Твори в п'яти томах. Том V

НА МІСЯЦІ ЯК НА МІСЯЦІ

Безумовно, це було яйце. Дивне, величезне, вкрите жовтуватою сухою плівкою, що скидалася на зморщену шкіру.

Поліщук відкинув лопатку і втупився в знахідку. З усіх поглядів це було неймовірно. Звідки на Місяці могло взятися яйце? Самородок чистого золота, алмаз, усе, що завгодно, тільки не яйце… Мертвий світ, застиглий у багатовіковому крижаному оціпенінні, позбавлений усього живого, навіть будь-яких барв, — лише темні плями, що переходили в глибоку чорноту, або світлі відблиски, які яскраво сяяли на тлі навислого над низьким обрієм такого чорного неба, в якому було наче просвердлено білі цятки зірок. І нічого, крім цього: місячний краєвид — то лише чергування світлих і темних сірих тонів між сліпучо-білими зірками й чорним небом.

І Поліщук, і Гарісон — обидва знали, що чекає їх на Місяці. І однаково часом кожному хотілося голосно кричати від страшного почуття самотності, що охоплювало їх, як тільки вони йшли з бази нарізно. Мабуть, тому обидва вважали за краще не розлучатися навіть на півгодини, щоб бути один од одного в безпосередній близькості, бачити крізь запобіжні димчасті фільтри герметичних космошоломів помах руки супутника, відчувати його дихання, то утруднене, то спокійне, коли вони вже поверталися на базу. Так було краще. Певніше. І легше переносити напруження, яке не кидало їх протягом двадцяти восьми днів перебування в безкрайому пустельному світі. Через двадцять вісім днів, які вони відлічували по-земному, мала прибути чергова ракета із зміною. Тут неймовірно довго, чотирнадцять земних днів, панувало безгоміння під сліпучим промінням Сонця, а потім настала нескінченно довга місячна ніч. Місячного дня треба було зробити численну кількість випробувань і вимірювань, відходячи якнайдалі від бази, щоб потім, коли настане ніч, упорядкувати всі аналізи, опрацювати проби до прильоту змінної ракети…

І дослідники Місяця наполегливо працювали, але вони ніколи не передбачали можливості подібної знахідки. Яйце — отож, хтось зніс його?.. Але ж це безглуздя, нісенітниця! Не зводячи очей з яйця, Поліщук нахилився і ще раз помацав його суху зморшкувату плівку пальцями в металевій космічній рукавичці. Звичайно, яйце було наскрізь промерзлим. І важким — навіть в умовах значно полегшеної місячної ваги. Від легенького поштовху руки воно лінькувато, мовби неохоче, покотилося уздовж зернистого базальтового кратера. Поліщук поквапно притримав знахідку обома руками: ще бракувало розбити. Замерзле яйце могло бути дуже крихке. За умови, звісно, коли це справді яйце, а не якесь химерне кам’яне утворення. Він підклав під дивну річ кілька уламків базальту, щоб яйце не скотилося далі по кратеру. І випростався, оглядаючись.

— Джоне! Де ти, Джоне? — гукнув він.

За мить він почув відповідь, чітку й ясну, наче голос Гарісона лунав тут-таки, в його космічному шоломі:

— Я тут, Борисе! За стіною твого кратера, беру пробу: здається, слід криги. Це дуже цікаво, розумієш?

— Облиш усе! Йди сюди!

— А що сталося?

— Мерщій, мерщій!

Постать Гарісона в гофрованому космічному костюмі й прозорому шоломі з опущеним димчастим фільтром з’явилася над стіною кратера. Вона вимальовувалася дивовижно яскраво, як і все на Місяці, й швидко наближалася. Тут майже неможливо було визначати відстань на око, всі речі виразно бачилися будь-де. І тільки збільшення постаті показувало зміну відстані.

Поліщук дивився на незграбну квапливу ходу Гарісона, бачив, як сипалися з-під його ніг дрібні базальтові уламки й котилися вниз, до того місця, де він стояв. Кратер був невеличкий. І саме тут, під оцим природним навісом — брилою вулканічного каменю, Поліщук знайшов яйце. Воно лежало, вгрузнувши наполовину в пил, жовтувате на бурому тлі місячного грунту. Тому Поліщук відразу й звернув на нього увагу.

— Ну то що сталося, Борисе? — спитав Гарісон. Крізь спущені фільтри Поліщук скоріше вгадував, ніж бачив очі, що пильно дивилися на нього. Замість відповіді Поліщук показав йому дивну знахідку.

— Яйце, — промовив він.

Гарісон швидко обернувся. Він побачив овальну річ, що лежала на грунті, і від несподіванки аж свиснув.

— Звідки воно взялося?

Поліщук коротко розповів йому історію свого відкриття. Гарісон став на коліна і обережно торкнувся пальцями сухої зморшкуватої оболонки. Потім трохи підняв яйце, наче зважуючи його, і знову поклав на місце.

— Що скажеш, Джоне?

— Якесь безглуздя. Яйце — на Місяці?..

— Але ж ти згоден, що саме яйце?

— Либонь, страусяче. Зважаючи на розмір. Слухай, а воно було там одне?

Поліщук знизав плечима.

— Не знаю. Розумієш, мене це так вразило, що я не шукав більше. Можливо… А погляньмо ще раз!

Вони обережно розгребли лопатками сухий сипкий пісок під навислою кам’яною брилою. Копати довелося недовго: скоро з’явилися випуклі обриси таких самих яєць.

— Два… три… чотири!

Вириті яйця лежали на піску. Дослідники копали далі, але більше нічого не знайшли.

Гарісон відкинув лопатку:

— Все, Борисе! Врожай — п’ять штук.

— Гніздо це, чи що?..

— Космічний птах пролетів над Місяцем і відклав у кратері яйця. Так? — іронічно промовив Ґарісон. — Мине деякий час, і він з’явиться знову й почне їх висиджувати, так?

Поліщук сердито поглянув на нього.

— Дотепи тут ні до чого. Щодо птаха, хоча б і космічного… Ось вони, яйця. Це — факт. На жаль, нез’ясований. Тому, коли якась химерна істота повернеться сюди, щоб висиджувати яйця, — я не заперечуватиму. Поки що, зрозуміло. Ось так: фрр! — і сяде в кратері… Будь ласка, я тепер готовий до всього! Коли є яйця, коли це нам не сниться, то може з’явитися й той птах або ще чортзна-яке створіння.

Гарісон озирнувся довкола.

— Знаєш, Борисе, мені чогось моторошно, — щиросердо признався він. — Уся ця пригода… краще б її не було.

— Нерви?

— Може і нерви. Ми вже втомилися, Борисе. Я ось жартую про космічного птаха, а що коли він і справді прилетить?.. Хіба ми все знаємо за цих умов? Особливо, коли з’явилися ці безглузді яйця. Слухай, Борисе. Місячний день уже кінчається…

Він показав рукою на захід, де стіни кратера знижувалися до плоскогір’я. Долішня частина Сонця була немовби притиснута обрисами далекого величезного гірського пасма — і під нею тяглася на північ і південь широка смуга глибокої тіні. Довгий місячний день помітно згасав — аж на цілих чотирнадцять земних діб.

— Минуло вже дванадцять земних днів, — вів Гарісон. — Час кінчати роботи на поверхні Місяця. Незабаром ми зачинимося на базі. Перенесімо туди всі п’ятеро яєць…

— Щоб вони відтанули? Ото порадив! Треба їх забрати з собою на Землю в такому ж стані, як знайшли, — сказав Поліщук.

— Ну, тоді покладімо яйця поблизу бази, в якому-небудь затишному місці, і вони не розморозяться, аж поки прилетить ракета. Зрозуміло? І ми більше не побоюватимемося за їхню долю. Згода?

— Що ж, я не заперечую. Кожен братиме по одному, більше зразу не понесеш. А потім — знову по яйцю. До роботи!

Незважаючи на додатковий вантаж, вони досить легко, хоч і обережно пересувалися по сипкому піску. А потім, призвичаївшись, почали прискорювати ходу й нарешті вже впевнено помчали до бази довгими плавними стрибками, як це можна було робити лише на Місяці.

Дослідники обережно поклали яйця в пласкому заглибленні з південного боку куполоподібної бази. З круглих ілюмінаторів їх можна було одразу помітити, тим більше, що вони вирізнялися жовтуватим забарвленням на бурому крупнозернистому піску поверхні Місяця. Сонце майже сховалося за виднокраєм, від бази витяглася довга тінь, що поступово сягала аж обрію, який вже зливався з чорним оксамитом неба.

Поліщук і Гарісон, знявши громіздкі космічні костюми, сиділи за столом коло ілюмінаторів. Вони насолоджувалися відпочинком, пили гарячий чай, особливо смачний після виснажливої праці.

Гарісон казав:

— Ти знаєш, це просто смішно. Як яйця могли попасти на Місяць? Адже тут нема навіть натяку на життя. Ні в якій формі. І раніше проведені дослідження, і наші з тобою проби довели, що Місяць мертвий… І раптом — яйця! Ніякісінького живого сліду взагалі, а яйця — продукт життя високоорганізованих істот. Ні, це поза моїм розумінням, Борисе!

Поліщук відставив склянку й насмішкувато спитав:

— Космічні птахи?..

Гарісон нетерпляче відмахнувся:

— Ну чого ти до мене присікався? Адже знаєш, що я пожартував, припустімо навіть, що невдало. І досить про це. Краще потіш мене розумною догадкою. Наприклад… Ет, під три чорти, які тут можуть бути догадки!

— Одна все ж таки в мене є, — навмисно неуважно кинув Поліщук, знову беручись за склянку.

— Та кажи ж, не зволікай! — пожвавішав Гарісон.

— Бач, є така гіпотеза про походження Місяця. Одна з багатьох. Мені вона здається переконливою, а після нашої знахідки — і поготів… Та ти й сам знаєш її.

— Не розумію, що ти маєш на увазі?

— Гіпотезу, за якою Місяць колись, у прадавні часи, відірвався від Землі. Звідси й океанічні западини на нашій старенькій. Величезний шмат Землі відірвався, в космічному просторі набув форми кулі, цілком природної за таких умов, і почав обертатися по орбіті супутника.

— Гіпотеза, не краща від інших і не дуже переконлива, — відзначив Гарісон.

— Але й не гірша за інші, занотуй собі, Джоне. Зваж на те, що всі проби — і наші, і наших попередників — підтверджують: склад Місяця не відрізняється від складу Землі.

— Це доводить лише спільність походження обох планет, як і інших також. І більше нічого, — як завжди з запалом заперечив Гарісон.

Але Поліщук не прийняв виклику. Він спокійно висловлював далі свої докази:

— Безумовно, така спільність можлива. Тепер спробуємо поміркувати. Місяць відірвався од Землі, очевидно, разом з усім тим, що було раніше на тому величезному шматку. Він перетворився у космосі на застиглу кулю. Його безупинно бомбили метеорити — і вони знищили зрештою усі залишки земного життя, які ще існували на Місяці…

— Мені здається, дорогий Борисе, що ти сам розбиваєш свою гіпотезу. Так, так, я вже зрозумів тебе! Ти вважаєш, що разом із залишками органічного життя з Землі на Місяць попали й оці яйця? — з помітною іронією зауважив Гарісон. Чому ж тоді нескінченні, як ти сам твердиш, бомбардування метеоритів не знищили й оці яйця, як і геть усе інше?

Поліщук знизав плечима:

— Їх могло присипати. І тільки поступово, дуже повільно вони опинилися на поверхні, на схилі кратера, коли метеоритні бомбардування перетворили на пісок більшу частину нашарувань над ними. А оскільки яйця були наскрізь промерзлі, вони добре збереглися до часу, коли ми знайшли їх. Хіба не переконливо?

Гарісон мовчки розвів руками.

— Проте, це лише догадка, — незворушно додав Поліщук. — Коли вона тебе, Джоне, не влаштовує, придумай щось інше. Хоча б і варіант з космічними птахами…

— Знову? — роздратовано огризнувся Гарісон. І тут таки зацікавлено зауважив: — А що то за яйця, якщо вірити твоїй догадці, Борисе?

Поліщук усміхнувся:

— От цього вже ніяк не знаю. Гадаю тільки, що вчені на Землі визначать їхнє справжнє походження. Аби тільки їх довезти…

Він поглянув в ілюмінатор. Тіні від куполоподібної бази сягали обрію; втім, то були вже й не тіні, а цілковита ніч, в яку поринув Місяць. Яскраві зірки заливали примарним світлом місячну поверхню, в якій ледве помітно позначалися неясні обриси кратерів.

— Що ж, зв’яжімося з Землею, — запропонував Поліщук, підводячись. — Доповімо, що настала місячна ніч і ми переходимо на нову програму праці. Вмикай передавач, Джоне! Досить походів і мандрівок, наближається нелегкий час — спектрометра й хімічних аналізів… Джоне, підіймайся, Джоне!

Він стурбовано подивився на Гарісона, який занепокоєно припав до ілюмінатора.

— Джоне!

Напруженим, неприродно високим голосом Гарісон мовив:

— Борисе! Там щось… щось рухається!

Поліщук одним стрибком опинився біля ілюмінатора. А Гарісон все повторював, і в голосі його вчувався страх, очі були повні ляку.

— Щось рухається… он там, праворуч… Борисе! — він конвульсивно ковтнув повітря.

В ілюмінаторі неясно виступали обриси ближчих схилів сусіднього кратера. Поліщука також пойняв незрозумілий страх, що передався йому від Гарісона. Він не знав, в чому річ, але відчув, як крупні краплини поту стікають по його шиї й плечах. Про що говорив Джон? І раптом він побачив…

Десь, можливо, метрів за п’ятдесят від їхньої бази вгору здійнявся невеличкий фонтанчик місячного піску. Основа цього фонтана була розжарена до червоного кольору. Струминки фонтана швидко втрачали своє зловісне забарвлення й падали назад на поверхню Місяця, розсипаючись на дивний бурий пісок, вкриваючи майже правильним колом те, що було недавно їхньою основою.

— Що це таке? — голос Гарісона дрижав.

— Не знаю… — коротко кинув Поліщук.

Він невідривно дивився в ілюмінатор. Від нервового напруження дрібно тремтіли пальці. І тоді він побачив знову яскравий, розжарений вже до білого фонтан, що вдарив значно ближче до бази. Його струминки, описавши криву, швидко згасали, перетворюючись спочатку на яскраво-червоні, потім малинові вогники — і спадали, вже ледве жевріючи, вуглинками.

Позаду, біля радіоприймача, зненацька пролунав голосний дзвінок. Його несподіваність вразила обох. Перший опам’ятався Поліщук. Він кинувся до приймача і ввімкнув його. Гарісон, учепившися руками в край столу, стежив за товаришем широко розплющеними очима. Поліщук чітко промовив у мікрофон:

— Місячна станція слухає! Місячна станція слухає! Переходжу на прийом!

Крізь шум атмосферних і космічних розрядів почувся далекий голос:

— Пост спостереження Землі викликає Місячну станцію! Пост спостереження Землі викликає Місячну станцію! Підтвердіть чутність! Підтвердіть чутність, Місяцю!..

Земля позачергово викликала Місячну станцію, щоб повідомити Поліщука й Гарісона про те, що різко посилилась активність Леонідів — найбільшого метеоритного потоку, який рухається навколо Сонця і кожні тридцять три з чвертю роки перетинає орбіту Землі. Певна річ, і Місяця. Кожні тридцять три з чвертю роки на нічному небосхилі Землі спалахують яскраві метеоритні дощі. Цього разу Леоніди, можливі залишки комети Темпеля, надзвичайно активні, і пост спостереження закликав місячних дослідників бути дуже обережними протягом десятка земних діб.

— Без нагальної потреби не виходьте з бази. Кожної миті вас можуть захопити метеорити потоку Леонідів, — наполегливо повторював диктор Землі. — Отже, не виходьте з бази! Приготуйтеся до можливих несподіванок навіть на базі. Лишайтеся в космічних скафандрах, перевірте повітропостачання бази! Підтвердіть чутність! Чи все зрозуміли? Підтвердіть чутність!

— Місячна станція чує вас добре, Земле. Метеорити ми вже бачимо. Зрозуміли все! — спокійно сповістив Поліщук, поглядаючи на Гарісона, з обличчя якого вже сходило недавнє напруження.

— Коли якісь утруднення, зв’язуйтеся з нами, — підкреслив ще диктор Землі. — Бажаю успіху! Кінець передачі. На все добре!

— На все добре, — відповів Поліщук, вимкнувши приймача.

— Космічні костюми, Джоне! — коротко розпорядився він, беручись за свій. Гарісон наслідував його приклад. Обидва ковзнули в скафандри із спритністю, що свідчила про неабиякий досвід. Закріплюючи шолом, Поліщук сказав:

— Отже, Джоне, все зрозуміло?

— Якого біса вони не попередили нас заздалегідь? — сердито буркнув Гарісон. Він дивився в ілюмінатор, за яким знову спалахували яскраво-червоні фонтани піску, що їх здіймали метеорити.

— Очевидно, заздалегідь ніхто не знав про таку несподівану активність метеоритного потоку, — відповів Поліщук. Він закріпив шолом, перевірив повітропровід і стрепенувся: — А яйця?

— Що яйця? — не збагнув був Гарісон.

— Адже якийсь метеорит може їх розбити, знищити! Треба перекласти їх під козирок шлюзного входу в базу.

— Зажди, Борисе! — спробував спинити його Гарісон. Але Поліщук уже рвонувся вперед, до виходу. Безнадійно махнувши рукою, Гарісон побіг слідом за ним.

Вискочивши з бази, Поліщук огледівся. Навколо нього, навколо купола бази спалахували, розсипаючись на білі й червоні вогники, химерні фонтани місячного піску. Вони спалахували, швидко згасали — і знову виникали, наче зачаровані, на поверхні Місяця. Мимоволі Поліщук задер голову, шукаючи за звичкою на чорному небосхилі вогняні сліди метеоритів. Їх не було, та й не могло бути на Місяці, позбавленому атмосфери: метеорити не згоряли в ній від тертя об повітря, а безперешкодно падали на місячну поверхню й бомбили її. Він ступив крок у напрямі до того заглиблення, де лежали яйця.

— Борисе! Це дуже небезпечно, Борисе! — почув він голос Гарісона.

Поліщук сердито озирнувся: мовляв, і сам розумію, що небезпечно, але ж не кидати напризволяще дорогоцінну знахідку? І раптом Поліщук помітив, як на плече Гарісона впала темно-червона іскорка. Вона спалахнула й згасла. Цього було досить, щоб Поліщук кинувся до свого супутника і з розмаху закрив долонею в гофрованій рукавичці те місце на космічному костюмі.

— Що сталося, Борисе? — здивовано спитав Гарісон.

— Ти добре чуєш мене, Джоне? — промовив Поліщук спроквола, бо йому враз ослаб язик. Не знімаючи з Гарісонового плеча руки, Борис навіть навалився на нього всім тілом.

— Нормально чую. Та в чому річ?

— В тебе влучив метеорит. Вдарив у плече.

— Я нічого не помітив, Борисе. Дірки в скафандрі немає, інакше з нього вийшло б повітря. Може, тобі здалося?

Поліщук уже спрямував промінь електричного ліхтаря на плече Гарісона і зняв руку. На блискучій металевій поверхні скафандра він ледь помітив малесеньку тьмяну плямку — наче хтось невправно торкнувся паяльником. Поліщук хрипко сказав:

— Певно, метеорит був невеличкий, менший від піщинки. Він випарувався від удару, не пошкодивши скафандра… Усе гаразд. Треба…

Великий фонтан місячного піску вибухнув поблизу них. Розжарені до білого бризки злетіли вгору — і серед них майнули якісь шматки неправильної форми. За мить фонтан розсипався широким колом бурого піску. Поліщук похолов. Він гукнув не своїм голосом:

— Яйця! Метеорит ударив просто в них!

Забувши про все, забувши, що він і сам може стати жертвою чергового метеоритного удару, Поліщук величезними стрибками кинувся вперед.

За кілька секунд він нахилився над заглибленням, де лежали загадкові яйця. Але їх там уже не було! Поліщук стояв над величезною воронкою у піску, немов над кратером. У ній нічого не лишилося… Поліщук заціпенів. Та невже, невже?..

Ліхтар освітив воронку і праворуч біля самого краю, аж не йняв віри очам, побачив під піском знайомі обриси овального предмета. Яйце!.. Задихаючись, він кинувся до нього, розгріб пісок. Так, одне яйце вціліло!

Наче крихку дорогоцінність, Поліщук узяв обома руками знахідку й поніс до бази, не звертаючи уваги на вогняні фонтани, що спалахували навколо нього, не думаючи ні про що, крім своєї неоціненної ноші. Голос Гарісона, тривожний, застережливий, лунав у його шоломі, але він не чув ані слова. Тільки вперед, тільки вперед, до бази! А червоні й білі фонтани спалахували й згасали позаду, поряд з ним, розсипалися й знову виникали.

Він ніс одне-однісіньке яйце до бази, під козирком якої стояв приголомшений Гарісон, з готовністю притримуючи ручку дверей до шлюзової камери.

— Ти, мабуть, збожеволів, Борисе, — обурювався Гарісон. — Після того, як нас попередили, по суті, заборонили виходити з бази, — ти, нікого не слухаючи, помчав по яйця під дощем метеоритів, кожен з яких загрожував твоєму життю. Згадай хоч би, як ти наполохався, коли маленький метеорит упав мені на плече! А сам кинувся під їхній град, щоб врятувати цю безглузду знахідку… Як тобі пощастило проскочити — не збагну. Мене й досі охоплює жах на думку про це! І навіщо? Адже яйце однаково зіпсується у теплі, поки прилетить ракета. Навіщо ж ти зробив це?

Поліщук неуважно слухав свого друга і ледь осміхався. Справді, що він міг відповісти йому? Звісно, його вчинок межує з божевіллям. Але ж хоч одне яйце врятовано! Хіба ж його ризик не виправданий, коли загадкове яйце буде досліджено і наука збагатиться новим відкриттям? Хоч Гарісон і дуже гарний хлопець, але цього, очевидно, не може зрозуміти: його цікавить лише одне — успішне виконання наміченої планом роботи в межах інструкцій. Усе, що виходить за межі цього, для Гарісона не існує. Ми, радянські дослідники-космонавти, не такі. Американці, хоч вони і пречудові хлопці, але привчені всім життям справно робити тільки те, що покладено на них, робити добре, навіть зразково, але не більше.

— Та чого ж ти мовчиш, Борисе? — допитувався тим часом Гарісон. З-під шолома він зачудовано дивився на Поліщука. — Чи не вважаєш за потрібне відповідати мені?

Поліщук засміявся:

— Та ні, ні, Джоне! Просто мені, слово честі, нема чого заперечувати. Ти маєш слушність: з погляду нормального дослідника я, так би мовити, поводився безглуздо, чи що.

— Бач, ти все ж таки визнаєш це! — задоволено відзначив Гарісон.

— Гаразд, я ненормальний дослідник. Але ж головне — яйце в нас. Воно лежить у шлюзовій камері, і йому ніщо не загрожує.

— Якщо… якщо, по-перше, воно не зіпсується: там значно тепліше, ніж на поверхні. І, по-друге… ну, пам’ятаєш, із Землі казали: приготуватися до можливих несподіванок. Розумієш? — стурбовано закінчив Гарісон.

— Усе, усе розумію, Джоне! — відмахнувся Поліщук. — Ось уже шість земних діб яйце лежить у шлюзовій камері — і нічого… А несподіванки — на те вони й несподіванки, щоб над ними не дуже міркували… Дивися, Земля! — обірвав він свою річ, зазираючи в ілюмінатор.

На чорному глибокому, наче затягнутому оксамитом, небосхилі пливла осяяна зеленкуватим світлом Земля. Вона немовби пригасила своїм сяйвом розцвічене зірками небо над Місяцем і радісно нагадувала про ліси, луки, моря й річки, — все те, що людина по-справжньому з гострою тугою відчуває тільки в безкраїх просторах космосу, в міжпланетній ракеті або тут… де невпинно спалахують і гаснуть вогняні метеоритні фонтани місячного піску… Вони стали вже звичайними, ці червоні й білі вогники. І все ж таки до них не можна було звикнути: так раптово вони виникали по всій, скільки сягало око, поверхні Місяця, поцяткованій кільцями малих кратерів, що лишалися після тих фонтанів. І ось — Земля на місячному небосхилі!

— Східна півкуля… — мрійно прошепотів Поліщук.

Там, під цим скупченням хмар, схожим на шматки білої вати, простяглася його країна, велика країна. Там вулицями маленького містечка він блукав ще школярем, сидів на лаві в саду, дивлячись на голубий диск Місяця, що котився серед хмар, і нестримно фантазував. Він — космонавт, він побуває на далеких планетах, на Марсі, на Венері, де, мабуть, вільно бродять доісторичні тварини, величезні ігуанодони, літають ящери-птеродактилі… Але спочатку він вирушить на срібну кулю Місяця. Він буде тим сміливцем, який у скафандрі відважно пройде його морями і кратерами… Милі дитячі мрії! Але вони збулися: він тут, на Місяці, разом із своїм супутником, американцем Гарісоном, — і як же тоскно, самотньо почуває себе, дивлячись на далеку Землю в безкрайому океані космосу, у тісній базі станції, де тільки міцний купол відділяє його від шаленства космічної стихії!.. Мабуть, щось подібне відчуває й Джон, — на його обличчі застиг замислений вираз людини, яка забула про все, крім далекого, примарного лика Землі.

Але що то за дивне ритмічне постукування в дверях шлюзової камери. Поліщук насторожився.

— Джоне! Ти чуєш? — уривчасто спитав він.

— Так… Що це? — блідий Гарісон повернув голову до шлюзової камери.

Постукування не припинялося. Наче хтось намагався відчинити двері камери й стукотів у них зовні.

— Шоломи, Джоне! — Поліщук хутко закрив свій космічний шолом. Те саме зробив і Гарісон.

Двері в шлюзову камеру повільно відчинялися. Обидва дослідники напружено вдивлялися в темний простір між ними.

У цьому просторі з’явилися люті очі, що блиснули червоними вогниками, і під ними — величезний дзьоб, де стирчали сліпучо-білі зуби.

Ще мить — і перед остовпілими Поліщуком і Гарісоном з’явилася довга гадюча шия, що підтримувала хижу голову істоти. Залопотіли перетинчасті крила, немов ширше відчиняючи двері.

— Це… це виплодок пекла! — пробурмотів побілілими губами Гарісон, відступаючи назад, до столу.

— Ні. Це — птеродактиль! — відповів йому Поліщук.

— Не знаю… не знаю, — все ще здавлено бурмотів Гарісон; він опинився уже позаду столу, шукаючи в ньому хоч якогось захистку. — Це якась страшна химера… мов у середньовічних художників, таке я бачив тільки на малюнках! Будь воно прокляте! Я летів сюди не для цього… Дивися, дивися, Борисе!

Потвора, нарешті, вилізла з дверей камери і всунулася в кімнату бази. Вона змахнула ще раз перетинчастими крилами й склала їх, притиснувши до боків, і тепер стала схожа на стару жінку, що закуталася в сіру запилену шаль. Істота застигла на підлозі справді як огидна химера з паризького собору Нотр-Дам чи з картин Гойї. Вона сиділа нерухомо, наче не знаючи ще, як їй поводитися. Тільки неспокійно блимали налиті кров’ю очі та зрідка загрозливо клацав дзьоб, показуючи два ряди гострих зубів. І наче підняті плечі ховалися в бганках усе тієї ж старечої шалі кольору павутиння.

Поліщук забув про свій страх, який спочатку охопив його. Він стояв біля столу і, не відводячи очей, дивився на потвору. Вона була не така вже й велика; враження гігантського розміру справляли, мабуть, величезні перетинчасті, мов у летючої миші, крила. Тулуб з головою на довгій шиї був не більше як півметра або близько цього.

“Так, звичайно, це птеродактиль, літаюча рептилія… здається, з верхньоюрських відкладень Землі”, — стрибали в мозку Поліщука безладні думки. Птеродактиль — на Місяці?.. Допотопна рептилія — на місячній базі?.. Ні, це не дорослий птеродактиль, а, мабуть, дитинча, дорослі були, слід думати, значно більші… Але який лютий, хижий погляд у цього малятка!

— І, хай йому біс, у нас немає ніякої зброї! — злісно вигукнув Гарісон. — Був би хоч пістолет! А коли ця штука допадеться до нас, що тоді?

— Птеродактилі, наскільки я пам’ятаю, живилися комахами, — зауважив Поліщук, усе ще не обертаючись.

— З такою лютою пикою, з такими зубами? Та він може відхопити мені цілу руку… Ха, комахи! Огидна мерзота, звідки вона взялася на наше нещастя!

— Очевидно, з яйця, Джоне.

— І треба ж було тобі принести його! Бач, у холоді шлюзової камери, і все ж таки вилупився. Шалений світ! — знову із люттю кинув Гарісон.

— Мабуть, після тривалого заморожування яйцю навіть і там було тепло. І в нього дуже скоротився інкубаційний період, — міркував Поліщук.

— У тебе, Борисе, на все є пояснення. А що нам тепер з оцим твоїм птеродактилем робити?

Поліщук розвів руками:

— В усякому разі, моє припущення про те, як тут, на Місяці, опинилися яйця, виправдалося, — сказав він по паузі. — І крім того, тепер можна сміливо твердити, що Місяць, чи, вірніше, величезний шмат Землі, наша планета викинула саме у верхньоюрському періоді, коли на ній ще водилися птеродактилі та інші допотопні тварини. Згода, Джоне?

— До біса твій верхньоюрський період! Мені це байдуже. Розумієш, ні до чого! У мене інший фах, інші завдання. І, коли ти командир, то, будь ласка, вирішуй, як нам позбутися цього страховища, щоб я міг взятися до своєї справи!

Птеродактиль, який сидів до того нерухомо, раптом з сухим шелестінням підняв крила й змахнув ними. Порив вітру від цього різкого руху вдарив у шоломи Поліщука й Гарісона й примусив обох похитнутися. Зі столу впала скинута вітром склянка, впав зошит, що лежав скраю.

— Диявол! — пробурмотів Гарісон, лише скоса подивившися на склянку й зошит, що лежали на підлозі.

Птеродактиль змахнув крилами ще раз — і злетів. Він незграбно зробив уздовж кімнати широке коло. Гарісон сховався за стіл, коли потвора, здіймаючи вітер, пролинула над ним. Хижий її дзьоб на ходу схопив з полиці блискучу пробірку із зразками грунту на Місяці, і вона вмить зникла у горлі потвори. Уздовж довгої шиї страхіття пройшла хвиля ковтального руху, немов під сухою шкірою перекотився великий жмут. А тоді птеродактиль приземлився біля самих шлюзових дверей. Він склав крила і, перевалюючись, незадоволено поглядаючи на людей червоними очима, зник у шлюзовій камері. Гарісон полегшено зітхнув:

— Нарешті! Прикрити б його там… інакше він проковтне всі наші проби, якщо не накоїть чогось гіршого… Зачинимо двері в камеру, Борисе, доки малятко ніжиться в холодку!

— А потім? Коли нам треба буде вийти з бази?

— Поки сиплються метеорити, ми вийти однаково не можемо. А згодом щось придумаємо. Головне — убезпечитися від нього тепер.

Гарісон мав слушність. Обережно, ледь ступаючи, вони підійшли до дверей камери.

І цієї миті сильний гуркітливий удар потряс купол бази. Поліщук і Гарісон завмерли.

Сліпуча блискавка вибухнула в темному доти просторі шлюзової камери. Раптовим спалахом вона яскраво освітила її простір, в якому, наче в уповільненому кінокадрі, майнули безформні шматки перетинчастих крил, білі блискучі дрібні зуби, уривки сухої зморшкуватої шкіри, — все те, що було секунду тому лютою, дикою, але все ж таки живою істотою. Потім усе знову оповив морок. У шлюзовій камері щось валилося, падали кріплення. Сповнюючи все навколо пронизливим свистом, крізь відчинені двері камери виходило повітря, висмоктуване вакуумом Місяця.

Поліщук вихопив електричний ліхтар і освітив шлюзову камеру. В ній безладно валялися металеві, зігнуті ударом метеорита шматки пластикових перекрить камери. А під ними — рештки тіла птеродактиля…

— Ось вони… несподіванки, про які попереджали з Землі, — промовив біля нього Гарісон. — Чи не забагато їх, Борисе? Яйце, птеродактиль, цей удар метеорита в шлюзову камеру… Так, недовгий був вік бідолашного зубатого малятка! Щастя, що ми лишалися в космічних скафандрах…

Поліщук мовчав. Несподіванок на Місяці не бракувало. І, мабуть, їх буде ще більше, хто знає? “На Місяці як на Місяці”, — в думці згадав він приказку місячних дослідників. Тільки навряд чи їм пощастить знайти на ньому знову яйця… і побачити птеродактиля… Таки не вдалося їм привезти його на Землю! “Ах, бідолаха, треба ж йому було попасти під прямий удар метеорита!.. Так, так, метеорити”, — нагадав він собі.

— Джоне, до праці! — сказав він рішуче. — Візьми зі складу запасні деталі для ремонту шлюзової камери, а я поки що зв’яжуся із Землею, доповім про наші справи… і про всі ці несподіванки. Що ж, справді, на Місяці як на Місяці!..

ЗАХИСТ ХМАРНОЇ ПЛАНЕТИ

Старий Стом Хакал грюкнув кріслом, відсунувши його від телевізора, і роздратовано гукнув:

— І знову вони метушаться! Наче не можуть спокійно всидіти на своїй планеті. А головне — справді, чому вони надсилають космічні ракети в нашому напрямі? Це вже третя… чи четверта, не пам’ятаю далебі. Зовсім так, як було колись з тими… Ну, що хотіли переселитися до нас… а потім таки загинули, як твердять стародавні записи.

— З Червоної зірки, ти маєш на увазі? — спитала його дружина Мелі.

— Хай з Червоної, якщо ти вже так добре пам’ятаєш зміст тих неймовірно старих літописів…

— Коли ж про це постійно нагадують телевізійні передачі, — лагідно зауважила Мелі. — Котрий уже день…

— Ет! — відмахнувся Стом. — Усе одно, я ніколи не бачив тієї зірки… як і ти, між іншим. І тому не маю ніякого уявлення про її колір. Це знають тільки астрономи, що весь час сидять біля тих інфрачервоних телескопів…

— Коли б вони не сиділи, нашій планеті не пощастило б відбити натиск жителів тієї зірки, — ти ж знаєш про це, Стоме. І Дольта…

— Знаю, знаю, — буркнув старий. — А тепер, виходить, знову доводиться робити це?

— Кажуть, що так… Що ж, коли треба, то треба, і тут нічого не вдієш. Найвища Рада краще з цим обізнана. Ну, я піду мити посуд. Коли буде щось цікаве, поклич мене — добре?

Вона поцілувала чоловіка в чоло й пішла на кухню. Начебто її не обходила та справа!

Стом Хакал поглянув їй услід і замислено втупився в миготливе зображення на екрані. Що робиться в цьому далекому космосі, недосяжному для погляду жителів планети, споконвіку закритому від них товстою пеленою хмар?.. Кажуть, там сяє гаряче Світило і те, що називають зірками. Та хто коли бачив усе це на власні очі? Ніхто, крім отих астрономів, які користуються спеціальними апаратами, спостерігаючи хмари; та й вони дивляться в них через якісь інфрачервоні телескопи. Ну, хай їх, Стом Хакал людина проста. Дочка його Дольта, правда, працює в головній обсерваторії. Але то ж вона, а він цих тонкощів не знає й ладен вірити, що все так, як кажуть астрономи. Тим більше, що Дольта розповідала, ніби сама бачила й Світило, і зірки, адже вона освічена дівчина, недарма Стом витрачав гроші на її навчання. І тепер вона сама вивчає цей дивний, незрозумілий космос, хоч і невідомо, навіщо все це…

Втім, ні, так казати не можна. Якби такі, як Дольта, не сиділи біля своїх телескопів, то ніхто б і не знав, що хочуть вчинити оті мешканці сусідньої планети. Хто б довідався про це? А так планета і насамперед її Найвища Рада, що керує всім життям, добре знає, яка небезпека чекає на них. Про це ось і телевізійні передачі розповідають день у день. Як це, зрештою, сталося?

Уже кілька разів протягом півроку обсерваторія повідомляла, що в напрямі їхньої планети рухається якесь невеличке небесне тіло. Траплялося таке й раніше, але підрахунки свідчили, що тіла мають пролетіти на значній відстані від планети. Це стверджувала й Дольта. А обчислення траєкторій цих тіл незмінно показували, що їх було запущено з третьої від Світила планети. Навіщо їх запускали?.. Мабуть, не задля жарту. Коли б не відбулося колись космічного нальоту з Четвертої планети, Червоної зірки, можна було б і не міркувати про це довго. Однак…

Стом незадоволено гмукнув. Дольта багато розповідала про стародавні астрономічні літописи, що зберігалися тисячі років. Жителі Четвертої планети, так званої Червоної зірки, намагалися завоювати Хмарну планету, — може, тому, що вона була значно ближче до Світила, отож тепліша. Їхні космічні кораблі спустилися на планету — і потрібні були величезні зусилля, щоб відбити цей напад. Більше він не повторювався. А через деякий досить довгий час на Червоній зірці життя взагалі зникло. Чи переселилося населення цієї застигаючої зірки на іншу, сусідню планету, чи вимерло — ніхто не знає.

І ось тепер — Третя. Найвища Рада дійшла висновку, що небесні тіла, запущені з неї, мали вивчити умови життя на Хмарній планеті, щоб потім, якщо вони сприятливі, мешканці Третьої переселилися сюди, як це хотіли колись зробити жителі Червоної зірки. Звісно, ніхто не знав цього напевно. Дехто висловлював припущення, що мешканці Третьої планети просто хочуть дізнатися про умови життя на Хмарній планеті, поверхня якої завжди схована під хмарами — на відміну від усіх інших, які можна вільно розглядати в телескоп. А може, в цьому її щастя?..

Все це розповідала Стомові і Мелі дочка Дольта під час відпустки, коли вона приїжджала з обсерваторії, отож її старий батько, безумовно, знав про наміри жителів Третьої планети більше, ніж його сусіди, в яких не було такої освіченої Дольти, що працювала безпосередньо біля телескопів. Але від цього не ставало легше.

“Якщо жителі Третьої планети нападуть на нас, то треба захищатися, — похмуро думав Стом Хакал. — А вони нападуть, немає сумніву, бо навіщо їм запускати оті небесні тіла?.. А захищатися від небесних прибульців — значить вести війну, причому незвичайну. Хто знає, як озброєні ці жителі Третьої планети? Зрозуміло, не палицями, якщо вони вміють споруджувати космічні ракети… Ось і тепер космічна ракета летить у напрямі Хмарної планети, і хто знає, що станеться? Може, це вже й напад?..”

На цю думку на серці Стома Хакала стало тяженько. Він підвівся й рушив до кухні, щоб перекинутися слівцем з Мелі. Але в цю мить Мелі сама розчинила двері, волаючи:

— Стоме, Дольта приїхала! Стоме, зустрічай дочку!

Усміхнена струнка дівчина вже входила до кімнати. З-під модно зачесаного шапкою чорного волосся, з-під тонесеньких, наче стрілочки, брів задерикувато позирали лукаві веселі очі кольору чорного агату. Це була Дольта — і старий Стом, задоволено відкашлявшись, ніжно обняв її. Ні, що не кажіть, його донька дедалі стає вродливішою. Втім, нічого дивного в цьому немає, бо то його кров та й Мелі — хіба не причарувала вона колись молодого Стома отакою витонченою вродою?..

— Здрастуй, здрастуй, тату, — щебетала тим часом Дольта. — Яка я рада, що вирвалася на день з обсерваторії! Тільки я не сама, ось привезла з собою друга. Заходь, заходь, Грате! Вони хороші, мої батьки!

З-за голівки Дольти виглядало худорляве, жваве обличчя високого хлопця; напрочуд ясні зеленкуваті очі з цікавістю оглядали все довкола.

— Друга нашої Дольти ми завжди щасливі вітати, — чемно вимовив Стом Хакал і метнув погляд на Мелі: чи не забере колись оцей друг у них дочку?.. Що ж, нічого не вдієш, Дольта вже доросла, хоч для батьків вона завжди лишиться дитиною.

Хлопець уклонився. Але сказати йому щось не давала Дольта, яка не вгаваючи цокотіла:

— Грат працює разом зі мною, тату. Він, як і я, обчислює траєкторії небесних тіл. Ах, як шкода, що ти не можеш побачити космічних краєвидів! Це така незвичайна й своєрідна картина!.. Коли дивишся в інфрачервоний телескоп, перед тобою відкриваються обрії космосу! Ну, нічого, може, ми з Гратом якось покажемо тобі все це. Правда, Грате? Ти не заперечуєш? А сьогодні ми з ним вирішили поїхати до вас на неділю, бо з понеділка у нас дуже складна й серйозна робота — з тією самою ракетою, що летить до нашої планети.

