Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

Як бути бездіяльним

Це тема, на якій я справді знаюся, — не гріх і похвалитись. Добродій, що в молоді мої літа причащав мене в джерелі мудрості за дев’ять гіней у семестр (без ніяких доплат), любив приказувати, що він зроду не бачив другого такого хлопця, який міг би так мало зробити за такий довгий час. І ще я пам’ятаю думку моєї бідної бабусі: навчаючи мене частіше брати в руки молитовник, вона зауважила, що дуже сумнівається, чи я коли-небудь робитиму те, чого не слід робити, зате не має ані найменшого сумніву, що я залишатиму невиконаною чимало тієї роботи, яку повинен виконати.

Боюсь, однак, що я десь так наполовину відступив від пророцтва моєї бабусі. Нехай простить мені небо, але, незважаючи на все своє лінивство, я зробив дуже багато того, чого не повинен був би робити. Проте її твердження, ніби я не робитиму багато такого, що повинен був би зробити, справдилося повністю. Я завжди був на висоті, коли йшлося про бездіяльність. У цьому нема ніякої моєї заслуги — це просто хист. Мало кому даровано його. Ледачих людей скільки завгодно, повільних — так само, але бездіяльний зроду — це рідкість. Це не та людина, що вештається без діла, заклавши руки в кишені: навпаки, найразючіша риса такої людини, що вона ні хвилини не буває вільна.

Не можна відчути справжньої втіхи від бездіяльності, якщо не маєш повно роботи, яку повинен виконати. Невелика приємність нічого не робити, коли ти не маєш чого робити. Збавляти час тоді — це просто робота, і то най-виснажливіша. Бездіяльність — як і поцілунок — приємна тоді, коли вона вкрадена.

Багато років тому, коли я був ще юнаком, я тяжко захворів. Я так ніколи й не зрозумів, що саме підхопив тоді — хіба що сильну застуду. Але, здається, хвороба (чи як її там назвати) була досить серйозна, бо лікар сказав, що я мав би звернутись до нього на місяць раніше і що якби я спізнився ще на тиждень, то він не ручився б за наслідки. Дивна річ, але я ніколи не чував про такого лікаря, який, бувши викликаний до хворого, не заявив би, що один день затримки з лікуванням рівнозначний смертельному кінцеві. Наш медичний порадник, філософ і друг — немовби герой мелодрами: він завжди з’являється на сцені саме в останню, і тільки в останню критичну хвилину. Він — це- провидіння, ось він хто, наш лікар.

Отож, як я вже казав, я тяжко захворів, і лікар звелів мені на місяць поїхати в Бакстон, давши суворі вказівки весь цей час нічого не робити.

— Відпочинок — ось чого ви потребуєте, цілковитий відпочинок, — заявив він.

Така перспектива здалась мені дуже знадливою. «Цей чоловік добре розуміє мою недугу», — подумав я і уявив собі, який пречудовий буде це час: чотири тижні dolce far niente [23] з невеличкою домішкою хвороби. Небагато її, але саме в міру, щоб відчути присмак страждання й мати поетичніший вигляд. Я вставатиму пізно, питиму шоколад і снідатиму в капцях і халаті. Тоді буду лежати на гамаку в саду й читати сентиментальні романи з сумними кінцівками, аж поки книжка випаде з моєї безсилої руки і я відкинусь на спину, дрімотно вдивляючись у глибоку блакить, стежачи за перистими хмарками, що пропливають, наче білі вітрильники, по бездонному склепінню неба, і прислухаючись до веселого щебету пташок та тихого шелесту дерев. Або, коли я занадто підупаду на силі, щоб виходити надвір, мене вмощуватимуть біля відчиненого фасадного вікна першого поверху, обтикуватимуть подушками, і я сидітиму, такий виснажений і привабливий, що всі гарненькі дівчата аж зітхатимуть, проходячи повз моє вікно.

І двічі на день я вибиратимусь у кріслі на коліщатах до колонади «пити води». Ох, ці води! Тоді я ще нічого не знав про них і був навіть трохи захоплений цією ідеєю. «Пити води» звучало так модно й фешенебельно, що я не міг цього не вподобати. Та ба, тільки-но минуло перших три-чотири ранки… Слова Сема Уеллера про ці води, що вони «відгонять теплою праскою», дають лише тьмяне уявлення про всю їх відворотну нудотність. Коли щось і може швидко вилікувати хворого, то це саме усвідомлення того, що він муситиме щодня пити по склянці цих вод аж до повного видужання. Шість днів підряд я сумлінно випивав свою порцію і під кінець був уже ледь живий. Але після цього я вирішив запивати води келишком міцного коньяку із звичайною водою, і відтоді мені значно полегшало. Опісля я довідався від різних медичних світил, що спирт повністю нейтралізує дію залізистих складових частин води. Що ж, я можу тільки тішитись, що мені пощастило самотужки дійти до цього відкриття.

Але обов’язок «пити води» був лише невеличкою часткою тих мук, що я зазнав за цей пам’ятний місяць — безперечно, найнещасніший місяць у моєму житті. Більшу частину місяця я неухильно виконував лікареві вказівки й не робив анічогісінько, а тільки тинявся по кімнатах та в садку і щодня на дві години вибирався з дому в кріслі на коліщатах. Це трохи різноманітило моє існування. Подорожувати в кріслі на коліщатах, надто якщо ви не призвичаєні до сильних відчуттів, набагато цікавіше, ніж може здатись випадковому спостерігачеві. Почуття небезпеки, яке хтось сторонній навряд чи й зрозуміє, ні на мить не полишає пацієнта. Щохвилини він жахається, що вся споруда може перекинутись, і цей страх особливо загострюється поблизу канави або недавно забрукованої дороги. Кожен проїжджий екіпаж начебто ось-ось зіткнеться з кріслом, а підіймаючись на узгірок чи спускаючись униз, пацієнт щоразу неминуче починає міркувати, яка буде його доля, коли раптом його слабосилий опікун — що здається вельми ймовірним — випустить крісло з рук.

Але через якийсь час навіть ця розвага втратила свою силу, і нудьга стала просто нестерпна. Я відчував, що мій розум не витримає такого тягаря. У мене й без того розум не надто великий, і я подумав, що було б нерозважливо піддавати його надміру важкому випробуванню. Отож десь так двадцятого ранку я раненько встав, добре поснідав і подався пішки до Гейфілда, принадного гамірливого містечка у мальовничій долині біля гори Кайн-дер-Скаут, містечка, в якому я побачив, між іншим, двох гарненьких жіночок. Принаймні тоді вони були гарненькі; одна з них, минаючи мене на мосту, як мені здалося, всміхнулась, а друга саме стояла на порозі дому, зайнята дуже невдячним ділом: вона цілувала своє червонолице дитя. Але це було багато років тому, і досі, гадаю, вони обидві давно вже зробилися опасистими й сварливими. Коли я вертався назад, мені трапився один дідуган, що розбивав каміння, і в мене так засвербіли руки до роботи, що я попросив його на часину поступитися своїм місцем, у віддяку за це запропонувавши йому випити чарку. Старий виявився добросердим і вволив моє бажання. Я заходився трощити каміння з усією силою, нагромадженою в моїх м’язах протягом трьох тижнів неробства, і за півгодини натрощив більше, ніж він за цілий день. Але моя працьовитість не збудила в старому ніяких заздрощів.

Наважившись на перший крок, далі я вже не стримував себе на шляху розваг: щоранку вирушав у довгу прогулянку пішки, а щовечора слухав оркестр на естраді. Але однаково дні минали таки повільно, і я був щиро радий, коли настав останній з них і я міг чимшвидше забратися з цього подагричного, сухотного Бакстона в Лондон з його суворою працею і життям. Коли ми мчали ввечері через Гендон, я виглянув з вагона. Багряна імла, що піднімалась над величезним містом, здавалося, зігрівала мені серце, а коли пізніше мій кеб загуркотів колесами, від’їжджаючи від станції Сент-Пенкрес, давній знайомий гул, що наростав круг мене, звучав для моїх вух наче найніжніша музика, якої я не чув уже багато днів.

Звісно ж, така бездіяльність упродовж цілого місяця не дала мені ніяких радощів. Бездіяльність мені до вподоби тоді, коли я не повинен бути бездіяльним, а не тоді, коли я просто не маю чого робити. Така вже моя дурна вдача. Стояти спиною до каміна й розмірковувати, як багато я маю обов’язків, мені найбільше подобається тоді, коли на моєму столі лежить величезна купа листів, на які треба відповісти негайно. Обід я люблю найдовше затягувати тоді, коли на мене чекає важка вечірня праця. І якщо з якоїсь пильної причини мені треба дуже рано встати вранці, то саме тоді більше, ніж будь-коли, я люблю полежати в ліжку зайвих півгодини.

Ах, як приємно перевернутись на другий бік і знову заснути, «тільки на п’ять хвилин»! Чи знайдеться на світі хоч одна людська істота (крім героїв «оповідок для хлопчиків» з недільних шкіл), яка без усякого примусу підводиться вранці? Є такі люди, що для них устати в належну годину просто неможливо. Якщо вони повинні встати

О восьмій, вони неодмінно лежать до пів на дев’яту. Якщо обставини зміняться і їм треба встати о пів на дев’яту, тоді їм просто несила підвестись раніш, як о дев’ятій. Вони скидаються на того державного діяча, про якого казали, що він завжди приходить точнісінько з півгодинним запізненням. До яких тільки способів вони не вдаються! То купують будильники (ці хитромудрі пристрої, що дзвонять не в ту пору і будять не тих, кого треба). То кажуть покоївці постукати в двері й розбудити їх, а коли покоївка так і зробить, вони пробурчать у відповідь «умгу» і любісінько вмощуються далі спати. Я знав одного чоловіка, який і справді підводився, коли його будили, і біг під холодний душ, але навіть це не допомагало, бо потім він знову стрибав у постіль, щоб зігрітись.

Щодо мене, то, раз уставши, я вже можу втриматись і не лягти знову. Якраз відірвати голову від подушки — ось що мені найважче дається, і ніяка рішучість, звечора така сильна, не полегшує справи. Цілий вечір марно силкувавшись засісти за роботу, я кажу собі кінець кінцем: «Ну добре, сьогодні в мене вже нічого не вийде, ось я завтра встану рано», — і я тоді справді сповнений рішучості, тобто звечора. Однак уранці мене вже не так захоплює ця ідея, і я розмірковую, що було б краще, якби я довше посидів увечері. А потім ще ж і клопіт з одяганням, і що більше думаєш про це, то дужче хочеш відмовитись від свого наміру.

Дивна річ це наше ліжко, ця подоба могили, в якій ми випростуємо свої натруджені кінцівки і спокійно поринаємо в тишу й спочинок. «О ліжко, ліжко, райське ложе, що завжди втомленим поможе», як співає бідолашний Гуд, — ти немов старенька нянечка для нас, вередливих хлопчиків і дівчаток. Розумних і тупуватих, нахабних і добрих, ти всіх нас садовиш на свої материнські коліна і втишуєш наші примхливі плачі. Дужа людина, яку тривожать турботи; хвора, яку діймає страждання; дівчина, що ридає через зраду коханого, — усі ми, як діти, кладемо свої зболілі голови тобі на білі груди, і ти лагідно заколисуєш нас.

Але як тяжко нам тоді, коли ти відвертаєш своє лице і не хочеш заспокоїти нас. Як довго чекати світанку, коли не приходить сон! Ох, ці жахливі ночі, коли нас пече біль і трясе гарячка, коли ми лежимо, ніби живі серед небіжчиків, втупивши погляд у темні години, що так повільно наближають нас до світанку! І ще жахливіші ночі, коли ми сидимо біля когось недужого, коли тендітний вогник, тривожачи нас, то блимне, то пригасне, а цокання годинника здається ударами молота, який вибиває життя з того, хто лежить перед нами на постелі.

Але годі вже про ліжка й спальні. Я вже й так занадто довго на них затримався, навіть як на бездіяльну людину. Краще-но вийдімо та покурімо. Це незгірше збавляє час і не виглядає так похмуро. Тютюн — це благословення для нас, курців. Важко навіть уявити, про що могли собі мізкувати канцеляристи ще до часів сера Уолтера[24], коли в Англії ще не знали тютюну. На мою думку, молоді люди в середні віки були такі забіякуваті лише тому, що не мали цього заспокійливого зілля. Роботи в них не було, а курити вони не вміли, отож ті хлопці й заводилися раз у раз битись та сваритись. Коли траплялась рідкісна часина без війни, вони починали зводити сімейні рахунки з сусідами, а коли й після цього лишалась вільна хвилина, вони затівали суперечки, чия наречена вродливіша, як аргументи використовуючи то-пірці, дрюки тощо. Питання смаку в ті дні вирішувалися швидко. Коли юнак дванадцятого сторіччя закохувався, він не відступав на три кроки, не заглядав дівчині в очі і не казав, що вона надміру прекрасна для цього світу. Ні, він казав, що вийде надвір і з’ясує це діло. І якщо надворі йому випадало спіткати іншого юнака й він розбивав йому голову — тобто перший юнак другому, — то це доводило, що його — першого юнака — дівчина справді гарна. Але якщо другий юнак розбивав йому голову — тобто першому юнакові,— в такому разі його дівчина — не дівчина першого юнака, того, якому розбили голову, а дівчина саме другого, була… Стривайте, ось я поясню простіше; якщо хлопець А розіб’є голову хлопцеві Б, тоді дівчина хлопця А — гарна; але якщо Б розбив голову А, тоді гарною була дівчина не хлопця А, а хлопця Б. Оце такий був у них метод художньої критики.

А тепер ми запалюємо собі люльки й полишаємо дівчатам самим битися між собою.

І вони управляються з цим чудово. Вони домагаються того, щоб виконувати всю нашу роботу. З них стають лікарі, адвокати, художники. Вони керують театрами, виручають шахраїв, редагують газети. Я вже бачу той час, коли нам, чоловікам, не лишиться ніякої роботи, як тільки лежати в постелі до полудня, читати по два романи на день, частувати один одного чаєм о п’ятій годині і не сушити собі голови нічим іншим, крім обговорення найновішого фасону штанів та дискусій про те, з якого сукна пошито пальто містера Джонса і чи добре воно облягає йому фігуру. Для бездіяльних чоловіків це преславна перспектива.

Оренда «Схрещених Ключів»

Це історія про одного епіскопа; таких історій чимало.

Якось у неділю у соборі св. Павла службу божу мав правити епіскоп. Оскільки випадок цей був винятковий, усі благочестиві газети Англії відрядили до собору своїх спеціальних представників для звіту.

Одним із трьох тих репортерів був добродій такого поважного вигляду, що в ньому ніхто б і не признав газетяра. Його звичайно вважали за члена ради графства або принаймні за архідиякона. Насправді, однак, він був людиною далеко не безгрішною і полюбляв джин. Мешкав він у Боу і в згадану неділю о п’ятій годині вирушив з дому до місця своєї роботи.

У сльотаву й непривітну надвечірню пору йти пішки від Боу до Сіті — річ не надто приємна, отож і невеликий був гріх, що дорогою наш репортер разів зо два заглядав до шиночків і підбадьорював себе чарочкою улюбленого напою. Опинившись поблизу собору, він побачив, що має в запасі ще двадцять хвилин — часу саме достатньо, щоб вихилити ще одну, останню чарку. У вузькому подвір’ї поряд із цвинтарем він помітив тихий шинок і, зайшовши туди, скрадливо прошепотів, нахиляючись над прилавком:

— Прошу вас, голубко, чарочку гарячого джину.

В голосі його бриніла смиренна гордість задоволеного своєю кар’єрою священнослужителя, а вся поведінка свідчила про бажання не привертати зайвих поглядів. Буфетниця, на яку його манери й зовнішність справили належне враження, кивнула на нього хазяїнові шинку. Хазяїн непомітно придивився до обличчя відвідувача, скільки його було видно між застебнутим до самого коміра пальтом і насунутим на очі капелюхом, і його пройняв подив, що такий статечний і скромний добродій знає про існування джину.

Однак подив подивом, а клієнта треба обслуговувати. Отож замовлене питво подали, і воно йому припало до смаку. Газетяр, як добрий знавець, відразу визначив, що джин чудовий. Цей джин йому так сподобався, що він вирішив не пропускати нагоди й замовив ще чарку. За другим заходем був, можливо, і третій. А далі репортер увійшов у собор, сів на лаву й наготував блокнот.

Під час відправи його опанувала та байдужість до всього земного, яку можуть навіяти лиш релігія або вино. Він чув, як добрий єпіскоп прочитав вірш із біблії — тему, якій було присвячено сьогоднішню проповідь, — і відразу ж занотував собі його. Потім він почув: «По-шосте і останнє…» — і це теж занотував. А тоді придивився до своїх записів і вразився, де ж це поділись «по-перше» і т. д., аж до «по-п'яте» включно. Він так сидів і все дивувався, а тоді підвів голову й бачить, що публіка вже встає й готується виходити. Тільки тепер йому нарешті проясніло: то це він проспав найголовнішу частину проповіді?!

Що ж тепер було робити? Він був представник однієї з провідних клерикальних газет. Цього-таки вечора йому треба було здати докладний звіт про відправу. Спіймавши за полу якогось церковнослужителя, він з тривогою запитав, чи єпіскоп ще в соборі. Служитель відповів, що той саме збирається виходити.

— Я мушу негайно його побачити! — схвильовано вигукнув газетяр.

— Неможливо, — похитав головою служитель.

Газетяр зовсім знетямився й закричав:

— Перекажіть епіскопові, що покаянний грішник прагне поговорити з ним про сьогоднішню проповідь! Завтра буде пізно!

Служителя це зворушило, єпіскопа теж. Він погодився прийняти бідолаху.

Репортер зі слізьми на очах розповів епіскопові всю правду, за винятком джину.

Він сказав, що він бідна людина й має погане здоров'я, що він півночі не спав і всю дорогу від Боу йшов пішки. Особливо налягав він на те, що коли не подасть звіту про відправу, це матиме катастрофічні наслідки для нього і його родини. Єпіскопа пройняв їхаль. А ще ж йому хотілося, щоб звіт про його проповідь потрапив на сторінки газети.

— Сподіваюся, це буде вам наука і ви більше не заснете в церкві,— поблажливо усміхаючись, сказав він. — На щастя, я захопив із собою свої нотатки і можу позичити їх вам, якщо ви обіцяєте поводитися з ними дуже дбайливо й повернути мені завтра рано вранці.

З цими словами єпіскоп розчинив і простяг репортерові чепурненьку чорну шкіряну валізку, в якій лежав дбайливо згорнений у трубку рукопис.

— Краще візьміть його разом з валізкою, — додав єпіскоп. — Тільки не забудьте завтра якнайраніш принести мені одне й друге.

Коли репортер при світлі лампи в притворі заглянув у валізку, його опанувала просто неймовірна радість. Записи дбайливого єпіскопа були такі детальні й чіткі, що, власне, не поступалися перед звітом. Репортер мав у руках готовий матеріал! Він так зрадів, що вирішив ще причаститися джином і з цією метою рушив до згаданого вище закладу.

— У вас тут справді пречудовий джин, — звернувся він до буфетниці, вихиливши чарку. — А чи не наллєте, голубко, ви мені ще одну?

Об одинадцятій годині хазяїн чемно, але твердо запропонував клієнтові вийти з шинку, і газетяр підвівся й за допомогою хлопчини-прислужника перетнув подвір'я. Коли репортер вийшов, хазяїн помітив біля того місця, де він сидів, акуратну чорну валізку. Оглянувши її з усіх боків, шинкар побачив під ручкою мідну пластинку з вигравіруваним на ній ім'ям і титулом власника. А всередині валізки лежав дбайливо скручений рукопис, і у верхньому його кутку стояли епіскопові ім’я й адреса.

Хазяїн вражено присвиснув і, втупивши у валізку вирячені очі, довго стояв над нею. Тоді надів пальто, взяв валізку і, пирскаючи сміхом, вийшов. По той бік подвір’я було помешкання каноніка, що жив при соборі; отож до нього й подзвонив шинкар.

— Перекажіть містерові ***,— звернувся він до служниці,— що мені треба його бачити. Я б не турбував його такої пізньої пори, але справа вкрай важлива.

Гостя провели на другий поверх. Там він тихо причинив за собою двері й шанобливо кахикнув.

— Отже, що сталося, містере Пітере? (назвімо шинкаря хоча б так) — запитав канонік.

— Сер, — відповів містер Пітере, ретельно добираючи слова. — Я щодо цієї самої оренди. Я все-таки маю на вас, добродії, надію, що ви якось там улаштуєте, щоб вона була не на чотирнадцять років, а на двадцять один.

— Боже милостивий! — обурений канонік аж схопився з місця. — То це вас принесло об одинадцятій годині вечора, та ще й у неділю, щоб морочити мені голову своєю орендою?

— Ну, не тільки це, сер, — анітрохи не збентежившись, відповів містер Пітере. — Я маю ще одну невеличку справу до вас, ось оцю. — І власник шинку поклав перед каноніком валізку, а тоді розповів усю пригоду з нею.

Канонік витріщився на гостя, а гість на каноніка.

— Це якесь непорозуміння, — промовив нарешті канонік.

— Ніякого непорозуміння, — заперечив містер Пітере. — Я зразу, як його побачив, укмітив, що діло тут нечисте. До нас такі не заглядають, і я бачив, як він ховав лице. Коли це не наш єпіскоп — уважайте, що я нічогісінько не тямлю в епіскопах, це я вам кажу. Та й ось же його валізка і його проповідь.

Містер Пітере схрестив руки на грудях і чекав, що скаже канонік. Той сидів і міркував. Що ж, в історії церкви таке траплялося, і в нинішній пригоді нема нічого неймовірного.

— Хто-небудь, крім вас, знає про цю пригоду?

— Жодна жива душа, — відказав містер Пітере. — Поки що.

— Я гадаю, містере Пітере… Гадаю, що нам пощастить продовжити вашу оренду до двадцяти одного року.

— Щиро вам дякую, сер, — сказав містер Пітере і вийшов.

Наступного ранку канонік прибув до єпіскопа й виклав перед ним валізку.

— А-а, отже, це він передав її через вас, — весело промовив єпіскоп.

— Так, сер, — відповів канонік. — Хвалити бога, що він приніс її саме мені. Я вважаю за свій обов’язок поінформувати ваше преосвященство, що мені відомі обставини, за яких ви залишили цю валізку.

Єпіскоп трохи ошелешено засміявся, побачивши докірливий погляд каноніка.

— Може, й справді мені не слід було так робити, — примирливо сказав він канонікові.— Але все добре, що добре кінчається, — і єпіскоп знов засміявся.

Канонік не витримав.

— Ох, сер! — запально вигукнув він. — В ім’я творця… заради нашої церкви, прошу вас… благаю вас ніколи більш не допускатись такого!

В єпіскопі почав прокидатися гнів.

— Та в чому річ? Чого ви через якусь там дрібницю так розходилися? — вигукнув він, але страдницький вигляд каноніка не дав йому говорити далі.— Як до вас потрапила ця валізка? — спитав єпіскоп.

— Мені її приніс власник «Схрещених ключів», — відповів канонік. — Учора ввечері ви забули її в його закладі.

Єпіскоп розтулив рота й важко осів у крісло. Трохи опам'ятавшись, він розповів канонікові, як усе було насправді, і бідолашний канонік досі силкується в це повірити.

Людина, що прагнула керувати

Мені розповідали — і я не маю підстав не вірити, бо це говорили люди, які добре його знали, — що у півторарічному віці він заливався гіркими слізьми, коли бабуся не дозволяла йому годувати її з ложечки. А коли він мав три з половиною роки, його виловили ледь живим із діжки з водою, куди він забрався, щоб навчити жабу плавати.

Через два роки він мало не втратив лівого ока, показуючи кішці, як треба переносити її кошенят, щоб їм не було боляче. Десь так о цій самій порі його дуже сильно вжалила бджола, що її він хотів пересадити з одної квітки, де вона, на його думку, тільки марнувала час, на іншу, багатшу медом.

