Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

I

Спершу його звали Крістофер Беллю. В університеті він став Кріс Беллю. Згодом, поміж сан-франціської богеми його продражнили Кіт Беллю. А зрештою перехрестили на Смока Беллю й інакше вже не прозивали. Історія його імені — це і його власна історія. Воно б, може, нічого й не сталося, аби не ніжна матінка, залізний дядечко та ще, як на те, й лист від Гіліта Белламі.

«Щойно переглянув примірник «Хвилі», — писав Гіліт з Парижа. — Я певен, О’Гара досягне успіху, хоч йому й бракує знання тонкощів цього ремесла (далі йшли докладні поради, як поліпшити тижневик). Піди побалакай з ним. Тільки мене не виказуй. Нехай він думає, що це твої власні міркування. Бо ще запропонує мені бути його паризьким кореспондентом. А це мені зовсім ні до чого: я друкуюсь у великих журналах, де як-не-як — маю готівкою. Насамперед переконай О’Гару, щоб витурив недотепу, котрий пише вам музичні та мистецькі огляди. До речі, в Сан-Франціско завжди була своя література, а тепер її нема. Скажи йому, нехай напитає якогось дурника, що постачав би журналові романтичні новелки — жваві, яскраві, сповнені справжнього сан-франціського колориту».

Кіт Беллю одразу подався до редакції «Хвилі» й сумлінно переказав ці поради. О’Гара пильно вислухав, трохи посперечався і врешті погодився. Передусім нагнав недотепу-критика. Потім узявся до Кіта й утнув з ним те, чого так боявся Гіліт у далекому Парижі. Ба коли вже О’Гарі чогось заманеться, жоден приятель йому не відмовить, такий він був лагідний і водночас нездоланно напосідливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з редакції, як зробився помічником редактора і погодився щотижня давати кілька шпальт критики, доки не знайдуть йому пристойної заміни, а також до кожного номера — десять тисяч слів із життя Сан-Франціско — і все це за дурняк, — «Хвиля»-бо ще не може платити, — як пояснив О’Гара, переконливо додавши, що в Сан-Франціско є тільки одна людина, здатна написати серію оповідань, і ця єдина людина — Кіт Беллю.

— Боже, який же я дурень! — аж застогнав Кіт, спускаючись вузькими східцями.

Відтоді й почалась його неволя в О’Гари, для якого він заповнював ненажерливі шпальти «Хвилі». Тижнями Кіт Беллю просиджував у редакції, відбивався від кредиторів, сперечався з друкарями й вигонив до кожного номера двадцять п'ять тисяч слів. І годі було сподіватися на полегшення. «Хвиля» була амбітна. Вона, бачте, могла виходити тільки з малюнками, що неабискільки обходилися. А коштів не вистачало не те, що на залучення нових працівників, а й на платню Кітові Беллю.

— Оце ж і будь добросердий, — пробубонів одного дня Кіт.

— Дяка богові, що такі хлопці є! — мало не крізь сльози скрикнув О’Гара, міцно стискуючи Кітові руку. — Тільки ти, Кіте, врятував мене від банкрутства. Ще трохи, друзяко, й наші справи он як поліпшають.

— Не вірю, — понуро озвався Кіт. — Бачу, така моя доля — киснути тут довіку.

Трохи згодом Кітові здалося, що він добрав способу визволитися. Якось, виждавши нагоду, він спіткнувся об стілець і полетів сторчака додолу. За кілька хвилин, зсудомлений, ніби ненароком зачепився об ріжок столу, перекинувши тремтячими пальцями слоїк з клеєм.

— Що, пізно ліг? — поцікавився О’Гара.

Кіт протер очі, стривожено озирнувся й кинув:

— Та ні. З очима щось: просто немов рогом лізуть.

Від того часу Кіт упродовж кількох днів натикався на редакційні меблі. Та серце О’Гари не злагідніло. Він лише порадив приятелеві:

— Знаєш, Кіте, тобі конче треба до окуліста. Тут є такий Гасдепл, чудовий фахівець. І це задарма — ми вмістимо його оголошення. Я сам з ним поговорю.

І, вірний своєму слову, О’Гара вирядив Кіта до окуліста.

— Нічого у вас немає, — сказав лікар, пильно оглянувши Кіта. — Цілком здорові очі! Одна пара на мільйон.

— Гаразд. Тільки не кажіть цього О’Гарі, — благав Кіт. — І пропишіть мені, будь ласка, чорні окуляри.

Так нічого й не домігся Кіт — хіба того, що при кожній нагоді О’Гара й далі співчував йому та все заводив розмови про чудове майбутнє, коли «Хвиля» зіпнеться на власні ноги.

На щастя, Кіт Беллю мав власні кошти. Не дуже великі, але їх вистачало, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі; щоправда, коли він став спільником О’Гари, особисті його витрати значно поменшали. Йому ніколи було тринькати гроші. Тепер він уже й не заглядав до своєї студії, більше не частував місцеву богему своїми славленими, приготованими просто на жаровні вечерями. Проте грошей у нього однаково не було: вічно злиденна «Хвиля» де лише висмоктувала його мозок, а й витрушувала кишеню. Ілюстратори час від часу відмовлялися ілюструвати, друкарі — друкувати, а то ще й кур'єр відмовлявся бігати. У таких випадках О’Гара поглядав на Кіта — і той за все платив.

Коли до них прибув з Аляски пароплав «Ексцельсіор» з новиною про клондайкське золото, що знетямило всю країну, Кіт досить легковажно запропонував:

— Слухай-но, О’Гаро. Ця золота гарячка буде зростати. Повернуться дні сорок дев'ятого [15]. Чи не майнути мені до Клондайку кореспондентом «Хвилі»? Я поїду своїм коштом.

О’Гара похитав головою.

— Редакція не обійдеться без тебе, Кіте. Та й серію свою ти ж не закінчив. Крім того, тільки-но я бачив Джексона. Позавтра він їде до Клондайку і згодився щотижня надсилати нам листи й фотокартки. Інакше я й не відпустив би його. І що найкраще — це все безкоштовно.

Того самого дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг увечері до клубу та здибався в читальні зі своїм дядьком.

— Здорові були, дядечку! — привітався Кіт, недбало сідаючи в шкіряне крісло й випростуючи ноги. — Прилучайтеся, будь ласка, до мене!

Кіт замовив коктейль, а дядько вдовольнився слабеньким місцевим вином — кларетом, що його завжди пив. Старий несхвально глянув на коктейль, а тоді на небожа. Скидалося на те, що ось-ось почнеться прочухан.

— Я дуже кваплюся, — попередив Кіт. — Маю забігти ще на виставку Кійта в галереї Еллері й написати про неї хоч півшпальти.

— Що з тобою? — спитав дядько. — Ти блідий мов з хреста знятий.

Кіт глибоко зітхнув.

— Я бачу, незабаром матиму втіху й поховати тебе. Кіт сумно похитав головою.

— Лиш не давайте моє тіло черві на поталу, красно дякую. Я волію кремацію.

Джон Беллю походив з того старого, суворого й загартованого племені, що в п'ятдесяті роки перетяло неокраї прерії на волах. До того ще додався гарт дитячих літ, прожитих за часів, коли освоювалися нові землі.

— Щось не так ти живеш, Крістофере! Мені сором за тебе.

— Гульвіса розбещений, еге? — пирхнув Кіт. Старий тільки знизав плечима.

— Не коліть мене так очима, дядечку. Я б волів, щоб це було від гультяйства. Та мені тепер не до цього, нема часу.

— Що ж тоді з тобою?

— Перевтома.

Джон Беллю недовірливо зареготав.

— Невже? — Дядько знову зайшовся сміхом.

— Людина — породження середовища, — проголосив Кіт, показуючи на дядькову склянку. — Сміх ваш ріденький і терпкий, як і оте ваше питво.

— Перевтома! — глузував дядько. — Таж ти за все своє життя й цента не заробив!

— Далебі, заробив, тільки не одержав. Коли хочете, я заробляю п'ятсот доларів на тиждень і працюю за чотирьох.

— Малюнки, що їх ніхто ніколи не купить, чи якісь інші дрібнички? Ти вмієш плавати?

— Було колись.

— А сидіти на коні?

— І цього скуштував.

Джон Беллю обурено чмихнув.

— Добре, що батько в могилі й не бачить тебе в усьому твоєму безпутстві. Твій батько був справжній чоловік. Розумієш? Чоловік, а не хто! О! Він вигнав би з тебе оті мистецькі дурощі!

— Нічого не вдієте. Доба звиродніння, — зітхнув Кіт.

— Я міг би це зрозуміти й терпіти, — люто наступав дядько, — якби бачив у цьому хоч якийсь глузд. Але ти за своє життя й цента не заробив, ти не знаєш, як по-справжньому працюють.

— А гравюри, малюнки, віяла?.. — кволо захищався Кіт.

— Мазій ти й невдаха! Які картини ти намалював? Каламутні акварелі й потворні плакати? Хтось їх бачив коли-небудь, хоч тут, у Сан-Франціско?

— Ви забули. Одна моя картина висить і в залі цього клубу.

— Ота мазанина! А музика? Твоя люба дурненька матуся витрачала сотні на твою музичну освіту. І намарно. Ти не заробив і кількох доларів, хоча б акомпануючи десь у концерті. Пісеньки твої? Безглузде виття. Їх же ніхто не друкує, а співає хіба лиш купка блазнів, що граються в богему.

— Я надрукував якось цілу книжку. Пригадуєте мої сонети? — лагідно докинув Кіт.

— Скільки ж ти заплатив за друк?

— Та лише дві сотні.

— А чого ти ще досягнув?

— Поставив п'єсу в літньому театрі.

— Що ти отримав за неї?

— Славу.

— Таж ти колись умів плавати, навіть поривався їздити верхи! — Джон Беллю рвучко стукнув склянкою об стіл. — На що ти здатний? Скільки на тебе пішло грошей, а ти навіть в університеті не грав у футбола. Не веслував. Не…

— Я вправлявся у боксі й фехтуванні. Трохи.

— Коли ти тренувався з боксу востаннє?

— Та в університеті ж. Але я славився неабияким відбуттям часу й відстані. Тільки мені бракувало…

— Кажи, кажи!

— Наполегливості.

— Тобто ти просто ледачий.

— Може, й так, але це не так прямо називалося.

— Мій батько, сер, а твій дід, старий Айзек Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.

— Кому? Вбитому?

— Ні, дідові твоєму, несосвітенний ти блазню. А ти в шістдесят дев'ять і комара не вб'єш.

— Не ті часи, дядечку. Тепер за вбивство запроторять до в'язниці.

— Твій батько промчав верхи сто вісімдесят п'ять миль без перепочинку й загнав троє коней.

— А тепер він проїхав би ці милі в затишному вагоні, ще й добре виспався б.

Старий скипів, але стримався й, немов одрубуючи кожне слово, запитав:

— Скільки це тобі років?

— Либонь, уже…

— Знаю. Двадцять сім. Було двадцять два, коли закінчив університет. П'ять років байдикував: мазюкав і бренькав. Тепер скажи, ради бога, ну який з тебе пожиток? У твоєму віці я мав лиш одну пару білизни. Я пас худобу в Колузі, був міцний, як скеля, і спати міг на голій скелі. Живився в'яленою яловичиною й ведмединою. В тобі сто шістдесят п'ять фунтів ваги, а я й тепер ще здоровіший, ніж ти. І можу одним замахом кулака повалити тебе з ніг.

— Щоб вихилити склянку коктейлю або слабенького чайку, сили великої не треба. Невже ви, дядечку, не бачите, що тепер не ті часи? Та й не виховувано мене так, як слід. Моя люба дурненька матуся…

Джон Беллю аж шарпнувся з гніву.

— … як ви самі зволили назвати її, надто пестила мене: кутала у вату й таке інше. Може, й не був би я тепер такий невдатний, якби ще підлітком скуштував отих гідних справжнього чоловіка забав, про які ви так розпинаєтеся… Дивуюся, чому ви ніколи не запросили мене з собою? Брали ж ви Гела й Роббі до Сієрри та Мексіки…

— Бо вважав тебе за мазунчика.

— Тож це ваша, дядечку, вина та моєї любої — гм — матусі. Як я міг сам собою загартуватися? І що ж мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та віял? Хіба я винен, що ніколи не працював у поті чола?

Старий глипнув на свого небожа, не криючи відрази. Така легковажність і розпещеність виводили його з рівноваги.

— Ну що ж, я саме лагоджуся в таку подорож. То, може, поїдеш?

— Трохи запізно, мушу сказати. А куди це?

— Гел з Робертом збираються до Клондайку. Я пообіцяв провести їх через перевал до озер, а потім повернуся…

Дядько не встиг доказати, бо зрадуваний Кіт зірвався з місця й схопив його за руку.

— Визволителю мій!

Джон Беллю вмить насторожився. Він аж ніяк не сподівався на згоду.

— Ти що, справді? — сказав він.

— Коли ми вирушаємо?

— Це буде нелегка подорож, і ти нам тільки завдаси клопоту.

— Ба ні. Я працюватиму. У «Хвилі» я навчився працювати.

— Кожен має узяти з собою припасу на цілий рік. Там буде така сила людей, що носіїв-індіян на всіх не стане. Гел і Роберт свій вантаж через перевал самі нестимуть. Я для того й їду, щоб допомогти їм. Отож і тобі доведеться те саме робити.

— Випробуйте мене!

— Тобі не знести такого тягаря.

— Коли ми вирушаємо?

— Завтра.

— Та не подумайте, дядечку, що це вплив вашої проповіді, — кинув Кіт на прощання. — Мені до скруту треба виїхати звідси, будь-куди, аби далі від О’Гари.

— Хто це О’Гара? Японець якийсь?

— Ні. Він ірландець. Такий собі рабовласник і мій найкращий приятель. Редактор і видавець «Хвилі». Гнобитель такий, що як схоче — мертвого примусить танцювати.

Того самого вечора Кіт написав О’Гарі: «Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі якого-небудь перодряпа замість мене докінчити серію. Даруй, друзяко, цього вимагає здоров'я. Коли повернуся, працюватиму за двох».

II

Кіт Беллю зійшов на знавіснілий берег Даї, де клекотіло багатотисячне людське тлумище з тисячами пудів спорядження. З пароплавів вивантажувано гори речей та харчу, а потім усе це повільно посувалося вгору Дайською долиною і через Чілкут. Двадцять вісім миль треба було нести пожитки на собі. Й хоча носії-індіяни набавили ціну з восьми до сорока центів за фунта, роботи вони мали понад свою спромогу. Було ясно, що більшість мандрівників не встигне до зими здолати перевал.

Кіт був найтендітніший з-поміж новоприбульців. У нього, як і в сотень інших, на поясі висів патронташ і теліпався великий револьвер. У цьому, між іншим, також завинив його дядько, що пам'ятав, як давніше бувало свавільно в таких оце місцях. Але Кіт був романтик. Зачарований гонитвою за золотом, він захоплювався всім довкола і споглядав цей край очима художника. Він не сприймав його серйозно. Ще на пароплаві Кіт зауважив, що він же не на власний похорон їде. Він просто побуває у відпустці, лиш «кине оком» за перевал та й поверне додому.

Доки його супутники очікували на свої клунки, Кіт подався берегом до старої факторії. Він анітрохи не хизувався своїм револьвером, як це робило чимало інших. Ось повз нього пройшов високий та дужий індіянин із здоровенним клунком на плечах. Кіт попростував за ним, вражений його дебелими литками й тим, як легко той переступав під своїм тягарем. Індіянин скинув свою ношу на терези перед коморою, а Кіт прилучився до гурту золотошукачів, що вражено приглядалися до носія. Його клунок важив сто двадцять фунтів. Цю цифру шанобливо переказувано з уст в уста. Зачудований Кіт подумав собі, що він не зміг би й підняти таку вагу, а не те, що нести.

— Несеш до Ліндермену, друже? — запитав Кіт. Індіянин гордовито кивнув головою.

— Скільки ж ти заробиш за це?

— П'ятдесят доларів.

Тут розмова й урвалася. В око Кітові впала молода жінка, що стояла на дверях. Дивно: вона нічим не подібна була до інших жінок, що зійшли з пароплава, — ні куцої спідниці, ні яскравих шароварів. Зодягнена, як звичайно вбираються жінки в дорогу. Його вразила дивовижна доцільність її серед цього оточення. До того ж вона була молода й гарна. Красна врода та пречудовий овал її ніжного обличчя вабили Кіта, й він прикипів до неї поглядом, аж вона це відчула; її темні, з довгими віями, очі якось байдужно зиркнули на нього, о обличчя вона перевела явно насмішкуватий позирк на його великий револьвер. А коли вони знову зустрілися очима, в її погляді промайнула відверта зневага. Його немов батогом стьобнули. Вона ж повернулася до чоловіка, який стояв поруч, і показала поглядом на Кіта. Чоловік зміряв його очима так само зневажливо.

— Чечако, — сказала дівчина.

Чоловік, що в дешевих широких штанях та благенькій вовняній куртці скидався на волоцюгу, сухо осміхнувся, а Кіт знітився, сам не знаючи чому. «Та все-таки вона надзвичайно вродлива, — подумав Кіт, коли ті обоє пішли. — Яка в неї легка хода!» Здавалося, він упізнав би її через тисячу літ.

— Бачили цього чоловіка з дівчиною? — збуджено спитав Кіта його сусіда. — Знаєте, хто він?

Кіт похитав головою.

— Олень Чарлі. Мені також оце тільки показали його. Йому поталанило на Клондайку. Він старожитець. Років дванадцять пробув на Юконі. Оце щойно звідти.

— А що означає «чечако»? — поцікавився Кіт.

— Ну от ви чечако, я чечако, — була відповідь.

— Може, я й чечако, але що ж воно означає?

— Паничик, новачок.

Повертаючись до пристані, Кіт усе приказував сам до себе це слово. Прикро, коли тебе таке дівча обізве «паничиком».

Йдучи поміж куп вантажу й згадуючи іпдіянина з важенним клунком, Кіт надумався й собі випробувати силу. Він вибрав стофунтовий мішок з борошном, став над ним окаряч і спробував завдати його на плечі. Спершу йому здалося, що сто фунтів і справді важкі, потім, — що його спина не витримає, а потім він просто вилаявся, бо десь на п'ятій хвилині марних зусиль знемігся й звалився на той самий вантаж, який силкувався підняти. Кіт утер зрошене потом чоло й зараз угледів Джона Беллю: той тихцем стояв за купою мішків та насмішкувато стежив за ним.

— Боже! — вигукнув цей апостол гарту. — Які немічні нащадки нашого могутнього роду! Коли мені було шістнадцять, я жартома піднімав таке.

— Ви забули, дядечку, — огризнувся Кіт, — що я не ріс на ведмедині.

— Я заіграшки підніматиму його і в шістдесят.

— То покажіть!

І Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років, а він по-молодечому нагнувся, схопив мішка, вправно скинув на плечі й випростався.

— Спритність, хлопчику, спритність. Та ще міцний хребет.

Кіт шанобливо скинув капелюха.

— Ви диво, дядечку, справжнє диво. Як ви гадаєте, чи зможу я цього навчитися?

Джон Беллю знизав плечима.

— Ти накиваєш п'ятами раніш, ніж ми звідси рушимо.

— Не бійтеся, — тяжко зітхнув Кіт, — там же О’Гара, розлючений лев. Бодай туди ніколи не повертатися.

III

Перший перехід не перетрудив Кіта. До Фініганського броду весь їхній багаж — дві з половиною тисячі фунтів — перенесли індіяни, що їх пощастило найняти. Далі довелося гнути власні спини. Вирішили посуватися щодня на одну милю. Та це здавалося легким тільки на словах. Джон Беллю в таборі куховарив, отже не міг переносити більше як один клунок у день, і на долю кожного з трьох молодих хлопців припадало щодня проносити по вісімсот фунтів на відстань в одну милю.

— Якщо брати клунки по п'ятдесят фунтів, щодня доведеться проходити шістнадцять миль з вантажем і п'ятнадцять упорожні, бо ж останній раз ми не вертатимемося, — пояснив Кіт своє приємне відкриття. Клунки по вісімдесят фунтів треба було б щодня переносити на дев'ятнадцять миль, а по сто фунтів — лише на п'ятнадцять.

— Я не охочий ходити, — зауважив Кіт. — Тому братиму по сто фунтів. — Перехопивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він хутко додав: — Певна річ, я звикатиму поступово. Навчаються ж люди ходити по мотузці й витівати всіляких там штук. Я почну з п'ятдесяти.

Кіт схопив клунка й весело, мало не підтюпцем подався стежкою. Скинувши його на першому перепочинку, він поспішив назад. Виявилося легше, ніж він гадав. Але дві милі збили з нього самовпевненість. Другий клунок важив шістдесят п'ять фунтів. Нести було набагато важче, й Кіт уже не підстрибував. Як і всі носії, він деколи сідав на землю перепочити, спираючись ношею на камінь чи пень. За третім разом він так розпалився, що скинув на плечі дев'яностоп'ятифунтовий лантух з бобами. Але пройшовши сотню кроків, відчув, що от-от зомліє. Кіт сів і витер піт з обличчя.

— Короткі переходи й короткі перепочинки, — ледь вимовив сам до себе Кіт. — Ось у чому річ.

Іноді він сідав перепочити, не пройшовши й ста кроків, і щораз насилу спинався на ноги, а лантух дедалі важчав та й важчав. Він захекався, його заливав піт. Десь за чверть милі він зідрав з себе вовняну сорочку й почепив на дерево. Трохи далі закинув геть капелюха. Через силу подолавши півмилі, Кіт уже подумав, що йому капець. Ніколи в житті не почувався він так немічно. Знеможений, він сидів на землі, і раптом його погляд спинився на великому револьвері й важкому патронташі.

— Зайві десять фунтів, — посміхнувся Кіт і відстебнув зброю.

Він навіть не завдав собі клопоту повісити її на дерево, а злісно жбурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв пропливав повз нього, Кіт завважив, що й інші чечаки викидають свою зброю.

Його короткі переходи все меншали. Часом він не міг проволіктися й ста кроків, як удари серця й дрижаки в колінах примушували його знов перепочивати. І перепочинки ті всё довшали. Та уява його була невтомна. Попереду ще двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім днів, та й пройдено тільки найлегшу частину дороги.

— Почекайте, — казали йому, — дістанемось до Чілкуту, то ще й рачки будемо видиратись.

— Який там Чілкут, — відповідав Кіт. — Це не про мене. Задовго до нього я набезвік спочину десь під мохом.

Він ослизнувся й утримався на ногах тільки одчайдушним зусиллям. Всередині в нього наче щось відірвалося.

— Якщо я впаду з оцією ношею, тут мені й каюк, — сказав Кіт своєму випадковому супутникові.

, — Це ще нічого, — відмовив той. — От скоро доберемося до Каньйону. Там доведеться переходити через бурхливий потік по сосновій колоді футів з шістдесят завдовжки. Ні мотузків тобі, анічогісіпько. А вода вирує, деревина під ногами вгинається. Як упадеш, то й потонеш, бо від оцих шлейок не звільнитися.

— Та мені однаково, — мовив Кіт, відчуваючи, що каже мало не правду.

— Там щодня тонуть по троє-четверо, — провадив своєї сусіда. — Я допоміг якось витягти одного німця. Мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.

— Нічогенько, — промовив Кіт, ледве зводячись, щоб іти далі.

Кітове безсилля виглядало на звичайну мандрівничу трагедію. А сам собі він скидався на Сіндбада-мореплавця, якому у в'яз на шию дідок. Так оце та «забава, гідна справжнього чоловіка»? Проти неї навіть служба в О’Гари була ніщо. Знову й знову його спокушала думка закинути лантуха з бобами в кущі, скрастися поза табором до берега, сісти на пароплав і повернутись до цивілізації.

Але Кіт не здався. Десь у ньому ще жеврів предківський гарт, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Це стало в Кіта якимсь маячливим приспівом, що його він мимрив кожному, хто повз нього проходив. На відпочинках він заздрісно стежив за індіянами з міцними, як у мулів, ногами, що спокійно собі ступали, несучи вдвічі важчі клунки. Здавалося, вони ніколи й не спочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм і певністю, аж йому моторошно ставало.

Він сидів на землі й уголос лаявся (йдучи він не мав на це сили), ледь утримуючись від спокуси втекти назад до Сан-Франціско. Миля вже була наприкінці, коли Кіт від лайки перейшов до плачу. То були сльози знесилля і злості до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не зазнавала такої поразки. Побачивши, нарешті, пристанок, він розпачливо напружив останню снагу, доплентався туди й упав долілиць із бобами на спині. Перехід однак не вбив його, — Кіт тільки пролежав нерухомо з чверть години, доки зібрався на силі, щоб звільнитися від шлейок. Тоді бідолаху занудило, і в такому стані застав його Роббі, що зазнавав тих самих мук. І, як це не дивно, слабість Роббі надала Кітові бадьорості.

— Що роблять інші, можемо й ми… — сказав йому Кіт, хоч у душі й не був цього певний.

IV

«Мені двадцять сім років, і я справжній чоловік», — раз у раз подумки запевняв себе Кіт. Це було неабияк потрібно йому, бо хоч він і приладнався щодня переносити по вісімсот фунтів, але на кінець тижня втратив п'ятнадцять фунтів власної ваги. Він геть змарнів, лице йому запало, де й поділася гнучкість його тіла й розуму. Тепер Кіт не йшов, а через силу чалапав. Навіть коли повертався впорожні, ноги його підтиналися.

Кіт Беллю перетворився на в'ючака. Він до того знемігся, що засинав над їжею, і сон його був важкий та міцний, як у тварини, опріч хіба тих випадків, коли він прокидався від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла нила. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було пусте проти пекучих ран на ступнях, коли він брів зо дві милі через Дайську низовину, покриту рінню. Ці дві милі були йому за цілих тридцять вісім. Кіт умивався лише раз на день, а своїх поламаних, з болючими задирками нігтів, і зовсім не чистив. Плечі й груди він натер твердими шлейками, і саме тоді мимоволі згадав про биндюжних коней, і чи не вперше збагнув їхні муки.

Та найбільше спочатку він потерпав від харчу. Тяжка праця виснажувала його, а підсилитись не було як — Кітів шлунок не звик перероблювати такими великими пайками грудинку та важкотравні боби. Тож хоч не хоч настав денний голод, що доймав Кіта аж до живого. Але потім прийшов день радощів, і він зміг їсти все, що було, наче пожадлива звірина, а по-вовчому голодні його очі назирали, чим би ще підживитись.

Коли мандрівці перетягли вантаж через Каньйон, довелося змінити свої плани. До них дійшла чутка, що біля Ліндермену позрубувано останні дерева, придатні на човни. Брати Гел і Роберт, з пилками, укривалами й харчем подалися шукати лісу, полишивши решту багажу на Кіта й дядька. Віднині Джон Беллю та Кіт разом куховарили, обидва несли свої пожитки пліч-о-пліч. А час минав, і на вершинах падав перший сніг. Застряти по цей бік перевалу на зиму означало затримку майже на цілий рік. Отож дядько скинув на свою залізну спину стофунтовий клунок. Небіж, затявшися, зціпив зуби й узяв і собі таку саму вагу. Було страх як важко, але Кіт уже трохи звик, та й тіло, втративши разом з жиром і млявість, поволі робилося пружне і м'язисте. До того ж він приглядався і сам дещо метикував. Помітивши, що індіяни накладають ремінці ще й на голову, Кіт приладнав їх собі теж (це окрім наплічних шлейок). Нести стало легше, і він також почав припасовувати зверху що громіздкіше, але не тяжке. Згодом Кіт міг іти, маючи сотню фунтів на плечах та ще п'ятнадцять-двадцять поверх клунка, і при тому ще ніс в одній руці сокиру чи пару весел, а в другій кілька покладених один в одного казанків.

Проте труднощі зростали. Що далі стежка гіршала, а клунки важчали. Щодень снігова смуга на скелястих горах сповзала нижче й нижче. Платня за перенесення фунта багажу підскочила до шістдесяти центів. Від братів, що мали самотужки зробити десь човна, не було ані слуху. Джон Беллю занепокоївся. Перехопивши гурт індіян, що поверталися з Ліндермену, він погодив їх перенести вантаж до верхів'я Чілкуту. Носії заправили по тридцять центів за фунт, і старий геть-чисто витратився, та й то ще лишилося з чотириста фунтів одежі й табірного начиння, що їх він мусив переносити сам, бо небожа вирядив разом з індіянами. Домовилися, що на верхів'ї Кіт потроху перетягатиме вантаж далі, поки його наздожене Джон Беллю.

V

Кіт ледь устигав за індіянами. Тому що перехід мав бути довгий, аж до верхів'я Чілкуту, він узяв на плечі тільки вісімдесят фунтів. Індіяни аж згиналися під своїм тягарем, куди важчим, а проте йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Але він не дуже й побоювався цього, бо вважав себе вже мало не таким самим витривалим, як індіяни.

Пройшовши чверть милі, Кіт порвався був перепочити, та носії не спинилися, і він мусив чалапати далі. Ще за чверть милі Кіт відчув, що не спроможний ступити й кроку, але, зітнувши зуби, подибав-таки за індіянами. А коли здолав цілу милю, сам собі вразився, що він ще живий. Далі він якось уже втягся, і друга миля видалася йому навіть легшою, ніж перша. По третій милі він був ледь теплий, та ба — майже не при тямі з утоми й болю, усе-таки вперто просувався вперед. І саме в ту мить, коли йому здалося, що він от-от знепритомніє, індіяни пристали. На відміну від білих, які спочивали, сидячи з вантажем за плечима, індіяни позвільнялися від шлейок та ремінців і вільно собі полягали, спроквола гомонячи й покурюючи. Збігло добрих півгодини, поки вони знов рушили. Собі на диво Кіт раптом почувся на свіжій силі, й відтепер його правило стало: «Тривалі переходи й тривалі перепочинки».

Схил Чілкуту був таким, яким і уявляв його Кіт з розповідей. Йому часто випадало дертися вгору навкарачки. Ллє, досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт потайки запишався: адже він тепер не пасе задніх, навіть не нарікає на свою долю, а йде в гурті з індіянами. Стати витривалістю майже впорівень з індіянами — така була його нова амбітна мрія.

Коли Кіт розплатився з носіями, вже смеркло. Він лишився сам на гірському хребті, за тисячу футів понад смугою лісів. Зморений і голодний, змокрілий по пояс, Кіт віддав би весь річний прибуток за багаття й кухлик гарячої кави, але натомість повечеряв півдесятком холодних коржів і загорнувся з головою в брезент. Уже засинаючи, нараз він згадав про Джона Беллю й зловтішно осміхнувся, уявляючи, як той тягтиме на Чілкут свої чотириста фунтів. Він і сам волоктиме завтра аж дві тисячі, але ж то з гори.

Рано, не відпочилий до пуття й задубілий з холоду, Кіт виліз з-під брезенту, нашвидкуруч ум'яв зо два фунти сирої грудинки, скинув за плечі стофунтовий клунок та и пустився наниз скелястим плаєм, що вів через вузький льодовик до озера Крейтер. Там він побачив і інших людей з вантажем. Цілісінький день Кіт переносив свої пожитки до горішнього краю льодовика, а що відстань була коротка, то він щораз нав'ючував на себе по сто п'ятдесят фунтів, сам дивуючись, де в нього та й сила. За два долари йому пощастило купити в одного індіянина три морських сухарі, що разом з величезними пайками грудинки становили його денну їжу. Закоцюблий, невмиваний, у зволоженій потом одежі, Кіт спав і другу ніч, завинувшись у полотно намету.

Удосвіта Кіт простелив на кризі брезент, скинув на нього свої три чверті тонни вантажу і взявся тягти. Там, де стежка пострімкішала, саморобні санки пустилися швидше й підбили самого Кіта, тож він опинився зверху свого добра, що навально летіло донизу.

Сотні зігнених під тягарем носіїв спинялися й у подиві стежили за Кітом. А він лиш несамовито гукав остерегтися, і всі поквапно розступалися, даючи йому дорогу. Внизу, на самому краю льодовика, бовванів невеликий намет, що все більшав у Кітових очах, наче блискавично мчав йому назустріч. Утерта стежка звернула ліворуч, а Кіт із своїми санками врізався в біле поле, здійнявши снігову куряву. М'який сніг стишив його шалену гонитву, й Кіт знову побачив намета аж тоді, коли, налетівши на нього, повиривав дерев'яні розчали і в'їхав усередину верхи на своїх клунках. Намета затіпало, мов напідпитку, і крізь морозяну пару Кіт розгледів перелякану дівчину, що сиділа закутана в коци, — ту саму, котра в Даї назвала його чечаком.

— Ну, як мене смоктонуло? — весело запитав Кіт. Дівчина глянула на нього з явним осудом.

— Куди там той килим-самоліт! — провадив далі він.

— А чи не могли б ви прибрати цього мішка з моєї ноги? — сердито озвалася вона.

Кіт оглянувся й одразу встав на рівні.

— І не мішок це, а мій лікоть. Пробачте.

Таке пояснення тільки роздратувало дівчину, і голос її зазвучав, як виклик.

— Добре, що хоч не перекинули грубку, — докірливо кинула вона.

Кіт мимоволі простежив за її поглядом й уздрів залізну грубку та кавника, біля якого поралася молода індіянка. Він жадібно вдихнув запах кави й озирнувся до дівчини: — Я чечако.

Нудьгуватий вираз у неї на обличчі свідчив, що це їй не новина. Та Кіт не журився.

— Я викинув оту вогнепальну залізяку, — сказав Кіт, кивнувши собі на пояс.

Тоді дівчина впізнала його, й очі її заблищали.

— Ніколи б не подумала, що ви дістанетесь аж сюди, — здивувалася вона.

Він знову нюхнув повітря.

— Щоб я так живий був — кава! — випалив Кіт, уже не криючись. — Ось вам мій мізинець — одріжте його, я й не писну; я готовий на будь-що, я буду вашим рабом цілий рік з гаком, тільки налийте мені кухлик.

За кавою вони познайомилися. Її звали Джой Гастел, і вона тут старожитець. Народилася Джой у факторії біля Великого Невільничого озера, і ще малою зі своїм батьком перейшла Скелясті гори й спустилася на Юкон. Вони й цього разу мандрують удвох, тільки нині він десь забарився в Сієтлі: її батько мало не загинув під час катастрофи «Співака» й повернувся назад до П'юджет-Саунду вже на іншому пароплаві, що врятував потерпілих.

А що дівчина так і сиділа під кодами, то Кіт не зволікав розмовою і, героїчно відмовившись від другого кухлика, звільнив намета. Дорогою він розважав про Джой, що и неї гарне ім'я й гарні очі, що їй, певне, років двадцять два, не більше, що її батько, мабуть, француз; що в ній відчувається воля й палка вдача і що виховувалася вона не в цих диких краях.

VI

По скутих кригою скелях і над лісовою смугою вилася стежина довкіл озера Крейтер і губилася десь у кам'янистому міжгір'ї, що вело просто до Щасливого табору та перших миршавих сосон. Йти пішки з таким тягарем — це зайняло б не один день кривавої праці. На озері був якийсь човен з вітрильцем. Разів два переправитись, і за яких дві години він з усіма своїми бебехами опиниться на тому боці. Та йому бракувало грошей, а перевізник правив сорок доларів за тонну.

— Ваш човник, друже, це золота жила, — закинув Кіт човняреві. — Але ж ось тут є ціла золота копальня!

— Ну то покажіть її, — озвався той.

— Покажу, якщо перевезете мої речі. Ідея чудова, ще й не запатентована, і ви зможете одразу налагодити справжнє діло. То як, згода?

Човняр погодився, й Кіт поклався на його слово.

— Гаразд. Бачите цей льодовик? Поорудуйте там кайлом та прорубайте згори донизу такий собі широкий жолоб — це на день роботи. Зверху донизу. Збагнули? От вам і буде «Чілкут-Крейтер. Акційне товариство перевезень сторчма». За день ви зможете спускати по сотні тонн і пальцем не ворухнувши — тільки грошики в кишеню, центів по п'ятдесят з тонни.

Через дві години Кіт був уже на тому березі, вигадавши на Цьому аж три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він уже наближався до Глибокого озера — іншої вулканічної западини, наповненої льодовиковою водою.

VII

Останній перехід, поміж озерами Довгим та Ліндерменом, тягнеться три милі, і стежка там, — якщо можна її назвати стежкою, — звивається то вгору на крутий тисячофутовий хребет, а то вниз по слизьких скелях і перетинав широке болото. Джон Беллю аж очі вирячив з подиву, коли Кіт, опріч ста фунтів, завдав собі на плечі ще й п'ятдесятфунтовий мішок з борошном.

— Ходімо, дядечку, диво загартованості! — кепкував небіж. — Ви що, забули смак ведмедини та єдину пару білизни?

Джон Беллю похитав головою.

— Я вже старий, Крістофере.

— Та вам же тільки сорок вісім. Хіба ви забули, як мій дід, сер, а ваш батько, старий Айзек Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років?

Джон Беллю, гірко усміхаючись, проковтнув пілюлю.

— Я хочу, дядечку, поділитися з вами важливою новиною. В мені сталися деякі зміни. Виховувано мене мазунчиком, це так. Але тепер я ношу вантажі більші, ніж ви, ходжу швидше, ніж ви, і можу збороти вас одним замахом кулака.

Джон Беллю підніс руку й урочисто сказав:

— Крістофере, хлопчику, я бачу, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з отим клунком за плечима. Ти досягнув майже неймовірних успіхів.

Наостанку Кітові довелося мандрувати туди. Й сюди чотири рази на день, тобто проходити двадцять чотири милі, причому дванадцять з них з тягарем у півтораста фунтів. Він стомився, але почував себе добре й пишався своєю витривалістю. А їв і спав так, як ніколи в житті, і коли йшлося до кінця роботи, аж трохи сумував.

Одне бентежило його. Кіт був певен, що коли спіткнеться із стофунтовою вагою, то вціліє, та якщо впаде з додатковими п'ятдесятьма фунтами, може скрутити в'язи. Стежки через болото доводилося раз у раз торувати нові, бо кожна стежина скоро пробивалася до бездонних мочарів. Отак, прокладаючи собі стежину, Кіт несподівано розв'язав проблему зайвих п'ятдесяти фунтів.

Колихка драговина піддалася під ним, Кіт заточився й брьохнувся ницьма. П'ятдесят фунтів не завдали йому шкоди, хоч і придавили шию, але сто фунтів за плечима дали змогу лише зіпнутися навкарачки, та й годі. Одну руку засмоктало йому аж по плече, а щока вже лежала на твані. Тільки він вирятував ту руку, як загрузла друга. Звільнитися від шлейок було неможливо, а сто фунтів не давали йому встати. Спираючись на руки й коліна й зав'ялаючи то лівою, то правою рукою, Кіт спробував доповзти до того місця, де впав мішок з борошном, та тільки знемігся й так витолочив ледь укриту травою поверхню, що на ній виступила каламутна вода в небезпечній близькості до його носа й рота.

Кіт спробував перекинутися на спину, але натомість загруз обома руками й нараз відчув, що потоне. З винятковою терплячістю він витяг з трясовини спершу одну, потім другу руку, склав їх пластом, сперся на них підборіддям і заволав на поміч. Трохи перегодом позад нього хтось зачвякав по багнюці.

— Поможи, друже! — озвався Кіт. — Кинь мотузка абощо!..

Йому відповів жіночий голос, і він одразу впізнав його.

— Якщо ви розстебнете шлейки, я зможу встати.

Сто фунтів гупнуло в болото, а Кіт поволі зіп'явся на ноги.

— Оце ж пригода! — засміялася міс Гастел, побачивши його заквацяний багном вид.

— А чом би й ні, — весело відказав Кіт. — Це моя улюблена гімнастична вправа. Раджу й вам — вона неабияк зміцнює груди й хребет.

Він витер обличчя й струснув з руки бруд.

— О! — вигукнула вона. — Та це ж містер, що його смоктонуло!.. Містер Смок Беллю.

— Щиро дякую за вчасний порятунок та нове ім'я. Мене перехрестили. Відтепер я вимагатиму, щоб мене так і кликали Смок Беллю. Це сильне ім'я, і не без глибшого сенсу: цим разом мене таки мало не засмоктало.

Нараз він примовк, а відтак не знати чого люто скривився:

— Знаєте, що я тепер зроблю? Повернуся в Штати. Одружуся. В мене буде багато дітей. Вечорами збиратиму їх біля себе й оповідатиму про свої поневіряння на чілкутській стежці. І якщо вони не заплачуть, — чуєте, — якщо не заплачуть, — то я з них шкуру здеру!

VIII

Насувалася полярна зима. Сніг укрив землю на шість дюймів, а крига сковувала озера, дарма, що лютували бурі. Якось надвечір, вибравши часину, коли вітер трохи вщух, Джон Беллю й Кіт допомогли Гелові й Роберту навантажити човна, попрощалися з ними й постояли на березі, аж поки човен не зник у сніговій хурделиці.

— Тепер треба добре виспатися, бо рано в дорогу, — мовив Джон Беллю. — Якщо нас не застукає на перевалі сніговій, завтра ввечері будемо в Даї. А коли пощастить одразу сісти на пароплав, то за тиждень повернемося до Сан-Франціско.

— Маєте вдоволення з подорожі? — ніби між іншим поспитав Кіт.

Останній їхній табір на Ліндермені був незатишний. Усе, що могло придатися, в тім числі й намет, забрали з собою обоє братів. Подертий шмат брезенту мало захищав од вітру. Вечерю зготували на вогнищі в якихось розбитих казанках. У них тільки й лишилося, що укривала та харчів на кілька днів.

Відколи відплив човен, Кіт став якийсь неуважливий та неспокійний. Дядько помітив його стан, але гадав, що то від перевтоми. Вечеряли мовчки, лише раз Кіт озвався.

— Дядечку, — ні сіло ні впало сказав небіж, — віднині кличте мене Смоком. Негоди ж добре-таки попосмоктали мене за цю мандрівку, правда?

Кількома хвилинами пізніше Кіт пройшовся до табору золотошукачів, які все ще прибували та споряджали собі човни. Пробув він там не одну годину, бо коли повернувся, Джон Беллю вже спав.

Буряного досвітку, ще поночі, Кіт виліз з-під брезенту, не взуваючись, розпалив багаття, розігрів біля нього свої чоботи, запарив кави й підсмажив грудинки. Сяк-так поснідавши на холоднечі, дядько й небіж згорнули укривала й зібралися в дорогу. Та тільки-но Джон Беллю повернув рушати на Чілкут, Кіт простяг йому руку.

— Бувайте здорові, дядечку!

Джон Беллю глипнув на нього й з несподіванки аж вилаявся.

— Не забувайте, мене звуть Смок, — додав Кіт.

— Ти що це вигадав?

Небіж лише махнув рукою на північ, у бік розбурханого озера.

— Нема рації повертатися, коли дістався так далеко, — пояснив він. — Та й ведмедина мені до смаку. Я піду далі.

— Ти ж без грошей, — заперечив Джон Беллю. — І ніякісінького спорядження!

— Я знайшов роботу. Погляньте-но на свого небожа, Крістофера Смока Беллю! Він має роботу. Він тепер слуга поважного господаря. Півтораста доларів на місяць і харчі. Наш небіж вирушає на Доусон у товаристві двох джентльменів та ще одного слуги. Хай він западеться, той О’Гара: п своєю «Хвилею»! Бувайте!

Ошелешений Джон Беллю спромігся лиш пробурмотіти:

— Нічого не розумію.

— Кажуть, що в басейні Юкону до біса ведмедів, — пояснив Кіт. — Ну, а в мене лиш пара білизни, то я піду пошукаю ведмедини.

І

Уже сіріло, коли Смок Беллю, заточуючись від поривів дужого вітру, вийшов на берег. Там з десяток човнів навантажувано коштовностями, що їх пощастило перекинути через Чілкут. Човни були неоковирні, сяк-так збиті зі щойно зрубаного дерева. Один з них, уже навантажений, саме відпливав, і Кіт спинився подивитися.

Вітер на озері був ходовий й дув просто в берег, зганяючи хвилі на мілизну. Люди з того човна, спрямовуючи його на глибінь, хляпали у високих гумових чоботях по воді. Двічі їм пощастило. Та поки вони влізали в човна, їх знов односило назад. Кіт завважив, що бризки на бортах човна вмить замерзають. Третя спроба була трохи успішніша. Двоє чоловіків, що останні влізли в човна, змокли по самий пояс, зате човен виплив на глибоке. Насилу піднімаючи важкі весла, човнярі почали гребти від берега. Не забарилися вони й напнути вітрило з укривал, але вітер одразу зірвав його, і їх утретє кинуло на берег.

Кіт осміхнувся й пішов далі. Йому також доведеться боротися з вітром та хвилями — у новій ролі служника сьогодні й він вирушає в такому самому човні.

Повсюди люди шпарко працювали. Наближалася неминуча зима, й кожен спішив перебратися через низку озер, доки не скувало їх лютим морозом. Проте, коли Кіт підійшов до намету добродіїв Спрага і Стайна, то не побачив ніякого пожвавлення, ніби в них і на гадці не було відпливати.

Біля багаття, під захистком брезенту сидів куций натоптаний чоловічок, посмоктуючи самокрутку.

— Здоровенькі були! — привітався він перший. — Це ви новий служник містера Спрага?

Кіт Беллю кивнув. Його вразило, як той, ледь не підморгнувши, притиснув на словах «містер» та «служник».

— Ну, а я служник містера Стайна, — пояснив чоловічок. — По-простецькому кличуть мене Куций, бо я тільки п'ять футів і два дюйми на зріст, або Джек Куций. Іноді ще — Джонні Спритник.

Кіт потис йому руку.

— Либонь, виросли на ведмедині?

— А так, — ствердив Куций. — Хоча, як на мою пам'ять, першою їжею мені було буйволяче молоко. Сідайте, поїжте. Наші пани ще затинають хропака.

Кіт, хоч уже й снідав сьогодні, охоче підсів до вогнища й перекусив удруге. Тепер, після кількох тижнів поневірянь, апетит у нього став просто вовчий. Він міг їсти будь-що і будь-скільки, і не знав, що таке нетравлення. Куций виявився балакучим та ще й песимістично настроєним. Від нього Кіт довідався чимало всякого про їхніх господарів і почув невтішні віщування щодо їхньої подорожі. Томас Стенлі Спраг — молодий гірничий інженер і син мільйонера. Лікар Адольф Стайн також син багатія. Завдяки батькам обидва мали підтримку одного синдикату, що фінансував їхню клондайкську експедицію.

— О, в них грошей кури не клюють! — провадив Куций. — Коли вони висідали на берег Даї, платня за фунт вантажу підскочила до сімдесяти центів, але нікого було наймати — жодного індіянина. Аж тут якось партії справжніх рудокопів зі Східного Орегону пощастило найняти гурт індіян таки ж по сімдесят центів. Носії вже навантажилися — три тисячі фунтів, — коли з'явилися Спраг і Стайн. Ці запропонували їм по вісімдесят, тоді по дев'яносто центів, а тоді навіть по цілому долару за фунта. І врешті індіяни скинули той вантаж і взяли їхні клунки. Спраг і Стайн, як бачите, дісталися сюди, хоча це їм влетіло в три тисячі, а орегонці й досі десь на березі. Вони не виберуться звідти до наступної весни.

— О, гроші сіяти вони мастаки, а до інших людей їм байдуже. Знаєш, яку штуку вони утнули тут на Ліндермені? Теслі саме викінчили човна за шістсот доларів для прибульців із Фріско. Спраг і Стайн відвалили їм цілу тисячу, й ті, не довго думаючи, розірвали домовленість. Човен-то добрий, але здобуто ж його шахрайством! А ті бідолахи знов-таки застрягнуть тут до наступної весни. Випий-но ще кухлика! Повір мені, я нізащо в світі не поїхав би з ними, якби мене не вабило до Клондайку. Нечесні люди. Заради власного зиску обібрали б і мертвого. А ти підписував умову? Кіт крутнув головою.

— Тоді шкода тебе, парубче. Адже тут голод, і вони виженуть тебе, тільки-но дістануться Доусона. Взимку багато людей голодуватиме…

— Але ж ми умовилися на словах… — почав Кіт.

— То на словах! — відрубав Куций. — Ти скажеш одне, вони інше, от і доведи. Та нічого, не журися. А як тебе звуть, парубче?

— Зви мене Смоком, — відповів Кіт.

— Отож-бо, Смоку, наберешся ти лиха з тією словесною умовою. Добра від них не жди. Кажу-бо, ці лежні — мастаки лише тринькати гроші, а працювати незугарні, вся робота буде в нас на шиї. Оце треба було б годину тому вже виїхати, а вони досі хропуть. Скоро почуєш, як вони порозплющують очі й закричать: «Кави!» Це щоб дорослим чоловікам каву до ліжка! А ти вмієш веслувати? Я ковбой і золотошукач, але на воді — нічого не тямлю. Вони — й поготів. А ти?

— Де там, — сказав Кіт, щільніше тулячись до брезенту, бо саме захурделило сипучим снігом. — Хлопчаком колись їздив на човні, ото й усе. Та вже якось навчимося.

Вітер задер крайчик брезенту, й за комір Куцому посипався сніг.

— Атож, навчимося, — буркнув він. — І дитя може навчитися. Але, їй-бо, нам сьогодні не вирушити.

Була восьма година, як з намету загукали кави, а десь близько дев'ятої з'явилися й самі роботодавці.

— Гей! — гукнув Спраг, випещений, червонощокий молодик років двадцяти п'яти. — Час би й рушати, Куций. Ви та… — тут він запитально глянув на Кіта. — Перепрошую, вчора я не зовсім розчув, як вас звуть.

— Смок.

— Отже, Куций і ви, містере Смоку, беріться до човна.

— Просто Смок, без містера, — зауважив Кіт.

Спраг сухо кивнув головою, й вони вдвох зі Стайном, струнким сухорлявим юнаком, подалися між намети. Куций значуще підморгнув Кітові.

— Понад півтори тонни вантажу, а вони й пальцем не кивнуть. Ось побачиш.

— То нам же за те й платять, щоб ми все робили, — бадьоро відповів на це Кіт. — Ми й самі впораємося.

Перетягти на плечах три тисячі фунтів за сотню ярдів — це робота не легка, а ще в отаку завірюху, провалюючись важкими чобітьми в кучугурах снігу, — то й зовсім виснажлива. До того передусім треба було скласти намета й спакувати всяке табірне начиння. Покінчивши з цим, Смок та Куций узялися вантажити човна. Щораз, як човен під тягарем осідав, його відштовхували далі й далі від берега, отож відстань, що її мали перебродити вантажники, все збільшувалася. До другої години, одначе, роботу було скінчено, й Кіт, дарма, що двічі снідав, так охляв, аж у нього коліна тремтіли. Куций почувався не краще. Він понишпорив і в одному великому казанку натрапив на холодні боби впереміш із здоровими куснями грудинки. Напохваті знайшлася лиш одна ложка з довгим держаком, і вони по черзі запускали її в казанок. Кіт без усякого жарту запевняв, що зроду не їв нічого смачнішого.

— А їй-бо, — мурмотів Кіт, плямкаючи, — я ніколи не знав, що то є апетит, доки не звідав цих мандрів.

Спраг і Стайн застали їхній бенкет у самому розпалі.

— А чого це ми баримося? Чи не час вирушати? — невдоволено запитав Спраг.

Замість відповіді Куций ще глибше зачерпнув ложкою, виїв з неї й передав її Кітові. Служники мовчки жували далі, доки не спорожнили казанка.

— Либонь, ми тут байдикували, — огризнувся нарешті Куций, витираючи долонею рота. — І нічогісінько не зробили. І вам нічого не приготували їсти. Це все через мене.

— Нічого, нічого. Ми поснідали в одному наметі у своїх друзів, — квапливо відповів йому Стайн.

— Я так і знав, — буркнув Куций.

— То як ви вже скінчили, рушаймо! — підганяв Спраг.

— Онде човен на воді, — махнув рукою Куций. — І вже навантажений. То чого ще треба, щоб рушати?

— Сісти й відштовхнутися. Ходімо!

Господарі сіли в човна, а Кіт і Куций заходилися штовхати його перед себе. Коли вода полилася їм за халяви, вони вскочили в човен. Але ті двоє не були готові з веслами, і човна вмить прибило назад, на мілизну при березі. Так робилося разів шість, і все коштом надмірних зусиль Кіта з Куцим.

Проклинаючи все на світі, Куций похмуро сів на корму й заклав за щоку тютюнової жуйки, в той час як Кіт вичерпував з човна воду, а решта двоє перекидалися неґречними репліками.

— Якщо будете слухатися, я спробую відчалити, — заявив за хвильку Спраг.

Він таки й справді взявся перелазити через облавок, але зараз же його залляло по самий пояс.

— Треба розкласти вогонь, — заволав він, коли човен знову сів на мілизну. — Я замерзаю.

— Змокнути — це нічого, — оскірився Стайн. — Інші люди ще й більше за вас мокли. Краще-но я його відчалю.

Цього разу його геть усього захлюпнуло, і тепер він, не попадаючи зуб на зуб, став вимагати вогню.

— Та вас же тільки покропило, — кепкував Спраг, сам дрібно цокотячи зубами. — Ми рушаємо.

— Куций, витягніть мого клунка з одежею та розкладіть багаття! — скомандував Стайн.

— Човна не розвантажуйте! — вигукнув Спраг.

Куций глянув на одного, тоді на другого, сплюнув, але з місця не зрушив.

— Він служить мені й мусить слухатися моїх наказів! — а? ч скрикнув Стайн. — Куций, тягніть мішка на берег!

Куций послухав, а Спраг усе так само трусився з холоду. Кіт, не маючи ніякого наказу, тим часом тішився перепочинком.

— Де незгода, там часто шкода, — промимрив він собі під ніс.

— Що ви сказали? — гаркнув до нього Спраг.

— Та це я розмовляю сам з собою, у мене така звичка, — відповів той.

Господар сподобив його грізним поглядом, і, набундючившись, просидів у човні ще кілька хвилин. А тоді здався.

— Витягніть, Смоку, й мого клунка, — наказав він. — Та допоможіть розкласти багаття. Вирушимо завтра.

II

Буря не вщухла й другого дня. Озеро Ліндермен було не що інше, як наповнена водою гірська ущелина. Зриваючись із гір, вітер через цю вузину дув досить нерівно: то налітав буревієм, а то зовсім стихав.

— Якщо ви дружно штовхнете, я, може, й відчалю човна, — заявив Кіт, коли вони знов налагодилися вирушати.

— Ет, що ви тямите в цьому! — роздратовано гримнув на нього Стайн.

— Поживемо — побачимо, — відказав той і змовк.

Уперше в житті Кіт заробляв собі на прожиток, але вагу дисципліни швидко затямив. Слухняно й бадьоро долучався він до численних марних спроб відчалити від берега.

— А як же ви гадаєте це зробити? — засапавшись, жалібно спитав нарешті Спраг.

— Сядьмо та добре відпочиньмо, доки вітер трохи втишиться, а потім гуртом натиснім, скільки сили.

Дивовижно проста думка, але Кіт перший висловив її. І справді, за першим таки разом їм пощастило відчалити. Прип'яли укривало до щогли, й човен помчав за вітром. Стайн і Спраг ураз повеселішали. Куций, попри узвичаєний свій песимізм, був хлопець завжди веселий, а Кітові й зовсім не випадало хнюпитись — надто вже був він цікавий до новизни. Біля стерна Спраг ледве змігся на яких чверть години, а тоді так благально глянув на Кіта, що той одразу заступив його.

— Мало руки не повикручував, — промурмотів Спраг, ніби виправдовуючись.

— Ви, либонь, ніколи не куштували ведмедини? — співчутливо спитав його Кіт.

— Що ви, в біса, хочете цим сказати?

— Анічогісінько, просто поцікавився та й годі.

За спиною свого роботодавця Кіт помітив схвальну усмішку Куцого — той розгадав жарт.

Стернуючи вздовж Ліндермену, Кіт виявив стільки вправності, що двоє грошових тузів, самі до праці не призвичаєні, піднесли його до рангу стерника. Не менш утішився з цього й Куций — полишивши човнярські справи на товариша, він залюбки взявся куховарити.

Між озерами Ліндерменом та Бенетом пролягав волок. Легко навантаженого човна треба було провести через вузький і бурхливий потік, що сполучав озера, і тут Кіт ще й побільшив набагато свій судноплавський досвід. Але коли дійшлося до вантажу, Стайн і Спраг де й поділися, і служникам самим довелося два дні перериватися, перетягуючи на собі всі клунки. І так чимало днів у поті чола справляли вони всю роботу, бо їхні господарі йшли собі порожняком та ще й вимагали особистих послуг.

Сувора полярна зима все ближчала, а вони посувались повільно, легковажачи дорогим часом. На Вітряному Рукаві Стайнові заманулося перебрати від Кіта стерно, і за юдину човна віднесло до навітряного берега, де ходили великі хвилі, й два дні вони згаяли на лагодження човна. А коли третього ранку прокинулися, побачили чітко виведене вугіллям на кормі й на прові слово: «Чечако».

Кіт аж ощирився, смакуючи влучність прізвиська.

— Та ви що? — відповів Куций на Стайнове звинувачення. — Звісно, я вмію читати й писати і знаю, що «чечако» означає — паничик, але я не такий освічений, щоб ще й написати це важке слово.

Обидва господарі гнівно бликнули на Кіта. Але той змовчав, що Куций напередодні питав його, як те слово пишеться.

— Це їм дошкулило хіба не менше, як ведмедина! — тішився Куций згодом.

Кіт пирхнув сміхом. Щодень він певніше відчував власну силу, та водночас росла в ньому й відраза до їхніх господарів. Поведінка їх не так дратувала, як просто викликала огиду. Адже він уже скуштував ведмедини, й вона припала йому до смаку, а вони тільки псували той смак. Потай Кіт дякував богові, що він не такий, як вони. Його неприязнь до них була вже мало не зненависть. Цілковита їхня безпорадність обурювала Кіта ще більше, ніж їхнє несосвітенне ледарство. Не дурно ж таки мав він предком Айзека Беллю і належав до роду заповзятливих Беллю.

— Огріти б їх веслом по макітрі та перекинути за облавок! — шепнув якось Кіт, коли вони знов загаялися з від'їздом. — Га, Куций?

— О, це було б здорово! — погодився Куций. — Куди їм до ведмедини! Таким смердюкам тільки рибу жувати.

III

Перші пороги, до яких вони дісталися, називалися Квадратовим яром; кількома милями нижче були пороги Білого Коня. Квадратовий яр не дурно так було названо: він і справді скидався на пастку з прямовисними стінами обабіч. Річка тут значно вужчала, й вода шалено проривалася крізь тісний каньйон, здіймаючись посередині футів на вісім вище, ніж біля скелястих берегів. Поверх цього нурта пінився білосніжний гребінь хвиль, що безнастанно клекотіли, не зрушаючи з місця. Квадратовий яр був страшнуватим місцем: смерть тут збирала щедру данину з переїжджих золотошукачів.

Причаливши до берега, де вже було десятків зо два човнів, власники яких не наважувались відпливати далі, Кіт і його супутники подалися оглянути пороги. Коли вони підповзли на самий край урвища й заглянули вниз на водяний крутіж, Спраг аж відсахнувся з ляку.

— Боже мій! — вигукнув він. — Тут і не випливеш. Куций значливо штовхнув ліктем Кіта й прошепотів:

— У них уже душа в п'ятах. Ладен закластися, що вони не рушать.

Та Кіт навряд чи й почув його. Подорожуючи човном, він уже спізнав упертість і неймовірну жорстокість стихії, і видовище внизу викликало в ньому войовничий запал.

— Треба промчати самим гребенем, — міркував уголос Кіт. — Бо найменше відхилення, й нас хрясне об скелі.

— І так і не дізнаємося, об віщо нас розтрощило, — докинув Куций. — Ти вмієш плавати?

— Там це буде ні до чого.

— Оце ж і я гадаю, — сумно сказав незнайомець, що стояв біля них. — Багато б я дав, щоб уже мати їх позад себе.

— А я б і за гроші не пропустив би такої нагоди, — відповів на те Кіт.

І це він сказав цілком щиро, до того ж йому хотілося підбадьорити людину.

Кіт рушив назад до човна.

— Ви таки хочете переправитися? — поцікавився незнайомець.

Кіт кивнув.

— От мені б таку відвагу! — аж прицмокнув той. — Я стовбичу тут уже не одну годину. І що довше вдивляюся, то більший страх бере. Весляр з мене ніякий, а зі мною жінка й хлопчак-небіж. Якщо вам пощастить, може, переведете й мого човна?

Кіт допитливо позирнув на Куцого, але той мовчав.

— З ним жінка, — нагадав Кіт.

І він не помилився у своєму товаришеві.

— А певно, — погодився Куций. — Про це ж я й думав. Треба допомогти.

Кіт і Куций знов обернулися в той бік, де стояв їхній човен, але їхні господарі ані ворухнулися.

— Хай щастить, Смоку! — озвався Спраг. — Я… той… — він завагався. — Я лишуся тут, подивлюсь, як воно вийде…

— У човні треба трьох: одного біля стерна, двох на весла, — спокійно відказав Кіт.

Спраг зиркнув на Стайна.

— А нехай йому біс, щоб я туди сідав! — промовив цей добродій. — Як ви не боїтеся звідси споглядати, то і я ні.

— Хто це тут боїться? — в тон йому гарикнув Спраг.

Стайн відрубав щось йому, і вони обоє завелися. Кіт і Куций подалися самі до човна.

— Обійдемося й без них, — сказав Кіт. — Я за кермо, а ти — на весла. Головне, щоб утримати човна на гребені. В тій водоверті ти не розчуєш мене, отож веслуй просто посередині, щоб на гребені.

Вони відіпхнули човна від берега й випливли на бистрину. З каньйону долинав дедалі дужчий рев. Гладенька, як лите скло, річка впадала у вузину. Коли понад човном стали Похмурі стіни, Куций, вклавши в рота тютюнової жуйки, наліг на весла. На першому ж гребені човна струсонуло, а човнярів заглушило дике ревіння водяної стихії, що стоголосою луною відбивалося між вузьких стін, їх від голови до ніг обсипало бризками й піною. Часом Кіт навіть товариша на прові не міг розрізнити. Тяглося все це яких дві хвилини, поки вони промчали три чверті милі й щасливо пристали до берега, збурюючи круг човна воду.

Куций виплюнув тютюн, — бо на гребені було не до того, — й весело вигукнув:

— Оце ведмедина! Та ще й справжня! І не завадила нам, авжеж, Смоку? Правду мовлячи, попервах я настрахався. Тепер же я за ведмедину! Ходімо, переженемо й того човна.

На півдорозі вони перестріли своїх господарів, що й досі приглядалися згори до порогів.

— Ось вони, рибоїди, — сказав Куций. — Тримайся за вітром, бо від них справді тхне.

IV

Перегнавши через пороги човна Брека — так звали їхнього нового знайомого. — Кіт і Куций познайомилися і з його дружиною, тендітного, мов та дівчинка. В її блакитних очах блищали сльози вдячності. Брек хотів заплатити їм п'ятдесят доларів — спершу запропонував гроші Кітові, а тоді Куцому.

— Чоловіче добрий, — відказав Куций. — Я прибився в ці краї добувати гроші із землі, а не із своїх товаришів.

Брек понишпорив у своєму човп і й витяг велику обплетену сулію віскі. Куций уже простяг був до неї руку, та нараз отямився й крутнув головою.

— Ні. Попереду ще клятий Білий Кінь, а там, кажуть, ще гірше, ніж на Квадратовому. Тепер не час пити.

Кілька миль нижче вони всі четверо висіли на берег і пішли подивитися на лиху воду. Підводні скелі відхиляли основний потік порожистої річки до правого берега. Потужна водяна маса з шаленою швидкістю вдиралася у вузину, здіймаючи горою сердиті піняві хвилі. Це була та сама страшна Грива Білого Коня, де смерть збирала з мандрівників що більшу данину, ніж у Квадратовому яру. По один бік Гриви скажено вирував бурун, а по другий — чорторнй. І ніяк було обійти цю Гриву.

— Тут так, що куди там той Квадратовий яр! — заявив Куций.

Тим часом до порогів саме наближався чийсь човен. Він був чималий, футів тридцять завдовжки, і мав на собі кілька тонн вантажу. У ньому було шестеро чоловік. Ще перед Гривою човен почав то поринати, то вигойдуватись угору, деколи майже зовсім криючись за піною та бризками.

Куций скоса глянув на Кіта й промовив:

— Справи в них кепські, хоч найгірше ще попереду. Та вони кинули весла! Ну тепер буде! Господи! Тоне! Ні, виринув!

Піняві вали геть сховали великого човна. За хвильку його винесло мало не на середину Гриви й підкинуло вгору, аж Кіт, на свій подив, завважив навіть довге дно над водою. На мить човен ніби повис у повітрі. Люди в ньому сиділи нерухомо, а стерник стояв біля керма. Потім човен пірнув між хвиль і знову зник з очей. Отак тричі човен то виринав, то занурювався у воду, а тоді з берега побачили, як він, уже проковзнувши повз Гриву, попав провою в самий чорторий. Стерник марно налягав скільки сили на стерно — човна закрутило в смертельній водоверті.

Тричі його пронесло по колу, і щоразу так близько до скелі, де стояли Кіт і Куций, що вони легко могли б плигнути в човна. Стерник, стрункий чоловік з маленькою рудуватою борідкою, махнув їм рукою. А що виборсатися з тої біди був єдиний шлях — через Гриву, то він і повернув туди стерно. Але, певне, з остраху перед виром він спізнився вирівняти кермо, коли човна раптом знову кинуло на бистрінь Гриви. Розбурхана водяна стихія помчала човна вперед, то підкидаючи в повітря, то геть ховаючи у хвилях, аж доки не штовхнула його в глибокий нурт нотой бік річки. За сотню футів нижче по течії на поверхню почали випливати ящики та мішки. По тому виринуло дна човна й де-не-де шість чоловічих голів. Двом пощастило дістатися берега, інших засмоктав крутіж. Рештки човна й спорядження знесло швидкою течією за коліно річки..

Запала довга мовчанка. Порушив її Куций.

— Ходімо. Пора й нам. Я вже не можу більше стояти, клякнуть ноги.

— Спробуймо, а може, таки не засмокче, — усміхнувся Кіт.