— Отже, це все ж таки ракета? — стурбовано спитав Стом. У нього знову прокинулися тривожні думки, що не давали спокою весь день. — І звідки ж вона? — запитав він, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в телевізійних передачах, які він слухав, тільки й мовилося про несподівану небесну гостю.

— А що ж це може бути ще? Звісно, ракета. І вона… Та не мовчи, Грате! Розкажи їм про свої останні обчислення!

— А може б, ви спочатку повечеряли? — запропонувала Мелі. — Після дороги… Я піду приготую, Дольто!

— Вечеряти то й вечеряти, — одразу погодилася дівчина. — Ой, Грате, ти й не уявляєш собі, як смачно готуй мама!

— Може і не уявляю, — всміхнувся Грат, — хоч ти про це багато розповідала. Знаєте, Стоме, — звернувся він до старого, — щойно сяде обідати чи вечеряти, як одразу ж і починає: “А мама робить це отак і отак! От коли б ви спробували, як готує мама!” Ні, ні, я мовчу, Дольто! І ладен усього покуштувати.

— Ох і балакуча ж моя донечка! — жартома відповіла зніяковіла Мелі. — А я нічого особливого і не готую.

— Все буде чудово, мамо! Я знаю, — запевнила Дольта.

Мелі пішла на кухню, а Стом звернувся до юнака:

— Виходить, ви працюєте разом з Дольтою? Розкажіть, будь ласка, про ту ракету. Я багато чув про неї. Вона справді небезпечна?

Грат поглянув на Дольту. Та ствердно кивнула головою:

— Кажи, кажи, Грате! Тепер це вже не таємниця.

— Гаразд, — погодився юнак. — Вам як, Стоме, відразу про ракету чи спочатку про її передісторію?

— Та передісторію він знає, — заперечила Дольта. — Я немало розповідала про неї.

— Думаю, що немало… зважаючи на твою балакучість, яку, до речі, відзначила й твоя мама…

— Грате! — застережливо посварилася пальцем Дольта.

— Не буду, не буду! — Грат покірно підвів руки і вже цілком серйозно почав розповідати, сівши в крісло. Стом Хакал уважно слухав його.

— Отож ви знаєте про стародавню сутичку між населенням нашої планети з прихідцями, які прибули на своїх космічних кораблях з Червоної зірки. Ми вийшли тоді переможцями, хоч це було й нелегко. Але головне в тому, що з документів, захоплених в літальних апаратах прихідців, стало ясно: ці досить добре озброєні істоти прагнули захопити, колонізувати нашу Хмарну планету. І зрозуміло, подібні думки могли плекати й інші інопланетні цивілізації, бо саме наша Хмарна планета завжди була і є ласим шматком у космосі. Тому, коли згодом з’явилися перші ракети, надіслані з Третьої планети, наша Найвища Рада була вже напоготові.

— Особливо після того, як ми перехопили радіосигнали тих ракет і розшифрували їх, — додала Дольта.

— Саме так, — погодився Грат. — Сигнали розповідали про умови життя на нашій планеті. Навіщо це було зроблено? Для того, щоб спробувати в майбутньому колонізувати нас. Адже відомо, що на Третій планеті умови життя значно гірші від наших, бо вона дістає від Світила набагато менше світла й тепла. І, очевидно, жителі цієї планети поступово почали досліджувати інші світи, щоб вибрати собі найліпші умови для переселення. І справді, що може бути краще від нашої Хмарної планети? Постійний м’який клімат, чудові умови для життя і, крім того, завважте, Стоме, наші хмари! У звичайному житті ми навіть не уявляємо собі, яке це має значення. Густа пелена хмар цілком закриває нашу планету від стороннього ока — це виняток серед багатьох інших планет! Не так зразу можна зазирнути під ці хмари — і це зменшує небезпеку з боку всяких прихідців з космосу.

— Але ж вони, жителі Третьої планети, дізналися про наше існування, — хмуро заперечив Стом Хакал. — Виходить, зуміли таки зазирнути…

— Що ж, мабуть, ми проґавили перші ракети з Третьої планети, — знизавши плечима, погодився Грат. — Хто знає, можливо такі ракети давно вже підлітали до нас, тільки ми їх не помічали… Принаймні Найвища Рада дійшла одного важливого висновку: щоб уникнути ускладнень або відкритої сутички з загонами Третьої планети, як це було колись з Червоною зіркою, треба перехитрити Третю планету!

— Не розумію, — трохи розгублено промовив Стом. — Що ви маєте на увазі, Грате? Це ж вам не іграшки — “перехитрити!”

— Так, так, тату! — збуджено вигукнула Дольта. — Грат цілком правильно сказав про намір Найвищої Ради. Ти тільки послухай, тату: це дуже дотепний план, який ми, до речі, вже майже здійснили.

— Он як? — здивувався Стом. — Що ж це за план?

Грат лукаво примружив одне око.

— Ця ракета, надіслана жителями Третьої планети, сама по собі не загрожує небезпекою, бо коли б ті жителі мали намір напасти на нас, то надіслали б не одну, а, певно, цілу низку ракет з відповідною кількістю бійців і зброї. Висадка на іншу планету — не жарт! А ця ракета надто мала для такої мети, ми це встановили. Але вона йде в напрямі до нашої Хмарної планети, прямо вцілюючи в неї. Навіщо? Для того, щоб зібрати всі потрібні відомості, які вона передає по радіо на Третю планету. І коли ці відомості задовольнять Третю планету, тоді вже можна чекати й нападу. Що ж треба зробити?

Грат багатозначно помовчав, наче міркуючи. Дольта нетерпляче гукнула:

— Та досить, кажи вже! Хіба не бачиш, що тато чекає? Що це тобі, лекція, чи що? Навчився у професорів…

— Ось тому, — вів далі Грат, наче не почувши її, — Найвища Рада й вирішила перехитрити жителів Третьої планети. Як саме? Ракета автоматично передає по радіо про все, що вона помічає на шляху польоту. І, очевидно, робитиме це й під час посадки на нашу поверхню. Хитрість полягає в тому, щоб примусити її подавати неправильні сигнали, тобто, що умови життя на Хмарній планеті зовсім непридатні для колонізації. І якщо ми зробимо це успішно, Третя планета змушена буде залишити всі свої експансивні наміри й проекти. Ця ракета буде останньою, бо ж ніякими іншими засобами жителі Третьої планети ніколи ні про що не дізнаються: хмари, Стоме, хмари, що оповивають нашу поверхню! Правда, здорово?

Він змовкнув, переможно поглядаючи на Стома. Той нерішуче промовив:

— Але як це можна зробити? Ракета подає сама свої сигнали і, мабуть, автоматично. Хто ж примусить її передавати неправдиві сигнали?

Грат ще хитріше примружив око:

— Ми самі створимо для неї явно непридатні умови! І вона передаватиме все правильно, так, як воно нібито й є. Але робитиме саме те, що потрібно нам.

— Щось це надто складно для мене, простої людини, — похитав головою Стом Хакал. — Ви, Грате, тепер уже почали говорити суцільні загадки…

— Зовсім ні! Дуже просто. Ми нашими власними сигналами скеруємо ракету в потрібну точку Хмарної планети, а перед тим створимо на цій точці, скажімо, неприродну спеку, наче в жерлі вулкана! Таку спеку, що в ній підсмажилися б будь-які живі істоти. А зробимо це так…

Його перебив голос Мелі, що відчинила двері кухні:

— Не почула, про що ви там говорите. Але якщо йдеться про підсмаження, то в мене все готово: курчата вже підсмажилися… Дольто, запрошуй гостя вечеряти. До столу, друзі!

— Зараз, зараз, мамо! — жваво відгукнулася Дольта. — Ми вже кінчаємо розмову. Тільки одне, тату, чи знаєш ти, навіщо ми приїхали сюди? Щоб завтра зранку ти завітав до нашої обсерваторії. Згода керівників уже є… — Вона чомусь раптово поглянула на Грата, і той охоче кивнув головою. — Там ти довідаєшся про геть усе. І про ракету, що про неї мова, і про захист нашої планети, і про те, — вона знову скоса зиркнула на Грата, — що ми з ним, цим говірким лектором, збираємося зробити. Поїдемо, тату? Справді, поїдемо! Тату, любий!

Вона благала так зворушливо, а її великі чорні очі видавалися при цьому такими бездонними, що Стом Хакал, дивлячись на неї, раптом поглянув і на її супутника, молодого Грата: що скаже він? Але Грат мов зачарований не відводив захоплених очей від обличчя його дочки — куди враз поділася його красномовність, з якою він досі звертався до Стома? “Так, друже мій, здається, я вже знаю, що ви вирішили робити потім”, — подумав Стом. І сказав:

— Добре, Дольто. Поїдемо!

Відкинувшись у зручному глибокому кріслі, Стом Хакал дивився на великий рисунок на стіні робочої кімнати Грата, де вони щойно розмовляли… Ні, власне, не розмовляли, а просто Стом слухав і слухав те, що розповідав йому молодий учений. І під час цієї розповіді, серйозної і вдумливої, Стом з дедалі більшою повагою дивився на свого співрозмовника, відкриваючи в ньому нові й нові риси, що свідчили про вперту завзятість цієї людини, цілком захопленої своєю важливою і цікавою працею. О ні, це був уже не той балакучий юнак, що оповідав йому вдома начебто почуті від когось іншого вражаючі звичайну людину історії. Та й Дольта теж: хіба досить було сказати під час першого знайомства, що вона, мовляв, працює разом з Гратом, що він також обчислює траєкторії небесних тіл?.. Звісно, це було правдою. Але далеко не тільки це, — Дольта, мабуть, навмисно применшувала для першого разу ту роль, яку Грат виконував у великій обсерваторії, та й не тільки в обсерваторії. Очевидно, щоб не лякати мене, бо ж дівчина справді має на увазі серйозні, як-то кажуть, наміри, подумав Стом.

Грат був керівником усієї експериментально-наукової роботи, і не тільки в обсерваторії, а й у інших дослідницьких центрах, що провадили цю роботу за рішенням Найвищої Ради. Він керував роботами, які за його сміливою думкою було ухвалено провести після виявлення небезпечного космічного апарата Третьої планети. Точніше, Грат здійснював опрацьований ним і затверджений Найвищою Радою проект захисту Хмарної планети проти поки що невідомих, але, мабуть, дуже серйозних спроб жителів Третьої планети проникнути крізь хмарну пелену, що споконвіку ховала від поглядів з космосу їхні вічно зелені й родючі простори. Ось ким насправді був Грат!

І він таки охоче розповідав про все Стомові, — певно, тому, що кохав його доньку Дольту, від якої, звісно, не мав таємниць.

Найзагадковіші для Стома лишалися засоби, що ними Грат намагався примусити ракету Третьої планети подавати радіосигнали про відсутність на Хмарній планеті добрих умов життя. Тепер Стом нібито все зрозумів і навіть міг в разі потреби розповісти про хитромудрий і разом з тим чудовий, простий план Грата.

Ракета Третьої планети летить у напрямі Хмарної планети. За підрахунками обсерваторії вона, зрештою… ні, не зрештою, а навіть сьогодні ж увечері вріжеться в поверхню планети. Ця ракета, справжня наукова автоматична станція, весь час подає жителям Третьої планети шифровані радіосигнали про Хмарну планету — і свого часу, тобто сьогодні, подасть аналогічні сигнали про склад атмосфери і температуру, яка панує на поверхні. А тоді, як сказав Грат, незабаром можна чекати й жителів Третьої планети. Що зробити для того, щоб перешкодити цьому, щоб запобігти кривавих сутичок, як сталося колись з прихідцями зхолоділої вже тепер Червоної зірки?..

Оточити автоматичну станцію Третьої планети потужними магнітними полями і так непомітно змінити її напрям, щоб вона почала падати й нарешті впала у точно призначене місце на поверхні Хмарної планети. Це й був план Грата. Він казав Стомові:

— Ми маємо всі підстави вважати, що ця ракета-станція не тільки надсилає сигнали на Третю планету, які, зрозуміло, приймаємо й ми, і дедалі виразніше. Рівень техніки її жителів, очевидно, досить високий, і вони теж по радіо корегують напрям ракети, інакше-бо вона не могла б так точно летіти до нас. Вони не зможуть корегувати тільки тоді, коли ракета підлетить близько до нашої планети, а особливо тоді, коли апарат проходитиме крізь густі шари атмосфери. Отож вплив магнітних полів повинен бути дуже непомітний, щоб керівні центри на Третій планеті не могли вловити різниці у напрямі. Це зробити зрештою не важко, — дуже велика відстань, що відділяє тепер ракету-станцію від Третьої планети. Ну, а коли вона проходитиме крізь хмарний покров, що вкриває нас, це буде вже зовсім легко, бо жителі Третьої планети уже не бачитимуть овій апарат!

Стом дивився на рисунок на стіні й думав: справді, як це виходить просто — і разом з тим, як складно! Ось тут ракета-станція має підлетіти до Хмарної планети. Її зустрічають потужні магнітні поля — і вона поволі міняє свій напрям, прямуючи ніби сама по собі в район Великих Пустель, де встановлено потужні теплові рефлектори. І її падіння не може нікому зашкодити. Грат, посміхаючись, пояснював:

— Ракету за всіма ознаками побудовано дуже вміло. Вона надсилатиме — ми ж усе це розшифровуємо! — всі основні дані під час свого польоту аж до моменту падіння на поверхню Хмарної планети. І про свою швидкість, і про навколишню температуру, і про склад атмосфери… Хай надсилає — це буде саме те, що треба нам!

Рисунок на стіні свідчив і про це — виразно й чітко. Теплові рефлектори широким потоком надсилали, пробиваючи навіть хмари, неймовірну температуру — близько трьохсот ступенів — проти температури в двадцять п’ять — тридцять ступенів, що постійно панувала на поверхні. Здавалося, цього було досить, щоб створити враження про жахливі кліматичні умови, яких не витримала б жодна жива істота. Але це не задовольняло Грата з його невгамовною фантазією.

До теплових рефлекторів було підведено великі труби, з яких нестримно била суміш газів, переважно вуглекислота з домішками водяної пари, але практично без кисню, цього необхідного для органічного життя елемента. Ця суміш, теж нагріта майже до трьохсот ступенів, бурхливим потоком ринула вгору, туди, звідки мала з’явитися ракета Третьої планети. Там, над атмосферою, цей потік втрачав свою силу, але це відбувалося вже на висоті двадцять п’ять — тридцять кілометрів. План Грата передбачав усе!

— Дивіться самі, — казав він, забуваючи навіть про Дольту. — Ракета-станція розповість радіосигналами жителям Третьої планети, що на такій висоті природні умови нашої Хмарної планети нагадують їхні. І тиск невеликий — бо струмені газів уже втратили свою силу, — і цілком сприятлива температура, адже й тепло від наших рефлекторів там розсіюється. Але щойно ракета почне підлітати до поверхні — все зміниться. Температура зростатиме на десять ступенів протягом кожного кілометра; зростатиме й тиск, він дійде до десяти атмосфер: адже наші теплові рефлектори працюватимуть, і вони зроблять свою справу. А додайте ще склад нашої атмосфери, вірніше, склад газів у розжареному потоці! Отже, прилади ракети відзначають на поверхні Хмарної планети не тільки великий тиск і температуру близько триста ступенів, а ще й майже суцільну вуглекислоту. Хто ж може навіть припустити, що в таких умовах існуватиме органічне життя? Та ніхто! Я ручуся за це! Ми перехитримо жителів Третьої планети й поставимо хрест на їхніх намаганнях колонізувати нашу прекрасну Хмарну планету!..

Все було так, як розповідав Грат, і все-таки Стома Хакала не лишало підсвідоме передчуття якоїсь небезпеки. Що то було за передчуття, він не знав. Але воно було. Можливо, через те, що надто вже багато різних складних наукових відомостей навалилося на нього — ракета-станція, теплові рефлектори, магнітні поля, суміш газів… Все це скидалося на химерну вигадку, не більше. “Так, Грат дуже розумна людина, і Дольта теж досить обізнана в своїй галузі. Я погоджуюся з ними обома, — думав Стом Хакал, — але щось тут є неприродне… так, що не обхопиш звичайним розумом. А що саме? Не знаю, не знаю…”

Йому дозволили зазирнути в інфрачервоний телескоп, і, як казала Дольта, він був украй вражений тим, що побачив. Він дивився на гаряче Світило і на далекі зірки, що наче всіяли безкраї простори космосу. Він ловив себе на думці, що йому страшно, коли дивишся крізь непроникну хмарну пелену, відчуваєш себе наче у сні… Найменше враження справила на нього ракета-станція; малесенька, сяюча в променях Світила. Вона здавалася мирною краплинкою матерії серед неосяжного космічного простору! І дивно було думати, що вона, як розповідали йому, наче хижак, всмоктує в себе все, на що звернуть увагу її чутливі щупальці, різні об’єктиви, датчики тощо, і негайно передає побачене й почуте жителям Третьої планети, які готуються напасти на свою хмарну сусідку, тиху й спокійну… Дивно, дуже дивно!

А що буде, коли, незважаючи на передбачення Грата і його товаришів, ракета-станція чомусь не підкориться стороннім наказам, а й далі передаватиме правильні сигнали? І Третя планета дістане точну інформацію про природні умови, які панують під нашою хмарною ковдрою? Що тоді? Напад, який обов’язково станеться через деякий час?.. Грат каже, що цього не може бути, що все враховано. Для вчених це, мабуть, і так, але не для звичайної людини, яка звикла вбачати в технічних удосконаленнях, хоч би якими привабливими вони не здавалися, завжди щось непевне, не остаточно перевірене, ризиковане, чи що. А особливо у випадку, коли в дію введено складні, багатоступінчасті чинники загального великого плану — магнітні поля, теплові рефлектори й усяке інше…

З певним зусиллям Стом Хакал відігнав од себе ці неспокійні думки. Навіщо думати про можливі прорахунки? Яке він має відношення до цих речей? Хіба що як батько Дольти, не більше. Хоч і цього не так уже й мало, наприклад для Грата, — бути її батьком: як то вона каже? “Любий тату…”

І раптом він почув голос Дольти, стривожений, заклопотаний:

— Тату! Де ти, тату? Ох, а я шукала тебе!

Це вона, його мила дівчинка, підбігла до нього. Але чому вона така стурбована? Що сталося?

— Тату, любий! Я не хотіла спочатку казати тобі, але… але уяви собі, в останні хвилини магнітні поля не впливають на ракету-станцію, на її напрям! Це жахливо, і ніхто не може сказати, в чому річ!..

— Що, вона не впаде у Великих Пустелях, де стоять рефлектори? — схопився з свого крісла Хакал.

— І це теж. Але з цього виходить, що Грат може не впоратись із своїм планом, на який він так розраховував! І тоді…

Стом погладив її по голові, наче дитину:

— Що тоді?

— Адже я і Грат вирішили одружитися, коли все буде гаразд, коли здійсняться всі його задуми. А от… — Вона затулила долонями очі.

Стом Хакал обережно відвів її руки від обличчя.

— Дурненька моя, невже це найголовніше? Чого варті твої побоювання поряд з тим, що ракета може не підкоритися Гратові, може подати своїм відправникам не ті сигнали, які потрібні нам? Адже тоді напевно виникне сутичка з жителями Третьої планети, які надішлють до нас загони космічних ракет. А це, гадаю, трохи важливіше, ніж твої особисті справи.

— Тату, я не знаю, що кажу… Я все розумію, але у мене в голові все переплуталось… — І вона безнадійно похитала головою.

— Краще скажи мені, донечко, що, зрештою, сталося?

— Ракета уповільнила швидкість… бо на неї вже не впливають магнітні поля, так каже Грат. Отже, вона може проскочити повз район Великих Пустель. Хіба це не жахливо, тату?

— Так, погано, дуже погано, — мовив Стом. — А що з приводу цього каже Грат?

— Він перевіряє магнітне поле потужних генераторів… Незабаром має закінчити…

— А що з ними?

— Можливо, сказав він, їхня потужність замала… Тату, любий, я не знаю остаточно, що трапилося. Не знаю, але мені страшно подумати, що це може негативно вплинути на загальний план і задуми Грата! Зрозумій, я кохаю його, і він кохає мене. І от, саме тепер…

Вона не скінчила фрази. До кімнати вбіг Грат. Мабуть, молодий учений теж дуже хвилювався, але цього не було помітно. Він підійшов до свого стола і натиснув на кнопку зв’язку.

— Комутатор слухає, — мовила жінка.

— Дайте управління генераторами, — коротко кинув Грат. Він був похмурий, і це єдине, що видавало його збудженість. — Керуючий управлінням? Так, це я. Негайно змініть режим генераторів! Так, збільшуйте до граничних меж, кажу я вам! Як ми щойно встановили, ракета має власне магнітне поле, викликане магнетизмом Третьої планети. Що? Так, адже на нашій планеті постійного магнітного поля немає. Думаю, що від цього все залежить. Давайте негайно, я стежитиму за станцією!

Грат полегшено зітхнув. Ні на кого не дивлячись, він пересунув щось на своєму столі. Рисунок, на який досі дивився Стом Хакал, зник. На його місці з’явилося велике світлове табло. Навіть не чекаючи пояснень Грата чи Дольти, Стом одразу зрозумів його призначення.

На табло ясно світилося маленьке зображення ракети-станції. Воно повільно посувалося вздовж хмарної пелени, що оточувала їхню планету. Нижче, за шарами густої атмосфери, було видно район Великих Пустель з встановленими там тепловими рефлекторами. І звідти, знизу, хвилястими смугами позначалися потоки нестерпного жару, які линули крізь хмарний покров — туди, куди мала повернути ракета. Мала повернути під впливом магнітних полів, якби вони діяли…

Грат знову натиснув кнопку зв’язку:

— Увімкніть сюди всю розшифровку радіопередач ракети! — наказав він. Його чоло вкрилося рясним потом. Грат невідривно дивився на світлове табло, на зображення ракети на ньому, — маленьке і немовби таке незначне… Чи змінить ракета напрям, чи вплине на неї вкрай збільшене магнітне поле генераторів? Від цього залежало все!

У кімнаті залунав чийсь голос. Але зрозуміти щось Стом Хакал не міг, бо то були рядки умовних цифр. Проте для Грата і, очевидно, для Дольти ці рядки цифр були цілком зрозумілі, бо молодий учений у такт кивав головою, а Дольта, хоч і була схвильована, легко записувала їх.

Стом, не відриваючись, дивився на цифрове зображення ракети. Він бачив, як воно, повільно посуваючись, наче трохи зміняло свій напрям. І нараз почув голос Грата:

— Міняє! Безумовно, міняє! — Молодий учений вхопив Дольту за плече. — Ти бачиш? Вона знижується!

Справді тепер уже було ясно видно: ракета-станція поступово знижувалась, її наче притягував хмарний покров планети. Стом Хакал відчув, як шалено закалатало його серце. Навіть недосвідченому окові було помітно, що ракета, шлях якої потроху змінювало потужне магнітне поле, ледве помітно повертає вниз — до району Великих Пустель, до теплових рефлекторів.

— Давай, давай! — збуджено шепотів Грат, вслухаючись в той же час у незрозумілі для Стома рядки цифр, що їх і далі називав механічний голос з репродуктора. — Все гаразд, але — давай, давай далі!..

І ось ракета впритул наблизилася до хмарного покрову планети, а потім уже стрімкою дугою, дедалі прискорюючи рух, почала проходити шари атмосфери.

Дольта рвучко обійняла Грата за шию:

— Перемога, коханий! Вона мчить до теплових рефлекторів!

Грат мовчав. Напруження з його обличчя не зникало.

— Чому ти мовчиш? — наполягала Дольта. — Адже тут немає ніякого сумніву…

— Зажди, зажди, Дольто! — Грат уважно прислухався до звуків голосу з репродуктора. — Мені важливо знати, що вона тепер передаватиме на Третю планету!

Голос з репродуктора все так само механічно й безстороннє вимовляв рядки цифр. І раптом Грат стрепенувся:

— Тиск — дві атмосфери! Температура — сорок ступенів вище нуля! Вуглекислоти — десять процентів! О, гаразд, хай вона й далі передає такі дані! — проказав він, ніби не вірив ще й сам тому, що говорив голос з репродуктора.

— Грате, це чудово! Це саме те, чого ти бажав, те, що потрібно для безпеки нашої планети! — схвильовано відгукнулася Дольта. — Тату, ти чуєш? Ракета передає по радіо бажані нам сигнали! Усе стало на місце!

Стом Хакал ухопився за бильце крісла, в якому щойно сидів: він відчув раптом, що дуже втомився, і йому хотілося негайно сісти. “Мабуть, я став дуже старий, — подумав він, — погано переношу нервове збудження…” Він чув, як переможно дзвенить голос Грата:

— Тиск — три атмосфери! Температура — п’ятдесят ступенів!

— З кожним кілометром падіння ракети показники збільшуються, так, Грате? Це те, що ти передбачав! — загукала Дольта.

— Тиск — чотири атмосфери! Температура — шістдесят ступенів! — мов не чуючи її, вимовляв молодий учений.

Ракета-станція стрімко падала — і її радіосигнали сумлінно відзначали те, що вона зустрічала на своєму шляху. На тому шляху, який приготував для неї Грат, приготував для того, щоб Хмарна планета могла позбутися можливого космічного нападу.

Цифри лунали далі. І Грат дедалі заспокоювався, з його обличчя зникало напруження. Нарешті, він сказав:

— Тиск — п’ятнадцять атмосфер! Температура — двісті вісімдесят ступенів вище нуля! Вуглекислоти — дев’яносто три проценти! Чого можна бажати більше?..

Очі Стома Хакала побачили на світловому табло яскравий спалах. То ракета врізалася в поверхню Хмарної планети й вибухнула. Вогняні іскри розсипалися навколо неї, і це був кінець. Вона більше не надсилала сигналів, ракета Третьої планети не існувала. Не було чути і голосу з репродуктора. Стало тихо. Мовчав і Грат.

Він також сів у крісло. На обличчі його ще поблискували рясні краплини поту.

Дольта нахилилася до нього.

— Коханий, ти дуже втомився! — лагідно мовила вона, прикладаючи хусточку до його чола. — Ну, заспокойся, зрештою, адже все гаразд, заспокойся!.. Тату, любий, а як справи у тебе? Ти теж хвилювався, тату? Ой, та не можу ж я, слаба жінка, втішати вас обох!

Стом Хакал провів рукою по очах. Так, він теж утомився, це правда, мабуть, не менше ніж молодий Грат. Але він таки відповість Дольті, напевно, відповість на питання, що тепер для неї найважливіше, і не буде, як перед тим, заперечувати. Це Стом Хакал може зробити і втомлений!..

— Я вітаю вас, Грате, — промовив він урочисто. — Ви справді захистили добробут і спокій нашої Хмарної планети. І мені не потрібні дальші розмови і пояснення моєї доньки…

— Тату! — враз зашарілася Дольта.

Але Стом Хакал вів далі:

Чув я, що ви з Дольтою вирішили одружитися, тільки-но здійсниться ваш план, Грате. Що ж, нібито все гаразд. То я не заперечую, діти мої. І думаю, що й моя Мелі теж не матиме нічого проти цього. Щасти вам, любі!

МЕРТВА ВОДА

— Ось він, ось!.. Сам професор Тарп! — пронеслося стримане шепотіння по кімнаті.

Зашелестіли сторінки записних книжок і блокнотів, націлилися автоматичні ручки: репортери приготувалися.

Так, це був сам професор Тарп, що сьогодні вперше за кілька років погодився прийняти репортерів європейських газет. Великий професор Тарп, що досі відмовлявся брати будь-яку участь у роботі лабораторій наукових інституцій; той самий Тарп, що вперто відмовлявся від будь-якої допомоги держави чи велетенських промислових корпорацій, зацікавлених у його роботі. Той самий професор Тарп, що висловився одного разу перед представниками преси так:

— Я пишаюся тим, що моя робота незалежна. Я пишаюся тим, що служу самій науці — більше нікому. Наука має бути поза межами політики, вона має бути незалежна. Наука для науки, чиста наука — ось моє гасло.

І сьогодні професор Тарп погодився знову, після кількох років мовчання, прийняти репортерів. Йому-бо належала велика честь бути винахідником нечуваного апарата для добування казкової важкої води, про яку так багато писали наукові журнали цілого світу.

Професор Тарп презирливо поглянув на репортерів; його довга сива борода гойднулася праворуч, ліворуч і завмерла, схоплена пальцями лівої руки професора.

— Джентльмени! — почав він, не дивлячись вже ні на кого. — Джентльмени! Сподіваюсь, ваш час такий же обмежений, як і мій. Отже, дозволю собі висловлюватися коротко й конкретно. Всім вам відомо, що формула води Н2О є стандартна формула — і тільки. Так само як символи Н, О, Р — і все це може визначати різні речі. Це не морфологічні ознаки, а…

Він спинився, суворо поглядаючи на одного з репортерів, який підняв руку.

— Що таке? Га?

— Пробачте, вельмишановний пане професор, але… ми просили б вас говорити, так би мовити, трохи популярніше… звісно, для нас усе це той… гм… цілком зрозуміло, але… але, гм… наші читачі, публіка…

Цього було досить, щоб професор Тарп раптом розсердився:

— Читачі? Публіка? — крикнув він. — Мені це байдуже! Час уже всім розуміти наукову мову. Я не можу говорити інакше. Проте… Е, ідіть сюди, Грехеме. Панове, це мій помічник, містер Грехем. Він спробує вам розповісти ясніше. Вважайте, що це говорю я. Грехем, з’ясуйте справу цим, гм, молодим людям.

Він переможно поглянув на репортерів і сів у крісло, витягнувши перед собою ноги. Грехем, сухий чоловік в окулярах, виступив на середину кімнати.

— Панове, — почав він, — я спробую, якщо це мені вдасться. Всі ви, певно, чули про так звані хімічні елементи. Адже найпростіші речовини ми звемо елементами. Ну, наприклад, водень, кисень, залізо тощо. Для кожного з цих елементів є певне місце, передбачене знаменитою періодичною таблицею відомого хіміка Менделєєва. Це з погляду хімії. А з погляду фізики — всі елементи відрізняються електричним зарядом ядра своїх атомів і вагою того ядра…

— Стоп, Грехеме, — вигукнув професор Тарп, — облиште про вагу!

— Пробачте, професоре, — вклонився Грехем. — Зараз я з’ясую. Головне, панове, це електричний заряд. От, припустімо, атомне ядро заліза має електричний заряд 26 умовних одиниць; це властиво тільки залізу. Тільки воно має такий заряд. А вага ядра атома заліза, як це вважалося досі, — 56 умовних одиниць. Але фізика встановила, що є інші атоми з таким самим електричним зарядом ядра 26, але іншою вагою — не 56, а 54 одиниці. Що ж це за елемент? Елемент, що відрізняється від звичайного заліза лише вагою ядра?

— Новий елемент?.. Гм… Запишемо, — промовив один з репортерів.

— Ніяких нових елементів, юначе! — злісно вигукнув професор Тарп. — Ви нічого не розумієте. Мовчіть! Грехеме, я не можу, скажіть їм…

Грехем вів далі так само спокійно, як і раніше:

— Звісно, це не буде новий елемент. Це таке ж залізо, як і звичайне. Його навіть майже не можна відокремити з суміші звичайними нормальними хімічними засобами. Тільки найточніший спектральний аналіз покаже вам наявність такого нового заліза, заліза номер другий. І отакі елементи-близнюки дуже розповсюджені. Ми маємо тепер уже два заліза, два водні, три сірки, цілих сім відмін ртуті, аж одинадцять різних олов. Сподіваюся, панове, це зрозуміло… — Грехем зробив коротеньку насмішливу паузу й додав: — Для ваших читачів, панове?..

Той самий репортер радісно відповів:

— О, безумовно! І все це…

— Все це називається ізотопами! — нетерпляче перебив його професор Тарп. — Адже про це навіть мій кіт Том знає…

— Нові… елементи… називаються… ізотопами, — бубонів репортер, старанно записуючи в блокнот.

— Мовчіть! Не пишіть такого! — знов закричав Тарп. — Нічого подібного! Немає ніяких нових елементів. Ой, я не можу з цими дур… ой, пробачте, я не те хотів сказати… Бінче, з’ясуйте їм. Панове, це мій другий помічник.

Містер Бінч, кремезний чоловік з лисою головою, говорив ще спокійніше, ніж Грехем:

— Панове, професор Тарп просить вас мати на увазі, що ніяких нових елементів немає. Розумієте, немає. Бачите, це ніби близнюки. Вони однієї родини. І цілу таку родину доводиться вміщувати до однієї клітинки таблиці Менделєєва, ущільнюючи, так би мовити, її житлоплощу. Ось чому ми називаємо таких близнюків ізотопами. Бачите, грецькою мовою “ізо” означає “однаковий”, “топос” — означає “місце”. От і все.

Репортери записали останнє слово — і один з них запитав:

— А при чому тут ця сама важка чи мертва вода?..

— Ми припустили, що може існувати така вода, у якій замість звичайного водню є його близнюк, важкий водень з таким самим електричним зарядом атомного ядра, але іншою вагою, вдвоє важчий від звичайного. Хімічна формула такої води не зміниться, але вода буде трохи іншою. Ми знайшли цю воду після довгої і впертої роботи. Вона замерзає при вищій температурі й кипить так само при вищій від звичайної води. І ця вода важча від звичайної, як вам легко зрозуміти.

— А чому ви називаєте цю воду ще й мертвою?..

Бінч розкрив був рота, щоб відповісти, але владний голос професора Тарпа спинив його:

— Стоп! Грехеме, Бінче, прошу негайно за мною, до лабораторії. Досить розмов! У мене виникла цікава думка. Треба її негайно перевірити. А вам, панове репортери, все, що треба, скаже мій третій помічник, містер Охасі.

Тарп вийшов. Грехем і Бінч поспішили за ним. Охасі, маленький стрункий японець, з вузькими очима за великими круглими окулярами, видимо, незадоволений з того, що йому доводиться гаяти час на балачки, поспішав закінчити розмову:

— Щодо назви “мертва вода”, — швидко говорив він, — то це сталося ось чому. Ми пробували бризкати такою водою зерна. І ті зерна відразу робилися мертвими, вони не проростали потім… Ми побризкали такою водою комах — і комахи відразу загинули. Ми побризкали кроля — і він умер так само, як і інший кріль, якому ми дали випити важкої води. Ми назвали цю воду мертвою, бо вона вбиває все.

— Отрута?..

— Ні, цього ми не знаємо. Правду кажучи, це щось більше ніж отрута. Бо отрута впливає, лише попавши до шлунка або в кров. А ця мертва вода вбиває, навіть тільки торкнувшись живої істоти.

— І апарат професора Тарпа?..

— Про апарат нічого не можу сказати. Він поки що конструюється. Пробачте, панове, мені треба йти. На мене чекає робота.

Загалом професор Тарп з допомогою своїх помічників розповів репортерам усе цілком правильно. І не його провина, що репортери залишилися незадоволені, бо передусім їм хотілося довідатися про новий апарат професора Тарпа. Але говорити про цей апарат було ще рано. Його модель тільки встановили в лабораторії, апарат був ще не випробуваний.

Минув усього тиждень, — і становище різко змінилося. Щоправда, тепер на професора Тарпа не напосідали незнайки-репортери, його ніщо не дратувало. Та, проте, він ніколи не був би таким веселим і говірким, якби не закінчив модель апарата. Апарат працював. Апарат, що міг добувати важку воду в необмеженій кількості, — був готовий.

Професор Тарп сидів у кутку лабораторії у своєму улюбленому кріслі. Погладжуючи сиву бороду, він повагом говорив:

— Так! Це справжня перемога! Друзі мої, апарат працює. Ось вона, важка вода, збирається краплина за краплиною. Але повернімо цю ручку, збільшимо загальний потік води, що проходить крізь апарат. Отак, — і важка вода відокремлюється вже не краплинами, а суцільним струменем. Перемога! Друзі мої, вітаю вас!

Помічники професора уважно слухали його: Грехем, — стоячи біля апарата, немов готовий захищати його від когось; Бінч, — не зводячи погляду з великої пляшки, де збиралася важка вода; Охасі, — нервово потираючи сухі пальці своїх маленьких рук.

Перший відповів професорові Грехем:

— І нам уже не треба випаровувати тонни води, щоб дістати частку грама важкої води…

— Надзвичайно, пане професор, — обізвався Бінч. — Це, на мою думку, геніальний винахід.

— Прийміть і моє шанування, пане професор, — тихим приємним голосом додав Охасі. — Я захоплений вашим новим апаратом…

Професор Тарп задоволено всміхнувся:

— Так, так, мої друзі, я дуже радий. Тепер наука піде іншими шляхами. Ми не шкодуватимемо води для досліджень. Грехеме!

— Слухаю, пане професор.

— А пам’ятаєте, як ми починали? Коли вирішили, що важка вода є в звичайній? І почали випаровувати воду, вважаючи, що важка вода залишиться і випаровуватиметься останньою?.. Га?

Грехем замислився. Замість нього відповів Бінч.

— Так, пане професор. І ми випарували близько двох тонн води. І внаслідок цієї гігантської роботи дістали…

— Всього три чверті грама важкої води, — засміявся Охасі.

Тарп розгладив свою бороду:

— Ну, досить згадок. Ха-ха-ха, з двох тонн — три чверті грама, ха-ха!.. Ох, і робота була… Але — я сказав, що досить згадувати. Хто це знов згадує про минуле? Досить, я кажу! Ха-ха, з двох тонн — три чверті грама!.. Га?.. Ну, до роботи! Охасі, прошу вас виміряти кількість важкої води за хвилину. Цікаво знати точно, скільки ми її відокремлюємо…

Він примружив очі, замислившись. Грехем уважно подивився на Охасі, що старанно нотував щось у своїй записній книжці, і пошепки сказав Бінчеві:

— Бінче, між нами кажучи, чи не здається вам, що цей японець бере дуже активну участь у роботі над новим апаратом?.. Щось мені це не подобається…

— Тихше, Грехеме, — так само тихо відповів Бінч. — Я помічаю це сам. Охасі надто втирається в довіру до професора…

— Так, так, Охасі, добре, — пролунав знову голос Тарпа. — Отже, ми відокремлюємо геть усю важку воду від звичайної. Дякую, Охасі, досить. Тепер усе дуже просто. Ніякої мороки. З водопровідної трубки вся вода тече до мого нового апарата, вона проходить крізь апарат і ллється собі далі. Вода зовсім не змінилася. Але апарат устиг відібрати від неї всю важку воду. І ми маємо таким способом…

— Літр важкої води на голову, — додав Охасі.

— Правильно, — відповів професор, переможно поглядаючи на помічників, — правильно. І це дуже просто. Електричний струм потрібної мені частоти відхиляє молекули важкої води вбік. Так?

Охасі трохи нахилив голову:

— Адже все вирішує частота струму, пане професор. Якщо більше ніж вісім тисяч періодів на секунду…

Він не закінчив і ледве стримався, щоб не прикусити собі губу. Але Тарп уже підозріливо дивився на нього:

— Звідки у вас ці цифри, Охасі? Адже я про них нічого не казав.

Проте Охасі вже схаменувся:

— Пане професор, я тільки припустив, що річ у тому, що… я гадав… я розрахував…

— Це не ваша справа, Охасі. Розраховувати — моє діло, — роздільно й суворо сказав Тарп. — Цю цифру маю знати тільки я, і більше ніхто. Досить про це. Я вірю вам, Охасі. Панове, — звернувся він до помічників, — прошу до експериментальної лабораторії. Я хочу зробити маленький дослід. Грехеме, принесіть кроля. Бінче, приготуйте хронометри й генератор. Охасі, вам доведеться взяти звідси десять грамів важкої води. Зрозуміло?

— Стільки води?

— Так, ми можемо тепер не шкодувати, що витрачаємо її. Грехеме, Бінче! Ага, вони вже пішли?.. Добре… Зараз ідемо й ми.

Професор Тарп підійшов до апарата.

— Працює… І непогано працює… А все ж таки мені бракує грошей. Цю модель треба було б зробити значно більшою, Охасі. Ну, та нічого, зате я ні від кого не залежу. Мене ніхто не контролює, гм, я нікому не дозволяю цього, ось що…

Охасі пильно дивився просто в обличчя професорові. Перечекавши паузу, він обережно заговорив своїм звичним тихим голосом:

— Але, пане професор, з грошима можна було б поставити справу значно ширше…

— Я знаю це, — відповів Тарп.