Він просто палав бажанням допомагати іншим. Він міг просидіти цілий ранок перед старою квочкою, пояснюючи їй, як слід висиджувати курчат; він залюбки відмовлявся від пообідньої прогулянки по ягоди і залишався вдома лущити горіхи для своєї улюблениці-білочки.

Ще не мавши й семи років, він уже підказував матері, як треба поводитись із дітьми, а батькові дорікав, що той неправильно його виховує.

В дитинстві він над усе любив доглядати за іншими дітьми. Це давало йому величезну втіху, а для них було не меншою прикрістю. Він самохіть брав на себе цей неспокійний обов’язок, зовсім не маючи на думці винагороди чи подяки. Йому було байдуже, старші це діти чи менші від нього, дужчі вони чи слабкіші — будь-де й будь-коли натрапивши на них, він одразу брався доглядати за ними.

Одного разу під нас шкільної прогулянки в лісі десь здалеку почувся крик. Учитель побіг туди з’ясувати, в чому річ, і побачив таке видовище: Поплтон лежить ницьма на землі, а на ньому сидить верхи його двоюрідний брат, удвічі важчий і сильніший за нього, і розмірено гамселить кулаками свою жертву. Звільнивши Попл-тона, вчитель запитав:

— Чого ти не граєшся з однолітками? Чого лізеш до старших?

— Перепрошую, сер, — відповів Поплтон. — Я доглядав за ним.

Він став би доглядати й за Ноєм, якби той трапився йому під руку.

Він був дуже добрий хлопчик і, навчаючись у школі, охоче дозволяв усім списувати зі своєї грифельної дошки. Він навіть наполягав, щоб його товариші це робили. Він бажав їм добра. Але оскільки його відповіді щоразу виявлялись хибними і відзначалися своєрідним неповторним безглуздям, то й наслідки для тих списувачів бували вельми сумні. Після цього, — з суто дитячою легковажністю, яка не бере до уваги мотивів, а керується тільки результатами, — вони дожидались його біля виходу й немилосердно лупцювали.

Вся його енергія йшла на повчання інших, а на власні справи її вже зовсім не лишалося. Він приводив недосвідчених підлітків до себе додому й навчав їх боксу.

— Ану спробуй, бий мене в ніс, — казав він, стаючи в оборонну позицію. — Не бійся, гати щосили!

І підопічний гатив… Тільки-но наш герой приходив до тями, а кров, що текла йому з носа, більш-менш утамовували, як він ревно брався пояснювати супротивникові, що той усе зробив не так і що він, Поплтон, легко б міг оборонитись, якби удар було завдано за правилами.

Показуючи новачкам під час гри в гольф, як треба бити по м’ячу, він двічі підбивав собі ногу і щоразу після того накульгував цілий тиждень. Що ж до крикету, то одного разу з його ворітець вибили середню стійку саме в ту мить, коли він захоплено пояснював котромусь гравцеві, як слід атакувати ворота супротивника. Тоді він надовго заходився сперечатися з суддею про те, чи вибув він із гри, чи ні.

Розповідають, як, переправляючись через Ла-Манш під час шторму, він, украй схвильований, вискочив на капітанський місток і заявив капітанові, що «оце щойно бачив вогонь за дві милі ліворуч». А їдучи омнібусом на верху, він неодмінно сідає поряд з візничим і весь час показує йому на різні об'єкти, що можуть завадити рухові екіпажа.

Саме в омнібусі ми з ним і познайомились. Я сидів ззаду за двома дамами. Підійшов кондуктор одержати гроші за проїзд. Одна з дам простягла йому шестипенсову монету й сказала: «До Пікаділлі-Серкус», що коштувало два пенси.

— Ні,— озвалася друга. — Адже я вам винна шість пенсів. Ви дайте мені чотири пенси, і я заплачу за нас обох, — і вона подала кондукторові шилінг.

Кондуктор взяв і цю монету, видав два двопенсових квитки й став міркувати, скільки він має дати решти.

— Дуже добре, — промовила та дама, що дала йому шилінг. — Дайте моїй приятельці чотири пенси.

Кондуктор так і зробив.

— Тепер ви дайте ці чотири пенси мені.

Приятелька віддала.

— А ви, — звернулась дама знову до кондуктора, — дайте мені вісім пенсів, і ми з вами розрахуємось.

Кондуктор недовірливо відлічив їй вісім пенсів — одну монету в шість пенсів, одержану від першої дами, тоді один пенс і ще дві монетки по півпенса, які він дістав зі своєї сумки, — і відійшов далі, забурмотівши собі під ніс, що він не арифмометр і не повинен уміти рахувати з блискавичною швидкістю.

— Тепер, — обернулася старша дама до молодшої,— я винна вам шилінг.

Я думав, що епізод цим і вичерпається, аж раптом один червонолиций добродій, що сидів по другий бік проходу, заявив на весь голос:

— Кондукторе, ви недодали цим дамам чотири пенси!

— Хто це кому недодав чотири пенси? — обурився кондуктор з горішньої сходинки. — Квиток коштує два пенси.

— Двічі по два пенси це не вісім пенсів! — запально заперечив червонолиций добродій. — Скільки ви йому дали, пані? — звернувся він до першої дами.

— Шість пенсів, — відповіла дама, перевіривши свій гаманець. — А потім, пригадуєте, я дала ще чотири пенси вам? — додала вона, обертаючись до приятельки.

— Дорогенькі ж у вас вийшли квитки, — зауважив простакуватий на вигляд пасажир, що сидів ззаду.

— Та що ви, голубонько, хіба це могло бути?! — здивувалася друга дама. — Адже я з самого початку була винна вам шість пенсів.

— Але ж я вам дала чотири пенси! — наполягала перша.

— Ви дали мені шилінг, — сказав кондуктор, підійшовши ближче і осудливо тицяючи пальцем на старшу даму.

Та кивнула головою.

— А я вам дав одну монету в шість пенсів і дві по пенсу, так?

Дама підтвердила.

— А їй, — кондуктор показав на другу даму, — дав чотири пенси. Правильно?

— І ці чотири пенси, пригадуєте, я віддала вам, — підхопила молодша дама, звертаючись до старшої.

— Стривайте, так тоді виходить, що я віддав зайвих чотири пенси! — зняв крик кондуктор.

У цю хвилину знову втрутився червонолиций добродій:

— Але ж друга дама ще раніше заплатила вам шість пенсів!

— А їх я віддав їй. — І кондуктор удруге тицьнув пальцем на старшу даму. — Нема в мене цих клятих шести пенсів! Дивіться ось у сумку, як хочете. Жодного шестипенсовика нема!

На цей час уже ніхто не міг пригадати, як усе відбувалося насправді, кожен кричав щось своє і суперечив сам собі та іншим.

Червонолиций добродій заходився відновлювати справедливість і, перше ніж омнібус доїхав до Пікаділлі-Серкус, троє пасажирів уже пообіцяли поскаржитись на кондуктора за непристойні вислови. Кондуктор викликав полісмена і записав прізвища й адреси обох дам, погрожуючи притягти їх до суду за недоплачені чотири пенси (які, до речі, вони мали щирий намір віддати йому, якби не заборонив їм червонолиций добродій). Під кінець дороги молодша дама остаточно пересвідчилася, що приятелька хотіла її обдурити, а старша, не витерпівши такої образи, вдарилась у сльози.

Червонолиций добродій, так само, як і я, їхав далі, до вокзалу Черінг-Крос. Біля каси з’ясувалося, що обом нам потрібні квитки до тієї самої станції, отож ми поїхали разом. І всю дорогу він без угаву обговорював питання про чотири пенси.

Розпрощалися ми біля хвіртки мого будинку, де він висловив свою надзвичайну радість від того, що ми майже сусіди. Я так і не зрозумів, чому він так прихилився до мене. Балачки у нього були нуднющі, і я насилу приховував неприязнь до нього. Згодом я довідався, що це була така чудна риса його вдачі — захоплюватись кожним, хто тільки не кидав образ йому просто в очі.

Через три дні він без попередження вбіг до мене в кабінет, — очевидно, вже вважаючи себе найближчим моїм другом, — і заходився перепрошувати, що не завітав раніше. Я охоче дарував йому цю невеличку недбалість.

— Дорогою до вас я зустрів листоношу, — сказав він, простягаючи мені синій конверт. — І він дав мені ось це для вас.

То був рахунок за воду.

— Ви повинні протестувати, — вів він далі.— Рахунок по двадцять дев'яте вересня, а тепер ще тільки червень. І не думайте платити наперед.

Я відповів щось у тому дусі, що, мовляв, за воду все одно доведеться платити, то яка різниця — в червні чи в вересні.

— Не в тому річ! Принцип, ось що важливе, — запалився він. — Нащо вам платити за воду, якою ви ще не користувались? Яке вони мають право вимагати з вас те, чого ви не повинні робити?

Розводився він красномовно, а я був такий дурень, що слухав його. І за півгодини він переконав мене, що йдеться тут про мої права людини й громадянина і що коли я сплачу цих чотирнадцять шилінгів десять пенсів у червні, а не у вересні, то буду не гідний спадкових привілеїв і прав англійця, освячених кров'ю предків.

Він незаперечно довів мені, що водопровідна компанія зовсім не має рації, і, здаючись на його підмову, я сів і написав образливого листа директорові компанії.

Секретар компанії відповів так: беручи до уваги позицію, на яку я став, вони вважають, що цю справу слід розглянути в судовому порядку, і гадають, що мій адвокат не відмовиться взяти на себе клопіт виступити в обороні моїх інтересів.

Поплтон був просто захоплений, коли я показав йому цього листа.

— Можете покластись на мене, — заявив він, згортаючи листа й ховаючи в кишеню. — Ми їм покажемо.

Я поклався на нього. Єдине, чим я можу виправдатись — це надзвичайною своєю заклопотаністю в той час. Я саме писав твір, що тоді називався «драмою-комедією». І ту незначну кількість тверезого глузду, яку мені даровано, я повністю вклав у п'єсу.

Ухвала мирового судді трохи остудила мій запал, але ще дужче розпалила завзяття мого новоявленого приятеля. Всі мирові — це старі неприторенні дурні, заявив він. Справу треба передати вище.

У вищій інстанції суддя, дуже люб'язний старий пан, сказав, що, зважаючи на неясність у формулюванні приміток до даної статті закону, він схиляється до висновку про можливість звільнити мене від сплати судових витрат водопровідної компанії. Таким чином на цю справу пішло в мене не дуже багато грошей — якихось півсотні фунтів, включаючи й ті первісні чотирнадцять шилінгів десять пенсів за воду.

Після цього наша приязнь трохи охолола. Але ми мешкали близько один від одного, і мені хоч-не-хоч доводилось часто бачити його і ще частіше чути про нього.

Особливою запопадливістю відзначався він на різних балах і банкетах, причому найбільшої шкоди міг заподіяти тоді, коли бував у найкращому гуморі. Жодна людина на світі не вкладала так багато праці в загальні веселощі і не викликала цим такої відчайдушної нудьги.

Якось увечері на різдво зайшов я до одного приятеля й бачу там таку картину: Поплтон грає на фортепіано, а чотирнадцять чи п’ятнадцять підстаркуватих леді й джентльменів повагом дріботять навколо крісел, розставлених уряд посеред вітальні. Час від часу він переставав грати, і тоді всі учасники забави, очевидно раді перепочинкові, знеможено падали в крісла — всі, крім одного, котрий хутенько шмигав у двері, а решта присутніх проводили його заздрісними поглядами.

Стоячи на порозі, я вражено спостерігав цю похмуру сцену. Незабаром до мене підійшов один із тих щасливців, які вибули з гри, і я попросив його пояснити, що за дивовижа тут діється.

— Ет, і не питайте! — роздратованим тоном відповів він. — Нова ідіотська витівка Поплтона. — І додав розлючено: — А потім ще мусимо грати у фанти.

Служниця все вичікувала нагоди доповісти про мій прихід. Але я попросив її не робити цього, підсиливши своє прохання шилінгом, і непомітно зник.

Після ситного обіду він звичайно пропонував улаштувати танці й чіплявся до вас, щоб ви згорнули килим або допомогли йому пересунути рояль у найдальший куток кімнати.

Поплтон знав стільки найрізноманітніших застільних ігор, що цілком міг би відкрити своє власне невелике чистилище. В самий розпал якоїсь цікавої розмови або в ту мить, коли ви перебували в приємному тет-а-тет з гарненькою дамою — невідь звідки він раптом налітав на вас і гукав: «Швидше! Ходімо! Будемо грати в літературну вікторину!» Він волік вас до столу, клав перед вами аркуш паперу і вимагав: «Змалюйте вашу найулюбленішу героїню з роману». І пильно стежив, щоб ви таки змалювали.

Нещадним він був і до самого себе. Щоразу він перший зголошувався проводжати на станцію стареньких дам і нізащо не відступав від них до тієї хвилини, поки не всадовлював кінець кінцем не в той поїзд. Саме він улаштовував з малечею забави в «диких звірів» і до того залякував бідних дітлахів, що вони потім цілу ніч не спали й плакали зі страху.

Завжди сповнений щонайкращих намірів, він міг би вважатись за незрівнянно добру людину. Відвідуючи хворих, він неодмінно приносив у кишені що-небудь смачненьке — і обов'язково шкідливе для недужого, таке, що могло тільки погіршити його стан. Він організовував своїм коштом прогулянки на яхтах і запрошував людей, які страждають від хитавиці; а коли потім вони терпіли муки, їхні нарікання він вважав за чорну невдячність.

Іще він надзвичайно любив бути розпорядником на весіллі. Одного разу він так чудово все розрахував, що молода прибула до церкви на три чверті години перед молодим, і день, який мав би бути для всіх радісним святом, охмарили переживання зовсім іншого характеру. Іншим разом він забув покликати священика. Єдине тільки, що, зробивши помилку, він охочісінько це визнавав.

На похороні він також завжди був на першому плані: пояснював зажуреним родичам, як це добре для всіх навколишніх, що небіжчик нарешті віддав богу душу, і висловлював святобливу надію, що невдовзі й вони всі підуть за його прикладом.

Але не знав він більшої радості, як брати участь у хатніх сварках. На багато миль навкруг не траплялося жодної родинної колотнечі, до якої він не був би причетний. Починав він звичайно як миротворець, а кінчав у ролі головного свідка скаржника.

Якби він був журналістом чи політиком, блискучий хист до розуміння чужих справ завоював би йому загальну повагу. Лихо його було в тому, що він силкувався прикладати свої таланти до життя.

Людина, що збилася з пуття

Уперше я зустрівся з Джеком Барріджем років десять тому на іподромі в одному з північних графств.

Дзвін щойно оповістив, що незабаром почнеться головний забіг, Я ходив спроквола, застромивши руки в кишені, й спостерігав скорше людське стовпище, ніж перегони, коли знайомий жокей, що біг до стаєнь, ухопив мене за руку й хрипко прошепотів на вухо:

— Вдар скільки сили по місіс Уоллер. Певне діло.

— Вдарити… по кому?

— По місіс Уоллер, — ще настійливіше повторив він і побіг далі.

Я проводжав його зчудованим поглядом. Що такого вчинила ця місіс Уоллер, що я маю здійняти на неї руку? І навіть якщо вона справді чимось завинила, то чи годиться так поводитися 'з жінкою?

В ту хвилину я саме проходив попід трибунами і, звівши очі вгору, побачив, що на дошці тоталізатора написано крейдою: «Місіс Уоллер — дванадцять до одного». Аж тоді я збагнув, що Місіс Уоллер — це кобила, а подумавши ще трохи, дійшов до висновку, що порада мого знайомого, перекладена на пристойнішу мову, означала: «Постав на Місіс Уоллер, скільки зможеш».

«Е ні, дзуськи, — сказав я сам собі.— Я вже ставив напевне, за підказкою. Якщо надумаю ще коли поставити, то заплющу очі й тицьну пальцем у список коней».

Однак слова знайомого таки пустили корінець. Вони все крутились у мене в голові, й навіть пташки над головою щебетали: «Вдар по Місіс Уоллер, вдар по Місіс Уоллер».

Я намагався взяти себе в руки. Нагадував собі про свої давні авантюри. Однак нездоланне бажання якщо не всадити всі свої гроші, то хоч би ризикнути півсовереном тільки сильнішало від того, що я з ним боровся. Я почував, що як не поставлю на Місіс Уоллер, а вона виграє, то довіку собі не пробачу.

Я був по другий бік поля й не мав часу вернутись на трибуну, бо коней уже виводили на старт. За кілька кроків від мене під білим парасолем голосно вигукував остаточні ставки вуличний букмекер — дебелий добродушний чолов’яга з чесним червоним обличчям.

— Як Місіс Уоллер? — спитав я його.

— Чотирнадцять до одного, — відповів він. — І хай вам пощастить.

Я дав йому півсоверена, а він виписав мені квиточок. Я сховав його в жилетну кишеньку й побіг дивитись на перегони. На мій превеликий подив, Місіс Уоллер виграла. Я не звик до такого і тому так схвилювався, що зовсім забув про свою ставку й згадав про неї аж за годину.

Я подався шукати чолов’ягу під білим парасолем, але там, де я начебто покинув його, ніякого білого парасоля не було видно.

Втішаючи себе думкою, що так мені й треба, коли я, мов дурень, звірився на вуличного «букі», я повернувся й рушив до свого місця. Раптом чийсь голос гукнув мене:

— А, ось і ви, сер! Вам же треба Джека Барріджа. Йдіть сюди, сер!

Я озирнувся і вгледів Джека Барріджа зовсім поруч.

— Я бачив, що ви мене шукаєте, — сказав він, — але не міг догукатись. Ви ж не з того боку галереї шукали.

Мені було приємно, що враження від його чесного обличчя не підвело мене.

— Дуже вам вдячний, — подякував я йому. — А я вже й не сподівався побачити вас. І свої сім фунтів, — додав я, всміхаючись.

— Сім фунтів десять шилінгів, — поправив він. — Ви забули про свою ставку, сер.

Віддавши мені гроші, він вернувся до свого парасоля.

Йдучи з іподрому, я ще раз побачив його. Якийсь волоцюга лупцював худу, змарнілу жінку. Довкола зібрався невеликий натовп і в задумі дивився на ту сцену.

Джек відразу оцінив ситуацію й почав стягувати з себе піджак.

— Гей, ви, шановний англійський джентльмене! — гукнув він волоцюзі.— Повертайте-но сюди, побачимо, як у вас це діло зі мною вийде!

Волоцюга був здоровий лобур, а Джек, видно, боксер не першорядний. Не зчувся він, як уже мав синець під оком і розтовчену губу. Та, незважаючи на це — і не тільки на це, — Джек не піддався й урешті таки збив волоцюгу з ніг.

А потім, допомагаючи йому підвестись, доброзичливо шепнув:

— Ну чого ти завівся з жінкою, га? Такий здоровило! Трохи мені не всипав. Щось тобі, мабуть, у голову шибнуло.

Цей чоловік мене зацікавив. Я дочекався його, і ми пішли разом. Він розповів мені про свою домівку в Лондоні, на Майл-Енд-род, про батька з матір'ю, про менших братів та сестер, про те, що він хоче для них зробити. Доброта неначе сочилася з усіх пор його обличчя.

Багато хто з перехожих, видно, знав Джека, і кожен, побачивши його червоний круглий вид, мимоволі починав усміхатись. На розі Гай-стріт нам зустрілося вбоге дівча-підліток. Розминаючись із нами, воно промовило:

— Добривечір, містере Баррідж.

Він моторно обернувся й піймав дівчинку за плече:

— Як тато?

— Знов без роботи, містере Баррідж. Адже ж фабрики всі позачинялись, — відповіло дівча.

— А матуся?

— Не полегшало їй…

— За що ж ви живете?

— Джіммі тепер трохи заробляє, містере Баррідж…

Він видобув з жилетної кишені кілька соверенів і тицьнув дівчинці в руку.

Вона, затинаючись, забурмотіла слова подяки.

— Ну, годі, годі, мала, — перебив він її.— Неодмінно напишіть мені, як не налагодиться у вас. А де знайти Джека Барріджа — самі знаєте.

Увечері, гуляючи по місту, я опинився біля готелю, де жив Джек Баррідж.

Вікно обідньої зали було розчинене, і з нього лилася в туманну ніч старовинна застільна пісня. Заспівував Джек. Його гучний життєрадісний голос, мов подув вітру, своєю людяною бадьорістю вимітав із серця всю негідь. Він сидів за столом на чільному місці серед веселої компанії. Я трохи постояв, дивлячись на неї,— і світ здався мені не таким похмурим, як я його часом уявляв.

Я вирішив, що відшукаю Джека, коли повернусь до Лондона, і якось увечері справді вирушив шукати той завулок біля Майл-Ендрод, де він мешкав.

Тільки-но я звернув за ріг, як просто на мене викотив Джек, правуючи двоколкою. То був чепурненький екіпажик з добрим конем у запрягу. Поруч Джека сиділа охайна зморшкувата бабуся, і Джек відрекомендував її мені як свою матір.

— Я йому товчу, щоб він яку-небудь кралю біля себе садовив, а не таку стару бабу, що тільки всю картину псує,— мовила старенька, злазячи на землю.

— Таке скажете, — відповів він сміючись, теж зіскочив додолу й віддав віжки хлопчакові, що нагодився тут. — Ви у мене, матусю, ще будь-якій кралі носа втрете.

Я завжди обіцяв моїй матінці, що колись вона їздитиме у власній колясці, — звернувся Джек уже до мене. — Правда, матусю?

— Авжеж, авжеж, — відповіла старенька, жваво переступаючи вгору сходинками. — Ти в мене добрий син, Джеку, гріх нарікати.

Я зайшов слідом за ними до вітальні. Всі, хто був там, аж засяяли, побачивши Джека, й дружно привітали його радісними словами. Двері за мною зачинились, і старий непривітний світ зостався за ними. Мені здалось, наче я перенісся в країну, населену героями Діккенса. З бездонних Джекових кишень з'явився тютюн для старого батька; величезне гроно тепличного винограду для хворого сусідського хлопчика, що жив у них; книжка Генті, улюбленця хлопчаків, — для непосидющого шибеника, що назвав його дядечком; пляшка портвейну для немолодої жінки з утомленим одутлим обличчям, їхньої родички, як я дізнався згодом; цукерки для малюка (чийого — я так і не зрозумів) у кількості, достатній, щоб у того малюка цілий тиждень болів живіт; і нарешті — згорточок нот для меншої сестри.

— Ми неодмінно зробимо з неї леді,— сказав Джек, пригорнувши її сором'язливе личко до свого барвистого жилета й перебираючи товстими пальцями шовкові кучері.— А як виросте велика — віддамо за жокея.

Після вечері він зготував із віскі предобрий пунш і почав умовляти стареньку господиню пристати до нашої компанії. Вона довго відмовлялась, але нарешті здалася й на очах у мене вицідила повну склянку. А для малечі Джек наколотив якоїсь дивовижної суміші, що її назвав «сонним зіллям». До її складу входили гарячий лимонад, імбирне вино, цукор, апельсиновий сік і малиновий оцет. Суміш справила сподіваний ефект.

Я засидівся у них допізна, вислуховуючи оповідки з невичерпних Джекових запасів. Здебільшого він сміявся разом з нами, і від його гучного заразливого реготу аж підскакували дешевенькі скляні цяцьки на каміні. Але інколи на його обличчя набігала тінь якогось спогаду, і тоді воно поважніло, а густий Джеків голос ледь тремтів.

Пунш трохи розв'язав язики, і старі батько й мати почали співати синові справжні дифірамби, та Джек урвав їх майже брутально.

— Годі вам, мамо, — сердито буркнув він. — Як я що роблю, то для власної втіхи. Мені до вподоби, коли всім біля мене добре. А як їм погано, мені це ще прикріше, ніж їм.

Після того я не бачив Джека понад два роки. Аж раптом одного жовтневого вечора, гуляючи по Іст-Енду, зіткнувся з ним, коли він виходив із каплички на Бардетрод. Він так змінився, що я б не впізнав його, якби не почув, що одна перехожа привіталася з ним:

— Добривечір, містере Баррідж!