— Смока — та щоб засмоктало? — здивувався Куций і обернувся до своїх господарів: — А ви йдете?

Мабуть, за ревом води ті не дочули.

Куций та Кіт по коліна в снігу повернулися до перших порогів одв'язати човна. Кіта підстирювала й відвага товариша, і думка про те, що старий Айзек Беллю і взагалі всі Беллю у своєму просуванні на Захід не відступали перед такими, як оце тут, труднощами. Що вони робили, зможе й він робити. Перед ним була ведмедина, свіжа ведмедина, і сьогодні він, як ніколи, знав, що споживати її тільки дужим.

— Тримайся просто на буруна! — гукнув йому Куций, набиваючи рота жуйкою. Човна тим часом підхопило прудким потоком і зносило на пороги.

Кіт кивнув головою, ввесь напружився і наліг на стерно, спрямовуючи човна в саму піняву.

За кілька хвиль, коли їх, напівзатоплених, прибило до берега нижче Білого Коня, Куций виплюнув свою жуйку й потиснув Кітові руку.

— Ведмедина! Ведмедина! — наспівував він. — Ми їмо її сирцем! Ми їмо її живцем!

Вище на березі їх зустрів Брек. Його дружина стояла трохи осторонь. Кіт приязно потис йому руку.

— Боюся, що з вашим човном нічого не вийде, — сказав Кіт. — Він менший за наш і дуже хисткий.

Брек витяг пачку грошей.

— Я дам вам по сотні кожному, якщо проведете мого човна.

Кіт знову глянув на бурхливу Гриву Білого Коня. Насувався довгий присмерк, холоднішало, і довколишній краєвид здавався ще похмурнішим та грізнішим.

— Не в тому річ, — впав у слово Куций. — Нам не треба ваших грошей. Але мій приятель добре розуміється на човнах, і якщо вже він каже, що ваш не витримає, то так воно і є.

Кіт притакнув головою й ненароком завважив, яким благальним поглядом дивилась на нього Брекова дружина. Куций теж це помітив. Товариші зніяковіло ззирнулися, але не промовили й слова. Нишком кивнувши один одному, вони повернулися до початку порогів. Та не пройшли вони й ста ярдів, як здибали Стайна зі Спрагом.

— Куди це ви зібралися? — спитав останній.

— Хочемо перевести й другого човна, — відказав Куций.

— Облиште! Вже смеркає. Треба он розбивати табір. Кіт Беллю так обурився, що йому аж заціпило.

— Адже з ним жінка! — зауважив Куций.

— Це його справа, — озвався Стайн.

— І моя, і Смокова, — не вгавав той.

— Я забороняю вам! — владно сказав Спраг. — Смоку, ще один крок, і я звільню вас!

— А я вас, Куций, — докинув Стайн.

— Таж ви загинете без нас, хай йому біс! — огризнувся Куций. — Як ви дотягнете в Доусоп свого клятущого човна? Хто вам подаватиме каву в постіль та зрізатиме нігті? Ходімо, Смоку. Вони побояться нас вигнати. Та й у нас умова. Якщо ці трутні вчинять нам таку капость, муситимуть цілу зиму прохарчувати нас.

Тільки-но вони сіли в Бреків човен і відштовхнулися від берега, як хвилі почали перехлюпувати через облавок., Проте це були тільки квіточки, ягідки чекали їх далі. Вхопивши свою неодмінну жуйку, Куций лукаво зиркнув на товариша, й Кітове серце затопила враз щира приязнь до. цієї людини, що не вміла плавати, але вміла дивитись у вічі смерті.

Пороги зустріли їх зливою бризок. Уже зовсім споночіло, й Кіт ледве розрізнив Гриву та звивисту течію, що вирувала крізь неї. Йому неабияк раділося, що він утрапив саме на середину Гриви. Та одразу ж човна загойдало вгору-вниз і почало заливати, аж Кіт мусив щосили налягати на кермо. Тепер він мав лише одне бажання: щоб дядько побачив його в цю мить. Промоклі до рубця, захекані, вони вихопилися трохи нижче порогів; води було мало не до облавка, легші клунки плавали в човні. Куций обережна кілька разів наліг на весла, поки човна знову підхопило, течією, і нарешті він лагідно черкнув дно біля берега. Місіс Брек усе те бачила з кручі, її благання було почуте, і сльоза за сльозою котилися в неї по виду.

— Тепер ви просто мусите взяти гроші! — кинувся Брек до Кіта з Куцим.

Куций так рвучко підхопився, аж човен накренивсь і зачерпнув води, а сам він брьохнувся у воду.

— До біса гроші! — гукнув він. — Несіть сюди віскі! Тепер, як усе позаду, в мене клякнуть ноги, а я не хочу застудитися.

V

Уранці, як завжди, вони рушили майже останні. Навіть Брек, що не вмів правити човном і мав за помічників тільки дружину та хлопчака, навантажив перед ранком свої пожитки й відплив удосвіта. Лише Спраг і Стайн не квапилися. Ніби їм було й невтямки, що ось-ось можуть ударити морози. Вони тинялися без діла, прискіпувалися до служників і тільки заважали їм готуватися.

— Я втрачаю повагу до бога, що створив таких виродків у людській подобі! — блюзнив Куций.

— Зате в тобі він не схибив, — осміхнувся до приятеля Кіт. — І що ближче я придивляюся до тебе, то більше поважаю творця.

— Невже й справді бог не дурно зі мною возився? — зніяковіло допитувався Куций.

Далі їхній шлях пролягав через озеро Ле-Барж. Там не було сильної течії, і якщо стихав ходовий вітер, сорок миль треба було проходити на веслах. Як на те, пора ходового вітру вже минула, — навпаки, їм тепер дув назустріч крижаний північак, що здіймав на озері бурхливі хвилі, і веслувати було майже неможливо. А тут ще пішов сніг; вода на веслах бралася кригою, і доводилося раз у раз зчищати її сокирою. Примушені взятися за весла, Спраг і Стайн видимо огиналися від роботи. Кіт уже знав, як то надягається на весла, і добре бачив, що їхні господарі тільки черкали веслами воду.

Десь за три години Спраг відкинув своє весло й наказав повертатися назад до гирла річки. Стайн підтримав його, і тяжко відвойовані кілька миль пропали. Марними спробами закінчилися і другий та третій день. Тим часом у гирлі зібралася ціла флотилія, щось понад двісті човнів. Щодня їх прибувало від Білого Коня по сорок-п'ятдесят, а дістатися північно-західного берега й не повернутись назад пощастило лише двом-трьом з них. Вода вздовж берегів замерзала на очах. Не сьогодні-завтра мороз міг скувати все озеро.

— Ми проскочили б, якби у них душа не з лопуцька, — сказав Кіт Куцому, коли вони ввечері третього дня сушили біля вогню мокасини. — Хоча б і сьогодні, якби вони не. дали драла. Понатужилися б ще годину-дві й дісталися б західного берега. Вони безпорадні, як діти.

— А певно, — погодився Куций. Він підсунув свого мокасина ближче до вогню й на хвильку замислився. — Слухай-но, Смоку, до Доусона ще сотні миль. Щоб нам тут не замерзати цілу зиму, треба щось робити.

Кіт мовчки глянув на нього.

— Навіщо ми тільки злигалися з ними! — провадив далі Куций. — Кажу-бо, вони здатні лише тринькати гроші та коверзувати, а як до діла — чисті тобі діти. Таж нам ніколи не бачити Доусона, якщо будемо їх слухати.

Вони перезирнулися.

— Ай правда, — погодився Кіт і потиснув приятелеві руку.

Було ще поночі, задовго до світанку, коли Куций загукав:

— Гей, лежні, прокидайтеся! Та хутчіше! Ось ваша кава, ковтайте її, і то мерщій, бо ми вже рушаємо!

Хоч як сердито бурчали виніжені Спраг і Стайн, а все-таки мусили вибратися на цілих дві години раніше звичайного. Рвачкий вітер щодалі дужчав, обличчя припадали інеєм, весла важніли від криги. Три години, чотири, міняючись місцями, змагалися вони зі стихією — один за кермом, другий зрубував кригу, а двоє на веслах. Північно-західний берег усе ближчав. Але й вітрюган лютував, і врешті Спраг не витримав — кинув гребти. Куций підхопив те весло, хоча сам не встиг і передихнути від веслування.

— Ну то цюкайте кригу! — сказав він, передаючи Спрагові сокиру.

— А нащо? — заскиглив той. — Все одно нам туди не дістатись. Ми повертаємо назад!

— Ні, ми пливемо вперед! — заповзявся Куций. — Зрубуйте кригу! А як відпочинете, зміните мене.

Кінець кінцем ціною неймовірних зусиль вони наблизилися до берега. Та тут їх зустріли стрімкі й гострі скелі, об які розбивалися хвилі прибою. Пристати не було де.

— Я ж казав вам, — скімлив Спраг.

— Ви навіть не писнули, — заперечив йому Куций.

— Ми повертаємо назад!

Ніхто на це не відповів, а Кіт тим часом спрямовував човна вздовж неприступного берега. Один помах весел посував їх лиш на який фут, а часом два-три помахи ледве втримували на місці. Кіт пробував підбадьорити легкодухих господарів. Мовляв, човни, що допливали до цього берега, ніколи назад не поверталися, отже, десь вони ж приставали. Так у надсадній праці збігла ще година, тоді ще.

— Якби всю ту силу, що нагуляли в ліжку, ви доклали до веслування, ми давно були б уже на березі, — по-своєму підохочував господарів Куций. — А то ви тільки прикидаєтесь, наче гребете.

За кілька хвилин Спраг знову жбурнув своє весло.

— Не можу більше! — мало не заплакав він.

— Та й ми теж потомилися, — кинув йому Кіт, що й сам ладен був заплакати — або вчинити вбивство. — Але ж ми не здаємось.

— Ні, повертаймо назад.

— Куций, якщо він справді не гребтиме, візьми в нього весло! — звелів Кіт.

— А певно. Він може обрубувати кригу.

Та Спраг не віддав свого весла. Стайн також перестав гребти, і човна вітром погнало назад.

— Повертайте стерно, Смоку! — наказав Спраг.

Кіт, що зроду ще нікого не вилаяв, тут аж сам себе здивував:

— А щоб вас дідько вхопив! Беріть весло й гребіть!

Бувають хвилини виснаження, коли людям не до умовностей цивілізації, і ось така мить настала й тут. Кожен дійшов межі. Спраг скинув рукавицю, витяг револьвера й націлився на стерника. Для Кіта це було нове відчуття. В нього ще ніхто поки що не стріляв. Та виявилося, що це аніскільки не страшно. Це була найзвичайнісінька у світі річ.

— Якщо ви не сховаєте револьвера, — сказав він, — то я одберу його й скручу вам в'язи.

— Якщо ви не повернете назад човна, я застрелю вас, — погрозився Спраг.

Тут настала черга Куцого. Він кинув рубати кригу ї звівся у Спрага над головою.

— Стріляйте! — замахнувшись сокирою, прорік він. — А я розпанахаю вам голову. Ну, починайте!

— Та це бунт! — устряв Стайн. — Ви наймалися, щоб виконувати наші накази.

Куций обернувся до нього.

— О, вам також перепаде, чвара поросяча! Ось лишень кінчу з вашим колегою.

— Спрагу, — промовив Кіт. — Даю вам тридцять секунд, щоб заховати зброю і взятися до весла.

Спраг хвильку повагався, а тоді пирхнув істерично, сховав револьвера й наліг на весло.

Ще дві години, дюйм за дюймом, пробивалися вони вздовж запінених скель, аж Кіт почав уже потерпати, чи не задурно поривається він уперед. Та тільки-но він уже ладен був повернути стерно, як показалася вузька протока, завширшки футів у двадцять, що вела в тиху, захищену від вітру сагу. Це була свого роду гавань, де приставали й попередні човни. Мандрівці пристали до пологого берега, і, доки знесилені господарі відсапувалися в човні, Кіт з Куцим розп'яли намета, розклали багаття й заходилися куховарити.

— Що значить чвара поросяча? — поцікавився Кіт.

— Хай мені грець, коли я знаю! — відповів Куций, — Та все одно — це до нього пристає.

Надвечір буря вщухла, стало погідніше, але постуденіло^ Кухлик кави, поставлений збоку, щоб вичах, за хвилину-другу обмерзав шаром криги. О восьмій вечора, коли, закутавшись в укривала, Спраг і Стайн уже спали, Кіт сходив поглянути на човна.

— Мороз потискує, — сповістив він Куцому. — Все плесо взялося кригою.

— То що ж нам робити?

— Тільки одне. Озеро, певна річ, раніше замерзне, а річка ще триматиметься скількись днів, бо там прудка течія. Нам не можна лишатися на Ле-Баржі навіть до завтра, бо застрянемо на цілу зиму.

— Отже, треба вирушати сьогодні? Зараз же? Кіт кивнув.

— Гей, сплюхи, прочунюйтесь! — зарепетував Куций та не гаючись, узявся відв'язувати розчали намета.

Господарі прокинулися й аж застогнали від болю у здерев'янілих м'язах. Підвестися для них була чиста мука.

— Котра година? — запитав Стайн.

— Пів на дев'яту.

— Ще ж поночі, — спросоння зауважив Стайн. Куций сіпнув за мотузки, й намет почав осідати.

— Зараз вечір, а не ранок, — пояснив він. — Вставайте., Озеро замерзає. Ми мусимо забиратися, доки не пізно.

Стайн підвівся й сів. Обличчя йому аж перекосилося з люті.

— Ну й хай замерзає. Сьогодні ми не йдемо.

— Гаразд, лишайтеся, — кинув Куций. — То ми самі попливемо з човном.

— Але ж ви найнялися…

— Допровадити вас до Доусона, — перебив його Куций. — Ми це й робимо. Хіба ні?

І він спересердя завалив намета господарям на голови..

Ламаючи тонку кригу в бухточці, вони випливли на озеро, де важка і склиста вода за кожним помахом намерзала на веслах. Незабаром озеро перетворилося на густу кашу, що й зовсім заважала занурювати весла. Водяні бризки замерзали в самому повітрі. Тоненька плівка льоду покривала озеро, і човен посувався дедалі повільніше.

Ця ніч у згадках Кітових залишилась як кошмарний сон, і не раз він питав себе, які ж тоді муки мусили витерпіти Стайн і Спраг. Йому здавалося, що змагання з пекучим морозом та крижаною водою тривало з тисячу років.

На ранок човен і зовсім застряв. Стайн скаржився, що відморозив пальці, Спраг — носа; не минулося й Кітові — у нього немилосердно щеміли щоки та ніс. Тільки-но трохи розвидніло, вони побачили довкруж саму лише крижану рівнину. Мороз скував озеро кригою. Десь ярдів за сто, бовванів північний берег. Куций запевняв, що там починається річка і що він бачить чисту воду. З-поміж усіх лиш Кіт і Куций здатні були щось робити, і вони, розбиваючи веслами кригу, потроху посували човна вперед. А коли вже геть знемоглися, нараз човен підхопила бистрінь. Озирнувшись, вони завважили, як декілька човнів, що пробивалися сюди цілу ніч, безнадійно замерзли в кризі, їхній же човен обігнув мілину, і течія понесла його із швидкістю шести миль на годину.

VI

День по дню пливли вони вниз прудкою річкою, забережні на якій усе більшали й більшали. Перш ніж отаборитися на ніч, вони вирубували в кризі ополонку для човна, а табірне начиння переносили футів за сто на берег. Уранці вирубували свіжу кригу, щоб перетягти човна до відкритої води. Куций приладнав у човні залізну грубку, і Спраг із Стайном цілі години грілися біля неї. Вони здалися, ніяких наказів уже не віддавали, і мали єдине бажання — дістатися Доусона. Куций, невтомний та веселий, попри свій песимізм, раз у раз мугикав перші рядки пісеньки, кінець якої він забув. І що холодніше ставало, то частіше він наспівував:

Минаючи гирла Хуталінкви та Великого й Малого Лососів, вони бачили, скільки дрібного шерету зносять ці притоки до Юкону. Ця каша збивалася круг човна й примерзала до облавків, тому треба було щовечора витягати його з води, а щоранку — перетягати на струмину.

Востаннє переночували вони на березі між гирлами річок Білої та Стюарту. А вдень перед ними виринув Юкон, з півмилі завширшки й аж сизий від забережнів обабіч. Куций обклав прокльонами все на світі — хоч не так безтурботно, як завше, — і глянув на Кіта.

— Наш човен буде останній, що доплив у Доусон цього року, — озвався Кіт.

— Але ж тут і води немає, Смоку!

— Ну то подамося кригою. Гайда!

Як не протестували Спраг та Стайн, їх таки посадовили до човна. З півгодини служники прорубували шлях до заваленої шерешнем бистрини. Та тільки-но їм пощастило виборсатися з берегової криги, як пливучі крижини затиснули човна, проволікли ярдів сто й мало не потопили, обідравши один облавок. Нарешті мандрівці вибилися на вигин течії, і човна понесло геть від берега. Головне було досягти середини річки, де в них на очах дрібні крижинки змерзалися в цілі брили. Відштовхуючись веслами від цих брил, часом виплигуючи на них і руками просуваючи човна вперед, за годину вони дісталися стрижня річки. Та не минуло й п'яти хвилин, як човен застряг у крижаному кільці. Річка тужавіла просто на плаву. Брили змерзалися одна з одною, і врешті човен опинився посеред величезної крижини футів сімдесят п'ять у перетині. То боком уперед, то кормою човен якось посувався по річці, коли вона розривала одні свої пута, щоб одразу ж потрапити в інші, ще цупкіші. Збігали години, а Куций палив собі грубку, готував їжу і наспівував свою бойову пісеньку.

Насунулася ніч, і після довгих марних спроб вибратись на берег вони безпорадно помчали крізь темряву за водою.

— А що, як проминемо Доусон? — збентежився Куций.

— Тоді вернемось пішки, — відповів Кіт, — якщо нас до того не зітруть крижані громаддя.

Небо було погідне. Обабіч річки у мерехтінні зірок невиразно мріли обриси гір. Близько одинадцятої ген попереду почувся приглушений гуркіт. Крига вповільнювала плав; цілі брили громадилися одна на одну і з тріскотом розбивалися. На річці утворювалися затори. Одна велетенська брила стала руба, налетіла на крижину з подорожніми й змела з собою цілий бік човна. Проте решта човна залишилась на тій самій крижині, і тільки на мить у цьому вихорі вони побачили поруч себе чорну водяну хлань. А потім усякий рух завмер. За півгодини річка ніби зібралася на силі й рушила далі. Так тривало з годину, а тоді її знову скувало. Опісля річка ще раз зворухнула на собі кригу і з диким гуркотом ринула вниз. Нарешті, Юкон скорився й завмер, тепер уже на півроку, саме коли подорожні побачили вогники на березі.

В Доусоні зібралися цікаві подивитись на кригостав, а з темряви до них долинала бойова пісенька Куцого:

VII

Цілих три дні Кіт і Куций переносили півтори тонни вантажу з середини річки до рубленої хатини на пагорку, що її купили Стайн і Спраг в Доусоні. Смерком, коли вони впорали всю цю роботу, Спраг покликав Кіта до себе в теплу оселю. Надворі термометр показував шістдесят п'ять градусів під нулем.

— Ви прослужили, Смоку, менш як місяць, — сказав Спраг. — Але ось ваші гроші сповна і бажаю вам щасливої дороги.

— А домовленість! — аж скрикнув Кіт. — Ви ж знаєте, що тут голоднеча. Навіть у копальнях не дістати роботи без своїх харчів. Ми ж домовлялися…

— Не знаю я ніякої такої домовленості! — урвав його Спраг. — Ви теж не знаєте, Стайне? Ми найняли вас на місяць. Ось вам гроші. Розпишіться.

Кіт стиснув кулаки і аж побагровів увесь. Спраг і Стайн сахнулися від нього. Але Кіт зроду ще нікого й пальцем не торкнув у гніві, до того ж він почувався куди дужчим за Спрага, тим-то й не наважився його зачепити.

Куций усе те бачив і чув.

— Смоку, — мовив він рішуче. — Я теж забираюся від цих телепнів. Оце зараз же. Ми з тобою підемо вдвох. Гаразд? Бери свої коци і йди до «Оленячого Рогу». Зачекай там на мене, доки я тут усе залагоджу. Одержу, що мені належиться, та дам здачі. Моряк з мене плохенький, але тут, на твердому грунті, я вже можу трохи й смоктонути.

За півгодини Куций з'явився до шинку «Оленячий Ріг». Завваживши у нього кров на руках та подряпану щоку, Кіт переконався, що він таки дав Стайнові й Спрагові здачі.

— Глянув би ти, що робиться в їхній хатині! — жваво доповідав Куций. — Там така веремія! Ладен закластися, що вони з тиждень і носа не висунуть на вулицю. А тепер що будемо далі діяти? Харчі тут півтора долара фунт. Робота тільки на своїх харчах. Оленину продають по два долари фунт, та її й немає. У нас грошей стане на місяць, і то лише на харчі та набої. То чи не гайнути нам далі, на Клондайк? Не трапимо на лосів, пристанемо до індіян. І якщо ми за півтора місяці не роздобудемо хоч би п'ять тисяч фунтів м'яса, то я… Їй-бо, повернуся й перепрошу наших господарів. Згода?

Кіт простяг йому руку, але потім сказав нерішуче:

— Я ж темний у мисливстві. Куций урочисто підніс склянку:

— Зате тобі смакує ведмедина. А полювати я тебе навчу.

I

За два місяці Смок Беллю та Куций повернулися з полювання на лосів у Доусон і зупинилися в «Оленячому Розі». Полювалося їм вдало, м'ясо вони збули по два з половиною долари за фунт і мали тепер три тисячі доларів золотим піском та добрий запряг собак. Їм просто поталанило. Дарма що золотошукачі позаганяли всю дичину за сотню миль і далі в гори, — Кіт з Куцим, не пройшовши й півста миль, забили у вузькому яру чотирьох лосів.

Звідкіля взялися ті лосі — годі було й пояснити, бо того самого дня чотири зголоднілі індіянські родини повідали мисливцям, що ось уже три дні не мали аніякої здобичі в горах. Вимінявши за м'ясо собак, ледь живих з голоду, та підгодувавши тиждень, Смок та Куций запрягли їх і перевезли лосину на порожній доусонський ринок.

Тепер клопіт був, як обернути золотий пісок на харчі. Борошно та боби коштували півтора долара фунт, але їх ніхто не продавав. Лабети голоду стискали Доусон. Сотні людей з повними кишенями й порожніми шлунками мусили втікати з міста. Багато спустилося річкою ще до криго-ставу, а ще більше, взявши свої мізерні запаси, помандрували пішки шістсот миль кригою в Даю.

Смок зійшовся з Куцим у теплому шинку й одразу завважив, що той сяє з радощів.

— Кепсько жити без віскі та цукру, — випалив Куций замість привітання, оббираючи з вусів крижинки. — А мені пощастило дістати вісімнадцять фунтів цього самого цукру. І лиш по три долари за фунт. А в тебе що?

— Я також не байдикував, — гордо сповістив Смок. — Розжився на п'ятдесят фунтів борошна. Ще стільки пообіцяв продати мені один з Адамової річки.

— Чудово. Цього нам стане, поки скресне річка. А знаєш, Смоку, в нас непогані собаки. Скупник давав мені по дві сотні за кожного. Я сказав йому, хай не моститься. Вони в нас собаки дай боже, коли під'їли м'яса, але ж це м'ясо по два з половиною долари фунт! Ходімо, вип'ємо. Треба примочити ці вісімнадцять фунтів солодощів.

За кілька хвилин, відваживши золотий пісок за віскі, Куций раптом шарпнувся.

— А хай тобі, зовсім забув, що в мене ж зустріч з одним у «Тіволі»! Він продає припахлий бекон по півтора долара фунт. Ми зможемо годувати ним собак та й заощадити по долару в день. Бувай!

— Бувай! — кинув Смок. — Я також піду додому.

Та ледь вийшов Куций, як у подвійних дверях з'явився завинений у хутра чоловік. Угледівши Смока, він приязно всміхнувся, і Смок упізнав містера Брека, того самого, якому він провів човна через Квадратовий яр та пороги Білого Коня.

— Я почув, що ви в місті, — квапливо мовив Брек, коли вони потисли один одному руки, — і вже ось півгодини шукаю вас. Ходімо звідси, я хочу побалакати з вами.

Смок з жалем глянув на розжарену до червоного грубку.

— А тут не можна?

— Ні, ні, справа поважна. Ходімо надвір.

Виходячи з шинку, Смок скинув рукавицю, черкнув сірником і глянув на термометра, що висів за дверима. Мороз обпік йому руку, й він поспішивсь надягнути рукавицю. У небі веселкою вигравало північне сяйво, а по місту чулося тужливе виття тисяч собак.

— Скільки показує? — запитав Брек.

— Шістдесят під нулем, — Кіт сплюнув для більшої переконливості, і слина замерзла в повітрі. — Термометр має роботу. Годину тому було п'ятдесят два. Не хотів би я зараз бути в дорозі.

— А оце ж доведеться, — прошепотів Брек озирцем, щоб ніхто, бува, не почув. — Ви знаєте струмок Індіянки, що впадає в Юкон з того боку, миль за тридцять звідси?

— Там нема нічого, — заперечив Смок. — Його дослідили ще кілька років тому.

— Так само й решту багатих річок. Ось послухайте. Це справжній скарб! І неглибоко — від восьми до двадцяти футів. Жодної ділянки, що дала б менше як півмільйона. Тільки це превелика таємниця. Про це знають лише двоє-троє моїх найближчих друзів. А я пообіцяв дружині, що не поїду звідси, доки не розшукаю вас. Бувайте! Мої клунки сховані на березі. Я обіцяв друзям, що виїжджатиму поночі. Бо уявляєте, що зчинилося б, якби побачили вас на санках з усім начинням! Беріть свого приятеля — і гайда. Запаколіть четверту або п'яту ділянку від Знахідки. Не забудьте: струмок Індіянки. Третій за Шведським струмком.

II

Увійшовши до хатини на околиці Доусона, Смок почув знайоме хропіння.

— Спати, спати! — пробурмотів Куций, коли Смок торкнув його за плече. — Я не в нічній зміні, — огризнувся він, коли той поторсав його дужче. — Розкажи про свій клопіт буфетникові.

— Надягай штани! — прошепотів йому Смок. — Треба запаколити дві ділянки.

Куций підвівся і тільки почав лаятися, як Смок затулив йо>іу рота.

— Тихше, — остеріг він. — Справа дуже пильна. Розбудиш сусідів. Усе місто спить.

— О, знаю я ці таємниці. Ніхто нікому нічого не каже, тільки всі вже в дорозі.

— Це на струмку Індіянки, — вів і далі пошепки Смок. — Річ певна. Мені сказав Брек. Золото неглибоко, майже під мохом. Збирайсь! Підемо порожнем.

Куций заплющив очі й знов уклався. Смок стягнув з нього укривала.

— Якщо не хочеш, я йду сам, — сказав він. Куций враз схопився й почав одягатися.

— І собак візьмемо? — спитав він.

— Ні. Навряд, щоб там була стежка, і пішки буде швидше.

— Тоді я кину їм їсти побільше, щоб не подохли, поки повернемося, а ти прихопи березової кори та свічку.

Куций відчинив двері й, ужалений морозом, одразу опустив иавушники в шапці та натяг рукавиці.

Хвилин за п'ять він повернувся, розтираючи носа.

— Смоку, бігме, я проти цієї подорожі, — відраджував Куций. — Адже надворі холодніше, ніж у пеклі за тисячу років до першого вогню. До того ж сьогодні п'ятниця, та ще й тринадцяте число. І взагалі дідька лисого ми вхопимо.

Та проте, взявши з собою невеликі похідні клунки, вони зачинили двері й рушили вниз із пагорбка. Полярне сяйво згасло, тож їм довелося ступати лиш при непевному світлі миготливих зірок. На повороті стежки Куций шугонув по коліна в глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли вродився на світ.

— Не можеш помовчати? — дорікнув йому Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш увесь Доусон.

— Так-таки й увесь! Бачиш світло в отій хатині? А в тій? А чуєш, он двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж тоді вікна блимають? Либонь, у кожного похорон. Боронь боже, щоб доусонці вибиралися в дорогу!

Коли вони зійшли до підніжжя пагорба й були вже, власне, в місті, вікна справді посвітилися вогниками, скрізь хряскали двері, а позаду почувся тупіт багатьох мокасинів по добре втоптаному снігу. Куций знов озвався.

— Та й до біса ж людей проводжають небіжчиків!

На стежці вони перестріли чоловіка, що приглушеним голосом кликав:

— Чарлі, хутчій!

— Бачиш, Смоку, клунок у нього за плечима? Певне, цвинтар далеченько, коли жалобники тягнуть з собою укривала.

Коли Смок та Куций вийшли на головну вулицю, услід їм уже чимчикувало з сотню доусонців, а доки вони у тьмяному зоряному світлі трапили на стежину до річки, позаду їх було ще й більше. Куций якось послизнувся і з висоти либонь тридцяти футів скотився в пухкий сніг. Смок теж не забарився й налетів на Куцого, що саме виборсувався на ноги.

— Цур, я перший надибав жилу! — ущипливо випалив Куций, витрушуючи сніг з рукавиць.

А за хвильку вони вже мусили відкараскуватись від цілої лавини людських тіл, що валилися на них згори. Поки ставала крига, утворився зашерет, а тепер нагромаджені крижані горби підступно припорошило снігом. Смокові набридло раз у раз боляче спотикатися в пітьмі, і він запалив свою свічку. Люди позаду жваво привітали цей його почин. У безвітряному повітрі свічка горіла яскраво, і Смок зміг прискорити ходу.

— Таки справжнісінький похід! — вирішив Куций. — Чи, може, це все сновиди?

— Та хоч би там як, а ми — попереду, — відказав йому Смок.

— Аякже? А то все, либонь, світлячки. Он глянь — один, другий… Перед нами їх ще ціла вервечка!

І справді, впродовж цілої милі до західного берега Юкону мерехтіли свічки, хоча позаду, на високому березі, а якого вони щойно скотилися, свічок було ще більше.

— Таж це, Смоку, не похід, а переселення народів! Попереду їх добра тисяча, а за нами і в десять не вбереш. Послухай-но моєї ради. Я вже знаю. Нічого не буде з цього походу. Ходімо собі додому та виспимось.

— Побережи краще легені, якщо не хочеш пасти задніх, — урвав його Смок.

— Ну, невже? Ноги, правда, в мене куці, та м'язи гнучкі й не знають утоми. Жоден тутешній ходак мене не випередить.

Смок уже переконався, що його приятель у ногах неабиякий мастак, але таки під'юджував:

— А я стишую ходу, щоб ти не відставав.

— Так он воно чого я наступаю тобі на п'яти! Знаєш, голубчику, не можеш іти швидше, пусти мене вперед.

Смок прискорив ходу й незабаром наздогнав передній гурт.

— Ану-бо, наддай, Смоку! — підганяв його Куций. — Випередьмо цих непохованих мерців. Тут їм не похорон. Іти так іти, щоб аж п'яти шкварчали!

Смок налічив у гурті вісьмох чоловіків та двох жінок. Незабаром, ще не вийшовши з зашеретів, вони випередили й другий гурт — душ із двадцятеро. За кілька футів од західного берега стежка звертала на південь і виходила на рівну кригу, щоправда, покриту кількома футами снігу. Через сніг пролягав санний слід, вузенька стрічка в два фути, втоптана ногами. Ступиш убік — і загрузнеш по коліна. Випереджувані неохоче вступалися з дороги, тож Смок із Куцим частенько мусили поринати в глибочезний сніг.

Куций був украй похнюплений і сердитий. Коли передні обурювалися, що треба його пропускати, він і собі огризався.

— І куди ти квапишся!? — спитав котрийсь із них.

— А ти куди? — відказав Куций. — Учора з Індіяни поперла сила народу. Вони вже там, і ти лиш облизня схопиш.

— Як так, то й тобі нічого квапитись.

— Кому? Мені? А я зовсім не шукач! Я на урядовій службі. У мене справа. Спішу до струмка Індіянки переписувати населення.

— Гей, малюче, а ти куди? Невже сподіваєшся на займанку? — почулося з другого боку.

Куций не забарився з відповіддю.

— Я? А хто ж, як не я, відкрив Індіянку? Оце зареєстрував займанку й повертаюсь, аби кляті чечаки її не загарбали.

В середньому ходаки покривали по три з половиною милі за годину; Смок та Куций — по чотири з половиною, а коли пускалися притьмом — то й ще більше.

— Я таки зажену тебе, Куций, — дражнив Смок товариша.

— Ов! А я так дремену, аж підметки повідлітають з твоїх мокасинів! Хоча все це намарно. Оце я прикидаю подумки: кожна займанка — п'ятсот футів, тобто їх десять на милю. Перед нас іде з тисячу таких, як ми, а струмок менше сотні миль завдовжки. Тож бачиш, скільки людей вхопить облизня! І ми з тобою також.

Перш ніж відповісти, Смок раптом наддав ходи й, випередивши ще кроків на шість Куцого, гукнув йому:

— Якби ти не теревенив без угаву та хутчіше тупав, то ми вже б і випередили декого з тої тисячі.

— Хто? Я? Пусти-но мене вперед, я тобі покажу, як треба ходити!

Смок тільки усміхнувся й знову наддав ходи. Тепер він глянув на цю пригоду зовсім з іншого боку. В його пам'яті зринув вислів одного божевільного філософа [16] про «переоцінку цінностей». І справді, йому тепер більше кортіло випередити Куцого, аніж здобути золота. Смокові сяйнула гадка, що в грі найважливіше — грання, а не сам виграш. Усі сили його душі, його розуму й м'язів спрямовані на те, щоб перемогти оцього Куцого, котрий зроду не розгортав книжки й не міг відрізнити вищання катеринки від оперної арії.

— Куций, а я таки зажену тебе до смерті! Відколи я ступив на берег Даї, я немов удруге народився. Тіло моє стало туге, мов тятива, й гірке, мов укус гримучої змії. Ще кілька місяців тому я б луснув, а такого образу не придумав. Я мусив спершу його в житті пережити, але тепер, коли пережив, цей образ мені ні до чого. Тепер я справжній чоловік і можу дати відсіч будь-кому, хто мене зачепить. Отож пропускаю тебе вперед на півгодини, упирайся, як хочеш, а тоді я піду попереду і покажу тобі, як треба ходити.

— Ну невже? — добродушно оскірився Куций, — Молоко ще не обсохло, а він і собі туди ж! Не сунься, хлопче, поперед батька в пекло, ліпше повчись у старших.

Щопівгодини вони мінялися місцями. Та й не розмовляли багато. Жвава хода зогрівала їх, а видих застигав у них на підборідді. Мороз так допікав, що доводилося безперестанку терти рукавицями носа й щоки. І досить було хоч на хвильку дати спочинок рукам, як тіло геть крижаніло, і тоді, щоб відновити кровообіг, вони мусили щосили розтирати лице.

Не раз їм здавалося, що вони вже випередили всіх, та потім знову й знову наздоганяли людей, які вийшли з Доусона раніше. Дехто з них намагався додержати їм ходи, та за милю-дві дороги неминуче відставав і зникав у темряві позаду.

— Ми всю зиму в дорозі, — зауважив Куций, — а оці трутні геть розкисли по своїх теплих хатинах і ще хочуть змагатися з нами. Коли б хоч із них була справжня закваска, то інша річ. Бо що-що, а вже ходити правдивий рудокоп, як ніхто, вміє.

Раз Смок черкнув сірником і глянув на годинника. Але вдруге на це вже не важився — йому в пальці так шпигонув мороз, що з півгодини зашпори не одходили.

— Четверта година, — сказав він, натягши рукавиці, — а ми вже випередили зо три сотні.

— Триста тридцять вісім, — поправив Куций. — Я лічив. Гей-но, оступіться! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.

Це він погейкував на вкрай здороженого чоловіка, що ледве дибав попереду і заступав стежку іншим. Цей та ще один — ото тільки й було невдах, що Смок із Куцим перестріли дорогою, самі йдучи тепер чи не попереду всіх. Про страхіття тієї ночі вони довідалися згодом. Втомлені люди сідали перепочити і більше не підводилися. Семеро замерзло на смерть, а десятки позбулося пальців на руках та ногах у доусонських шпиталях. І іч велелюдного походу до струмка Індіянки видалася найхолодніша за цілу зиму. Перед світанком спиртові термометри в Доусоні показували сімдесят градусів під нулем. А більшість подорожан тієї ночі були новоприбульці, зовсім не призвичаєні до морозів.

Трохи згодом Смок та Куций наздогнали ще одного ходака, що геть дійшов краю. Бідолаха сидів обіч стежки на крижині, під полярним сяйвом, що світлометом опромінило півнеба.

— Уставай, сестричко Мері, — привітав його Куций. — Ворушися, бо замерзнеш.

Та чоловік мовчав, і подорожани спинилися приглянутись ближче.

— Твердий, мов коцюба, — сповістив Куций. — Штовхни його, то ще й переломиться.

— Чи він хоч дихає? — озвався Смок, скинувши рукавицю й силкуючись через хутро та вовняну куртку намацати серце.

Куций припав голим вухом до закрижанілих вуст чоловіка.

— Не дихає, — заявив він.

— І серце не б'ється, — додав Смок.

Смок надягнув рукавицю й почав завзято бити руками, щоб зігріти їх та запалити сірника. То був старий чоловій, — безперечно, мертвий. Довга сива борода припала кригою, щоки були білі від паморозі, вії над заплющеними очима змерзлися докупи. Сірник догорів.

— Ходімо, — промовив Куций, розтираючи вухо. — Небіжчикові нічим не зарадиш. А я вухо запевно відморозив. Тепер уся шкіра злізе й цілий тиждень болітиме.

По кількох хвилях, коли полум'яна стрічка на обрії несподівано бризнула яскравим світлом на все небо, вони вгледіли за чверть милі попереду ще дві постаті. Опріч них скільки сягало око нікого не-видно було.

— Оце найперші, — сказав Смок, коли знову запав морок. — Випередьмо і їх, чи що?

Минуло півгодини, але вони так і не наздогнали тих двох. Куций почав аж підбігати.

— Якщо й доженемо їх, то нізащо не випередимо, — сказав він захекано. — Господи, оце пруть! Закладаюся на що хочеш, то не чечаки. О, то справжня закваска!

Смок був попереду, коли вони нарешті наздогнали їх, і він щиро радів з цього. Йому відразу видалося, що ближча до нього постать — це жінка. Звідки виник такий здогад — він і сам не знав. Постать була завинена в хутра, та Смок якось відчув у ній щось знайоме. Діждавшись, коли знову спалахнуло полярне сяйво, він завважив маленькі ніжки в мокасинах, але ще й більше — впізнав легку ходу, що її, раз побачивши, ніколи не забудеш.

— А добре йде, — хрипко вимовив Куций. — Б'юся навзаклад, що це не індіянка.

— Здорові були, міс Гастел! — привітався Смок.

— Здорові й ви, — озвалася жінка, хутко обернувши назад голову. — Зовсім поночі, не видно. Хто ви?

— Смок.

Вона засміялася, і Смокові здалось, що він зроду не чув любішого сміху.

— То ви одружилися? Виховуєте дітей, як тоді обіцяли? — І, перш ніж Смок відповів, додала: — Багато чечаків позаду?

— Мабуть, кілька тисяч. Ми випередили понад триста. І вони не баряться.

— Давня пісня! — гірко зітхнула дівчина. — Новачки загарбують найбагатші річки, а старожитцям, що так натерпілися, поки освоїли країну, лишаються послідки. Адже старожитці перші знайшли золото на Індіянці й дали знати своїм з Морського Лева. І як тільки ця чутка поширилася? Морський Лев на десять миль далі від Доусона, й доки звідти добудуться до струмка, його весь запаколять доусонські чечаки. Де ж та правда?

— Це справді неподобство! — погодився Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто рано встає, тому бог дає, самі знаєте.

— А мені хотілося б чимось запобігти, — запально мовила дівчина. — Нехай би вони всі позамерзали там десь на півдорозі чи якесь інше лихо їх спіткало, поки люди з Морського Лева прибудуть перші.

— А ви таки не вельми до нас зичливі, — засміявся Смок.

— Та ні, не те, — квапливо відказала вона. — Старожитців з Морського Лева я знаю всіх до одного, і вони справжні люди! Скільки вони голодували в цьому краї, як запекло працювали! З ними я пережила тяжкі часи на Койокуку, коли ще була маленька. З ними ж зазнала голоду на Сороковій Милі та Березовому ручаї. Вони герої і заслужили на винагороду, а їх випереджують тисячі ніжношкірих приходнів, не вдатних навіть кілка забити. Але ж і забалакалась я, перепрошую! Треба берегти віддих, бо ви й ота ваша навала ще випередите й мене з батьком!

З годину вона до Смока не озивалась, і тільки час від часу стиха перебалакувалася з батьком.

— Тепер я знаю, хто це, — сказав Куций. — Старий це Луїс Гастел, справдешній золотошукач. А вона, певне, його донька. Він прибув у цю країну ще здавна й привіз із собою дівчинку-немовля. Це він та Бітлс пустили першого пароплава на Койокуку.

— То, може, й не треба випереджати їх? — мовив Смок. — Нас лише четверо, ми й так перші.

Куций погодився, і вони ще годину пройшли мовчки. О сьомій ранку, коли темряву розтяв останній спалах північного сяйва, перед ними постав на заході широкий прохід між засніжених гір.

— Струмок Індіянки! — вигукнула Джой.

— Диви! — зрадів Куций. — А я гадав ще з півгодини чухрати. Та й гнали ж ми!

Тут Юконська стежка, що вела до Даї, круто звертала до східного берега, обминаючи зашерети на річці. Подорожанам довелося залишити втертий шлях і податися через крижані брили ледь помітною стежиною, що вилася уздовж західного берега.

Раптом Луїс Гастел, що йшов попереду, послизнувся на гострій крижині й сів, схопившись руками за кісточку на нозі. Він насилу звівся на ноги, хвилину-дві покульгав, а тоді таки спинився.

— Нема діла, — сказав він доньці. — Я розтяг собі сухожилок. Іди вперед та запаколь на нас обох.

— Може, вам чимось зарадити? — зголосився Смок. Луїс Гастел похитав головою.

— Та їй не важко буде запаколити дві займанки. А я вже якось видряпаюсь на берег, розкладу багаття й забинтую ногу. Мені нічого. Іди, Джой. Запаколюй вище від Знахідки. Там вартісніша місцина.

— Ось вам трохи березової кори, — запропонував Смок, ділячи свій запас навпіл. — Не турбуйтеся, ми подбаємо про вашу доньку.

Луїс Гастел пирхнув зо сміху.

— Дякую, — відказав він. — Але вона сама подбає про себе. Ідіть краще слідком за нею.

— А що, як я поведу перед? — спитала Джой Смока, виходячи наперед. — Я ж бо знаю ці місця краще за вас…

— Ну то ведіть нас, — ґречно догодився той. — Я з вами згоден — це ганьба, щоб якісь там чечаки випередили старожитців Морського Лева. Чи нема тут, часом, якоїсь іншої дороги, щоб і зовсім їх збутися?

Джой хитнула головою.

— Хіба ж сліди заметеш! Куди ми, туди й вони, наче ті вівці.

За чверть милі Джой круто повернула на захід. Смок завважив це, бо тепер вони йшли незайманим снігом, та ні він, ні Куций не зметикували, що їхня ледь помітна стежина провадить, як і перше, на південь. Якби вони могли бачити, що виробляв Луїс Гастел позаду, то ціла історія Клондайку набрала б іншого вигляду: старожитець-бо вже не шкутильгав, а майже бігцем простував за ними, наче мисливський собака, пильнуючи їхнього сліду. Він старанно втоптав стежку, якою вони втрьох звернули на захід, і тоді вернувся до старої дороги на південь.

Їхня стежка йшла проти течії струмка, і в темряві подорожні раз у раз збивалися з неї. За чверть години Джой чомусь почала відставати, великодушно дозволивши своїм супутникам пробивати стежку. Тепер вони посувалися так повільно, що вервечка золотошукачів уже мало не на п'яти їм наступала, а коли о дев'ятій годині посіріло, за ними витяглася довжелезна людська валка. Темні очі Джой весело спалахнули.

— Скільки ми вже йдемо понад цим струмком? — невинно спитала вона.

— Добрі дві години, — відповів Смок.

— Та дві назад — разом чотири, — повільно сказала Джой. — Отже, старожитців з Морського Лева врятовано.

Неясна підозра пойняла Смока, він зупинився і глянув дівчині просто у вічі.

— Що це означає? — запитав він.

— Не розумієте? То я поясню вам. Це Норвезький струмок, а струмок Індіянки — далі на південь.

Смок аж сторопів з несподіванки.

— І ви зробили це навмисне? — вразився Куций.

— А так, щоб старожитці виграли час.

Вона зайшлася дзвінким сміхом. Смок із Куцим перезпр-нулися і зрештою собі теж зареготали.

— Ох, і перепало б вам березової каші, якби в цьому краї було більше жінок! — жартома запевнив її Куций.

— І ваш батько не звихнув ногу, а лиш перечекав, доки ми щезли з його очей, так?

Джой кивнула.

— А ви були йому прикриттям?

Вона знову кивнула, і Смок знову засміявся — тепер це вже був сміх людини, яка щиро визнала себе переможеною.

— І ви не маєте на мене серця? — якось прикро спитала дівчина. — І не налупцюєте мене?

Замість відповіді Куций докинув:

— Ну що ж, мабуть, повертаймо голоблі, бо ноги мені починають мерзнути від стоячки.

Смок похитав головою.

— Тоді ми втратимо чотири години. Ми здолали миль вісім угору по Норвезькому струмку, я струмок цей, здається, робить великий вигин на південь. Якщо пройти ще трохи цим вигином та перехопитися через вододіл, то ми; певне, спустимося до струмка Індіянки десь вище Знахідки. — Смок обернувся до Джой. — Так буде краще. А ви з нами? Я обіцяв вашому батькові заопікуватися вами.

— Я… — завагалася вона. — Я піду з вами, якщо ви не заперечуєте. — Джой скинула очима на Смока, і лице її вже не було зухвальне й насмішкувате. — Як на правду, містере Смоку, то я мало не жалкую за свій вчинок. Та хтось же мусив захистити старожитців!

— Я схиляюся до думки, що гонитва за золотом це таке собі спортивне змагання.

— А я — до думки, що ви обидва — справжні спортсмени, — промовила дівчина й додала зітхнувши: — Такий жаль, що ви не старожитці!

Години дві вони йшли далі річищем Норвезького струмка, а тоді звернули на вузьку звивисту притоку, що допливала з півдня. Опівдні вони вже бралися на самий перевал. Позаду все так само тяглася за ними довга низка золотошукачів. Подекуди тоненько курився дим — десятки потомлених людей уже отаборилися.

Дорога була важка. Часом пробивалися по пояс у снігу і через кожні кілька кроків мусили спинятись перевести дух. Куций перший заговорив про перепочинок.

— Ми вже більше дванадцяти годин у дорозі, — озвався він. — Я таки добре втомився. Та й ви теж. У мене черево геть запало, і я ладен жерти сиру ведмедину, мов голодний індіянин. А бідолашна дівчина впаде з ніг, якщо не перехопить хоч якусь крихту. Ось тут і розкладім багаття. Як по-вашому, га?

Смок із Куцим хутко і вправно заходилися опоряджати табір. Джой, приглядаючись до них недовірливо, мусила визнати подумки, що навіть старожитці не впоралися б краще. Наклавши ялинового гілля, поверх вони постелили коца, щоб було на чому спочити і приготувати їжу. Та подорожні не одразу підступили до багаття — перше вони розтерли як слід свої щоки й носи.

Смок плюнув у повітря, і вмить слина-крижинка, дзвякнувши, впала долі, аж він похитав головою.

— Здаюся! — заявив він. — Я ще зроду не звідував такого морозу.

— Одної зими на Койокуку було вісімдесят шість градусів під нулем, — озвалася Джой. — А тепер добрих сімдесят чи сімдесят п'ять. Тільки щоки я таки відморозила. Пече, як вогнем.

Через те, що на схилах хребта не було криги, вони у мисці натопили чистого й зернистого, мов цукор, снігу і тоді запарили каву. Смок підсмажував грудинку та підігрівав сухарі, а Куций підкидав дров у вогонь. Джой дістала дві тарілки, дві ложки, два кухлики і дві бляшанки — одну з сумішем солі й перцю, другу з цукром. Смок та Джой їли з однієї тарілки й пили з одного кухлика.

Було вже близько другої, коли вони, здолавши перевал, спустилися на одну з приток Індіянкн. Десь на початку зими якийсь мисливець проклав собі яром стежину, ступаючи щораз у свої сліди, і тепер там тяглася низка западин-відбитків, прихованих під снігом, що нападав пізніше. Якщо нога не потрапляла в давній слід, подорожній одразу провалювався на незайманому снігу, а то й зовсім падав з ніг. Та ще ж і Джой, щиро перейнявшись тим, щоб її супутники запаколили собі ділянки і боячись, щоб вони не барилися через її, мовляв, утому, наполягала піти попереду. Ступала вона так обережно і вправно, а при тім ще й швидко, що Куций не міг стримати захоплення:

— Тільки глянь на неї! Оце жіночка! Глянь, як мигтять її мокасини! І ніяких тобі підборів, тільки ті ноги, що бог їй дав. Ото була б дружина хоч би й якому мисливцеві!

Джой обернулася й вдячно усміхнулась йому, а також і Смокові. Юнак помітив, який дружній був той усміх, і водночас — він це гостро відчув — дуже жіночний.

На березі Індіянки вони подивились назад і побачили, як іззаду, від самого перевалу пробивалася вниз довга вервечка золотошукачів.

Вони зійшли на саме річище струмка. Потік, промерзлий тепер до дна, був двадцять-тридцять футів завширшки, а береги намивного походження сягали від шести до восьми футів угору. На снігу не було свіжих слідів, і подорожні зрозуміли, що вийшли трохи вище Знахідки та останніх займанок мешканців Морського Лева.

— Стережіться джерел! — гукнула Джон, коли Смок рушив перший униз річищем. — Бо як провалитеся, будете без ніг при сімдесяти градусах.

Ці джерела, звичайні для Клондайку, не замерзають навіть у найлютіші морози. Вони утворюють ставочки, що їх потім покриває зверху крига та припорошує сухий сніг. Ступивши на той сніг, подорожній зненацька може шурхнути крізь півдюймову крижану кору у воду. І якщо протягом п'яти хвилин він не перевзується, ноги його пропали.

Хоч була тільки третя година, вже залягав довгий сірий північний присмерк. Вони пильно вдивлялися в протилежний берег, шукаючи очима те дерево, що мало означати середину останньої займанки. Жвава Джой перша запримітила його. Вона вихопилася поперед Смока, гукнувши:

— Тут хтось був! Сліди на снігу. А онде і та ялина. Бачите?

І на останньому слові вона раптом завалилася по пояс у сніг.

— Сама ж і не встереглася, — жалібно промовила дівчина, а тоді скрикнула: — Не підходьте до мене! Я виберуся сама.

Крок за кроком, ламаючи припорошену снігом тонку кригу, вона вибилася на тверде. Смок тим часом кинувся на берег, де ще з весняної повені лежав сухий хмиз та гілля, неначе тільки сірника дожидаючи. Коли Джой підійшла, багаття вже починало палахкотіти.

— Сідайте! — звелів Смок.

Дівчина слухняно сіла на сніг. Він скинув свого клумака з плечей та постелив їй під ноги коца.

А згори вже долинав гомін шукачів, що ступали їхніми слідами.

— Нехай Куций піде ставити паколи, — запропонувала Джой.

— Таки йди, Куций! — сказав Смок, беручись до задублих мокасинів Джой. — Одміряй тисячу футів та постав два осередні паколи, а наріжні поставимо потім.

Смок розтяв ножиком її мокасини, що так змерзлися, аж скрипіли й вищали під лезом. Сиваські шкарпетки та грубі вовняні панчохи геть обмерзли кригою — ноги дівчини, здавалося, були закуті в залізо.

— Ну, як ноги? — спитав він, роззуваючи далі.

— Зовсім заніміли. Я не можу ворухнути пальцями. Та все буде гаразд — вогонь урятує. Глядіть лишень самі не відморозьте рук! Вони, либонь, уже закоцюбли.

Смок надів рукавиці й цілу хвилину завзято вибивав руками по боках. Коли в пальцях його защеміло, він знову скинув рукавиці й заходився біля мокасинів Джой. Нарешті з'явилася одна, а далі й друга біла нога, виставлені на сімдесятиградусний мороз, що дорівнює сто двом градусам нижче від точки замерзання.

Без усякого милосердя Смок запекло розтирав їх снігом, аж поки Джой шарпнулася, заворушила пальцями і врадувано поскаржилася на болючий щем.

Він допоміг їй присунутися до багаття і вмостив її ноги на укривалі, ближче до живодайного вогню.

— Тепер самі вже глядіться, — сказав Смок.

Джой скинула рукавиці і взялася розтирати собі ноги, щоб вони зігрівалися поступово — либонь, їй таке не первина було. Смок же, не гаючи часу, кинувся рятувати власні руки. Сніжинки ані танули, ані навіть і не мокріли на задублих його руках, так наче вони були кришталиками піску. Лише поволі шкулкий щем крові ожив у перехололому тілі. Тоді він підкинув дров у багаття, розсупонив їй з плечей клуночок та дістав звідти змінку взуття.

Тим часом вернувся Куций і видерся до них на берег.

— Я одмірив добрих тисячу футів, — заявив він. — Ділянки двадцять сьома і двадцять восьма. Щоправда, була й притичина. Тільки-но я поставив верхній пакіл на двадцять сьомій, як здибав першого недотепу, з тих задніх. Він так хвацько приступив до мене, мовляв, я не маю права на двадцять восьму. Але я йому кажу…

— Ну, ну, — аж стрепенулася Джой. — І що ж ви йому кажете?

— Кажу, що як він не відступить на п'ятсот футів, то я зроблю морозиво з тістечком із його закоцюблого носа. Він і забрався собі, а я в центрі кожної з двох чесно відміряних уздовж струмка ділянок по п'ятсот футів забив по на-колу. А він запаколив по сусідству. Досі, либонь, струмок Індіянки вже пообтикано від верхів'я до самого гирла. Та наші займанки певні. Допіру поночі, але завтра рано ми поставимо й наріжні кілки.

III

На ранок погода змінилася. Було так тепло, що Смок та Куций, ще лежачи на своєму спільному ложі, визначили температуру не більше, як у двадцять градусів під нулем. Мороз пересівся. Коци поприпадали інеєм дюймів шість завтовшки.

— Доброго ранку! Як ваші ноги? — через пригасле багаття привітався Смок до Джой Гастел, яка сиділа у спальному хутрі й струшувала з постелі сніг.

Куций розпалив багаття, приніс із струмка криги, а Смок заходився куховарити. Поки вони поснідали, й зовсім розвидніло.

— Смоку, сходи повтикай наріжні паколи, — сказав Куций. — Оце я рубав криги на каву і загледів рінь на дні. І мені кортить натопити води та промити хоч миску на щастя.

Смок узяв сокиру й пішов до займанок. Почавши від осереднього пакола двадцять сьомої ділянки, він побрався поперек вузенького видолинку на кряж. Ступав він розмірено і майже машинально — все-бо йому не давали спокою згадки про минулий вечір. Він почувався так, ніби здобув владу не лише над звабливими обрисами й твердими м'язами тих ніг, що їх він розтирав учора, а й над усією цією жінкою. Це п'янке відчуття власності-пойняло його геть усього. Йому начеб лишилося тільки підійти до цієї Джой Гастел, узяти за руку і повести за собою.

Та раптом він зробив таке відкриття, що примусило його забути про владу над білими жіночими ніжками. Забити наріжного пакола не можна було, бо замість опинитись край долини, Смок вийшов на якийсь інший струмок. Примітивши собі всохлу вербу та високу ялину, він повернувся до струмка, де стояли осереди паколи, тоді обійшов річищем широкий колінкуватий заворот і переконався, що обидва потоки це, власне, той самий струмок. Двічі Смок перейшов видолинок упоперек — спершу від нижнього пакола двадцять сьомої ділянки, а потім від верхнього пакола двадцять восьмої і переконався, що верхній пакіл другої нижче за нижній папіл першої. Учора в сутінках Куций поставив обидва паколи на коліні струмка!

Смок повернувся до їхнього маленького табору. Куций саме закінчував промивати пісок.

— Поталанило! — бадьоро скрикнув він, простягаючи миску. — Глянь, скільки золота! Тут доларів на двісті. Струмок багатющий від верху до низу! Я вже ж на цьому знаюся, хоч я ще зроду не бачив такого скарбу.

Смок байдужно глипнув на те золото, налив собі в кухлик кави й сів. Джой одразу відчула щось і збентежено глянула на юнака. Куций, одначе, образився, що приятель не захоплюється його відкриттям.

— Чого ти як сич надувся? — запитав він. — Ми здобули ціле багатство, а ти й вусом не моргнеш.

Перш ніж відповісти, Смок відсьорбнув кави.

— Куций, а чому наші займанки скидаються на Панамський канал?

— Я щось не збагну.

— Ну так, що східний вхід до Панамського каналу західніше від його західного входу. Оце таке.

. — Не розумію твого жарту. Розтлумач мені.

— Та просто, ти зайняв обидві ділянки на великому коліні.

Куций поклав миску на сніг і випростався.

— Та ну?

— Верхній пакіл двадцять восьмої на десять футів нижче за нижній пакіл двадцять сьомої. Второпав?

— Ти хочеш сказати, що ми нічого не дістали?

— Навіть гірше: дістали на десять футів менше, ніж нічого.

Куций прожогом майнув до струмка. За п'ять хвилин він повернувся. На запитальний погляд Джой він лише мовчки кивнув. Тоді сів на звалене дерево збоку й утупив очі у сніг перед себе.

— Можемо й повертатися в Доусон, — промовив Смок, згортаючи коци.

— Мені дуже прикро, Смоку, — озвалася Джой. — Це ж усе через мене…

— Нічого, якось та буде, — відказав той. — На все своя пора.

— Але ж це тільки через мене! Тато запаколив мені ділянку нижче Знахідки. Я віддаю її вам.

Смок похитав головою.

— Куций! — вдалася дівчина до другого.

Цей також похитав головою й нараз гучно зареготав. Сміявся він довго — то пирскав, то іржав на всю горлянку.

— Це не істерика, — пояснив Куций. — Іноді мені буває страх як весело.

Його погляд упав на миску з промитим золотом. Він пхнув її ногою й розсипав золоті піщинки по снігу.

— Воно не наше, — провадив далі він. — Воно належить тому недотепі, що я його вчора нагнав на п'ятсот футів! Чотириста дев'яносто йому ж таки й припали. Ходімо, Смоку! Вертаймо в Доусон. А втім, як маєш охоту стерти мене з землі, я й пальцем не кивну проти.

І

— Дивно, чом ти ніколи не граєш, — зауважив Куций Смокові, коли вони вдвох сиділи в «Оленячому Розі». — Невже тобі не кортить?

— Воно-то кортить, — відповів той. — Та обрахунок не на мою руч показує. А мені треба, щоб напевно.

У просторій залі бару повискувала рулетка і клацали кості — десятки гравців у хутрах та мокасинах спитували свого щастя. Смок показав на них усіх рукою.

— Поглянь, — мовив він. — Навіть найпростіша математика свідчить, що сьогодні вони більше програють. Чимало з них уже програли.

— Ти добре розумієшся на обрахунках, — шанобливо промурмотів Куций. — І загалом маєш слушність. Але є ще й факти. І буває так, що таланить. Тоді вже кожен недотепа може виграти. Я це певне знаю, бо й сам грав і не раз бачив, як інші загрібали банк. Треба лише виждати свій талан, а тоді вже грати напропале.

— Як на тебе, то воно так просто, — сказав Смок. — Дивно тільки, чому люди програють.

— Бачиш, лихо в тому, — пояснив Куций, — що гравці здебільша не тямлять, коли їм таланить. Кажу це, бо я й сам часом шився в дурні. Але ж і переконатись можна, лише спробувавши на практиці.

Смок похитав головою.

— Це теж розрахунок. Гравці здебільша помиляються у своїх сподіванках.

— Та невже в тебе не буває ніколи такої сверблячки, коли, здається, досить лише поставити карту, як одразу й виграєш?

Смок засміявся.

— Надто багато шансів проти мене. Але от зараз я поставлю долара на карту, й побачимо, чи перепаде бодай на чарку.

Він уже рушив до столу, коли Куций перепинив його за руку..

— Зачекай-но. Я певний, що сьогодні тобі поталанить. Постав ліпше цього долара на рулетку.

Вони обидва підійшли до столу з рулеткою біля буфету.

— Тільки зажди, поки я дам знак, — порадив Куций.

— На якого номера? — запитав Смок.

— Сам вибирай. Але не починай без мене.

— Хіба, ти гадаєш, у мене рівні шанси саме за цим столом? — сказав Смок.

— У тебе вони такі самі, як і в будь-кого.

— Але їх менше, ніж у банківника.

— Стеж лишень за грою, — керував Куций. — А тепер став!

Круп'є саме запустив кульку з слонової кістки по гладенькому обідку колеса. Смок, що сидів у кінці столу трохи нижче, через плече іншого гравця кинув навмання свого долара. Монета покотилася по зеленому сукні й зупинилася проти номера 34.

Кулька також спинилася, і круп'є оголосив: «Виграв тридцять четвертий». Він згріб зі столу гроші, й поруч Смокової монети виріс стос із тридцяти п'яти доларів. Смок забрав гроші, а Куций поплескав його по плечі.

— Оце й є талан, Смоку! Як я відчув його, не збагну. Я просто знав, що ти виграєш. Якби твій долар упав на який інший номер, ти все одно б виграв. Ото коли вже талан завітає до тебе, то ти не можеш не виграти.

— А якби випав подвійний нуль? — спитав Смок, коли вони простували до буфету.

— Тоді й твій долар спинився б навпроти подвійного нуля, — запевнив Куций. — Аякже. Талан є талан. Ось вернімося до столу. Мені сьогодні щастить: я дав тобі виграти, а тепер хочу й сам.

— У тебе є якась система? — зацікавився Смок десь по десятій хвилині, коли його приятель програв уже сотню доларів.

Той сердито крутнув головою, розкладаючи марки на 3, 11 та 17, а дріб'язок витрушуючи «на зелене».

— До біса тих недотеп, що грають за якоюсь там системою, — заявив Куций, коли банківник загріб його биті ставки.

Спершу байдужий до гри, Смок поволі зацікавився нею і почав ретельно стежити за кожним обертом кульки, за ставками та виграшами. Сам він більше не грав, а задовольнявся самим спостереженням. Куций насилу одірвав його від столу, коли вирішив, що досить уже напрогравався.

Банківник повернув Куцому торбинку з золотом, що той давав йому в заставу, і тицьнув ще папірець із написом «Одважити 350». Куций одніс її до вагаря в протилежному кутку кімнати, і торбинка його полегшала на триста п'ятдесят доларів, пересипаних у господареву скриню.

— Твій талан тільки потвердив слушність моїх обрахунків, — осміхнувся Смок.

— Таж треба було пограти, щоб у цьому переконатись, — огризнувся Куций. — Щоправда, я трохи переграв — кортіло-бо довести тобі, що талан все-таки існує.

— Нічого, Куций, — сказав Смок. — Ось я зате намацав талан.

Очі Куцому заблищали, і він аж скрикнув:

— Невже? То чом же ти не граєш?

— Ні, це талан зовсім інший. Незабаром я вироблю таку систему, що загрібатиму геть усі виграші за цим столом.

— Систему! — скривився Куций, жалісливо зиркнувши на приятеля. — Послухай лиш мене та покинь ці всякі системи. Через них тільки програші. Ніякого талану в системах немає.

— Тим-то вони мені й до вподоби, — відповів Смок. — Система — це обрахунок. Якщо система правильна, — ніколи не програєш, це запевне. А талан зрадливий.

— Бачив я доволі тих систем, і всі вони зрадливі, ніхто ніколи за ними не виграє. — Куций трохи помовчав і зітхнув. — Слухай-бо, Смоку, коли ти вже звихнувся на системах, то краще тобі забратися звідси… Та й пора вже нам знов у дорогу.

II

Кілька тижнів приятелі просперечалися. Смок збавляв час біля столу в «Оленячому Розі», стежачи за рулеткою, а Куций наполягав, щоб вирушити в дорогу. Коли ж доусонці загомоніли про похід за двісті миль Юконом униз, Смок рішуче відмовився.

— Я не йду, Куций, — заявив він. — Ця подорож поглине мені десять днів, а за цей час я сподіваюся довести до ладу свою систему. Я майже певно вже й тепер міг би вигравати, то з якої речі мені пертися в далечінь?

— Та я ж за тебе піклуюся, Смоку, — наполягав Куций. — Ти по-дурному захопився. Я ладен тягти тебе хоча б і на Північний полюс чи до самого дідька в зуби, аби тільки відірвати від цього столу.

— Це все добре, Куций, але ж я вже дорослий, та й знаю смак ведмедини. Якщо й доведеться тобі тягти, то не мене, а те золото, що я виграю за моєю системою. І без собачого запрягу ти тоді не обійдешся.

Куций тільки зітхнув на відповідь.

— А тобі грати не раджу, — провадив далі Смок, — Мій виграш буде на двох, але для цього мені треба всю нашу готівку. Цю систему ще не випробувано, і попервах я не гарантований від помилок.

III

Нарешті по кількох днях пильних спостережень біля грального столу одного вечора Смок заявив про свій намір почати. Куций, похмурий та насуплений, плентався за ним до «Оленячого Рогу», ніби на похорон. Смок накупив стос марок і примостився в кінці столу біля банківника. Кулька метляла собі, хтось вигравав, хтось програвав, а Смок усе не зважувався поставити марку. Куцому вже й терпець урвався.

— Та кидай-бо вже! — підохочував він. — Хай уже цей похорон минеться. Що з тобою? Боїшся?

Смок хитав головою й вичікував. Тільки після дванадцятого кону він раптом поставив десять однодоларових марок на номер 26 і виграв. Банківник заплатив йому триста п'ятдесят доларів. Потім Смок пропустив знову десять, двадцять, тридцять партій, а тоді поставив ще десять доларів на номер 32. І цього разу виграв три з половиною сотні.

