Убити пересмішника

РОЗДІЛ XII

Джемові сповнилося дванадцять років. Ладнати з ним стало нелегко: характер непостійний, настрій мінливий. А апетит — страшний. Весь час Джем огризається — не чіпляйся до мене! Я не витримала і спитала Аттікуса:

— Чи не солітер у нього?

Аттікус сказав, що ні, просто Джем росте. І я повинна бути терпляча і якомога рідше йому надокучати.

Перемінився Джем за останні тижні. Одразу після смерті місіс Дюбоз. Раніше він, здається, був радий, коли я супроводжувала його на ті щоденні читання. І враз у нього появилися нові, незрозумілі погляди, він почав їх нав’язувати мені, дійшло до того, що інколи він повчав мене, що і як робити. Одного разу ми посварились, і Джем крикнув:

— Пора вже бути людиною! Навчишся ти коли-небудь поводитися так, як належить дівчині?

Я розплакалась і побігла до Келпурнії.

— Ти не повинна засмучуватись із-за містера Джема,— почала вона.

— Міс-те-ра?!

— Так, містера, він уже майже дорослий.

— Не доріс він ще до містера,— сказала я.— Його треба відлупцювати, та нікому, а я не можу, бо мала.

— Дитино,— заспокоювала Келпурнія,— містер Джем стає дорослим, і тут нічого не вдієш. Тепер йому дедалі частіше хочеться побути на самоті, займатися своїми справами — усі хлопці такі. А ти, щоб не нудьгувати, приходь до мене. В кухні завжди знайдеться діло.

Літо мало бути непоганим: Джем хай собі робить що хоче, а я, поки приїде Діл, буду з Келпурнією. Вона, здається, рада, коли я забігаю до неї в кухню, дивлюсь, як вона порається, і думаю: це зовсім не просто — бути дівчиною.

Настало літо, а Діл не приїжджав. Я одержала від нього листа і фотокартку. Він писав, що у нього новий батько — це було його фото — і що йому доведеться влітку лишитися в Мерідіані, бо вони надумали робити рибальський човен. Новий батько Діла був адвокат, як і Аттікус, але набагато молодший. З фотографії на мене дивилося досить приємне обличчя, я раділа, що Ділові пощастило придбати такого батька, але водночас мене охопив розпач. Правда, в кінці листа Діл запевняв, що вічно мене кохатиме, писав, щоб я не турбувалася, що він тільки-но заробить грошей, приїде по мене, і ми одружимось, і щоб я йому писала.

Я розуміла, що маю справжнього жениха, та яка від цього радість, коли його не було поряд. Раніше я ніколи про це не думала, але літо для мене — це Діл, який сидить біля ставу і курить цигарку з мотузка; заблищать, забігають у Діла очі — значить, придумав, як виманити з дому Страхолюда Редлі; літо — це квапливий поцілунок Діла, коли на нас не дивиться Джем, це бажання завжди бути разом. Коли Діл був поряд, життя текло своїм звичайним річищем, без нього воно ставало нестерпним. Два дні я ходила сама не своя.

До того ж законодавчі збори штату було скликано на позачергову сесію, і Аттікус поїхав на два тижні. Губернаторові заманулося терміново влаштувати аврал і позбутися кількох молюсків, що присмокталися до днища державного корабля; в Бірмінгемі почалися сидячі страйки; черги за хлібом у містах ставали все довші, а фермери — все бідніші. Та ці події відбувалися в світі, далекому від нас із Джемом.

Одного разу ми немало здивувалися, побачивши в «Монтгомері едвертайзер» карикатуру, під якою був напис «Фінч із Мейкомба». Аттікус — босий, у коротких штанях, прикутий до парти — щось старанно виводив на грифельній дощечці, а навкруги якісь легковажні дівчата верещали і гикали на нього.

— Це комплімент,— пояснив Джем.— Він завжди робить те, до чого інші не беруться.

— Як це?

До того нового, що останнім часом з’явилося в характері Джема, слід додати ще одну рису: йому почало здаватися, що він усе на світі знає.

— Ну, Всевидько, це щось на зразок перебудови системи оподаткування в округах і таке інше. Більшість людей такими речами не цікавиться.

— Звідки ти знаєш?

— Годі, дай мені спокій. Я читаю газету.

Хай буде так, як він хоче. Я пішла в кухню. Келпурнія лущила горох, нараз вона спитала:

— Що мені з вами робити в неділю? Як ви підете до церкви?

— Дуже просто. Гроші на пожертвування Аттікус нам залишив.

Келпурнія примружила очі, і я здогадалася, що вона думає.

— Кел, ми будемо поводитися пристойно, справді. Ось уже скільки років ми не пустуємо в церкві.

Келпурнія, певно, пригадала один пам’ятний день: то була неділя, йшов дощ, ми лишилися самі — ні батька, ні вчительки не було. Зоставшись без нагляду, ми всім класом пішли в кочегарку і прив’язали там Юніс Ен Сімпсон до стільця. Потім про неї забули. Піднялися нагору, слухали тихенько проповідь, коли раптом щось як затарабанить — десь били по трубах парового опалення, батареї дзвеніли, аж поки хтось не пішов з’ясувати, в чому річ. Коли Юніс Ен привели з кочегарки, вона заявила, що більше не бажає грати в мученика, хоча Джем Фінч і сказав, що коли вона вірить у бога по-справжньому, то не згорить, але внизу надто жарко.

— І крім того, Кел, Аттікус не вперше залишає нас самих,— протестувала я.

— Залишає тоді, коли знав напевно, що з вами в церкві буде вчителька. Цього разу він про це нічого не згадував — може, забув.

Келпурнія почухала потилицю. І раптом усміхнулася.

— Може, ви з містером Джемом підете завтра до церкви зі мною?

— Ай справді!

— Ну, то як? — засміялася Келпурнія.

Келпурнія завжди по суботах ретельно мила мене, але тієї суботи вона возилася зі мною особливо старанно. Двічі намилила, щоразу міняла воду, сунула мою голову в таз і вимила шампунем. Джемові вона вже давно довіряла, але цього разу вирішила перевірити, на що він відповів сердито:

— Чи можна в цьому домі помитися так, щоб ніхто не підглядав?

На ранок Келпурнія раніше ніж звичайно «зайнялася нашим туалетом». Коли вона лишалася у нас на ніч, то спала в кухні на розкладушці; того ранку вся кухня була завалена нашим святковим вбранням. Моє плаття Келпурнія так накрохмалила, що воно настовбурчилось і стало схоже на дзвін. Келпурнія примусила мене надіти нижню спідницю і замість пояса туго пов’язала рожеву стрічку. Мої лаковані туфлі вона так натерла черствим хлібом, що вони блищали, як дзеркало.

— Ми наче на карнавал збираємося,— сказав Джем.— Нащо все це, Кел?

— Я не хочу, щоб казали, ніби я погано доглядаю своїх дітей,— пробуркотіла вона.— Містер Джем, цей галстук аж ніяк не пасує до вашого костюма. Він зелений.

— То й що?

— А костюм синій. Невже ви не розумієте?

— Еге-ге,— закричала я,— Джем не розуміється на кольорах!

Джем почервонів од злості, але Келпурнія зауважила:

— Досить, у «Першу Покупку» годиться йти у веселому настрої.

«Перша Покупка» — африканська методистська церква — містилася за південною околицею міста, в негритянському кварталі, в районі лісопильні. Ця старезна будівля з колись фарбованими, а нині облупленими стінами була єдина в Мейкомбі церква з дзвіницею, а називалася вона так тому, що побудували її на перші гроші, зароблені визволеними рабами. В неділю тут молилися негри, а в будні білі грали в карти.

В церковному дворі і поруч на кладовищі глиниста земля була тверда як камінь. Коли хтось помирав у спеку, покійника обкладали льодом і ждали, поки піде дощ і земля розм’якне. Тільки подекуди на кладовищі стояли зруйновані надгробки; свіжіші могили були обкладені яскравими кольоровими скельцями та скалками битих пляшок від кока-коли. На деяких могилах височіли, як сторожі, громовідводи, що означало: небіжчик був неспокійної вдачі; на могилках дітей видніли недогарки свічок. Це було гарне кладовище.

Ми ввійшли в церковний двір, на нас повіяв теплий гірко-солодкий запах охайно вдягнених негрів: пахло помадою для волосся, жувальною гумкою, нюхальним тютюном, одеколоном, милом, м’ятними цукерками та бузковою пудрою.

Забачивши мене і Джема поряд з Келпурнією, чоловіки трохи відступили і зняли капелюхи; жінки склали руки на животі, як це завжди вони роблять в будні,— на знак шанобливої уваги. Люди розступилися, утворивши вузеньку доріжку, що вела до церковних дверей. Келпурнія йшла посередині, між мною і Джемом, відповідаючи на привітання своїх святково вдягнених сусідів.

— Як це розуміти, міс Кел? — почувся голос ззаду.

Келпурнія поклала руки нам на плечі, ми зупинились і озирнулися: в проході між двома рядами людей стояла висока негритянка. Вона виставила одну ногу вперед, уперлася ліктем лівої руки в бік і, піднявши долоню, показувала на нас. Голова конусом, якісь чудні, схожі на мигдалини очі, прямий ніс, чітко окреслений рот. Мені здалося, що жінка дуже висока.

Келпурнія міцніше стиснула моє плече.

— Що ти хочеш, Луло? — спитала вона. Раніше я не чула, щоб Келпурнія розмовляла таким тоном — спокійно, презирливо.

— Хочу знати, навіщо ти ведеш білих дітей до чорномазих у церкву?

— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія, і я знову звернула увагу на її голос: вона розмовляла так, як і всі негри.

— А цілий тиждень, певно, ти гостя у Фінчів?

Натовп загомонів.

— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, але троянди на її капелюсі затремтіли, вона гнівалася.

Коли Лула спробувала підійти до нас, Келпурнія сказала:

— Не підходь, чорномаза!

Лула зупинилась, але відказала:

— Нічого тобі приводити сюди білих дітей — у них своя церква, а у нас своя. Це наша церква, правда ж, міс Кел?

Келпурнія сказала:

— Але ж бог один, правда?

— Ходім додому, Кел,— мовив Джем,— ми тут небажані гості...

Я теж розуміла: ці люди не хотіли, щоб ми залишалися. Я скоріше відчувала, ніж бачила, що юрба наступає. Нас оточували щільніше, але коли я глянула на Келпурнію, її очі сміялися. Я знову подивилася на доріжку, обабіч якої були люди: Лула зникла. На тому місці стіною стояли негри.

Один вийшов наперед. Це був Зібо, сміттяр.

— Містер Джем,— мовив він,— ми раді бачити вас тут. А на Лулу не зважайте: вона сердита, бо преподобний Сайкс погрожував вичитати їй з кафедри. Всі її знають як баламутку, спаде на думку якась химера — от і носиться з нею; а ми дуже раді вам.

По цьому Келпурнія попрямувала до церкви, біля входу нас привітав преподобний Сайкс і повів до передньої лави.

«Перша Покупка» була нештукатурена, непофарбована. Вздовж стін на мідних скобах висіли гасові лампи; за сидіння правили лави з соснових дощок. За грубою дубовою кафедрою побляклий од часу рожевий шовковий стяг проголошував: «Бог є любов». Крім цієї прикраси, в церкві висіла ще літографія з картини Ханта «Світоч світу». Більше не було нічого. Ми звикли бачити в церкві піаніно чи орган, збірники псалмів, програму богослужіння — тут не було цих атрибутів. У церкві було похмуро, прохолодно, вогко, але парафіян прибувало дедалі більше, і в церкві ставало тепліше. До послуг кожного парафіянина на лавах лежали дешевенькі картонні опахала з яскравим зображенням Гефсиманського саду — дарунок Компанії металевих виробів Тіндела («Широкий і різноманітний вибір товарів»),

Келпурнія легенько підштовхнула нас із Джемом, щоб ми посунулися в кінець ряду, і сама сіла між нами. Витягла з гаманця хусточку, розв’язала тугий вузлик з одного кінця і дала нам з Джемом по монетці вартістю десять центів.

— У нас є свої,— прошепотів Джем.

— Тримай,— сказала Келпурнія.— Ви мої гості.

Якийсь час обличчя Джема виражало нерішучість: йому не хотілося брати гроші в Келпурнії, бо він мав власні, але чи етично відмовлятися за таких обставин? Зрештою вроджена чемність перемогла, і він поклав монетку в кишеню. Без найменших докорів сумління я зробила те саме.

— Кел, а де книжки з псалмами? — прошепотіла я.

— У нас таких книжок нема.

— А як же ви?..

— Тс-с,— сказала Келпурнія.

Преподобний Сайкс стояв за кафедрою і поглядом закликав парафіян до тиші. Це був невисокий, кремезний чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з чорним галстуком; у світлі, що проникало крізь матове скло вікон, виблискував золотий ланцюжок годинника.

— Брати і сестри,— мовив він,— ми дуже раді, що сьогодні до нас завітали гості — містер і міс Фінч. Усі ви знаєте їхнього батька. Перш ніж почати проповідь, я прочитаю кілька оголошень.

Преподобний Сайкс перегорнув якісь папірці, відклав один, потім витяг його поперед себе майже на довжину руки і став читати:

«Збори місіонерського товариства відбудуться у вівторок у будинку сестри Анет Рівз. Приносьте з собою шиття».

Далі прочитав із другого папірця:

«Всі ви знаєте, яке горе спіткало брата Тома Робінсона. Він був вірним парафіянином «Першої Покупки» з дитинства. Сьогоднішній грошовий збір і збір наступних трьох неділь піде його жінці Гелен, щоб вона могла звести кінці з кінцями».

Я ткнула Джема в бік:

— Це той самий Том, якого Аттікус захи...

— Тс-с!

Я повернулася до Келпурнії, але вона цикнула на мене ще до того, як я розкрила рота. Я принишкла і не зводила очей з преподобного Сайкса, який, здавалося, чекав, поки я вгамуюся.

— Попросимо нашого регента почати перший гімн,— сказав він.

Зібо підвівся з свого місця, пройшов між рядами, зупинився перед нами і оглянув паству. В руках у нього був досить потріпаний збірник гімнів. Зібо розгорнув книгу і сказав:

— Проспіваємо номер двісті сімдесят третій.

Цього я вже зовсім не розуміла.

— Як же ми співатимемо, коли перед нами немає слів?

Келпурнія всміхнулася.

— Заспокойся, дівчинко,— прошепотіла вона,— зараз усе зрозумієш.

Зібо кашлянув і голосом, що нагадував далеку канонаду, почав:

— Там, за рікою, лежить країна...

І сотня голосів напрочуд злагоджено проспівала ці слова слідом за Зібо. Не встиг завмерти протяжний голос на останньому слові, а Зібо читав далі:

— Серцю кожного із нас близька і мила...

І знову дружні й сильні голоси підхопили ці слова. Коли завмирала протяжна остання нота, Зібо читав наступний рядок:

— Тільки віра допоможе нам досягти заповітних берегів.

Паства трохи зам’ялась, і Зібо чітко повторив слова, хор проспівав їх. Коли вступав хор, Зібо загортав книгу, що означало: продовжуйте без мене.

Після того як завмерла остання нота урочистого хору, Зібо мовив:

— За тією сріблястою рікою спокій вічний і жаданий.

Так повторював хор рядок за рядком просту мелодію, поки гімн не кінчився сумною, ледве чутною нотою.

Я глянула на Джема, він дивився на Зібо трохи спідлоба. Я теж була приголомшена: якби не почула на власні вуха — не повірила б.

Потім преподобний Сайкс почав молитися за хворих і стражденних. Так молились і в нашій церкві, правда, преподобний Сайкс просив бога зглянутися на деяких хворих особливо.

У своїй проповіді він засуджував гріх, суворо повторив те, що було написано за ним на стіні; застерігав свою паству від спиртних напоїв, азартних ігор та сумнівних жінок. Нелегальна торгівля спиртним завдавала немало лиха негритянському кварталові, але жінки — більше. І тут, як і в нашому округу, я почула, що жінки — створіння грішні і нечисті. Здавалося, всі служителі церкви були певні, що це саме так.

Ми з Джемом слухаємо цю проповідь щонеділі, різниця тільки в тому, що преподобний Сайкс з церковної кафедри вільніше висловлює свою думку про кожного грішника зокрема: Джім Харді уже п’ять неділь підряд не був у церкві, а він не хворий; Констанції Джексон слід бути обачнішою, якщо вона не хоче полаятись із своїми сусідами: за весь час існування негритянського кварталу їй першій заманулося ставити огорожу на зло сусідові.

Преподобний Сайкс закінчив свою проповідь. Він став біля столика перед кафедрою і закликав парафіян вносити пожертвування. Такого ми з Джемом ще не бачили. Один за одним виходили парафіяни наперед і кидали в чорну емальовану бляшанку від кави хто п’ять, хто десять центів. Ми з Джемом теж пішли, і коли наші монетки дзенькнули, почули тихе «Спасибі, спасибі».

На превеликий наш подив, преподобний Сайкс висипав гроші на стіл і полічив. Потім випростався і сказав:

— Цього не досить. Нам треба зібрати десять доларів.

Парафіяни занепокоїлися.

— Всі ви знаєте, для чого потрібні ці гроші: Гелен не може залишити дітей і піти працювати, поки Том у тюрмі. Якщо кожен дасть ще по десять центів, тоді вистачить...— Преподобний Сайкс помахав комусь рукою і гукнув у другий кінець церкви: — Алек, зачини там двері. Ніхто звідси не вийде, поки ми не зберемо десять доларів.

Келпурнія подлубалася в своїй сумочці і витягла потертий шкіряний гаманець.

— Ні, Кел,— прошепотів Джем, побачивши, що вона дає йому десять центів,— у нас є свої гроші. Всевидько, де твої десять центів?

У церкві ставало душно, і я подумала, що преподобний Сайкс триматиме свою паству в духоті, поки в бляшанці не буде потрібної суми. Тріщали віяла, човгали ноги, парафіян, охочих пожувати тютюнець, уже нудило.

Я аж здригнулася від несподіванки, коли преподобний Сайкс суворо мовив:

— Карлоу Річардсон, я тебе ще не бачив біля цього столика.

Худорлявий чоловік в штанях кольору хакі підійшов і кинув монету в бляшанку. Паства схвально зашуміла. А преподобний Сайкс вів далі:

— Я закликаю всіх, у кого немає дітей, пожертвувати ще по десять центів. Цього буде досить.

Поступово десять доларів зібрали. Двері відчинили, повіяло теплим свіжим вітерцем, і стало легше дихати. Зібо ще прочитав рядок за рядком «На бурхливих берегах Йордану», і служба кінчилась.

Я хотіла залишитися й оглянути церкву, одначе Келпурнія швидко випхнула мене в прохід поперед себе. Біля дверей вона зупинилася, щоб поговорити з Зібо та його сім’єю, а ми з Джемом тим часом перекинулися словом з преподобним Сайксом. У мене було дуже багато запитань, але я вирішила про все дізнатись у Келпурнії.

— Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,— сказав преподобний Сайкс.— Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.

І все-таки я не втрималась:

— А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?

— Ви хіба не чули? — запитав преподобний Сайкс.— у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати...

— А чому вона не може взяти їх із собою? — спитала я.

Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив’язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.

Преподобний Сайкс завагався.

— Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу... Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.

— А чого її можуть не взяти?

І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:

— Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.

Джем сказав те саме, і ми пішли додому.

— Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.

Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.

— Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,— відповіла вона.— І ніхто не хоче... не хоче мати справи з його сім’єю.

— Що ж він такого зробив, Кел?

Келпурнія зітхнула.

— Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в’язниці.

— Містер Юел? — Я стала пригадувати,— Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з’являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав...

— Оце вони і є.

— А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу... Кел, а що значить учинити насильство?

— Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,— сказала Келпурнія.— Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.

— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.

— 3 повтором?

— Це називається повтором?

— Еге ж. Скільки я себе пам’ятаю, тут завжди так співають.

Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.

Келпурнія засміялася.

— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.

— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?

— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В «Першій Покупці», можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати... В тому числі і я.

— А в якій школі ти вчилася, Кел? — спитав Джем.

— Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б’юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.

— Невже ти така стара?

— Я навіть старша за містера Фінча.— Келпурнія всміхнулася.— Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років «старіші» за ті, які пам’ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.

— А коли твій день народження, Кел?

— Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати... а коли мій справжній день народження, я не знаю.

— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.

— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.

— А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?

— Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.

Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.

— А як ти його вчила, по букварю?

— Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.

Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:

— Мені дав її ваш дідусь Фінч.

— Хіба ти з «Пристані»? — здивувався Джем.— Ти нам ніколи про це не казала.

— Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між «Пристанню» і садибою Б’юфордів. Весь час працювала то на Б’юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.

— А що це була за книга, Кел? — запитала я.

— «Коментарі» Блекстоуна.

Джем був приголомшений.

— І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?

— Так, містер Джем.— Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.— Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою...

— Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,— мовив Джем.

— Хто це «всі інші»?

— Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони...

Мені ніколи не спадало на думку, що Келпурнія жила подвійним життям. У неї було ще одне життя крім того, яке минало на наших очах. Це було відкриттям для мене. Не кажучи вже про те, що вона знала дві мови!

— Кел, чому ти розмовляєш... із своїми так, як і вони, адже ти знаєш, що вони розмовляють неправильно?

— По-перше, я й сама чорна...

— Яке це має значення? Чому не розмовляти краще, коли вмієш? — сказав Джем.

Келпурнія зсунула капелюшок набік, почухала потилицю, знову старанно поправила капелюшок.

— Це не так легко пояснити,— мовила вона.— Уявіть собі, що ви із Всевидьком почали дома розмовляти так, як розмовляють кольорові,— це було б недоречно, правда? А що, коли б я розмовляла в церкві чи із своїми сусідами мовою білих? Люди подумали б: запаніла.

— Але, Кел, ти ж знаєш більше,— зауважила я.

— Необов’язково виставляти напоказ людям усе, що знаєш. Жінці це не личить, крім того, людям не завжди подобається, коли хтось знає більше, ніж вони. Це їх дратує. Такі люди не стануть іншими тільки через те, що хтось розмовлятиме з ними грамотно. Для цього їм треба самим учитись, а коли у людей нема бажання, нічого не вдієш: або мовчи, або розмовляй так, як вони.

— Кел, а можна з тобою коли-небудь побачитися...

— Та ми з тобою, здається, бачимося щодня... — Келпурнія кинула на мене здивований погляд.

— Ні, щоб прийти до тебе в гості,— сказала я.— Коли-небудь після роботи. Аттікус мене проведе.

— Приходь коли захочеш. Завжди будемо раді тобі.

Ми йшли тротуаром мимо подвір’я Редлі.

— Гляньте на веранду,— сказав Джем.

Я озирнулася на будинок Редлі, сподіваючись побачити таємничого мешканця — може, виліз погрітися на сонечку. Але на веранді нікого не було.

— Та ні, ти подивися на нашу веранду,— сказав Джем. Я подивилася. Гордовита, ставна, недосяжна, у кріслі-гойдалці сиділа тітка Олександра — ніби вона усе своє життя була тут господинею.

РОЗДІЛ XIII

— Келпурнія, віднеси мої речі в спальню з вікнами на вулицю,— були перші слова тітки Олександри.— А ти, Джін Луїзо, перестань чухати потилицю,— почулося друге розпорядження.

Келпурнія підняла важкий чемодан і відчинила двері.

— Я сам однесу,— сказав Джем і забрав у неї чемодан. За хвилину в спальні грюкнуло — Джем кинув на підлогу чемодан, глуха луна пішла по всьому дому.

— Тітонько, ви приїхали до нас у гості? — запитала я.

Тітка Олександра рідко лишала «Пристань», але коли вже виїздила, то з помпою. У неї був свій яскраво-зелений б’юїк і чорний шофер, обидва так вилискували, що, дивлячись на них, треба було мружити очі. Але тепер їх не було видно.

— Хіба батько вам нічого не казав?

Ми з Джемом похитали головами.

— Певно, забув. Його ще немає дома?

— Немає, повернеться тільки надвечір,— сказав Джем.

— Ми з вашим батьком вирішили, що мені пора вже деякий час пожити у вас.

«Деякий час», як його розуміють у Мейкомбі, може означати від трьох днів до тридцяти років. Ми з Джемом перезирнулися.

— Джем стає дорослий, та й ти, нівроку, ростеш,— сказала тітонька, звертаючись до мене.— От ми й вирішили, що присутність жінки в домі необхідна, в першу чергу для тебе. Мине ще кілька років, Джін Луїзо, і ти почнеш чепуритися, а потім і на хлопців поглядати...

Я могла багато що сказати їй у відповідь: Келпурнія теж жінка — це раз, мине ще немало років, перш ніж я почну поглядати на хлопців — це друге, а вбранням я взагалі ніколи не захоплюватимусь... Але я промовчала.

— А як дядечко Джімі? — спитав Джем.— Він теж приїде?

— Ні, він залишився на «Пристані». Доглядатиме господарство.

— А ви не будете сумувати без нього? — спитала я і тільки тоді зрозуміла, наскільки нетактовне було моє запитання. Чи є дядечко Джімі, чи його нема — все одно від нього ніколи слова не почуєш.

Тітонька Олександра не звернула на моє запитання ніякісінької уваги.

Більше я нічого не могла придумати, що сказати їй. Відверто кажучи, я ніколи не знала, про що з нею говорити. Я сиділа, пригадуючи нудні попередні розмови: «Як справи, Джін Луїзо?» — «Все гаразд, дякую, а ви як поживаєте?» — «Чудово, дякую».— «Що ти робила весь цей час?» — «Нічого».— «Як? Ти нічого не робиш?» — «Ні»,— «У тебе, звичайно, є друзі?» — «Так, мем».— «То що ж ви все-таки робите?» — «Нічого».

З усього було видно, що тітка вважала мене дурненькою, а одного разу я чула, як вона казала Аттікусу, що я нетямка.

За цим щось крилось, але розпитувати тітку не хотіла: в неділю у тітки Олександри завжди поганий настрій. І виною цьому, певно, був корсет. Тітка була не повна, проте вельми поважна особа, вона затягувала корсет так, що бюст ставав надміру високий, талія тоненька, а ззаду надто пишно. Дивишся на таку фігуру і думаєш, чи це, бува, не пісочний годинник. З якого боку не глянь — аж моторошно.

Решту дня заполонив легенький смуток,— так трапляється завжди, коли приїздять родичі,— але це почуття розвіялося, тільки-но ми зачули, що до будинку під’їхав автомобіль. З Монтгомері повернувся Аттікус. Джем, забувши про свою поважність, разом зі мною вибіг зустрічати батька. Він вихопив у Аттікуса портфель і чемодан, а я повисла батькові на шиї. Він ще не встиг мене поцілувати, як я уже його питала:

— А книжку ти мені привіз? А знаєш, що до нас тітка приїхала?

Аттікус сказав, що книжку привіз і про приїзд тітки знав теж.

— Ти рада, що вона приїхала і житиме з нами?

Я сказала — дуже рада, хоч це була неправда. Іноді доводиться говорити неправду, особливо тоді, коли все одно нічого не зміниш.

— Ми вирішили, що настав час, коли вам, діти, необхідно... розумієш, Всевидько, річ у тому,— сказав Аттікус,— що тітка робить мені і вам теж велику послугу. Я не можу бути весь час дома, а цього літа нам доведеться скрутно.

— Так,— погодилась я.

Але з його слів нічого не зрозуміла. Мені здалося, що приїзд тітки Олександри — це ініціатива не стільки Аттікуса, скільки самої тітки. Від неї нерідко можна почути: «Так краще для сім’ї»; певно, тому вона і приїхала до нас.

Мейкомб зустрів нашу тітку Олександру привітно. Міс Моді Аткінсон спекла свій улюблений торт — у ньому було стільки наливки, що в мене все попливло перед очима. Міс Стефані Крофорд навідувалася в гості і довгенько засиджувалася, хитала головою і приказувала «гм-гм». Міс Рейчел, що жила поруч, запрошувала тітку у післяобідній час випити чашечку кави, і навіть містер Натан Редлі якось зайшов у двір, щоб засвідчити їй своє шанування.

Коли тітка Олександра остаточно влаштувалась і наше життя ввійшло у звичне річище, у нас склалося враження, що вона прожила тут цілий рік. Репутацію бездоганної господині здобула вона своїм частуванням на зборах місіонерського товариства (тітка не довіряла Келпурнії готувати делікатеси, які мали підтримати сили і дух членів товариства під час довгих промов); її обрали членом мейкомбського жіночого клубу, більше того — його секретарем. Тітка стала своєю людиною у вищих колах округу, жодна більш-менш важлива подія не відбувалася без неї; люди, такі як вона, трапляються рідко: витончені манери, яких навчають хіба що у спеціальних пансіонах, авторитет у питаннях моралі; вона вміла майстерно говорити наздогад, а щодо пліток і пересудів — не знала собі рівних. Коли тітка Олександра навчалася в школі, в жодному підручнику не торкалися внутрішніх сумнівів, тож не дивно, що вона про це не мала ніякісінького уявлення. Не знала також, що таке нудьга, і не пропускала випадку, аби виконати високі повноваження: наводила лад, радила, застерігала, попереджала.

При нагоді тітка ніколи не забувала докинути слівце про гріхи іншого роду-племені, щоб піднести рід Фінчів. Такі намагання родички більше смішили Джема, ніж сердили:

— Нашій тітоньці слід висловлюватися трохи обережніше, майже кожному в Мейкомбі вона вже встигла насолити, а в місті багато наших родичів.

Коли покінчив з собою молодий Сем Мерівезер, тітка Олександра твердила: у них на роду написана схильність до самогубства. Або засміялася шістнадцятирічна дівчина в церковному хорі — наша тітка відразу знайшла що сказати:

— В роду Пенфілдів усі жінки легковажні, ось вам і доказ.

Не було, здається, в Мейкомбі сім’ї, не позначеної якимсь пороком: як не алкоголік, то картяр, як не скупий, то чудний.

Одного разу, коли тітка запевняла нас, що звичка міс Стефані Крофорд втручатися в чужі справи — схильність спадкова, Аттікус зауважив:

— Сестро, а ти ніколи не замислювалася, що ми, власне, перше покоління роду Фінчів, у якому немає шлюбів між двоюрідними братами і сестрами? Отже, ти, мабуть, скажеш, що у Фінчів схильність до кровозмішення?

Тітка сказала, що ні, але саме в цьому причина того, що в нашому роду у всіх маленькі руки й ноги.

Я ніяк не могла збагнути, чого мою тітку так непокоїть спадковість. У мене було своє уявлення про те, що таке благородні люди: це люди, які повністю віддають свій розум і здібності, щоб усім було добре. Тітка Олександра думала інакше, хоч відкрито про це і не говорила: благородніша сім’я та, яка довше живе на одному місці.

— Тоді виходить, що Юели благородні люди,— сказав Джем.

Барріс Юел і його брати належали до третього покоління Юелів, жили на клаптику землі за міським звалищем і існували завдяки доброчинності жителів округу.

І все-таки в тому, що казала тітка Олександра, була якась частка правди. Мейкомб — старовинне місто. Розташоване за двадцять миль на схід од «Пристані Фінча»,— надто далеко від річки для такого старого міста. А втім, воно стояло б на березі, якби не підступні хитрощі чоловіка на прізвище Сінкфілд. Чоловік цей з давніх-давен мав на перехресті двох доріг заїзд. Це був єдиний заїжджий двір в усьому округу. Його господар не був патріотом, однаково догоджав індіанцям і білим поселенцям, продавав патрони і тим і другим, аби мати зиск. Сінкфілд ніколи не задумувався, на чиїй землі стоїть його двір — на території штату Алабама чи племені Струмка. Справи йшли блискуче, і це його не цікавило. Та ось для наведення належного порядку в щойно утвореному округу губернатор Вільям Біб надіслав сюди групу землемірів, щоб визначити, де центр округу і де мають бути місцеві органи влади. Землеміри зупинились у Сінкфілда, від них він дізнався, що заїзд його стоїть на території округу Мейкомб. Вони вказали йому, де саме буде адміністративний центр округу. Якби Сінкфілд не наважився на відчайдушний вчинок, аби лишитися на теплому місці, стояв би наш Мейкомб десь посередині Уїнстонових боліт, у місцях глухих і непривабливих. Однак цього не трапилося. Віссю, навколо якої розростався Мейкомб, став заїжджий двір Сінкфілда, бо кмітливий господар напоїв одного вечора своїх постояльців так, що перед їхніми очима все на світі переплуталося, він умовив їх витягти карти і плани, а потім землеміри в одному місці урізали, а в другому трошки доточили і зрештою пересунули центр округу туди, куди вигідно було господареві заїзду. На другий день землеміри поїхали, маючи при собі карти та п’ять кварт наливки в саквах — по дві кожному і одна губернаторові. Мейкомб було засновано як адміністративний центр, і тому він був охайніший, ніж більшість міст такого масштабу в штаті Алабама. З самого початку будівлі споруджували добротні, вулиці прокладали широкі; гордістю міста був будинок суду. В Мейкомбі було порівняно багато спеціалістів; сюди приїздили мешканці округу в різних справах: вирвати зуб, полагодити екіпаж, звернутися до лікаря, щоб послухав хворе серце, покласти гроші в банк, очистити душу від гріхів, показати мулів ветеринару. Чи розумно вчинив колись Сінкфілд — це питання лишається відкритим. З його вини молоде місто опинилося надто далеко від єдиного в той час громадського виду транспорту — річкових суден. Жителеві північної частини округу, аби щось купити, доводилося два дні добиратися до Мейкомба. Ось чому місто за сто років не виросло, а так і лишилося острівцем серед строкатого моря бавовняних плантацій та густих лісів.

Хоч війна між північними і південними штатами обминула Мейкомб, закон про відбудову та економічна розруха спричинилися до росту міста. Правда, воно росло, не розростаючись вшир. Нові люди з’являлися тут рідко. За традицією, молоді одружувалися в межах певного сімейного кола, а тому жителі Мейкомба ставали поступово трохи схожі одне на одного. Траплялося, що хтось повертався з Монтгомері чи Мобіла з жінкою-чужинкою, але це не більше ніж легенька хвилька на спокійній гладіні сімейної схожості.

Таким лишалося життя моїх земляків і в роки мого дитинства.

В Мейкомбі жителі ділилися на касти — явище закономірне, і суть місцевої кастової системи, на мій погляд, полягала в тому, що сучасне покоління, дорослі люди, які багато років жили поряд, добре знали одне одного: зовнішність, особливості характеру, навіть жести сприймалися як звичайна річ, що переходила з покоління в покоління і відточувалася часом. А звідси і деякі сентенції-вказівки, що ними керувалися люди в повсякденному житті: «Всі Крофорди мають звичку втручатися в чужі справи», «Кожен третій Мерівезер — меланхолік», «Делафілди не в ладах з правдою», «У всіх Б’юфордів така хода»; звідси висновок: перш ніж брати чек у Делафілда, довідайся в банку, чи він дійсний; міс Моді сутулиться, бо вона з Б’юфордів; що дивного в тому, що місіс Грейс Мерівезер потягує джин з пляшок від сиропу,— те саме робила і її мати.

Тітка Олександра відразу стала своєю людиною в Мейкомбі, але для нас з Джемом вона була чужа. Я не могла збагнути, як вона могла бути сестрою мого батька і дядечка Джека. Мені навіть спали на думку напівзабуті казочки Джема про підмінишів і про корінь мандрагори, якими в дитинстві мене лякав Джем.

Таке було загальне враження від першого місяця перебування тітки Олександри в нашому домі; з нами вона майже не розмовляла, ми бачили її тільки тоді, коли сідали за стіл, та ввечері, перед тим як іти спати. Було літо, і ми здебільшого гуляли надворі. А бувало, забіжиш додому напитися води, а в вітальні повно мейкомбських дам — сьорбають чай, шепочуться, махають віялами — і чуєш:

— Джін Луїзо, підійди-но сюди, привітайся з гостями.

Я входжу у вітальню і по тітці бачу, що вона вже шкодує, що покликала мене: я завжди вся в глині або в піску.

— Привітайся зі своєю кузиною Лілі,— сказала одного разу тітка, впіймавши мене в прихожій.

— З ким?

— Зі своєю кузиною Лілі Брук.

— Невже вона наша кузина? А я й не знала.

Тітка Олександра всміхнулася так, ніби щиро вибачалася перед кузиною і була обурена моєю поведінкою. Коли кузина Лілі Брук пішла, я вже знала, що мені це не минеться.

Шкода, що наш батько не вважав за потрібне розповісти нам докладно історію роду Фінчів, не прищепив своїм дітям почуття гордості. Тітка покликала Джема, він сів на диван поряд зі мною і насторожився. Вона вийшла і через деякий час повернулася з книжкою в темно-червоній палітурці, на якій було написано золотими літерами: «Роздуми. Джошуа Сент-Клер».

— Цю книгу написав ваш кузен,— сказала тітка Олександра.— Це була прекрасної душі людина.

Джем уважно оглянув з усіх боків невеличкий томик.

— Це той самий кузен Джошуа, якого довгий час тримали в божевільні?

— Звідки ти це знаєш? — поцікавилася тітка.

— Звідки? Аттікус розповідав, як він учився в університеті і трохи схибнувся. Батько каже, що хотів застрелити ректора. Джошуа твердив, що в них не ректор, а сміттяр, і хотів порішити його з старовинного пістоля, але пістоль розірвався в нього в руках. Аттікус каже, що Фінчі мусили заплатити п’ятсот доларів, щоб забрати його з цього...

Тітка Олександра випросталась і завмерла, як чорногуз.

— Досить,— процідила вона.— Ми ще поговоримо на цю тему.

Перед тим як іти спати, я зайшла до Джема в кімнату, щоб узяти якусь книжку, і саме в цей час почувся стукіт у двері. Ввійшов Аттікус. Він сів на ліжко, подивився на нас уважно і всміхнувся.

— Гм-р...— почав. Останнім часом Аттікус, починаючи щось казати, трохи покашлював, я подумала, що він, певно, старіє, але зовні цього не було помітно.— Навіть не знаю, як вам краще про це сказати...

— А ти кажи прямо, і все,— порадив Джем.— Ми щось накоїли?

Наш батько вагався.

— Ні, я просто хочу вам дещо пояснити... Тітка Олександра питала мене... сину, ти ж знаєш, що ти Фінч, правда?

— Мені казали про це,— Джем глянув на батька спідлоба і, сам того не помічаючи, підвищив голос: — Аттікус, у чому річ?

Аттікус поклав ногу на ногу і схрестив руки.

— Я спробую ознайомити вас із деякими фактами.

Джем ще більше розізлився.

— Я вже чув ці нісенітниці,— кинув він.

Аттікус раптом став серйозний. Він заговорив сухо і стримано, це промовляв уже не батько, а юрист:

— Ваша тітка просила мене довести до вашої свідомості, Джем і Джін Луїзо, що ви не безрідні, що за вами стоять кілька поколінь, невід’ємною рисою яких була бездоганна вихованість...

Він замовк, дивлячись, як я намагаюся зловити жучка, що заліз мені на ногу. Нарешті я впоралася з жучком і почухала ногу.

— ...бездоганна вихованість...— повторив він.— І ви повинні жити так, щоб бути гідними вашого імені. І ще тітка Олександра просила мене сказати,— вів він далі, незважаючи на нас,— що ви повинні поводитися так, як личить дівчинці і хлопцеві з порядної сім’ї. Вона має намір поговорити з вами про рід Фінчів і про те, яке місце вони посідали протягом багатьох років у житті округу Мейкомб, отже ви матимете уявлення про те, хто ви такі, і, можливо, у вас виникне бажання відповідно поводитися,— закінчив він уже скоромовкою.

Приголомшені, ми з Джемом спочатку перезирнулись, а потім перевели погляд на Аттікуса, йому став тісний комір. Ми мовчали. Я взяла зі столика гребінець, провела зубцями по краю стола.

— Перестань тріщати,— сказав Аттікус.

Грубий тон батька боляче вразив мене. Я не довела гребінець до кінця столу, жбурнула його на підлогу. Не знаю чому заплакала і не могла стриматися. Це був не мій батько. Це не його думки. Мій батько ніколи так не розмовляв. Усе це робота тітки. Крізь сльози я бачила Джема, він стояв, схиливши голову, самотній, зажурений.

Іти було нікуди, але я повернулася, щоб вийти, і тицьнулася носом прямо в жилетку Аттікуса. Я притиснулася до нього головою і за світло-синьою тканиною почула ледь чутні звуки: цокання годинника, шарудіння накрохмаленої сорочки, ритмічне дихання.

— У тебе буркотить у животі,— сказала я.

— Знаю,— відповів Аттікус.

— Випий соди.

— Вип’ю.

— Аттікус, невже тепер у нас все буде по-іншому? Невже ти...

Він погладив мене по голові.

— Не турбуйся,— мовив.— Надто рано ти почала хвилюватись.

І я зрозуміла: батько знову з нами. Ноги, що були як чужі, ожили і стали знов моїми, я підвела голову.

— Ти справді хочеш, щоб ми були інші? Я не запам’ятала, як належить поводитися Фінчам...

— І не треба. Забудьмо це.

Він вийшов з кімнати, мало не грюкнув дверима, але в останню мить схаменувся і причинив їх тихенько. Ми з Джемом ще дивилися туди, де зник Аттікус. Раптом двері відчинилися і він знову з’явився на порозі — високо підняті брови, окуляри сповзли.

— Чи не стає ваш батько дедалі більше схожим на кузена Джошуа? Як ви гадаєте, не доведеться Фінчам знову платити п’ятсот доларів?