Голос Охасі став ще ласкавішим:

— І головне, вас ніхто ні до чого не зобов’язував би, так само, як і тепер… Адже хіба було б на шкоду, пане професор, якби ще хтось працював біля вашого апарата?..

Тарп знову підозріливо подивився на Охасі:

— Що ви хочете сказати?

Тепер Охасі вже не говорив, слова, немов солодкий мед, виходили з його рота улесливим співом:

— Припустімо… тільки припустімо, нічого більше, пане професор, що якась організація… чи держава… скажімо… адже ж це тільки припущення… якась держава запропонувала б вам добру суму грошей за те, щоб ви дали їй розрахунки й креслення вашого нового апарата… і навіть зобов’язалася б про всі свої експерименти з тим апаратом повідомляти вас… Ваше ім’я так само горувало б над усіма роботами… Що б ви на це відповіли, пане професор?..

Тарп грюкнув кулаком по столу. Голос його гримів як грім:

— Я вигнав би з свого кабінету людину, що насмілилася б натякнути мені про таку пропозицію! Я викинув би її через вікно, Охасі! Слухайте, хіба ви не розумієте, що мій апарат використали б насамперед для воєнних потреб?.. Я не хочу цього. Досить балачок, Охасі! В нас мало часу. Я йду до лабораторії. Беріть важку воду й поспішайте туди.

Роздратовано посапуючи, Тарп вийшов. Охасі злісно подивився йому вслід. Бліде його обличчя було скривлене, він ледве чутно мурмотів:

— Так… я гадав, старий, що ти зберіг ще хоч трохи глузду… Гаразд, я помилявся… Що ж, у нас залишається інший шлях… Гаразд!..

Чи не помилявся професор Тарп, гадаючи, що про його винахід мало хто знає? Адже його апарат відкривав нову еру в добуванні важкої води. Справді, якби поставили цей апарат десь у міському водопроводі так, щоб крізь нього проходила вся вода, яку споживає місто, — скільки важкої води за добу відокремив би від звичайної апарат Тарпа!..

Та професор Тарп не замислювався над цим. Він цілком захопився роботою. Дві доби він з помічниками не виходив з лабораторії. І, коли минала третя доба, блідий від утоми професор вирішив спочити. Він записав дані останнього досліду, попрощався з помічниками, і вони розійшлися по своїх кімнатах у будинку професора Тарпа.

Професор довго не міг склепити очей. Його думки були прикуті до наукового досліду. Та, зрештою, втома узяла своє. Тарп заснув.

В його спальні було тихо й темно. Чути було тільки, як важко дихав професор, щось мурмотячи. А на стільці, на своїй подушці, спав улюблений професорів кіт Том. Бліді сріблясті промені місяця ледве помітно пробивалися крізь завіси вікна.

І раптом кіт підвів голову й заворушив вусами. Що трапилося?

По спальні наче прошмигнула якась безшумна спритна тінь. Легким рухом ця тінь майнула повз ліжко, де спав Тарп, на одну лише мить затрималася біля маленького столика, що стояв поруч ліжка, — і зникла. Це сталося так швидко, що навіть кіт не встиг нічого побачити.

Він поворушив вусами, лінькувато випростався, м’яко зіскочив з своєї подушки, підійшов до ліжка і ласкаво потерся головою об професорову руку, яка звисала з ліжка. Цього було досить, щоб професор прокинувся:

— Хто це? Томе, це ти?.. Безжалісна тварино, будити мене, коли я такий втомлений!.. Чого тобі?

Том вигинався, муркотів, шорстким язиком він лизав Тарпові руку.

— Е, тебе, либонь, спрага мучить? Пити схотів? Гаразд, зараз дам.

Професор простяг руку до свого нічного столика, на який завжди, лягаючи спати, ставив, за давньою звичкою, склянку з водою. Склянка була тут. Він налив води із склянки на блюдечко і дав Томові:

— На, пий. І, будь ласка, дай мені спати.

Кіт замуркотів задоволено й почав хлебтати воду.

Але майже тієї самої миті він скорчився, зойкнув — і важко впав на килим. Лапи його витяглися, шерсть настовбурчилася. Він не рухався. Професор похолонув. Тремтячими пальцями він увімкнув світло:

— Томе, що таке? Що з тобою?.. Він мертвий! Він скрутився кільцем, як учорашній кріль, якому дали випити важкої води… мертвої води…

Професор скочив з ліжка і прожогом кинувся до кімнати Грехема, найближчої з усіх. Стоячи перед дверима, він крикнув:

— Грехеме! Грехеме!

Напівсонний голос Грехема відповів йому:

— Алло, професоре, що скоїлось?

Через півхвилини професор дивився, як Грехем уважно оглядав мертвого Тома. Нарешті, Грехем підвів голову:

— Професоре, може, я помиляюся, але мені здається, що це вплив мертвої води. Треба негайно проаналізувати цю воду, що залишилася у вас у склянці. Ви можете зараз піти до лабораторії?

Тарп ішов слідом за Грехемом, шепочучи:

— Отже, якби не Том, я напевне випив би сам цю воду і лежав би тепер мертвий…

Раптом Грехем спинився:

— Тсс… хтось стоїть тут. Алло, це ви, Бінче? Чому в лабораторії світло? Хто там?

Напружений тихий голос Бінча відповів:

— Тихше, Грехеме, тихше… Ага, і професор з вами? Тихше! В лабораторії… я почув шум і вирішив перевірити… Мені здається, що там Охасі… Ваш револьвер з вами, Грехеме? Будьте напоготові, увага!

Бінч швидким рухом розчинив двері і, скерувавши в глиб кімнати свій револьвер, крикнув:

— Стій! Ні з місця! Стрілятиму! Стій!

Не вірячи своїм очам, професор Тарп побачив, як від стола, де стояла модель апарата, стрибнула людина. То був Охасі. Японець кинувся до вікна, водночас ховаючи в кишеню якісь папери.

— Стій! — пролунав знов голос Бінча. — Стій!..

Різко тріснули постріли. Один, другий… Охасі впав мов підтятий. З його скроні стікала тоненьким струмочком кров.

Професор похитнувся.

— Ви вбили його, Бінче?

Але Бінч махнув професорові рукою — неуважно, як людині, що заважає.

— Стривайте, професоре. Грехеме, подивіться, чи справді він мертвий? Від нього можна всього сподіватися…

Грехем схилився над тілом.

— Так. Він мертвий.

— А що то за папери? — спитав Бінч. — Дайте їх сюди.

— Але… чому ви наказуєте? — здивовано поглянув на Бінча Грехем.

— Прошу без заперечень. Дивіться сюди. Бачите?

Голос Бінча лунав владно. Грехем дивився туди, куди Бінч показував рукою. Туди ж дивився й Тарп. Бінч відгорнув борт свого піджака: під ним був невеличкий значок агента таємної поліції. Тарп не витримав:

— Ви… ви агент таємної поліції?.. Бінче?..

Бінч спокійно відповів:

— Але вам від цього, професоре, тільки краще. Отже… Ага. Слухайте цей рапорт. Триклятий японець був шпигуном. Слухайте.

Він голосно прочитав:

“Директорові IV відділу департаменту зовнішньої розвідки панові Мірусаві. Зважаючи на те, що відома вам людина відмовилася од переговорів з приводу продажу для наших потреб розрахунків і креслень її нового апарата, мені довелося вжити рішучих заходів. Сьогодні вночі внаслідок нещасного випадку професор Тарп загинув, випадково випивши замість звичайної води мертву…”

Тарп вигукнув:

— Що?.. Я загинув?.. Ах, так… розумію… Негідник! Це його робота — смерть бідного Тома… І так байдуже писати заздалегідь про це рапорта…

— Одну хвилинку, професоре, — спинив його Бінч. — треба дочитати… “Отже, разом із цим надсилаю до вас, пане директор, креслення апарата та його розрахунки, які мені пощастило скопіювати самому під час роботи в лабораторії. Одночасно маю повідомити, що робота навколо добування креслення відомого вам важкого танка в штабі…”

— Стоп, Бінче! — владно пролунав голос Грехема.

— Що таке? — здивовано підвів голову Бінч

Грехем ступив крок до нього:

— Папери сюди. Ось вам невеличка картка. Бачите? Бінч поглянув на маленьку зелену картку, яку вийняв з бокової кишені Грехем, і відразу випростався, подаючи папери Грехемові:

— Пробачте, містере Грехем… Я ж не знав, що ви агент генерального штабу… Пробачте… ось, прошу… ось папери.

Професор Тарп розгублено опустився в крісло, безпорадно поглядаючи то на Грехема, то на Бінча:

— Як?.. І ви, Грехеме?.. Ви — агент генерального штабу?.. Ні, цього не може бути… Ви ж мій помічник…

Холодний, ввічливий Грехем, новий Грехем, відповів йому:

— Так, я ваш помічник. І разом з тим маю деякі доручення від нашого генерального штабу. Хіба це вам завадило в чомусь, пане професор?

— Який жах, — простогнав Тарп, — який жах… Охасі — агент японської розвідки, він шпигун, він хотів убити мене. Бінч — агент таємної поліції… Грехем — агент генерального штабу… Можна збожеволіти! Мої помічники — агенти. Виходить, ви стежили за кожним моїм кроком?.. Я не витримаю цього… Моя наука… Моя праця!..

Грехем підняв руку.

— Нема чого хвилюватися, пане професор. Все гаразд. Ми оберігали вас від небезпеки. Ось вам доказ — цей мертвий шпигун. Дозвольте провести вас до кабінету. Вам треба трохи відпочити.

— Ні! Це неможливо! Я, старий дурень, базікав, мріяв про свою незалежність, про чисту науку… а праворуч від мене була таємна поліція, ліворуч — генеральний штаб… І ще цей шпигун — японець…

Грехем зсунув брови, незадоволено скрививши обличчя:

— Містере Бінч, будь ласка, проведіть професора до його кабінету. Пан професор надто хвилюється. Викличте лікаря.

— Єсть, містере Грехем, — вигукнув Бінч. — Прошу, пане професор, дайте вашу руку. Отак. Спокійніше!

Професор Тарп повільно йшов, скоряючись енергійним рухам Бінча. Він чув, як Грехем зняв телефонну трубку і сказав:

— Алло! 18-44-63. Так. Восьмий відділ штабу? Так. Кабінет полковника Джонсона? Так. Це я, агент Грехем. Так. Пробачте, що турбую вас. Пане полковник, трапилися несподівані події. Охасі справді був шпигун, він зробив замах на життя…

Далі професор Тарп не чув нічого. Він похитнувся і впав непритомний на руки агента таємної поліції Бінча, що вів його до кабінету.

РАКЕТОПЛАН С-218

Щоранку вона розкидала по небу свій сяючий широкий хвіст, і він, мов велетенська мітла, змітав за собою мерехтливі зірки; хвіст торкався їх — і вони одразу затухали, тьмяніли, зникали в його широкому сяйві.

Люди забули, що таке присмерк. Ледве червона куля сонця ховалася за далеким обрієм, як з другого краю неба вже розквітало загадкове зеленкувате сяйво. Спочатку в зеніті показувалося блискуче зелене ядро: воно більшало, здавалося, щоночі. І люди звикли говорити, згадуючи про щось: “Це було ще тоді, коли Комета була не більша за Місяць”. Або: “Це трапилося тоді, коли диск Комети був не більший за два Місяці”.

Потім від велетенського ядра в усі боки, наче дивна холодна заграва, починало розходитися сяйво; воно тяглося через усе небо і зникало за обрієм. Здавалося, цей фантастичний хвіст оповив усю Землю.

Тепер на небі не було ні Чумацького Шляху, ні зірок та сузір’їв — їх, немов дрібний порох, стерла Комета. Тільки іноді на заході чи сході можна було помітити окремі найяскравіші зірки. Але навіть найбільші з них, що їх раніше, ще кілька років тому, люди звикли бачити блискучими іскрами на чорному небесному оксамиті, тепер видавалися тьмяними, ледве помітними світними цятками.

Астрономи змушені були припинити майже всі небесні спостереження. Втім, ніхто з них і не цікавився тепер колишніми дослідженнями. Увагу всіх притягла до себе Комета — адже від неї залежала доля Землі.

І ніхто тепер не називав уже Комету так, як називали її кілька років тому, — кометою Гріверса. Це не було доказом зневажливого ставлення до імені цього славетного астронома. Зовсім ні. Сам Гріверс жив у невеличкому будинку біля своєї обсерваторії. Разом із своїми численними помічниками він систематично й наполегливо провадив астрономічні спостереження. Людство називало тепер загрозливе небесне тіло просто Кометою. Кожен розумів: якщо мова йде про Комету, то тільки про ту велетенську, яку відкрив американський астроном Гріверс у сузір’ї Скорпіона.

Тоді, в перші дні після відкриття Гріверса, навряд чи хтось з широкої публіки звернув серйозну увагу на повідомлення про це. Хіба мало відкрито нових зірок, нових небесних тіл за останні роки?.. Ще одна комета, ще одне небесне тіло, ще один невідомий космічний мандрівник — що ж тут дивного?

Але слідом за першим повідомленням Гріверс опублікував друге. В ньому відомий астроном серйозно й упевнено розповів про свої дальші спостереження. Він адресував своє повідомлення не вузькому колу спеціалістів-астрономів, а найширшим масам. Ось найголовніше з того, що повідомив Гріверс:

“Нова комета наближається з далеких космічних просторів до нашої сонячної системи з нечуваною досі швидкістю. Тепер комету помітно тільки в найпотужніші телескопи. Але незабаром люди зможуть побачити її на власні очі без будь-яких астрономічних приладів. Комета лине у Всесвіті з надзвичайною швидкістю — близько шістдесяти тисяч кілометрів за секунду. Комета посувається по незамкненій кривій — гіперболі, лінія якої проходить у Всесвіті між орбітами планет сонячної системи. Цілком імовірно, що комета зіткнеться з якимсь тілом нашої сонячної системи. Подальші спостереження і обчислення провадяться”.

Це повідомлення Гріверса примусило людей подивитися в небо. І багато аматорів-астрономів у невеличкі телескопи чи навіть біноклі спромоглися знайти в небі серед безліку блискучих зірок нову маленьку вогняну цятку — комету Гріверса. Газети всієї земної кулі зацікавилися новою кометою, вони охоче друкували небесні карти, де чорним хрестиком було позначено місце комети серед зірок.

Деякі науково-популярні журнали нагадали читачам з цього приводу долю відомої комети Галлея. Один з таких журналів звернувся навіть до наукових працівників із запитанням: “Що вони думають про наближення до сонячної системи комети Гріверса? Чи не загрожує це нашій Землі якимись несподіванками?”

Вчені висловили щодо цього суперечливі думки. Комета пересувалася в космічному просторі надто швидко, вивчити її не встигли і шлях ще не обчислили. Але журнал зробив з цієї анкети своєрідну сенсацію, використавши одну з відповідей. Мало знаний астроном Джонс відповів так:

“Шлях комети ще не обчислено. Але вже відомо, що гіпербола її проходить між орбітами планет. Цілком можливо, що комета зіткнеться саме з Землею. Наслідки такого зіткнення будуть, безумовно, катастрофічні”.

Журнал у зв’язку з цим розповів читачам історію комети Галлея, остання поява якої так налякала Землю в 1911 році. Астрономи, обчисливши орбіту комети Галлея, твердили тоді, що саме 1911 року ця комета на своєму шляху зіткнеться з Землею. Вони не помилились: орбіти Землі і комети Галлея справді перетнулися. Але, на щастя, перш ніж це сталося, комета Галлея в далеких космічних просторах обернулася на хмарку пороху та дрібних часточок. Коли Земля зіткнулася з цією хмаркою, на неї посипався вогняний метеоритний дощ, що аж ніяк не зашкодив людству. Це було чарівне видовище.

Так минуло два тижні. Астроном Гріверс мовчав, заглибившись у свої спостереження. Газети, що зчинили галас навколо його другого повідомлення, незабаром забули про сенсацію. Тим часом Комета побільшала, на небі немов виросла нова блискуча зеленкувата зоря з ледве помітним вогняним хвостом, що на деякій віддалі од ядра Комети танув серед зірок, мов розчиняючись у чорному небі. Кілька днів, правдивіше, кілька ночей, Комету помічали лише аматори-астрономи.

Ще через тиждень астроном Гріверс опублікував своє знамените третє повідомлення. Воно справило враження бомби, що зненацька вибухнула серед людного майдану. Астроном Гріверс писав:

“Мої останні спостереження ствердили всі припущення й думки. Нова комета має велетенські розміри. Густина її ядра втроє більша за густину Землі. Швидкість пересування нової комети в просторі — 60 000 кілометрів за секунду. Обчислення свідчать, що комета не зіткнеться з Землею. Але нашій планеті загрожує інша небезпека, не менш серйозна. В своєму поривному русі по гіперболі до Сонця, мандрівниця Всесвіту — комета так близько пронесеться біля Землі, що, за обчисленнями, захопить своїм притяганням Землю, зірве її з місця в Сонячній системі і потягне за собою в невідомі космічні простори. Земля перетвориться на супутника комети. Ця космічна катастрофа відбудеться під час літнього сонцестояння Землі”.

Неймовірна паніка охопила людськість після цього повідомлення. Либонь, на Землі не було людини, яка б щоночі не дивилася в небо, розшукуючи там Комету. І кожен, хто бачив її, дивувався:

— Хіба може оця мерехтлива небесна гостя, оця невеличка зеленкувата блискуча цяточка з манюсіньким хвостом, — хіба може вона загрожувати Землі, викликати катастрофу, яку пророкує астроном Гріверс?..

А Комета невпинно збільшувалась у своїх розмірах. Протягом першого року вона зростала непомітно. Комета стала тільки яскравішою.

Але через кілька років Комета вже була найясніша зірка на небосхилі. І відтоді її збільшення набрало фантастичних темпів. Хвіст Комети оповивав уже все небо. Та в цьому й не було нічого дивного: адже Комета наближалася до земної орбіти.

Вона наближалась, як грізний ворог, що мав вразити Землю на смерть. Адже планета, зірвана з своєї орбіти притяганням Комети, насамперед втратить атмосферу, і людство задихнеться. І в невідомі холодні простори, обертаючись навколо Комети, освітлювана її зеленим сяйвом, полетить мертва крижана куля, яка ще недавно була гарною, вкритою рослинністю планетою, що буяла життям.

Зрозуміло, як радісно зустріла людськість геніальний проект інженера Андрєєва, що запропонував свій сміливий план порятунку Землі.

Глухий і важкий удар гонга враз урвав гомін багатотисячної юрби, що зібралася під кришталевим склепінням Палацу Конгресів. Неосяжну залу заповнили кілька десятків тисяч людей, що розташувалися на широких пневматичних м’яких лавах, які концентричними колами оточували центральну трибуну.

Матове світло, що заливало м’яким промінням всі куточки зали, померкло. На центральній трибуні з’явився кремезний чоловік. Обличчя його було серйозне й зосереджене; він дивився уперед і, здавалося, мовби чекав на щось.

Потім вільним рухом підняв угору руку і почав говорити. Голос, підсилений потужними репродукторами, легко доходив аж до останніх лав.

Так почалися історичні збори у Палаці Конгресів. Усе, що відбувалося на цих зборах, бачили й чули люди по всіх куточках земної кулі. На майданах було встановлено величезні екрани ілюстрованих радіогазет. Люди скупчувались перед великими вуличними екранами і перед маленькими екранами хатніх телевізорів. Ціла земна куля слухала незвичайну промову…

— Безперечно, ви, товариші, знаєте в основному, чому вас скликано на збори, — так почав свою промову голова Всесвітнього комітету порятунку Землі. — І все ж таки для того, щоб всебічно висвітлити перед вами надзвичайну подію, яка має відбутися 21 червня цього року, я мушу повторити кілька широковідомих тверджень. Ви знаєте, що спостереження й обчислення ствердили, на жаль, усі висновки професора Гріверса. Знов-таки на превеликий жаль, я не можу додати нічого нового до його висновків. Комета максимально наблизиться до землі 21 червня, і, якщо нам не пощастить здійснити наш план, — кількість планет Сонячної системи зменшиться на одну…

Загальне зітхання пронеслося по велетенській залі, пронеслося по всій земній кулі, яка зосереджено слухала промову.

— Я хочу продемонструвати вам схему руху Комети протягом останніх п’ятнадцяти років, відтоді як вона з’явилася на земному небосхилі і її відкрив астроном Гріверс.

Доповідач знову підняв руку, — і темний кришталевий купол Палацу Конгресів ураз мов ожив. На його матовій блакиті спокійним світлом засяяли ясні зірки, одна з яких дедалі більшала. Саме на неї вказала вогняна стрілка, що, скоряючись руці доповідача, побігла темним штучним небом. Ця зірка весь час зростала; ось з її лівого боку майже несподівано з’явилося невеличке туманне здовження, що перетворилося потім на вигнутий хвіст.

Така була Комета в перші роки після своєї появи, — задумливо сказав промовець.

Зірки повільно пересувалися кришталевим небокраєм. А Комета все більшала і більшала. Ось вона вкрила своїм холодним сяйвом сусідні зірки, неначе витискаючи їх. Її хвіст розкинувся, як Чумацький Шлях. Легкий шум та потріскування привернули увагу глядачів до центра зали. Там на масивній підставці стояло химерне металеве приладдя, схоже на двоголову потвору. З численних отворів його лилося рожеве світло, що сягало склепіння Палацу, його штучного небокраю.

Те, що ви бачите перед собою, — всього тільки робота великого планетарія, влаштованого в нашій залі, — спокійно пояснював доповідач. — Зараз планетарій покаже вам орбіти Землі, планет і гіперболу Комети.

Вогняні лінії визначились на куполі Палацу. Насамперед витягнутий еліпс земної орбіти, яким летіла невеличка блакитнувата куля — Земля. І збоку ліворуч яскрава, майже пряма лінія гіперболи Комети. Вона проходила на відстані половини радіуса земної орбіти.

По лінії гіперболи швидко посувалась Комета, тягнучи за собою велетенський хвіст. Вона наближалася разом із Землею до найопуклішої частини еліпса.

— Я не хочу зупинятись на подробицях, — сказав доповідач, — і тому обмежуся лише кількома найголовнішими вказівками. Багато хто, безперечно, пам’ятає той безмежний жах, який охопив людство по оголошенні повідомлення астронома Гріверса. Згадки про щасливі наслідки зіткнення Землі з відомою кометою Галлея в 1911 році нікого не могли заспокоїти. Адже комета Гріверса — велетенське небесне тіло неймовірної густини…

Знову настала пауза. Доповідач зробив широкий жест рукою:

— Взагалі комети завжди готують нам несподіванки. Уявіть собі величезне тіло, що вільно пересувається в просторі між зірок і багатьох Сонячних систем по незамкненій кривій лінії — гіперболі. Якщо комета не дуже велика, то, проходячи повз нашу, скажімо, Сонячну систему, вона скориться силі притягання Сонця. Комета змінює свій шлях, вигинає його, гіпербола перетворюється спочатку на параболу, криву, теж ще не замкнену, але вже схожу на витягнутий еліпс. А потім, якщо комета зовсім маленька, вона під впливом притягання Сонця облітає навколо нього і змінює свою криву на замкнений еліпс. Так Сонце, цей “ловець комет”, ловить комету. Вона починає обертатися навколо нашого світила по еліпсу, відходячи від Сонця у просторінь і незмінно повертаючись до нього через певні проміжки часу. Так трапилося з кометою Галлея, кометою Енке та іншими кометами, виловленими нашим Сонцем з світового простору та перетвореними на супутників нашої Сонячної системи. Вони регулярно повертаються до Сонця і найчастіше змінюють при тому свій вигляд. Комети — не стійкі небесні тіла. Вони помалу розпадаються, перетворюючись спочатку на скупчення болідів, потім на хмарки космічного пилу, що мчить далі по еліптичній орбіті щезлої комети. Саме так трапилося з кометою Галлея. На жаль, усе не так з нашою гігантською Кометою.

Доповідач ледве помітно зітхнув — і загальним зітханням відповіла йому зала.

— Непрохана гостя неухильно наближалась, вона, щороку зростаючи, перейшла до південного зеніту, до сузір’я Жертовника, потім промчала біля сузір’я Павича, невпинно прямуючи до Землі. Порятунку для Землі, здавалося, не було. Та ось інженер Андрєєв висунув фантастичний на перший погляд проект порятунку Землі: за допомогою найсильніших вибухів обернути Землю ніби на велетенську ракету і відштовхнути її від Комети. Правдивіше, не відштовхнути, а тільки нейтралізувати притягання Комети. Для цього інженер Андрєєв запропонував використати ядерні бомби, заклавши їх у глибокі свердловини, розміщені трьома концентричними колами навкруг Південного полюса — 80-і і 70-ї паралелі і Полярного кола, що збігається, як відомо, з лінією паралелі 66,5. Ось схема проекту інженера Андрєєва.

Знову над доповідачем простяглися світлові промені — і в повітрі рельєфно визначилась опукла поверхня Південної півкулі Землі з нанесеними на ній вогняними колами свердловин, в які мали закласти ядерні бомби.

— Свердловини з ядерними бомбами скеровано у глиб Землі по похилих лініях — ніби три вкладені один в один конуси, вершини яких лежать на уявній земній осі.

Нащо потрібні ці три конуси свердловин, начинених найпотужнішими ядерними бомбами? Шлях Комети лежить ніби перпендикулярно до лінії земної осі або під невеликим кутом до неї. Якби ми могли протиставити притяганню Комети якусь силу зворотного напрямку, скеровану вздовж земної осі, то така сила нейтралізувала б притягання Комети й утримала Землю на її місці в орбіті. Але звідки взяти цю силу?..

Інженер Андрєєв геніально запропонував перетворити Землю в момент найвищого притягання Комети на грандіозну ракету. Ракета ні від чого не відштовхується. Вона сама штовхає себе зворотною дією вибухів, які відбуваються в ній. Не обов’язково, щоб ракета була довгаста. Вона може бути й кругла, як Земля. Саме конуси свердловин в Антарктиці і стануть, на думку інженера Андрєєва, розрядною частиною ракети-Землі. Найменший, перший конус буде викинуто із Землі як перший ракетний вибух. Потім — другий і третій. Ракета-Земля за допомогою цих трьох вибухів нейтралізує силу притягання Комети в момент найбільшої близькості цього тіла до нашої планети. Притягання Комети стане надто мале, щоб зірвати Землю з її орбіти. Отже, вся земна куля перетвориться на велетенську ракету вагою 6000 трильйонів тонн. А розрядною частиною ракети буде вся південна полярна область до 66-ї паралелі. Сміливо пожертвувавши південною полярною областю, ми врятуємо земну кулю з її населенням. Комета понесе з собою в небесні невідомі простори тільки частину Землі, яку ми їй добровільно віддамо.

На кілька секунд запанувала тиша. Всі були вражені повідомленням.

— Утворений п’ять років тому Комітет порятунку Землі, який керував здійсненням проекту Андрєєва, передбачив усі можливі небезпечні наслідки. Немає сумніву, що ядерні вибухи в південній півкулі викличуть сильний землетрус, який прокотиться трьома наростаючими ударами по Землі з півдня на північ. Одночасно треба ждати велетенської морської хвилі, що тричі підніметься в океанах і спричиниться до небувалої поводі на побережних смугах материків. Усе це загрожує найсерйознішим лихом. Але в людства немає іншого виходу. Вибирати нема з чого. Що ж зробив Комітет порятунку Землі?

Усе населення Південної півкулі, де стихійне лихо досягне найбільших розмірів, переселено за екватор, у відносно безпечні місцевості. Цього досягнуто ціною важкого тимчасового перенаселення Північної півкулі. Але цього мало. В день 21 червня населення Землі, скупчене в Північній півкулі, має покинути міста і зосередитись у полях і лісах, просто неба, щоб уникнути небезпеки землетрусу. Ракетоплани Комітету перевіряють нині всі куточки Південної півкулі, вивозячи звідти за екватор невеличкі групи людей, які ще лишилися там. До 21 червня все буде закінчено і на Південній півкулі не зостанеться жодної людини.

Комітет сподівається, що ціною неймовірних зусиль, ціною втрати широкої території Антарктики ми врятуємо нашу планету і допоможемо їй утриматись на своїй орбіті в Сонячній системі. 22 червня, побачивши знов на небі Комету, ми вже не будемо дивитися на неї з жахом, а полегшено зітхнемо. Ось те головне, що я мав вам сказати.

Відозва Комітету порятунку Землі закликає всіх додержувати спокою і виконувати всі його вказівки. Титанічна боротьба Землі з Кометою закінчиться нашою перемогою!

Я, пілот Олексій Троянов, спробую послідовно й докладно передати все те, що лишилося в моїх уривчастих записах, які я почав робити за день до космічної катастрофи.

Того дня ранком я дістав такий наказ:

“Пілотові ракетоплана С-218 Олексієві Троянову. Негайно летіть через суходоли Європи та Азії в напрямку миса Горн на острови Фалкленд біля Магелланової протоки. Обстежте на 53 градусі південної широти бухту Оф-Гарборс і порт Стенлей на східному Фалкленді, де, за нашими відомостями, затрималася група з трьох чоловік — учасників метеорологічної експедиції Французької Республіки. Відшукавши її, заберіть у ракетоплан і негайно повертайтеся на північ береговою лінією Південної Америки, через Аргентіну, Панаму і Північні штати до озера Мічіган. Тримайте зв’язок з нами на хвилі 1698 кілоциклів.

Комітет порятунку Землі”.

Тільки напередодні я повернувся до Москви з Австралії, звідки привіз вісім електроконтролерів, які перевіряли головну магістраль проводів. Ці проводи підводять енергію до ланцюгів ядерних бомб південної сфери, тобто до трьох концентричних кіл у Південній полярній області, яку викинуть 21 червня назустріч Кометі.

Мій ракетоплан С-218 — одна з найшвидкохідніших машин світу. Він легко покриває за годину 6000 кілометрів.

Якось один мій пасажир запевняв, що порівняно недавно ніхто з найсміливіших фантазерів не міг би навіть уявити собі, що ракетоплан розвиватиме таку надзвичайну швидкість.

Пасажир, звісно, помилився. Місяців зо два я, вивчаючи історію повітролітання, натрапив на такий цікавий факт у цій галузі. Ще 1929 року один із винахідників недосконалих, непотужних і кумедних літаків, які рухалися за допомогою пропелера, француз Блеріо, провістив, що майбутнє належатиме саме ракетному літаку, швидкість якого, на його думку, досягатиме 1000 кілометрів за годину. Наприкінці цього ж таки 1929 року німець Оппель уперше зробив короткий переліт на слабенькому ракетному літаку — всього на 15 кілометрів.

Проте це не так важливо. Я згадав про це, бо завжди добре пам’ятаю все, що стосується мого С-218, чудової машини, що дає мені змогу пересуватися з величезною швидкістю в будь-який куточок земної кулі.

Далі в кабіні ракетоплана зайшла мова про 21 червня. У одного з пасажирів знайшлась докладна карта Антарктики, і ми уважно розглянули зону, яку пожертвуємо Кометі. Інженер Андрєєв, автор проекту, — геніальна людина!

Земля викидає назустріч Кометі область суцільної криги з мертвого полярного материка і частину океану. Населеної Землі вибух навіть не зачіпає, якщо не зважати на можливі наслідки землетрусу.

Я переночував удома — і це вже непогано. За останній місяць ночівля вдома, в своїй квартирі, стала для мене розкішшю — так багато доводиться літати за дорученням Комітету.

Особливо важкі нічні польоти в південній півкулі. Іноді стає лячно, коли, електричне освітлення кабіни здається слабеньким і жовтувато-мерклим проти могутнього сяйва Комети, що захопило третину небосхилу.

Якось уночі, повертаючись з Південної полярної області, з Землі Ендербі, я замислився: а що якби все це відбувалося тоді, коли людство не знало ще дивовижного впливу ядерної енергії, коли вся земна куля була поділена на шматки між капіталістичними державами, коли ще панували релігійні забобони? Звичайно, порятунку для Землі не було б.

Отже, я переночував удома, а о шостій годині ранку дістав розпорядження Комітету. Підживившись перед подорожжю, я вирушив у дорогу.

Мій ракетоплан був у цілковитому порядку. С-218 рухається за допомогою термоядерних двигунів. Для підйому він має гелікоптерний механізм, що його рухає енергія звичайних акумуляторів великої місткості. Пропелери-гвинти гелікоптера встановлено на вертикальній осі. Вони відштовхуються од повітря і тягнуть ракетоплан угору, а там вмикається ракетний апарат. А коли ракетоплан набирає потрібну швидкість і вже не потребує підтримки гелікоптерних гвинтів, пілот утягує вісь з гелікоптерним механізмом усередину ракетоплана, ховає гвинт, щоб зменшити шкідливий опір повітря.

Гелікоптер дає змогу моєму С-218 підійматися з землі і спускатися на неї по вертикальній лінії без будь-яких розгонів та розбігів. Ракетоплан за допомогою гелікоптера може знизитися над будь-якою вулицею, оточеною будинками, може нерухомо висіти в повітрі і навіть пересуватися, коли ракетний апарат не діє: для цього треба тільки нахилити вперед градусів на тридцять вісь гелікоптерних гвинтів. Тоді частину тяги буде скеровано в напрямі нахилу — і ракетоплан з невеликою швидкістю летітиме, хоч ракети й не працюватимуть.

За підрахунками, по карті від Москви до островів Фалкленд напрямки 20 тисяч кілометрів, чверть обводу земної кулі. Від Фалкленду до озера Мічіган, за вказаним мені маршрутом, — ще 12 тисяч. А запасів термоядерного палива в ракетоплані на 80 з лишком тисяч кілометрів. Усе гаразд! За чотири години я буду на островах.

На аеродром мене ніхто не проводив. Я увійшов до кабіни і засунув герметичні двері ракетоплана, старанно перевіривши, чи немає де-небудь щілин, крізь які могло б виходити повітря. Це зовсім не зайве: С-218 розвиває найбільшу швидкість у найвищих шарах атмосфери, на висоті близько 30 кілометрів, де повітря вже сильно розріджене і просто висмоктує кисень із кабіни.

Гелікоптерний механізм працював бездоганно. Я набрав висоту і ввімкнув ракетний апарат тільки на висоті 15 кілометрів.

У цю хвилину задзвонив мій приймач. Я натиснув кнопку репродуктора. Спокійний голос диктора промовив:

— Пілот Троянов?

— Так, я слухаю.

— За дорученням Комітету передаю вам прізвища метеорологів, що перебувають на східному березі Фалкленду. Голова експедиції — професор Жан Пелюзьє, його помічник Густав Дюшен, лаборант Еміль Стенуа і художниця Жанна Пелюзьє, дочка професора Пелюзьє. Ви дістали вказівки щодо бухти Оф-Гарборс?

Так. І про порт Стенлей.

— В експедиції зіпсувався радіопередавач. Тому стежте не тільки за радіосигналами, а й за оптичними знаками. Розшукуйте експедицію, не підіймаючись вище як на кілометр. Регулярно викликайте експедицію по радіо — приймач у них працює. Повідомляйте нас. Майте на увазі: якщо ваш ракетоплан зіпсується, ви зможете одержати інші засоби пересування тільки в Буенос-Айресі. Далі на південь нічого немає, все вивезено на північ.

— Слухаю.

— Я скінчив. Комітет бажає вам успіху!

Репродуктор замовк. Комітет дуже дбайливий, він вважав за потрібне сповістити мене про Буенос-Айрес на випадок, коли зіпсується мій ракетоплан. Але хіба С-218 може зіпсуватись? Я певен своєї машини, як самого себе.

Далеко внизу в туманній імлі піді мною пропливала поверхня Землі. Я знов згадав, як описували свої повітряні подорожі люди перших часів авіації, що літали на цих божевільно небезпечних забавках — аеропланах з пропелерами. Вони майже ніколи не піднімалися вище ніж на п’ять кілометрів і гадали, що подолали повітря. Проте я ставлюсь до цих людей з пошаною, як до героїчних сміливців: вирушати в політ над океаном на недосконалих, хистких літаках того часу — то справжній подвиг.

Ракетоплан мчав уперед. Ясна година московського ранку змінилася на хмарну; хмари затягли піді мною всю поверхню землі. Але мій компас та автоматичний покажчик місця перебування ракетоплана були надійніші за опуклу карту, яку я бачив під собою до того. Я знав, що вже лечу над Середземним морем, де пролягають рейси поштових літаків. На швидкості шість тисяч кілометрів за годину зіткнення було б згубним. Тому я зсунув ракетний руль висоти і піднявся ще вище — близько п’ятдесяти кілометрів, куди літаки звичайно не злітають. Тут було безпечніше, і я включив повну швидкість. Покажчик швидкості дійшов до цифри 6000 кілометрів і спинився.

Тепер я відчув себе трохи вільніше, бо по прямій лінії ракетоплан ішов дуже надійно і не потребував керування. До того ж на моєму С-218 було встановлено автопілот. Я настроїв приймач на хвилю постійної радіогазети і увімкнув репродуктор. У кабіні пролунало:

“…дала позитивні наслідки. Обладнання діє чудово. Перший вибух станеться об одинадцятій годині тридцять хвилин ночі 21 червня. Другий — через п’ятнадцять хвилин і третій — рівно о дванадцятій годині ночі… О дванадцятій годині ночі! Увага! Час повідомляємо за московським поясом. Передаємо дальшу радіограму. Населення південної півкулі майже все евакуйовано за екватор, на північ. Зосталися лише кілька спеціальних експедицій, по які послано швидкохідні ракетоплани. Увага! Відомий пілот Олексій Троянов на своєму швидкохідному С-218 вилетів сьогодні на Фалклендські острови по групу метеорологів. Увага! Увімкніть екрани, транслюємо політ Олексія Троянова на ракетоплані С-218”.

Тим часом я перевірив напрямок. Унизу купчилися все так само хмари, в рідких прогалинах між якими видно було сині смуги. Автоматичний покажчик стрілкою відзначав місцеперебування ракетоплана — трохи на захід від Африки над просторами Атлантичного океану. Ще далеко до островів Фалкленд навіть для моєї швидкості 6000 кілометрів за годину. Що передає далі радіо? Репродуктор знову закінчив фразу:

“…Як гадає астроном Бермігтон, Комета, проходячи по дотичній до орбіти Землі, вплине на Місяць. Цілком імовірно, що наш супутник не витримає притягання Комети і зірветься з своєї орбіти під кутом до Комети. В такому разі Місяць піде між Сонцем та Кометою параболою до орбіти Юпітера. Земля може позбутися свого споконвічного супутника. Та остаточно це буде з’ясовано перед першим вибухом, о десятій годині п’ятдесят п’ять хвилин. Астроном Бермігтон гадає, що Місяць зірветься з орбіти і покине Землю! Увага! Астроном Скаутлей заперечує це припущення і доводить, що Місяць тільки змінить свою орбіту на витягнений еліпс, але лишиться вірним супутником Землі”.

Цікаво, хто з учених має слушність? А втім, питання про Місяць не таке вже істотне, коли йдеться про долю всієї Землі.

Та й проект інженера Андрєєва може не дати бажаних наслідків. Так запевняють деякі вчені. Я не вчений, я звичайний пілот. Але, може, саме тому вірю в проект інженера Андрєєва. 21 червня Андрєєв обертає земну кулю на велетенську ракету. Ця думка близька мені. Я знаю, що таке ракета. Тільки ракетному двигуну належить майбутнє. Стародавній мудрець Архімед, що винайшов важіль, сказав:

— Дайте мені точку опори, — і я підніму земну кулю!

Ракета дає людині точку опори скрізь і всюди. Вона сама — точка опори. Для літака потрібне повітря, для моторного човна — вода, від яких вони відштовхуються. Ракета відштовхується сама від себе. Вибухи, що відбуваються в її розрядній частині, штовхають ракету вперед, незалежно від того, куди спрямовано ці вибухи — у порожняву чи в повітря, у воду чи ще кудись. Зворотна реактивна сила вибуху — ось що рухає ракету.

Проте де я?

Покажчик місця перебування ракетоплана наблизив стрілку майже до самих островів Фалкленд. Спереду видно було піняві буруни, побережні скелі і рівну, без єдиного пагорка поверхню землі.

Але де ж шукати професора Пелюзьє та його експедицію?

Бухта Оф-Гарборс, над якою я пролітав на значно зменшеній швидкості, була теж пустинна й мертва. Величезні будівлі порту справляли сумне враження — наче мешканці цього пожвавленого міста несподівано вимерли. До того ж стало темніти. Правда, сутінки, що сходили на землю, незабаром осяяло зеленувате примарне світло Комети, хвіст якої широкою смугою простягся через увесь небосхил.

Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.

Я пролетів до порту Стенлей. Пустельна рівнина пропливала під ракетопланом.