— Оце талан, — гарячково прошепотів Куций Смокові під вухом. — Грай ще! Грай!

Проте той не квапився: з півгодини Смок був бездіяльний, а потім поставив десять доларів на 34 й виграв.

— Ну й таланить же! — прицмокнув Куций.

— Аніскілечки, — пошепки відказав йому Смок. — Це діє система. А вона нічогенька, еге ж?

— Та не вигадуй, — сердився Куций. — Талан — він усякі фиглі може викидати. Не тіш себе дурницями. Це ніяка не система. Тобі просто таланить.

Смок тепер змінив спосіб гри: почав ставити частіше, окремими марками й проти випадкових номерів, і більше програвав, ніж вигравав.

— Кидай, Смоку, — непокоївся Куций, — Хапай свою тисячу й ріж поли. Ти гадаєш, отак усе й виграватимеш?

Тим часом кулька знов закружляла, і Смок кинув десяток марок, як і вперше, на 26. Кулька опинилася навпроти 26, і банківник ще раз виплатив Смокові три з половиною сотні.

— Коли вже грати, то грати! — озвався Куций. — Ану постав лиш одразу двадцять п'ять!

Чверть години Смок то вигравав, то програвав дрібні гроші, а тоді нараз поклав двадцять п'ять доларів на «подвійний нуль», і за хвильку банківник виплатив йому вісімсот сімдесят п'ять доларів.

— Розбуди мене, Смоку! Це — сон! — аж зойкнув Куций.

Смок осміхнувся, дістав свого записника й заглибився в обрахунки. Цього записника він час від часу витягав з кишені і звірявся з якимись цифрами.

Довкіл його столу згромадилася ціла юрба. Декотрі гравці вирішили ставити на ті самі номери, що й він. Тоді Смок змінив тактику. Десять разів поспіль він поставив на 18 і програв, і навіть найзавзятіші його послідовники відступилися. Після цього Смок кинув на інший номер і одразу виграв три з половиною сотні. Гравців знову потягло-за ним, та після низки Смокових програшів вони, як і перше, відступилися.

— Кидай, Смоку, кидай! — водне радив Куций, — Навіть найбільшому таланові приходить край, і твоєму теж. Такої камзи, як була, більше тобі не перепаде!

— Ще раз — і все, — пообіцяв Смок.

Кілька хвилин він то вигравав, то програвав, а потім знову поставив двадцять п'ять доларів на «подвійний нуль».

— Ну, тепер полічім, — мовив Смок до банківника, вигравши.

— Можеш не показувати мені рахунка, — озвався Куций, коли вони пішли до вагаря. — Я стежив пильно. Ти виграв десь так три тисячі шістсот. Еге ж?

— Три тисячі шістсот тридцять, — поправив Смок. — А тепер однеси пісок додому. Ми ж бо так домовлялися.

IV

— Ой, не жартуй з долею, — застерігав Куций Смока, коли той і другого вечора зібрався до «Оленячого Рогу». — Вчора тобі поталанило, та всьому буває край. Гляди, аби талан тебе не зрадив.

— Який там талан, Куций! Це обрахунок, система. Я не можу програти.

— До біса твою систему! Ніяких систем не існує. Я колись виграв сімнадцять разів поспіль. Хіба то була система? Аніякої! Просто якесь гемонське щастя! Аж я налякався й облишив гру. Якби грав далі, може, виграв би тисяч тридцять на свої два долари.

— Кажу-бо, Куций, у мене справжня система.

— Ов! Доведи-но.

— Хіба я не довів? А ні, то ходімо, я ще раз доведу.

В «Оленячому Розі» очі всіх звернулися на Смока. Гравці розступилися, звільняючи місце побіля банківника. Цього разу Смок грав зовсім інакше: за півтори години зробив тільки чотири ставки по двадцять п'ять доларів. кожна, зате щоразу вигравав. Усього йому припало три тисячі п'ятсот доларів, і Куций знов одніс золотий пісок до їхньої хатини.

— Тепер саме час облишити гру, — радив він Смокові, сидячи на лежанці й роззуваючи мокасини. — Ти виграв сім тисяч. Треба бути несосвітенним дурнем, аби ще спокушати щастя.

— А як на мене, то хіба що божевільний припинив би гру, коли має таку систему, як моя.

— Слухай-но, Смоку! Ти тямущий хлопець. Маєш за плечима університет. Ти за хвилину здатен збагнути більше, ніж я за сорок тисяч років. Але ти гірко помиляєшся, коли називаєш свій випадковий талан системою. Я таки трохи поблукав світом і дечого надивився, тож скажу тобі по щирості, що ніяка система у цій грі неможлива.

— Але ж я довів тобі. Це річ певна.

— Ні, Смоку. Ніяка не певна, а просто химера, сон. Ось я прочнуся, розкладу багаття й заходжуся коло сніданку.

— Ну ти й неймовіра! Адже осьде золото! На, відчуй, скільки його!

Кажучи це, він кинув Куцому на коліна туго натоптану золотим піском торбинку. Вона важила тридцять п'ять фунтів, і Куций таки відчув ту вагу.

— Бачиш, ніякий не сон, — додав ще Смок.

— Ет! Я бачив на своєму віку багато снів, що не кидали мене й наяву. Уві сні всяке можливо. А от насправді ніякої системи це може й бути. Я в університетах не навчався, але все 'дно певен, що твоє гравецьке щастя — то лиш сон.

— Це гамільтонівський закон умовного, — засміявся Смок.

— Ніколи не чув про цього твого Гамільтона, але баки забивати він, певне, вміє. Я сплю, Смоку, а ти морочиш мене своєю системою. Якщо ти хоч трохи любиш мене, то гукни: «Гей, Куций, прочнися!». І я прочнуся й заходжуся коло сніданку.

V

Третього вечора банківник повернув Смокові його першу ставку — п'ятнадцять доларів.

— Маєте право грати лише на десять, — оголосив він. — Тепер це найвища ставка.

— Перепудилися! — ущипнув його Куций.

— Воля ваша, можете й зовсім не грати, — відповів той. — Відверто кажучи, я волів би не бачити більше вашого приятеля коло свого столу.

— Злякалися його системи, еге? — глузував далі Куций, поки банківник сплачував Смокові три з половиною сотні.

— Та яка там система! Я не вірю в це. В рулетці ще не було системи. А талан, знаєте, буває вельми примхливий. І я мушу не допустити, щоб мій банк зазнав краху.

— За шкірою, отже, взяло!

— Атож, гра — таке саме підприємство, як і всяке інше, щоб ви знали. У нас не доброчинна контора.

Вечір по вечорі Смок вигравав, щоразу граючи інакше. Знавці, що тиснулися обіч його столу, ретельно записували його ставки та номери, марно силкуючись розгадати систему, за якою він грав. Вони нічого не могли розгадати й присягалися, що йому просто щастить, правда, так, як ще нікому не щастило.

Їх збивали з пантелику зміни у Смоковій тактиці. Іноді він цілу годину не грав, щось вираховуючи у своєму записнику, іншим разом за п'ять-десять хвилин вигравав три найбільші ставки поспіль, загрібаючи понад тисячу доларів. А то ще нечувано щедро розкидав марки по всьому столі. Так тривало хвилин десять чи й півгодини, а коли Кулька добігала вже останні оберти, Смок ставив десять доларів на ряд, колір і номер і вигравав на всі три. Одного разу, щоб спантеличити цікавих розгадати його таємницю, Смок програв сорок найбільших ставок. Та, як не різнилася гра, щовечора Куций неодмінно ніс додому золотого піску на три з половиною тисячі.

— І все-таки ніякої системи тут немає, — твердив Куций, лягаючи спати. — Я пильно стежу за твоєю грою, та не доберу в ній ніякого ладу. Була б якась система, ти завше грав би однаково, а в тебе так: хочеш — виграєш, не хочеш — ні.

— А ти таки майже вгадав, Куций. Я справді деколи зумисне програю. Це входить до моєї системи.

— До біса твою систему! Я розмовляв з усіма доусонськими гравцями, і жоден з них не визнає ніякої системи.

— Одначе я щовечора доводжу їм, що така система є.

— Знаєш, Смоку, — задумливо сказав Куций, зібравшись гасити свічку. — Я й справді здурів. Може, ти гадаєш, що це свічка? Ба ні. Це не свічка. І я — не я. Я десь на стежці лежу горілиць, закутаний в укривала, з розтуленим ротом, і сню все це. І говориш це не ти, як і свічка ця — не свічка.

— Але дивно, що ми обидва однаково снимо, — зауважив Смок.

— Та ні. Просто я тебе теж бачу вві сні. І всі інші розмовляють зі мною вві сні. Хочу сказати тобі одну річ, Смоку: я стаю коростявий і непритямний. Якщо цей сон триватиме далі, то я почну кусатися й вити звіром.

VI

На шостий вечір найбільшу ставку в «Оленячому Розі» зменшено до п'яти доларів.

— Нехай буде по-вашому, — мовив Смок банківникові. — Одначе я хочу й сьогодні взяти свої три з половиною тисячі. Тільки грати доведеться удвічі довше, та й годі.

— А чому ви не граєте за якимось іншим столом? — розгнівано спитав банківник.

— Бо мені й тут подобається, — мовив Смок, позираючи на грубку, що аж гула поблизу нього. — Тут нема протягу, тепло й затишно.

Вдев'яте принісши торбинку золотого піску, Куций мало не знетямився.

— Я кидаю, Смоку, кидаю, — почав він. — З мене вже досить. Я зовсім не сню. Систем, звісно, не буває, але ти таки винайшов її. Ніякого потрійного правила [17]. Календар скасовано, світ полетів шкереберть. Ніяких тобі ладу чи закону природи. Таблиця множення збожеволіла. Два — це вісім, дев'ять — це одинадцять, двічі по два — це вісімсот сорок шість… з половиною. Що завгодно — це будь-що, а ніщо — це все. Подвоїти все — дорівнює кольдкремові, пісним вершкам та ситцевим шкапам. Ти вигадав систему цифри на цифрі, і тепер чого не було, те є, а чого нема, те буде. Сонце сходить на заході, місяць обернувся на монету, зірки — це м'ясні консерви, скорбут — благословення боже, той, хто помер, — оклигав, скелі здатні плавати, вода — це газ, я — не я, ти — не ти, можливо, ми близнята, якщо не картопля, засмажена на мідяному купоросі. Розбудіть мене хто-небудь! Розбудіть!

VII

Наступного ранку до їхньої хатини завітав гість. Смок знав його. То був Гарві Морен, власник рулетки в «Тіволі». У хриплуватому голосі його була нотка запобігливості.

— Ви всіх нас ошелешили, Смоку, — почав він. — Я прийшов від імені всіх десятьох власників гральних закладів Доусона. Ми не годні збагнути. Ми знаємо, що в рулетці нема ніякої системи. Це стверджують усі математики. Адже рулетка сама собою система, і всяка інша система проти неї неспроможна, бо тоді б арифметика дулі варта.

Куций завзято притакнув гостеві.

— Якщо одна система може побити іншу систему, тоді немає ніякої системи, — провадив далі Морен. — Інакше довелося б визнати, що та сама річ може бути у двох різних місцях водночас або дві різні речі на тому самому місці, дарма що там більше однієї не вміститься.

— Але ж ви бачили, як я граю, — зухвально відповів Смок. — Якщо мені тільки таланить та й годі, то чому ви тоді непокоїтесь?

— Тож-бо й є. Саме це нас і непокоїть. Ви граєте за якоюсь системою, хоч усі певні, що її не може бути. Я стежив за вашою грою п'ять вечорів і завважив, що ви маєте кілька улюблених номерів, на які завжди виграєте. Отож власники всіх гральних закладів по-дружньому пропонують вам окремий стіл в задній кімнаті «Оленячого Рогу». Отам і обдирайте нас на здоров'я. Приватно і без ніякого розголосу. Тільки ви, Куций, та нас десятеро. То що ви на це скажете?

— Думаю, що ми інакше домовимось, — відповів Смок. — Вам треба більше простежити мою гру. Сьогодні я гратиму в барі «Оленячого Рогу». Ви й там можете приглянутись.

Увечері, коли Смок сів на своє звичайне місце за гральним столом, банківник оголосив:

— Гру закінчено! Так звелів господар.

Та власників доусонських гральних закладів, що зібралися в «Оленячому Розі», це не збентежило. Вони скинулися по тисячі доларів і знову розпочали гру.

— Ось тепер обдеріть нас! — вигукнув Гарві Морен, коли банківник запустив кульку.

— Згодні ви на найвищу ставку — двадцять п'ять доларів? — запитав Смок.

— А певне. Ставте!

Смок одразу розкинув двадцять п'ять марок на «подвійний нуль». Морен витер піт з чола.

— Далі, — промовив він. — У банку десять тисяч.

Та за півтори години всі ці десять тисяч були вже Смокові.

— Банк зірвано! — оголосив банківник.

— Тепер досить? — запитав Смок.

Власники гральних закладів ошелешено перезирнулися. Їх пройняв страх. Ці розжирілі представники законів випадковості були подолані. Вони раптом зіткнулися з людиною, що краще за них розумілася на тих законах або й відкрила вищі, невідомі закони.

— Що ж, здаємося, — заявив Морен. — Чи не так, Берку?

Черевань Берк, власник гральних закладів у двох шинках, притакнув.

— Сталося неможливе, — сказав він. — У цього Смока таки є система. Він зубожить нас усіх. Якщо наші столи ще мають стояти, ми повинні зменшити ставку до долара, до десяти центів, а то й до цента. З такими ставками він багато не виграє за вечір.

Усі обернулися на Смока. Він знизав плечима.

— У такому разі, панове, я найму людей грати за всіма вашими столами. Платитиму кожному гравцеві по десять доларів за чотиригодинну зміну, а свої гроші все одно матиму.

— Тоді ми зовсім припинимо гру, — відрубав Черевань Берк, — Хіба що… — він перебіг очима по своїх приятелях, щоб упевнитися, чи вони заодно з ним, — хіба що ми дійдемо згоди. Скільки б ви хотіли за свою систему?

— Тридцять тисяч доларів, — відповів Смок. — Тобто на три тисячі з закладу.

Власники переговорили між собою і погодилися.

— І ви поясните нам свою систему?

— Авжеж.

— І обіцяєте в Доусоні ніколи більше не грати?

— Ні, панове, — заперечив Смок. — Я обіцяю тільки не грати більше ніколи за цією системою.

— А хай вам! — вигукнув Морен. — То не маєте ви часом ще яких інших систем?

— Стривайте, — устряв до розмови Куций, — Мені конче треба перебалакати з приятелем. Відійдім убік, Смоку.

Смок пішов за Куцим в куток кімнати, а сотні цікавих не спускали з них очей.

— Слухай, Смоку! — хрипко зашепотів Куций. — Може, це й не сон. Тоді ти продаєш свою систему задурняк. Ти ж можеш цією грою здобути цілий світ. Цілі мільйони. Та витруси їх! Трусони як слід.

— А що, як це все сон? — лагідно спитав Смок.

— То заради сну й усього святого здери з цих грачів чнмпобільше. Бо який же тоді пожиток зі снів!

— На щастя, це не сон, Куций.

— Ну, то я ніколи не подарую тобі, якщо ти продаси свою систему за тридцять тисяч.

— Ти кинешся мені на шию, коли нам пощастить продати її за тридцять тисяч. Кажу-бо, це не сон. За дві хвилини ти переконаєшся, що не спав. Я вирішив продати свою систему, бо іншої ради нема.

Смок повернувся до власників закладів, підтвердив свій намір і одержав десять розписок по три тисячі кожна.

— Бери золотим піском! — застеріг Куций.

— Отож я й хотів сказати. Прошу одважити мені піском, — заявив Смок.

Господар «Оленячого Рогу» одібрав розписки й видав Куцому золотий пісок.

— Отепер мені й зовсім не хочеться прокидатися, — аж сяяв Куций, підважуючи торбини з золотом. — Цей сон вартий сімдесяти тисяч. Було б марнотратством розплющити очі, щоб вилазити з-під укривал та готувати якийсь там сніданок.

— То яка ж ваша система? — запитав Черевань Берк. — Ми заплатили не для того, щоб ви мовчали.

Смок підійшов до столу.

— Бачте, панове, це не звичайна система. Логічності в ній не багато, та й узагалі вона має лиш ту перевагу, що є реальна. Я, звісно, маю свої припущення, але не про них тепер мова. Ви тільки стежте. Круп'є, приготуйте кульку. Припустімо, я граю на номер 26. Пускайте!

Кулька помчала по колу.

— Завважте, — сказав Смок, — що 9 був якраз навпроти. Кулька спинилася на 26.

Черевань Берк стиха лайнувся. Усі чекали.

— Щоб виграв «подвійний нуль», має бути 11. Коли не вірите, спробуйте самі.

— А де ж система? — нетерпілося Моренові. — Ми знаємо про ваш хист вибирати виграшні номери і знаємо, які ці номери. Але ж як ви це робите?

— Пильно стежачи за грою, випадково я двічі завважив, де саме спиняється кулька, якщо навпроти неї було 9, і двічі вигравало 26. Потім я ще раз таке помітив. Тоді я заходився вивчати інші випадки. Якщо навпроти «подвійний нуль», то виграє 32, а якщо 11, то виграє «подвійний нуль». Це не завжди, але здебільшого. Завважте, я кажу «здебільшого», бо маю свої припущення, хоч не про них мова.

Нараз Череваневі Берку шугонула в голову якась думка. Він схопився, рвучко зупинив рулетку і втупився в колесо.

Дев'ять інших власників рулеток також пильно вдивлялися в колесо. Черевань Берк випростався і глянув на грубку поруч.

— Хай йому чорт! — озвався він. — Ніякої системи не «було. Стіл стоїть заблизько до вогню, і кляте колесо розсохлося. Ми просто пошилися в дурні. Не дивно, що він уподобав саме цей стіл. Дулю виграв би він за яким іншим столом.

Гарві Морен полегшено зітхнув і витер чоло.

— Дарма, — мовив він. — Зате ми впевнилися, що ніякої системи нема. — А за це можна й більші гроші заплатити. — Лице його зворухнулося, він голосно зареготав і поплескав Смока по плечі. — Ви таки добре нас попомучили, Смоку. І ми ще тішилися, що ви перестанете у нас грати… Знаєте, у мене в добренне вино в «Тіволі». Ходімо всі гуртом та дамо йому там раду!

Пізніше, повернувшись до своєї хатини, Куций став мовчки перебирати та підважувати торбинки з волотом.

Потім він склав їх на столі, сів скраю лежанки й почав роззуватися.

— Сімдесят тисяч, — кинув він. — На вагу — триста п'ятдесят фунтів. І все це через криве коліщатко та зірке око. О Смоку, ти з'їв їх сирцем і живцем, ти доконав неможливого, ти примусив мене марити, і все-таки я знаю, що це сон. Бо тільки вві сні таке добро трапляється. Мені страх як не хочеться прокидатись. Хоч би й зовсім ніколи не прокинутись!

— Не сумуй, — відказав йому Смок. — Тобі й не треба прокидатися. Чимало філософів доводять, що люди — сновиди. Отож ти в гарному товаристві.

Куций кинувся до столу, вибрав найтяжчу торбинку й заходився колисати її, наче немовля.

— Якщо й сновида, — сказав він, — то справді таки в гарному товаристві.

І

Це сталося ще до того, як Смок Беллю вжарт заснував селище Тра-ля-ля та втяв пам'ятну штуку з яйцями, що мало не довела до банкрутства Паливоду Чарлі, ба навіть до того, коли він виграв мільйон доларів у перегонах собачих запрягів на Юконі. На якийсь час Смок і Куций біля верхів'я Клондайку розлучилися, бо Куций мав повернутись у Доусон зареєструвати кілька займанок.

А Смок із запрягом рушив на південь, у пошуках озера Несподіванок та легендарних Двох Хатин. Шлях його пролягав через верхів'я Індіяни й цілу низку невідомих ще загірних теренів аж до річки Стюарт. Бо саме десь там, як мовили чутки, й було озеро Несподіванок, оточене бескеттям та льодовиками, і дно його укривали золоті самородки. Кажуть, ніби старожитці давніх часів, чиї імення вже позабуто, пірнали в крижану воду озера й виносили на берег по самородку в кожній руці. У різний час гурти старожитців добивалися до тієї небезпечної твердині й досліджували дно озера. Але вода була там неймовірно холодна, і одні сміливці одразу гинули, спливаючи на поверхню трупами, інші помирали трохи згодом — від сухот. Та й з тих, котрі повернулися звідти, жодному не судилося побувати на озері вдруге, хоч усі вони про це мріяли. Щоразу коїлося якесь лихо. Той провалився в ополонку нижче Сорокової Милі, другого роздерли й зжерли власні собаки, третього роздавило, впавши, дерево. Отож і мовилося про озеро Несподіванок, як про щось лиховісне. Ніхто не знав, де воно, і золото й досі лежало там на дні.

Про не менш легендарні Дві Хатини бодай хоч те знали, де їх шукати: за п'ять днів дороги від Стюарту вгору річкою Макквещен. Либонь, ті давні хатини зведено ще до того, як нога першого золотошукача ступила в Юконський край. Мандрівні мисливці, що їх перестрів Смок, розповіли йому, як давно колись вони дісталися до тих хатин та марно шукали слідів первісних розкопок.

— Їдьмо ліпше зі мною! — задумливо відраджував Куций товариша при розлуці. — Коли в тебе сверблячка до мандрів, то це ще не підстава перти проти рожна. Звідти ж ніхто не повернувся. Що то лихе місце — річ безперечна, так усі кажуть.

— Нічого, Куций. За півтора місяці я повернуся в Доусон. Юконом шлях утертий, та й, певно, перша сотня миль на Стюарті незгірше наїжджена. Старожитці з Гендерсону розповідали, що, коли річка замерзла, вгору Стюартом подалося кілька гуртів. А натрапивши на їхній слід, я покриватиму по сорок-п'ятдесят миль у день. А може, я навіть за місяць повернуся, коли вже туди дістанусь.

— Отож-бо й клопіт — туди дістатись. Але що ж, бувай, Смоку! Будь обачний, стережися лихих місць. І не соромся, коли повернеш ні з чим.

II

За тиждень Смок уже дістався до гір на південь від Індіяни. На вододілі поміж Індіяною та Клондайком він кинув санки й навантажив собак. Кожному з шести його кудлачів припало по п'ятдесят фунтів; собі самому він приділив теж таку ношу. Смок попереду пробивав плетеними лижвами стежку в м'якому снігу, а позаду ланцюжком тяглися його собаки.

Йому ще й як припало до душі таке життя — оця глибока полярна зима, безмовна пустельність та безкраї снігові обшири. де не ступала людська нога. Довкола височіли крижані верхів'я, безіменні й не занесені на карту. І ніде в непорушному повітрі не завважувало око димка від мисливського табору. Він сам-один йшов цими німотними незвіданими просторами, але самотність аніяк не гнітила його. Він усе це любив: і цілоденну працю, і гризотню собак, і густі сутінки над табором, і мерехтіння зірок над головою, і полум'яну пишноту північного сяйва.

Та найбільше він любив ту пору, коли таборився на ніч. Це була незабутня картина, і він знав, що бажання намалювати її повік його не облишить: утертий сніг, розпалене багаття, на щойно зрубаному ялиновому гіллі спальне заяче хутро; напнута парусина, що затримує і відбиває жар вогнища; закіптюжений кавник, казанок на колоді; мокасини, настромлені на патики, щоб просохли; лижви стійма в снігу. А по той бік багаття тиснуться до вогню задумливі й жадливі, пелехаті й припалі інеєм собаки, що пухнастими хвостами прикривають собі лапи, і ще зусібіч — мур непроглядної пітьми.

Такої часини Сан-Франціско, «Хвиля» й О’Гара здавалися страшенно далекими, давно загубленими тінями химерних снів, що, може, ніколи й не снилися. Тепер йому не вірилося, що він жив давніше якимось іншим життям, і вже зовсім неймовірною здавалася думка, що він колись бабрався в каламутному потоці міської богеми. На самоті, не маючи з ким словом перекинутись, він думав багато, глибоко й просто. Смока жахнуло, скільки він змарнував років, живучи в місті, поглинаючи нікчемність шкільних та книжних філософій, претензійний цинізм художницької та журналістської братії, лицемірство діловиків у їхніх клубах. Бо ж вони не відали, що таке справжній апетит, чи сон, а чи здоров'я, вони ніколи не зазнавали дошкульного голоду, болісно солодкої знемоги, не відчували, як вирує дужа кров у жилах, збурена тяжкою роботою, наче вином. І весь той час ця чудова, мудра, спартанська північна країна існувала поруч, а він навіть не знав про неї. Дивно, як це він, явно створений для цього суворого життя, ніколи не відчув бодай найменшого поклику, що знадив би його сюди. Та з часом це таки сталося.

— Зате ось тепер, Жовтомордий, я он як чую той поклик!

Собака наче на відповідь Смокові хутко підняв одну, тоді другу лапу, а потім знов їх укрив хвостом і весело ошкірився через багаття.

— Спенсерові було вже під сорок, коли він відчув своє основне покликання. Я не так забарився, мені-бо ще не стукнуло й тридцять. Ось тут моє покликання. І я майже навіть шкодую, чом не народився вовченям — був би братом тобі, Жовтомордий, та всім твоїм родакам.

Не день, не два блукав Смок серед хаосу ущелин та гірських хребтів, що стояли таким неладом, наче їх порозкидав тут якийсь космічний жартівник. Марно він шукав струмка чи потічка на південь — до Макквещену чи Стюарту. А тоді знялася дика буря й захурделила з гір снігом. Перебуваючи понад смугою лісів, він не мав з чого розкласти багаття і два дні навмання вишукував дорогу вділ. Другого дня надвечір Смок добувся краю велетенського стрімчака. Падав густий сніг, і годі було розгледіти підніжжя скелі, ані тим паче наважитись на спуск. Загорнувшись у хутро, оточений своїми кудлачами, Смок просидів цілу ніч у сніговому заметі, і все стерігся, щоб не задрімати.

На ранок хуга вщухла, і Смок виповз на розвідини. Чверть милі під ним, безперечно, лежало замерзле, покрите снігом озеро, з усіх боків облямоване зубчастими верхів'ями гір. Точнісінько, як йому розповідали! Блукаючи наосліп, він натрапив на озеро Несподіванок.

— Влучна назва, що й казати, — буркнув собі Смок, коли через годину спустився до берега озера.

Росло тут лише кілька старих ялин. Пробираючись до них, він надибав три засипані снігом могили, де в головах над кожною стриміли стовпці з геть стертими написами. За деревами стояла напіврозвалена хатина. Смок шарпнув за клямку й увійшов. У кутку, де колись була постіль з ялинового гілля, спочивав кістяк, загорнений у зотліле хутро. «Останній відвідувач озера Несподіванок», — подумав Смок, підіймаючи з долівки грудку золота, в два кулаки завбільшки. Опріч неї, тут стояла ще бляшанка, повна шерехатих самородків, таких як грецький горіх розміром.

Усе тут побачене відповідало чуткам про озеро Несподіванок, і Смок був певен, що ці злитки золота саме з його дна. А що вкрите товстелезною кригою те дно було недосяжне взимку, то ополудні Смок кинув на нього прощальний погляд уже з верхів'я бескеть.

— Усе гаразд, містере Озеро, — промовив Смок. — Лишайся собі. Я ще повернуся по ці скарби, якщо твій лихий дух мені не зашкодить. Щоправда, я не знаю, як сюди потрапив, але дізнаюся це, звідси вибираючись.

III

На п'ятий день Смок розклав багаття біля замерзлого струмка у видолинку, під гостинними ялинами. Озеро Несподіванок залишилося десь там серед снігів, хтозна, де саме: сотня годин блукань і борсань у сліпучих снігових завіях збили його з дороги, і він уже не знав, звідки й куди мандрує. Він наче притомнів з якогось кошмару, і не певен був, чи збігло чотири дні, чи й цілий тиждень. Він спав укупі з собаками, здолав з ними безліч невисоких вододілів та звивистих карколомних ущелин, що закінчувались урвистими стінами. Лише двічі пощастило йому розпалити вогонь та підігріти лосятини, і аж ось тепер він досхочу наївсь і як слід отаборився. Хуга нарешті вщухла, стало ясно й холодно. Довколишній краєвид знову прибрав природного вигляду. Струмок, біля якого Смок опинився, здавався звичайним струмком, і течія його була спрямована куди слід — на південний захід. Але озеро Несподіванок він таки загубив, як це траплялося з усіма, хто знаходив його раніше.

Півдня дороги за течією струмка привели його в долину ширшого потоку, і Смок вирішив, що ця річка і є Макквещен. Тут він підстрелив лося й знов навантажив на кожного собаку по п'ятдесят фунтів м'яса. Звернувши на Макквещен, він натрапив на втерту стежку, хоча зверху слід санок і припорошило м'яким снігом. Смок розміркував собі, що, мабуть, на Макквещені існує два табори, а оце сполучний шлях поміж ними. «Один з цих таборів, і то саме нижній, напевне Дві Хатини», — подумав собі Смок і вирушив річкою вниз.

Було сорок градусів під нулем, коли Смок отаборився на ніч, і, засинаючи, він усе сушив собі голову, що то за люди віднайшли ці Дві Хатини і чи дістанеться він до них завтра. Тільки-но почало благословлятися на світ, як Смок знову вирушив притрушеною стежкою, втоптуючи лижвами сніг для собак.

І тут на вигині річки Смока спостигло несподіване. Він почув його і відчув воднораз. З правого берега пролунав постріл, і куля, продірявивши Смокові парку та вовняну куцину, змусила його враз обернутися. Він заточився, силкуючись утримати рівновагу на лижвах, і почув, як просвистіла друга куля — цей раз не влучивши. Смок як стій пірнув у сніг і покрався за сотню футів до лівого берега під захисток дерев. Ще пролунали постріли, і Смок гостро відчув, як йому по спині потекло щось тепле й липуче.

Він з собаками видерся на берег і заховався серед дерев та чагарів. Там він скинув лижви, випростався й обережно виглянув. Нікого не було видно. Переслідник, певне, занишк між дерев на тому боці.

Минуло з півгодини, і Смок промурмотів собі:

— Ще трохи зачекаю, і як нічого не станеться, доведеться вилізти й розкласти вогонь, щоб не відморозити ноги. А ти б як повівся, Жовтомордий, коли б оце лежав і замерзав на морозі, і знав, що на тебе чигають з рушницею?

Він скрався трохи назад, утоптав біля себе сніг і заходився тупцяти на місці, щоб зігріти ноги. Отак збігло ще півгодини, і тоді почулися санні дзвіночки. Визирнувши, він угледів санки, що вигулькнули внизу по течії з-за коліна річки, і при них одного чоловіка з напрямною жердиною в руках. Смок збентежився — це ж бо була перша людина, яку він здибав за три тижні мандрів. Наступна його думка була про того негідника, котрий ховався на протилежному березі.

Смок застережливо свиснув із своєї засідки. Подорожній не почув і мчав далі. Смок свиснув голосніше. Чоловік спинивсь, обернувся і побачив його в ту саму мить, коли пролунав постріл. Тоді Смок і собі випалив у той бік. звідки долинув постріл. Куля з протилежного берега влучила незнайомця. Заточуючись, він підступив до запрягу і витяг рушницю з-під ремінців на санках. Поки він силкувався прикласти зброю до плеча, тіло його поволі осідало на санки. А тоді, вистріливши навмання, він простерся горілиць, так що Смокові видно було тільки його ноги та живіт.

Знизу знов почулися дзвіночки. Та чоловік уже не ворушився. З-за повороту виїхало троє санок і при них шестеро чоловік. Смок гукнув застережливо, але вони вже й самі побачили, що сталося з першими санками, і чимдуж спішилися туди. Пострілів з того берега більше не було, і Смок зі своїми собаками вийшов на видноту. Від санок на річці почулися вигуки, і двоє подорожніх, поскидавши рукавиці з правої руки, націлилися на Смока.

— Ану сюди, вбивце! — скомандував один з них, чорнобородий. — Кидай рушницю в сніг!

Смок завагався, але таки кинув рушницю й підійшов до незнайомців.

— Потруси його, Луї, та забери зброю! — наказав бородань.

Смок здогадався, що перед ним франко-канадці. Луї старанно обмацав Смока й одібрав у нього мисливського ножа.

— Ну, що тепер скажеш на свій захист, доки я не рішив, тебе, незнайомцю? — погрозливо спитав бородань.

— Скажу, що ви помиляєтесь, коли думаєте, що це я вбив цього чоловіка, — відповів Смок.

Хтось із гурту вигукнув обурено — він-бо тільки-но Смоковими слідами трапив на його засідку на березі. Чоловік повідомив товаришів про своє відкриття.

— То за віщо ти вбив Джо Кайнеда? — запитав бородань.

— Кажу ж вам, я не… — почав Смок.

— Ат, з твоїми теревенями! Ми заскочили тебе на гарячому. Ось же твої сліди від стежки до засідки між деревами. Там ти причаївся, почувши дзвіночки, а тоді стріляв, коли було певніше. П'єре, принеси його рушницю.

— Та дайте ж мені розповісти, — попрохав Смок.

— Заткни пельку! — гаркнув бородань. — Твоя рушниця розповість нам усе.

Шестеро чоловік вп'ялися очима в ту рушницю, полічили набої, перевірили цівку й магазин.

— Один постріл, — зробив висновок бородань.

П'єр, наче олень, роздимаючи ніздрі, понюхав магазин.

— Стріляв зовсім недавно, — сказав він.

— Таж куля влучила в спішу, — почав пояснювати Смок. — А він був обличчям до мене в ту мить. Ви самі бачите, що стріляли з того берега…

Чорнобородий на хвильку замислився, але потім похитав головою.

— Ба ні, нас не обдуриш. Ти вистрілив, коли він повернувся до тебе спиною. Сходіть, хлопці, перевірте, чи немає сліду від стежки на той берег.

Ті хутко вернулися й доповіли, що там сніг незайманий, бо навіть заячих слідів не було. Бородань схилився над забитим, вийняв з рани клейтуха й, розірвавши його, видобув кулю. Кінчик тієї кулі сплющився до півдоларової монети завбільшки, але основа її, окутана крицею, вціліла. Він порівняв цю кулю зі Смоковими кулями.

— Доказ безперечний, незнайомцю, тут і сліпому ясно. Ця куля з тупим носом і крицевою оболонкою, і твоя так само. Ця тридцять-тридцять, і твоя тридцять-тридцять. Ця виробництва компанії Дж. і Т., і твоя компанії Дж. і Т. А тепер ходімо на берег та побачимо, як ти це вчинив.

— У мене самого стріляли з тих заростів, — захищався Смок. — Ось же дірка в моїй парці.

Доки бородань обдивлявся Смокову парку, один з його товаришів перевірив магазин у рушниці забитого. Той теж вистрілив лише раз. Гільза досі стирчала в його рушниці.

— А хай йому чорт! Шкода, що сердега Джо не уклав тебе на місці, — гірко мовив чорнобородий. — Одначе він не промахнувся, хоч і мав таку дірку в тілі. Ну, рушай!

— Перше обшукайте протилежний берег, — наполягав Смок.

— Заткни пельку й рушай! За тебе факти скажуть.

Вони звернули зі стежки там, де Смок був звернув, вийшли на берег і понишпорили між дерев.

— Онде він тупцював, зігрівався, — показував Луї. — Отут повз на череві. А оно впирався ліктем, коли стріляв…

— А ось його порожній набій, — мовив бородань. — Тож нам, хлопці, лишається тільки одне…

— А може, ви б спершу спитали мене, чому саме я вистрілив? — урвав його Смок.

— Ще слово, і так заткну тобі пельку, що й зубів не позбираєш. Для відповіді ти ще матимеш трохи часу. Ми люди порядні і вчинимо з тобою по закону. П'єре, скільки ми вже проїхали?

— Миль з двадцять.

— Ну то гаразд. Заховаймо спорядження та одвезім його й сердегу Джо назад до Двох Хатин. Гадаю, нам досить доказів, щоб він завис на гілляці.

IV

Через три години після того, як смеркло, Смок, його конвоїри й небіжчик прибули до табору Двох Хатин. При світлі зірок Смок завважив понад десяток недавно збудованих хатин окруж більшої і старішої хати на плоскому березі річки. Смока пхнули в ту старішу хату, де мешкало троє: високий молодик, його дружина та сліпий дід. Жінка, яку чоловік кликав Люсі, теж була рослява, як звичайно серед піонерів Заходу. Дід — про це Смок довідався згодом — був колись відомий звіролов на Стюарті й осліп минулої зими. Довідався Смок і про те, що табір Двох Хатин заснували торік восени дванадцятеро чоловік, прибувши на шести човнах із харчем. Тут, на займанці Двох Хатин, вони застали сліпого трапера й поселилися поряд нього, набудувавши собі осель. Решта посельців прибула вже взимку, на собачих запрягах. М'яса було тут подостатком, та й золото теж траплялося.

За п'ять хвилин до хати зібрався увесь табір. Смока, зв'язавши йому руки й ноги ремінцями, кинули в куток, і нікому не було до нього діла. Тридцять восьмеро чоловік їх зібралося, дика й буйна братія, все пограничани зі Штатів та франко-канадці. Смокові конвоїри тільки те й знали, що розводилися, як вони застукали його на місці злочину, і кожного з них оточував збурений гурт. Чулися голоси: «Лінчуймо його! Чо' зволікати?» А якогось здоровила ірландця ледь силою утримали, коли він кинувся на безборонного в'язня.

Роздивляючись на людей, Смок завважив знайому постать. То був Брек, що колись його човна він провів через пороги. Смок здивувався, що той не підійшов і не озвався до нього. Але Смок також удав, що не впізнає його. Та згодом він помітив, як Брек, затулившись рукою, підморгнув йому, і йому стало ясно.

Чорнобородий, якого звано Елі Гардінг, урвав суперечку про те, лінчувати в'язня одразу чи згодом.

— Цитьте! — гримнув він. — Майте крихту терпіння. Це мій бранець. Я зловив його й привіз сюди. І вже ж не для того, щоб тут лінчувати. Анізащо. Я міг би зробити це й сам на місці. Я привіз його сюди, щоб судити по правді й закону, і присяйбі, що судитимуть його по правді й закону. Його зв'язано, й нікуди він не дінеться. Нехай полежить до ранку, а завтра його буде віддано до суду, в цій-таки хаті.

V

Смок прокинувся і враз відчув, як протяг гострою крижинкою уп'явся йому в плече. Що це? Адже коли його прив'язували до ослона, ніякого протягу не було, та й лежав він обличчям до стіни. У хаті натопили до жароти, і морозяний струмінь знадвору, де було яких п'ятдесят градусів під нулем, наштовхнув його на думку, чи не витяг хто ззовні шмат моху з-поміж колод. Міцно зв'язаний, Смок насилу спромігся дотягтися губами до щілини.

— Хто там? — прошепотів він.

— Брек, — була відповідь. — Тихенько! Я передам ножа.

— Не варто, — відказав Смок. — Руки в мене зв'язані й прикріплені до ніжки ослона. Та й ніж тут не пролізе. Але щось треба робити. Ці хлопці вирішили мене повісити, а ви, певне, розумієте, що я його не вбивав.

— Не про це мова, Смоку. Навіть як і вбили, то мали підстави. Не про це йдеться. Я хочу врятувати вас. Ви ж бачите, які вони одчайдухи. Вони відірвані від світу й самі на своїх сходинах настановлюють собі закони. Двох вони вже порішили — за крадіж харчів. Одного прогнали з табору без крихти їжі й без сірника. Той пройшов миль сорок і через дві доби замерз. А півмісяця тому засудили другого на вибір: або піти з табору без харчів, або дістати десять батогів за кожну денну пайку. Сорок ударів він витримав та й віддав душу. А тепер вони мають вас. І всі до одного впевнені, що це ви вбили Кайнеда.

— Вбивця стріляв і в мене. Його куля дряпонула мене в плече. Переконайте їх відкласти суд, поки хтось піде обстежить той берег, де був причаївся вбивця.

— Марна річ. Їм досить свідчень Гардінга й тих п'ятьох французів. Та й вони ще нікого не вішали, і їм кортить цього. У них же тут нуднувате життя. На щось путнє вони досі не натрапили, а шукати озеро Несподіванок набридло. На початку зими вони ще пускалися були в мандри, а тепер і це облишили. До того й скорбут з'явився, тож вони дуже розлючені.

— А тут саме я нагодився, — докинув Смок. — А як це ви, Бреку, опинилися в цій ватазі?

— Я запаколив кілька ділянок на Індіянці, залишив там своїх компаньйонів, а сам подався вгору Стюартом шукати Дві Хатини. Тут мене не прийняли, і я осів трохи вище по Стюарту. А вчора прибув сюди по харчі.

— Що-небудь знайшли?

— Та не дуже. Зате винайшов гідравлічний пристрій, що може знадобитися, коли ця країна оживе. Щось наче драга, щоб промивати золото.

— Заждіть хвильку, — урвав його Смок. — Дайте-но я подумаю.

Чуючи в тиші хропіння поснулих, він обмірковував якусь ідею.

— Бреку, вони розкривали мої клунки?

— Я бачив, як два ваших клунки знесли до Гардінгової хатини.

— Знайшли вони там щось?

— М'ясо.

— Добре. А ви пошукайте парусиновий клунок, перев'язаний оленячими пасками. Там кілька фунтів самородного золота. Такого ви ще не бачили, та й ніхто не бачив у цій країні. Так от що ви зробите. Слухайте.

За чверть години Брек, діставши від Смока докладні інструкції і встигши за цей час відморозити пальці на ногах, відійшов геть. Смокові через надмірну близькість до щілини також прихопило щоку й носа, і він півгодини тер їх об коца, аж доки жар і щем у крові запевнили його, що небезпеки вже немає.

VI

— Мені й так ясно. Це він, безперечно, вбив Кайнеда. Учора ми чули всі подробиці. Яка потреба знову це перебирати? Я голосую — винен.

У такий спосіб почався суд над Смоком. Промовець, дебелий чолов'яга із Колорадо, прикро образився, коли Гардінг відхилив його пропозицію, сказавши, що судова процедура має пройти як належиться, і висунув кандидатом на суддю й голову зборів Шенка Вілсона. Всі мешканці Двох Хатин мали бути за присяжних, а єдину жінку, Люсі, коротко передискутувавши, позбавили права голосу.

Тим часом Смок, сидячи на лежанці в кутку кімнати, наслухав таку тиху розмову Брека з одним таборянином.

— Чи не продасте ви п'ятдесят фунтів борошна? — питався Брек.

— У вас не вистачить піску на мов борошно, — була відповідь.

— Я дам дві сотні.

Чоловік покрутив головою.

— Даю триста. Триста п'ятдесят.

Нарешті, на чотириста чоловік погодився й запросив Брека до себе одважити піску. Вони обидва вислизнули надвір, а по кількох хвилинах Брек вернувся вже сам.

Гардінг саме свідчив про вчорашні події, коли двері прочинилися і в шпарині Смок побачив того чоловіка, що продав борошна. Він виразно кивав одному з юрби, і той підвівся зі свого місця біля грубки й рушив до дверей.

— Куди ти, Семе? — стримав його Шенк Вілсон.

— Я на хвильку, — відповів Сем. — У мене справа.

Смокові дозволили ставити запитання свідкам, і тільки-но почав він допит Гардінга, як знадвору почулося повискування собак і рип санок. Один з присутніх визирнув У двері.

— Сем з компаньйоном помчали стежкою в бік Стюарту, — доповів він.

З півхвилини усім наче заціпило, вони тільки значливо перезиралися, пройняті збентеженням. Крайчиком ока Смок загледів, як перешіптувалися Брек з Люсі та її чоловіком.

— Давай далі, — гостро кинув Шенк Вілсон Смокові. — Кінчай уже допитувати! Ми знаємо, ти хочеш довести, що не обшукали того берега. Свідок цього не заперечує. Ми також. Бо в цьому не було потреби. Адже на той берег не було жодного сліду! Сніг з того боку був незайманий.

— Але ж чоловік на тому березі таки був, — твердив своєї Смок.

— Не замилюй нам очі, хлопче. Нас не так багацько на Макквещені, і всіх ми вже допитали.

— А хто був той чоловік, якого ви прогнали з табору два тижні тому? — несподівано запитав Смок.

— Алонсо Мірамар, мексіканець. Але до чого він тут приходиться, отой пропащий злодюжка?

— Та до того, що ви його не допитували, містере суддя.

— Він подався річкою вниз, а не вгору.

— Звідки ви про це знаєте?

— Я бачив, як він виходив з табору.

— Оце й усе, що вам про нього відомо?

— Ні, не все, хлопче. Я та й усі ми знаємо, що він мав харчів на чотири дні, але ніякої рушниці. І якщо він не прибився до якогось селища на Юконі, то його вже й на світі нема!

— Ви так міркуєте, неначе у вас на очах усі рушниці цього краю.

Шенк Вілсон розізлився.

— Ти так мене допитуєш, ніби я підсудний, а не ти! Перейдімо до наступного свідка. Де француз Луї?

Саме коли Луї виходив наперед, Люсі рипнула дверима.

— Куди ви? — скрикнув Шенк Вілсон.

— А чого мені тут бути? — одру бал а вона. — Я ж усе одно не маю голосу, та й задуха тут, нічим дихати.

Кілька хвилин згодом вийшов і її чоловік. Суддя це завважив лише тоді, як той зачинив за собою двері.

— Хто там вийшов? — урвав він П’єрове свідчення.

— Біл Пібоді, — відказав один. — Він сказав, запитав щось у жінки й повернеться.

Але замість Біла ввійшла назад Люсі, скинула хутро й примостилася біля грубки.

— Я гадаю, решту свідків нема потреби допитувати, — заявив Шенк Вілсон, коли П’єр скінчив. — Ми знаємо, що вони лиш підтвердять уже відомі факти. Слухай-но, Соренсене, піди приведи Біла Пібоді. Скоро будемо голосувати вирок. А ти, незнайомцю, встань та розкажи, як усе це трапилося. Ми ж, аби не гаяти часу, оглянемо всім гуртом обидві рушниці, набої та кулю.

Смок пояснив, як він потрапив до цієї частини краю, дійшов у розповіді до того місця, де в нього хтось вистрілив із засідки, і вже почав розповідати, як він утік до берега, коли це його обурено урвав Шенк Вілсон.

— Ти, хлопче, не верзи казна-що! Ми лиш марнуємо з тобою дорогий час. Звісно, чом би тобі не плести усякі нісенітниці, аби врятувати від зашморгу життя, та нам ніколи вислуховувати їх. Рушниця, набої і куля, що нею забито Джо Кайнеда, — свідчать проти тебе… Та що там таке? Відчиніть-но хтось двері!

Мороз густою хмарою вдерся у теплу хату, а крізь прочинені двері почулося вже здалеку собаче повискування.

— Та це ж Соренсен і Пібоді! — здивувався хтось. — Вони чимдуж погнали собаками вниз річкою.

— Якого дідька… — почав був Шейк Вілсон і враз прикипів очима до Люсі, так рота й не стуливши. — Може, ви, місіс Пібоді, поясните нам, у чому справа?

Жінка крутнула головою і тільки стиснула уста. Віл-сонів сердитий недовірливий погляд зупинився на Брекові.

— То, може, ви поясните, про що ви там шепотілися, коли ваша ласка?

Брек знітився, відчувши на собі погляди всіх присутніх.

— Та він і з Семом перешіптувався, — докинув хтось.

— Слухайте, містере Бреку, — провадив далі Шенк Вілсон. — Ви перервали судову процедуру. То чи не зволите пояснити нам, з якої причини? Про що ви шепотілися?

Брек боязко кахикнув і подав голос:

— Та то я хотів виміняти дещицю харчів.

— Нащо?

— На лісок, звичайно.

— Де ж ви його взяли?

Брек примовк.

— Він вештався недалеко тут, на верхів'ї Стюарту, — зголосився один з юрби. — Тиждень тому я полював поблизу його табору. І він поводився якось підозріливо.

— Цей пісок зовсім не звідти, — заперечив Брек. — Там я лише надумав невеличкий гідравлічний пристрій.

— Ану лишень показуйте, який у вас пісок! — наказав Вілсон.

— Кажу-бо, цей пісок зовсім не звідти.

— Нічого, ми подивимось.

Брек удавав, що йому страх не хочеться розкривати таємницю, але погрозливі обличчя довкола наче приневолили його сягнути рукою в кишеню куртки. Витягуючи бляшанку, він дзвякнув нею об щось тверде.

— Витягайте все! — гримнув Шенк Вілсон.

І на видноті показався чималий жовтий самородок, що такого жоден тутешній зроду-віку не бачив. Шенк Вілсон аж рота роззявив з подиву. Шестеро таборян, як оком моргнули, кинулися до дверей. Вони стовпилися в одвірках, штовханиною та лайкою лиш забаряючи собі дорогу надвір. Суддя тим часом висипав з бляшанки на стіл решту золота. Видовище цілих куснів щирого золота спонукало ще з півдесятка чоловік порватися до дверей.

— Гей, куди ж ви? — вигукнув Елі Гардіпг, коли Шенк схопився й собі.

— По собак, певна річ.

— А хто його вішатиме?

— Устигнемо ще з ним. Зачекає, доки ми вернемося. Засідання відкладено. Баритися не можна.

Гардінг і сам завагався. Він грізно зиркнув на Смока, на П'єра, що кидав погляди до Луї від дверей, потім на кусень золота на столі й, нарешті, вирішив.

— Втікати краще не пробуй, — кинув він через плече Смокові. — До речі, я скористаюся з твоїх собак.

— Що це? Знову ті дикі гони? — буркнув сліпий трапер ображеним фальцетом, коли людський та собачий лемент і скрип сапок порушили тишу в хаті.

— Атож, — відказала А юсі. — Я зроду не бачила такого золота. Ось помацайте, діду.

Вона поклала грудомаху сліпому на долоню. Та золото по дуже його цікавило.

— Колись це був добрий мисливський край, доки не розполохали дичину ці кляті рудокопи.

Двері відчинилися, й увійшов Брек.

— Ну що ж, — промовив він, — нас лишилося тільки четверо. До мого табору на Стюарті сорок миль. Отже, раніше, ніж за п'ять-шість днів, сюди не повернеться навіть найпрудкіший з них. Але вам, Смоку, треба втікати негайно.

Брек дістав свого мисливського ножа, перерізав пута на Смокові й зиркнув на жінку.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте? — мовив він підкреслено ввічливо.

— Якщо ви збираєтеся стріляти, — озвався сліпий, — то спершу одведіть мене до іншої хатини.

— На мене можете не зважати, — сказала Люсі. — Коли я не здатна повісити людину, то не здатна й вартувати її.

Смок випростався, розтираючи затерплі руки.

— Я для вас усе приготував, — мовив йому Брек. — На десять днів харчів, укривала, сірники, тютюн, сокира й рушниця.

— Утікайте, — підбадьорила Смока Люсі. — Тримайтеся пагорбів, незнайомцю. І не баріться в дорозі.

— Я б волів добре попоїсти, а тоді вже вирушити, — сказав Смок. — І вирушу я не вниз, а вгору Макквещеном. Мені хочеться, щоб і ви пристали до мене, Бреку. Треба на тому березі розшукати справжнього вбивцю.

— Краще послухайте моєї ради — їдьте вниз Стюартом і на Юкон. Ця зграя буде у нестямі, коли повернеться, знайшовши там замість золота лиш мій гідравлічний пристрій.

Смок засміявся й похитав головою.

— Ні, Бреку, я не можу покинути цей край. У мене тут справи. І то поважні. Хочете вірте, хочете ні, але я знайшов озеро Несподіванок. Оце золото — звідти. До того ж я мушу зачекати на свої собаки. Я знаю, про що кажу. Десь на тому березі приховується чоловік, що повистрілював у мене майже всі свої набої.

За півгодини Смок, що саме уминав з великої миски смажену лосятину та посьорбував з великого кухля каву, почув гомін надворі й зірвався з місця. Люсі прочинила двері.

— Добридень, Спайку й Методі! — привітала вона двох припалих памороззю чоловіків, що нахилилися над своїми санками.

— Ми щойно з Горішнього табору, — озвався один з них, коли вони втягли до хати щось довге й загорнене в хутро. — А оце ми здибали на дорозі. Мабуть, він уже готовий.

— Покладіть його на лежанку, — сказала Люсі.

Жінка підійшла і відкинула хутро, відкривши посиніле й порепане від морозу лице, таке схудле, що на ньому виділялися тільки великі та непорушні чорні очі.

— Та це ж Алонсо! — скрикнула вона. — Помирає з голоду, бідолашний.

— Оце і є чоловік з того берега, — півголосом сказав Смок Брекові.

— Ми знайшли його біля криївки з харчами, — пояснив один із прибульців. — Либонь, чи не Гардінгова криївка. Він їв сире борошно та мерзлу грудинку, а коли ми брали його, кричав і пручався, наче підстрелений яструб. Гляньте на нього — він геть виголоднів і замерз. Йому три чисниці до смерті.

Через півгодини, коли обличчя небіжчикові запнули хутром, Смок звернувся до Люсі:

— Якщо ваша добра ласка, місіс Пібоді, то я з'їв би ще шматок лосятини. Вріжте побільше та не дуже засмажуйте.

І

— Лелечко, як причепурився!

Куций позирав на товариша з удаваним осудом, а Смок справді злостився, що ніяк не міг розгладити складки на штанях.

— Зразу видно, що не на тебе шиті, — правив своєї Куций. — За скільки ти доп'яв їх?

— Півтораста за цілий костюм, — відказав Смок. — Власник його майже такий зростом, як і я. Гадаю, це не дорого. Але чого ти до мене причепився?

— Хто? Я? Навпаки. Я тільки гадаю, для такого м'ясоїда, що дістався Доусона верхи на крижині, без крихти харчу, в одній парі білизни, зашкарублих мокасинах та заяложених благеньких штанях це просто-таки розкішні шати. І до лиця тобі. Скажи лишень…

— Чого тобі ще? — нервував Смок.

— Як же її звуть?

— Аніяк, любий друже. Щоб ти знав, то мене просто запрошено на обід до полковника Бові. Тебе, я бачу, завидки беруть, що я, а не ти, побуваю в такому шановному товаристві.

— А ти часом не спізнишся? — цікавився далі той.

— Куди це?

— Та на той самий обід. Поки ти зберешся, пора буде й на вечерю.

Смок уже підшукував був ущипливе слівце для відсічі, коли помітив глузливі бісики в приятелевих очах і промовчав. Він прибирався далі і шкарубкими тепер пальцями насилу зав'язав краватку під комірцем своєї бавовняної сорочки.

— Шкода, що всі мої крохмальні сорочки у пральні, — збиткувався Куций. — Я б тобі охоче позичив.

Та Смок уже вовтузився з черевиками. Грубі вовняні шкарпетки не влазили в них, і він благально зиркнув на Куцого. Той тільки похитав головою.

— Нічим не можу зарадити. Навіть якби я й мав тонкі шкарпетки, не дав би тобі. Ти не дурій, Смоку, та взувай мокасини, бо пальці в оцих шкарбунах відморозиш.

— Таж я заплатив за них п'ятнадцять доларів, за приношені! — мало не плакав Смок з досади.

— Я певен, там усі будуть у мокасинах.

— Але ж там жінки, Куций! Уявляєш, я сидітиму за одним столом із справдешніми живими жінками — місіс Бові та іншими. Це мені сказав полковник.

— То й що, мокасини не зіпсують їм апетиту, — не здавався Куций. — Дивно тільки, чого той полковник хоче від тебе.

— Цього я й сам не знаю. Хіба, може, він прочув, що я натрапив на озеро Несподіванок. Щоб осушити озеро, треба до біса грошей, а Гугенгайми шукають, куди вкласти свій капітал.

— Мо', й справді, але тоді взувай мокасини, тільки мокасини. Хай йому всячина! Піджак у тебе й пожмаканий, і завузький. Поменше їж, аби не тріснув. А коли в дам почнуть падати хусточки, боронь боже, не нахиляйся по них… Навіть вусом не моргни, ніби й не бачиш.

II

Як і личило високоплатному фахівцеві, представникові відомої фірми Гугенгаймів, полковник Бові мешкав в одному з найкращих будинків міста. Це була розкішна рублена оселя у два поверхи й навіть з окремою просторою вітальнею, призначеною для гостини і ні для чого іншого.

Проста дощана підлога була вистелепа ведмежими шкурами, а стіни прикрашені лосячими та оленячими рогами. У каміні й у великій грубі палахкотів вогонь. Тут зійшлося справді добірне доусонське товариство — не такі собі скороспечені мільйонери, а вицвіток золотопромислового міста, де скупчилися вихідці з усього світу: це Ворбертон Джоне, дослідник Арктики й письменник, капітан Консадайн з канадської кінної поліції, Гаскел, інспектор золотих копалень на Північно-Західній території, а також барон фон Шредер, улюбленець кайзера, звісний міжнародний дуелянт.

Але найбільше Смока зачарувала Джой Гастел. Досі він зустрічав її лиш на сніговій стежці у хутрах та мокасинах. А тепер вона була у вишуканому вечірньому вбранні і сиділа поруч з ним за обіднім столом.

— Я почуваюся, як риба на сухому березі, — промовив Смок. — Тут усе таке пишне. Мені й не снилося, що на Клондайку існує східна розкіш. Гляньте хоч би на фон Шредера: на ньому ж справжній смокінг! А Консадайн у накрохмаленій сорочці, дарма що в мокасинах. А як вам мій вигляд?

Він ворухнув плечима, неначе запрошуючи її помилуватися ним.

— Ви, здається, погладшали, відколи ми подорожували разом, — засміялася Джой.

— Ба ні, придивіться пильніше.

— Ага! Це не на вас шитий костюм.

— Вгадали. А я ж купив його за неабиякі гроші в одного службовця торговельної компанії.

— Прикро, що ті службовці такі вузькоплечі, — поспівчувала вона. — А як же вам мій вигляд?

— Я зачудований, — сказав Смок. — Аж дух забиває. Я задовго пробув у дорозі. Від вашого вбрання війнуло іншим світом. Я вже забув, що жінки мають руки й плечі. Завтра ми з Куцим прокинемося, і це все виявиться сном. Коли я востаннє бачив вас? На струмку Індіянки…

— Я й сама була схожа на індіянку, — перехопила Джой.

— Та ні, я не про те. На струмку Індіянки я відкрив, що ви маєте ноги.

— Я ніколи не забуду, що ви їх мені врятували, — сказала вона. — Від того часу я все шукала нагоди побачитися л вами, щоб якось віддячити. (Смок зніяковіло знизав плечима). Ось чому ви зараз на цьому вечорі.

— Так це завдяки вам полковник запросив мене?

— Не він, а його дружина. Вона ж і посадовила нас поруч. До речі, всі загомонілися, тож слухайте мене й не перебивайте. Знаєте ви ручай Моно?

— Знаю.

— Виявляється, це чиста золота жила. Там кожна ділянка варта мільйон або й більше. Запаколено ручай зовсім недавно.

— Пам'ятаю, як усі туди кинулися стрімголов.

— Отже, він од верхів'я до гирла з усіма притоками геть запаколений. Але ось тепер з'ясувалося, що третю ділянку нижче від Знахідки не зареєстровано. Ручай Моно далеко від Доусона, тож на реєстрацію займанки інспектор дав шістдесят днів. Досі всі ділянки зареєстровано, крім третьої. Запаколив її якийсь Сайрес Джонсон, і сам хтозна-де подівся. Чи він подався річкою, чи загинув — невідомо. І ось через шість днів збігає термін заявки на ту займанку. Тоді вона дістанеться тому, хто перший заб'є там паколи та зареєструється в Доусоні.

— Мільйон доларів, — промурмотів Смок.

— Гілкріст, що в нього сусідня займанка знизу, промив одну-єдину миску й дістав золота на шістсот доларів. А по другий бік там ще вартніші ділянки. Я знаю.

— Але чому ніхто про це не знає? — засумнівався Смок.

— Спершу ж це ховали в таємниці. Та скоро всі знатимуть. За якусь добу запряжним собакам ціни не складуть. Одразу ж по обіді вам треба вибиратися. Я це залагодила. Сюди до вас прийде індіянин з листом. Ви прочитаєте його, вдасте, що дуже стурбовані, перепросите й розпрощаєтесь.

— Боюся, що я не зумію…

— Ну, що ви! — вигукнула Джой пошепки. — Ви повинні сьогодні роздобутись на добрі запряги й вирушити. Я знаю два запряги. Один у Генсона — сім чудових гудзонських псів. Він править по чотири сотні за кожного. Сьогодні це дорого, а завтра — дешевина. Другий у Ситки Чарлі, — вісім мелмютів за три з половиною тисячі. Завтра він і за п'ять тисяч їх не віддасть. Та у вас же й свої собаки. Але треба докупити ще кілька запрягів — найкращих. І то сьогодні ж. Від собак ці гони залежатимуть не менше, як і від погоничів. Дороги сто десять миль, і запряги треба змінювати якомога частіше.

— Ви таки заповзялися втягнути мене в не діло, — сказав Смок.

— Якщо у вас нема грошей на запряги, то я… Смок перепинив її:

— Запряги я можу закупити й сам. Та чи не здається вам, що це просто азартна гра?

— Я певна, що після ваших звитяг за рулеткою в «Оленячому Розі» вона вас не злякає. Це спорт, коли хочете. Справжні гони на приз в один мільйон. Змагання з найвправнішими погоничами Аляски. Вони ще не вступили до гри, але завтра о цій порі вже вступлять, і ціни на собак нечувано підскочать. Здоровань Олаф саме в Доусоні. Минулого місяця він прибув із Серкла. Погонич він знаменитий і буде найнебезпечнішим вашим суперником. Арізонець Біл — це другий, професійний перевізник вантажів та пошти. Тільки-но вони з Олафом виступлять, до них буде прикута вся увага.

— І ви хочете, щоб я вихопився проти них, так наче з кущів.

— А так. У цьому є своя перевага. На вас мало зважатимуть. Вас же й досі вважають за чечака. Ви ще й року тут не прожили. Вас помітять, лише коли ви їх випередите зворотною дорогою.

— Тобто я маю вихопитись наперед на підході до Доусона, так?

Вона кивнула й додала поважним тоном:

— Пам'ятайте, якщо ви не виграєте займанки на Моно, я повік не прощу собі тої витівки на струмку Індіянки. І вже коли хтось і може тут взяти гору над старожитцями, то тільки ви.

Але ж як вона це сказала! Тепла хвиля обгорнула Смокові серце. Мимоволі він пильно й значуще глянув на дівчину, і, коли на мить їхні погляди стрілися, в її погляді він, здавалося, прочитав щось далеко важливіше, аніж займанка Сайреса Джонсона, яку той не встиг зареєструвати.

— Добре, — промовив Смок. — Я виграю ці гони. Радісний спалах в її очах неначе обіцяв винагороду більшу за все золото ділянки на Моно. Смок відчув, що вона шукає під обрусом його руку. Міцний потиск дівочих пальців хлюпнув на нього другою теплою хвилею.

«Але якої заспіває Куций?»-несподівано подумав Смок, випускаючи її руку. Мало не ревниво він позирнув на фон Шредера та Джонса. Невже їх і досі не привабила ця чарівна дівчина, що зараз сидить поруч нього?

Вона вже говорила якусь хвильку, коли він прочнувся з задуми:

— Отож, бачите, Арізонець Біл — білий індіянин. Здоровань Олаф — ловець ведмедів, владар снігів, могутній дикун. Він витриваліший за будь-якого тубільця і знає життя серед дикої природи та морозу.

— Про кого це ви? — устряв у розмову капітан Консадайн.

— Про Здорованя Олафа, — відказала Джой. — Я саме розповідаю містерові Беллю, який з нього добрий мандрівець.

— О так, — низьким голосом зауважив капітан. — Здоровань Олаф — найславніший погонич на Юконі. На снігу та кризі тут йому немає рівних. Дев'яносто п'ятого року він доставив урядову пошту після того, як два кур'єри замерзли на Чілкуті, а третій провалився в ополонку на Тридцятій Милі.

III

Смок посувався до ручаю Моно повагом, щоб не стомити собак перед зворотною дорогою. А крім того, треба було роздивитися кожну милю стежки і позначити ті місця, де він змінюватиме запряги. На те видовисько висипала така сила люду, що всі сто десять миль скидалися на суцільне селище. Раз у раз траплялися стоянки з собачими підставами для перегінців. Фон Шредер, що брав участь у гонах лише задля спортивного інтересу, мав принаймні одинадцять запрягів, тобто свіжий запряг на кожні десять миль. Арізонець Біл задовольнився вісьма, а Здоровань Олаф, як і Смок, — сімома запрягами. Опріч них до перегонів готувалося ще понад сорок чоловік. Адже шмат у мільйон доларів навіть на золотодайній Півночі випадає не щодня. Собак постягувано з цілої країни. Жоден пес, примітний бігою чи витривалістю, не залишився поза увагою. Ціни на них подвоїлися і почетверилися, коли розпалився скажений ажіотаж.

Третя ділянка, що нижче від Знахідки, була за десять миль від гирла Моно. Решту сто миль мали гнати крижаними грудьми Юкону. На ділянці тій стояло вже з півсотні наметів і було зо три сотні собак. Старі наколи, що їх устромив Сайрес Джонсон два місяці тому, досі ще стирчали, і кожен учасник змагань уже десятки разів обійшов ділянку, бо гонам на собаках мали передувати гони пішки, та ще й із перешкодами: кожен претендент мусив сам собі запаколити ділянку — поставити два наколи посередині й чотири на ріжках, тобто двічі перетнути ручай, аж тоді вже рушити собаками на Доусон.

Далі, щоб ніхто не вихопився наперед інших, інспектор золотих копалень у Доусоні розпорядився, що перепаколювати ділянку можна буде лише від півночі у п'ятницю, і ні на хвилину раніше. А капітан Консадайн виставив загін кінної поліції, що мав допильнувати ладу на місці. Коли зчинилася суперечка щодо точності поліційного часу, Консадайн оголосив, що змагання почнеться таки за поліційним часом, і саме за годинником лейтенанта Полока.

Стежка вздовж річища Моно мала несповна два фути завширшки і скидалася радше на глибоку канаву, обнесену обабіч пухнастими сніговими мурами. Усіх непокоїло, як такою вузькою колією мчатиме понад сорок санок і три сотні собак.