Тепер я розумію, чого хотів тоді від нас Аттікус, але він був чоловіком, не більше. А чоловікам мистецтво витонченого виховання непідвладне — тут потрібна жінка.

РОЗДІЛ XIV

Більше ми від тітки Олександри нічого не чули про родину Фінчів, зате в місті говорили про нас немало. По суботах, коли Джем милостиво брав мене з собою (тепер він прямо не терпів, як я разом появлялася з ним на людях), ми, засунувши по п’ятицентовій монеті в кишені, пробиваємося, бувало, вулицею в натовпі перехожих і раптом чуємо:

— Он його діти!

Або:

— Глянь — Фінчі йдуть!

Оглянешся — нікого, тільки стоїть собі якийсь фермер із своєю жінкою і уважно вивчає клізми у вітрині аптеки. Поряд у бідарці розсілися дві огрядні сільські господині в солом’яних капелюшках.

А якийсь кістлявий чоловік, проходячи поблизу, повернувся до нас і пробубонів:

— Розпустилися до того, що скоро гвалтуватимуть на кожному кроці, а нашим властям хоч би що!

І раптом я пригадала, що давно вже хочу про щось запитати Аттікуса. Того ж вечора спитала:

— Що означає чинити насильство?

Аттікус визирнув з-за газети. Він сидів у кріслі біля вікна. Ми з Джемом були вже дорослі настільки, що великодушно дозволяли батькові приділяти собі півгодини ввечері.

Він зітхнув і пояснив, що означає вчинити насильство над жінкою.

— Оце і все? Чому ж тоді Келпурнія мені не відповіла, коли я її запитала?

Аттікус замислено звів очі.

— Про що ти?

— Коли ми поверталися з церкви, я спитала Келпурнію про це, вона порадила звернутися до тебе. Я спочатку забула, а тепер згадала.

Аттікус поклав газету на коліна.

— Будь ласка, поясни ще раз, не зрозумів,— сказав він.

Я розповіла йому докладно, як ми ходили з Келпурнією до церкви. Мені здалося, що Аттікус був задоволений, але тітка Олександра, яка доти сиділа в кутку і спокійно вишивала, відклала своє вишивання і не зводила з нас очей.

— Отже, у неділю ви йшли з Келпурнією з її церкви?

— Так, мем. Вона брала нас із собою,— сказав Джем.

Я пригадала ще щось.

— Так, мем, і ще я коли-небудь піду до неї додому, вона обіцяла. Аттікус, можна мені піти в неділю? Кел казала, що зайде по мене, якщо ти кудись поїдеш.

— Ні, не можна!

Це мовила тітка Олександра. Здригнувшись, я повернулася до неї, потім знову до Аттікуса; перехопила швидкий погляд, який він кинув на сестру, але було вже пізно — я встигла сказати:

— Я питала не вас!

Аттікус, хоч був досить огрядний, з незвичайною легкістю підхоплювався з крісла. Вмить він уже стояв на ногах.

— Попроси пробачення у тітки,— сказав він.

— Я питала не її, я спитала тебе...

Аттікус повернув до мене голову і так подивився своїм здоровим оком, що мені стало моторошно. Сказав суворо:

— Спершу попроси пробачення у тітки.

— Пробачте мені, тітонько,— промимрила я.

— Так от,— сказав Аттікус.— Запам’ятай раз і назавжди: ти повинна робити те, що тобі скаже Келпурнія, те, що скажу тобі я, а також тітка, поки вона живе в нашому домі. Зрозуміло?

Я зрозуміла, трохи подумала і вирішила піти в ванну — це був єдиний спосіб відступити, не втрачаючи власної гідності. Навмисно сиділа там довго, щоб вони подумали, ніби мені й справді туди треба було. Повертаючись, я постояла у коридорі, біля вітальні, і прислухалася — там сперечалися. Крізь прочинені двері я бачила, як Джем сидить на дивані, тримаючи перед очима розкритий футбольний журнал, і крутить головою то в один бік, то в другий, ніби на сторінках журналу завзято грали в теніс.

— Ти повинен щось робити з нею,— долинув голос тітки,— ти занедбав виховання дітей, Аттікус, далі нікуди.

— Я не вбачаю ніякої крамоли в тому, що вона піде туди. Кел догляне її там не гірше, ніж тут.

Хто ця «вона», про кого мова? Серце моє завмерло: про мене. Я ніби відчула на собі дотик грубої одежі рожевого кольору — форми дівчаток у виправному будинку. І вдруге в своєму житті подумала: треба тікати! Тікати негайно.

— Аттікус, це непогано, що в тебе добре серце, ти людина поступлива, але в тебе є дочка, про яку вже треба подумати. Вона росте.

— Саме про це я й думаю.

— Тобі все одно цього не уникнути. Рано чи пізно доведеться на це піти. Це можна зробити сьогодні. Вона нам більше не потрібна.

Аттікус відповів спокійним голосом:

— Олександро, Келпурнія залишить цей дім тоді, коли захоче сама. Ти можеш зі мною не погодитись, але без неї всі ці роки я не міг би управитися. Вона відданий член нашої сім’ї, і тобі доведеться з цим примиритися. Крім того, сестро, я не хотів би, щоб ти заради нас вибивалася з сил, у цьому немає потреби. Кел потрібна нам тепер, як і раніше.

— Але, Аттікус...

— До того ж я не думаю, що, виховуючи моїх дітей, вона завдала їм якоїсь шкоди. Кел вимогливіша, ніж могла б бути рідна мати... Вона ніколи і нічого не пропустить, не догоджає їм у всьому, як це часто трапляється з кольоровими нянями. Кел виховувала їх в міру своїх здібностей і вміння, а вона має і те, й друге... І ще одне: діти її люблять.

Я перевела подих. Йшлося не про мене,— про Келпурнію. Трохи заспокоївшись, я зайшла до вітальні. Аттікус закрився газетою, а тітка Олександра шарпала своє вишивання. Ток, ток, ток — пробивала голка натягнуте на п’яльці полотно. На якусь хвилину запала тиша: тітка тугіше натягла на п’яльці тканину. І знову — ток, ток, ток. Тітка гнівалася.

Джем підвівся і, тихо ступаючи по килиму, подав мені знак іти за ним. Він завів мене в свою кімнату і зачинив двері. Обличчя в нього було серйозне.

— Вони полаялися, Всевидько.

Останнім часом ми з Джемом частенько сварились, але я ніколи не чула і не бачила, щоб з кимось сварився наш батько. Становище було не дуже приємне.

— Всевидько, не треба дратувати тітку, чуєш?

Я ще не встигла отямитися від того, що сказав мені батько, можливо тому не помітила нотки прохання в словах Джема і визвірилася:

— Ти, я бачу, починаєш мене повчати?

— Та ні, розумієш... у нього тепер і без нас клопоту немало.

— Який же в нього клопіт?

Я не помічала, щоб Аттікус був особливо заклопотаний.

— Та цей же Том Робінсон сидить йому в печінках...

Я сказала, що в Аттікуса ніякого клопоту нема. А судові справи нас ніколи не турбують, та й бувають вони один раз на тиждень і зовсім недовго.

— Це тому, що в твоїй голові довго нічого не тримається,— сказав Джем,— Дорослі — інша річ, ми...

Джем остаточно причислив себе до дорослих і так пишався, що це ставало нестерпним. Нічого не хотів робити, все читав або десь блукав сам один. Правда, книжки, як і раніше, давав мені, але тепер він більше виховував і повчав мене.

— Чого ти заносишся, Джем? Хто ти такий?

— Попереджаю, Всевидько, дратуватимеш тітку — я тебе... відшмагаю.

Це вже було занадто.

— Ах ти клятий, я тобі голову одірву!

Джем сидів на ліжку, я легко схопила його за чуприну і зацідила йому ляпаса, він дав мені здачі, я розмахнулася лівою, проте від удару в живіт одлетіла і розпласталася на підлозі. Насилу перевела дух, але це дрібниці, найголовніше, що він не відмовився від поєдинку. Отже, ми рівні.

— Подумаєш. Не дуже я тебе злякалася! — заверещала я і знову кинулася в атаку.

Він сидів на ліжку, у мене не було упору, і я налетіла на нього мов вихор,— била, штовхала, щипала як тільки могла. Чесний герць навкулачки перетворився в безладну колотнечу. Ми ще борюкалися, коли ввійшов Аттікус і розборонив нас.

— Досить! — сказав він.— Зараз же йдіть спати.

— А-га! — кинула я Джемові зловтішно. Його посилали спати тоді, коли й мене.

— Хто почав? — тихо спитав Аттікус.

— Це все Джем. Він заходився мене повчати. Невже я ще й Джема повинна слухати?

Батько всміхнувся.

— Давайте домовимося: ти слухаєш Джема, якщо він зуміє тебе переконати. Справедливо?

Тітка Олександра дивилась на нас мовчки, але коли вони з Аттікусом пішли по коридору, до нас долинуло:

— ...саме те, про що я тобі казала...

Зачувши ці слова, я і Джем зрозуміли: досить сваритися.

Наші кімнати були суміжні. Коли я зачинила двері, Джем сказав:

— На добраніч, Всевидько.

— На добраніч,— відповіла я тихенько, ввійшла в кімнату і в темряві попрямувала до вимикача. Біля ліжка я наступила на щось тепле і гладеньке, схоже на тверду гуму. Мені здалося, що воно живе, ворушиться.

Я ввімкнула світло і глянула на підлогу. Біля ліжка нічого не було. Я постукала до Джема.

— Чого тобі? — запитав він.

— Яка змія на дотик?

— Трохи шорстка, холодна. Наче порохом притрушена. А що?

— Здається, одна заповзла під моє ліжко. Ти можеш глянути?

— Жартуєш? — Джем одчинив двері. Він був у піжамних штанях. Не без задоволення я помітила сліди своєї роботи — губи у Джема напухли. Він швидко зрозумів, що я не жартую.

— Якщо ти думаєш, що мені дуже хочеться зустрітися під твоїм ліжком із змією, то помиляєшся. Зажди хвилинку.

Він побіг на кухню і приніс віник.

— Залазь на ліжко,— сказав Джем.

— Ти справді думаєш, що там змія? — поцікавилась я.

Це була подія. Підвалів під нашими будинками не було: вони стояли на кам’яних опорах на висоті кілька футів од землі, бувало, що змії заповзали в будинок, але траплялося це дуже рідко. Хто ж може дорікнути міс Рейчел Хейверфорд за те, що вона випиває щоранку скляночку чистого віскі — ніяк не здолає перебороти колись пережитий страх. Одного разу вона відчинила шафу у спальні, щоб повісити халат, і побачила на білизні гримучу змію!

Джем обережно провів віником під ліжком. Я теж нахилилася, зазирнула, чи не виповзає змія. Нічого не виповзло. Джем засунув віник далі.

— Хіба змії гарчать?

— Це не змія,— сказав Джем.— Це людина.

Раптом з-під ліжка викотився якийсь брудний згорток. Джем замахнувся віником — і мало не влучив Діла по голові.

— О боже праведний,— шанобливо мовив Джем.

Діл поволі виповзав з-під ліжка. Це було нелегко. Нарешті він став на ноги, розправив плечі, поворушив ступнями, потер шию. А коли затерплі руки й ноги відійшли, сказав:

— Привіт!

Джем знову згадав Всевишнього. Я не могла мовити й слова.

— Ще трохи, і я помру з голоду,— сказав Діл.— У вас є щось поїсти?

Як у сні, я пішла на кухню. Принесла молока і половину кукурудзяного коржа, що лишився від вечері. Діл швидко впорався, жував, як завжди, передніми зубами.

Нарешті до мене повернувся дар мови.

— Як ти сюди потрапив?

Нелегка дорога привела його сюди. Підкріпившись, Діл розповів нам про свої пригоди. Новий батько незлюбив його. Він надів Ділові наручники, посадив у підвал (в Мерідіані були підвали) і прирік на голодну смерть; врятував Діла якийсь фермер, що проходив вулицею і почув його крик (добрий чоловік через віддушину всипав у підвал стручок за стручком цілий бушель гороху — і Діл вижив), хлопцеві пощастило вирвати із стіни ланцюг, яким його прикували, і він звільнився. В наручниках вибрався з міста, пройшов щонайменше дві милі і набрів на маленький мандрівний звіринець. Його відразу взяли на роботу — мити верблюда. З цим звіринцем Діл мандрував по Міссісіпі, поки його безпомилкове чуття не підказало, що він перебуває в окрузі Еббот, штат Алабама. На протилежному березі річки був Мейкомб. Звідти Діл ішов пішки.

— А як ти потрапив сюди? — спитав Джем.

Він узяв з материного гаманця тринадцять доларів, сів у Мерідіані на поїзд, що відходить о дев’ятій годині, і зійшов на станції Мейкомб. Од станції до міста — чотирнадцять миль, десять чи одинадцять з них Діл пройшов пішки, і не шляхом, а продирався крізь кущі,— поліція, певно, уже розшукувала його,— решту шляху подолав, причепившись до фургона з бавовником. Під ліжком Діл пролежав не менше двох годин, принаймні так йому здалося; чув нашу розмову під час вечері, від брязкоту виделок і тарілок у нього паморочилося в голові. Він не міг діждатися, поки я і Джем підемо спати, хотів навіть вилізти й допомогти мені побити Джема, який так підріс і був набагато вищий за мене, проте Діл знав, що скоро прийде містер Фінч і розборонить нас, а тому лежав і не ворушився. Він був стомлений, страшенно брудний, але відчував себе як удома.

— Твої, звичайно, не знають, що ти тут,— сказав Джем.— Якби тебе шукали, ми б знали...

— Вони, певно, шукають мене в Мерідіані, по всіх кіно, скрізь нишпорять,— сказав усміхнувшись Діл.

— Треба сповістити маму, де ти,— порадив Джем.— Вона має знати, що ти у нас...

Діл кинув на нього швидкий погляд, і Джем опустив очі. Потім брат підвівся і порушив останній свято шанований закон нашого дитинства. Він вийшов з кімнати і пішов по коридору.

— Аттікус,— почувся його голос,— можеш вийти сюди на хвилинку?

Брудне, спітніле обличчя Діла зблідло. Мені стало не по собі. На порозі з’явився Аттікус.

Він пройшов на середину кімнати і, засунувши руки в кишені, зупинився, дивлячись на Діла зверху вниз.

Нарешті отямилась і я.

— Не бійся, Діл. Якщо він має тобі щось сказати, то скаже.

Діл мовчки подивився на мене.

— Справді, не бійся. Ти ж знаєш, Аттікус не чіплятиметься до тебе, от побачиш,— заспокоїла я.

— Я й не боюся,— промимрив Діл.

— Я бачу, він просто голодний,— сказав Аттікус як звичайно сухо, але привітно.— Всевидько, гадаю, у нас знайдеться щось краще за кукурудзяний корж. Нагодуй цього героя, потім я прийду, і ми поміркуємо, що робити.

— Містер Фінч, не кажіть нічого тітці Рейчел, не відсилайте мене назад, прошу вас, сер! Я все одно втечу!..

— Заспокойся, синку,— мовив Аттікус.— Ніхто нікуди не збирається тебе відсилати, хіба що в ліжко. Я тільки піду скажу міс Рейчел, що ти у нас, і попрошу дозволу, щоб ти лишився тут ночувати, ти ж і сам не проти цього? І, ради бога, поверни частину землі туди, де вона має бути: ерозія грунту й без того велике лихо в округу.

Діл здивовано глянув Аттікусу вслід.

— Він жартує,— пояснила я.— Він має на увазі, щоб ти помився. Бач, я ж казала, що Аттікус тобі нічого поганого не зробить.

Джем стояв у кутку самотній, пригнічений — зрадник.

— Я не міг йому не сказати, Діл,— мовив він.— Не можна утекти за триста миль — і ні слова матері.

Ми мовчки вийшли з кімнати.

Діл їв і їв... З учорашнього вечора у нього в роті й крихти не було. Всі свої гроші він витратив на квиток, сів у поїзд, — а це йому не вперше,— теревенив спокійнісінько з кондуктором, який уже знав його. Але Діл не посмів скористатися з існуючого правила щодо дітей, які їдуть самі на далеку відстань: якщо загубиш гроші, кондуктор повинен дати на обід, а по приїзді батько має повернути борг.

Діл умолотив геть усе, що лишилося від вечері, і хотів дістати з буфета банку тушкованої свинини з бобами, коли в коридорі почувся голос міс Рейчел:

— О боже!

Діл затремтів, як заєць.

Проте він мужньо витримав перший натиск: «Ну, зажди, я тебе швидко відвезу додому!», «Батьки там хвилюються, місця собі не знаходять!»; спокійно вислухав «І все це тобі від Гаррісів передалося»; всміхнувся, коли почув «Можеш перебути тут одну ніч», а коли тітка нарешті обняла його, то відповів їй тим самим.

Аттікус зсунув на лоб окуляри і витер долонею обличчя.

— Ваш батько стомився,— подала нарешті голос тітка Олександра. Вона весь час була тут, але, приголомшена, мабуть, не могла вимовити слова.— Пора спати, діти.

Ми пішли, а вони лишилися в їдальні, Аттікус усе що старанно витирав обличчя.

— Насильство, бійка, втікачі,— почули ми глузливий голос батька.— Цікаво, чого можна ждати за годину...

Оскільки все обійшлося краще, ніж можна було сподіватися, ми з Ділом вирішили бути ввічливими з Джемом. До того ж Ділові доведеться спати в його кімнаті — вважатимемо, що нічого не сталося. Я наділа піжаму, взяла книжку, але скоро відчула, що очі мені злипаються. Діла і Джема не чути було; я погасила світло, у Джема під дверима теж не побачила світлої смужки.

Певно, я довгенько спала, бо коли прокинулася, хтось легенько штовхнув мене у бік. Світло місяця тьмяно освітлювало кімнату.

— Посунься, Всевидько.

— Він думав, що не можна не сказати,— промимрила я сонно.— Ти не сердься на нього.

Діл заліз у ліжко.

— А я не серджусь. Я просто хочу спати з тобою. Ти прокинулась?

Я таки прокинулася, хоч і не зовсім.

— Нащо тобі було це робити?

Діл не відповів.

— Я кажу, нащо тобі було тікати з дому? Він і справді такий лихий?

— Ні...

— Ти якось писав, що ви збираєтесь робити човен. Зробили?

— Він тільки обіцяв. Ми й не починали.

Я трохи підвелась і, спершись на лікоть, у темряві розглядала Діла.

— Не треба було тікати. У дорослих це часто буває — обіцяють і не роблять.

— Ні, я втік не через те. Розумієш, він... вони... ніякої уваги на мене...

Мені така причина здалася дивною. Невже через це треба тікати з дому?

— Як це?

— Ну, їх майже ніколи немає вдома, а коли бувають, то зачиняються в своїй кімнаті і сидять.

— І що ж вони там роблять?

— Нічого, сидять собі й читають... Я їм не потрібен.

Я підсунула подушку до спинки ліжка і сіла.

— Я тобі щось скажу, Діл. Сьогодні ввечері мені теж хотілося втекти, бо всі наші були тут. А це ні до чого, Діл, щоб батьки весь час були з нами.

Стомлений, напівсонний Діл зітхнув.

— На добраніч, Діл... А знаєш, Аттікус цілими днями не буває вдома, інколи до півночі затримується — то на законодавчих зборах сидить, то ще десь... І не треба, щоб вони були весь час з нами, Діл,— робити нічого не дадуть.

— Не в тому річ.

Діл пояснював мені, а я думала: що це було б за життя, якби Джем був інший, навіть не такий, як він тепер, що б я робила, якби відчула, що Аттікусу не потрібна ні я, ні моя допомога чи порада. Але ні, він дня не зміг би прожити без мене. Навіть Келпурнія без мене обійтися не може. Я їм потрібна.

— Діл, ти щось не те кажеш. Твої батьки без тебе теж не можуть. Напевно, розсердилися на тебе, от і все. Я тобі скажу, що робити...

Але Діл уперто правив своє:

— Зрозумій мене — їм справді без мене багато краще, я їм нічим не допомагаю. Вони не злі. І купляють мені все, чого забажаю, але, повір, набридло: «Ось те, що ти хотів, іди гуляти», «У тебе й так всього повно в кімнаті» або «Ось тобі книжка — іди й читай».— Далі Діл намагався говорити басом: — «Що ти за хлопець? Інші діти бігають, грають в бейсбол, а не тиняються по дому та докучають батькам». Потім Діл знову розповідав своїм звичайним голосом. — Ні, вони не злі. Вони цілують мене, обнімають, і «На добраніч» кажуть, «Доброго ранку», «До побачення», і що люблять мене... Всевидько, ти б хотіла, щоб у нас була дитина?

— А де її взяти?

Діл чув про одного чоловіка, у якого є човен, на ньому він пробирається до окутаного туманом острова, а на тому острові багато маленьких дітей — можна було б замовити, щоб привіз одне...

— Все це неправда. Тітка казала, що бог кидає маленьких дітей через димохід. Здається, вона так сказала, хоч я тоді як слід не розібрала.

— Ні, зовсім це не так. У людей діти народжуються... Але можна придбати і в цього чоловіка з човном; їх на острові багато, тільки вони сплять. Чоловік дихне на дитинку — вона й оживає...

Діл знову поринув у мрії. Його багата уява завжди була щедра на чудесні картини. Він устигав прочитати дві книжки, поки я читала одну. Але над усе він любив щось вигадувати. Він блискавично розв’язував задачі на додавання і віднімання, проте віддавав перевагу своєму власному, ним створеному туманному світові, де сплять малята, ждучи, поки чиясь рука торкнеться їх, як ранкових квітів. Він розповідав, поки нарешті заснув сам і мене приспав, але серед тиші туманного острова мені раптом невиразно привидівся сірий непривітний будинок з похмурими темно-бурими дверима.

— Діл...

— М-м-м?

— Як ти думаєш, чому Страхолюд Редлі не втік з дому?

Діл протяжно зітхнув і одвернувся.

— Можливо, йому нікуди тікати...— промимрив сонно.

РОЗДІЛ XV

Після багатьох телефонних дзвінків, численних прохань за провинного і довгого благального листа матері було вирішено, що Діл залишається. Тиждень ми прожили спокійно. Але потім, здається, не знали, що таке спокій. Все стало наче моторошний сон.

Почалося це одного вечора. Діл ще був у нас; тітка Олександра сиділа в кутку, у своєму кріслі, Аттікус — у своєму, ми з Джемом, лежачи на підлозі, читали. Це був мирний тиждень: я слухала тітку, а Джем хоч і став надто великим для нашої хатки на дереві, проте допоміг нам прилаштувати мотузяну драбину. У Діла виник новий надійний план — як виманити Страхолюда Редлі з дому без зайвого риску: посипати лимонними цукерками доріжку від чорного ходу Редлі до воріт, і він піде по ній, як мурашка. Хтось постукав у двері, Джем відчинив і сказав, що прийшов містер Гек Тейт.

— Запроси його,— мовив Аттікус.

— Я запрошував. Там у дворі ще якісь люди, вони хочуть, щоб ти вийшов.

У Мейкомбі дорослі люди не переступлять поріг у двох випадках: якщо в домі покійник або коли йдеться про справу, пов’язану з політикою. Невже хтось помер? Ми з Джемом хотіли підійти до дверей, але Аттікус наказав:

— Сидіть дома!

Джем вимкнув світло у вітальні і припав до вікна. Тітка Олександра запротестувала.

— Я на секунду, тітонько, тільки гляну, хто прийшов.

Ми з Ділом прилипли до другого вікна. Аттікуса оточили люди. Всі вони, здається, говорили одночасно.

— ...завтра перевести його в окружну тюрму,— казав містер Тейт.— Я не хочу неприємностей, але не ручаюсь — усе може статись...

— Не кажіть дурниць, Гек,— озвався Аттікус.— Зрештою, ми ж у Мейкомбі.

— ...кажу, що на душі неспокійно.

— Гек, ми маємо відстрочку, щоб не турбуватися,— заявив Аттікус.— Сьогодні субота. Суд, певно, відбудеться в понеділок. Невже ви не зможете протримати його одну ніч? Не думаю, що в Мейкомбі знайдеться людина, яка захоче позбавити мене клієнта, самі знаєте, важкі часи настали.

Юрба весело загомоніла, але одразу й стихла, бо заговорив Лінк Діз:

— З тутешніх ніхто нічого не затіває, але за братію з Старого Сарема я не певен... а чи не могли б ви подбати про... як це, Гек?

— Про передачу справи в інший округ,— підказав містер Тейт,— Але тепер це, певно, вже нічого не змінить.

Аттікус щось сказав, та ми не почули. Я обернулась до Джема, він замахав руками, щоб я мовчала і не заважала.

— І крім того,— вів далі Аттікус,— ви, мабуть, не дуже боїтеся тієї компанії.

— Знаєте, які вони, коли насмокчуться?

— В неділю вони звичайно не п’ють, більшу частину дня сидять у церкві...— зауважив Аттікус.

— Бачите, це випадок особливий,— мовив хтось.

Натовп загомонів голосніше. Нарешті тітка сказала, що коли Джем не ввімкне у вітальні світло, це буде ганьба для всієї родини. Але Джем не чув її.

— Не розумію, по-перше, навіщо вам було братися за цю справу,— сказав містер Лінк Діз.— Ви на ній можете втратити все. Все, що маєте.

— Ви справді так думаєте?

Коли Аттікус так запитує, це небезпечно. «Всевидько, ти справді думаєш, що це найкращий хід?» Трах-бах — і на шахівниці не лишається жодної моєї шашки. «Ти справді так думаєш, сину? В такому разі прочитай оце». І сидить Джем цілий вечір над промовами Генрі У. Грейді.

— Слухайте, Лінк, може статися, що цей чоловік сяде на електричний стілець, але спершу люди почують правду,— мовив Аттікус спокійно.— А ви її знаєте.

Хвиля незадоволення сколихнула людей. Аттікус ступив крок до веранди, натовп лиховісно загув і почав підступати ближче.

Раптом Джем як закричить:

— Аттікус, телефон дзвонить!

Від несподіванки люди здригнулися, позадкували; цих людей ми бачили щодня: крамарі, місцеві фермери, були також лікар Рейнольдс і містер Ейвері.

— Підійди до телефону, сину,— гукнув Аттікус.

Люди засміялись і почали розходитись. Аттікус зайшов до вітальні, ввімкнув світло і побачив, що Джем сидить біля вікна блідий, тільки кінчик носа червоний, бо був притиснутий до шибки.

— Чого ви сидите в темряві? — спитав він.

Джем стежив, як батько пройшов до свого крісла, сів і взяв у руки вечірню газету. Інколи мені здається, що найскладніші ситуації в своєму житті Аттікус спокійно обдумує, закрившись сторінками «Мобіл реджістер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

Джем підійшов до батька.

— Вони приходили по тебе, так? Вони хотіли з тобою розправитись?

Аттікус опустив газету і глянув на Джема.

— Де це ти вичитав? — поцікавився він. Потім додав тепліше: — Ні, сину, це наші друзі.

— Це не... не ватага? — Джем подивився спідлоба.

Аттікус усміхнувся — хотів було стриматись, але не зміг.

— Ні, у нас у Мейкомбі не буває розгніваного натовпу і всяких таких дурниць. Ніколи не чув, щоб орудувала якась ватага.

— Був час, коли ку-клукс-клан ганявся за католиками.

— Ніколи не чув, щоб у Мейкомбі були католики,— сказав Аттікус,— це ти щось переплутав. Десь у дев’ятсот двадцятому році тут справді існував ку-клукс-клан, але то була в основному політична організація. Крім того, їм нікого було лякати. Одного разу вночі вони влаштували демонстрацію перед будинком містера Сема Леві, а Сем вийшов на ганок і сказав, що, певно, кепські їхні справи, коли вони прийшли до нього у балахонах, пошитих з його ж полотна. Сем їх так присоромив, що вони пішли.

Сімейство Леві відповідало всім вимогам Мейкомба: люди благородні, для загальної користі віддавали свої здібності та можливості, і вже п’яте покоління цього роду жило на одному місці.

— Ку-клукс-клан зник і вже ніколи не повернеться,— сказав Аттікус.

Я вийшла провести Діла і, повертаючись, почула, як Аттікус казав тітці Олександрі:

— Як і всі, я віддаю належну повагу жінкам Півдня, але не жертвуватиму людським життям заради вигаданої версії.

Аттікус говорив таким голосом, що я подумала: знову сваряться.

Я розшукала Джема, він був у своїй кімнаті, лежав у ліжку і про щось думав.

— Що там у них, погиркались? — запитала я.

— Схоже, що так. Вона весь час дорікає йому Томом Робінсоном. Майже сказала, що Аттікус ганьбить усю родину. Всевидько... я боюсь.

— Чого ти боїшся?

— Боюся за батька. Що, коли з ним щось станеться?

Джем прибрав таємничого вигляду, і скільки я його питала — відповідь була одна: відчепись, дай спокій.

На другий день була неділя. Під час перерви між недільною школою і церковною відправою всі вийшли трохи розім’ятись.

Я побачила Аттікуса у дворі, його оточили люди. Там стояв і містер Гек Тейт. «Коли це він став віруючим?» — подумала я. Раніше він ніколи не ходив до церкви. Навіть містер Андервуд був тут. Містер Андервуд, крім своєї «Мейкомб трібюн», нічим не цікавився. Господар, редактор, складач він з ранку до вечора не відходив од лінотипа, а щоб освіжитися, час від часу припадав до глечика з вином, який ніколи не був порожній і завжди стояв поруч. Містер Андервуд рідко виходив, щоб дізнатися про новини, люди самі приходили до нього з розповідями. Казали, що кожний номер газети «Мейкомб трібюн» він готує сам і сам друкує на лінотипі. І це цілком ймовірно. Коли ж уже містер Андервуд виліз із своєї друкарні, то, певно, сталося щось серйозне.

Я перехопила Аттікуса на порозі, і він сказав мені, що Тома Робінсона переводять до мейкомбської тюрми. І ще сказав — більше собі, ніж мені, що якби він з самого початку перебував тут, то все було б спокійно. Потім сів на своє місце в третьому ряду і, трохи відстаючи від інших парафіян, проспівав «До тебе ближче, господи». В церкві Аттікус ніколи не сидів поряд з своєю сестрою чи з нами. Він любив посидіти один.

Мир і спокій у нашому домі в недільні дні були удавані, присутність тітки Олександри гнітила всіх. Аттікус після обіду відразу йшов до свого кабінету, де, відкинувшись у кріслі, читав (ми інколи заглядали до нього). Тітка Олександра вмощувалася відпочити години дві, а ми не сміли гомоніти на подвір’ї — адже усі сусіди спочивають. Джем вважав, що людина його віку вже може дозволити собі піти до своєї кімнати, прихопивши стіс футбольних журналів. А ми з Ділом гуляли на Оленячій луці.

Стріляти з духових рушниць у неділю заборонялося, ми трохи побігали з Джемовим футбольним м’ячем, але скоро це набридло нам. Діл запропонував піти і трохи розворушити Страхолюда Редлі. Я зауважила, що не варто його турбувати, і розповіла Ділові про різні події минулої зими. Моя розповідь справила на нього враження.

Коли стемніло, ми пішли вечеряти. Після вечері я і Джем хотіли цілий вечір читати, але Аттікус здивував нас: він зайшов до вітальні, тримаючи в руках довгий електричний шнур, на кінці якого була лампочка.

— Я вийду на деякий час,— сказав він.— Ви вже спатимете, коли я повернусь, а тому на добраніч вам.

Він надів капелюха і вийшов через чорний хід.

— Пішов до машини,— сказав Джем.

У нашого батька були свої дивацтва: по-перше, він не любив солодкого, по-друге, ходити пішки для нього завжди було насолодою. Скільки я себе пам’ятаю, в гаражі завжди виблискував чистенький шевроле, Аттікус користувався ним коли йому треба було виїжджати в справах за межі міста, а в Мейкомбі ходив пішки — щодня два рази до своєї контори і назад, майже дві милі. Він казав, що це єдиний вид спорту. В Мейкомбі вважається, що коли людина йде пішки, аби тільки пройтися, без певної мети, значить, вона взагалі ні до чого не прагне і ні на що не здатна.

Я побажала тітці і Джемові на добраніч, пішла в свою кімнату і ще довго читала. Раптом з кімнати Джема долинув якийсь шум. Коли Джем лягав спати, звуки були зовсім інші — я їх добре знала. Я постукала в двері.

— Чого ти не спиш?

— Мені треба збігати в місто, ненадовго.— Він натягав штани.

— Куди? Адже скоро десята.

Він це знав і наміру свого не змінив.

— Тоді піду з тобою і я, навіть якщо ти не дозволиш, я все одно піду, чуєш?

Джем зрозумів, що наполягати — це означало почати бійку, розгнівати тітку, і погодився.

Я швидко одяглася. Ми зачекали, поки у тітки погасло світло, і тихенько вийшли чорним ходом. Ніч була темна.

— Діл теж пішов би,— прошепотіла я.

— Хай іде,— похмуро відповів Джем.

Ми перестрибнули через низеньку огорожу, перетнули двір міс Рейчел і опинилися під вікном Діла. Джем крикнув перепелом. За вікном з’явилося обличчя Діла й одразу зникло. Через п’ять хвилин вікно розчинилось, і Діл виліз до нас. Як людина бувала, він нічого не питав, аж поки ми не вийшли на тротуар.

— Що сталося?

— Джема потягло на мандри.

Келпурнія казала, що ця хвороба нікого з хлопців не минає.

— Захотілося поблукати,— сказав Джем.— Просто так.

Ми поминули будинок місіс Дюбоз, він стояв як пустка, з зачиненими віконницями, камелії позаростали бур’яном. Лишалося пройти ще вісім будинків, поминути пошту, потім тім звернути...

Південна частина площі була безлюдна. На кожному розі наїжившись стояли величезні араукарії, а між ними в світлі вуличних ліхтарів виблискувала залізна конов’язь. Світилося ще в громадській убиральні, більше з цього боку будинку суду — жодного вогника. Площа перед судом — квадратна, з усіх боків магазини, з них де-не-де теж пробивалося тьмяне світло.

Коли Аттікус ще тільки починав адвокатську діяльність, його контора містилася в будинку суду, але через кілька років він переїхав у затишніший куточок — в приміщення міського банку. Ми повернули за ріг і навпроти банку побачили знайомий шевроле.

— Він тут,— сказав Джем.

Одначе Аттікуса не було. До його контори вів довгий коридор. Якби за дверима світилося, то ми побачили б на дверях табличку, на якій чітко виведено невеликими літерами: АТТІКУС ФІНЧ, АДВОКАТ. У конторі було темно. Джем ще раз подивився в темряву за скляними дверима. Покрутив ручку. Замкнуто.

— Пройдімося далі по вулиці. Може, він зайшов до містера Андервуда.

Містер Андервуд не тільки видавав газету «Мейкомб трібюн», але й жив у редакції. Точніше, над редакцією. Про те, що відбувалося в суді або в тюрмі, він дізнавався, безпосередньо дивлячись із вікна другого поверху. Будинок стояв у північно-західній частині площі, і йти до нього треба було повз тюрму.

Окружна тюрма була найповажнішою і найпотворнішою будівлею в Мейкомбі. Аттікус казав, що таке міг придумати хіба що кузен Джошуа Сент-Клер. Придумав же хтось. Серед звичайних будинків з широкими квадратними фасадами недоречно виринала готичного стилю іграшка-тюрма (одна камера в ширину і дві камери в висоту), прикрашена зубчастими вежами-карликами і контрфорсами. Завершували цю незвичайну архітектурну ідилію червоний цегляний фасад і товсті залізні грати на вікнах церковного зразка. І стояв цей шедевр не десь там на безлюдному пагорбі, а між «Металевими виробами» Тіндела та редакцією «Мейкомб трібюн». Для жителів Мейкомба в’язниця була постійною темою розмов і навіть об’єктом суперечок. Гострі на язик люди вбачали велику схожість між цією установою і вбиральнею королеви Вікторії. Прихильники твердили, що готичне творіння надає місту поважного, благородного вигляду. Чужій людині ніколи й на думку не спадало, що там всередині повно чорношкірих.

Ми йшли по тротуару і раптом побачили віддалік самітний вогник.

— Дивно,— мовив Джем,— скільки я пам’ятаю, біля тюрми немає ліхтаря.

— Схоже, що лампочка світить над дверима,— сказав Діл.

Через грати з вікна другого поверху назовні звисав шнур, на кінці якого горіла лампочка без абажура. Біля дверей у кріслі, певно принесеному з контори, сидів Аттікус. Він читав, незважаючи на мошву, що роєм вилася на його головою.

Я намірилася бігти, але Джем схопив мене за руку.

— Не підходь до нього,— сказав він.— Може розсердитися. Головне, що він тут і що все гаразд. Ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.

Ми вирішили скоротити дорогу і попрямували через площу трохи навскоси, коли з боку Мерідіанського шосе одна за одною повільно під’їхали чотири запорошені автомобілі. Вони обігнули площу, поминули банк і зупинилися навпроти тюрми.

З машин ніхто не виходив. Аттікус підвів голову від газети. Старанно згорнув її, поклав на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже було, що він на них чекав.

— Ходімо,— прошепотів Джем.

Ми помчали через площу, потім через вулицю і опинилися за кіоском. Джем обережно визирнув.

— Можна трохи ближче,— сказав він.

Ми побігли до магазину Тіндела — звідси було вже зовсім близько, місце безпечне і все видно.

З машин по одному і по двоє почали виходити люди. Розпливчасті, мов тіні, постаті прямували до дверей тюрми і при світлі поступово перетворювалися в кремезних чоловіків. Аттікус не зрушив з місця. Чоловіки підійшли ближче і заступили його.

— Він тут, містер Фінч? — спитав один.

— Тут,— відповів Аттікус.— Він спить. Не будіть його.

Тільки пізніше я збагнула весь драматизм ситуації; було смішно і страшно водночас: люди послухалися батька і стали розмовляти пошепки.

— Ви знаєте, чого ми сюди приїхали? — запитав другий.— Відійдіть од дверей, містер Фінч.

— Їдьте додому, Уолтер,— приязно сказав Аттікус. — Десь тут поблизу ходить Гек Тейт.

— Який там у дідька Гек! — сказав ще хтось.— Ваш Гек з компанією блукає тепер у лісі і до ранку звідти не вибереться.

— Справді? Чого їх занесло туди?

— На бекасиків полюють,— випалив один,— Цього ви не передбачали, містер Фінч?

— Передбачав, хоч і не був певен...— Як і раніше, батьків голос був спокійний.— Ну що ж, це міняє справу, так же?

— Міняє,— басом відповіла темна постать.

— Ви справді так думаєте?

За останні два дні я вдруге чула від нього це запитання, отже, комусь із них дістанеться. Цього пропустити не можна. Я зірвалась і щодуху помчала до батька.

Джем скрикнув і разом з Ділом кинувся за мною, але вони мене не догнали. Я проштовхалася між темними постатями, від яких несло важким духом, і опинилася в колі світла.

— Гей, Аттікус!

Я думала, що він зрадіє, побачивши мене, проте батькове обличчя стало таке, що мій веселий настрій пропав. У його очах я прочитала страх, який зник, коли біля мене опинився Джем і Діл. Від чоловіків несло спиртним перегаром і хлівом, я глянула навкруги — жодного знайомого обличчя. Це не ті, що приходили вчора ввечері. Мені стало не по собі: я так вискочила поміж люди, яких ніколи не бачила раніше.

Аттікус підвівся, рухи його були повільні, як у зовсім старої людини. Він ретельно розгладив газету і не поспішаючи відклав її. Пальці його легенько тремтіли.

— Іди додому, Джем,— сказав він.— Забирай сестру та Діла, і йдіть додому.

Все, що наказував Аттікус, ми звикли виконувати негайно, хоч і не завжди охоче. А тепер Джем стояв, і видно було, що він нікуди не збирається йти.

— Іди додому, я сказав.

Джем похитав головою. Аттікус уперся кулаками в боки, Джем зробив те саме. Так вони й стояли один проти одного, зовсім різні: Джем успадкував від матері каштанове волосся, карі очі, овал обличчя, вуха щільно прилягали до голови; у батька волосся було чорне з сивиною, риси обличчя — прямі. І все-таки вони чимось схожі. Можливо, небажанням поступитися.

— Сину, я сказав: іди додому.

Джем похитав головою.

— Я йому швидко покажу дорогу,— втрутився якийсь здоровань і, схопивши Джема за комір, турнув так, що той ледве втримався на ногах.

— Не чіпай його!

Я налетіла на чоловіка і вдарила його ногою. Я була боса і здивувалася, коли здоровань скривився від болю і відступив. Я хотіла вдарити нижче коліна, а вцілила трохи вище.

— Облиш, Всевидько,— Аттікус обняв мене за плече.— Не треба кидатися на людей. Помовч,— сказав він, коли я стала виправдуватися.

— Хай не чіпають Джема,— сказала я.

— Коротше, містер Фінч, зробіть так, щоб їх тут не було,— заревів котрийсь із чоловіків.— Даю вам на це п’ятнадцять секунд.

Аттікус стояв серед цього незвичайного натовпу і вмовляв Джема послухатися. Він погрожував, просив, нарешті сказав:

— Прошу тебе, Джем, одведи їх додому.

Але Джем уперто відповідав:

— Не піду.