А що коли їх нема і там? Що коли вони змушені були перебратися ще кудись?

Та ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, я помітив великий чорний стовп диму.

Сигнал!

Через кілька хвилин я плавно спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в нейлоновому плащі. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долинали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима кабіни. Нарешті я відчинив двері.

— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос. І, не дожидаючи відповіді, Жанна Пелюзьє мовила: — Ну, звичайно, це ви. Хто ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавач, і ми не могли подавати вам сигналів. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.

— А де ж інші? — спитав я.

— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію. Але це не страшно, — він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходімо, ходімо до будинку.

На порозі нас зустрів молодий, з енергійним, різко окресленим обличчям хлопець. Це був Стенуа. Він міцно потис мені руку і сказав:

— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити.

Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:

— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.

— Вам уже казали про нашого хворого? Його не можна чіпати, доки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.

— Виходить…

— Не раніше як завтра вранці. А може… — Голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може, нам доведеться лишити його тіло тут…

Мене зовсім не лякала думка, що нам треба затриматися тут до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалася більш як доба. За цей час я міг би кілька разів пролетіти звідси до озера Мічіган. Але хто знає, які несподіванки можуть трапитися?

— Усе-таки краще було б вилетіти якнайшвидше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже суворі інструкції. Зараз я поговорю з Комітетом порятунку Землі.

Жанна Пелюзьє пішла зі мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на островах Фалкленд щось із два місяці і закінчила свою роботу тільки два дні тому. Професора Пелюзьє не лякають майбутні події. Він турбується тільки про те, щоб довезти в безпечне місце зібрані матеріали.

Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.

“Прибув на острови Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ніж уранці 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжко хворий”.

“Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той самий. Ще раз підкреслюємо, до екватора можете сподіватися допомоги тільки в Буенос-Айресі”.

Перепросивши професора, я ліг спати: пілот ракетоплана має бути здоровий і бадьорий. Вилетіти ми поклали вдосвіта.

Близько дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:

— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.

…Багряне сонце тільки-но показало край свого диска з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту і помчав на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.

Зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка покажчика швидкості метнулася ліворуч і замість звичайних шести тисяч кілометрів показала… тільки двісті! Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:

— Що трапилось?

Під нами клекотіли морські хвилі. А ракетний апарат чомусь давав перебої. Я ввімкнув гелікоптерні гвинти. Ракетоплан завис у повітрі, ледве посуваючись уперед.

Ще кілька спалахів — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Її порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував на собі запитливі погляди пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:

— Щось зіпсувалося в ракетному апараті. Зараз я з’ясую. Не хвилюйтесь, усе буде гаразд.

Так я сказав, але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало полому. Ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі мої зусилля були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі були справні. Якби я не знав, вилітаючи з островів Фалкленд, що на С-218 лишався запас енергії не менше як на 60 000 кілометрів, то подумав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…

Я згадав про долю свого товариша, пілота Грюнштейна — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. Грюнштейн, що летів з швидкістю 4000 кілометрів за годину, випадково зіткнувся з великим птахом — південноамериканським кондором. Важке тіло птаха розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем упав униз, в океан. Так загинув мій товариш…

Я кинувся у хвостову частину ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті покажчика місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись за 0.

— Нема енергії, — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

— Що ж трапилося, товаришу Троянов? — почув я схвильований голос Жанни.

— Трапилось щось незрозуміле. Ми лишились без енергії. В циліндрах немає нічого. Покажчик місткості показує нуль.

— Але чому?

— Поки що не знаю. Нічогісінько не розумію. Вся енергія кудись щезла. Резервуари порожні. Але, на щастя, в мене майже не працювали акумулятори, що рухають гелікоптери і механізми. Ми підемо далі на гелікоптерних гвинтах. До Буенос-Айреса вже недалеко, ми долетимо до нього. А там відновимо запаси енергії. Певен, що все обійдеться добре. Гелікоптери дотягнуть нас до Буенос-Айреса. Вперед, вперед! Вибухи почнуться аж уночі, а тепер тільки восьма година ранку.

— Так, уперед! — бадьоро підхопила Жанна.

Повернувшись до кабіни, я надав вертикальній осі гелікоптера найбільшого нахилу вперед.

Ракетоплан, залишаючись на тій самій висоті, повільно полетів на північ, куди тяг його гелікоптерний пропелер. Але швидкість його була дуже незначна; крім того, ракетоплан гойдало і збивало вбік супротивним вітром.

— Вітер не пустить нас уперед, товаришу Троянов, — спокійно зауважив професор Пелюзьє. — Вітер надто дужий.

Я уперто похитав головою. Я знав, що цей вітер не захоплює високих шарів атмосфери. Якщо буря дуже сильна над поверхнею суші або моря, можна уникнути її, піднявшись угору, де сила вітру не така значна.

— Пошукаємо спокійних шарів повітря, професоре, — відповів я. — Ще коли я вчився літати на літаку з пропелером, мене вчили маневрувати в повітрі на різній висоті, відшукуючи попутний вітер. Хто знає, може, ми знайдемо його і тут, у цих широтах.

Покірний моїй руці ракетоплан, чи, як правильно було б тепер його назвати — гелікоптер, піднімався у вищі шари атмосфери. Правда, я досягнув цього за рахунок зменшення і так незначної швидкості, з якою ми йшли на північ. Але я сподівався надолужити швидкість угорі. Як я помилився!

Вітер справді змінився, коли ракетоплан піднявся на висоту близько трьох кілометрів. Але він був несприятливий, бо різко дув із сходу на захід. Я силкувався піднятися ще вище, але тоді ракетоплан зовсім втрачав рух уперед, його зносило вбік, мов аеростат.

Ми повагом пройшли над півостровом Вальдес, ще повільніше пролетіли над двома ріками Аргентіни — Ріо-Негро і Ріо-Колорадо.

“Будь-що дістатися до Буенос-Айреса. Там можна полагодити ракетоплан або, зрештою, пересісти на інший”, — думав я.

Але вітер і маневрування в повітрі зовсім переплутали мої карти. З жахом я помітив, що запаси енергії акумуляторів вичерпуються щохвилини. Їх ледве вистачить для безпечної м’якої посадки. Це трапилось саме тоді, коли я побачив під ракетопланом химерні закрути берегової лінії бухти Бланка. Я пішов на посадку.

Пасажири мовчали. Звісно, вони розуміли всю трагічність нашого становища. Адже лічильник показував, що ми пройшли від островів Фалкленд всього 1400 кілометрів — замість 12 000, які нам треба було пролетіти, щоб потрапити у безпечні райони земної кулі.

Єдине, що я міг ще зробити за допомогою гелікоптера, — це м’яко спустити ракетоплан на густу траву пампасів за півсотні кілометрів від берега океану. Я зупинив гелікоптер. А втім, через хвилину-дві він зупинився б і сам, вичерпавши запаси енергії акумуляторів.

Якийсь час ми мовчали. Перший опам’ятався професор Пелюзьє. Мовби для того, щоб заспокоїти всіх, він запропонував:

— Передусім треба оглянути ракетоплан і з’ясувати становище. Що ж трапилося з вашим ракетним апаратом, товаришу Троянов?

Я відчинив двері кабіни і ступив на землю. Вслід за мною вийшли Жанна і Стенуа.

Металеве покриття хвостової частини ракетоплана було пробите зверху вниз, наче в нього влучив невеличкий снаряд. Отвір із загнутими всередину краями показував напрямок удару. Пробоїна йшла всередину до циліндрів, де зберігалося термоядерне паливо. Одна стінка головного циліндра була також пробита, друга лишилася ціла, але сплющена.

З допомогою лаборанта Стенуа я відкрив пробитий циліндр і знайшов у ньому неправильної форми зливок якогось невідомого мені металу. Цей зливок, певно, вдарив із страшною силою в ракетоплан, пробив його покриття і головний циліндр.

Але звідки взявся цей зливок? Хто стріляв у нас?

Жанна Пелюзьє тримала в руках чудний зливок, коли ззаду підійшов старий професор. Він глянув на зливок і здивовано спитав:

— Звідки ви взяли цей метеорит? Я знайшов на островах Фалкленд кілька подібних до цього, але жоден з них не був такий великий. Адже це — перші посланці Комети, що мчать поперед неї і бомбардують Землю.

Так було знайдено пояснення того, що скоїлося з нами. Метеорит, що прилетів на Землю з космічних просторів, одірвавшись від Комети, пробив циліндр ракетоплана і позбавив нас можливості повернутися на північ.

Стенуа перший урвав мовчанку:

— Очевидно, летіти далі на ракетоплані ми не зможемо. Так, товаришу Троянов?

Я мовчки кивнув головою.

— Тоді треба повідомити про все Комітет. Він вишле когось забрати нас. Правда, часу в обріз. Але іншого виходу немає.

— Ви можете зв’язатись з Комітетом по радіо, товаришу Троянов? — запитала Жанна.

— Я зараз же спробую, — відповів я.

Повернувшись до кабіни ракетоплана, я ввімкнув передавач. Але він не працював! Я люто ляпнув себе по лобі: адже передавач брав струм від тих самих акумуляторів, що живили й гелікоптерний механізм. За час нашого безнадійного польоту на гелікоптерних гвинтах акумулятори вичерпали свою енергію майже цілком. Струму вистачило б тепер тільки на живлення маленького приймача, а не такого потужного генератора передавача… Чому я раніше не подумав про це? Чому я не дав радіограми тієї миті, коли зіпсувався ракетний апарат?..

Тихий дзвоник приймача привернув мою увагу, і я машинально ввімкнув репродуктор. Схвильований голос наполегливо повторював:

— Пілоте Троянов! Пілоте Троянов! Де ви? Пілоте Троянов, де ви?..

Комітет порятунку Землі шукав мене, а я був безсилий відповісти йому і навіть попросити допомоги. Тим часом репродуктор продовжував викликати:

— Пілоте Троянов, відповідайте! Де ви?..

Чому ж ви мовчите, товаришу Троянов? — почув я голос Жанни. — Вони ж чекають на відповідь. Скажіть, де ми, що з нами.

Жанна нечутно увійшла до кабіни і зупинилася позад мене. Я повернувся повагом до неї і відповів, ледве знаходячи слова:

— Передавач не працює. Немає струму. — Жанна мовчки дивилася на мене, коли я через силу додав: — У нас немає змоги врятуватися…

Мені соромно признатися в цьому. Я, пілот Троянов, про сміливість якого писали всі газети, розгубився і втратив здатність володіти собою. Жінка, Жанна Пелюзьє, в цей момент показала себе твердішою за мене. Вона поклала руку мені на плече і мовила:

— Не вдаваймося в розпуку. Може, ще пощастить зарадити лиху.

Я ледве пригадую те, що було потім. Ми сиділи на траві коло ракетоплана. Стенуа нервово палив цигарку за цигаркою. Жанна безперестану зривала тонкі й високі стеблинки трави, м’яла їх і відкидала. Пам’ятаю, старий професор спроквола сказав:

— Гадаю, землетрус нам не загрожує. Згубніший може бути для нас потоп, коли величезні хвилі ринуть на сушу. Ми на східному березі Аргентіни. За всіма ознаками, ці три велетенські хвилі прокотяться суходолом на сотні кілометрів…

Машинально я додав:

— І обернуть нас на побиті, понівечені трупи…

— О ні, товаришу Троянов: від нас просто нічого не лишиться, — похмуро й іронічно обізвався Стенуа.

Зненацька Жанна прудко підвелася і побігла до ракетоплана, кинувши нам на ходу:

— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу принаймні знати, що діється на півночі!

Їй ніхто не відповів. Тільки Стенуа, поглянувши в свою записну книжку, все так само іронічно, тихо сказав мені:

— Зараз година дня. Через десять годин нас уже не буде…

Він не докінчив фрази. У кабіні ракетоплана заговорив репродуктор. Його звуки видалися мені глузуванням: яку користь могли дати нам, відрізаним від усього світу, ці повідомлення?

“…перший вибух ядерних бомб викине в космічний простір усю Антарктику, розташовану в колі вісімдесятої паралелі. В цьому колі залягає віковічна полярна крига, сюди ж сягає південний край землі Вікторії. Перший вибух буде найслабший з трьох. Другий вибух викине кільце аж до сімдесятої паралелі. Земля втратить значні території: вона викине у простір всю землю Вікторії, гору Еребус, землю короля Едуарда і південну частину землі Олександра Першого. Третій, найсильніший вибух бомб, закладених по Полярному колу, викине в ефір острови Китові, частину островів Скотта, острів Петра Першого, половину землі Олександра Першого, землі Ендербі, Кемпа, Вільгельма Другого та Вілкінса. Увага! Комітет порятунку Землі знову попереджає всіх, хто перебуває у межах стокілометрової берегової океанської смуги. Ця смуга — під найбільшою загрозою трьох океанських хвиль, що виникнуть внаслідок вибуху і, очевидно, спричиняться до величезних руйнувань. Увага! Через десять хвилин слухайте дальшу інформацію”.

Професор Пелюзьє підвів руку і спокійно, наче продовжуючи почату фразу, промовив:

— Моя думка, виходить, правильна. Треба рятуватися від потопу. Ми перебуваємо всього кілометрів за п’ятдесят від океану. Як захистити себе від хвиль?..

Стенуа і я мовчали. Біля мене стояла бляшанка консервованого молока, яку я машинально взяв у руки. І зненацька несподівана думка промайнула в моїй голові.

Консервна бляшанка! Саме консервна! Якби ми опинилися всередині консервної бляшанки — ніякі хвилі не були б нам страшні. Повінь відкинула б нас на сотні кілометрів у глиб материка і залишила б там…

Схопившись на ноги, я вигукнув:

— Товариші! Вихід знайдено. Згадайте, що мій С-218 герметично закривається і має достатній запас кисню та апарат для очищення повітря від вуглекислоти. Ми замкнемось у ньому — і нехай тоді котяться хоч які хвилі. Ракетоплан не може затонути. Нас кудись винесе.

— Зробивши з нас при цьому одбивні котлети? — саркастично сказав Стенуа.

— Тримайте свої нерви в кулаці, дорогий Емілю, — суворо відповів професор. — Товариш Троянов подав блискучу ідею. Це єдине, що в нас лишається.

Репродуктор заговорив знов:

“Увага! Відомий пілот Олексій Троянов, що вилетів на розшуки експедиції професора Пелюзьє, зник. Останнє повідомлення одержано від нього з островів Фалкленд увечері 20 червня. Всі спроби зв’язатися з ракетопланом С-218 досі були марні. Це примушує серйозно побоюватися за долю Троянова та його супутників…”

Ми мовчки глянули одне на одного: за нашу долю побоюються, про нас думають… Але ніхто не міг допомогти нам тут, на дикому березі Атлантичного океану.

Час минав. Усе, що відбулося протягом тих годин, здається мені тепер якимсь маревом. Я пам’ятаю, як механічно відкривав консервні бляшанки і їв, не відчуваючи смаку страви. Найпевніше серед нас почувався професор. Він спокійно розмовляв з Стенуа та Жанною про зібрані матеріали, турбуючись про їх долю чи не більше, ніж про свою. Раз у раз радіо приносило нам нові повідомлення і попередження.

Комета з’явилась на небі ще до того, як посутеніло. Вона лиховісно обгорнула небосхил туманним сяйвом свого велетенського хвоста, в центрі якого ясно було видно кругле ядро, що своїм розміром перебільшувало в кілька разів диск Місяця. Я запам’ятав фразу професора:

— Коли нам пощастить завтра побачити це дивне видовище, подібного до якого не було в історії людства, — то, може, ми ще поживемо…

“Якщо нам пощастить…” Навряд чи хто з нас мав підстави серйозно сподіватися, що врятується…

Комета, яка захопила небосхил, захопила і нас у зону свого притягання. Ніхто з нас тоді і на мить не сумнівався, що геніальний план порятунку Землі за допомогою вибухів може бути помилковим, що Земля може загинути. Ми думали тільки про те, як уберегтися від хвиль і землетрусу. Ми були певні, що Комета промине, що Земля лишиться на своєму місці в Сонячній системі.

Місяць виплив на небо того вечора пізно, близько десятої години. Ми вже ввійшли в кабіну ракетоплана. Крізь товсте скло ілюмінаторів було добре видно, як Місяць підіймався вище й вище, наближаючись до зеніту, де величезне ядро Комети випромінювало зелене сяйво. Може, це тільки нам здалося, але Місяць цього вечора підіймався надзвичайно швидко.

Я нагадав професорові про припущення астронома Бермігтона, на думку якого Місяць зірветься з своєї орбіти силою притягання Комети. Професор задумливо відповів:

— Що ж, цілком імовірно. Може, вже тепер Місяць рухається по своїй орбіті набагато швидше, ніж раніше. Подивимось, у нас є час для спостережень…

Близько одинадцятої години замовк навіть професор, що досі намагався відвернути нашу увагу від важких думок. Було зовсім видно, ясніше, ніж під час славнозвісних ленінградських білих ночей. Усе небо було залите холодним світлом Комети. Місяць видавався невеличким сріблястим кружечком на фоні її зеленого сяйва.

Перший вибух мав відбутися об одинадцятій годині тридцять хвилин. Годинник на моїй руці показував одинадцять двадцять. Я попередив своїх супутників:

— Якнайміцніше прив’яжіться до крісел. Слід чекати сильних ударів і поштовхів.

Я ретельно перевірив, чи правильно охоплюють запобіжні ремені тіла пасажирів, чи міцно тримаються підпори крісел. Усе було в доброму стані, все, крім головного, — ракетного апарата С-218. Тієї миті, коли я закріпляв ремені свого крісла, Жанна гукнула:

— Місяць!.. Місяць!..

Я швидко підвів голову. Срібний диск явно зменшувався в розмірі. Місяць ніби відходив кудись далеко, відлітав од Землі. За кілька секунд його кружок зменшився удвоє, почав тьмяніти, потім його й зовсім оповила темна тінь.

— На шляху до Комети Місяць має перетнути земну тінь, — спокійно відзначив професор Пелюзьє.

Еміль Стенуа, позбавлений змоги курити (в кабіні ракетоплана це суворо заборонялося, і тому ще більш знервований, конвульсивно стиснув поручні крісла. Жанна дивилася широко розкритими очима вгору, в ілюмінатор, крізь скло якого вже не було видно місячного диска: наш супутник зник у космічному просторі. На його місці тепер сліпуче сяяла Комета.

Зненацька ракетоплан здригнувся від різкого поштовху. Ніби хтось дужою рукою штовхнув його в бік. Потім ракетоплан заколихався, знов зупинився. Все це тривало дві-три секунди.

У кабіні панувала цілковита тиша. Пам’ятаю тільки спотворене гримасою жаху обличчя Стенуа, що сидів напроти мене.

І враз до нас долинуло неясне гоготіння, що поволі гучнішало, перетворюючись на скреготливий гуркіт. Це наближалася вода, яку викинув з океану удар землетрусу. Вода мчала на суходіл.

Я озирнувся: на обрії виросла величезна водяна стіна, що швидко посувалася до нас, збільшуючись на очах і заповнюючи собою весь навколишній простір. Здається, я крикнув:

— Вода!..

Але мого голосу ніхто не чув, бо цієї секунди ракетоплан задрижав під потоком води, що ринув на його стальне тіло. На мить я перестав розрізняти, де низ, де верх — усе закружляло в дикому танку.

Світло Комети, що рівно лилося до того крізь верхні ілюмінатори, миготіло тепер, мов оскаженілий промінь прожектора, пронизуючи кабіну то зверху, то знизу, — і нарешті погасло зовсім. Замість нього крізь скло ілюмінаторів пробивалося ледве помітне зеленкувате блимання.

“Ракетоплан мчить десь у глибині хвиль уздовж суходолу”, — подумав я.

Стрілки, що освітилися на циферблаті мого годинника, показували одинадцяту годину і сорок хвилин. Наближався час другого вибуху, сильнішого ніж перший.

У напівтемній кабіні я помітив, що Стенуа, махаючи рукою, щось кричить. Я нахилився вперед, силкуючись почути його голос, але цієї миті щось важке сильно вдарило мене по голові, перед очима пропливли вогняні стріли, різкий біль вибухнув у потилиці. Останнє, що я бачив, — бліде обличчя Жанни, яка повернулася до мене.

Більше я не пам’ятаю нічого…

…Я опритомнював наче після тяжкої хвороби. Свідомість поверталася помалу. Мені здавалося, що мене кидає з боку на бік, що я, обернувшись на маятник, гойдаюсь величезними розмахами, підвішений на еластичній пружині. Розмахи ставали все менші й менші, поки перетворилися на легкі приємні похитування. Я почував, що лежу на чомусь м’якому.

Я насилу відкрив очі і зараз же заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Ласкавий голос проказав біля мене:

— Заспокойтеся, все минуло. Ви в цілковитій безпеці.

Це був голос Жанни. Я задоволено всміхнувся і боязко розплющив очі. Так, Жанна сиділа поруч мене, я лежав на м’яких пневматичних подушках у невеликій довгастій кімнаті. Коло вікна за столом сидів професор Пелюзьє і щось писав. Еміль Стенуа стояв позаду і гортав книжку.

Професор обернувся, його обличчя освітила лагідна усмішка. Він сказав:

— Як бачите, всі ми живі і навіть скоро досягнемо мети нашої подорожі.

— Хіба… — хотів спитати я.

Але Жанна затулила мені рот ніжною пахучою рукою:

— Мовчіть, вам не можна розмовляти. Я зараз розповім вам усе. Ви знепритомніли перед другим ударом. Важіль, зламавшись, ударив вас по голові. Ракетоплан витримав усі випробування, і хвиля винесла його в глиб суходолу, за триста кілометрів від місця нашої стоянки. Там нас відшукав розвідувальний ракетоплан, висланий Комітетом з Москви до Австралії через Південну Америку та Антарктику. Він підібрав нас, і тепер ми летимо над Антарктикою. Ви були весь час непритомні. Все минулося, товаришу Троянов, Землю врятовано.

Так ось чим пояснювалося легке похитування, яке я відчув, опритомнівши. Ми летіли в ракетоплані.

“Отже, ми летимо над Антарктикою, — подумав я. — Але ж її немає — її викинуто в космічний простір?..”

Ніби відповідаючи на мою думку, професор Пелюзьє підійшов до вікна і сказав:

— Ми летимо над полярною областю, правдивіше, над тим, що раніше було Антарктикою. Тепер тут суцільний океан. Вода Тихого та Атлантичного океанів ринула з півночі у величезну прірву, що утворилася тут, і заповнила її.

Я хотів підвестись, але не зміг. Жанна зрозуміла мене:

— Ви хочете подивитись? Зараз я допоможу вам.

Вона обережно підняла мої плечі й голову до ілюмінатора над кріслом. Крізь товсте скло було видно безмежний океан, по якому котилися величезні хвилі з сивими гребенями. Так ось яка тепер Антарктика! Я багато разів пролітав раніше над її віковічними льодами. Тепер їх не було… Тепла океанська вода ще не встигла замерзнути. З часом, мабуть, тут застигнуть нові льоди. А тепер — вода, вода, безкраї хвилі потурбованої стихії!..

Я втомлено відкинувся знову на подушки.

— Може, ви хочете послухати, що діється в світі? — спитала мене Жанна.

Я слухняно кивнув головою. Жанна натиснула на кнопку радіоприймача. Знайомий голос диктора продовжував почату фразу:

“…залишилося на своєму місці. План інженера Андрєєва був цілком правильний. Вибухами викинуто в космічні простори Антарктику. Землетрус, який виник після вибухів, спричинився до великого руйнування тільки в південній півкулі — до тропіка Козерога. Комета відходить до сузір’я Столової Гори. Землю врятовано. Увага! Припущення астронома Бермігтона справдилося. Земля втратила свого супутника — Місяць. Сила притягання Комети зірвала з орбіти Місяць і захопила його в полон. Астрономічні обсерваторії Південної півкулі, які спостерігали небесні явища в ніч проти 22 червня, встановили, що Місяць, зірвавшись з своєї орбіти, з шаленою швидкістю полетів до ядра Комети. Через деякий час Місяць зник з поля зору телескопів, віддаляючись в напрямі ядра Комети. Незабаром астрономи побачили на ядрі Комети, яка віддалялася в космічний простір, величезний вогняний спалах. То Місяць упав на Комету, залишивши на диску ядра Комети яскраву вогняну пляму. Увага! Від розвідувального ракетоплана Л-306, надісланого з Москви через Південну Америку та Антарктику до Австралії, одержано повідомлення про долю пілота Троянова та експедиції професора Пелюзьє, що вилетіла 21 червня на ракетоплані С-218 з островів Фалкленд на північ. Увага! Ракетоплан С-218 зазнав аварії і примушений був знизитися біля бухти Бланка. Пілота і пасажирів океанські хвилі винесли в глиб суходолу, де їх помітив і забрав ракетоплан Л-306…”

Я нетерплячим рухом руки попросив вимкнути репродуктор. Усе минулося. Життя тече далі. Несподівано я відчув, що дуже втомився і хочу спати. Солодка млость розливалася по всьому тілу.

Я всміхнувся і заплющив очі.

ТАЄМНИЦЯ ЙОГО СУПУТНИКІВ

Власне, у цьому не було нічого дивного. І все ж таки, коли аналізатори “Зеніта-1”, неквапливо й ритмічно клацаючи металевими клавішами, вперше відстукали рівні рядки цифр, ніхто не зміг стримати розчарованого зітхання. Навіть Командир, не кажучи вже про Штурмана, Лікаря й Фізика. Штурман уголос переклав ці цифри на звичайну людську мову:

Тиск повітря — вдвоє нижчий, ніж на найвищих вершинах Гімалаїв… Так? — перепитав він, поглянувши на Фізика. Той ствердно кивнув головою. — Кисню — в тисячу разів менше, ніж на Землі. Вуглекислоти — вдвоє більше… Водяної пари — в сто разів менше, ніж у нас. Отже…

— Отже, виходити можна тільки в скафандрах, — підсумував Лікар. Він ще раз поглянув крізь грубе прозоре скло ілюмінатора. Простір, вкритий жовтим крупнозернистим піском, застиглі хвилі якого тяглися від самісінького корабля до далекого обрію, скидався на середньоазіатську пустелю: такі ж рівні бархани, без натяку на рослинність, суцільне піщане море.

Праворуч, майже на самому обрії, з пісків поставали невиразні пагорки, схожі на напівзанесені руїни. Але що то було насправді, здогадатися не міг ніхто, навіть потужні біноклі тут не зараджували. Повітря, чим далі до обрію, більше коливалося й мерехтіло рухливими хвилями; вони йшли від нагрітого грунту й викривляли обриси пагорків, “Руїни?” — подумав Лікар. Хто знає, що може бути в цьому невідомому, загадковому краю, де все поки що малозрозуміле, крім рядків чітких цифр, що їх невтомно вистукували аналізатори корабля.

І ще здавалося, ніби ясно відчувалися прямовисні потоки гарячого проміння, яке нещадно лилося з блідо-блакитного неба без жодної хмаринки. Лікар нервово пересмикнув плечима, уявивши, яка там спека, і вголос прочитав ще один рядок, вистуканий аналізатором:

— Температура повітря — 20 градусів за Цельсієм.

— Ясно, — підтвердив Фізик, не обертаючись. — Освітлений бік, літо… Мабуть, може бути ще більше…

Командир, який досі мовчав, щось обмірковуючи, сухо сказав:

— Здається, ніяких несподіванок немає, товариші? Ви ж не збиралися виявити на Марсі кримські пляжі чи Кавказьку Рів’єру? Дані аналізаторів, по суті, збігаються з тими відомостями, які ми вже одержали з автоматичних космічних станцій. Чи, може, Лікарю, ви незадоволені з наших скафандрів? Гаразд, гаразд, — усміхнувся він, побачивши різкий жест заперечення. — Так от, нового тут нічого немає. А все, що потрібно для роботи, у нас є. Отож почнемо насамперед з тих пагорків, які, здається мені, найцікавіші. Руїни чи природні підвищення грунту? Це ми й з’ясуємо в першу чергу. Наказую…

Міжпланетний космічний корабель “Зеніт-1” твердо стояв на своїх трьох витягнених лапах на грунті Марса. Його сигароподібний корпус спочатку чітко вимальовувався в чистому прозорому повітрі. Але чим далі верткий всюдихід віддалявся од корабля, прямуючи вздовж піщаної пустелі, тим менш виразними ставали його обриси в нагрітій неспокійний атмосфері чужої планети. Повітря навколо нього дедалі більше тремтіло й переливалося гарячими хвильками.

На всюдиході їхали двоє — Штурман і Фізик. Тільки двоє пасажирів, якщо не зважати на двох роботів, схожих на блискучі металеві кулі з циліндричними невеличкими виступами, наче головами, увінчаними прямокутними антенами. Вів машину Штурман, який пильно вдивлявся в те, що з корабля видавалося безформними піщаними пагорками — мету їхньої поїздки. Не менш уважно вдивлявся в ті пагорки й Фізик, який весь час доповідав Командирові, що стежив за ними з корабля по радіо, про свої спостереження.

— Здається, Командире, це все ж таки руїни, — збуджено казав Фізик. — Тепер, коли ми вже значно наблизилися до них і менше заважає оте теплове мерехтіння повітря, я розрізняю начебто залишки будинків, щоправда, дуже зруйнованих…

— Почекайте з вашими руїнами, — пролунав у його прозорому шоломі голос Командира. — Спочатку повідомте ще раз, яка температура в скафандрі.

— Двадцять два градуси, — відповів Фізик. — Кліматичний пристрій працює бездоганно. Так от, ці руїни…

— Заждіть! Як почуваєте себе, Штурмане? — обірвав його голос Командира.

— Так само, Командире.

— Добре. Як ультрафіолетове проміння? Не відчуваєте?

— Анітрохи, — відповів Фізик. — Скафандр чудово захищає від нього, навіть тут, де атмосфера має таку незначну густину і пропускає проміння значно більше, ніж атмосфера Землі.

— Штурмане, що у вас?

— Усе без змін, Командире.

— Так. Можете доповідати далі, Фізику, — дозволив Командир.

Голос Фізика пожвавішав:

— Руїни вже досить близько. До них не більше як півтора кілометра. Добре бачу їх! Це, безумовно, залишки якихось великих будов. Схоже на величезне місто, засипане…

— Штурмане, зменшіть швидкість всюдихода! — знову обірвав його голос Командира. — Які у вас враження?

— Вважаю, що Фізик має слушність. У тих руїнах можна помітити навіть щось схоже на вулиці, — доповів Штурман.

— Гаразд. Зупиніть всюдихід! Пошліть спочатку роботів. Коли вони перевірять, чи там безпечно, тоді вже вирушите ви.

Штурман і Фізик перезирнулися. Втім, наказ є наказ.

Штурман виключив мотор всюдихода.

Роботи немов тільки й чекали сигналу Фізика. Коли він нахилився до невеличкої платформи всюдихода, де вони лежали, і натиснув контрольні кнопки керування, їх металеві кулі наче стрибнули з платформи й побігли одна за одною до руїн, що були ще далеченько. Програму для роботів приготували заздалегідь. Здавалося, блискучі кулі просто котяться по піску: їхні маленькі лапи були майже непомітні в швидкому русі. Гнучкі, як щупальця, руки роботів немов щось безперестану намацували, безперервно рухаючись у повітрі.

Фізик і Штурман, не зводячи погляду, дивилися на два телеекрани: сховані всередині роботів камери пересилали їм зображення того, що відбувалося перед Робом і Ботом. Такі ж екрани були й на міжпланетному кораблі, і Командир з Лікарем напружено стежили за ними.

Зображення руїн на екранах збільшувалося в міру того, як роботи наближалися до них. Тепер з’явилися обриси окремих будинків. Вони ставали дедалі крупнішими. Басовитий механічний голос Роба доповів:

— Великий будинок. Найбільший. На майдані. Можу увійти. Так?

— Заходь, Робе, заходь! — збуджено відповів Фізик. Майже водночас пролунав інший, вищий ніж у Роба голос.

— Йду слідами Роба. Так?

— Так, Боте! Виконуй!

— Єсть! Єсть!

На екрані з’явився широкий отвір великого кам’яного будинку. Обережно, немов намацуючи підлогу, Роб переступав лапами. Слідом за ним так само обережно посувався Бот. Перший доповідав:

— Схоже на коридор. Стіни складено з кам’яних брил. Можливо, бетон. Коридор ширшає. Переходжу інші приміщення.

— Боте, перевір за лічильником Гейгера! Що він показує? — голосно спитав Фізик.

Високий голос Бота відповів:

— Радіовипромінювання в нормі. Загрози немає.

Фізик натиснув перемикач зв’язку з Командиром.

— Командире, може, варт рушити й нам? Адже немає ніякої небезпеки.

— Заждіть. Хай роботи перевірять далі, — пролунала впевнена відповідь Командира. — Спокій і витримка, Фізику!

— Єсть! — покірно відповів той і знову перезирнувся з мовчазним Штурманом.

Телекамери роботів уже показували високе просторе приміщення. Світло прожекторів вихоплювало шматки стін, кам’яне склепіння стелі. Фізик аж тремтів від хвилювання: адже він бачив перед собою залишки культури марсіян, що збудували це тепер мертве місто. А байдужий механічний голос Роба вів далі:

— Бачу стіни. Йдуть в напрямі нового коридора. Підлога вкрита порохом. Заважає йти.

— Боте, повідом дані аналізаторів! Що нового? — запитав ще раз Фізик.

Високий голос доповів:

— Радіовипромінювання немає. Склад повітря без змін.

Фізик уже хотів натиснути перемикач зв’язку з Командиром, як раптом один з двох телеекранів згас. Замість чіткого зображення на ньому лишилася сіра пляма. Це був екран Бота.

— Кінескоп втратив емісію, чи що? — занепокоєно прошепотів Фізик. І голосно гукнув: — Боте, що трапилося? Чому немає зображення?

Репродуктор Бота також мовчав. Жодного звуку. І похмура темрява на екрані.

— Боте! Відповідай! Що сталося? Боте!

Відповіді не було.

— Робе! Поглянь навколо. Перевір, що сталося з Ботом. — Голос Фізика мало не уривався від хвилювання. — Відповідай, Робе!

Басовитий механічний голос Роба відповів без будь-яких емоцій:

— Бота не бачу. Він зник.

На телеекрані Роба пересувалися глибокі тіні, контури великого приміщення, якісь западини. І все.

Бота не було.

…Всюдихід наближався до руїн міста. Штурман вів його точно шляхом роботів, що пройшли тут недавно. Він весь час перевіряв напрям, звіряючись з екраном Бота: попередні зображення на ньому, записані на відеомагнітофонну стрічку, було знову запущено для контролю. Втім, навіть і без цього Штурман і Фізик добре бачили виразні сліди, що їх залишили на поверхні піщаного грунту лапи роботів.

А попереду — зруйновані напівзасипані піском мертві будинки. Могутні стіни дивної небаченої архітектури. Наглухо замуровані стіни здіймалися праворуч і ліворуч, мов казкові фортеці. Але ні Штурман, ні Фізик не ділилися враженнями з приводу цього: їх непокоїло загадкове зникнення Бота, який усе ще вперто мовчав і не відповідав на радіовиклики.

Роб, якому наказали лишатися на одному місці, теж мовчав, лиш зрідка подаючи регулярні короткі сигнали: вони свідчили, що з ним усе гаразд. Фізик розумів, як тривожно стежить за їхнім шляхом Командир, що залишився з Лікарем у космічному кораблі. Що з Ботом? На це запитання поки що не було відповіді.

Всюдихід опинився перед зяючим проваллям у стіні величезного будинку, що стояв осторонь інших на широкому майдані. Так, це був той самий отвір, зображення якого вимальовувалося на екрані Бота.

— Немов великий портал, Командире, — голосно промовив Фізик у мікрофон. — Темний, але широкий.

— Всюдихід вільно пройде тут, Командире, — додав Штурман, тримаючи руки на кермі.

— Рушайте, — коротко наказав Командир. І після невеличкої паузи, коли всюдихід дуже обережно, з найменшою швидкістю почав посуватися вперед, кидаючи в отвір снопи яскравого світла увімкнених прожекторів, додав: — Та перевіряйте кожен крок, товариші!

Штурман і без того нагадування вів всюдихід обережно, пильно вдивляючись в освітлений простір, що відкривався перед ним. Фізик учепився руками в поруччя машини й подався вперед, мов готовий стрибнути з неї, хоч у цьому й не було потреби, — принаймні зараз. Він напружено думав.

Не було сумнівів, що на Марсі колись вирувало життя.

Напівзасипане піском, зруйноване місто було наочним доказом цього. Якісь розумні істоти створили це місто, спорудили ці величезні будинки. Що сталося з мешканцями потім? Чому й коли зникли ці істоти? Певно, вони були схожі на людей… і дуже розвинені… Інакше хіба збудували б вони такі велетенські будинки, як оця центральна споруда на майдані, в коридорах якої вільно проходить всюдихід? З якого матеріалу зроблено ці будинки? Схоже на бетон, бо немає й слідів цегляної кладки. А проте — хто знає?.. Головне, що сталося з розумними істотами, марсія-нами, які жили тут?..

Всюдихід вийшов з коридора і потрапив у велике похмуре приміщення, якийсь величезний зал, де також не було вікон. Штурман на хвилину спинив машину й натиснув на важіль освітлення. Яскравий промінь прожектора обмацав повільними рухами стіни приміщення. Справді, дуже дивно! Тут теж не було нічого, крім великих кам’яних чи бетонних брил. Порожнеча. Жодного натяку на внутрішнє обладнання: ні якогось начиння, що свідчило б про колишнє життя тут розумних істот, ні найпростіших меблів…

Штурман скерував промінь прожектора у протилежному напрямі. Вдалині майнуло щось блискуче й відбило промінь. І раптом залунав басовитий механічний голос Роба:

— Бачу світло прожектора. Чекаю наказів.

Але дивним був не оцей позбавлений пристрасті, байдужий до всього на світі голос Роба. Найнезрозумілішим було те, що обидва — і Штурман, і Фізик — почули високий слабкий, аж наче сумний Ботів голос, що ледве долинав до них.

— Я також… бачу світло прожектора…

— Де ти, Боте? — гукнув вражений Фізик. — Чому ти весь час мовчав? Що сталося?..

Штурман застережливо поклав руку на плече Фізика, і той схаменувся. Справді, не можна ж отак засипати Бота запитаннями. Робот, хоч який він досконалий, не встигне відповісти: це ж не людина. І справді, Бот механічно повторював:

— Прошу повторити наказ. Прошу повторити наказ.

Фізик чітко, виразно промовив:

— Чому ти замовк, Боте? — І прислухався, бо голос робота був дуже слабкий, наче долинав з якогось підземелля. Не менш уважно вслухався й Штурман, рука його на плечі Фізика трохи тремтіла.

— Я не замовк, — відповів робот. — Весь час доповідав. Ваших наказів не чув. Гадав: обірвано радіозв’язок. Тепер чую. Бачу згори світло.

— Як згори? Зажди. Розповідай все, що сталося, Боте. Докладно, Боте!

— Я раптом упав. Невідомо куди. Запитав вас. Радіозв’язку не було. Куди йти, не знав. Вирішив чекати наказу. Повернутися не мав змоги. Стіни. Наказу не було.

Ця розповідь була неясна, плутана, хоч Бот і намагався сказати все те, що зафіксувала його механічна пам’ять. Не одразу Фізик збагнув, що робот кудись несподівано провалився, в якесь нижнє приміщення. Там, очевидно, були стіни, що повністю екранували радіосигнали, які він увесь час передавав. Тому космонавти його й не чули, тому не працювали й телеекрани. І тільки тепер, коли до місця, куди він провалився, підійшов всюдихід, радіосигнали, що відбивалися згори, від склепіння великого залу, стали трохи чутними. Саме тоді Бот побачив і світло прожектора, що теж відбивалося від стелі.

Фізик тихо спитав Штурмана:

— Не розумію тільки, чому Бот провалився? Адже він ішов слідом за Робом, а той спокійнісінько пройшов увесь зал…

Штурман знизав плечима:

— Один пройшов, а другого підлога не витримала.

— Справді, хіба ж знати, скільки стоять оці руїни? Отож могли провалитися й ми з нашим всюдиходом?

Штурман знову знизав плечима й спитав:

— Що робитимемо?

— Пораджуся з Командиром, — відповів Фізик. — Адже він не чув того, що сповістив Бот.

За хвилину все було з’ясовано. Фізик узяв із собою моток капронового троса, міцно закріпив один його кінець за гак всюдихода і, поступово розмотуючи трос, рушив уперед. Штурман, що лишився на всюдиході, освітлював йому шлях потужними прожекторами.