— Ой, буде шарварок, — сказав Куций. — Покладайся, Смоку, лиш на власну силу. Ручай хоч би й весь був гладенька ковзанка, то й тоді на ньому не вмістилося б одразу навіть десять запрягів. Я певен, що вже на самому початку всі зіб'ються в купу. Але як хто стане нам на дорозі, здайся на мене — я погомоню з ним кулаками.

Смок знизав плечима й щиро засміявся.

— Бо тобі цього не можна! — стривожено вигукнув Куций. — Що б там не скоїлося, тобі треба мчати вперед! Але як же ти зможеш поганяти собак сотню миль, коли увередиш суглоба, заїхавши когось по пиці?

Смок кивнув головою.

— Маєш слушність, Куций. Ризикувати не можна.

— Отож перші десять миль гнатиму собак я, — провадив Куций, — аби ти якнайдовше мав спокій. Я довезу тебе до Юкону. Далі то вже як ти з собаками зумієш снравуватися. А знаєш, що вигадав Шредер? Він поставив свою першу підставу за чверть милі вниз по ручаю й розпізнає її по зеленому ліхтарику. Але й ми не в тім'я биті. Мені завше було до смаку червоне.

IV

День був ясний і морозяний, та надвечір захмарило, й ніч видалася темна й тепла. Бралося на сніг. Термометр показував п'ятнадцять під нулем, а як на клондайкську зиму, це було зовсім тепло.

За кілька хвилин до півночі Смок лишив Куцого з собаками ярдів за п'ятсот униз по Моно, а сам прилучився до учасників змагань на третій ділянці. На старті їх було сорок п'ятеро, охочих запопасти тисячу тисяч доларів, які покинув Сайрес Джонсон у мерзлій землі. Кожен зодягнений у парку з цупкого тику, мав при собі шість кілків та важенький дерев'яний молот.

Лейтенант Полок у добротному ведмежому хутрі глянув при світлі багаття на свого годинника. Ще хвилина — і північ.

— Увага! — вигукнув він, піднісши праву руку з револьвером і дивлячись на годинника у лівій.

Сорок п'ять каптурів було відкинено, сорок п'ять пар рукавиць знято, сорок п'ять пар мокасинів твердо ступило на втертий сніг. Сорок п'ять кілків було встромлено в сніг, сорок п'ять молотів знялося в повітря.

Ляснув постріл, і молоти впали. Сайрес Джонсон утратив свої права на мільйон. Щоб уникнути колотнечі, лейтенант Полок звелів спершу ставити нижній осередній кілок, тоді південно-східний, а потім решту наріжних, десь поміж ними запаколивши й верхній осередній.

Смок забив свого пакола й помчав далі з першим десятком. На ріжках ділянки палахкотіли багаття, біля яких стояли полісмени — перевіряли учасників змагань за списком. Кожен мав назвати своє ім'я та показатися обличчям, аби часом хто-небудь не передовірив підставній особі свого пакола, сам уже помчавши до Доусона.

На першому ріжку Смок і фон Шредер забили свої наколи водночас. Доки вони вовтузилися, набіг цілий гурт змаганців, що одчайдушно штовхалися й лаялися. Протиснувшись крізь натовп та назвавши полісменові своє ім'я, Смок завважив, як збитий з ніг барон мелькнув сторчма в замета. Одначе Смокові було не до нього. Ще ж інші попереду! При світлі багаття він уздрів перед себе широченну спину Здорованя Олафа. В південно-західному кутку вони запаколили поруч.

Нелегкі були ці попередні гони з перепонами. Межі ділянки тяглися десь так на милю, і грунт був нерівний, з купинами, притрушеними снігом. Люди спотикалися й падали. Смок теж кілька разів розпластовувався на всіх чотирьох, а то ще Здоровань Олаф так гепнувся в нього перед носом, що збив Смока з ніг.

Верхній осередній пакіл мав стояти на схилі другого берега; люди збігали вниз, гнали через замерзле річище і видиралися на протилежний берег. На тому схилі чиясь рука вхопила Смока за ногу й потягла донизу. В мерехтливому світлі віддаленого багаття він не міг розгледіти, хто це так пожартував з нього. Але пожартувавши так само й з Арізонцем Білом, нападник дістав такого стусана в обличчя, що полетів перевертом на землю. Коли Смок удруге спробував видертись на берег, його теж так гепнуло кулаком, аж іскри йому з очей посипалися. Звівшись на ноги, він розгледів, чиїх це рук діло, і вже був і собі замахнувся, та згадав застереження Куцого й стримався. Але тут чиєсь тіло бухнуло йому під ноги, і він знову з'їхав униз.

Та все це було ніщо проти того, що коїлося згодом. Люди зривалися з укосу й летіли на купу, а коли спиналися на ноги й дерлися назад на перший берег, заздрісні суперники стягували їх знову. Стусани й лайка туманом стояли в повітрі. І в отаку сум'ятню Смок чомусь пригадав лице Джой Гастел, подумавши при цьому: хоч би не дійшло до бійки молотами. Його турляли в сніг, і не раз він губив та віднаходив своє пакілля, аж нарешті він вибрався з тлумища й подерся на берег трохи збоку. Інші вже раніше туди кинулися, і Смок на часину втішився тим, що мав хоч якийсь захисток за чужими спинами.

На півдорозі до четвертого ріжка Смок знову спіткнувся й загубив пакіл. Хвилин п'ять він розшукував його в темряві, поки знайшов, а попри нього все мчали захекані бігуни. Але збігаючи від останнього ріжка до річища, Смок уже й сам почав випереджати декого, кому за милю відстані забракло снаги. На ручаї усі неначе подуріли. Десять санок, зіткнувшись, поперекидалися, мало не сотня собак завелися гризтися. У тому шарварку метушилися й люди, розтягуючи собак і луплячи їх кийками. Мельки зиркнувши на це видовисько, Смок подумав собі, що такого дива не побачиш і на гравюрах Доре [18].

Скочивши зі схилу трохи осторонь, Смок вибрався на втерту стежку й наддав ходи. Скрізь на втоптаному снігу обабіч вузької стежки стояли, чекаючи, люди з санками. Нараз позаду почувся скрип санок та скавуління собак, i Смок ледь устиг відскочити в глибокий сніг. На санках стояв навколішки чолов'яга й щось кричав, як навіжений. За мить санки спинилися й почувся гамір бійки. Це збуджені собаки на одній стоянці відбилися від рук погонича й напали на запряг, що пробігав повз них.

Смок обійшов це бойовище й побачив зелений ліхтарик фон Шредера, а поруч і червоний вогник свого власного запрягу. Двоє чоловік, озброєні короткими кийками, не попускали Шредеровим псам вирватись на стежку.

— Гей, Смоку! Сюди, Смоку! — розчув Смок стривожений голос Куцого.

— Йду! Йду! — озвався він.

При світлі червоного вогника Смок завважив, як перетовчено сніг побіля їхнього запрягу, а важкий віддих товариша й зовсім пересвідчив його, що тут була баталія… Смок прожогом скочив на санки, і за якусь мить Куций уже цьвохнув батогом і загукав:

— Гайда, чортята! Гайда!

Собаки рвонулися в посторонках, і санки вискочили на биту стежку. Це були здоровезні Генсонові гудзонці, і Смок вибрав їх для першого перегону: десять миль по Моно, важкий поворот біля гирла ручаю і перші десять миль Юконом.

— Їх багато попереду? — спитав Смок.

— Мовчи, бережи віддих! — відказав Куций. — Гей, звірята! Вперед! Вперед!

Куций, тримаючись за коротку мотузку, біг за санками, а Смок лежав на них, випростаний на весь зріст, і не бачив ані Куцого, ані самих санок. Вогники залишилися вже позаду, і вони вдвох мчали крізь нічний морок так швидко, як тільки могли собаки бігти. Стіна мороку здавалася майже відчутною на дотик.

Нараз Смок завважив, що їхні санки збочили, мовби щось обминаючи, і спереду долинули собачий гавкіт та людська лайка. Ця подія потім стала відома, як «Сутичка Барнса-Слокема». Зіткнулися два запряги — Барнсів та Слокемів — і в них з розгону втесалося семеро здоровезних Смокових собак. Ці напівсвійські вовки збудженням тієї ночі на Моно були доведені мало не до сказу. Клондайкських собак правують без віжок і спинюють лише окриком, — тож укоськати їх тепер, у цьому побою на вузькій стежині, не було жодної змоги. А ззаду льотом налітали санки за санками, посилюючи рейвах. Погоничі тільки-тільки виплутувалися із своїми запрягами, а на них уже наскакували нові ватаги добре вгодованих, відпочилих собак, що рвалися до бою.

— Тра' будь-що вихопитись наперед! — аж заревів Куций над вухом товариша. — Тільки бережи суглоби! Ти проривайся, а я погомоню тут кулаками.

Що діялося впродовж півгодини по тому, Смок так ніколи достоту й не міг пригадати. З тієї колотнечі він вибрався захеканий і знесилілий, щелепа його нила від удару кулаком, на плечі набряк синець від кийка, нога кривавіла від собачих ікл, рукави парки висіли стріп'ям. Наче вві сні Смок допомагав Куцому перепрягати собак, коли бойовище лишилося позаду. Одного пса, напівмертвого, довелося відпрягти і в темряві абияк полагодити ремінці посторонок.

— А тепер лягай та відпочинь, — скомандував Куций. І собаки знов помчали в темряві ручаєм униз і через довгий заворот вийшли на Юкон. Там, де Моно впадав у велику річку, хтось розпалив багаття, і там Куций попрощався з товаришем. При світлі вогнища, коли санки мчали його в далину, Смокові в око впала ще одна незабутня картина Півночі. То був Куций, що, заточуючись і провалюючись у сніг, усе підбадьорював товариша, а в самого око було підбите, аж чорне, потовчені пальці в синцях, з руки, понад ліктем пошарпаної собачими іклами, стікала кров.

V

— Багато попереду? — спитав Смок, полишаючи здорожених гудзонців, щоб одразу ж перескочити на нові санки, першу свою підставу.

— Одинадцять! — гукнув услід йому чоловік при запрягу.

До наступної підстави в гирлі Білої було п'ятнадцять миль. Цей запряг, дарма що з дев'ятьох собак, був найслабший у Смока. Двадцять п'ять миль між Білою річкою та Шістдесятою Милею захарастили тороси, і через те Смок на третій перегін виділив два найдужчі запряги.

Смок лежав на санках долілиць, міцно тримаючись обома руками. Тільки-но собаки стишували хід, він зводився на коліна й підганяв їх криком та замашними ударами пуги. Хоч який невдатний був цей запряг, Смок на ньому випередив двох суперників. При гирлі Білої під час кригоставу утворилися великі зашерети, і поза ними в півмилі завдовжки було чисте водяне плесо, що пізніше покрилося гладенькою кригою. Тепер тут можна було міняти собак на ходу, і свіжі запряги стояли цілою шерегою на рівній ділянці.

Вихопившись на крижану гладінь, Смок помчав щодуху й голосно загукав:

— Біллі! Біллі!

Той озвався, і поміж численних світлячків від багать Смок побачив, як звідкілясь ізбоку вилетіли санки й понеслись наздогінці. Собаки були свіжі і скоро вже бігли впорівень із Смоковими. Смок перехопився з санок у санки, а Біллі вискочив на сніг.

— Де Олаф? — устиг ще спитатися Смок.

— Найперший! — відповів Біллі, і Смок знов уже гнав крізь суцільний мур темряви.

На цьому перегоні, де стежка вела через безладдя, гостроверхих крижин, Смок, сплигнувши з санок уперед, щоб зручніше орудувати корінним собакою, випередив ще трьох суперників. Він не раз чув, як з подорожніми траплялися пригоди, коли погоничі мусили одрізати посторонки із загиблих собак і лагодити упряж.

Наступний перегін до Шістдесятої Милі, короткий, теж був із зашеретами, однак Смок і тут лишив позаду два запряги. І неначе для того, щоб він також зазнав зрадливої долі відсталих суперників, один його собака звихнув собі лопатку й заплутався в ремінцях. Інші собаки з запрягу розлючено вп'ялися в нього іклами, аж Смок мусив удатися до важкого пужална. Саме тоді, коли він випрягав покалічену тварину, ззаду почулися собаче скімлення та знайомий людський голос. То був фон Шредер. Смок застережливо гукнув, щоб запобігти зіткненню, і барон звернув запряг убік, налягаючи на жердину, і промчав футів за дванадцять від нього. Але морок стояв такий густий, що Смок лише почув барона, нічого так і не побачивши.

Тільки-но проминувши факторію на Шістдесятій Милі, Смок на рівній кризі випередив ще двоє санок. Тут усі щойно замінили запряги і перші хвилин п'ять їхали поруч; кожен звівся навколішки, вимахував батогом і грізно погейкував на осатанілих собак. Але Смок добре вивчив цей відтинок дороги і знав, що ген за тією високою сосною, освітленою багаттям, стежка круто повертає в темінь і там знову буде вузина, де вмістяться лиш одні санки. Тож Смок нахилився наперед, вхопився за мотузку й підтягнув санки до корінного собаки. По тому зловив його за задні лапи й перекинув на спину. Корінний люто намагався вчепитись у Смока іклами, та решта собак поволікли його за собою. Тіло корінного, одначе, виявилося достатнім гальмом, щоб двоє інших санок, що йшли на рівні Смокових, вирвалися вперед, у темряву вузької стежки.

Почувся тріск від зіткнення двох запрягів. Смок попустив корінного собаку, скочив до жердини й звернув запряг праворуч у незайманий сніг, де собаки загрузали по вуха. Це була виснажлива праця, зате Смок випередив двоє тих санок і попереду них знову вибився на втерту дорогу.

VI

Для перегону в п'ятнадцять миль після Шістдесятої Милі Смок вибрав один з найслабших своїх запрягів. Найдужчих собак він приберіг для двох останніх перегонів — до Доусона й до реєстраційної контори. З передостанньою підставою чекав на Смока сам Ситка Чарлі з вісьма мелмютами, що мали перекинути його на двадцять миль далі, а для фінального перегону, знов-таки в п'ятнадцять миль, він лишив свій власний запряг, що з ним Смок проїздив цілу зиму й побував на озері Несподіванок.

На перегоні після Шістдесятої Милі Смок не здолав випередити жодного з трьох передніших запрягів, одначе й ті, що зіткнулися біля форту, не наздогнали його. Собаки бігли охоче, хоч і не дуже шпарко, правити ними було легко, і Смок лежав собі долілиць у санках. Глибока темрява чергувалася з яскравими спалахами багать, біля яких стояли завинені в хутра люди й запряги, чекаючи на пере-гінців. Милю по милі Смок гнав уперед, і тільки скрип санок та собачий гавкіт звучали йому у вухах. Смок майже підсвідомо корегував тіло, щоб утриматися на санках, коли вони кренилися, або підстрибували на крижаних горбках, або з'їжджали вбік на поворотах. Час від часу без усякого видимого зв'язку в його пам'яті зринало троє облич: Джой Гастел — усміхнене й сміливе, Куцого — змарніле й знеможене мандрівкою на Моно і Джона Беллю — покарбоване, незламне й суворе, ніби викуте із криці. А то ще Смокові згадувалася редакція «Хвилі», серія сан-франціських новелок, так і не закінчених, уся порожнеча йога колишнього життя, — і йому хотілося тоді закричати на весь голос, заспівати щось одчайдушно дике й захватне.

Уже сіріло, коли Смок змінив своїх притомлених собак на восьмеро свіжих мелмютів. Легші за гудзонців, ці пси бігли швидко й невтомно, наче справжні вовки. Ситка Чарлі устиг назвати Смокові його суперників, що мчали попереду. Здоровань Олаф, за ним Арізонець Біл і ще — фон Шредер. Усі троє були найкращі їздці на Алясці. Саме в цьому порядку й ставили на них доусонці, ще тоді, коли Смок був у Доусоні. Вони змагалися за мільйон, а доусонці билися навзаклад принаймні на півмільйона, хто виграє в гонах. Звісно, на Смока ніхто й гадки не мав ставити. Незважаючи на його всім відомі подвиги Смока й досі мали за чечака-новачка.

Коли розвидніло, Смок розгледів попереду чийсь запряг і за півгодини майже підрівнявся до нього. Привітавшись із переднім їздцем, Смок упізнав, що це Арізонець Біл. Очевидячки, фон Шредер наздогнав його. Стежка, пробита в м'якому снігу, була завузька, щоб випередити, тому Смок з півгодини мусив їхати у хвості. Та ось за крижаним пагорком знову починався рівний шлях, де чекали свіжі підстави, і сніг був утоптаний обабіч стежки. Смок, звівшись навколішки, батогом і криком підігнав свої собаки й порівнявся з Білом. Смок завважив, що правиця в Арізонця повисла нерухомо і поганяв він лівою рукою. Не дуже то було зручно: Біл не міг триматися за санки, раз у раз мусив попускати батога з лівої руки, щоб ухопитися за передок санок і не впасти. Смок пригадав бучу на третій ділянці й усе зрозумів. Порада Куцого була таки слушна.

— Що трапилося? — запитав Смок, випереджуючи Біла.

— Не знаю. Мабуть, звихнув плече в колотнечі.

Біл відставав дуже повільно, але на підході до останньої підстави був ззаду вже на добрих півмилі. Тепер Смок побачив перед собою два запряги, що йшли мало не впо-рівень, — Олафів та Шредерів. Знову Смок звівся навколішки і погнав своїх знеможених собак з такою швидкістю, на яку може спромогтися лише сутий погонич. Він підтягнувся впритул під Шредерів запряг, і в такій послідовності троє санок вирвалися на рівну кригу перед зашеретами, де на перегінців чекали свіжі запряги. До Доусона було ще п'ятнадцять миль.

Фон Шредер змінював собак що десять миль, і до чергової підстави йом> лишалося миль п'ять, отож він гнав просто щодуху. Одначе Здоровань Олаф та Смок, на ходу змінивши запряги, хутко наздогнали барона, що був вихопився наперед. Перший мчав Олаф, за ним вузенькою стежкою Смок.

«Добре, але не найкраще», — подумки переінакшив Смок афоризм Спенсера [19]. Фон Шредер, що був тепер позаду, уже не загрожував йому, та попереду ж мчав найкращий собачий погонич на цілу Аляску. Випередити його здавалося неможливим. Чимало разів Смок пробував об'їхати суперника боком, та Олаф усе загороджував йому дорогу і гнав далі. Проте Смок уперто наступав Олафові на п'яти. Поки що ніхто не програв, ніхто не виграв, а за п'ятнадцять миль всяке може статись.

І справді, за три милі від Доусона дещо сталося. На Смоків подив, Здоровань Олаф раптом зірвався на рівні ноги й, сиплячи лайкою, люто замолотив по собаках. До такого крайнього заходу можна вдаватися за сто ярдів од фінішу, а не за цілих три милі. «Зажене собак», — подумав Смок. Його власний запряг був бездоганний. Нічиї інші собаки на Юконі не працювали так тяжко і не були так добре виїжджені. Бо ж і те сказати, що Смок сам натужувався з ними, їв і спав поруч них, знав кожного вдачу, вмів покликатись на їхній розум і завоював їхню відданість.

Олаф та Смок проскочили невеличкий зашерет і знов-опинилися на рівнині. До переднього запрягу було тільки футів п'ятдесят. Зненацька збоку вигулькнули якісь санки і Смок одразу збагнув хитрий замір суперника: Олаф заганяв собак, щоб Смок не зміг прорватись уперед, поки він мінятиме запряг! І про цю несподівану Олафову підставу ніхто й гадки не мав, навіть ті, що закладалися на нього.

Смок одчайдушно налетів своєю ватагою і таки здолав ті півсотні футів, що відділяли його від суперника. Тепер Смоків передовик ішов упорівень з Олафовим корінним, а по другий бік мчали нові санки Олафа: той на такій швидкості не наважувався перестрибнути. Адже тут досить крихту схибити й випасти, як Смок вимкнеться наперед і виграє гони.

Здоровань Олаф усе ще вів перед, чудово керуючи запрягом, хоч Смоків передовик не відставав від Олафового корінного. Отак з півмилі троє санок мчали біч-о-біч. Наприкінці рівного шляху, коли обоє його санок трохи не зімкнулися, Олаф нарешті перескочив і ту ж мить став навколішки, цьвохнув батогом, крикнув на собак і помчав уперед. Далі стежка повужчала, і Олаф перший заносів дорогу, випередивши Смока на якийсь ярд.

«Хто не здався, той ще не програв», — подумав собі Смок, — бо й справді, хоч як спритно поганяв Олаф, а від нього не міг відкараскатися. Жоден Смоків запряг, що їх він гнав цієї ночі, не витримав би такого скаженого ходу й суперництва зі свіжими собаками — жоден, опріч його власного. Проте, «коли вони оминали скелю біля Клондайк-Сіті, Смок відчув, що його собаки таки геть знемоглися. Потроху вони відставали, Здоровань же Олаф крок по кроку відривався від Смока й зрештою випередив його ярдів на двадцять.

Серед посельців Клондайк-Сіті, що висипали на річку, панувало велике пожвавлення. Тут Клондайк упадав у Юкон, а на півмилі нижче, на північному березі, був уже Доусон. Знялися несамовиті вітальні вигуки, і раптом Смок угледів чийсь запряг, що збоку підлітав упорівень до нього. Він одразу впізнав, що то — незрівнянні собаки Джой Гастел, і сама вона поганяла їх. Овал її обличчя, подібний до камеї, вирізнявся на тлі темних кіс та одкиненого назад каптура білячої парки. Скинувши рукавиці, вона однією рукою правила, а другою трималася за санки.

— Стрибайте! — гукнула вона Смокові, зрівнявшись з ним.

Смок стрибнув і опинився позад неї. Санки під його вагою круто гойднулися, та дівчина втрималася навколішки, всё так само вимахуючи батогом.

— Гей, ви, гайда! Вперед! — покрикувала вона на своїх собак, що, підвиваючи, надривно силкувалися випередити Олафів запряг.

І коли передовик Джой вийшов на рівень Олафових санок, а далі й Олафового запрягу, великий натовп на доусонському березі й зовсім ошалів. Натовп таки справді був великий, бо роботу припинили геть на всіх струмках, і люди поприходили побачити фінал змагання. Запекла боротьба під кінець стодесятимильних перегонів — це достатня підстава для будь-якого шалу.

— Як тільки випередите, я вистрибну! — гукнула Джой через плече.

Смоків протест був марний.

— І пильнуйте крутий поворот на укосі, — застерегла ще вона.

Обидва запряги йшли нарівні, шість футів один обіч одного. Олаф немилосердно періщив собаки й кричав, і якусь хвилину витримував рівновагу. Але поволі передовик Джой почав вириватися наперед.

— Нате батога! — крикнула дівчина. — Я зараз скочу!

Смок уже простягнув був руку, як раптом почув Олафів застережливий окрик. Та було запізно. Олафів передовик, оскаженілий, що його випереджують, загнався іклами у бік передовика Джой. Суперницькі запряги напалися один на одного, санки набігли на собак і перекинулися. Смок схопився на ноги й став підводити Джой. Та вона відштовхнула його, крикнувши:

— Женіть уперед!

Тим часом Здоровань Олаф, усе ще сподіваючись на перемогу, був уже футів п'ятдесят попереду. Смок наздогнав його аж під доусонським берегом. Та, видираючись прикрим схилом, Олаф знову вигадав з десяток футів.

До реєстраційної контори, що на головній вулиці, було п'ять кварталів. Попід будинками людей роїлося, мов на параді. Цього разу Смокові не так і легко було наздогнати свого здорованя-суперника, а коли він таки наздогнав, то вже випередити ніяк не міг. Біч-о-біч гнали вони вузьким живим коридором, підбадьорювані вигуками доусонців. То один, то другий ривком вихоплювався вперед на який дюйм і зараз же втрачав його.

Якщо перше вони загонили до смерті своїх собак, то тепер — самі себе. Зате змагалися за мільйонний шмат і найбільшу пошану в Юконському краї! Єдине враження, якого зазнав Смок на останньому скаженому перегоні, — це подив, що в Клондайку аж така сила людей. Ніколи раніше він їх стількох ураз не бачив.

Смок знову почав відставати. Олаф на цілий крок вирішися наперед. Смокові здавалося, що ось-ось розірветься серце, а ніг він і зовсім не відчував. Він лише знав, що якось змушує їх пересуватися, що якимось неймовірним напруженням волі таки змусив себе підрівнятись до Олафа.

Ось уже видно розчинені двері контори. Обидва востаннє, і марно, спробували випередити один одного; і так обидва пліч-о-пліч і втирнлись у двері, зіткнулися й простяглися долі.

Їм допомогли сісти, але встати на ноги було понад їхню силу. Знеможений Здоровань Олаф умивався потом, відхекувався, махав рукою й усе поривався щось сказати. Нарешті жест його став недвозначно ясний, і Смок з Олафом потисли один одному руки.

— Оце так гони! — наче крізь сон почув Смок інспекторів голос, що здався йому далекий і слабкий. — Що ж, ви обидва виграли. Ділянку мусите поділити між собою. Тепер ви — компаньйони.

Їхні дві руки піднеслися й опустились, мовби схвалюючи це рішення. Здоровань Олаф завзято кивав головою, не втрачаючи надії, що спроможеться на слово. Нарешті він видушив із себе:

— Клятий ви чечако. — (Але в голосі у нього звучало захоплення). — Не знаю, як це, але вам пощастило.

У конторі було вже людно, а надворі вирувала ціла юрба. Переможці допомогли один одному звестися. Смок заточився, мов напідпитку. Здоровань Олаф непевно ступив до нього:

— Мені прикро, що мої собаки накинулися на ваших…

— Тут ніхто не винен, — відказав Смок, важко дихаючи. — Я чув, як ви уговкували їх.

— А скажіть-на, — зблиснув очима Здоровань Олаф. — Та дівчина — з біса гарна, еге ж?

— Таки з біса гарна, — погодився Смок.

I

— Ну, й упертюх же ти, — зітхнув Куций. — Мені про той льодовик і подумати страшно. Тим паче самому туди пертись.

Смок лунко засміявся і глянув угору, на блискучу білу спину маленького льодовика в кінці долини.

— Надворі вже серпень, дні давно почали коротшати, — відказав він. — До того ж ти знаєшся на кварці, а я — ні. Тож поки ти шукатимеш жилу, я обернуся з харчами. Бувай. Завтра ввечері я повернуся.

І він рушив геть.

— Щось таки сколотиться. Я серцем чую! — жалібно гукнув йому навздогін Куций.

Та Смок відповів веселим сміхом. Він уже спускався дном вузької долини, раз у раз витираючи піт з чола, і під ноги йому хрускітливо лягала гірська малина й тендітна папороть, що росла коло білих острівців нерозталої криги.

Напровесні він з Куцим вирушив угору Стюартом і забрався в хаотичне нагромадження скель, де зачаїлося озеро Несподіванок. А потім усю весну й половину літа вони даремно проблукали в тих горах і вже намірилися повертатись, коли раптом перед їхніми очима зблиснула вже, здавалось, недосяжна водяна гладінь, що прикривала золоте дно і вабила до себе цілі покоління золотошукачів, ніколи не даючись їм у руки.

Оселившись у старій хатині, яку Смок знайшов, потрапивши сюди попереднього разу, вони незабаром з'ясували, собі три істини: по-перше, геть усе дно озера вкрите важкими самородками золота; по-друге, там, де мілкіше, по золото можна пірнати, але температура води для людини вбивча; і, по-третє, — годі й мріяти осушити вдвох це озеро до кінця короткого тутешнього літа. Та вони не здалися: шерехатість самородків свідчила, що матка, головна золотоносна жила, залягає десь поблизу, і вони вирішили її шукати. Подолавши великий льодовик, що навис над південним берегом, Смок і Куций заходилися обстежувати карколомний лабіринт видолинків та ущелин, з яких вода, всупереч усім законам гір, спливала чи вже спливла в озеро.

Долина, якою йшов Смок, поступово глибшала й розширювалась, як і слід кожній нормальній долині, але нижній її кінець звужувався поміж високих крутих стін, а далі й зовсім упирався в поперечну скелю. В самій глибині долини, де скупчилися кам'яні брили, струмок зникав — чи не під землю.

Видершись на ту скелю, Смок побачив унизу озеро. На відміну від інших гірських озер, що йому досі траплялися, воно було не блакитне, а яскраво-зелене, кольору павиного пера. Цей колір означав, що вода в ньому неглибока і, отже, осушити його буде не так уже й важко. Довкола озера безладно громадилися гори; білі шрами криги поборознили їхні ламані верхівки й урвисті схили. Запаморочливий, дикий хаос кам'яних форм був наче кошмари на гравюрах Доре. Цей химерний краєвид Смокові здавався схожим радше на космічний гротеск, аніж на частину нашої впорядкованої планети. В ущелинах було чимало льодовиків, переважно невеликих, і на очах у нього один з більших, над північним берегом озера, раптом гуркотливо шубовснув у воду. Потойбіч озера, як на око, за півмилі відстані, — хоч Смок добре знав, що до того місця яких п'ять миль, — стояла купка ялин, а між ними — хатина. Придивившись уважніше, він побачив, що таки справді з димаря струмував дим. «Хтось теж несподівано натрапив на це озеро Несподіванок», — подумав він і рушив на південь, де перед ним стримів ще один крутий схил.

Подолавши його, Смок спустився у видолинок, порослий квітами й наповнений сонливим гудінням бджіл. Видолинок, як йому й годиться, виходив на берег озера, і все в ньому було б цілком нормальне, якби не те, що за сотню ярдів від берега він упирався в прямовисну тисячофутову стіну, з якої серпанком бризок розпорошувався гірський струмок.

І тут Смок знову помітив дим, що ліниво здіймався в теплому сонячному промінні з-понад виступу скелі. Наближаючись до повороту, він почув постукування металу об метал і в такт йому веселий свист. А потім побачив і чоловіка, що сидів, затиснувши між коліньми черевик підошвою догори, і забивав у неї шипи.

— Добридень, — привітав його незнайомець, і Смок з першого ж погляду перейнявся приязню до нього. — А ви вчасно з'явилися! Перекусите зі мною? Кава вже скипіла, а до кави є коржі й в'ялене м'ясо.

— Можна й перекусити, — сказав Смок, сідаючи, — останнім часом мені сутужно велося з їжею, хоч у мене й припасено харчів у хатині над озером.

— На тім березі? А я саме туди й прямую.

— Ти ба! Озеро Несподіванок стає людним місцем, — поскаржився Смок, наливаючи собі в кухлик кави.

— Несподіванок? Ви мабуть, жартуєте?

Смок засміявся.

— Воно для кожного — сюрприз. Бачите оті високі скелі на північному заході? Звідти я вперше й угледів його. Раптом дивлюся, а під ногами в мене — озеро. Я на той час уже й зневірився був, що знайду його.

— Оце ж і зі мною так само, — кивнув головою співрозмовник. — Я вже повертався назад, ще вчора ввечері сподівався вийти на берег Стюарту, а вийшов до цього озера. Але якщо це — озеро Несподіванок, то де Стюарт? І де я блукав увесь цей час? І як ви опинилися тут? І взагалі як вас звати?

— Беллю. Кіт Беллю.

— О, та я про вас чув! — Очі й усе обличчя незнайомцеві освітив усміх, і він простягнув Смокові руку. — Я про вас чи не геть усе знаю!

— Видно, читали у газетах судову хроніку, — відбувся жартом Смок.

Чоловік засміявся й похитав головою.

— Ні. Просто я знаю, що де робиться на Клондайку. Я б доконче упізнав вас, якби ви були поголені. Я ж сидів у «Оленячому Розі», коли ви грали там у рулетку, і бачив, як ви наставили носа всім банківникам. Мене звуть Кар-сон — Енді Карсон, і їй-богу, я дуже радий, що познайомився з вами.

Карсон був коротенький на зріст, жилавий, міцний чоловічок із жвавими чорними очима; від нього так і віяло приязністю.

— То, кажете, це озеро Несподіванок? — усе ще не її му чи віри, перепитав він.

— Атож.

— І дно його вибруковане золотом?

— А певно. Можу показати вам кілька камінців з тієї бруківки. — Сягнувши рукою в кишеню, Смок видобув з півдесятка самородків. — Бачите? Пірнайте на дно — можете й очі зав'язати — і набирайте собі в обидві кишені. Тільки потім треба пробігти з півмилі, щоб зігрітися.

— Ех, щоб мене мухи з'їли, ви таки випередили мене! — незлобиво вилаявся Карсон. Але видно було, що він прикро розчарований. — А я ж сподівався сам усе загарбати. Ну, та я хоч навчився по горах тут лазити, і то користь.

— Користь! — вигукнув Смок. — Коли нам пощастить дістатися до дна, Рокфеллер проти нас жебраком буде!

— Але ж воно все ваше, — відмовив Карсон.

— Моє? Та я ж вам кажу, такого багатющого покладу ніхто й ніколи ще не знаходив. Його вистачить і на вас, і на мене, і на мого компаньйона, і на всіх наших друзів. Пів-акра цього дна багатше за Бонанзу й Ельдорадо вкупі. Заморока лише в тому, як його осушити. Це коштуватиме мільйони. А ще я боюся, коли ми потім не подбаємо про якесь обмеження видобутку, золото просто знеціниться!

— Цебто ви хочете сказати… — Карсон не договорив, бо від подиву йому аж мову відібрало.

— Атож, я кажу, що ви можете пристати до нас. Щоб це озеро осушити, піде рік, а то й два, а заразом — і всі гроші, що ми тільки зможемо зібрати. Але осушити його можна — я вже навіть знаю як. Нам потрібна буде сила-силенна робочих рук, усі, хто схоче працювати за платню. Доведеться найняти ціле військо, і вже тепер потрібні люди, що на них можна б покластися. То як ви — приєднуєтеся?

— І ви ще питаєте? Та я вже почуваюся мільйонером, і коли б змога, то я б уже навіть і на той льодовик не ліз! Прикро було б саме тепер скрутити собі в'язи. Шкода, що в мене шипів більше немає. Я оце останнього забивав, коли ви з'явилися. А у вас як? Покажіть-но.

Смок підняв ногу.

— Геть-чисто постиралися! — сказав Карсон. — Підошва гладенька, як дзеркальце! Зразу видно, що ви всю Аляску обійшли. Заждіть-но хвильку, я переставлю вам кілька своїх шипів.

Та Смок про це й слухати не схотів.

— Зайва річ, — сказав він. — У мене там, нагорі, край льодовика, припасено футів сорок мотузки. Це я з компаньйоном лишив, коли перебрався через льодовик. А з мотузкою ми через ту кригу враз перехопимося.

II

Вони аж захекались, видираючись на слизьку крутизну. Яскраве сонце сліпило їм очі на кризі, їх заливало потом. Подекуди поверхню льодовика порізали незліченні шпари й розколини, і в таких місцях за цілу годину виснажливого напруження вони долали якусь сотню ярдів. О другій пополудні вони дісталися до невеличкого озерця в кризі, і Смок заявив, що треба перепочити.

— Покуштуймо-но тієї вашої в'яленини, — сказав він. — Кілька днів я пробув на голодній пайці, то тепер уже ноги не несуть. Та й найважча крутизна вже позаду. Ще триста ярдів, а далі — скелі, і там буде легше, залишаться тільки дві-три небезпечні розпадини, і ще одна перед останнім крутим виступом — та таки справді поганюча. Через неї лежить крижана кладка, досить благенька, але ми з Куцим якось перебралися нею.

Перекусюючи, вони спізналися ближче, і Енді Карсон розповів Смокові історію свого життя.

— Вірте не вірте, я знав, що знайду озеро Несподіванок, — казав він, напхавши повен рот. — Мусив знайти. Я ж проґавив і Французький пагорб, і Великий Скукум, і Монте-Крісто, отож з цим озером мало бути або пан, або пропав. І ось я таки тут. Моя жінка певна була, що мені пощастить. Я взагалі журитися не звик, але до неї мені далеко. Іншої такої жінки в світі не знайти — весела, завзята, моторна, роботяща, нікому спуску не дасть, ну, просто як для мене створена. Ось, подивіться.

Він клацнув покришкою годинника і показав вправлену в неї фотокартку білявої жінки, а обабіч неї — усміхнені дитячі личка.

— Хлопці? — спитав Смок.

— Хлопчик і дівчинка, — гордо відповів Карсон. — Він на півтора року старший. — Карсон зітхнув. — Могли б бути й старші, але нам довелося чекати. Жінка, розумієте, хворіла. Легені. Але здавалися вона не хотіла. А що ми знали про такі речі? Коли ми одружилися, я працював клерком на залізниці в Чікаго. А в неї в рідні всі були сухотні. Лікарі тоді ще мало тямили на цій хворобі. Казали, що то спадкове. У жінки жодного здорового родича не було. Нони заражали одне одного й навіть гадки не мали про це. Думали, що сухотниками й народилися, що так їм на роду написано. Перші два роки ми з нею жили в її батьків. Я не боявся. У мене ж бо в сім'ї туберкульозу не було! А потім і я захворів. І тоді почав думати. Виходить, сухоти заразні, і я заразився, бо дихав одним повітрям з ними.

Ми з жінкою все це обговорили. Потім я плюнув на їхнього лікаря і звернувся до найкращого фахівця. Він підтвердив мою думку й порадив перебратися до Арізони. Ми так і зробили — без грошей, без нічого. Я пішов вівці пасти, а жінку залишив у місті. Але то було місто сухотних, самі тільки хворі й жили.

Ну, я, звісно, одразу почав оклигувати, бо й робота, й сон на свіжому повітрі. Жінки місяцями не бачив, а коли навідувався до неї, то помічав, що їй усе гірше. Ніщо не допомагало. Та потім ми стали розумніші. Я забрав її з міста, пішли разом вівці пасти. Чотири роки, зиму й літо, в холод і спеку, в дощ, у сніг, у мороз ми ані разу не ночували під дахом, і все кочували з місця на місце. Побачили б ви, як ми змінилися, засмагли — аж чорні, худі, як індіяни, а тугі, як сириця. Нарешті ми вирішили, що вже зовсім здорові й подалися в Сан-Франціско. Але поспішили. На другій місяць обоє стали кров'ю плювати. Ми, не гаючи часу, назад, до Арізони й овець. Ще два роки там прожили. І це нас урятувало. Видужали таки зовсім. А її рідня вся на той світ пішла. Не послухали нас.

Тоді ми зрозуміли, що міське життя — не для нас. Обійшли все узбережжя Тихого океану, і найбільше до душі нам припав південний Орегон. Там ми й оселилися — в долині річки Пустунки, в яблуневім краю. Там на яблуках можна розбагатіти, тільки ніхто про це не здогадується. Я купив собі ділянку — на виплат, звичайно, по сорок доларів за акр. Але через десять років нам за кожен акр даватимуть по п'ять сотень.

Спершу жили у великій скруті. Таке діло, самі розумієте, потребує сили грошей, а в нас ані цента за душею. А треба і хату збудувати, і стайню, і коней купити, і плуги, й усе таке інше. Жінка два роки в школі вчителювала. Потім діти пішли. Та все ж ми свого домоглися.

Побачили б ви, який сад там вибуяв — сотня акрів під яблунями, вже майже повнолітки. Але ми все більше залазили в борги і внески за ділянку теж прострочили. Тим-то я й опинився на Алясці. Жінка теж поїхала б, якби не діти й сад. Вона клопочеться там, а я тут — майбутній мільйонер, хай йому грець!

Щасливо всміхаючись, він подивився на озеро, що зеленіло за краєм іскристого від сонця льодовика, потім ще раз глянув на фотокартку й стиха проказав:

— Так, другої такої жінки в світі немає. На все кмітуща. Худа була, самі снасті й тільки вогник усередині, але сказала, що не помре — і не померла, пішла вівці пасти. Вона й тепер худенька. Гладкою ніколи не буде. Та хоч і худенька, а гарна — очей не одведеш! І коли я повернуся додому й наші яблуні почнуть родити, а дітлахи підуть до школи, ми з нею поїдемо в Париж. Я-то міг би без цього Парижа обійтися, але вона просто марить ним.

— Що ж, тут золота вистачить і на Париж, — запевнив його Смок. — Треба тільки прибрати його до рук.

Карсон кивнув, поблискуючи очима.

— Знаєте, на всьому тихоокеанському узбережжі немає саду, кращого за наш. І клімат добрий. Той, хто хворів на легені, завжди під мечем ходить, але там нас ніякі сухоти вже не візьмуть, я певен. Отож як ви колись надумаєте обзавестися господарством, то перше завітайте до нашої долини. А яка в нас рибка ловиться! От скажіть, чи бачили ви де, щоб лосося в тридцять п'ять фунтів брали на тонесеньку вудочку? Ото розкіш, хлопче, справжня розкіш!

III

— Я легший від вас на сорок фунтів, — сказав Карсон. — Я піду перший.

Вони стояли перед розпадиною. Дуже велика, завширшки в добрих сто футів, вона утворилася, видно, дуже давно, бо час вигладив і заокруглив її колись гострі краї. У цьому місці на другий бік розпадини перекинувся природний місток із злежалого снігу, що де-не-де зовсім закрижанів. Навіть споду цієї кладки їм не було видно, а дна розпадини — й поготів. Місток танув і кришився, і здавалося, що ось-ось він завалиться. Знати було, що недавно від нього відпадали великі шматки, і на очах у Смока й Карсона снігова брила вагою з півтонни зірвалася й полетіла вниз.

— Кепсько виглядає цей міст, — похмуро похитав головою Карсон. — Зовсім кепсько. Надто коли я став мільйонером.

— Але перебиратися все одно треба, — сказав Смок. — Ми ж не можемо з півдороги вертатися та й ночувати на голій кризі теж. А іншого шляху немає. Ми з Куцим усе тут довкіл обдивилися. Щоправда, цей місток виглядав надійніше, коли ми його переходили.

— Треба йти по одному, і я піду перший. — Карсон узявся за змотану кільцями мотузку, що її тримав Смок. — А ви — за мною. Я візьму мотузку й кайло. Дайте-но мені руку, бо тут слизько.

Він обережно й повільно спустився на кілька футів до рівня снігового містка і зупинився, щоб остаточно підготуватись до небезпечного переходу. На спині в нього був клунок. Міцно підперезавшись одним кінцем мотузки, він через голову надів її кільця собі на плечі.

— Я б радо поділився своїми мільйонами, якби хтось збудував би тут зараз добрячий міст, — сказав він і весело підморгнув — мовляв, це тільки жарт, А потім додав — А як ні, то вважаймо, що я беркий, наче кіт.

Він простягнув уперед руки, тримаючи, мов балансер, напереваги кайло і довгу жердину, що правила йому за альпеншток, тоді сторожко виставив одну ногу вперед, але зразу ж відсмикнув її — либонь, не змігши подолати страху.

— Краще б я лишався злидарем, — усміхнувся він. — Якщо й цього разу мільйонера з мене не вийде, то я вже махну рукою. Занадто це клопітно.

— Пусте, — підбадьорливо сказав йому Смок. — Може, таки мені піти першим. Я ж уже тут перебирався.

— Ні, ви на сорок фунтів важчі від мене, — блиснув зубами коротун. — Заждіть-но хвильку, зараз я наберуся духу. Ну, ось уже й гаразд. — Цього разу він опанував себе. — Хай живе річка Пустунка і наші яблуні! — проказав він і обережно ступив перший крок, тоді другий. Розмірено, зважуючи кожен рух, він пройшов дві третини шляху. Потім зупинився приглянутись до западини попереду, що дно її перерізала свіжа шпарина. Смок побачив, що він скоса глянув униз, у провалля, і аж поточився.

— Не дивіться вниз! — владно гукнув Смок. — Ну! Вперед!

Коротун слухняно рушив далі і, вже ані разу не похитнувшись, дійшов містком до кінця. На тому боці обгризений сонцем край розпадини був слизькуватий, але не крутий, і Карсон виліз на вузький прискалок, обернувся й сів.

— Тепер ви! — гукнув він. — Ви теж не зупиняйтесь і не дивіться вниз. Я через це мало не загинув. Просто йдіть собі, та й годі. І не зволікайте, бо вся ця споруда ледве купи держиться.

Балансуючи жердиною, Смок зійшов на переправу. Ясно було, що місток от-от міг завалитись. Смок відчув під ногами якийсь поштовх, потім другий, сильніший. І нараз розлігся гучний тріск. За його спиною щось сталося. В усякому разі, про це свідчив стривожений вираз Карсонового обличчя. Далеко знизу долинув слабкий дзюркіт води, і Смок мимоволі глянув у мерехтливу білу безодню. Але відразу ж звів очі і наказав собі дивитися просто вперед. Подолавши дві третини відстані, він підійшов до западини. Гострі краї шпарини на її дні були зовсім свіжі — сонце ще не встигло заокруглити їх. Смок уже підніс ногу переступити через шпарину, коли раптом береги її почали повільно роз'їжджатися з безнастанним тріскотом. Смок надто хапливо переступив через неї, і черевик із стертими шипами ковзнув на протилежній стінці провалля. Смок упав долілиць і зразу ж з'їхав униз, до самої тріщини, і ноги його вже зависли над прірвою. Удержався він тільки завдяки жердині, що її в останню мить встиг перекинути через яму. Тепер він лежав грудьми на ній.

Серце його шалено закалатало, до горла підступала нудота, і найпершою промайнула думка — чому він не падає далі. Тріск, двигтіння й поштовхи позад нього не припинялися, і від кожного того звуку жердина дрібно вібрувала. Знизу, з самого серця льодовика, долинало глухе гупання — це падали на дно провалля величезні снігові брили. Та місток усе ще тримався, хоч середина його розкололася, підпора на тому боці завалилась, а та частина, яку Смок встиг проминути, зависла під кутом у двадцять градусів. Смок побачив, що Карсон сидить на прискалку, міцно впершись ногами в злежалий сніг, і хутко розмотує через голову мотузку, перехоплюючи її рукою.

— Заждіть! — гукнув коротун. — Не ворушіться, бо все загуде до дідька!

Скинувши на око відстань, він зірвав із шиї хустку, прив'язав її до мотузки, дістав з кишені другу хустку й теж прив'язав. Мотузка з упряжних ремінців та плетеної сириці була міцна й легка. Карсон влучно кинув її, і Смок з першого ж разу вхопився за неї. Він уже хотів і вибиратися нагору, підтягуючись на руках, але його зупинив Карсон, що заново оперізався своїм кінцем мотузки.

— Ви теж перев'яжіться, — звелів він.

— Як я зірвуся, то й вас потягну, — відказав Смок. Але той нетерпляче відмахнувся.

— Помовчте, — звелів він. — Воно може завалитися від самого крику.

— Але як я зірвуся… — знову почав Смок.

— Мовчіть! Нікуди ви не зірветеся. Робіть, як я сказав. Отак, попід пахвами. І міцніше. А тепер давайте. Але обережно. Я вибиратиму мотузку, а ви підходьте, отак. Легенько, легенько.

Смокові залишалося з десяток кроків, коли місткові настав крах. Тепер уже без тріскоту, а тільки здвигаючись, він осувався вглиб.

— Мерщій! — скрикнув Карсон, перехоплюючи мотузку й напинаючи її.

І в ту мить, коли місток полетів у прірву, Смок черкнув пальцями тверду стіну розпадини — та з-під його ніг зникла опора, і все тіло посунуло вниз. Карсон, що сидів над ним, ще міцніше вперся п'ятами, щосили напинаючи мотузку. Йому вдалося підтягти Смока трохи вище, але тут він і сам не втримався й зірвався зі своєї заглибини. Перевернувшись у повітрі, мов кіт, він з'їхав униз, відчайдушно хапаючись за ковзку кригу. Під ним, на другому кінці напнутої сорокафутової мотузки, так само відчайдушно хапався руками за стіну Смок. І ще не встиг долинути знизу гуркіт від снігового обвалу, як обидва спромоглися зупинити своє сповзання. Карсон перший затримався на виступі скелі і, напнувши мотузку, допоміг Смокові знайти точку опори.

Обидва опинилися тепер у невеличких западинках, але Смокова була така неглибока, що хоч би як він розпластувався на ній, то однаково б вислизнув, якби не напнута мотузка. Він лежав на краю виступу й не бачив схилу попід собою. Минуло кілька хвилин, поки обидва обмірковували становище, і на диво швидко опановували мистецтво прилипати до мокрої, слизької криги. Коротун перший подав голос.

— Агов! — гукнув він, і трохи перегодом додав: — Якщо ви продержитеся хвильку самі, я обернуся. Ану, спробуйте.

Смок напружився і втримався якусь мить самотужки. Мотузка напнулася знову.

— Зможу! — гукнув він. — Скажете мені, як наладитеся. Тільки не довго.

— За три фути піді мною добра опора для ніг, — сказав Карсон. — Мить — і я там. Готові?

— Давайте!

Нелегкий то був номер — сповзти на ярд униз по крутизні, обернутися й знову сісти, однак ще важче було Смокові: він щосили притискався до криги, але м'язи його затерпали і він уже відчув, що починає поволі зсуватися… Та нараз мотузка знов напнулася, і Смок побачив над собою Карсонове обличчя. Під шаром засмаги воно було бліде, аж жовте, і Смок мимоволі подумав, що й сам він не інакше виглядає. Але тут він побачив, як Карсон тремтячою рукою намацує ножа на поясі, і вирішив, що це кінець: Карсон, либонь, очманів зі страху і зараз переріже мотузку.

— Н-не дивіться на мене так, — пробелькотів коротун. — Я не б-боюся. Це просто нерви, б-бодай їм грець. Зараз усе буде гаразд.

І зігнутий у три погибелі, перетремтілий, незграбний Карсон, однією рукою напинаючи мотузку, а в другій затиснувши ножа, почав видовбувати ним у кризі зарубки для ніг.

— Карсонс, — стиха промовив Смок, — ви молодець. Молодець.

Карсон у відповідь безпорадно всміхнувся.

— Я змалку боявся височини, — признався він. — Від неї мені наморочиться. Я перепочину трошки, гаразд? А потім поглиблю ці зарубки, щоб певніші були, коли я витягатиму вас.

Смокові потеплішало на серці.

— Послухайте, Карсоне. Ви повинні перерізати мотузку. Витягти мене ви однаково не зможете, то навіщо ж обом гинути. Ножа маєте, черкніть, та й годі.

— Помовчте! — обурився Карсоп. — Я у вас поради не питаю.

Смок відзначив подумки, що гнів додав Карсонові снаги. Що ж до нього самого, то йому довелося ще більше зціпити зуби, притискаючись усім тілом до криги, щоб не впасти.

Раптом зойк і вигук: «Держіться!» — попередили його про небезпеку. Прилігши обличчям до криги і надлюдським зусиллям напруживши всі м'язи, він завмер, коли відчув, що мотузка попустилася. Карсон сковзав до нього! Смок не наважувався звести очі. Нараз, однак, мотузка знов напнулася — Карсон таки зупинився.

— Боже, ще б мить — і нам кінець, — прохрипів Карсон. — Я з'їхав на цілий ярд. Ще трохи полежте. Треба робити нові ямки. Якби лід не такий крихкий, ми давно вже були б нагорі.

Лівою рукою він придержував мотузку, допомагаючи Смокові триматися, а правою довбав кригу. Так минуло хвилин десять.

— Тепер послухайте, що я зробив, — гукнув Карсон. — Я видовбав зарубки вам для рук і ніг, щоб ви стали поряд зі мною. Я поволі підтягуватиму мотузку, а ви лізьте сюди, тільки не спішіться. Але спершу ось що: я напну мотузку, а ви скиньте клунка. Ясно?

Смок кивнув і обережно повідстібував ремінці. Потім легенько стенув плечима, і клунок, перемахнувши через край виступу, зник з очей.

— А тепер я свого скину, — сказав Карсон, — Потерпіть ще трохи!

Ще за п'ять хвилин Смок почав видиратися вгору. Досуха витерши долоні об рукави, він уп'явся руками в кригу й поповз, чіпляючись, дряпаючись, притискаючись до крутизни, а напнута мотузка допомагала йому. Без Карсона-бо він борсався б на місці. Але тепер давалася взнаки його вага: хоч і дужчий за Карсона, він насилу втримувався на крутосхилі. На третині відстані до Карсона, де стіна ставала ще крутіша, а крижана поверхня — ще більш ослизла, Смок відчув, що мотузка послабла. Він повз дедалі повільніше. Затриматись ніде було, і навіть одчайдушні зусилля не посували його вище ні на крок, ба навіть він почав сповзати вділ.

— Я падаю! — крикнув він.

— І я, — крізь зуби видушив Карсон.

— Тоді кидайте мотузку!

Мотузка ще раз напнулася в марному зусиллі, а тоді Смок ще швидше покотився вниз. Він пролетів повз западину, в якій допіру лежав, перевалився через виступ скелі і, падаючи далі, мигцем побачив Карсона: той теж летів униз, руками й ногами шалено силкуючись затримати падіння. Зірвавшися з виступу, Смок подумав, що летить у провалля, та за мить здивовано відчув, що тільки котиться схилом. Мотузка трохи загальмувала його доземний рух, коли схил став крутіший, та майже відразу почався ще один положистий прискалок, і Смок нарешті опинився в новій заглибині. Карсона він тепер не бачив — той затримався в западині, де тільки-но лежав Смок.

— Господи! — почув він тремтячий Карсонів голос. — Оце так-так!

Карсон замовк, і Смок відчув, що мотузка смикається.

— Що ви там робите? — гукнув він.

— Зарубки, — затинаючись, відповів коротун, — Для рук і ніг. Ви тільки почекайте. Зараз упораюся й умить витягну вас. Не зважайте на мій голос. Це не з ляку, а просто я збуджений. Усе буде гаразд, побачите.

— Слухайте, ви через мене зовсім висилитеся, — сказав Смок. — Крига тане, і рано чи пізно ви зірветеся услід за мною. Переріжте мотузку. Чуєте? Навіщо обом пропадати. Послухайте, ви молодець, як ніхто, і ви зробили все, що могли. Ріжте мотузку!

— Помовчте. Тепер я такі зарубки зроблю, що не тільки людину, а цілого коня можна буде витягти.

— Ви вже доволі попотягали мене, — провадив своє Смок. — Досить уже!

— Скільки разів я вас витягав? — сердито спитав Карсон.

— Більше, ніж треба було. Через це й самі сповзаєте все нижче.

— Зате чимраз краще розумію правила гри. Я триматиму вас на мотузці, аж доки ми виберемося звідси. Ясно? Господь бог знав, що робив, коли наділяв мене легкою вагою. А тепер помовчте. Я зайнятий.

Кілька хвилин обидва мовчали. Смок чув, як дзвякає, ніж об кригу, а іноді з-за виступу долітали до нього крижані скалки. Смокові кортіло пити; не відриваючи рук і ніг від слизької поверхні, він губами ловив ці дрібні крижинки, чекав, доки вони розтануть у роті, й ковтав.

Раптом згори долинув зойк, що перейшов у розпачливий стогін; мотузка попустилася, і Смок щосили вчепився за кригу. Але мотузка одразу ж знову напнулася. Смок скосив очі вгору і побачив, як з-поза виступу до нього по крутизні ковзнув ніж, вістрям уперед. Смок затис його щокою, здригнувся з болю, бо ніж різонув шкіру, але тут-таки притис його ще міцніше й зупинив.

— Ну й роззява ж я! — забідкався Карсон.

— Нічого, я його впіймав, — озвався Смок.

— Правда? Тоді послухайте, у мене в кишені повно мотуззя, я скину вам кінець, і ви прив'яжете ножа.

Смок не відповів, збуджений виром суперечливих думок.

— Агов! Чуєте? Ловіть мотузку. Гукнете, як упіймаєте.

Кишеньковий ножик, прив'язаний до шворки, як грузило, ковзнув по кризі. Смок упіймав його, затис у руці, зубами витяг велике лезо й перевірив, чи гостре. Потім прив'язав до кінця шворки великого ножа й гукнув:

— Тягніть!

Скосивши очі, він дивився, як ніж повзе нагору. Але він бачив ще й інше: оцього коротуна, що стоїть зляканий і непохитний; він тремтить, у нього цокотять зуби, паморочиться в голові, але він мужньо долає ляк та відчай і поводиться як герой. Відколи Смок познайомився з Куцим, ще ні до кого не проймався він так одразу приязню, як до Карсона. Справді, цей таки куштував ведмедини, він щирий і самовідданий товариш, а волі його ніякому страхові не збороти. Але Смок тверезо оцінював становище. Обом їм не врятуватись. Раз у раз вони сповзають нижче в провалля, і саме він затягує туди Карсона, бо важить більше. А тим часом сам-один коротун легко видряпався б нагору. На крутизні-бо він чіпкий, як муха.

— Ну, наші в дамках! — долинув голос згори, з-за прискалку. — Тепер ми враз вихопимося звідси.

Карсон так силкується надати своєму голосові бадьорості! — подумав Смок.

— Вислухайте мене, — сказав він рішуче, і в цю мить в уяві його постало обличчя Джой Гастел. — Ножа я повернув вам, щоб ви вибралися звідси. Ясно? А кишеньковим я переріжу мотузку. Краще один живий, аніж обоє загиблі. Ясно?

— Ні, ми разом пан, або пропав, — тремтячим, але впертим голосом відказав Карсон. — Якщо ви ще трохи почекаєте…

— Ні, вже досить. Я не одружений, і вдома мене ніхто не жде — ні гарна жіночка, ні діти, ані яблуні. Ясно? Тож вибирайтеся звідси!

— Стривайте! На бога, стривайте! — закричав Карсон. — Не смійте робити цього! Дайте мені витягти вас! Головне — спокій. Ми з вами виберемося. Ось побачите. Я зараз такі зарубки понавиколупую, що не тільки вас, а й цілу хату можна буде витягти з повіткою.

Смок не відповів. Поволі й ретельно він почав перерізати мотузку, дивлячись на неї, як заворожений. Уже одна з трьох сирицевих жил луснула, і кінці її розійшлися…

— Що ви робите?! — несамовито скрикнув Карсон. — Якщо ви переріжете мотузку, я вам ніколи цього не подарую, чуєте? Ніколи! Кажу ж вам, тільки ми разом! Лиш почекайте ще трохи, на бога!

І Смок, усе не відводячи погляду з перетятої жилки сириці — за якихось п'ять дюймів від своїх очей — відчув непереборний страх: він не хотів помирати. Бездонне провалля жахало його, і він панічно вхопився за надію, що, може, наступна хвилина принесе якийсь порятунок. Чистий страх спонукав його до компромісу.

— Гаразд, — озвався він, — Я почекаю. Робіть, що маєте робити, але попереджую, якщо ми обидва знов посунемо вниз, я переріжу мотузку.

— Цитьте! Годі про це. Якщо ми й посунемо кудись, то тільки вгору. Я ж беручкий, мов пластир. Я б удержався, навіть якби тут було вдвічі крутіше. Зарубка для одної ноги вже готова. Тепер ви полежте мовчки, а я ще трохи подовбаю.

Хвилини спливали повільно. Смок прикипів поглядом до задирки на пальці — вона тупо боліла. «Треба було зрізати її ще вранці, вона вже тоді заважала, — подумав він. — От виберуся з розпадини й одразу ж зріжу!» Та раптом він глянув на ту задирку й на палець іншими очима. За хвилину, за кілька хвилин, і задирка ця, і палець, такий гнучкий і міцний, так розумно створений, можуть стати часткою покаліченого трупа на дні провалля… Страх знов опосів його, і він аж зненавидів себе за це. Ні, справді хоробрі люди, ті, що куштували ведмедини, — вони з іншого тіста. В нападі зневаги до самого себе він ладен був одним ударом розітнути мотузку. Але страх не дав йому піднести руку, і, пойнятий дрожем, зіпрілий, він знову припав до слизької криги. Притискаючись до неї, він наскрізь промок і пробував переконати себе, що й тремтить через це, хоч у глибині душі знав, що причина зовсім інша.

Раптом він почув розпачливий вигук, стогін, і мотузка послабла. Смок зрушив униз. Сповзав він дуже повільно. Мотузка знов напнулася, але вже пізно. Карсон не міг удержати його й сповзав разом з ним. Ось випростана Смокова нога зависла над порожнечею, і Смок відчув, що зараз полетить у провалля і висмикне Карсона слідом за собою.

Це була мить найвищого прозріння — мить, коли він обрав єдино правильний вихід і, вже не вагаючись, відкинувши й страх перед смертю, і любов до життя, черкнув ножем по мотузці, побачив, як вона луснула, а далі відчув, що сповзає швидше й уже падає…

Що було одразу по тому, Смок так і не збагнув. Він не знепритомнів, але все сталося надто швидко й несподівано. Він не розбився, а ногами вперед шубовснув у воду, і холодні бризки хлюпнули йому в обличчя. Спершу Смок подумав, що розпадина не така глибока і що він щасливо приземлився на її дно. Але тут-таки зрозумів, що помиляється. До протилежної стіни був добрий десяток футів. Він сидів у невеличкій западині, видовбаній у кризі водою, що крапала й струміла з виступу стіни десять футів вище. Там, де Смок сидів, глибина ковдобини була два фути, і вода в ній доходила по вінця. Смок визирнув за край ями і побачив вузьке провалля на сотні футів, на дні якого вирував потік.

— Що ж ви наробили! — долинув згори тужний Кар-сонів голос.

— Агов! — озвався Смок. — Я цілий та здоровий, і сиджу по шию у воді. І обидва наші клунки теж тут. Зараз я вмощуся на них. Тут стане місця ще на півдесятка чоловік. Якщо почнете сповзати, держіться ближче до стіни, і теж сюди потрапите. Але краще не сповзайте, а вибирайтеся звідси. І мерщій до тієї хатини. Хтось там є. Я бачив дим. Візьміть у них мотузку чи щось таке, повертайтеся й витягуйте мене звідси.

— Ви правду кажете? — недовірливо запитав Карсон.

— Побий мене грім, якщо брешу! Тільки не баріться, бо я тут ще нежить упіймаю!

Щоб зігрітися, Смок почав продовбувати підбором черевика канавку для стоку води з ковбані. А коли вибігла вся вода, він почув далекий голос Карсона — той повідомляв, що вже вибрався нагору.

Потім Смок заходився сушити свій одяг. Під теплим промінням надвечірнього сонця він розібрався, викрутив усе й порозстеляв. У водонепроникній коробці в нього збереглися сірники; трохи тютюну й рисових папірців він підсушив на осонні, і незабаром перша цигарка була готова.

Зо дві години Смок просидів отак — голий, на двох клунках, покурюючи цигарки, а тоді згори долинув голос, що його він так добре знав:

— Смоку! Смоку!

— Здорові, Джой Гастел! — озвався він. — Звідки. ви там?

— А ви не побилися?

— Ані подряпини!

— Батько спускає вам мотузку. Бачите її?

— Уже й упіймав, — відповів Смок. — А тепер заждіть, будь ласка, хвилину.

— Що з вами? — стурбовано спитала вона трохи згодом. — Ви таки побилися?

— От і не вгадали. Я вдягаюся.

— Вдягаєтесь?

— Атож. Я тут купався. Ну, готові? Тягніть!

Спершу він послав нагору обидва клунки, за що Джой Гастел вичитала йому, і лише опісля сам оперезався мотузкою.

Джой Гастел дивилася на нього сяючими очима, а її батько й Карсон змотували мотузку.

— Як це ви наважилися роз'єднатися? — вигукнула дівчина. — Це ж чудово, це справді героїчний вчинок!

Смок відмахнувся від її похвали.

— Я все знаю, — наполягала вона. — Карсон розповів мені. Ви пожертвували собою, щоб його врятувати.

— Отже й ні, — збрехав Смок. — Я від самого початку бачив під собою той плавальний басейн…

І

Вони дерлися вгору схилом, вкритим глибоким сипким снігом, де не було жодного сліду від санок чи мокасинів. Смок попереду втоптував крихкі снігові кришталики широкими плетеними лижвами. Торувати стежку — до цього потрібні здорові легені й дужі м'язи, і Смок сили не жалів. Слідом за ним посувався запряг із шести собак; клуби пари над ними свідчили, як тяжко вони працюють і яка люта стоїть холоднеча. Між корінним собакою й санками біг Куций — жердиною він скеровував запряг і водночас допомагав собакам тягти санки. Щопівгодини вони зі Смоком мінялися місцями, бо прокладати дорогу лижвами ще важче, ніж орудувати жердиною.

І людям, і собакам не бракувало снаги. І хоч нелегко посеред зими пробивати стежку через перевал, Смок із Куцим справлялися з роботою і раділи, коли їм щастило за день подолати десять миль. Однак загортаючись на ніч у спальні хутра, вони добре-таки бували втомлені. Шість днів тому вони вирушили з людного табору Муклук на Юконі і за перші два дні, попри величенький вантаж, пройшли п'ятдесят миль утертим шляхом угору по Лосячому ручаю. А потім розпочалася боротьба з незайманим снігом у чотири фути завгрубшки, — власне, покрив цей і не снігом був, а дрібнесенькими кришталиками льоду, які сухо шурхотіли під ногами, наче цукор-пісок. За три дні вони подолали ще тридцять миль — угору річкою Мількою, і тоді перебралися через кілька невисоких кряжів між річищами струмків, що течуть на південь і впадають у річку Сиваш. А тепер Смок із Куцим повз Лисі Вали сходили на високий перевал, за яким починався струмок Поркюпайн. Цей струмок мав вивести їх до середньої течії річки Молочної, біля верхів'я якої, за досить вірогідними чутками, були поклади міді. Туди вони й прямували — до гори з чистої міді, поминаючи те місце, де Молочна вихоплюється з глибокої ущелини й розливається між лісистими берегами, далі півмилі праворуч, у гирло першого ж струмка і ще струмком проти течії. Вони одразу впізнають ту околицю. Одноокий Маккарті описав її вельми докладно, заблудити вони не могли — хіба що Маккарті збрехав.

Смок вів перед; обрідні хиряві ялини траплялися дедалі рідше, аж раптом він побачив попереду на дорозі мертве всохле дерево. Слова були зайві. Смок тільки глянув на Куцого, і той гримнув: «Стій!» Собаки одразу зупинилися. Куций заходився розпрягати їх, а Смок із сокирою накинувся на мертву ялину; потому собаки на снігу поскручувалися в калачики, прикривши пухнастими хвостами подушечки лап і запушені намороззю носи.