Мені вже почало набридати все це, але я відчувала: якщо Джем, знаючи, чим може скінчитися для нього така перепалка з батьком, усе-таки стоїть на своєму, то, певно, у нього є для цього підстави. Я стала оглядатися навкруги. Стояла тепла літня ніч, але майже всі ці чоловіки були одягнені в комбінезони і грубі бавовняні сорочки, застебнуті до самого коміра. Мерзляки якісь, подумала я, бо й рукава не закачані, манжети застебнуті. Деякі були в капелюхах, натягнутих аж на вуха. Всі насуплені, напівсонні, наче не звикли вештатися по ночах. Я приглядалася до кожного обличчя — люди стояли півколом — і одного, що стояв посередині, впізнала.

— Містер Канінгем, здрастуйте!

Але мій знайомий, здавалося, не чув мене.

— Здрастуйте, містер Канінгем. Як ваші справи з відчуженням?

Я добре знала справи містера Канінгема. Аттікус колись розповів мені про це докладно. Здоровило заблимав очима і засунув великі пальці під шлейки комбінезона. Він почував себе ніяково: кашлянув, потім одвернувся. Моє дружне привітання лишилося без відповіді.

Містер Канінгем стояв без капелюха, обличчя засмагле, обпечене сонцем, а лоб білий, певно, Канінгем рідко знімає капелюха. Він переступив з ноги на ногу, на ньому були величезні грубі черевики.

— Невже ви мене не пам’ятаєте, містер Канінгем? Я Джін Луїза Фінч. Ви колись приносили нам горіхів, пам’ятаєте?

Я відчувала, що спроби мої даремні, і мені стало якось ніяково: знайомий — а не признається.

— Я навчаюся в одному класі з вашим Уолтером,— почала знову.— Це ваш син, сер. Так же? Скажіть, так?

Містер Канінгем не витримав і ледь помітно кивнув головою. Все-таки він упізнав мене!

— Ми з ним в одному класі,— сказала я,— і вчиться він добре, він непоганий хлопець,— додала,— справді хороший хлопець. Одного разу він у нас обідав. Він вам не розповідав? Колись я його набила, проте він гарний хлопець. Передайте йому привіт од мене, гаразд?

Якось Аттікус пояснював: коли ти людина ввічлива, то говори не про те, що тобі цікаво, а про те, що цікавить твого співрозмовника. Містерові Канінгему, певно, було нецікаво слухати про свого сина, але я зробила останню спробу розворушити його і заговорила про відчуження.

— Відчуження — справа ненадійна,— почала я радити йому і тільки тепер помітила, що звертаюся до всіх.

Чоловіки дивилися на мене, дехто навіть рота роззявив. Аттікус уже не чіплявся до Джема, вони стояли поруч, і Діл разом з ними. Стояли як зачаровані. Аттікус теж трохи відкрив рот, а сам казав колись, що це негарно. Наші погляди зустрілись, і він закрив рота.

— Аттікус, ти чуєш, я кажу містерові Канінгему, що відчуження — справа неприємна, але ж ти пояснював, що не треба хвилюватися, бо такі справи інколи тягнуться довго... і що ви разом якось залагодите цю справу...

Я поступово замовкла. Що за нісенітниці я тут плела? Про такі речі, як відчуження, певно, розмовляють у вітальні, а не на вулиці.

У мене аж голова змокріла від поту, я нічого не боялась, та коли побачила, що всі ці люди втупили в мене очі і стоять мовчки, мені стало моторошно.

— Що сталося? — запитала я.

Аттікус не відповів. Я глянула навкруги, потім на містера Канінгема; на його обличчі я прочитала те саме, що й на інших,— байдужість. Потім трапилося дивне. Містер Канінгем присів біля мене навпочіпки, взяв мене за плечі обома руками і сказав:

— Я передам йому привіт од тебе, дівчинко.

Він підвівся, випростався і махнув здоровенною рукою.

— Ходімо звідси! — гукнув.— Гайда, хлопці!

І знову по одному, по двоє кремезні постаті човгали ногами, тільки цього разу вони зникали в темряві, прямуючи до своїх стареньких автомобілів. Застукали дверцята, зачхали мотори — і машини зникли.

Я обернулася до батька й побачила, що він стоїть, схилившись обличчям до стіни тюрми. Я підійшла до нього і потягла за рукав.

— Тепер можна йти додому?

Він кивнув головою, витяг хусточку, витер обличчя і голосно висякався.

— Містер Фінч,— гукнув хтось із темряви, м’який, охриплий голос лунав десь згори,— вони вже поїхали?

Аттікус одійшов від стіни і підвів голову.

— Поїхали,— відповів.— Том, поспи трохи. Вони вже не повернуться.

В цей час іще один голос, уже з іншого кінця, порушив нічну тишу.

— Відбій, вони більше не повернуться. Аттікус, я весь час був напоготові.

З вікна другого поверху, що над редакцією «Мейкомб трібюн», висунувся містер Андервуд з двостволкою в руках.

У цей час я звичайно давно сплю. Тепер я була стомлена і сонна, а Аттікус і містер Андервуд ладні були розмовляти до ранку, один — висунувшись з вікна, другий — задерши голову. Нарешті Аттікус підійшов до нас, вимкнув світло над дверима і забрав свій стілець.

— Можна, я понесу стілець, містер Фінч? — озвався Діл.

Доти він весь час мовчав.

— Спасибі, друже.

Ми попрямували до банку, батько з Джемом попереду, ми з Ділом — за ними. Ділу заважав стілець, і він трохи відставав. Аттікус і Джем були далеко попереду, певно, зараз батько шпетить Джема за те, що він не пішов додому, подумала я, і... помилилась. У світлі вуличного ліхтаря я побачила, як Аттікус підняв руку над головою Джема і став куйовдити його волосся — саме так Аттікус виражав свої ніжні почуття.

РОЗДІЛ XVI

Джем почув мене і просунув голову в двері, що з’єднували наші кімнати. Коли він підійшов до мого ліжка, Аттікус увімкнув світло. Ми завмерли і не ворушились, аж поки світло погасло; ми чули, як він перевертається. Нарешті знову запала тиша.

Джем забрав мене до своєї кімнати, і я примостилася спати поруч з ним.

— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, мабуть, усе скінчиться.

Додому ми поверталися тихо, щоб не збудити тітку. Аттікус заглушив мотор ще на під’їзній доріжці і самотужки закотив машину в гараж; ми зайшли в будинок через чорний хід, мовчки розійшлися по своїх кімнатах. Я страшенно стомилась і незчулася, коли задрімала, та нараз у сні побачила Аттікуса, як він спокійно згортає газету, зсуває капелюха на потилицю, потім стоїть уже посеред безлюдної, лиховісно тихої вулиці і зсуває на лоб окуляри. Мене мов ошпарило — тільки тепер я зрозуміла, що сталося того вечора, і заплакала. А Джем — молодець, він навіть не сказав, що коли людині майже дев’ять років, то плакати їй не личить.

Вранці нікому не хотілось їсти, тільки Джем лишився вірним собі: з’їв троє яєць. Аттікус стежив за ним із щирим захопленням. Тітка Олександра тихенько сьорбала каву, вона була страшенно незадоволена. Діти, які десь тиняються вночі,— ганьба для родини. Аттікус сказав — яке щастя, що ця «ганьба для родини» вчора ввечері вчасно наспіла, але тітка заперечила:

— Дурниці, містер Андервуд весь час був напоготові.

— А знаєш, цей Брекстон — дивак,— сказав Аттікус.— Адже він терпіти не може негрів, навіть близько їх не підпускає.

В Мейкомбі вважали містера Андервуда запеклим нечестивцем, свого часу його батько недобре пожартував з нього — охрестив сина Брекстоном Брегом. Чого тільки не робив містер Андервуд, щоб люди, які його знали, забули це ім’я. Аттікус казав, що ті, хто має імена генералів Південної армії, хоч і поступово, але неодмінно стають п’яницями.

Келпурнія подала тітці Олександрі ще кави, а на мій благальний погляд тільки похитала головою і мовила:

— Ти ще замала, щоб пити каву. Підростеш, тоді я й тобі дам.

Я сказала, що трошки можна було б, це корисно для шлунка.

— Гаразд, — погодилась Келпурнія і дістала з буфета чашку, палила в неї столову ложку кави і по самісінькі вінця добавила молока. На знак подяки я показала чашці язик, підвела очі і побачила, що тітка насупилась. Але сердилася вона на Аттікуса. Підождала, поки Келпурнія вийшла в кухню, потім сказала:

— Не говори так при них.

— Що не говорити і при кому не говорити? — спитав Аттікус.

— При Келпурнії. Ти сказав при ній, що Брекстон Андервуд терпіти не може негрів.

— Так, але я певен, що вона й сама це добре знає. В Мейкомбі це знає кожен.

Останнім часом я стала помічати деякі зміни в поведінці нашого батька, це особливо відчувалося, коли він розмовляв з тіткою Олександрою. Не можна сказати, що він сердився, але дедалі частіше давав їй зрозуміти, що в їхніх поглядах мало спільного. Ось і тепер він сказав сухо, навіть різко:

— Все, про що ми говоримо за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Кел знає, що вона означає для нашої сім’ї.

— Мені здається, що це погана звичка, Аттікус. Їм тільки цього й треба. Ти ж знаєш, як вони люблять побалакати. Що б не трапилося в місті, до вечора уже весь негритянський квартал знає.

Батько поклав на стіл ніж.

— Я не знаю закону, який забороняв би неграм розмовляти. Можливо, вони й менше розмовляли б, якби ми не давали їм для цього підстав. Всевидько, чому ти не п’єш каву?

Я калатала ложечкою в чашці.

— Я думала, що містер Канінгем наш друг. Ти мені колись казав про це.

— Він і є наш друг.

— А вчора ввечері він хотів тебе бити.

Аттікус поклав виделку поряд з ножем і відсунув тарілку.

— Містер Канінгем, по суті, непогана людина, але він, як і всі ми, не позбавлений деяких вад.

— Ти вважаєш, що це звичайна вада? — втрутився Джем.— Коли вони приїхали вчора ввечері, він ладен був убити тебе.

— Може, він і вдарив би мене,— погодився Аттікус,— але, сину, коли ти станеш дорослим, то краще розумітимеш людей. Натовп — це люди, незалежно від того, які вони. Вчора ввечері містер Канінгем був часткою цього натовпу, проте все одно він лишався людиною. Будь-який натовп у будь-якому містечку нашого Півдня складається з людей, яких ми знаємо, і це не на їхню користь, розумієш?

— Я б цього не сказав,— зауважив Джем.

— Ось чому восьмирічна дитина примусила їх схаменутися. Це свідчить, — провадив далі Аттікус,— що зграю диких звірів усе-таки можна зупинити, бо зрештою вони люди. Г-м, може, нам потрібні діти-полісмени?.. Примусили ж ви діти, вчора ввечері Уолтера Канінгема влізти на хвилину в мою шкуру. І цього було досить.

Ну, коли Джем виросте, може, він і справді буде краще розуміти людей, але я не буду.

— Хай тільки Уолтер появиться в школі — це буде його останній день,— пообіцяла я.

— Ти його й пальцем не зачепиш,— рішуче мовив Аттікус.— Я б не хотів, щоб після вчорашнього ти або Джем затаїли злість проти кого-небудь.

— Тепер ти бачиш сам, чим усе це обертається,— сказала тітка Олександра.— А я тебе попереджала.

У відповідь Аттікус сказав, що не заперечує, попереджала, і, відсунувши стілець, підвівся.

— Прошу вибачити, у мене завтра важкий день. Джем, я не думаю, що сьогодні тобі і твоїй сестрі спаде на думку побігти в місто.

Не встиг Аттікус вийти, як у їдальню підстрибуючи влетів Діл.

— Сьогодні зранку все місто тільки про те й говорить,— повідомив він,— як ми голими руками вистояли проти сотні чоловік...

Тітка Олександра окинула його таким поглядом, що він одразу ж замовк.

— Яка там сотня,— мовила вона,— хто там проти кого вистояв! Приїхало п’яне розгнуздане кодло Канінгемів.

— Тітонько, Діл, як завжди, трохи перебільшив,— сказав Джем і подав знак, щоб ми йшли за ним.

— З двору нікуди не ходіть! — попередила вона, коли ми всі троє попрямували на веранду.

Цей день був схожий на суботу. Не поспішаючи, але безперервним потоком ішли повз наш будинок люди з південної частини округу.

Невпевнено проскакав на своєму породистому рисаку містер Дольфус Реймонд.

— Не розумію, як він тримається в сідлі,— промимрив Джем.— Як він ухитряється насмоктатися зранку, ще й восьмої години немає, а він уже теплий.

Проторохтів фургон, на якому щільно сиділи жінки в бавовняних панамах від сонця і в платтях з довгими рукавами. Бородатий чоловік у повстяному капелюсі був за кучера.

— Глянь, меноніти,— сказав Ділові Джем.— У них одяг без ґудзиків.

Меноніти жили в лісах, усе, що їм потрібно було, купляли по той бік річки, там збували і свої нехитрі вироби, а в Мейкомб приїздили рідко. Діл зацікавлено розглядав цих людей.

— У всіх менонітів блакитні очі,— пояснив Джем,— а чоловікам після одруження забороняється голитись. Їхнім жінкам подобається, коли їх лоскочуть бородами.

Проїхав на мулі Ікс Білапс, помахавши нам рукою.

— Цей чоловік трохи дивний,— сказав Джем.— Ікс — це не ініціал, так його звуть. Одного разу його викликали в суд як свідка і питають — як вас звуть. Він відповів — Ікс Білапс. Секретар попросив сказати ім’я повністю. Він знову — Ікс. Так тривало, аж доки він не написав на папері «ікс» і підняв аркуш так, щоб усі бачили. Потім питають, хто йому дав таке ім’я, а він каже — батько з матір’ю так записали, коли він народився.

А люди все йшли і йшли. І Джем вирішив познайомити Діла з видатними мешканцями округу, розповісти, чим вони прославилися: містер Тенсо Джоунс — голосував за сухий закон; міс Емілі Дейвіс — тайкома нюхає тютюн; містер Байрон Уоллер — грає на скрипці; у містера Джека Слейда втретє прорізуються зуби.

З-за рогу виїхав ще один фургон; люди, що сиділи в ньому, були незвичайно суворі. Коли екіпаж порівнявся з подвір’ям міс Моді Аткінсон, в якому пломеніли квіти, на ганок вийшла господиня. Дивна річ, обличчя міс Моді в той час, як вона стоїть на своєму ганку, ми розгледіти не можемо — далекувато, а от настрій її вгадуємо безпомилково. Зараз вона стоїть, узявши руки в боки, трохи подалася вперед, голову нахилила набік, проти сонця виблискують окуляри. Міс Моді усміхається, але то зла, колюча усмішка.

Кучер притримав мулів, а одна жінка, визирнувши з фургона, заверещала:

— Марнолюбка! Таких жде вічна темрява!

Міс Моді не забарилася з відповіддю:

— У кого в серці радість, у того усмішка на обличчі!

Ногомийки, певно, подумали, що то сам диявол тлумачить на свій смак священне письмо, бо від фургона і слід пропав. Незрозуміло, чого їм не подобалося подвір’я міс Моді. Хоч вона і порається цілими днями у своїй садибі, а священне письмо знає чудово.

Ми підійшли ближче до її дому.

— Міс Моді, ви в суд не йдете? — запитав Джем.

— Ні, не йду,— відповіла вона.— Мені сьогодні там нічого робити.

— А просто подивитися не хочете? — запитав Діл.

— Ні. Це сумне видовище, шкода бідолаху, можуть на смерть засудити. Гляньте, скільки народу суне, як на свято.

— Це тому, що його судитимуть прилюдно, міс Моді,— сказала я.— Інакше було б несправедливо!

— Я все це знаю,— сказала міс Моді.— Саме тому, що все відбуватиметься на людях, мені не варто туди йти, правда ж?

Вулицею пройшла міс Стефані Крофорд. Її голову прикрашав капелюх, на руках — рукавички.

— Гм-м,— мовила вона,— стільки людей, можна подумати, що там виступатиме сам Уїльям Дженінгс Брайєн.

— Куди це ти прямуєш, Стефані? — гукнула міс Моді.

— Загляну до «Джітні Джангл», треба дещо купити.

Міс Моді здивувалася: вона не пам’ятала, щоб міс Стефані ходила коли-небудь до крамниці в капелюсі.

— Може, зайду на хвилинку в суд,— призналася міс Стефані,— подивлюся, що там Аттікус затіває.

— Будь обережна, а то, чого доброго, вручить повістку...

Ми попросили міс Моді, щоб вона пояснила, що це означає. Міс Моді сказала — міс Стефані, певно, знає про цю справу стільки, що може виступити в суді як свідок.

Ми чекали до полудня, поки Аттікус прийшов на обід. Він сказав, що весь час, з самого ранку, відбирали присяжних. По обіді ми заскочили до Діла і втрьох подалися в місто.

Це справді був незвичайний день. Біля конов’язі — жодного вільного місця, під кожним деревом стояли мули, вози, площу перед будинком суду заповнили люди, які розмістилися прямо на землі, на розстелених газетах, здебільшого компаніями, їли печиво з патокою, запивали теплим молоком просто з глечиків. Справжнісінький пікнік. Один жує холодну курку, другий ласує смаженою свининою. Заможніші запивали страву кока-колою, купленою поряд в аптеці разом із скляночками. В натовпі вешталися замурзані діти, матері годували своїх немовлят.

Край площі під сонцем спокійно сиділи негри, їли сардини з печивом і запивали запашною негі-колою. Містер Дольфус Реймонд сидів з ними.

— Джем,— сказав Діл,— він п’є з пакета.

Містер Дольфус Реймонд і справді пив, тримаючи в роті дві жовті соломинки (такі продають в аптеці), кінці яких були в середині пакета з цупкого паперу.

— Ніколи не бачив, щоб хтось так пив,— промимрив Діл.— Як він ухитряється не розлити?

Джем засміявся.

— У нього в пакеті пляшка від кока-коли, а в ній віскі. Це для того, щоб жінки не хвилювалися. От побачиш, він з того пакета смоктатиме до вечора: докінчить пляшку — піде знову наллє.

— Чому він сидить з кольоровими?

— Він завжди так. Мені здається, що вони йому подобаються більше, ніж білі. Живе в самому кінці округу, в глушині. З ним кольорова жінка і ціла купа дітей-мулатів. Я тобі покажу, якщо вони прийдуть.

— Зовні він не схожий на покидька,— сказав Діл.

— Який же він покидьок, у нього чималий клапоть землі по той бік річки, вздовж берега, рід його старовинний, порядні люди.

— Чого ж він так дивно поводиться?

— Йому так подобається,— відповів Джем.— Кажуть, він ніяк не може отямитися після свого одруження. Його дружиною мала стати котрась із Спендерів. Готувалося пишне весілля, але не вийшло... Після заручин наречена пішла в свою кімнату і застрелилася. З рушниці. Пальцем ноги натиснула на спуск.

— Знає хто, яка причина?

— Ніхто до пуття не знає, крім самого містера Дольфуса,— відповів Джем.— Кажуть, ніби вона дізналася про ту негритянку і що він хотів одружитись і негритянку тримати. Відтоді він і п’є. А малюків не кривдить...

— Джем, а що таке — мулат?

— Напівбілий, напівчорний. Ти їх бачила, Всевидько. Знаєш отого рудого, кучерявого рознощика з аптеки? Він напівбілий. Їм не позаздриш.

— Чого?

— Їм нікуди приткнутися. Кольорові не визнають їх за своїх, бо вони напівбілі; білі не приймають до себе, бо вони напівчорні. Так і плутаються посередині, ні сюди ні туди. А містер Дольфус, кажуть, одіслав нещодавно двох своїх дітей на північ. Там на це не зважають, кольоровий ти чи ні. Онде один з них.

У нашому напрямку простувала негритянка, рядом, чіпляючись за її руку, перебирав ніжками маленький хлопчик, і мені здалося, звичайний негритянський хлопчик; шоколадний полиск шкіри, широкі ніздрі, гарні зуби. Він весело підстрибував, і негритянка смикала його за руку, щоб не пустував.

Джем зачекав, доки вони поминули нас.

— Цей малюк — мулат,— сказав він.

— Звідки ти знаєш? — запитав Діл.— Чорний, та й годі.

— На вигляд інколи важко відрізнити, треба ще знати, хто він. А цей — напів-Реймонд, тут нема сумніву.

— Як же ти вгадуєш? — запитала я.

— Кажу ж тобі, Всевидько, я просто знаю.

— Може, і ми негри? Звідки тобі відомо, що ні?

— Дядько Джек Фінч каже, що це справді невідомо. Наскільки він знає, Фінчі завжди були білі, хоч і не виключено, що батьківщина наших предків — Ефіопія.

— Ну, коли це далекі предки, то й далекі часи, а те, що було давно, до уваги не береться.

— Я теж такої думки,— сказав Джем,— але в Мейкомбі вважають: якщо в тобі є хоч крапля негритянської крові, ти негр. Ого, та ви тільки подивіться...

Враз уся площа заворушилася, ніби якась невидима сила підняла людей. На землі валялися газети, клапті паперу і целофану. Діти бігли до своїх матерів, немовлят брали на руки. Чоловіки в наскрізь пропотілих капелюхах збирали свої сім’ї і, наче пастухи, вели їх до дверей суду. В кінці площі підвелися негри, з ними і містер Дольфус Реймонд, почали струшувати пилюку з штанів. Серед негрів було всього кілька жінок та дітей, це надавало святковій атмосфері відтінку буденності. Біля входу негри зупинилися, терпляче ждали, поки пройдуть білі з своїми сім’ями.

— Давай зайдемо,— сказав Діл.

— Ні, заждімо, доки всі зайдуть; може, Аттікус не хоче, щоб ми тут були, а ми ж, певно, натрапимо на нього.

Будинок мейкомбського окружного суду дещо скидався на арлінгтонську радіостанцію: бетонні колони, що підтримували верхню частину будівлі з південного боку, були надто масивні для такої легкої ноші. В 1856 році старий будинок суду згорів, лишилися тільки колони. Після пожежі до них прибудували нову будівлю. Точніше, побудували, незважаючи на колони. За винятком південного порталу, будинок цей був витриманий у ранньовікторіанському стилі і з північного боку мав досить скромний вигляд. Зате з протилежного боку грецькі колони аж ніяк не пасували до великої вежі дев’ятнадцятого століття, в якій містився іржавий і дуже ненадійний годинник. Але разом з тим усе свідчило, що жителі цього міста сповнені рішучості свято берегти кожний камінчик, що нагадує минуле.

Щоб пройти на другий поверх до залу суду, треба було поминути різні напівтемні нори: податковий інспектор, збирач податків, секретар окружного управління, присяжний повірений, роз’їзний секретар, суддя у справах спадщини — всі вони тулилися в холодних закапелках, де пахло прілим папером, вогкістю і вбиральнею. Тут і вдень вмикали світло, а дощана підлога була завжди вкрита шаром пилюки. Мешканці цих закутків були до пари помешканню: миршаві, з сірими обличчями чоловіки, здавалося, не відали, як світить сонце і віє вітер.

Ми знали, що людей збереться багато, але хто міг передбачити, що будуть вщерть заповнені коридори. Джем і Діл загубилися в натовпі, а я пробралася до стіни, ближче до сходів, бо знала, що Джем усе одно знайде мене. Я опинилася серед членів Клубу Нероб, притулилася до стіни і принишкла. Це були вже похилого віку люди в білих сорочках, у штанях кольору хакі з підтяжками; все своє життя вони нічого не робили, і тепер, на схилі літ, коротали час на площі, цілими днями просиджуючи на дерев’яних лавах у затінку віргінських дубів. Аттікус казав, що вони досить обізнані з процедурою судових засідань, роками не пропускають жодного процесу; спостережливі і тонкі критики, вони знали закони не гірше за головного суддю. Здебільшого під час засідань суду в залі, крім них, нікого не було, і сьогодні вони, здається, були незадоволені, що звичний хід подій та спокійну атмосферу було порушено. Розмовляли вони поважно, гордовито, як люди, що знають собі ціну. Розмова йшла про мого батька.

— ...думає, він знає, що робить,— промовив один.

— Це ще як сказати, я іншої думки,— заперечив другий.— Аттікус Фінч — людина вельми вчена, страх як багато читає.

— Читати він читає, а на більше не здатний.— Усі захихикали.

— Я тобі ось що скажу, Біллі,— заговорив третій.— Це суддя його призначив захищати чорномазого.

— Так, але ж він і справді збирається його захищати. Оце мені і не подобається.

Це була новина — новина, яка істотно змінювала становище. Отже, Аттікус змушений був взятися за цю справу незалежно від того, хотів чи ні. Дивно, що він нам про це не сказав, ми могли б захистити від нападок його і себе. Він мусив узятися за цю справу — і взявся. Коли б ми знали про це, куди менше було б бійок і сварок. Але чим же пояснити, що все місто настроєне проти нього? Це ж суддя призначив Аттікуса захищати негра. І Аттікус збирається захищати його по-справжньому. Оце їм не подобається. Все переплуталося.

Негри, зачекавши, поки всі білі піднялися по сходах, теж почали заходити.

— Гей, ви, хвилинку, — гукнув хтось із Клубу Нероб і підняв ломаку.— Встигнете, заждіть.

Нероби в білих сорочках, ступаючи старечими здерев’янілими ногами по сходинках, повільно піднімались і раптом наткнулися на Джема та Діла, що бігли вниз шукати мене. Хлопці протиснулися між ними, і Джем гукнув:

— Всевидько, швидше, там уже ніде сісти. Доведеться стояти... Обережно,— сказав він сердито.

По східцях почали підніматися негри. Старі нероби, що піднялися раніше, займуть майже всі вільні місця. Нам не пощастило, і в цьому була винна я, сказав Джем. Зажурені, ми стали біля стіни.

— Ви не можете пройти?

Тримаючи в руці капелюха, перед нами стояв преподобний Сайкс.

— Добридень, ваша превелебність,— привітався Джем.— Не можемо, Всевидько винна.

— Що ж, якось зарадимо лихові.

Преподобний Сайкс пішов наверх. За кілька хвилин він повернувся.

— В залі жодного вільного місця. Але якщо хочете, можете пройти зі мною на галерею.

— Звичайно, хочемо! — сказав Джем.

Зрадівши, ми помчали попереду священика вгору по східцях і опинилися на тому поверсі, де був зал засідань, потім пішли ще вище і зупинилися біля дверей, що вели на галерею. Трохи захекавшись, підійшов преподобний Сайкс і обережно повів нас через натовп негрів на передній край галереї. Четверо негрів підвелися, звільнивши чотири місця в першому ряду.

Галерея для негрів у залі засідань тяглася вздовж трьох стін і скидалася на велику веранду, з неї нам було все чудово видно.

Присяжні сиділи ліворуч, під високими вікнами. Засмаглі, худорляві, всі вони, певно, були фермери, і це природно, серед присяжних городян майже немає: або їхні кандидатури відхиляють, або вони самі просять, щоб їх звільнили. Двоє присяжних трохи скидалися на причепурених Канінгемів. Вони сиділи прямо і уважно слухали.

Окружний прокурор і ще якийсь чоловік, Аттікус і Том Робінсон сиділи за столиками спиною до нас. Перед прокурором на столику лежала книга в коричневих палітурках і якісь жовті папірці; на столику Аттікуса не було нічого.

За бар’єром, що відділяв суд від публіки, на шкіряних стільцях сиділи свідки, теж спиною до нас.

Суддя Тейлор сидів на своєму місці на підвищенні, схожий на стару сонну акулу, а трохи нижче перед ним сиділа його риба-лоцман і щось швидко писала. Зовні суддя Тейлор нічим не відрізнявся від інших суддів, яких мені доводилося бачити: добродушний, сивий, червонощокий. Цікаво, що поводився він під час судових засідань досить своєрідно: міг покласти ноги на стіл або чистити нігті складаним ножем. Під час нескінченних дебатів сторін, особливо після обіду, суддя Тейлор, здавалося, дрімає, але він переконливо довів, що таке підозріння безпідставне. Якось адвокат вирішив розбудити його і навмисне зштовхнув із столу на підлогу цілий стіс книг. Не розплющуючи очей, суддя Тейлор пробуркотів:

— Містер Уїтлі, зробіть так ще раз, і ваша незграбність обійдеться вам у сто доларів.

Суддя добре знав свою справу, і тільки на перший погляд могло видатися, що він неуважний, насправді ж будь-який судовий процес впевнено тримав у своїх руках. Один тільки раз суддя Тейлор під час засідання попав у безвихідь, і заплутали його Канінгеми. В Старому Саремі, цій вотчині Канінгемів, оселилися колись дві різні сім’ї, але, як на гріх, прізвища у них були однакові. Канінгеми і Конінгеми одружувалися, виходили заміж, і поступово прізвища так переплуталися, що важко було сказати, де хто, та, зрештою, це нікого й не цікавило, аж поки один Канінгем не посварився з якимсь Конінгемом за ділянку землі і не передав справу до суду. В суді Джімс Канінгем доводив, що його мати скрізь на документах підписувалася Канінгем, а насправді вона Конінгем. Просто жінка була малописьменна, писала невпевнено, читала мало, сяде, бувало, ввечері на веранді і дивиться у далечінь. Дев’ять годин підряд суддя Тейлор вислухував дивні і заплутані показання мешканців Старого Сарема і несподівано оголосив: слухання справи припиняється. Коли його запитали, на якій підставі, він відповів, нібито за згодою обох сторін, і додав, що обидві сторони, на його думку, задоволені, сказавши один одному все на людях. Справді, вони були задоволені. Саме цього вони передусім і домагалися.

Суддя Тейлор мав іще одну дивну звичку. В залі засідань він дозволяв курити, хоч сам ніколи не курив, проте іноді, коли щастило, можна було побачити, як він, засунувши в рот довгу незапалену сигару, повільно її жує. Поступово сигара зникала у нього в роті, а через кілька годин суддя Тейлор випльовував її як напівсуху пережовану масу. Одного разу я запитала Аттікуса, як може місіс Тейлор його цілувати; батько відповів, що вони рідко цілуються.

Підвищення для свідків містилося праворуч од судді Тейлора. Діставшись до своїх місць на галереї, ми побачили, що містер Гек Тейт уже там.

РОЗДІЛ XVII

— Джем, глянь, то не Юели сидять? — запитала я.

— Тс-с-с,— сказав Джем,— містер Гек Тейт дає свідчення.

Містер Тейт причепурився з такої нагоди. На ньому був звичайний костюм, і він був такий же, як усі інші люди: ні високих чобіт, ні шкіряної куртки, ні пояса з патронами. З цієї хвилини я його вже не боялася. Трохи подавшись уперед, він сидів у кріслі для свідків, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.

Прокурора, містера Джілмера, ми майже не знали. Він був з Ебботсвіла, і ми бачили його тільки під час судових засідань, та й то дуже рідко, бо ні мене, ні Джема суд не цікавив. Містер Джілмер був лисий, завжди чисто виголений, йому можна було дати і сорок років, і всі шістдесят. Хоч він стояв до нас спиною, ми знали, що він косоокий і вміло користувався цим: ніби й не дивиться на людину, а насправді ж пронизує її поглядом. Присяжні і свідки боялися його як вогню. Їм здавалося, що він очей з них не зводить, а тому і ті й ті слухали уважно.

— ...своїми словами, містер Тейт,— сказав містер Джілмер.

— Отже,— промовив містер Тейт до своїх колін і торкнувся рукою окулярів,— мене покликали...

— Поверніться до присяжних, містер Тейт. Дякую. Хто саме вас покликав?

— Мене покликав Боб... містер Боб Юел, онде він сидить, це було ввечері двадцять першого листопада,— сказав містер Тейт. — Я вже збирався йти додому, коли заходить Б... містер Юел, дуже схвильований, і каже: скоріше їдьмо до мене, чорномазий знеславив мою дочку.

— І ви пішли?

— Звичайно. Сів у машину і помчав.

— Що ж ви побачили, коли приїхали?

— Вона лежала на підлозі в першій кімнаті, коли ввійти — праворуч, добре-таки побита. Я допоміг їй підвестися на ноги, вона ополоснула обличчя — в кутку стояло відро — і сказала, що їй уже краще. Я запитав, хто її скривдив, і вона відповіла — Том Робінсон...

Суддя Тейлор, який весь час уважно розглядав свої нігті, підвів голову, ніби сподівався почути заперечення, але Аттікус мовчав.

— ...запитав, чи це він так її побив. Вона сказала — він. Я запитав, чи вдалося йому взяти її силою, і вона відповіла — так. Тоді я пішов до Робінсона і привів його до Юелів. Дівчина впізнала його. Після цього я його забрав. Оце і все.

— Дякую,— сказав містер Джілмер.

Суддя Тейлор запитав:

— Є запитання, Аттікус?

— Є,— відповів батько.

Він сидів за столом не посередині, а трохи осторонь, закинувши ногу за ногу, одна рука лежала на спинці стільця.

— А ви лікаря викликали, шериф? — запитав Аттікус.— Чи, може, викликав хтось інший?

— Ні, сер,— відповів містер Тейт.

— Ніхто не викликав лікаря?

— Ні, сер,— повторив містер Тейт.

— Чому? — запитав Аттікус голосніше ніж звичайно.

— Можу сказати. Лікар був просто не потрібен, містер Фінч. Вона була так розмальована, що й без лікаря було ясно, що сталося.

— Але ж ви не викликали лікаря? В той час, як ви були там, ніхто не посилав по лікаря, не приводив лікаря і дівчину до лікаря не водили?

— Ні, сер...

Втрутився суддя Тейлор:

— Аттікус, він уже тричі відповів. Лікаря він не викликав.

— Я просто хотів упевнитися,— сказав Аттікус. Суддя усміхнувся.

Рука Джема раптом стислась і пальці міцно обхопили поручні галереї. Він затамував подих. Я подивилася вниз, люди сиділи спокійно. Що за трагедію він тут розігрує, подумала. Діл сидить спокійно, преподобний Сайкс поряд з ним — теж.

— Ти чого? — запитала я пошепки, але Джем тільки сердито зашипів.

— Шериф,— вів далі Аттікус,— ви кажете, що дівчина була дуже побита. Як саме?

— Ну...

— Опишіть, Гек, які синці чи рани ви помітили?

— Ну, була побита голова, руки вище ліктів у синцях, але вже минуло хвилин тридцять...

— Звідки ви знаєте?

Містер Тейт посміхнувся.

— Вибачаюся, це вони мені сказали. У всякому разі, вона була добре розмальована, коли я туди прийшов, і під оком синець.

— Під яким?

Містер Тейт блимнув очима і обома руками пригладив волосся.

— Дайте подумати,— мовив він тихо і подивився на Аттікуса так, ніби хотів сказати: що за дитячі питання.

— Не пригадуєте? — запитав Аттікус.

Містер Тейт тицьнув пальцем у простір перед собою і сказав:

— Під лівим.

— Хвилинку, шериф,— зауважив Аттікус.— Ліве — це коли вона стоїть перед вами чи тоді, коли вона дивиться туди, куди й ви?

— О, тоді це праве око,— сказав містер Тейт.— Так воно і є, містер Фінч, праве. Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях...

Містер Тейт знову закліпав очима так, наче раптом щось зрозумів. Потім повернувся і глянув на Тома Робінсона. Том Робінсон інстинктивно підвів голову.

Аттікус теж, видно, щось відкрив для себе, він миттю скочив на ноги.

— Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали.

— Я сказав, що у неї було підбите праве око.

— Не те...

Аттікус підійшов до столу секретаря, схилився, дивлячись, як швидко бігала секретарська рука по паперу. Секретар перестав писати, перегорнув блокнот і прочитав:

«Тепер я пригадую — у неї права половина обличчя була в синцях».

Аттікус випростався і глянув на містера Тейта.

— То яка половина, Гек?

— Права половина, містер Фінч, але на ній, крім цих синців, були й інші, розказувати?

— Які ж то інші? — запитав Аттікус.

Поки містер Тейт відповідав, Аттікус повернувся, глянув на Тома Робінсона, немов кажучи — чого ж іще можна чекати?

— ...руки були в синцях і саднах, вона і шию мені показала. На горлі видно було сліди пальців...

— Навкруги горла? І ззаду на шиї?

— З усіх боків, містер Фінч.

— Кажете, з усіх боків?

— Так, сер, адже шия у неї тоненька — кожен обхопить...

— Будь ласка, шериф, відповідайте на запитання коротко — «так» або «ні»,— сухо мовив Аттікус, і містер Тейт замовк.

Аттікус сів і кивнув прокуророві, той кивнув судді, суддя кивнув містерові Тейту. Містер Тейт вайлувато підвівся і зійшов з підвищення.

Внизу люди завертіли головами, зачовгали ногами, матері возилися з немовлятами, кілька хлопчаків вибігли з залу. Негри позаду нас тихо перешіптувалися; Діл спитав преподобного Сайкса, в чому суть справи, але той відповів, що не знає. Поки що не було нічого цікавого: ніхто не кричав, юристи не сперечалися, все було просто, буденно, присутні, здається, були розчаровані. Аттікус тримався спокійно, добродушно, ніби йшлося про дріб’язкову власність. Він мав особливий хист вгамовувати бурхливі пристрасті, ось чому і справа про вчинене насильство трохи скидалася на суху проповідь. Я вже й забула про жахливі картини тієї ночі — напівсонні похмурі люди, запах хліва і горілчаного перегару, хриплий голос у темряві ночі: «Містер Фінч, вони вже пішли?» Наш страх розвіявся при світлі дня, тепер усе буде гаразд.

Присутні відчули себе так само невимушено, як суддя Тейлор,— усі, за винятком Джема. Він загадково посміхався і, оглянувшись навколо, сказав мені щось про прямі докази; хоче показати, що він багато знає, подумала я.

— Роберт Лі Юел! — голосно вигукнув секретар.

У відповідь на цей виклик із свого місця підвівся маленький чоловічок, схожий на бентамського півня, і гордо попрямував до крісла для свідків. У нього аж шия почервоніла, коли він почув своє ім’я. А коли повернувся, щоб дати присягу, ми побачили, що обличчя у нього теж червоне. І зовсім не схожий на свого тезку-генерала[4]. Над лобом стирчить жмутик ріденького, недавно помитого волосся; ніс тоненький, гострий і вилискує, а підборіддя майже нема — воно запало і злилося з худою зморшкуватою шиєю.

— ...хай допоможе мені Господь,— прокаркав він.

У кожному невеликому місті на зразок Мейкомба є свої юели. Ніякі економічні коливання не здатні вплинути на їхнє становище. Люди, подібні до Юелів, живуть як гості в своєму округу, незалежно від того, процвітає він чи переживає занепад. Жодному, навіть найсуворішому інспекторові не вдавалося примусити їхніх дітей ходити до школи; жоден санітарний інспектор неспроможний звільнити їх від природжених пороків, численних паразитів і хвороб — цих постійних супутників бруду і неохайності.

Мейкомбські Юели жили за міським звалищем, в колишній негритянській халупі. Дерев’яні стіни були залатані рифленим залізом, дах викладений розплесканими консервними бляшанками; і тільки загальні обриси цієї споруди нагадували її первісний вигляд: квадратної форми халупа, чотири малесенькі кімнатки, що виходять у вузький, довгий коридор. І все це лежить на чотирьох, різної величини, брилах піщаника. Замість вікон — отвори в стінах, улітку їх завішували брудною марлею, щоб не залітали мухи, які хмарами роїлися над мейкомбським звалищем.

Правда, мухам теж доводилося сутужно, бо Юели щодня порпалися на звалищі, вибираючи всяку їстівну і неїстівну здобич, яку потім розкладали і розвішували навколо халупи, так що можна було подумати, ніби тут гралася божевільна дитина: замість огорожі стирчало якесь ломаччя, палиці від швабр та інших знарядь, усе це прикрашено іржавими молотками, поламаними граблями, лопатами, сокирами і мотиками, прикріпленими до ломаччя колючим дротом. За цією барикадою ховалося запущене, брудне подвір’я. Чого тільки тут не було: уламки допотопного форда на підставках, поламане зуболікарське крісло, старезний холодильник і всякий дрібніший мотлох: подерті черевики, старі зіпсовані радіоприймачі, рами від картин, консервні бляшанки, і всюди старанно длубалися в землі худі руді кури.

Проте один куточок цього двору дивував жителів Мейкомба. Попід огорожею стояло шестеро облуплених емалевих відер, і в них яскравими червоними квітами майоріла герань, за якою доглядали так ретельно, ніби вона росла на подвір'ї міс Моді Аткінсон (якби міс Моді дозволила, щоб герань росла на її подвір’ї). Люди казали, що за квітами доглядала Мейєла Юел.

Ніхто до пуття не знав, скільки дітей було в цьому дворі. Одні казали — шестеро, другі — дев’ятеро; коли хто-небудь проходив мимо, у вікнах завжди з’являлося кілька замурзаних фізіономій. Правда, тут рідко хто ходив, хіба що на Різдво, коли церковна рада роздавала біднякам подарунки в кошиках, а мер Мейкомба просив нас трохи допомогти міському сміттяреві, і ми самі відносили на звалище ялинки та всілякий мотлох, що лишався після свята.

Торік на Різдво, коли Аттікус приїздив сюди, він і нас брав із собою. Від шосе повз звалище грунтова дорога вела до невеличкого негритянського селища, яке починалося ярдів за п’ятсот від садиби Юелів. Отже, від звалища до шосе можна було дістатися, даючи машині задній хід, або проїхати до кінця грунтової дороги і повернути назад. Майже всі обирали цей другий спосіб і розверталися в одному з негритянських дворів. У морозних грудневих сутінках їхні халупки здавалися чистенькі і затишні, з димарів піднімався блідо-блакитний димок, в кожній хатині топилося, і через напіввідчинені двері надвір падали від вогню янтарні відблиски. Повітря було сповнене приємними запахами: пахло смаженою куркою, беконом. Нам з Джемом навіть здалося, що звідкись повіяло запахом смаженої білки, а батько учув ще й опосума та кролика — видно, що Аттікус жив не тільки в місті. Проте всі ці аромати зникли, як тільки ми поминули дворище Юелів.