Яскраве електричне світло обох прожекторів надавало похмурому величезному залові химерного, фантастичного вигляду. Кутки, яких не сягали промені світла, поринули в темряву, здавалося, особливо густу і загадкову. Але Фізик не мав можливості оглядатися довкола. Він пильно вдивлявся в чіткі сліди, що їх залишили на вкритій порохом підлозі лапи роботів, раз у раз перевіряючи її міцність. Позаду нього був всюдихід, що заливав світлом шлях, а десь у кінці залу, який видавався неосяжним, слабо миготів далекий прожектор Роба. Між цими двома точками мало бути провалля, в якому зник Бот. Де саме?..

Ага, ось воно!

З країв широкого провалля в підлозі стирчали уламки каменю чи бетону, — цього Фізик не знав. А внизу, десь на глибині чотирьох-п’яти метрів, світився прожектор Бота. Наскільки можна було роздивитися при тьмяному нерівному освітленні, на нижньому поверсі також було порожньо; тільки сухий сірий порох товстим шаром укривав підлогу.

“Та невже ж оті марсіяни не лишили по собі жодної речі?” — здивовано подумав Фізик.

Він уже зібрався кинути Боту моток троса, яким той мав прив’язатися, щоб потім всюдихід витягнув його нагору, як раптом помітив у поросі біля лап робота якісь блискучі скалки. Вони тьмяно вилискували у світлі прожектора, що падало трохи вище за них. Здавалося, це були пластинки світлого металу, напівзасипані сірим порохом. Фізик недовірливо примружив очі: може, це були шматки відшліфованого металу, які відламалися од корпусу робота, коли той падав? Він голосно запитав:

— Боте, у тебе нічого не зламалося?

Після паузи, під час якої робот, мабуть, оглядав себе, він чітко й голосно відповів:

— Усе гаразд. Пошкоджень немає. Впав ногами. Відчув лише струс.

— А що там на підлозі біля тебе, Боте? — Голос Фізика тремтів.

Знову настала невеличка пауза. Робот нахилився, промінь його прожектора ковзнув по підлозі, по пороху.

— Отам, біля твоїх ніг, Боте?..

— Лежить білий метал. Шматки. Подивитись?

— Негайно, Боте!

Робот довгими суглобистими руками взяв одну металеву пластинку і підніс її до своїх фотоелементів. Потім так само байдуже відповів:

— На пластинці рисунки. Нібито літери чи цифри. Прочитати не можу. Брак належної інформації.

Фізик відчув, як холонуть від хвилювання його руки. Уривчасто, напружуючи всі сили, щоб його слова пролунали як наказ, він звелів:

— Боте, збери всі ці пластинки. Всі до одної. Розумієш?

— Так.

— І поклади їх у свою сумку! Обережно, Боте, обережно! І — всі, обов’язково всі!

— Так, — незворушно відповів Бот і знову нахилився.

Робот збирав одну по одній металеві пластинки, складав їх до сумки, що була у нього на боці, присвічуючи собі прожектором. А Фізик стежив за його рухами і сам мимоволі повторював їх. Він знав, що робот діє точно й вправно, але не міг перебороти хвилювання, яке дедалі більше охоплювало його. “Марсіянські знахідки”, — стукотіло у нього в голові. І він раз у раз повторював пересохлими губами:

— Обережно, Боте! Обережно! Не зламай якоїсь! Обережно!

Три голови водночас повернулися до люка, що вів у машинне відділення корабля. В очах застигло німе запитання. Командир зайшов через люк у каюту і стояв перед ними — Штурманом, Лікарем і Фізиком. Обличчя його немовби й усміхалося, але очі були чомусь сумні, і це надавало Командирові якогось дивного, незвичайного для нього вигляду. Командир на мить спинився, озираючи присутніх, і вийняв з кишені кілька невеличких аркушів паперу, на яких виднілися рядки літер, показав їх товаришам і нарешті промовив:

— Радий повідомити вас, що Аргос цілком упорався із складним завданням. Текст розшифровано!

— Ура! — несамовито вигукнув Фізик, і раптом йому стало ніяково за свою дитячу вихватку.

Командир ледь усміхнувся:

— Нічого, дорогий Фізику, спочатку я й сам ладен був кричати “ура”. Крім того, саме ж вам належить честь відкриття цих записів на металі. Ще раз вітаю вас, друже.

Штурман і Лікар помітили стриманість Командира і відзначили слово “спочатку”, яке він вимовив. Це їх здивувало. Тільки Фізик, червоний від сорому, не помічав нічого. А Командир поглянув в ілюмінатор, простяг руку й торкнувся вимикача. В каюті “Зеніта-1” згасло світло. Перед очима екіпажу відкрилася чарівна картина нічного марсіянського неба з сяючими, напрочуд великими зірками. Одна з них повільно пливла із заходу на схід — яскрава зірочка сріблясто-блакитного кольору. Це був один з двох супутників Марса — Фобос.

Командир знову ввімкнув світло. Він сів за стіл і трохи урочисто звернувся до присутніх:

— Вас, мабуть, здивувало, що я погасив світло в каюті. Мені просто хотілося ще раз звернути вашу увагу на Фобос, який саме утретє на добу пройшов небосхилом… Чому я зробив це? Зараз ви про все довідаєтесь.

— Та невже ж?.. — зацікавлено спитав Лікар, наче згадавши щось, але так і не закінчив.

Командир знову ледь помітно всміхнувся.

— Так от. Наша електронно-обчислювальна машина Аргос справді розшифрувала записи, знайдені Фізиком. Щоправда, не всі, далеко не всі. Бот приніс нам двадцять вісім отаких металевих пластинок із загадковими значками. Але більшу частину їх з’їла корозія. Ми з вами не можемо поновити значки, що зникли внаслідок цього… Гадаю, коли ми повернемось, спеціалісти оброблять решту пластинок і виявлять на них усі значки. Але це справа майбутнього. А поки що ми опрацювали фактично лише п’ять пластинок, де літери збереглися. Я кажу — літери, бо так воно і є. Аргос прочитав їх. Ось розшифровані ним записи.

Командир ще раз показав укриті рядками літер паперові аркушики.

— Я спробував розкласти їх за змістом, хоч це й дуже умовно. Тим більше, що записи ці зроблено, як мені здається, десятки тисяч років тому. Тепер зрозуміло, чому в будинках марсіян не лишилося ніяких речей. Час знищив їх цілком. Час — і ще дещо… Ось уривок перший.

Він узяв один аркушик паперу й голосно прочитав:

— “…коли Сині збудували свій Супутник і запустили його на орбіту, вони вважали, що вже перемогли. Сині твердили, що тепер, коли Супутник кожного дня пливтиме своєю орбітою навколо планети, кожен пересвідчиться в їхній цілковитій могутності. І Зелені підкоряться їм. Але сталося не так. Зелені на своїй половині планети почали будувати ще потужніші ракети, вже з атомними двигунами…”

Командир підвів очі:

— Далі цю пластинку прочитати не можна, рядки її літер з’їла корозія.

— Атомні двигуни?.. Виходить, марсіяни ще тоді будували їх, були отак знайомі з ними? — майже розгублено спитав Лікар.

Командир ствердно кивнув:

— Слухайте далі: “…вони назвали його Сяйво. Зелені заявили, що їх штучне Сяйво таке ж саме, як і Супутник Синіх, його діаметр також досягає десяти кілометрів. Але, заявили вони, ми маємо потужніші двигуни, і тому Сяйво рухається швидше. Сині мусять зрозуміти, що половина планети, населена Зеленими, сильніша, бо Сяйво обертається навколо Марса тричі на добу. І вони, Сині, повинні примиритися й підкоритись. Так заявили Зелені. Але й це не було кінцем. Бо тоді…”

Лікар порушив мовчанку, що запанувала після читання цього уривка. Він сказав:

— Отже, Супутник і Сяйво — а за нашою земною термінологією, Деймос і Фобос — штучні витвори… І відтоді, як їх запустили, вони й досі обертаються по орбітах навколо Марса?..

— Виходить, що так, — відповів Командир. — І Сині, і Зелені, очевидно, були великі ворожі угруповання марсіян. І ті, й інші мали свою половину планети, хоч ми й не знаємо, чому і як це сталося… Втім, послухайте далі. Третя пластинка розповідає ось що: “…атомні гармати, бомби й ракети. Це поступово стало найстрашнішим лихом на обох половинах планети. Дехто розумів це, а дехто — ні. Кожна половина вважала, що вона може знищити іншу. Але Зелені все ж таки боялися Синіх, а Сині — Зелених, і ніхто не наважувався розпочати це знищення…”

Він узяв четвертий аркушик паперу. Пальці йому помітно тремтіли, коли він підніс його до очей.

— Слухайте, друзі, що було потім:

— “…але кнопку було натиснуто, і атомні бомби Зелених почали вибухати на половині Синіх, не лишаючи нічого живого. Проте Сині також встигли натиснути кнопку на своїй половині. І хоч вони й загинули, але автоматичні ракети вже після їх смерті почали знищувати половину Зелених. Хто загинув одразу, а хто пізніше, але атомна смерть спостигала всіх. А ті, хто випадково вижив, не мав чого їсти, бо вибухи атомних бомб отруїли всю їжу і всю воду, і ніхто не міг уже після того врятуватися…”

Дослідники приголомшено мовчали. В руках Командира був ще один, останній аркушик паперу. Останній запис…

— Читайте, Командире! — хрипко вимовив Штурман.

— Прочитаю, все прочитаю, — відповів Командир. — Ось що написано на останньому аркушику, на останній пластинці з тих, де літери збереглися:

— “Я тут, у підвалі головного управління. Я знаю, що незабаром загину. Атомна смерть не рятує нікого. Мабуть, я останній з усіх. І я сподіваюсь, що будь-хто — можливо, навіть прихідці з інших планет — колись дізнаються з моїх записів про те, що трапилося на нашій планеті, з нашою великою цивілізацією. Хай хоч вони будуть розумніші й не знищують самих себе атомними вибухами, бо, раз почавши це знищення, ніхто вже не зможе його спинити…”

Командир замовк. Мовчали, вражені, і його товариші.

Потім Командир знову торкнувся вимикача.

І в темряві ілюмінатора міжпланетного корабля знову з’явилося прекрасне глибоке марсіянське небо з його яскравими зірками.

Фобос уже зник на сході, зате на небосхил поступово підіймався другий супутник Марса — Деймос, так само байдужий до всього, як і перший. Він повільно плив над мертвими жовтими пісками планети, де вже не лишилося нічого живого, спустошеної планети, яку люди називають Марсом…

МАТИ ВСІХ КВІТІВ І ВСЬОГО ЖИВОГО

Хто не знав у Брюсселі блискучого офіцера лейтенанта бельгійської королівської армії Альберта Фаберне? Хто не знав його підкручених чорних вусів, його нікельованої шаблі, його гучного голосу?

Не було жодного свята, жодної великої вечірки, де не звертав би уваги публіки цей елегантний офіцер. І ніщо не пророкувало йому тоді несподіваної подорожі до Центральної Африки — до країни брудних чорних мавп, як називав лейтенант Фаберне людей, що жили в далекій Африці — негрів банту. Та хіба, на його думку, вони заслуговували, щоб їх називали інакше. Для нього це була робоча худоба, раби. Ото й усе, що він волів знати про них. Та й хто з оточення лейтенанта Фаберне взагалі знав щось про Африку, крім того, що африканські уранові й фруктові акції дають їхнім власникам великі прибутки? Ніхто й нічого. Далека, незрозуміла країна, звідки безкраєю річкою пливе багатство для тих, хто володіє цінними паперами й акціями, країна, й досі повна загадок, таємниць, невідомих білим. Країна, на карті якої й досі декотрі річки позначено лише пунктиром — і ніхто не відає, звідки бере свій початок примхлива течія якихось там Санкуру, Луалабі, Ломамі — приток великої ріки Конго.

Ніколи не думав про це й лейтенант Альберт Фаберне. Цінних паперів він не мав, комерційні справи його не цікавили. Він любив веселощі, вино, жінок, танці, карти. Проте всі ці схильності доблесного офіцера вважалися навіть почесними. Куди менше подобалося, що лейтенант Фаберне, захоплюючись картами, прагнув тільки вигравати — вигравати будь-що. Але в такий спосіб лейтенант добував собі гроші на вино й веселощі.

Як саме щастило йому завжди вигравати — було для всіх загадкою. І лише одного разу… Скажемо просто, одного нещасливого разу лейтенанта Фаберне спіймали на шахрайстві, на шулерстві. Це довели. Лейтенант грав нечесно, він був пройдисвіт. Отож лейтенант дістав кілька ганебних ляпасів, його викинули геть з клубу. Кар’єра лейтенанта на цьому закінчилася. Йому лишалося тільки піти у відставку.

Але… але знайшлася ще одна можливість. І лейтенант Альберт Фаберне скористався нею.

Він поїхав до Бельгійської Центральної Африки і став начальником уранової факторії Агуїн. Фаберне командував тут загоном з десяти солдатів і одного сержанта, завжди напівп’яного. Вони були водночас і охоронники і службовці уранової факторії Агуїн. З допомогою загону лейтенант Фаберне мусив добувати тут щомісяця потрібну кількість уранової руди. Ні, ні, не слід думати, що хтось з особистого складу факторії, а тим більше сам лейтенант Фаберне, брався за брудну лопату. Для цього існували тубільці, негри. Раніше тубільці просто виплачували податки. Але з того часу, як акціонерне товариство “Транс-Уран” у пошуках дешевої руди простягло свої щупальця навіть у найдикіші хащі Екваторіальної Африки, становище змінилося.

На великих копальнях працювали зігнані туди тисячі негрів; вони жили в таборах, оточених колючим дротом, під надійною охороною. Багатющі запаси цінної руди, на яку в Америці був великий попит, виправдували витрати на обладнання й охорону. В Агуїні запаси руди були незначні. Але зате копальні не потребували складного устаткування. Річка Дуала кілька років тому змінила своє річище, відійшла вбік — і відкрила неглибокі шари уранової руди, яку можна було добувати просто лопатою. Щоправда, поклади руди залягали в болотах, але це вже була справа негрів. Тепер вони мусили сплачувати всі податки тільки урановою рудою. Ні грошима, ні чимсь іншим факторія податків не приймала, а за несплату їх жорстоко карала тубільців.

Стягати ці внески, причому тільки урановою рудою, і карати, стягати й карати — таке було завдання лейтенанта Фаберне. Це йому добре втовкмачили ще в Бельгії, перед від’їздом сюди. Більше того, лейтенантові пообіцяли, що рівно через два роки він зможе повернутися до Європи, якщо протягом двадцяти чотирьох місяців факторія справно здаватиме визначену кількість руди. А з зайвини, яку факторія здасть понад завдання, лейтенант справно діставатиме премію, котрої йому вистачить щонайменше на рік розваг у Брюсселі. Для цього треба лише завзятіше примушувати лінькуватих негрів добувати руду — ось і все.

— Чорних, огидних, брудних мавп — негрів… — злісно повторював лейтенант.

Сьогодні лейтенант Фаберне особливо нудився. Він сидів у зручному кріслі і обмахувався щойно одержаним журналом десятимісячної давності. Перед лейтенантом на столі стояла напівпорожня пляшка міцного вина. Що залишалося робити йому, як не пити?..

Пити, без кінця-краю гортати старий журнал, розмовляти з самим собою — бо не можна ж багато говорити з тим сержантом Кокілем. Адже це погано вплинуло б на дисципліну. Однак як же нудно розмовляти з самим собою!

— Проклята країна, — бурчав Альберт Фаберне, — проклята!.. Здається, я ніколи не звикну до огидних чорних негрів. До їхніх блискучих очей, що тільки й знають стежити за моїми рухами, до їхньої чорної, немов намащеної олією шкіри. І подумати тільки, минуло всього лиш чотирнадцять місяців… чотирнадцять місяців! Рік і два місяці, якщо вам завгодно!.. Ні, не так, хай його дідько вхопить, не так! Уже рік і два місяці минули. А залишилося чекати ще… тьху, все одно лишилося неймовірно багато!

Він тремтячою рукою схопив склянку з вином і вихилив до дна.

— Дуже багато! Тільки й радості, що вино… Тільки й надії, що на повернення. Знову до Європи, знову до справжнього життя. Ху, яка спека! Здається, наче тебе поливають сухим окропом… Ху!.. Тільки вино й рятує. Ось, наллю — і вип’ю ще… отак, ху!.. Ще десять місяців бути тут…

Руки лейтенанта безсило звисли по боках крісла.

— Той директор сказав: “Ми даємо вам можливість урятувати свою кар’єру. Якщо все буде гаразд… Усі тонни руди… кожен місяць… ми вас повернемо до Європи. Але — пам’ятайте! — всі тонни руди. Пам’ятайте, що ваша премія залежить від них”. Так сказав директор… а він, бестія, ділова людина! Ху, яка спека!

Помалу лейтенант відчув, як звична сп’янілість охоплює його. Від спеки він зовсім розімлів, але злість не минала — йому хотілося когось бити, комусь суворо наказувати, на когось гримати…

— Та… та я можу померти тут, не дочекавшись… Ой, яка спека!.. Ось вип’ю ще… Так. Мовчати! Хто сміє розмовляти, коли говорю я?.. Мовчати! І ще ось вип’ю. Так краще. Ху!.. А як повернуся до Європи, дідька лисого мене хтось спіймає на шулерстві, коли гратиму в карти. Ха-ха-ха, ніхто не спіймає! Всі ваші гроші будуть мої, чортові дурні. За ці три місяці я придумав новий спритний фокус. Ось, ось… зараз!

Альберт Фаберне витяг з кишені колоду карт — з нею він ніколи не розлучався.

— Ось вони, мої карти. Отак — раз-два-три… бачите? Хоч би скільки у вас було — все’дно я матиму більше очків. Ха-ха-ха!.. Тепер я вже не шулер, а артист шулерства, я професор шахрайства… Мовчати! Хто розмовляє?.. Га? Струнко! Ха-ха-ха!..

Голосний регіт лунав у кімнаті, і солдати боязко прислухалися до нього, проходячи повз будинок: лейтенант Фаберне лютував.

— Ось, іще вип’ю — і не боюся ніякої спеки. Мені на все наплювати. Стривай! Стривай! Де ж вино? Невже я все випив?

Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:

— Сержанте! Сержанте Кокілю! Гей, Кокілю! Де ви поділися?

На порозі з’явився невеликий, з довгими руками й коротким тулубом сержант Кокіль, дуже схожий на горилу.

— Слухаю, пане лейтенант.

— Ее… Кокілю, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знову кудись зник. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчати! Га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш служник Нгамі приніс вам вино.

— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?

Висока чорна постать кремезного молодого негра ступила крок уперед, до лейтенанта:

— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.

Лейтенант навіть посміхнувся:

— Ой, яка ти хороша, чорна мавпо! Ну, давай сюди. Але як ти смієш стояти тут отак вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Ху, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Ху!..

Сержант таємниче нахилив голову:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант. Там делегація від негрів.

— Що? Яка делегація?

— Вони прийшли, пане лейтенант, нібито про щось вас просити. Думаю, пане лейтенант, про податки.

Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:

— Вони прийшли делегацією? Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!.. От я їм зараз покажу делегацію, давайте їх сюди.

— Але, пане лейтенант, — голос Кокіля пролунав ще таємничіше, — але, дозвольте доповісти, вони надто стурбовані, гм, збуджені… і з ними старі діди…

Хто кому наказує, сержанте Кокілю? Я вам чи ви мені? Га? Мовчати! Давайте сюди цю делегацію. Ну?..

Знову дзенькнула пляшка: лейтенант готувався зустрінути негрів.

Двері розчинилися. Негри входили боязко, один по одному. Це були діди, дві жінки і навіть старий жрець, обвішаний амулетами. А позаду, немов ховаючись за інших, стояв Нгамі, служник лейтенанта. Обличчя напружене, щелепи стиснуті. Він мовчав. Лейтенант підвів голову. Його права рука схопила з стола короткий ремінний стек.

— Ну, — промовив він, — ну! Оце ви, чорні мавпи, — делегація? Та чи знаєте ви взагалі, що таке делегація? Гаразд, послухаємо вас. Ну, чого ви хочете?

Негри загомоніли всі одразу:

— Маса лейтенант, ми голодуємо…

— І наші діти вмирають…

— Ми не маємо чим їх годувати…

— А солдати женуть копати руду…

— У мене взяли єдине теля…

— А у мене навіть посуд…

— Цитьте ви, — гримнув лейтенант Фаберне, — цитьте! Що? Мовчати! Ха-ха, делегація, а галасує мов на базарі. Ну, кажи хтось один.

І лейтенант переможно поглянув на сержанта Кокіля: а що, мовляв, хіба я погано розмовляю з цими мавпами? Негри знову загомоніли:

— Ми не можемо весь час копати руду!

— Маса лейтенант, у нас умирають діти…

— І старі вмирають…

— Ми голодуємо…

— Їмо кору…

— Люди гинуть у болоті…

Далі все поринуло в роздратованому гаморі. Цього лейтенант Фаберне вже не міг стерпіти. Він підняв стек угору — і негри змовкли, подавшись назад. Лейтенант оглянувся на Кокіля: обличчя сержанта було похмуре. Лейтенант згадав попередження Кокіля про збудженість негрів, згадав, що сержант живе тут уже кілька років і добре знає негритянські звичаї. Ні, негрів не можна виганяти, виникнуть, на лихо, ускладнення… тоді припиниться видобуток руди. А повернення в Європу? А премія? Ні, треба поговорити з ними.

— Мовчати! Говоріть хтось один. Бо інакше вижену. Чуєте?..

Негри переглядалися. Ніхто не наважувався говорити за всіх. Та ось висока чорна постать ступила кілька кроків уперед і спинилась перед спантеличеним лейтенантом! Яке зухвальство! Це був Нгамі, його служник.

— Що? Що таке?.. Ти, Нгамі, чорна мавпо, хочеш говорити за всіх, ти, мій служник? Та як ти смієш? Мовчати! Ось я тебе…

А втім, лейтенант не встиг підвестися й замахнутися стеком, як відчув обережний доторк до свого плеча. Сержант Кокіль виразно шепотів йому на вухо:

— Пане лейтенант, дозвольте доповісти, хай Нгамі скаже… вони, ці негри, дуже роздратовані…

Тим часом Нгамі вже почав говорити:

— Маса лейтенант, у мене немає довгих слів. Негри хочуть їсти так само, як білі, маса. Негр голодний, бідний негр. Йому немає грошей, йому нема кого наймати працювати. Солдати примушують копати руду. А їсти нема, нічого нема… Це літо — зовсім голодне літо. Маса накаже не виганяти копати руду, негри житимуть. Маса звелить копати руду, негр помирає. Негри просять дозволити працювати на полі, потім знову копати руду.

Тепер лейтенант Фаберне зрозумів усе. Негри не хочуть копати руду! Це було більше, ніж бунт. Це створювало загрозу всім надіям лейтенанта, загрозу його поверненню з премією до Європи! Шалена лють охопила лейтенанта Фаберне:

— Що? Не копати руду? А що ж, я сам копатиму її за вас? Що? Мовчати! Або чекатиму, поки ви відпочинете — рік, може й два?.. Під три чорти! Мовчати! Забирайтеся геть! І — до роботи! Я вам покажу!

Невдоволений гомін був йому відповіддю. Лейтенант схопився на ноги й підняв стек:

— А, ви ще стоїте?.. Ось вам, ось вам, ось вам! Ось ще тобі, огидна мавпо!..

Він стьобав стеком праворуч і ліворуч, намагаючись влучати по обличчю. Негри, закриваючи голови руками, повільно відступали. Це була багаторічна звичка страху перед гнівом білої людини. Але за мить становище змінилося вкрай. Зненацька Нгамі блискавично підскочив до лейтенанта, вихопив з його рук стек і замахнувся на білого:

— Негр чорний, негр не мавпа! Маса білий, маса хижак! Білі хижаки ссуть кров чорних. Хижаків бити! Отак — ось… ось!..

На плечі лейтенанта посипалися міцні удари його власним стеком. Нгамі бив щосили, незважаючи на лемент лейтенанта:

— Ой-ой!.. Сержанте!.. Стріляйте в нього!.. Ой!.. Солдати… схопіть його!..

Але сержант вагався, видно, побоювався міцних рук Нгамі, бо не зрушив з місця і тільки вигукував:

— До зброї! До зброї! Негр б’є білого! До зброї!..

Проте Нгамі вже шпурнув стек на підлогу, промовивши:

— Бувайте, маса. Негр житиме — хижак ні! — і вистрибнув у вікно.

Пролунало кілька коротких пострілів. То солдати з деяким запізненням виконали наказ. Негри один по одному вискакували за двері. А лейтенант знавісніло горлав:

— Схопити його!.. Стріляйте!.. Розстріляти його!.. Сержанте Кокілю, збільшити податок на негрів на тонну руди… Ой, яка ганьба! Ні, на дві тонни збільшити, ой!..

Після важкого, неспокійного дня настала темна вільготна ніч. З лісу долинали пронизливі крики диких звірів, нічних птахів, якийсь уривчастий регіт, схожий на людський, І над усім безнастанно тремтіло тонке дзижчання комарів. Комарі билися у вікна, затягнені сіткою, і страшно було думати про потребу вийти за двері.

Лейтенант Альбер Фаберне втратив лік склянкам вина, які він випив. Нгамі не було, Нгамі зник. І вино приносив сержант Кокіль. Він-таки старанно допомагав лейтенантові й пити. Між лейтенантом і сержантом лежали розкладені карти: Фаберне демонстрував Кокілю своє артистичне вміння вигравати за будь-яких умов. Але набридли вже й карти. Розмова точилася цілком невимушено і неквапливо: куди поспішати на факторії Агуїн?..

— Е-е, сержанте Кокілю…

— Слухаю, пане лейтенант.

— Е-е, цей мерзотник Нгамі… Ви спіймаєте його, сержанте?

— Гм… Не певен, пане лейтенант. Він, мабуть, утік на річку Санкуру. Це за болотом. Там його не можна знайти.

— Як так не можна? Адже ж я наказав. Ви не виконуєте мого наказу, сержанте. Е-е, адже ж я ваш командир, хіба не так?

— Пробачте, пане лейтенант, у цих хащах свої закони. Ми не знаємо їх. На факторії ви наш начальник. А там… Ми хазяйнуємо тут, лише доки настане темрява…

Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль вів далі:

— Ми не знаємо нічого вже за двадцять кілометрів від факторії. Там починаються негритянські таємниці.

— Е-е… і ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?

— Я ніколи там не був, пане лейтенант. Моя справа — виганяти негрів на роботу, приймати руду… А негритянські фокуси мене не стосуються. Це нехай цікавить Стенлі й Лівінгстона. Тут за десять кілометрів можна позбутися голови…

— І мене заслали в таку глушину?

Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким без угаву дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, і заговорив:

— Я не знаю, пане лейтенант, але… мені розповідали, пане лейтенант, що… гм…

— Та не зволікайте. Ну?

— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенант… Так, це лунають їхні тамтами. Чуєте, як гучно б’ють?..

Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — доносилися дивні звуки шкіряних негритянських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то стихали. Щось було в тих звуках від умовної абетки: короткий удар… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…

Лейтенант сполохано поглянув на сержанта:

— Е-е… що це таке, сержанте, га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант, це негритянський телеграф.

— Який телеграф? Що ви верзете?

— Я не знаю, що саме він зараз передає, пане лейтенант, але це телеграф. Їхній телеграф. Стукотом барабанів негритянські селища пересилають важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенант, вони перемовляються про делегацію… ту, що сьогодні довелося…

— Це вони сповіщають усіх, еге ж?

— Так, пане лейтенант, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.

Запанувала мовчанка, під час якої було чутно тільки далекий стукіт тамтамів.

— Однак це дуже дратує, сержанте… ху… Хіба випити ще? Кокілю, чи не можна якось урвати цей телеграф? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.

— Нічого не вдієш, пане лейтенант. Тут свої закони. Негритянські закони… Мені, знаєте, казали…

— Знову ви зволікаєте, сержанте. Досить балаканини! Кажіть відразу, що вам там казали. Ну?

— Мені розповідали, що там, десь у лісі… до того ж не дуже далеко від нашої факторії… в напрямку річки Санкуру… є дивне негритянське село Ньягва. І в тому селі живе негритянський бог.

— Який ще там бог? Що ви верзете, сержанте? Ви багато випили!

— Так. Вони моляться йому, пане лейтенант. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.

— Нісенітниця, сержанте! Вам треба проспатися.

— Як собі хочете, пане лейтенант. Але негри кажуть, що це правда. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати всіх квітів і всього живого.

— Хто це вам казав? Той мерзотник Нгамі?

— Ні, пане лейтенант. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.

— Ху, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи-негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви запевняєте, негритянський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї. Мати всіх квітів і всього живого… чортзна-що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокілю!

— Єсть, пане лейтенант.

— Ідіть спати. І я спатиму. Ху, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…

Проте сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.

Але спати лейтенантові Фаберне не пощастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їхня таємнича розмова, якої він не міг збагнути. Якась непевність, турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта.

Фаберне підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю.

Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Чулися ті ж самі несамовиті крики лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. А над усім горував глухий стукіт негритянських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.

Ось у цьому кутку кімнати, він добре знає, завжди висів рушник. Білий рушник. Але зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодким запахом, од якого паморочиться в голові… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..

Знову минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути, він не пам’ятав. Але йому здавалося, що він і зовсім не спав, тільки на хвилинку заплющив запалені повіки, і тієї ж таки миті знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.

Лейтенант широко розплющив очі — темно. Не видно нічого. Лампа, мабуть, зовсім погасла. Але звідки таке дивне враження, ніби канапа весь час гойдається — немов човен на морських хвилях?.. Що за дивна ілюзія? Ніколи ще алкоголь не впливав на лейтенанта так своєрідно. І солодкуваті пахощі ніколи не відчувалися так гостро.

Лейтенант повернув голову і відразу відчув, як у нього з обличчя впало щось м’яке, мов вата чи тонка тканина. І водночас зникли кудись пахощі. Це було зовсім незрозуміло. Немов у кімнаті перебував хтось сторонній. Що? Сторонній?.. На думку про це лейтенант Фаберне похолонув. Засвітити лампу, світла сюди, швидше світло!

Лейтенант напружив м’язи, щоб сісти на канапі, — і з жахом відчув, що не може сісти.

— Сержанте Кокілю! Сержанте!..

Мовчання.

Лейтенант не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. І знову до його вух вдерся стукіт далеких барабанів — стукіт то наближався, то віддалявся…

— Сержанте! Сержанте!..

Канапа гойдалася. А може, це вже й не канапа? І раптом лейтенант Фаберне, що намагався зібрати в своїх очах все, всю темряву, все незбагненне довкола, аби щось зрозуміти, побачив далеко-далеко малесеньку іскорку, що ледве помітно тремтіла серед пітьми. Здавалося, іскорка пливла, вона так само гойдалася в повітрі, як гойдалася канапа, і разом з нею гойдався й лейтенант.

Щось м’яко доторкнулося до обличчя лейтенанта — мов гілка, росиста гілка, яка залишила на обличчі кілька краплинок вологи. Так ось звідки враження холодної роси… Лейтенант крикнув, вкладаючи у цей крик останню надію:

— Сержанте!..

Іскорка, з якої він не зводив очей, спалахнула яскравіше, вона перетворилася в гострий язичок полум’я. І відразу замість неї спалахнув великий смолоскип. Він палав яскраво, освітлюючи все довкола. Наче хтось раптом відкрив чорну завісу й показав несподівані декорації величного театру.

Все закрутилося в голові у лейтенанта, що дивився широко розкритими очима на смолоскип, на велетенські розлогі дерева, що пропливали повз нього, на чорні блискучі, немов вимащені олією руки негрів, що несли його, зв’язаного… несли — куди?..

Так, лейтенант Альберт Фаберне був зв’язаний; як лялька, він висів на мотузках, підвішений до великої жердини. Ту жердину несли кілька міцних негрів, і лейтенант гойдався у повітрі в такт їхнім швидким широким крокам. Чи, може, носії ступали в такт загрозливим ударам далеких барабанів?..

Лейтенант стиснув щелепи. В голові йому блискавично проносилися уривчасті думки:

“Негри захопили мене, коли я спав… захопили, зв’язали і тепер несуть кудись. Куди? Що вони хочуть зробити зі мною?”

Раптом лейтенантові згадалася розмова з сержантом Кокілем, казка про велетенську квітку. Тоді, слухаючи сержанта, він посміхався. Тепер дика, неймовірна казка видавалася чимось жахливим. Лейтенант голосно застогнав, пробуючи розірвати міцні мотузки. Даремні силкування!..

Палаючий смолоскип, що освітлював усе навколо, посунувся ближче до лейтенанта Фаберне. Скляними очима дивився лейтенант на полум я, на чорні постаті негрів, що несли його.

Високі міцні люди з блискучою чорною шкірою не звертали на нього, здавалося, ніякої уваги; вони мов прислухалися до далекого стукоту тамтамів.

Але ось один негр широкою твердою ходою підійшов до лейтенанта. На його плечі було бойове вбрання з шкур диких тварин. Негр пильно розглядав білого. І лейтенант Фаберне з жахом пізнав знайомі суворі риси обличчя: це був Нгамі.

— Це ти?.. Ти?.. — прохрипів він, стискаючи кулаки, охоплений нападом безсилої люті.

Негр спокійно дивився на лейтенанта.

— Так, маса, лейтенант, це я, — нарешті вимовив він.

— Куди… куди ви несете мене?

Нгамі махнув рукою вперед:

— Туди, де на тебе, маса, чекає смерть. Білого хижака несуть зв’язаного, як звіра. Еге ж, бо він — звір!

— Чорна мавпо, за мене помстяться! Тебе битимуть палицями, аж доки м’ясо почне падати шматками з твого тіла… Тебе розстріляють… Тобі відрубають голову!

Лейтенант Фаберне вигукував ці погрози мов божевільний. Він звивався гадюкою, намагаючись визволитися з мотузів. Нгамі усміхнувся:

— Хто битиме? Хто розстріляє?

— Я розірву ці мотузи. Я застрелю тебе! Ти… ти насмілився захопити білого!..

Нгамі зневажливо махнув рукою:

— Хай білий хижак краще рахує свої власні хвилини. Вже недалеко. Тамтами сповіщають усіх негрів. Чуєш, маса?

Глухий стукіт сповнював увесь ліс. Здавалося, тамтами всюди, бо з усіх сторін лунав їх стукіт — одноманітний і страшний. Потріскували під ногами носіїв гілки, шкварчав смолоскип, з нього вогнистими краплями падала вниз палаюча рідина. І тамтами, жахливі дикі барабани з їх глухим стукотом…

— Куди… куди ви несете мене? — ще раз спитав Фаберне.

Нгамі урочисто підвів голову:

— Тебе несуть, білий хижаку, назустріч смерті. На тебе чекає…

Смолоскип спалахнув яскравіше і несподівано згас. У темряві, що враз насунулась з усіх боків, лейтенант почув:

— На тебе чекає Мати усіх квітів і всього живого.

Більше лейтенант Фаберне не чув нічого. Він знепритомнів.

А коли він розплющив очі, його вже не несли. Він лежав на м’якій траві, його освітлювало рожеве ранкове проміння. Спочатку лейтенантові здалося, що він бачив просто страшний, примарний сон. Він поворухнувся, щоб покликати сержанта й розповісти йому про все. І враз відчув, що руки й ноги йому зв’язано. Він міг ворушити тільки головою. Ні, це не сон!..

Праворуч і ліворуч лейтенант Фаберне побачив десятки негрів. Вони дивилися на нього з ненавистю, як на лютого ворога. І він пізнавав несподівано для себе серед цих облич кілька чоловіків з тих, що приходили до нього просити зменшити податки уранової руди.

Лейтенант відвернувся. Він побачив Нгамі в його бойовому вбранні. А поруч з Нгамі на килимі з сухої трави сидів ще один негр, химерно одягнений старий дід, розмальований білими смугами. На його зморшкуватій шиї висіло намисто із звіриних ікол. Старий похитувався і щось одноманітно й тихо мугикав, поглядаючи на лейтенанта.

Просто проти обличчя Фаберне щось повільно й ліниво ворушилося. Спочатку лейтенант не міг збагнути, що це таке. Але за хвилину він здригнувся: наче малесенькі молоточки застукотіли йому в скроні.

Це була велетенська квітка. Вона скидалася на орхідею, але була в тисячу разів більша за неї. Квітка мовби прокидалася. У ній щось ніби пульсувало, скорочувалося і знову розпростувалося, то розкриваючи, то знову закриваючи її товсті червоні пелюстки, схожі на губи ситого хижака. І густий сморід, огидний сморід протухлого м’яса віяв від неї…

Гомін негрів стих. Пролунав голос Нгамі — упевнений, урочистий голос:

— Твій шлях закінчився, білий хижаче. Готуйся побачити свого собаку сержанта у царстві тіней.

— Ви вбили сержанта Кокіля? — прошепотіли з одчаєм побілілі губи лейтенанта Фаберне.

— Так, він помер ще вчора. Він не ссатиме більше крові негрів, і ти не ссатимеш її, і твої брати, білі хижаки. Негри прокинулися. Негри захопили і твою, і інші факторії. Ми будемо нищити білих гнобителів, ми йдемо!..

Гнівний гомін негрів відповів йому. І знову стало тихо. Нгамі промовив:

— Ти загинеш тут, маса. Тебе пожере Мати всіх квітів. Від тебе не залишиться нічого. Ніхто не побачить твоєї загибелі, крім старого Гамбо, старого жерця, що потім розповість мені про все. Сьогодні ж я повернуся, щоб довідатися про твою загибель! Готуйся вмерти, білий хижаче! Гамбо, ми йдемо!

Старий жрець урочисто підвівся, піднявши руку. Він співав якусь пісню — журну, тоскну. Негри виходили один за одним за двері в стіні з товстих стовбурів дерев, що оточувала це місце. Вони кидали погляд на лейтенанта, який лежав на траві перед квіткою-велетнем, і щезали. В цьому погляді не було ані жалю, ані співчуття. Так дивляться на запеклого ворога, якому немає і не може бути пощади. Лейтенант Фаберне відчув це. Він з безсилої люті заскрипів зубами.

Коли всі вийшли, Нгамі щось сказав жерцеві; той відповів йому, нахиливши голову. Одним стрибком Нгамі опинився перед лейтенантом. Очі його палали зненавистю.

— Я вбив би тебе, маса, сам. Але плем’я хоче принести тебе в жертву квітці. Хай! Я повернуся ще. Я повернуся! І, коли квітка не схоче пожерти тебе, я сам допоможу тобі побачитись з сержантом!..

Лейтенант заплющив очі: їм довелося забагато побачити цієї ночі… Через хвилину він знову розплющив їх. Нгамі вже не було. Лейтенант боязко поглянув на старого жерця. Негр сидів на своєму килимі й так само одноманітно співав щось. В його пісні, незрозумілій і дикій, Фаберне почулися знайомі слова. Старий мурмотів:

— Ти загинеш, ти загинеш, маса… Мати всіх квітів пожере тебе… Від тебе нічого не залишиться, нічого… Вона прокидається, Мати всіх квітів, прокидається…

Лейтенант Фаберне насилу примусив себе поглянути туди, звідки віяв огидний солодкий сморід. Він побачив, як розсуваються червоні пелюстки велетенської квітки. Вона нахилялася, вона тяглася до нього. Червоні пелюстки мов ладналися схопити його зв’язане тіло. Липуча рідина краплями збиралася на краях пелюсток, змочувала жорсткі волосинки, що стирчали по тих краях. Звиваючись, лейтенант спробував відсунутись. Це було неможливо. А старий жрець мурмотів, поглядаючи на лейтенанта:

— Ти загинеш, ти загинеш, маса… вона пожере тебе!..

— Слухай, ти, чорна мавпо… слухай, — хрипким голосом промовив Фаберне і відразу отямився: — Е-е, пробачте, пасторе… Я дам вам багато грошей, врятуйте мене… Пане жрець, я все віддам вам… Усе! Адже ніхто не побачить цього… Вони всі пішли звідси…

Лейтенант вкладав у свої благання всі надії. Якби цей старий негр схотів!.. Якби він тільки схотів урятувати його!..

Гігантська квітка нахилилася ближче. Її густий огидний сморід дурманив. Її пелюстки рухалися. Вони тяглися до лейтенанта.

— Пане жрець, я все віддам вам… урятуйте мене!.. Адже я нічого не зробив вам поганого, врятуйте мене!.. Пане жрець, мені не можна помирати, мені треба повернутися до Європи… Я все віддам вам…

Лейтенант говорив, плутаючись у словах, він бачив перед собою тільки червоні пелюстки, що загрозливо наближалися до нього. На лобі його виступив піт:

— Урятуйте мене… Ой, вона тягнеться до мене!.. Ці ситі червоні губи… Вона ворушить ними… Я все віддам вам!.. Усе, усе… Ой!..