Смок з Куцим працювали швидко і вправно. Незабаром у мисці для промивання золота, в кавнику й у каструлі вже танув сніг. Смок витяг з санок брусок заморожених бобів, зварених усуміш із кришинками грудинки й сала. Відрубавши сокирою кілька кавалків, він поклав їх розтанути на сковороду. Наскрізь промерзлі коржі також треба було відігрівати. Відколи вони зупинилися, минуло тільки двадцять хвилин, а обід уже був готовий.

— Градусів сорок, — пробурмотів Куций, напхавши рота бобами. — Коли б тільки більше не холоднішало. Та й щоб тепліше теж не ставало. Отака погода, як зараз, — найліпша, щоб стежину торувати.

Смок не відповів, бо також мав повен рот бобів; пережовуючи їх, він скинув оком на передовика запрягу, що лежав за кілька кроків збоку. Сірий, укритий намороззю пес дивився на нього пильно й безмежно тужливо, як то часто бував з північними собаками. Смок добре знав цей погляд і ніколи не міг сприймати його байдужно. Немов щоб позбутися його гіпнотичного впливу, Смок відставив тарілку й кухлик кави, підійшов до санок і почав розв'язувати мішок з вудженою рибою.

— Гей, — гукнув Куций, — що це ти надумався?

— Порушую всі закони, традиції, правила й звичаї дороги, — відказав Смок. — Хочу один-єдиний раз нагодувати собак посеред дня. Вони добре попрацювали, і перед ними ще найважчий шлях — до гребеня перевалу. А головне, Жвавий тільки-но побалакав зі мною — сказав очима те, що ніяк інакше не передаси.

Куций недовірливо засміявся:

— Дивись, розбестиш собак. Так ти й манікюр скоро їм почнеш робити. Не забудь уже тоді про кольдкрем та електричний масаж — запряжним собакам це саме до смаку. Ну, й про турецьку лазню теж.

— Ніколи раніше я цього не робив, — захищався Смок, — І ніколи більше не робитиму. Тільки сьогодні. Один раз. Бувають же в людини примхи!

— О, то, може, це тобі щось причулося? — Куций ураз полагіднішав. — Прочуття — то річ інша. До нього завжди треба прислухатися.

— Ні, це не прочуття, Куций. Просто Жвавий навіяв це мені. За одну хвилину він сказав очима так багато, що я б того не вичитав у книжках і за тисячу років. У його погляді всі таємниці буття — їх там аж роїться. Біда тільки, що я вхопив їх і не вдержав. Мудріший я не став, але бодай хоч відчув мудрість. — Він замовк на хвильку, а тоді додав — Не знаю, як це тобі пояснити, але мені здається, ніби очі його розповідають, що таке життя, і розвиток, і що таке зоряний пил, і міжзоряне тяжіння — ну, словом, геть усе.

— А як просто сказати, то в тебе з'явилося прочуття, — провадив своєї Куций.

Смок кинув собакам по вудженому лососю й похитав головою.

— А я тобі кажу — прочуття, — наполягав Куций. — От побачиш, сьогодні щось обов'язково скоїться. І тоді стане ясно, до чого тут вуджена риба.

— Якщо ти не поясниш, то ясно не стане, — сказав Смок.

— Ні, ти й так зрозумієш. Воно само взнаки дається. І знаєш, що я тобі скажу? Твоє прочуття й мені передалося. Ставлю одинадцять унцій золота проти трьох ламаних зубочисток, що все це не дарма. А взагалі в мене такий звичай, що на прочуття треба зважати.

— Гаразд, став зубочистки, а я поставлю золото, — відказав Смок.

— Ні. Це буде чисте здирство. Я ж виграю. Коли вже в мене з'являється прочуття, я його всім нутром чую. Ще перед вечором щось скоїться, і ця риба покаже, що до чого.

— Дурниці! — зневажливо сказав Смок, якому ця розмова вже набридла.

— Атож, будуть тобі дурниці, — не вгавав Куций, — Ставлю ще одинадцять унцій проти трьох зубочисток, що від цих дурниць аж у носі закрутить!

— Згода, — сказав Смок.

— І я виграю! — переможно заявив Куций, — Готуй зубочистки з курячих пер.

II

За годину вони подолали перевал, спустилися повз Лисі Вали у колінкувату ущелину й вийшли на відкритий схил до Поркюпайну. Нараз Куций, що торував стежку, рвучко зупинився, і Смок криком зупинив запряг. Знизу, насилу переставляючи ноги, наближалася людська валка, що розтяглася на чверть милі.

— Сунуть, мов на похороні, — зауважив Куций.

— І жодного собаки, — докинув Смок.

— Еге ж. Оно двоє чоловік тягнуть санки.

— А онде один упав, бачиш? Тут щось непевне, Куций. Та й їх душ зо двісті.

— Заточуються, мов п'яні. Он ще один упав.

— Ціле плем'я. І з дітьми.

— А я ж таки виграв, Смоку! — заявив Куций. — Тепер повірив у прочуття? Воно ніколи не обманює! Ось воно, перед тобою. Обернулося юрбою мертвяків.

Помітивши двох білих, індіяни радісно загомоніли й прискорили ходу.

— А вони під доброю таки мухою, якщо не під двома, — зауважив Куций, — Бачиш, як оно падають з ніг.

— Глянь на обличчя того першого, — сказав Смок. — Тепер усе ясно. Це голод. Вони поїли своїх собак.

— То що ж нам робити? Тікати, поки цілі?

— І кинути санки й собак? — докірливо сказав Смок.

— Як ми не втечемо, вони нас зжеруть. Дивись, які вони голодні… Здоров, опудало! Що з вами скоїлося? А на собаку так не дивись. Вона в казанок не піде, ясно?

Їх уже оточували перші індіяни, стогнучи й жалібно щось вигукуючи незрозумілою говіркою. На них моторошно було дивитися. «Прикмети голодування безперечні», — подумав Смок. Їхні худющі обличчя скидалися на черепи. Все нові й нові індіяни підходили й зупинялися круг Смока з Куцим, аж нарешті двоє білих опинилися в околі диких тубільців. Їхня одежа із шкур та хутра була подерта й порізана, і Смок зрозумів чому, коли побачив, як худа дитина, прив'язана матері до спини, жує й смокче брудну шкуратку. Інша дитина старанно гризла шматок ремінця.

— Ану назад! Не підходьте! — загорлав Куций, знову перейшовши на англійську після марних спроб порозумітися за допомогою жменьки відомих йому індіанських слів.

Чоловіки, жінки й діти, заточуючись, обступали білих дедалі щільніше, в їхніх божевільних сльозавих очах палав голодний вогонь. Одна жінка, стогнучи, прошкутильгала повз Смока, впала на санки й обхопила їх руками. Тоді до санок припав якийсь дід; задихаючись, хапаючи ротом повітря, він силкувався тремтячими руками розв'язати реміння й добутися до клунків з харчами. Молодий індіянин з ножем у руці теж порвався до санок, але Смок відкинув його. Юрма натискала з усіх боків, і незабаром почалася бійка.

Попервах Смок із Куцим тільки відштовхували зголоднілих індіян, щоб не допустити їх до санок. Потім довелося пустити в хід пужално й кулаки. А навкруг лементували жінки й діти. В кількох місцях реміння на санках було вже перерізане. Незважаючи на град ударів та стусанів, чоловіки-індіяни підповзали до санок і намагалися витягти харчі. Цих доводилося відкидати, беручи просто за барки. Вони були такі виснажені, що падали від найменшого поштовху і самі навіть не пробували напасти на двох захисників санок.

Голод украй знесилив індіян, і саме тому вони й не подужали Смока з Куцим. За п'ять хвилин суцільну лаву нападників уже було розпорошено — вони стогнали й белькотіли щось, скрикували й схлипували, попадавши в сніг, а їхні сльозаві очі невідривно дивилися на харчі, що могли врятувати їм життя, і на їхніх губах виступала голодна слина. А над усім цим здіймався лемент жінок та дітей.

— Замовкніть! Та замовкніть! — захекано вигукнув Куций, затикаючи пальцями вуха. — Ти куди?! Ач куди! — раптом скрикнув він і, стрибнувши вперед, вибив ногою ножа з руки індіянина, що підповз до запрягу і замірявся перерізати горло передовикові.

— Це жахіття, — пробурмотів Смок.

— Я аж упрів, — озвався Куций. Врятувавши Жвавого, він знову став поряд з товаришем. — Увесь мокрий. Що нам робити з цією каліччю?

Смок знизав плечима, але в цю мить відповідь з'явилася сама собою. До них підповз індіянин, що його єдине око було звернуте не до санок, а до Смока, і в погляді цього тубільця проблискував розум, який брав гору над божевіллям. Друге око індіянинове вже запухло під великою ґулею — Куций пригадав, що це він і набив її. Індіянин підвівся на лікті й заговорив:

— Я Карлук. Я добрий сиваш. Я бачив багато білих людей. Я багато голодний. Усі сиваші багато голодні. Усі сиваші не бачили білої людини. Я бачив. Я тепер їсти буду. Всі сиваші тепер їсти буду. Ми купимо їсти. Маємо золото, багато-багато. Не маємо їсти. Влітку лосось не прийшов у Молочну. Взимку олень не прийшов. Не маємо їсти. Я казав сивашам — багато білих людей прийшло на Юкон. Біла людина має багато їсти. Біла людина любить золото. Беремо золото, ідемо на Юкон, біла людина дасть їсти. Маємо багато золота. Я бачив, біла людина любить золото.

Він зняв з пояса торбинку й кощавими пальцями почав розв'язувати її.

— Ви забагато галасуєте! — сердито кинув йому Куций. — Скажи своїм скво, скажи дітлахам, нехай замовкнуть!

Карлук обернувся й крикнув щось жінкам. Почувши його наказ, інші чоловіки теж владно підвищили голоси, і потроху жінки притихли й заспокоїли дітей. Карлук на хвилину покинув розплутувати вузлика і, розчепіривши пальці, став багато разів підносити й опускати руку.

— Оце стільки сивашів померло, — сказав він.

І Смок підрахував, що сімдесят п'ять чоловік племені спостигла голодна смерть.

— Я куплю їсти, — сказав Карлук. Нарешті він розв'язав торбинку й вийняв з неї цілу брилу важкого металу. Решта індіян зробили те саме, і довкола завидніли такі самі металеві бруски.

Куций широко розплющив очі.

— О господи! — вигукнув він. — Мідь! Звичайнісінька червона мідь! А вони гадають, що це золото!

— Золото, — переконано повторив Карлук, тільки це слово й виловивши з мови Куцого.

— І вони, сердешні, поклали на це всі свої надії, — пробурмотів Смок. — Дивись, цей шмат важить фунтів сорок. У них тут сотні фунтів, і вони тягли їх на собі, хоч, самі ледве на ногах стоять. Слухай, Куций, ми повинні нагодувати їх.

— Ха! Сказати легко. А як з обрахунком? У нас із тобою харчів на місяць, цебто шість пайок на тридцять — буде сто вісімдесят. А тут двісті індіян — з дай боже яким апетитом. Як же нам, у біса, нагодувати їх хоча б по разу?

— У нас ще є собачий корм, — відказав Смок. — Двісті фунтів вудженої лососини — це не абищиця. Ми повинні нагодувати їх. Вони ж вірять, що біла людина їм допоможе.

— Звісно, кидати їх напризволяще ми не маємо права, — кивнув Куций. — Але ж і сутужно нам обом доведеться. Я навіть не знаю, кому гірше. Бо один з нас мусить з'їздити в Муклук по допомогу. А другий — залишитися командувати цим шпиталем, і його самого майже напевно зжеруть. Не забувай, що сюди ми добувалися шість днів, отож навіть без нічого й женучи учвал ти раніш як за три дні не повернешся.

Хвилину Смок обмірковував свої шанси — згадував, яка дорога, й прикидав, скільки часу вона забере, якщо гнати щодуху.

— Я буду там завтра ввечері, — заявив він.

— Гаразд, — бадьоро погодився Куций. — А я залишуся тут, індіянам на поживу.

— Але я візьму по рибині для собак і на один раз харчів для себе, — додав Смок.

— Та вже ж мусиш узяти, коли думаєш до Муклука прибитись завтра ввечері.

За посередництвом Карлука Смок пояснив індіянам свій план.

— Розкладіть вогнища, довгі вогнища, багато вогнищ, — закінчив він. — У Муклуці багато білих людей. Білі люди — добрі. В білих людей багато харчів. Через п'ять днів я повернуся, привезу багато харчів. Цей чоловік — мій приятель, його звуть Куций, Він лишиться тут. Він великий начальник — ясно?

Карлук кивнув головою й переказав одноплемінцям Смокові слова.

— Всі харчі лишаються тут. Куций — він роздаватиме харчі. Він начальник — ясно?

Карлук і це переклав, і індіяни закивали й горловими вигуками висловили свою згоду.

Смок вирушив у дорогу, лише переконавшись, що справа налагодилась. Усі, хто як міг — хто поточуючись, а хто й плазом, — збирали дрова. Потім розклали видовжені індіанські багаття, біля яких було місця на все плем'я. Куций з десятком помічників заходився куховарити, маючи напохваті короткого кийка, щоб час від часу зупиняти нетерплячі руки, що тяглися до харчів. Жінки, позбиравши весь посуд, розтоплювали сніг. Спершу всі одержали по малесенькій скибочці грудинки, а потім по ложці Цукру, аби хоч трохи погамувати голод. Незабаром на багаттях, що палахкотіли навколо Куцого, в усіляких казанках варилися боби, а сам Куций, пильно стежачи, щоб ніхто не урвав собі зайвої пайки, пік і роздавав тоненькі оладки.

— Ну, ресторан відкрито, — сказав він на прощання Смокові. — А ти ж уже дивись, жени гоном. Туди клусом, а назад — учвал. Дорога до Муклука — це сьогодні й завтра, а тоді ще три дні на поворот, не менше. Завтра вони зжеруть останню рибину, а потім на три дні зуби на полицю. Тож-бо жени щодуху, Смоку. Жени щодуху.

Хоч санки були легкі, — усього вантажу шість вуджених лососей, два фунти бобів з грудинкою і спальне хутро, — Смок не міг одразу набрати розгону. Замість сидіти на санках і поганяти собак, він мусив орудувати жердиною. А позаду ж був важкий день, і Смок, і собаки встигли добре притомитися. Вже настали довгі полярні сутінки, коли він подолав перевал і проминув Лисі Вали.

Схилом униз їхалося вже легше, і час від часу Смок навіть вихоплювався на санки й примушував собак долати по шість миль на годину. Темрява заскочила його зненацька, і він непомітно для себе збочив на широке річище якогось невідомого струмка; потім струмок почав петляти, і Смок вирішив, що заощадить час, коли рушить далі напрямки. Та вже в непроглядній пітьмі йому довелося повернутись до річища й знову намацувати дорогу. Шукав він її цілу годину — і марно. Тоді Смок розклав багаття, дав собакам по піврибини й з'їв половину своєї пайки. Ще не встиг він заснути, загорнувшись у спальне хутро, як раптом здогадався, куди його занесло. На широкій долині струмок розгалужувався на два рукави, і, подавшись навпростець, Смок заблукав. Тепер він був на головному річищі, за милю від стежки, що вони з Куцим пробили вранці. Ця стежка перетинала долину й вужчий рукав і далі вела до невисокого хребта.

Тільки-но благословилося на світ, Смок, не поснідавши, вибрався в дорогу і через милю вийшов-таки на стежку. І так людина й собаки, голодні, без перепочинку, вісім годин поспіль продиралися навпростець через дрібні струмки й невисокі вододіли. Близько четвертої години, коли почало швидко смеркати, Смок залишив позаду Мільку й виїхав на утертий шлях по Лосячому ручаю. До Муклука залишалося п'ятдесят миль. Смок зупинив собак, розклав багаття, кинув собакам по другій половині лосося, розігрів і з'їв свій фунт бобів. Потім стрибнув на санки, крикнув собакам: «Гайда!» — і вони дружно налягли на лямки.

— Летіть, собацюри! — горлав він. — Уперед! Летіть, коли рибки хочеться! В Муклуці рибки — хоч завалися! Наддайте ходи, вовчі діти! Гиджа!

III

Чверть години тому вибило північ. У шинку «Копальня Енні» було так людно, аж не продихнути; у грубках у великій кімнаті гуготіло полум'я. Клацання фішок і стукіт на гральних столах зливалися в безнастанний однотонний гомін, і так само однотонно гули й чоловічі голоси — розмовляли-бо всі разом, хто сидячи, хто стоячи, по двоє, по троє і більшими гуртами. Вагарі порядкували коло терезів, — тут же за все платилося золотим піском, — і навіть за порцію віскі треба було відсипати на долар піску.

Стіни були складені з грубого колоддя, навіть не очищеного від кори, а широкі шпарини між колодами були зашпакльовані полярним мохом. Крізь відчинені двері танцювальної кімнати долинала мелодія «вірджінського», що його витинали рояль та скрипка. Щойно було розіграно «китайську лотерею», і власник щасливого білета, обмінявши його на пісок, пропивав свій виграш з півдесятком приятелів. Тим, що грали у фараона й рулетку, велося поважніше й спокійніше. Тихо було й біля покер-них столів, хоч кожен стіл оточувало кільце глядачів. Поряд серйозно й зосереджено грали в «чорного Джека». Галас не вгавав тільки над столом, де різалися в кості. Заклинаючи примарне щастя, гравець замашисто викидав кості на зелене поле й голосно примовляв:

— Ну, наші їдуть, ваші йдуть, наші ваших підвезуть! Обернися четвіркою! Обернися гарнесенькою! Ну ж бо! Дай нам гроші, бо ми хороші!

Калтус Джордж, кремезний жилавий індіянин із Серкл Сіті, стояв сам-один, понуро прихилившись до стіни. Він був цивілізований іпдіянин, якщо вважати цивілізованою людину, що живе, як білі; і він почувався страшенно скривдженим, хоча до кривди цієї йому давно вже пора було О звикнути. Багато років він виконував роботу білих людей, виконував поряд з ними й незрідка краще за них. Він носив такі самі штани, вовняні куфайки й теплі сорочки. І годинника мав не гіршого, ніж у них, і коротке своє волосся зачісував з проділом, і харчі ті самі споживав — боби з грудинкою та коржі. Але йому заказано було найбільшу втіху й розраду білої людини — віскі.

Калтус Джордж непогано заробляв. Він був запаколював ділянки, купував і перепродував займанки. Білі золотошукачі брали його в пай, а він брав їх. А тепер він працював за погонича й перевізника: власним запрягом він перевозив узимку вантажі від Шістдесятої Милі до Муклука, беручи, як то повелося, по двадцять вісім центів за фунт звичайного вантажу й по тридцять три центи — за фунт грудинки. Його капшук був набитий золотим піском, вистачило б на хтозна-скільки чарок. Але віскі йому не продає жоден шинкар. Цей напій, що так веселить і зігріває душу, ці вершки цивілізації — не для нього. Питво він міг купувати лише потаємно, з-під поли й за неабиякі гроші. Ця нерівність страшенно ображала його, і роками він ніяк не міг з нею примиритися. А цього вечора і кривда, й спрага особливо діймали його, і білі, з якими він так уперто змагався, були йому ще й більш ненависні. Білі ласкаво дозволяли йому програвати золото за їхніми картярськими столами, але ні по-дружньому, ані за гроші не хотіли давати йому віскі у своїх шинках. Тим-то цього вечора він був вельми тверезий, вельми послідовний у своїх міркуваннях, а відтак і похмурий.

Вірджінський танок у залі завершився бурхливим фіналом, що, одначе, не потривожило трьох п'яниць, які спали під роялем.

— Всі пари просимо до буфету! — вигукнув розпорядник танців, тільки-но музика замовкла.

І всі парами рушили до великої кімнати — чоловіки в хутрах та мокасинах, жінки в пишних сукнях, у шовкових панчохах та бальних черевичках, — коли раптом подвійні двері знадвору розчахнулися, і на поріг ступив, заточуючись, Смок Беллю.

Всі погляди звернулися до нього, і галас поволі вщух. Перше ніж заговорити, Смокові довелося скинути рукавиці, що зависли на поворозках, і пооббирати крижинки, що наросли навколо рота на морозяному повітрі за п'ятдесят останніх миль дороги. Повагавшись хвильку, він підійшов до прилавка й сперся на нього ліктем.

Лише один гравець не повернув голови і далі собі кидав кості, примовляючи: «Дайте нам гроші, бо ми хороші!» Та врешті його увагу привернув пильний погляд банківника, що дивився на Смока, і він теж озирнувся й затис кості в руці.

— Що сталося, Смоку? — спитав Метсон, власник шинку «Копальня Енні».

Смок тим часом уже обібрав крижинки з обличчя.

— Там надворі мої собаки… ледь живі, — хрипко мовив він. — Хай хто-небудь подбає про них, а я зараз усе розповім.

Кількома короткими реченнями він виклав суть справи. Гравець у кості, гроші якого все ще лежали на столі і якому й досі не всміхнувся талан, підійшов до Смока й заговорив перший.

— Треба допомогти. Звісно. Тільки як саме? Ти, мабуть, уже все обміркував. То що ти надумав? Кажи.

— Я надумав ось що, — сказав Смок. — Треба спорядити кілька легких санок. Скажімо, по сто фунтів харчів на кожних. Спорядження погонича й харчів для собак — це ще по п'ятдесят фунтів. Такий запряг помчить добрим ходом. Скажімо, зараз же ми вирядимо п'ять таких запрягів — найкращі собаки й найвправніші погоничі. Стежку пробиватимуть по черзі. Вирушати треба як стій. Бо хоч би й як женучи, вони добуватимуться туди три дні, а індіяни тим часом не матимуть і ріски в роті. А тільки-но перша партія поїде, спорядимо ще кілька санок, з більшим вантажем. Прикиньте самі. На кожну людину треба бодай два фунти харчів на день, інакше її просто ноги не понесуть. А це виходить чотириста фунтів на всіх. Раніше ж як за п'ять днів індіянам до Муклука не дістатися, бо серед них старі й діти. Отож — що ми будемо робити?

— Скиньмося й купім харчів, — сказав гравець у кості.

— Харчі я й сам куплю… — нетерпляче почав Смок.

— Ні, — урвав його той. — Це справа громадська. Дайте миску хто-небудь! Ми це враз облагодимо. Ось — для почину.

Він витяг із кишені важкеньку торбинку, розв'язав і почав сипати з неї в миску грубий пісок і самородки. Чоловік, що стояв поряд, вилаявся і, схопивши гравця за руку, смикнув її догори, щоб зупинити золотий струмок. В миску вже висипалося шість, а то й вісім унцій золота.

— Не будь такий розумака! — вигукнув цей другий чоловік. — Не в тебе одного золото.

— Ач, нетерплячка бере! — оскірився гравець у кості. — Квапиться, наче тут ділянки роздають!

Люди штовхалися й напирали, поспішаючи кожне докласти до миски, а коли всі, нарешті, задовольнилися, Смок насилу підняв миску й сміючись сказав:

— Тут вистачить на харчі всьому племені аж до літа! Ну, а собаки? Треба п'ять найжвавіших запрягів.

Було запропоновано одразу з десяток запрягів, і ціле селище перетворилося на комітет допомоги індіянам, що розглядав і обговорював кожен запряг, приймав їх або відхиляв.

— Ну, куди ти із своїми ваговозами? — сказав хтось Довгому Білові Гаскелу.

— Та кожен з них тягне за двох! — образився той.

— За двох-то тягне, але не прудко, — відказали йому. — Ти зажди трохи — для важких санок вони якраз і підійдуть.

Тільки-но чийсь запряг діставав схвалення, його власник тут-таки починав лаштуватись до від'їзду, маючи собі кількох чоловік до помочі.

Один запряг відхилили через те, що собаки лише сьогодні з дороги. Власник іншого запропонував своїх собак, але з провинним виглядом показав перебинтовану ногу, що позбавляла його змоги самому їхати. Цей запряг узяв Смок, хоч йому й кричали, що він висилився і повинен відпочити.

Довгий Біл Гаскел заявив, що в Гладкого Олсена собаки прудконогі, але сам Олсен — важкий, як слон. Олсен важив двісті сорок фунтів, і все його опасисте тіло аж затрусилося з обурення. Мало не плачучи з люті, цей скандінав лаявся доти, доки його не зарахували до загону важких запрягів; скориставшися з пагоди, гравець у кості перехопив Олсенів легкий запряг.

Нарешті п'ять запрягів було відібрано й навантажено, але тільки чотирьох погоничів комітет затвердив одностайно.

— А Калтус Джордж? — вигукнув хтось. — З нього добрий погонич, і він не здорожений.

Всі погляди звернулися до індіянина, але той мовчки стояв із безвиразним обличчям.

— Візьми запряг, — сказав Смок.

Кремезний індіянин наче й не чув його. Немов прошитий електричним струмом, натовп насторожився. Схвильовані люди кільцем обступили Смока й Калтуса Джорджа, що стояли лице в лице. І Смок зрозумів: за мовчазною згодою громади він став виразником її волі в тому, що зараз відбувається і має відбутися. Та ще й гнів його брав, чи ж бо по-людському це — байдуже стояти осторонь, коли всі так пориваються допомогти голодним! До самого кінця цієї історії Смок так і не збагнув причини поведінки Калтуса Джорджа: він не міг уявити собі, щоб у цього індіянина були якісь інші спонуки, крім егоїстичних і корисливих.

— Ти, звісно, візьмеш запряг, — сказав Смок.

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

Золотошукачі обурено загомоніли, обличчя їм скривила зневага. Стиснувши кулаки, ладні вчепитися в цього образника, вони подалися вперед.

— Стривайте, хлопці! — вигукнув Смок. — Може, він просто не зрозумів. Зараз я йому поясню. Послухай, Джордже. Хіба ти не бачиш, тут ніхто не вимагає платні. Кожен віддає все, що може, щоб ті дві сотні індіян не померли з голоду.

Він примовк, щоб зміст його слів дійшов до свідомості Калтуса Джорджа.

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

— Тихо, хлопці! Слухай, Джордже. Ми хочемо, щоб ти зрозумів усе як слід. Ті голодні люди — твої брати по крові. Хай з іншого племені, але все одно індіяни. І ти бачиш — білі віддають золото, пропонують собак, санки, сваряться за право бути погоничем. І тільки найкращих з-поміж нас обрано погоничами перших запрягів. Ти ж бачив — Гладкий Олсен мало бійки не зчинив, бо його не брали. Ти мусиш пишатися, що тебе всі вважають за першорядного погонича. Отож річ не в тім, скільки заплатять, а в тім, хто швидше.

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

— Порішити його! Розчерепити йому довбешку! Дьогтю й пір'я! — знялися вигуки в дикій заметні. Люди, ще хвилину тому сповнені чуйності й доброзичливості, не вжарт розлютувалися.

Калтус Джордж незворушно стояв посеред знавіснілого натовпу, а Смок, відштовхуючи найгарячіших, загорлав:

— Стійте! Хто тут порядкує?

А коли галас ущух, спокійно кинув:

— Несіть мотузку.

Калтус Джордж знизав плечима, й обличчя його скривилося в похмурій і недовірливій посмішці. Знає він цих білих. Скільки стежок з ними сходив, їв їхній хліб, грудинку й боби, тож хіба йому не знати. Білі додержують своїх законів, він знав це чудово. Вони завше карають того, хто порушив закон. Але він ніяких законів не порушував. Він знав їхні закони. І додержував їх. Він не вбив, не вкрав, не обшахрував. Закон білих не забороняє правити ціну й торгуватися. Всі білі завше правлять ціну й торгуються. І він так робить, бо в них цього й навчився. Та й те, що як він не гідний пити разом з ними, то не гідний і добродійністю бавитися разом з ними і взагалі брати участь в їхніх витребеньках.

Ні Смок, ані будь-хто інший з присутніх не здогадувався, які думки снуються в голові Калтуса Джорджа, чим пояснюється його поведінка. Так само спантеличені, вони були не спроможні зрозуміти його, як і він — їх. Для них він був просто себелюбна тварюка; для нього себелюбними тварюками були вони.

Коли принесли мотузку, розлючені Довгий Біл, Гладкий Олсен і гравець у кості квапливо й незграбно накинули індіянинові на шию зашморг і перекинули мотузку через бантину. За її другий кінець ухопилося чоловік десять, готові виконати вирок.

А Калтус Джордж не пручався. Він знав, що це чистісіньке ошуканство. Білі — мастаки обманювати. Недаремно покер їхня улюблена гра. Без обману білий не продасть, не купить і кроку не ступить. Атож, він не раз бачив, як білий мани напускає, очі замилює.

— Стривайте! — сказав Смок. — Зв'яжіть йому руки, щоб не пручався.

«І це теж ошуканство», — вирішив Калтус Джордж і покірно дався зв'язати руки за спиною.

— Ну, питаю тебе востаннє, Джордже, — сказав Смок. — Береш запряг чи ні?

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

Дивуючись із себе самого, що він на таке здатний, і одночас розлючений безмежним егоїзмом індіянина, Смок подав знак. І Калтус Джордж здивувався не менше, коли зашморг раптом здушив його й смикнув угору. Індіянинова незворушність де й поділася! На обличчі в нього промайнули, одне за одним, подив, жаль і біль.

Смок збентежено спостерігав. Його самого ніколи не вітали, і він почувався новачком у цій справі. Калтусове тіло судомно затіпалося, зв'язані за спиною руки силкувалися розірвати пута, з горла вихопилося бридке хрипіння. Нараз Смок підніс руку.

— Опустіть його! — наказав він.

Невдоволені, що так швидко завершено кару, люди при мотузці опустили Калтуса Джорджа на підлогу. Очі йому вирячилися, ноги підгиналися, він поточувався і все ще силкувався вивільнити руки. Смок здогадався і хутко просунув пальці під мотузку на шиї індіянина, щоб послабити зашморга. Калтус Джордж, нарешті, важко передихнув.

— То поведеш запряг чи ні? — спитав Смок.

Калтус Джордж не відповів, бо був надто заклопотаний: він дихав.

— Так, ми, білі, — свині, — заговорив Смок, сердитий на себе, що йому довелося грати таку роль. — Ми ладні душу продати за золото і таке інше. Але ж деколи ми про це забуваємо й діємо, не питаючи, скільки з того матимемо зиску. І тоді вже пильнуйся, Калтусе Джордже! А тепер нас цікавить лиш одне: поведеш ти той запряг?

Калтус Джордж розмірковував. Він не був боягуз. Але що, як це теж ошуканство, і, погодившись, він пошиється в дурні? А поки він міркував, Смок був, як на жару: невже цей упертюх і справді доможеться, щоб його повісили?

— Скільки? — спитав Калтус Джордж.

Смок підніс руку, даючи знак.

— Я поїду, — квапливо сказав Калтус Джордж, перше ніж мотузка зашморгнулася.

— … І коли ця рятувальна експедиція розшукала мене, — розповідав згодом Куций у шинку «Копальня Енні», — цей чортів Калтус Джордж примчав перший — випередив Смока аж на три години. А все-таки, зважте, Смок прийшов другий! Інша річ, що вони мало не спізнилися. Наколи Калтус Джордж вигулькнув з-за перевалу, кляті сиваші вже строщили мої мокасини, й рукавиці, й реміння, і піхви мого ножа, а дехто вже й на мене хижо позирав — я ж бо був гладкіший за них.

А Смок? Він був ледь живий. Щоправда, він ще покрутився трохи, допомагав готувати їжу для двохсот сердешних сивашів, та потім заснув. Підкидав сніг у відро на вогнищі і так навсидячки й захропів! Щоб я так живий був, коли не я сам, власними руками, запихав його в спальне хутро, бо він був, як колода. А зубочистки я таки виграв. Бо, виходить, недаремно Смок дав собакам тих шість рибин, га?

І

— Стій! — крикнув Смок собакам і всім тілом наліг на жердину, зупиняючи санки.

— Яка тебе муха вкусила? — невдоволено спитав Куций. — Під цим снігом води вже немає.

— Знаю, — відказав Смок. — Але тут якась стежка відбігає праворуч. А я не чув, щоб хто-небудь зимував у цих околицях.

Щойно зупинившись, собаки попадали в сніг і почали вигризати кригу з-поміж пальців. П'ять хвилин тому ця крига була водою. Собаки попровалювалися крізь припорошену снігом тонку кригу, під якою була джерельна вода, що пробилася з берега й розлилася плесом над три-футовим крижаним панцером річки Нордбески.

— Я теж не чув, щоб хтось оселився у верхоріччі Нордбески, — сказав Куций, придивляючись до ледь помітних слідів попід глибоким снігом. Сліди під прямим кутом відгалужувалися від основного річища і вели до гирла невеликого струмка, притоки Нордбески. — Може, то були мисливці, що давно вже забралися звідси з усім манаттям.

Смок розгорнув пухкий сніг рукавицями, придивився, подумав, розгорнув ще трохи й знову замислився.

— Ні, — нарешті сказав він упевнено. — Цією стежиною їздили туди й назад, але востаннє вгору струмком. Хто б вони не були, та тепер вони там, це певно. І вже кілька тижнів тут не проїздили. Цікаво, що їх тримає там так довго? Оце б я хотів знати.

— А я б хотів знати, де ми сьогодні ночуватимемо, — сказав Куций, понуро дивлячись на південний захід. Там, на виднокрузі, пополудневий присмерк швидко зникав, відступаючи перед полярною ніччю.

— Завернім-но вгору струмком, — запропонував Смок. — Хмизу там удосталь, отаборимось, коли схочемо.

— Отаборитися, звісно, можна будь-де, та як ми часто зупинятимемось, то подохнемо з голоду. Нам треба весь час їхати, і то кудись певно.

— Але на тому струмку щось та знайдеться, — не здавався Смок.

— Та ти глянь, скільки в нас харчів лишилося! Глянь, які собаки! — вигукнув Куций. — Глянь на… А втім, тебе ж однаково не відрадиш.

— Це нас і на день не затримає, — запевняв його Смок. — А відхилимося ми хіба на якусь милю.

— Через одну таку милю люди помирали, — відказав Куций і похмуро похитав головою. — Ну, гайда лиха шукати. Вставай, каліч бідолашна! Вставайте! Аду, Жвавий! Вставай!

Передовик послухався, і запряг стомлено наліг на посторонки, загрузаючи в пухкому снігу.

— Стій! — загорлав раптом Куций. — Доведеться пробивати стежку.

Смок витяг з санок плетені лижви, прив'язав їх до мокасинів і рушив уперед, утоптуючи сніг.

Це була тяжка робота. І собаки й люди багато днів живилися надголодь, і сили їхні вичерпувалися. Річище струмка, куди вони звернули, досить круто спадало до річки, і їм доводилося весь час братися вгору. Високі скелясті береги незабаром звузилися, і подорожні опинилися на дні тісної ущелини. Тривалий присмерк залишився поза кам'яними мурами, і в ущелині було майже поночі.

— Чиста тобі пастка, — озвався Куций. — Ну й місцинка! Наче нора. Таки халепи напитаємо.

Смок не відповів. З півгодини вони йшли мовчки, а потім Куций озвався знову.

— Ох, прочуває моє серце, — пробурмотів він. — Добре прочуває, і коли хоч знати, я скажу тобі, що саме.

— Кажи, — відмовив Смок.

— Віщує воно мені, що ми блукатимем у цьому пеклі хто зна як довго. І що чигає на нас халепа. І через неї ми застрянемо тут до нового пришестя, а то й довше.

— А про харчі воно тобі нічого не віщує? — абияк поцікавився Смок. — Бо до нового пришестя нам харчів не стане.

— Ні. Про харчі ані слова. Видно, з харчами викрутимося. Але я тобі ось що скажу, Смоку. Я ладен з'їсти будь-якого нашого собаку, крім Жвавого; На нього в мене рука не зніметься. Його я просто не зміг би зжерти.

— Та не хнюпся вже, — насмішкувато мовив Смок. — Моє прочуття щось інше мені каже. Що собак нам їсти не доведеться і що ми тут погладшаємо. Лиш не знати, на чому — на лосятині, оленині чи смажених перепілках.

Куций лише сердито пирхнув у відповідь, і з чверть години вони простували далі мовчки.

— А ось і початок отієї твоєї халепи, — сказав Смок, зупинившись і придивляючись до чогось, що лежало обіч стежки.

Куций відпустив жердину, підійшов до нього і теж втупився поглядом у людське тіло на снігу.

— Помер не з голоду, — сказав Смок.

— А глянь, які губи, — сказав Куций.

— Закацубнув на колоду, — сказав Смок. Він спробував піднести руку мертвяка, але разом з нею піднеслося зі снігу все тіло.

— Гепни його на землю, то в друзки розіб'ється, — зауважив Куций.

Наскрізь промерзлий труп лежав на боку. Його ще не припорошило снігом, — отже, лежав він тут недовго.

— Сніг падав востаннє три дні тому, — сказав Куций.

Смок кивнув головою, схилився над трупом, перевернув його на спину, і вони побачили, що в мертвяка прострелено скроню. Озирнувшись довкола, Смок помітив револьвер на снігу.

За сотню ярдів далі вони натрапили на другого мертвяка, що лежав долілиць на стежці.

— Дві речі цілком ясні, — сказав Смок. — Обидва вони добре вгодовані. Отже, не голодували. І золота вони не знайшли, інакше б не накладали на себе рук.

— Якщо взагалі вони накладали, — відказав Куций.

— А хто ж би це їм заподіяв? Тут тільки їхні сліди, і в обох опік від пороху. — Смок відтяг труп набік і носком мокасина підкинув револьвер, вдавлений тілом у сніг. — Ось чим він це зробив. Казав же я тобі, що ми тут щось знайдемо.

— І воно ще тільки початок. Нащо ж було цим двом недотепам порішити себе?

— От як це з'ясуємо, то й побачимо твою халепу до решти, — відказав Смок. — Ходім, бо вже зовсім ночіє.

Залягла суцільна темінь, коли Смокова лижва зачепила за мертве тіло, і він упав поперек санок, на яких лежав ще один труп. А коли Смок витрусив сніг з-під коміра й черкнув сірником, вони з Куцим побачили й третього небіжчика, загорнутого в укривало, — той лежав біля недокопаної могили. І перш ніж сірник загас, вони помітили ще кілька могил.

Куцого аж пересмикнуло.

— Бр-р-р. Табір Самовбивць! І всі такі ситі. Либонь, тут жодної живої душі не зосталося.

— Зосталося. Подивись он туди, — Смок показав на вогник, що мерехтів оддалеки. — А онде ще світиться… І ще. Ходім. Наддаймо.

Жоден труп не потрапляв їм більше під ноги, і за кілька хвилин добре вторована стежка привела їх до табору.

— Та тут ціле місто, — прошепотів Куций. — Зо два десятки хатин! І жодного собаки. Ну й химерія!

— А мені тепер усе ясно, — збуджено і теж пошепки відповів Смок. — Це люди Лори Сіблі. Пам'ятаєш? Минулої осені вони припливли вгору Юконом на «Порт Таунсенді». В Доусоні навіть не зупинялися. Видно, пароплав довіз їх аж до гирла струмка.

— Звісно, пам'ятаю. Вони мормони.

— Ні, вегетаріанці. — Смок усміхнувся в темряві. — Вони не їдять м'яса і не їздять на собаках.

— Та як не назви, — однаково. Всі вони якісь химороди. І на золоті схибнуті. А та Лора Сіблі наобіцяла привезти їх на таке місце, де вони враз поробляться мільйонерами.

— Так. Вона в них ясновидиця, в неї всякі такі видива бувають. А я гадав, що вони пішли вгору Норденсджолдом.

— Цить! Послухай-но!

В темряві Куций застережливо торкнувся рукою Смокових грудей, і обидва прислухалися до глибокого протяглого стогону з однієї хатини. Перше, ніж він урвався, його підхопили в іншій хатині, потім ще в іншій, і ті голоси злилися в багатоголосий зойк безмежного людського стражданпя, такий моторошний, аж кров холола в жилах.

— Бр-р-р, — здригнувся Куций. — Поза шкірою бере. Ходім глянемо, що там у них за пригода.

Смок постукав у двері освітленої хатини, і голос, що тільки-но був стогнав, вимовив: «Увійдіть». Смок увійшов перший, Куций за ним. Це була звичайна рублена хатина, де стіни було зашпакльовано мохом, а долівку посипано тирсою і стружками. Гасова лампа тьмяно освітлювала чотири лежанки, на трьох із них лежали чоловіки; переставши стогнати, вони втупилися в Смока й Куцого.

— Що з вами? — запитав Смок в одного з них; навіть під укривалами видно було, що це дуже плечистий чолов'яга, хоч очі йому затуманила мука, а щоки були запалі. — Віспа, чи що?

У відповідь чоловік показав на свій рот, насилу розтулив почорнілі, запухлі губи, — і Смок мимоволі одсахнувся.

— Цинга, — промурмотів Смок до Куцого, і хворий кивнув головою на підтвердження діагнозу.

— Харчі у вас є? — спитав Куций.

— Та є, — озвався інший хворий. — Беріть, скільки вам треба. Харчів повно. В хатині навпроти нікого немає. Там поряд і комірчина. Беріть собі.

В усіх хатинах, що вони обійшли того вечора, діялося те саме. Цинга охопила весь табір. Серед таборян було з десятеро жінок, хоч двоє подорожніх побачили не всіх їх. Спершу прибуло сюди дев'яносто три душі. Але десятеро вже померли, а двоє нещодавно зникли. Смок розповів, що вони з Куцим знайшли цих двох на стежці, зовсім недалеко звідси, і висловив подив, що ніхто з табору не пішов їх шукати. Найбільше його й Куцого вражала безпорадність цих людей. Їхні хатини були брудні й засмічені, на абияк збитих столах гайном стояв немитий посуд. У кожній хатині було своє лихо, доля сусідів нікого не обходила, і вони вже навіть не дбали про те, щоб бодай померлих ховати.

— Аж очам не віриться, — признався Смок Куцому. — Я бачив і ледарів, і нероб, але такого великого збіговиська їх зроду мені не траплялося! Ти чув, що вони кажуть? їм до всього байдуже. Ладен закластися, що вони й не вмиваються. Не дивно, що в них цинга.

— Але як може бути цинга у вегетаріанців? — відказав Куций, — Завше кажуть, що цинга чіпляється до тих, хто їсть солонину. А вони ж м'яса й у рот не беруть — ні солоного, ні свіжого, ні сирого, ні смаженого, аніякого.

Смок похитав головою.

— Знаю. Цингу лікують городиною, і всякі ліки тут безпорадні. Єдине — це городина, надто картопля. Але теорія теорією, а факт той, що ці травоїдні геть усі хворі на цингу.

— Хіба що вона заразна?

— Ні, щодо цього лікарі певні. Цинга мікробами не передається. Заразитися нею не можна. Вона сама виникає в тілі. Через зіпсуття крові, чи що. Тобто, річ не в тому, що вони щось прихопили, а в тому, що їм чогось бракує. На цингу захворюють, коли крові бракує якихось речовин, і ті речовини порошками й мікстурами не відновиш, а тільки городиною.

— Але ж ці диваки тільки зелень і їдять, — заперечив Куций. — І зелені в них — хоч завалися. Ні, тут щось не так, Смоку. Це ти розводиш теорію, але факти з нею не в'яжуться. Цинга — заразна, тож вони й прихопили її і тепер мучаться. І ми з тобою заразимося, якщо застрянемо в цій дірі. Бр-р! Я вже чую, як ті кузьки заповзають у мене.

Смок тільки осміхнувся і постукав у двері ще однієї хатини.

— Певно, й тут те саме, — сказав він. — Зайдім. Треба таки вияснити, що до чого.

— Чого вам треба? — спитав різкий жіночий голос.

— Побачитися з вами, — відповів Смок.

— А хто ви такі?

— Лікарі з Доусона, — бовкнув Куций, і Смок одразу ж нагородив його за легковажність штурханом під ребра.

— Ніякі лікарі нам не потрібні, — відказала жінка голосом, що аж уривався з болю й злості. — Йдіть собі звідси. На добраніч. Ми в лікарів не віримо.

Смок потягнув за клямку, штовхнув двері і, ввійшовши, підкрутив гніт гасової лампи, щоб стало видніше. Четверо жінок на чотирьох лежанках перестали стогнати й зойкати і втупилися очима в непроханих гостей. Двоє були молоді, з виснаженими обличчями, третя — старша й дуже гладка, а четверта, яку Смок одразу впізнав з голосу, — така була худа й кощава, що він зроду такої худорби не бачив. Смок скоро зрозумів, що це й є Лора Сіблі, ота сама провісниця, професійна пророчиця, яка організувала в Лос-Анджелесі вегетаріанців і привела їх до цього табору смерті на Нордбесці. Розмова вийшла аж ніяк не дружня. Лора Сіблі в лікарів не вірила. І на додачу до всіх своїх знегод майже зневірилася в собі самій.

— Чому ви не послали по допомогу? — спитав Смок, коли вона зупинилася перевести подих. — Адже на Стюарті в селище, а за два-три тижні можна й до Доусона дістатися.

— А чом Еймос Вентворт не пішов? — вигукнула вона з мало не істеричною злістю.

— Я з цим добродієм не знайомий, — відказав Смок. — А що він тут робить?

— Нічого. Але він єдиний з-поміж нас не захворів на цингу. І знаєте, чому не захворів? Я можу вам сказати. Ні, не скажу. — Вона так щільно стулила тонкі губи, що Смокові здалося, ніби крізь напнуту шкіру на її щелепах проглядають зуби аж до коренів. — Та й навіщо нам було посилати? Я ж знаю. Я не дурна. В наших комірчинах повно всіляких фруктових соків та консервованої городини. Супроти цинги ми озброєні, як жоден інший табір на Алясці. Городина, садовина, горіхи — все, що тільки можна наготувати в запас, воно в нас є, і предостатком.

— Ну, що ти на це, Смоку? — переможно вигукнув Куций. — Це вже тобі факт, а не теорія. Кажеш, городина лікує. От же тобі городина, а де ж лікування?

— Це таки річ незрозуміла, — визнав Смок. — Іншого такого селища на Алясці й справді нема. Я бачив хворих на цингу — вряди-годи траплялося таке, — але щоб цілий табір заслаб, та ще й так тяжко, — бачу вперше. Все-таки тут щось не те, Куций. Ми повинні зробити для них, що можемо, але спершу треба подбати про ночівлю й про собак. Ми навідаємося до вас завтра вранці, м-м… місіс Сіблі.

— Міс Сіблі, — обурилася вона. — І послухайте, юначе, якщо ви поткнетеся сюди з вашими ідіотськими ліками, я почастую вас добрячим набоєм.

— Не провісниця, а справжня тобі відьма, — сміючись, сказав Смок, коли вони пробиралися поночі до порожньої хатини навпроти тієї, де побували найперше.

Видно було, що в тій хатині донедавна жило двоє — і друзі мимоволі подумали, чи не належала вона отим самовбивцям, на яких вони натрапили дорогою. Комірчина при хатині виявилася вщерть повна всіляких харчів — консервованих, сушених, згущених, у банках, пачках та бляшанках.

— І як же це вони примудрилися прихопити цингу? — дивувався Куций, підносячи до лампи пачки з яєчним порошком та італійськими грибами. — А глянь на оце! А на оце! — Він підносив у руці бляшанки з томатами, кукурудзою й оливками. — І навіть в їхньої провідниці теж цинга. Що воно за перечепа?

— Вона провісниця, а не провідниця, — поправив його Смок.

— Ні, провідниця, — затявся Куций. — Вона чи не вона провела їх у цю діру?

II

Наступного ранку, коли розвидніло, Смок зіткнувся з чоловіком, що тяг важкі санки з дровами. Це був невисокий охайно вдягнений міцний чоловічок; ступав він легко й шпарко, незважаючи на тяжкий вантаж. І все ж Смок одразу перейнявся неприязню до нього.

— Що з вами? — запитав він.

— Нічого, — відповів чоловічок.

— Це я знаю, — сказав Смок. — Отож вас і питаю. Ви Еймос Вентворт. Але як це вам одному-єдиному пощастило уникнути цинги?

— Бо я не бив байдиків, — хутко відповів той. — Ніхто з них би не захворів, якби вони не сиділи по хатах, а щось робили б. А вони що? Тільки бурчали, й рюмсали, й нарікали на холод, на довгу ніч, на труднощі, на болячки і на все на світі. Вилежалися в ліжках, що аж порозпухали, а тепер уже не годні встати. Ось ви на мене гляньте. Я працював. Зайдіть-но до моєї хатини.

Смок увійшов слідом за ним.

— Бачите, яка хата? Чиста, мов лялечка. Всюди прибрано, всюди лад. Тож-бо. Я б і долівку не посипав тирсою й стружками, коли б з ними не тепліше. Але вони в мене чисті. А побачили б ви, яка долівка в декотрих моїх сусідів! Наче хлів. А я, приміром, ще жодного разу не їв з немитої тарілки. Отож-бо, добродію. І все це робота, а я роботу люблю, тим-то й цинги не маю. Оце так, щоб ви знали.

— Справді, ви таки, нівроку, дбайливий, — погодився Смок. — Але у вас тут тільки одна лежанка. Чого це ви так усамітнилися?

— Бо мені так любіше. За одним ходити легше, ніж за двома, — оце тим. Тут самі ледацюги зібралися. Я таких і на поріг не пустив би! Не диво, що вони цинготні.

Це виглядало вельми переконливо, та все-таки Смок не міг позбутися неприязні до цього чоловіка.

— А скажіть, чому Лора Сіблі так сердиться на вас? — раптом спитав він.

Еймос Вентворт хутко зиркнув на нього.

— Бо вона несповна розуму, — відповів він. — Звісно, всі ми тут несповна розуму. Але хай мене бог милує від телепнів, які навіть тарілки після себе не помиють. А тут вони всі такі.

Через кілька хвилин Смок розмовляв з Лорою Сіблі. Спираючись на два ціпки, вона шкандибала повз його хатину й зупинилась перепочити.

— Чому ви так сердитеся на Вентворта? — руба спитав він.

Вона не чекала такого запитання. Її зелені очі спалахнули, худюще обличчя скривилося з люті, а попухлі губи розтулилися, наче до гострого слова. Та Смок почув тільки якісь уривчасті, приглушені звуки, а за мить, напруживши всю силу, вона опанувала себе.

— Бо він здоровий, — видушила вона. — Бо в нього немає цинги. Бо він дбає тільки про себе. Він і пальцем не кивне, щоб комусь допомогти. Ми подихаємо, а йому на нас начхати, він ані разу навіть відерця води, навіть оберемка хмизу нам не приніс! Такий падлюка. Та хай він стережеться! Хай стережеться!

Все ще відсапуючись, вона пошкандибала далі, а хвилин за п'ять, вийшовши надвір годувати собак, Смок побачив, як вона заходить до хатини Еймоса Вентворта.

— Щось тут не чисто, Куций, щось не чисто, — сказав він, похмуро хитаючи головою, коли товариш, помивши посуд, вийшов виплеснути помиї.

— А певно, — бадьоро відказав Куций. — І ми теж скоро її підхопимо. Ось побачиш.

— Та я не про цингу.

— А, ти про святу провідницю? Ну, ця така, що й мертвого пограбує. А вигляд має такий зажерливий, що далі й нікуди.

III

— Ми з тобою здорові, Куций, бо весь час працюємо. Через це й Вентворт здоровий. А решта байдикували, отож і бачиш, до чого це призвело. Тим-то ми з тобою припишемо цим лежням фізичну працю. А ти стежитимеш, щоб кожен пройшов курс лікування; призначаю тебе старшою сестрою.

— Що? Мене? — вигукнув Куций. — Ні, я подаю у відставку.

— А я тебе не відпускаю. А що справа це нелегка, то я буду тобі за помічника. Нам треба розворушити їх. Перш за все нехай поховають своїх мерців. Найдужчих призначимо в поховальну команду. Трохи слабкіших — вирядимо заготовляти паливо, бо вони й під укривала позалазили, щоб у ліс по дрова не ходити. Ну, і так далі. І щоб не забути про ялиновий відвар. Старожитці знаються на ньому. А ці вегетаріанці про нього, певно, й не чули.

— Ну, тепер нам не минути лиха, — зауважив Куций. — Покуштуємо ми свинцю, то вже запевно.

— А ми з цього й почнемо, — сказав Смок. — Ходім. За годину вони перетрусили всі понад двадцять хатин і відібрали в таборян усі рушниці, дробовики й револьвери.

— Ану, болящі, — казав Куций, ввалюючись до хатини, — викладайте свої пукавки. Вони нам знадобляться.

— Кому це — вам? — спитали в першій же хатині.

— Лікарям з Доусона, — відповів Коротун. — І наше слово — закон. Ну, ворушіться. І набої теж.

— А навіщо вони вам?

— Щоб відбити напад м'ясних консервів у вашій ущелині. І майте на увазі — слідом за нами наступає ялиновий відвар. Ну, мерщій!

І це був тільки початок. Потім Смок з Куцим заходилися витягувати всіх із постелі — кого добром, а кого й силком. Менш недужих Смок відібрав у поховальну команду. Другій команді було наказано назбирати дров, щоб відігріти багаттям землю під могили. Третя команда дістала наказ нарубати дров — порівну для кожної хатини. Тим, хто вже неспроможний був виходити надвір, Смок доручив прибирати в хатинах і прати білизну. Ще одна команда назбирала ялинового віття, і на всіх грубках почали готувати відвар.

Та хоч Смок з Куцим і вдавали, ніби все йде, як по маслу, становище було дуже прикре. Їм аж моторошно стало, коли вони прикинули, що принаймні з тридцятеро хворих у безнадійному стані і їх не можна підняти з ліжка. Одна з жінок у хатині Лори Сіблі тієї ночі померла. Але треба було діяти рішуче.

— Мені б не хотілося лупцювати хворого, — пояснював Куций, погрозливо стискаючи кулак, — але задля його-таки добра я можу й голову йому відірвати. Та й усіх вас, ледарюк, треба було б налупцювати. Ану, ворушіться! Вставай із цього барлогу, і то неоглядьки, бо мені вже кулаки сверблять!

Працюючи, люди стогнали, зойкали, схлипували, сльози котилися їм по щоках і замерзали, — тож ясно було, що страждання їхні не вдавані. Становище було розпачливе, а Смокові приписи вимагали справжнього героїзму.

Коли робочі команди опівдні розійшлися по хатинах, на кожному столі вже стояв пристойний обід, що його зготували слабкіші пожильці хатин під наглядом і проводом Смока з Куцим.

— Ну, годі, — сказав Смок о третій годині дня. — Кидайте працювати. Повертайтесь до своїх лежанок. Ви натомилися, зараз вам, може, й кепсько, зате завтра покращає. Звісно, курс лікування важкуватий, але я вас усіх вилікую.

— Надто пізно, — глузливо поцінував Еймос Вентворт Смокові зусилля. — Так їм треба було почати ще з осені.

— Ану, ходімте зі мною, — відказав йому на те Смок. — І прихопіть оці два цеберка. Ви ж бо не хворі.

Втрьох вони почали обходити хатини, вділяючи кожному хворому по цілому кухлю ялинового відвару. Але примусити кожного, щоб випив, теж було нелегко.

— Доведеться, видно, зразу втовкмачити вам, що ми не панькатися прийшли, — сказав Смок першому ж упертюхові, що лежав горілиць і стогнав крізь заціплені зуби. — Давай-но, Куций! — Смок ухопив пацієнта за ніс і легенько стусонув під ложечку, аж той хекнув і роззявив рота. — Ану, Куций! Тепер він ковтатиме!

І хворий кашляв та похлинався, але таки все проковтнув.

— Наступного разу піде легше, — запевнив Смок свою жертву, простягаючи руку до носа чоловіка, що лежав на сусідній лежанці.

— Я б радше рицини випив, — стиха признався Куций товаришеві, перш ніж проковтнути свою порцію. А випивши гіркий трунок, не втримався й загорлав — Ой, янголи небесні! Не чарка, а чиста тобі припарка!

— Ми поїтимемо вас усіх цим відваром чотири рази на день, а вас тут вісімдесят душ, — повідомив Смок Лору Сіблі. — Отож на витребеньки часу немає. Кажіть зразу: самі вип'єте, чи затиснути вам носа? — Він діловито підніс руку до її обличчя. — Цей напій рослинний, тож сумління може вас не мучити.

— Ні сумління, ні зомління! — пирхнув Куций. — Ще б пак! Це ж божественне питво!

Лора Сіблі вагалася, не знаючи, на яку ступити.

— Ну? — владно мовив Смок.

— Я… я вип'ю, — тремтячим голосом відказала вона. — Давайте вже швидше!

Цей день висилив їх так, як найтяжча стежка не висилювала, і коли ввечері вони позаповзали під свої вкривала, Смок визнав:

— Мене аж нудить. А як вони терплять — це просто страх. Але фізична праця, як на мене, єдиний засіб, і треба його випробувати до кінця. Оце якби нам мішок свіжої картоплі…

— Спаркінс не годен уже навіть тарілки мити, — сказав Куций. — Сердега аж корчиться з болю. Я сам бачив. Довелося покласти його в постіль, такий він безпорадний.

— Якби ж то нам свіжої картоплі, — знову сказав Смок. — Усій цій сушні бракує чогось — чогось найважливішого, найпотрібнішого. З неї випарено життя.

— А Джонс, отой хлопчина з хатини Браунлоу, не інакше як сконає вночі, от згадаєш мої слова.

— Ну, чого ти каркаєш, — дорікнув йому Смок.

— Бо ховати його доведеться не комусь, а нам з тобою, — розсердився Куций. — А хлопець просто жах як мучиться…

— Замовкни, — сказав Смок.

Куций ще трохи посопів сердито, а тоді заснув важким сном змореної людини.

IV

Вранці вони дізналися, що помер не тільки Джонс: один з найдужчих чоловіків, учора призначений до команди дроворубів, повісився. А потім потяглися довгі моторошні дні. Цілий тиждень, зціпивши зуби, Смок виганяв людей на роботу й поїв їх ялиновим відваром. І одного по одному, а то й по двоє-троє зараз мусив звільняти їх від роботи. Поступово він переконувався, що фізична праця — це не ліки на цингу. Поховальна команда танула з кожним днем, але роботи їй тільки більшало, і повсякчас п'ять чи шість могил, викопаних у запас у прогрітій багаттями землі, чекали на нових мерців.

— Гіршого місця для селища годі було б і вибрати, — сказав Смок Лорі Сіблі. — Подивіться — тут же дно вузької ущелини, що тягнеться зі сходу на захід. Навіть опівдні сонця за цими скелями не видно. Ви вже кілька місяців не бачили сонячного світла.

— А звідки ж мені було знати про це? Він знизав плечима.

— Мусили б знати, якщо повели сотню дурнів по золото.

Вона люто зиркнула на нього й пошкандибала далі. Смок, навідавшись до робочої команди, яка, стогнучи, збирала ялинове віття, уже вертався назад, коли це знову побачив провісницю. Вона саме входила до хатини Еймоса Вентворта, і Смок рушив слідом за нею. Підступивши до дверей, він почув, як вона жебрацьким тоном вимолює щось.

— Тільки для мене, для мене одної, — благала вона в ту мить, коли Смок став на порозі. — Я не скажу ні душі…

Обоє винувато озирнулися на непроханого відвідувача, і Смок зрозумів, що тут щось криється, і подумки вилаяв себе, чом не здогадався підслухати.

— Ану що у вас тут? — сказав він гостро.

— Про що це ви? — похмуро перепитав Еймос Вентворг. І Смок не зміг пояснити, про що саме йому йшлося.

V

Тим часом становище все гіршало. В цій глибокій ущелині, куди не заглядало сонце, смерть нещадно косила людей. Щоранку Смок і Куций острашливо оглядали один в одного рот — чи не з'явилися на яснах і слизовій оболонці білі плями, перша безперечна ознака цинги.

— Мені вже досить. — заявив Куций одного вечора. — Я все обміркував, і мені вже досить. Може, сякий-такий погонич рабів з мене й вийшов би, але поганяти калік я не годен. Вони ж день у день підупадають на силі. Я вже й двох десятків не можу вигнати на роботу. Джексонові сказав сьогодні, щоб поклався в постіль. Він уже ладен порішити себе. В нього це просто на виду написано. Ні, праця їм нічого не дає.

— І я тепер теж так гадаю, — відказав Смок, — Залишимо на роботі душ десять, а решту вже не чіпатимемо. Ці десятеро будуть нам за помічників. Нехай працюють по черзі. Але ялиновим відваром треба й далі поїти.

— Він теж нічого не дає.

— Може, й не дає, та бодай хоч не шкодить.

— Ще один укоротив собі віку, — повідомив Куций наступного ранку, — Філіпс. Я давно вже бачив, що до цього йдеться.

— Щось у нас не гаразд виходить, — аж простогнав Смок. — А що ти пропонуєш, Куций?

— Хто, я? Я нічого не пропоную. Хай буде, як буде.

— Але ж тоді вони всі перемруть!

— Чому всі? Вентворт залишиться, — буркнув Куций, котрий давно вже поділяв Смокову неприязнь до цього типа.

Як не дивно, а Вентворта цинга таки не брала, і ця загадка весь час пантеличила Смока. Чому Вентворт один-єдиний на цілий табір не піддався хворобі? Чому Лора Сіблі так ненавидить його і водночас скиглить та плазує перед ним і щось у нього вимолює, а він їй не дає?

Кілька разів Смок ніби незумисно заходив до Вентворта в обідню пору. Та лиш одне викликало у нього підозру — підозріливість, з якою зустрічав його Вентворт. Тоді він спробував вивідати щось у Лори Сіблі.

— Сира картопля вилікувала б вас усіх, — сказав він провісниці. — Я знаю, бо вже не раз це бачив.

Очі її спалахнули — надією, люттю і ненавистю, — і Смок зрозумів, що натрапив на слід.

— Чому ви не привезли з собою на пароплаві свіжої картоплі? — спитав він.

— Ми везли. Але у Форті Юконі ми її вигідно продали. У нас предостатком сушеної картоплі, і ми знали, що вона краще збережеться. Вона ж навіть не мерзне.

— І ви продали геть усю свіжу? — аж зітхнув Смок.

— Атож. Звідки ж нам було знати?

— І у вас не лишилося анічогісінько? Може, який лан-тух-два усе ж завалявся?

Завагавшись на хвильку, вона похитала головою, а тоді кинула:

— Ні. Ми нічого не знаходили.

— А може, таки щось лишилося? — наполягав він.

— Звідки мені знати? — сердито просичала вона. — Я харчами не завідувала.

— Ага, завідував ними Бймос Вентворт, — здогадався Смок. — Чудово. Ну, а тепер скажіть — це буде між нами, — чи не міг Бймос Вентворт приховати десь трохи сирої картоплі, як ви гадаєте?

— Ні, звісно, не міг. Чом би це він її ховав?

— А чом би й ні? Вона знизала плечима.

І хоч як бився Смок, а так і не почув од неї, що таке могло статися.

VI

— Вентворт — свиня, — такий був висновок Куцого, коли Смок розповів йому про свою підозру.

— Та й Лора Сіблі — теж, — додав Смок. — Вона знає, що в нього є картопля, але мовчить і тільки домагається, щоб він поділився з нею.

— А він їй каже: «Дзуськи!» — еге ж? — Куций обклав грішний рід людський закрутистою лайкою і перевів подих. — Вони обоє рябоє. Бодай би їх цинга згноїла за це, — більше я нічого сказати не можу. Але Вентвортові я зараз піду й розчереплю макітру.

Та Смок був прихильник дипломатичних дій. Вночі, коли в таборі всі поснули й стогнали вві сні, або стогнали, неспроможні заснути, він подався до Вентвортової неосвітленої хатини.

— Послухайте, Вентворте, — сказав він. — У мене в руці — торбинка, а в ній — на тисячу доларів золотого піску. Я людина багата в цьому краю і можу собі таке дозволити. Боюся, в мене починається цинга. Дайте мені одну сиру картоплину, і цей пісок ваш. Ось підважте. скільки.

Смок аж здригнувся врадувано, коли Еймос Вентворт простяг у темряві руку й помацав торбинку. Потім Смок почув, як Вентворт шарудить під укривалом, і відчув, що долоні його торкнулася не важкенька торбинка, а картоплина — справжня картоплина, завбільшки з куряче яйце, і ще тепла, бо лежала в людини під боком.

Смок не став дожидатися ранку. Вони з Куцим побоювалися, що двоє тяжко хворих можуть померти кожну хвилину, і відразу подалися до їхньої хатини. В чашці вони несли картоплину вартістю в тисячу доларів — розтерту й потовчену разом з лушпайкою й піщинками, що до неї поприлипали, — і цю рідку кашку вони по кілька крапель почали вливати в жахливі отвори, що колись були ротами. Цілу довгу ніч Смок і Куций по черзі давали своїм пацієнтам картопляний сік, втирали його в розпухлі ясна з розхитаними зубами і примушували хворих ковтати кожну краплину дорогоцінного еліксиру.

Надвечір другого дня стан обох пацієнтів значно поліпшився. Вони вже не були найтяжчими хворими в таборі. Через дві доби, коли вийшла остання крапля соку, вони опинилися вже поза небезпекою, хоч до цілковитого одужання їм було ще далеко.

— Послухайте, — сказав Смок Вентвортові, — я власник кількох золотодайних ділянок, і мій чек вам оплатять де завгодно. Я даю вам по п'ятсот доларів за картоплину і беру у вас сто штук — на п'ятдесят тисяч.

— А золотого піску ви вже не маєте? — спитав Вентворт.

— Ми з Куцим нашкребли для вас усе, що мали з собою. Але, як відверто сказати, наше з ним багатство оцінюється в кілька мільйонів.

— В мене ніякої картоплі більше немає, — відказав на це Вентворт. — Шкода, але немає, У мене, власне, тільки одна картоплина й була — ота, що я вам віддав. Я беріг її всю зиму, боявся, що захворію. Нізащо не продав би її, якби не гроші на дорогу. Коли річка скресне, я поїду додому.

Хоч картопляний сік і скінчився, здоров'я тих двох хворих, що ним лікувалися, помітно стало поліпшуватись.

Решті ж, одначе, робилося дедалі гірше. Четвертого ранку поховали ще три спотворені хворобою трупи. Витримавши це випробування, Куций заявив Смокові:

— Ти вже спробував по-своєму. Тепер моя черга.