Маленький чоловічок, що зайняв місце на підвищенні для свідків, мав ту перевагу над своїми найближчими сусідами, що коли б його довго мили в гарячій воді з дьогтьовим милом, шкіра б у нього стала білою.

— Містер Роберт Юел? — запитав містер Джілмер.

— Всі мене так звуть,— відповів свідок.

Містер Джілмер трошки випростався, і мені стало шкода його. Тут, мабуть, треба дещо пояснити. Я чула, що діти юристів, спостерігаючи, як гаряче виступають їхні батьки проти другої сторони, вбачають в останній особистих ворогів своїх батьків, важко переживають гострі дебати, а потім немало дивуються, коли під час першої ж перерви батько виходить із залу під руку з своїм «мучителем». Ми з Джемом так не думали. Вигравав наш батько процес чи програвав — ми не сприймали цього надто гостро. На жаль, я не можу пригадати жодного випадку, коли б поразка Аттікуса глибоко схвилювала нас, і якби я сказала, що таке бувало, то погрішила б проти істини. Ми розуміли, коли дебати ставали надто колючі й виходили за межі професійної етики, але з нашим батьком такого не траплялось. Я ще ніколи не чула, щоб Аттікус підвищив голос, за винятком тих випадків, коли йому доводилося мати справу з глухими свідками. Містер Джілмер робив своє діло, Аттікус — своє. Крім того, містер Юел був свідком містера Джілмера, і в нього не було ніяких підстав відповідати прокуророві так грубо.

— Ви батько Мейєли Юел? — знову запитав містер Джілмер.

— Ну, якщо навіть і не я, то тепер усе одно не дізнаєшся хто: мати її померла,— була відповідь.

Суддя Тейлор засовався. Він повільно повернувся в своєму кріслі, добродушно глянув на свідка.

— Ви батько Мейєли Юел? — запитав він таким голосом, що в залі відразу перестали сміятися.

— Так, сер,— покірно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор мовив доброзичливіше:

— Ви перший раз у суді? Щось не пригадую, щоб я коли-небудь бачив вас тут.

Свідок кивнув головою, і суддя провадив далі:

— Так от. Давайте домовимося. Поки я тут суддя, в цьому залі ніхто не вимовить жодного непристойного слова. Зрозуміло?

Містер Юел кивнув головою, але я не певна, що він усе зрозумів. Суддя зітхнув і сказав:

— Можете говорити далі, містер Джілмер.

— Дякую, сер. Містер Юел, розкажіть нам, будь ласка, своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада.

Джем посміхнувся і відкинув назад волосся. «Своїми словами» була улюблена фраза містера Джілмера. Цікаво, чиїми ж іще словами, на думку містера Джілмера, міг заговорити свідок?

— Ну, це було двадцять першого листопада. Іду я ввечері з лісу, несу оберемок хмизу, доходжу до огорожі і чую — верещить моя Мейєла в хаті, як недорізана свиня...

Суддя Тейлор глянув суворо на свідка, але, певно, вирішив, що грубість допущено ненавмисно, і тільки спитав сонним голосом:

— О котрій годині це було, містер Юел?

— Якраз перед заходом сонця. Отож, кажу, верещить Мейєла так, наче її сам чорт... — Знову суворий погляд, і містер Юел замовк.

— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.

Містер Юел розгублено подивився на суддю.

— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу...— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий... з моєю Мейєлою!

Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п’ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.

Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.

— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?

Джем повернув до нас голову.

— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.

— Так я тебе й послухала!

Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:

— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.

Ці слова я сприйняла як смертельну образу.

— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!

— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев’яти немає.

Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.

Джем похитав головою.

— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.

Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.

Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.

Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.

— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.

Містер Юел скидався на глухонімого. Я була певна, що він ніколи раніше не чув слів, з якими до нього звернувся суддя Тейлор,— він ворушив губами, намагаючись їх повторити,— але суть все-таки, мабуть, вловив. Вираз самозадоволення розтанув на його обличчі, натомість прийшла тупа зосередженість, та це не завело в оману суддю Тейлора: весь час, поки Юел сидів у кріслі свідка, суддя не зводив з нього очей, ніби тільки й ждав, щоб той схибив.

Містер Джілмер і Аттікус перезирнулися. Підпираючи щоку рукою, Аттікус знову сидів на своєму місці, але його обличчя ми не бачили. Містера Джілмера охопила невпевненість, однак він підбадьорився, коли суддя Тейлор спитав свідка:

— Містер Юел, ви бачили, що підсудний чинив насильство над вашою дочкою?

— Бачив.

Зал мовчав, але підсудний щось тихо сказав. Аттікус шепнув йому, і він замовк.

— Ви сказали, що підійшли до вікна? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— Вікно високо від землі?

— Майже три фути.

— Вам добре було видно кімнату?

— Так, сер.

— Який вигляд мала кімната?

— Там усе було порозкидано, як після бійки.

— Що ви зробили, коли побачили підсудного?

— Я кинувся навколо дому до дверей, але не встиг добігти, як він вискочив і ну тікати. Проте я його добре розгледів, хоча й не гнався за ним — дуже розхвилювався за Мейєлу. Я вскочив у хату — Мейєла лежить на підлозі і гірко ридає...

— Що ж ви тоді зробили?

— Ну, я щодуху побіг по Тейта. Чорномазого я впізнав, він живе недалеко від нас, там їх ціле кубло, а він повз наш дім щодня ходить. Суддя, я вже п’ятнадцять років прошу наше окружне начальство: викуріть звідти чорномазих, з ними ж небезпечно жити по сусідству, до того ж і майно розкрадають...

— Дякую, містер Юел,— сказав квапливо містер Джілмер.

Свідок майже бігом спустився з підвищення і наштовхнувся на Аттікуса, який підвівся, маючи намір про щось запитати його. Суддя Тейлор дозволив присутнім посміятись.

— Одну хвилинку, сер,— сказав дружелюбно Аттікус.— Ви дозволите кілька запитань?

Містер Юел знову подався до крісла для свідків і, вмостившись, звів на Аттікуса гордовито-підозріливий погляд — так мейкомбські свідки дивляться на адвокатів своїх супротивників.

— Містер Юел,— почав Аттікус,— вам того вечора довелося чимало побігати. Давайте пригадаємо, ви сказали, що побігли до будинку, підбігли до вікна, вбігли в хату, підбігли до Мейєли, побігли по містера Тейта. Може, ви і по лікаря бігали?

— А нащо він був потрібен? Хіба я сам не бачив, що воно і до чого?

— І все-таки одного я не можу зрозуміти,— сказав Аттікус.— Невже вас не турбував стан вашої дочки?

— Ну аякже. Сам бачив, хто нашкодив.

— Ні, я маю на увазі фізичний стан. Ви не подумали про те, що ушкодження потребують невідкладного медичного втручання?

— Що?

— Ви не подумали про те, що вашій дочці потрібен був лікар, до того ж негайно?

Свідок сказав, що він про це не подумав, що ніколи в своєму житті лікарів не викликав і того вечора теж; нікуди діти п’ять доларів, чи що?

— Це все? — запитав він.

— Не зовсім,— недбало кинув Аттікус.— Містер Юел, ви чули показання шерифа, так?

— Як це?

— Ви були в залі суду, коли містер Гек Тейт виступав як свідок на тому місці, де сидите ви? Були, правда ж? Ви все чули, що він казав?

Містер Юел подумав, зважив і, певно, вирішив, що в запитанні ніякої каверзи немає.

— Так, чув,— відповів він.

— Ви погоджуєтеся з тим, як він описав заподіяні вашій дочці ушкодження?

— Як це?

Аттікус обернувся до містера Джілмера і всміхнувся. Містер Юел, певно, остаточно впевнився, що ввічливість по відношенню до захисника — річ зайва.

— Містер Тейт засвідчив, що праве око у Мейєли було підбите і що все...

— Аякже, погоджуюся,— сказав свідок.— 3 усім, що сказав Тейт, погоджуюся.

— Отже, погоджуєтеся? — добродушно запитав Аттікус.— Я просто хотів пересвідчитися.

Він підійшов до секретаря, щось сказав йому, і секретар кілька хвилин розважав присутніх, читаючи свідчення містера Тейта, читав так виразно, ніби називав цифри біржового бюлетеня: «...під яким оком... лівим... тоді це праве око... містер Фінч, праве, тепер я пригадую... права половина обличчя... в синцях (секретар перегорнув сторінку). Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали... я сказав, що у неї було підбите праве око...»

— Дякую, Берт,— сказав Аттікус.— Містер Юел, ви ще раз прослухали свідчення шерифа. Можете що-небудь додати? Ви погоджуєтеся з тим, що сказав шериф?

— Згоден з Тейтом. У неї під оком був великий синяк, і вся вона була добряче побита.

Цей маленький чоловічок, здавалося, вже забув, що кілька хвилин тому він був посміховищем у цьому залі. Було очевидно, що Юел не вважав Аттікуса серйозним супротивником. Він знову почервонів, набундючився — таким ми бачили його раніше: точно рудий півень, здавалося, вій от-от лусне від самовдоволення, аж тут Аттікус знову спитав:

— Містер Юел, ви вмієте читати і писати?

— Протестую,— перебив його містер Джілмер,— не розумію, яке відношення до справи має письменність свідка, питання не по суті.

Суддя Тейлор хотів щось сказати, але не встиг.

— Містер Тейлор, дозвольте мені це запитання, а до нього ще одне, і ви все зрозумієте.

— Гаразд, дозволяю,— сказав суддя Тейлор,— але дивіться, Аттікус, щоб ми справді зрозуміли. Протест відхилено.

Містеру Джілмеру, як і всім нам, хотілося почути, яке відношення до справи мала освіта Юела.

— Я повторюю запитання,— сказав Аттікус.— Ви вмієте читати і писати?

— Ну ясно, вмію.

— Напишіть, будь ласка, своє прізвище і покажіть нам.

— Це можна. Що ж, по-вашому, я не розписуюсь, коли отримую допомогу?

Відповідь сподобалась його землякам, що сиділи внизу, в залі. Вони почали перешіптуватися, хихикати — бач, мовляв, який хоробрий цей Юел!

Я почала нервувати. Аттікус, звичайно, знає, що робить, і все-таки мені здається, він схибив. Ніколи, ніколи на перехресному допиті не став свідкові запитань, на які заздалегідь не знаєш відповіді,— цю істину я засвоїла ще в колисці,— а то можеш дістати відповідь не ту, яка тобі потрібна, і все піде нанівець.

Аттікус витяг із внутрішньої кишені піджака конверт, а з жилетки — авторучку. Рухи його були повільні, неквапливі. Він повернувся так, щоб його добре бачили присяжні. Зняв ковпачок авторучки і акуратно поклав перед собою на стіл. Потім легенько струснув ручку і разом з конвертом подав свідкові.

— Прошу, напишіть нам своє прізвище,— сказав він.— Зробіть, будь ласка, так, щоб усі присяжні бачили, як ви будете писати.

Містер Юел написав своє прізвище на зворотному боці конверта і, задоволений, підвів голову: суддя Тейлор здивовано стежив за ним, ніби замість свідка раптом розквітла пахуча гарденія; містер Джілмер від подиву трохи підвівся. Усі присяжні дивилися на Юела, а один навіть нахилився вперед, обхопивши руками поручні.

— Що вас так цікавить? — запитав свідок.

— Виявляється, ви лівша, містер Юел,— зауважив суддя Тейлор.

Містер Юел сердито повернувся до нього і сказав, що не розуміє, яке це має значення. Він чоловік богобоязливий, а Аттікус Фінч просто знущається з нього. Фінчі і всякі інші адвокати-пройдисвіти завжди знущалися з нього. Він уже розповідав, як усе сталося, і те саме повторятиме знову і знову. Так він і зробив. На всі запитання Аттікуса відповідав одне: він зазирнув у вікно, потім побіг за чорномазим, потім побіг по шерифа. Зрештою Аттікус одпустив його.

Містер Джілмер поставив свідкові ще одне запитання:

— Я бачу, ви пишете лівою рукою, містер Юел, ви що — однаково володієте і правою, і лівою?

— Зовсім ні. Лівою я орудую краще, ніж правою. Лівою краще, піж правою,— повторив він, кинувши лютий погляд на захист.

Джем тихо радів і легенько стукав пальцями об поручні, а одного разу навіть прошепотів:

— Тепер вони в наших руках.

Я не поділяла такого оптимізму. Аттікус намагався довести, як мені здавалося, що Юел сам міг побити Мейєлу. Принаймні так зрозуміла я. Коли у неї було підбите праве око і побита переважно права половина обличчя, закономірно, що її бив лівша. Так міркував Джем, так міркував би Шерлок Холмс. Але могло бути, що Том Робінсон теж лівша. Як і містер Гек Тейт, я уявила собі, що переді мною хтось стоїть, проаналізувала сутичку і дійшла висновку, що Том Робінсон міг тримати Мейєлу правою рукою, а молотити лівою. Я подивилася на нього. Він сидів спиною до нас, широкі плечі, товста шия. Він легко міг упоратися з нею. Чи не надто рано почав Джем рахувати своїх курчат?

РОЗДІЛ XVIII

Але тут хтось знову голосно вигукнув:

— Мейела Вайолет Юел!

До місця для свідків попрямувала молода дівчина. Коли вона, піднявши руку, присягалася говорити правду, тільки правду, нічого, крім правди, і хай допоможе їй бог, то здавалося, що це тендітна і слабенька дівчина, а коли сіла в крісло для свідків, обличчям до нас, ми побачили її такою, яка вона була насправді: кремезна, певно, звична до важкої роботи. У нашому округу неважко вгадати, хто миється часто, а хто — раз на рік. У містера Юела був такий вигляд, ніби його ошпарили або вимочували цілу ніч і він втратив рятівний шар бруду, а шкіра стала надміру чутливою до нового середовища. Мейєла, судячи з усього, намагалася бути охайною, і я пригадала червоні герані на подвір’ї Юелів.

Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.

Мейєла мовчала.

— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.

— На ганку.

— На якому?

— У нас тільки один ганок, парадний.

— Що ви робили на ганку?

— Нічого.

Втрутився суддя Тейлор:

— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.

Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:

— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?

Мейєла промимрила собі щось у долоні.

— Що таке? — запитав суддя.

— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.

— Містера Фінча?

Вона енергійно кивнула головою.

— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша...

Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.

— Скільки вам років? — запитав він.

— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.

Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.

— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.

— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.

Джем скоса подивився вниз, на свідка.

— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.

Заспокоївшись, Мейєла кинула на Аттікуса насторожений погляд і, звертаючись до містера Джілмера, почала говорити:

— Ну, я ж кажу, сер, я була на ганку, і... і він проходив мимо, і, розумієте, у нас на подвір’ї стояв старий шафанер, батько притяг звідкись на дрова... батько велів мені порубати його, а сам пішов у ліс, не знаю чого, я трохи квола була тоді, а тут він іде...

— Хто це «він»?

Мейєла вказала на Тома Робінсона.

— Будь ласка, висловлюйтесь конкретніше,— попросив містер Джілмер.— Секретар не може занотовувати до протоколу ваші жести.

— Отой,— сказала Мейєла.— Робінсон.

— Що було далі?

— Я й кажу йому: «Зайди, чорномазий, розрубай шафанер, дам п’ятак». Скільки там тієї роботи для нього — раз плюнути. Він зайшов у двір, а я пішла в хату по гроші, обернулась, а він переді мною і прямо на мене. Він ішов за мною слідом. Схопив мене за горло, почав лаятися всякими словами, непристойності казати... Я відбивалася, кричала, але він душив мене за горло. І бив мене...

Містер Джілмер зачекав, поки Мейєла трохи зосередиться: вона скрутила в мотузок свою мокру від поту хусточку, потім розгорнула і стала витирати нею обличчя — пожмаканою, брудною. Вона чекала на запитання містера Джілмера, але той мовчав, і вона вела далі:

— Він повалив мене на підлогу, придушив і... заволодів мною.

— А ви кричали? — запитав містер Джілмер,— Ви кричали, відбивались?

— Аякже! Кричала щодуху. Відбивалась і кричала з усієї сили.

— А що було далі?

— Далі я не все добре пам’ятаю, але пригадую: стоїть ваді мною батько і кричить: «Хто це тебе? Хто це тебе?» Потім я, здається, зомліла, а коли прийшла до пам’яті, містер Тейт підвів мене з підлоги і допоміг добратися до відра з водою.

Поступово у Мейєли з’явилася впевненість, проте не схожа на батькову. Він був зухвалий, вона — насторожено-улеслива, як кішка, що не спускає очей з нори і ледь помітно ворушить хвостом.

— Ви кажете, що відбивалися від нього що було сили? Руками і ногами? — запитав містер Джілмер.

— Ну ясно,— сказала вона достоту, як батько.

— Ви впевнені, що він таки заволодів вами?

Мейєла скривилась, і я злякалася, що вона знову заплаче. Але вона сказала:

— Він що хотів, те й зробив.

Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.

— У мене поки що все,— сказав він привітно,— але ви лишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний містер Фінч теж захоче дещо спитати у вас.

— Обвинувач не повинен настроювати свідка проти захисника,— манірно зауважив суддя Тейлор,— принаймні під час судового засідання.

Аттікус підвівся, всміхнувся, однак не підійшов до свідка; він розстебнув піджак, засунув великі пальці в пройми жилета і повільно попрямував через усю кімнату до вікна. Виглянув на вулицю і, певно, не побачивши нічого цікавого, повернувся й підійшов до свідка. Мій багаторічний досвід підказував мені: Аттікус намагається розв’язати якусь проблему.

— Міс Мейєла,— сказав він усміхаючись,— поки що у мене немає найменшого наміру вас лякати. Давайте познайомимося. Скільки вам років?

— Я вже казала, дев’ятнадцять, я он судді казала.— Вона кивнула головою на суддю Тейлора.

— Так, мем, ви казали, це правда. Ви вже вибачайте, міс Мейєла, роки беруть своє, і пам’ять стала не та, що колись. Якщо мені спаде на думку запитання, на яке ви вже відповідали, прошу відповісти ще раз. Домовилися? Гаразд.

Судячи з виразу обличчя Мейєли, не можна було сказати, що вона прийняла умови щирого співробітництва, які запропонував Аттікус. Дівчина дивилася на Аттікуса очима, повними люті.

— І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.

— Що ви сказали, мем? — запитав приголомшений Аттікус.

— Глузуєте з мене.

Суддя Тейлор втрутився:

— Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?

Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:

— А чого ж він обзиває мене — мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!

Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають співчуття, і все-таки мені стало шкода його, коли він намагався розтлумачити Мейєлі що й до чого.

— У містера Фінча просто така звичка,— пояснював суддя.— Ми з ним працюємо в цьому суді уже багато років, містер Фінч завжди і з усіма розмовляє так чемно. Він не глузує з тебе, він просто хоче бути ввічливим з тобою. Така вже він людина.

Суддя відкинувся на спинку крісла.

— Аттікус, прошу, а в протоколі відзначте, що з Мейєли ніхто не глузує, хоч вона й іншої думки.

Напевно, подумала я, її ще ніхто ніколи не називав «мем» або «міс Мейєла», коли вона сприймає як образу звичайне ввічливе звертання. Що ж у неї за життя? На це запитання я незабаром дістала відповідь.

— Отже, ви кажете, вам дев’ятнадцять років,— почав знову Аттікус.— Скільки у вас братів, сестер?

Він підійшов ближче до свідка.

— Семеро,— сказала вона, і я подумала: невже всі вони схожі на того, котрого я бачила в школі в перший день занять?

— Ви найстарша?

— Так.

— Мати давно померла?

— Не знаю... давно.

— В школу ви ходили коли-небудь?

— Я читаю і пишу не гірше за батька.

— Ви довго ходили до школи?

— Дві зими... чи, може, три... не пам’ятаю.

Поступово я починала розуміти, до чого веде Аттікус.

За допомогою запитань, які містер Джілмер не міг опротестувати — він не міг сказати, що вони несуттєві чи не стосуються справи,— Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім’ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші — трапляється, по кілька днів десь бродить і повертається додому напідпитку; в цих місцях рідко буває холодно настільки, щоб треба було взуватись, а коли й буває, то можна придумати чудове взуття із старої автомобільної шини; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися — неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь; але ж двоє в сім’ї уміють читати й писати, інші хай сидять удома, вони в господарстві потрібні.

— Міс Мейела,— сказав Аттікус так, ніби робив над собою зусилля,— у такої молодої дівчини, як ви, певно, є друзі, подруги. З ким ви товаришуєте?

Мейєла від несподіванки нахмурилася.

— Товаришую?

— Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?

Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.

— Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?

Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.

— Ви любите свого батька, міс Мейєла? — запитав він знову.

— Любити батька — як це?

— Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?

— Так собі, він лагідний, от тільки коли...

— Коли що?

Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар’єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.

— Нічого,— сказала Мейєла.— Я ж кажу, що він лагідний.

Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.

— От тільки коли напивається? — сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.

— Він ніколи не переслідував вас?

— Як це?

— Ну, коли він бував... сердитий, він вас ніколи не бив?

Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.

— Відповідайте на запитання, міс Мейєла,— мовив суддя Тейлор.

— Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,— проголосила вона рішуче.— Пальцем не зачепив.

У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.

— Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати... що порубати?

— Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.

— Ви добре знали Тома Робінсона?

— Що це?

— Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?

Мейєла кивнула головою.

— Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.

— Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?

Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.

— Того вечора ви...— почав він знову.

— Вперше.

— Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?

Це питання вже не застало її зненацька.

— Ні, не запрошувала, ні, ні.

— Якщо ви скажете один раз «ні», то й цього досить,— зауважив Аттікус спокійно.— І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?

— Може, й зверталася,— погодилася вона.— Тут їх чимало вештається.

— Ви не пригадуєте якогось такого випадку?

— Ні.

— Гаразд, давайте повернемося до того, що сталося в той вечір. Ви сказали, що коли ви ввійшли в кімнату і обернулися, Том Робінсон стояв позаду вас, так?

— Так.

— Ви сказали, що він схопив вас за горло, лаявся всякими словами... так?

— Так.

Раптом виявилося, що пам’ять у Аттікуса не така вже й погана.

— Ви сказали: він повалив мене на підлогу, придушив і заволодів мною — так?

— Я так сказала.

— Ви пам’ятаєте, як він бив вас по обличчю?

Мейєла завагалася.

— Ви добре пам’ятаєте, що він вас душив. Ви весь час відбивалися — пам’ятаєте? Ви відбивалися і кричали з усієї сили. А пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю?

Мейєла мовчала. Здавалось, вона силкувалася щось збагнути. Я навіть подумала: може, і вона, так само як містер Гек Тейт і я, намагається уявити собі, що перед нею стоїть людина. Вона глянула на містера Джілмера.

— Міс Мейєла, це просте запитання. Я повторюю. Чи пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю? — Тепер Аттікус не говорив приязно і добродушно. Це говорив юрист — сухо й безсторонньо.

— Ви пам’ятаєте, щоб він бив вас по обличчю?

— Ні, не пригадую, щоб бив. Хоча, той... він таки ударив мене.

— Можна вважати ваші останні слова за відповідь на запитання?

— Що? Так, він ударив... не пам’ятаю, просто не пам’ятаю... Все це сталося так несподівано...

Суддя Тейлор суворо глянув на Мейєлу.

— Не треба плакати, дівчино,— почав він, але Аттікус сказав:

— Дайте їй виплакатись, якщо вона хоче, ваша честь. Часу у нас досить.

Мейєла гнівно потягла носом і глянула на Аттікуса.

— Я відповім... на всі запитання... витяг мене сюди і глумиться... відповім на всі ваші запитання...

— Чудово,— сказав Аттікус.— Лишилося кілька запитань. Вибачте мою настирливість, міс Мейєла, ви посвідчили, що підсудний ударив вас, схопив за горло, придушив і заволодів вами. Я хотів би знати, чи ви цілком певні, що саме цей чоловік скривдив вас. Ви можете впізнати чоловіка, який учинив над вами насильство?

— Авжеж, можу, он він сидить.

Аттікус звернувся до свого підзахисного.

— Встаньте, Том. Хай міс Мейєла гарненько подивиться на вас. Чи це той самий чоловік, міс Мейєла?

Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.

— Всевидько,— сказав схвильовано Джем.— Поглянь, Всевидько! Преподобний, він же каліка!

Преподобний Сайкс повернувся до Джема і, схиливши наді мною голову, сказав пошепки:

— Під час збирання бавовни його руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком... трохи не вмер — багато крові втратив... м’ясо аж до кісток повиривало...

— Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство? — запитав Аттікус.

— Це він.

Наступне запитання Аттікуса — едине слово:

— Як?

Мейєла розлютилася.

— Не знаю як, але це він... я вже казала, все сталося так раптово, що я...

— Давайте обміркуємо все спокійно,— почав Аттікус, але містер Джілмер перебив його, протестуючи цього разу не тому, що запитання не стосувалося справи чи було несуттєве, а тому, що, на його думку, Аттікус залякував свідка.

Суддя Тейлор засміявся.

— Облиште, Хорейс, ніхто свідка не залякує. Якщо хтось когось і лякає, то це свідок — захисника.

Крім судді Тейлора, в залі ніхто не засміявся. Навіть не було чути немовлят, і раптом мені спало на думку — чи не задихнулися вони біля грудей своїх матерів.

— Отже, міс Мейєла, ви засвідчили, що підсудний душив і бив вас... Ви не сказали, що він підкрався ззаду, збив вас і ви втратили свідомість, ви сказали: я обернулась, а він переді мною...— Аттікус підійшов до свого столу і кісточками зігнутих пальців постукував у такт кожному своєму слову.

— Ви не хотіли б переглянути свої попередні свідчення?

— Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

— Ні, мем, я хочу, щоб ви сказали те, що було. Розкажіть нам ще раз, будь ласка, як усе було.

— Я вже розповідала.

— Ви сказали, що обернулись і побачили його перед собою. Тоді він почав вас душити?

— Так.

— А потім кинув душити і вдарив по обличчю?

— Я ж уже казала, що вдарив.

— І підбив вам праве око кулаком правої руки?

— Я пригнулась і... і кулак ковзнув, от як воно було. Я пригнулась, і кулак ковзнув.

Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться.

— От бачите, ви раптом пригадали всі подробиці. А ще недавно у вас все було як у тумані, правда ж?

— Я сказала: він мене ударив.

— Гаразд. Він вас душив, ударив, а потім учинив насильство — так?

— Ну ясно.

— Ви дівчина дужа, що ж ви робили весь цей час,— покірно стояли?

— Я ж вам уже казала: я кричала, відбивалася руками й ногами...

Аттікус підійшов до підвищення, зняв окуляри, уп’явся в свідка своїм здоровим правим оком і почав сипати запитання. Суддя Тейлор перебив його:

— По одному запитанню, Аттікус. Дайте свідкові відповісти.

— Гаразд. Чому ви не втекли?

— Я намагалась, але...

— Що ж вам заважало?

— Я... він повалив мене на підлогу. Ось як було: він повалив мене і сам накинувся.

— І ви весь час кричали?

— Ну ясно, кричала.

— А чому ж діти не чули, як ви кричали? Де були ваші брати і сестри? На звалищі?

Ніякої відповіді.

— Де вони були? Чому не прибігли на ваш крик? Адже звалище ближче, ніж ліс, так же?

Ніякої відповіді.

— Чи ви почали кричати тоді, коли побачили у вікно свого батька? А доти й не думали кричати?

Ніякої відповіді.

— Може, ви кричали тому, що вас бив батько, а не Том?

Ніякої відповіді.

— Хто вас бив? Том Робінсон чи ваш батько?

Ніякої відповіді.

— Що побачив ваш батько у вікно — насильство або намагання не вчинити цього злочину? Чому ви не хочете сказати правди, дівчино? Хіба не Боб Юел вас побив?

Аттікус одвернувся від Мейєли, обличчя його було таке, ніби в нього розболівся живіт. Обличчя Мейєли виражало страх і гнів.

Аттікус сів на своє місце і почав протирати хусточкою окуляри. Він трохи стомився.

Раптом Мейєла подала голос.

— Я хочу дещо сказати,— озвалася вона.

Аттікус підвів голову.

— Ви хочете нам розповісти, як усе було?

Але дівчина не вловила співчуття в його словах.

— Я хочу дещо сказати, а після цього не скажу й слова. Цей чорномазий згвалтував мене, і коли ви, благородні джентльмени, попустите, щоб це йому так минулося, то й самі ви тоді підлі, смердючі боягузи, так, так, уся ваша братія — смердючі боягузи! І все ваше благородство, пишні слівця — ваші «меми» і «міси Мейєли» нічого не варті, містер Фінч...

Тепер вона по-справжньому розплакалась. Її плечі здригалися від ридання і гніву. Як сказала, так і зробила: більше на жодне запитання не відповіла, навіть містерові Джілмеру, коли той намагався знову щось од неї почути. Я гадаю, що якби вона не була така бідна і темна, суддя Тейлор арештував би її за образу суду і всіх присутніх. Як не кажи, хоч я й не зовсім збагнула, як це вийшло, але від Аттікуса їй перепало добряче, правда, сам він, я це помітила, був незадоволений; Аттікус сидів за своїм столом, схиливши голову; Мейєла пішла на своє місце і, проходячи повз Аттікуса, кинула на нього сповнений ненависті погляд; такого лютого, колючого погляду я ще не бачила.

Коли містер Джілмер сказав судді, що в нього запитань нема, суддя Тейлор підсумував:

— Нам усім треба відпочити. Оголошую перерву на десять хвилин.

Аттікус і містер Джілмер зустрілися перед кріслом судді, перемовились і вийшли з залу засідань через двері, що за підвищенням для свідків. Це було сигналом для всіх: можна трохи розім’ятися. Тільки тепер я помітила, що сиджу на самісінькому краю лави і все моє тіло затерпло. Джем підвівся, позіхнув, за ним Діл, преподобний Сайкс витер обличчя капелюхом. Неймовірна спека, зауважив він.

Містер Брекстон Андервуд, що весь час спокійно сидів у кріслі, призначеному спеціально для представника преси, і як губка вбирав показання свідків, обвів неприязним поглядом галерею для кольорових, побачив мене, незадоволено пирхнув і відвернувся.

— Джем, містер Андервуд нас побачив,— сказала я.

— Не турбуйся. Він не скаже батькові. А в хроніці «Трібюни» з’являться повідомлення.

Потім Джем повернувся до Діла і почав щось йому пояснювати, певно, щось цікаве з цього процесу, хоч, на мою думку, поки що нічого цікавого тут не було. Аттікус і містер Джілмер майже не сперечалися, містер Джілмер звинувачує сьогодні якось ніби неохоче; свідки, як осли: куди їх ведуть, туди вони і йдуть. Проте Аттікус колись казав, що в цьому суді юристові, надміру винахідливому щодо свідчень, як правило, добряче перепадає від судді Тейлора. Аттікус хотів, щоб я зрозуміла: на вигляд суддя Тейлор лінивий, веде засідання суду дрімаючи, але знає, що робить, і збити його неможливо. Аттікус сказав, що він хороший суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся і знову вмостився в своєму кріслі. Діставши з кишені жилета сигару, він пильно оглядав її. Я легенько штовхнула Діла. Оглянувши сигару з усіх боків, суддя Тейлор рішуче куснув її.

— Ми інколи навмисне приходимо сюди, щоб подивитися на нього,— сказала я.— Тепер до вечора жуватиме. Ти тільки дивися.

Не підозрюючи, що за ним стежать з галереї, суддя Тейлор вправно взяв одкушений кінчик сигари на нижню губу, а тоді — плюх! — і влучив прямо в плювальницю, в самісіньку середину, нам аж на галерею чути було.

— Б’юсь об заклад, свого часу він був чемпіоном, його ніхто не переплюне,— промимрив Діл.

Під час перерви присутні, як правило, виходили з залу, але сьогодні всі лишалися на своїх місцях, навіть нероби, яким так і не вдалося присоромити молодших, щоб поступилися місцем,— стояли попід стіною. Містер Гек Тейт, мабуть, наказав не впускати до громадської вбиральні нікого, окрім співробітників суду.

Аттікус з містером Джілмером повернулись, і суддя Тейлор глянув на свій годинник.

— Скоро четверта,— сказав він.

Дивно: годинник на будинку суду за цей час мав пробити принаймні двічі, а я не чула жодного разу.

— Спробуємо сьогодні закінчити? — спитав суддя Тейлор.— Як ви гадаєте, Аттікус?

— Гадаю, що можна,— відповів Аттікус.

— Скільки у вас свідків?

— Один.

— Давайте послухаємо його.

РОЗДІЛ XIX

Том Робінсон підійшов до місця свідка, правою рукою підняв ліву і поклав на чорну обкладинку біблії. Але тільки-но він забрав праву руку, як немічна ліва безпорадно сповзла з книги і впала прямо на стіл секретаря. Том знову став піднімати її, але суддя Тейлор буркнув:

— Гаразд, Том, досить.

Том склав присягу і пішов до місця свідка. Аттікус почав швидко питати його, і ми дізналися, що Томові двадцять п’ять років, він одружений, має трьох дітей; один раз притягався до суду — був засуджений на місяць ув’язнення за порушення громадського порядку.

— Ви кажете, за порушення громадського порядку,— мовив Аттікус.— У чому воно полягало?

— Я побився з одним чоловіком, він кинувся на мене з ножем.

— Він поранив вас?

— Так, сер, трохи зачепив. Ось бачите...— Том незграбно поворушив лівим плечем.

— Бачу,— сказав Аттікус.— Вас обох засудили?

— Так, сер, але мені довелося відбувати свій строк, бо я не міг сплатити штраф. А він за себе заплатив.

Діл перехилився через мене і запитав Джема, навіщо всі ці запитання. Джем відповів: Аттікус хоче довести присяжним, що Тому нічого приховувати.

— Ви знайомі з Мейєлою Вайолет Юел?— запитав Аттікус.

— Так, сер. Я щодня проходжу повз їхній двір, коли йду на плантацію і назад.

— На чию плантацію?

— Я збираю бавовник у містера Лінка Діза.

— В листопаді ви теж працювали на плантації?

— Ні, сер, восени і взимку я працюю в саду містера Діза. Я працюю в нього цілий рік. У саду багато пеканових дерев і всяких інших.

— Ви сказали, що проходите повз двір Юелів, коли йдете на роботу і з роботи. А іншої дороги нема?

— Ні, сер, іншої я не знаю.

— Том, міс Мейєла коли-небудь зверталася до вас?

— Аякже, сер. Проходячи мимо, я завжди вклоняюсь, а одного разу вона попросила зайти у двір і порубати шафанер.

— Коли вона просила вас порубати цей... шафанер?

— Містер Фінч, це було минулого року, весною. Я добра пам’ятаю, бо саме в цей час обкопували бавовник і зі мною була мотика. Я сказав, що у мене, крім цієї мотики, при собі нічого немає, а вона мені — сокира знайдеться. Дала мені сокиру, і я порубав шафанер. Тоді вона й каже: «Тобі п’ять центів, правда?» А я відповідаю: ні, мем, ніякої плати мені не треба. І пішов додому. Містер Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.

— Після цього ви ще коли-небудь заходили в той двір?

— Так, сер.

— Коли?

— Я не один раз заходив.

Суддя Тейлор машинально потягся до молотка, але так і не підняв його: гомін у залі стих сам собою.

— За яких обставин?

— Не розумію, сер.

— Чого ви заходили в двір Юелів не один раз?

Зморшки на чолі у Тома розгладилися.

— Вона кликала мене, сер. Майже щоразу, коли я проходив мимо, у неї знаходилася для мене якась робота — то дров нарубати, то води принести. Щодня вона поливала ті червоні квіти...

— Вам платили за послуги?

— Ні, сер, ото тільки один раз вона хотіла дати мені п’ять центів. Але ж я не заради грошей. Їй було нелегко, містер Юел, видно, мало допомагав їй, та й малеча теж, і я знав, що зайвих грошей у неї не водиться.

— А де були діти, коли ви працювали?

— Діти вештались у дворі, навколо мене. Я роблю, а вони дивляться, одні стоять поруч, інші з вікна виглядають.

— Міс Мейєла розмовляла з вами?

— Так, сер, розмовляла.

Том Робінсон давав свої свідчення, а я чомусь подумала, що на світі немає людини самотнішої, ніж ця Мейєла Юел. Вона ще самотніша, ніж Страхолюд Редлі, який ось уже двадцять п’ять років не виходить з дому. Коли Аттікус запитав Мейєлу, чи є у неї друзі, вона навіть не зрозуміла запитання і вирішила, що з неї насміхаються. Її життя було сумне, безрадісне, як у мулатів, що про них розповідав Джем: білі цураються її, бо вона живе між свиньми, негри — через те, що вона біла. А жити так, як містер Дольфус Реймонд, котрий водився з неграми, вона не могла, бо не мала своєї землі біля річки і не належала до знатного роду. Ніхто про Юелів не скаже: «Так у них в роду заведено». Мейкомб подає їм допомогу, на Різдво їм приносять подарунки — і одвертаються. Том, певно, був першою людиною, яка поставилась до Мейєли по-людяному. Але ж вона сказала, що він силоміць заволодів нею, і коли давала свідчення, дивилась на нього, як на бруд, що прилип до ніг.

— А не траплялося вам коли-небудь заходити в садибу Юелів...— Аттікус перебив мої роздуми,— ...заходити в садибу Юелів без запрошення?

— Ні, містер Фінч, ніколи. Я не посмів би, сер!

Колись Аттікус пояснював нам, що коли хочеш знати, чи правду каже свідок, чи обманює, слухай його, не дивлячись на нього. Я спробувала так зробити. На одне запитання Том відповів трьома запереченнями, але говорив спокійно, не скімлив, і я повірила йому, хоч він і мав звичку повторювати «ні». З усього видно, він порядний негр, а порядний негр ніколи не зайде на чуже подвір’я, якщо його не запросять.

— Том, що трапилося з вами двадцять першого листопада минулого року?

Внизу присутні всі разом зітхнули і трохи подалися вперед. І негри позаду нас теж.

Шкіра в Тома була чорна, але не блискуча, а бархатиста. На чорному обличчі світилися білки очей, а коли він розмовляв, його зуби поблискували. Якби не його ліва рука, Тома можна було б назвати гарним.

— Містер Фінч,— сказав він,— того вечора я, як звичайно, повертався додому. Порівнявся з подвір’ям Юелів і помітив, що міс Мейєла стоїть на ганку. Вона вже казала про це. У дворі було зовсім тихо, я не знав чому. Я йду і дивуюся — чого це, думаю, сьогодні у них така тиша. Коли чую, міс Мейєла гукає, просить зайти на хвилину допомогти їй. Ну, я й зайшов у двір, оглядаюся навкруги, шукаю очима, де ті дрова, що треба порубати, але нічого такого не бачу, а вона й каже: «Ні, цього разу для тебе є робота в домі. Старі двері зірвалися з завісів, а холоднеча не за горами». Я питаю: «Міс Мейєла, а викрутка у вас є?» Вона відповіла, що викрутка знайдеться. Ну, піднімаюся я східцями, а вона запрошує зайти в дім. Я зайшов, подивився на двері і кажу міс Мейєлі, що двері в порядку. Відчинив їх, зачинив, бачу, завіси ще добрі. А вона взяла та й зачинила двері прямо перед моїм носом. Містер Фінч, я все думав, чому в домі так тихо, і раптом зрозумів: нема малюків. Питаю міс Мейєлу: куди ж поділися діти?

Чорна шкіра Тома почала блищати, він провів рукою по обличчю.

— Я питаю, куди ж поділися діти,— повторив Том,— а вона сміється... каже — всі пішли в місто морозиво їсти. Цілий рік збирала — і таки назбирала сім п’ятаків. От усі й пішли до міста.

Томові було ніяково, але не тому, що спітнів.

— І що ж ви їй на це сказали, Том?— запитав Аттікус.

— Я сказав приблизно так: це ви гарно придумали, міс Мейєла, а вона мені: «Ти так гадаєш?» Вона мене, певно, не зовсім зрозуміла. Я хотів сказати, що вона гарно придумала з грішми — назбирала і дітям такий дарунок зробила.

— Розумію вас, Том,— сказав Аттікус.— Відповідайте далі.

Ну, кажу, коли мені немає чого робити, то я піду, а вона каже, що робота є. Питаю, яка робота, а вона каже: стань он на той стілець і зніми ящик з шафанера.

— Не з того шафанера, що ви порубали?— запитав Аттікус.

Том усміхнувся.

— Ні, сер, це інший. Високий, до самої стелі. Я зняв ящик і хотів було злізти, коли вона... обхопила мої ноги... обняла мене, містер Фінч. Вона мене до того налякала, що я сплигнув, і стілець перекинувся... це єдине, що було перевернуто в кімнаті, містер Фінч, коли я звідти пішов. Клянуся богом.

— Що було після того, як ви перекинули стілець?

Том мовчав. Він не міг вимовити те, що мав сказати.

Глянув на Аттікуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, що сидів навпроти.

— Том, ви присяглися говорити правду. Ви скажете нам правду?

Том розгублено провів рукою по губах.

— Що було далі?

— Відповідайте на запитання,— сказав суддя Тейлор. Третину сигари він уже зжував.