Лейтенант Фаберне відчув, як щось обережно доторкнулося до його куртки. Обливаючись потом, він озирнувся. Старий жрець витяг у нього з кишені годинник на ланцюжку і з цікавістю роздивлявся його. Нові надії сповнили лейтенанта:

— Пане жрець, я все віддам вам, — почав він знову. — У мене є ще інші речі, вони сподобаються вам… Урятуйте мене… Адже ніхто не довідається…

І з подивом, з радістю він помітив загадкову усмішку на обличчі в жерця. Старий негр натужно потяг лейтенанта за ноги від страшної квітки…

Лейтенант Фаберне лежав метрів за два від квітки, що безнастанно рухала товстими пелюстками. З огидою він дивився, як старий негр, хитро посміхаючись, відрізав невеличкі шматки м’яса від туші кози, що лежала перед ним, і подавав їх квітці. А вона повільно захоплювала їх товстими пелюстками, пульсуючими рухами втягувала всередину, мов ковтала. Так, квітка їла шматки м’яса, вона жерла їх, як хижак, як тварина, тільки повільніше…

Жрець подав квітці останній шматок, і він зник усередині дивної пащі. Пелюстки закрилися. І тільки ледве помітний рух їх тепер свідчив про те, що квітка перетравлювала їжу. Жрець підійшов до лейтенанта.

Він хитро примружив очі і огидно посміхався:

— Квітка наїлася, маса, вона сита. Вона їсть отак щоранку, маса. Гамбо знає, як дурити людей. Вони приносять жертви квітці, Гамбо дає їй шматки — і собі шматки. Дурні негри вірять, що квітка з’їдає все. Вони не знають, що квітка їсть тільки шматки.

Жрець сміявся, показуючи гнилі пеньки зубів, він підморгував лейтенантові. Нарешті, Фаберне збагнув: старий жрець дурив негрів. Велетенська квітка, правда, їла м’ясо, але тільки маленькі шматки. Звісно, вона не могла з’їсти нічого більшого за мишу. Жрець дурив свій народ і тепер був радий з того, що міг позбутися лейтенанта та ще залишити собі його годинник.

— Маса піде звідси, Гамбо покаже йому шлях. Маса піде, негри думатимуть, що квітка пожерла його… Негри принесуть ще жертви, Гамбо буде ситий…

Тепер лейтенант уже не боявся нічого.

— Ну, розв’язуй мене, ти, чорний шахраю, — звелів він. Адже жрець був зацікавлений у тому, щоб лейтенант якнайскоріше щез. Тоді він міг би сказати неграм, що квітка зжерла його. — Розв’язуй та показуй шлях. Швидше, бо мені вже набридло тут!..

Старий негр, хитро посміхаючись, розв’язав лейтенантові ноги і допоміг йому підвестися.

— Ну, розв’язуй руки, — нетерпляче підганяв Фаберне. Гамбо заперечливо похитав головою.

— Що? Розв’язуй руки!

— Ні. Я виведу масу за село. Тільки там розв’яжу руки. Маса може заподіяти лихо старому Гамбо.

Лейтенант люто заскрипів зубами: хитрий старий шахрай!

Проте сперечатися не можна було. — Тоді ходімо швидше!

— Хай маса йде сюди. Отак…

Старий жрець обережно підійшов до стіни з стовбурів і з натугою відтяг убік один з них. У стіні відкрився вузький прохід.

— Сюди, маса, — таємничо промовив жрець, показуючи рукою на прохід. — Хай маса йде, Гамбо — за ним.

Лейтенант ступив кілька кроків до стіни. За нею, це видно було через прохід, лісом тяглася вузенька стежка. Фаберне озирнувся. Гамбо йшов за ним. Уперед, швидше звідси!.. Лейтенант хутко підійшов до проходу — і раптом відсахнувся.

— Проклятий шахраю, ти обдурив мене! — вигукнув він, кидаючись назад.

Та старий негр був зляканий не менше від лейтенанта. Він тремтів, він задкував, він відмахувався, не зводячи погляду з проходу в стіні, де стояв високий Нгамі з сокирою в руках. З-за спини Нгамі визирали ще кілька молодих негрів.

Лейтенант Фаберне заціпенів на місці. Це був кінець. Він бачив, як Нгамі підійшов до старого жерця. Очі його палали. Він гнівно щось сказав жерцеві, потім високо підняв сокиру і блискавкою опустив її на голову старому. Без жодного звуку старий жрець мертвий упав на траву.

Навіть не глянувши на нього, Нгамі наблизився до велетенської квітки. Кілька секунд він стояв перед нею, мовби вивчаючи її. Потім знову махнув сокирою — і квітка впала на землю, відрубана од стовбура. Товариші Нгамі з острахом дивилися на неї. Але Нгамі штовхнув пелюстки ногою, глузливо засміявся і повернувся до товаришів.

Мов стороння особа, лейтенант Фаберне бачив ще, як ворухнулися пелюстки дивної квітки, як Нгамі підступив ближче до нього, як люто і непримиренно дивилися на нього очі молодого негра. Лейтенант почув ще, як вимовив Нгамі:

— Маса не хотів зустрітися з своїм сержантом? Тепер він разом зустріне і сержанта, і старого Гамбо.

Останнє, що побачив лейтенант Фаберне в своєму житті, — блиск сокири над головою. Він заплющив очі, щось різко вдарило його, мов граната вибухнула над ним, — і все зникло.

ДВІЙНИКИ

Коли міжпланетний корабель — дві згвинчені на одній осі металеві кулі, схожі на величезні гантелі, — нарешті сів, ламаючи й трощачи дерева густого лісу, сповнюючи все навколо тріском і гуркотом, Капітан експедиції, не гаючи ані хвилини, викликав до себе двох офіцерів — начальника розвідки Номер Три і начальника інформації Номер Чотири. Його нерухомі холодні очі без вій оглянули обох. Видовжене тіло Номера Чотири було вище Капітанового майже на голову. Капітан роздратовано сказав:

— Де дисципліна, Номере Чотири? Чому ви дозволяєте собі бути вищим за мене, Командира? — Він сердито простягнув уперед руку з одним пальцем.

Тіло начальника інформації негайно зіщулилося до розмірів Капітана. Навіть, як годиться, стало трохи меншим. Номер Чотири відповів:

— Так точно, Капітане. Пробачте. Це від удару об чужу планету.

Рука Капітана зникла. Він знову поглянув на офіцерів. Тепер усе було гаразд. Обидва його підлеглі мали цілком нормальний вигляд. Ніякі кінцівки чи виступи не псували їхні краплиновидні напівпрозорі тіла, вкриті зморшкуватою шкірою. Різнилися офіцери тільки кольором круглих очей без вій, що уважно й шанобливо, не кліпаючи, вглядалися в Капітана. Тіла обох офіцерів спиралися на короткі, широко розставлені ступні. Це було цілком припустимо навіть з погляду дисципліни, бо й сам Капітан стояв на таких самих ступнях. Капітан задоволено відкашлявся.

— Уважно слухайте мене, — мовив він.

Наче по команді, за круглими нерухомими очима офіцерів з’явилися великі вуха, наставлені в напрямі командира.

— Ми сіли, — вів далі Капітан, — як і завжди, без будь-яких ускладнень і точно за картою, складеною нашими міжпланетними автоматичними зондами, у районі великого лісу біля річки. Аналіз повітря свідчить, що воно цілком придатне для дихання. Гадаю, тут мало населення. Для нас це зручно. Ви знаєте, що ми вже обстежили сусідню планету і встановили, що вона непридатна для життя. Тепер черга за цією новою планетою… Ви щось хотіли сказати, Номер Чотири?

Рукою, що виросла праворуч, начальник інформації явно хотів замислено почухати собі довге вухо, але стримався, і його рука зникла так само несподівано, як і з’явилася.

— Ви неуважні, Номере Чотири, — вів далі Капітан. — Де дисципліна?

— Пробачте, Капітане, — покірно відповів Номер Чотири.

— Все це у нього від удару об чужу планету, — шанобливо додав Номер Три.

— Отже, я сказав, що тепер черга за цією новою планетою, — вів далі Капітан. — Її мешканців ми ще не знаємо. Але маємо знати про них усе. Спочатку нижчі зразки тваринного світу. Потім вищі. Все це покладається на вас, Номере Три, і відразу ж беріться до роботи. Нам нема коли ждати… Що?..

— Пробачте, Капітане, — зам’явся начальник інформації, — мені здавалося, що треба зробити ще додаткові проби. Можливо, повітря і вода на цій планеті…

Його голе зморшкувате тіло напружилося, збираючись брижами навколо круглих очей. Він, мабуть, дуже хотів допомогти собі жестами, проте дисципліна не дозволяла йому витягти з тіла ані руки, ані пальця, якщо цього не робив Капітан. Але командир презирливо мовчав, запитливо втупивши в нього холодний погляд. Нарешті він сказав:

— Зайві розмови, Номере Чотири! Більше ніяких проб не треба. Досить і того, що виявив аналіз. Зрозуміло? І, будь ласка, більше не перебивайте мене. Командую я. Вам, офіцерові Великих Молюсків, слід було б знати це… Що, Номере Три?

— Ще раз пробачте, Капітане, — так само шанобливо мовив начальник розвідки, — це у Номера Четвертого ненавмисно. На нього справді погано вплинув удар об чужу планету. Він не втримався на ступнях у ту мить, і от… не встиг ще одужати…

— Все одно, дисципліна є дисципліна, — суворо відповів Капітан. — Так чи інакше, мені доведеться ще раз нагадати вам, Номере Чотири, наш головний наказ. Тим більше, що з мешканцями цієї планети, дуже схожої на сусідню, нам нема чого панькатись. Вони надто мало розвинуті, ці мешканці, в них надто низький рівень. Ми, Великі Молюски, для них всевладні! Адже саме ми відкрили собою велику еру процвітання. Ми, Великі Молюски, а не якась там людина, — так, здається, називають себе мешканці цієї планети? Людина, що походить з мізерних риб, — ха-ха-ха! Хіба можна ставитися до неї серйозно, ха-ха-ха!

Тепер, коли Капітан засміявся губами, що з’явилися у нього цієї хвилини, дозволили собі всміхнутися й офіцери: під їхніми круглими очима раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.

— Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо як завгодно змінювати нашу зовнішність, досить нам тільки побажати цього. Нам бракує тільки одного — життєвого простору. Вона вмирає, наша планета, і ми мусимо знайти іншу. Це зрозуміло вам, Номере Чотири? Ми знайдемо іншу планету і, якщо треба буде, винищимо корінне населення її!

Капітан зробив широкий жест рукою, що з’явилась у нього, окреслюючи простір навколо міжпланетного корабля. Відразу ж такі самі кінцівки виникли й в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно потер собі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.

— Що скажете ви, Номере Три?

— Наказ буде виконано, Капітане.

— Та візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п’ятнадцять добрих копій… Як ми робили це на сусідній планеті. Пригадуєте, Номере Три?

— Так точно, Капітане.

Командир обернувся до начальника інформації.

— Ну, а вам зрозуміло, Номере Чотири?

— Так точно, Капітане. Як тільки вивчимо всі зразки, одразу приготуємо копії, і тоді розвідники зберуть потрібну інформацію.

— Отепер уже все правильно, Номере Чотири! Капітан простягнув руку і поплескав начальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.

— Дуже добре. Я задоволений вами, офіцери. Можете йти!

Теплого серпневого вечора риба у річковій заводі під лісовою галявиною клювала на диво добре. Скинувши з себе сорочку, а потім і штани, Стьопа Лозніков ледве встигав наживлювати вудки. Він весело примовляв:

— Ще окунець… Ще пліточка… Ох, і здорово клює! Ти б, Петре, вудив. Та й Захарові Івановичу не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, пальці оближуть!

Петро Селін поляскав себе рукою по стегну й лінькувато обізвався:

— Неохота… У мене своє діло є. Я краще візьмуся до геології. — І він заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.

— Нічого, Стьопо, працюй, — мовив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де тріпалася спіймана риба. — Коли отак клюватиме, ти й сам цілком упораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде! Викупаємося ще разок — і я поїду додому готувати юшку. А ви собі ночуйте на березі річки…

Петро Селін знову підвів голову від книжки, поглянув на небо і сказав:

— Справді, вечоріє. — І задумливо додав: — А непогано було б стати, наприклад, космонавтом! Ніяких тобі заліків, тільки й знай, що готуватися до польотів — ото й усього. А настане час старту, — будь ласка, з’являється, скажімо, космонавт-шість чи десять, і слава йому, й популярність…

— Ну, братику, підготовка до польотів у космонавтів теж річ не солодка, — засміявся Стьопа. — А таку штуку, як геологія, вони ще у вузі добре опанували, не зволікаючи, як ти. Сам винен, Петре. Коли б ти вчив хоч потроху, але систематично, без перерв, тоді й не довелося б надолужувати. Ну, Стьопо, кінчай. Саме пора викупатися. А це що? — Він вражено прикипів очима до неба. Джой схопився на ноги і теж стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї раптом з’явилася яскрава червона смуга. Спочатку вузенька, вона, мов стріла, пронизала небосхил і ввігналася, здавалось, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів за п’ятнадцять від річки. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім. Його звуки линули від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо вороже загарчав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку. Спираючись на руки, він вдивлявся в небо.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш великий метеорит, — сказав Захар Іванович. — Якби метеор, то звідки взявся б такий гуркіт?

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь, а з далеких чужих планет?.. Ну й здорово було б! А може й справді, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — спроквола відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит, либонь, дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки немов ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано подув вітер. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.

— Ну, як купатися, то купатися! — рішуче промовив Петро і, розігнавшись, стрибнув у теплу річкову воду.

Слідом за ним побіг до річки й Стьопа. Захар Іванович, усе ще поглядаючи на небо, покликав Джоя, який лінькувато потягувався, і не поспішаючи занурився у хвилі.

— Ух, і добре ж! — сказав він пирхаючи. — Джою, як тобі не соромно? Іди, іди сюди!

Над річкою стояв веселий гамір. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його другу загрожує смертельна небезпека. А коли Стьопа пірнав, Джой здивовано озирався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти. Принаймні так уявляв свої обов’язки собака.

Нарешті друзі, відсапуючись, вийшли з води на берег, а за ними задоволено виліз і Джой. Він енергійно обтрусився, розсипаючи дощ бризок на Петра і Стьопу, змусивши тих відскочити од нього, а потім ліг на пісок, уважно поглядаючи на Захара Івановича.

— І чому Джой не рятує вас, Захаре Івановичу? — здивовано спитав Стьопа. — А нам набридає так, що й сили немає!

— Мабуть, саме тому, що я теж не набридаю йому. Ставлюся до нього серйозно, правда, Джою?

Собака, наче стверджуючи, радісно закрутив хвостом.

— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаючись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Отже, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. Та без запізнень! Рибку я заберу з собою, ранком для всіх зваримо юшку.

Захар Іванович почепив відерце з рибою на руль свого велосипеда.

— Джою, ти теж лишайся тут! Повернешся з хлопцями.

Джой ще раз крутнув хвостом. Разом з друзями він провів уважним поглядом Захара Івановича, що швидко зникав у мороці, і знову лінькувато поклав голову на лапи. Петро і Стьопа розпалили вогнище, закип’ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодували й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, поглядаючи на розсипані в нічному небі зірки:

— Звичайно, все це нісенітниця… А все-таки, що коли це й справді не метеорит, а міжпланетний корабель з якоїсь іншої планети?.. Хіба такого не може бути, га? І ми з тобою тоді стали б свідками надзвичайної події…

Він не доказав. Джой схопився на ноги. Його шерсть наїжилася, вуха, наче локатори, ловили нечутні звуки.

— Що таке, Джою? — здивовано спитав Петро. Собака дрібно тремтів. Він уривчасто гавкнув раз, удруге…

— Та в чому річ, Джою? — зацікавився його незвичайною поведінкою Стьопа. — Диких звірів тут, звісно, немає. Дивись, собака весь тремтить!

Джой ще раз стривожено гавкнув. Потім чимдуж рвонувся вперед і зник у темряві. Здалеку почулося гавкання і зненацька обірвалося, немов собаці перехопили горлянку. Знову все затихло.

— Джою! Джою! Де ти? Джою, іди сюди!

Але собака безслідно зник, наче потонув у нічному мороці.

— Куди він подівся? — Стьопа взяв палаючу головешку з вогнища і пішов у тому напрямі, куди кинувся Джой. Він обнишпорив усе довкола і незабаром повернувся.

— Нема. Ніби крізь землю провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Зараз візьму більшу головешку і ще раз…

— Ні до чого все це, — спинив його Петро. — Що ти знайдеш у цій темряві? Диких звірів тут немає, а люди… Люди прийшли б сюди, до вогнища.

— А де ж тоді Джой?

— Ну, хіба я знаю? Побігає, побігає і прийде сам. Якщо він не гавкає, то, мабуть, усе гаразд. Краще лягаймо спати. Вставати ж доведеться вдосвіта.

Стьопа все ще тривожно оглядався.

— Ні, не подобається мені все це… — сказав він. — Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева — сорочки, штани… Щоб часом хто не нагодився сюди та не забрав, га? Та й вогнище розпалимо велике…

— Дурниці, — вже сонно обізвався Петро. — Хто це може сюди прийти такий? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і холодно, либонь, не буде. Та ще й вогнище…

Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівно й яскраво палало, кидаючи відблиски на поблизькі кущі. Петро заснув одразу. А ще трохи згодом заснув неспокійним сном і Стьопа.

Капітан прислухався і знову незадоволено, так, ніби в нього боліла голова, потер себе над очима рукою, що раптом з’явилася. Він ще раз прислухався, скеровуючи довге вухо, що виникло в нього, у напрямі виходу з міжпланетного корабля. Так, було чітко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко війнуло свіже повітря з відчиненого люка. Отже, біля входу корабля щось відбувається…

Трохи згодом на порозі каюти з’явився начальник розвідки Номер Три. Офіцер Великих Молюсків уважно дивився своїми круглими очима на Капітана, явно перевіряючи, — чи все в його зовнішності точнісінько так, як у Капітана? На мить він навіть висунув довге вухо, але, помітивши, що вухо Капітана вже зникло, сховав і своє.

Капітан нетерпляче спитав:

— Ну і що?

— Завдання виконано, Капітане, — відповів начальник розвідки. — Наші розвідники взяли зразки нижчого типу тваринного світу. Їх принесли сюди.

— Які ж вони?

— Нічого особливого, Капітане. Здебільшого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.

— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — наказав Капітан.

У великій каюті корабля на підлозі лежали принесені розвідниками зразки. Капітан оглянув їх. Офіцери й розвідники стояли біля стін каюти, непорушно застигнувши. Тільки їхні очі невідривно стежили за діями Капітана. В тому нерухомому погляді було щось подібне до гострої уважності спрутів і кальмарів, холодної й безжальної. Капітан пересувався на широких ступнях, які ставали то м’якими на взірець лап звірів, то жорсткими, як у птахів, — залежно від того, на що він дивився. Ступні Номера Три і Номера Чотири також негайно змінювали свій вигляд, і розвідники, що стояли біля стін, теж раптово і дисципліновано надавали своїм нижнім кінцівкам точної форми мінливих ступнів Капітана.

— Так, — неуважно казав Капітан, — ця істота, вкрита перами, з великими очима й насупленими бровами, мабуть, щось запозичила від предків наших стародавніх Молюсків: погляньте на її очі. Бачите, Номере Три? — він вказав пальцем раптово виниклої руки на вкриті каламутною плівкою зіниці мертвої сови.

— Гадаю, що саме так, Капітане, — чітко відповів начальник розвідки. Він делікатно помахав такою ж рукою, не насмілюючись вказати нею на птицю… Легкий рух під зморшкуватою шкірою краплевидних тіл розвідників засвідчив, що й вони готові були висунути руки.

— А ці малесенькі рибки! Вони нагадують мені наші зворушливі домашні істоти, що їх розводять діти. Такі ж самі милі й лагідні рибинки з витонченими плавцями й хвостами… Слухайте, Номере Три, ці так звані люди все ж не настільки погані, як мені здалося спочатку, коли вони здатні любити малесеньких рибинок, як і ми, Молюски!

— Пробачте, Капітане, — заперечив офіцер. — Розвідники доповідають, що біля багаття вони бачили безліч риб’ячих кісток. Даруйте, але це ж потворно. Люди… люди, очевидно, їдять риб! — Він насмілився навіть скривитися, не чекаючи прикладу командира.

Капітан обурено відсахнувся. Його тіло вкрили руді плями огиди і гніву, що відразу ж таки, наче по команді, забарвили тіла Номера Три і Номера Чотири, як і всіх розвідників.

— Я не знаходжу слів, Номере Три! — вигукнув капітан. — Це жахливо! Живитися такими чарівними створіннями замість того, щоб дбайливо розводити їх і насолоджуватися грою барв та їхніми спритними рухами! Ні, ні, ці люди не гідні того, щоб з ними поводитися, як з розумними істотами!.. О, а це вже більш розвинена тварина… — Він з цікавістю придивлявся до нового зразка. — Довгі лапи з пазурами… досить довга й густа шерсть… витягнена морда й міцні зуби… Що це? Схоже на хижака, правда ж? І коли такі хижаки полюють на людей, вважаю, вони мають слушність, ось що!

— Знову прошу пробачення, Капітане, — відповів начальник розвідки, — бо в шлунку цього звіра просвічуються шматки такої ж риби, якою живилися люди. Вони давали йому рибу, хоч як це огидно! — Він знову скривився, бачачи, що під круглими очима Капітана вже зібралися зморшки. Такі ж зморшки огиди й презирства пробігли по обличчях розвідників.

— Так, на цій планеті мені геть усе видається жахливим, — погодився Капітан. — Цілковита відсутність моральних норм! Але що ж це за істота?

Номер Три дозволив собі трохи знизати плечима, що невпевнено висунулися з його тіла. Він запитливо поглянув на одного з розвідників. Той, підбадьорений його поглядом, відповів:

— Ця тварина перебувала поблизу людей, що були на березі, Капітане. Вона різко й уривчасто кричала, доки я не вжив заходів. Вона навіть намагалася кусатися, хоч спочатку її ніхто й не чіпав. Дуже злий звір, — закінчив він.

— Таким чином, наслідки експедиції не на користь людей, — задумливо промовив Капітан. — Рівень їх розвитку дуже низький, особливо моральний. Вони поїдають чарівних малесеньких рибок, замість того щоб дбайливо культивувати їх і виховувати з них лагідних хатніх істот, як це робимо ми, Великі Молюски. Більше того, люди годують рибами лютих звірів, здатних лише на те, щоб кусати інших істот… Кусати без будь-якої причини, для забави! Ні, питання можна вважати вирішеним.

Він змовк, наче обмірковуючи наказ. Номер Третій і Номер Четвертий, як і розвідники, благоговійно стежили за ним, побоюючися порушити якимсь необміркованим рухом хід думок свого начальника.

— Наказую, — вирік нарешті Капітан. — Наказую вам, Номере Три, негайно відрядити розвідників по людей. Найпростіше взяти їх там-таки, на березі річки. Все це зробити дуже чітко, без найменших ускладнень. Неодмінно простежте, чи немає в цих людей якихось пристроїв, щоб подати сигнал тривоги іншим. І якщо такі спроби будуть, покладіть їм край. Зрозуміло?

— Так точно, Капітане, — відповів Номер Три.

— Що ж до вас, Номере Чотири, то ви мусите приготувати лабораторію для негайного створення копій. Коли зразки людей буде приставлено сюди, ви надішлете десяток-другий копій для ознайомлення з іншими людьми та збирання найповнішої інформації про них. А втім, її легко добути в першому селищі людей. Але зробити все це треба до ранку. Ми не можемо гаяти часу. Вам усе зрозуміло, Номере Чотири? Гаразд, дійте!

І Капітан вийшов з каюти, де лежали зразки нижчого типу тварин чужої планети.

Все було готове ще до світанку. Двоє чоловіків у купальних трусах нерухомо лежали на підлозі великої каюти міжпланетного корабля. Капітан оглядав їх, обмінюючись уривчастими фразами з офіцерами. Він був явно збуджений: готувалась вирішальна операція. Природно, були збуджені й обидва офіцери.

— Без особливого опору? — запитував Капітан. — Ускладнень не було?

— Першого захопили, коли він спав, Капітане, — відповів Номер Третій. — А другий намагався чинити опір. Але, зрозуміло, його долю було вирішено наперед. На жаль, довелося вжити відповідних заходів, щоб він не брикався.

— А як з пристроями для зв’язку? — заклопотано спитав Капітан.

— Розвідники не виявили нічого подібного. Ані приймачів, ані передавачів, що могли б подавати сигнали. Все гаразд. Чи не хочете ознайомитися з тими речами, які розвідники знайшли біля цих людей?

— Так, так, покажіть, Номере Три! — жваво погодився Капітан,

— Ось вони, прошу.

Це була коробочка з невеличкими паперовими трубочками, наповненими до половини висушеною подрібненою травою. Потім ще одна, менша коробочка з тонкими дерев’яними брусочками, кінці яких було забарвлено твердою коричневою фарбою.

— Навіщо все це їм? — здивувався Капітан. — Для якої мети?

— Біля вогнища безладно лежали такі ж самі паперові трубочки, але вже наполовину обгорілі. Згоріли саме ті частини, що були наповнені травою, — сказав начальник розвідки.

— Не знаю, не знаю… дивні у них звичаї, у цих людей… Ще що? — поцікавився Капітан.

На підлозі лежали ще довгі лозини з обгорнутими навколо них пружними нитками, на кінці яких виднілися металеві гачки і вкриті червоним шматочки дерева. Поруч — кругла бляшана посудина з довгим носиком і кришкою; в ній була вода. Ото й усе.

— Складні для розуміння речі, — сказав після роздуму Капітан. — Так чи інакше, все це дуже примітивно і не свідчить про високий рівень розвитку людей. А загальний вигляд зразків?

— Оголені, як і у нас, тіла вкриті лише зшитими на зразок циліндрів шматками легкої тканини, — доповів Номер Третій. — Кінцівки, типу рук і ніг, дуже міцні. Але все в людей однакове. Робити копії буде дуже легко.

— Гаразд, — погодився Капітан. — Номере Чотири, мені здається, що для прискорення роботи можна взяти лише одного з них, будь-кого: особливої різниці я не бачу. Та її і взагалі не може бути в таких простих зразках. Якісь дикуни! Приготуйте штук п’ятнадцять копій і надсилайте їх у середовище людей групами по двоє. До діла, Номере Чотири!

— Буде виконано, Капітане!

— І не забудьте одягти на кожного з розвідників шматки тканини. Треба, щоб схожість наших копій з людьми була цілковита.

— Буде виконано, Капітане, — знову відповів начальник інформації.

Розвідники винесли тіло одного з захоплених людей до другої каюти. Тут за командою Номера Четвертого вони почали готуватися до операції. Напружено й уважно вдивлялися в нерухому людину, поступово набуваючи її форми. Їхні краплиновидні тіла стали вищими і вужчими, біля голови виткнулася шия, витягнулися руки й ноги. Груба копія людини ставала дедалі більш схожою з своїм прототипом. Окреслились риси обличчя, спочатку загальні, а потім індивідуальні, що точно повторювали оригінал.

Начальник інформації стежив за діями розвідників, не кажучи ні слова. Втім, втручання його було зайве, бо він не мав ніякого сумніву щодо наслідків операції. Спочатку ще можна було помітити деякі відхилення від оригіналу, але потім чотирнадцять розвідників вже нічим не відрізнялися од людини, що лежала перед ними. Либонь, коли б вона могла подивитися на них, то побачила б чотирнадцять своїх подоб, наче відбитих у безлічі дзеркал.

З майстерень принесли чотирнадцять однаковісіньких купальних трусів. Начальник інформації задоволено відкашлявся: навіть мати цієї нерухомої людини тепер не відрізнила б, де копії, а де оригінал! Він дав останні вказівки:

— Увага! Зараз ви вирушите в експедицію. Прямуватимете до селища людей по двоє, з інтервалами п’ять-шість хвилин. Так ви увійдете в селище, не привертаючи уваги, і змішаєтеся з іншими людьми. Ваше завдання: зібрати якнайдокладнішу інформацію про побут цих істот, яких, очевидно, потім доведеться знищити, бо нам потрібен життєвий простір. Розмовляти з людьми ви, звісно, не зможете, бо не знаєте їхньої мови. Тому вам доведеться — якщо виникне потреба — удавати представників іншого, чужого племені людей. Порозумієтеся, коли що, на мигах. Не маю сумніву, що все буде гаразд. Ці дикуни, звісно, вважатимуть вас за таких самих, як і вони. Але майте на увазі — краще уникати будь-яких ускладнень. Ви мусите покладатися тільки на вміння тонко й правильно поводитися, як і належить високоорганізованим істотам нашої планети, розумовий і культурний рівень яких незмірно вищий, ніж у так званих людей. І запам’ятайте ще: будь-яке ускладнення, суперечка з людьми може призвести до загину цілої експедиції, бо в разі поранення чи смерті когось з вас — ви це добре знаєте! — розвідник, як і кожен інший Молюск, набирає свого звичного, колишнього вигляду. Не забувайте про це — і вперед, хоробрі Великі Молюски!

Розвідники, відсалютувавши, по двоє виходили з корабля. Провівши їх поглядом, начальник інформації повернувся до Капітана:

— Експедиція розвідників-копій вирушила, Капітане.

— Гаразд, — відповів той. — Викиньте оригінал з корабля, як і всі інші зразки. Вони вже нам не знадобляться. Ввімкніть індикатор!

На широкому екрані слабо світилося мініатюрне зображення навколишнього пейзажу. Видно було, як повільно пересувалися яскраво-червоні цятки, попарно, одна за одною. Це були розвідники, що вирушили в свою експедицію.

Капітан стежив за ними. Цього разу він непокоївся більше, ніж під час інших подібних експедицій, і над його круглими очима раз у раз збиралися глибокі зморшки.

Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Постійними були тільки яскраво-червоні рухливі цятки — то розвідники один за одним простували до селища. Капітан гукнув:

— Офіцери! Номере Три і Номере Чотири! До мене!

Начальник розвідки й начальник інформації виструнчилися перед ним. Їхні очі насторожено виблискували на верхній частині напівпрозорого зморшкуватого тіла.

— Ви добре проінструктували розвідників, Номере Чотири? Їм усе ясно?

— Так точно, Капітане.

— Ви підібрали до цієї групи тямущих розвідників, Номере Три?

— Так точно, Капітане. Найкращий загін, Капітане!

Яскраво-червоні цятки перетнули вже межу селища. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.

— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номере Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.

Ось уже й друга пара розвідників підійшла до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…

— Це порушення інструкції, Номере Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.

Ще мить — і одна яскраво-червона цятка згасла.

— А це що таке?.. — стривожено вигукнув Капітан. Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже скрутному становищі. Вони поранені, а може, навіть хтось із них загинув.

Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче промовив:

— Наказую підняти вхідні трапи! Головній групі розвідників і бійців зайняти оборону. Механікам готуватися до старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!

Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвернувся від екрана, наче втратив до нього цікавість.

— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..

“Дорогий мій друже Андрію!

Думаю, що коли ти одержиш цього листа, то в основному вже знатимеш, як і що сталося в далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Ти в газетах, мабуть, уже читав про неймовірну, дивну і навіть страшну подію, в правдоподібність якої я не повірив би, коли б… коли б сам не брав у ній найактивнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться дати лад своїм, досить переплутаним цією подією, думкам… Ну, а коли ти захочеш приїхати й написати цікавий нарис про цю подію, — я до твоїх послуг. Приїжджай. Мені здається, що цей лист не вичерпає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти. Проте досить відступів…

Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихідний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені:

— А чому б, Захаре Івановичу, нам не поїхати на риболовлю? Адже ви також приємно провели б день на річці. Їдьмо, Захаре Івановичу, на березі й заночуємо, а вдосвіта повернемося!..

Я погодився. І ми вирушили кілометра за два на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу тобі, і клювала ж там рибка!

Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався їхати, бо не міг лишатися на ніч, ми побачили у небі великий метеорит. Він пролетів з заходу і впав, мабуть, не так далеко від нашої галявини. Видовище було дуже красиве. Проте нас здивував сильний гуркіт, немов громові перекоти, що водночас пролунав у небі. Мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартома), що це не метеорит, а космічний корабель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг обставин!

Ми ще раз викупалися. Хлопці вдосталь побавилися у воді з моєю вівчаркою Джоєм (ти, мабуть, пам’ятаєш його?). Згодом я залишив їх на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі. Джоя покинув хлопцям. От і все, чим ознаменувався цей день, якщо говорити про те, що я бачив сам.

Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Роботи в нашій партії було багато, отож кожна пара рук була на обліку. Але хлопці чомусь затримувалися, і я, чесно кажучи, навіть почав сердитися. Хатинка, де розташувалася наша партія, стояла на краю селища. І я раз у раз виходив, поглядав на ліс, що починався відразу за селищем, чи не йдуть Степан з Петром, і злився. У сусідньому дворі бригада рибалок готувала сітки й снасті — збиралася на річку.

І раптом я помітив, як з-за дерев вийшли двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах? І де їхні вудочки й інші речі? Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Вас же засміють колгоспники!

Та вони, на мій превеликий подив, нічого не відповіли. Я дивився на них, і мені здавалося, що я марю.

До мене підходили двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, начебто вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, чи не сплю я часом. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний, безхмарий літній ранок, усе цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Степани, що нічим не відрізняються один від одного!

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено простували дорогою — і, очевидно, не збиралися спинятись біля мене.

Здається, я крикнув:

— Стривайте! Заждіть!

Не знаю, можливо, я вигукнув якісь інші слова, але пригадую, що хотів спинити їх. А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як вони дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва дивилися на мене зовсім не так, як люди, ну, не по-людськи! Їхні блискучі очі не кліпали. Стьопи втупилися в мене гострим порожнім поглядом і йшли мовчки, анітелень.

Куди вони прямували, не знаю. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся їм навздогін, схопив одного за руку і відсахнувся: рука цієї дивної істоти, що видавалася Стьопою, була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася і сказала щось безживним гавкотливим голосом незрозумілі слова, наче чужою, незнайомою мені мовою.

І я нарешті дещо зрозумів. Не все, о, далеко не все, тільки дещо.

Я кинувся до колгоспників, що саме виїжджали з двору на риболовлю:

— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!

…Я був такий збентежений, що говорив не дуже переконливо. Я й зараз, коли пишу тобі про це, хвилююся як тоді, в ті хвилини!

Я щось доводив колгоспникам, здається, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї партії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось удають Стьопу… Взагалі все, що я казав, було безглуздя, нісенітниця, як і все, що відбувалося. Проте колгоспники, нарешті, збагнули, що я дуже хвилююся і прошу їх негайно допомогти. Тепер і вони помітили разючу подібність цих двох істот і їхню дивну поведінку.

Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшись, прискорили ходу, майже побігли. Мабуть, вони хотіли уникнути безпосередньої зустрічі з людьми. Але чого ж вони тоді сюди прийшли? Відповісти на це запитання я, звісно, не міг та й не встиг. Двоє колгоспників хутко схопили рибальську сітку і спритно накинули її на чужинців. Спритно, я сказав? Ні, не цілком.

Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, ударило в скроню одного з них. Приглушено зойкнувши, він упав. І тут-таки відбулося щось неймовірно дивне.

Щойно перед нами були два двійники Стьопи Лознікова. Тепер лишився тільки один. Другий, якого вдарило грузилом, ураз змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського. Зникли руки й ноги, зникла голова, така схожа на Стьопину. Істота перетворилася на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкірою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застиг. На тому місці, де в нього була голова, лишилися тільки двоє холодних круглих некліпаючих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою ненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою плівкою. Дивовижна істота померла…

Другий чужинець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу привернула поява з лісу ще двох людей… Ні, не людей, я впевнився в цьому відразу! З лісу простували ще двоє Стьоп Лознікових, таких самих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшли ще двоє, витримуючи інтервал близько десяти метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, коли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари чужинців, цілком схожих на Стьопу Лознікова…

Зненацька мене вразила страшна думка: ці бридкі істоти, певно, вбили Петра і Стьопу, а потім, набравши вигляду одного з моїх славних хлопців, попрямували в селище.

Мабуть, ти розумієш, що ми з колгоспниками риболовецької бригади легко знешкодили й інших чужинців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить кмітливі по-своєму, були безпорадні проти такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли всіх їх було полонено і з лісу більше не з’являвся ні один чужинець, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, що Стьопа мав слушність: ми бачили не метеорит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.

Невідомо, як саме пощастить нам домовитися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже підступні, — про це свідчив їхній напад на Стьопу і Петра і те, що вони відрядили цілий загін удаваних Стьоп до нашого селища. Звичайно, їхня мета для нас лишилася таємницею, але, гадаю, вона була все-таки ворожа. І якби вони не помилилися, вирішивши, що досить однієї копії людини для переконливого зображення цілого натовпу, то хтозна, як усе закінчилося б.

Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Та нас чекало розчарування. Ми побачили поламані, розчавлені дерева, обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Мабуть, він встиг злетіти. Певно, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще бранців.

Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна. Зник і мій улюбленець Джой. І я подумав, що міжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви мій подив і радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:

— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..

Обидва вони, і Стьопа і Петро, лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки згодом трохи отямився. Що трапилося з ними, вони не знали. Пам’ятали лише, що їх схопили, коли вони спали. Петро спробував опиратися, але з цього нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи застосували якийсь снотворний засіб. Але вони весь час були непритомні.

Коли хлопці оговтались, ми почали розпитувати їх… Раптом пролунало радісне гавкання й скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой! Він лагідно, мов благаючи пробачення, лизнув мої руки, і я трохи не заплакав… Певно, його теж оглушили, але опритомнів він значно швидше ніж хлопці.

…От і все, що я хотів розповісти тобі, любий Андрію. Якщо тобі захочеться довідатися про ще якісь подробиці цієї дивної події, приїжджай до нас. Ти, звісно, зможеш написати про все це не так, як я, — адже ти журналіст.

Шкода тільки, що ці бридкі істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одна за одною — можливо, наша їжа для них непридатна, а може, вмирають з нудьги. Адже їхня експедиція, мета якої так і лишається неясною, закінчилася нещасливо. До речі, вони вже не намагаються зберігати риси людини; ці загадкові істоти поступово перетворюються на напівпрозорі мішки, вкриті зморшкуватою шкірою, і скидаються на велетенських медуз чи слимаків. І тільки у великих, круглих, нерухомих очах усе така ж невгамовна лють і зненависть до нас.

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу, хоч учені і намагаються їх урятувати. Адже вони становлять неабиякий інтерес для науки. Видно, мета їхніх відвідин Землі так і лишиться загадковою”.

БЛИСКАВКА В ПОЛОНІ

Гроза заважала професорові Екслеру. Він підвівся, грюкнувши кріслом, зсунув окуляри на лоб і нервово почав ходити по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі її прямокутника. Справді, безнастанні блискавиці й різкі удари грому не допомагали мислити.

А втім, професор Екслер не звернув би ніякісінької уваги на грозу, коли б не події, що відбулися раніше. Він гнівно поглянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру, і ще швидше заходив навскоси по кімнаті.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

“Любий дядечку! Я захопився роботами місцевих майстрів, що чудово виробляють з мармуру різні речі. Отож і придбав у них цю прекрасну скриню з суцільної брили мармуру і надсилаю її Вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, вкиньте туди, до речі, і мого ворога — вашого лютого бульдога Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте як хочете цей подарунок свого племінника, що шанує і любить Вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до Вас власною персоною. Ваш Дік”.

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюбленого бульдога Джіма — в цю незграбну річ?.. Ні, Дік, хоч він і племінник професора Екслера, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Заходьте!

На порозі стояла худорлява жіноча постать. Економка професора місіс Пунд несміливо промовила:

— Пане професор, — у вас знову незачинене вікно. Боронь боже блискавка вдарить…

— Ідіть геть! Ну? — гримнув професор грізніше від грому.

— Мене вже немає… немає!

Двері знову зачинилися. Професор, засунувши руки в кишені, люто дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася: місіс Пунд не здавала позицій одразу. Професор тупнув ногою:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Екслер почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть легкий присвист, наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках — і вражений застиг.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала і здригалася. Куля скидалася на їжака, тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а мінилося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збиралася стрибнути в кімнату. Від неї йшло це дивне шипіння: то горіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а блакитне чудо вже м’яко гойднулося, відірвалося од підвіконня й повільно попливло, немов іграшкова повітряна кулька, вздовж кімнати. Воно коливалося, воно плавко оминало речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але не з переляку. Тремтячими губами він прошепотів:

— Куляста блискавка! Виняток із мільярдів звичайних блискавок! Зберегти… сховати… вона ж розірветься!