І він подався просто до Вентвортової хатини. Що там відбулося, він потім не розповідав. Але коли він вийшов звідти, на кулаках у нього були садна й подряпини, а Вентворт потім довго ще ходив з розквашеним обличчям, і голова його якось боком сиділа на скривленій і негнучкій тепер шиї. Чому він це завдячував, було ясно: на шиї у Вентворта чорніли відбитки пальців — чотири синці з одного боку борлака і один з другого.

Далі Смок з Куцим вдерлися до Вентвортової хатини, його самого викинули на сніг, а всередині все поперевертали догори дном. Пришкандибала Лора Сіблі й теж заходилася гарячково шукати.

— Тобі нічого не дістанеться, бабко, навіть якщо ми цілу тонну знайдемо, — запевнив її Куций.

Але всім трьом судилося однакове розчарування. Вони навіть долівку перекопали — і все ж таки нічого не знайшли.

— Я за те, щоб. підсмажу вати його на повільному вогні, аж доки не заговорить, — на повному серйозі запропонував Куций.

Смок неохоче похитав головою.

— Але ж це вбивство! — не вгавав Куций. — Він просто вбиває цих недотеп — усе одно, що сокирою голови їм стинає, тільки ще гірше!

Минув ще один день. Тепер Смок і Куций не спускали Вентворта з ока. Кілька разів, коли він виходив з цеберком по воду до струмка, вони ніби ненароком підступали до його хатини, і щоразу він кидався назад, так і не набравши води.

— Картоплю сховано десь у нього в хатині, — сказав Куций. — Це ясно, як божий день. Але де саме? Ми ж усе перетрусили. — Він підвівся й надів рукавиці. — Та я таки її знайду, навіть як доведеться всю його кляту хатину по колоді розібрати.

Він глянув на Смока, але той, задуманий над чимось, навіть і не чув його.

— Що на тебе найшло? — сердито запитав Куций. — Чи не цинга, либонь?

— Просто я намагаюся щось пригадати, Куций.

— А що саме?

— В тім-то й річ, що не знаю. Але щось дуже важливе — ось тільки пригадати б!

— Дивись, Смоку, не зсунься з глузду, — стурбовано сказав Куций. — Бо що я робитиму без тебе? Дай своїй голові перепочинок. Ходімо краще зі мною, розтягнемо вдвох ту халупу. Я б її підпалив, та боюся, що бараболя спечеться.

— Отож-бо й є! — схопився на рівні ноги Смок, — Саме це я й хотів згадати! Де той бідон з гасом? Я йду з тобою, Куций! Картопля паша!

— А що ти надумав?

— Побачиш, — загадково сказав Смок. — Я завжди казав тобі, Куций, що кепсько, коли людина не знається на художній літературі, — це-бо навіть на Клондайку може стати в пригоді. Про те, що ми з тобою зараз зробимо, я ще малим хлопцем вичитав в одній книжці. Тепер побачиш: усе піде, як по писаному! Гайда.

Через кілька хвилин вони підкралися до хатини Еймоса Вентворта, освітлюваної лише зеленуватим північним сяйвом. Обережно й безшелесно вони облили гасом колоддя стін, а надто ще двері та віконну раму. Відтак черкнули сірником, і полум'я шугнуло вгору. Смок з Куцим відійшли в затінок і причаїлися.

Вентворт вискочив з хатини, дико вирячився на вогонь і кинувсь назад. Не минуло й хвилини, як він з'явився знову, цього разу ступаючи повільно, згинаючись під вагою великого мішка. Щодо вмісту мішка помилитись було неможливо. Смок і Куций накинулися на Вентворта, мов зголоднілі вовки, і водночас один загилив з правого боку, а другий — з лівого. Той осів на землю, придавлений мішком, що його Смок для певності швидко мацнув, і, обхопивши руками Смокові коліна, задер до нього пополотніле обличчя.

— Залиште мені десяток! — заверещав він. — Один десяток — а решту забирайте! Хоч пів десятка! — В лютій нестямі він вищирив зуби й хотів був укусити Смока за ногу, але передумав і знову благально заскиглив. — Хоч п'ять картоплин! Я сам хотів вам завтра все віддати. Так, завтра. Сам збирався віддати! Це ж бо життя! Життя! Тільки п'ять картоплин!

— Де другий мішок? — узяв його за барки Смок.

— Я все з'їв, — відповів Вентворт, і безперечно, щиро. — Оцей тільки мішок і залишився. Дайте мені хоч трошки! А решта — ваша.

— З'їв! — вибухнув Куций. — Цілий мішок! А ці недотепи помирають, бо в них нема жодної картоплини! Ось тобі за це! Ось! Ось! Ось! Паскуда! Тварюка!

Він копнув Вентворта ногою так, що той відлетів од Смока, а другий удар звалив його в сніг. Але Куций бив ще і ще.

— Побережи пальці на ногах, — тільки й сказав йому Смок.

— А я його п'ятою, — відказав Куций. — От побачиш, я йому всі ребра потрощу. Щелепу зверну. Ось тобі! Ось! Шкода, що я в мокасинах, а не в чоботях. Ну й паскуда!

VII

Тієї ночі ніхто в таборі не спав. Смок із Куцим знов і знов обходили таборян, вливаючи по чверті ложки життєдайного картопляного соку в спотворені хворобою роти. І наступного дня, поки один спав, другий не припиняв цієї роботи.

Більше вже ніхто не помирав. Навіть учора ще безнадійні почали одужувати, і то навдивовижу швидко. На третій день люди, що по кілька тижнів не підводилися з ліжка, вже шкандибали по хаті, спираючись на ціпки. І того ж таки дня сонце, яке протягом двох місяців поволі розвіювало полярну ніч, вперше піднялося над скелястим гребенем і весело зазирнуло в ущелину.

— Не дам я тобі й картоплини, — сказав Куций Вентвортові, що принижено канючив у нього. — Тебе цинга навіть і не займала. Ти ж цілий мішок вижер, тепер можеш двадцять років її не боятись. Через тебе я став краще розуміти господа бога. Ніколи я не міг збагнути, чого він не порішив сатану. А тепер збагнув. Він його помилував, як от я тебе. Та все таки це ганьба, що я тебе не прибив.

— Моя вам рада, — сказав Смок Вентвортові. — Ці хворі швидко видужують; за тиждень ми з Куцим поїдемо звідси, і тоді ніхто вас від них не захистить. Онде стежка. До Доусона вісімнадцять днів дороги.

— Збирай своє манаття, Еймосе, — додав Куций. — Я тобі дав доброго прочухана, але як вони тобі дадуть, то від тебе й мокрого місця не лишиться.

— Панове, благаю, вислухайте мене, — скиглив Вентворт, — Я ж чужий у цьому краю. Я не знаю тутешніх звичаїв. Не знаю дороги. Дозвольте мені поїхати з вами. Я дам вам тисячу доларів, якщо ви візьмете мене з собою.

— Будь ласка, — зловтішно осміхнувся Смок, — Якщо Куций погодиться.

— Хто? Я? — Куций випростав плечі з почуттям власної гідності. — Я ніщо. В лісового кліща — і то більше гордості. Я хробак, кузька, жабин брат і мушачий син. Я не гребую нічим, що повзає, плазує й смердить. Але щоб я лигався в дорозі з оцією помилкою природи? Ану, геть звідси, ти! Я чоловік не гордий, але від твоєї пар-суни мене аж нудить.

І Еймос Вентворт пішов геть — пішов сам-один, тягнучи санки, навантажені харчами, яких йому мало вистачити до Доусона. Та за милю дороги його наздогнав Куций.

— Ану, сюди, — сказав Куций. — Ближче, ближче. А тепер віддавай. Вивертай кишені.

— Я вас не розумію, — пробелькотів Вентворт; він аж затрусився, згадавши, як Куций уже двічі його віддухопелив — і кулаками, й ногами.

— Не розумієш? Давай назад оту тисячу! Оту тисячу доларів золотом, що Смок тобі заплатив за миршавеньку картоплину. Витрушуй кишені, ну!

І Еймос Вентворт простяг йому торбинку з золотом.

— Бодай тебе смердючка вкусила, щоб ти сказився і здох, — побажав йому на прощання Куций.

І

Ясного морозяного ранку в Доусоні Смок Беллю ввійшов до крамниці Аляскинської торговельної компанії, і Люсіль Ерол, стоячи біля галантерейного прилавка, поманила його до себе. Прикажчик саме вийшов на склад.

Великі грубки в крамниці були розжарені, аж червоні, але Люсіль знову наділа рукавиці.

Смок поспішився до неї. На цілий Доусон не було чоловіка, що йому не полестила б увага Люсіль Ерол, співачки з маленької трупи, яка щовечора виступала на сцені ч місцевого театру.

— Ну й нудьга настала, — поскаржилася Люсіль з милою гримаскою, тільки-но вони потиснули одне одному руки. — Вже добрий тиждень не було жодної гонитви по золото. Скіф Мітчел обіцяв був улаштувати бал-маскарад, а тепер чомусь відклав. Ніяких гулянок немає, і до театру ніхто не ходить. Навіть пошти зі Штатів уже півмісяця не було. Всіх посіла зимова сплячка. Треба щось придумати, треба розворушити це сонне царство, і ми з вами можемо це зробити. Бо ж і хто, як не ми? Знаєте, я з Паливодою розірвала заручини.

Останні її слова одразу ж викликали в Смоковій уяві два видива: обличчя Джой Гастел — і водночас себе самого, на снігу, під холодним північним місяцем, убитого несхибною кулею вищезгаданого Чарлі на прізвисько Паливода. Смок не мав анінайменшого бажання розворушувати Доусон вдвох із Люсіль Ерол, і вона не могла не помітити цього.

— Ні, ні! Дякую вам, але ви мене зовсім не так зрозуміли, — засміялася вона й відкопилила губи. — Якби я хотіла кинутись вам на шию, то діяла б зовсім інакше, і — будьте певні — часу на роздуми у вас би не було.

— З несподіваної радості теж можна дуба дати, — полегшено пробурмотів Смок.

— Не прикидайтеся, — грайливо сказала вона. — Перелякались ви до смерті. Тим-то заявляю вам, містере Смоку Беллю, що закохуватись у вас я не маю найменшого наміру, а якщо ви спробуєте закохатися в мене, Паливода враз відіб'є вам охоту. Ви ж його знаєте. А крім того, я… я не зовсім порвала з ним.

— Ну-ну, загадуйте далі, — всміхнувся Смок. — Може, врешті я здогадаюся, до чого ви хилите.

— А тут здогадуватись і не треба, Смоку. Я сама все розповім. Це Паливода гадає, що я порвала з ним, розумієте?

— Але він помиляється чи ні?

— Звісно, що помиляється. Але це я тільки вам кажу, і цур нікому ні слова! Він гадає, що я з ним порвала. Розумієте, я наговорила йому всяких речей, між іншим, він їх таки заслужив.

— Ну, а я нащо вам потрібен? Як заслона? Як громовідвід?

— Зовсім ні. Ви заробите силу грошей, ми посміємося з Паливоди, розвеселимо Доусон, а головне — Паливода, нарешті, трошки вгомониться. Йому вже час. Він… ну, як би це вам сказати, забагато собі дозволяє. Ні те, що він такий здоровань, ні те, що він загубив лік своїм займанкам…

— Ні те, що він заручений з найчарівнішою жінкою на всій Алясці, — докинув Смок.

— Так, дякую, і ні те, що ви сказали, не дає йому права ходити на голові. Вчора ввечері він знову розходився. Засипав золотим піском усю підлогу в шинку «М. І М.». На тисячу доларів витрусив. Просто розв'язав свій гаман і почав сипати під ноги танцівникам. Ви вже, звичайно, чули про це.

— Атож. Іще вранці. Шкода, що я не підмітальник у тому закладі. Та все ж я вас ще не зрозумів. До чого тут усе-таки я?

— Слухайте далі. Отож учора мені увірвався терпець. Я посварилася з ним, і він тепер ходить такий, наче я йому серце розбила. Ну, ось ми й дійшли суті. Я люблю некруто зварені яйця.

— Здоровенькі були! — у відчаї скрикнув Смок, — А вони тут до чого?

— Заждіть-но.

— Ні, але до чого тут некруто зварені яйця?

— Та до того, що треба мене вислухати.

— Ну добре, слухаю!

— І на бога, не перебивайте. Отож я люблю некруто зварені яйця. А в Доусоні з яйцями сутужно.

— Так. Я знаю. Поласувати ними можна хіба що тільки в ресторані Славовича. Одне яйце з шинкою — три долари. Два яйця з шинкою — п'ять доларів. Тобто за одне яйце два долари. Таку розкіш можуть дозволити собі лише багатирі та ще Люсіль Ерол з Паливодою.

— Так, він теж любить яйця, — кивнула вона. — Але річ не в тім. Важливо те, що я їх люблю. Я снідаю в Славовича щоранку об одинадцятій. І щоразу з'їдаю два яйця. — Вона значливо помовчала. — А тепер уявіть собі, що хтось усі ті яйця скупив.

Вона чекала на відповідь, а він захоплено дивився на неї й думав: оце ж і поталанило Паливоді!

— Ви не слухаєте мене, — зауважила вона.

— Кажіть далі, — відповів він. — Я здаюся. Це загадка мені не по зубах.

— Ну й нетямущий! Ви ж знаєте Паливоду. Він побачить, як я засмутилася, дізнавшись, що яєць немає — я вже його добре знаю, і смуток вдавати мені не первина — отож, він побачить, як я засмутилася, і що, по-вашому, він зробить?

— Не знаю. Скажіть.

— Та одразу ж кинеться шукати чоловіка, що скупив усі яйця. І перекупить їх, хоч би скільки за них заправили. — Отож уявіть собі: я заходжу до ресторану об одинадцятій. Паливода вже сидить за сусіднім столиком. Будьте певні, що вже сидітиме. «Два некруто зварених яйця», — кажу я офіціантові. «Пробачте, міс Ерол, — відповідає офіціант, — але яєць більше немає». І тут Паливода своїм ведмедячим голосом: «Офіціанте, яєчню з шести яєць!» І той відповідає: «Слухаю, сер», — і приносить яєчню. Уявіть собі далі: Паливода скоса дивиться на мене, а я, обурена до глибини душі, крижаним голосом звертаюся до офіціанта. «Пробачте, міс Ерол, — каже він, — але весь наш запас належить містерові Паливоді. Розумієте, міс, він скупив усі яйця». Тепер уявляєте, як Паливода тріумфує і, мовби нічого не помітивши, уминає свою яєчню.

А потім уявіть собі таке: Славович власною персоною приносить мені два некруто зварених яйця й каже: «Від містера Паливоди, коли ваша ласка, міс». Що мені тут лишається робити? Що я можу зробити, як не всміхнутися до Паливоди? І після цього ми, звісно, помиримося, і він вважатиме, що дуже дешево відбувся, навіть якщо заплатить по десять доларів за яйце.

— Ну, а що далі? — спитав Смок. — На якій станції я сідаю на цей поїзд, і біля якої водокачки мене з нього викидають?

— Ой, нетямущий! Ніхто вас не викидатиме. Яєчний експрес привозить вас просто на центральний вокзал! Отож починайте скуповувати яйця. Сьогодні ж, негайно. Ви можете скупити їх усі до єдиного в Доусоні по три долари за штуку й перепродати Паливоді з якою завгодно націнкою. А тоді ми всім розповімо, в чому тут справа. Паливоду візьмуть на сміх. Це його трохи вгамує. Ми з вами станемо героями дня, і ви заробите купу грошей» Весь Доусон прокинеться зі сплячки, і уявляєте, скільки буде сміху? Певна річ, якщо… якщо ви вважаєте, що це надто ризикована спекуляція, то я дам вам золотого піску. Це вже було надміру. Смок був звичайнісінький смертний, родом із заходу Штатів, і мав вельми своєрідні упередження щодо грошей та жінок, тим-то пропозицію про фінансову підтримку він з гідністю відхилив.

II

— Агов, Куций! — гукнув Смок свого приятеля, що перевальцем проходив з протилежного боку вулиці, несучи під пахвою пляшку якоїсь замерзлої рідини. Смок перейшов до нього через вулицю.

— Куди ти з самого ранку заподівся? Я вже де тебе не шукав.

— Був у лікаря, — відповів Куций, показуючи пляшку. — Із Селлі щось не гаразд. Учора ввечері я її годував і раптом побачив, що в неї хвіст і боки облазять. Лікар каже…

— Ет, то пусте, — нетерпляче урвав його Смок. — Я хочу…

— Що це за муха тебе вкусила? — обурився Куций. — Таж Селлі облисіє, та ще й у таку холоднечу! Селлі заслабла, розумієш? Лікар каже…

— Селлі зачекає. Послухай-но сюди…

— Не може вона чекати! Це ж бо вже знущання з тварини! Ти що — хоч, щоб вона обморозилася, га? І взагалі — що тобі засвербіло? Невже на Монте-Крісто й справді знайшли золото?

— Не знаю, Куций. Але я маю до тебе прохання.

— Ну, як прохання, то це інша річ, — одразу полагіднішав Куций. — Викладай, що там маєш. Я згоден вволити твою волю.

— Я хочу, щоб ти купив для мене яйця…

— Авжеж-бо, ще й пудри з парфумами! А Селлі, сердешна, хай тим часом облазить, так? Ні, Смоку, як тобі заманулося розкошів, то купляй собі яйця сам. А мені й боби з грудниною смакують.

— Я сам купуватиму, але й ти мені допоможи. І помовч трохи, поки я скажу. Зараз ти підеш до Славовича. Заплатиш хоча б і по три долари за яйця, але скупиш усе, що в нього є.

— По три долари! — аж зойкнув Куций. — А я тільки вчора чув, що в нього припасено цілих сімсот штук! Це ж виходить дві тисячі з гаком за жовток з білком! Знаєш, Смоку, що я тобі враджу? Біжи-но хутчій до лікаря. Він тобі допоможе й візьме за це не більше унції. Бувай. Мені ніколи.

Він уже налагодився йти, але Смок ухопив його за плече й крутнув обличчям до себе.

— Слухай, Смоку, я для тебе що хоч зробити можу, — із серцем сказав Куций. — Якщо ти схопиш нежить, а обидві руки переломиш, я день і ніч сидітиму біля твого ліжка й утиратиму тобі носа. Але я радше вдавлюся, аніж викину дві тисячі сто дзвінких монет на якісь паскудні курячі яйця! Ані заради тебе, ані кого іншого!

— Та долари ж мої, а не твої, Куций. Тут набігла одна вигідна оборудка. Мені треба скупити всі яйця в Доусоні, на Клондайку й цілому Юконі. І без твоєї допомоги не обійтися. В чім тут суть, зараз нема коли розводитись. Потім я тобі поясню, і візьму тебе в пай, як схочеш. А зараз головне — якнайшвидше скупити всі яйця. Отож біжи до Славовича й забирай геть усе, що в нього є.

— Але що ж я йому скажу? Він же не повірить, що я сам їх усі поїм!

— А ти не кажи нічого. Гроші скажуть. Він бере за зварене яйце два долари. Дай йому по три за сире. Якщо почне допитуватися, скажи, що надумав завести птахоферму. Викручуйся, як хочеш, аби тільки яйця були. І на Славовичі не зупиняйся, нам треба скупити всі яйця в Доусоні — геть усі до єдиного, зрозумів? В отому ресторанчику, що навпроти Славовича, теж є трохи — і в них купи. А я подамся до Клондайк-Сіті. Там живе один кривий дід, він недавно розорився і має шість дванадцяток. Він продержав їх усю зиму, щоб продати якнайдорожче, щоб вистачило на зворотну дорогу до Сієтла. Я дам йому на квиток, і яйця будуть наші. Ну, бери ноги в руки, ї ще, кажуть, зо дві дванадцятки знайдеться у тієї жіночки, що живе за тартаком і шиє мокасини.

— Ну, гаразд, зроблю як кажеш, Смоку. Найбільший клопіт із Славовичем. Але нічого, я з ним гладенько залагоджу. А почну з дрібних власників.

— Гаразд. Отож паняй. А що до чого, я ввечері тобі розповім.

Та Куций ще помахав пляшкою.

— Спершу я, одначе, підлікую Селлі. Яйця поки що нікуди не втечуть. Якщо їх досі ще не з'їли, то й не з'їдять, поки я подбаю про сердешну хвору псину. Вона ж бо стільки разів рятувала нам життя!

Ввесь товар з ринку ніколи не скуповували так швидко. За три дні Смок з Куцим прибрали до рук усі яйця в Доусоні — за винятком, хіба, кількох дванадцяток. Смок на ціну не зважав. Він, не червоніючи, признався, що у діда з Клондайк-Сіті сімдесят два яйця придбав по п'ять доларів за штуку. Та найбільше скупив Куций, причому завзято торгуючись. Жінці, що шила мокасини, Куций дав тільки по два долари за яйце, але особливо пишався він угодою із Славовичем — сімсот п'ятнадцять яєць по» два з половиною долари штука! Щоправда, він аж зубами скреготів, коли згадував про ресторанчик навпроти, де злупили з нього по два сімдесят п'ять за сто тридцять чотири яйця.

Але кілька дванадцяток таки ще залишилися в двох осіб. Одна з них була індіянка, що жила в хатині на горбі, за шпиталем. Переговори з нею вів Куций.

— Ну, сьогодні я її візьму під зябра, — заявив Куций наступного ранку. — Ти помий посуд, а я враз обернуся, хіба лусну зі злості. Все ж таки з чоловіком куди легше домовлятися. Ці бісові баби всю душу з покупця висотають. З ними хіба тоді можна залагодити, коли сам їм щось продаси. Вона ж таку ціну загне, наче ті яйця із щирого золота!

Повернувшись надвечір додому, Смок побачив, що Куций сидить навпочіпки й натирає якоюсь маззю хвіст Селлі. Вигляд його був підозріло байдужий. Збігло кілька хвилин, і Куций, нарешті, порушив мовчанку.

— Ну, як тобі, поталанило? — недбало запитав він. — і— Та нічого, — відповів Смок. — А ти уламав-таки свою індіянку?

Куций переможно кивнув на стіл, де стояло цеберко з яйцями, і одразу ж повернувся до своєї роботи. А за хвильку признався:

— Щоправда, аж по сім доларів за штуку.

— А я вже й по десять давав, — сказав Смок, — але цей живолуп раптом заявив, що продав усі яйця. А це вже погано, Куций. У нас з'явився конкурент. Через оті двадцять вісім яєць ми можемо запросто погоріти. Розумієш, тут же вся штука, щоб скупити геть усі яйця до єдиного…

Він не докінчив і вперся очима в свого товариша. Вираз обличчя Куцого нараз змінився — чимось діткнутий, він силкувався, одначе, не дати цього взнаки. Куций закрив слоїк з маззю, повільно й старанно витер руки об шкуру Селлі, підвівся, підійшов до термометра в кутку, глянув на нього і повернувся назад. І, нарешті, спитав тихим, рівним і аж надто чемним голосом:

— Будь ласка, скажи-но мені знову — скільки яєць ти торгував у того живолупа?

— Двадцять вісім.

— Гм, — буркнув Куций і недбало крутнув головою. Потім, кинувши злий погляд на грубку, раптом заявив — Смоку, нам треба подумати про нову грубку. Бо в цій уже топку пропалило, і коржі весь час горять.

— Дай спокій грубці! — вибухнув Смок. — Ти не крути, а кажи прямо.

— Прямо? Сказати прямо? Тоді будь ласка, зверни свої прегарні очі на це ось цеберко на столі. Бачиш його?

Смок кивнув.

— А тепер я скажу тобі одну річ, одну-єдину: в цьому цеберку рівнісінько, точнісінько, не більш і не менш як двадцять вісім яєць, і кожне з них, хай йому біс, коштує рівнісінько сім круглих, дзвінких монет. Коли в тебе є ще якісь запитання, я готовий уділити відповіді.

— То кажи далі, — зажадав Смок.

— Гаразд. Отой недотепа, з яким ти торгувався, — високий, кремезний індіянин, еге ж?

Смок кивнув, і потім уже кивав у відповідь на кожне запитання Куцого.

— Йому щоку ведмідь лапою обідрав, еге ж? Він торгує собаками, еге ж? Його звуть Джім Півщоки? Я все правильно кажу?.. Тож тепер уторопав?

— Тобто ти хочеш сказати, що оті конкуренти…

— Це ми з тобою! Ясно, як божий день. Ота скво — його жінка, вони живуть на горбі за шпиталем. Я б уторгував ці яйця по два долари за штуку, якби ти не перебив мені.

— Та й я б так само, якби ти не перебив мені, хай тобі грець! — засміявся Смок. — Ну, та байдуже. Зате ми все скупили. Це найголовніше.

Цілу наступну годину Куций недогризком олівця виводив якісь карлючки на берегах газети трирічної давності, і що довші й нерозбірливіші ставали стовпчики цифр, то він сам усе більш веселішав.

— Все! — сказав він нарешті. — Здорово, га? Як на мене, чудово. Послухай, що в мене вийшло. Ми маємо рівно дев'ятсот сімдесят три яйця. Вони обійшлися нам рівна в дві тисячі сімсот шістдесят доларів за нинішнім курсом, тобто коли унція золота йде за шістнадцять доларів. А тепер слухай далі. Якщо ми злупимо з Паливоди по десятці за штуку, то матимемо з цього рівно шість тисяч дев'ятсот сімдесят доларів чистого зиску. Оце я розумію — бухгалтерія! І половина тих грошей — моя! Так і запиши. Смоку, — я тобі такий вдячний, що аж слів мені бракує. Оце бухгалтерія! Виходить, на курей ставити вигідніше, ніж на коней!

Об одинадцятій того ж таки вечора, коли Смок уже міцно спав, Куций розбудив його, доторкнувшись йому да щоки крижаними пальцями; від хутряної парки Куцого віяло морозом.

— Що сталося? — пробурчав Смок. — Хвіст у Селлі зовсім обліз, чи що?

— Ні, просто в мене добра новина. Я балакав із Славовичем. Тобто, Славович балакав зі мною, бо він почав перший. «Послухай, Куций, — каже він. — Я хочу поговорити з тобою про оті яйця. Я нікому ані слова. Ніхто не знає, що я продав їх тобі. Але як ти надумав спекульнути, я можу дати тобі добру раду». І таки врадив, їй-бо. Угадуй — не вгадаєш!

— Ну, кажи вже, кажи.

— Ти навіть не повіриш! Він заговорив про Паливоду Чарлі! Мовляв, той хоче купити яйця. Він приходив да Славовича й пропонував по п'ять доларів за штуку, а під кінець аж по вісім! А в Славовича ані тобі яєчка. На прощання Паливода заприсягнувся, що роздовбе Славовичеві макітру, якщо дізнається, що той таки приховав яйця. Славович мусив сказати, що він їх продав, тільки покупця назвати не може, це, мовляв, таємниця. Славович просить дозволу назвати мене Паливоді. «Куций, — каже, — Паливода помчить до тебе щодуху. Ти можеш злупити з нього по вісім доларів за штуку». А я йому кажу — по вісім хай своїй бабуні платить. Я менше десятки не візьму. Одне слово, я сказав Славовичеві, що все обміркую і відповідь дам уранці. Ми, звісно, дозволимо йому розповісти Паливоді, хто яйця скупив, еге ж?

— Авжеж, Куций. Вранці щонайперше збігаєш до Славовича. Хай скаже Паливоді, що ми з тобою в цьому ділі компаньйони.

Хвилин за п'ять Куций знову розбудив Смока.

— Послухай, Смоку! Смоку!

— Ну, чого?

— Тільки ж ти дивись, щоб по десятці за штуку і ні цента не скидати, ясно?

— Ясно, ясно, — промимрив Смок, засинаючи.

Вранці в крамниці торговельної компанії Смок знову зустрів Люсіль Ерол біля галантерейного прилавка.

— Колеса закрутилися! — врочисто заявив він. — Паливода вже побував у Славовича, і добром, і злом просив продати яйця. А тепер Славович, напевно, вже сказав йому, що яйця скупили ми з Куцим.

Очі Люсіль Ерол засяяли.

— Ну, все, я йду снідати! — вигукнула вона. — Замовлю яйця, а коли почую, що їх немає, розіграю таку журбу, що й камінь, а не серце розчулиться. І тоді вже Паливода зробить усе — кістьми ляже, цілу копальню віддасть, аби тільки перекупити яйця. Я його знаю. Але ви ж ціни не спускайте. Десять доларів, Смоку, менше брати я просто забороняю. Якщо продасте дешевше, я вам цього ввік не подарую.

Опівдні Куций виставив на стіл казанок бобів, казанок кави, сковороду коржів, дві бляшанки — масла та згущених вершків, парку оленину з грудниною на тарелі, миску розпарених сушених персиків і оголосив:

— Обідати подано! Тільки глянь спершу, як там Селлі.

Смок відклав упряж, що її саме лагодив, прочинив двері й побачив, як Селлі й Жвавий мужньо відганяють зграю голодних сусідських собак. Але побачив він і щось інше, що примусило його зразу ж хряснути дверима й прожогом кинутися до грубки. Схопивши сковороду, ще гарячу після оленини, він поставив її знов на передню конфорку. Потім кинув на неї добрячий шмат масла, взяв яйце й розбив на сковороду, і вже простяг був руку по друге яйце, коли до нього підскочив Куций і схопив за лікоть:

— Ти що це робиш?

— Яєчню, — відповів Смок, скинув з ліктя руку Куцого й розбив друге яйце. — А в тебе хіба зір зіпсувався? І тобі здається, що я зачісуюся?

— Та чи ти, бува, не захворів? — стурбовано запитав Куций, коли Смок, відштовхнувши його вбік, розбив над сковородою третє яйце. — Чи, може, просто з глузду зсунувся? Ти ж уже на тридцять доларів гахнув!

— А гахну на всі шістдесят, — сказав Смок, розбиваючи четверте яйце. — Не заважай, Куций. До нас іде Паливода, за п'ять хвилин він буде тут.

Зрозумівши, нарешті, в чім справа, Куций полегшено зітхнув і сів до столу. А коли в двері постукали, Смок уже сидів навпроти нього і перед ними стояло по тарілці з гарячою яєчнею.

— Увійдіть! — гукнув Смок.

Паливода Чарлі, молодий велетень під стелю на зріст і вагою не менше як сто дев'яносто фунтів, увійшов і потиснув їм обом руки.

— Сідай до столу, Паливодо, перекуси з нами, — запросив Куций. — Смоку, підсмаж для нього яєчню. Ладен закластися, що він уже й забув, який у неї смак.

Смок розбив над гарячою сковородою ще три яйця й за хвилину-дві поставив яєчню перед гостем. Той дивився на неї таким дивним напруженим поглядом, аж Куцого ляк узяв, як признався він згодом: а що, як раптом Паливода суне яєчню до кишені і дасть драла?

— Мабуть, найбільші багатирі в Штатах не їдять так, як оце ми, — тріумфував Куций. — Ось ми зараз утрьох уминаємо яєць на дев'яносто доларів і хоч би тобі чмих.

Паливода втупився очима з напівпорожню вже тарілку й наче закам'янів.

— Їж, чого ти, — підбадьорив його Смок.

— Вони… вони не коштують по десять доларів, — повільно видушив Паливода.

Куций прийняв виклик.

— Кожна річ коштує стільки, скільки можна за неї взяти, хіба ні? — спитав він.

— Та воно-то так, але…

— «Але» тут ні до чого. Я кажу тобі, скільки ми за них можемо взяти. По десятці за штуку, — більш не візьмемо, а за менше не віддамо. Май на увазі, ми зі Смоком заснували яєчний трест. Коли ми кажемо — десять, то так воно й буде. — Він витер тарілку коржем. — Я, здається, ще б двійко з'їв, — зітхнув він і наклав на тарілку бобів.

— Як же це ви отак їсте яйця, — не стримався Паливода. — Це… це просто негарно!

— А без яєчні нам із Смоком і їжа не всмак, — вибачливо пояснив Куций.

Паливода без видимої насолоди доїв свою яєчню й нерішуче видивився на двох приятелів.

— Послухайте, хлопці, чи не могли б ви зробити мені одну велику послугу? — почав він непевним голосом. — Скажімо, продати, позичити чи подарувати з дванадцяту яєць?

— А чом би ні, — відповів Смок. — Я й сам знаю, як воно, бува, кортить поласувати яєчком. Але ми не такі бідні, щоб брати гроші за почастунок. Ми дамо тобі їх задарма. — Тут його копнули під столом ногою, і він зрозумів, що Куций втрачає самовладання. — Ти кажеш дванадцяту, Паливодо?

Той кивнув.

— Ану, Куций, — сказав Смок, — підсмаж їх йому. Я тебе розумію. Я й сам іноді ладен з'їсти десяток за одним заходом.

Куций уже схопився з місця, але Паливода стримав його рукою.

— Ні, не смажених, — сказав він. — Мені треба їх свіженькі.

— Тобто щоб ти міг забрати їх з собою?

— Атож.

— Так це вже і не почастунок, — зауважив Куций. — Це… це вже ти від нас підеш, наче з крамниці…

Смок підтримав його.

— Таки справді, це вже зовсім інша річ, — сказав він. — Я гадав, ти просто хочеш поласувати. А так — розумієш, ми скупили яйця, бо хочемо спекульнути.

В очах Паливоди застрибали грізні блакитні вогники.

— Я заплачу вам за них, — гостро мовив він. — Скільки?

— Але не за дванадцятку, — відказав Смок. — На дванадцятий ми не продаємо, продаж уроздріб нас не цікавить. Тут ідеться про велику оборудку — навіщо ж підривати самим собі ринок? Ми скупили всі яйця — і продамо їх лише гуртом.

— А скільки їх у вас і скільки ви за них правите?

— Скільки їх у нас, Куций? — спитав Смок.

— Зараз скажу, — відповів Куций і, одкашлявшись, почав лічити вголос: — Дев'ятсот сімдесят три відняти дев'ять — буде дев'ятсот шістдесят два. А за весь цей га-муз, по десятці за штуку, вийде дев'ять тисяч шістсот двадцять кругленьких доларів. Звісно, гра у нас чесна, і за тухлі яйця гроші ми повертатимемо — тільки тухлятини в нас немає. Ось чого я на Клондайку не бачив, то це тухлого яйця. Навіть найзаплішеніший дурень не повезе сюди тухлих яєць.

— Правильно, — підтримав його Смок. — За тухлі яйця гроші повертаємо, Паливодо. Отож наша пропозиція така: давай нам дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів, і всі яйця на Клондайку — твої.

— А потім ти можеш пустити їх по двадцятці за штуку й заробиш іще стільки ж, — порадив Куций.

Паливода сумно похитав головою й наклав собі на тарілку бобів.

— Ні, це занадто дорого, Куций. Мені треба лише кілька штук. Я дам вам по десять за дві дванадцятий. Можу навіть по двадцять дати — але весь гамуз мені купляти ні до чого.

— Всі або жодного, — було останнє слово Смока.

— Послухайте, хлопці, — раптом відверто заговорив Паливода. — Я вам усе розповім по щирості, але хай це залишиться між нами. Ви знаєте, що ми з міс Ерол були заручені. А тепер вона розірвала заручини. Ви ж, мабуть, чули. Всі про це знають. Тож яйця мені потрібні для неї.

— Хе! — осміхнувся Куций. — Тепер мені все ясно. Тільки я й не думав, що ти на таке здатний!

— На що саме?

— Це просто підло, так і знай! — провадив Куций у благородному гніві. — І я б не здивувався, якби хтось у тебе кулю вліпив, бо ти таки заслужив на це!

Паливода мало не спалахнув нестримною люттю. Він стиснув дешеву виделку так, що аж зігнув її, а блакитні його очі погрозливо заярілися.

— Ти що це, Куций, верзеш? Коли ти гадаєш, що я задумав тишком-нишком якесь свинство…

— Я знаю, що гадаю, — вперто відказав Куций. — І тишком-нишком такі речі не виходять. Коли кидають, то це й дурень побачить.

— Що кидають?

— Ну, яйце, сливу, м'яча, будь-що. Тільки знай, Паливодо, це тобі так не минеться. Цього тобі публіка не подарує. Хоч міс Ерол і акторка, ніхто не дозволить тобі закидати її на сцені яйцями.

Якусь мить здавалося, що Паливоду грець вхопить. Він похапцем сьорбнув гарячої, мов окріп, кави й поволі оговтався.

— Ти помиляєшся, Куций, — холодно й розважливо сказав він. — Я не збираюся закидати її яйцями. Та зрозумій же ти! — знову розпалюючись, вигукнув він. — Я хочу піднести їй ті яйця на тарілочці, некруто зварені — вона їх дуже любить.

— Я так і знав, що помиляюся, — великодушно мовив на це Куций. — Я вірю, що ти не здатний на таке паскудство.

— От і добре, Куций, — простив його Паливода. — Але перейдім до діла. Тепер ви розумієте, навіщо мені потрібні яйця. Так потрібні, що аж-аж-аж!

— Отож ти даєш за них дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів? — спитав Куций.

— Та це ж здирство! — обурився Паливода.

— Ні, це операція, — відповів Смок. — Чи, може, ти гадаєш, ми скупили яйця для розваги?

— Слухайте, я ж вам усе пояснив, — благально промовив Паливода. — Мені потрібні тільки дві дванадцятий. І я дам вам по двадцять доларів за штуку. Але нащо ж мені така гурма яєць? Я он скільки років тут прожив і не їв яєць, можу й далі без них обходитися!

— Та ти не заводься, — порадив йому Куций. — Кажеш, вони тобі не потрібні? Ну то ми тебе не силуємо.

— У тім-то й річ, що потрібні, — жалібно сказав Паливода.

— Тоді викладай дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів, і якщо я неправильно полічив, то з мене чарка.

— А що як ці яйця ні на що не придадуться? — заперечив Паливода. — Що як міс Ерол вони вже набридли?

— Як на мене, міс Ерол варта таких грошей, — спокійно докинув Смок.

— Таких грошей! — Паливода аж схопився на ноги в пориві красномовства. — Та вона варта мільйона доларів! Варта всього, що я маю! Варта всього клондайкського золота! — Він сів і заговорив уже спокійніше. — Але це не підстава, щоб мені бухнути десять тисяч на один її сніданок. Слухайте, я маю таку пропозицію. Позичте мені дві-три дванадцятки яєць. Я віддам їх Славовичу. Він піднесе їй їх від мого імені. Вона не всміхалася до мене вже сто років. Якщо ці яйця подарують мені її усмішку, я заберу у вас усю партію.

— І ти підпишеш на таких умовах контракт? — по-спішився Смок: він-бо знав, що Люсіль Ерол усміхнеться!

Паливоді на мить аж мову відібрало.

— Вам тут, я бачу, пальця в рот не клади, — сказав він ущипливо.

— Ми ж тільки пристаємо на твою пропозицію, — відповів йому Смок.

— Ну, гаразд, беріть папір і пишіть свої умови! — сердито вигукнув Паливода, загнаний у глухий кут.

Смок одразу ж склав документ, згідно з яким Паливода зобов'язувався сплатити по десять доларів за кожне запропоноване йому яйце, в разі, коли дві дванадцятки, видані йому авансом, сприятимуть його примиренню з Люсіль Ерол.

Паливода вже взяв перо, та раптом затримав піднесену руку в повітрі.

— Стривайте, — сказав він. — Якщо вже я купую яйця, то вони мають бути свіжі.

— На Клондайку несвіжих не буває, — пирхнув Куций.

— А все-таки за кожне тухле яйце ви повертаєте мені десятку.

— Авжеж, — погодився Смок. — Це справедливо.

— І кожне тухле яйце, яке ти повернеш, я з'їдаю, — оголосив Куций.

Смок вставив у к<антракт слово «свіжі», Паливода похмуро підписав документа, взяв цеберко з пробними двома дванадцятками, натягнув рукавиці, кинув: «Бувайте, грабіжники!» — і вийшов з хатини, хряснувши дверима.

III

Наступного ранку Смок був свідком сцени, що розігралася в Славовича. Паливода запросив його до свого столика — поряд із тим, за яким сиділа Люсіль. Все відбулося точнісінько так, як вона й казала.

— Яєць і сьогодні нема? — жалібно спитала Люсіль в офіціанта.

— Ні, мем, — відповів той. — Кажуть, хтось скупив усі яйця в Доусоні. Містер Славович хотів би придбати хоч кілька десятків спеціально для вас, але скупник уроздріб продавати відмовляється.

Саме в цю мить Паливода підізвав власника ресторану, поклав руку йому на плече і нахилив його до себе.

— Послухайте, Славовичу, — хрипко прошепотів він, — я вчора ввечері приніс вам дві дванадцятки яєць. Де вони?

— В комірчині. Я тільки шість штук розморозив і держу для вас напоготові.

— Це не для мене, — шепіт Паливоди став ще тихіший. — Зваріть два некруто і піднесіть міс Ерол.

— Я сам цього допильную, — запевнив його Славович.

— І не забудьте сказати, що я прошу не відмовити, — додав Паливода, відпускаючи його плече із залізного стиску.

Гарненька Люсіль Ерол сумно втупилася в груднину з товченою консервованою картоплею, коли це Славович поставив перед нею тарілку з двома некруто звареними яйцями.

— Містер Паливода просить не відмовити йому, — сказав він так, щоб почули й за сусіднім столиком.

Смок подумки визнав, що грає міс Ерол пречудово. Вона радісно зашарілася, мимоволі озирнулась на них, уже ладна усміхнутися, — і тільки зусиллям волі стрималась і одвернулася сказати щось власникові ресторану. Паливода під столом торкнувся носаком Смокового мокасина.

— Чи їстиме вона їх? Оце головне. Чи їстиме? — схвильовано прошепотів він.

Вони дивилися скоса на Люсіль Ерол і бачили, як дівчина, вагаючись, мало не відсунула тарілку, але врешті здалася на спокусу.

— Я забираю яйця, — сказав Паливода Смокові. — Контракт чинний. Ти бачив? Бачив? Вона мало не всміхнулася! Я знаю її. Все влаштовано. Ще двійко яєць узавтра — і вона простить мене, помириться! Я такий вдячний тобі, Смоку! Я б потиснув тобі руку — тільки боюся, що вона помітить. Ні, ти не грабіжник. Ти — доброчинець!

Врадуваний Смок повернувся до хатини і побачив, що Куций, насуплений, мов чорна хмара, розкладає пасьянс. Смок уже добре знав: якщо Куций розкладає пасьянс, то значить, діла швах.

— Мовчи і не чіпай мене, — буркнув Куций, не зводячи очей.

Але незабаром його прорвало й понесло.

— Все зійшло на пси, — розпачливо мовив він. — Наша монополія прогоріла. Завтра в усіх забігайлівках за коктейль з яйцем братимуть по долару. Найзлиденніші сироти доусонські уминатимуть яйця донесхочу. Ти знаєш, на кого я наскочив? Один недотепа привіз сюди три тисячі яєць! Три тисячі, прямцем із Сорокової Милі.

— Не може бути, — не повірив Смок.

— До біса «не може»! Я бачив ті яйця на власні очі. А того типа звуть Готеро — здоровань з блакитними очима, канадський француз. Він спочатку питався тебе, а потім одвів мене вбік і без ножа зарізав. І знаєш, хто його наштирив на це? Ми самі! Він знав, що на Сороковій Милі є три тисячі штук, і як почув, що ми скуповуємо яйця, — шасть туди й перекупив їх. «Покажи їх мені», — кажу. І він показав. Там, під берегом, стояли його запряги, — собаки відпочивали, і два індіяни-погоничі теж, вони щойно з Сорокової Милі. І на санках ящики з-під мила — такі собі дерев'яні ящики. Ми витягли один і там-таки, на кризі, й розкрили. А в ньому — яйця, повно їх, пересипаних тирсою. Отож ми з тобою, Смоку, сіли маком. Плакали наші грошики! І знаєш, що цей нахаба мені заявив? Що він їх нам віддасть по десятці за штуку. І що він робив, коли я виходив з його хатини? Писав оголошення, що продає яйця. Він пропонує нам узяти весь гамуз, по десятці за штуку. Каже, що чекатиме до другої, а як ми не купимо, то він пустить їх у продаж і нашій оборудці буде каюк. А ще він сказав, що взагалі до таких речей не має кебети, але від дурних грошей гріх було б відмовлятися — це він про наші з тобою гроші!

— Дарма, — бадьоро мовив Смок. — Якось викрутимося, дай тільки подумати. Головне — діяти швидко й злагоджено. Я домовлюся з Паливодою, щоб він прийшов по яйця о другій. А ти купи яйця в цього Готеро, тільки спершу поторгуйся. Але навіть якщо ти заплатиш йому по десятці за штуку, Паливода забере їх у нас за таку саму ціну. Ну, а коли купиш дешевше, то ми ще й заробимо на цьому. Отож дій! І дивися, щоб яйця були тут найпізніше о другій. Візьми наш запряг і попроси ще собак у полковника Бові. Рівно о другій будь тут.

— Послухай, Смоку, — гукнув йому навздогін Куций, коли той уже вийшов з хатини. — Може, візьмеш з собою парасольку? Бо ще, не доведи, боже, з неба яйця посиплються!

Смок знайшов Паливоду в шинку «М. і М.», і між ними відбулася бурхлива розмова.

— Май на увазі, ми тут ще прикупили яєць, — сказав Смок, коли Паливода погодився прийти до них о другій і на місці розрахуватися за яйця.

— Щастить же вам на яйця, не те, що мені, — зітхнув Паливода. — А скільки ви їх ще купили і скільки піску мені до вас тягти?

Смок заглянув до свого записника.

— За підрахунками Куцого, в нас тепер три тисячі дев'ятсот шістдесят два яйця. Помнож на десять…

— Сорок тисяч доларів! — заревів Паливода. — Ви ж казали, що їх у вас дев'ять сотень! Це здирство! Ні, я на таке не піду.

Смок видобув із кишені контракт і вказав на слова: «гроші сплачуються за весь товар».

— Тут не зазначено, скільки товару ми тобі продаємо. Ти погодився сплатити по десять доларів за кожне одержане від нас яйце. Кількість їх збільшилася, але контракт — це контракт, і тут стоїть твій підпис. Між нами кажучи, ми й самі дізналися про цю додаткову партію вже після того, як ти його підписав. І нам довелося її купити, бо інакше ми б прогоріли.

Протягом п'яти довгих хвилин Паливода лише важко сопів, силкуючись опанувати себе, а тоді, нарешті, визнав свою поразку.

— Так, я таки пошився в дурні, — гірко мовив він. — Тут куди не кинь — самі яйця. Треба якнайхутчіш вибиратися з цієї халепи, поки мене тими яйцями не засипало. Я буду у вас о другій. Але сорок тисяч!

— Ні, тільки тридцять дев'ять тисяч шістсот двадцять, — поправив його Смок.

— Та це ж буде двісті фунтів піску! — лютував Паливода. — Його на горбу й не донесеш.

— Ми позичимо тобі свій запряг, щоб одвезти яйця, — зголосився Смок.

— А куди я їх потім діну? Ет, до дідька. Я прийду. Тільки тепер поки віку яйця в рот не візьму. Мене вже від них верне.

О пів на другу Куций пригнав угору крутим схилом два запряги з купленими в Готеро яйцями.

— Ми заробимо майже вдвічі більше, — мовив він Смокові, поки вони разом переносили ящики до хати. — Я йому сказав, що більш як по вісім не дам. Тоді він мене обклав по-своєму, і кінець-кінцем погодився. Тепер виходить, що з кожного яйця ми матимемо по два долари чистого прибутку, а яєць — аж три тисячі штук. Я з ним там-таки й розплатився. Ось розписка.

Поки Смок ставив на стіл терези й готувався зустріти Паливоду, Куций заходився коло обрахунків.

— Готово! — нарешті оголосив він урочисто. — Ми одержуємо дванадцять тисяч дев'ятсот доларів чистого прибутку. І Паливода не має збитків. Він одержує міс Ерол. А на додачу — геть усі яйця. Всі задоволені, й нікому ніякої кривди.

. — Навіть Готеро, і той прибрав до кишені двадцять чотири тисячі, — засміявся Смок. — Звичайно, мінус витрати на яйця й на собак. А якщо Паливода схоче залишити за собою монополію, то й він ще зможе на яйцях нажитися.

Точнісінько о другій Куций, визирнувши в двері, побачив, що до них іде Паливода. Той увійшов з діловитим виглядом, скинув ведмеже хутро, повісив на цвях і підсів до столу.

— Ну, давайте сюди свій товар, розбишаки, — почав він. — І так і знайте: кому життя дороге — щоб при мені про яйця ані ввік не згадував!

Утрьох вони почали лічити перші сотні яєць, скуплені до появи Готеро. Коли відрахували двісті штук, Паливода раптом надбив одне яйце об край столу й великими пальцями вправно розкрив його.

— Гей, ти що робиш? — обурився Куций.

— А воно хіба не моє? — огризнувся Паливода. — Я вам за нього даю десять доларів, і кота в торбі купляти не збираюся. За свою кревну десятку я маю право знати, що мені накидають!

— Якщо воно тобі не подобається, я можу його з'їсти, — єхидно запропонував Куций.

Паливода придивився до яйця, понюхав його й похитав головою.

— Ні, тобі воно не дістанеться, Куций. Це добре яйце. Дай-но мені каструлю. Я сам його з'їм на вечерю.

Ще тричі Паливода розбивав на вибір яйце; всі вони були свіжі, і він виливав їх у каструлю, що стояла поряд на столі.

— А тут їх на два більше, ніж ти лічив, Куций, — сказав він, скінчивши рахувати. — Дев'ятсот шістдесят чотири, а не дев'ятсот шістдесят два.

— Помилився, винен, — охоче погодився Куций. — Ми їх тобі підкинемо задарма, для рівного рахунку.

— Ще б пак, ви це собі можете дозволити, — похмуро кинув Паливода, — Ну, все, першу партію прийняв. Дев'ять тисяч шістсот двадцять доларів. Пиши розписку, Смоку.

— Може, краще полічити до кінця? — запропонував Смок. — Ти б тоді зразу за все й розрахувався.

Паливода похитав головою.

— Я в арифметиці не дуже жвавий. Краще кінчим з першою партією, щоб не збиватися.

Підійшовши до свого хутра, він витяг з обох кишень по торбинці із золотим піском, довгій і туго набитій, мов ковбаса. Коли він розплатився за першу партію, піску в тих горбинках лишилося щонайбільш на кілька сотень доларів.

Потім приставили до столу ящик з-під мила й почали лічити яйця, куплені в Готеро. Коли одлічили першу сотню, Паливода знову різко стукнув яйцем об край столу. Воно не тріснуло. Удар пролунав глухо, наче то було не яйце, а мармурова кулька.

— Наскрізь промерзло, — зауважив він і стукнув дужче. Він підняв яйце, і вони побачили, що шкаралупа в місці удару розкришилася на порох.

— Звісно, — озвався Куций, — як же йому не промерзнути, якщо його тарганили сюди аж із Сорокової Милі. Його тепер тільки сокира візьме.

— То давайте сюди сокиру, — сказав Паливода.

Смок приніс сокиру, і Паливода, бувалий лісоруб, вправно розітнув його на дві рівні половинки. Всередині яйце виглядало вельми підозріло. Смокові похололо на серці від лихого передчуття. Куций, однак, ще храбрував. Він підніс одну половинку до носа й понюхав.

— Пахне нормально, — сказав він.

— Але вигляд має ненормальний, — відказав Паливода. — І як воно може пахнути, коли й запах його заморожений? Ану, хвилиночку.

Він кинув обидві половинки яйця на сковороду і поставив її на передню конфорку гарячої грубки. Всі троє роздули ніздрі й завмерли, чекаючи. І по кімнаті поволі почав розпливатися запах, у природі якого не могло бути ніяких сумнівів. Паливода мовчав, і Куций теж не подавав голосу, хоча все вже стало ясно.

— Викинь його! — вигукнув Смок, задихаючись.

— Навіщо? — сказав Паливода, — Однаково доведеться перевіряти решту.

— Тільки не тут! — Смок зайшовся кашлем, і його мало не вивернуло. — Розрубуй їх, і одразу буде видно. Викинь його, Куций… Викинь геть! Хху! І не зачиняй дверей.

Вони розкривали ящик за ящиком, брали навмання яйце за яйцем, розтинали їх навпіл — і щоразу бачили ту саму картину: геть-чисто всі яйця безнадійно, безповоротно протухли.

— Гаразд уже, Куций, можеш їх не їсти, — кепкував Паливода. — І дозвольте мені якнайшвидше забратися звідси. Я підписував контракт на свіжі яйця. Позичте мені, будь ласка, запряг, і я вивезу ті, що свіжі, поки вони теж не протухли у вашій хаті.

Смок допоміг йому навантажити санки. Куций навіть не виходив — сів за стіл і почав розкладати пасьянс.

— А скажіть-но, чи довго ви сиділи на цьому товарі? — підшкильнув на прощання Паливода.

Смок промовчав і, зиркнувши на свого набурмосеного компаньйона, почав викидати ящики з хати на сніг.

— Послухай, Куций, по скільки, кажеш, ти віддав за ці три тисячі? — лагідним тоном поцікавився Смок.

— По вісім доларів. Іди геть. Не чіпай мене. Я вмію лічити не гірше за тебе. Ми втратили на цій оборудці рівнісінько сімнадцять тисяч доларів. Я підрахував це ще тоді, як ми збиралися нюхати оте перше яйце.

Поміркувавши трохи, Смок знову порушив мовчанку.

— Послухай, Куций, сорок тисяч доларів — це двісті фунтів піску. Паливода позичив у нас запряг одвезти яйця. Сюди він прийшов без санок. А ті дві торбинки з піском, що він приніс у кишенях, важили фунтів по двадцять, не більше. Ми домовлялися, що він заплатить одразу за весь товар. А він приніс лише стільки, щоб розрахуватися за незіпсовані яйця. За ті три тисячі він і не збирався платити. Отже, він знав, що вони тухлі. А звідки він це знав, як ти гадаєш?

Куций зібрав карти, почав був тасувати їх, та нараз покинув.

— Та що тут гадати, коли це й дитина б зрозуміла! Ми втратили сімнадцять тисяч. Паливода виграв сімнадцять тисяч. Оті яйця, що нам продав Готеро, вони ввесь час належали Паливоді. В тебе є ще якісь запитання?

— Є. Як це ти не додумався перевірити, чи ті яйця свіжі, перш ніж платити за них?

— А це теж дуже просто. Цей пройдисвіт Паливода розписав усе наперед, як по нотах. Я не мав часу на перевірку — треба ж було встигнути все владнати до другої години. А тепер, Смоку, дозволь і мені ґречно запитати в тебе: як, кажеш, звуть оту особу, що напоумила тебе спекулювати яйцями?..

Куций перетасовував колоду після шістнадцятого невдалого пасьянсу, а Смок саме збирався готувати вечерю, коли до них постукав полковник Бові, вручив Смокові листа й пішов далі, до своєї хатини.

— Ти бачив його обличчя? — люто вигукнув Куций. — Він ледь-ледь не зареготався. Ну, тепер сміха з нас будуть, Смоку. Хоч бери й тікай з Доусона.

Лист був від Паливоди, і Смок прочитав його вголос:

— Ну, що ти на це скажеш? — спитав Смок. — Ми, звичайно, приймемо запрошення?

— Я тобі тільки одне скажу, — відповів Куций. — Паливоді й збанкрутувати не страшно. Він же лицедій, такий лицедій, що аж ну! А ще скажу тобі ось що: я в своїх обрахунках помилився. В Паливоди буде мало що сімнадцять тисяч прибутку, а й ще дещо. Ми з тобою піднесли йому в подарунок усі свіжі яйця, що були на Клондайку. Дев'ятсот шістдесят дві штуки та ще ті два, які я йому підкинув для рівного рахунку! І він, негідник, навіть не посоромився забрати каструльку з тима трьома яйцями, що ми розбили на пробу! І наостанці я тобі ще одне скажу: ми з тобою справжденні рудокопи, вроджені золотошукачі. Але на фінансах і різних там спекуляціях-махінаціях знаємося так само, як теля на пирогах. Тож надалі шукаймо талану лиш по горах і долах, а як ти ще хоч раз згадаєш при мені про яйця — нашому приятельству кінець. Ясно?

І

Смок і Куций здибалися на розі біля шинку «Оленячий Ріг». У Смока обличчя було вдоволене, і йшов він легкою, бадьорою ходою. Куций же, навпаки, плентався безрадісно й знуджено.

— Ти куди? — весело озвався до нього Смок.

— Щоб мене повісили, коли я знаю, — понуро відповів Куций. — Куди очі світять. Все одно подітися нема де. Дві години змарнував на покер — карта нікому не йшла, нічого не виграв, нічого не програв. Згуляв із Скіфом Мітчелом у крибедж на чарку, а тепер і зовсім не знаю, куди податись. Оце ж і видивляюся, — може, десь бійка зчиниться чи хоч собаки перегризуться.

— Ну, тоді я маю для тебе щось цікавіше, — сказав Смок. — Власне, тим-то я й розшукував тебе. Ходімо.

— Отак зразу?

— А певно.

— Куди?

— На той берег, у гості до старого Дуайта Сендерсона.

— Вперше чую про такого. — похмуро сказав Куций. — І взагалі не чув. щоб хтось на тому березі жив. Чого це він там оселився? Він що, клепки не має?

— Він має щось на продаж, — засміявся Смок.

— Що саме? Собак? Копальню? Тютюн? Гумові чоботи? У відповідь на всі запитання Смок тільки головою хитав.

— Ходім, там побачиш. Бо я купую те, що він продає. Як схочеш — візьму тебе в пай, хоч діло це ризиковане.

— Невже знову яйця? — вигукнув Куций, удаючи перестрах.

— Ходім, — відказав на те Смок. — І поки переходитимемо річку, можеш угадувати до десяти разів.

Вулиця вивела їх на високий берег Юкону, і вони спустилися на кригу. За три чверті милі навпроти круто здіймався другий берег — майже прямовисні скелі заввишки в сотні футів. До цих скель вела, звиваючись поміж розбитими й гостроверхими крижаними брилами, ледь помітна стежка. Куций плентався слідом за Смоком, розганяючи нудьгу здогадами, що саме може продавати Сендерсон.

— Оленів? Мідяну копальню чи цегельню? Це одна відгадка. Ведмеже чи якесь хутро? Лотерейні білети? Картоплище?

— Майже вгадав, — підбадьорив приятеля Смок. — Давай далі.

— Два картоплища? Сироварню? Торфовище?

— Непогано. Вже недалеко й до істини.

— Каменярню?

— Так само близько, як картоплище з торфовищем.

— Стривай. Дай-но подумати. Залишився ж останній раз.

Хвилин десять вони йшли мовчки.

— Знаєш, Смоку, мені набридло сушити собі голову. Коли те, що ти купуєш, схоже водночас на картоплище, торфовище й каменярню, то я здаюся. І в пай до тебе не йду, поки не побачу, що воно таке і з чим його їдять. То що це таке?

— Зараз сам побачиш. Зроби таку ласку, зведи очі он туди. Бачиш дим он над тією хатиною? Там живе Дуайт Сендерсон. І має він землю під забудову.

— Тільки це? А більше в нього нема нічого?

— Більше нічого, — засміявся Смок. — Крім, хіба, ревматизму. Кажуть, ревматизм йому жити не дає.

— Стривай-но! — Куций схопив товариша за плече й зупинив його. — То це ти намірився купити землю під забудову на цій крутизні?

— На десятий раз ти таки вгадав. Ходім далі.

— Зажди хвильку! — благально вигукнув Куций. — Ти ж подивися, тут самі скелі й урвища, жодної рівної місцинки — де ж тут будуватися?

— Питаєш мене!

— Отже, ти не збираєшся тут нічого будувати?

— Дуайт Сендерсон продає під забудову, — ухильно відповів Смок. — Ходім далі. Нам ще треба вибратися нагору.

Видиратись було важко, — здавалося, вузька стежинка, петляючи, веде просто в небо. Куций захекувався й кректав на несподіваних поворотах та крутих спадах.

— І подумати тільки — будуватись у такому місці! Таж тут ані клаптика рівного не знайдеш, ані бодай такого, щоб поштову марку наліпити! І берег ні до чого не придатний, по цей бік пароплавові не причалити. Глянь онде на Доусон. Там місця ще на сорок тисяч душ. Послухай, Смоку, ти куштував ведмедини і тяму в голові маєш. І я знаю, що будуватися на цій землі не збираєшся. То скажи, на милість божу, навіщо ти її купуєш?

— Щоб продати, звичайно.

— Але ж не всі такі божевільні, як ви із Сендерсоном!

— Може, й не такі, але й недалеко від нас одійшли. Отож я куплю цю землю й невеликими ділянками продам тверезим доусонцям.

— Ха! Вони й досі не забули про ті яйця. А ти хочеш їх ще більше насмішити?

— А чом би й ні.

— Ну, це вже, Смоку, завелика розкіш. Я помагав тобі їх насмішити у тій оборудці з яйцями, і мені особисто цей сміх обійшовся майже в дев'ять тисяч доларів.

— Що ж, цього разу можеш і не йти в пай. Весь прибуток буде мій, але ти однаково мусиш допомогти мені.

— Ну, допомогти я, звісно, можу. Сміялися вони з мене, — хай і ще раз посміються. Але я й унції на це діло не викину. Скільки Сендерсон править за землю? Сотні дві, три?

— Десять тисяч. Добре було б купити її за п'ять.

— І чому тільки я не проповідник! — скрушно зітхнув Куций.

— Чого б це?

— Я б виголосив найкрасномовнішу проповідь за однією притчею, — ти її, можливо, знаєш, а саме — про дурня та його гроші.

II

— Увійдіть! — роздратовано озвався Дуайт Сендерсон, коли вони постукали в двері.

Коли Смок із Куцим увійшли, хазяїн сидів навпочіпки біля кам'яного вогнища й товк кавові зерна, загорнені в шматок мішковини.

— Чого прийшли? — гостро запитав він, висипаючи потовчену каву в кавник на жару.

— Справа є, — сказав Смок. — Я чув, що ви продаєте цю землю під забудову. Скільки ви за неї правите?

— Десять тисяч, — відказав Сендерсон. — Чули? А тепер смійтеся, коли хочете, і забирайтеся геть. Двері онде. До побачення.

— Я прийшов до вас зовсім не сміятися. Задля сміху я знайшов би собі щось веселіше, аніж дертися на цю вашу гору. Я хочу купити у вас землю.

— Он як? Якщо ви серйозно, то я вас слухаю. — Сендерсон підійшов і сів навпроти гостей, поклавши руки на стіл і раз у раз зиркаючи скоса на кавник. — Отож я вам свою ціну сказав і не посоромлюся вдруге сказати: десять тисяч. Хочете — смійтеся, хочете — купуйте, мені однаково.

І щоб показати, наскільки це йому байдуже, він затарабанив по столу гудзуватими пальцями, а очі втупив у кавник. Потім він замугикав монотонно: «Тра-ля-ля, тра-ля-лі, тра-ля-лі, тра-ля-ля…»

— Послухайте, містере Сендерсоне, — сказав Смок. — Ця земля не варта десяти тисяч. Якби вона варта була десяти тисяч, то за неї можна було б заправити і сто тисяч. А коли вона не варта ста тисяч — а ви самі знаєте, що не варта, — то не варта й десяти центів.

Сендерсон усе тарабанив пальцями й мугикав «тра-ля-ля, тра-ля-лі», аж доки кава не збігла. Тоді долив у кавник холодної води з кухлика, переставив кавник на край вогнища й знову сів.

— А скільки ви даєте? — спитав він у Смока.

— П'ять тисяч. Куций застогнав.

Сендерсон ще трохи потарабанив і помугикав своє «тра-ля-ля, тра-ля-лі», а потім сказав Смокові:

— Ви не дурень. Ви сказали, що коли ця земля не варта ста тисяч, вона не варта й десяти центів. А самі пропонуєте мені п'ять тисяч. Отже, вона варта і ста тисяч.

— Але ви не одержите за неї й двадцяти центів, — гаряче відказав Смок, — хоч би навіть просиділи тут до самого скопу.

— Од вас одержу.

— Від мене ні.

— Тоді сидітиму тут до скону, — відрубав Сендерсон.

Не звертаючи більше уваги на гостей, він заходився куховарити, наче був сам у хатині: розігрів казанок з бобами, підсмажив шматок коржа і сів собі за стіл підживлятися.

— Ні, спасибі, — промурмотів Куций. — Ми зовсім не голодні. Оце щойно від столу.

— Покажіть-но нам ваші папери, — сказав нарешті Смок.

Сендерсон сунув руку під подушку на лежанці й видобув паку з документами.

— Вони в мене, як слід, — сказав він. — Оцей довгий, з печатками, надійшов аж із Оттави. Це вам не папірець від тутешнього начальства. Сам канадський уряд запевнив мої права на цю землю.

— Вона вам належить уже два роки. А скільки ділянок ви продали за цей час? — поцікавився Смок.

— Це не ваше діло, — роздратовано відповів Сендерсон. — Я можу й сам жити на своїй землі, якщо захочу. Закон цього не забороняє.

— Даю вам п'ять тисяч, — сказав Смок.

Сендерсон похитав головою.

— Ну й два лопухи! — у відчаї вигукнув Куций. — Вийдімо на хвильку, Смоку. Я хочу щось тобі сказати.

Смок неохоче погодився вийти.

— Невже тобі не спадало на думку, — сказав Куций, коли вони зупинилися в снігу за дверима, — що навколо його клятої землі скільки завгодно нічийних скель? Запаколь собі де хоч, зареєструй, і земля твоя.

— Ні, вони не підходять, — відказав Смок.

— Чого це не підходять?

— Скажи, тебе дивує, чому я купую саме це місце, коли довкола землі скільки завгодно?

— Еге ж, — кивнув головою Куций.

— Отож-бо! — переможно мовив Смок. — Якщо тебе це дивує, то здивує й інших. А здивувавшись, вони позбігаються сюди. Твій подив свідчить, що я все правильно розрахував. Можеш мені повірити, Куций: я піднесу Доусонові такий сюрприз, що сміховина з яйцями враз вилетить їм з голови. Вертаймось усередину.

— Здоровенькі були, — сказав Сендерсон, коли вони ввійшли. — А я вже гадав, що більше вас не побачу.

— Ну, то за скільки ви віддасте землю? — спитав Смок.

— За двадцять тисяч.

— Даю вам десять.

— Що ж, за такі гроші я продам. Я, власне, стільки й заправив спочатку. А коли ви сплатите?

— Завтра, в Північно-Західному банку. Я даю вам десять тисяч, але з двома умовами. По-перше, одержавши гроші, ви одразу поїдете на Сорокову Милю й просидите там до кінця зими.