— Містер Фінч, я сплигнув із стільця, обернувся, а вона як накинеться на мене...

— Накинулася на вас? Почала бити?

— Ні, сер, вона... вона обняла мене. Обхопила мене обома руками.

Цього разу суддя Тейлор стукнув своїм молотком, у залі спалахнуло світло. Надворі ще було видно, але сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко навів лад.

— Що вона зробила далі?

У Тома пересохло в горлі.

— Вона стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку. І сказала, що ніколи ще не цілувалася з чоловіками, то хоч чорномазого поцілує. А що з нею зробить батько — їй байдуже. Потім каже: «Поцілуй мене, чорномазий». А я їй: «Пустіть мене, міс Мейєла» — і хотів вибігти, але вона стала спиною до дверей і заступила мені дорогу. Щоб вийти, треба було відштовхнути її, але, містер Фінч, я не посмів цього зробити. Я сказав: «Пустіть мене!», і раптом містер Юел зазирнув у вікно та як почне кричати.

— Що він кричав?

Том Робінсон ковтнув слину і широко розплющив очі.

— Не можна цього казати... не можу... тут стільки людей, діти...

— Том, що він казав? Ви повинні повторити присяжним, що він казав.

Том заплющив очі.

— Він сказав: «Шльондра ти проклята, я тебе вб’ю!»

— Що було далі?

— Містер Фінч, я зразу втік звідти і більше нічого не знаю.

— Том, ви вчинили насильство над Мейєлою Юел?

— Ні, сер.

— Заподіяли їй якісь тілесні пошкодження?

— Ні, сер.

— Ви чинили опір її домаганням?

— Так, містер Фінч. Я опирався, але ж не міг застосувати силу, не хотів бути грубим, не хотів штовхати її.

Я подумала, що в манері триматися у Тома є щось спільне з Аттікусом. Тільки згодом, коли батько мені пояснив, я зрозуміла, в якому важкому становищі опинився Том: за всіх обставин він не має права вдарити білу жінку, а зробив би так — і йому кінець. Через те він і тікав, а коли побіг — виходить, винен.

— Том, повернемося знову до містера Юела,— сказав Аттікус.— Він вам казав що-небудь?

— Ні, сер. Може, що й сказав, але мене вже там не було...

— Досить,— різко перебив його Аттікус.— А те, що ви чули, кому він казав?

— Міс Мейєлі, містер Фінч, він на неї дивився і їй казав.

— А потім ви втекли?

— Втік, сер.

— Чому?

— Злякався, сер.

— Чого ви злякалися?

— Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б.

Аттікус сів на своє місце. Містер Джілмер пішов було до свідка, але в цей час підвівся містер Лінк Діз, котрий сидів у залі, і заявив:

— Ось що я скажу вам усім. Цей хлопчина працює у мене вже вісім років. І жодного разу він не зробив чогось поганого. Жодного разу.

— Замовкніть, сер! — гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.— Лінк Діз,— крикнув він знову.— якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!

Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.

— Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,— сказав він.— Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.

Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:

— Далі, містер Джілмер.

— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— І добре ти всипав тому чорномазому?

— Він побив мене.

— Це так, але засудили тебе, правда ж?

Аттікус підвів голову.

— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.

— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.

— Так, сер, мені дали тридцять діб.

Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.

— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?

— Авжеж, сер, гадаю, що це так.

— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?

— Я ніколи цього не робив, сер.

— Але сили в тебе вистачить для цього?

— Думаю, що вистачить.

— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?

— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.

— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?

— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.

— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?

— Так, сер.

— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?

— Я робив і свою роботу, сер.

— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?

— Як це «заради чого», сер?

— Заради чого ти так вболівав за неї?

Том Робінсон відповів не відразу.

— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...

— А містер Юел, а семеро дітей?

— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...

— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?

— Я ж кажу, хотів допомогти...

Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.

— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?

— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...

— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.

Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.

— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.

— Ні, сер.

— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?

— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...

— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?

— Ні, сер, це не так.

— Отже, ти твердиш, що вона бреше?

Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.

— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.

На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.

— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?

— Ні, сер, це не зовсім так.

— Що значить «не зовсім так»?

— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.

— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?

— Я вже казав, сер, я злякався.

— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?

— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.

— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?

— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.

— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?

— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.

— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!

— Ні, сер, що ви!

Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.

— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.

Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.

— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.

— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.

Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.

— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.

— Кого, Тома?

— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...

— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.

Діл терпляче зітхнув.

— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.

— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...

— Але з іншими він розмовляв не так.

— Діл, то були його свідки.

— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.

— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.

— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.

— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.

— Містер Фінч не такий.

— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці».

— Я не про те,— сказав Діл.

— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.

Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.

— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж?

РОЗДІЛ XX

— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.

Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.

— Ану, покуштуй,— сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. — Потягни гарненько — і все як рукою зніме.

Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.

— Хи-хи,— не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.

— Діл, обережніше,— попередила я.

Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.

— Всевидько, це просто кока-кола.

Містер Реймонд сів, прихилився до дерева. Доти він лежав на траві.

— Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.

— Виходить, ви п’єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?

— Так, мем,— мовив містер Реймонд і кивнув головою.

Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім’ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.

— Здебільшого саме це я й п’ю.

— То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п’ян... Вибачте, сер,— спохватилась я.— Я не хотіла вас образити...

Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:

— А навіщо ви так робите?

— Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,— сказав він.— Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається — діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?

— Ні, сер, не зрозуміло,— сказали ми з Ділом.

— Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.

— Але ж, містер Реймонд, це несправедливо — удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.

— Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п’яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.

Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти — мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.

— Бо ви діти,— сказав він,— і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...— Містер Реймонд кивнув на Діла.— Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте — і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років — і не буде.

— А чого плакати, містер Реймонд? — Діл згадав, що він мужчина.

— Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди.

— Аттікус каже: обманути білого — погано, але обманути кольорового — в десять разів гірше,— промимрила я.— Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.

— Ну, не думаю...— мовив містер Реймонд.— Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.

Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.

— Ходімо, Діл,— сказала я нарешті.— Тобі вже легше?

— Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки — як рукою зняло.

Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс зберіг наші місця.

В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем — у того рука бігала як навіжена.

— Шкода,— промимрила я,— прогавили.

Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.

«...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом...»

Я штовхнула Джема в бік.

— Давно він почав?

— Щойно проаналізував докази,— прошепотів Джем,— ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п’ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.

— А містер Джілмер?

— Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.

Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено — так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.

Аттікус замовк на хвилинку, потім поклав годинник разом з ланцюжком перед собою на стіл і сказав:

— З вашого дозволу, ваша честь...

Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус зробив те, чого ніколи не робив ні доти, ні згодом, ні на людях, ні вдома, він розстебнув комір, ослабив галстук і зняв піджак. Він ніколи не розстебне на собі жодного гудзика, аж поки не настане час лягати спати; для нас з Джемом це було настільки незвично, що здавалося, батько стоїть перед нами голий. Ми безпорадно переглянулися.

Аттікус засунув руки в кишені і попрямував до присяжних. У світлі блиснула золота запонка на його сорочці і ковпачки авторучки та олівця.

— Панове,— сказав він. Ми з Джемом знову переглянулися. Він вимовив це так, як звичайно звертався до мене вдома: «Всевидько».

Тепер його голос не був сухий та байдужий, він розмовляв з присяжними так, ніби зустрів на вулиці знайомих.

— Панове, я не затримаю вашої уваги. Я хотів би використати час, який ще лишається, аби нагадати вам, що справа ця неважка, вона не потребує складного аналізу, розплутування складних фактів, але вона потребує, панове, щоб кожен з вас усвідомив собі чітко, без тіні сумніву,— винен підсудний чи не винен. Почати хоча б з того, що взагалі не було підстав цю справу передавати до суду. Справа ця проста і зрозуміла, як двічі по два.

Обвинувачення не пред’явило жодного медичного доказу, що підтверджував би злочин, у якому звинувачується Том Робінсон. Єдиний аргумент, на який посилається обвинувач,— це свідчення двох осіб. Перехресний допит показав, що вірогідність цих свідчень дуже сумнівна, до того ж підсудний їх рішуче спростовує. Підсудний не винен, але в залі сидить людина, справді винна.

Я глибоко співчуваю головному свідкові обвинувачення, проте яким би глибоким не було моє співчуття, воно має межі; я не можу виправдати її, коли вона намагається перекласти свою вину на іншого, поставивши на карту його життя. Я кажу «вину», бо головний свідок звинувачення винна. Вона не вчинила злочину, вона просто порушила суворий, освячений часом закон нашого суспільства, закон настільки невблаганний, що кожного, хто його порушить, суспільство викидає геть як недостойного. Вона жертва жорстоких злигоднів і темноти, але я не можу її жаліти: вона біла. Вона добре усвідомлювала мерзенність свого вчинку, проте бажання переважило закон, і вона, вперто добиваючись свого, перейшла межу дозволеного. Вона не зупинилась. А далі з нею трапилося те, що трапляється, мабуть, з кожним принаймні раз у житті. Вона зробила так, як роблять діти: спробувала позбутися доказів своєї причетності до вчиненого. Але перед нами не дитина, що ховає крадені ласощі: вона завдала своїй жертві жорстокого удару — їй треба позбутися того, хто знає про неї правду. Він не повинен більше потрапляти їй на очі. Їй треба знищити свідчення своєї провини.

Що ж це за свідчення? Том Робінсон, жива людина. Вона хотіла позбутися Тома Робінсона. Своїм існуванням Том Робінсон весь час нагадував би їй про те, що вона вчинила. А що вона вчинила? Намагалася спокусити негра.

Вона, біла, намагалася спокусити негра. Наважилася на вчинок, якому в нашому суспільстві немає виправдання: поцілувала чорного. І не якогось старого негра, а молодого, сильного чоловіка. Доти закон для неї не існував, але досить було його порушити, як вона відразу ж попала в його безжалісні лещата.

Батько випадково побачив це. Що він сказав, ми знаємо із свідчення підсудного. Що ж зробив батько? Ми не знаємо напевно, але Мейєлу Юел хтось по-звірячому побив, і є непрямі докази, що били її лівою рукою. Ми знаємо також, що містер Юел почав діяти так, як діяв би на його місці кожен богобоязливий, непримиренний і поважний білий. Він подав відповідні свідчення, безсумнівно, підписані лівою рукою, і Том Робінсон опинився на лаві підсудних і, як ви самі бачили, давав присягу, поклавши на біблію єдину здорову руку — праву.

Отже, тихий, порядний, скромний негр, який мав необережність пожаліти білу жінку, змушений тепер заперечувати слова двох білих. Нема потреби нагадувати вам, як вони поводилися, коли давали свідчення,— це ви бачили самі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейкомб, стали перед вами, панове, перед судом, безсоромно впевнені, що їхні свідчення не викличуть ні найменшого сумніву, впевнені, що ви, панове, поділяєте їхню думку — хибну думку — про те, що всі негри брехливі, що всі негри розпусні, що білі жінки повинні остерігатися всіх негрів,— так міркують наші свідки і люди їхнього кола.

Таке припущення, панове, по своїй суті — брехня, така ж чорна, як шкіра Тома Робінсона, і ви це знаєте не гірше за мене. Проте ви добре знаєте правду, ось вона: є негри брехливі, є негри розпусні, є й такі негри, яких повинні остерігатися жінки — і білі і чорні. Але ж це можна сказати про все людство, а не тільки про якусь одну расу. В цьому залі не знайдеться людини, яка б жодного разу в своєму житті не збрехала, яка б хоч раз у житті не повелась аморально, нема на світі такого чоловіка, який хоч раз не подивився б на жінку хтиво.

Аттікус замовк і дістав з кишені носовичок. Потім він зняв і протер окуляри, і тоді ми зробили ще одне відкриття: раніше ніхто з нас ніколи не бачив, щоб Аттікус пітнів — на його обличчі не було й краплини поту, а тепер воно вилискувало, наче від загару.

— Ще кілька слів, панове, і я закінчую. Томас Джеферсон колись сказав, що всі люди від природи вільні і рівні; янкі і моралісти з вашінгтонських департаментів частенько дорікають нам цими словами. В наш благословенний час, у тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році, люди схильні повторювати ці слова до речі й не до речі. Ось вам один з таких безглуздих прикладів: педагоги переводять з класу в клас тупоголових і ледарів разом із здібними, бо всі люди, серйозно доводять педагоги, рівні від природи, а діти, залишені на другий рік, страшенно страждають од свідомості своєї неповноцінності. Але ми знаємо, що не всі люди народжуються рівними в тому розумінні, як дехто хоче нас переконати: один вирізняється своїм розумом, у другого з незалежних від нього причин більше можливостей, третій може більше заробити, одні жінки вміють краще пекти пироги — словом, є люди, від народження набагато обдарованіші, ніж інші.

Та є в нашій країні установа, перед якою всі люди рівні — жебрак і Рокфеллер, тупоголовий і Ейнштейн, невіглас і ректор університету. Ця установа, панове,— суд. І не має значення, який це суд — верховний суд Сполучених Штатів, чи скромний мировий суд десь у глушині, чи наш вельмиповажний суд, де ви засідаєте. Наші суди, як і інші громадські установи, мають свої вади, але при всьому тому суд у нашій країні — великий зрівнювач, і перед ним усі люди рівні.

Я не ідеаліст і не схильний вважати, що наш суд взагалі і суд присяжних зокрема — найбільш досконала установа. Це не ідеал, але це жива, реальна дійсність. Панове, суд в цілому не кращий, ніж кожен із присяжних, що слухають цю справу. Поміркованість суду — це поміркованість присяжних, поміркованість присяжних в цілому — це поміркованість кожного зокрема. Я певен, панове, що ви безсторонньо розглянете заслухані сьогодні свідчення, приймете справедливе рішення і відпустите підсудного до його сім’ї. В ім’я бога закликаю вас: виконайте свій обов’язок.

Останні слова Аттікус вимовив ледь чутно, і, одвернувшись від присяжних, він іще щось сказав, але я не розібрала. Незрозуміло було, чи він звертався до присяжних, чи розмовляв сам із собою. Я штовхнула Джема під бік.

— Що він сказав?

— Він, здається, сказав: «Ради бога, повірте йому».

Діл раптом перегнувся поперед мене і смикнув Джема за рукав.

— Подивись-но туди! — І показав пальцем.

Ми глянули і на мить завмерли. По середньому проходу йшла Келпурнія. Вона прямувала до Аттікуса.

РОЗДІЛ XXI

Келпурнія ніяково зупинилася біля бар’єра, чекаючи, коли її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, в руках вона тримала конверт.

Нарешті суддя Тейлор побачив її і сказав:

— Це, здається, Келпурнія?

— Так, сер,— відповіла вона.— Будь ласка, сер, можна передати містерові Фінчу записку? Вона ніякого відношення до... до суду не має.

Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус узяв з рук Келпурнії конверт. Розірвавши його, він прочитав записку і сказав:

— Ваша честь, я... це записка від моєї сестри. Вона пише, що десь зникли мої діти... пішли опівдні і досі... я... чи не могли б ви...

— Я знаю, де вони,— озвався містер Андервуд.— Он вони, на галереї для кольорових... вони прийшли туди рівно о першій годині і вісімнадцять хвилин.

Батько обернувся і глянув угору.

— Джем, ідіть-но сюди! — гукнув він.

Потім щось сказав судді, але нам не чутно було. Ми протиснулися повз преподобного Сайкса і попрямували до сходів. Аттікус і Келпурнія зустріли нас унизу. Келпурнія — розгнівана, Аттікус — виснажений.

Джем аж підскакував від радості:

— Ми виграли, правда ж, виграли?

— Не знаю,— коротко відповів Аттікус.— Ви весь час були тут? Ідіть з Келпурнією, вечеряйте і сидіть дома.

— Ой, Аттікус, дозволь нам повернутися! — почав благати Джем.— Дозволь нам послухати вирок. Будь ласка!

— Невідомо, скільки доведеться чекати, присяжні можуть затриматися довго, а можуть повернутися за хвилину...— Але ми бачили, що Аттікус полагіднів.— Гаразд, оскільки ви всю справу слухали, можете послухати до кінця. Тільки приходьте сюди після вечері, але їжте спокійно, не поспішайте, нічого особливого ви не пропустите, а якщо присяжні все ще будуть радитися, почекаєте разом з нами. А втім, думаю, що все скінчиться до того, як ви повернетесь.

— Думаєш, його так скоро виправдають? — запитав Джем.

Аттікус розкрив рот, хотів відповісти, але так нічого й не сказав, повернувся і пішов.

Я молилася, щоб преподобний Сайкс зберіг наші місця, та згадала, що, коли присяжні пішли радитись, глядачі повалили з залу суду на вулицю. Тепер вони накинулися на аптеку, пивницю, готель — принаймні ті, хто не взяв з собою нічого на вечерю. Я перестала молитись.

Келпурнія повела нас додому.

— Відшмагати б вас усіх. Подумати тільки, щоб діти отаке слухали! Містер Джем, ви не придумали нічого кращого, ніж повести свою маленьку сестру на цей суд? Міс Олександру параліч розіб’є, коли вона про все дізнається! Не годиться таке дітям слухати...

На вулиці вже загорілися ліхтарі, і кожен, коли ми підходили ближче, освітлював профіль розгніваної Келпурнії.

— Містер Джем, я думала, у вас є голова на в’язах. Ну й додумалися! Взяти з собою маленьку сестру. Додумалися, сер! І вам не соромно? Невже у вас ніякої тями нема?

Я раділа. Стільки цікавого за один день — на цілий рік вистачить перебирати в пам’яті, а тепер ось Келпурнія шпетить свого дорогоцінного Джема — які ще чудеса чекають на мене сьогодні?

Джем усміхався.

— Кел, а тобі самій хіба не цікаво почути, що там було?

— Замовкніть, сер! Вам би від сорому й голови не підводити, а ви всміхаєтесь...— І Келпурнія знову почала сварити Джема, але він лишався байдужим. Піднявшись на східці, вона закінчила своїм улюбленим: «Якщо містер Фінч не дасть вам прочухана, я сама займусь вами. А зараз марш додому, сер!»

Джем увійшов у дім посміхаючись. Келпурнія мовчки кивнула головою, що означало: Діл може вечеряти з нами.

— Тільки негайно подзвони міс Рейчел і скажи, де він, — веліла вона.— Тітка з ніг збилася, тебе шукаючи, дивись, щоб не випровадила тебе завтра вранці назад до Мерідіана!

Дізнавшись від Келпурнії, де ми були, тітка Олександра мало не знепритомніла. Ми сказали, що Аттікус нам дозволив повернутися туди знову; саме це, певно, її боляче образило, бо за вечерею вона не промовила жодного слова, похмуро дивилась у тарілку і копирсалася в ній виделкою. Тим часом Келпурнія щедро пригощала нас — Джема, Діла і мене, підливала молока, накладала картопляний салат з шинкою і весь час буркотіла: «Посоромилися б...»

— Їжте спокійно, встигнете,— сказала вона.

Преподобний Сайкс зберіг наші місця. Дивно, але на вечерю в нас пішла майже година, не менш дивно й те, що в залі суду майже нічого не змінилося: лави для присяжних були порожні, підсудного не було. Суддя Тейлор появився якраз, коли ми сідали на свої місця.

— Майже ніхто з місця не зрушив,— сказав Джем.

— Коли присяжні пішли, дехто теж вийшов,— сказав преподобний Сайкс.— Чоловіки принесли жінкам поїсти, матері годували дітей.

— А давно вони пішли? — запитав Джем.

— Десь півгодини тому. Містер Фінч і містер Джілмер ще поговорили трохи, а суддя Тейлор звернувся з напутнім словом до присяжних.

— Ну, і як він?

— Що сказав? О, він говорив до ладу. Говорив справедливо. Щось таке: якщо вірите, мовляв, у це, то виносьте такий вирок, а як у те — то виносьте інший вирок. Мені здалося, що він трохи схиляється на наш бік...— Преподобний Сайкс почухав потилицю.

Джем усміхнувся.

— Він не повинен схилятися, ваша превелебність, але, не турбуйтеся, ми виграли,— сказав він упевнено.— Жоден суд не може осудити людину на підставі таких свідчень...

— Не будьте надто впевнені, містер Джем, я не пам’ятаю такого випадку, коли б присяжні вирішили справу на користь кольорового проти білого.

Але Джем став заперечувати, довго зважував свідчення з погляду закону про вчинене насильство в його власному розумінні: якщо дівчина погодилася, то це не насильство, але їй повинно бути не менше вісімнадцяти років — по закону штату Алабама,— а Мейєлі вже дев’ятнадцять. Якщо ж ні — треба відбиватись і кричати; і коли тебе все-таки осилять, і надто коли ще й стукнуть так, що ти втратиш свідомість,— це насильство. Коли ж тобі немає вісімнадцяти, тоді судитимуть неодмінно.

— Містер Джем,— сказав дещо несміливо преподобний Сайкс,— не годиться маленькій леді слухати такі речі...

— Та це нічого, вона все одно не розуміє, про що йдеться,— сказав Джем.— Правда ж, це справи дорослих?

— Зовсім не правда. Я все розумію.— Певно, я сказала це дуже переконливо, бо Джем замовк і більше цієї теми не торкався.

— Котра година, містер Сайкс? — запитав він.

— Незабаром восьма.

Я подивилася вниз і побачила Аттікуса. Засунувши руки в кишені, він ходив уздовж вікон, потім підійшов до бар’єра, глянув на лави присяжних, на суддю Тейлора і знову попрямував до вікон. Я вловила його погляд і помахала йому рукою. Він кивнув мені у відповідь і пішов далі.

Містер Джілмер стояв біля вікна, розмовляючи з містером Андервудом, Берт, секретар суду, відкинувся на спинку стільця і, поклавши ноги на стіл, курив сигарету за сигаретою.

Тільки працівники суду — Аттікус, містер Джілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, і Берт — поводилися як звичайно. Я ще ніколи не бачила, щоб у переповненому залі суду було так тихо. Десь заплаче немовля, пробіжить у проході дитина, але дорослі сиділи, як у церкві. На галереї навкруги нас з біблійським терпінням стояли і сиділи принишклі негри.

Старенький годинник на будинку суду заскрипів і відбив вісім дзвінких ударів, що відгукнулися луною в усьому тілі.

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже не чула: незважаючи на мої відчайдушні зусилля, сон здолав мене; вмостившись зручніше, я схилила голову на руку преподобного Сайкса і задрімала. Раптом прокинулась і, щоб не задрімати знову, почала рахувати голови внизу: там було шістнадцять зовсім лисих, чотирнадцять майже рудих, сорок каштанових та чорних і... тут я пригадала, що мені одного разу розповів Джем, коли він ненадовго захопився психологічними дослідженнями: якби велика кількість людей, наприклад на вщерть заповненому стадіоні, одночасно подумали про одне й те саме, скажімо, щоб у лісі загорілося дерево, то це дерево само загориться. І в мене виникла рятівна ідея: що коли всіх, хто сидить унизу, попросити подумати разом про те, щоб Тома Робінсона звільнили? А потім я збагнула, що коли й вони так стомилися, як я, то з цього нічого не вийде.

Діл, схиливши голову на плече Джема, міцно спав, Джем ждав спокійно.

— Щось довго вони радяться, правда?— сказала я.

— Довго, Всевидько, довго,— весело відповів Джем.

— А ти думав, що за п’ять хвилин усе вирішиться.

Джем підняв брови.

— Є речі, яких ти не розумієш,— сказав він, а я була така стомлена, що навіть не захотіла сперечатись.

Сон, певно, вже минув, бо я не змогла б відчути того, що відчула. Так було і минулої зими, я затремтіла, хоч було тепло. Це відчуття ставало виразніше, і нарешті в залі стало, як і того холодного лютневого ранку, коли замовкли пересмішники, а теслі, що ставили новий будинок на подвір’ї міс Моді, перестали стукати молотками, коли всі двері в околиці зачинилися щільно, як зачиняються вони в будинку Редлі. Завмерла безлюдна вулиця, вона теж чекала, а зал суду був переповнений. Ця задушлива, млосна ніч і той зимовий ранок були такі схожі. Увійшов містер Гек Тейт, про щось розмовляє з Аттікусом, і ось у моїй уяві постає містер Гек Тейт у високих чоботях і мисливській куртці. Аттікус перестав ходити, поставив ногу на обніжок, слухає містера Тейта і повагом гладить коліно. Ось-ось містер Тейт скаже:

— Стріляйте, містер Фінч...

Але натомість вигукнув голосно і владно:

— Прошу до порядку!

Голови внизу одразу підвелися. Містер Тейт вийшов із залу і повернувся з Томом Робінсоном. Він провів його на місце поряд з Аттікусом і сам став поруч. Суддя Тейлор раптом прокинувся, насторожено випростався і обвів очима лави присяжних.

Далі все було, як у сні: повернулися присяжні, вони рухалися повільно, наче плавці під водою, десь здалека долинав млявий голос судді Тейлора. І тоді я побачила те, що могла помітити тільки дочка адвоката. Це було все одно, що дивитися, як Аттікус виходить на вулицю, зводить рушницю і тисне на курок... Дивитися, знаючи, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на підсудного, якщо вони його засудили. Коли наші присяжні повернулися, жоден з них не глянув на Тома Робінсона. Старшина передав містерові Тейту якийсь папірець, той подав його секретареві, а секретар — судді.

Я зажмурилася. Суддя Тейлор зачитував рішення присяжних — кожного зокрема: «Винен... винен... винен... винен». Я непомітно глянула на Джема: вчепившись руками в бильця галереї, він стискував їх так, що пальці побіліли, і від кожного «винен» плечі його здригались, немов від удару.

Суддя Тейлор щось говорив. У руках він тримав молоток, але не стукав. Як у тумані, я побачила — Аттікус збирає зі столу свої папери і ховає в портфель. Клацнув замком, підійшов до секретаря суду, щось сказав йому, кивнув містерові Джілмеру, потім підступив до Тома Робінсона і, поклавши йому руку на плече, щось сказав на вухо. Зняв із спинки стільця свій піджак, накинув на плечі. Вийшов із залу засідань, але цього разу іншим виходом — не так, як завжди. Йому, певно, хотілося якнайскоріше прийти додому бо він швидко попрямував через зал до південного виходу. Я весь час дивилася на нього, але він не підвів очей.

Хтось легенько штовхнув мене, та мені не хотілося обертатись, я не могла відірвати погляд від людей там, унизу, від самотньої постаті Аттікуса, що йшов до виходу.

— Міс Джін Луїзо.

Я обернулася. Люди навкруги стояли. Вздовж усієї галереї — і на нашому і на протилежному боці — негри підводились. Голос преподобного Сайкса теж, здавалося, долинав здалека, як і голос судді Тейлора кілька хвилин тому:

— Встаньте, Джін Луїзо, ваш батько йде.

РОЗДІЛ XXII

Тепер настала черга Джемові плакати. Ми йшли додому. Навколо весело гомонів натовп, а по обличчю брата текли гіркі сльози. «Це ж несправедливо!» — повторював він весь час, поки ми дійшли до рогу площі, де на нас чекав Аттікус. Батько стояв під ліхтарем, у нього був такий вигляд, ніби нічого особливого не сталося, жилетка застебнута, комірець і галстук на місці, ланцюжок від годинника блищав. Перед нами знову був спокійний, поміркований Аттікус.

— Несправедливо це, Аттікус,— мовив Джем.

— Так, сину, це несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Олександра ще не спала. Вона була в халаті і, присягаюся, не знімала корсета.

— Прошу вибачення, брате...— почала вона.

Тітка ніколи не називала Аттікуса братом, я глянула крадькома на Джема, але він не слухав. Він дивився то на Аттікуса, то на підлогу, можливо, вважав, що Аттікус теж винен, що Тома Робінсона засудили?

— Що з ним? — запитала тітка, вказуючи на Джема.

— Нічого, все обійдеться,— відповів Аттікус.— Це був удар для нього.— Батько зітхнув.— Я йду спати,— сказав він,— якщо вранці не встану як звичайно, не будіть мене.

— По-перше, я вважаю, що з твого боку нерозумно дозволяти їм....

— Це їхній рідний дім, сестро,— сказав Аттікус.— Таким ми його збудували для них, і нехай вчаться жити в ньому.

— Але для цього їм не обов’язково ходити в суд і валятися у тому багні...

— До речі, суд — нічим не гірша установа в округу Мейкомб, ніж місіонерське товариство.

— Аттікус,— сказала тітка, дивлячись на батька переляканими очима,— я ніколи не сподівалася, що такі речі можуть тебе розсердити.

— Я не серджусь. Я просто стомився. Іду спати.

— Аттікус,— похмуро сказав Джем.

Аттікус зупинився біля дверей.

— Що, сину?

— Як же вони могли таке зробити, як?

— Не знаю, сину, але зробили. Так вони робили раніше, так зробили сьогодні, і це не востаннє. І плачуть при цьому, певно, тільки діти. На добраніч.

Але вранці все здається не таким страшним. Тільки-но розвиднілось, Аттікус був уже на ногах. Коли ми, ще не отямившись після вчорашнього, переступили поріг вітальні, він сидів і переглядав «Мобіл реджістер». На сонному обличчі Джема можна було прочитати запитання, яке він намагався вимовити.

— Не треба передчасно хвилюватися,— заспокоїв його Аттікус, коли ми ввійшли до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію. Ще є надія. О господи, Кел, що це значить? — Аттікус як заворожений дивився на свою тарілку.

— Батько Тома Робінсона приніс вам сьогодні курча,— сказала Келпурнія.— Я засмажила його.

— Скажи йому, що для мене це велика честь — навіть у Білому домі, я певен, на сніданок не подають курчат. А це що?

— Булочки,— сказала Келпурнія.— Естела прислала, вона куховарка в готелі.

Аттікус глянув на неї здивовано.

— Ви краще підіть у кухню та подивіться, що там робиться, містер Фінч,— сказала Келпурнія.

Аттікус пішов у кухню, ми попрямували за ним. На столі горою лежали продукти: великі шматки копченої свинини, помідори, боби, навіть виноград. Аттікус усміхнувся, коли побачив банку засолених свинячих ніжок.

— Сподіваюся, тітонька дозволить мені їсти це в нашій їдальні?

— Приходжу сьогодні вранці, а на задньому ганку повно всякої всячини,— сказала Келпурнія.— Вони... вони вам дуже вдячні, містер Фінч, за все, що ви для них зробили. Адже це... це не дуже зухвало з їхнього боку, правда ж?

Аттікус відповів не відразу. Сльози затуманили йому очі.

— Скажи їм, що я дуже вдячний,— мовив він.— І ще скажи... скажи, щоб вони більше цього не робили. Надто важкі часи настали...

З кухні він зайшов до їдальні, вибачився перед тіткою Олександрою, надів капелюх і попрямував до міста.

У коридорі почулася хода Діла, і Келпурнія не стала прибирати зі столу сніданок Аттікуса, до якого він і не доторкнувся. Діл жував, як той кролик, передніми зубами й розповідав, що сказала міс Рейчел з приводу вчорашнього суду; а сказала вона, що коли Аттікусу хочеться пробити головою стіну, хай пробиває — голова його.

— Я б їй відповів,— буркнув Діл, обгризаючи курячу ніжку,— але сьогодні вранці у неї був не той настрій, щоб багато розмовляти. Казала, що півночі через мене не спала, хвилювалася, куди я подівся, хотіла шерифові заявити, щоб розшукали, але він був у суді.

— Діл, облиш ти цю звичку — іти з дому, не сказавши, куди йдеш,— озвався Джем.— Нащо тобі сердити міс Рейчел?

Діл зітхнув.

— Я завжди кажу, куди йду. Просто остогидло... Надто часто ввижаються їй змії в шафі. За сніданком щоранку вона випиває не менше пінти, ну, а дві повні склянки — це я сам бачив.

— Не говори так, Діл,— сказала тітка Олександра.— Не личить дітям так говорити. Це... безсоромно з твого боку.

— Чого ж безсоромно, міс Олександра? Хіба казати правду — безсоромно?

— Але ж як ти кажеш цю правду!

Джем недобре зиркнув на неї і звернувся до Діла:

— Ходімо. Виноград забирай із собою.

Коли ми вийшли на веранду, міс Стефані Крофорд жваво розповідала міс Моді Аткінсон і містерові Ейвері про вчорашні події. Вони подивилися на нас і розмовляли далі. Джем вигукнув щось, ніби войовничий заклик, а я пошкодувала, що в мене не було зброї.

— Ненавиджу, коли дорослі придивляються до мене,— сказав Діл,— Почуваєш себе так, ніби зробив якусь шкоду.

Міс Моді голосно гукнула:

— Джем Фінч, підійди-но сюди!

Джем зітхнув і зліз з гойдалки.

— І ми з тобою,— заявив Діл.

Міс Стефані була людина допитлива, від надмірної цікавості у неї аж ніс ворушився. Їй не терпілося дізнатись, хто дозволив нам піти в суд,— сама вона нас не бачила, але вранці все місто знало, що ми сиділи на галереї для кольорових. Чи не сам Аттікус посадив нас там, щоб... Там, певно, й дихати було нічим серед цих... Чи зрозуміла Всевидько усе, що там?.. Чи не кусали ми собі лікті, коли стало ясно, що батько програв справу?

— Замовкни, Стефані,— відрізала міс Моді.— Я не хочу стовбичити на цій веранді весь ранок... Джем Фінч, я покликала тебе, щоб запитати, чи не бажаєш ти зі своїми колегами покуштувати мого пирога. Я встала сьогодні о п’ятій годині, щоб спекти його, отож погоджуйся. Вибачайте, міс Стефані. До побачення, містер Ейвері.

На кухонному столі міс Моді ми побачили один великий пиріг і два маленьких. Маленьких мало б бути три. Не могла ж міс Моді забути про Діла. Вона, певно, помітила наше здивування, бо відрізала шматок од великого пирога і подала Джемові.

Ми їли пиріг і розуміли, що, пригощаючи нас, міс Моді: хотіла сказати: її ставлення до нас не змінилося. Вона сиділа мовчки на стільці і все дивилася на нас.

Потім раптом сказала:

— Не журися, Джем. Насправді у житті не все так погано, як здається.

Коли міс Моді, сидячи вдома, збиралася виголосити довгу промову, то починала з того, що клала долоні на коліна і поправляла язиком вставні зуби. Так вона зробила і тепер; ми сиділи і ждали.

— Ось що я хотіла вам сказати: є на світі люди, які ніби для того й народжуються, щоб виконувати найневдячнішу роботу. Ваш батько — один із таких людей.

— Ну, гаразд,— сказав Джем.

— Тільки без «Ну, гаразд», сер,— зауважила міс Моді, вловивши нотку безнадійності в його голосі.— Ти ще не настільки дорослий, щоб зрозуміти до пуття мої слова.

Джем втупив очі у недоїдений пиріг.

— Почуваєш себе, як гусінь в коконі, ось що,— сказав Джем.— Закутають тебе гарненько, і дрімаєш у теплі. Я завжди думав, що у Мейкомбі живуть найкращі люди в світі, так принаймні здається на перший погляд.

— Ми, жителі Мейкомба, як ніхто інший почуваємо себе в цілковитій безпеці,— вела далі міс Моді.— Не часто обов’язок закликає нас показати, що ми справжні християни, та коли вже закличе, то у нас є такі люди, як Аттікус, вони не осоромлять нас.

Джем сумно всміхнувся.

— Якби всі в нашому округу так думали.

— Ти навіть не підозрюєш, як багато людей думають саме так.

— Хто, наприклад? — Джем підвищив голос.— Хто в нашому місті хоч пальцем поворухнув, щоб допомогти Томові Робінсону? Хто?

— Насамперед його кольорові друзі і такі люди, як ми. Такі, як суддя Тейлор. Такі, як містер Гек Тейт. Перестань жувати, Джем, поміркуй гарненько. Тобі не спадало на думку, що суддя Тейлор не випадково призначив Аттікуса захисником Тома? Що у судді Тейлора були для цього свої причини?

І справді! Як це він не звернув уваги? Адже підсудний був неспроможний найняти адвоката. Як правило, в таких випадках суддя призначав захисником Максвела Гріна, молодого мейкомбського адвоката, якому ще бракувало досвіду. Отже, Тома Робінсона мав захищати Максвел Грін.

— Подумай над цим,— мовила міс Моді.— Це не випадково. Учора ввечері я сиділа на веранді і ждала. Довго ждала, поки ви повернетесь із суду. Ждала й думала: Аттікус Фінч не виграє цієї оправи, не зможе виграти, але він єдина в наших краях людина, здатна примусити присяжних довго сушити собі голови над такою справою. І я сказала собі: це крок уперед, хай невеличкий, дитячий, а все-таки крок уперед.

— Все це непогано, але чому ж наші освічені судді та адвокати не можуть приборкати дикунів присяжних? — промимрив Джем.— Ну, ось я виросту...

— Про це ви поміркуйте вдвох із батьком,— сказала міс Моді.

Ми спустилися прохолодними новими східцями, вийшли на сонце і побачили, що містер Ейвері і міс Стефані Крофорд усе ще стоять і розмовляють. Відступили на кілька кроків і тепер стояли на тротуарі проти будинку міс Стефані. До них простувала міс Рейчел.

— А я, коли виросту, буду клоуном,— сказав Діл.

Ми з Джемом зупинилися від подиву.

— Так, так, клоуном,— повторив Діл.— Нема у мене ніякого підходу до людей, я вмію хіба що сміятися з них, піду в цирк і сміятимуся скільки заманеться.

— Звідки ти взяв, що клоуни сміються? — запитав Джем.— Навпаки, вони сумні, а з них усі сміються.

— А я буду не такий, як усі клоуни. Вийду на середину арени і сміятимуся з людей. Ти он глянь туди,— і Діл показав рукою.— То хіба люди? Їм на мітлах літати. Тітонька Рейчел уже літає.

Міс Стефані і міс Рейчел відчайдушно замахали нам руками. Діл правду каже — вони як відьми.

— От лихо! — зітхнув Джем.— А не підійти не можна. Щось трапилося.

Містер Ейвері розчервонівся — він так чхав, що трохи не збив нас, коли ми підійшли. Міс Стефані тремтіла від хвилювання, а міс Рейчел схопила Діла за плече.

— Негайно ідіть у двір і з двору нікуди,— веліла вона.— На вулиці небезпечно.

— Що трапилося? — запитала я.

— Ви що, не чули? В місті тільки й розмов, що про це...

На порозі з’явилася тітка Олександра і покликала нас, але було вже пізно: міс Стефані встигла розповісти нам з превеликою радістю, що сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив на вулиці, біля пошти, Аттікуса, плюнув йому в обличчя і сказав, що рано чи пізно він з ним розправиться.

РОЗДІЛ XXIII

— Я б волів, щоб Боб Юел не жував тютюну,— оце й усе, що сказав з цього приводу Аттікус.

А події, за словами міс Стефані Крофорд, розгорталися так. Аттікус саме виходив з пошти, коли Боб Юел підступив до нього, вилаяв Аттікуса, плюнув йому в обличчя і погрозив, що вб’є його. Міс Стефані сказала (коли вона розповідала цю історію вдруге, виходило, ніби сама все бачила на власні очі — саме поверталася з крамниці), що Аттікус і оком не змигнув, дістав носовичок, витер обличчя і стояв собі, а тим часом містер Юел обзивав його такими словами, що скоріше їй язик одсохне, ніж вона їх повторить. Містер Юел умів зводити рахунки в глухому закутку, він знав, як це робиться, а тут іще й не дістав опору, отож і почав наступати: «То що — битися не бажаєте? Надто гордий? Чорнолюб смердючий!» — «Ні, просто надто старий»,— сказав Аттікус і, засунувши руки в кишені, пішов геть,— розповідала міс Стефані. Отакий він, Аттікус Фінч, інколи так відріже, що...

У нас з Джемом було невесело на душі.

— І все-таки,— сказала я,— колись він був найкращий стрілець округу. Він міг...

— Не ходитиме ж він з рушницею, Всевидько,— сказав Джем.— Та в нього й рушниці немає. Ти ж знаєш, що навіть до тюрми він тоді пішов без зброї. Аттікус вважає, що носити при собі зброю означає напрошуватися на постріл.

— Тепер інша річ,— заперечила я.— Давай попросимо його, хай у когось позичить рушницю.

Ми сказали про це Аттікусу, він відповів: «Нісенітниця».

Діл доводив, що треба просити і добрий Аттікус поступиться; зрештою, якщо містер Юел уб’є його, ми ж помремо з голоду, до того ж за нас візьметься тітка Олександра. Насамперед, тільки-но Аттікуса поховають, вона прожене Келпурнію. Джем сказав, що на нього, певно, подіяло б, якби я розридалась і почала качатися по підлозі. Адже я маленька, до того ж дівчинка. Але це теж не допомогло.

Аттікус помітив, що ми похмуро тиняємось навколо будинку, не їмо, що нас не цікавлять звичайні розваги, і зрозумів, як глибоко ми стурбовані. Одного вечора він приніс футбольний журнал, Джем байдуже погортав його і відсунув. Тоді Аттікус запитав:

— Що тебе непокоїть, сину?

— Містер Юел,— недовго думаючи, відповів Джим.

— А що сталося?

— Нічого особливого. Ми боїмося за тебе і хочемо, щоб ти з ним що-небудь зробив.

Аттікус сумно всміхнувся.

— Що ж із ним зробити? Хіба примусити підписати пакт про ненапад?

— Коли людина погрожує розправою, від неї можна всього сподіватися.