Пишні баки надавали його червоному обличчю виразу грізної респектабельності. Вдягнений він був у кепсько пошитий чорний костюм і в одній руці ніс парасольку, а в другій — книжку. Якимсь незбагненним чином він примудрявся здаватись щуплявішим і нижчим, ніж той Джек Баррідж, якого я знав колись. У мене було таке враження, наче від давнього Джека лишилась тільки зморщена оболонка, а самого його — живу людину — не знати як вийняли з неї й видушили всі животворні соки.

— О, та це ж Джек Баррідж! — вигукнув я, зчудовано витріщившись на нього.

Його маленькі очиці забігали в усі боки.

— Ні, сер, — відповів він. — Голос його втратив колишню жвавість і звучав твердо, металево. — Це, слава богу, не той Джек, що ви давніше знали.

— Ви що, покинули своє давнє ремесло?

— Так, сер, покинув. Колись я був, хай господь простить мене, мерзенним грішником. Але, дякувати небові, вчасно покаявся.

— Ходімо, перехилимо по чарчині,— сказав я, беручи його під руку. — Та розкажете, що з вами сталося.

Він звільнив руку не різко, але рішуче.

— Я не маю сумніву, що наміри у вас якнайкращі, сер, але я вже не п'ю.

Видно було, що він дуже хоче спекатись мене, але відчепитись від літератора, що зачув поживу для своєї кухні, не так легко. Я спитав його про старих батька й матір — чи вони й досі живуть із ним.

— Так, — відповів він, — поки що живуть. Але ж не можна вимагати, щоб я їх довіку утримував. У наш час не так легко прогодувати стільки ротів, а тут іще кожне так і норовить, щоб скористатися з твоєї доброї душі та сісти тобі на шию.

— Ну, а як ваші справи?

— Дякую, сер, непогано. Господь не забуває своїх слуг, — відповів він, самовдоволено всміхаючись. — У мене тепер невеличкий заклад на Комершел-род.

— А де саме? — не вгавав я. — Мені б хотілось зазирнути до вас.

Адресу він дав неохоче і сказав, що для нього буде велика втіха й честь, коли я зроблю йому таку ласку й навідаю його. Це була явна брехня.

Другого дня я пішов до нього. Виявилося, що він держить позичкову касу і справи там ідуть таки непогано. Самого Джека я не застав: він пішов на засідання товариства тверезості; але в касі порядкував його батько, і він запросив мене в дім. Хоч день був холодний, камін у вітальні не топився, і обоє старих сиділи біля нього мовчазні й невеселі. Спершу мені здалося, що вони зраділи мені не більше, ніж їхній син, але трохи згодом природна балакучість місіс Баррідж узяла гору, й зав'язалася дружня розмова.

Я спитав, що поробляє їхня родичка, ота жінка з одутлим обличчям.

— Не можу сказати вам напевне, сер, — відповіла старенька. — Вона в нас більше не живе. Бачте, сер, наш Джек дуже змінився. Він тепер не полюбляє тих, хто мало богу молиться. А Джейн, бідолаха, ніколи не була дуже побожна.

— Ну, а мала? — поцікавився я. — Оте втішне кучеряве дівчатко?

— А, Бессі? В служниці віддали. Джон вважає, що молоді не годиться байдикувати.

— І справді, місіс Баррідж, ваш син, здається, дуже змінився, — зауважив я.

— Е, що там казати, сер, — потвердила старенька. — У мене спершу просто серце рвалося. Так усе змінилось у нашому домі. Не те щоб я хотіла синові дорогу заступити. Нехай уже ми на цім світі трохи потерпимо, аби лиш йому на тім було краще. Правда, старий?

«Старий» понуро гмукнув на знак згоди.

— І що, він так змінився несподівано? — запитав я. — Як це з ним сталося?

— Збила його з пуття одна молодичка, — почала розповідати старенька. — Вона збирала гроші на щось там та й поступалась до нас. А Джек і відвалив їй п’ять фунтів, він же в нас був завжди такий щедрий. За тиждень приходить вона знову ще чогось, та й засиділась у нас у вітальні, й почала розводитися про Джекову душу. Мовляв, він котиться прямісінько в пекло і треба йому покинути оте букмекерство та взятись за якесь почесне й боговгодне діло. Він зразу все на смішки переводив, та вона як напо-сілась на нього зі своїми книжечками, а там таке понаписувано, що аж страх бере. А тоді затягла Джека до одного з отих проповідників, ну, той уже й зовсім його доконав.

Відтоді нашого Джека мовби підмінили. Він кинув перегони й купив оцю касу, а яка тут різниця бігме, не доберу. Аж серце крається, коли чуєш, як мій Джек бідняків обдирає. Наче й не він. Я бачила, що і йому воно спочатку не до душі було, та оті йому сказали, що як люди бідні, то самі й винні і що така божа воля, бо всі бідняки — то п'яниці та марнотрати. А тоді примусили його, щоб пити покинув. А він же, Джек наш, любив інколи чарчину перехилити. А тепер оце кинув, і я так гадаю, що й озлився від того, мовби вся веселість із нього вивітрилась. Ну, звісно, і нам із старим теж довелось забувати про цю невеличку втіху. А тоді сказали, щоб і тютюну не курив, бо й це, мовляв, у пекло заведе, — ну, й від цього він не став веселіший, та й старому без курива не солодко. Правда, старий?

— Еге, — злісно буркнув стариган. — Хай би їх чорт забрав, усіх отих, що на небо пнуться. Грім мене побий, як у пеклі компанія не буде веселіша.

Нас перебила якась сердита розмова в касі. То вернувся Джек і вже страхав поліцією якусь перелякану жінку. Вона, видно, помилилась і принесла проценти на день пізніше, ніж слід. Спекавшись її, Джек увійшов до вітальні. В руці він тримав годинник, через який і виникла суперечка.

— Воістину ласка божа безмірна, — сказав він, милуючись годинником. — Адже ж цей годинник коштує в десять разів дорожче, ніж я під нього позичив.

Він відіслав батька назад у касу, а матір — на кухню готувати йому чай, і ми якийсь час сиділи вдвох і розмовляли. Те, що він казав, здавалось мені чудною сумішшю самовихваляння, прикритого тоненькою запоною самоупослідження, приємної впевненості, що він забезпечив собі тепленьке місце в раю, та не менш приємної впевненості, що більшість інших людей такого місця собі не забезпечили. Розмовляти з ним було нудно, і я, нібито згадавши про якесь ділове побачення, підвівся й почав прощатись.

Він і не пробував мене затримувати, але видно було, що йому аж кортить щось мені сказати. Нарешті, видобувши з кишені якусь церковну газету й тицьнувши пальцем у одну шпальту, він промовив:

— Сади господні вас, мабуть, зовсім не цікавлять, сер?

Я глянув на ті рядки, що він показував. На початку списку жертводавців на якусь місію в Китаї стояло: «Містер Джон Баррідж — сто гіней».

— Ви багато жертвуєте, містере Баррідж, — зауважив я, повертаючи йому газету.

Він потер свої великі руки й відповів:

— Господь віддасть сторицею.

— І про всяк випадок треба мати письмове потвердження, що аванс внесено, еге? — додав я.

Він пронизав мене поглядом, але не відповів. Потиснувши йому руку, я вийшов.

Забудькуватий

Ви запрошуєте його до себе на обід у четвер; прийде кілька чоловік, що хотіли б із ним познайомитись.

— Тільки не переплутай і не з’явись у середу, — попереджуєте ви, пам’ятаючи про давнішні непорозуміння.

Він безтурботно сміється, розшукуючи по всій кімнаті свого записника.

— Середа відпадає,— каже він. — Я в цей день маю малювати ескізи костюмів на прийомі в лорд-мера, а в п’ятницю від’їжджаю до Шотландії, щоб устигнути на відкриття виставки в суботу. Гадаю, цього разу все буде як слід. Але куди, в чорта, він подівся — мій записник? Та нічого, я запишу ось тут, бачиш?

Ви стоїте поряд і стежите, як він позначає день візиту на великому аркуші поштового паперу і пришпилює його над своїм письмовим столом. Після цього ви заспокоєно виходите.

— Сподіваюся, він не забуде, — кажете ви дружині в четвер, передягаючись до обіду.

— А ти певен, що він тебе зрозумів? — підозріливо запитує вона. І ви маєте таке відчуття, що, хоч би що сталося, провина впаде на вас.

Восьма година, зібралися всі гості. О пів на дев’яту покоївка таємниче викликає з кімнати вашу дружину й повідомляє, що в разі дальшої затримки куховарка скидає з себе всяку відповідальність.

Повернувшись, дружина натякає, що як взагалі обідати, то вже нема чого зволікати. Вона просто не сумнівається, що ви тільки прикидаєтесь, ніби його чекаєте: було б чесніше й мужніше відразу сказати правду, що ви забули його запросити, та й годі.

Коли подадуть суп, ви починаєте розповідати різні історії про його забудькуватість. З появою на столі риби порожній стілець неначе кидає похмуру тінь на всіх присутніх, а за ростбіфом розмова переходить на померлих родичів.

У п’ятницю о чверть на дев’яту він підлітає до ваших дверей і завзято дзвонить. Почувши знайомий голос у передпокої, ви виходите назустріч.

— Пробач, що я спізнився, — весело гукає він. — Йолоп-візник запроторив мене на Альфред-плейс замість…

— А чого ти, власне, заявився? — уриваєте ви це красномовство, аж ніяк не захоплені його появою. Ви з ним давні приятелі, отож можна говорити без фальшивої делікатності.

Він сміється і плескає вас по плечу.

— Як чого, мій любий? Обідати! Я помираю з голоду.

— Ну, в такому разі ти тут нічим не поживишся, можеш подаватись куди-інде, — бурчите ви у відповідь.

— Що за чортівня? — дивується він. — Ти ж сам запрошував мене обідати!

— Запрошував, але на четвер. А сьогодні п’ятниця.

Він недовірливо витріщає на вас очі.

— Тоді чого ж це в голові у мене застряла п’ятниця?

— А того, що твоя голова така: в ній неодмінно застряне п’ятниця, коли треба четвер, — пояснюєте ви. — Я гадав, що сьогодні ти їдеш в Едінбург.

— О боже! — вигукує він. — Та звичайно ж! — І без дальшої мови він вилітає на вулицю й гукає той самий кеб, яким щойно приїхав.

Повернувшись до кабінету, ви уявляєте собі, як Він до самої Шотландії їде у фраку, і зловтішно думаєте, що завтра вранці він пошле готельного швейцара до крамниці купувати готовий костюм.

Ще гірше буває, коли він сам виступає в ролі господаря. Пригадую, одного разу був я в нього на яхті. О першій годині дня ми сиділи вдвох на кормі, звісивши ноги у воду; було те десь так напівдорозі між Уоллінгфордом і Дєйським шлюзом — околиця там малолюдна. Коли це з-за повороту річки вигулькує два човни, і в кожному по шестеро чепурно вбраних людей. Побачивши нас, вони заходились розмахувати хустинками й парасольками.

— Ти бачиш, до тебе вітаються, — сказав я.

— А тут так заведено, — відповів він, навіть не обертаючись у той бік. — Це, мабуть, якась компанія, що їздила в Абінгдон на гулянку.

Човни підпливли ближче. Коли вони були ярдів за двісті від яхти, літній добродій з першого човна підвівся й щось гукнув до нас.

Почувши цей голос, Маккей так здригнувся, що мало не впав у воду.

— Боже мій! Я зовсім забув!

— Що ти забув? — запитав я.

— Та це ж Палмери, й Греми, й Гендерсони. Я запросив їх усіх на сніданок, а на яхті ані крихточки їсти — тільки дві баранячих котлети й фунт картоплі. А я ще й хлопця-служку відпустив до вечора!

Іншого разу, коли ми з ним снідали в ресторані «Гогарт-молодший», до нас підійшов наш спільний знайомий, такий собі Голярд.

— Що ви маєте зараз робити, друзі? — поцікавився він» підсівши до нашого столика.

— Я лишуся тут і писатиму листи, — відповів я.

— Якщо у вас вільний час, їдьмо зі мною, — запропонував Маккей. — Я везу Ліну в Річмонд. — Ліна була тією його нареченою, про яку він пам’ятав. Як з’ясувалось опісля, в той час Маккей був заручений з трьома дівчатами відразу, але про двох інших він тоді зовсім забув. — Позаду в колясці місце вільне.

— Дуже добре, — погодився Гол ярд, і вони разом від’їхали.

Години за півтори після цього похмурий і знесилений Голярд увійшов до курильної кімнати й упав у крісло.

— Хіба ви не поїхали з Маккеєм у Річмонд? — здивувався я.

— Поїхав, — відповів він.

— Сталась якась пригода?

— Так.

Відповіді були надто вже скупі.

— Коляска перекинулась?

— Ні, тільки я.

Голярдові нерви й мова були виразно розладнані, отож бажані пояснення я одержав лише трохи згодом.

— До Патні було все гаразд, тільки раз зіткнулися з трамваєм, — почав він. — Потім стали вибиратись нагору, коли це раптом Маккей звернув за ріг. Ви знаєте, яка в нього манера завертати — через тротуар і бруківку й навпростець на ліхтарний стовп. Я цього чекав, але випустив з уваги саме те місце. А коли прийшов до тями, побачив, що сиджу серед дороги й з десяток бовдурів ви-тріщують на мене очі й щирять зуби.

При такій пригоді треба хоч кількох хвилин, щоб зміркувати, де ти й що сталося; коли ж я схопився на ноги, коляска вже була ген далеко. Я добрих чверть милі біг за нею й гукав на весь голос, а за мною мчала зграя хлопчаків і теж верещала щосили. Але все марно — мертвого, й то було б легше догукатись. Отож я сів у омнібус і повернувся назад.

— Якби їм хоч крихту здорового глузду, вони б зрозуміли, що сталося, — докінчив Голярд. — Адже коляска зразу поїхала швидше. Я ж бо не пір'їна.

Він сказав, що піде додому, бо таки добряче забився. Я порадив йому взяти кеб, проте він волів іти пішки.

Увечері я зустрів Маккея в театрі Сент-Джеймс. Була прем'єра, і він робив малюнки для «Графіка».

— О, а я тебе хотів бачити! — вигукнув він, підходячи ближче. — Слухай, возив я сьогодні в Річмонд Голярда чи ні?

— Возив, — сказав я.

— Ось і Ліна теж такої думки, — розгублено зауважив він. — Але слово честі: коли ми під'їхали до «Дому королеви», його в колясці не було.

— Звісно, що не було. Ти ж загубив його в Патні.

— Загубив у Патні?! — повторив він. — А я й не помітив.

— Зате він помітив. Спитай його. Він поділиться враженнями.

Всі казали, що Маккей зроду-віку не одружиться: де ж би хто подумав, що він спроможний запам’ятати відразу й день, і церкву, й дівчину! Та навіть як він і дійде до вівтаря, то забуде, навіщо прийшов, уявить, що він весільний батько, й віддасть наречену заміж за власного дружбу. Голярд гадав, що Маккей давно вже одружений і тільки забув про це. Я, зі свого боку, був упевнений, що як він і жениться, то забуде про це зараз же на другий день.

Але ми всі помилялись. Як не дивно, а весілля відбулося, і якщо Голярд мав рацію (а це зовсім не виключене), слід було чекати ускладнень. Що ж до моїх власних побоювань, то від них не лишилося й сліду, тільки-но я побачив його дружину. Це була мила й весела жіночка, однак зовсім не з тих, що дозволяють забути про себе.

Побралися вони навесні, і відтоді ми з ним не бачились. Якось, вертаючись із Шотландії, я зупинився на кілька днів у Скарборо. Після вечері я накинув плащ і пішов прогулятись. Сіявся дощ, але місячне перебування в Шотландії зробило мене байдужим до англійської погоди, і, крім того, мені хотілося побути на свіжому повітрі. Вітер віяв просто в обличчя, і я насилу ступав берегом. Раптом у темряві натикаюсь на якогось чоловіка, що скорчився під стіною курзалу, аби хоч трохи сховатись від негоди.

Я сподівався вже почути з його уст лайку, але він, мабуть, був занадто пригнічений і змучений, щоб виявляти обурення.

— Перепрошую, — сказав я, — я вас не завважив.

Незнайомий аж підскочив при цих моїх словах.

— Друзяко, це ти? — закричав він.

— Маккей! — вигукнув я.

— Боже, зроду я ще так не радів, когось зустрівши! — сказав він і щосили став трясти мені руку, мало не відриваючи її.

— Але що в дідька ти тут робиш? — здивувався я. — Ти ж мокрий як хлющ!

На ньому були тенісні штани й легка сорочка.

— Це правда. Але хто б його подумав, що піде дощ! Ранок був такий погожий.

Мене взяв острах, чи не потьмарився від утоми його розум.

— Чого ж ти не йдеш додому?

— Не можу. Я не знаю куди. Адресу забув. Ради бога, відведи мене куди-небудь і дай попоїсти. Я страх зголоднів.

— У тебе зовсім немає грошей? — спитав я, коли ми повернули до готелю.

— Ані пенса. Ми з дружиною прибули з Йорка під одинадцяту. Речі лишили на вокзалі й пішли шукати помешкання. А коли влаштувались, я передягся й вийшов прогулятись. І ще попередив Мод, що повернуся до першої, обідати. Такий з мене йолоп — адреси ж я не взяв і не запам’ятав, в який бік пішов.

Це жах, — вів він далі.— Я навіть не уявляю, як її тепер знайти. Думав, може, вона вийде ввечері погуляти біля курзалу, і від шостої години стовбичив там біля входу. Я не мав навіть трьох пенсів, щоб увійти всередину.

— І ти не звернув уваги, яка то була вулиця або який вигляд мав будинок? — розпитував я.

— Ні. Я в усьому поклався на Мод і ні про що не клопотався.

— А в пансіони ти не пробував заходити?

— Де там не пробував! — гірко відказав він. — Увесь день я стукався скрізь й питав, чи не живе тут місіс Маккей. Здебільшого мені навіть не відповідали, а просто зачиняли перед носом двері. Я звернувся до полісмена, думав знайти якусь пораду, а цей бевзь тільки зареготав мені в лице. Мене взяла така злість, що я підбив йому око й мусив дати драла. Тепер мене, мабуть, розшукують… Пішов я в ресторан, — похмуро мовив він далі,— спробував попросити біфштекс у борг. Але хазяйка заявила, що вже чула цю байку, і в усіх на очах витурила мене. Коли б не ти, я б, мабуть, утопився.

Передягшись і повечерявши, він трошки заспокоївся, хоч становище його й справді таки було серйозне. Постійне їхнє помешкання замкнене, жінчина рідня виїхала за кордон. Не було людини, через яку він міг би передати їй листа, а вона повідомити його про себе. Хто зна, чи судилося їм ще раз зустрітися в цьому світі!

Він, безперечно, любив свою дружину, непокоївся про неї, дуже хотів її розшукати, а проте я щось не помічав, щоб він аж надто тішився перспективою майбутньої зустрічі з нею, якщо така зустріч і мала колись відбутись.

— Для неї це буде дивне, — задумливо бурмотів він, сидячи на ліжку й повагом стягуючи шкарпетки. — Еге ж, це для неї таки буде дивне.

Наступного дня, в середу, ми пішли до адвоката і виклали йому суть справи. Він довідався в усіх пансіонах Скарборо, і в четвер увечері Маккея (чисто і як героя в останній дії мелодрами) було приставлено додому, до дружини.

Коли ми після цього якось зустрілися з Маккеєм, я запитав, як же його привітала дружина.

— Та так, як я і сподівався, — відповів він. Але чого саме він сподівався, я так і не почув від нього.

Падіння Томаса-Генрі

Томас-Генрі був найреспектабельніший з усіх котів, що я знав. Справжнє його ім’я було просто Томас. Але називати такого кота Томасом безглуздо. Це однаково, що людям, які живуть поряд прем’єр-міністрової резиденції, називати містера Гладстона Біллом. До нас кіт потрапив завдяки люб'язності різника з Реформ-клубу, і, побачивши Томаса, я відразу збагнув, що серед усіх лондонських клубів саме з цього він тільки й міг з’явитись. Статечна гідність і непорушний консерватизм Реформ-клубу — це були риси, притаманні й Томасові-Генрі. Тепер я вже не пригадаю, через що саме він мусив покинути клуб, але, мабуть, через незгоди з новим шеф-кухарем, який волів сам бути повновладним господарем на кухні. Різник, що довідався про ворожнечу між ними, знав і те, що в нас немає кота, отож він і запропонував вихід, який задовольняв обидві сторони. Розпрощалися кіт і кухар, очевидно, без великого жалю, і Томас зволив перебратись до мене.

Тільки-но скинувши на кота оком, моя дружина запропонувала назвати його Генрі. Мені спало на думку, що цьому котові ще більш личитиме подвійне ім’я, і відтоді в тісному родинному колі його стали називати Томас-Генрі. Коли ж заходила про нього, мова при гостях, ми звичайно титулували його «Томас-Генрі, есквайр».

Наш дім припав Томасові-Генрі до смаку, і своє схвалення він виявляв мовчки й стримано. Він уподобав моє улюблене крісло і вмостився там. Будь-якого іншого кота я б зараз-таки прогнав звідти, але Томас-Генрі був не з тих, кого проганяють. Якби я чимось показав йому, що не згоден з його вибором, він поставився б до цього так, як, мабуть, поставилася б до мене королева Вікторія, якби ця вельможна дама по-приятельському завітала до мене, а я заявив би їй, що не маю часу і прошу заглянути при якійсь іншій нагоді. Він би встав і відійшов, зате вже ніколи більше не озвався б до мене, хоч би скільки ми мешкали під одним дахом.

У той час жила з нами одна особа (вона й досі живе, тільки тепер зробилась доросліша й розумніша), що не мала ніякої шаноби до котів. їй здавалося, що котячі хвости лише для того й існують, щоб зручніше піднімати котів з підлоги. Вона гадала також, що годувати їх найкраще силоміць і що вони страшенно люблять кататись у ляльковому візочку. Я з острахом думав, як мине перша зустріч Томаса-Генрі з цією особою. Я боявся, щоб через неї не склалось у нього хибне враження про всю нашу сім’ю і щоб ми не впали в його очах.

Однак даремно я хвилювався. У поставі Томаса-Генрі було щось таке, що виключало будь-яку зухвалість і панібратство. Чемно, але твердо він дав відсіч нахабі. Коли її рука боязко, навіть уже трохи шанобливо простяглась до його хвоста, він повагом відхилив його і подивився на неї. В тому погляді не було ані гніву, ані погорди. З таким виразом Соломон, певне, сприймав вияви пошани від цариці Савської. Поблажливо, але водночас і досить стримано.

Томас-Генрі був воістину благородним котом. Один мій приятель, який вірить у переселення душ, твердив, що це лорд Честерфілд. Томас-Генрі ніколи не випрохував їсти, як це роблять інші коти. Під час їжі він мав звичку сідати поруч зі мною й чекати, коли йому подадуть. їв він лише баранячу котлету, а на пересмажену яловичину й дивитись не хотів. Якось один наш гість простяг йому хрящик; він мовчки підвівся, вийшов з кімнати й не показувався на очі, поки той гість лишався у нас.

Але кожен має свої вразливі місця; в Томаса-Генрі таким місцем була смажена качка. Для мене було психологічним одкровенням те, як поводився Томас-Генрі, вгледівши смажену качку. Мені відкрився проблиск найбільш ницої й тваринної його риси. Побачивши смажену качку, Томас-Генрі ставав звичайнісіньким котом, і в ньому оживали всі первісні інстинкти котячої породи. Вираз власної гідності спадав з нього, як спадає маска. Через смажену качку він дряпався й принижувався. За шматочок. цих ласощів він, здавалося, ладен був продати душу дияволові.

Нам довелося відмовитись від цієї небезпечної страви: боляче було дивитись, як згубно вона діє на котову вдачу. Та й його манери, коли на столі з’являлася смажена качка, могли стати поганим прикладом для дітей.