— Це можна. А ще що?

— Я сплачу вам двадцять п'ять тисяч, а п'ятнадцять з них ви мені повернете.

— Згода. — Сендерсон обернувся до Куцого. — Коли я оселявся тут, усі казали, що я дурень, — оскірився він, — А виходить, у цього дурня десять тисяч у кишені, га?

— На Клондайку дурнів аж кишить, — тільки й зумів відповісти Куций. — Кому-небудь з них мусить же пощастити!

III

Наступного ранку законно оформили продаж землі, що належала Дуайтові Сендерсону — «ділянки, що надалі іменуватиметься селищем Тра-Ля-Ля», як на вимогу Смока було зазначено в запродажній. А потім касир Північно-Західного банку зважив і видав на двадцять п'ять тисяч Смокового золотого піску, причому з півдесятка випадкових відвідувачів бачили, як той пісок зважувано і хто його одержав.

Шукачі золота — люди підозріливі. Досить кому-небудь зробити щось не зовсім звичайне — скажімо, вибратися на полювання лося чи просто вийти поночі помилуватись північним сяйвом, — і всі вже ладні подумати, що він знайшов десь родовище золота. Отож коли стало відомо, що такий промітний доусонець, як Смок Беллю, сплатив двадцять п'ять тисяч доларів старому Дуайтові Сендерсону, ціле місто захотіло довідатися, за що ці гроші сплачено. Старий Сендерсон з хліба на воду перебивався в своєму безлюдному закутку — що ж у нього могло бути такого, що варте двадцяти п'яти тисяч? Відповісти на це ніхто не міг, тим-то всі доусонці з гарячковою цікавістю стежили за Смоком.

По обіді поширилася чутка, що кілька десятків чоловік спакували свої похідні клунки й поприносили їх, щоб були напохватніше, в шинки на Головній вулиці. За кожним Смоковим кроком тепер стежили десятки пар очей. Жоден з численних знайомих Смока не насмілився спитати його, що саме він купив у старого Дуайта, і це свідчило, наскільки поважно сприйняли мешканці Доусона угоду Смока із Сендерсоном. З другого боку, про яйця ніхто й словом більше не прохоплювався при Смокові. Під таким самим дружнім та делікатним наглядом перебував і Куций.

— Я почуваюся так, наче вбив когось чи сам на віспу захворів: кожне на мене витріщається, а заговорити боїться, — поскаржився Куций, здибавшись із Смоком біля входу до «Оленячого Рогу». — Глянь-но на Біла Солтмена — бачиш, онде, на тому боці. Йому аж кортить глянути на нас, але очей нізащо не поверне, вдає, ніби задивився в кінець вулиці. Наче нас із тобою він і зовсім не знає! Але я ладен закластися на чарку, Смоку: якщо ми зараз зайдемо за ріг, ніби поспішаючи кудись, а тоді повернемо назад, то неодмінно зіткнемося з ним носом до носа, бо він порветься за нами.

Вони випробували цей викрут — і справді, коли завернули назад, за рогом налетіли на Солтмена, що широкою ходою бувалого мандрівника ступав за ними назирці.

— Здоров, Біле! — привітався Смок. — Ти куди зібрався?

— Здоров. Нікуди я не зібрався, просто прогулююся, — відказав той. — Вирішив от прогулятися. Погода ж чудова, хіба ні?

— Ха! — осміхнувся Куций. — Якщо це в тебе лише прогулянка, то як же тоді ти бігаєш?

Того вечора, годуючи собак, Куций відчував, що з довколишньої темряви на нього дивляться десятки пар очей. І, прив'язуючи собак до кілка, замість залишити їх на ніч на волі, він знав, що прирікає Доусон на ще більшу збентеженість.

Заздалегідь обдумавши план дій, Смок повечеряв у ресторані і почав розважатися. Де він не ступав, усюди опинявся в центрі уваги. Шинки, куди він заходив, одразу людніли — і порожніли, тільки він виходив. Якщо він підходив до рулетки, біля якої куняв банківник, і купував кілька марок, за п'ять хвилин стіл оточував цілий гурт гравців. Смок навіть утішився маленькою помстою — підвівся й вийшов з театру саме в ту мить, коли Люсіль Ерол заспівала свою найпопулярнішу пісеньку. За три хвилини дві третини глядачів вийшли слідом за ним.

О першій годині ночі Смок пройшов незвичайно людною Головною вулицею й звернув до пагорба, де стояла їхня хатина. На півдорозі він зупинився й почув, як позаду порипує сніг під чиїмись мокасинами.

Годину вони з Куцим просиділи в хатині, не запалюючи світла, а потім Смок засвітив свічку і, виждавши саме стільки часу, скільки людині потрібно, щоб одягтися, вони вдвох вийшли надвір і почали запрягати собак. Працюючи при світлі, що падало з прочинених дверей, вони почули, як поблизу хтось свиснув. Потім такий самий свист почувся звідкись ізнизу.

— Ти тільки послухай, — пирснув Смок. — Це ж вони розставили цілу низку свистунів, щоб стежили за нами й повідомляли про все в місто. Ладен закластися, що оце зараз чоловік із сорок посхоплювалися з ліжок і надягають штани!

— От дурні! — засміявся Куций. — Обмахорити їх — заіграшку. Я тобі скажу, недотепи, що в наш час заробляють гроші мозолями, — це таки направду недотепи. Бо світ аж кишить дурнями, які просяться, щоб їм обчистили кишені. Знаєш, Смоку, коли ти ще не передумав, то візьми мене в пай.

Вантаж на санках був невеликий — спальні хутра й запас харчів. З-під клунка з харчами ледь помітно виглядав невеличкий моток сталевого дроту, а на самому дні санок пильне око помітило б прихований лом.

Не скидаючи рукавиць, Куций ніжно погладив дріт і ще раз пестливо доторкнувся до лома.

— Ха! — прошепотів він. — Я б і сам замислився, якби темної ночі побачив на чиїхось санках отакі штуковини.

Тихенько вони спустилися з пагорба, вийшли на рівну Головну вулицю і мало не покрадьки звернули на північ, до тартака, подалі від міського центру. Досі їм не траплялося жодної живої душі, та тільки-но вони звернули, позаду, в поцяткованій тьмяними зірками темряві, почувся свист. Наддавши ходи, вони проминули тартак і шпиталь і за чверть милі далі круто завернули назад тією ж дорогою. Пройшовши якусь сотню кроків, вони ледве не наскочили на п'ятьох чоловік, що тюпали їм назустріч. Всі п'ятеро злегка згиналися під вагою клунків. Один з них зупинив передовика Смокового запрягу, решта з'юрмилися навколо, і хтось запитав:

— Ви не перестрівали санок?

— Ні, — відповів Смок. — Це ти, Біле?

— Тю! Та це ж Смок! — вигукнув украй здивований Біл Солтмен.

— Що це ви робите посеред ночі? — спитав Смок. — Прогулюєтесь?

Перше ніж Біл Солтмен встиг відповісти, до гурту надбігло двоє чоловік, за ними — ще кілька, і нарешті зарипів сніг під ногами цілого натовпу.

— Що це за люди? — спитав Смок. — Невже десь золото знайшли?

Солтмен, не відповідаючи, почав розкурювати люльку, яка, проте, явно не могла смакувати йому, бо він усе ще відсапувався після бігу. Це був просто не дуже хитрий прийом — він запалив сірника, щоб розглядіти сапки, і Смок побачив, як у ту мить очі всіх зосередилися на змотаному дроті й ломі. Потім сірник погас.

— Та ні, просто різні чутки снуються, самі чутки, — таємниче пробурмотів Солтмен.

— То, може, й з нами поділитеся? — сказав Смок. Хтось позаду глузливо пирснув.

— А куди ви зібралися? — спитав Солтмен.

— А хто ви такі, щоб питати? — відказав Смок. — Добровільна поліція?

— Та просто цікаво, — сказав Солтмен.

— Так цікаво, аж слів бракує, — озвався в темряві інший голос.

— Я оце думаю, — докинув Куций, — хто з нас почувається зараз найбільшим дурнем?

Всі зареготали, хоч трохи й силувано.

— Ну, ходім, Куций, нам пора, — сказав Смок і погнав собак.

Натовп рушив за ними назирці.

— Послухайте, ви, часом, не помилилися? — підшкильнув Куций. — Ви ж наче туди йшли, чого ж тепер назад повертаєте? Забули, куди вам треба?

— Іди ти під три чорти, — люб'язно відповів Солтмен. — Ми самі знаємо, куди нам треба.

Санки рушили Головною вулицею — Смок попереду, Куций орудував жердиною, а за ними посувався натовп — чоловік шістдесят з похідними клунками за плечима. Була третя година ночі, і тільки гультіпаки, що звикли пити до світанку, бачили цю процесію й могли наступного дня розповісти про неї решті Доусона.

За півгодини Смок з Куцим зійшли на пагорб до своєї хатини й розпрягли собак перед дверима. Шістдесят шукачів золота похмуро стежили за кожним їхнім рухом.

— На добраніч, хлопці! — гукнув Смок, зачиняючи за собою двері.

Через п'ять хвилин він загасив свічку, а якихось півгодини згодом вони з Куцим нишком вийшли з хатини і потемки почали запрягати собак.

— Агов, Смоку! — гукнув Солтмен, підходячи ближче.

— Я бачу, тебе не здихаєшся, Біле, — весело озвався Смок. — А де твої приятелі?

— Пішли перепустити по чарці. А мене залишили стежити за вами, і я вас з ока не спущу. Може, ти сам скажеш, Смоку, що ви надумали? Нас ви все одно не здихаєтесь, то краще поділився б, га? Ми, зрештою, свої люди.

— Буває, що з своїми людьми можна ділитися, а буває, що й ні, — ухильно відповів Смок. — І зараз саме такий випадок, Біле, коли не можна. Ти б краще йшов спати. На добраніч.

— Ніякої доброї ночі цей раз не буде, Смоку. Ти хіба нас не знаєш? Ми до вас приліпимось, як п'явки до тіла!

— Що ж, — зітхнув Смок. — Ви по-вашому, а ми по-нашому. Ходім, Куций, ми вже й так загаялися.

Коли санки рушили, Солтмен пронизливо свиснув і пішов слідом за ними. Під пагорбом посвист передали далі. Куций правував жердиною, а Смок із Солтменом ішли біч-о-біч.

— Послухай, Біле, — сказав Смок. — В мене є пропозиція. Хочеш пристати до нас?

Солтмен навіть не завагався:

— Цебто щоб я кинув товаришів? Ні, дзуськи. Ми всі до вас пристанемо.

— Тоді ти будеш перший! — вигукнув Смок і, вхопивши Солтмена за поперек, повалив його в глибокий сніг понад стежкою.

Куций загорлав на собак і погнав їх дорогою, що, звиваючись між розкиданими де-не-де хатинами, вела через горби й яри до південної околиці Доусона. Смок і Солтмен, зчепившись, борсалися в снігу. Смок був у чудовій формі, але Солтмен переважав його фунтів на п'ятдесят, — і то п'ятдесят фунтів загартованих похідним життям м'язів, — тим-то він раз у раз переборював Смока. Знов і знов Солтмен клав його на лопатки, і Смок тоді лежав собі, не пручаючись, і відпочивав. Але щоразу, коли Солтмен хотів вирватися й підвестись, Смок хапав його за поперек чи за ноги, і боротьба починалася наново.

— Ти хлопець завзятий, — відсапуючись, визнав Солтмен хвилин за десять, сівши верхи на Смокові. — І все-таки я тебе щоразу кладу.

— А я тебе щоразу затримую, — теж відсапуючись, відповів Смок. — А більше мені й не треба. Знаєш, де вже досі Куций?

Солтмен щосили шарпнувся і вже був вирвався, але в останню мить Смок ухопив його за ногу, смикнув — і той кубернувся в сніг. Від підніжжя горба долинув тривожний посвист. Солтмен сів і різко свиснув у відповідь, а Смок, скориставшись із нагоди, накинувся на нього, повалив горілиць, сів верхи на груди, колінами притис до снігу його біцепси, руками — плечі, і більше вже не випускав. В такій позі й знайшли їх шукачі золота. Смок засміявся й підвівся.

— Ну, на добраніч, хлопці, — сказав він і пішов схилом униз, а шістдесят розсерджених золотошукачів уперто рушили слідом за ним.

Смок завернув на північ, проминув тартак та шпиталь і попрямував стежкою по річковій кризі, попід крутою Лосячою горою. Обійшовши індіянське селище, він дістався до гирла Лосячого ручаю, а там завернув назад і зіткнувся лицем у лице зі своїми переслідувачами.

— Ох, і в'їлися ж ви мені! — сказав він, удаючи, що аж кипить зі злості.

— А до тебе, здається, ніхто й не чіпляється, — чемно пробурмотів Солтмен.

— Атож, анітрохи, — огризнувся Смок, ще вдаліше прикидаючись розлюченим і, пройшовши крізь натовп, подався назад до Доусона. Двічі він пробував перейти по незайманому снігу між зашеретами на той берег, але переслідувачі не відставали, і щоразу він здавався й завертав до доусонського берега. Прошкандибавши Головною вулицею, він перетнув кригою річку Клондайк, дійшов до Клондайк-Сіті й знов повернувся в Доусон. О восьмій ранку, коли почало сіріти, він привів усю стомлену юрму до ресторану Славовича, де в час сніданку столики мало не боєм брали.

— На добраніч, хлопці, — сказав він, сплативши рахунок.

Та це ще був не кінець — йому знову довелося бажати їм доброї ночі біля підніжжя пагорба. Було вже зовсім світло, і далі вони вже не переслідували його, а тільки дивились, як він іде до своєї хатини.

IV

Два дні Смок вештався по місту, і весь час шукачі золота не спускали його з ока. Куций зник разом з санками й собаками. Подорожні з Юкону, Бонанзи, Ельдорадо чи Клондайку ніде його не зустрічали. Залишався тільки Смок, який, звісно, рано чи пізно спробує зустрітись із своїм партнером; тим-то за Смоком стежили день і ніч. Другого дня ввечері він не виходив з хатини, погасив лампу о дев'ятій, а будильник завів на другу ночі. Чатовий почув знадвору дзвін будильника, і за півгодини, коли Смок вийшов на поріг, його чекало вже не шістдесят чоловік, а добрих три сотні. Яскраве північне сяйво освітлювало їх, і в супроводі цього численного почту Смок спустився в місто й увійшов до «Оленячого Рогу». Вмить шинок переповнився вщерть, збуджені й дратливі відвідувачі перепускали чарку за чаркою й цілі чотири нескінченні години дивились, як Смок грає в крибедж із своїм давнім приятелем Бреком. На початку сьомої ранку, злий і похмурий обличчям, ні на кого не дивлячись і нікого не впізнаючи, Смок вийшов з «Оленячого Рогу» й пішов Головною вулицею, а за ним безладними лавами простувало триста чоловік, хором вигукуючи:

— Лівою, правою! Сіно, солома! Раз! Два! Три!

— На добраніч, хлопці, — сердито кинув Смок, зупиняючись на березі Юкону там, де стежка круто збігала вниз. — Я поснідаю і ляжу спати.

Всі три сотні загорлали, що проводять його, і рушили кригою за ним на той берег, до Тра-Ля-Ля. О сьомій годині він привів усю юрму до покрученої стежки, що крутосхилом підіймалася вгору до хатини Дуайта Сендерсона. Крізь заклеєне промащеним папером віконце виднів вогник свічки, з димаря клубочився дим. Двері розчинив Куций.

— Заходь, Смоку, — привітав він приятеля. — Сніданок готовий. А що то за люди?

На порозі Смок обернувся.

— Ну, хлопці, на добраніч! І не згадуйте лихим словом.

— Зажди-но хвильку, Смоку! — крикнув Біл Солтмен, і в голосі його почулося гірке розчарування. — Я хочу з тобою хвильку побалакати.

— Кажи, я слухаю, — великодушно відказав Смок.

— Чи не поясниш ти нам, за що ти заплатив старому Сендерсонові двадцять п'ять тисяч?

— Біле, ти мені вже в печінках сидиш, — відповів Смок. — Я приходжу до свого, так би мовити, позаміського маєтку, маю надію знайти тут тишу й спокій та добрий сніданок, а ти приводиш за собою цілу юрбу й влаштовуєш мені перехресний допит! То навіщо людині позаміський маєток, коли вона не може навіть там знайти тиші й спокою?

— Ти не відповів на моє запитання, — неухильно заявив Біл Солтмен.

— Бо я й не збираюся, Біле. Це наша з Сендерсоном приватна справа. Будуть ще якісь запитання?

— А пощо ви тої ночі везли на санках лом і дріт?

— Ну, яке твоє поросяче діло? А втім, нехай Куций тобі відповість, коли хоче.

— А певно! — охоче встряв у розмову Куций. Він уже розтулив був рота щось далі сказати, але завагався й глянув на товариша. — Знаєш, Смоку, між нами кажучи, я теж гадаю, що яке їм до цього поросяче діло? Т вже заходь, бо вся кава википить.

Двері зачинилися, і три сотні розчарованих чоловік розбилися на окремі гуртки.

— Ти ж, Солтмене, обіцяв привести нас на саме місце, — озвався хтось.

— Отакої! — огризнувся Солтмен. — Я сказав, що Смок приведе нас на саме місце.

— То це воно й є?

— Я знаю не більше, ніж ви. Але ж усім ясно, що Смок щось відкрив і тепер приховує. Бо інакше за що б він заплатив Сендерсонові двадцять п'ять тисяч? Певна річ, не за це паршиве каміняччя.

Юрма хором погодилася з цією думкою.

— Ну, а тепер що ми робитимемо? — сумно спитав хтось інший.

— Я особисто піду снідати, — бадьоро сказав Паливода Чарлі. — Отже, через тебе ми спіймали облизня, Біле.

— До чого тут я? — відказав Солтмен. — Це все Смок! Але ж і не забувайте про ті двадцять п'ять тисяч!

V

О пів на дев'яту, коли зовсім розвидніло, Куций обережно прочинив двері й визирнув з хатини.

— Ти диви! — вигукнув він. — Вони всі подалися назад до Доусона. — А я гадав, що вони тут отаборяться!

— Не хвилюйся, скоро вони повернуться, — запевнив його Смок. — Або я помиляюся, або сюди збіжиться пів-міста, ще ми й не змигнемося. А тепер нумо працювати.

— Послухай, поясни ти мені, ради бога, нащо все це потрібно? — жалісно сказав Куций за годину, оглядаючи плоди їхньої праці: встановлену в хатині лебідку з приводом, обкрученим замкнутою вісімкою навколо двох дерев'яних валів.

Смок легенько крутнув корбу, і линва зарипіла, обертаючись порожнем навколо валів.

— Ану, Куций, вийди надвір і послухай, на що це схоже.

Знадвору Куций почув усі ті звуки, що супроводжують роботу підіймальної лебідки в шахті, і спіймав себе на думці, коли мимоволі прикидав, яка завглибшки має бути ця шахта. Тоді все стихло, і в уяві він побачив відро, підтягнуте впритул до вала. Потім почув, як корба крутнулася в другий бік, послаблюючи линву, і як гупнуло відро, поставлене на край шахти. Увесь аж сяючи, він розчинив двері.

— Все ясно! — вигукнув він. — Я сам ледве не впіймався на гачок. Ну, а далі що?

Далі вони почали тягати до хатини каміння — нанесли на добрий десяток санок. А опісля було в них і багато інших справ того клопітного дня.

— Тепер бери собак і поганяй у Доусон, — сказав Смок Куцому після вечері. — Собак залишиш у Брека, він про них подбає. За тобою стежитимуть, тож ти попроси Брека піти на торговельний склад і купити весь динаміт — в них там його лише кілька сотень фунтів. І нехай Брек замовить у коваля штук шість свердел на тверду породу. Брек — досвідчений копач, він і сам розтовкмачить ковалеві, що нам треба. І дай Брекові заявку на нашу ділянку, хай він завтра зареєструє її в уповноваженого. А о десятій виходь на Головну вулицю й прислухайся. Май на увазі, я не хочу, щоб вийшло заголосно — нехай почують тільки в Доусоні й ніде більше^ Я підірву три заряди різної величини, а ти потім скажеш мені, який вибух прозвучав найкраще.

О десятій вечора, коли Куций прогулювався Головною вулицею, відчуваючи на собі уважні погляди численних доусонців і напружено прислухаючись, до нього долинув слабкий віддалений вибух. Через тридцять секунд долинув другий вибух, гучніший, — на нього звернули увагу й інші перехожі. А третій був такий потужний, що аж шибки задзвеніли й люди повибігали на вулицю.

— Ну, ти ж їх і трусонув! — захекано заявив Куций, ввалюючись через годину до хатини в Тра-Ля-Ля. Він схопив Смока за руку. — Побачив би ти, що там було! Траплялося тобі коли наступати на мурашник? Оце такий був Доусон. Головна вулиця кишіла й гула, коли я вибирався звідти. Завтра в Тра-Ля-Ля ніде й голки буде встромити. Вони й зараз уже, певно, крадуться сюди через річку — хіба ж я не знаю шукацької душі!

Смок усміхнувся, підійшов до фальшивої лебідки й крутнув її кілька разів. Куций тим часом повисмикував у кількох місцях мох з-поміж колоддя стін, щоб крізь шпарини бачити, де що робиться назовні. Потім загасив свічку.

— Давай, — прошепотів він через півгодини.

Смок почав повільно крутити лебідку, а за кілька хвилин підхопив цинкове відро з землею й замашно опустив його на купу каміння, натасканого до хати. Відро грюкнуло й заскреготіло. Тоді він запалив цигарку, затуливши долонею вогник сірника.

— Їх там троє, — прошепотів Куций. — Бачив би ти, що з ними було! Коли ти брязнув відром, вони аж затрусилися. Один зараз під вікном, пробує зазирнути.

Смок затягся цигаркою й підніс до очей годинника.

— Це треба регулярно, — стиха проказав він. — Витягатимемо відро що чверть години. А тим часом…

Накинувши на камінь втроє згорнутий мішок, він ударив по ньому долотом.

— Чудово, чудово! — захоплено простогнав Куций, безгучно відступаючи від шпарини. — Вони оце радяться — уявляю собі, які в них обличчя!

І так до четвертої години ранку, через кожні п'ятнадцять хвилин чути було, як у хатині витягують важке відро рипучою лебідкою, що насправді крутилася порожнем. Опісля розвідачі пішли геть, і Смок з Куцим полягали спати.

Коли розвидніло, Куций оглянув сліди мокасинів.

— Здоровило Біл Солтмен теж був з ними, — зауважив він. — Бач, які величезні сліди!

Смок глянув на річку й сказав:

— Ну, готуйся зустрічати гостей. Он двоє вже лізуть через крижані брили.

— Ха! Ось подивишся, що буде після дев'ятої, коли Брек зареєструє наші заявки. Тоді вже не двоє, а дві тисячі сюди полізуть!

— І всі до одного кричатимуть, що знайдено головне родовище! — засміявся Смок. — «Нарешті відкрито джерело всіх багатств Клондайку!»

Куций видряпався на крутий прискалок і скинув досвідченим оком на ділянку, що її вони запаколили.

— Воно й справді схоже на розлам жили, — сказав він. — Тямущий і під снігом її простежить. А тут хто хоч повірить. А онде й крихка порода над жилою, і навіть вихід на поверхню! Так, тут усякого можна ошукати.

Коли двоє чоловік, перейшовши річку, видобулися покрученою стежкою на крутий берег, двері хатини були вже замкнуті. Біл Солтмен, що йшов попереду, тихцем підступив до дверей, прислухався і покивав пальцем Паливоді Чарлі. Зсередини почулося рипіння й схлипування лебідки, що підіймала важкий вантаж, потім на хвильку запала тиша, а тоді вони почули, як лебідку розкручують і відро грюкається об камінь. Цілу годину вони простояли, дослухаючись, і за цей час звуки повторилися в тій самій послідовності ще тричі. Потому Паливода постукав у двері. Зсередини почулися невиразні звуки, там заметушилися, забігали навшпиньках, затихли й знову пометушилися — і, нарешті, хвилин через п'ять, Смок, відсапуючись, обережно прочинив двері й визирнув у шпарку. Обличчя й одяг його були запорошені. І привітав він гостей щось надто вже радо.

— Заждіть хвилинку, — додав він. — Зараз я до вас вийду.

Натягши рукавиці, він вислизнув крізь прочинені двері й став перед гістьми на снігу, не запрошуючи їх досередини. Вони одразу помітили, що плечі в нього присипані густим порохом і штани на колінах брудні — певно, він хоч і обтрушував їх, але почистити як слід не встиг.

— Раненько ви в гості приходите, — зауважив Смок. — Як ви опинились на цьому березі? Полювати зібралися?»

— Ми все знаємо, Смоку, — довірливо сказав Паливода. — Отож можеш не критися. Ви тут дещо знайшли.

— Якщо вам потрібні яйця… — почав Смок.

— Ет, забудь ти про них! У нас поважна справа.

— То, може, ви хочете купити ділянки під забудову? — заторохтів Смок. — Тут є чудові місцинки. Але, на жаль, ми їх поки що не продаємо. Ми ще самі не роздивилися все, як слід. Приходь наступного тижня, Паливодо, і коли ти хочеш оселитися тут, у тиші й спокої, я покажу тобі чудову місцинку. Наступного тижня її можна буде поглянути. А тепер — до побачення. Даруйте, що не запросив вас до хати, але ж ви знаєте Куцого — він чоловік химерний. Каже, що оселився тут заради тиші й спокою, і оце тепер спить, тож я б дуже не хотів будити його.

Кажучи це, він тепло потиснув відвідувачам руки на прощання. Все ще без угаву балакаючи й потискаючи їм руки, він позадкував до порога, ввійшов до хатини й зачинив ізсередини двері.

Паливода й Солтмен перезирнулися й значливо кивнули один одному головами.

— Бачив, які в нього коліна? — хрипко прошепотів Солтмен.

— А певно. І плечі. Забруднився, коли повзав у шахті. — Паливода обвів поглядом укриту снігом западину, і раптом очі його закруглилися, і він аж свиснув. — Глянь-но туди, Біле. Яму бачиш? Це не інакше, як шурф! І сніг обабіч утоптаний. Або я нічого не розумію, або вони намацали жилу в тій шпарі. Їй-бо, таки жилу!

— І яку велику! — скрикнув Солтмен. — Недурно вони там копали.

— І внизу, попід схилом — бачиш, як порода виходить назовні й знову йде вглиб? Жила наскрізь прошиває схил!

— А ти он куди подивися, — показав пальцем Солтмен. — На річку, на стежку. Чи не весь Доусон сюди посунув!

І Паливода побачив, що стежка через річку почорніла від людського потоку аж від далекого доусонського берета, звідки спускалися на річку ще й ще золотошукачі.

— Та-ак, поки вони сюди не добулися, треба заглянути в той шурф, — сказав він і рішуче попрямував до западини.

Але тут двері хатини розчинилися, і надвір вийшли Смок з Куцим.

— Агов! — гукнув Смок. — Ви куди?

— Хочемо вибрати собі по ділянці, — озвався Паливода. — Глянь лиш на річку. Цілий Доусон суне купувати. ділянки, і ми хочемо вибрати собі найкращі. Чи не правду я кажу, Біле?

— Еге ж, — підтвердив той. — Селище тут буде, здається, дай боже, і охочих поселитись не забракне.

— Ви пішли не в тому напрямку, ту частину ми не продаємо, — сказав Смок. — Ділянки під забудову онде праворуч і на тих скелях. А все, що лежить від річки й до того кряжа, не продається. Отож завертайтеся.

— Але ми наглянули собі саме ту землю, — відказав Солтмен.

— А я вам кажу, вона не продається, — гостро кинув Смок.

— І навіть прогулятися в той бік не можна? — наполягав Солтмен.

— Не можна. Ваші прогулянки вже набридли мені. Завертайтеся звідти!

— А ми все-таки прогуляємося, — затявся Солтмен. — Ходім, Паливодо.

— Попереджую вас, що це порушення приватної власності, — остеріг Смок.

— Ніякого порушення, ми тільки прогулюємося, — грайливо відказав Солтмен і, повернувшися спиною, ступив перший крок.

— Гей! Ані руш, Біле, бо покладу на місці! — гукнув Куций, вихоплюючи два кольти сорок четвертого калібру й прицілюючись. — Ще крок — і одинадцять дірок прошиє погану твою шкуру! Ясно?

Солтмен ошелешено зупинився.

— Йому-то ясно, — пробурмотів Куций Смокові. — Але от що мені робити, як він піде далі? Не стріляти ж!..

— Послухай, Куций, май совість! — заблагав Солтмен.

— Вертайся сюди, й ми з'ясуємо, хто що має, — відрубав Куций.

Вони все ще з'ясовували це й тоді, коли потік шукачів золота перехлюпнув через крутий берег і насунув на них.

— Яке ж це порушення закону, коли людина хоче купити землю й прийшла вибирати собі ділянку? — доводив Паливода.

— Але ж земля ця приватна власність? Приватна. Ну то нічого й лізти, — відповідав Куций. — Тобі ж бо ясно кажуть, що вона не продається.

VI

— Послухай, треба швидше кінчати, — стиха сказав Смок Куцому. — Бо їх ледве чи вдержиш…

— Коли ти сподіваєшся вдержати їх, то ти ще зух, — прошепотів у відповідь Куций. — Їх тут зо дві тисячі, а це ж вони не всі. Ще трохи — й вони полізуть через межу.

Межа, через яку Куций нікого не пропускав, проходила по ближчому краю западини. В натовпі був лейтенант північно-західної поліції й чоловік шість полісменів. Смок стиха звернувся до лейтенанта.

— З Доусона все ще надходять люди, — сказав він, — і скоро їх тут збереться тисяч п'ять. Уявіть собі, що буде, коли вони кинуться захоплювати ділянки. Адже тут тільки п'ять ділянок, тобто тисяча чоловік «За одну, причому чотири тисячі з п'яти кинуться на найближчу. Цього не можна допустити, бо тут буде більше жертв, ніж за всю історію Аляски. А крім того, ці п'ять ділянок зареєстровано сьогодні вранці, і ніхто не має права їх перехоплювати. Одно слово, треба запобігти бійці за ділянки.

— Маєте рацію, — відказав лейтенант. — Зараз я зберу й розставлю своїх людей. Порушень порядку ми не допустимо. Але ви теж скажіть їм хоч кілька слів.

— Хлопці, тут, певно, вийшла якась помилка, — голосно почав Смок. — У нас ще не все готове для продажу, вулиці ще не розмічено. А за тиждень прошу приходити — тоді ми влаштуємо широкий розпродаж!

Його промову урвав вибух нетерплячки й обурення.

— Нам вулиці ні до чого! — вигукнув якийсь молодий золотошукач. — Те, що на землі, нам не треба. Нам давай те, що під землею!

— Що в нас тут під землею, ми не знаємо, — відповів Смок. — Зате ми знаємо, що на цій землі можна збудувати гарне селище.

— А певно, — додав Куций. — Чудовий краєвид і цілковита самотність! Пристанище для тисяч любителів самотності! Це буде найлюдніша самотня місцинка на Юконі!

Знову знявся нетерплячий галас, і Солтмен, що був балакав з найпізнішими прибульцями, виступив наперед.

— Ми прийшли сюди запаколити ділянки, — почав він. — Ми знаємо, що ви тут зробили — запаколили п'ять ділянок підряд на золотій жилі — он вони лежать між берегом та ущелиною. Тільки ви трохи перебрали міри. Дві ваші заявки фальшиві. Хто такий Сет Бірс? Ніхто в нас про такого не чув. А ви сьогодні зробили заявку на його ім'я. І на ім'я Гаррі Максвела теж оформили папери. Але Гаррі Максвела тут немає. Він у Сієтлі. Виїхав звідси минулої осені. Отже, дві ділянки вільні, їх можна запаколювати на нове.

— А що, як я маю від нього доручення? — сказав Смок.

— Ніякого доручення ти не маєш, — відказав Солтмен. — А як маєш, то покажи. І однаково ці ділянки треба ділити наново. Гайда, хлопці!

І Солтмен, переступивши через межу, обернувся й підбадьорливо махнув рукою іншим, щоб ішли за ним. Величезний натовп уже подався був уперед, але лейтенант зупинив його, гримнувши:

— Ані руш! Ви не маєте права!

— Он як? Не маємо? — крикнув Біл Солтмен. — А хіба закон не дозволяє перепаколювати ділянку, якщо заявка незаконна?

— Так їх, Біле! Не здавайся! — підбадьорював натовп, залишаючись, однак, по той бік межі.

— Кажіть, дозволено це законом чи ні? — напосідав Солтмен на лейтенанта.

— Хай буде дозволено хоч сто разів, — твердо відповів лейтенант. — Але я не можу допустити, щоб п'ять тисяч чоловік кинулися на дві ділянки — і не допущу цього. Це буде порушення порядку, а наш обов'язок запобігати цьому. Зараз тут, на цьому місці, поліція — представник закону. Якщо хтось переступить цю межу, я накажу стріляти. А ви, Біле Солтмене, верніться назад.

Солтмен неохоче скорився. І все ж відчувалося, що в натовпі, який суцільною масою чорнів на всіх схилах, скелях і прискалках, наростав зловісний неспокій.

— Боже мій, — прошепотів лейтенант Смокові. — Гляньте-но туди, на край урвища, — його наче мухи обсіли! Якщо натовп сахнеться в той бік — сотні людей позриваються вниз.

Смок мимоволі здригнувся й виступив наперед.

— Хлопці, зробім усе по совісті! Якщо вже ви наполягаєте, я розпродам вам ділянки під забудову по сто доларів ділянка, а коли селище буде розплановане, ви розподілите їх між собою жеребкуванням. — Натовп обурено сколихнувся, але Смок підніс руку й крикнув: — Стійте всі, хто де стоїть! Бо інакше сотні людей полетять зі скелі й розіб'ються! Багатьом загрожує загибель!

— Все одно ми не дозволимо тобі загарбати цю землю! — крикнув хтось. — А будуватися тут ми не збираємося. Нам треба запаколити ділянки.

— Але ж спірних ділянок тут тільки дві, — відказав Смок. — Ну, двоє запаколять їх, а решта що робитиме?

Він витер чоло рукавом, і тут хтось інший вигукнув:

— А ми всі гуртом купимо ці дві ділянки, і прибуток потім поділимо нарівно.

Ті, хто щосили загорлали схвально, і гадки не мали, що цей голос належав чоловікові, з яким Смок заздалегідь домовився і якому тепер дав знак, витерши рукавом чоло.

— Вудьте ж людьми, не думайте тільки про себе! — вів далі той самий чоловік. — Купім цю землю громадою, — усе, що на ній і що під нею.

— Та не про те ж ідеться, що під землею, як ви не розумієте? — відказав Смок.

— То чого ж ти тоді опинаєшся? Ми собі спробуємо щастя і під землею, а тобі що?

— Ви силоміць накидаєте мені свою волю, — сказав Смок. — Бодай би ви сюди й не приходили!

Він явно вагався; натовп заревів, помітивши це, і примусив його таки здатися. Але Солтмен та інші, що стояли в першому ряді, почали виявляти невдоволення.

— А ось Біл Солтмен і Паливода не хочуть ділитися з громадою, — повідомив людей Смок. — То хто тепер думає тільки про себе?

Солтмен й Паливода одразу ж утратили авторитет в очах натовпу.

— То як же ви хочете все поділити? — вів далі Смок. — Переважна частина мусить залишитися в нас із Куцим. Все ж таки ми перші відкупили це місце.

— Правильно! — вихопилося з багатьох горлянок. — Це справедливо! По совісті!

— Три п'ятих ми залишимо в себе, — запропонував Смок, — а дві п'ятих ви поділите між собою. І кожен муситиме оплатити свій пай.

— Десять центів за долар! — пролунав крик. — І акції не оподатковуються!

— І президент компанії особисто підносить кожному його дивіденди на срібному тарелі, — ущипливо відказав Смок, — Ні, хлопці. Давайте по-серйозному. Десять центів за долар — це тільки започаткує справу. Ви купуєте дві п'ятих усіх акцій і за стодоларову акцію сплачуєте десять доларів. Це найбільше, на що я можу погодитися. А як вам це не підходить — ось вам ці дві ділянки, запаколюйте собі. Більше як на дві п'ятих я не дозволю себе обібрати.

— Але щоб без липових акцій! — крикнув хтось, і ці слова немов печаткою скріпили згоду всього натовпу.

— Вас тут близько п'яти тисяч чоловік, отже, й акцій мусить бути п'ять тисяч, — почав уголос лічити Смок. — А п'ять тисяч — це дві п'ятих від дванадцяти з половиною тисяч. Таким чином, капітал Акціонерної компанії селища Тра-Ля-Ля становить мільйон двісті п'ятдесят тисяч доларів, тобто дванадцять тисяч п'ятсот акцій по сто доларів кожна, і ви всі купите п'ять тисяч акцій і сплатите по десять доларів за кожну. Якщо ви не згодні — полотном дорога. Ви всі свідки, що я погоджуюся на це тільки з примусу.

У натовпі були впевнені, що Смока впіймано на гарячому, бо він сфабрикував фальшиві заявки. Негайно обрали правління й заклали основи Акціонерної компанії а селища Тра-Ля-Ля. Відкинувши пропозицію розподіляти акції завтра в Доусоні — бо ті, хто не брав участі в сьогоднішньому поході, теж захочуть примазатися, — члени правління вмостилися круг багаття, розкладеного на кризі під скелею, і видавали кожному з присутніх розписку в обмін на десять доларів золотим піском, що його зважували, як і годиться, на терезах, зумисне задля цього принісши їх зо два десятки з Доусона.

Надвечір усю цю роботу було завершено, й селище Тра-Ля-Ля спорожніло. Що ж до Смока з Куцим, то вони вечеряли в своїй хатині й пирхали сміхом, дивлячись на список акціонерів з чотирьох тисяч вісімсот сімдесяти чотирьох прізвищ, і на мішки з золотим піском на суму сорок вісім тисяч сімсот сорок доларів.

— Але ти ще не довів до кінця, — зауважив Куций.

— Він прийде, — впевнено відповів Смок. — Це ж уроджений гравець, і коли Брек шепне йому слівце, він помиратиме, а приплентає.

Не минуло й години, як у двері постукали й увійшов Паливода, а за ним Біл Солтмен. Пильними очима вони обмацали хатину, і погляди їхні зупинилися на лебідці, старанно прихованій під укривалами.

— Ну, уявімо навіть, що я, маючи тисячу двісті акцій, голосуватиму на зборах проти вас, — доводив Паливода через півгодини. — Сьогодні ви продали п'ять тисяч акцій, тобто разом це буде шість тисяч двісті. Припустімо, що ми всі виступимо разом. Але ж у вас із Куцим буде шість тисяч триста! Все одно вирішальне слово ж за вами!

— Та нащо тобі ця земля під забудову? — здивувався Куций.

— Ти знаєш це краще за мене, — відповів Паливода. — І між нами кажучи, — він знов скинув оком на прикриту лебідку, — тут надзвичайно гарна земля.

— Але ж Біл теж хоче, щоб йому підкинули акції, — похмуро сказав Смок, — а ми більш як п'ятсот просто не можемо віддати.

— Скільки ти думаєш вкласти? — спитав Паливода в Солтмена.

— Тисяч п'ять. Більше мені не зібрати.

— Слухай, Паливодо, — повів далі Смок тим самим похмурим і невдоволеним тоном, — якби ми не давні друзі, я б не продав тобі жодної з цих клятих акцій. І так чи так ми з Куцим більше як п'ятсот акцій вам не віддамо, і вам доведеться заплатити за них по п'ятдесят доларів. Це моє останнє слово; не хочете — бувайте здорові. Біл може взяти сотню, а ти — чотириста.

VII

А завтра Доусон почав сміятись. Сміх залунав уперше вранці, щойно розвидніло, коли Смок підійшов до дошки оголошень біля крамниці Аляскинської торговельної компанії й прикріпив там свого папірця. Він ще не встромив останню кнопку, а люди вже юрмилися й читали, зазираючи через його плече й прискаючи зі сміху. Незабаром перед дошкою зібралося кількасот чоловік, і заднім нічого не було видно. Зняли крик, щоб хтось читав уголос; і відтоді цілий день то той, то інший голосно перечитував Смокове оголошення. І чимало було таких, що стояли в снігу й вислухували читання по кілька разів, щоб з усіма соковитими подробицями запам'ятати текст цього оголошення, в якому стояло таке:

І

— І все одно, я бачу, тебе зовсім не пориває женитися, — зауважив Куций, повертаючись до розмови, що урвалася кілька хвилин тому.

Смок не озвався. Він саме перекинув собаку гориніж у сніг і, присівши на край спального хутра, уважно оглядав йому лапи, не звертаючи уваги на грізне гарчання. Куций перевернув мокасин, що, густо паруючи, сушився на кілку біля багаття, пильно зиркнув на товариша і повів далі:

— Подивись-но на північне сяйво. Як воно міниться, га? Достоту, мов та вередлива жіночка, якій усе недогода.

Жінка хоч би й найкраща, то вередлива, або й зовсім дурна. І всі вони — котячої породи, геть усі до 'дної — і маленькі, й великі, і вродливі, і бридкі. А вже як учепиться котра за чоловіком, то легше втекти від голодного лева чи рикучої гієни.

І знов слова Куцого лишилися без відповіді. Смок ударив собаку, що спробував хапнути його зубами за руку, й далі оглядав зранені, закривавлені лапи.

— Ха! — провадив своєї Куций. — Хіба ж я не міг би оженитись, якби схотів? Та мене б, либонь, і проти моєї волі обкрутили б, якби я в ліс не тікав. Сказати тобі, Смоку, що мене завжди рятувало? Ноги. Я щоразу ноги на плечі і ходу! Хотів би я бачити ту спідницю, що годна була б мене наздогнати!

Смок відпустив собаку й теж перевернув на кілках свої розпарені мокасини.

— Доведеться, певно, завтра тут просидіти і пошити для собак мокасини, — сказав він нарешті. — Ця ламка крига зовсім покалічила їм лапи.

— Ні, затримуватися нам не можна, — відказав Куций. — Бо ми вже не маємо харчів і назад доїхати. Коли цими днями не натрапимо на слід оленів чи отих самих білих індіян, доведеться пожерти собак разом з їхніми покаліченими лапами. Та й, до речі, хто їх узагалі бачив — тих білих індіян? То все лиш чутки. Як може індіянин бути білим? Це все одно, що назвати білим чорного. Ні, Смоку, завтра нам треба їхати далі. В цій околиці дичина ніби вимерла. Ти ж сам знаєш, ми вже тиждень навіть заячого сліду не бачили. Ні, треба вибиратися з цієї мертвеччини кудись, де є живе м'ясиво.

— Але, перепочивши день і маючи мокасини на лапах, вони бігатимуть куди прудкіше, — сказав Смок. — Ти, як будеш на якому-небудь невисокому перевалі, добре роздивись довкола. Бо вже десь тут недалеко мусить починатися ота пагориста рівнина, про яку казав Лаперль.

— Ха! Таж він проходив тут десять років тому, і він сам каже, що тоді одурів з голоду й не знав до пуття, що йому верзеться. Пам'ятаєш, він розповідав, ніби над горами маяли величезні прапори? Таке тільки несповна розуму примаритися може. А щодо білих індіян, то він їх ніколи не бачив — лише чув про них від Ентона. А цей Ентон врізав дуба ще за два роки перед тим, як ми з тобою приїхали на Аляску. Ну, а вилізти на перевал та роздивитися — чом би й ні. Завтра вилізу. Може, лось на очі навернеться. А тепер лягаймо хіба спати.

II

Весь ранок Смок просидів біля багаття — шив собакам мокасини й лагодив упряж. Опівдні він зготував обід на двох, з'їв свою пайку й почав виглядати Куцого. А за годину став на плетені лижви й рушив товаришевими слідами. Сліди вели вгору річищем струмка, а потім дном вузької ущелини, яка несподівано вивела його на широке лосяче пасовище. Але жоден лось не бував тут з осені, відколи випав перший сніг. Сліди від лижв Куцого перетинали долину і збігали на невисокий перевал. Видобувшись на самий хребет, Смок зупинився. Сліди йшли далі вниз. За милю звідси, понад берегом нового струмка, починався обрідний ялиновий ліс, і сліди Куцого, очевидно, зникали між деревами. Смок глянув на годинника, згадав близький присмерк, собак і табір, і вирішив, що далі йти не має права. Та перше ніж завернути назад, він уважно розглянувся. На сході в небо впиралися зубчастими гостряками засніжені верхів'я Скелястих гір. Згромаджені в цілу систему, гірські хребти тяглися на північний захід, перепиняючи шлях до рівнини, що про неї розповідав Лаперль. Гори немовби змовилися не пропускати мандрівників, приневолюючи їх завертати на захід, до Юкону. Смок подумав, що, мабуть, чимало людей уже приходило сюди і відступало перед цим грізним видовищем. Щоправда, Лаперль не відступив, але ж він перейшов через Скелясті гори зі сходу.

До глибокої ночі Смок підкидав дрова у велике багаття, щоб Куций міг здалеку його побачити. Встав він перед світом, навантажив санки, запряг собак і, тільки почало розвиднятися, вирушив на пошуки. У вузькій ущелині передовик запрягу нашорошив уха й заскавучав. А трохи згодом Смок побачив шістьох індіян, що йшли йому назустріч. Вони були без собак і несли тільки легкі клунки за плечима. Індіянн оточили Смока — і те, що сталося по тому, вкрай його спантеличило. Найперше — вони його явно шукали. Далі з'ясувалося, що вони не розуміють жодної індіянської говірки, хоч трошки знайомої Смокові. Вони не були білі індіяни, але відрізнялися від юконських вищим зростом і кремезнішою будовою. П'ятеро з них були озброєні старосвітськими довгими рушницями Компанії Гудзонової затоки, а шостий тримав у руках добре відомий Смокові вінчестер, — власність Куцого.

Індіяни без зайвих слів дали зрозуміти Смокові, що беруть його в полон. Неозброєний, Смок міг лише одне — підкоритися. Вантаж із санок вони розподілили між собою, Смокові ж дали нести спальні хутра — його власне і Куцого. Собак розпрягли, а коли Смок запротестував, один з індіян на мигах пояснив, що дорога попереду занадто важка, як на санки. Смок знизав плечима, встромив санки сторч у сніг на березі струмка й понуро рушив разом зі своїм ескортом. Вони подалися на північ — перевалили через гору, спустилися до ялинового лісу, що його Смок бачив учора, потім добрих миль десять ішли річищем струмка, а коли той почав вигинатися на захід, завернули у вузьку притоку просто на схід.

На першу ночівлю вони зупинилися в місці, де, видно, перед тим стояли табором. Тут у них було припасено вуджену лососину й пемікан [20] — усе це індіяни взяли тепер з собою. Від стоянки розходилося багато слідів, і Смок подумав, що це чи не сліди загону, який полонив Куцого; і справді, перше ніж смеркло, Смок розгледів на снігу й відбитки приятелевих лижв — вужчих від індіянських. Він знаками почав розпитувати тубільців, і ті ствердно закивали головами й показали на північ.

Отак протягом усіх наступних днів вони показували на північ; і хоч як звивалася й кружляла стежка поміж хаосу гостроверхих скель, а все ж провадила на північ. Щоразу здавалося, що в цій безживній сніговій пустелі далі шляху немає, а проте стежка кривуляла, петляла і таки знаходила невисокі перевали, обминаючи круті неприступні кряжі. Тут випало більше снігу, ніж у долинах, і стежку доводилося пробивати лижвами. До того ж індіяни були молоді й ішли легко та швидко, і Смок у глибині душі не міг не пишатися, що без усякого напруження встигає за ними. Тубільці змалку звикли до важких переходів незайманим снігом, а проте Смок був настільки дужий, що втомлювався не раніше, ніж його супутники.

За шість днів вони вже перетяли й головний перевал, нижчий від навколишніх гір, та все-таки занадто крутий для навантажених санок. А ще за п'ять днів, сі удаючись униз покрученою стежкою, вийшли на широку пагористу рівнину, яку десять років тому відкрив Лаперль. Смок упізнав її з першого ж погляду. Того дня стояла люта холоднеча — градусів сорок під нулем, і в прозорому повітрі видно було миль за сто довкола. Хвиляста рівнина розляглася перед Смоком, скільки сягало око. На сході Скелясті гори здіймали високо до неба свої засніжені й грізні, мов бастіони, вершини. На південь і на захід простягалися ламані хребти, що їх вони недавно подолали. І на величезному просторі між цими горами лежав цей Лаперлів край — нині покритий снігом, але в інші пори року, безперечно, багатий на дичину; влітку ж це була, напевно, всміхнена, зелена, квітуча земля.

Спустившись широким річищем, попри засніжені верби й голі осики, вони пройшли густим ялиновим лісом, що ріс уже на рівнині, і над полудень дісталися місця, де ще зовсім недавно стояв великий табір. Смок мимохідь прикинув, що тут було сотень чотири-п'ять вогнищ, — тобто табір налічував кілька тисяч душ. Стежка тепер була свіжа, вторована безліччю ніг, і Смок з індіянами поскидали лижви й наддали ходи. Щодалі частіш траплялися сліди вовків та рисей — отже, тут рясно було й дичини. Один з індіян, радісно скрикнувши, вказав на широку галявину, всіяну обгризеними оленячими черепами. Сніг на ній був такий розкиданий і перетолочений, наче то ціла битва точилася. І Смок зрозумів, що після останнього снігопаду мисливці вполювали тут велику здобич.

Почало сутеніти, але індіяни мовби й не думали про ночівлю. Вони не сповільнювали ходи й тоді, коли вже зовсім смеркло; часом у небі спалахував зеленавий мерехтючий серпанок північного сяйва, і тоді темрява розвіювалася, а величезні яскраві зорі тьмяніли. Першими почули далекі звуки індіянського стійбища Смокові собаки — вони насторожили вуха й збуджено заскавучали. Згодом і до людського слуху долинув віддалений шерех, ще невиразний, але не приглушений, як звичайно, відстанню. Навпаки, це був пронизливий, дикий гамір, безладні різкі звуки перебивалися ще різкішими — по-вовчому протяглими заводами безлічі собак, власне, приручених вовків; і в цьому завиванні, надривному й тужливому, бриніли неспокій та біль, сліпа безнадія та непокора. Смок відкрив скельце годинника і пучками пальців намацав стрілки — була одинадцята. Індіяни пожвавішали. Ноги, що без перепочинку несли їх цілих дванадцять виснажливих годин, немов самі собою прискорили крок — тепер індіяни майже бігли. І раптом темний ялинник скінчився, в очі їм бризнула яскрава заграва багать, і наче вибухом оглушив багатоголосий гомін. Перед ними лежав великий табір.

Поки вони йшли між безладно розташованими багаттями, той гомін прибоєм здіймався їм назустріч і котився услід — вигуки, привітання, запитання й відповіді, обмін жартами й насмішками, гарчання вовчурів, що зненацька, мов якісь кошлаті ядра, налітали на Смокових собак, пересвари індіянок, скиглення дітей, плач немовлят і зойки розбуджених цим шумом хворих — одне слово, то був шарварок, звичайний у таборі первісних людей, які не знають, що таке нерви.

Орудуючи кийками й прикладами рушниць, прибульці відганяли місцевих собак, а Смокові собаки, налякані такою силою ворогів, тулилися захисникам до ніг, грізно стовбурчилися, гарчали й огризалися.

Нарешті вони підійшли до багаття, перед яким на притоптаному снігу сиділи навпочіпки Куций та двоє молодих індіян, підсмажуючи довгі стяжки оленини. Ще троє молодих індіян лежали, загорнувшись у хутра, на підстилці з ялинового віття; побачивши новоприбулих, вони підвелися й сіли. Куций глянув понад багаттям на Смока, але наче не впізнав товариша — по-індіянському байдужне і суворе його обличчя не змінилося, і він знову заходився смажити м'ясо.

— Що з тобою? — сердито запитав Смок. — Мову відібрало, чи що?

Обличчя Куцого розпливлося в знайомій веселій усмішці.

— Ні, — відповів він. — Я індіянин. Звикаю ні з чого не дивуватися. Коли вони впіймали тебе?

— На другий день по тому, як ти пішов.

— Гм… — в очах Куцого застрибали пустотливі вогники. — Ну, а я тут живу весело — хоч лягай і помирай. Це парубоцький табір, — він широким жестом обвів багаття, ложа з ялинового віття на снігу, вігвами з оленячих шкур і заслони од вітру, сплетені з ялин та верболозу. — А це, значиться, парубки. — Куций показав на молодих індіян, промовив їхньою говіркою кілька горлових звуків, і ті засміялись у відповідь, поблискуючи очима й зубами. — Вони раді познайомитися з тобою, Смоку. Сідай, суши мокасини, а я зготую тобі вечерю. Чув, як я вже наломився по-їхньому говорити? Тобі теж доведеться, бо щось, бачу, застрянемо ми тут надовго Тут є ще один білий, ірландець, потрапив до них шість років тому. Його впіймали біля Великого Невільничого озера. Денні Маккен зветься. Він тут уже обженився, має двох дітей, але при нагоді залюбки накиває п'ятами. Бачиш онде, праворуч невеличке багаття? То його.

Очевидно, й Смокові приписано було тут жити, бо конвоїри залишили його разом з собаками, а самі пішли далі в табір. Повісивши на кілки свої мокасини, Смок допався до гарячого м'яса, а Куций смажив далі оленину й без угаву торохтів.

— Ми з тобою вскочили у велику халепу, — можеш мені повірити, Смоку. І так просто звідси не виберемося. Це ж не якісь там, а справжнісінькі, натуральні дикі індіяни! Самі вони не білі, але ватаг їхній білий. Говорить він так, наче в нього повен рот гарячої каші, і якщо він не чистокровний шотландець, то я просто не знаюся на шотландцях. Він у них тут верховода. І його слово — закон. Намотай це собі на вуса. Денні Маккен уже шість років хоче від нього втекти. Денні хлопець непоганий, тільки його й муха крилом уб'є. Якою дорогою звідси тікати, він знає, — наглянув, коли полював. Трохи далі на захід від тієї стежки, що ми йшли. Тільки одинцем тікати він не важився. А втрьох ми собі виберемося. Щоправда, з Бородою жарти погані, бо він таки несповна розуму.

— Що це за Борода? — спитав Смок, на мить покинувши жувати м'ясо.

— Та цей найстарший недотепа їхній. Шотландчик. Він; уже підстаркуватий і тепер, певно, спить, але завтра він з тобою побалакає і зразу доведе, що проти нього ти кузька. Всі ці землі його, тож ти, будь ласка, добре це собі затям. Край цей недосліджений, нікому не відомий, і порядкує тут він. Забути про це він тобі не дозволить. Тут десь так із двадцять тисяч квадратових миль мисливських теренів, і все це належить йому. Оце вони і є білі індіяни — він та ще його дочка. Ха! Не вирячуйся! Подивимось, як ти вирячишся, коли побачиш її! Гарна дівка, й зовсім біла, як її батько, тобто Борода. А скільки тут оленів! Я сам бачив. Сто тисяч голів, не менше, і всі вгодовані, а на додачу ще й тисяч десять вовків та рисей, що ними живляться — пожирають кволих і підбирають недоїдки. Тобто наші недоїдки. Стадо кочує на захід, а ми слідом за ним. Не сьогодні-завтра знову знімемося з місця. Самців ми їмо, а що зостається — в'ялимо й вудимо на весну, щоб вистачило до весняного лосося. І ще тобі скажу: чого Борода не знає про лосося й оленів, того вже ніхто не знає.

III

— Он Борода йде, — прошепотів Куций і витер масні руки об шерсть їздової собаки. — Ти диви, який серйозний…

Був ранок, і парубки, сидячи навпочіпки біля багаття, снідали смаженою олениною. Смок звів очі й побачив невисокого, худорлявого чоловіка — безперечно, білого, хоч убраний він був по-індіянському, в шкури. Слідом за ним собаки тягли санки і йшло понад десятеро індіян. Смок розтрощив кістку і, висмоктуючи з неї гарячий мозок, приглядався до тутешнього владаря. Пелехата борода й рудувато-сиве волосся, закурене димом вогнищ, майже зовсім ховали йому обличчя, ход видно було, що воно худе й кощаве. Сухоребрий, але ж здоровий, вирішив Смок, помітивши його роздуті ніздрі та широке огруддя — ознаки здорових легень, а отже, й повнокровного організму.

— Доброго ранку, — сказав прибулець, скидаючи рукавицю й простягаючи руку. — Мене звуть Снас.

Вони потисли одне одному руки.

— А мене — Беллю, — відповів Смок, несподівано для себе ніяковіючи під допитливим поглядом чорних очей.

— Я бачу, харч у вас добрий.

Смок кивнув і знов узявся за кістку; йому чомусь приємно було почути муркотливу шотландську вимову.

— Їжа проста. Та зате ми майже не знаємо голоду. І вона природніша за всякі міські витребеньки.

— Я бачу, вам міське життя не до вподоби, — усміхнувшися, сказав Смок, аби щось сказати, і вразився, коли побачив, як одразу Снас перемінився.

Він весь затремтів і поник, немов якась чутлива рослина. Тоді очі йому пройняло жахом, у них спалахнула люта відраза й ненависть, немов крик нестерпного болю. Він рвучко повернувся і, опанувавши себе, кинув через плече:

— Ми ще побачимося, містере Беллю. Олені сунуть на схід, і я йду вперед, щоб обрати місце для табору. Ви всі вирушите завтра.

— Оце так Борода! — пробурмотів Куций, коли Снас і його загін відійшли, і знову витер руки об шерсть собаки, котрий удоволено почав злизувати з себе жир.

IV

Трохи пізніше вранці Смок пішов пройтися до табору, заклопотаному нескладним господарством. Щойно повернувся великий загін мисливців, і чоловіки розходились до своїх багать. Одні жінки й діти вирушали кудись із легкими запрягами, а інші вже поверталися, і санки їхні були навантажені промерзлим м'ясом недавно забитої дичини. Стояла провесна, і вся ця картина первісного життя розгорталася при тридцяти градусах під нулем. Ніде не було видно жодної тканої одежини. За одяг усім правили хутра й вичинені шкури. В руках у хлопців були луки й стріли з кістяними гостряками; а в багатьох за поясом чи в шкіряних піхвах на грудях кістяні й кам'яні ножі до білування здобичі. Жінки вудили м'ясо над багаттями, а прив'язані за спиною в матерів немовлята посмоктували шматочки товщі, дивлячись на світ круглими оченятами. Собаки, самі ледь не вовки — щетинилися, побачивши Смока, й принюхувалися до його запаху, і чужинця тим тільки й терпіли, що здавалися на авторитет його короткого кийка.

Посеред табору Смок побачив трохи осібне багаття, що, безперечно, належало Снасові. Хоча й тимчасове, житло його було добре впоряджене й більше від інших. Згорнуті шкури й різне начиння лежали на високому помості — щоб не дотяглися собаки. Велика брезентова заслона, майже шатро, правила за спальню. Збоку стояв шовковий намет — що їх полюбляють мандрівні дослідники та багаті мисливці. Не бачивши зроду шовкового намету, Смок підійшов ближче. Поки він стояв і придивлявся, поли намету розгорнулися і вийшла молода жінка. Вона з'явилася так швидко й несподівано, що Смокові здалася майже привидом. Він немовби так само вразив її, і з хвилину вони мовчали, втуплені одне в одного.

Вона була вбрана в самі шкури, але так чудово дібрані й розшиті хутра Смок бачив уперше в житті. Парка з відкинутим каптуром була з якогось незнайомого йому ніжно-сріблястого хутра. Муклуки на моржовій підошві зшиті із сріблястих рисячих лапок. Довгі рукавиці, китиці муклуків, кожна деталь цього хутряного вбрання мерехтливо сріблилася в морозяному світлі; і з цього мерехтливого срібла здіймалась на тендітній шиї її голівка — сині очі, рум'яні щоки, вуха, мов рожеві мушлі, ясно-каштанове волосся з іскринами інею та морозного пилу.

Смокові це все видалося сном; опам'ятавшись нарешті, він підніс руку до шапки. І тут подив у дівочих очах перейшов в усмішку, вона рвучко скинула рукавицю й простягла руку.

— Добридень, — мовила вона неголосно, повагом, а дивним і милим акцентом, і голос її, сріблястий, як і вбрання, прозвучав несподівано для Смока, вже призвичаєного до різких голосів індіянок.

Він промимрив щось оддалеки подібне до того, що в таких випадках прийнято казати в товаристві.

— Я рада познайомитися з вами, — сказала вона повільно, старанно добираючи слова, сама нестримно усміхнена. — Даруйте, що в мене така вимова. Вона не дуже гарна. Я англійка, як і ви, — поважно запевнила вона Смока. — Мій батько — шотландець. Моя мати вмерла. Вона була француженка, і англійка, і трохи індіянка. Її батько був один із керівників Компанії Гудзонової затоки. Брр! Холодно. — Вона надягла рукавицю й почала розтирати свої рожеві вуха, що вже почали біліти. Ходімте до багаття, побалакаємо. Мене зовуть Лабіскві. А вас?

Так Смок познайомився з Лабіскві, дочкою Снаса, котрий називав її Маргеріт.

— Мого батька звуть не Снас, — повідомила вона Смока. — Снас — це його індіянське ім'я.

Багато про що довідався Смок того дня і в наступні дні, коли табір вирушив слідом за оленями. Так, це були справжні дикі індіяни — ті самі, що їх багато років тому спіткав Бнтон і втік від них пізніше. Тепер вони кочували поблизу західного краю своїх теренів, а влітку полюватимуть на великому обширі між тундрою на півночі й Лусквою на сході. Що то за річка — Лусква, Смок так і не зрозумів, і ні Лабіскві, ані Маккен не змогли йому пояснити. Іноді Снас, на чолі загонів найдужчих мисливців, вирушав на схід, переходив скелясті гори і, прямуючи далі повз озера й річку Маккензі, заглиблювався аж у Безплідну Землю. Саме під час останнього такого походу й знайшли шовковий намет, в якому жила тепер Лабіскві.

— Він належав експедиції Мілісента й Едбері, — сказав Смокові Снас.

— А, пам'ятаю! Вони полювали мускусних биків. Рятувальний загін так і не знайшов їх.

— Я їх знайшов, — сказав Снас. — Але обох уже мертвими.

— Про це ніхто й досі не знає. Звістка не дійшла.

— Звістки ніколи не доходять, — люб'язно пояснив Снас.

— Тобто якби ви натрапили на них живих… Снас кивнув:

— То вони залишилися б зі мною, з моїм народом.

— Але Ентон утік від вас, — наважився Смок.

— Ентон? Щось не пригадую такого імені. Коли це було?

— Років п'ятнадцять тому.

— Отже, він усе-таки вижив. А знаєте, я часто думав про нього — цікаво було, що ж із ним сталося. Ми називали його Довгий Зуб. Він був дужий чоловік, здоровий.

— І Лаперль пройшов тут років десять тому. Снас похитав головою.

— Він бачив сліди ваших таборів. То було влітку.

— А, тоді зрозуміло, — відказав Снас. — Улітку ми кочуємо на півночі, за кількасот миль звідси.

Хоч як не намагався Смок, але не зміг довідатися, ким Снас був до того, як опинився в цих краях. Снас, безперечно, мав освіту, одначе уже багато років не читав ні книжок, ані газет. Він не знав і ніби й не хотів знати, які зміни сталися за цей час у світі. Він чув про появу шукачів золота на Юконі й про клондайкську золоту гарячку. Але приходні ніколи не потикалися в його володіння, а до решти світу йому було байдуже. Снас і чути про нього не хотів.

Лабіскві теж небагато могла розповісти Смокові про батькове минуле. Народилася вона тут, у мисливському таборі. Її мати померла, коли дівчинка мала шість років. Мати була красуня — єдина біла жінка, яку Лабіскві бачила в житті. Вона казала про це зі смутком, і зі смутком знову й знову заводила мову про той далекий великий світ, з якого батько її втік назавжди. Але знання, що цей світ існує, було її таємницею. Бо вона змалку запам'ятала, що на саму згадку про нього батька проймає нестримна лють.

Ентон розповів одній індіянці, що дід Лабіскві — материн батько — обіймав високу посаду в Компанії Гудзонової затоки. Згодом індіянка розповіла про це Лабіскві. Але як звали її матір, дівчина так і не довідалася.

Від Денні Маккена дізнатися щось путнє було неможливо. Пригод він не любив, кочове життя разило його, мов кара божа — і ця кара тривала вже дев'ять років. Він був родом із Сан-Франціско, там його напоїли, п'яному підсунули контракт, і протверезився він уже на китобійному судні. Біля мису Барроу він і ще троє матросів утекли з судна. Двоє померли, а третій кинув його в дорозі, коли вони над силу пробивалися на південь. Два роки прожив він серед ескімосів, перше ніж набрався духу рушити далі на південь, а коли залишалося всього три-чотири дні дороги до факторії Компанії Гудзонової затоки, його взяли в полон Снасові юнаки. Маккен був миршавенький, невеликого розуму чоловічок з хворими очима, і мріяв та балакав він тільки про те, як би йому повернутися до рідного Сан-Франціско та до своєї любої мулярської роботи.

V

— Ви — перша освічена людина, що потрапила до нас, — з повагою сказав Смокові Снас одного вечора біля вогнища. — А втім, у нас ще жив старий Чотириокий. Так його охрестили індіяни, бо він був короткозорий і носив окуляри. Він був професор зоології. (Смок подумки відзначив, що Снас цілком правильно вимовив це слово). Старий помер торік. Мої хлопці захопили його у верхів'ї Поркюпайну — він там відстав від своєї експедиції. Так, що й казати, він був освічений, але й дурний. І раз у раз збивався з дороги — ніякого відчуття напрямку. Зате він і на геології знався, і на обробці металів. На берегах Лускви є вугілля, і він спорудив там для нас чудові кузні. Він лагодив наші рушниці й навчив цього молодих хлопців. Торік він помер, і нам його дуже бракує. Він збився з дороги й замерз за милю від табору — ось як це сталося.

Увечері того ж дня Снас сказав Смокові:

— Я вам раджу вибрати собі жінку й завести собі власне вогнище. Вам буде зручніше, ніж із цими парубками. У нас, знаєте, є таке дівоче свято — дівчата розпалюють багаття й чекають своїх наречених. Звичайно це робиться влітку, коли з'являється лосось, але якщо хочете, я можу наказати й раніше.