Вогняна куля пливла круг кімнати, підхоплена повітряною течією. Вона поминула вже одну стіну, другу… і повільно наближалася до мармурової скрині.

— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але… але як же її всадити туди?

Куля пливла просто до скрині. Професор Екслер забув про все. Він прожогом кинувся до скрині і натужливо відкрив її важке віко.

— Іди… іди сюди, любонько, — бурмотів він, — чудова блискавонько, іди сюди!

Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зазиваючи голубу кулю, мов живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче — і спинилася над самою скринею, вібруючи й коливаючись у повітрі.

— Ну, мила, ну, дорогенька моя… лізь у скриню… благаю тебе!

Куля завмерла, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.

І раптом відчинилися двері до кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятого віка і від нього відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Екслер хутко притиснув віко: голуба куля сховалася в скрині.

В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:

— Дядечку, це ви так ховаєте Джіма? Але чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду і сховаєте цього мерзенного собаку.

Так, це був Дік, племінник професора. Він засміявся, і на його засмаглому обличчі блиснули білі зуби.

— Іди допоможи мені, — з напругою вимовив професор, з усієї сили натискуючи на віко скрині.

— Охоче, дядечку, але йому там нічим буде дихати… — І Дік хотів відхилити віко.

— Не чіпай! — вигукнув професор.

— Але…

— Ніяких “але”. Натискай!

— Та я ж натискую!

Поклади на скриню кілька томів енциклопедії!

— Ну ось, поклав, але…

— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.

— Але… Ні, ні, я мовчу. Давайте поставлю!

Професор, полегшено зітхнувши, сів у крісло. Племінник стояв перед дядечком і незбагненно поглядав на нього.

— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Дік.

— Хто?

— Джім… ваш бульдог?

— Ніякого бульдога. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!

Дік широко відкрив очі, але відразу засміявся.

— Дядечку, не жартуйте… — почав він.

Та професор Екслер владним помахом руки спинив його:

— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.

Дік безпорадно поглянув на скриню.

— Так, блискавка там, — сказав професор переможним голосом. — Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт! Історія, щоправда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно, торкаючись чогось металевого, вибухали, як бомби, руйнуючи все навколо. Це ж конденсована електрика! І ось вона тут, у скрині. Отак. Чого ж ти відступив?

— Ні… я нічого… — промовив Дік. — Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав… А що ж ви робитимете з нею?

— Гм… Я цього ще не вирішив. А й справді…

Професор замислився.

— А й справді, що з нею робити? Якщо блискавка вибухне, вона висадить у повітря весь наш будинок.

Дік оглянувся на скриню і відійшов ще трохи далі.

— Твоя скриня замикається? — спитав професор.

— Ні.

— Гм… Тоді треба… А чорти його знають, що саме треба!

Професор Екслер збентежено потер скроню. Справді, становище склалося загрозливе. Не далі як за три кроки від нього в мармуровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшої хвилини могла зруйнувати все довкола.

— Дядечку, — порушив мовчанку Дік.

— Що?

— Навіщо ви її… спіймали? Пішла б вона собі геть і той… все було б гаразд.

Професор Екслер сердито поглянув на Діка.

— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже

Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме шипіння. Обережно, навшпиньках професор підійшов до скрині. Так, вона була гаряча, це відчувалося навіть на відстані. Від скрині йшов дивний гоструватий запах.

— Ти чуєш, Діку?

— Що саме?

— Це запах озону. Га? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Виходить, вона робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.

Дік кисло всміхнувся:

— Знаєте що, дядечку? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я не заперечую. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах…

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого незвичайного, дядечку. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба… разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?

— Не знаю… Гм… бачу тільки, що вона дедалі більше розігріває скриню.

Дік знову всміхнувся.

— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне опалення, дядечку. А може, ми від тієї блискавки ще прикурюватимемо цигарки?..

— Ні до чого твої жарти, — суворо відрізав професор Екслер.

— Та я ж зовсім не жартую, дядечку, — не вгавав Дік. — Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкладинки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежать на віці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?

Дік поглянув на годинника. На обличчі його з’явився вираз подиву. Дік прислухався:

— Дядечку, годинник стоїть!

Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Він також стояв.

— Е-е… Бач, Діку, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизує все навколо. От і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло… як біля великої динамомашини. Та чого ти знову всміхаєшся?

Дік важко сів у крісло.

— Маємо певні наукові досягнення, дядечку. Безплатне електричне опалення — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спинені й зіпсовані вкрай годинники — п’ять. Що буде далі?..

Раптом зашипіло дужче. Здавалося, всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Екслер і Дік змовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.

— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Дік.

Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на віці скрині, хитнулася. Віко здригнулося, мов хто зсередини скрині намагався підняти його. Шипіння погучнішало.

Нарешті віко різко сіпнулося вгору. Лампа ще раз хитнулася, але не впала. Віко, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов опустилося. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Діка.

— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю анінайменшого бажання, щоб мене розстріляли, хоч би й електричною кулею. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядечку, бережіться!

Кулька поминула його й попливла до професора — той мерщій відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одна голобля окулярів зіскочила з вуха й повисла збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.

— Дядечку, є вихід! — несамовито вигукнув Дік.

— Що? Який вихід?

— Вона ж пливе в повітрі. Її можна вигнати звідси.

— Як?

— Вентилятор?

Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопаті злилися в одне блискуче коло, створюючи вітерець.

— Ось зараз я її вижену.

Дік обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.

— Обережно, Діку, обережно!..

Але Дік уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, підпливла до вікна, легко вилетіла в нього і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Дік полегшено зітхнув:

— Дитинку вигнали. Тепер візьмемося до матінки. Він витер рукою лоб. Професор Екслер з повагою дивився на племінника: той урятовував становище.

— Так, — вів далі Дік, — гаразд. Дядечку, ідіть до скрині!

— Але…

— Ніяких “але”. Ідіть! Так. Зніміть лампу.

— Однак, Діку…

— Ніяких “однак”! Ми з вами помінялися ролями, дядечку. То ви мені наказували, а я говорив “але” і “однак”. Тепер навпаки. Ніяких “проте”, кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Так, зачекайте, я зайду з протилежного боку, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте віко. Та не голими руками, дядечку!..

— Ой! Обпікся!

— Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз… два… три!

Віко, затріскотівши, відскочило вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.

— Вилізай… та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Дік. — Махніть на неї рукою, дядечку!

Професор виконав наказ. Голуба куля здригнулася й піднеслася вгору, підхоплена гарячим подихом, що повіяв від скрині.

Скільки вистачало шнура від вентилятора, Дік зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопатей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.

В кімнаті почувся виразний хрускіт: то професор Екслер зронив з носа окуляри і, забувши про них, розчавив ногою.

Але Дік не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами, зовсім готова вислизнути надвір. Але її щось немов затримало. Дік підійшов ближче, наставляючи вентилятор просто на кулю.

Але вогняна куля не хотіла виходити за вікно.

— Хай його дідько вхопить! — вилаявся Дік. — Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора замало.

І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.

Одним стрибком професор Екслер опинився біля дверей, намагаючись спинити непроханого відвідувача: адже протяг міг гойднути кулясту блискавку, це спричинилося б до вибуху… Але було вже пізно.

Двері відчинилися, і нерішучий, солодкий голос місіс Пунд запитав:

— Чи не час уже, любий пане професор, пити чай? Адже все на столі вже з півгодини…

— Під три чорти!.. — заревів професор Екслер з одчаю.

— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадала… немає…

Місіс Пунд зникла. Професор повернувся знову до вікна, боячись поглянути на Діка.

Проте той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка.

— А… блискавка? — ледве чутно запитав професор.

Дік махнув недбало рукою до вікна:

— Вилетіла! Шановна місіс Пунд допомогла мені, відчинивши двері. Утворився протяг, який підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядечку!

А що професор мовчав, розгублено кліпаючи очима і здивовано дивлячись на племінника, Дік додав:

— Ходімо краще вип’ємо чаю. До речі, подякуємо місіс Пунд, що допомогла нам. А взагалі, дядечку, надалі не ловіть блискавок, навіть кулястих. Звісно, це дуже цікаво — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас… Але краще поки що без цього. Ходімо! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої місіс Пунд.

ПЛІВКА НА ОКУЛЯРАХ

Усе це було неймовірно!

Почалося з того, що я — в котрий уже раз! — намагався розробити рецепт нової пластмаси, яка була б зовсім прозора й водночас поляризувала світлові промені. Таке завдання я дістав від керівника нашого інституту й працював у лабораторії вдень і вночі, проводячи досліди. Але рецепт не давався.

Майже у відчаї я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель потрібні складові частини, я поставив його на вогонь газової горілки. І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я взяв чашку з залишками розчину вже не потрібних мені хімічних речовин і хотів їх вилити. Раптом рука в мене здригнулася, і я хлюпнув кілька краплин з того розчину в тигель. Просто не знаю, як це сталося, може, з утоми, чи що.

Але суміш у тиглю враз спалахнула. Від несподіванки я аж випустив чашку з рук, і вона розбилася на скалки. А коли я зазирнув у тигель, там уже майже нічого не було. Лишився тільки невеличкий округлий шматочок прозорої плівки. Розгублений, я взяв її пінцетом, роздивляючись з усіх боків. Поглянувши крізь неї, я побачив надворі кудлатого собаку. Він немов не звертав на мене уваги, але, щойно помітивши мій погляд, скерований на нього крізь плівку, раптом підвівся, закрутив хвостом і підбіг до вікна, хоч я його й не кликав. Що таке?..

Знадвору на підвіконня сів голуб. Я поглянув на нього — теж крізь плівку. Уявіть собі моє здивування, коли цей голуб теж підлетів до мене й почав лащитися, майже цілуючи мене дзьобом.

Вражений, я опустив плівку. І зразу ж таки собака одійшов, а голуб знову сів на підвіконня, вже не звертаючи на мене ніякісінької уваги. Я знову поглянув на них крізь плівку — дивовижний ефект повторився: і той, і другий почали лащитися…

Кілька разів я робив такі спроби, і весь час з однаковим успіхом.

Тоді, хоч як це було фантастично, я нарешті зрозумів: мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійного ефекту: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й лащитися… “Гм, це ж тварини, — подумав, я. — А як буде з людьми? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитися на них крізь плівку? Та дуже просто!”

Я приліпив прозорим клеєм плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовні цілком непомітно. Так, з кого ж почати?

Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, на концерт або на танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що їй дуже ніколи — у неї дипломна робота. “Ну, гаразд, це буде непоганою спробою”, — подумав я.

Увійшовши до лабораторії, де вона працювала, я сказав:

— Добрий день, Людо. Як ви гадаєте…

Вона підвела на мене заклопотані очі — і враз їх погляд змінився. О диво! Люда глянула на мене напрочуд лагідно, мовби навіть закохано і, не чекаючи, доки я закінчу фразу, заговорила:

— Вікторе, милий, мені так неприємно, що я досі не скористалася вашим запрошенням. Ви, мабуть, це мали на увазі? Так от, я дуже рада піти з вами кудись, якщо ви хочете!

— Людо, я…

— Мовчіть, мовчіть! Я заздалегідь згодна. — І вона подарувала мені такий чарівний погляд, що я навіть трохи зашарівся. А вона вела далі: — Може, в кіно? Кажуть, чудовий фільм…

Я розгублено дивився на неї, забувши про плівку, приклеєну до моїх окулярів. І тільки пішовши з лабораторії, згадав про неї. Можливо, прихильне ставлення Люди залежало виключно від цієї плівки? Хтозна… І я сумно зітхнув. Ні, про таке не хотілося й думати!

Одне слово, випадок з Людою, либонь, не був вирішальний. І я згадав: інженер районного житлоуправління! Ось де все стане ясним. Справа в тому, що в квартирі, де я жив на шостому поверсі, протікав дах. І від цього на стелі весь час з’являлися руді плями. А всі намагання жильців добитися ремонту даху розбивалися об байдужість саме цього інженера. “Піду до нього” — вирішив я.

Інженера я застав самого. Він сидів за столом, заглибившись у папери. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.

— Добрий день, — промовив я якнайпривітніше. Інженер житлоуправління зловісно мовчав.

— Добрий день, — повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Інженер неуважно кинув, не підводячи очей:

Ну, що у вас там? Коротше!

— У мене… бачите, дах протікає… То я…

— У всіх щось протікає. Далі?

І він неохоче поглянув на мене неприязними очима, похмуро і… Я навіть не вирішив ще, як саме, бо незадоволений вигляд його обличчя зник, наче його змило губкою. Це була вже зовсім інша людина! Я очманіло дивився на нього, а він поквапливо говорив:

— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо сам я кілька разів хотів кинути, та все справи, справи… То, кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу відремонтуємо, про що мовити!.. Ось, — почав він швидко писати, — ось вам записка до виконроба. Я пишу йому, що це — невідкладне завдання. Отже…

Він передав мені папірець. Я тільки кліпав очима.

— Завжди радий допомогти приємній людині, — вів далі інженер. — Може, скляночку чаю?.. Вам нічого більше не треба? Шкода, шкода… Та не поспішайте, милий друже, так хороше поговорити з вами. Як у вас там працює водогін? Може, ще щось?.. Коли що, так ми…

Розгублений, я зайшов до гастронома, щоб купити чогось на вечерю. Тут було як завжди. Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця неспішно різала любительську ковбасу, двоє інших жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до стійки з вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті дві розмовляли одна з одною.

— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…

— Я зайнята, — недбало кинула одна з продавщиць.

— Але…

— Не заважайте. Вам же ясно сказали, що ми зайняті, — кинула друга, неохоче повертаючи до мене обличчя зі старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла чарівною косметичною усмішкою:

— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи шматком? Кажете, любительську? А може, трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода, може, нарізати вам московської ковбаси? Хоч п’ятдесят грамів, я наріжу вам найтоншими шматочками, буде наче сто…

Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися із шаленою швидкістю. Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я попав до неї!..

— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.

— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, по знайомству, — додав інший обурений жіночий голос.

Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на склі! Я не встиг і охнути, як плівка відскочила й впала на підлогу. Негайно знайти її!

Але було вже пізно. Гостра шпилька на каблуці обуреної власниці жіночого голосу наступила на неї й розчавила її на найдрібніші уламки. Я не міг знову зробити такої ж плівки, бо не знав, що саме було в тій суміші, яку я випадково хлюпнув у тигель…

…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив надії, що й без нього мене зустрічатимуть приємними усмішками ті, до кого я звертатимуся.

Адже це так легко!

КАМІНЬ З ПЛАНЕТИ ТАУ

Цей непоказний круглий камінь завбільшки з кулак і досі лежить у сейфі мого друга Андрія Дашевського з кібернетичного інституту Академії наук. Він скидається на роз’їдений, наче вкритий візерунками дикий камінь, тільки занадто вже круглий і набагато важчий за нього, мовби залізний чи свинцевий. Саме тому його й помітили серед інших валунів, викинутих течією маленької карпатської річки Джулянки. Помітили й звернули увагу на нього.

Андрій взагалі й не збирався показувати мені цей камінь. Я зайшов до нього, щоб поговорити про нову електронну обчислювальну машину, з якою він працював уже досить давно. Я знав, що ця машина універсальна: відповідно до поданої їй програми вона може не тільки робити обчислення, а й творити справжні чудеса — принаймні з погляду такої некваліфікованої людини, як я: перекладати різні тексти на інші мови, грати в шахи й навіть писати вірші.

Ми поговорили з Андрієм про цю машину. Він охоче розповів про її надзвичайні властивості, спробував розтлумачити мені, як вона працює, в популярній лекції про “вузли” й “елементи”. Втім, я швидко заплутався в тих поясненнях і тільки безпорадно кліпав очима. Андрій помітив це, посміхнувся і безнадійно махнув рукою. Ми закурили.

— Слухай, Андрію, — сказав я, — а чи могла б твоя машина зробити таке, що, як кажуть, не мало б прецеденту? Ну, наприклад, розплутати якусь своєрідну загадку. Не математичну, а зовсім іншого плану.

Андрій задумливо поглянув на мене:

— Власне, кожну загадку можна розглядати з математичного боку. А як саме — це залежить від багатьох причин… Ти сказав — своєрідну? — Він знову замислився. Потім рішуче поклав сигарету в попільницю й промовив: — Ну, гаразд. Я розповім тобі те, про що не казав ще нікому.

Зацікавлений, я дивився, як Андрій підвівся, підійшов до сейфа, відімкнув його важким ключем, вийняв звідти якусь річ і поклав на стіл:

— Поглянь. Як ти думаєш, що це таке?

Це був звичайний дикий камінь, тільки роз’їдений, наче вкритий візерунками. Невпевнено я роздивлявся його, потім узяв у руку, поважив — нівроку собі! Я одразу звернув увагу, що поверхня каменя мовби подовбана якимсь гострим знаряддям, наче хтось намагався встановити, з яких порід складається він. Я нічого не сказав. Тільки спитав:

— Дуже важкий… Наче з золота чи свинцю…

Андрій посміхнувся.

— Так, між іншим, гадали й ті, що знайшли цю штуку. Бач, навіть покопирсали її… Ну, коротше кажучи, історія цього каменя така. На Закарпатті будують невелику гідростанцію. На річці Джулянці. І для бетонування греблі використовують валуни, які ця гірська річка викидає на береги. Серед валунів був і цей. Робітники здивувалися: надто він важкий. Хтось навіть покопирсав його: чи не золотий він часом? Але ніякого золота у валуні, звісно, не було. Саме залізо. Звідки він узявся тут такий? Адже на гірських схилах ніколи не було ніяких руд. Валун переходив з рук у руки, доки хтось не висловив здогад: “А може, це метеорит?..” Ну, і надіслали його сюди, до Академії наук. Виявилося, що це й справді наче метеорит. Але… — Андрій зробив невеличку паузу, наче пригадував, як усе було. — Але, вивчаючи цю цікаву знахідку, мій приятель, астроном Кушко, помітив дуже своєрідну і загадкову річ. Уяви собі, метеорит, як виявилося, вкритий тонесенькими рядками незрозумілих значків! Так, так, значків!

Я враз схопив зі столу камінь, щоб пересвідчитися в цьому. Але Андрій стримав мене:

— Ні, і не пробуй шукати, — сказав він. — Неозброєним оком ти однаково нічого не побачиш. Рядки цих значків дуже малі, ну, приблизно такі, яким буває мікрозапис на довгограючих грамофонних пластинках, знаєш?.. Тому їх можна розгледіти тільки під сильним мікроскопом. А от що то за значки — цього разгадати ніхто не міг. Те, що їх зробила рука якоїсь розумної істоти, не викликало сумніву. Але що то за істота і в чому полягає зміст тих рядків, лишається таємницею. Коротше кажучи, цей камінь попав до мене. І я вирішив розв’язати цю загадку за допомогою моєї досконалої машини…

— І ти розв’язав її? — прохопилося в мене. Я був страшенно заінтригований.

— Зажди, зажди, — втихомирив мене Андрій. — Усьому своя черга. Насамперед скажи мені: чому, на твою думку, ніхто з розумних жителів інших планет не цікавиться нашою Землею?

Запитання це було таке несподіване, що я одразу не відповів.

— Ну, може і цікавляться… — розгублено сказав я. — Адже були різні гіпотези про те, що на Землю свого часу, дуже давно, нібито прилітали якісь космічні гості, чи що…

— Ет, — нетерпляче махнув рукою Андрій. — Усе це мені відомо! Гіпотез таких безліч, тільки вони дуже наївні. Фактів, розумієш, фактів немає! Подивися тільки: людство нещодавно розпочало нову космічну еру. І серед перших розвідників космосу — вже міжпланетні автоматичні станції на Місяць, на Марс, на Венеру… А нашим життям на Землі ніхто не цікавиться! Чому ніхто не надсилає до нас міжпланетних експедицій, не запускає в напрямі Землі бодай якоїсь скромної міжпланетної автоматичної станції? Чому ніяка з позаземельних цивілізацій не спробує навіть порозумітися з нами за допомогою радіо?

— Ну, вже й цивілізація!

— А як же ти думаєш? — обурився Андрій. — Таких цивілізацій має бути дуже багато. Коли б якісь позаземельні гості побували на Землі, то вони, безперечно, лишили б ясні і виразні сліди. Принаймні не такі, про які йдеться в туманних гіпотезах… Та хіба ж це, по суті, гіпотези? Мовляв, космічні прихідці за біблійних часів влаштували атомний гриб над Содомом і Гоморрою… Або гігантські кам’яні плити Баалбеку, які немовби були фундаментом космодрому космічних гостей… Чи наскельні малюнки в Сахарі, серед яких нібито можна знайти зображення космічних гостей у скафандрах… Але ж в усьому цьому немає жодного факту, жодного справжнього доказу, що переконливо доводили б: на Землі колись справді побувала експедиція розумних істот з інших планет… Усе це казочки для легковірних людей! Навіть горезвісні “літаючі тарілки” останнім часом перестали турбувати легковірних американців, бо, як виявилося, то висмоктана з пальця сенсація!..

— А може, на інших планетах просто не було таких розумних істот, які могли б відрядити експедицію на Землю? — ще раз спробував заперечити я. Проте Андрій неуважливо відмахнувся від мене:

— Та що-бо ти кажеш! Відомо, що тільки в нашій Галактиці є понад десять тисяч планет, де може існувати життя. Ні, причина тут зовсім інша! Розумні істоти з інших планет, напевно, дійшли висновку, що на Землі немає органічного життя, отже, не варт і цікавитися цією порівняно невеличкою і далекою планетою. Тобі здається це дивним, бо таке твердження суперечить твоєму власному уявленню про життя на Землі. Але коли б ти опинився десь у міжпланетному просторі і розглядав нашу планету так, як ми розглядаємо, скажімо, Марс чи Юпітер, то й сам зробив би досить ясні висновки. І, до речі, цілком подібні до того, що я тільки-но сказав.

Я безпорадно розвів руками: справді, хто знає, який вигляд має Земля з інших планет?

— Хочеш, щоб я довів тобі це? — наполягав Андрій. — Будь ласка! Ти цікавився, чи може моя машина розплутувати своєрідні загадки? Так, може! Я розшифрував за допомогою машини оті загадкові значки на Джулянському метеориті. Правда, цю роботу ще не завершено — метеорит покопирсали, і не все написане на ньому пощастило розтлумачити. Але дещо я можу тобі прочитати. Слухай!

Власне, мені не треба було про це нагадувати: я й так слухав дуже уважно.

— Поки що я можу тобі сказати, що цей метеорит надіслано як лист… Ну, може, як ракету-лист з невідомої планети, що називається Тау. Як саме запустили в міжпланетний простір цього листа, важко сказати. Може, він просто заблукав, зійшов з орбіти і його притягнула сила тяжіння Землі? А може, зазнав аварії корабель з планети Тау, що ніс цього листа? Хтозна… Але ті мікроскопічні значки я розшифрував. Це звернення жителів планети Тау до мешканців якоїсь іншої планети, теж невідомої мені…

— А ти не жартуєш? — знову мимоволі прохопилося в мене. Однак Андрій так захопився розповіддю, що навіть не чув мого запитання.

— З розшифрованого машиною повідомлення ясно, що жителі планети Тау розвинені не гірше ніж ми, земляни. Більше того, я вважаю, що їхній культурний рівень значно вищий від нашого. Та ти й сам зрозумієш це, коли ознайомишся з тим, про що вони повідомляють жителів якоїсь іншої планети.

Андрій узяв дрібно списані аркушики.

— Ось!.. “Ваші наукові заклади сповіщали нас про наслідки вивчення планети, третьої від світила сусідньої системи. Ми погоджуємося з вами, що на цій планеті не може бути органічного життя. Правда, в її атмосфері є понад 20 процентів кисню. Але ж температура у горішніх шарах її стратосфери і йоносфери коливається між 50 і 220 градусами тепла! За таких умов океан, що, як відомо, займає на цій планеті приблизно чотири п’ятих її поверхні, не може складатися ні з води, ні з бензину, ні з хлороформу, ні з спирту, ні з фенолу чи ефіру: всі ці речовини негайно википіли б при такій температурі. Не може бути також, щоб цей океан складався з рідкого натрію, чи ртуті, чи рідкого фосфору, бо при такій кількості кисню він весь окислився б. Найвірогідніше, що цей океан складається з гліцерину: тільки він, в умовах тієї планети, з її тиском, що дорівнює одній атмосфері, закипає лише при температурі 290 градусів. Отож на цій планеті не може бути органічного життя…”

Я слухав Андрія, недовірливо посміхаючись:

— Та це ж нісенітниця! Хіба ж можна отак писати про нашу Землю?

— Е, друже, я ж тобі казав, що на тебе впливає звичне уявлення про можливість життя на нашій Землі. Я тебе не переконую! Можливо, ти й маєш слушність, — іронічно посміхнувся він, — можливо, органічне життя на Землі й справді існує…

— Дуже вдячний тобі за люб’язне припущення такої можливості, — в тон йому відповів я.

— Стривай! Але ж у тому, що написано в листі з планети Тау, теж усе гаразд — принаймні з точки зору формальних логічних висновків. Адже згідно з найновішими відомостями саме таку високу температуру мають горішні шари стратосфери і йоносфери нашої планети. Інша річ, що на самій Землі температура не така, а значно нижча… Але це легко можеш установити ти, друже мій! А от спробуй визнач це й перевір з якоїсь віддаленої планети! Отже, жителі планети Тау роблять по-своєму цілком правильні припущення. Та послухай, про що йдеться далі:

“Наші вчені провели додаткові дослідження цієї планети. Вони встановили, що протягом останніх майже двадцяти років на її поверхні постійно спостерігаються десятки й сотні дуже яскравих раптових спалахів. Це, певно, радіоактивні вибухи. Очевидно, на цій планеті існують велетенські поклади радіоактивних елементів, які досить часто мимоволі розщеплюються. Ясно, що органічне життя за таких умов зовсім неможливе…”

— Ну, тут я нічого не можу заперечити, — погодився я. — Якщо з планети Тау можна було зареєструвати вибухи атомних і водневих бомб в Америці, на Тихому океані, в Сахарі та ще й у Китаї, то, мабуть, їхні висновки правильні…

— Отож-то, — кивнув головою Андрій. — Хіба хтось із жителів інших планет повірить, що людство може жити за таких божевільних умов? І нарешті кінець листа:

“Зовсім нещодавно наші вчені вирішили за допомогою найчутливіших радіотелескопів виміряти температуру третьої планети на підставі напруження на ній ультракоротких радіохвиль. З’ясувалося, що ця планета перебуває в стані цілковитого розпаду, бо виміряна в такий спосіб температура її поверхні досягає одного мільярда градусів! Про яке ж органічне життя на ній може йти мова? Очевидно, просто не варт витрачати кошти й зусилля на експедицію до неї…”

— Ну, а це ж звідки взято? — зовсім здивувався я. — Хіба ж у нас є щось подібне до такої велетенської температури? Це ж не жарт, мільярд градусів!..

— На жаль, і це цілком зрозуміло, — відповів Андрій. — Вони, жителі планети Тау, вимірювали температуру на підставі напруження ультракоротких хвиль на поверхні Землі. Так? Але згадай, що останніми роками по всій нашій планеті збудовано близько тисячі телевізійних ультракороткохвильових станцій. Їхня загальна потужність дає підстави саме для такої безглуздої, з нашого погляду, оцінки…

Ми знову закурили. На столі лежав дивний метеорит, на якому було записано спостереження вчених планети Тау. З погляду найновіших методів вивчення інших світів, ці спостереження були цілком правильні і висновок, що на нашій Землі органічне життя неможливе, не викликав заперечення.

Я поглянув на Андрія, а він на мене. І ми обоє весело засміялися. Все ж таки дуже добре було жити на світі, хоч камінь з планети Тау і доводив, що наше життя неможливе!

БЛАКИТНА ПЛЯМА

— А я кажу тобі, — відповів своєму другові Соболю майор Тимощук, — що спостережливість — не тільки вміння помічати деталі. Цим ти володієш добре. Та фотоапарат, наприклад, робить це ще краще, він навіть фіксує всі деталі. Однак навряд чи хто називатиме його спостережливим, хіба не так?

Вони йшли вулицею. Низьке зимове сонце кидало сліпучі відблиски на чистий білий сніг, що випав на світанку. Земля бралася ожеледдю. Нечасті прохожі обережно обходили слизькі місця.

— Я хочу сказати, — вів далі майор Тимощук, не чекаючи відповіді, — що деталі треба вміти зіставити одна з одною, зрозуміти їхні зв’язки, відкинути зайве, залишити важливе й потрібне. Тоді ти маєш право робити висновки. Якщо такі висновки будуть правильні, тоді можна говорити про спостережливість. Тільки тоді, розумієш?

— Виходить, я, з твого погляду, лише ніби невдалий фотоапарат? — з жартівливою образою спитав Соболь.

— Ні, друже. В тобі є нахил до спостережливості. Тільки він мало розвинений, бо ти захоплюєшся кількістю поміченого, механічним нагромадженням спостережених деталей. Це ще далеко не все, хоч зорова пам’ять у тебе зразкова, визнаю. Але цього замало… принаймні було б замало для офіцера радянської контррозвідки.

Соболь шанобливо подивився на свого друга. Справді, він щиро поважав його за гостроту розуму, виняткову спостережливість і ясність думки. Дехто називав це інтуїцією — так сильно іноді вражали товаришів зовні несподівані, але завжди внутрішньо обгрунтовані висновки майора з складних, заплутаних, а іноді і суперечливих обставин якоїсь справи. Він знав: втручання Тимощука вже не раз допомагало розв’язати майже безнадійне завдання, немовби освітлене раптом зсередини могутнім і світлим проникненням його ясного розуму.

— То навчи і мене цієї спостережливості, хай йому чорт! — з благанням мовив Соболь по паузі. — Чи, може, це секрет?

Тимощук посміхнувся:

— Звісно, ні, друже. Ну от, наприклад, спробуй охарактеризувати он ту людину в хутряній куртці, що простує попереду нас. А я послухаю.

Соболь охоче погодився. Кроків за тридцять попереду простував невисокий чоловік у чорній хутряній куртці. Він ішов якось непевно, похитуючись. Ось він, послизнувшись, мало не впав. “Гм, це не так важко!” — подумав Соболь і мовив:

— Якби не твоє глибокодумне запитання та ще після не менш глибокодумної розмови про спостережливість, я просто сказав би, що той чолов’яга трохи випив. Але тепер так не скажу, і не сподівайся! Зараз міркуватиму вголос. Це якийсь службовець — про це свідчить його тека. Він згорблений, голова опущена. Мабуть, якась службова неприємність. Ну, скажімо, дістав за щось догану. Іде додому й переживає. Ні на кого не дивиться, нічого не помічає, збентежений…

Чоловік у хутряній куртці тим часом почав переходити вулицю. І тут скоїлося щось неймовірне. Зненацька з-за рогу вигулькнула машина, маленький вілліс. Чоловік не встиг навіть озирнутися, як машина наскочила на нього ззаду і вдарила радіатором. Чоловік змахнув руками, скрикнув і впав. Машина, рипнувши гальмами, спинилась. З неї вистрибнув військовий і кинувся до потерпілого, що лежав на снігу розкинувши руки.

Усе це сталося в одну мить на очах у вражених Тимощука і Соболя. Вони підбігли до місця аварії. Військовий уже підняв чоловіка в куртці і насилу тяг його до машини.

— Дозвольте допоможемо, товаришу капітан, — звернувся до нього Тимощук. — Здається, він непритомний…

Військовий спідлоба зиркнув на майора.

— Роззява така, переходить вулицю і не дивиться, — пробурмотів він. — Тепер відповідай за нього… Кладімо в машину, я його в госпіталь відвезу.

— Навіщо ж у госпіталь, товаришу капітан? — сказав Тимощук. — Тут якраз за рогом інститут травматології. Його там зразу оглянуть і скажуть що і як. А ми з товаришем, до речі, свідками будемо, потвердимо, що він сам винен. Ми якраз про нього щойно говорили. Він хитався, мов п’яний. Правда ж, Соболь? Ну, сідай, чого стоїш? їдьмо, товаришу капітан!

Військовий похмуро глянув на Тимощука. Соболь теж здивовано подивився на друга: чого це він одразу став такий балакучий? Але Тимощук так дбайливо клопотався непритомним, голос його лунав так щиро, що військовий, хоч і кашлянув незадоволено, все-таки сів на місце і включив мотор.

— Сюди, сюди, товаришу капітан. Он той під’їзд, — показав Тимощук. — Бачите, зовсім близько. А ви хотіли в якийсь госпіталь його везти. Ну, а тепер внесімо його в приміщення. Ми з товаришем удвох за плечі, а ви за ноги. Отак. Ідіть уперед, товаришу капітан!

Через дві-три хвилини непритомний чоловік уже лежав у приймальні. Його роздягала сестра в білому халаті. Вона стурбовано казала:

— Дивно, і пошкоджень зовні непомітно, а лежить як мертвий. Навіть піна на губах виступила…

— Піна? — здивовано перепитав Тимощук і нахилився до непритомного.

Зацікавлений Соболь підійшов ближче і теж нахилився. Так, на губах у чоловіка виступила синювата піна. Губи його ворухнулись. Тіло здригнулося.

— Ну, як ви його збили, товаришу капітан! — з докором мовила сестра, повертаючись до водія машини. — А де ж капітан? — здивовано вигукнула вона.

Тимощук рвучко озирнувся. Водія не було. Соболь кинувся до дверей. Цієї миті з вулиці долинув, віддаляючись, гуркіт машини.

— Он як злякався капітан, що доведеться відповідати, — сказав Соболь, повернувшись. — Тільки його й бачили.

— Це гірше, — сухо промовив майор. — Прогавили, виходить… Тепер шукай вітра в полі! І головне, нічогісінько ж не знаємо про нього. Тільки й того, що він у формі капітана та ще марку машини. Малувато…

— Ні! Ми знаємо більше, — переможно вигукнув Соболь. — Я помітив номер вілліса — ФЮ-15-89.

— Радий ще раз відзначити, що в тебе прекрасна зорова пам’ять, — так само сухо промовив Тимощук і звернувся до сестри: — Не опритомнів?

— Тут, либонь, медицина безсила. Агонія! — відповіла сестра. Чоловік на столі глухо захрипів.

— Чому й досі немає лікаря? Негайно лікаря! — наказав Тимощук.

Обличчя потерпілого посиніло. Він конвульсивно сіпнувся раз, удруге. Губи його ворухнулись, ніби він щось хотів сказати. Потім широко відкрив рота, наче йому бракувало повітря, та так і заціпенів… Незнайомець сконав.

Тимощук уважно оглядав шкіру на обличчі, руках, шиї небіжчика, коли прибув лікар.

— Що трапилось? — стурбовано спитав він.

— Ви вже не допоможете, товаришу лікар, — стримано відповів Тимощук. — Він помер. Його вбили. Ось!

Майор показав лікареві за правим вухом небіжчика блакитну з темно-червоною цяткою пляму завбільшки з п’ятак.

— Ви гадаєте, що це причина смерті? — недовірливо промовив лікар. — Більше схоже на укус якоїсь комахи…

— Товаришу лікар, дайте розпорядження, щоб сюди нікого не пускали. А ви, — звернувся майор до сестри, — жодного слова про те, що трапилося. Товаришу Соболь, зателефонуйте… — він назвав номер. — Скажіть, що я прошу негайно прислати сюди людей. Спробуйте також довідатися, кому належить вілліс номер…

— ФЮ-15-89, — з готовністю закінчив Соболь.

— Так. Поки що все. Шкода, випустили водія!

Коли Соболь повернувся, Тимощук зосереджено вивчав папери й документи потерпілого.

— Ну, що? — коротко спитав він.

— Люди зараз прибудуть… — відповів Соболь.

— А вілліс?

— Гм… він належить машинобудівному заводу. Виявляється, машину сьогодні вранці вкрали. Директор мав кудись їхати… Шофер пішов сказати, що вже чекає його, а коли повернувся, машини не було.

— Так, тут діяла досвідчена рука.

— Може, ти мені, нарешті, з’ясуєш… — почав Соболь. Але Тимощук обірвав його:

— Ми все ще тільки маємо з’ясувати. Думати, робити треба. Дивись!

Він подав Соболю фотокартку. На ній була стара, колись, видно, вродлива жінка, вбрана дуже просто. На звороті напис: “Любому Миколі від матусі”. Соболь звернув увагу на те, що нижній край картки був наче вирізаний ножицями. Він повертів у руках фото і віддав Тимощуку:

— Картка як картка. Хіба що тільки хтось вирізав її. Дитина, чи що?..

— Дитина, кажеш? А це що, по-твоєму?

Майор розклав перед Соболем кілька аркушиків, на кожному з яких зверху чітким почерком було написано: “До НКДБ. Громадянина Фірсова Миколи Івановича заява”, і далі в різних варіантах одна і та сама незакінчена фраза: “Дійшовши висновку, що я повинен розповісти все і тим самим бодай якоюсь мірою…”

Соболь підвів голову:

— Цей чоловік, Фірсов, хотів у чомусь зізнатися. В чому саме? І за що його вбили? Хто вбив?

— Цього я поки що не знаю, — задумливо відповів Тимощук. — Слід гадати, що він писав ці свої заяви на службі, але йому або ж щось заважало, або він ніяк не міг насмілитися написати все до кінця. А щодо фотокартки… то, либонь, саме вона допоможе нам розкрити злочин. Адже це не звичайна фотокартка… А от і наші люди прибули!

Він вийшов і повернувся за кілька хвилин, одягнений уже в білий халат. Разом з ним зайшов чоловік, теж у білому халаті, молодий, з енергійним розумним обличчям. Чоловік сів коло дверей.

— Ти теж надінь халат, Соболь, — мовив Тимощук. — Почергуємо трохи ніби лікарі. Можливо, хтось завітає сюди… А я тим часом ще раз уважно перегляну всі папери потерпілого, — додав він.

Минали довгі, нудні хвилини. Соболь знічев’я роздивлявся кімнату. Два столи. На, одному під білим простирадлом лежав небіжчик. За другим сидів Тимощук. Два вікна виходили у двір. Двоє дверей: одні вели в коридор, другі, засклені вгорі, — до сусідньої кімнати чийогось кабінету. Більше оку не було на чому спинитися. Соболь позіхнув і закурив. Він старанно перебирав у думці всі обставини дивної події. Тимощук натякнув, що сюди може хтось прийти. Хто ж саме?.. Час спливав неймовірно повільно. Тільки Тимощук, здавалося, не помічав нічого, заглиблений у свою роботу.

В двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Тимощук, повертаючись. Соболь помітив, як спалахнули його очі і враз згасли, коли на порозі з’явилась сестра.

— До вас громадянка в справі загиблого під машиною.

— Запросіть!

До кімнати увійшла молода жінка в шубці й капелюшку. Її вродливе нервове обличчя з тонкими рисами було схвильоване. Вона дивилася на Соболя й Тимощука очима, повними сліз. Прегарним жестом жінка приклала до очей маленьку мережану хусточку. Потім, глянувши на стіл, де лежав небіжчик, раптом здригнулась і сплеснула руками.

— Це… він?.. — ледве чутно спитала вона. І, не чекаючи відповіді, кинулася до стола, впала на труп і гірко заплакала. Соболь і Тимощук перезирнулися. Все це було якось надто підкреслено, надто театрально. Здавалося, надміру розраховані рухи вродливої молодої жінки, надміру мелодійні її ридання, щоб бути щирими. Щось тут не так!

Тимощук підійшов до жінки, взяв її за лікоть і підвів.

— Це ваш батько? — спитав він.

— Чому батько? Це мій чоловік, — невдоволено відповіла вона. — Правда, він старший від мене. Ми жили не дуже дружно… Але така смерть, така жахлива смерть!..

— Давно ви одружені з громадянином Фірсовим? — спитав майор.

Молода жінка здивовано глянула на нього:

— З яким Фірсовим? Прізвище мого чоловіка — Кроленко. Сидір Кроленко.

Тимощук нахмурився. Він трохи відкинув простирадло з небіжчика і сухо запитав:

— Виходить, його прізвище Кроленко?

Жінка замахала руками і почала задкувати до дверей, злякано примовляючи:

— Та не знаю я його зовсім! Це якийсь чужий! Боже мій, це зовсім не він. І рот відкритий, страшний!

— Навіщо ж ви прийшли сюди? Кого ви шукаєте? — сердито запитав Тимощук.

— Чоловіка свого. Він учора страшенно розлютився на мене і як пішов, то й досі нема. А мені сказали, що сюди привезли потерпілого, то я й подумала, чи не мій це чоловік, бо він такий необережний… Ми тут поблизу живемо, я й прийшла. Ну то я піду, я так боюся мертвих!..