Томасові-Генрі не було рівні серед котів у нашій околиці. По ньому можна було перевіряти годинники. Після обіду він незмінно прогулювався півгодини перед будинком, щовечора рівно о десятій повертався чорним ходом, а об одинадцятій уже спав у моєму кріслі. Друзів серед котів він не мав. Бійки не приваблювали його, і я маю сумнів, чи кохав він коли-небудь, навіть замолоду: натура його була вкрай холодна й незалежна, до жіночого товариства він ставився зовсім байдуже.

Таким добропристойним життям Томас-Генрі прожив цілу зиму. Влітку ми взяли його на село. Нам здавалося, що зміна середовища добре вплине на нього, бо він почав уже гладшати. Та ба! Село призвело його до загибелі. Важко сказати, що саме було першим поштовхом; можливо, навдивовижу збудливе повітря. Неймовірно швидко наш високоморальний Томас-Генрі пустився берега. Першого вечора він вернувся об одинадцятій, другого — загулявся на цілу ніч, після третьої ночі заявився додому о шостій ранку, і то втративши половину шерсті на голові. Звичайно ж, без дами тут не обійшлось, а судячи з котячого концерту протягом цілої ночі, тих дам був добрий десяток. Воно й правда, Томас-Генрі був неабиякий кавалер, і згодом приятельки почали навідуватись до нього вже вдень. Потім стали приходити зраджені коти, вимагаючи сатисфакції, в якій, слід визнати, Томас-Генрі нікому не відмовляв.

Сільські хлопчаки день у день стовбичили круг нашого будинку, спостерігаючи котячі битви, а нашу кухню дедалі частіше відвідували розгнівані господині — вони кидали на стіл дохлих котів і волали до неба й до мене про справедливість. Кухня в нас перетворилась на котячу трупарню, і я мусив купити другий кухонний стіл: куховарка заявила, що їй тоді буде легше. Мовляв, вона просто розгублюється, коли серед нарізаного м’яса й городини валяється стільки дохлих котів, і що буде, як вона переплутає? Через це старий стіл пересунули до вікна, лишивши його для дохлої котятини, а на новий куховарка заборонила будь-кому класти котів, хоч би й дохлих.

Одного разу я чув, як вона запитувала схвильовану власницю дохлого кота:

— А що ж я маю з ним робити? Зварити, може, чи що?

— Це мій кіт, ясно? — відповіла дама.

— Ну й добре. Але сьогодні я не готую смаженої котятини. Забирайте його на котячий стіл. Цей стіл мій!

Спершу на «відновлення справедливості» мені вистачало півкрони, але поступово коти подорожчали. Доти вважавши їх дешевими, я був дуже вражений, коли переконався, як високо власники цінують своїх котів. Я навіть без усяких жартів подумував, чи не взятись розводити котів на продаж. При цінах, що встановились у цьому селі, я міг би загрібати добрі гроші.

— Ось подивіться, це робота вашого звірюки, — сказала мені одна розгнівана жінка, до якої мене викликано серед обіду.

Я подивився. «Роботою» Томаса-Генрі виявилось жалюгідне сухоребре створіння, що йому на тому світі напевно було краще, ніж на цьому. Якби цей бідолаха був моїм, я б ще й подякував Томасові-Генрі, але декотрі люди не розуміють своєї вигоди.

— Я б і за п’ять фунтів не віддала такого кота! — заявила та сама жінка.

— Воля ваша, — заперечив я, — але, гадаю, ви вчинили б нерозумно. Бо я вам за цього кота більше, як шилінг, не дам. Якщо ви маєте надію десь одержати більше, — будь ласка.

— Хіба це кіт? Це ж християнин! — сказала жінка.

— Я не купую мертвих християн, — твердо відповів я. — А якби й купував, то за нього дав би щонайбільше шилінг. Нехай він буде християнин чи кіт, як собі хочте, але все одно він вартий хіба що шилінга.

Кінець кінцем ми зійшлися на вісімнадцяти пенсах.

Вражала мене й кількість котів, що їх Томас-Генрі примудрявся зводити зі світу. Це була чиста різанина.

Тепер у мене завівся звичай щовечора заходити на кухню для оглядин дохлих котів, що надійшли за день. Отож заходжу я одного разу на кухню й серед інших бачу на столі кота рідкісної смугастої масті.

— Він вартий півсоверена, — промовив хазяїн кота, стоячи тут-таки з кухлем пива у руці.

Я підняв небіжчика й уважно приглянувся.

— Учора його вбив ваш кіт, — вів далі власник жертви. — Ніякого сорому нема!

— Мій кіт уже-тричі вбивав його, — відповів я. — В суботу він був власністю місіс Геджер, у понеділок — місіс Майєрс. Я вже тоді щось запідозрив, але ще не був певен і зробив позначку. Тепер я бачу, що це той самий кіт. Тож послухайте моєї ради й закопайте його, поки не пішла по селу зараза. Мені байдуже, скільки в кота життів, я плачу за одне.

Не раз у Томаса-Генрі бували нагоди виправитись, однак що не день він поводився гірше й гірше. Його злочини поповнилися браконьєрством, він став красти курчат, і мені набридло розплачуватись за його гріхи.

Садівник, з яким я вирішив порадитись на цю тему, сказав, що йому й раніше траплялося бачити таких котів.

— Але як же його вилікувати? — запитав я.

— А дуже просто, сер: камінь на шию та й у воду, — відповів садівник. — Це непоганий лік.

— Тоді, може, дамо йому дозу, — запропонував я.

Садівник так і зробив, і нашим знегодам настав кінець.

Бідолаха Томас-Генрі! Його приклад засвідчує, як легко бути порядним, коли немає спокус. Джентльменові, що народився й виріс в атмосфері Реформ-клубу, — чого йому сходити на манівці? Мені шкода Томаса-Генрі, і я вже не вірю, що сільське повітря сприятливо впливає на моральність.

Несподіванка містера Мілберрі

— Ні, про це з ними й мови не заводь, — сказав Генрі, що стояв на балконі з перекинутою через руку серветкою і попивав бургундське, яким я його почастував. — А хоч і скажи їм, то однаково не повірять. Але це правда. Коли вони без одежі, жодна їх не розрізнить.

— Хто не повірить і у віщо? — запитав я.

Генрі мав чудну звичку міркувати з приводу власних невисловлених думок, що надавало його мові досить загадкового характеру.

Щойно перед цим ми балакали про те, чи сардинки краще годяться для закуски, чи перед печенею. Отож тепер мені було невтямки, чому сардинки на відміну від інших риб такі недовірливі, і я намагався уявити одежу, що личила б трохи важкуватій сардинячій статурі. Генрі поставив свій келих і спробував пояснити мені, в чому річ.

— Це я про жінок. Вони нізащо не відрізнять одне голе немовля від іншого. Моя сестра нянькою служить, то вона може вам підтвердити, коли ви хочете, що до тримісячного віку вони всі геть однаковісінькі. Звісно, можна розрізнити хлопчика й дівчинку або християнське дитя й чорношкіре бісеня. Але шкода навіть гадки, що як вони голі, то хтось може з певністю сказати, що ось це, мовляв, Сміт, а он то — Джонс. Роздягніть їх, загорніть у простирало й поміняйте місцями — і я ладен битись об заклад, що ви нізащо в світі не розрізните їх.

Щодо мене особисто, то я охоче погодився з Генрі, однак зауважив, що мати цього самого малого Джонса чи там Сміта, певно, має якусь прикмету, щоб розпізнати свою дитину.

— Аякже, це вони вам і самі скажуть, — заперечив Генрі.— Звісно, я не маю на думці тих випадків, коли в дитини якась родимка або косе око. Але якщо говорити взагалі про немовлят, то вони всі такі схожі між собою, як сардинки того самого розміру. Ось я знаю випадок, коли одна дурна нянька в готелі переплутала двох немовлят і матері досі не певні, чи в кожної з них своя дитина.

— То ви гадаєте, — сказав я, — що не було зовсім ніякого способу розрізнити немовлят?

— Та нехай би тобі хоч блоха одного вкусила, а то й такої різниці не було, — відповів Генрі.— Вони мали однакові гулі, однакові подряпини, і народились мало не в той самий день, і на зріст, і вагою були такі самі. В одного батько був білявий і високий, а в другого — чорнявий і низенький. Жінка білявого була невеличка брюнетка, а в чорнявого — рослава блондинка.

Цілий тиждень вони по десятку разів на день мінялися немовлятами і галасували так, що аж похрипли. Кожна була певна, що вона матір того, котрий саме мовчав, коли ж він зчиняв крик, вона зразу проймалася певністю, що це не її дитя. Тоді вони зійшлися на тому, що нехай усе вирішує інстинкт немовлят. Але ті, коли наїдались, не звертали на них ніякої уваги, а зголоднівши, кожне неодмінно просилося до тієї матері, в котрої було на руках друге. Жінки вирішили нарешті, що з часом усе з’ясується саме собою.

Відтоді минуло вже три роки, і, можливо, згодом діло з'ясується, бо стане видно, яке дитя на кого схоже. Але хоч би там що казали, а я певен: до тримісячного віку їх ніяк не розрізниш.

Генрі змовк і задивився в задумі на далекий Маттергорн, осяяний рожевим відблиском вечірньої заграви.

Він був не чужий поезії — така риса часто властива кухарям та кельнерам. Мені здається, що повсякчасне перебування серед смачних і теплих наїдків розвиває ніжні почуття. В усякому разі, найсентиментальнішою людиною, яка будь-коли траплялась мені в житті, був один ковбасник із Фаррінгтон-род. Рано вранці він міг мати стриманий і діловий вигляд, та коли з ножем і виделкою в руках він чаклував над казаном із сосисками або над гороховим пудингом, перший-ліпший волоцюга міг розчулити його зовсім неймовірною байкою.

— Проте найдивовижніша історія з немовлям сталась в Уоріку, в роковини коронації королеви Вікторії,— трохи перегодом озвався Генрі знову, все дивлячись на засніжені вершини гір. — Цього я повік не забуду.

— А це пристойна історія? — запитав я. — Мені годиться її вислухати?

Подумавши, Генрі вирішив, що ця історія мені не завадить, і почав розповідати.

— Він приїхав у омнібусі з поїзда чотири п’ятдесят дві. При ньому була валізка й великий кошик, як я гадав, з білизною. Коридорного до кошика він не підпустив, а сам потяг його в номер. Ніс він його поперед себе і дорогою встиг кілька разів забити пальці об стіну. На повороті сходів він послизнувся й добряче вдарився головою об поруччя, але кошика не випустив з рук, тільки лайнувся і рушив далі. Я бачив, що він знервований і чимось збентежений, але в готелі на таке не зважаєш. Якщо людина за кимось женеться або за нею хтось женеться, то де ж їй і зупинитись, як не в готелі. Аби лиш по ній не видно було, що вона втече не розрахувавшись, а решта байдуже.

Однак цей чоловік зацікавив мене своєю молодістю й невинним лицем. До того ще мені було там нуднувато після тих місць, де я працював раніше. Бачте, коли цілих три місяці обслуговуєш самих лише безталанних комівояжерів та ніжні парочки з путівниками, хоч-не-хоч зрадієш абичому, тільки щоб воно обіцяло розвагу.

Ввійшовши за новим постояльцем до його номера, я поцікавився, чи не потрібно йому чого. Він, полегшено передихнувши, поставив кошик на ліжко, скинув капелюха, витер лоба й тільки тоді обернувся до мене.

— Ви одружені? — запитав він.

Хоч це й дивна річ — ні сіло ні впало запитувати таке в служника, — я, однак, не стривожився: адже питала не жінка.

— Та як вам сказати, — відповідаю, — не зовсім. — Я тоді був тільки заручений, та й то не з тією, з якою потім побрався. — Але це нічого, якщо вам треба поради…

— Ні-ні, я не до того, — не дав він мені докінчити. — Тільки, прошу вас, не смійтеся. Якби ви були одружені, ви б краще мене зрозуміли. Є тут у вас тямущі жінки?

— Жінки в нас є,— відповідаю йому. — Але чи тямущі — то це як з якого боку. Звичайні жінки. Вам покликати покоївку?

— Так, так, — зрадів він. — Ні, стривайте, спершу розкриємо.

Він почав розплутувати шворку на кошику, потім кинув її і тихенько засміявся.

— Ні,— каже, — відкривайте ви! Тільки обережніш — на вас чекає несподіванка.

Я не вельми полюбляю несподіванки, бо з досвіду знаю, що здебільшого вони бувають не дуже приємні.

— А що там усередині? — поцікавився я.

— Побачите, коли розв’яжете, — воно не кусається. — І знов сміється.

Ну, нехай, гадаю собі, ризикну, на вигляд ти наче не підозрілий тип. Але потім мені спало на думку щось таке, що я аж завмер зі шворкою в руках.

— А там, — питаю, — не труп?

Він раптом побілів як стіна і схопився за поличку над каміном.

— Боже мій, ви так не жартуйте! — каже мені.— Я про це й не подумав. Розв’язуйте швидше!

— Гадаю, сер, що краще було б вам це зробити самому, — відказую я. Вся ця історія раптом здалась мені дуже непевною.

— Я не можу, — каже він, — після цих ваших слів… Мене аж колотить. Розв’язуйте швидше й скажіть, чи все гаразд.

Цікавість перемогла. Я розв’язав шворку, підняв покришку й заглянув у кошик. Чоловік стояв, одвернувшись убік.

— Все гаразд? Живий? — питає він.

— Живісінький, — відказую.

— І дихає?

— Кепський у вас слух, сер, колії ви не чуєте, як він дихає.

І справді, та істота в кошику сопла так гучно, що чути було й на вулиці. Чоловік прислухався, і йому відлягло від серця.

— Слава тобі, господи! — Він з полегкістю зітхнув і важко впав у крісло біля каміна. — Я про це й не подумав: адже його цілу годину трясло в кошику, і він запросто міг задихнутися під ковдрою… Ні, тепер ніколи не робитиму таких дурних витівок!

— Ви, певне, його любите, — поцікавився я.

Він зиркнув на мене.

— Люблю? Таж це мій син! — І знову зайшовся сміхом.

— О! — вигукнув я. — В такому разі я маю честь говорити з містером Костером Кінгом?

— Костером Кінгом? Моє прізвище Мілберрі…

— А ось же на кошику наліплено, що батько цієї істоти Костер Кінг від Зірки, а мати Дженні Діне від Диявола Дарбі.

Він пильно подивився на мене й хутко поставив між нами стільця. Тепер надійшла його черга подумати, що він розмовляє з божевільним. Але потім йому здалося, що я не дуже небезпечний, і, підійшовши ближче, він заглянув у кошик. І враз у нього вихопився нелюдський зойк. Він стояв по один бік кошика, я — по другий. Крик розбудив собаку: він підвівся, сів і усміхнувся спершу одному з нас, тоді другому. Це був цуцик місяців дев’яти, чистопородний бульдог.

— Моє дитя! — верещав чоловік, аж очі в нього мало не рогом лізли. — Це не моє дитя! Що сталося? Я божеволію?

— Та начебто, — кажу йому. — Не хвилюйтеся і скажіть, що ж ви сподівалися побачити.

— Моє дитя! — кричав він. — Єдине моє дитя, мою дитину!

— Ви хочете сказати — справжню дитину? — допитувавсь я. — Людське дитя? — Дехто так по-чудному говорить про своїх собак, що відразу й не второпаєш.

— Та вже ж, — стогнав чоловік. — Найпрекрасніше дитя на світі, в неділю йому минуло тринадцять тижнів. Учора в нього прорізався перший зуб.

Він аж нетямився, коли кидав погляд на собачу морду. Раз він рвонувся до кошика задушити собаку — мені насилу пощастило врятувати бідолашну тварину.

— Хіба воно винне? — доводив я. — їй-бо, йому прикро не менше, як вам. Це хтось пожартував з вами — вийняв дитину й посадив собаку, якщо взагалі тут коли-небудь була дитина.

— Що ви хочете цим сказати?

— А те, — кажу, — що ви вже даруйте мені, сер, але люди, які возять дітей у собачих кошиках, — вони трохи не сповна… Ви звідки їдете?

— З Бенбері,— каже він. — Мене там добре знають.

— Звісно, знають, — я йому. — Ви, либонь, із тих молодиків, що їх усюди добре знають.

— Я — містер Мілберрі, бакалійник з Гай-стріт.

— Але тоді чого вас принесло сюди з собакою?

— Ет, дайте мені спокій! — вигукнув він. — Я ж кажу вам, що не знаю. Моя жінка приїхала сюди доглядати хвору матір, і в кожному листі вона пише, що скучила за своїм Еріком…

— У неї розвинений материнський інстинкт, — зауважив я. — За це можна похвалити.

— Я сьогодні рано звільнився, — провадив він далі,— отож взяв дитя з собою, щоб зробити їй приємність.

Матір вона не може надовго покинути, а я не можу піти туди, бо теща мене не терпить. Я й вирішив спинитися тут, а Міллі, цебто дружина, прийде, коли буде нагода. Я хотів, щоб це була їй несподіванка…

— І справді буде несподіванка, — докинув я.

— Не жартуйте! Мені зараз не до жартів. Я можу образити вас!

Він мав слушність. Хоча становище й було комічне, сміятись тут не годилося.

— Але навіщо ж ви поклали його в собачий кошик? — запитав я.

Містер Мілберрі відповів дратливо:

— Це ніякий не собачий кошик. Це кошик для пікніків. Я не наважився нести дитину на руках, щоб не глузували з мене хлопчаки на вулиці. А спати наш малий мастак, тож я й подумав, що як улаштую йому тут м’яке й затишне кубельце, він проспить собі всю дорогу. Я взяв його з собою і ні хвильки не спускав з колін. Тут без нечистої сили не обійшлося! Це все дияволові витівки, от що я вам скажу.

— Дурниця, — відказав я. — Пояснити це все можна, треба тільки пометикувати. Ви певні, що це той самий кошик, у який ви поклали дитину?

Містер Мілберрі трохи заспокоївся; підвівшись, він уважно оглянув кошик:

— Дуже схожий. Але я не можу заприсягтися, що він мій.

— Ви сказали, що не випускали його з рук. Це правда?

— Правда, — підтвердив він. — Кошик увесь час був у мене на колінах…

— Але це безглуздя… Звісно, якщо тільки не ви самі поклали в нього собаку замість дитини. Ні, ви спробуйте спокійно все пригадати, — я ж не ваша дружина, я хочу вам допомогти. Може, ви все-таки відходили від нього. Я нічого не матиму проти.

Він задумався і раптом увесь прояснів:

— Їй-богу, ви вгадали! Я на одну секунду залишав кошик на платформі в Бенбері, коли бігав купити газету!

— Оце тепер ви говорите, як розумна людина. І… стривайте-но, якщо я не помиляюся, завтра перший день собачої виставки в Бірмінгемі?

— Здається, й справді…

— Ну, тепер ми вже близько від мети, — сказав я. — Безперечно, цього собаку, запакованого в кошик, подібний до вашого, везли у Бірмінгем. Оце так собача опинилось у вас, а ваше немовля у його власника. І хто його зна, котрий із вас дужче шаліє. Він, мабуть, гадає, що це зумисне йому підкинуто.

Містер Мілберрі прихилився головою до спинки ліжка і застогнав.

— Зараз прийде Міллі,— белькотів він, — і я муситиму їй сказати, що наша дитина помилково потрапила на собачу виставку! У мене не вистачить на це духу, ні-ні!

— Їдьте в Бірмінгем і спробуйте її відшукати. Ви встигнете на п’яту сорок п’ять і до восьмої повернетесь.

— Поїдьмо разом! — попрохав він. — Ви добра людина, поїдьте зі мною. Я сам просто не можу їхати…

Він казав правду. Його б задавила перша коняка на дорозі.

— Гаразд, — погодився я. — Якщо хазяїн не буде заперечувати…

— Ні, він не буде… Він не може… — заламуючи руки, бурмотів містер Мілберрі.— Скажіть йому, що від цього залежить щастя людського життя. Скажіть йому…

— Я йому скажу, що від цього залежатиме півсоверена для його кишені. Це його швидше переконає.

Так і вийшло, і за двадцять хвилин ми втрьох — я, містер Мілберрі й собача в кошику — вже їхали у вагоні третього класу до Бірмінгема.

Аж тоді я зрозумів, яке важке діло чекає на нас. Припустімо, що й справді цуцика везли в Бірмінгем на виставку. Припустімо навіть, що хтось бачив, як чоловік з кошиком, відповідним до нашого опису, виходив з поїзда о п’ятій тринадцять. Але що далі? Хіба перепитувати всіх візників у місті? І знов-таки — на той час, коли ми знайдемо дитину, чи варто буде її ще розпаковувати? Однак про свої сумніви я вирішив помовчати. Бідний батько й так уже доволі підупав духом. Я навіть силкувався трохи його розважати. І коли він удвадцяте спитав, чи побачить ще бодай раз своє дитя, я гостро урвав його:

— Е, годі вам верзти дурниці. Надивитеся ще на свій скарб. Діти так легко не губляться. Це тільки в театрі буває, що комусь там потрібна чужа дитина. Свого часу я знав усіляких мерзотників, але чужих дітей можна було довірити будь-кому з них. І не думайте, що ви її загубите. Повірте мені: хоч би до кого вона потрапила, ця людина не матиме спокою, поки не поверне її законному власникові.

Такі мої слова дуже його підбадьорювали, і коли ми доїхали до Бірмінгема, настрій у нього помітно покращав. Ми звернулись до начальника станції, і той опитав носіїв, що були на платформі під час прибуття поїзда о п’ятій тринадцять. Усі в один голос заявили, що не бачили пасажира з таким кошиком. Начальник станції, сам батько родини, дізнавшись, у чому справа, телеграфував у Бенбері. Касир Бенбері пам’ятав лише трьох чоловік, які брали квитки на цей поїзд. Один з них був містер Джесап, місцевий торговець зерном; другий — невідомий, їхав до Вулвергемптона; а третій — сам містер Мілберрі. Становище здавалося вже безнадійним, коли це виручив якийсь хлопчисько-газетяр.

— Я бачив одну стару даму, — заявив він. — Вона наймала візника і несла точнісінько такого кошика.

Містер Мілберрі мало не кинувся хлопцеві на шию. Разом з ним ми подались до візників. Старі дами з собачими кошиками не губляться так, як голки; отож ми встановили, що вона поїхала до одного недорогого готелю на Астонрод. Решту деталей я дізнався від покоївки з готелю. Власниця собаки пережила не менш прикрі хвилини, аніж батько немовляти. Передусім — кошик не вліз у кеб, і довелося поставити його нагорі. Стара дама страшенно тривожилась, бо йшов дощ, і наполягла, щоб візник накрив кошик фартухом. Знімаючи кошика згори, його впустили на брук, дитина прокинулась і зчинила відчайдушний репет.

— Господи, пані, що це? — перелякано вигукнула покоївка. — Немовля?!

— Еге ж, серденько, це немовлятко моє, - відповіла дама, певно, маючи охоту пожартувати. — Гадаю, бідолашка жива й ціла.

Коли стара дама найняла номер, туди внесли кошик і поставили на килимку перед каміном. Господиня за допомогою покоївки почала його розв’язувати. Тепер дитина верещала вже безперестану, аж заходилася від крику.

— Любеньке моє,— приказувала дама, розплутуючи мотузку. — Не плач, твоя матуся хутенько тебе розв’яже. Розкрийте мій саквояж і дістаньте пляшку молока та кілька собачих сухариків, — звернулася вона до покоївки.

— Собачих? — здивувалась та.

— Еге ж, — засміялася стара жінка. — Моє немовлятко любить собачі сухарики.

Покоївка відвернулася, щоб дістати харчі, і раптом почула позад себе глухий стук; коли обертається — бачить, що поштива дама непритомна простяглась на підлозі. Дитинча, сидячи в кошику, репетувало на все горло. Вкрай розгублена, покоївка тицьнула йому собачий сухар, а тоді заходилась давати раду старій дамі. За хвилину та розплющила очі й озирнулась довкола. Немовля заспокоїлось і, прицмокуючи, смоктало сухар. Дама кинула погляд на дитинча й припала обличчям до грудей дівчині.

— Що це? — здушеним голосом запитала вона. — Ось це, в кошику?

— Дитина, пані,— відповіла покоївка.