Смок засміявся й похитав головою.

— Затямте собі, — спокійно додав на закінчення Снас. — Ентон — єдиний, хто вибрався звідси. Йому пощастило, надзвичайно пощастило.

Лабіскві сказала Смокові, що в її батька — залізна воля.

— Чотириокий називав його Замороженим Піратом — не знаю, що це означає, — Крижаним Тираном, Печерним Ведмедем, Первісним Звіром, Оленячим Королем, Бородатим Леопардом і ще всякими іншими прізвиськами. Чотириокий полюбляв такі слова. Це він, власне, і навчив мене англійської мови. Він завжди жартував. Я ніколи не могла зрозуміти, серйозно він говорить чи ні. Коли я сердилася, він називав мене — партнерка пантери. А що таке пантера? Він завжди мене так дражнив.

Смока дивувала по-дитячому наївна балакливість Лабіскві, така несполучна з її виглядом дорослої дівчини.

Так, в її батька — дуже тверда вдача. Його всі бояться. У гніві він страшний. Тут є плем'я їжатців. Батько домовився з ними і ще з одним племенем, лусквою, щоб вони продавали за нього у факторіях шкури й купували йому набої та тютюн. Він завжди діяв чесно, але ватаг їжатців почав його обманювати. Снас двічі попереджав його, а на третій — спалив йому селище, і кільканадцять їжатцівських вояків полягло в бою. Відтоді ніхто вже не шахрував із батьком. А то якось, коли вона була ще маленька, один білий спробував утекти звідси, і його вбили. Ні, батько сам не вбивав, він тільки дав наказ юнакам. Ніколи ще жоден індіянин не чинив усупереч батьковій волі.

І що більше дівчина розповідала, то більш таємничим видавався Смокові її батько.

— Скажіть мені, — запитала одного разу Лабіскві, — чи правда, що на світі жили колись чоловік і жінка, звані Паоло й Франческа [21], і що вони дуже кохалися?

Смок кивнув, і дівчина аж засяяла.

— Чотириокий розповів мені про них. Отже, цього він таки не вигадав. Розумієте, я не знала — вірити йому чи ні. Я спитала батька, але він так розсердився! Індіяни розповідали мені, що він страшенно вишпетив Чотириокого… Потім були ще Трістан та Ізольда [22]… навіть дві Ізольди. То дуже сумна історія. Але я хотіла б так кохати. Скажіть, а там, у вашому світі, всі юнаки й дівчата так кохають? Бо в нас такого не буває. В нас просто одружуються. Певно, в індіян на це часу нема. Я англійка, я ніколи не одружуся з індіянином. А ви одружилися б з індіянкою? Оце ж тому я й не запалювала досі свого дівочого багаття. Деякі юнаки вже набридали батькові, щоб він звелів мені розпалити багаття. І Лібаш теж. Знаєте, який він мисливець! І Магкук весь час ходить за мною й пісні співає. Він такий кумедний! От сьогодні, коли смеркне, приходьте до мого намету — почуєте, як він заливається на морозі! Але батько каже, роби, як знаєш, і тому я не розпалюю багаття. Розумієте, коли дівчина розпалює багаття, то це знак, що вона вирішила вийти заміж. Чотириокий казав, що це гарний звичай. Але собі він дружини так і не взяв. Може, був застарий. У нього майже не лишалося волосся на голові, хоч не думаю, щоб він був уже такий старий. А як можна дізнатися, що ти закохався? Закохався так, як Паоло й Франческа?

Смок зніяковів перед ясним поглядом її синіх очей.

— Бачите, — затинаючись почав він, — кажуть… закохані кажуть, що кохання дорожче за життя. Коли він чи вона відчують, що хтось їм миліший над усіх у світі — ну, тоді вже вони знають, що закохалися. Так воно й виходить, тільки це страх як важко пояснити. Ти просто знаєш це, та й годі.

Вона подивилася кудись удалину крізь дим над табірними багаттями, зітхнула й знов схилилася над хутряною рукавицею, яку шила, розмовляючи із Смоком.

— Ет, — рішуче мовила вона, — я однаково ніколи не вийду заміж.

VI

— Якщо вже ми втечемо, то муситимем бігти щодуху, — похмуро сказав Куций.

— Так. ми з тобою у великій пастці, — погодився Смок. З вершини лисого горба вони оглядали засніжені Снасові володіння. На сході, на заході й півдні їх відгороджували від світу високі шпилі й ламані хребти гірських масивів.

З північного боку пагористій рівнині, здавалося, не було кінця; але вони знали, що й у тому напрямі дорогу перетинають з півдесятка гірських пасем.

— В цю пору року я можу дати вам три дні фори, — сказав Снас Смокові. — Вас однаково сліди викажуть. Ентон утік, коли сніг уже зійшов. Мої юнаки наздоженуть будь-якого білого; та й ви ж самі вторуєте для них стежку. А коли сніг зійде, я подбаю про те, щоб у вас не було такої нагоди, як в Ентона. Тут вам житиметься добре. А тамтешній світ швидко забувається. Я сам ще й досі не можу вийти з дива, як легко, виявляється, можна без того світу обходитися.

— Мене тільки Денні Маккен турбує, — признався Смокові Куций. — В дорозі з нього тільки зайва морока. Але він присягається, що знає дорогу на захід. Доведеться нам домовитися з ним, Смоку, бо інакше кепсько тобі буде.

— Чого це тільки мені? Хіба ми з тобою не в одній халепі?

— Таки не в одній. Це тобі треба зараз матися на бачності.

— А що сталося?

— Ти що, не чув новини? Смок похитав головою.

— Парубки розповіли мені. Вони самі щойно про це довідалися. Фейерверк призначено на сьогодні, хоч звичайно свято буває посеред літа.

Смок знизав плечима.

— Невже тобі не цікаво дізнатися, в чому річ? — ущипнув Куций товариша.

— Та я ж слухаю!

— Ну, то ось що. Маккенова дружина тільки-но сказала парубкам… — тут Куций значливо помовчав, — а парубки, звісно, переповіли мені, що сьогодні ввечері буде розпалено дівочі багаття. Ото й усе. Що ти на це скажеш?

— Не розумію, куди ти хилиш.

— Не розумієш? Та це ж і дитина б зрозуміла! На тебе накинула оком одна дівчина, і вона збирається розпалити багаття, і звуть ту дівчину Лабіскві. О, я бачив, як вона на тебе позирає, коли ти на неї не дивишся. Вона ніколи не розпалювала багаття. Все казала, що не вийде за індіянина. А тепер вона розпалить багаття, і то саме заради тебе, бідолашного.

— Ну, в тебе ж і логіка! — сказав Смок, згнітивши серце, коли пригадав, як Лабіскві поводилася останнім часом.

— Логіка — не логіка, але річ це запевна, — відказав Куций. — І так воно завше — тільки-но ми надумали втікати, як через якесь там дівчисько маємо ще мороку. Ні, нам таки не щастить. О! Чуєш, Смоку?

Три літні індіянки зустрілися на півдорозі між табором парубків та Маккеновим багаттям, і найстарша почала вигукувати щось тонким проразливим голосом.

Імена Смок розпізнав, але решту слів лише почасти, і Куций, похмуро всміхаючись, став перекладати:

— Лабіскві, дочка Снаса, Володаря Хмар, Великого Ватага, розпалює сьогодні ввечері своє перше багаття. Мака, дочка Овітса, Постраха Вовків…

Перелічивши імена кільканадцяти дівчат, три провісниці подріботіли далі — оголошувати новину біля інших багать.

Тих парубків, що заприсяглися повік не розмовляти з дівчатами, вечірнє свято не обходило, і щоб засвідчити свою зневагу до нього, вони ухвалили негайно вирушити в похід, що його раніше Снас був призначив на завтра. Всупереч твердженням старих мисливців, Снас вирішив, що оленяче стадо, слідом за яким посувалося плем'я, дорогою розділилося, і парубки мали наказ відшукати десь на півночі й заході другу половину величезного стада.

Смок, збентежений наміром Лабіскві розпалити багаття, заявив, що піде з парубками. Але спочатку він порадився з Куцим і Маккеном.

— На третій день ти мусиш бути на місці, Смоку, — сказав Куций. — А ми візьмемо собак та спорядження.

— Тільки пам'ятай, — попередив Смок, — якщо наша зустріч чомусь не вийде, ви рушаєте далі й вибираєтеся на Юкон. Це доконче. Якщо виберетеся — влітку повернетесь по мене, А якщо пощастить втекти лиш мені, то я повернуся по вас.

Маккен, стоячи біля свого багаття, вказав очима на круту гору на заході, де на рівнину виходив високий хребет.

— Ото там, — сказав він. — Струмочок з південного боку. Ми підемо річищем угору. На третій день ти нас зустрінеш. Ми добудемося туди на третій день. Де б ти не вийшов на той струмок — натрапиш або на нас, або на наш слід.

VII

Але того третього дня Смокові не пощастило. Парубки вирішили повести розвідини в іншому напрямку, і тоді, коли Куций і Маккен зі своїми собаками пробиралися річищем струмка, парубки із Смоком за шістдесят миль на північний схід від них натрапили на слід другого оленячого стада. Через кілька днів майже наосліп подолавши останні милі в густій сніговиці, вони повернулися до табору. Індіянка, що голосила біля багаття, раптом підбігла до Смока й почала проклинати його. Очі її палали лютою ненавистю, і вона раз по раз простягала руки до безрушного, загорнутого в хутро тіла, яке ще не встигли зняти з санок.

Смок міг тільки здогадуватися про те, що сталось, і, наближаючись до Маккенового багаття, готовий був почути вибух прокльонів. Але натомість він побачив самого Маккена, що старанно жував шматок оленини. Той одразу заскиглив:

— Який з мене войовник! Але Куций утік, хоч вони ще женуться за ним. Тепер йому каюк. Він підстрелив двох вояків, але вони оклигають. А ще одного поцілив просто в груди.

— Знаю, — відказав Смок. — Я оце тільки-но бачив Удову.

— Старий Снас хоче з тобою побалакати, — додав. Маккен. — Наказав, щоб ти, як повернешся, одразу пішов до його багаття. Я тебе не виказував. Ти нічого не знаєш. Затям це собі. Куций з тобою не змовлявся, ми тікали самі.

Біля Снасового багаття Смок застав Лабіскві. Коли вона побачила його, в очах у неї засяяла така ніжність, таке щастя, що він аж злякався.

— Я рада, що ви не пробували втекти, — мовила вона. — Бачите, я… — Вона завагалася, але очей не опустила, і сяйво в них було красномовніше за будь-які слова. — Я розпалила своє багаття, і це, звичайно, для вас. Бо тепер воно сталося й зі мною. Ви мені миліший над усе у світі. Миліший за батька. Миліший за тисячу Лібашів та Магкуків. Я кохаю. Це так дивно. Кохаю, як Франческа, як Ізольда. Старий Чотириокий казав правду. Індіяии так не кохають. Але в мене сині очі й біла шкіра. Ми обоє білі, ви і я.

Смокові ще ніколи не освідчувалася жодна жінка, і він розгубився. А втім, це було більше ніж освідчення. Во-на-бо й сумніву не мала, що він відповість їй взаємністю. Для неї все це було так просто й ясно, очі її сяяли такою ніжністю, що Смок лише дивувався, чому вона ще не обняла його й не схилила голову йому на плече. Та потім він зрозумів, що хоч вона й не приховує свого кохання, любощі закоханих їй не знайомі. Дикуни не знають їх. Їй ніде було такого навчитися.

Смок слухав її лопотіння, щасливу пісню її кохання, і ніяк не міг зважитися сказати дівчині гірку правду. Але, може, скористатися з її останніх слів?

— Послухайте-бо, Лабіскві, — почав він. — Чи певні ви, що Чотириокий розповів вам усю історію кохання Паоло й Франчески?

Вона сплеснула руками й засміялася, радіючи, як людина, чиї сподівання справдилися:

— Тож це ще не все?! Я так і знала, що це ще не все про кохання! Я багато думала, відколи розпалила своє багаття. Я…

Але тут крізь завісу снігопаду до багаття вийшов Снас, і слушну нагоду Смок утратив.

— Добривечір, — непривітно буркнув Снас. — Ваш приятель завдав нам клопоту. Я радий, що у вас виявилося більше здорового глузду.

— Може, ви скажете мені, що саме сталося? — спитав Смок.

Снас криво посміхнувся — білі зуби блиснули в прокуреній бороді.

— Авжеж, скажу. Ваш приятель убив одного з моїх людей. Той нікчема Маккен підвів руки догори після першого ж пострілу. Йому більше вже ніколи не закортить тікати. А вашого приятеля ловлять у горах мої мисливці — і вони впіймають його. До Юкону йому не дістатися. Ви ж віднині спатимете біля мого багаття. І з мисливцями більше не будете ходити. Я сам вас стерегтиму.

VIII

Перебравшись до Снасового багаття, Смок потрапив у скрутне становище. Тепер він бачився з Лабіскві частіше, ніж коли. Її щире, ніжне й невинне освідчення в коханні було для нього справжньою мукою. Вона дивилася на нього закоханими очима, і навіть поглядом своїм пестила його. Знову й знову він набирався духу, щоб розповісти їй про Джой Гастел, але все не наважувався й кляв себе за боягузтво. І найгірше було те, що Лабіскві така чарівна. Він не міг не милуватися нею, і хоч почував гризоту за кожну хвилину, проведену з нею, та все ж які це бували приємні хвилини! Вперше в житті перед ним розкривалася жіноча душа — і така чиста була душа Лабіскві, така неймовірно наївна й невинна, що Смок читав у ній, як у розкритій книжці. Вся одвічна жіноча доброта була в цій дівчині, незіпсованій умовностями й фальшем цивілізованого життя. Не раз він згадував Шопенгауера [23] і переконувався, що похмурий філософ помиляється. Пізнати жінку, як Смок пізнав Лабіскві, означало зрозуміти, що всі жінкофоби — це неповноцінні люди.

Лабіскві була чарівна, і, однак, поряд з її лицем із плоті й крові завжди поставало, немов осяяне вогнем, лине Джой Гастел. Джой щоразу бувала така стримана, вона так дотримувалася умовностей цивілізації! Але тепер Смокова уява наділяла Джой Гастел усім тим душевним багатством, що його він відкрив у Лабіскві. Одна лише звеличувала другу, ' всі жінки цілого світу звеличилися в Смокових очах завдяки тому, що він побачив у душі Лабіскві, біля Снасового багаття в країні снігів.

Водночас Смок пізнавав і самого себе. Він згадував усе, що знав про Джой Гастел, і зрозумів, що кохає її. Але й Лабіскві була дорога його серцю. А що це означало, як не кохання? Чи можна назвати це почуття якось інакше, не принизивши його? Ні, це кохання, і ніщо інше. Виходить, він схильний до багатоженства! Це відкриття вразило його до глибини душі. Колись серед сан-франціської богеми він чував розмови про те, що можна бути закоханим одразу в двох чи й трьох жінок. Тоді він цьому не повірив. Та й як він міг повірити, не зазнавши цього на власному досвіді? Але тепер — інша річ. Тепер він і справді кохає одразу двох, і хоча частіше йому здавалося, що почуття до Джой Гастел переважає, деколи він ладен був заприсягтися, що Лабіскві йому любіша.

— У світі, мабуть, багато жінок, — сказала вона йому якось. — І жінки люблять чоловіків. Певно, і тебе любило багато жінок. Розкажи мені про них.

Він нічого не відповів.

— Розкажи мені, — наполягала вона.

— Я ніколи не був одружений, — ухильно відповів він.

— І в тебе більш нікого немає? Немає за горами іншої Ізольди?

І тут Смок остаточно переконався, що він боягуз. Він збрехав. Хоч і всупереч своїй волі, але збрехав. Він похитав головою, повільно, ласкаво всміхнувся — і сам, напевно, здивувався б, якби побачив, яка ніжність відбилася на його обличчі, коли Лабіскві аж засяяла від щастя.

Він намагався знайти собі виправдання, вигадував для себе заспокійливі й, безперечно, лицемірні докази, але він і справді не був такий бездушний, щоб безжально розбити серце цієї наївної дівчини.

Снас теж бентежив його. Чорні ватагові очі все помічали, і він не звик кидати слів на вітер.

— Хіба є такий батько, що прагне видати дочку заміж? — казав він Смокові. — В усякому разі, не той, що має хоч трохи уяви. Це боляче. Повірте, навіть подумати про це боляче. Проте так заведено в житті — і Маргеріт теж мусить колись одружитися.

Запала мовчанка, і Смок уже вкотре спитав себе, яка ж таємниця оповиває Снасове минуле.

— Я людина брутальна й жорстока, — вів далі Снас. — Але закон — це закон, і я справедливий. А тут, для цих первісних людей, я — і закон, і суддя. Ніхто не насмілиться мені перечити. І до того ж я батько, і прокляттям моїм є власна моя уява.

Чим мав завершитися цей монолог, Смок так і не дізнався, бо його урвало голосне гарчання й сріблястий сміх з намету, де Лабіскві гралася з нещодавно впійманим вовченям. Болісна гримаса скривила Снасове обличчя.

— Дарма, я це переживу, — похмуро пробурмотів він. — Маргеріт повинна вийти заміж, і це наше з нею щастя, що ви потрапили до нас. На Чотириокого надії було мало. А про Маккена і взагалі шкода мови, тож я мусив зіпхнути його за жінку, що розпалювала своє багаття двадцять років поспіль. Якби не ви, довелося б Маргеріт вийти за індіянина. Лібаш міг би стати батьком моїх онуків!

У цю мить Лабіскві з вовченям на руках вийшла з намету до багаття, аби подивитись на того, хто притягав дівчину, мов магніт, — і очі в неї сяяли коханням, якого ніхто не навчив її приховувати.

IX

— Послухай-но, — сказав Маккен. — Надходить весна, і сніг береться корою. В горах, щоправда, бувають хуговії, та все-таки як на мене, тепер саме пора «вирушати в дорогу. Я ті хуговії добре знаю, тож із будь-ким іншим не наважився б тікати, тільки з тобою.

— Сиди вже й не рипайся, — відказав Смок. — Який там з тебе втікач, коли ти навіть ходити не вмієш! Квач ти, та й годі. Ні, як я вже надумаю втікати, то втікатиму сам. А може, й не надумаю, — щось мене нікуди й не тягне. Оленина мені смакує, а скоро й літо, лосось надійде.

Снас сказав Смокові:

— Ваш приятель помер. Мої мисливці не вбивали його. Вони знайшли його труп, він замерз у горах, коли настали перші весняні хуртовини. Звідси жодна жива душа не втече. Коли ми справлятимемо ваше весілля?

І Лабіскві:

— Я весь час бачу — в тебе на обличчі і в очах туга. Я так добре знаю твоє обличчя! На шиї під вухом у тебе рубчик. Коли ти радієш, кутики твого рота піднімаються вгору. А коли тебе бере смуток, кутики опускаються. Коли ти всміхаєшся, біля очей твоїх збираються три-чотири зморшки. А коли смієшся, — їх цілих шість. Іноді буває навіть сім, я лічила. А' тепер немає жодної. Я ніколи не читала книжок. Я не вмію читати. Але Чотириокий багато чого навчив мене. Я правильно говорю по-англійському. Це він мене навчив. Я бачила і у нього в очах тугу, наче голод, — тугу за великим світом. Він часто тужив за тим світом. Дарма що тут було добре м'ясо, і риби вдосталь, і ягід, і корінців, і навіть борошно бувало — нам його часто приносять їжатці й лускви в обмін за хутро. Та все-таки він тужив за тим світом. Невже ваш світ такий гарний, що й ти за ним тужиш? Чотириокий нічого тут не мав. А ти ж маєш мене. — Вона зітхнула й похитала головою. — Чотириокий, навіть помираючи, тужив за тим світом. Може, тебе теж, якщо ти залишишся тут назавжди, вб'є така сама туга? Шкода, що я зовсім не знаю, який він, отой ваш світ. Ти хочеш утекти туди?

Смок не наважився на відповідь, лише кутики його рота сіпнулися, але вона зрозуміла.

На кілька хвилин запала мовчанка; Лабіскві видимо боролася з собою, а Смок кляв себе за незрозумілу легкодухість: як міг він виказати їй свою тугу за світом — і промовчати про своє кохання до іншої жінки!

І знову Лабіскві зітхнула.

— Що ж, гаразд. Я так кохаю тебе, що навіть батька не боюся, хоч у гніві він страшніший за сніговицю в горах. Ти розкрив мені, що таке кохання. Це — випробування моєму коханню. Я допоможу тобі втекти звідси до світу, за яким ти тужиш.

X

Смок прокинувся й лежав непорушно. Маленькі теплі пальці доторкнулися до його щоки й застережливо лягли на губи. Потім хутро, від якого ще віяло морозом, залоскотало йому обличчя, і у вухо його прошепочено одне-єдине слово: «Ходімо».

Він обережно підвівся і прислухавсь. Сотні табірних собак уже виводили свою нічну пісню, але крізь їхні завивання Смок почув зовсім близько легке й рівне дихання Снаса.

Лабіскві легенько смикнула його за рукав, і він зрозумів, що треба йти слідом за нею. Він узяв свої мокасини, вовняні шкарпетки і в спальних мокасинах вибрався надвір. Коли вони проходили повз пригасле багаття, вона жестом показала йому, щоб узувся, а сама знову прослизнула до батькового намету.

Смок намацав стрілки годинника — була перша година ночі. Зовсім тепло, подумав він, не більше десяти градусів морозу. Лабіскві повернулася й повела його темними стежками заснулого табору. Хоч як сторожко вони ступали, сніг усе-таки рипів у них під погами, і тільки собаче виття покривало цей звук; на щастя, пси так захопилися своїм співом, що їм було не до того, щоб загарчати на двох утікачів.

— Тепер можна й говорити, — сказала Лабіскві, коли вони відійшли за півмилі від останнього багаття.

Вона обернулася до нього, і тільки тепер, при світлі зірок, Смок уперше побачив, що вона несе щось у руках. Напомацки він виявив, що то його лижви, рушниця, дві ладівниці й спальне хутро.

— Я про все подбала, — сказала вона й радісно засміялася. — Цілих два дні готувала криївку — носила туди м'ясо, і навіть борошно, сірники, вузькі лижви — на них краще бігти по сніговій корі, — а на пухкий сніг є плетені лижви. О, я вмію торувати стежку, й ми йтимемо швидко, мій коханий.

Смок хотів був сказати щось, але, почувши ці слова, затнувся. Досить дива було, що вона допомагає йому втекти, але що вона хоче й сама з ним утікати, було вже цілковитою несподіванкою. Розгубившись, він тільки й того, що одну по одній перебрав у неї речі. Потім, усе ще не знаючи, що зробити далі, він обняв рукою дівчину й пригорнув до себе.

— Бог добрий, — прошепотіла вона. — Він послав мені коханого.

І Смокові вистачило мужності промовчати про те, що він волів би йти сам. Але перше, ніж він заговорив, видива з далекого, яскравого світу, з напоєних сонцем країн промайнули в нього перед очима й ураз розвіялися.

— Ми повернемося, Лабіскві, — сказав він. — Ти станеш моєю дружиною, і ми завжди житимемо з оленячим народом.

— Ні, ні! — Вона похитала головою, і все її тіло протестуюче здригнулося під його рукою. — Я знаю. Я багато думала. Туга за світом знов посяде тебе, і довгими ночами краятиме тобі серце. Ця туга вбила Чотириокого. Вона вб'є і тебе. Вона мучить усіх, хто потрапляє сюди з великого світу. А я не хочу, щоб ти вмирав. Ми підемо на південь і перейдемо через снігові гори.

— Послухай мене, люба, — умовляв він. — Нам краще вернутись.

Вона притисла руку в рукавиці до його уст, не даючи йому говорити далі.

— Ти кохаєш мене? Скажи, що кохаєш.

— Кохаю, Лабіскві. Ти моя чарівна кохана.

І знову ніжний дотик її руки примусив його замовкнути.

— Ходім до криївки, — рішуче сказала вона. — Туди ще три милі. Ходім.

Смок стояв, як укопаний, і хоч як тягла вона коханого за руку, зрушити його з місця їй було несила. Він уже ладен був сказати, що там, на півдні, на нього чекає інша…

— Тобі не можна вертатися, — сказала вона. — Я… я тільки дикунка, я боюся того великого світу, але ще більше я боюся за тебе. Бачиш, усе виходить так, як ти мені казав. Я люблю тебе над усе в світі. Я люблю тебе більше, ніж саму себе. Індіянській мові бракує слів, щоб про це сказати. І англійській теж. Всі подуми мого серця — про тебе, вони яскраві, як зірки, їм немає ліку, як зіркам, і немає такої мови, щоб розповісти про них. Як тобі про них сказати? Ось вони, ти чуєш?

Вона взяла його руку і, знявши з неї рукавицю, притягла до себе, під тепле хутро парки, притисла до самого серця. І, міцно притиснувши, завмерла. У глибокій тиші Смок відчув, як б'ється її серце, і знав, що кожен його удар промовляв про кохання. А тоді повільно, ледь-ледь помітно, не відпускаючи Смокової руки, вона ступила крок у тому напрямку, де була криївка. І він не міг опиратись їй. Здавалося, це її серце вело його — серце, що мало не лежало у нього на самій долоні.

XI

Сніг, що підтанув напередодні, за ніч узявся міцною корою, і лижви легко й швидко ковзали по його поверхні.

— Криївка там, між тими деревами, — сказала Смокові Лабіскві.

І ту ж мить, здригнувшися з несподіванки, вона схопила його за руку. Між деревами весело стрибало полум'я невеликого багаття, а перед ним сидів навпочіпки Маккен. Лабіскві сказала щось крізь зуби по-індіянському — мов батогом ляснула — і Смок пригадав, що Чотириокий називав її пантерою.

— Я так і знав, що ви спробуєте втекти без мене, — сказав Маккен, коли вони підійшли ближче, і його запалені очиці хитро зблиснули. — Але я не спускав дівчини з ока, і коли вона сховала тут лижви й харчі, я теж зібрався. Я прихопив з собою і вузькі лижви, і плетені, й харчів для себе. Багаття? Не бійтеся, його не помітять. У таборі всі хроплять і десяті сни бачать, а я б тут без вогню замерз, дожидаючись. То як — уже вирушаємо?

Лабіскві скинула зляканий погляд на Смока і, відразу ж наважившись, заговорила. У своєму коханні вона була наївна, мов дитина, але тепер у словах її вчувалася рішуча вдача жінки, яка звикла покладатися на власні сили.

— Ти псяюра, Маккене, — просичала вона, і очі її спалахнули гнівом. — Я знаю твій замір: якщо не візьмемо тебе з собою, ти піднімеш увесь табір. Гаразд. Ми беремо тебе. Але ти знаєш мого батька. А я така сама, як він. Ти робитимеш усе нарівні з нами. І слухатимешся наказів. А якщо спробуєш учинити якусь підлість — не обберешся лиха.

Маккен глянув на неї, і в його свинячих очицях промайнули страх і зненависть, а в очах Лабіскві, звернених до Смока, була вже знову промениста ніжність.

— Правильно ж я йому сказала? — спитала вона.

Світанок застав їх у передгір'ї, що відокремлювало пагористу рівнину від. гірського масиву. Маккен натякнув, що непогано було б поснідати, але на його слова не звернули уваги. Перекусити можна й пізніше, після полудня, коли сніг підтане під ногами.

Гори здіймалися все вище, і річище замерзлого струмка тяглося через дедалі глибші й глибші ущелини. Ознак весни було тут ще менше, хоча в одній ущелині спінена вода вже вибивалася з-під криги, і двічі вони натрапляли на кущі карликуватої лози з ледь набряклими бруньками.

Лабіскві розповіла Смокові, яку дорогу вона обрала, і як сподівається збити зі сліду переслідувачів. З рівнини є тільки два виходи — на захід і на південь. Спас одразу ж вирядить загони молодих мисливців стерегти обидві дороги. Але на південь веде ще одна стежина. Щоправда, на півдорозі, серед високих гір, вона завертає на захід, перетинає три хребти й сходиться з головною стежкою. Не знайшовши слідів на цій головній стежці, індіяни завернуть назад, вирішивши, що втікачі пішли в західному напрямку. Нікому й на думку не спаде, що вони обрали важчий довкружний шлях.

Оглянувшись на Маккена, що йшов позаду, Лабіскві стиха сказала Смокові:

— Він їсть. Це погано.

Смок озирнувся. Ірландець напхав кишені оленячим салом і тепер нишком жував його в дорозі.

— Їстимеш тільки на привалі, Маккене, — скомандував Смок. — У горах попереду ніякої дичини нема, і харчі треба від самого початку ділити порівну. А почнеш хитрувати — з нами не підеш.

О першій годині розтоплена сонцем снігова кора вже не витримувала вузьких лижв, а ще за годину почали провалюватися й плетені. Втікачі отаборилися і вперше поїли. Смок перевірив запас харчів. Маккен захопив їх із собою зовсім мало, напхавши мішка мало не доверху шкурками сріблястої лисиці.

— Ти диви, я й сам не знав, що їх так багато, — пояснив він. — Я ж збирався поночі. Зате знаєте, скільки за них дадуть! Та й у нас же є рушниці — вполюємо дичини скільки хоч!

— Вовки тебе вполюють скільки хоч! — із серцем кинув Смок, а очі Лабіскві спалахнули гнівом.

Удвох вони прикинули, що харчів вистачить на місяць, якщо бути ощадними й не наїдатися досхочу. Лабіскві зажадала, щоб і їй дали нести частину вантажу; посперечавшись із нею, Смок таки здався і розділив вантаж на три рівні за вагою й розміром клунки.

Наступного дня струмок вивів їх на широку гірську долину. Поки втікачі перетинали її, снігова кора почала танути, і вони насилу, вже провалюючись у сніг, дісталися до твердішого покриву на схилі нового хребта.

— Ще десять хвилин, і ми б застряли в долині, — сказав Смок, коли вони зупинилися перепочити на голій вершині. — Тепер ми піднялися на добрих тисячу футів.

Але тут Лабіскві мовчки вказала на долину. На снігу між деревами Смок побачив п'ять майже непорушних темних цяточок.

— Це молоді мисливці, — зауважила дівчина.

— Вони провалюються по самі стегна, — сказав Смок. — Сьогодні їм уже не вибратися на твердий сніг. Ми випередимо їх на кілька годин. Гайда, Маккене. Мерщій. Їстимем, коли вже не зможемо йти далі.

Маккен аж застогнав, але в кишені в нього вже не було оленячого сала, і він поплентався слідом за ними, уперто тримаючись позаду.

Вони знову йшли долиною, але ще на більшій висоті; тут крига почала ламатися під ногами тільки о третій годині дня, а на цей час вони добулися в тінь попід горою, де сніг уже знову підмерзав. Лише раз вони зупинилися, дістали відібране в Маккена сало і, жуючи, пішли далі. М'ясо геть наскрізь промерзло, і його можна було їсти, лише розігрівши на вогні; зате сало кришилося в роті й трохи втишувало нестерпний голод.

На дев'яту годину, коли небо затягло хмарами й тривалі сутінки перейшли, нарешті, в непроглядну темінь, утікачі отаборилися у гайку карликових ялинок. Маккен жалібно скиглив. За дев'ять років життя в Арктиці він нічого не навчився: дорогою Маккен наковтався снігу й тепер, мало що втомлений цілоденним переходом, то ще мусив терпіти біль у пересохлому запаленому горлі. Скоцюрбившись коло багаття, він стогнав і зойкав, поки Смок з Лабіскві лаштували на ніч спальні хутра.

Лабіскві була невтомна, вона знов і знов дивувала Смока своєю невичерпною енергією, силою тіла й духу. І бадьорість її не була силувана. Щоразу, зустрівшися з ним очима, вона всміхалася, а коли ненароком торкалась його руки, то пестливо затримувала на ній свою долоню. Та тільки-но погляд дівчини звертався до Маккена, як обличчя її ставало тверде й безжальне, а в очах спалахував ворожий вогник.

Вночі знявся вітер зі снігом; цілий наступний день вони наосліп пробиралися крізь хугу і не помітили струмка, річищем якого треба було завернути до перевалу на заході. Два дні проблукали вони в горах, аж нарешті вибралися туди, де весна ще й не починалася навіть.

— Індіяни загубили наш слід, то чом би нам хоч день не перепочити? — благав Маккен.

Але дозволити собі таке вони не могли. Смок і Лабіскві добре усвідомлювали небезпеку. Вони заблудили високо в горах, де не було ніякої дичини, ніякого бодай сліду. День у день пробиралися вони карколомними зламами гір, лабіринтами ущелин та долин, що майже ніколи не приводили на захід. Потрапивши в таку ущелину, вони мусили йти до кінця, тому що обабіч стриміли обмерзлі шпилі та крутовизни, грізні й неприступні. Неймовірні труднощі долали вони, холод знесилював їх, проте їм довелося ще більше урізати свою мізерну денну пайку харчів.

Якось уночі Смока розбудили звуки боротьби. Хтось хрипів і задихався на тому місці, де спав Маккен. Смок копнув ногою багаття і при світлі його побачив Лабіскві: схопивши ірландця за горло, вона силкувалася вирвати в нього з зубів шматок м'яса. Смок побачив, як дівчина блискавичним рухом вихопила ножа з піхов у себе на поясі.

— Лабіскві! — владно гукнув він. Її рука завмерла в повітрі.

— Не треба, — сказав він, підійшовши до неї.

Вона аж тремтіла з гніву й ще якусь мить вагалася, та потім неохоче опустила руку й сунула піж у піхви. Немов побоюючись, що не зможе стриматися, дівчина відійшла до багаття й підкинула гілля у вогонь. Маккен сів і, пойнятий ляком та люттю, щось забелькотів, зриваючись то на скиглення, то на гарчання.

— Де ти взяв м'яса? — спитав Смок.

— Обшукай його, — сказала Лабіскві.

Це були її перші слова, бо голос їй і досі уривався з ледь стримуваного гніву.

Маккен спробував було пручатися, але Смок скрутив його, обшукав і витяг у нього з-під пахви шмат оленини, захований, щоб одігріти. Лабіскві тим часом кинулася до Маккенового мішка й розв'язала його. Раптовий її вигук примусив Смока озирнутися. З мішка посипалися мох, глиця, тріски — всіляке сміття, що він понапихав туди замість м'яса, аби мішок став легший, але форму й розміри зберігав ті самі.

Лабіскві знов схопилася за ножа й кинулась до негідника, але Смок зупинив її, й вона обм'якла в його обіймах, схлипуючи з безсилої люті.

— Коханий мій, я ж через м'ясо, — задихаючись казала вона. — Я б убила його за тебе, за твоє життя. Псяюра! Тож він тебе пожирає!

— Нічого, ми ще поживемо, — заспокоював її Смок. — Тепер він нестиме борошно. Не буде ж він його їсти сире! А як спробує, то я сам його вб'ю, бо він пожиратиме й твоє життя, не тільки моє. — Він пригорнув її до себе. — Люба, вбивати — це чоловіча робота, а не жіноча.

— Ти б розлюбив мене, якби я вбила цього псяюру? — здивувалася вона.

— Я б любив тебе не так дуже, — ухильно відповів він. Вона зітхнула й покірливо мовила:

— Добре. Я його не вбиватиму.

XII

Молоді мисливці були невтомні в переслідуванні. Вони добре знали цю місцевість, та ще й таланило їм трапляти на заметений снігом слід. Коли падав сніг, Смок і Лабіскві обирали найнеймовірніші напрямки, завертали на схід, хоча краща дорога вела на південь чи на захід, дерлися на крутизну, хоча поряд був спадистий перевал. Вони однаково заблудили, тож куди йти, для них нічого вже не важило. Але збити переслідувачів зі сліду все було неспромога. Щонайбільше втікачам щастило — по два-три дні не бачити індіян. Після хуговію, коли замітало всі сліди, тубільці кидалися врізнобіч, мов зграя гончаків, і той, хто віднаходив слід, розпалював багаття, димом даючи знати товаришам.

Смок утратив лік часові, дням і ночам, хуговіям та привалам. Це був нескінченний, безпросвітний кошмар, повний мук та тяжкої праці, і все ж вони йшли і йшли, і Маккен плентався позаду, бурмочучи щось про заповітне своє Сан-Франціско. А вгорі, на тлі холодної блакиті стриміли величні, суворі й байдужі шпилі гір. Вони пробиралися то похмурими ущелинами серед урвищ таких крутих, де й сніг не держався, то обмерзлими долинами, понад промерзлими до дна озерами. А то якось уночі в проміжку між двома хурделицями вони побачили на крайнебі відблиск далекого вулкана, — і потім навіть не певні були, чи це не примарилося їм.

Поверх крижаного покриву лягав шар свіжого снігу, брався корою і в свою чергу зникав під новими заметами. Подекуди, в глибоких ущелинах, під ногами в них було снігу в кілька сотень футів, а у вузьких розколинах, де вільно гуляв вітер, траплялися їм невеличкі льодовики без жодної сніжинки на поверхні. Мовчазними привидами переповзали вони через навислі над безоднею снігові шапки, а часом тяжкі сни їм уривав гуркіт поблизького обвалу. Іноді вони таборилися на ніч так високо, де вже не було з чого розкласти багаття, і тоді мусили теплом власного тіла розігрівати промерзле м'ясо. І весь час Лабіскві лишалася така, як була. Незмінно бадьора, вона тільки на Маккена дивилася незичливо, і ні крайнє виснаження, ані холод не могли притьмарити її кохання до Смока.

Ревно стежила вона за розподілом їхніх жалюгідних харчів, і Смок бачив, що кожен Маккенів кусень дратує її до нестями. Одного разу вона сама розподіляла їжу, і Маккен одразу ж зняв дикий гвалт: не тільки-бо йому, а й собі вона дала куди меншу пайку, ніж Смокові. Відтоді Смок розподіляв харчі сам.

Якось цілу ніч сипав сніг, і вранці невелика лавина знесла їх ярдів на сто схилом. Вони вибралися, ледь не задихнувшись під снігом, але неушкоджені. І тут виявилось, що пропав Маккенів мішок з усім їхнім борошном. Другий, ще більший обвал, поховав цей мішок під снігом уже назавжди. І хоч лихо сталося не з вини Маккена, Лабіскві навіть не дивилася більше в його бік. Смок розумів: вона боїться, що не зможе стримати себе.

XIII

Стояв тихий ранок, на блакитному небі не було ані хмаринки, сліпучо яскрів сніг. Утікачі вибиралися вгору широким спадистим схилом, брели, мов утомлені привиди в безживному світі, де навіть легіт не порушував глибокої, мертвотної тиші. За сотню миль над обрієм здіймалися пощерблені хребти Скелястих гір, видні так чітко, наче до них було щонайбільш миль зо п'ять.

— Щось буде, — прошепотіла дівчина. — Ти відчуваєш? Щось ніби насувається звідусіль. Усе стало таке чудне.

— Мене проймає дрож, — відповів Смок. — Але не з холоду. І не з голоду.

— Дрож у мозку, в серці! — підхопила Лабіскві. — І в мене теж.

— Ні, це не всередині, — визначив Смок. — Я відчуваю холод іззовні, кожним нервом відчуваю.

За чверть години вони зупинилися перевести подих.

— Гір на обрії вже не видно, — зауважив Смок.

— Повітря якесь густе й важке, — сказала Лабіскві. — Дихати важко.

— Три сонця, — прохрипів Маккен, заточився й міцніше стис жердину, щоб не впасти.

Два примарних сонця [24] з'явилися обабіч справжнього.

— Уже п'ять, — сказала Лабіскві.

Вони стояли й дивилися, і все нові сонця спалахували в них перед очима.

— Боже, таж їх не злічити! — злякано скрикнув Маккен.

І справді, куди не кинути оком, півнеба палало й яріло сліпучими спалахами нових сонць.

Нараз Маккен аж зойкнув з подиву й болю.

— Пече! — вигукнув він і знову зойкнув.

Потім скрикнула й Лабіскві, і Смок відчув, як немов крижана голка проштрикнула йому щоку, і його обпекло, наче кислотою. Він згадав, як колись купався в морі і його вжалили стрекала отруйної медузи. Відчуття було таке схоже, що він мимоволі провів рукою по щоці, аби скинути пекучий слиз.

І тут раптом пролунав на диво глухий постріл. Внизу під горою стояли на лижвах молоді індіяни й один по одному стріляли в утікачів.

— Ану врозтіч і вгору! — крикнув Смок. — Вершина близько. Вони за чверть милі нижче, тож по той бік гребеня ми їх випередимо на кілька миль!

Всі троє кинулися врозсип і щосили подерлися засніженим схилом. Невидимі повітряні жала тяли й пекли їм обличчя, а приглушені постріли по-чудному бриніли у вухах.

— Хвалити бога, — відсапуючись, мовив Смок, — що в них чотири рушниці й тільки одна гвинтівка. І ці сонця заважають їм цілитись. У них в очах множиться. Палять за сотню кроків убік.

— Це все мій батько, — озвалася Лабіскві. — Він наказав нас убити.

— Як дивно ти говориш, — сказав Смок. — Я чую твій голос наче здалека.

— Затули рота! — раптом скрикнула Лабіскві. — Мовчи! Я знаю, що це. Затули рота рукавом, отак, і мовчи.

Маккен упав перший і насилу підвівся. І потім усі вони падали знову й знову, аж доки добулися вершини, їхня воля переважала їхню силу, вони не могли зрозуміти, чому все тіло їм затерпло, а рухи стали повільні й незграбні. Вибившись нагору, вони озирнулися й побачили, що індіяни, щохвилі спотикаючись і падаючи, дряпаються слідом за ними.

— Сюди вони не вилізуть, — сказала Лабіскві. — Це біла смерть. Я її ніколи не бачила, але я знаю. Про неї розповідали старі індіяни. Зараз зніметься туман — не такий туман чи мла, як ти знаєш. Мало хто бачив його й вижив.

Маккен почав задихатися й хапати ротом повітря.

— Затули рота, — наказав Смок.

Сліпуче світло заливало все довкола, і Смок знову глянув угору, на незліченні сонця. Вони мерхли й тьмяніли. В повітрі стрибали дрібнесенькі вогняні цяточки. Вершини гір, навіть найближчі, зникали в цьому химерному тумані, що поглинув і молодих мисливців, які все ще вперто видиралися до втікачів. Маккенові коліна підігнулися, він присів навпочіпки і затулив обличчя руками.

— Вставай, ходімо, — наказав Смок.

— Не можу, — простогнав Маккен.

Скоцюрбившись, він погойдувався на лижвах. Смок повільно ступив до нього, надсилу долаючи опір задерев'янілих м'язів. Він подумки відзначив, що голова в нього ясна. Лише тіло чимось вражене.

— Покинь його, — сердито пробурмотіла Лабіскві.

Але Смок таки домігся свого: підняв ірландця на ноги й підтяг по схилу, яким вони мали спуститися. Потім підштовхнув його, і Маккен, орудуючи жердиною то як стерном, то як гальмом, помчав на лижвах униз і зник у сяйві алмазного пилу.

Смок глянув на Лабіскві, і вона всміхнулася до нього, сама насилу стоячи на ногах. Він кивнув їй спускатись, але вона підійшла ближче, і майже поряд, за якийсь десяток футів одне від одного, вони полинули вниз крізь жалке холодне полум'я.

Хоч як гальмував Смок, він був набагато важчий від Лабіскві і тому, випередивши її, мчав дедалі швидше, й спромігся затриматися тільки геть унизу, на рівному нагір'ї. Тут він діждався Лабіскві, й вони рушили далі, знову поряд. Вони йшли все повільніше, і з кожним кроком їхні сили вичерпувалися. Задерев'янілі м'язи зовсім відмовлялись коритися їм. Смок з Лабіскві насилу пересували ноги. Вони пройшли повз Маккена, знову скоцюрбленого навпочіпки на лижвах, і Смок, не зупиняючись жердиною примусив його підвестися.

— Треба лягти, — змучено прошепотіла дівчина, — інакше ми помремо. Треба накритися — так кажуть старі мисливці.

Кожна хвилина важила, і щоб не розв'язувати вузлики, вона перерізала ремінці на своєму мішку. Смок зробив так само, і, востаннє глянувши на згубний туман і на примарні сонця, вони загорнулися з головою в свої спальні хутра й міцно обнялися. Потім хтось наштовхнувся на них і впав, вони почули схлипування й лайку, яку ввірвав страшний кашель, і зрозуміли, що на них наткнувся Маккен. Вони чули, як він вовтузиться, загортаючись у своє хутро.

Згодом їх теж почала мучити ядуха, раптові, нестримні напади сухого кашлю роздирали груди, болем віддавалися в усьому тілі. Смок відчув, що його обсипає жаром, з Лабіскві діялося те саме. Щодалі дошкульніше допікав їм кашель, і тільки падвечір почало поволі відпускати. Тепер між нападами кашлю, їх змагав сон.

А Маккен бухикав усе надсадніше, вони чули його стогін та зойки і зрозуміли, що він марить. Одного разу Смок спробував скинути з себе хутро, але дівчина не відпустила його від себе.

— Ні, — благала вона. — Не можна розкриватись, це смерть. Лежи отак, притулися до мене обличчям, дихай повільно й тихо, як от я.

Вони дрімали, лежачи в темряві, і час від часу будили одне одного через напади кашлю, хоч уже й слабіші. Маккен — вирішив Смок — востаннє розбухикався десь так по півночі. Відтак він уже тільки стогнав — глухо, наче хворий звір.

Смок прокинувся, відчувши на своїх губах губи Лабіскві. Її руки обіймали його, а головою він лежав у неї на грудях. Голос дівчини звучав не приглушено, як учора, а весело й дзвінко.

— Ось і день настав, — сказала вона, підіймаючи краєчок хутра. — Дивись, коханий, уже день. І ми з тобою живі й не кашляємо більше. Встаньмо, роздивімся навкруг, хоча я б радше залишалася так з тобою довіку. Ця остання година була така гарна! Я не спала й була така щаслива.

— Маккена зовсім не чути, — сказав Смок. — І що сталося з індіяиами, чому вони не знайшли нас?

Він одкинув хутро й побачив на небі лише одне звичайне сонце. Повівав легкий вітерець, він пах морозом, але провіщав весну. Весь світ знову став простий і звичайний. Маккен лежав горілиць, його невмиване, закурене табірними вогнищами обличчя заклякло, наче мармур. Та дівчину це видовище не вразило.

— Дивись! — вигукнула вона. — Снігова пташка. Це добра ознака.

Переслідувачів ніде не було видно — вони або загинули по той бік хребта, або завернули назад.

XIV

Харчів у них лишалося так мало, що вони не сміли з'їсти й десятої частки того, що потребували, сотої частки того, що їм хотілося з'їсти; багато днів блукали вони, мов сновиди, скелястою пустелею, і життя вже не тішило їх. Часом Смок ловив себе на тому, що безтямно щось белькоче, у ненависті дивлячись на нескінченні засніжені шпилі. І знов — здавалося, через віки — Смока приводила до тями його власна маячня. У Лабіскві теж майже весь час думки плуталися в голові. Їхні рухи були машинальні й неусвідомлені. І знову й знову вони потикалися на захід, і знову й знову покриті снігом верховини й прямовисні бескеття перетинали їм шлях, примушуючи завертати то на північ, то на південь.

— На півдні виходу немає, — казала Лабіскві. — Старі мисливці знають. Треба йти на захід, тільки на захід.

Індіяни більше не переслідували їх, але тепер їм дошкуляв голод.

Одного дня знов похолодало, пішов сніг, ба навіть не сніг, а якісь морозні кришталики, сипкі, мов пісок. Так тривало цілий день і цілу ніч, і ще два дні й дві ночі. Не можна було й кроку ступити, поки цей сипучий покрив не візьметься корою під весняним сонцем, тож вони лежали у своїх хутрах і відпочивали, а їли ще менше, ніж завжди. Така мізерна була тепер денна пайка харчів, що вона тільки мучила шлунок, але ще більше — мозок. І сталося так, що Лабіскві, доведена до нестями смаком малесенького шматочка м'яса — своєї денної пайки, — враз проковтнула його, відтак скрикнула радісно і, вуркочучи, мов звірятко, допалася до завтрашньої пайки…

І тут Смокові випало побачити диво предивне. Уп'явшись у м'ясо зубами, Лабіскві раптом схаменулася. Вона виплюнула його й люто, щосили ударила кулаком по своїх губах, що ввели її в такий гріх.

І ще багато чого дивного випало Смокові побачити в ті дні. Після тривалого снігопаду знявся могутній вітер, підхопив сухі дрібненькі кришталики й закрутив їх, як смерч крутить пісок у пустелі. Цілу ніч лютувала сніговиця, а тоді настав ясний вітряний день, і при світлі його Смок озирнувся; очі його сльозавіли, в голові наморочилося, і він неначе марив. Зусібіч здіймалися гостроверхі шпилі, великі й малі, то самотні, наче вартові, то згромаджені разом, мов титани, що зійшлися на раду. І над кожною гірською вершиною майоріли на багато миль, сяяли в блакитному небі величезні снігові знамена. Молочно-білі, туманні, вони мінилися світлом та тінями і сріблясто яскріли під сонцем.

— «Навіч побачив я се чудо другого пришестя», — заспівав Смок, дивлячись на ці полотнища снігового пилу, що маяли під вітром, немов небесні стяги з променистого єдвабу.

Він усе дивився, а знамена над вершинами не зникали, і йому здавалося, що він снить, але тут Лабіскві прокинулась і сіла.

— Я сплю, це сон, Лабіскві, — сказав він. — Глянь. Може, й ти сниш те саме?

— Ні, це не сон, — відповіла вона. — Старі мисливці розповідали мені й про це. Скоро зніметься теплий вітер, і ми не загинемо, ми підемо на захід — і дійдемо.

Смок підстрелив маленьку пташку, і вони поділили її. Потім у видолинку, у верболозі, що брунькувався, ще й не струсивши увесь сніг, він поцілив зайця. Тоді якось убив миршавеньку білу ласицю. Але більше дичини їм не траплялося — жодної живої істоти, тільки раз, високо в небі, вони побачили зграю диких качок, що летіли на захід, до Юкону.

— В низовинах уже літо, — сказала Лабіскві. — Незабаром і сюди воно прийде.

Обличчя її схудло, але великі яскраві очі стали ще більші й ще яскравіші, і коли вона дивилася на Смока, лице їй освітлювалось якоюсь дикою, неземною красою.

Дні довшали, сніг почав осідати. Щодня крижана кора підтавала і щоночі поверхня снігу знов бралася корою. Смокові й Лабіскві доводилося тепер вирушати в дорогу на світанку і йти до пізньої ночі, а серед дня, коли кора провалювалася під лижвами, перепочивати. Смока кілька разів уражала снігова сліпота, і тоді Лабіскві підперізувалася ремінцем, кінець якого давала йому в руки, і вела його за собою. А коли сніг засліплював дівчину, так само вів її Смок. Виголоднілі, вже не відрізняючи дійсності від сну, вони брели все далі й далі — єдині живі істоти в цій кам'яній пустелі, що скресала після зими.

Хоч який виснажений був Смок, спання нагонило на нього острах: гіркі й страшні сни снилися йому в цьому божевільному, похмурому краю. Щоразу привиджувалася їжа, щоразу вона бувала перед ним, біля самих губ — і щоразу зловтішний володар снів одбирав її в нього. Він справляв обіди своїм давнім приятелям у Сан-Франціско, і сам жадібно й нетерпляче стежив, як розставляють страви, і власноручно прикрашав стіл гронами винограду з темно-червоним осіннім листям. Гості припізнювалися, і, поки він вітав їх та вислуховував найсвіжіші дотепи, йому страх кортіло швидше сісти за стіл. Він непомітно скрадався до столу, хапав жменю чорних стиглих оливок — і, обернувшись, бачив перед собою нового гостя. Його оточувала решта гостей, знову починалися сміх та жарти, а його доводила до нестями думка про стиглі оливки, затиснені в кулаці.

Він справляв багато таких обідів, і щоразу лишався ні з чим. Його запрошувано на бенкети, гідні Гаргантюа, де безлік гостей з'їдало цілі туші засмажених биків, витягаючи їх з ям, що пашіли жаром, і гострими ножами відтинаючи величезні шматки гарячого м'яса. Він стояв, роззявивши рота, й дивився вгору, на довгі ряди індиків, — їх продавали крамарі в білих халатах. І всі купували їх, крім Смока, що ніяк не міг одірвати від землі налиті свинцем ноги. Хлопчиком він знову сидів на занадто високому стільці й ніяк не міг дотягтися ложкою до великих мисок з молоком та хлібом. Він цілі роки ганявся по гірських пасовиськах за полохливими коровами, марно сподіваючись надоїти у них молока, а то в смердючих підземеллях бився з пацюками за всякі недоїдки. Він божеволів на думку про будь-яку їжу й блукав просторими стайнями, де на довгі милі тяглися стійла — в них стояли ситі коні, і він шукав, де ж оті годівниці, з яких їх годують, — шукав і не знаходив.

Тільки один-єдиний раз сон не обманув його. Він урятувався після аварії судна чи, може, його висаджено на безлюдний острів. Виголоднілий, він бореться з могутнім тихоокеанським прибоєм, віддирає від скель мушлі й несе їх на обмілину, де після весняних припливів зібралося багато сухих водоростей. Він розпалює багаття й кладе свою дорогоцінну здобич на жар. Мушлі вистрілюють парою, стулки розкриваються, видно м'якуш, рожевий, мов лососина. Тепер вони готові, і тут ніхто вже не забере їжу в нього з-під носа. Нарешті — крізь сон думає він — сон справджується! Цим разом він поїсть. Він був певен цього, і все ж мав сумнів і вже приготувався до неминучого розчарування, але рожевий м'якуш, гарячий і соковитий, ось таки у нього в роті. Він уп'явся в нього зубами. Він їсть! Чудо сталося! Це було так несподівано, аж він прокинувся. Лежачи горілиць у темряві, він почув, що белькоче й схлипує з радості. Його щелепи рухалися, він жував, у роті в нього було м'ясо. Він не поворушився, і незабаром тонкі пальці доторкнулися йому до губ і вклали до рота ще один малесенький шматочок. Але тепер він не став їсти, і радше через це, ніж через те, що він розсердився, Лабіскві заридала й ще довго плакала в його обіймах, аж доки заснула. А він лежав з розплющеними очима й думав про чудову силу кохання й про диво жіночої душі.

І ось настав час, коли в них вийшли останні харчі. Неприступні шпилі лишилися позаду, перевали були тепер більш положисті, перед ними відкривався шлях на захід. Але й сили їхні вичерпалися, їсти не було чого, і, прокинувшись одного ранку, вони вже не могли підвестися. Смок насилу встав на ноги, впав, і вже рачкуючи почав розкладати багаття. Лабіскві ж так ослабла, що не могла навіть сісти — кілька разів пробувала й падала навзнак. Смок ліг на землю поряд з нею, прикро осміхнувшись: навіщо витрачати зусилля на нікому не потрібне багаття? Готувати однаково нема чого, а день теплий. Пестливий вітерець зітхнув у ялиновому вітті, і звідусіль з-під снігу, що танув на очах, долинав милозвучний дзюркіт невидимих струмків.

Лабіскві лежала в глибокому забутті, майже не дихаючи, і часом Смокові здавалося, що вона вже мертва. Надвечір його розбудило цокотіння білки. Тягнучи за собою важку рушницю, він посунув до неї по розталі. Він то рачкував, то підводився й, ступивши крок, падав, а білка сердито цокотіла й без поспіху, немов піддражнюючи його, стрибала собі геть. На постріл навскидку йому бракувало сили, а білка ні хвилини не сиділа спокійно. Не раз Смок падав у розталь і плакав від власної безпорадності. І не раз непритомнів, відчуваючи, як гасне в ньому вогник життя. Він не знав, як довго пролежав у безпам'яті востаннє, але коли очуняв, був уже вечір, його всього колотило, і мокрий одяг закрижанів на ньому й примерз до снігової кори. Білка зникла. Виснажений і змучений, він усе ж спромігся відповзти назад, до Лабіскві. Він так висилився, що проспав цілу ніч мертвим сном, і ніякі кошмари не тривожили його.

Сонце вже підбилося високо, та сама білка цокотіла з-поміж дерев, коли він прокинувся, відчувши, що Лабіскві торкнулася рукою його щоки.

— Поклади руку мені на серце, коханий, — сказала вона ясним, але ледь чутним, наче зоддалеки, голосом. — У моєму серці — кохання, і моє кохання в твоїй руці.

Здавалося, минуло багато годин, перше ніж вона заговорила знову.

— Пам'ятай, на південь дороги нема. Оленячий народ це добре знає. Іди на захід… там вихід… ти майже дійшов… ти дійдеш.

Смок поринув у сон, схожий на смерть, але ще раз Лабіскві розбудила його.

— Поцілуй мене, — сказала вона. — Поцілуй, і я помру.

— Ми помремо разом, кохана, — відповів він.

— Ні! — Безсилим порухом руки вона примусила його замовкнути. Слабкий голос її звучав зовсім тихо, і все ж Смок почув кожне слово. Насилу дотягтись до каптура своєї парки, вона вийняла невелику торбинку й поклала йому на руку. — А тепер поцілуй мене, коханий. Поцілуй мене й поклади руку на серце.

Смок припав устами до її уст, і темрява знов огорнула його, а прийшовши до пам'яті, він зрозумів, що залишився сам і незабаром помре. І він стомлено зрадів з цього.

В руці у нього була торбинка і, подумки осміхнувшись із своєї цікавості, він смикнув за зав'язку і розкрив її. З торбинки посипалися шматочки їжі. Він упізнав кожен шматок, кожну крихточку — все це Лабіскві вкрала сама в себе. Тут були кавалки коржів, сховані ще аж перед тим, як Маккен загубив мішок з борошном; надкушені волокна оленини й дрібки оленячого сала; ціла задня заяча лапка; задня й частина передньої лапки білої ласиці; лапка й надкушене крильце снігової пташки… жалюгідні недогризки, трагічні офіри: вона віддавала своє життя, ці крихти відбирало в неї, змученої голодом, безмежне кохання.

З божевільним сміхом Смок відкинув усе це на сніг, що вже брався корою, і темрява знов сповила його свідомість.

Йому приснився сон. Юкон пересох. Він ходив по річищу, серед брудних калюж та поборознених кригою скель, і підбирав великі самородки. Вони були дуже важкі, і він уже притомився, коли раптом зрозумів, що їх можна їсти. І він жадібно допався до них. Зрештою, навішу й золото, що його люди так високо цінують, якщо ним не можна наїстися?

Коли він прокинувся, був знову день. В голові йому якось дивно проясніло, в очах не туманилося. Він не відчував більше знайомого голодного тремтіння в усьому тілі. Радісна полегкість сповнювала все його єство, неначе в нього вливалася весна. Блаженне почуття охопило його. Він обернувся, щоб розбудити Лабіскві, побачив її і все згадав. Він почав шукати очима крихти їжі, розкидані по снігу. Вони зникли. І він зрозумів, що це й були золоті самородки, які він їв у маячному сні. В тому маячному сні він повернувся до життя, бо Лабіскві віддала йому своє життя; вона вклала йому в руку своє серце й відкрила йому очі на диво предивне, назва якого — жіноча душа.

Він здивувався, що може так легко рухатися — йому стало снаги віднести її загорнуте в хутро тіло до оголеного на осонні піщаного спаду, підрубати його сокирою й поховати Лабіскві під обвалом.

Три дні знову без крихти їжі пробирався він на захід. Третього дня упав під самотньою ялиною на березі річки, вже вільної від криги, і зрозумів, що це — Клондайк. Змора долала його, але він ще встиг розв'язати свій мішок, загорнутися в хутро й подумки попрощатися з білим світом.

Його розбудило сонливе джеркотіння. Сутеніло. В ялиновому вітті в нього над головою примостилися на ніч білі куріпки. Голод підстьобнув його до дії, хоч діяти він міг дуже повільно. Минуло цілих п'ять хвилин, перше ніж він спромігся, нарешті, прикласти рушницю до плеча, і ще п'ять хвилин, лежачи горілиць, він старанно цілився вгору й ніяк не наважувався потиснути на гачок. Потім вистрелив — і схибив. Жодна куріпка не впала, але жодна й не відлетіла. Дурні пташки тільки сонливо ворушилися й шаруділи в глиці. Плече йому боліло. Вдруге він теж схибив, бо, чекаючи відбою, мимоволі здригнувся, коли потискав на гачок. Певно, вчора чи позавчора він упав і ушкодив плече, хоча й не міг пригадати, де й як це сталося.

Куріпки не відлетіли. Він згорнув хутро і обережно вмостив його між правим боком та рукою. Притиснувши приклад рушниці до цього хутрового згортка, він вистрелив ще раз, і з дерева впала куріпка. Він жадібно схопив її, але побачив, що м'яса майже не лишилося — набій великого калібру вирвав його, і в Смоковій руці була тільки жменька закривавленого пір'я. Все ж куріпки не відлетіли, і тоді він подумав: бити треба в голову! І почав цілити тільки в голову. Він заряджав, стріляв, заряджав знову, хибив і влучав, і дурні куріпки, яким не хотілося відлітати, дощем сипалися на нього — він позбавляв їх життя, щоб угамувати свій голод, щоб жити. Їх було дев'ять, і нарешті він відстрелив голову дев'ятій, і, все ще лежачи горілиць, ніяк не міг зрозуміти, чому він сміється й плаче.

Першу куріпку він з'їв сирою. Потім ліг і заснув, і це поглинуте пташине життя повернуло до життя його самого. Серед ночі він прокинувся, страшенно голодний, і йому стало сили розпалити багаття. І аж до світанку віп смажив куріпок, їв їх, і з насолодою трощив зубами кістки, даючи щелепам роботу, за якою вони так знудилися. Потім він цілий день спав, прокинувся серед ночі й знову заснув, і сонце нового дня розбудило його.

Він здивувався, побачивши, що багаття весело палахкотить, бо до нього щойно підкинуто гілля, а на жару стоїть, паруючи, задимлений кавник. Біля вогню, так близько, що Смок міг би дотягтися до нього рукою, сидів Куций, курив цигарку й пильно вдивлявся в товаришеве обличчя. Губи Смокові сіпнулися, але щось підступило йому до горла, і сльози гарячою хвилею сколихнулися в грудях. Він простяг руку по цигарку й кілька разів глибоко вдихнув дим.

— Давно я; я не курив, — сказав він нарешті неголосно й спокійно. — Хтозна-як давно.

— Та й їв теж — бач, що від тебе лишилося, — пробурчав Куций.

Смок кивнув головою й показав на розкидане довкола біле пір'я куріпок.

— Зате недавно наївся, — відповів він. — Але від кухля кави я б не відмовився. Я вже й забув, як вона смакує. І від коржів не відмовлюся, і від груднини.

— І від бобів? — піддражнив Куций.

— Ще б пак! Це ж пожива богів! А знаєш, я таки знову добряче зголоднів.

Один готував, а другий їв — і тим часом вони коротко розповідали один одному, що кожен пережив за цей час.

— Клондайк скрес, — сказав на закінчення Куций. — Треба було діждатись, поки пройде крига. Я зібрав шістьох хлопців — таких, що їм сам чорт запанібрата, ти їх усіх знаєш — і ми спорядили два човни. Не пливли сюди, а летіли — де жердинами відштовхувалися, де линвою тягли, а де й волоком тарабанили. Але на водоспадах довелося застряти на цілий тиждень. Там я їх і залишив — вони перетягують човни через скелі. А в мене було таке прочуття, що треба поспішати. Прихопив харчів — і пішака. Я так і знав, що знайду тебе десь тут напівживого.

Смок кивнув головою й мовчки потиснув Куцому руку. А потім сказав:

— Ну що ж, ходімо.

— Отакої! — обурився Куций. — Раніш як за два-три дні ми звідси нікуди не підемо. Тобі треба відпочити й хоч трохи від'їстися.

Смок похитав головою.

— Та ти подивися, на кого ти схожий, — запротестував Куций.

Смок і справді мав страшний вигляд. Його обличчя заросло бородою, але видно було, що воно обморожене — чорно-багряне й заструпіле. Щоки запали, очі повтягало, і навіть крізь бороду й вуса, здається, можна було полічити всі зуби під напнутою шкірою. Так само туго вона обпинала лоб і вилиці. Кошлата борода не золотава, як їй належалось, а брудно-чорна, задимлена й присмажена вогнищами.

— І все-таки спаковуйся, — сказав Смок. — Мені треба йти.

— Та ти ж кволий, як дитина. І на ногах ледве стоїш. Чого це тобі так припекло?

— Куций, я не можу чекати, бо йду до того, що є найдорожчим на Клондайку. Ясно? Збирайся. Дорожчого за це немає в цілому світі. Проти цього і золоті озера, й золоті гори — ніщо, і будь-які пригоди, й змагання з ведмедем, і смак ведмедини — усе це ніщо.

В Куцого з подиву аж очі рогом полізли.

— О господи, — сказав він хрипко. — Що ти верзеш? Невже ти зовсім з глузду зсунувся?

— Зовсім ні. Певно, людині голод іде на користь — розкриває їй очі на дещо. В усякому разі, мені розкрив — я побачив такі речі, про існування яких і не здогадувався. Тепер я знаю, що таке жінка.

Куций розтулив рота, кутики губ сіпнулися догори, очі насмішкувато блиснули, але Смок не дав йому вихопитись зі словом.

— Не треба, — мовив він лагідно. — Ти не знаєш. А я знаю.

І Куций, затнувшись, відказав уже повагом: — Ет, мені й гадати не треба, я знаю, хто вона. Всі подалися осушувати озеро Несподіванок, але Джой Гастел ані з місця. Вона сидить у Доусоні й чекає, коли я тебе привезу. І як я не привезу, вона присяглася продати геть усе, що має, найняти ціле мисливське військо, привести його в Країну Оленів і виперти душу із старого Снаса й усієї його ватаги. Ну та гаразд, зажди хоч, поки я спакуюся, — я ж іду з тобою!

_{Чілкутський перевал за часів золотої гарячки. Фото.}

_{Джек Лондон на борту яхти «Блукач», Фото 1910 р.}

_{«Смок Беллю». «Чоловік з того берега». Худ. П. Монеген.}

_{«Смок і Куций». «Диво жіночої душі». Худ. П. Монеген.}