбутнє, яке відкриється їм через декілька хвилин.

Ось інструктор нарешті відчинив двері. Вони піднялися і підійшли до виходу. Богдана стрибнула першою. Вона розкинула руки і чекала. Ось і він. Вони взялися за руки і полетіли, розчинившись у відчутті свободи, яке охопило одразу, як тільки ноги відірвалися від підлоги літака.

Так, відчувати у небі як людина — це зовсім по-іншому. Данило згадав слова Богдани, які почув тоді, на скелі у Актовському каньйоні.

«— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.

— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся».

Вона повернулася. Разом із ним.

Нарешті оголосили прибуття. Ось і потрібна платформа. Де ж цей десятий вагон?

Богдана мчала по перону Львівського залізничного вокзалу. Теплий літній ранок огортав пасажирів вокзальною метушнею, зустрічаючі та проводжаючі вишукували один одного очима, розкривали обійми, і радість щасливого завершення довгого чи не дуже очікування наповнювала їх до краю та іноді вихлюпувалася у оточуючий простір.

Марія та Даринка спускалися сходами з десятого вагону поїзда «Київ-Львів». Вони оберталися на всі боки, видивляючись Богдану.

— Матусю, матусю, он вона, — закричала Даринка, тицяючи рукою у напрямку вокзалу.

Марія побачила Богдану, що летіла по перону, оминаючи людей та намагаючись прискорити свій біг. Нарешті вона виринула між повним чоловіком із величезною валізою і тендітною білявкою з маленьким рюкзаком.

— Ура! Нарешті ми тебе знайшли! — загорланила Даринка і міцно обійняла Богдану.

— Тихіше, люба, ти ж вихована дівчинка, — посміхнулася Марія.

— Так! — закричала Даринка, підняла голову і повними радості очима подивилася на Богдану.