— Ви певні, що це не собака? Подивіться ще раз, — наполягала стара дама.

Служниця почувала себе не зовсім певно: їй стало страшнувато, що нікого нема поблизу.

— Хіба ж я не розберу, де дитина, а де собака? — сказала вона. — Це людське дитя, пані.

Стара дама жалібно запхикала.

— Це, — каже, — мені спокута. Я розмовляла з собакою як з людиною, і тепер оце мені наслано покару…

— А що, власне, сталося? — спитала покоївка; її вже діймала цікавість, та й не диво.

— Я сама не знаю, — заявила стара, підводячись на підлозі.— Дві години тому, якщо тільки це був не сон, я виїхала з Фартінго з однорічним бульдогом у кошику. А тепер ви самі бачите, що в ньому.

— Я щось такого не чувала, щоб чари обертали бульдогів на дітей, — промовила покоївка.

— Я теж не знаю, як це робиться, — каже стара. — Та це й байдуже. Я одне знаю: з дому я виїхала з бульдогом, а тепер ось у віщо він перекинувся!

— Це хтось поклав його сюди, — сказала покоївка. — Хтось, кому треба було здихатись дитини, собаку вийняв, а оце поклав.

— І на це треба було неабиякої спритності,— мовила стара дама. — Я випустила кошика з рук хвилин на п’ять, не більше — поки пила чай у Бенбері…

— Це ж тоді вони й устигли впоратись, — висловила здогад покоївка. — Але ж і моторні!

У старої дами знову прокинувся страх, і вона схопилась на ноги.

— А я ж у якому становищі опинилась! Незаміжня жінка, піде поголос… Жах, та й годі!

— А дитина гарненька, — зауважує покоївка.

— Хочете її взяти собі?

Проте покоївка відмовилась. Стара панна сіла й поринула в задуму, але що довше вона думала, то більше губилась. Покоївка потім твердила, що якби ще трохи це затяглося, стара б з’їхала з глузду. Служника, який доповів, що добродій з бульдогом питає про дитину, вона схопила в обійми й поцілувала.

Ми негайно сіли на поворотний поїзд і встигли прибути до готелю за десять хвилин перед приходом матері, яка нічого й не підозрювала.

Мілберрі всю дорогу не випускав дитини з рук. Кошика він віддав мені, та ще й прикинув півсоверена, взявши з мене обіцянку мовчати. І я чесно додержав слова.

Гадаю, що й він теж не вибовкав нічого — своїй жінці тобто, — хіба що вже геть нічого не тямив.

Чи слід жонатим чоловікам грати у гольф

Зайве й казати, що ми, англійці, занадто високо цінуємо спорт — на цю тему стільки говорено й переговорено, що вона стала вже банальною. Не сьогодні-завтра котрийсь із пройнятих радикальним духом англійських романістів візьме та й напише книжку, де змалює все зло від надужиття спортом: занедбані справи, зруйнована родина, повільне, але неминуче виснаження мозку — якого й так було не гурт, — що призводить до недоумкуватості й з кожним роком більшого ожиріння.

Якось мені розповідали про одне молоде подружжя, яке на медовий місяць вибралося до Шотландії. Бідолашна дівчина не знала, що її наречений захоплюється гольфом (він залицявся до неї і скорив її серце в період вимушеної бездіяльності, коли мав розтягнені сухожилля в плечі), а то вона, мабуть, не погодилася б їхати до Шотландії. Спершу вони хотіли поїздити по всьому краю. Другого дня молодий вийшов прогулятись. Під час обіду він зауважив із замисленим поглядом, що вони, здається, потрапили в непогану місцину, і запропонував лишитися тут ще на день. Наступного ранку, поснідавши, він роздобув у готельного швейцара палицю для гольфа і сказав жінці, що піде прогулятись, поки вона розчісуватиме коси. Він додав, що йому буде приємно помахувати палицею на ходу. Повернувся він аж перед обідом і до самого вечора був якийсь чудний. Він сказав, що повітря тут дуже гарне, і переконав дружину, що їм слід побути тут ще один день.

Вона була молода й недосвідчена і думала, що в чоловіка розгулялась печінка. Від свого батька вона чула чимало розповідей про хвороби печінки. На четвертий день чоловік роздобув ще палиць для гольфа і вийшов цього разу вже перед сніданком, а повернувся пізно і на обіді був у поганому гуморі. На цьому й скінчився їхній медовий місяць, в усякому разі, для дружини. Чоловік її нічого лихого не мав на думці, але справа зайшла надто далеко. Він був уже наскрізь заражений гольфом, і досить було йому побачити гольфове поле, як він забував геть про все на світі.

Більшість із вас, мабуть, чули анекдот про священика — аматора гольфа, який не міг не лайнутись, коли не щастило загнати м’яча в ямку.

— Гольф і богослужіння — речі несумісні,— переконував його один приятель. — Послухайся моєї ради, поки не пізно, Темасе, і кинь це діло.

Через кілька місяців Темас ізнову спіткав того самого приятеля.

— Правда твоя, Джеймі,— жваво вигукнув Темас. — У парі вони не йдуть, тобто гольф і богослужіння. Я послухався твоєї ради й кинув це діло.

— Але ж навіщо тоді ти несеш цілий мішок палиць для гольфа?

— Навіщо?! — здивувався у свою чергу Темас. — Я збираюся грати ними в гольф. — Тоді враз його немов осяйнуло: — Тю, чоловіче, ти що, думаєш, ніби це я гольф кинув?!

Англійцеві не збагнути, що таке гра. Для нього спорт неначе довічне ярмо, якому він віддає на поталу свій розум і тіло. Європейські курорти, — якщо перефразувати невідомо чий знаменитий вислів, — половину своїх зисків завдячують ігорним полям Ітона та інших таких місць. У курзалі швейцарського чи німецького санаторію на вас навалюються неймовірно гладкі чоловіки і заходжуються розповідати, що колись вони були призовими бігунами або виступали від імені своїх університетів на змаганнях із стрибків у висоту, — ті самі чоловіки, які тепер не випускають з рук поруччя і стогнучи підіймаються сходами. Сухотні добродії поміж двома нападами кашлю хваляться голами, що їх вони забивали в ту пору, коли були незрівнянно спритними хавбеками чи форвардами. Колишні аматори-боксери в легкій вазі, тепер статурою подібні до американського секретера з відсувним верхом, заганяють вас у куток більярдної і, дивуючись, чого це вони не можуть підступити до вас так близько, як їм хочеться, пошепки діляться з вами таємницею, що удару знизу можна уникнути, швидко відскочивши назад. В Енгадіні на кожному кроці ви можете спіткати немічних тенісистів, одноногих ковзанярів, обрезклих аматорів кінного спорту, що кульгають на милицях.

Це жалюгідні люди. Книжки їм ні до чого, бо вони навчились читати лише спортивні газети. Замолоду вони не дуже обтяжували себе думанням, а згодом і зовсім утратили цей хист. Мистецтво їх не цікавить, і в природі вони знаходять лиш те, на що вони вже не спроможні. Вкрита снігом гора нагадує їм, як відважно спускались вони колись на санках із вершини; нерівна луговина викликає сумні роздуми, що тепер їм уже не вдержати в руках палицю для гольфа; на березі річки вони сідають і розповідають вам, якого лосося запопали вони, перше ніж ревматизм запопав їх самих; птахи пробуджують у них тугу за рушницею; музика викликає в пам’яті видиво бозна-колишнього крикетного матчу, підбадьорюваного місцевим оркестром; мальовнича кав’яренька зі столиками під виноградними лозами оживлює гіркі згадки про пінг-понг. Їм можна поспівчувати, але розмова їхня не дуже веселить. Людині, яка, окрім спорту, ще дечим цікавиться в житті, їхні спомини здадуться нудними, а розмовляти один з одним вони не мають охоти. Мабуть, вони не зовсім вірять один одному.

Останнім часом англійські спортивні ігри починають дедалі більше приваблювати чужинців. Сподіваймося, що наш приклад буде для них пересторогою і що вони не захопляться надміру. Поки що, однак, треба визнати, що ставлення їх до спорту аж ніяк не серйозне. Футбол стає чимраз популярнішим по всій Європі. Але француз усе не може відмовитись від думки, що найкращий удар — це підбити м’яча високо в небо і відбити його головою. Йому приємніше прийняти м’яч на голову, ніж забити гол. Якщо він може загнати м’яча в кут, дорогою двічі підкинувши його вгору і щоразу відбиваючи головою, то що далі станеться з м’ячем — йому байдужісінько. Нехай переймає м’яча хто хоче, а він награвся досхочу і щасливий.

Кажуть, що в Бельгії запроваджують крикет. Якщо так, я докладу всіх сил, щоб побувати на першій грі. Боюся тільки, що, не маючи досвіду, бельгійці попервах зупинятимуть крикетні м’ячі головою. У них, здається, в самій крові сидить переконання, що голова — це найвідпо-бідніший орган для гри в м’яча. Моя голова кругла, міркує бельгієць, і тверда; так само і м’яч. Тож яка ще частина людського тіла придатніша для того, щоб зупиняти м’яча?

Гольф тим часом ще не прищепився на континенті, але теніс міцно вкоренився від Санкт-Петербурга до Бордо. Німці, з усією притаманною їм ретельністю, працюють, не покладаючи рук. Університетські професори, огрядні майори, підвівшись рано вранці, наймають хлопчаків і вправляються в ударах навідліг і з напівльоту. Але для французів теніс досі ще наче забавка. Англійців просто жахає, як можуть французи грати в теніс так весело й невимушено.

Подачі партнера-француза дивують вас. Ненароком загнати м’яча на якийсь ярд за лінію — таке трапляється у кожного, але цей гравець, здається, поставив собі за мету повибивати всі шибки. Ви вже ладні протестувати, коли це жвавий сміх і бурхливі оплески глядачів пояснюють вам усе. Ваш партнер зовсім і не збирався подавати вам м’яча — він намірявся поцілити в чоловіка на сусідньому корті, який саме нахилився зав’язати шнурок. Останнім м’ячем йому нарешті пощастило це зробити. Він поцілив того чоловіка у поперек і збив з ніг. Одностайна думка, до якої приходять навколишні знавці,— що точніший удар взагалі неможливий. Самому Догерті ніколи не аплодували так завзято. Задоволений навіть той, кого поцілено. З цього всього вам ясно, на що здатний француз, коли він як слід береться до гри.

Але французька честь потребує сатисфакції. Потерпілий забуває про свій шнурок, забуває про гру. Він збирає всі м’ячі, які тільки може перейняти, — свої, ваші, будь-чиї, що попали йому під руку. І починає матч-реванш. У цю хвилину найкраще сховатися за сіткою. Більшість гравців саме так і робить, а боязкіші втікають у приміщення клубу, замовляють собі кави й закурюють сигарети. Через якийсь час обидва гравці начебто втихомирюються. Решта гравців збираються круг них і вимагають назад свої м’ячі. Це саме собою теж непогана гра. Кожен силкується захопити якомога більше м’ячів, своїх і чужих (перевага віддається чужйм), і гасає з ними по всьому корту, а за ним, горлаючи, ганяються інші претенденти на м’ячі.

За яких півгодини, коли всі вже смертельно втомились, перервана гра поновлюється. Ви питаєте, який рахунок. Ваш партнер хутко відповідає: «Сорок — п’ятнадцять». Обидва ваші супротивники кидаються до сітки, де ось-ось має спалахнути сутичка. Однак це тільки дружня пересварка: вони мають великий сумнів, чи рахунок і справді «сорок — п’ятнадцять». Вони радніші повірити, що «п’ятнадцять — сорок»; саме цей рахунок і пропонується як компромісний вихід. Суперечка кінець кінцем сходить до рахунку «порівну». А що рідко яка гра відбувається без таких інцидентів у розпалі змагання, то звичайно рахунок і буває рівний. Супротивники задоволені — ніхто не виграв і ніхто не програв. Однієї такої гри, як правило, вистачає на цілий день.

Серйозному гравцеві вадить ще й те, що він часом, обернувшись, не знаходить партнера на місці: той стоїть собі й розмовляє з кимось стороннім, і нікому, крім вас, навіть на думку не спаде заперечувати проти його відсутності. Для супротивників це тільки нагода виграти зайве очко. Через п’ять хвилин ваш партнер поновлює гру. З ним разом приходить його приятель і приятелів собака. Останнього гравці вітають захоплено — усі м’ячі летять у собаку. І поки собака не втомиться, справжньої гри ви так і не побачите. Але все це незабаром, безперечно, зміниться. Серед французів і бельгійців уже тепер є чудові гравці, і від них їхні співвітчизники поступово запаляться найвищими ідеалами спорту. В тенісі французи ще мало-досвідчені. Коли вони збагнуть правильний погляд на цю гру, то навчаться не пускати м’ячів так високо.

На мою думку, в усьому винне континентальне небо. Воно таке блакитне, таке гарне; не диво, що воно вабить людину. В усякому разі, лишається фактом, що більшість тенісистів на континенті — чи то чужинців, чи й англійців, — мають схильність пускати м’ячі просто в небо. За моїх днів в англійському клубі у Швейцарії був один молодий англієць, чудовий гравець. Щоб він пропустив м’яч, такого майже не бувало; але відбивати їх він умів тільки одним способом: від його удару м’яч злітав футів на сто вгору, а тоді падав на поле супротивника. Той у таких випадках стояв, дивлячись на м’яч, на цю дрібненьку цяточку в небі, що поволі більшала, наближаючись до землі. До нього забалакували глядачі, які тільки-но підійшли й думали, що це він придивляється до польоту повітряної кулі чи орла. Він тоді мовчки відмахувався: мовляв, поговоримо пізніше, як прибуде м’яч. А м’яч, глухо гупнувши, падав біля його ніг, підстрибував угору ще раз, ярдів на двадцять, і знову летів униз. Коли м’яч був на належній висоті, гравець посилав його назад через сітку, а ще за хвильку стежив, як він знову знімається в небо.

На змаганнях я бачив, як цей юнак зі слізьми на очах благав дати йому суддю. Всі судді повтікали — вони ховалися за деревами, випрошували циліндри й парасольки, прикидаючись глядачами, і вдавались до будь-яких викрутів, хоч би навіть і ницих, аби лиш не судити гри цього юнака. Якщо його партнера не хапали корчі або якщо він не засинав, одна гра могла тривати цілий день. Відбивати його м’ячі міг кожен, але, як я вже казав, щоб він сам пропустив хоч одного м’яча, — такого майже не бувало. І він незмінно вигравав: десь так за годину після початку матчу супротивникові уривався терпець, і він сам намагався програти. Це була для нього єдина можливість не лишитись без обіду.

Тенісні майданчики за кордоном загалом справляють приємне враження. Жінки там приділяють більше уваги своїм костюмам, ніж це заведено у нас в Англії. Чоловіки звичайно вбрані в усе біле. Самі майданчики часто розташовані в чарівній місцевості, мальовничо виглядають клубні будинки, всюди панують сміх і веселощі. Нещодавно мені випало супроводити одного знайомого до його клубу на околиці Брюсселя. Майданчик з одного боку впирався в ліс, а з інших трьох був оточений невеликими ланами, на яких працювали селяни.

Стояв пречудовий весняний день. На майданчику було людно. Руда земля й зелена трава утворювали тло, на якому жінки в нових паризьких туалетах і з яскравими парасольками в руках вирізнялись, немов чарівні, букети живих квітів. Саме повітря наче було просякнуте безтурботними веселощами, легким фліртом і витонченою чуттєвістю. Сучасний Ватто був би в захваті від такого сюжету.

Неподалік на полі, по той бік майже непомітної дротяної сітки, працювало троє селян. Літня жінка й молода дівчина, перекинувши мотузи через плечі, тягли борону, яку спрямовував кощавий дід, схожий на городнє опудало. На хвильку вони зупинились біля сітки й задивились усередину. Який це був разючий контраст: два світи, розмежовані дротяною огорожею, такою тоненькою, майже непомітною для ока! Дівчина витерла рукою піт з чола, жінка підібрала під хустку пасмо сивого волосся, а дід насилу розігнув спину. Так вони стояли, мабуть, з хвилину, спокійно, без ніякого виразу дивлячись крізь тоненьку сітку, що не втримала б одного-єдиного поштовху їхніх згрубілих від праці рук.

Мені закортіло дізнатись: чи зринули хоч які-небудь думки в їхніх головах? Молода дівчина — вродлива навіть у своєму бридкому вбранні. Жінка — в неї було напрочуд привабливе обличчя: ясні спокійні очі, глибоко посаджені під широким чолом. Сухоребре старе опудало — він увесь свій вік сіяв навесні те насіння, врожай з якого дістається іншим.

Дід знов схилився над мотузами й щось промовив. Жінки рушили схилом угору. Здається, Анатоль Франс сказав: суспільство існує завдяки терплячості бідняків.

Чи повинні ми говорити те, що думаємо, і думати те, що говоримо

Один мій божевільний приятель твердить, що найхарактерніша риса нашої доби — суцільне прикидання. Він запевняє, що прикидання лежить в основі спілкування людей.

Служниця входить і доповідає, що у вітальні подружжя Нудів.

— А, хай їм чорт! — вигукує чоловік.

— Тс-с! — цитькає на нього дружина. — Причиніть двері, Сюзен. Скільки разів я вам казала ніколи не залишати двері відчиненими!

Чоловік навшпиньки піднімається нагору й зачиняється у своєму кабінеті. Дружина поправляє се-те перед дзеркалом, вичікуючи, поки опанує себе настільки, щоб не виказувати своїх почуттів, а тоді з розгорненими обіймами, так наче вона зустрічає небесного ангела, виходить у вітальню. Вона каже, що страшенно рада бачити Нудів, що вони дуже добре зробили, завітавши до них. Але чом вони не прийшли всією родиною? Де цей пустун Нуд-молодший? Чом він тепер ніколи не загляне до неї? Вона справді почне сердитись. А люба крихітка Флоссі Нуд? Ще мала, щоб їздити в гості? Пусте! Що ж це за гостини, коли не всі Нуди прийшли?

Обоє Нудів, які сподівалися, що не застануть господарів, і завітали тільки з добропристойного обов’язку робити візити принаймні разів чотири на сезон, починають пояснювати, як багато вони доклали зусиль, щоб прийти в гості.

— Сьогодні,— промовляє місіс Нуд, — ми вже остаточно вирішили. «Джоне, любий, — сказала я вранці,— хоч би що сталось, а сьогодні я відвідаю нашу дорогу місіс Пройд».

З її слів випливає, що коли до них хотів завітати принц Уельський, йому було відмовлено. Мовляв, нехай приходить увечері чи взагалі іншим разом, бо на сьогоднішній день у Нудів свої плани — вони збираються в гості до місіс Пройд.

— А як себе почуває містер Пройд? — запитує місіс Нуд.

Місіс Пройд мовчить якусь хвилину й напружено слухає. їй чути, як він нишком спускається сходами й проходить повз вітальню. Вона чує, як тихенько відчиняються і зачиняються парадні двері. А тоді прокидається, наче зі сну. Це вона думала про те, з якою прикрістю містер Пройд, повернувшись увечері додому, дізнається, що пропустив таких гостей.

І так воно буває не тільки з Нудами й Пройдами, а й з тими із нас, хто не нудьгар і не пройдисвіт. Життя всіх верств суспільства має в основі таке прикидання, ніби всі чарівні, ніби ми раді всіх бачити, а всі раді бачити нас, ніби всі так добре зробили, прийшовши до нас у гості, ніби нас ніщо не може втішити, коли вони повинні вже йти.

Що б ми воліли — докурили сигару чи поспішити у вітальню, де співатиме міс Скрип? Ви ще й запитуєте! У поспіху ми збиваємо одне одного з ніг. Міс Скрип не дуже хочеться співати, але якщо ми наполягаємо… Ми гаки наполягаємо. Міс Скрип з чарівною нехіттю погоджується. Ми старанно намагаємось не дивитись одне на одного. Ми сидимо, втупивши очі в стелю. Міс Скрип кінчає співати й підводиться.

— Чого так мало? — кажемо ми, коли оплески трохи вщухають і нас можна розчути. Міс Скрип певна, що вона проспівала всю пісню? Чи вона обманила нас, витівниця, і вкоротила її на один куплет? Міс Скрип запевняє нас, що в усьому винен композитор. Але вона знає ще одну пісню. При цьому натяку наші обличчя знов опромінює втіха. Ми голосно вимагаємо ще.

Вино, яким частує нас господар, таке надзвичайне на смак, що й не сказати. Ні, ні, більше не можна, ми не наважуємось — лікар заборонив, дуже суворо. А яка сигара в нашого господаря! Ми й не знали, що такі сигари ще трапляються в цьому буденному світі. Ні, ми, їй-богу, не можемо викурити ще одну. Але, як ви вже так наполягаєте, можна нам покласти її в кишеню? Правду кажучи, з нас не такі вже й завзяті курці. А кава, якою пригощає господиня! Може, вона розкриє нам свій секрет? А дитя! Ми насилу слова знаходимо. Звичайні діти — хіба мало ми їх бачили? Як по правді, то ми ніколи не, знаходили чогось особливо привабливого в дітях і тільки задля годиться вихваляли їх. Але це дитя! Так і кортить спитати, де вони його дістали. Оце такого ми б і самі охочі мати. А як маленька Дженет декламує «В зубного лікаря»! Досі аматорська декламація ніколи не подобалась нам. А це справжній геній. Вона повинна готуватись на сцену! її мати не дуже схвалює сценічну кар’єру? Ми просимо її в ім’я мистецтва — театр не повинен утратити такий талант!

Кожна наречена прегарна. Кожна наречена чарівна в простому вбранні з… (дальші деталі дивись у місцевій газеті). Кожне весілля — підстава для загальних веселощів. З келихом вина в руці ми змальовуємо те ідеальне життя, що чекає в майбутньому на молодят. Та й хіба ж може бути інакше? Вона — дочка своєї матері (схвальні вигуки). Він — ну, та його ми всі знаємо (знову схвальні вигуки, а також мимовільний, швидко заглушений регіт одного зле вихованого молодика з другого кінця столу).

Своє прикидання ми вносимо навіть у релігію. Ми сидимо в церкві й через належні проміжки часу гордовито повідомляємо господа, що ми жалюгідні хробаки і що з нас нема пуття. Нам здається, що так і слід робити; для нас це ніяка не шкода, бач навіть вважається, що це приємність.

Ми прикидаємось, ніби кожна жінка порядна, а кожен чоловік чесний, аж поки вони примусять нас проти волі помітити, що насправді це не так. Тоді ми дуже на них сердимося й кажемо їм, що нам, людям бездоганним, з такими грішниками, як вони, не по дорозі. Горе наше г приводу смерті багатої тітоньки просто невимовне. Торговці мануфактурою наживають цілі капітали, сприяючи нам у жалюгідних наших спробах показати свій розпач. Єдина втіха для нас — що вона відійшла в кращий світ.

Усі переходять у кращий світ, коли споживуть у цьому світі все, що зуміють. Ми стоїмо над розкритою могилою і кажемо це одне одному. А священик і зовсім переконаний у цьому, отож для заощадження часу він послуговується друкованою книжечкою проповідей з готовими формулами на цю тему. Коли я був дитиною, мене надзвичайно дивувало, що всі небіжчики потрапляють до раю. Тільки подумати, скільки людей досі перемерло, і всі вони в раю! Ясно, що рай перенаселений. Я майже співчував бідному сатані, про якого всі забули. В моїй уяві він поставав самотнім старим паном, який цілі дні сидить біля брами, без надії надіючись, а може, бурмочучи сам до себе, що мабуть-таки треба закрити крамничку.

Коли я одного разу поділився цими думками зі старенькою нянькою, вона погрозила, що як я й далі таке казатиму, то хто-хто, а вже я до нього напевне потраплю. Мабуть, я був зіпсутою дитиною. Але думка про те, як радо він зустріне мене, — єдину людську істоту, що завітала до нього за багато років, — ця думка якоюсь мірою мені лестила: хоча б раз у житті я опинюся в центрі уваги.