— Тоді від нього й справді можна було всього сподіватися,— сказав Аттікус.— Джем, уяви себе на хвилинку на місці Боба Юела. Під час суду я переконливо довів, що жодному його слову вірити не можна, якщо доти йому хтось іще вірив. Йому треба було зігнати на комусь зло, такі люди, як він, не можуть без цього. Якщо, плюнувши мені в обличчя і пригрозивши убити, він хоч один раз не побив Мейєлу, мене це влаштовує. Він мав одвести на комусь душу, хай краще на мені, ніж на своїх дітях. Розумієш?

Джем кивнув головою.

Тітка Олександра зайшла саме тоді, коли Аттікус говорив:

— Нам нема чого боятися Боба Юела, він уже вдовольнився.

— А я не зовсім певна цього. Така людина може піти на все, аби помститися. Ти ж знаєш їх.

— Справді, сестро, що Юел може мені зробити?

— Заподіє щось нишком,— сказала тітка Олександра.— Не сумнівайся.

— Це не така проста річ — щось заподіяти в Мейкомбі нишком,— відповів Аттікус.

Після цього ми вже не боялися. Літо минало, і ми не гаяли даремно часу. Аттікус запевнив нас, що поки вища судова інстанція не розгляне справи, Томові Робінсону нічого не загрожує, і цілком можливо, що Тома випустять або принаймні призначать новий судовий розгляд. А поки що він працює на фермі в епфілдській тюрмі, за сімдесят миль від Мейкомба, в Честерському округу. Я запитала, чи дозволять дружині і дітям відвідувати Тема, Аттікус відповів, що не дозволять.

— А якщо апеляція не допоможе, що тоді з ним буде? — запитала я.

— Тоді посадять на електричний стілець,— сказав Аттікус, — якщо губернатор не пом’якшить вирок. Не треба тривожитись передчасно, Всевидько. Сподіватимемось, що все обійдеться.

Джем лежав на дивані і читав журнал «Популярна механіка». Раптом він підвів голову і сказав:

— Це несправедливо. Він нікого не вбив, навіть якщо він і винен. Він нікого не позбавив життя.

— Ти ж знаєш, що по закону штату Алабама гвалтування карається смертю.

— Так, сер, але присяжні не повинні були виносити йому смертний вирок. А коли вже осудили, могли дати двадцять років.

— Засудити на двадцять років,— поправив Аттікус.— Том Робінсон — кольоровий. У наших краях, Джем, не знайдеться такого суду присяжних, який, розглядаючи подібну справу, сказав би: «Ти винен, але не дуже». Тут може бути або повне виправдання, або найвища кара.

Джем похитав головою.

— Я знаю, що все це неправильно, але не можу збагнути, де помилка... можливо, закон тут надто суворий...

Аттікус випустив з рук газету, і вона впала на підлогу. Він сказав, що в даному разі закон справедливий, несправедливо те, що на підставі тільки побічних доказів прокурор наполягає на смертному вироку, а присяжні виносять такий вирок. Він глянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив:

— Щоб винести смертний вирок, скажімо, за вбивство, має бути один або два очевидці. Треба, щоб хтось сказав: «Так, я був при цьому, бачив, як він натиснув на курок».

— Але ж багато людей покарано на смерть на підставі побічних доказів,— зауважив Джем.

— Знаю, і багато з них, мабуть, заслужило цього... Та коли нема очевидців, завжди виникає сумнів, хай навіть якась крихта сумніву. Закон називає такий сумнів «допустимим», але, по-моєму, ми не маємо права і на крихту сумніву. Бо тоді не виключається ймовірність, хай навіть незначна, що осудили людину невинну.

— І знову ж виходить, що все вирішують присяжні. Треба покінчити з ними, та й годі,— твердо заявив Джем.

Аттікус намагався стримати усмішку, проте не зміг.

— Чи не занадто жорстокий ти, сину, щодо нашого брата-юриста? Я думаю, можна знайти легший шлях: змінити закон. Змінити так, щоб смертний вирок мав право виносити тільки суддя.

— В такому разі їдь до Монтгомері і міняй закон.

— Ти навіть не уявляєш, як це складно. Я не доживу до того часу, коли змінять закон, а ти якщо й доживеш, то будеш уже старий.

Це не влаштовувало Джема.

— Ні, з присяжними таки треба кінчати. Том був не винен, а вони сказали — винен.

— Якби, сину, ти був присяжним, а з тобою ще одинадцять хлопців таких, як ти, Тома б уже звільнили,— сказав Аттікус.—Поки що тобі ніщо не заважає міркувати розсудливо і послідовно. Оті дванадцять присяжних у повсякденному житті цілком розумні люди, але ти сам бачив, як розсудливість зрадила їх. Те саме ти спостерігав тієї пам’ятної ночі біля тюрми. Ті люди поїхали тоді не тому, що враз стали свідомі й розсудливі, а тому, що там були ми. У нашому житті є щось таке, від чого вони втрачають інколи здоровий глузд, і коли б навіть захотіли бути справедливими, то не змогли б. Коли в наших судах білий виступав проти чорного, виграє завжди білий. Така вже наша дійсність.

— І все-таки це несправедливо,— наполягав Джем.— Не можна осудити людину на підставі таких доказів, ні в якому разі,— сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.

— Ти не міг би, а вони змогли й осудили. Ставатимеш, сину, старшим, більше побачиш. Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду. Коли ти виростеш, то побачиш, як білі на кожному кроці ошукують чорних. Але я тобі ось що скажу, і ти ніколи про це не забувай: якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок.

Аттікус говорив зовсім тихо, але останнє слово нас приголомшило. Я глянула на нього: його очі палали.

— Білий негідник зловживає темнотою і неуцтвом негра — що може бути огидніше? Не треба себе обманювати: ніщо не минає без сліду, рахунок росте, і настане день, коли за все доведеться заплатити. Дай боже, щоб ви цього не зазнали.

Джем почухав потилицю і раптом широко розплющив очі.

— Аттікус, чому такі люди, як ми або міс Моді, не бувають присяжними? — запитав він.— Жодного жителя Мейкомба немає серед присяжних, вони всі здалеку десь, із глушини.

Аттікус відкинувся у своєму кріслі. Не знаю чому, але він був задоволений Джемом.

— Я все ждав, поки ти додумаєшся до цього,— сказав він.— На те є багато причин. По-перше, міс Моді не може бути присяжною, бо вона жінка...

Я обурилась.

— Ти вважаєш, що жінки в Алабамі не можуть?..

— Саме так. Я вважаю, що треба оберігати наших тендітних жінок від брудних справ, таких, як справа Тома. Крім того,— Аттікус усміхнувся,— жодну судову справу ми, певно, не змогли б довести до кінця, дами-присяжні тільки б те й робили, що ставили запитання.

Ми з Джемом засміялися. Уявляю собі: міс Моді — присяжна. Або місіс Дюбоз у своєму кріслі на колесах: «Перестань стукати молотком, Джон Тейлор, я хочу про щось запитати цього чоловіка!» Ні, наші предки були мудрі.

— А щодо таких людей, як ми, то нам теж доведеться розплачуватися. Наші присяжні такі, яких ми заслужили. По-перше, наші хоробрі мейкомбці до всього байдужі. По-друге, вони бояться. Потім вони...

— Чого бояться?— запитав Джем.

— Ну... припустимо, що міс Рейчел наїхала машиною на міс Моді і містер Лінк Діз має вирішити, яку суму треба стягти з міс Рейчел на користь потерпілої. Обидві вони — його покупці, а він не захоче втрачати жодного покупця, так же? От він і каже судді Тейлору, що не може бути на засіданні суду, бо на цей час нікому його підмінити в крамниці. Суддя Тейлор звільняє його. Інколи це дуже сердить суддю, але все-таки він звільняє.

— А чому містер Діз думає, що міс Рейчел або міс Моді перестануть купляти в його крамниці? — запитала я.

— Міс Рейчел перестане, а міс Моді — ні,— сказав Джем.— Але ж голосування присяжних — таємне, правда ж, Аттікус?

Батько всміхнувся.

— Ти ще багато чого не знаєш, сину. Справді, голосування присяжних вважається таємним. Становище присяжного змушує його приймати рішення і відкрито висловлювати свою думку. Люди не завжди охоче це роблять. Інколи це неприємно.

— Я певен, що в справі Тома присяжні прийняли рішення поспіхом,— буркнув Джем.

Рука Аттікуса потяглася до кишенькового годинника.

— Ні, не поспіхом,— сказав він скоріше собі, ніж нам.— Саме це і навело мене на думку: може, це початок нового? Присяжні сушили собі голову над рішенням кілька годин. Вони, певно, заздалегідь знали, який буде вирок, а звичайно в таких випадках радяться кілька хвилин. Цього разу...— Аттікус замовк і подивився на нас.— Вам, мабуть, цікаво буде знати, що серед присяжних був один, якого ледве умовили... спочатку він взагалі наполягав на повному виправданні.

— Хто це? — здивовано запитав Джем.

У Аттікуса весело заблищали очі.

— Не годиться мені про це говорити, скажу тільки, що це — ваш приятель із Старого Сарема...

— Із Канінгемів? — вигукнув Джем.— Але я нікого з них не бачив... ти, видно, жартуєш.— Він спідлоба глянув на батька.

— Це їхній родич. Я ніби відчував — і не відвів його. Інтуїтивно. Міг відвести, але не відвів.

— Неймовірно! — дивувався Джем.— Щойно хотіли людину вбити, а за хвилину ладні її відпустити... Ні, я, мабуть, ніколи не зрозумію цих людей.

Аттікус сказав, що цих людей треба знати. Відтоді, як Канінгеми переїхали в Новий Світ, вони ні в кого нічого не брали — ніколи. Це такі люди, сказав Аттікус, що заслужиш їхню повагу — і вони за тебе у вогонь і воду підуть. У нього було таке відчуття, що тієї ночі біля тюрми вони пройнялися повагою до Фінчів і тому поїхали, нічого не заподіявши. А примусити Канінгема змінити свою думку може хіба що якесь чудо, і тільки разом з іншим Канінгемом.

— Якби серед присяжних був ще один Канінгем, вони не винесли б ніякого рішення.

— Ти хочеш сказати, що не відвів із складу присяжних чоловіка, який напередодні хотів тебе вбігти? — повільно запитав Джем.— Як же ти міг так ризикувати, Аттікус, як ти міг?

— Якщо уважно розібратися, то риску особливого не було. Якщо один домагається осудження підсудного і другий теж, то різниці між ними немає. А от коли один за осудження, а другий вагається,— тут різниця є, хай і невелика. Згоден? Серед усіх присяжних він був єдиний, про кого я не міг з певністю сказати, як він проголосує.

— А ким він доводиться містерові Уолтеру Канінгему? — запитала я.

Аттікус підвівся, розправив плечі і позіхнув. Навіть нам ще рано було спати, але ми знали: він ще хотів почитати. Аттікус підняв газету з підлоги, згорнув її і легенько торкнувся моєї голови.

— Давай прикинемо,— прогудів він.— Так... так... зрозуміло. Двічі двоюрідний брат.

— Як це?

— Дві сестри вийшли заміж за двох братів. Більше нічого не скажу — пометикуй тепер.

Я довго сушила собі голову і вирішила, що якби я вийшла заміж за Джема та якби у Діла була сестра і він з нею одружився, то наші діти були б двічі двоюрідні.

— Не відразу збагнеш,— сказала я Джемові, коли Аттікус пішов.— Дивні люди ці Канінгеми. Тітонько, ви чули?

Тітка Олександра плела килимок і не дивилася на нас, але нашу розмову слухала. Вона сиділа в своєму кріслі, робочий кошик стояв поруч, килимок лежав на колінах. Я ніколи не могла зрозуміти, чому добропорядні дами так люблять задушними вечорами плести килимки.

— Чула,— відповіла тітка.

Я пригадала давню історію — коли стрімголов кинулась захищати Уолтера Канінгема-молодшого. Добре, що я тоді визволила його з біди.

— Незабаром ми підемо в школу, і я запрошу Уолтера до нас пообідати,— сказала я, забувши про те, що обіцяла при першій же зустрічі відлупцювати його.— Інколи він може лишитись у нас і після уроків. А потім Аттікус одвезе його до Старого Сарема. Він міг би зрідка і ночувати у нас. Ти згоден, Джем?

— Буде видно,— сказала тітка Олександра.

В устах тітки Олександри ці слова означали погрозу, а не обіцянку. Мене це здивувало, і я запитала:

— А чому ні, тітонько? Вони гарні люди.

Вона глянула на мене з-під своїх робочих окулярів.

— Джін Луїзо, я не сумніваюсь, що вони непогані люди. Але вони не нашого кола.

— Всевидько, тітонька хоче сказати, що вони неотесані,— пояснив Джем.

— Як це — неотесані?

— Ну, грубі. Люблять просту музику і таке інше.

— Ну й що? Я теж люблю...

— Не мели дурниць, Джін Луїзо,— сказала тітка Олександра.— Річ у тому, що коли навіть вимити Канінгема до блиску, взути в черевики і надіти йому новий костюм, він все одно ніколи не буде таким, як Джем. Крім того, Канінгеми дуже охочі до спиртного. Жінки з роду Фінчів не цікавляться такими людьми.

— Ті-тонь-ко,— сказав Джем,— та їй же ще тільки дев’ять років.

— Все одно, хай змалку набирається розуму.

В словах тітки Олександри відчувалася рішучість. Мені згадалося, як останнього разу вона пішла в наступ проти мене. Я так і не зрозуміла чому. Це було тоді, коли я мріяла піти до Келпурнії, мені страшенно хотілося побувати у неї в гостях, побачити, як вона живе, хто її друзі. Але це було так само неможливо, як побувати на другому боці місяця. Цього разу тактика тітки Олександри була інша, а мета та сама. Можливо, вона для того й перейшла до нас, щоб допомагати нам вибирати друзів. Я могла сперечатися з нею скільки завгодно.

— Якщо вони хороші люди, чому я не можу по-дружньому ставитися до Уолтера?

— Я не забороняю тобі ставитися до нього по-дружньому. Ти повинна бути з ним привітна, ввічлива, з усіма треба бути чемною, голубонько. Але запрошувати його додому ти не повинна.

— А якби він був наш родич?

— Річ у тому, що він нам не родич, а коли б навіть був родич, я все одно сказала б те саме.

— Тітонько,— заговорив Джем,— батько каже, що друзів вибирають, а родичів — ні, і визнавай їх чи не визнавай, вони однаково залишаються ріднею, не визнавати родичів просто нерозумно.

— Батько вам наговорив хтозна-чого,— сказала тітка Олександра,— а я повторюю, що Джін Луїза не повинна запрошувати Уолтера Канінгема в наш дім. Коли б навіть він був твоїм двічі двоюрідним братом, його не слід приймати в цьому домі, хіба що він прийде до Аттікуса в оправах. І досить про це.

Заборона остаточна. Проте цього разу їй доведеться пояснити.

— Але мені хочеться погратися з Уолтером, чому не можна?

Тітка Олександра зняла окуляри і пильно подивилася на мене.

— А тому,— сказала вона,— що він — покидьок. Саме тому ти з ним не гратимешся. Нічого тобі з ним водитися, переймати його звички, вчитися бозна-чого. І без цього твоєму батькові досить мороки з тобою.

Не знаю, що б я зробила, якби не Джем. Він схопив мене за плечі, а потім, обнявши однією рукою, повів до своєї кімнати. Від злості я розридалась. Аттікус почув, що я плачу, і зазирнув у двері.

— Нічого особливого,— сердито сказав Джем,— це просто так.

— Всевидько, хочеш гумку?

Джем понишпорив у кишені і дістав пакетик жувальної гумки. Я жувала кілька хвилин, поки нарешті відчула в роті приємний смак.

Джем наводив лад на своєму столику. Волосся у нього спереду і на потилиці, як завжди, настовбурчилось, певно, воно в нього ніколи не лежатиме, як у дорослого чоловіка, хіба, може, він поголить голову, і тоді нове волосся відросте акуратно, як годиться. Брови у нього зробилися густі, сам він став якийсь тоненький і високий. Джем тягнувся вгору.

Він озирнувся і, певно, подумав, що я знову розплачуся, бо сказав:

— Щось тобі покажу, тільки нікому ні слова.

Я запитала: що? Ніяково усміхаючись, він розстебнув сорочку.

— Ну й що?

— Хіба ти нічого не бачиш?

— Не бачу.

— Ну, волосся.

— Де?

— Та ось же. Бачиш?

Він щойно мене втішав, тому я сказала: «Чудово!», хоч нічого й не побачила.

— Справді, чудово, Джем.

— І під руками теж,— сказав він.— Наступного року збираюся грати в футбол. Знаєш що, Всевидько, не треба злитися, коли тітка щось каже.

Здається, тільки вчора він казав мені, щоб я сама не злила тітку.

— Розумієш, вона просто не звикла до дівчат. Принаймні до таких, як ти. Вона хоче зробити з тебе справжню даму. Ну, чого б тобі не взятися до шитва або ще чогось?

— Не діжде! Вона мене просто не любить, от і все. Але мене це не дуже турбує. Вона мене розізлила не тим, що сказала, ніби в Аттікуса багато мороки зі мною, а тим, що назвала Уолтера Канінгема покидьком. А з Аттікусом ми вже порозумілись. Я запитала його, чи справді у нього багато мороки зі мною, і він відповів, що не дуже і що мені зовсім нема чого турбуватися з цього приводу. Ні, це я через Уолтера... Він зовсім не покидьок. Він не схожий на Юелів.

Джем роззувся і ліг на ліжко. Поклав за спину подушку і ввімкнув світло над головою.

— Знаєш що, Всевидько? Я вже трохи розібрався. Останнім часом я багато думав і дещо зрозумів. На світі є чотири типи людей. Звичайні — такі, як ми і наші сусіди; потім такі, як Канінгеми, що живуть у глушині; далі йдуть такі, як Юели, що живуть на звалищах, і, нарешті, негри.

— А як же, наприклад, з китайцями, що живуть в Болдуїнському окрузі?

— Я кажу про Мейкомбський округ. Вся справа в тому, що нам не подобаються Канінгеми, Канінгемам — Юели, а Юели ненавидять кольорових.

— Якщо це так,— сказала я,— то чому ж тоді присяжні типу Канінгемів не виправдали Тома на зло Юелам?

Джем одмахнувся від мене, як від маленької дитини.

— Ти знаєш,— сказав він,— я бачив, як Аттікус, слухаючи музику по радіо, притупує в такт ногою. І ще він дуже любить поласувати «солодкими залишками» на дні каструлі...

— Чим же ми тоді кращі за Канінгемів? — запитала я.— Не розумію, чому тітка...

— Виходить, ніби нічим, і все-таки деяка різниця є. Колись Аттікус сказав, ніби тітка тому пишається своїм родоводом, що у нас уся спадщина — добре ім’я.

— Ну, не знаю, Джем, мені він одного разу сказав, що всі ці розмови про старовинний родовід — дурниці. Кожен рід старовинний. Я запитала — як же у кольорових і англійців? Він відповів, що так само.

— Походження — це не те, що давність роду,— сказав Джем.— Для походження важливо, чи давно в роду уміють читати і писати. Знаєш, Всевидько, я довго над цим міркував, і тут більше нічого не придумаєш. Певно, колись давно, коли Фінчі жили ще в Єгипті, хтось із них вивчив один-два ієрогліфи, а потім навчив свого сина.— Джем усміхнувся.— Уяви собі — наша тітка пишається тим, що її прапрадід | умів читати й писати... Дивно, чим жінки пишаються. Просто смішно.

— От і добре, що він умів, бо хто ж би тоді навчив Аттікуса і наших предків? А якби Аттікус не вмів читати, що було б з нами? Ні, Джем, мені здається, що походження — це щось інше.

— Чим же тоді, по-твоєму, ми відрізняємося від Канінгемів? Містер Канінгем ледве-ледве розписується, я сам бачив. Ми просто набагато раніше навчилися читати і писати, ніж вони.

— Але ж ніхто не народжується письменним, усі повинні вчитися. Уолтер — здібний хлопець, правда, він трохи відстає, але це тому, що йому треба лишатися вдома і допомагати батькові. Він такий, як і всі. Ні, Джем, я думаю, що всі люди однакові. Люди, та й годі.

Джем одвернувся і поправив подушку, вдаривши по ній кулаком. А коли нарешті влігся, я помітила, що обличчя його аж почорніло. Знову з ним щось діялось. У такі хвилини з ним треба бути обережною. Брови насуплені, губи як нитка. Він довго мовчав.

— У твої роки я теж так міркував,— вимовив нарешті.— Якщо всі люди однакові, чому ж вони не можуть жити у злагоді між собою? Якщо всі люди однакові, звідки ж стільки презирства, чому вони зневажають так одне одного? Знаєш, Всевидько, я, здається, починаю дещо розуміти. Починаю розуміти, чому Страхолюд Редлі ніколи не буває серед людей... просто він не хоче їх бачити.

РОЗДІЛ XXIV

Фартух на Келпурнії був так накрохмалений, що аж стирчав на всі боки. Тримаючи в руках піднос з шарлоткою, вона обережно відчинила спиною двері. Як легко і невимушено справлялася вона з важкими підносами, повними всяких страв,— я просто милувалася, дивлячись на неї. Тітці Олександрі, здається, теж це подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії подавати на стіл.

Кінчався серпень. Завтра Діл виїздить до Мерідіана, а сьогодні вони з Джемом пішли до Баркерової заводі. Джем несподівано узнав, що Діл не вміє плавати, його ніхто ніколи не вчив цього. Джем був дуже вражений, він вважав, що не вміти плавати — це все одно, що не вміти ходити. Уже другий день вони ходять на річку, але мене з собою не беруть, кажуть, що роздягаються догола, тому мені з ними не можна. І я змушена проводити час то з Келпурнією, то з міс Моді.

Сьогодні в нашому домі господарювали члени місіонерського товариства, яких запросила тітка Олександра, щоб обговорити деякі невідкладні питання. В кухню долинав голос місіс Грейс Мерівезер, яка розповідала про злиденне життя мрунів,— здається, так вона назвала цих людей. Вони викидають жінок із своїх халуп, коли виходить строк, не знаю, що це за строк; у них відсутнє почуття родини — уявляю собі, яке це справило враження на нашу тітку; коли дітям сповнюється тринадцять, їх піддають жахливим випробуванням; мрунів мучать інфекційні хвороби і паразити; ці люди жують кору хінного дерева, випльовують жуйку в одну посудину, варять її, а потім вживають це питво як п’янкий напій.

На цьому дами вирішили зробити перерву і підкріпитись.

Я вагалася, заходити мені до їдальні чи не заходити. Тітка Олександра веліла прийти на цей час і попоїсти разом з усіма; а під час ділової розмови мені там робити нічого, сказала тітка, я тільки нудилася б. На мені було рожеве святкове плаття, туфлі і нижня спідничка. Якщо проллю що-небудь, подумала я, Келпурнії доведеться завтра знову прати моє плаття. А день для неї видався сьогодні нелегкий. Не заходитиму, вирішила я.

— Кел, тобі допомогти?— запитала я, бажаючи бути чимсь корисною.

Келпурнія зупинилася біля дверей.

— Посидь тихенько отут у куточку,— сказала вона.— Зараз я повернусь, і ти допоможеш мені ставити все на підноси.

Вона відчинила двері, дами гомоніли дедалі голосніше: яка чудова шарлотка, Олександре, ще ніколи не бачила такої... мені ніколи не щастить її підрум’янити, ніколи... а пиріг з ожиною... хто б міг подумати... Келпурнія?.. хто подумав би... вам кожен скаже, що дружина священика... звичайно, а друге ще навіть не ходить...

Потім запала тиша. Це означало, що дами пригощалися. Повернулася Келпурнія і поставила на піднос важкий срібний кофейник, що лишився від матері.

— Тепер такий кофейник — дивина,— сказала Келпурнія.— Більше таких не виробляють.

— Давай я понесу його.

— Тільки обережно, не впусти. Поставиш у кінці столу, біля міс Олександри. Там, де чашки і блюдечка. Вона сама наливатиме.

Я теж спробувала відчинити двері спиною, але з цього нічого не вийшло. Усміхнувшись, Келпурнія допомогла мені.

— Обережно, піднос важкий. Не дивись на нього, тоді не розіллєш.

Все обійшлося благополучно, тітка Олександра мило всміхнулася.

— Побудь з нами, Джін Луїзо,— сказала вона. Тітці хотілося якомога швидше побачити в мені справжню леді.

За традицією, в Мейкомбі жінка інколи запрошує до себе в гості сусідок, байдуже, хто вони,— баптистки чи пресвітеріанки, ось чому тут були і міс Рейчел (твереза — краплини в рот не взяла), і міс Моді та міс Стефані Крофорд. Я почувала себе ніяково, сіла біля міс Моді і подумала: навіщо ці жінки надівають капелюшки, адже тільки й дороги, що через вулицю. Коли вони збираються, це мене чомусь насторожує, хочеться кудись утекти. Тітка Олександра твердить: це через те, що я розпещена.

Дами були в ситцевих, не дуже яскравих платтях і, здавалося, не відчували спеки; майже всі були надміру напудрені, але без рум’ян, і губна помада в усіх однакова — натуральна. На нігтях виблискував лак — теж натуральний, і тільки в деяких молодих — яскраво-рожевий. Запах у всіх був божественний. Я сиділа нишком і, не знаючи, куди подіти руки, міцно обхопила бильця крісла, чекала, поки зі мною заговорять.

— Ти сьогодні така нарядна, міс Джін Луїзо,— сказала міс Моді, блиснувши золотими зубами.— А де ж твої штани сьогодні?

— Під платтям.

Я наче не сказала нічого смішного, але всі засміялися. Зрозумівши недоречність своєї відповіді, я почервоніла, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, якщо я не жартувала.

Потім запала тиша, і серед цієї тиші з другого кінця кімнати до мене звернулася міс Стефані Крофорд:

— Ким ти будеш, Джін Луїзо, коли виростеш? Адвокатом?

— Не знаю, мем, я не думала про це...— відповіла я, дякуючи в душі міс Стефані за те, що вона перевела розмову на іншу тему. Я поспіхом почала перебирати, ким стати. Медсестрою? Пілотом? — Розумієте...

— Та що тут довго міркувати. Я думала, ти хочеш стати адвокатом, ти, здається, вже ходиш до суду?

Дами знову засміялися.

— Ну й Стефані! — вигукнула котрась.

Підбадьорена міс Стефані вела далі:

— Хіба тобі не хочеться вирости і стати адвокатом?

Міс Моді доторкнулася до мене рукою, і я тихенько відповіла:

— Ні, мем, я хочу бути просто леді.

Міс Стефані подивилася на мене підозріливо, але зрозуміла, що я не хотіла її образити, і сказала:

— Для цього треба частіше надівати плаття.

Міс Моді стиснула мою руку, і я промовчала. Тепло її руки передалося мені, і на душі стало спокійніше.

Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Мерівезер. Я розуміла, що з нею треба заговорити, цього вимагала чемність. Містер Мерівезер під її впливом став щирим методистом, йому подобалося співати церковні псалми. Все місто знало, що це місіс Мерівезер зробила з нього людину, порядного члена суспільства. Адже місіс Мерівезер — найблагочестивіша жінка в нашому місті. Треба заговорити з нею, але про що? Що її може зацікавити?

— Про що ви сьогодні говорили? — запитала я.

— Про бідолашних мрунів, дитино,— сказала вона і стала охоче розмовляти зі мною. Питання були непотрібні.

Коли місіс Мерівезер починала говорити про пригнічених і нещасних, її великі карі очі наповнювалися сльозами.

— Вони, бідолашні, живуть серед джунглів, і ніхто про них не дбає, хіба що Граймс Еверет, тільки він з ними,— сказала вона.— Жодного білого навкруги, крім цього святого. Подумати тільки!

Голос місіс Мерівезер переливався, як органна музика, кожне слово вона вимовляла з надзвичайним почуттям.

— Злигодні... темнота... розпуста... ніхто, крім Граймса Еверета, не знає, як вони живуть. Він якось розповідав мені, коли церква посилала мене...

— А хіба він тут, мем? Я думала...

— Приїздив у відпустку. Граймс Еверет сказав: місіс Мерівезер, ви собі не уявляєте, так, не уявляєте, з чим нам доводиться там боротися. Так і сказав.

— Так, мем.

— І я йому відповіла: ми, парафіянки південної методистської єпіскопальної церкви в місті Мейкомбі, штат Алабама, всі як одна підтримуємо вас. Так я йому і сказала. Знаєш, тоді я дала собі клятву. Я сказала: повернуся додому і всім у Мейкомбі розповім про мрунів, про місію Граймса Еверета. Як бачиш, свого слова я дотримую.

— Так, мем.

Місіс Мерівезер похитала головою, і її чорні кучерики затанцювали.

— Джін Луїзо,— сказала вона,— тобі пощастило. Ти живеш у християнській родині, в християнському місті, серед християн. А там, у краю Граймса Еверета, гріх і безнадійні злидні.

— Так, мем.

— Гріх і безнадійні злидні... Що ви кажете, Гертрудо? — чарівним голосом звернулася місіс Мерівезер до сусідки. — О, це так. Я завжди кажу: простити і забути, простити і забути. Церква має допомогти їй жити, як належить християнці, і виховувати дітей у християнському дусі. Хтось із наших чоловіків повинен піти туди і сказати їхньому священикові, щоб він трохи підбадьорив її.

— Пробачте, місіс Мерівезер,— перебила я,— це ви про Мейєлу Юел?

— Мей...? Ні, дитино. Про дружину того чорного, Тома... Тома...

— Тома Робінсона, мем.

Місіс Мерівезер знову обернулася до своєї сусідки.

— Я вірю, Гертрудо,— вела вона далі,— хоч зі мною дехто й не згоден, що коли ми дамо їм зрозуміти, що прощаємо їх, що все забуто, непорозуміння зникнуть, і все владнається.

— Е-е... місіс Мерівезер,— перебила я знову,— що владнається?

Місіс Мерівезер знову обернулася до мене. Як і інші бездітні, вона розмовляла з дітьми не своїм голосом.

— Нічого, Джін Луїзо,— величаво мовила вона.— Бачиш, куховарки і робітники на плантаціях незадоволені, але вони вже заспокоюються. А після суду цілий день ремствували.

Вона обернулася до місіс Ферроу.

— Я вам так скажу, Гертрудо, немає нічого огиднішого, ніж насуплена чорна фізіономія. Все їм не подобається, завжди вони незадоволені. Глянеш на таке диво в кухні — і настрій зіпсовано на цілий день. Знаєте, Гертрудо, що я сказала своїй Софі? Я сказала: «Софі, ти сьогодні погана християнка. Ісус Христос ніколи не буркотів і не скаржився». І ви знаєте, допомогло. Доти вона навіть у вічі не дивилась, а то відірвала погляд од підлоги і каже: «Так, місіс Мерівезер, Ісус ніколи не буркотів». Я вам скажу, Гертрудо, ніколи не слід пропускати нагоди, щоб зігріти душу людини словом божим.

Я пригадала старовинний маленький орган у каплиці на «Пристані Фінча». Я тоді була ще зовсім малою, і, коли поводилася гарно, Аттікус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам у цей час підбирав одним пальцем якусь мелодію. Остання нота звучала доти, доки не виходило з органа все повітря. Мені здавалося, що саме так було з місіс Мерівезер: запас повітря у неї вичерпався, і поки вона його поповнювала, місіс Ферроу приготувалась говорити.

У місіс Ферроу була чудова постать, безбарвні очі і маленькі ноги. Вона щойно зробила зачіску, і голова її рясніла сивими кучерями. Серед благочестивих дам Мейкомба вона була другою — після місіс Мерівезер. Вона мала дивну звичку тихенько присвистувати перед тим, як щось сказати.

— С-с-с-Грейс, те саме я казала на днях братові Гатсону. «Брате Гатсон,— кажу йому,— схоже, що боротьба наша безнадійна, зовсім безнадійна. С-с-с-... їх це ніскільки не цікавить. Ми виховуємо їх, наставляємо, вибиваючись із сил, намагаємося зробити з них християн, і все одно жодна порядна жінка не може спати спокійно у своєму ліжку». А він мені відповідає: «Не знаю, місіс Ферроу, до чого ми дійдемо».— «С-с-с... що правда, то правда»,— сказала я.

Місіс Мерівезер глибокодумно кивнула головою. Тепер її голос заглушив дзенькіт чашок і тихе, неквапливе плямкання гостей.

— Скажу вам, Гертрудо, є в нашому місті непогані люди, хороші люди, але вони не на той шлях стали, не на той шлях. А думають, що роблять добро. Недавно дехто в нашому місті, не говоритиму, хто саме, уявляв собі, що робить добре діло, насправді ж тільки потривожив їх. І більше нічого. Можливо, тоді здавалося, що це правильно, не можу твердити, бо не дуже розуміюся на таких справах, та коли оці ходять насуплені... незадоволені... Якби моя Софі ще один день ходила насуплена, я змушена була б звільнити її. Я ж і тримаю її тільки тому, що нині депресія і вона не проживе без того щотижневого долара з чвертю. Та хіба ж чорна макітра може це зрозуміти...

— Чи не стоїть вам поперек горла його шматок хліба, га?

Це сказала міс Моді. В куточках рота у неї з’явилися тугі зморшки. Весь час вона сиділа мовчки поряд зі мною, тримаючи на колінах чашку кави. Я давно вже не прислухалася до розмови — відтоді, коли вони перестали патякати про Дружину Тома Робінсона. Не знаю, чому пригадалася мені «Пристань Фінча» і річка — це було куди приємніше від цих розмов. У тітки Олександри виходило трохи не так, як звичайно: ділова частина зустрічі захоплювала, а за кавою стало нудно і нецікаво.

— Моді, я не зовсім розумію, що ви маєте на думці,— сказала місіс Мерівезер.

— Добре ви розумієте,— відрубала міс Моді.

І більше не сказала нічого. Коли міс Моді гнівалася, вона мало говорила. Щось зачепило міс Моді за живе, і погляд її сірих очей став такий же холодний та колючий, як і її голос. Місіс Мерівезер почервоніла, глянула на мене і відвернулась. Її сусідку місіс Ферроу я не бачила.

Тітка Олександра підвелась і, поспіхом пригощаючи місіс Мерівезер та місіс Гейтс, почала щось жваво говорити з ними, а коли в розмову втрутилася місіс Перкінс, тітка Олександра залишила їх. Вона вдячно глянула на міс Моді. Дивні люди ці жінки, подумала я. Тітка Олександра і міс Моді ніколи не були подругами, і раптом вона за щось мовчки дякує їй. За що саме, я не розуміла. Але мене радувало, що тітка Олександра може бути вдячна за допомогу, отже, її можна зворушити. Не минути й мені цього товариства, незабаром і я ввійду в цей світ, де напахчені дами тільки те й знають, що погойдуються в кріслах-гойдалках, неквапливо махають віялами і п’ють каву або прохолодні напої.

Але куди краще я почувала себе з батьком і взагалі в чоловічому товаристві. Такі люди, як містер Гек Тейт, не заплутають тебе невинними запитаннями, щоб потім поглузувати. Навіть Джем не чіпляється до мене, хіба що я скажу якусь дурницю. Дами, здається, побоюються чоловіків і ставляться до них не дуже схвально. А мені вони подобаються. Хоч вони й лаються, випивають, грають в азартні ігри, жують тютюн, а проте в них є щось таке, від чого мені здається, що не такі вже вони й погані... Вони не...

— Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,— казала місіс Мерівезер.— Принаймні цей гріх за нами тут, на Півдні, не водиться. Там їм дали волю, проте за один стіл з ними не сідають. У всякому разі, ми не обманюємо їх, не кажемо: так, ви нічим не гірші за нас, але тримайтесь осторонь. Ми їм просто кажемо: ви живіть по-своєму, а ми житимемо по-своєму. Ця місіс Рузвельт, певно, збожеволіла, уявити тільки — поїхала в Бірмінгем, щоб там засідати разом з ними, збожеволіла, та й годі. Була б я мером Бірмінгема...

Але мером Бірмінгема ніхто з нас не був, а от коли б я стала хоч на один день губернатором штату Алабама, то не встигли б усі ці члени місіонерського товариства роззирнутись, як Том Робінсон був би на волі. Днями Келпурнія розповідала куховарці міс Рейчел, як Том страждає, і коли я зайшла в кухню, вона не змовкла. Сказала, що Том зараз у тюрмі. Аттікус нічим не може допомогти йому; коли Тома вже мали відвезти, він сказав Аттікусу: «Прощайте, містер Фінч, тепер ви вже не зможете мені допомогти, не варто й пробувати». Того ж дня його відвезли в тюрму, Аттікус сказав Келпурнії, що втратив останню надію. Він як міг заспокоював і підбадьорював Тома, казав, що треба триматись і сподіватися на краще, що він, Аттікус, зробить усе можливе, аби визволити його. Куховарка міс Рейчел запитала Келпурнію, чому Аттікус не сказав твердо: тебе випустять,— усе-таки йому було б легше на душі. Келпурнія відповіла: ти так питаєш, бо не знаєш законів. Ніколи не слід відповідати прямо — «так» або «ні», це перше, що усвідомлює кожен, хто ближче знайомиться з юристами. Містер Фінч не міг сказати нічого такого, в чому сам не був певен.

Грюкнули парадні двері, в коридорі почулися кроки Аттікуса. Котра ж година? Адже Аттікус ніколи так рано не повертається додому, а тоді, коли вдома збирається місіонерське товариство, приходить зовсім пізно.

На порозі він зупинився. В руках капелюх, обличчя бліде.

— Прошу пробачення, шановне товариство,— сказав він,— я вам не заважатиму. Олександре, можна тебе на хвилинку? І Келпурнія мені теж потрібна на деякий час.

Він пішов у кухню не через їдальню, а коридором і зайшов з чорного ходу. Ми з тіткою Олександрою уже чекали на нього. Невдовзі двері їдальні відчинились, і ввійшла міс Моді. Келпурнія підвелася з стільця.

— Кел,— сказав Аттікус,— я хотів би, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

— Що сталося? — злякано запитала тітка Олександра, бліде обличчя нашого батька занепокоїло її.

— Том помер.

Тітка Олександра обома руками затулила рот.

— Його вбили,— сказав Аттікус.— Він намагався втекти. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він, як божевільний, кинувся до огорожі, хотів перелізти. У всіх на очах.

— Невже ніхто не спробував зупинити його? Невже стріляли без попередження? — запитала тремтячим голосом тітка Олександра.

— Ну, звичайно, вартові кричали, щоб він зупинився. Кілька разів стріляли в повітря, а потім у нього. Його вбили, коли він був уже на огорожі. Кажуть, що якби в нього були здорові обидві руки, він би втік — усе сталося так швидко. Сімнадцять куль влучило в нього. Забагато, стільки вже й не треба було. Кел, я хочу, щоб ти допомогла мені сказати про це нещастя Гелен.

— Так, сер,— ледь чутно відповіла вона, намагаючись тремтячими руками розв’язати фартух.

Міс Моді допомогла їй.

— Це остання крапля, Аттікус,— сказала тітка Олександра.

— Все залежить од того, як на це дивитись. У них там двісті негрів. Одним більше, одним менше — для них це дрібниця. Для них він був не Том, а в’язень, що намагався втекти.

Аттікус сперся на холодильник, зсунув на лоб окуляри і протер очі.

— Ми могли виграти справу,— промовив він.— Я йому казав про це, але запевняти не міг. А Том, очевидно, вже не вірив у те, що білі його випустять звідти, і наважився на такий відчайдушний крок. Готова, Кел?

— Так, сер.

— Тоді ходімо.

Тітка Олександра сіла на стілець Келпурнії і затулила обличчя руками. Вона сиділа нерухомо і так тихо, що я навіть подумала: може, вона знепритомніла? А міс Моді дихала так, ніби щойно піднялася крутими сходами. В їдальні весело гомоніли гості.

Я думала, що тітка Олександра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я зрозуміла, що помилилась. Вигляд у неї був стомлений. Вона заговорила якимсь рівним, безбарвним голосом:

— Не можу сказати, щоб я схвалювала все, що він робить, Моді, але ж він мій брат, і я хочу знати, коли все це скінчиться.— Вона підвищила голос.— Як він страждає! Хоч він і не показує цього, але серце його розривається. Побачили б ви його, коли він... Чого їм від нього треба, Моді? Чого їм ще треба?

— Кому це «їм», Олександро? — запитала міс Моді.

— Цьому місту. Їх задовольняє, що він робить те, чого вони самі бояться робити, бо на цьому можна втратити якихось п’ять пенсів. Їх влаштовує, щоб він підірвав своє здоров’я на тій роботі, яку мають виконувати і якої так бояться вони самі..

— Тихше, Олександро, а то почують,— сказала міс Моді.— А сама ти давно почала так мислити? Усвідомлюють це в Мейкомбі чи ні, але ми платимо йому найбільшу данину, яку може заслужити людина. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. От і все.

— Хто це «ми»? — Тітка Олександра навіть не підозрювала, що питає точнісінько так, як її дванадцятирічний племінник.

— Жменька людей у нашому місті, які вважають, що на справедливість не можна почепити ярлик «Тільки для білих», жменька людей, які вважають, що справедливий суд існує не тільки для білих, жменька скромних, поміркованих людей, які розуміють, що тільки з ласки Всевишнього вони не народилися чорними.— В голосі міс Моді забриніли рішучі нотки.— Жменька людей з порядних сімей. Тепер зрозуміло, що це за люди?