Вона знову злякано поглянула на труп. Майор Тимощук, стримуючи посмішку, спитав її.

— Ви працюєте десь, громадянко?

— Вчуся в театральному інституті. Ой, яка неприємність! Він тепер снитиметься мені! Який жах!

І вона зникла за дверима.

— Мабуть, не та прийшла, на яку ти чекав, га? — іронічно спитав Соболь. — А я вже приготувався, гадав — шпигунка. Вона й справді дуже підозріла, схожа на шпигунку!

— Бувають непорозуміння, нічого не вдієш, — посміхнувся Тимощук. — Правду кажучи, я й сам спочатку подумав, що пташка піймалася… А все через цей театральний інститут! Вона й тут пробувала роль грати. Нічого, почекаємо ще. А тим часом… Ти просив з’ясувати все. Тобі, либонь, кортить знати, що я думаю з приводу цієї події, га? Та й мені не зашкодить перевірити хід своїх міркувань. Ну, запитуй.

— Ти що-небудь знав уже про цього Фірсова, коли показав мені його на вулиці? — запитав Соболь.

— Нічогісінько. Звернув на нього увагу тільки тому, що він ідучи похитувався. А почав думати, що тут не все гаразд, тільки тоді, коли машина вискочила з-за рогу і збила його. Згадай, водій одразу вистрибнув і почав тягнути Фірсова в машину. Надто вже старався допомогти йому. Це викликало в мене неясну підозру. Потім капітан заявив, що хоче відвезти потерпілого в якийсь госпіталь. Це ще більше посилило мою підозру. Розумієш, я звик придивлятися до всього, усе помічати. Час тепер воєнний, серйозний, сам знаєш. Ну, а коли побачив синювату піну на губах Фірсова, одразу збагнув: тут не нещасний випадок. Тільки — каюся! — маху дав я, проґавив, випустив капітана, утік він. А блакитна пляма довела остаточно, що це було вбивство. Чув я про цей гестапівський спосіб, чимало чув… Ворог хитрий і підступний. Доведеться вести серйозну гру. Але дещо я вже встиг помітити.

— Що ж саме?

— А те, що й ти, — посміхнувся Тимощук. — Убитого, його незакінчені заяви, фотокартку. Тільки я звик аналізувати, пов’язувати явища в систему… якщо хочеш, фантазувати. Що я уявив собі? Я припустив, що Фірсов — резидент німецької розвідки. У нього — явочна квартира для шпигунів, яких засилає сюди гестапо. Так от, ця фотокартка — пароль. Той, хто приходив на явочну квартиру, мусив показувати таку саму картку з вирізаними краями. Якщо краї точно сходилися, входили один в один, — усе гаразд, прибулець “свій”. Звичайно, спосіб не новий. Нове тільки те, що цього разу вибрали фотографію, яка не викликає ні в кого підозри — “любої матусі”. Тепер уявімо, що Фірсов схотів чомусь вийти з гри і виказати своїх поплічників. Про його наміри пронюхали “друзі”. Що вони мали вчинити? Ясно, усунути з дороги Фірсова. І усунули, як бачиш.

— Сміливе припущення… — знизав плечима Соболь.

— Але, погодься, цілком імовірне. Усунув Фірсова цей самий капітан. Підіймаючи Фірсова на вулиці, він непомітно вколов його за вухом голкою з отрутою, що залишає блакитну пляму на місці уколу, після якого людина одразу непритомніє, а через чверть години вмирає. Навіщо їм потрібне було таке складне вбивство? Адже Фірсова можна було просто рішити десь у кутку. В крайньому разі після вбивства покинути на вулиці. Чому ж його труп намагалися вивезти?

— Справді, чому? — повторив Соболь.

— Вони хотіли обов’язково оволодіти фотокарткою, цим паролем, щоб він не попав до рук радянських органів. Тому капітан і намагався одвезти тіло Фірсова якнайдалі. Зрозуміло? Ну, а тут несподівано втрутилися ми з тобою і перешкодили йому це зробити. А от капітана проґавили, на превеликий жаль. Ніяк не можу собі пробачити цього!

— І ти гадаєш, що сюди неодмінно хтось із них прийде?

— Якщо моя уява намалювала правдиву картину, інакше не може бути! Коли мої висновки й припущення правильні, обов’язково прийдуть! Причому, довго не доведеться чекати. Вони зроблять усе, щоб повернути пароль… Стривай, стривай!..

Сестра відчинила двері й доповіла так само офіційно:

— До вас відвідувачка, питає про загиблого.

— Нехай увійде! — обізвався майор Тимощук.

До кімнати увійшла підстаркувата жінка в сірій хустині і потертому пальтечку, така непоказна і непримітна, що Соболь не зміг стримати розчарованого зітхання. Після розмови з Тимощуком він чекав появи когось іншого, А тут — жовте, сухе обличчя, маленькі червоні очі під білявими бровами — ото й усі прикмети. Навіть вік її важко було визначити. Їй можна було дати і тридцять і п’ятдесят років.

Тим часом жінка, роззирнувшись навколо, звернулась до Тимощука:

— Ви тут головний, громадянине? Мені сказали сусіди, що сюди привезли брата мого, Фірсова Миколу Івановича. Машина його, кажуть, підбила. Так от, живий він чи ні?..

— Це ваш брат? — відкинув простирадло Тимощук.

Жінка глянула і похмуро відповіла:

— Виходить, мертвий? Страшний який…

— Нещасний випадок, — коротко відповів Тимощук. — Врятувати не вдалося.

Жінка помовчала. Жовте її обличчя не виказувало ні хвилювання, ні суму. Потім вона спитала:

— Там у нього гроші були. Так вони не пропадуть? Коли одержати можна буде? Інших спадкоємців нема, я одна.

Соболь знизав плечима: ото любляча сестриця! Але Тимощук спокійно відповів у тон їй, діловито і коротко.

— Днів через два-три все одержите. І гроші, і папери, і фотокартки.

Жінка пожувала сухими губами:

— А поховають його на казенний рахунок, чи як? Я жінка бідна.

— На казенний.

— А гроші полічили, що при ньому були? — не вгавала жінка. — Бо гроші люблять рахунок.

— Усе перевірили й записали. Грошей — триста двадцять карбованців, документи, фотографії, — дуже ретельно перелічив Тимощук.

— Ага, — задоволено мовила жінка. — Тоді я піду. Мені дуже ніколи, я жінка самотня, доводиться заробляти собі на хліб. А саме надвечір люди добре і махорку, й насіннячко купують. Ну, бувайте здоровенькі.

— Заждіть хвилинку, — спинив її Тимощук. Жінка озирнулась, неласкаво дивлячись на майора. — Скажіть, ваша мати жива?

— Ні, померла. Років п’ять як померла.

— Це її фотокартка? — показав Тимощук фотографію.

— Вона, голубонька, — спокійно відповіла жінка.

— Вам ця картка потрібна? — спитав майор.

— Та ви ж сказали, що днів через три віддасте все. Як хочете, то віддайте й зараз, мені байдуже. Я й почекати можу, на голову мені не тече.

— Ну, тоді бувайте здорові, громадянко, — поклав фотокартку на стіл Тимощук. — Залиште свою адресу.

Жінка вийшла. Тимощук глянув на розчароване обличчя Соболя і всміхнувся:

— А ви думали, що все так легко! В нашій справі потрібні терпіння і витримка. Заждемо ще. Хоча… хоча і тут уже є над чим серйозно замислитись, — додав він, покусуючи губи. Потім труснув головою і рішуче мовив: — Ні! Це нічого не дало б. Нехай вона погуляє, ми ще побачимося з нею… А втім… В чому ж. тоді річ? Дивно…

Чекати ще довелося досить довго. Стемніло. Потім насунула ніч. Проте ніхто не приходив.

Тимощук дав якесь розпорядження чоловікові, що сидів біля дверей. Той вийшов. Майор акуратно розклав папери вбитого на столі і загасив світло. Вони з Соболем вийшли до сусіднього кабінету і сіли там, прочинивши двері так, щоб видно було вікна першої кімнати, тіло небіжчика і стіл, де було розкладено папери.

— Тепер усе залежить від нашої витримки, — тихо мовив Тимощук. — Це діло куди серйозніше, ніж я гадав. Певен, що справа не тільки в картці.

Тепер час спливав ще повільніше. Соболя хилило в сон, але зусиллям волі він примушував себе пильнувати. Так минали години.

Раптом Соболь відчув, як рука Тимощука обережно торкнулася його коліна: увага! Майже тієї миті він помітив тоненький промінь світла, що впав зовні на одне вікно сусідньої кімнати.

Промінь згас. Почувся легенький скрегіт по склу. Згодом щось тріснуло — коротко й сухо. І відразу з сусідньої кімнати війнуло свіжим морозним повітрям. У неясному чотирикутнику вікна з’явився темний силует чоловіка і сів на підвіконні. Гострий промінь електричного ліхтарика пробіг по кімнаті, спинився на мить на білому простирадлі, потім на столі з паперами. Чоловік нечутно зіскочив з підвіконня, попрямував до столу з паперами і взяв там щось, присвітлюючи собі ліхтариком.

Потім незнайомець підійшов до небіжчика, відкинув простирадло і, пробурмотівши щось, схилився над тілом Фірсова. Саме цієї секунди під Соболем рипнув стілець. Чоловік озирнувся. Промінь ліхтарика майнув по кімнаті й вихопив з темряви голову Соболя. Тимощук кинувся в сусідню кімнату. Але чоловік ще швидше рвонувся до вікна. На мить його постать ясно вималювалася на тлі неба. Пролунав постріл. Чоловік зойкнув і незграбно зіскочив з підвіконня.

— Лишайся тут! — крикнув Тимощук Соболю і кинувся до дверей.

Зразу ж таки в дворі пролунало ще кілька пострілів. Соболь підбіг до вікна. Він побачив темну купу людей, що борсалися внизу. Піймали!.. Соболь увімкнув світло.

До кімнати ввійшов майор Тимощук. Він тримав у руках дві фотографії. На обох була підстаркувата жінка, в обох нижні краї були наче вирізані ножицями. Тимощук приклав картки нижніми краями одну до одної — краї зійшлися.

— Дещо є, — мовив Тимощук. — Одна фотокартка — Фірсова, другу знайшли в кишені пійманого відвідувача. Між іншим, це той самий “капітан”, що збив Фірсова своїм віллісом. Обидві фотографії зійшлися. Але “капітан” ще за чимось полював. Що він шукав на трупі? — Тимощук замислився.

— Я знаю! Золоті зуби! Розумієш, золоті зуби! — вигукнув Соболь.

Тимощук глянув на Соболя, потім на відкритий рот Фірсова й похитав головою.

— Він, мабуть, хотів вирвати в нього золоті зуби. Я чув про таке, — переконував Соболь.

— Ні, — рішуче похитав головою Тимощук. — Ні! Деталі ти помічаєш добре. Але висновки твої надто дрібні, неправильні. Це був не грабіжник, якоґо привабили золоті зуби. Тут гра значно тонша. Зуби… так… зуби… але не те, зовсім не те… Що ж тоді? — Він схилився над трупом.

— Ага! Он воно що! — Тимощук випростався, тримаючи в пальцях білий зуб. Він показав його Соболю.

— Поміж золотими був оцей, — сказав майор. — Він вигвинчувався. Зрозуміло? В ньому ми знайдемо…

Майор підійшов до другого стола, ввімкнув лампу. І тоді остаточно здивований Соболь побачив, як Тимощук обережно виймає з зуба тоненьку білу стрічечку з дрібненьким написом.

— Шифр! — сказав майор Тимощук. — Ось у чому річ! Ось за чим вони полювали! їм треба було добути цей шифр, що зберігався у Фірсова. І непогано зберігався. От чому “капітан” хотів вивезти якнайдалі тіло Фірсова. Звісно, пароль теж був потрібен їм. Але головне — шифр. Розумієш, я відчував, що фотокартка — не все, і був певен, що хтось неодмінно прийде! Спочатку вони ознайомляться з обстановкою, а потім уже почнуть діяти. Так і вийшло.

— А хто ж ознайомлювався з обстановкою?

— Удавана сестра Фірсова. Ми допомогли їй це зробити, показавши небіжчика. Вона, либонь, одразу запримітила, що в нього відкритий рот. Це полегшувало їм завдання. Адже відкрити рота задубілому трупу, щоб вигвинтити зуб із шифром, було б важче. Що ж, ця жінка добре зіграла роль! Це тобі, друже, не театральний інститут, а вища гестапівська школа. Тепер приберемо до рук і “сестру” і всіх поплічників “капітана”. Ми не дозволимо довго гуляти ворогові по нашій землі, хоч би який досвідчений і спритний він був.

ЦІНА ЖИТТЯ

Він швидко біг угору вузенькими кам’яними сходами, навіть не торкаючись залізного поруччя. Час він тепер мав, час, що вимірювався хвилинами: йому пощастило внизу накинути на двері міцний залізний гак. Гітлерівці ще пововтузяться там, доки зламають гак чи висадять двері.

Четвертий поверх, п’ятий… Ось-ось мають бути маленькі бічні дверцята. Прослизнути в них до кліті ліфта… Там є дверцята до балансового тунелю, можна спуститися вниз тросом, заховатися. Він добре знає цей великий будинок, він ремонтував тут ліфт минулого року.

Не ховаючи в кишеню пістолета, він збіг на площадку шостого поверху. І скам’янів. Бічні двері до кліті ліфта було замкнено на замок. Знизу долинав гуркіт — мабуть, гітлерівці прикладами грюкали у двері.

Зупинитися тут? Так, у нього є пістолет і дві обойми. В кишенях — три гранати, можна захищатись, але…

Ні, спокійно. Не хвилюватися, не поспішати! Чи не пощастить урятуватися на горищі? А може, вдасться, дочекавшися вечора, спуститися по залізній драбині?..

Мерщій до горища!

Та перед самісінькими дверима горища він знову зупинився. Чи немає там ворогів? Будинок високий, фашисти встановлюють на таких будинках протиповітряні установки, це він знав. Гуркіт, що долинав знизу, підштовхував його.

На горищі було напівтемно. В обличчя вдарив запах, властивий горищу міського будинку. Товстий шар сухого піску заглушав кроки: пісок насипали тут, коли почалася війна, ним гасили запалювальні бомби.

Тиша.

Швидко, озираючись, він ішов туди, де світилося дахове вікно. Може, перебратися на дах сусіднього будинку, бо на горищі лишатися небезпечно, все видно як на долоні… Стоп!

Насторожене вухо вловило нові звуки, шум. Немов десь поблизу грюкали важкі двері. Потім долинув голос — хтось розмовляв німецькою мовою. Почулася хода. Йшли ніби від дахового вікна.

Одним стрибком він опинився за брандмауером, причаївся у напівтемряві горища, в його непевних тінях.

Хода чулася ближче. Ось вималювався силует людини в німецькій шинелі. Фашистський солдат ішов горищем, засунувши руки в кишені, зігнувшись і зіщулившись.

Гітлерівський солдат. Німецький одяг. В ньому легше зникнути, врятуватися, пройти дахом, не викликаючи підозри вартових… Діяти, діяти!

Солдат минає брандмауер, щось бурмочучи собі під ніс. Ще мить, так буде зручніше…

— Аах!

Фашист дивно, безглуздо змахнув руками і впав на пісок долілиць. І знов тиша.

Озирнутись, впевнитися, що немає нової небезпеки? Прислухатися, чи немає близької погоні? Фашист лежав нерухомо розкинувши руки. Мертвий чи непритомний? А, все одно!

Він перевернув гітлерівця на спину, розстебнув ґудзики шинелі, стягнув її, надів на себе. Тепер ще пілотку. Готово. Вперед!

Десь позаду, ще далеко, чулося тупотіння. Німці бігли слідом за ним.

Ось і дахове вікно. Дах — плескатий, вкритий льодом. Тікати нікуди. Так… Його пальці стиснули пістолет.

Квадратна бетонна башта посеред даху. Башта з залізним поруччям навколо, з флагштоком. Двері. Оце звідси і вийшов гітлерівець? Гаразд, іншого виходу немає.

Впевнено, невимушеною ходою він підійшов до дверей башти, відчинив їх. Круті сходи вели вгору. Над ними залізний люк. Уперед!

Мов у відповідь на стукіт його чобіт по сходах, зверху долинув чийсь голос. Він щось запитував німецькою мовою. Чудово. Думають, що він фашист.

Він голосно відповів кількома нерозбірливими словами.

Залізний люк над його головою відчинився. Звідти визирнув гітлерівський солдат. І майже водночас пролунав короткий, сухий постріл з пістолета. О, недаремно він мав славу неабиякого стрільця!

Хапаючись омертвілими руками за східці, фашист падав униз. Ще мить — і гітлерівець покотився до зовнішніх дверей башти. Увага, спокійніше! Чи немає там ще когось?

Немає, бо в тиші було чути тільки неясні звуки, що долинали знизу, з боку горища. Чийсь здивований вигук. Мабуть, гітлерівці знайшли першого солдата. Ну, гаразд!

Він хутко збіг униз, підняв важкого фашиста і випхнув його на дах. Потім зачинив двері, засунув важкий засув. Так буде спокійніше.

Тоді знову збіг сходами і через люк вийшов на верх башти, відчуваючи, як шалено калатає серце.

Нікого. Мабуть, їх тут було тільки двоє. Один пішов раніше, другого він застрелив тут. Спарений кулемет дивився в небо. З його замка звисали стрічки з патронами. Ящики з запасними стрічками стояли біля кулемета. Зенітне кулеметне гніздо! Добре, тепер він озброєний непогано… Знизу долинули голоси гітлерівців. Вони бігли сюди, до башти. Нічого, тепер він хазяїн становища!

Він зачинив важкий залізний люк, що вів униз. У тому люкові були два отвори, невеличкі, але зручні для спостереження. Гаразд, можете йти, панове фашисти!

Знову долинули люті вигуки. Гітлерівці побачили перед баштою другого вбитого солдата. Вони щось вигукували, вони намагалися відчинити двері.

Він обережно, лежачи на підлозі башти і тримаючись руками за стояки поруччя, глянув униз. Так, звідси добре видно дах. Гітлерівці внизу. Їх чимало — чоловік двадцять. Еге, скільки їх женеться за ним!

Пролунав постріл. Куля дзвінко вдарилась об поруччя біля його голови. Помітили все-таки! Та це байдуже, все одно вони знають, що він тут.

Він одповз од краю башти і ліг біля кулемета. Ще постріли. В повітрі просвистіли кулі. Він посміхнувся: іграшки!

У ранковому серпанку перед його очима розкинулося велике місто. Знайомі обрії, знайомі обриси…

Он, праворуч, велетенські корпуси заводу, яким усі пишалися. А яке було свято, коли відкривали завод кілька років тому! Як чітко, гордовито вимальовувалися в небі обриси будов заводу-велетня!

Тепер це чорні руїни.

Він повільно оглянув місто. Колись гомінке, веселе, сповнене життя, тепер воно було мертве, безлюдне, похмуре кладовище. Фашисти ходили цим містом, хазяйнували тут, командували в ньому…

Проте не дуже командували. І те, що він тут, — доказ цьому. Його загін… ні, точніше, підпільна група, — робила своє діло. Мимоволі він пошукав очима той будинок. Ондечки… Тепер це руїни. Там розмістився гітлерівський штаб. І сьогодні вночі він злетів у повітря. Товариші втекли, а він… він мав одвернути увагу від підривників. І відвернув. Шкода тільки, що не пощастило до кінця ошукати гітлерівців. Вони таки не загубили його сліду. І ось він тут.

Треба зважити становище. Врятуватися уже не зможе. Це ясно. Його оточили. Але і взяти його легко їм не вдасться. Це теж ясно. Отже, він має нове бойове завдання: віддати своє життя якнайдорожче, знищити якнайбільше ворогів.

Йому пощастило. Він має додаткову зброю — спарений кулемет. Гаразд!

Він хрипко, нервово засміявся. Гітлерівською зброєю нищити фашистів? Чудово! Шкода, товариші не знають, не бачать усього цього… Сюди, на башту, не зазирнеш. Вона висока.

Знизу долинуло гуркотіння. Фашисти намагалися вдертися до башти. Він роззирнувся.

З другого боку кулемета знайшов сумку. Сухарі… пляшка з водою… Е, це добре! Сигарети! І сірники. Він запалив сигарету, несмачну німецьку сигарету. Але це, звісно, краще, ніж нічого. Давненько не курив. Патрони… і більше нічого.

Ні, ось щось іще. Зім’яті газети, якийсь мотлох і згорток. Що в ньому? Червона тонка тканина, на ній золота фарба. Та це ж прапор! Радянський прапор з золотим серпом і молотом, якого, мабуть, свого часу підіймали на свята на цій башті. Німці не помітили його серед мотлоху. Чудово!.

Він знову засміявся і підвів голову. Бліде зимове блакитне небо широкою чашею розкинулося над ним. Флагшток з тонкими мотузками, що гойдалися під подувами легкого вітру, здіймався у блакитне небо.

Гуркіт унизу обірвався. Гітлерівцям пощастило вибити зовнішні двері башти. Він прислухався. Солдати біжать сходами? Добре!

В одну мить він опинився біля люка. Крізь вузенькі отвори було чудово видно темні постаті фашистів, що обережно підіймалися вгору. Він просунув дуло пістолета в отвір, націлився.

Один за одним пролунали три постріли. У відповідь почулися крики і тупотіння гітлерівців, що тікали.

Частим, безладним дробом внизу застукотіли постріли. Фашисти стріляли навмання. Кулі з скреготом ударялись об залізо. Він посміхнувся. Витрачати патрони треба тільки напевно. Крім того, тепер гітлерівці деякий час обмірковуватимуть, що їм робити.

Од збудження в нього тремтіли пальці, коли він прив’язував червоний прапор до мотуззя на флагштоці. Серце стискалося в грудях, поки він обережно натягував мотуззя. Прапор повільно піднімався вгору, плив уздовж флагштока в небо — вище, вище, вище…

Та ось прапор злетів до верхнього кінця флагштока. На якусь мить наче завмер, і зразу ж його підхопив свіжий подув вітру. Червоне яскраве полотнище розгорнулося. Блиснула горда золота емблема Країни Рад — трудові серп і молот. Прапор маяв у небі. Червоний прапор маяв у блакитному небі над похмурим, великим містом, яке захопили фашисти.

Його було видно звідусіль — з вулиць, з майданів, з вікон будинків. Гордий червоний прапор, він вільно майорів у небі, недосяжний для гітлерівців, прекрасний, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Постріли знизу припинилися. Мабуть, фашисти зрозуміли недоцільність стрілянини. Але що вони вигадають тепер?

Гучний вибух десь біля поруччя башти струсонув повітря. Ще один… ще… Ага, гітлерівці вирішили закидати його гранатами. Що ж, це може дати їм перевагу, якщо…

Але башта була висока. Гранати не долітали до неї. Йому це не пошкодить, а самих фашистів, що були внизу, може поранити. Добре.

Треба підтягти кулемет ближче до краю башти.

Він підповз до краю, до поруччя. Треба перевірити, чи не тримають вороги під обстрілом дах башти. Надівши пілотку на паличку, що лежала біля поруччя, він повільно підняв її вгору. І враз затріщали постріли. Кулі верескнули над ним, хоч жодна й не потрапила в пілотку.

— Погані стрільці, — прошепотів він задоволено. — Ну, я стрілятиму не так, будьте певні!

Вихід на дах будинку був тільки з дахового вікна, звідки вийшов він сам.

Розраховуючи кожен рух, він підтягнув кулемет до дахового вікна. Знову пролунали постріли. Кулі дзенькнули об щит кулемета.

Гаразд!

Гострим поглядом він помітив крізь щілину кількох гітлерівців, що досягли дахового вікна. З горища вибігали солдати.

Він націлився і натиснув на гашетку. Кулі прошили повітря. Солдати кинулися врозтіч, лишаючи вбитих і поранених.

Він задоволено підрахував:

— Чотири… шість… вісім… та два раніше… та ще три на сходах… — всього тринадцять. Уже добре. А ще ж не вечір!

Нараз щось гаряче вдарило його в ліве плече. І враз по тому ще кілька куль застукотіло по щиту кулемета.

Десь ховався фашистський снайпер, який вистрілив, коли людина на башті, захоплена успіхом, висунулась з-за щита.

— Ні, ця рана не страшна. Адже плече ліве…

Так, рана була легкою, хоча плече й пекло мов вогнем. Де ж снайпер?

Він висунув за щит пілотку, й одразу пролунали два постріли. Дві кулі одна за одною пробили пілотку. Жовтуваті виблиски з-за цегляного димаря вказали місце, де ховався фашист.

Тепер справа була в тому, хто кого перехитрує.

Він завмер, повільно повертаючи стволи кулемета у напрямі до димаря. Не стріляти, ні, аж доки не буде певності. Не сполохати фашиста!

Ще кілька куль ударилося об щит. Раптом він відчув, як гаряче полилося по його руках і боці. І тільки тепер ніби почув останні постріли. Розривні кулі! Фашист стріляв розривними кулями.

Його поранено осколком…

Клятий фашист може перешкодити виконати завдання. Його охопила нестримна лють. Ні, ціна його життя має, має бути висока!

Не відриваючи очей від щілини в щиті, він помітив, як з-за димаря висунувся ствол гвинтівки. Над ним з’явилася зеленувата каска фашиста. Ага, сюди, під каску, над самою гвинтівкою!

Коротка черга з кулемета, кулі вдарили об димар. І зразу по вкритому льодом даху покотилася гвинтівка, з-за димаря впав фашист у касці й німецькій шинелі. Готовий! Чотирнадцять!

Гаряча кров текла по боку. Одяг прилип до тіла. Перев’язати? Чим?

Враз з іншого боку по залізу щось застукотіло. Кулі. Його обстрілювали з сусіднього будинку.

Швидким рухом він перевів стволи кулемета ліворуч, туди, де спалахували виблиски пострілів. Довгою чергою вдарив по вікнах верхнього поверху.

— П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять… ах!

Він упав. Поранено в ногу. Мабуть, куля зачепила кістку, бо підвестися уже не міг. Погано…

Кулемет стояв біля нього, та, навіть сівши, він не дотягнеться до його рукоятки.

— Кляті! Але я ще живий!

Він перевірив гранати й пістолет, замінив обойму, допомагаючи собі лівою, пораненою рукою. Він міг рухатися лише плазом, поранена нога була, як колода.

Трошки відпочити, зібратися з силами!.. Він підвів голову. Над ним майорів червоний прапор. Здавалося, прапор плив по небу серед нерухомих білих хмар. Радянський прапор маяв над захопленим фашистами містом.

Його увагу привернув легкий шум праворуч. Щось шаруділо по бетонній стіні.

Над краєм башти показалися дві дерев’яні палиці. Гойднулись і спинилися, сперлися на край стіни. Драбина! Гітлерівці хочуть вилізти на дах по драбині.

Поклавши пістолет на поранену руку, він націлився. Ось над краєм башти з’явилася залізна каска. Рано ще, рано стріляти. Може, це все тільки ввижається йому?

Ні! Ось фашист змахнув гранатою.

Сухий постріл — і фашист зник.

— Вісімнадцять! І я ще живий!

Одразу три гранати перелетіли через край башти. Три вибухи один за одним струсонули башту.

Щось важко вдарило його по голові, вибило з рук пістолет. Але він знайшов ще у собі силу. Вийняв останню гранату.

Потім побачив, мов у тумані, фашистів. Вони обережно лізли на башту, тримаючи напоготові пістолети й гранати.

На якусь мить він знов розплющив очі. Червоний прапор могутнім широким крилом маяв над ним. Золоті серп і молот переливалися вогнем на червоному тлі. Прапор, як одвічний символ боротьби й перемоги.

Фашисти були вже на башті. Вони шукали його. І тоді останнім зусиллям він жбурнув у них останню гранату. Це було все, що він зміг зробити.

Вибуху він уже не почув. І нічого не побачив. Але він виконав бойове завдання. Фашисти дорого заплатили за його життя!

ГОЛОС У ТЕМРЯВІ

Чотири гітлерівських автоматники в білих маскувальних халатах увійшли в село з південного боку й не вагаючись попрямували вздовж вулиці, до майдану, де в сутінках ледве видно було руїни церкви та будинку сільради. Автоматники йшли, нікого не питаючи дорогу; та й питати не було в кого на безлюдній вулиці.

Попереду йшов високий солдат, низько насунувши капюшон. В руках він тримав напоготові автомат. Мабуть, він знав дорогу краще за інших, що мовчки посувалися слідом за ним. Гітлерівці щулилися від холоду. Проминувши кілька провулків, вони опинилися біля хати, у вікні якої блимав жовтий вогник каганця. Високий солдат кілька разів грубо вдарив чоботом у хвіртку.

— Хто там? — пролунав із двору чоловічий голос. — Староста треба, — коротко відповів високий.

На подвір’ї заметушилися. Відчинилася хвіртка. З-за неї визирнув маленький чолов’яга в ушанці, зі скуйовдженою борідкою. Побачивши гітлерівців із автоматами напоготові, він злякано забелькотів:

— Я староста, я, панове германці. Чого зволите?

Високий презирливо штовхнув його автоматом у груди:

— Місце спати… кушати… добре кушати… ферштеє?.. Староста заметушився ще більше:

— Зараз буде спольнено, пане старшой. У нас для панів германців спеціально попівський будинок пристосовано, дуже добрий. І харч упольнє підходящий, сальце, хлібушко білий, молочко.

— Млєко, — сказав фашист, ледве ворушачи замерзлими губами.

— Млєко, млєко, — зрадів староста. — І тепло буде, витопимо як слід. Пожалтє, панове, я покажу куди!

Він підтюпцем побіг по стежці, протоптаній у снігу. Високий, обернувшись до супутників, підморгнув їм:

— Форвертс! — наказав він.

Через півгодини автоматники, скинувши маскувальні халати та шинелі, сиділи за столом і їли. У пічці палали дрова, закутана у велику хустку жінка принесла соломи, готуючи на підлозі постіль. А метушливий староста все ще ніяк не міг заспокоїтися. Він підходив до солдатів і запитував улесливо, весь час кланяючись:

— Може, панам германцям ще щось треба? То скажіть…

Солдати були надто зайняті їжею, щоб відповідати йому. Нарешті староста посміхаючись, прошепотів на вухо високому солдатові:

— Якщо розважитися бажаєте, то в один момент. Горілочки?.. Гм, дівчат справних?.. Тільки моргніть!..

Високий повернув голову. Озирнулися й інші. Староста, чекаючи відповіді, запобігливо пощипував борідку.

— Потім… потім, — відповів високий. І, вказуючи на вікна, наказав: — Треба закрити цей… віконниця, так? Забагато світла вулиця…

— Зараз, зараз, — заметушився староста. Він вибіг надвір. За хвилину загрюкали віконниці. Потім у дверях кімнати відкрилося маленьке віконце. З нього знову визирнуло обличчя старости. Він солодко мовив:

— А коли нащот розважитися, тільки моргніть, панове. Ураз горілочки приставлю, і все, що треба…

— Шляфен! — через плече кинув високий солдат.

Обличчя старости зникло. Зачинилось у дверях віконце. Високий все ще прислухався. Грюкнули вхідні двері. Староста вийшов. Високий знизав плечима й налив собі склянку гарячого молока.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Солдати вечеряли. Високий випив молоко, підвівся, пройшовся по кімнаті, потім вийшов із кімнати й невдовзі повернувся. Дрова в пічці вже догоряли. Високий солдат сів біля стола, вийняв кисет і скрутив цигарку. Заклеюючи її, він уважно подивився на інших.

— А й мерзотник же цей староста, — сказав він чистою українською мовою. Другий солдат охоче відгукнувся.

— Два рази, товаришу лейтенант, рука в мене ледве сама на спуск автомата не натиснула. Це тоді, коли він там, біля воріт, підлещувався. І ще…

Він не закінчив, його перебив кремезний юнак, що сидів біля нього:

— Гадина першої статті, факт! І зверніть увагу, товаришу лейтенант, у нього все як по маслу. І їжа для панів германців готова, будинок попівський… Плаче по ньому куля в моєму автоматі, товаришу лейтенант, їй-бо, плаче…

— Спокійно, товариші! — спинив обох високий. — У нас інші справи, інше завдання. А вже коли в когось руки сверблять на таких гадів, то, повірте, у мене більше, ніж у вас. Я, коли ще селом ішов, чого тільки не передумав… все знайоме… І вулиці, і хати…

— Та ви ж не з цього села, — зауважив кремезний.

— Не з цього, правда, — погодився високий. — Моє село сусіднє, у п’яти кілометрах було звідси… Було, доки фашисти не спалили його. Ну, сюди я частенько бігав, коли хлопцем був, до діда та бабусі, до родини моєї матері. Вона звідси була…

— Була? — необережно запитав кремезний.

— Так, була товаришу Соколов, — несподівано сухо відповів лейтенант. — І досить розмов! Вставати доведеться рано-вранці. Спати час. Чергуємо по годині, починаю я.

Товариші докірливо глянули на Соколова, який і сам не радий був своїй балакучості, і почали влаштовуватися на соломі. За кілька хвилин вони вже спали: втома від напруженого небезпечного переходу давалася взнаки. Заснув і Соколов, картаючи себе за недоречне запитання. Адже він знав, що матір лейтенанта Савченка гітлерівці спалили разом з усіма селянами. Про це в роті знали всі. І треба ж було йому спитати, роз’ятрити рану лейтенанта!

А Савченко сидів біля стола й думав. Він добре пам’ятав це село, пам’ятав і цей великий кам’яний попівський будинок, повз який хлопчиськом боявся бігати: звідси завжди міг вискочити великий собака. Добре жив піп, будинок у нього добрий, із товстими стінами, дубовими дверима та віконницями…

Лейтенант Савченко підвівся, пройшовся по кімнаті. Так, запитання Соколова справді немов ножем різонуло його. Він побачив знайомі вулиці села, по якому бігав хлопчиком. Згадав діда, що вирізував йому з дерева іграшки, бабусю, в якої завжди був для любого онука Василя медовий пряник… і матір, лагідну матір… Тепер їх нема. Померли й дід, бабуся й мати…

Ні! Досить думати про це. Не час! Попереду ще багато справ, небезпечних, важких, для яких будуть потрібні сили — і його самого, і його товаришів-розвідників.

Легкий шум за вікном привернув його увагу. Він прислухався, поклавши руку на автомат. Ні, це, мабуть, вітер шарудить сухим снігом. Просто він надто збуджений сьогодні. Навіть голова болить, що трапляється з ним рідко.

Лейтенант глянув на товаришів, що спали на підлозі. Так, коли б не знайомі обличчя, — справжні фрици в зелених мундирах. Та й сам він… Певно, і не варто було так старанно прикривати обличчя капюшоном, коли входили в село. Хто пізнав би його в німецькому одязі?

А от голова все-таки болить — і дедалі більше. Лампа смердить, чи що? У повітрі неприємний запах, немов чад. Відчинити двері?

Лейтенант Савченко підійшов до дверей, штовхнув їх. Вони не відчинялися. Він швидко оглянув їх: може, хтось із хлопців зачинив двері на засув? Ні. Що ж тоді?.. Він ще раз натиснув на двері. Наче хтось зовні підпер їх колодою.

Лейтенант озирнувся. На столі горіла лампа, круг неї стояли тарілки з їжею, глечики, миски, лежав хліб. На підлозі на соломі спали товариші. Все було як і раніше. Але двері… Соколов ворухнувся, тихо застогнав і сонно провів рукою по лобі. Так, і головний біль… і цей чад…

Савченко швидко підійшов до вікна, натиснув на залізний стержень віконниці, що проходив усередину кімнати крізь дірку в стіні. Стержень не піддавався.

Підвівся Соколов, сів, кволо озирнувся. Він побачив обличчя командира — напружене, серйозне. В одну мить солдат був на ногах. Та нараз він похитнувся й ледве не впав. Розгублено, збентежено подивився на командира.

— Голова не варить, товаришу лейтенант. Болить дуже.

— Розбудіть товаришів, — коротко наказав Савченко. Соколов нахилився й знов ледве втримався на ногах.

Він старанно розштовхував товаришів, але вони тільки бурмотіли щось незрозуміле й знов засинали. Нарешті, наймолодший і найміцніший Чорножук підвівся. Обличчя його було бліде. Петренко не прокидався. Невже чад устиг так вплинути на нього?..

Савченко зазирнув у піч: там ще й досі спалахували сині вогники. Води!

Води в кімнаті не було.

Савченко схопив зі стола глечик і вилив у піч молоко. Жар зашипів — голосно, люто. Кімнату наповнив чад горілого молока. Повітря потрібне, свіже повітря!

Лейтенант озирнувся. Чорножук і Соколов дивилися на нього. Вони все ще не розуміли, що трапилося. Коротко й швидко Савченко пояснив:

— Нас зачинили. Двері підперті зовні. Віконниці теж. Піч закрито надто рано. Нас отруюють чадом. Зрозуміло?

— Дозвольте вибити шибку, товаришу лейтенант, — запропонував Соколов.

Савченко знизав плечима.

— Спробуйте. Але віконниці тут дуже міцні. От коли б пощастило вибити і їх… та де там!

Він згадав: віконниці в попівському будинку теж дубові.

Соколов замахнувся автоматом. Задзеленчало розбите скло. Люто, з усієї сили Соколов ударив прикладом по віконниці. Даремно! Дубова віконниця навіть не хитнулася. Зате сам Соколов ледве втримався на ногах.

— Голова йде обертом, товаришу лейтенант, — збентежено сказав він, потираючи лоба.

Ззаду щось загуркотіло. І зразу стало темно. То Чорножук стогнучи впав на підлогу. Він зачепив стіл, перекинув його, лампа розбилась. У темряві було чути важке дихання Соколова та слабий стогін Чорножука. А Петренко? Що з ним?

І в цю мить за дверима почулося шарудіння. Щось рипнуло. У темряві лейтенант Савченко побачив, як у дубових дверях засвітилася щілина. Хтось зовні відчиняв віконце, прорізане в них. Пролунав тихий жіночий голос:

— Мабуть, уже готові.

Їй відповів чоловік так само тихо:

— Стривай, поспішати нема куди! — Це був голос старости, але вже зовсім інший, де й поділися запобігливі, улесливі нотки.

Чиєсь обличчя неясно й туманно виднілось у віконці. Лейтенант відчув дотик руки Соколова, почув його збуджений шепіт:

— Це що ж, розшифрував нас гад, чи що?..

Хоч як тихо прошепотів Соколов, за дверима його почули. Обличчя зникло. Долинуло шепотіння, уривчасте, схвильоване. І тоді неясний обрис обличчя знову з’явився у віконці. Залунав голос тихий, але твердий:

— Ще не всі подохли, прокляті? Ще ворушитеся? Так от вам на останнє, перед смертю вашою собачою, мої слова. Будьте ви прокляті на цьому й на тому світі. Здихайте, іроди! Тут вам розплата за все. І за село наше спалене, і за життя наше розбите…

Голос у темряві на мить увірвався, наче від гніву людині перехопило подих. Лейтенант Савченко стояв посеред кімнати, приголомшений. Він відчував, як важко повис на його руці Соколов. А голос, схвильований жіночий голос вів далі:

— Будете й ви, окаянні, лежати в сирій землі, як усі ті, що приходили вже сюди. Вісімнадцятьох фашистів я вже поклала в льох. І ви ляжете, нема вам порятунку, дияволи! Мого села нема, хати нема, нічого не лишилося, тільки я сама живу з люттю моєю. На всіх вас її вистачить. І прийдуть, і ще ляжуть, як ті, як ви. Всі загинете, всі до одного на землі нашій пропадете. Подихайте, як собаки!..

Тоді лейтенант Савченко, хитаючись, ступив крок до дверей. Простягаючи вперед руки, він скрикнув:

— Мати! Мамо!

За дверима пролунав вигук. Лейтенант знову гукнув, відчуваючи, як стискує його голову розжарений обруч чаду:

— Мамо! Це я, Василь… Мамо! — і впав.

За дверима загуркотіло, хтось вбіг у кімнату, хтось хутко відчинив віконниці, морозне повітря свіжою крижаною хвилею ввірвалося в кімнату. Втомленим нерівним голосом Соколов докірливо мовив:

— Це так і справді ви нас на той світ вирядили б, друзі…

Лейтенант Савченко лежав із заплющеними очима, відчуваючи, як його плечі обіймають знайомі лагідні руки, як падають йому на лице великі гарячі сльози й одразу висихають під частими нестримними поцілунками тієї, у чиєму материнському серці з’єдналися нерозлучно палка любов до Батьківщини й велика гнівна ненависть до її ворогів.