На кожних зборах кожний оратор «молодчага». Марсіанин, прочитавши наші газети, дійшов би висновку, що всі члени парламенту — це веселі, добрі, зичливі, чисті душею святі, що мають лише ту дрібку земних рис, через яку ангели не можуть забрати їх живцем на небо. Хіба всі присутні на повний голос, одностайно не іменують їх «молодчагами»? Так завжди говориться. Ми щоразу з величезним задоволенням вислуховуємо блискучу промову попереднього оратора. Коли вам здавалося, ніби ми позіхали, то це ми просто так упивались його красномовством, що аж пороззявляли роти.

Що вище підіймається людина по суспільних щаблях, то ширший повинен бути п’єдестал прикидання. Коли якусь дуже поважну персону спіткає нещастя, навколишнім дрібнішим людям просто життя не миле. А беручи до уваги, що в цьому світі визначних персон предостатньо, а також те, що з ними час від часу трапляється те чи інше нещастя, мимоволі дивуєшся, як це світ досі ще не вимер.

Одного разу певній добропорядній і великій людині випало занедужати. У газеті я прочитав, що всю країну охопив смуток. Люди, що обідали в ресторані, схиляли голови на стіл і ридали, почувши цю звістку від офіціанта. Незнайомі на вулиці кидались один одному в обійми й заходились плачем, як малі діти.

У цей час я був за кордоном і саме збирався додому. Але мені було якось соромно повертатись. Побачивши себе в дзеркалі, я був просто шокований: з мого обличчя виразно було знати, що зі мною вже кілька тижнів не траплялось ніяких знегод. Я відчував, що з'явитися з таким виглядом серед охоплених скорботою співвітчизників означало б ще посилити їхні страждання. Довелося визнати, що вдача моя дрібна й себелюбна. В Америці одна моя п’єса мала успіх, і я — хоч ріжте мене! — ніяк не міг удати людини, прибитої горем. Бували навіть хвилини, коли я забувався і — тільки подумати! — насвистував.

Як на те, я ще мав нагальну справу на батьківщині, а то б я, звичайно, затримався за кордоном, доки якийсь удар недолі не наблизить мене до стану моїх співвітчизників. На пристані в Дуврі першою людиною, з якою мені судилося поговорити, виявився митний урядовець. Можна б гадати, що горе зробить його байдужим до такої марниці, як півсотні сигар. А проте ні — він ще й дуже зрадів, коли знайшов їх. За них він здер з мене три шилінги чотири пенси і навіть хихикнув, одержавши гроші. На пероні дуврського вокзалу маленька дівчинка залилася сміхом, коли якась жінка впустила валізку на собаку, — але діти завжди егоїсти, а можливо, ця дівчинка і взагалі не чула прикрої новини.

Однак найбільше я здивувався, коли у вагоні побачив пристойного виглядом чоловіка, що читав гумористичний журнал. Мушу визнати, що сміявся він стримано — принаймні, стільки ще мав порядності,— але все-таки навіщо прибитому горем громадянинові гумористика? Я й години не пробув у Лондоні, як переконався, що ми, англійці, напрочуд стримана нація. Ще вчора, судячи з газет, країні загрожувала серйозна небезпека захиріти в тузі й загинути з горя. Але вже, сьогодні країна опанувала себе. «Ми проплакали цілий день, — сказали собі англійці,— ми проплакали цілу ніч. Який з цього пожиток? Доведеться, мабуть, знов узяти собі на плечі тягар життя». Декотрі з них, як я помітив того ж таки вечора в готельному ресторані, заходилися знову самовіддано їсти.

Ми прикидаємось у найсерйозніших справах. На війні солдати кожної країни — завжди найхоробріші у світі.

Солдати ворожої країни завжди невірні й підступні, через що вони деколи й перемагають.

Література — це мистецтво, суспіль побудоване на прикиданні.

— Ану, сідайте всі колом і кидайте пенси в мою шапку, — каже письменник, — а я вдам, ніби десь у Бейсвотері живе молода дівчина на ім'я Анджеліна, найвродливіша дівчина у світі. Далі вдамо, що в Ноттінгілі живе юнак на ім’я Єдвін, закоханий в Анджеліну.

І тоді, якщо в шапці зібралося достатньо пенсів, наш письменник закасує рукави до роботи і вдає, ніби Анджеліна подумала те і сказала се і ніби Едвін робить усякі дивні речі. Ми знаємо, що все це автор вигадує по ходу розповіді, що він придумує все це, аби нам було цікавіше. З другого боку, він сам повинен прикидатись, ніби робить це тому, що не може інакше, бо він митець. Але ми добре знаємо, що якби в його шапку перестали падати пенси, то виявилося б, що він може інакше, та ще й як.

Театральний антрепренер гуркоче в барабан.

— Підходьте! Підходьте! — вигукує він. — Зараз ми будемо вдавати, ніби місіс Джонсон — принцеса, а стариган Джонсон прикинеться, ніби він — пірат. Підходьте, підходьте, поспішайте побачити!

І ось місіс Джонсон, удаючи принцесу, виходить із хиткої споруди, яку всі ми погодились визнати замком, а стариган Джонсон, удаючи пірата, розгойдується на іншій хиткій споруді, яку ми погодились визнати океаном. Місіс Джонсон удає, ніби закохана в нього, хоч ми знаємо, що це неправда. А Джонсон прикидається, ніби він страх який лиходій, і місіс Джонсон до одинадцятої години прикидається, ніби вірить у це. А ми платимо від шилінга до півфунта за те, щоб дві години сидіти й слухати їх.

Але, як я вже пояснив напочатку, мій приятель, що все це каже, трохи несповна розуму.

Чому ми не любимо чужинців

Чужинець має ту перевагу над англійцем, що він зроду добропорядний. Йому не треба, як нам, намагатися бути добропорядним. Йому не треба на новий рік давати собі слово бути добропорядним і більш-менш дотримувати цього слова до середини січня. Він і без того добропорядний увесь рік. Коли чужинцеві сказано, що сідати в трамвай і сходити з нього слід з такого-то боку, йому навіть на думку не спадає, що можна не робити і з протилежного боку.

Якось у Брюсселі мені довелося бути свідком, як один безвідповідальний чужинець спробував сісти в трамвай не з того боку, що вимагали правила. Двері поряд нього були відчинені, а обійти на правий бік вагона, де слід було сідати в трамвай, він просто не встиг би, бо на вулиці був великий рух. Отож він увійшов у вагон з того боку, де стояв, і сів на місце. Кондуктор, що на хвильку одвернувся, вражено втупився в нового пасажира. Звідки він тут узявся? Кондуктор не спускав з ока вхідних дверей і не бачив цієї людини. Трохи згодом він почав здогадуватись, але все-таки не міг отак відразу звинуватити свого ближнього в такому тяжкому злочині.

Він звернувся до самого пасажира. Чи його присутність у вагоні наслідок чуда, а чи, може, гріхопадіння? Пасажир визнав свою провину. Пройнятий не так обуренням, як скорботою, кондуктор попросив його вийти з трамвая. Він не міг припустити в своєму вагоні такого неподобства. Пасажир не послухався; тоді кондуктор зупинив вагон і викликав поліцію. Як то й годиться полісменам, вони тут-таки виросли, немов із-під землі, й виструнчились за своїм солідним начальником, — чи не сержантом, як мені видалося. Спершу сержант просто не міг повірити словам кондуктора. Навіть тоді, якби пасажир заявив, що він увійшов у вагон з правого боку, його слова вистачило б. Службовій особі за кордоном куди легше було б повірити в те, що кондуктор на хвилину втратив зір, аніж у те, що людина, народжена від жінки, може свідомо вчинити порушення недвозначно сформульованих друкованих правил.

Якби я опинився в такій ситуації, я просто збрехав би, і з усім клопотом було б покінчено. Але цей пасажир виявився гордим чи, може, недотепним, — одне з двох, — і вирішив не відступати від правди. Йому було наказано негайно зійти з вагона й пересісти в другий. З усіх боків надходили все нові й нові полісмени, і думати про якийсь опір при такому співвідношенні сил було б даремно. Пасажир погодився зійти і рушив до тих дверей, якими й слід було сходити. Але так було б несправедливо: він увійшов не тими дверима, що вимагали правила, отож і зійти повинен теж усупереч правилам — з протилежного боку. Отак його й висадили в самому вирі вуличного руху, після чого кондуктор став посеред вагона й прочитав нотацію, як небезпечно входити й виходити з трамвая, порушуючи правила.

У Німеччині є один чудовий закон, — я хотів би, щоб такий був і у нас в Англії,— про те, що ніхто не має права кидати на вулиці папірці. Один мій знайомий, англійський офіцер, розповів мені, що, перебуваючи якось у Дрездені і не знаючи про існування цього закону, він прочитав був якогось довгого листа, порвав його на півсотні дрібненьких клаптиків і викинув. А діялось це саме на вулиці. Його зупинив полісмен і вельми чемно пояснив, що закон забороняє таке робити. Мій знайомий погодився з ним, що це дуже добрий закон, подякував полісменові й сказав, що надалі враховуватиме його слова. Тоді полісмен зауважив, що цього цілком достатньо на майбутнє, але тепер треба якось упоратись із минулим, тобто з півсотнею клаптиків паперу, розкиданих по бруківці й тротуару.

Мій приятель військовий, лагідно всміхнувшись, визнав, що не бачить, як це можна було б зробити. Полісмен, мавши розвиненішу уяву, підказав вихід. А саме: щоб винуватець сам попідбирав усі ці півсотні, чи десь коло того, клаптиків. Мій приятель — генерал у відставці, чоловік солідний, а як коли, то й пиховитий. Йому й у думці не могло вкластися, як це він серед білого дня почне повзати рачки на головній вулиці Дрездена, підбираючи якісь там клапті паперу.

Німець-полісмен визнав, що становище справді делікатне. Але якщо мій приятель не погоджується, можливий ще інший варіант. А саме: під ескортом полісмена англійський генерал пройде до найближчої тюрми, за якихось три милі, а дорогою його супроводитиме, як це й заведено, юрба роззяв. Зараз четверта година, отож судді вони вже, певно, не застануть. Однак генералові забезпечать найбільші вигоди, які тільки можливі в тюремній камері, і полісмен не мав сумніву, що, сплативши штраф у п'ятдесят марок, він вийде на волю не пізніше, як завтра перед обідом. Генерал запропонував найняти якогось хлопчака, щоб попідбирав папірці. Полісмен звірився з текстом закону і заявив, що такі речі не дозволяються.

«Я обміркував становище, — розповідав мені мій приятель, — враховуючи всі ймовірні варіанти, в тому числі й можливість збити цього типа з ніг і чкурнути навтіки, і прийшов до висновку, що перша його пропозиція була порівняно найменш обтяжлива. Але я й гадки не мав, яка це буде марудна робота — попідбирати всі ці тоненькі клаптики з брудного бруку! Це забрало в мене майже десять хвилин, а втішалося цим видовищем десь так тисяча душ, якщо не більше. Але, кажу вам, це таки добрий закон, я тільки за одним шкодую — що не знав його раніше».

Якось мені випало побувати в товаристві однієї американки на виставі німецької опери. В німецьких театрах глядачі зобов'язані скидати головні убори — знову ж таки, я б тільки хотів, щоб такий звичай прищепився і в Англії. Але американка була призвичаєна нехтувати правила, встановлені простими смертними. Вона пояснила капельдинерові, що й не думає скидати капелюшок. Він зі свого боку пояснив їй, що скинути капелюшок доведеться, і на цьому грунті між ними почалась невелика суперечка. Скориставшись нагодою, я відійшов убік купити програму: на мою думку, чим менше людей уплутано в суперечку, тим краще.

Моя знайома відверто заявила капельдинерові, що не надає ніякісінького значення його словам, хоч би й що він там казав. Капельдинер і без того не здавався дуже говірким, а останні її слова, можливо, й зовсім спантеличили його. В усякому разі, він нічого не відповів. Усе, що він зробив, — це став на дверях, втупивши погляд у далечінь. Двері були завширшки яких чотири фути, і три з половиною фути займав своєю постаттю капельдинер, мавши вагу десь так під триста фунтів. Як я вже казав, я відійшов убік купити програмку, а коли повернувся, то побачив, що моя приятелька вже скинула капелюшок і встромляла в нього шпильки, а вигляд мала такий, наче в руках у неї не капелюшок, а капельдинерове серце. Опери вона не хотіла слухати, а тільки раз у раз поривалась висловлювати своє обурення капельдинером. На щастя, публіка не дозволила їй навіть і цього.

Відтоді ця американка пробула в Німеччині ще три зими. Коли тепер вона, бува, збирається пройти дверима, що стоять навстіж розчинені перед нею і ведуть прямо туди, куди їй треба, але офіційна особа хитає головою і пояснює, що тут проходу немає, а слід піднятися на поверх вище, пройти коридором, спуститися іншими сходами і аж тоді можна дістатися до потрібного їй місця, вона перепрошує і швиденько відходить, засоромлена своєю помилкою.

Континентальні уряди вимуштрували своїх громадян до досконалості. Послух — це на континенті найперший закон. Я цілком вірю в правдоподібність історії про іспанського короля, який трохи не втопився, бо придворний, що мав обов’язок пірнати за королем, коли той випаде з човна, незадовго перед тим помер, а нового ще не встигли призначити. На континентальних залізницях проїзд у вагоні другого класу, якщо у вас на руках квиток першого класу, карається тюремним ув'язненням. Як карають за проїзд із квитком другого класу у вагоні першого класу, я не можу сказати, — напевне, смертю. Один мій приятель мало не пересвідчився в тому на власному досвіді.

Все скінчилося б добре, якби він не був такий з біса чесний. Він один із тих людей, які пишаються своєю чесністю. Бути чесним — це для нього, здається, справжня втіха. Він придбав собі квиток другого класу на поїзд, що йшов у гори, але на платформі випадково спіткав знайому даму і ввійшов разом з нею в купе першого класу. Прибувши на свою станцію, він пояснив контролерові, в чому справа, дістав гаманець і приготувався сплатити різницю. Його відвели в якусь кімнату й замкнули на замок. Зізнання його записали, прочитали йому вголос, примусили розписатись і послали по полісмена.

Полісмен із чверть години допитував його. Історії про даму ніхто не повірив. Де ця дама? Він не знав. Обшукали всю станцію, але її не знайшли. Він висловив думку — як згодом виявилося, цілком слушну, — що, втомившись даремно чекати, вона подалася в гори. Кілька місяців тому в сусідньому містечку зняли якусь бучу анархісти. Отож полісмен запропонував обшукати мого приятеля, чи немає при ньому бомб. На щастя, в цю хвилину на сцені з'явився агент компанії Кука, що разом з партією туристів повернувся з гір.

Добираючи з належним тактом вислови, він узяв на себе клопіт пояснити, що мій приятель трохи недоумкуватий і не може відрізнити перший клас від другого. Мовляв, в усьому винні червоні подушки на сидіннях: увійшовши до вагона, мій приятель подумав, що це перший клас, тоді як насправді то був другий.

Всі полегшено перевели дух. Серед загальної радості зізнання порвали на клапті. Але тоді раптом йолопові-контролеру закортіло дізнатися, де ж та дама, яка, очевидно, їхала в купе другого класу з квитком першого класу. Здавалося, що це їй так дешево не минеться, коли вона повернеться на станцію.

Однак чарівний агент Кука виявився й тут на висоті. Він пояснив, що мій приятель любить ще трохи й прибрехати. То він тільки задля хвастощів казав, ніби їхав у товаристві дами. Він просто хотів би з нею їхати, саме це він мав на увазі, а підвело його погане знання німецької мови. Радощі знов пойняли присутніх. Репутацію мого приятеля було відновлено. Він зовсім не зловмисний негідник, як були подумали, а звичайнісінький мандрівний телепень. Такого німецька службова особа може поважати. Ще й більше: німецька службова особа погодилась коштом такої людини випити пива.

За кордоном не тільки чоловіки, жінки й діти доброчесні, а навіть і собаки. Якщо вам випало бути власником собаки в Англії, чимало часу у вас іде на те, щоб розбороняти псів, які завелися гризтись, щоб доводити власникові іншого собаки, що це не ваш почав перший, щоб пояснювати розгніваним літнім дамам, що це не ваш собака роздер кішку, — вона, мабуть, померла від розриву серця, коли перебігала дорогу, — щоб запевняти недовірливих лісничих, що це зовсім не ваш собака, що ви не маєте ані найменшого уявлення, чий він. Натомість життя власника собаки за кордоном, — це чиста ідилія. У закордонного собаки, коли він бачить собачу гризню, виступають сльози на очах, і він ураз кидається шукати полісмена. Коли закордонний собака бачить, як біжить кіт, він поступається дорогою. Декотрих собак за кордоном господарі одягають у курточки з кишеньками для хусточок, а на ноги їм узувають черевики. Капелюхів, щоправда, собаки ще не носять. Але коли дійде й до цього, закордонний собака якось уже знайде спосіб чемно знімати капелюха, коли зустріне знайому кішку.

Якось в одному континентальному місті я натрапив на пригоду — вірніше б сказати, пригода натрапила на мене: вона накотилась на мене й поглинула, не давши мені часу отямитись. Винний в усьому був фокстер'єр, що належав одній молодій дівчині (власне, про те, що вона хазяйка собаки, ми дізнались тільки під кінець). Захекана, бо ж бігла цілу милю й раз у раз гукала, вона з'явилась тоді, коли пригода вже кінчалася. Коли вона розгляділась і побачила все, що сталося, і почула про все, чого не встигла побачити, на очах у неї виступили сльози. Англієць, якби він мав такого собаку, тільки кинув би раз оком навкруг і миттю чкурнув би абикуди першим-ліпшим трамваєм. Але ж я казав, що чужинець зроду добропорядний. Коли я відходив, вона давала своє ім'я і адресу сімом різним особам.

Та я хотів саме про собаку розповісти докладніше. Почав він досить невинно — спробувавши зловити горобця. А горобця ніщо так не захоплює, як те, коли його переслідує пес. Добрий десяток разів псові здавалось, що він зловив горобця. Тоді на дорозі з'явився ще один пес. Не знаю, як називається його порода, але за кордоном вона дуже поширена: ці собаки безхвості й скидаються на свиню, коли їм незле живеться. Проте даний екземпляр, той, якого я бачив, скоріше скидався на постилку перед дверима. Фокстер’єр схопив його за в’язи й потяг у канаву попід самими колесами мотоцикла, що проїздив дорогою. Власниця безхвостого собаки, огрядна дама, кинулась його рятувати й налетіла на мотоцикл. Їі відкинуло вбік ярдів на десять, і вона збила з ніг хлопчину-італійця, що ніс скриньку з гіпсовими статуетками.

Скільки мені не траплялося прикростей у житті, я не пригадую жодної, до якої не був би так чи інакше причетний італійський торговець статуетками. Де ці хлопці ховаються в спокійні хвилини — це для мене справжня таємниця. Але тільки-но знаходиться нагода бути збитими з ніг, як вони виростають на місці, мов гриби після дощу. Мотоцикл врізався в візок молочаря, і уламки візка розсипалися посеред трамвайної колії. Трамвайний рух було перервано на добрих чверть години, що, однак, не завадило вагоноводові кожного вагона, який над'їжджав до місця катастрофи, відчайдушно дзвонити, маючи, певно, надію, що досить сильний дзвінок зрушить з місця всі передні вагони.

В англійському місті такий розгардіяш не привернув би особливої уваги. Хтось пояснив би, що все почалося через собаку, і дальші події набрали б цілком буденного й звичайного вигляду. Зовсім інакше з цими чужинцями, пройнятими страхом, що це господь карав їх за якісь провини. Полісмен кинувся ловити собаку. Той у захваті відскочив назад і з несамовитим гавкотом став шкрябати задніми лапами бруківку, наче силкуючись повивертати каміння. Це налякало няньку, що котила дитячу коляску, і саме в ту хвилину на сцену вийшов я. Сівши па краєчку тротуару між коляскою й розрюмсаною дитиною, я висловив собаці все, що думав про нього.

Забувша, що я за кордоном, що собака може не зрозуміти мене, я висловив йому все по-англійському, голосно й чітко. Він зупинився за якийсь ярд від мене й почав прислухатись до мого голосу з виразом такої неймовірної радості, якої мені не доводилось ніколи бачити ні раніш, ні згодом ні на чиєму виду, чи то людському, чи то й собачому. Він упивався моїми словами, немов то була райська музика.

«Де я чув цю пісню раніше? — здавалося, запитував він сам себе. — Цю давно знайому мову, якою звертались до мене, коли я був молодим?»

Він підступив ближче до мене; коли я скінчив, у його очах ледь не блищали сльози.

«Кажи ще раз! — неначе благав він мене. — О, повтори все ще раз, усі оті рідні, давні англійські лайки й прокльони, що їх у цій богом забутій країні я повік уже не надіявся почути знову».

Від дівчини я довідався, що її фокстер'єр народився в Англії. Це з'ясувало все. Закордонний собака не робить таких речей. Чужинці зроду добропорядні — ось чому ми їх і не любимо.

Місіс Корнер пізнає ціну щастя

— Я саме це й маю на увазі,— заявила місіс Корнер. — Я хочу, щоб чоловік поводився, як годиться чоловікові.

— Але ж ти не хочеш, щоб Крістофер… тобто містер Корнер був такою людиною, — зауважила її щира приятелька.

— Я не кажу, щоб він робив це часто. Але я хотіла б побачити, що він здатний таким бути. Ви сказали хазяїнові, що сніданок подано? — звернулась вона до служниці, яка в цю хвилину внесла троє варених яєць і чайник.

— Авжеж сказала, — обурено відповіла та. Служниця на віллі «Акація» в Равенскорт-парку повсякчас перебувала в стані обурення. Навіть коли вона вранці й увечері промовляла молитви, голос її звучав обурено.

— 4 що він відказав?

— Що зійде, коли одягнеться.

— Ніхто й не вимагає, щоб він приходив роздягнений, — скипіла місіс Корнер. — Коли я кликала його п'ять хвилин тому, він сказав, що надягає сорочку.

— Якби ви тепер спитали його ще раз, він відповів би те саме, — висловила свою думку служниця. — Він якраз лазив рачки, коли я заглянула в кімнату: шукав під ліжком запонку.

Рука місіс Корнер з чайником зупинилася.

— Він розмовляв?

— Розмовляв? Там нема з ким розмовляти, а мені нема чого стояти й базікати.

— Я хочу сказати — сам із собою, — пояснила місіс Корнер. — Він часом не… не лаявся?

У тоні місіс Корнер бриніло бажання, майже надія.

— Лаявся?! Та він і не знає, як це робити!

— Дякую, Гаррієт, — сказала місіс Корнер. — Можете йти. — Вона з брязкотом поставила чайник на стіл.—

Навіть це дівчисько зневажає його, — гірко зауважила місіс Корнер.

— Може, він раніше встиг вилаятись, — озвалась міс Грін.

Але місіс Корнер не так легко було втішити.

— Раніше встиг! Будь-хто інший на його місці лаявся б безперестану.

— Можливо, — сказала щира приятелька, завжди ладна знайти виправдання цьому грішникові,— можливо, він і лаявся, тільки вона не чула. Ти сама подумай: якщо голова його була під ліжком…

Двері відчинилися.

— Перепрошую, що я спізнився, — заявив містер Корнер, бадьоро входячи в кімнату. Він узяв собі за правило неодмінно бувати уранці бадьорим. «Зустрічай день усмішкою, і він даруватиме тобі щастя» — такий був девіз, що його місіс Корнер чула від чоловіка кожного ранку, рівно двісті два рази за всі шість місяців і три тижні їхнього подружнього життя. Найрізноманітніші девізи посідали велике місце в житті містера Корнера. Вони були дбайливо виписані на картках однакового формату, а найдобірніші з них, прикріплені до дзеркала, щоранку повчали господаря, коли він голився.

— Знайшов? — запитала місіс Корнер.

— Диво дивне, — відповів містер Корнер, сівши за стіл. — Я своїми власними очима бачив, як вона впала під ліжко. Може…

— І не проси мене, щоб я її шукала, — урвала чоловіка місіс Корнер. — Деякі люди, якби їм довелося повзати навкарачки під ліжком і стукатись лобом об ніжки, не втерпіли б, щоб не вилаятись. — Слово «деякі» було виразно підкреслено.