Якби я була трохи уважніша, я б тепер зрозуміла, що мав на увазі Джем, коли казав про благородне походження, але мене раптом почало трясти, і я нічого не могла з собою вдіяти. Я бачила Енфілдську ферму-в’язницю, колись батько показував, бачила й майданчик для прогулянок — такий завбільшки, як футбольне поле.

— Перестань тремтіти,— наказала міс Моді, і я перестала.— Ходімо, Олександро, ми й так надовго залишили їх самих.

Тітка Олександра підвелася, розправила складки на платті. Потім дістала хусточку з-за пояса, витерла обличчя, пригладила волосся і спитала:

— Нічого по мені не видно?

— Нічогісінько,— сказала міс Моді.— Ти вже отямилася, Джін Луїзо?

— Так, мем.

— Ходімо до наших дам,— сказала вона похмуро.

Міс Моді відчинила двері їдальні, звідти ринула хвиля голосів. Тітка Олександра йшла поперед мене, я помітила, як вона гордовито підвела голову, переступаючи поріг їдальні.

— О місіс Перкінс, у вас порожня чашка, дозвольте, я наллю вам кави.

— Келпурнію послали ненадовго в одній справі,— сказала міс Моді.— Грейс, прошу, ще кілька тарталеток з ожиною. Ви знаєте, що утнув днями мій двоюрідний брат, який так любить ловити рибу?..

Жінки весело сміялись, а вони ходили навколо, підливали каву, частували ласощами, і все йшло добре, тільки тимчасово доводилось дещо робити замість Келпурнії.

І знову неквапливо загомоніли дами.

— Я вам скажу, місіс Перкінс, цей Граймс Еверет — святий мученик, він... Треба було одружитись, от вони і втекли... До косметичного кабінету кожної суботи... Як тільки сонце зайде. Він лягає спати... Курчат, повний кошик хворих курчат. Фред каже, що з цього все й почалося. Фред каже...

Тітка Олександра глянула на мене з другого кінця кімнати і всміхнулася. Вона кивнула туди, де стояло блюдо з печивом. Я обережно взяла його і тихенько підійшла до місіс Мерівезер. Як можна чемніше запитала її, чи не бажає вона покуштувати печива. Зрештою, якщо тітка може лишатися справжньою леді в такий час, то чому не можу я.

РОЗДІЛ XXV

— Не роби цього, Всевидько. Винеси її надвір і випусти.

— Джем, ти що, збожеволів?

— Я тобі сказав: винеси її надвір.

Зітхнувши, я взяла з підлоги гусеницю, вийшла, поклала її на нижній східець і повернулася в своє ліжко. Був вересень, але ночі все ще стояли теплі, і ми, як і раніше, спали на задній веранді. Навкруги ще миготіли світлячки, нічні жучки і метелики, наче в літній вечір, бились об шибки вікон. Гусениця знову заповзла до кімнати, ця маленька неслухняна істота, певно, вибралася східцями, а потім пролізла під дверима. Я її помітила, коли клала книжку на підлогу біля ліжка. Така гусениця не буває велика — щонайбільше один дюйм. Коли до неї доторкнутись, вона одразу перетворюється в тугий сірий клубочок. Я лягла на живіт і торкнула гусеницю пальцем. Вона скрутилася. Потім, певно, вирішила, що небезпека минула, і повільно випрямилася. Заворушилася сотня ніжок, вона трошки проповзла, але я знову зачепила її пальцем. Гусениця знову скрутилася. Хотілося спати, і я вирішила покінчити з нею. Вже простягнула руку, але Джем зупинив мене.

Він дивився на мене сердито. Певно, тепер у нього такий період; скоріше б він уже минав, той період. Правда, Джем ніколи не мучив тварин, але я не знала, що він жаліє і комах.

— А чому не можна її розчавити? — запитала я.

— Бо вона тобі не заважає,— долинув з темряви голос Джема. Він загасив свою лампу.

— Тепер ти не вбиваєш ні мух, ні москітів, бо в тебе такий період,— зауважила я.— Коли передумаєш — скажеш мені. Тільки знай: я не сидітиму склавши руки, коли мене кусатиме якась кузька.

— Ти нарешті замовкнеш? — спитав Джем сонним голосом.

Це Джем ставав з кожним днем більше схожий на дівчину, а не я. Зручно вмостившись, я лежала на спині, збираючись заснути, а тим часом думала про Діла. Він поїхав першого вересня і обіцяв повернутись, як тільки почнуться канікули; його батьки, здається, вже зрозуміли, що йому подобається проводити канікули в Мейкомбі. Міс Рейчел узяла нас із собою в таксі на станцію. Діл махав нам рукою з вікна вагона, аж поки поїзд зник удалині. Але Діл залишився в серці: я скучала за ним. За останні два дні перед від’їздом Джем навчив його плавати...

Навчив його плавати. Мені згадалося, що тоді розповів Діл, і спати зовсім перехотілося.

До Баркерової заводі веде путівець, що починається від шосе Мейкомб — Мерідіан приблизно за милю од міста. Добиратися до повороту легко: на фургоні з бавовною або на першій-ліпшій попутній машині, а там уже недалеко, пройти трохи пішки — і заводь. Але йти всю дорогу пішки не дуже весело, а це трапляється, коли затримаєшся до вечора і машин уже майже немає. Отож усі намагаються не затримуватись допізна.

Так ось що розповів Діл. Вийшли вони з Джемом на шосе і бачать — назустріч їде Аттікус. Їм здалося, що він їх не помітив, і вони замахали руками. Тоді Аттікус зупинився. Вони підбігли до нього, а він і каже:

«Ви краще заждіть, доберетеся до міста якоюсь попутною, бо я не скоро повернуся».

На задньому сидінні вони побачили Келпурнію.

Джем спочатку засперечався, потім почав просити, нарешті Аттікус сказав:

«Гаразд, сідайте, поїдете з нами, але умова: з машини не виходити».

По дорозі до домівки Тома Робінсона Аттікус розповів про те, що сталося.

Скоро вони звернули з шосе, поминули звалище, Юелів і вузенькою доріжкою покотили до негритянського селища. У дворі Тома, казав Діл, вони побачили цілий гурт чорних Дітей, що грали в крем’яхи. Аттікус зупинив машину й вийшов. Келпурнія пішла за ним у двір.

Діл чув, як Аттікус запитав одного хлопчика:

«Де твоя мати, Сем?»

«Вона у Стівенсів, містер Фінч,— відповів Сем.— Покликати її?»

Аттікус на мить завагався, потім кивнув головою, і хлопчика як вітром змело.

«Грайте, грайте, дітки»,— сказав він дітям.

З хати вийшла маленька дівчинка і втупилася в Аттікуса. На голові у неї стирчали тоненькі кіски, і на кожній — яскравий бант. Дівчинка всміхнулась і невпевнено рушила до Аттікуса, але не могла зійти зі сходів, бо була ще зовсім маленька. Аттікус підійшов до неї, зняв капелюх і простяг їй палець. Дівчинка вхопилася за нього, Аттікус допоміг їй зійти вниз і відвів до Келпурнії.

Підійшла Гелен, за нею підтюпцем біг Сем.

«Добрий вечір, містер Фінч,— сказала вона.— Може, сядете?»

Більше вона нічого не сказала. Мовчав і Аттікус.

«І раптом вона падає,— розповідав Діл.— Падає, як підтята. Ніби на неї наступив велетень. Наступив і розчавив. Як комашку»,— і Діл тупнув ногою.

Келпурнія і Аттікус підняли Гелен і повели в дім. Довго ніхто не виходив. Нарешті Аттікус вийшов. Сам. Коли вони їхали біля звалища, котрийсь із Юелів щось крикнув їм услід, але що — Діл не розчув.

Звістка про смерть Тома сколихнула Мейкомб. Два дні тільки про це й говорили. Говорив весь округ. «Ви чули?.. Ні?.. Кажуть, тікав, зірвався як вихор...» Для Мейкомба смерть Тома не була чимсь незвичайним. Всі вони такі, ці чорномазі, щось там не так — і одразу тікати. Тями немає, щоб подумати: а що з цього вийде? При першій же нагоді тікає куди бачить. І що цікаво — Аттікус Фінч, певно, визволив би його, але ж чекати?.. Та де там! Не з тих. Легковажний народ. Взяти хоча б цього Робінсона — і одружений був по закону, був, кажуть, охайний, ходив до церкви, одним словом, усе як слід, а коли дійшло до діла, то виявилось — усе це тільки маска. Що не кажи, а чорномазий і є чорномазий.

Так і переходила ця новина з уст в уста, обростаючи новими подробицями. А в четвер вийшла «Мейкомб трібюн»; у рубриці «Життя кольорових» газета помістила коротенький некролог, а крім того, присвятила цій справі ще й передовицю.

Містер Б. Андервуд не пошкодував різких слів, не злякався, що втратить передплатників і замовлення на об’яви. Правда, жителі Мейкомба не з тих, хто легко піддається: містер Андервуд може волати до сьомого поту і писати що завгодно, об’яв і передплатників у нього менше не стане. Якщо ж він хоче виставити себе і свою газету на посміховисько, то це його діло. Містер Андервуд не говорив про хиби судового процесу, він писав так, що його могла зрозуміти навіть дитина. Він просто сказав, що вбивати калік — не має значення, стоять вони, сидять чи тікають,— гріх. Він порівнював смерть Тома з безглуздим убивством співочих птахів, яких винищують мисливці та діти, і Мейкомб вирішив: містер Андервуд недарма захопився поезією — певно, він хоче, щоб його передовицю передрукувала «Монтгомері едвертайзер».

Як це так, думала я, читаючи передовицю містера Андервуда. Безглузде вбивство?.. До останнього дня в справі Тома все йшло по закону; його судили відкрито, винесли вирок; дванадцять чоловік — люди чесні й правдиві — винесли той вирок; мій батько захищав його не шкодуючи сил. Тільки згодом я зрозуміла, що хотів сказати містер Андервуд: Аттікус як міг намагався врятувати Тома Робінсона, але, крім суду, на якому Аттікус довів, що Том не винний, був ще один суд — у серці кожного присяжного, і на вирок цього суду Аттікус не міг вплинути. Том був приречений уже тоді, коли Мейєла Юел зчинила крик.

Я не могла чути прізвища Юел, від нього мене починало нудити. Тим часом усе місто узнало, як сприйняв містер Юел звістку про смерть Тома. Основним каналом, яким чутки ширилися по місту, була міс Стефані Крофорд. В присутності Джема («Нічого страшного, він уже не маленький, хай слухає!») вона розповіла тітці Олександрі, що сказав містер Юел: з одним покінчено, лишилося ще двоє. Джем сказав, що нічого боятися, цей містер Юел просто базікало. І ще попередив мене: якщо я хоч словом прохоплюся перед Аттікусом або якось іще викажу йому, що знаю, він, Джем, перестане зі мною розмовляти.

РОЗДІЛ XXVI

У школі знову почалося навчання, і ми знову щодня ходили повз будинок Редлі. Джем був уже в сьомому класі і вчився в іншій школі, а я — в третьому класі, тепер ми рідко бачилися, тільки вранці разом виходили до школи та зустрічалися під час обіду. Джем бігав на футбол, але по-справжньому ще не грав — трохи не доріс, і поки що тільки носив воду відрами для команди. Виконував він цю роботу охоче і майже щодня повертався додому, коли вже сутеніло.

Будинок Редлі мене більше не лякав. Як і раніше, він стояв похмурий, непривітний у затінку велетенських дубів. В погожі дні містер Натан Редлі, як і раніше, ходив у місто, Страхолюд, як звичайно, не виходив з дому — ніхто принаймні не міг сказати, що бачив його на вулиці. Іноді, проходячи повз цю стару садибу, я відчувала докори сумління: як ми колись мучили Артура Редлі! Якому ж відлюдькові буде приємно, коли діти зазирають у його вікна або закидають за допомогою вудлища якісь записки, а вночі блукають по його капусті?

І все-таки я не могла забути два пенні з головами індіанців, жувальну гумку, ляльки, зроблені з мила, іржаву медаль, поламаний годинник з ланцюжком. Джем, певно, все це десь заховав. Одного разу я підійшла і подивилася на те дерево: стовбур навколо зацементованої латки ніби розпух. А сама латка пожовкла.

Ще тоді ми два чи три рази мало не побачили його — не кожен міг цим похвалитись.

Але й тепер, проходячи повз садибу Редлі, я сподівалася побачити його. Може, настане день і нам нарешті пощастить. Я навіть уявляла собі, як це буде: я йду собі, а він сидить на гойдалці.

«Здрастуйте, містер Артур»,— скажу я так, ніби щодня з ним віталася.

«Добрий вечір, Джін Луїзо,— відповість він так, ніби вітається з давньою знайомою.— Яка гарна сьогодні погода, правда?»

«Так, сер, погода чудова»,— скажу я і піду собі далі.

Але це були тільки мрії. Ми ніколи його не побачимо. Може, він і виходить з дому, коли сховається місяць, і зазирає у вікно до міс Стефані Крофорд. Я б вибрала когось іншого, але це його діло. А на таких, як ми, він і не погляне.

— Чи не надумала ти часом знову щось утнути? — запитав мене Аттікус якось увечері, коли я сказала, що повинна ж, поки жива, хоч одним оком глянути на Страхолюда Редлі.— Якщо тільки ти щось затіваєш, то скажу тобі прямо: облиш. Я надто старий, щоб ходити за тобою і виганяти тебе з їхнього двору. Зрештою, це й небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Адже ти знаєш, містер Натан стріляє в кожну тінь, він не робить винятку навіть для босоногої тіні, яка залишає сліди тридцятого розміру. Тобі пощастило, що він тоді не підстрелив тебе.

Я замовкла. І подумала: яка добра, благородна людина наш батько. Тільки тепер він уперше дав нам зрозуміти, що знає про наші пригоди більше, ніж ми думаємо. А відтоді минули роки... Та ні ж — це було минулого літа... чи позаминулого, коли... Я щось наплутала. Треба буде запитати Джема.

За цей час ми стільки пережили, що Страхолюд Редлі вже не здавався таким страшним. Аттікус сказав, що більше, певно, нічого особливого не станеться. Життя входило в своє звичайне річище; мине деякий час, і люди забудуть, що був колись Том Робінсон...

Можливо, Аттікус і мав слушність, але після подій минулого літа ми не могли зітхнути на повні груди — ніби в душній, прокуреній кімнаті. Про справу Тома ніхто з дорослих у Мейкомбі з нами не заводив розмови — ні зі мною, ні з Джемом, але всі, мабуть, розмовляли про це із своїми дітьми; їм дозволяли гратися з нами — адже, вважали, ми не винні, що Аттікус наш батько. Якби не дорослі, то нам з Джемом, певно, довелося б витримати натиск своїх однокласників, не обійшлося б, звичайно, без кулаків, побилися з однокласниками, але на тому усе й скінчилося б. А так ми повинні були високо тримати голову і поводитись, як належить вихованим дітям. Це трохи нагадувало епоху місіс Генрі Лафайєт Дюбоз, правда, на нас ніхто не кричав. Одного я не могла збагнути: Аттікус, як дехто вважав, був поганий батько, а проте його знову обрали до законодавчих зборів штату, обрали, як і раніше, одностайно. Я дійшла висновку, що люди якісь дивні, і стала триматися осторонь, не думала про них, поки це було можливо.

Та одного разу в школі мені таки довелося подумати про людей. За розкладом у нас щотижня відводили годину на поточні події. Кожен учень мав зробити вирізку з газети, вивчити статтю і переказати її в класі. Передбачалося, що така практика дуже корисна: учень виступає перед усім класом, отже, він намагатиметься прибрати відповідну позу, стежитиме за своєю поставою, за мовою, бо ж йому доводиться підшукувати потрібні слова; запам’ятовуючи прочитане, він розвиватиме пам’ять; нарешті, опинившись на деякий час сам один перед класом, учень відчує гостре бажання повернутися туди, де всі, тобто у нього виникне почуття колективізму.

Задум глибокий, але в Мейкомбі, як звичайно, з цього нічого не вийшло. По-перше, діти фермерів майже не читали газет, бо мало хто їх передплачував. Отже, про поточні події, як правило, доповідали міські діти, а тому всі інші вважали, що їм учителі не приділяють ніякої уваги. Якщо хтось із них і приносив вирізки, то брав їх звичайно з так званої «Радикальної газети», яку міс Гейтс і за газету не вважала. Я не розуміла, чого наша вчителька хмуриться, коли учень переказує статтю з «Радикальної газети». Певно, вона вважала це заняття таким же небажаним, як тинятися без діла, їсти на сніданок солодке печиво, крутитися перед дзеркалом або співати «Солодкий спів осла», тобто все те, від чого вчитель мав застерігати учнів, бо ж за це йому платили гроші.

І все-таки не всі діти в класі розуміли, що таке поточні події. Чак Коротун, який знав усе про корів і їхні повадки, вже чимало розповів про дядька Нетчела, коли міс Гейтс раптом зупинила його:

— Чарлз, це не поточні події. Це реклама.

А от Сесіл Джейкобс знав, що таке поточні події. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:

— Старий Гітлер...

— Адольф Гітлер, Сесіл,— поправила міс Гейтс.— Про кого б ти не говорив, не годиться починати з слова «старий».

— Так, мем,— сказав Сесіл.— Старий Адольф Гітлер розслідує євреїв...

— Переслідує, Сесіл...

— Ні, мем, міс Гейтс, тут так написано... отож старий Адольф Гітлер гониться за євреями, кидає їх за грати, забирає все їхнє майно, нікого не пускає за кордон, а всіх слабоумних відсилає туди, звідки вони не повертаються...

— Як це «слабоумних»?

— Я так розумію, міс Гейтс, що в них просто не вистачає розуму, щоб самим повернутися назад, адже вони слабоумні. Гітлер добирається і до напів’євреїв, тримає їх під наглядом, щоб, бува, не завдали йому якоїсь шкоди, все це, я гадаю, недобрі діла. Такі мої поточні події.

— Молодець, Сесіл,— сказала міс Гейтс.

Задоволений Сесіл повернувся на своє місце.

На задній парті хтось підняв руку.

— Як це він може зробити?

— Хто? І що саме зробити? — терпляче запитала міс Гейтс.

— Гітлер... Як він може кинути за грати так багато людей? А де ж уряд? Невже його не можна спинити?

— Гітлер сам уряд,— сказала міс Гейтс і вирішила, скориставшись з нагоди, активізувати урок. Вона підійшла до дошки і написала великими друкованими літерами: ДЕМОКРАТІЯ.

— Демократія,— прочитала вона.— Хто знає, що означає це слово?

— Ми,— обізвався хтось.

Я теж піднесла руку, пригадавши лозунг, який Аттікус колись пояснював мені під час виборів.

— Джін Луїзо, як ти розумієш це слово?

— Рівні права для всіх, нікому ніяких привілеїв! — процитувала я.

— Правильно, Джін Луїзо, молодець.— Міс Гейтс усміхнулася. Потім перед словом «демократія» вона написала великими друкованими літерами «У НАС».— А тепер усі разом скажіть за мною: «У нас демократія».

Ми сказали.

— Саме в цьому й різниця між Америкою та Німеччиною,—пояснила міс Гейтс.— У нас демократія, а в Німеччині — диктатура. Дик-та-ту-ра,— наголосила вона.— Ми в своїй країні нікого не переслідуємо. Переслідувати інших можуть тільки люди, які не позбулися забобонів. За-бо-бо-ни,— вимовила міс Гейтс чітко.— Євреї — чудовий народ, і я не розумію, чому Гітлер іншої думки про них.

— Міс Гейтс, а як ви гадаєте, чому не люблять євреїв? — запитав хтось допитливий з середини класу.

— Не знаю, Генрі. Вони корисні члени суспільства, в якій би країні не жили, більшість із них глибоко релігійні люди. Гітлер хоче знищити релігію. Можливо, через те він їх і ненавидить.

Підвівся Сесіл.

— Я, звісно, до пуття не знаю,— озвався він,— але кажуть, що вони міняють гроші і таке інше, так за це ж не можна переслідувати їх. Вони ж білі, правда?

— От коли ти підростеш і навчатимешся в середній школі, тоді дізнаєшся, що євреїв переслідують з незапам’ятних часів, їх навіть вигнали з власної країни. Це одна з найсумніших сторінок історії... А тепер перейдемо до арифметики, діти.

Мені ніколи не подобалася арифметика, весь урок я просиділа, дивлячись у вікно. Подумала, що тільки один раз мені довелося бачити Аттікуса по-справжньому сердитим — коли Елмер Дейвіс розповідав про Гітлера. Аттікус роздратовано вимкнув радіоприймач і сказав «тьху!». Я його запитала якось, чого його так дратує Гітлер.

— Бо це маніяк,— відповів батько.

Ні, так не годиться, міркувала я в той час, як весь клас розв’язував приклади. Один маніяк і мільйони німців. Чому б не посадити його за грати замість того, щоб самим там сидіти. Щось тут не так... треба спитати Аттікуса.

І я запитала, проте він сказав, що сам до пуття не знає.

— Але ж ненавидіти Гітлера — це добре?

— Не в цьому річ,— сказав він.— Взагалі це не добре, коли людина ненавидить людину, хто б вона не була.

— Аттікус,— сказала я,— все-таки я не розумію. Міс Гейтс казала — жах, що цей Гітлер там робить, вона аж почервоніла, коли розповідала...

— Це зрозуміло.

— Але ж...

— Але ж що?

— Та нічого...

І я пішла, бо не знала, як розповісти Аттікусу, що в мене було на душі, сказати словами те, що я відчувала. Може, Джем знає. На шкільних справах він розуміється краще, ніж Аттікус.

Джем був стомлений, бо цілий день носив воду. На підлозі біля ліжка стояла пляшка від молока, валялися бананові шкуринки, він ум’яв не менше як дюжину бананів.

— Ого, стільки з’їсти! — здивувалася я.

— Тренер каже, що коли за рік наберу двадцять п’ять фунтів, то вже зможу грати,— пояснив Джем.— А так найшвидше набереш.

— Якщо тільки тебе не занудить. Слухай, Джем, я хочу тебе запитати про одну річ.

— Питай.— Він одклав книжку і випростав ноги.

— Міс Гейтс — добра людина, правда ж?

— Непогана,— відповів Джем.— Я колись учився в неї, нічого.

— Знаєш, як вона ненавидить Гітлера?

— Що ж у цьому поганого?

— Розумієш, сьогодні вона розповідала нам, як жорстоко Гітлер поводиться з євреями. Джем, переслідувати людей, кого б то не було,— це ж несправедливо, так? Навіть думати про кого-небудь зле — негарно, правда ж?

— Ну, звичайно, Всевидько. Що за муха тебе сьогодні вкусила?

— Розумієш, коли ми тоді виходили з суду, міс Гейтс... вона саме спускалася східцями попереду нас, ти, певно, її не помітив... вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я чула, як міс Гейтс сказала — пора їх провчити, зовсім розперезалися, скоро, чого доброго, захочуть одружуватися з білими. Як же так можна, Джем, вона ненавидить Гітлера, а сама погано думає про своїх людей...

І тут немов щось найшло на Джема. Він спочив з ліжка, схопив мене за комір і почав трясти.

— Я нічого більше не хочу слухати про той суд, чуєш? Це хочу! Зрозуміло? Жодного слова про суд! Чуєш? А тепер геть звідси!

Я так здивувалася, що навіть не встигла заплакати. Тихенько вийшла з кімнати і ще тихше причинила двері, щоб не розсердити його знову. Раптом я відчула, що стомилась, і мені захотілося до батька. Він був у вітальні, я підійшла до нього і хотіла залізти йому на коліна.

Аттікус усміхнувся.

— Ти вже така велика, що й не вмістишся на колінах.— Він пригорнув мене до себе і сказав тихенько: — Не треба сердитися на Джема, Всевидько. Йому тепер нелегко. Я чув, як він на тебе нагримав.

Потім Аттікус сказав, що Джем весь час намагається про щось забути, щось скинути з себе, але поки що це йому не вдається. Та нічого. Мине час, і він у всьому розбереться, зможе спокійно міркувати над тим, що тепер його мучить. Джем знову стане самим собою.

РОЗДІЛ XXVII

Аттікус мав слушність: усе поступово вляглося. Мейкомб жив своїм неквапливим, розміреним життям. Тільки в середині жовтня сталися дві незначні події, які безпосередньо стосувалися двох наших городян. Точніше, не дві, а три події. До нас, Фінчів, вони прямого відношення не мали, проте якоюсь мірою торкалися нас.

Перша подія: містер Боб Юел дістав роботу і через кілька днів знову втратив її. В історії тридцятих років це був єдиний випадок — я ще не чула, щоб кого-небудь звільняли з громадських робіт за те, що людина ледача. Короткий спалах слави породив ще коротший спалах старанності, але його робота тривала не довше, ніж сумнівна слава: його скоро забули, як забули Тома Робінсона. Тоді він знову став регулярно щотижня приходити в окружний відділ соціального забезпечення по чек на грошову допомогу і, одержуючи його, незадоволено буркотів, мовляв, всякі виродки уявляють, ніби вони правлять містом, а чесній людині не дають заробити на прожиття. Рут Джоунз, яка видавала чеки, сказала, що містер Юел відкрито звинуватив Аттікуса в тому, що той відібрав у нього роботу. Прикро вражена цими словами, вона пішла навіть до Аттікуса контору і про все йому розповіла. Аттікус заспокоїв міс Рут, сказав, що коли Боб Юел захоче з’ясувати все до кінця, то він знає стежку до його контори.

Друга подія сталася з нашим суддею Тейлором. Суддя Тейлор, на відміну від своєї дружини, не ходив у неділю до церкви на вечірню службу. В ці вечірні години він охоче лишався один у своєму великому домі; зручно влаштувавшись у кабінеті, читав твори Боба Тейлора (ні, це не рідня, хоча суддя радий був би мати такого родича). Одного такого вечора, коли суддя був у полоні барвистих метафор і витонченого стилю, його увагу привернуло якесь набридливе шкрябання.

— Перестань! — наказав він своєму гладкому собаці на ймення Ен Тейлор.

Але скоро суддя впевнився, що собаки в кімнаті не було, а шкрябало десь у другому кінці квартири. Важко ступаючи, суддя Тейлор попрямував до чорного ходу, щоб випустити собаку, але — дивна річ! — двері веранди були відчинені і ще гойдалися на завісах. За будинком промайнула якась тінь, хто то був — суддя не розгледів. Повернувшись із церкви, місіс Тейлор побачила, що чоловік її сидить у кріслі, заглибившись у читання творів Боба Тейлора, а на колінах у нього лежить рушниця.

І третя подія — пригода з Гелен Робінсон, вдовою Тома. Про Тома Робінсона в Мейкомбі забули, як свого часу забули про Страхолюда Редлі. Але містер Лінк Діз, у якого працював Том, не забув про нього. Містер Лінк Діз узяв Гелен на роботу. Взяв, хоч потреби в робочих руках у нього й не було. Взяв, бо на душі було важко: надто вже кепсько все склалося для Тома і його сім’ї. Я так і не знала, хто наглядав за дітьми, коли Гелен була на роботі. Келпурнія казала, що Гелен доводилося скрутно, щодня, йдучи на роботу, вона мала проходити зайву милю, щоб обминути двір Юелів. Коли вона вперше ішла повз їхній двір, вони жбурляли їй навздогін усе, що попадало під руку. Містер Лінк Діз помітив, що Гелен приходить щоранку на роботу з протилежного боку, і нарешті дізнався, в чому річ.

— Нічого, містер Лінк, якось обійдеться, не турбуйтеся, будь ласка,— просила його Гелен.

— Ні, так не буде,— сказав містер Лінк.

Він велів їй зайти до нього в крамницю після роботи. Вона так і зробила. Містер Лінк замкнув свою крамницю, насунув на лоб капелюх і пішов проводжати Гелен додому.

Він повів її найкоротшою дорогою, повз Юелів. Повертаюсь, містер Лінк зупинився навпроти поламаних воріт.

— Юел! — гукнув він.— Чуєш, Юел?

З вікон завжди визирала безліч дитячих голів, але цього разу нікого не було.

— Знаю, поховалися, лежите на підлозі. Попереджаю, Боб Юел, якщо я ще раз почую, що ти не даєш моїй Гелен ходити цією дорогою, то незчуєшся, як попадеш за грати.— Містер Лінк плюнув і попрямував додому.

Наступного ранку Гелен ішла на роботу короткою дорогою. Її ніхто не чіпав, але коли вона, поминувши двір Юелів, обернулась, то побачила, що містер Юел іде слідом. Гелен пішла далі, Юел не відставав, дійшов аж до будинку містера Лінка Діза. Гелен чула, як він весь час тихо лаявся брудними словами. Вона злякалась і подзвонила містерові Лінку в крамницю, яка була недалеко від дому. Містер Лінк вийшов з крамниці і бачить: стоїть містер Юел, спершись на огорожу.

— Лінк Діз, чого ти дивишся на мене, як на злодія. Я ж не лізу до тебе в...

— По-перше, одійди від моєї огорожі, тип смердючий! Не можу ж я щоразу її фарбувати, це недешево обходиться... По-друге, не чіпай моєї куховарки, коли не хочеш, щоб тебе судили за посягання на жіночу честь.

— А я її не чіпав, Лінк Діз, нічого мені робити. Буду я зв’язуватися з якоюсь чорномазою!

— Досить того, що ти її налякав, і якщо за образу словом тебе не посадять, то посадять на підставі закону про образу жінки, а тому забирайся звідси геть, щоб я тебе не бачив! І запам’ятай: я не жартую, зачепиш Гелен ще раз — і ти в цьому переконаєшся.

Містер Юел, певно, зрозумів, чим усе це може кінчитись, бо Гелен більше не скаржилася на нього.

— Не подобається мені все це, Аттікус, зовсім не подобається,— сказала тітка Олександра, почувши про ці події.— Юел, мабуть, затаїв злобу на всіх, хто причетний до тієї справи. Такі люди страшенно мстиві; я тільки не розумію, чого він казиться — добився ж свого.

— А я, здається, розумію,— сказав Аттікус.— В Мейкомбі мало хто вірить тому, що вони з Мейєлою натякали на суді. І він це знає. Думав, що стане героєм. А що вийшло? Гаразд, подумали люди, ми посадимо негра за грати, але й ти нам не потрібен, іди на своє звалище. Він уже з усіма звів порахунки, міг би й задовольнитись. От переміниться погода, і він втихомириться.

— А чого він заліз у квартиру Джона Тейлора? Мабуть, не знав, що Джон удома, інакше не насмілився б. Увечері в неділю світло горить у них тільки біля парадного входу та в кабінеті Джона...

— Ми ж не знаємо напевно, що то був Юел,— сказав Аттікус.— Хоча я думаю, це він. Я на суді довів, що він брехун, а Джон виставив його дурнем. Коли Юел давав свідчення, я навіть боявся зустрітися поглядом з Джоном, міг не витримати і розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби побачив курча на трьох ногах або квадратне яйце. Хто сказав, що судді не намагаються вплинути на присяжних? — Аттікус усміхнувся.

На кінець жовтня наше життя ввійшло в своє звичайне річище — школа, ігри, уроки.

Джемові, здається, вдалося нарешті викинути з голови те, про що він хотів забути, а наші однокласники великодушно дозволили нам забути про дивацтво нашого батька. Сесіл Джейкобс якось спитав мене, чи Аттікус не радикал. Я запитала Аттікуса, і це так його розсмішило, що мені аж ніяково стало, але він сказав, що сміється не з мене.

— Скажи Сесілу, що я такий самий радикал, як і він.

У тітки Олександри все йшло добре, як ніколи. Міс Моді, мабуть, пощастило одразу заткнути роти всьому місіонерському товариству, і тітка знову там верховодила як і раніше, вона збирала гостей, частувала їх, показуючи в цьому неабиякий хист. Від місіс Мерівезер я більше дізналася про злиденне життя мрунів. У них до того примітивне розуміння родинних стосунків, що все плем’я — це фактично одна велика сім’я. У дитини стільки батьків, скільки чоловіків у племені, і матерів стільки, скільки є жінок. Граймс Еверет робить усе що може, аби навчити їх жити, як належить людям, тому йому вкрай потрібні наші молитви.

Мейкомб знову став самим собою. А точніше — таким, яким був минулого року і позаминулого, якщо не брати до уваги двох незначних змін. По-перше, з вітрин магазинів і з вікон автомобілів зникли плакати Національної адміністрації відродження промисловості: «Ми вносимо свій вклад». Я запитала Аттікуса, чого їх зняли, і він відповів: бо НАВП померла. Я запитала, хто її вбив, і він відповів:

— Дев’ять старих чоловіків.

Друга переміна, що сталася в Мейкомбі протягом року, не мала державного значення. Раніше День усіх святих відзначали як кому заманеться. Діти розважались як хто міг, як хто вмів, допомагаючи при нагоді одне одному; якщо, наприклад, хтось надумав витягти коляску на дах міської конюшні, то робили це гуртом. Але коли минулого року діти порушили спокій міс Тутті і міс Фрутті, батьки зрозуміли, що справи зайшли надто далеко.

Сестри Барбер, міс Тутті і міс Фрутті, були старі діви і жили в єдиному на весь Мейкомб будинку з підвалом. Ходили чутки, що сестри Барбер з республіканців, переїхали сюди в 1911 році з Клентона, штат Алабама. Жили трохи не так, як усі інші, і це нас дивувало; ніхто не знав, нащо їм підвал, але вони так хотіли, і підвал викопали; решту свого життя вони тільки те й робили, що проганяли звідти дітей — цілі покоління юних мейкомбців.

Мало того, що міс Тутті і міс Фрутті (їхні справжні імена — Сара і Френсіс) жили за північними звичаями,— вони були ще й глухі. Міс Тутті на те не зважала, жила спокійно в світі безмовності. Зате міс Фрутті, як людина допитлива, придбала слухову трубку такого розміру, що Джем називав її грамофонною трубою.

Діти все це добре знали, і ось напередодні Дня всіх святих кілька шибеників, діждавшись, поки сестри Барбер міцно заснуть, прокрались у вітальню (адже ніхто, крім Редлі, на ніч дверей не замикав), винесли звідти тихенько всі меблі і заховали в підвалі. (Свою участь в цій справі я заперечую).

На другий день крик і гамір у дворі сестер Барбер підняли сусідів на ноги ще до схід сонця.

— Я чула! — долинало звідти.— Я чула, як під’їхала вантажна машина прямо до дверей! Вони тупали, як коні. А тепер — шукай їх, вони вже десь у Новому Орлеані!

Міс Тутті була певна, що меблі вкрали мандрівні торговці, які проїздили через місто два дні тому.

— Такі чор-ні,— казала вона.— Сірійці.

Викликали Гека Тейта. Він оглянув місце події і дійшов висновку, що це діло рук місцевих злодіїв. Міс Фрутті сказала, що всіх мейкомбських вона знає по голосу, минулої ночі з вітальні долинали чужі голоси, ніхто в Мейкомбі не вимовляє «р» так розкотисто.

Міс Тутті вважала, що без собаки-шукача тут не обійтись, і оскільки вона наполягала на цьому, містерові Тейту нічого не лишалось, як вирушити за десять миль і привести собак. Коли їх пустили по сліду, собаки від парадних дверей побігли за будинок і стали гавкати на двері, що вели до підвалу. Тричі примушував містер Тейт собак стартувати від порога, і щоразу вони бігли до підвалу. Нарешті вій догадався, в чому річ. Того дня на вулицях Мейкомба, принаймні до полудня, не видно було жодної босоногої дитини, ніхто не роззувався, аж поки не повели собак назад.

А тому мейкомбські дами вирішили: цього року святкувати інакше. Шкільний зал буде відкритий. Дорослі зможуть дивитися живі картини, а для малят організують різні розваги — піймай яблуко, цукерка на ниточці, спіймай осла за хвіст. Крім того, буде встановлено приз за найкращий самодіяльний маскарадний костюм — двадцять п’ять центів.

Ми з Джемом зраділи до нестями. І не тому, що хотіли чимсь відзначитися,— ні, головне тут — принцип. До того ж Джем вважав, що він уже надто дорослий для маскараду в День усіх святих. Він сказав, що в цей день його ніхто до школи не заманить. Як хочеш, подумала я, мене Аттікус поведе до школи.

Але невдовзі я дізналась, що в той вечір маю виступати на сцені. Місіс Грейс Мерівезер придумала оригінальну живу картину під назвою «Округ Мейкомб — per aspera ad astra»[5], де я представлятиму шинку. На її думку, це чудова ідея — одягти дітей в костюми, що зображають різні види сільськогосподарської продукції нашого округу: Сесіл Джейкобс, наприклад, буде коровою, Агнес Бун — квасолиною, ще хтось — земляним горіхом і так далі, аж поки не вичерпається багата уява місіс Мерівезер і запас дітей.

Єдине, що від нас вимагали, як я зрозуміла з двох репетицій,— вийти з-за лаштунків тільки-но когось із нас назве місіс Мерівезер (вона сама і автором була, і ще вела програму). Наприклад, вигукне вона: «Шинка!» — це означає виходити мені. А потім на закінчення ми всі разом заспіваємо: «Мейкомб, Мейкомб, ми завжди будемо вірні тобі», а місіс Мерівезер урочисто винесе на сцену державний прапор.

Пошити потрібний мені костюм було неважко. Щодо фантазії, то місіс Креншо, місцева швачка, не поступалася навіть перед місіс Мерівезер. Місіс Креншо взяла дротяну сітку і зігнула її в формі шинки. Потім обтягла бурою тканиною і відповідно пофарбувала. Я мала тільки пригнутися, щоб хтось натягнув на голову цей хитромудрий пристрій, що сягав мені до колін. Місіс Креншо завбачливо прорізала два невеличких отвори для очей. Взагалі вона все зробила дуже добре, Джем сказав, що я справжня шинка на ногах. Були, правда, деякі незручності: костюм вийшов тіснуватий, у ньому було трохи душно, носа не почухаєш, коли засвербить, і вибратися самій не під силу, хтось мав допомогти.

Коли настав День усіх святих, я думала, що вся наша сім’я прийде подивитись, як я виступаю, але на мене чекало розчарування. Аттікус досить тактовно пояснив, що він дуже стомився і йому просто не до живих картин. Він цілий тиждень провів у Монтгомері і повернувся додому надвечір.

— Попроси Джема,— порадив Аттікус,— може, він піде з тобою.

Тітка Олександра сказала, що їй треба рано лягати спати, вона цілий день прикрашала сцену і геть стомилась... І раптом вона замовкла напівслові. Відкрила рот, хотіла ще щось сказати, але так і не змогла.

— Що з вами, тітонько? — запитала я.

— Нічого, нічого, все гаразд. Щось морозом поза спиною сипонуло.

Не знаю, що на неї так подіяло, але вона швидко отямилась і запропонувала влаштувати у вітальні репетицію-огляд мого виступу. Джем втиснув мене в костюм, став на порозі вітальні і вигукнув: «Шинка!» — точнісінько так, як це робила місіс Мерівезер, і я урочисто ввійшла до вітальні. Аттікус і тітка Олександра були у захваті.

Потім я пішла в кухню і показалася Келпурнії, і вона потвердила, що я в такому вбранні чудова. Я хотіла ще побігти через дорогу до міс Моді, але Джем сказав, що вона, певно, прийде на виставу.

Після цього для мене вже не дуже важило, підуть вони чи ні. Джем обіцяв провести мене. Так почалася наша з Джемом найдовша подорож.

РОЗДІЛ XXVIII

Я не пам’ятаю, щоб в останній день жовтня було так тепло. Ми навіть курток не наділи. Але вітер подужчав, і Джем сказав, що додому, певно, доведеться вертатися під дощем. Ніч була темна, без місяця.

Ліхтар на розі вулиці кидав різкі темні тіні на будинок Редлі. Джем тихенько засміявся.

— Б’юсь об заклад, сьогодні їх ніхто не потурбує,— сказав він.

Джем ніс мій костюм, тримаючи його якось незграбно — ноша була не зовсім зручна. Як не кажи, а Джем вихована людина.

— Трохи боязко в цьому місці, правда? — запитала я.— Хоча Страхолюд нікого й не чіпає, проте я дуже рада, що ти пішов зі мною.

— Аттікус не відпустив би тебе до школи саму.

— Цікаво чому? Тут же недалеко — он поворот, а потім через двір.

— У темряві шкільний двір може здатися надто довгим для таких малих, як ти,— зауважив ущипливо Джем.— Чи, може, ти не боїшся привидів?

Ми засміялися. Привиди, жар-пар, чаклуни, таємничі знаки — все це з роками розтануло, як ранковий туман у променях сонця.

— Пам’ятаєш наше заклинання? Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене.

— Замовкни,— сказала я. Ми саме були навпроти будинку Редлі.

— Страхолюда, певно, зараз немає дома,— промовив Джем.— Слухай.

Високо над нами в темряві співав на всі лади самотній пересмішник, він і гадки не мав, на чиєму дереві сидить, виводить собі різні ноти — то візьме високо, заспіває синичкою, то застрекоче сердито, як сойка, то заголосить жалібно.

На розі вулиці я зачепилася за якийсь корінь і спіткнулась. Джем хотів підтримати мене і впустив мій костюм прямо в пилюку. Все-таки я не впала, і ми пішли далі.

Скоро ми завернули в шкільний двір. Тут було темно, хоч в око стрель.

— Джем, як ти знаєш, куди треба йти? — запитала я, ступивши кілька кроків.

— Зараз ми під великим дубом, тут відчувається прохолода. Дивись, обережно, не зачепися знову.