— А це непогано загартовує характер, — натякнув містер Корнер, — коли часом примушуєш себе терпляче виконувати завдання, розраховані…

— Якщо ти заплутаєшся в одному з цих своїх довжелезних речень, то не матимеш коли й поснідати, — злякалася місіс Корнер.

— Шкода, якщо вона десь загубилася, — зауважив містер Корнер. — Її внутрішня вартість, можливо…

— Я пошукаю її після сніданку, — зголосилася привітна міс Грін. — Розшукувати всякі речі — це мій хист.

— Охоче вірю, — галантно погодився містер Корнер, ручкою ложки розбиваючи яйце. — Від таких ясних очей, як ваші, мало…

— У тебе тільки десять хвилин, — попередила його дружина. — Швидше снідай!

— Я хотів би хоч раз мати змогу висловитись до кінця, — поскаржився містер Корнер.

— До кінця ти ніколи не доберешся, — переконано сказала місіс Корнер.

— Я хотів би хоч спробувати, — зітхнув чоловік. — Може, цими днями…

— Як тобі спалося, люба? Я забула в тебе спитати, — звернулася місіс Корнер до своєї щирої приятельки.

— Першу ніч у незнайомому місці я завжди сплю неспокійно, — відповіла міс Грін. — А крім того, я ж була трохи збуджена виставою.

— Я волів би, щоб чарівне мистецтво цього драматурга ми побачили в кращому зразку, — промовив містер Корнер. — Коли так рідко ходиш до театру…

— Треба ж людині розважатись, — урвала його дружина, а її приятелька додала:

— Правду кажучи, я ніколи в житті так не сміялась!

— І справді було кумедно. Я й сам сміявся, — визнав містер Корнер. — Але все-таки мушу зауважити, що брати пияцтво як тему…

— Він не був п'яний, — заперечила місіс Корнер, — а тільки трохи під чаркою.

— Люба моя, — поправив її чоловік, — він же на ногах не міг стояти!

— Зате був куди кумеднішим, ніж дехто з тих, хто може стояти, — не поступилася дружина.

— Цілком можливо, люба Емі,— пояснив їй містер Корнер, — що хтось може бути кумедним і не напившись, а хтось інший може напитись і не…

— О, чоловікові не вадить деколи випити, — заявила місіс Корнер.

— Люба моя…

— Тобі, Крістофере, теж би іноді не завадило.

— Мені хотілося б, щоб ти не казала того, чого насправді не думаєш, — зауважив містер Корнер, простягаючи порожню чашку. — Якби хтось почув тебе…

— Найбільше мене обурює, коли кажуть, ніби я кажу те, чого не думаю, — заявила місіс Корнер.

— Нащо ж ти тоді так кажеш? — здивувався чоловік.

— Бо я… бо я справді так думаю.

— Не можу повірити, люба, ніби ти справді думаєш, що мені не завадило б напитись, нехай навіть лиш іноді.

— Я не казала напитись, я казала випити.

— Але ж я випиваю… в помірних дозах, — пробував відборонитись містер Корнер. — «Поміркованість у всьому» — такий мій девіз.

— Знаю, — відповіла місіс Корнер.

— Всього потроху й нічого… — цим разом містер Корнер сам себе урвав. — Боюся, що нам доведеться відкласти цю цікаву дискусію до іншої нагоди, — сказав він, підводячись. — Якщо ти не заперечуєш, люба, я б хотів переговорити з тобою в коридорі. В мене є кілька побутових запитань…

Господар і господиня протиснулися повз гостю й причинили за собою двері. Міс Грін лишилась за столом і їла собі далі,

— Я саме це й мала на увазі,— втретє зауважила місіс Корнер через хвилину, знов сідаючи за стіл. — Я б віддала все… все на світі,— палко додала вона, — аби тільки Крістофер став більше схожим на звичайного чоловіка.

— Але ж він завжди був таким… таким, як і зараз, — нагадала їй щира приятелька.

— О, звичайно, під час заручин кожна дівчина хоче, щоб її чоловік був сама досконалість. Але я не думала, що він таким і залишиться.

— А як на мене, то він дуже добрий і симпатичний молодик. Ти просто сама не знаєш, чого тобі хочеться.

— Я знаю, що він добрий, — погодилася місіс Корнер, — і я дуже люблю його. Але якраз через це й не хочу за нього червоніти. Я хочу, щоб він став справжнім чоловіком, щоб він робив те, що й інші чоловіки роблять.

— А хіба всі звичайні чоловіки лаються й інколи напиваються?

— Авжеж, — авторитетно заявила господиня. — Кому ж це подобається чоловік-лемішка?

— А ти хоч бачила коли-небудь п’яного? — поцікавилась щира приятелька, відкусуючи шматочок цукру.

— Скільки завгодно, — відповіла місіс Корнер, злизавши з пальців повидло.

Це означало, що за все своє життя вона разів із шість побувала в театрі, вибираючи переважно найлегші форми англійської драми. А коли їй уперше довелося побачити це в реальному житті, що сталось рівно через місяць (на той час учасники вищенаведеної розмови вже й забули її зміст), місіс Корнер була вражена більше за будь-кого.

Як це сталося, містер Корнер ніколи так до кінця й не зрозумів. Він був не з тих, кого наводять для прикладу на лекціях про користь тверезості. Свою першу чарку він вихилив так давно, що тепер уже й не пам'ятає, коли це було, і відтоді чого тільки не пив з найрізноманітніших чарок. Але ще ніколи не бувало, щоб він вийшов — або відчув спокусу вийти — за межі своєї улюбленої чесноти — поміркованості.

— Перед нами стояла одна пляшка бордо, — часто згадував потім містер Корнер, — і він сам більшу частину її й випив. Потім він дістав ще одну невеличку зелену фляжку — як він пояснив, цю штуку роблять із груш, у Перу її спеціально держать для дитячих свят. Звісно, він міг і пожартувати, але все-таки я ніяк не можу взяти втямки, як одна чарка… Невже я випив більше, ніж одну чарку, поки він говорив? — Це питання невідступно переслідувало містера Корнера.

Цей «він», що до такої міри заговорив нашого героя, був його далекий родич на ім’я Білл Деймон, перший помічник капітана з пароплава «Фортуна». До цієї випадкової зустрічі вдень на Ліденгол-стріт вони не бачились із самого дитинства. Наступного ранку «Фортуна» вирушила від пристані Сент-Кетрін до Південної Америки, і хтозна, коли їм судилось побачитися знову. Як зауважив містер Деймон, сама доля, звівши їх серед вулиці, вимагає, щоб вони сьогодні ввечері вдвох пообідали в затишній капітановій каюті на «Фортуні». Вернувшись на службу, містер Корнер послав у Равенскорт-парк спішного листа з дивним повідомленням, що він прийде додому, можливо, не раніше десятої вечора, і о пів на шосту вперше після одруження рушив у протилежний бік від домівки і від місіс Корнер.

Багато про що балакали друзі. Під кінець мова зайшла про дівчат і жінок. Деймонів досвід, як засвідчували його слова, був багатий і різноманітний. Вони розмовляли, — вірніш, помічник капітана говорив, а містер Корнер слухав, — про смаглявих красунь Вест-Індії, про чорнооких жагучих креолок, про пишних білявих дам з каліфорнійських долин. Помічник мав свої теорії щодо того, як слід ставитись до жінок і давати їм раду, — теорії, судячи з його слів, перевірені на практиці. Перед містером Корнером постав новий світ, у якому закохані жінки з собачою покорою схилялись перед чоловіками, а ті, хоч і любили їх, проте вміли зберегти свою зверхність над ними. Він сидів мов зачарований, і холодний осуд поволі переходив у ревне захоплення. Помічник ладен був без кінця розповідати про свої пригоди, але об одинадцятій годині кок нагадав їм, що ось-ось мають прибути на борт капітан і лоцман. Містер Корнер, здивований, що вже така пізня пора, довго й ніжно прощався з родичем а потім виявив, що пристань Сент-Кетрін — один із най-заплутаніших лабіринтів, з яких йому будь-коли доводилося вибиратись. Під якимось ліхтарем у районі Майноріс містерові Корнеру раптом спало па думку, що його ж не цінують, як він того заслуговує! Дружина ніколи не говорить і не робить нічого того, чим красуні з Карібських островів покірно виявляють свою жагучу пристрасть до чоловіків, здається, анітрохи не кращих від нього, містера Корнера. Коли він пригадав, як вона говорить до нього і як ставиться, йому аж сльози набігли на очі. Помітивши на собі пильний погляд полісмена, він змахнув сльози й квапливо рушив далі. Поки він ходив туди-сюди на пероні станції Меншен-Гаус, де безнастанно гуляють протяги, думки про заподіяну йому кривду обсіли його з новою силою. Чому місіс Корнер не виказує й сліду собачої відданості? А винен в усьому він сам, гірко переконував себе містер Корнер, — ніхто, тільки він сам. «Жінка любить пана, це в неї інстинкт, — пробурмотів собі під ніс містер Корнер. — Щоб мене чорти взяли, як вона бодай раз відчула, що я її владар!»

— Чеши звідси, — кинув містер Корнер якомусь опецькові-підлітку, що вже встиг зупинитись перед ним, широко роззявивши рота.

— Але мені цікаво послухати, — заперечив опецьок.

— Кого послухати? — здивувався містер Корнер.

— А вас, — пояснив хлопчак.

Від міста до Равенскорт-парку не близький світ, але містер Корнер не задрімав дорогою, бо напружено обмірковував перспективи подальшого життя свого і місіс Корнер. Коли він зійшов з поїзда, найбільше його непокоїли три чверті милі багнюки, що пролягли між ним і його постановою раз і назавжди з'ясувати свої стосунки з місіс Корнер.

Побачивши віллу «Акація», вигляд якої свідчив, що всі тут уже полягали й сплять, він ще дужче роздратувався. По-собачому віддана дружина чекала б його, думаючи, чи не буде йому чогось погрібно. Скориставшись порадою мідної таблички на дверях, він не тільки постукав, а й подзвонив. А що двері не відчинялися зразу, він і далі не переставав стукати й дзвонити. На другому поверсі відчинилось вікно найкращої їхньої спальні.

— Це ти? — почувся голос дружини. В її голосі й справді бриніла пристрасть, але зовсім не та, яку містер Корнер хотів би викликати. Це запалило його ще більшим гнівом.

— Чого ти вистромила голову з вікна, ніби я прийшов до тебе залицятись? Краще-но зійди відчини двері! — скомандував він.

— А в тебе хіба ключа нема? — спитала місіс Корнер.

Замість відповіді містер Корнер знову заходився стукати. Вікно зачинилось. Минула коротенька хвилька, і двері так раптово розчинились, що містер Корнер, ще з дверним молоточком у руці, просто-таки влетів досередини. Місіс Корнер зійшла вниз уже з готовими докорами на устах. Але вона не врахувала, що містер Корнер, звичайно такий млявий у мові, може навіть випередити 'її.

— Де вечеря? — обурено запитав він, усе не випускаючи молоточка.

Місіс Корнер була надміру вражена, щоб відповісти, і тільки мовчки втупилася в нього поглядом.

— Де вечеря? — знов гримнув містер Корнер, тепер уже пройнявшись щирим подивом, чого це не подано йому вечері.— Що ви всі собі думаєте — повкладалися спати, коли х-хазяїн ще не в-вечеряв!

— Щось тут сталося, люба? — почувся зі сходів голос міс Грін.

— Та заходь же, Крістофере, — благала місіс Корнер. — Заходь, будь ласка, нехай я зачиню двері.

Місіс Корнер належала до тих молодих жінок, що з не позбавленою грації пихою виявляють свою владу над тими, хто охоче їм скоряється; але таких і переляк легко бере.

— Я х-хочу смажених нирок з грінками, — заявив містер Корнер, змінивши молоточок на вішалку для капелюхів, про що він зараз же й пошкодував. — І не суп-пе реч мені! Яс-сно? Щоб без ніяких суперечок!

— Що мені робити? — прошепотіла пойнята жахом місіс Корнер до своєї щирої приятельки. — В домі ж ані одної нирки!

— Я б бувши тобою зварила йому двоє яєць, — запропонувала послужлива приятелька, — і добре посипала їх кайєнським перцем. Він однаково доти все забуде.

Містер Корнер ласкаво погодився, щоб його провели до їдальні, яка водночас правила й за вітальню та бібліотеку. Обидві дами, до яких приєдналася нашвидкуруч одягнена служниця, намагались якнайскоріш розтопити в кухонній плиті. Постійне обурення служниці де й поділось, тільки-но вілла «Акація» дала їй першу нагоду виявити його по справедливості.

— Я б зроду-віку не повірила, — пошепки визнала місіс Корнер, лице в якої було біле, мов полотно. — Зроду-віку.

— Оце видно, що в домі чоловік, правда? — щебетала захоплена служниця.

Господиня відповіла їй ляпасом і цим трохи розважила душу.

Служниця знову прибрала незворушного вигляду, але дії місіс Корнер та її приятельки аж ніяк не прискорились, бо через кожних чверть хвилини долітали все нові й нові гучні розпорядження містера Корнера.

— Мені не стане духу самій увійти до нього, — сказала місіс Корнер, коли все було розставлено на таці. Отож за нею рушила щира приятелька, а з тилу їх обох прикривала служниця.

— Це що таке? — насупився містер Корнер. — Я ж казав к-котлети!

— Пробач, любий, — затинаючись мовила місіс Корнер, — але в домі нема ні шматочка м’яса.

— Ти якщо добрас-сподиня, то п’инна завж-жди мати м’ясо на к-котлети, — вів далі містер Корнер, наливаючи собі пива. — Ясно? М’ясонак-котлети!

— Спробую запам’ятати, любий, — сказала дружина.

— А поки що, — промовив чоловік між двома ковтками, — тобі ще далеко до доброїс-сподині.

— Але я постараюся, любий, — стала благати місіс Корнер.

— Де твої книги? — раптом поцікавився мієтер Корнер.

— Які книги? — в подиві перепитала дружина.

Містер Корнер грюкнув кулаком об стіл, від чого майже все в кімнаті, в тому числі й місіс Корнер, здригнулося.

— Не викруч-чуйся, голубко! — сказав містер Корнер. — Ти знаєш, чого я хочу, — твоїс-сподарські книги.

Згадані книги знайшлися в шухляді шифоньєра. Місіс Корнер дістала їх і тремтячою рукою передала чоловікові. Той розгорнув навмання одну з них і схилився над нею, насупивши брови.

— Що це, голубко? Ти д-додавати не вмієш, — зауважив він.

— Мене… мене в школі вважали навіть здібною до арифметики, — пробелькотіла дружина.

— То в школі, а це… Скільки буде двацьсім і дев’ять? — грізно спитав містер Корнер.

— Тридцять вісім… сім… — збилася місіс Корнер.

— Ти знаєш множення на дев’ять чи ні? — загримів її чоловік.

— Я знала… — схлипнула вона.

— То рахуй! — скомандував він.

— Дев’ять на один — дев’ять, — почала, схлипуючи, місіс Корнер — Дев’ять на два…

— Далі! — суворо звелів містер Корнер.

Вона вела далі рахунок — тихо і монотонно, тільки інколи спиняючись, щоб прнглушено схлипнути. Дрімотний ритм одноманітних речень, можливо, зробив своє. Коли місіс Корнер боязко повідомила, що дев’ять на одинадцять буде дев’яносто дев’ять, міс Грін нишком показала їй на стіл. Підвівши зляканий погляд, місіс Корнер побачила, що очі її владаря і пана заплющені, голова його спочиває між порожнім пивним глечиком та гірчичницею, а в кімнаті лунало дедалі гучніше хропіння.

— З ним усе буде гаразд, — заспокоїла приятельку міс Грін. — Ти йди зачинись і лягай. Уранці ми з Гаррієт приготуємо йому сніданок. А тобі краще не муляти йому очей.

Місіс Корнер, сповнена вдячності, що знайшовся хтось, хто підказав їй, як бути, покірно послухалась.

Близько сьомої години ранку сонячне проміння, що освітило кімнату, примусило містера Корнера спершу кліпнути, тоді позіхнути, а потім напіврозплющити одне око.

— Зустрічай день усмішкою, — сонно промурмотів містер Корнер, — і він…

Раптом містер Корнер випростався і розглянувся. Це не ліжко. Під ногами валяються скалки глечика і склянки. Перекинута гірчичниця й роздушене яйце надають скатертині незвичного вигляду. Голова чогось аж гуде. У містера Корнера було таке враження, наче хтось пробував зробити з нього салат, та ще й надміру щедро заправивши гірчицею. Увагу його привернув якийсь шелест біля дверей.

У трохи прочинених дверях видніло зловісно серйозне обличчя міс Грін. Містер Корнер підвівся. Міс Грін прошмигнула в кімнату і, причинивши двері, зіперлася на них спиною.

— Сподіваюся, ви знаєте… чого наробили? — почала міс Грін.

Говорила вона таким замогильним голосом, що бідного містера Корнера аж морозом обсипало.

— Я починаю пригадувати, але не… не дуже виразно, — признався він.

— Ви прийшли додому о другій годині ночі п’яний… просто як хлюща, — повідомила його міс Грін. — І зчинили таку бучу, що розбудили піввулиці.

З пересохлих губів містера Корнера зірвалось болісне зітхання.

— Ви вимагали, щоб Емі приготувала вам гарячу вечерю.

— Я вимагав? — містер Корнер перевів погляд на стіл. — І вона… вона приготувала?

— Ви так розходилися, — пояснювала міс Грін, — що перелякали нас усіх, усіх трьох. — Дивлячись на страдницьку постать перед собою, міс Грін насилу могла повірити, що лише кілька годин тому цей чоловік міг нагнати на неї неабиякого страху. І тільки усвідомлення обов’язку стримувало її в цю хвилину від сміху. — А коли ви сиділи тут і вечеряли, — безжально вела далі міс Грін, — то примусили Емі принести господарські книги.

Містер Корнер був уже на такій стадії, коли нічому не дивуєшся.

— Ви повчали її, як треба хазяйнувати. — В очах щирої приятельки господині блиснув вогник. Але містер Корнер зараз не помітив би навіть спалаху блискавки.

— Ви сказали їй, що вона не вміє додавати, і примусили її повторювати вголос таблицю множення.

— Я примусив її…— В тоні містера Корнера не було й знаку емоцій, наче його цікавили самі голі факти. — Я примусив її повторювати таблицю множення?..

— Множення на дев’ять, — уточнила міс Грін.

Містер Корнер сів на стілець і втупився скам’янілим поглядом у майбутнє.

— Що ж робити? — промовив він. — Вона ніколи не простить мені, я її вже знаю. А ви не дурите мене? — скрикнув він з раптовий проблиском надії.— Я справді зробив це?

— Ви сиділи на цьому самому стільці, де й тепер сидите, і їли варені яйця, а вона стояла напроти вас і відповідала множення на дев’ять. А під кінець, побачивши, що ви заснули, я переконала її піти спати. Була третя година ночі, і ми думали, що ви не будете заперечувати.

Міс Грін підсунула стілець, сіла і, спершись на лікті, подивилась через стіл на містера Корнера. В очах у щирої господининої приятельки тепер уже виразно заграли бісики.

— Але ви більше ніколи такого не зробите, — додала міс Грін досить упевнено.

— Ви думаєте, вона простить мені? — спитав містер Корнер.

— Ні, не думаю, — відповіла міс Грін, і від тих слів обличчя містера Корнера знов поблідло. — Я думаю, що найкращим виходом буде, коли ви простите їй.

Ця думка навіть не розважила його. Озирнувшись, міс Грін переконалася, що двері зачинено, і хвильку прислухалась, чи не чути кого поблизу.

— Пригадуєте нашу розмову за сніданком, — задля більшої остороги міс Грін говорила пошепки, — у той перший ранок, коли я тільки приїхала до вас у гості? Емі тоді ще сказала, що краще б вам інколи випивати.

Так, так, він починав потроху пригадувати. Але ж вона сказала «випивати», а не «напиватись»! Містер Корнер ще більше похнюпився.

— Ну, так ви ж тільки «випили», — хилила далі на своє міс Грін. — А крім того вона не мала на увазі «випивати». Вона мала на увазі по-справжньому напиватись, тільки не хотіла прямо сказати. Після того, як ви пішли, ми ще розмовляли з нею про це. Вона сказала, що віддала б усе на світі, аби тільки ви стали більше схожим на звичайного чоловіка. Це такий у її уявленні звичайний чоловік.

Недогадливість містера Корнера дратувала міс Грін. Вона перехилилася через стіл і труснула його:

— Невже ви не розумієте? Ви зробили це навмисне, щоб провчити її. Це вона повинна просити у вас пробачення.

— Ви так думаєте?..

— Я думаю, що коли ви поведетесь як слід, наслідки перевершать усі ваші сподівання. Виходьте з дому, поки вона ще спить. Я нічого їй не скажу. Правду кажучи, мені й немає коли — я мушу встигнути на десятигодинний з Педінгтонського вокзалу. А коли повернетесь увечері додому, заговоріть перший — обов'язково так треба.

І містер Корнер, не встигши гаразд утямити, що робить, схопився з місця й у захваті поцілував щиру приятельку своєї дружини.

Цього вечора місіс Корнер сиділа у вітальні й чекала на чоловіка. Одягнена вона була так, наче збиралася в дорогу, а в кутиках її уст залягли знайомі Крістоферові зморщечки, від самого вигляду яких його душа сховалася в п'яти. На щастя, він вчасно отямився, щоб привітати її усмішкою. І хоч. усмішка вийшла не зовсім така, яку він готував цілих півдня, все ж самий цей факт до того вразив місіс Корнер, що вона не змогла вимовити й слова. Це дало чоловікові неоціненну перевагу: він заговорив першим.

— Ну, то як тобі це сподобалось? — весело почав містер Корнер.

На мить місіс Корнер злякалася, чи не перейшла вже нова чоловікова неміч у хронічну стадію, але його усміхнене лице заспокоїло її, принаймні щодо останнього.

— Коли мені ще раз прийти «під чаркою»? Слухай, — провадив він далі, побачивши дружинину розгубленість, — ти ж не забула розмови за сніданком, у той перший ранок, коли до нас приїхала Мілдред? Ти тоді натякнула, що мені б інколи «не завадило» випивати, що я став би від цього куди привабливіший!

Пильно дивлячись на дружину, містер Корнер помітив, як у ній поволі пробуджується згадка.

— Раніше я не мав змоги задовольнити твоє бажання, — пояснив містер Корнер, — бо мені треба було зберігати ясність думок для роботи, і, крім того, я не знав, як це вплине на мене. Але вчора я зробив усе, що міг, отож, думаю, догодив тобі.— І він додав: —Хоча я був би тобі вдячний, якби ти вдовольнялася, — звичайно, тільки на перший час, поки я більше призвичаюсь, — якби ти вдовольнялася такою сценою, скажімо, двічі на місяць, не частіше.

— Ти хочеш сказати… — промовила, підводячись, місіс Корнер.

— Я хочу сказати, моя люба, що майже з першого дня нашого шлюбу їй не дуже крилася, що вважаєш мене лемішкою. Свої уявлення про чоловіків ти набрала з різних дурних книжок і ще дурніших п'єс, і тебе непокоїть, що я не такий, як вони. Що ж, я показав тобі, що коли ти хочеш, я зумію бути таким, як вони.

— Але ж ти був зовсім не схожий на них, — заперечила місіс Корнер.

— Я зробив усе, що міг, — повторив містер Корнер, — Не всі люди однакові. А мій спосіб напиватись — якраз такий.

— Я зовсім не казала «напиватись»…

— Але мала це на увазі,— урвав 'її чоловік. — Ти говорила про п’яних. Герой п’єси був п'яний. Тобі він здався кумедним.

— Він і був кумедним, — наполягала місіс Корнер, тепер уже в сльозах. — Я саме такого п'яного й мала на увазі.

— Його дружині,— нагадав їй містер Корнер, — він не здавався кумедним. У третій дії вона погрожувала йому, що вернеться до матері. А з твого одягу я бачу, що ти теж це надумала.

— Але ти… ти поводився так гидко, — проскімлила місіс Корнер.

— А що я зробив? — поцікавився містер Корнер.

— Ти став гупати в двері…

— А-а, пригадую. Я вимагав вечері, і ти зварила мені двоє яєць. А потім що сталося?

Спогад про найприкріший епізод її приниження надав голосові місіс Корнер відтінку справжнього трагізму.

— Ти примусив мене повторювати таблицю множення… Множення на дев'ять.

Він подивився на неї, вона подивилась на нього, і на хвильку запала тиша.

— Ти… ти й справді трохи перебрав?.. — нетвердо промовила дружина. — Чи тільки прикидався?

— Справді,— признався чоловік. — Уперше в житті. І якщо ти вдоволена, то й востаннє.

— Пробач мені,— сказала місіс Корнер. — Я була така дурна. Пробач мені, будь ласка.

Філософія і демон

Здавна відомо, що філософія — це мистецтво терпіти чуже лихо. Найвидатнішим філософом, про якого я будь-коли чув, була одна жінка. її привезли в лондонську лікарню з гангреною ноги. Лікар негайно оглянув хвору. Він був людиною прямолінійною.

— Ногу доведеться відрізати, — сказав він їй.

— Але ж не всю?

— На жаль, усю, — буркнув лікар.

— А іншої ради нема?

— Це єдина надія на порятунок.

— Що ж, дякувати богові, хоч не голову, — зауважила хвора.

Перед нами, забезпеченими людьми, біднота має величезну перевагу. Провидіння дарує їй безліч нагод вправлятись у філософії. Торік узимку я був присутній на добродійному вечорі для поденниць. Після частування ми спробували влаштувати для них якісь розваги. Одна молода пані, що вважала себе за хіромантку, зголосилась ворожити по руці. Подивившись на першу ж таки згрубілу від праці долоню, вона насупила своє гарненьке личко.

— У вас має бути велике лихо, — повідомила вона жінку похилого віку.

Та спокійно глянула на неї і всміхнулася:

— Хіба тільки одне, голубонько?

— Так, тільки одне, — охоче підтвердила добра пророчиця, — а потім усе піде добре.

— Що ж, у нас у роду всі рано помирають, — без тіні прикрості промурмотіла стара.

Удари долі не дуже страшать нас. Трапилось мені якось у середу снідати на дачі в одного приятеля. Його дванадцятирічний син і спадкоємець увійшов і сів на своє місце за столом.

— Ну, то які сьогодні успіхи в школі? — поцікавився батько.

— Та все гаразд, — відповів хлопець, завзято беручись до їжі.

— Нікого не відшмагали? — допитувався батько з лукавим вогником в очах.

— Та ні, начебто нікого, — подумавши відказав його нащадок, втілення батькових надій. Енергійно вминаючи печеню з картоплею, він додав через хвилину так, наче згадавши: — Звісно, крім мене.

Філософія — наука нескладна. Найголовніше її правило — не надавати великого значення нічому, що станеться з вами. Біда лише, що в дев'яти випадках із десяти вам не щастить цього зробити.

«Ніщо лихе не може зі мною статися без згоди демона, що сидить у мені», — твердить Марк Аврелій.

Але погано, що на цього нашого демона не завжди можна покластись. Надто часто він не виконує своїх обов’язків.

— Ти знову не слухаєшся, ось я тобі покажу! — погрожує нянька чотирилітньому шибеникові.

— А от і не покажеш, бо я сиджу, — заперечує маленький пустун, обіруч тримаючись за стілець.

Безперечно, його демон твердо вирішив, що лиха доля в особі няньки не повинна заподіяти йому кривди. Однак, на жаль, лиха доля виявилася дужчою від демона, в чому пустун і переконався.

Зуб не болітиме, якщо наш демон (інакше кажучи, сила волі) міцно держиться за стілець і твердить: цього не буде! Але рано чи пізно демон поступається, і тоді ми зчиняємо лемент. Ідея ясна, в теорії вона чудова. Ви охоче керуєтесь нею. Раптом ваш банк припиняє виплати. Ви кажете собі:

— Та яке це має значення?

Але м'ясник і пекар іншої думки і влаштовують у вашому передпокої бучу за бучею.

Ви п'єте агрусове вино, переконуючи себе, що це витримане шампанське. Наступного ранку ваша печінка доводить протилежне.

Наш демон сповнений добрих намірів, проте він забуває, що цього замало. Колись я знав одного переконаного вегетаріанця. Він доводив, що життя вбогих набагато полегшає, якщо вони перейдуть на вегетаріанську дієту; можливо, він і мав рацію. Одного разу він зібрав з двадцятеро голодних хлопчаків і почастував вегетаріанським сніданком. Він переконував їх, що пюре з сочевиці — це біфштекс, а цвітна капуста — котлети. На третє він запропонував їм моркву з перцем, вимагаючи від них переконаності в тому, що вони їдять ковбасу.

— Всі ви любите ковбасу, — просторікував він. — Але ж смак — це тільки плід уяви. Кажіть собі: «Я їм ковбасу», — і практично ця страва її вам замінить.

Хтось підтвердив, що й справді так, тільки один горопаха розчаровано признався, що не може переконати себе.

— Але ж чому ти певний, що це не ковбаса? — напосідав на нього доброчинець.

— Бо в мене не болить живіт, — пояснив хлопчак.

Річ була в тому, що, хоч він і дуже любив ковбасу, від неї у нього щоразу починались кольки.

Якби ми не мали нічого, крім демона, розводити філософію стало б куди легше. На лихо, ми маємо ще й дещо інше.

Ось іще один улюблений аргумент філософії: ніщо не має значення, оскільки років за сто, щонайбільше, нас уже не буде на світі. Чого ми справді потребуємо — то це філософії, яка підтримала б нас, поки ми ще живі. Мені байдуже до мого власного сторічного ювілею, мене обходить найближчий термін сплати рахунків. Якби всілякі збирачі прибуткового податку, критики, контролери газової компанії та подібні до них забрались геть і дали мені спокій, я б і сам міг зробитися філософом. Я готовий повірити, що все на світі марнота, а вони не хочуть. Вони погрожують вимкнути газ і правлять про судову повістку. Я переконую їх, що через сто років усім нам не буде до цього діла. А вони відповідають, що мова йде не про майбутнє сторіччя, а про рахунки за торішній квітень. Щиро кажучи, й мене самого мало тішить, що через сто років, як твердить філософія, я буду небіжчиком. Мені куди приємніше сподіватися, що небіжчиками будуть вони. А поза тим, за сто років усе може ще змінитись на краще. Можливо, я й не захочу помирати. Ось якби мені певність, що я помру завтра, ще до того, як вони зможуть здійснити свою погрозу і вимкнути воду чи газ, до того, як я одержу ту саму повістку в суд, якою вони страхають, — тоді я, можливо (не скажу, чи напевно), й тішився б, що так уміло ошукав їх.

Жінка одного злочинця прийшла якось увечері до нього у в'язницю й побачила, що він ласує підсмаженим сиром.

— Який ти, Едварде, легковажний — їсти сир на вечерю, — занепокоїлась дбайлива дружина. — Ти ж знаєш, що тобі це шкодить. Узавтра цілий день у тебе болітиме печінка.

— Отже й ні! — урвав її чоловік. — Зовсім я не легковажний, як ти гадаєш. Узавтра мене повісять, ще на світанку.

У Марка Аврелія є рядки, на яких я щоразу безпорадно зупинявся, аж поки не збагнув, у чому річ. У примітці сказано, що значення їх неясне. Це я й без примітки побачив. їх змісту не пояснить ніхто, я певен. Можливо, ті рядки дуже змістовні, а можливо, зовсім беззмістовні. Більшість дослідників схильна до останнього, меншість, однак, тієї думки, що якесь значення вони мають, тільки навряд чи будь-коли пощастить його з’ясувати. Я собі гадаю таке: випала Маркові Аврелію нагода незле провести час, і додому він повернувся не знати чому дуже вдоволений сам собою.

— Треба відразу ж це занотувати, — сказав він сам до себе, — поки я хоч дещо пам’ятаю.

Йому здавалося, що ніхто ніколи не виголошував нічого розумнішого. Можливо, він навіть пролив дві-три сльози, розмірковуючи про свої достойні вчинки, і непомітно заснув. На ранок він усе чисто забув, а запис помилково потрапив у книжку. Оце єдине, на мою думку, вірогідне пояснення, і воно мене тішить.

Нікому не дано завжди бути філософом.

Філософія навчає нас, як терпіти неминуче, хоч люди здебільшого вміють робити це й без філософії. Марк Аврелій був римським імператором, а Діоген не женився і не платив за помешкання. Мені ж потрібна філософія одруженого банківського клерка, що має платню в тридцять шилінгів на тиждень, або наймита, що утримує родину з восьми душ на непевний заробіток у дванадцять шилінгів. Знегоди Марка Аврелія переважно були знегодами інших людей.

— Що вдієш, доведеться податки підвищити, — напевне, часто зітхав Марк Аврелій. — Але що таке, кінець кінцем, податки? Дрібниця, схвалена Юпітером і узгоджена з природою людською. Мій демон підказує, що податки по суті нічого не важать.

Однак батька родини, який сплачував ці самі податки, навряд чи заспокоювала філософія, коли не вистачало на сандалі дітлахам, а дружина вимагала нового вбрання, в якому гоже було б показатись в амфітеатрі (адже це була єдина її розвага в житті — подивитись, як лев пожирає християнина, а тепер ось діти підуть самі без неї).

— Ну й остогидли ж мені ці варвари! — ладен був вигукнути Марк Аврєлій, забувши про філософію. — І навіщо вони підпалюють будинки, позбавляючи бідняків даху над головою, простромлюють списами немовлят, женуть дітей у рабство? Чом вони не поводяться пристойно?

Проте врешті філософія брала гору над його хвилинною досадою.

— Нерозумно мені обурюватись на них, — доводив він сам собі.— Адже ніхто не злоститься на смоковницю, що вона дає саме смокви, або на огірок, що він гіркий. Як же варварам і поводитись, коли не по-варварському?

І Маркові Аврелію не лишалось нічого іншого, як перебити варварів, а тоді простити. Майже всі ми схильні прощати ближньому його провини — перше, однак, розквитавшись із ним.

У невеличкому швейцарському сільці я побачив біля шкільної огорожі дівчинку, яка гірко плакала, схиливши голову на руки. Я спитав її, що сталося. Вона відповіла, схлипуючи, що її однокласник, хлопчина десь такого самого віку, зірвав з неї капелюшок і тепер футболить його по той бік огорожі. Я спробував утішити її філософськими міркуваннями: мовляв, що ж ти візьмеш із хлопчиська, даремно в такому віці сподіватися від нього пошани до жіночого головного убору, це не властиво хлопчачій природі. Але філософія до неї не доходила. Вона заявила, що він гидкий хлопчисько і що вона ненавидить його. Виявляється, то був її найулюбленіший капелюшок. У цю мить з-за рогу вигулькнув винуватець пригоди. Він простяг їй капелюшок, але вона навіть не глянула. Я вирішив, що інцидент вичерпано, і рушив далі. За кілька кроків я озирнувся подивитись, чим усе скінчиться. Трохи зніяковілий, хлопчисько підходив ближче до дівчинки, яка не перестаючи плакала, схиливши голову на руки. Здавалось, вона була живим символом невтішного страждання і не помічала нічого навкруг.

Однак на хлопчиська чекав сюрприз. Коли він нерозважливо ступив ще крок уперед, дівчинка блискавично хряснула його по голові якоюсь дерев'яною коробкою, чи не пеналом. Хлопчисько, видно, був твердолобий, бо луна від удару розкотилась по всій долині.

Повертаючись назад, я знову зустрів цю саму дівчинку.

— Капелюшок дуже потерпів? — запитав я.

— Зовсім ні,— усміхнулася вона. — Та він же й старенький. На свята я маю кращий.

Я часто відчуваю потребу в філософських роздумах, особливо за доброю сигарою після ситного обіду. В таку пору я беру до рук Марка Аврелія, Епікура, переклад Платанової «Держави». В таку пору я повністю з ними згоден. Люди надміру хвилюються через дрібниці. Краще б навчатись незворушності. Ми спроможні терпіти все в житті, такими створила нас Природа. Дурень той наймит, що одержує непевних дванадцять шилінгів на тиждень: нехай би вдовольнявся тим, що має. Хіба йому треба турбуватися про долю капіталу, вкладеного під чотири проценти? Хіба сонце не сходить і не заходить для нього, як і для всіх? Багато хто з нас зроду не бачив сходу сонця. Зате більшість наших так званих убогих братів мають привілей трохи не щодня бути очевидцями цієї вранішньої врочистості. Хай тішиться їхній демон. Чого йому побиватися тим, що діти плачуть з голоду! Хіба це не звичайна річ, коли діти злидаря плачуть з голоду? Так схотіли боги у своїй премудрості. Хай його демон міркує про користь, яку дає суспільству дешева праця. Хай наймит подумає про загальне добро.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ І БЕЗРОБІТТЯ

Чого ніяк не може досягти цивілізація — це забезпечення людей достатньою кількістю роботи. В кам'яному віці людина, наскільки можна тепер гадати, не сиділа склавши руки. Коли вона не була заклопотана пошуками чогось на обід, потім споживанням цього обіду, а далі пообіднім сном, вона за допомогою дрюка запопадливо виганяла з навколишньої місцевості осіб, які, на її погляд, були чужорідним елементом. Здорова людина палеолітичної ери зневажала б Кобдена [25] не менше, ніж сам містер Чемберлен. Вона вкрай неохоче терпіла чужоземців. В уяві вона постає як особистість хоч і не вельми інтелектуальна, зате така енергійна, що це годі навіть уявити в нашу занепадницьку добу. То вона сидить на пальмі й шпурляє кокосові горіхи у свого ворога, а то, дивись, уже на землі й кидається каменюками та визернутими пеньками. А що обидві сторони мали досить міцні черепи, суперечка хоч-не-хоч ставала тривалою і запеклою. Причому деякі мовні звороти, що тепер втратили будь-який конкретний сенс, тоді мали вельми реальне значення.

Коли, приміром, політик палеолітичної ери заявляв, що «розчавив свого критика», то малося розуміти, що він і справді таки розчавив його, скинувши на нього дерево чи здоровенну брилу землі. Коли говорилось, що один передовий представник первісного суспільства «знищив свого опонента», то родичам і друзям «опонента» ставало байдуже до нього — адже його вже не існувало, та й квит. Окремі рештки його ще можна було розшукати, але більшість тілесних останків була безнадійно розрізнена. Якщо прихильники певної печерної людини повідомляли, що їхній проводир «притис до стіни супротивника», то це не були пусті хвастощі перед дрімотною аудиторією в складі шістнадцятьох друзів та одного репортера. Це означало, що він тепер міг ухопити свого суперника за ноги й досхочу волочити по печері, внаслідок чого від нього лишалося тільки мокре місце.

Траплялося, що та чи інша печерна людина, побачивши, як з року в рік меншає урожай горіхів у околиці, вирішувала емігрувати. Політики навіть у ті далекі часи міркували не завжди логічно. Отож таким чином ролі мінялися. Оборонець вітчизни сам ставав чужорідним елементом і здійснював «демпінг» своєї власної особи там, де його зовсім не потребували. В давнину політичні дебати саме своєю простотою і приваблювали: навіть дитина, й та могла б зрозуміти, що до чого. Взяти хоча б найревніших послідовників державного діяча палеолітичної ери, то й вони теж не мали ані крихти сумніву щодо значення його слів. Скінчивши суперечку, того, котрий «здобув моральну перемогу», недбало відкидали вбік або ж ховали тут таки на місці,— залежно від смаку справжнього переможця. В самій же суперечці наставала перерва до тієї пори, поки не підростало наступне покоління.

Все це, можливо, діяло на нерви, зате допомагало збавляти час. Цивілізація породила цілу верству суспільства, єдиним клопотом якої є дозвілля. Для молоді грати й забавлятись — природна річ: молодий дикун тішиться на свій лад, лоша скаче, овечка вибрикує. Але людина — єдина істота, що грається, стрибає і вибрикує навіть у поважному віці. Побачивши на вулиці літнього бородатого цапа, який вистрибує, немов козеня на лужку, ми б подумали, що він з’їхав з глузду. А проте нас, людей, збираються тисячні натовпи, щоб дивитись на гру статечних леді та джентльменів, як вони стрибають за м’ячем, звиваються в найдивовижніших рухах, летять стрімголов і падають одне на одного. І в нагороду за це ми обдаровуємо їх щітками в срібній оправі та парасольками з золоченими ручками.

Ось уявіть собі, що якийсь учений з далекої величезної зірки став розглядати нас крізь збільшувальне скло, як ото ми розглядаємо мурашок. Наші розваги його б ошелешили. Найрізноманітніших розмірів і фасонів м’ячі, починаючи від дрібненьких барвистих кульок, що ними бавляться діти, й до пушболу, зробилися б об'єктом нескінченних наукових дискусій. «Що це таке? Чому ці чоловіки й жінки раз у раз штовхають і хапають м'ячі, де тільки їх не побачать? Чому вони завжди ганяють за цими м'ячами?»

Спостерігач з далекої непорушної зірки став би твердити, що м'яч — це якась нечестива зловорожа істота, запеклий ворог людського роду. Бачачи наші крикетні майданчики, тенісні корти, поля для гольфа, він дійшов би висновку, що певній частині людей доручено боротися з м’ячем в ім'я інтересів усього людства.

«Ці обов'язки, — доповідав би він, — покладено головним чином на більш розвинених представників людинокомах, саме на тих, які порівняно з іншими рухливіші й яскравіші забарвленням».

«їх утримують і годують, очевидно, тільки задля цієї мети. Як показують мої спостереження, жодної іншої роботи вони, здається, не виконують. Завдання них спеціально відібраних і витренованих істот — гасати по земній кулі в пошуках м’ячів. Тільки-но їм щастить де-небудь запопасти м’яча, вони силкуються його знищити. Однак живучість цих самих м’ячів просто разюча. Існує різновид середніх розмірів, червоного кольору, на знищення якого потрібно цілих три доби. Коли знаходиться м’яч такої породи, з усіх кінців країни звозять спеціально витренуваних бійців. Прибувши якомога швидше, вони відразу готові кинутись у бій, який відбувається в присутності величезного людського стовпища. Число бійців з невідомих причин не повинне перевищувати двадцяти двох. Кожен з них по черзі хапає здоровий дрючок і ганяється за м’ячем, поки той літає вище чи нижче в повітрі. Наздогнавши м’яча, боєць щосили вперіщує по ньому дрючком. Коли боєць знемагає і вже неспроможний бити по м’ячу, він кидає зброю і забігає в намет, де великими дозами якогось невідомого мені трунку його пригодять до тями. Покинуту зброю тим часом підхоплює інший боєць, і битва триває без будь-якої перервй. М’яч відчайдушно поривається заховатись від переслідувачів, але його щоразу ловлять і повертають назад на поле битви. Як свідчать мої спостереження, м’яч навіть не пробує дати відкоша: єдина його мета — уникнути переслідування. Деколи, — щоправда, я не знаю, зумисне чи ні,— трапляється, що м’яч завдає тілесної шкоди своїм катам, а частіше котромусь із глядачів. В таких випадках м’яч поціляє звичайно в голову або живіт, які, судячи з наслідків, є найвразливішими місцями в супротивників м’яча. Ці невеликі червоні м’ячі розмножуються, як можна гадати, під впливом сонячного тепла, оскільки в холодну пору вони зникають, а натомість з’являються м’ячі значно більшого розміру. Щодо цих других м’ячів, то бійці поборюють їх ударами ніг і голови. А іноді вони намагаються роздушити такий м’яч, навалюючись на нього цілим гуртом (десь так близько дванадцяти бійців).

Інший ворог людського роду, — як на вигляд, зовсім нешкідливий, — це невеликий білий м’яч, напрочуд верткий і лукавий. Він живе в піщаних місцевостях біля приморських пляжів і на відкритих лужках поблизу великих міст. Переслідує його червонолиця черевата комаха, що з надзвичайною запеклістю і люттю завдає по ньому ударів довгою палицею, окутою важким металом. Від одного удару бідолашне маленьке створіння відлітає вбік мало не на чверть милі. Організм цього м’яча на диво міцний, бо після удару він падає на землю майже без ніяких ушкоджень. Округла істота, що її супроводить дрібніша комаха, яка несе запасні палиці, і далі бігає за м’ячем. М’ячеві — завдяки його надзвичайній мініатюрності — часом щастить сховатися від переслідування, хоча сліпучо-білий колір шкіри м’яча скоро виказує, де він. Втративши тимчасово м’яч із поля зору, округла істота проймається несамовитою люттю і починає дико стрибати. З безтямним кровожерним гарчанням вона гамселить по всій рослинності навкруг. Інколи, зопалу промахнувшись, вона б’є палицею по повітрю і важко падає або ж замість м'яча вдаряє по землі, і її зброя розлітається на друзки. В таких випадках спостерігаємо цікаву річ: решта присутніх комах затуляє правою рукою рот, відвертається і розгойдується з боку на бік, наповнюючи повітря чудними звуками, схожими на гелгіт. Поки що мені не ясно, чи слід розглядати це як вираз співчуття їхньому товаришеві, що не поцілив м’яча, чи як ритуальне благання, щоб боги наступного разу більше допомогли невдасі. Що ж до того, хто завдав невлучного удару, то він простягає до неба руки з міцно стиснутими кулаками й промовляє, очевидно, якусь подобу молитви, складену спеціально для такої нагоди.

В такому самому дусі зоряний спостерігач описує наші партії в більярд, змагання з тенісу, крокет. Напевно, йому й на думку не спадає, що певна частина роду людського, оточеного Нескінченністю, свідомо присвячує своє життя вбиванню часу. Один мій приятель, культурна людина середнього віку, магістр мистецтв, випускник Кембріджа, запевняв мене цими днями, що, попри весь його життевий досвід, найбільшу втіху йому досі дає вдала подача тенісного м’яча. Трохи дивний коментар до історії нашої цивілізації, хіба ні? Отже, «співці пісні свої проспівали, будівничі будівлі звели, мрії художників плоттю стали». Самовіддані борці за думку й волю поклали на вівтар своє життя, крізь морок неуцтва пробилося знання, цивілізація десять тисяч років боролася з варварством, і кінець кінцем досягла… уявляєте, чого? Того, що для заможного джентльмена двадцятого сторіччя, нащадка всіх віків, найвищу радість у житті становить удар по м’ячу уламком деревини!

Людська енергія, людські страждання — все це виявилось даремним. їй-богу, щоб оце так увінчати людське щастя, зовсім не треба було такого тривалого шляху й такої великої витрати енергії. Чи саме так це задумано? Чи на правильній ми дорозі? Дитячі ігри набагато мудріші. Ганчір’яна лялька — принцеса. В замку з піску живе велетень. В цих іграх є буяння уяви. Вони чимось пов'язані з дійсністю. Тільки дорослу людину може задовольнити безнастанна вовтузня з м’ячем. Більшості людства судилась така безперервна й виснажлива праця, що вона просто неспроможна розвивати свій мозок. Цивілізація призвела до того, що лише невелика привілейована меншість може тішитись дозвіллям, без якого робота думки немислима. І яка ж відповідь цього привілейованого класу?

Ось вона:

«Ми навіть пальцем не ворухнемо задля світу, який нас годує, одягає, дає нам розкоші. Все своє життя ми тільки й того, що перекидатимемось м’ячами, дивитимемось, як інші їх кидають, сперечатимемось один з одним, як кидати їх краще».

Ну, а хіба ж це — якщо висловитись їхнім світським жаргоном — «чесна гра»?

Але найдужче дивує інше: саме те, що знесилена працею частіша людства, яка відмовляє собі в усьому, щоб утримати їх у неробстві, ще й схвалює таку їхню відповідь. «Телепень-спортсмен», «нероба» — улюбленець народу, його герой, його ідеал.

А проте, може, я все це кажу лиш через заздрощі. Адже я сам ніколи не був особливо спритним, підкидаючи м’ячі.