Тепер ми йшли повільно, майже навпомацки, щоб не наткнутися на дерево — самотній старезний дуб. Він був такий товстий, що двоє дітей не могли обхопити його. Дуб стояв далеко від учителів, їхніх донощиків і занадто цікавих сусідів, правда, поряд була садиба Редлі, але Редлі не мали звички втручатися в чужі справи. Земля під дубом була тверда, наче її хтось утрамбував. Скільки бійок бувало під його розлогими вітами, скільки заборонених ігор в кості.

Яскраво світло у вікнах шкільного залу тільки сліпило нас.

— Ти не дивися вперед, Всевидько,— застеріг Джем.— Дивись під ноги, і ти не впадеш.

— Треба було взяти ліхтарик, Джем,— сказала я.

— Я не знав, що буде так темно. Сьогодні рано стемніло. Небо захмарилося. Мабуть, надовго.

І раптом на нас хтось стрибнув. Джем закричав з переляку.

Сніп яскравого світла освітив наші обличчя. Це Джейкоб Сесіл з ліхтариком у руках аж витанцьовував од радості.

— Ага, піймалися! — вигукнув він.— Я так і знав, що ви підете цією дорогою!

— Що ти тут робиш один? Ти не боїшся Страхолюда Редлі?

Сесіл прийшов до школи разом з батьками, побачив, що нас нема, і побіг до дуба, бо знав, що ми тут ітимем. Правда, він не передбачив, що ми будемо йти без батька.

— Скільки тут іти! — сказав Джем,— Трохи пройти, поворот — і на місці. Чого боятися?

Нічого не скажеш, Сесіл непогано все це придумав. Він добряче нас налякав. Тепер міг роздзвонити по всій школі.

— Слухай,— звернулася я до нього,— хіба ти сьогодні не корова? Де твій костюм?

— Лежить за сценою,— відповів він.— Місіс Мерівезер каже, що жива картина буде не скоро. Всевидько, віднеси свій костюм теж за сцену, поклади поряд з моїм, і ходімо знайдемо інших.

Джем зрадів. Я буду з Сесілом, а він тим часом може побути з своїми товаришами.

Коли ми зайшли до залу, там уже були всі жителі Мейкомба, не було тільки Аттікуса, дам, які готували приміщення і дуже стомилися, та кількох відлюдників. Здавалося, сьогодні в школі зібрався весь округ. Вестибюль був переповнений святково одягненими людьми, що приїхали з околиць. Люди товпилися також навколо різних пристроїв для розваг, розставлених понад стінами у широкому коридорі на першому поверсі.

— Ой Джем, я забула гроші! — згадала я раптом, побачивши людей, що розважаються.

— Зате Аттікус не забув,— сказав Джем.— Ось тобі тридцять центів, на шість ігор. Ну, бувай!

— Гаразд,— відповіла я, задоволена тим, що в мене є тридцять центів і поряд зі мною Сесіл.

Через бічні двері ми пройшли з ним спочатку в зал, а звідти за куліси. Там я залишила свій костюм і швиденько вибігла: не хотіла, щоб мене помітила місіс Мерівезер — вона стояла біля столика перед першим рядом і поспіхом вносила останні зміни в сценарій.

— Скільки в тебе грошей? — запитала я Сесіла.

У нього теж було тридцять центів, отже, ми рівні. По п’ять центів витратили на кімнату жахів, яка нас зовсім не злякала; потім зайшли в темний сьомий клас, де було тимчасове володіння вампіра. Він водив нас по кімнаті і наказував торкатися руками різних предметів, за його словами, різних частин розрізаної людини.

— Ось очі,— сказав вампір, і ми намацали на блюдечку дві обчищені виноградини.

— А це серце,— і наші пальці намацали щось схоже на сиру печінку.

— А це кишки,— пояснював далі вампір і тицьнув наші руки в тарілку з холодними макаронами.

Ми з Сесілом побували ще на кількох розвагах. Купили по мішечку чудового печива — місіс Тейлор спекла. Я ще хотіла піймати ротом яблуко, що плавало в сиропі, але Сесіл сказав, що це негігієнічно. Мама попередила його, що так можна заразитись — адже ловлять яблуко різні люди.

— А чим можна заразитись? У нашому місті ніяких хвороб нема,— заперечила я.

Але Сесіл стояв на своєму: мама казала йому, що їсти після інших — негігієнічно. Я потім запитала тітку Олександру, чи це справді так, і вона відповіла, що так міркують тільки вискочки.

Ми хотіли купити цукерок, але кур’єри місіс Мерівезер розшукали нас і звеліли йти за лаштунки — скоро виступати. Людей у залі все прибувало; перед сценою, внизу, вже зайняв свої місця мейкомбський шкільний оркестр. Спалахнули вогні рампи, захвилювалася, ніби ожила, червона оксамитова завіса — за нею повним ходом ішли приготування.

За лаштунками я і Сесіл натрапили на вузенький коридор, там було повно людей, все дорослі в саморобних трикутних капелюхах, у шапках армії конфедератів та часів війни з іспанцями, в касках часів світової війни. Тут же, біля невеличкого віконця, товпилися діти, що мали продемонструвати, чим багатий сільськогосподарський Мейкомб.

— Хтось зім’яв мій костюм! — крикнула я в розпачі.

На допомогу прибігла місіс Мерівезер, розправила сітку і втиснула мене всередину.

— Як ти там, Всевидько? — запитав Сесіл.— У тебе голос, наче з підземелля.

— У тебе теж,— відповіла я.

Оркестр заграв гімн, чути було, як люди в залі підвелися. Потім забив барабан. Стоячи за столиком поряд з оркестром, місіс Мерівезер оголосила:

— «Округ Мейкомб — per aspera ad astra».

Знову забив барабан.

— Це означає,— переклала місіс Мерівезер для невігласів, — з багна — до зірок.— І додала невідомо нащо: — Жива картина.

— Наче так ніхто не догадався б,— прошепотів Сесіл, та на нього відразу ж зацитькали.

— Кожний у нашому місті знає,— шепнула я ледь чутно.

— Але ж багато приїхало з околиць,— сказав Сесіл.

— Замовкніть там! — почувся чоловічий голос, і ми принишкли.

Місіс Мерівезер почала сумовито оповідати про округ Мейкомб. Майже кожне її речення супроводжувалося барабанним боєм. Вона говорила про те, що наш округ найстаріший у штаті, що колись він був частиною територій Міссісіпі і Алабами, що першою білою людиною, нога якої ступила в ці незаймані ліси, був п’ятиюрідний дідусь нашого судді в справах успадкування, що цей білий першовідкривач зник у лісі безслідно. Потім сюди прийшов безстрашний полковник Мейкомб, на честь якого й названо наш округ.

Генерал Ендрю Джексон наділив його владою, але недоречна самовпевненість полковника Мейкомба, невміння орієнтуватися накликали нещастя на всіх, хто брав з ним участь у битвах з індіанцями племені Струмок. Полковник Мейкомб будь-що хотів відвоювати цей край для демократії, одначе його перший похід був для нього й останнім. За наказом, одержаним через гінця-індіанця з дружнього племені, він мав рухатися на південь. По лишайнику на дереві полковник визначив, де південь; підлеглим, які наважилися вказати на його помилку, не дав і рота розкрити. Він вирушив у похід, сповнений рішучості розгромити ворога, а натомість завів своє військо далеко на північний захід, у глухі лісові нетрі, звідки їх зрештою вивели поселенці, що рухалися в глиб країни.

Щонайменше півгодини присвятила місіс Мерівезер подвигам полковника Мейкомба. Я тим часом зробила відкриття: якщо зігнути коліна, то ноги ховаються під костюмом і можна хоч трошки посидіти. Не довго думаючи, я сіла, деякий час слухала монотонну оповідь місіс Мерівезер у супроводі барабана і скоро заснула.

Згодом мені розповіли, що коли урочиста церемонія з небувалим піднесенням досягла фіналу, місіс Мерівезер спокійно проказала «Шинка!», будучи певна, що шинка з’явиться негайно, як з’явилися сосни і квасоля. Вона чекала кілька секунд, потім покликала голосніше «Шинка!», але марно. Тоді місіс Мерівезер заволала: «Шинка!!!»

Я, певно, у сні почула її голос, а може, мене розбудив оркестр — заграли гімн південних штатів, але саме в ту хвилину, коли місіс Мерівезер урочисто винесла на сцену державний прапор, з’явилася на сцені і я. Не те, щоб я вибрала цю хвилину навмисно,— ні, я просто подумала, що мені краще бути там, де всі.

Згодом мені розповідали, ніби суддя Тейлор вискочив із залу і так сміявся, ляскаючи себе руками по колінах, що місіс Тейлор змушена була принести йому води і якусь пілюлю.

Успіх місіс Мерівезер був незаперечний, схвильовані глядачі виражали своє захоплення оплесками і радісними вигуками, а проте вона потягла мене за лаштунки і сказала, що я зіпсувала її живу картину. Настрій у мене був такий, що хоч сядь та плач. Джем, прийшовши до мене, поспівчував мені. Він сказав, що звідти, де він сидів, мене майже не було видно. Не розумію, як він догадався, що мені так кепсько, адже я ще не вилізла з костюма, але сказав — я все робила як треба, тільки трохи запізнилася з виходом, та й годі. Джем ставав схожим на батька, вмів підбадьорити людину, коли у неї важко на серці. Але і Джемові не пощастило вмовити мене показатися на люди. Він погодився зачекати за лаштунками, поки спорожніє зал.

— Всевидько, хочеш зняти свою прикрасу? — запитав він.

— Ні, хай буде,— відповіла я.

Мені не хотілося, щоб хтось бачив, яка я нещасна.

— Підвезти вас додому? — запитав хтось.

— Ні, сер, дякую,— відповів Джем.— Нам недалеко.

— Остерігайтеся привидів,— порадив той самий голос.— Точніше, хай привиди остерігаються Всевидька.

— Уже майже нікого немає в залі,— сказав Джем.— Ходімо.

Ми пішли через зал у коридор, потім східцями на вихід і поринули в густу темряву. З другого боку школи ще стояло кілька машин, але світло їхніх фар не могло розсіяти темряви.

— Якби котрась із них поїхала у нашому напрямку, нам було б видніше,— пояснив Джем.— Слухай, Всевидько, давай я триматиму тебе за кісточку, а то ще впадеш.

— Не впаду, мені видно.

— Але ти можеш втратити рівновагу.

Я відчула, як щось легенько стиснуло мені голову, і догадалася: це Джем ухопився рукою за верхній кінець шинки.

— Це ти?

— Так...

Ми пішли через темний шкільний двір, дивлячись весь час під ноги, але даремно — навіть ніг не було видно.

— Джем,— раптом обізвалась я,— я забула туфлі, вони там, за сценою.

— Що ж, ходімо назад.

Але тільки-но ми підійшли до залу, як погасло світло.

— Забереш завтра,— порадив Джем.

— Завтра ж неділя,— заперечила я, коли Джем повернув мене, щоб іти додому.

— Попроси сторожа, може, він тебе впустить... Всевидько!..

— Що?

— Ні... нічого.

Джем довго мовчав. Цікаво, про що він думає. Сам скаже, як захоче, мабуть, коли прийдемо додому. Я відчувала, як його рука все сильніше стискувала мою голову... о, це вже надто...

— Джем, що ти робиш?

— Помовч хвилинку, Всевидько,— сказав він, не відпускаючи мою голову. Далі ми йшли мовчки.

— Хвилина вже минула,— сказала я.— Про що ти весь час думаєш? — Я повернулася, хотіла глянути на нього, але було так темно, що я навіть обличчя не розгледіла.

— Мені щось причулося,— сказав він.— Заждімо хвилинку.

Ми стали.

— Чуєш що-небудь? — запитав Джем.

— Ні.

Не пройшли ми й п’яти кроків, як він зупинив мене знову.

— Джем, я бачу, ти хочеш налякати мене. Нічого не вийде — я вже не маленька...

— Помовч,— перебив він мене, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була тиха. Я навіть чула, як поруч дихає Джем. Легенький подув вітру торкався моїх ніг, скидалося, що ніч буде вітряна. Це була тиша перед бурею. Ми прислухалися.

— Може, то собака? — сказала я.

— Ні, не те,— відповів Джем.— Коли ми йдемо, я щось чую, а зупинимось — не чую.

— Може, це мій костюм шелестить. О, знаю, це святі за тобою ув’язалися — адже сьогодні такий день...

Мені хотілося заспокоїти не стільки Джема, скільки себе, бо тільки-но ми рушили, я теж щось почула і зрозуміла, що то не костюм шелестить.

— Чи не Сесіл часом?— висловив свою догадку Джем.— Цього разу у нього нічого не вийде. Не поспішай — хай не думає, що ми боїмося.

І ми ледве переставляли ноги. Я не розуміла, як Сесіл досі не наткнувся на нас, якщо він ішов слідом.

— А я тебе бачу, Всевидько,— сказав Джем.

— Як же так? А я тебе не бачу.

— На костюмі смужки сала світяться. Місіс Креншо зробила їх світною фарбою, тепер вони світяться. Я тебе добре бачу, певно, й Сесіл бачить не гірше, тому й тримається на відстані.

Хай не думає, що захопить нас зненацька, і я, обернувшись, гукнула з усієї сили:

— Сесіл Джейкобс — мокра курка!

Ми зупинилися. Ніхто не обізвався, тільки десь біля школи відгукнулася луна: «Мо-о-кра ку-у-рка».

— Зараз я його спіймаю,— сказав Джем.— Ге-е-й!

«Ге-ей-ге-ей-ге-ей»,— долинуло від школи.

Щось не схоже на Сесіла — він так довго не терпів би. Якщо вже йому один раз пощастило, то він пророблятиме цей трюк без кінця. Він уже давно скочив би на нас. Джем зупинив мене знову. Потім сказав тихо:

— Всевидько, ти можеш зняти з себе цю бутафорію?

— Можу, але ж на мені майже нічого не лишиться.

— Твоє плаття у мене.

— Я не зможу його надіти в темряві.

— Ну, гаразд,— відповів Джем.

— Джем, тобі страшно?

— Ні. Певно, дуб уже десь недалеко. А там і дорога близько, вуличний ліхтар світить.

Джем говорив повільно, спокійним, рівним голосом. Цікаво, невже він все ще думає, що це Сесіл?

— Джем, давай заспіваємо.

— Не треба, Всевидько. Іди тихо.

Ми посувалися повільно — адже в темряві дуже легко збити палець або спіткнутися об камінь. Ми з Джемом про це не забували, до того ж я була боса. Може, це листя на дереві шелестить, хоч і вітру нема, та й дерев, крім дуба, немає.

Наш невидимий супутник човгав ногами, ніби на ногах у нього були важкі черевики. І він був у грубих полотняних штанях, а шелестіло зовсім не листя — це шаруділи його штани, коли він ішов: шарк-шарк.

Під ногами я відчула холодний пісок — отже, ми були біля дуба. Джем легенько стиснув мою голову. Ми зупинились і прислухалися.

Цього разу шарудіння позад нас тривало. Полотняні штани ще шаркнули кілька разів. Потім стало тихо. А потім наш невідомий супутник побіг прямо на нас. То був не дитячий біг.

— Тікай, Всевидько! Тікай! — крикнув Джем.

Я широко ступила вперед і трохи не впала: руки були наче зв’язані, і в темряві я втратила рівновагу.

— Джем, допоможи! Джем!

Щось зім’яло на мені сітку, заскреготів метал об метал, я впала на землю і відкотилась якнайдалі, намагаючись вивільнитися з дротяної пастки. Десь поруч хтось борсався, бив ногами об землю, шкрябав коріння. Хтось підкотився до мене — це був Джем. Він миттю скочив на ноги і потяг мене за собою, але далеко ми не пішли, бо, хоч голову та плечі я і встигла вивільнити, я все одно заплуталася.

Дорога була вже близько, коли Джем зненацька випустив мою руку і впав. І знову сутичка — вовтузилися поруч, раптом щось хруснуло, і Джем закричав не своїм голосом.

Я кинулася на крик і на когось наскочила, на чийсь м’який і великий живіт. Невідомий з несподіванки зойкнув і хотів схопити мене за руки, але вони були під костюмом. Живіт у нього був м’який, а руки — залізні. Він придушив мене так, що я не могла поворухнутися. Раптом хтось його схопив ззаду і повалив на землю, я ледве встояла на ногах. Мабуть, це Джем прийшов мені на допомогу.

Іноді трапляється, що людина не відразу зорієнтується. Так сталось і зі мною — я ніби закам’яніла. Шум поступово затихав, хтось захрипів, і знову навкруги тиша й темрява. І серед цієї тиші хтось важко дихає і спотикається. Ось він, здається, підійшов до дуба, схилився на нього і закашлявся так страшно, що аж схлипував і здригався.

— Джем!

Людина важко дихала і не відповідала.

— Джем!

Джем не відповів.

Людина відступила від дуба і почала щось шукати. Потім, застогнавши, потягла по землі щось важке. Я зрозуміла, що під дубом нас четверо.

— Аттікус?..

Важкою, непевною ходою людина попрямувала до дороги.

Я теж рушила до того місця, де, на мою думку, щойно стояв наш загадковий супутник, і, виставивши одну ногу вперед, почала поспіхом нишпорити нею навкруг. Скоро я на когось натрапила.

— Джем?

Я намацала босою ногою штани, пряжку пояса, гудзики, ще щось — не могла зрозуміти що, потім комір і обличчя. На обличчі жорстка щетина — це не Джем. Смерділо перегаром.

Мені здавалося, що я йду в напрямку дороги, хоч я й не зовсім була певна — адже мене багато разів повертали в різні боки. Я все-таки вийшла на дорогу і невдовзі помітила у світлі вуличного ліхтаря чоловіка. Він ішов непевною ходою — заважала якась ноша. Важко ступаючи, невідомий звернув за ріг вулиці. Він ніс Джема. Рука Джема безпорадно звисала і якось дивно погойдувалася.

Коли я дійшла до повороту, чоловік з ношею був уже в нашому дворі. Відчинилися двері, у світлі, що впало на подвір’я, на якусь мить завмерла постать Аттікуса. Потім він швидко збіг східцями вниз, і вони вдвох внесли Джема в будинок.

Коли я підійшла, вони вже зникли в коридорі. Назустріч мені бігла тітка Олександра.

— Подзвони докторові Рейнольдсу! — гукнув Аттікус з кімнати Джема.— Де Всевидько?

— Вона тут! — відповіла тітка Олександра і потягла мене за собою до телефону. Вона так поспішала, що я не встигала за нею.

— Тітонько, ви не турбуйтеся за мене,— сказала я,— дзвоніть швидше.

Вона схопила трубку.

— Юла Мей, прошу доктора Рейнольдса, швидше! Батько дома, Егнес? О господи, де він? Будь ласка, як тільки повернеться, скажи, щоб негайно йшов до нас. Будь ласка, негайно!

Тітка Олександра не називала себе — в Мейкомбі люди знали одне одного по голосу.

З кімнати Джема вийшов Аттікус.

Не встигла тітка Олександра закінчити розмову, як узяв трубку Аттікус. Швидко натиснув кілька разів на важіль і промовив:

— Юла Мей, будь ласка, з’єднайте мене з шерифом. Гек? Це Аттікус Фінч. Хтось напав на моїх дітей. Джема поранили. Між нашим будинком і школою. Я не можу одійти від хлопця. Прошу, поїдьте за мене подивіться, може, він ще не втік далеко. Сумніваюся, що ви його там знайдете, але коли знайдете, я хотів би глянути на нього. Закінчую, мені треба йти. Дякую, Гек.

— Аттікус, Джем помер?

— Ні, Всевидько. Доглянь за нею, сестро,— гукнув він, поспішаючи коридором.

Тремтячими пальцями тітка Олександра почала розплутувати мій пошматований костюм на погнутій дротяній сітці.

— Як ти себе почуваєш, дитино моя? У тебе нічого не болить? — питала тітка, звільняючи мене від лахміття.

Нарешті я вилізла з нього і полегшено зітхнула. Руки заніміли, на них виднілися невеличкі шестикутні відбитки. Я потерла їх, і стало трохи легше.

— Тітонько, Джем не помер?

— Ні, дитино, ні, він просто знепритомнів. Не знаю, наскільки серйозно його поранено, прийде доктор Рейнольдс— і ми про все дізнаємося. Що з вами сталося, Джін Луїзо?

— Не знаю.

Більше вона ні про що не питала. Принесла мені одежу; якби я була тоді трохи уважніша, то нагадала б їй, що вона зробила: тітку так приголомшила ця подія, що вона принесла мій комбінезон!

— Візьми, дитино, вдягнися,— сказала, подаючи мені одежу, яку так ненавиділа.

Тітка заспішила до Джема, потім вийшла до мене в передпокій. Погладила мене і знову зникла в кімнаті Джема.

Перед будинком зупинилася машина. Я знала ходу містера Рейнольдса так само добре, як і ходу свого батька. Він помагав нам з Джемом з’явитися на білий світ і пройти через усі відомі людині дитячі хвороби, він лікував Джема, коли той випав з нашої хатки на платані, з ним ми завжди були добрі друзі. Це тому, казав доктор Рейнольдс, що ми податливі, а то все було б інакше, проте ми не дуже цьому вірили.

Доктор зупинився на порозі.

— О господи! — вихопилось у нього. Він хотів підійти до мене, але зараз же додав:— Ну, ти, я бачу, хоч на ногах стоїш,— і повернув у другий бік. Доктор знав у нашому домі кожен закуток. Знав і те, що коли у мене були якісь прикрощі, то Джем вважав їх своїми.

Здавалося, минула вічність, перш ніж доктор Рейнольдс повернувся.

— Джем помер? — запитала я.

— І не збирається,— сказав доктор, присідаючи навпочіпки переді мною.— У нього на лобі гуля така самісінька, як у тебе, і ще поламана рука. А поглянь сюди, Всевидько... та ні, не повертай голови, дивися вбік. А тепер сюди. У нього складний перелом, судячи з усього, в лікті. Враження таке, ніби хтось намагався викрутити йому руку... тепер дивись на мене.

— То він не помер?

— Та ні ж! — Доктор Рейнольдс підвівся.— Сьогодні ми не так багато можемо зробити, треба покласти його якнайзручніше. Крім того, треба зробити рентгенівський знімок... Руку, певно, доведеться на деякий час узяти в гіпс. Ти тільки не турбуйся, рука заживе, й сліду не буде. У хлопців його віку швидко загоюється.

Розмовляючи, доктор Рейнольдс весь час пильно дивився на мене і мацав мою гулю, яка ставала дедалі більша.

— А як ти почуваєш, у тебе всі кістки цілі? — пожартував він.

Я всміхнулась.

— Отже, ви гадаєте, він живий?

Доктор Рейнольдс надів капелюх.

— Звичайно, я можу й помилитись, але, думаю, він навіть дуже живий. Симптоми недвозначні. Піди подивись на нього, а коли я повернуся, ми разом вирішимо остаточно.

Хода у доктора Рейнольдса була легка, молодеча. Цього не скажеш про містера Гека Тейта. Під його важкими кроками стогнали східці, він незграбно відчинив двері і так само, як доктор Рейнольдс, сказав «О господи!», потім запитав:

— Ну, Всевидько, ти жива-здорова?

— Так, сер, я піду до Джема, Аттікус і всі там.

— І я з тобою,— сказав містер Тейт.

Тітка Олександра завісила лампу в головах у Джема рушником, і в кімнаті стало напівтемно. Джем лежав на спині. Одна щока у нього була розбита. Ліва рука трохи зігнута в лікті, але не в той бік, куди треба. Джем лежав похмурий.

— Джем...

— Він тебе не чує, Всевидько,— сказав Аттікус.— Він вимкнутий, як вимикають світло. Опритомнів було, але доктор Рейнольдс знову його усипив.

— Так, сер.

Я відійшла. Кімната Джема була велика і квадратна. Тітка Олександра сиділа в кріслі-гойдалці біля каміна. В кутку, нахилившись до стіни, стояв чоловік, який приніс Джема. Він був не з місцевих, я його не знала, певно, приїхав на вечір і випадково опинився поблизу, коли все трапилося. Почув наш крик і прибіг рятувати.

Аттікус стояв біля Джемового ліжка.

Містер Гек Тейт зупинився на порозі. В руках він тримав капелюх, кишеня штанів відстовбурчилася — там був ліхтарик. Містер Тейт був у мисливській куртці, бриджах і високих чоботях.

— Заходьте, Гек,— запросив Аттікус.— Ну, як? Знайшли когось? Не уявляю, який негідник міг учинити таку підлоту, але сподіваюся, ви знайшли його.

Містер Тейт гмикнув. Пильно глянув на чоловіка в кутку, кивнув йому головою, обвів поглядом кімнату — подивився на Джема, тітку Олександру, нарешті на Аттікуса.

— Сідайте, містер Фінч,— запропонував він люб’язно.

— Сідайте всі,— сказав Аттікус.— Ось вам стілець, Гек. Я принесу ще один із вітальні.

Містер Тейт сів за письмовий стіл Джема. Він ждав, поки повернеться і сяде Аттікус. Я не розуміла, чому батько не приніс стільця для чоловіка, що стояв у кутку, але Аттікус, певно, знає, що робить,— він краще обізнаний із звичаями і вдачею навколишніх фермерів, ніж я. Приїде, бувало, такий клієнт до батька, прив’яже мула десь на подвір’ї, під платаном, і не заходить у дім — так і розмовляють з Аттікусом на задній веранді. Цьому, певно, було затишніше стояти в кутку.

— Містер Фінч,— сказав шериф,— я хочу розповісти, що я там знайшов. Найшов дитяче плаття — воно там у машині. Це твоє плаття, Всевидько?

— Так, сер, якщо це плаття рожеве з мереживом, то це моє,— відповіла я.

Містер Тейт поводився так, ніби давав свідчення в суді. Він любив розповідати все по-своєму, і щоб ні прокурор, ні захист йому не заважали, хоч, правда, така манера висловлюватися вимагала іноді чимало часу.

— Крім того, я знайшов там кілька дивних клаптиків тканини невиразного темно-брунатного кольору...

— Це з мого костюма, містер Тейт.

Руки містера Тейта ковзнули по колінах. Потім він потер ліву руку і почав оглядати поличку каміна, далі його, здається, зацікавив і сам камін. Нарешті почав обмацувати пальцями довгого носа.

— В чому річ, Гек? — запитав Аттікус.

Містер Тейт почухав потилицю.

— Там під дубом лежить Боб Юел, між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Юел мертвий, містер Фінч.

РОЗДІЛ XXIX

Тітка Олександра підвелась і одразу вхопилася руками за поличку каміна. Містер Тейт хотів їй допомогти, але вона дала зрозуміти, що допомога їй не потрібна. Вперше в житті Аттікуса зрадила природжена чемність: він як сидів, так і лишився сидіти.

Я чомусь пригадала слова Боба Юела: я розправлюся з Аттікусом, хай навіть доведеться чекати нагоди до кінця своїх днів. І містер Юел мало не здійснив свого наміру. Але це було останнє, що він устиг зробити.

— Ви не помилилися? — запитав Аттікус трохи невпевнено.

— Він мертвий,— сказав містер Тейт.— Його більше нема. Більше він не кривдитиме ваших дітей.

— Я не про це...

Аттікус говорив як у сні. Роки беруть своє. Це особливо помітно, коли у нього важко на душі. Прямі, суворі лінії його підборіддя обм’якли, зморшки на обличчі стали глибші, і хоч волосся було чорне, як смола, в очі впадали сиві скроні.

— Може, перейдемо до вітальні? — мовила нарешті тітка Олександра.

— З вашого дозволу,— заперечив містер Тейт,— я хотів би, щоб ми лишалися тут, якщо наша присутність не заважатиме Джемові. Я хотів би глянути на його рани, а тим часом Всевидько розповість нам, як усе сталося.

— Дозвольте мені залишити вас? — запитала тітка Олександра.— Зараз я тут не потрібна. Буду в своїй кімнаті, Аттікус,— Тітка Олександра дійшла до дверей, але зупинилась і обернулась.— Знаєш, Аттікус, у мене було передчуття. Це я... винна... треба було мені...

Містер Тейт підняв руку.

— Ідіть відпочивати, місіс Олександро. Ясна річ, ви перехвилювались. І не мучте себе, бо коли людина надто зважає на всілякі передчуття, то стає схожа на кота, що намагається спіймати себе за хвіст. А ти, Всевидько, спробуй розповісти нам, як усе було, поки не забула. Домовилися? Ви бачили, що він за вами йде?

Я підійшла до батька, і він обняв мене. Я тицьнулася головою йому в коліна.

— Тільки-но ми рушили додому, як я згадала, що забула в школі туфлі. Сказала про це Джемові, і ми вернулись, але не встигли зайти в школу, як погасло світло. Джем сказав, що їх можна буде забрати завтра...

— Дочко, підніми голову, а то містер Тейт не чує тебе,— сказав Аттікус.

Я залізла батькові на коліна.

— Потім Джем сказав, щоб я помовчала хвилинку. Я думала, що він про щось думає, бо Джем завжди так: мовчи, коли я думаю. А потім він сказав, що чує якесь шарудіння. Ми думали, що то Сесіл.

— Який Сесіл?

— Сесіл Джейкобс. Він уже один раз налякав нас увечері, і ми думали, що це знову він. Сьогодні він був коровою. Приз за найкращий костюм — двадцять п’ять центів. Не знаю, кому дістався приз...

— А де ви були, коли подумали, що то Сесіл?

— Недалеко від школи. Я йому ще й гукнула щось...

— Не пам’ятаєш, що саме?

— Сесіл Джейкобс — жирна курка, здається, так. Але ніхто не відповів... Тоді Джем закричав йому: «Гей», так голосно, як тільки міг...

— Хвилинку, Всевидько,— перебив мене містер Тейт.— Містер Фінч, ви чули, як вони кричали?

Аттікус сказав, що не чув. У нього в кімнаті було ввімкнуто радіо. І в тітки Олександри, в спальні, теж. Він це добре пам’ятає, бо вона попросила його стишити звук, щоб могла чути своє радіо. Аттікус усміхнувся:

— Я люблю, щоб звук був гучний.

— Цікаво, чи чув хто-небудь із сусідів? — запитав містер Тейт.

— Навряд, Гек. Майже всі вони ввечері слухають радіо або рано лягають спати. Хіба що Моді Аткінсон, та й то я сумніваюся.

— Розповідай далі, Всевидько,— попросив містер Тейт,

— Ну, після того як Джем гукнув, ми пішли далі. Містер Тейт, я ж була в костюмі, вся закутана, і то почула. Кроки почула. Ми йдемо — і за нами хтось іде, ми зупинимося — і той зупиняється. Джем сказав, що мене було видно в темряві — світився мій костюм, місіс Креншо так пофарбувала його. Я була шинкою.

— Як це? — здивувався містер Тейт.

Аттікус пояснив йому, в якій ролі я виступала, і описав моє вбрання.

— Якби ви побачили її, коли вона повернулася додому,— сказав він,— вся ця конструкція перетворилася в якесь місиво.

Містер Тейт потер рукою підборіддя.

— Спочатку я не міг зрозуміти, звідки на ньому такі чудні мітки. Рукава в маленьких дірочках. І в них у кількох місцях чимсь поколоті руки. Дозвольте мені глянути на цей витвір, сер.

Аттікус приніс рештки мого спорядження. Містер Тейт крутив його на всі боки, намагаючись уявити його первісну форму.

— Судячи з усього, ця річ врятувала їй життя,— сказав він.— Подивіться.

І він тицьнув пальцем в те місце, де на темній дротяній сітці виднілася блискуча подряпина.

— Боб Юел знав, що робить,— промимрив містер Тейт.

— Він збожеволів,— сказав Аттікус.

— Насмілюся не погодитися з вами, містер Фінч, він не збожеволів. Він просто страшенний негідник. Покидьок смердючий, нализався і розійшовся — подався дітей убивати. Зустрітися з вами сам на сам він би ніколи не наважився.

Аттікус похитав головою.

— Не віриться, щоб людина могла...

— Містер Фінч, є такі люди, яких треба розстрілювати, не роздумуючи, хоч на них і кулі шкода. Саме до цієї породи й належав Юел.

— Я думав, що, пригрозивши мені, він схаменеться. А коли й ні, то мав би діло зі мною.

— Цькувати бідну негритянку — на це він здатен, або залізти в будинок судді Тейлора, сподіваючись, що там нікого нема. А ви хочете, щоб він зустрівся з вами віч-на-віч серед білого дня.— Містер Тейт зітхнув.— Розказуй далі, Всевидько. Отже, ти чуда, як він за вами йшов...

— Так, сер. Коли ми опинилися під дубом...

— А звідки ви в такій темряві могли знати, що ви вже під дубом?

— Я йшла боса, а Джем каже, що під деревом земля завжди холодніша.

— Я бачу, нам доведеться призначити його помічником шерифа. Що ж далі?

— Потім на мене щось накинулося, зім’яло мій костюм... здається, я присіла... чую, під деревом якась метушня, наче бійка, хтось когось б’є біля дуба. Джем відшукав мене і потяг до шляху. В цей час хтось... містер Юел, напевно, збив його й повалив на землю, якийсь час вони вовтузилися, а тоді щось хряснуло... Джем закричав не своїм голосом.

Я затнулася. Тільки тепер зрозуміла, що тоді хряснуло. Джемова рука.

— Ну от, Джем як закричить, і більше я його не чула, а потім... мене схопив, мабуть, містер Юел і почав душити, певно, й задушив би, але хтось його збив з ніг і повалив на землю. Мабуть, Джем виручив. Більше я нічого не знаю...

— А що було далі? — Містер Тейт втупив у мене очі.

— Хтось там ходив, спотикався, відсапувався і кашляв так, що аж страшно. Спочатку я думала, що то Джем, але по голосу зрозуміла, що то був не він, і почала шукати його на землі. Думала, може, Аттікус прийшов нам на допомогу і так стомився, що...

— Хто то був?

— Оцей чоловік, містер Тейт, він сам скаже, як його звуть.

Я показала пальцем на чоловіка, що стояв у кутку, але швидко опустила руку, поки Аттікус не помітив, бо він не схвалює таких речей. Вказувати пальцем нечемно.

Чоловік усе ще стояв біля стіни. Відтоді, як я ввійшла до кімнати, він не зрушив з місця — обперся об стіну та так і стояв, схрестивши на грудях руки. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув їх долонями до стіни. Руки у нього були білі, ніби він ніколи не бував на сонці, і їх білизна чітко вирізнялася на тлі кремової стіни в напівтемній кімнаті.

Я перевела погляд з рук на його штани кольору хакі, вони були в піску, на роздерту сорочку. Він був худий, обличчя таке ж біле, як і руки, тільки гостре підборіддя трохи темніше. Худі, запалі щоки, великий рот, западини на скронях, а сірі очі такі невиразні — мені навіть здалося, що він сліпий. На маківці ріденьке волосся, наче пух.

Коли я показала на нього пальцем, його спітнілі долоні ковзнули по стіні, лишаючи брудні довгасті плями, потім він заклав великі пальці за пояс. Його обличчя скривилося, ніби він зачув неприємне скреготіння, але скоро напруження зникло. Здивована, я не могла одвести від нього погляду. На його обличчі з’явилася квола усмішка, а потім риси обличчя нашого сусіда почали розпливатися: несподівані сльози затьмарили мої очі.

— Здрастуй, Страхолюд! — сказала я.

РОЗДІЛ XXX

— Містер Артур, доню,— лагідно поправив мене Аттікус.— Джін Луїзо, це містер Редлі. Сподіваюсь, тебе він уже знає.

Якщо Аттікус в таку годину міг представити мене Страхолюду Редлі за всіма правилами етикету, то він... Аттікус лишається вірним собі за всяких обставин.

Обличчя містера Артура знову засвітилося лагідною усмішкою, і я, не знаю чого, під його поглядом зірвалася з місця і побігла до Джема. Мені було ніяково, і, щоб приховати свою ніяковість, я стала поправляти ковдру.

— Ні, ні, не турбуй його! — сказав Аттікус.

Містер Тейт сидів, крізь рогові окуляри пильно розглядаючи Страхолюда. Він хотів щось сказати, коли в передпокої почулася хода доктора Рейнольдса.

— Всі тут,— гукнув він з порога.— Добрий вечір, Артур, я тебе перший раз не помітив.

Голос у доктора Рейнольдса був такий же гучний і бадьорий, як і його хода, він пролунав так, ніби доктор вітався з Страхолюдом щодня все своє життя, і це здивувало мене навіть більше, ніж те, що я опинилася в одній кімнаті з Страхолюдом. Він, певно, теж інколи хворіє. А може, й ні.

Доктор Рейнольдс тримав у руках великий пакунок — щось загорнуте в газету. Він поклав пакунок на письмовий стіл Джема і зняв піджак.

— Тепер ти віриш, що він живий? Хочеш, розкажу, як я дізнався про це? Я почав оглядати його, а він як потягне мене ногою. Довелось усипити його та ще й добре — не можна було навіть торкнутись. А тепер тікай звідси!

— Е-е...— почав Аттікус, кинувши оком на Страхолюда.— Ходімо на веранду, Гек, ще не холодно, стільців там досить.

Цікаво, подумала я, чому Аттікус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, потім догадалася: у вітальні надто яскраве світло.

Ми слідом за містером Тейтом вийшли з кімнати. Аттікус стояв біля дверей і хотів вийти перший, але передумав і пропустив містера Тейта вперед.

Дивна істота людина: навіть за незвичайних обставин вона робить те, до чого звикла. Я не була винятком.

— Ходімо, містер Артур,— несподівано для себе мовила я.— Ви самі не знайдете дороги на веранду, я вас проведу.

Він глянув на мене згори вниз і кивнув головою.

Я повела його через передпокій, повз вітальню.

— Сідайте, містер Артур, ось крісло, вам буде зручно в ньому.

Таким я колись і уявляла його: він сидить на веранді... а погода... яка погода, містер Артур!

Погода й справді була чудова. Все це трохи скидалося на сон, не знаю чому, я запропонувала йому крісло, яке стояло осторонь. І тут було темніше. В темряві Страхолюд почуватиме себе затишніше.

Аттікус сидів у гойдалці, а містер Тейт поряд, у кріслі. На них падало яскраве світло з вікна вітальні. Я сиділа віддалік, поруч із Страхолюдом.

— Ось що, Гек,— промовив Аттікус,— я гадаю, перше, що треба зробити... о господи, забув, що хотів сказати...— Він зсунув на лоб окуляри і притиснув пальцями очі.— Джемові ще й тринадцяти немає... ба ні, йому вже тринадцять... точно не пам’ятаю. У всякому разі, цією справою займеться окружний суд.

— Чим, містер Фінч? — Містер Тейт зняв праву ногу з лівої і нахилився наперед.

— Зрозуміло, це чистий самозахист, і все-таки я повинен піти в контору і глянути, яка це стаття...

— Містер Фінч, ви що? По-вашому, Боба Юела вбив Джем? Ви справді так думаєте?

— Ви ж самі чули, що Всевидько сказала. Тут сумніву бути не може. Вона сказала: Джем прийшов їй на допомогу, збив його і повалив на землю... певно, якось пощастило йому в темряві вихопити у Юела ніж... завтра все з’ясуємо...

— Все це не так, містер Фінч,— запевнив містер Тейт.— Джем не вбивав Боба Юела.

Якусь мить Аттікус мовчав. Він дивився на містера Тейта так, ніби силкувався збагнути, що той сказав. А потім похитав головою.

— Гек, це дуже люб’язно з вашого боку, у вас добре серце і благородні наміри, але нічого такого робити не слід.

Містер Тейт підвівся, підійшов на край веранди, плюнув у кущі, засунув руки в кишені і повернувся до Аттікуса.

— Чого робити не слід? — запитав він.

— Гек, пробачте за різкість,— сказав Аттікус просто,— але я не допущу, щоб цю справу зам’яли. Це було б проти моєї совісті.

— Ніхто й не збирається щось зам’яти, містер Фінч.

Містер Тейт говорив спокійно, а його широко розставлені ноги, здавалося, вросли в підлогу. Дивний поєдинок відбувався між моїм батьком і шерифом.

Тепер уже Аттікус підвівся і попрямував до краю веранди. Він гмукнув і теж плюнув у двір. Потім засунув руки в кишені, підійшов до містера Тейта.

— Гек, хоч ви й не сказали всього, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую, Джін Луїзо,— звернувся він до мене,— ти кажеш, що Джем одірвав від тебе містера Юела і повалив його?

— Так, сер, я так подумала... я...

— Ви чуєте, Гек? Щиро дякую вам, але я не хочу, щоб мій син вступав у життя з нечистою совістю. Найкращий вихід — викласти все так, як було. Хай люди знають, хай буде суд. У нього попереду життя, і я не хочу, щоб люди шепотілися за його спиною, щоб хто-небудь сказав: «А, Джем Фінч... його батько добре заплатив і виручив сина». Чим скоріше ми з цим покінчимо, тим краще.

— Містер Фінч,— спокійно мовив містер Тейт,— Боб Юел сам наткнувся на свій ніж. Він сам себе заколов.

Аттікус одійшов у куток веранди. Його погляд зупинився на гілочці гліцинії. Які ж вони вперті обидва, і кожен на свій лад. Цікаво, хто перший поступиться. Впертість Аттікуса була спокійна, непоказна, проте інколи він виявляв завзятість Канінгемів. Містер Тейт був такий же впертий, як і мій батько, але йому бракувало витримки, він довго не роздумував.

— Гек,— сказав Аттікус, стоячи до нас спиною,— зам’яти цю справу означало б відрізати Джемові той шлях у життя, до якого я його готую. Іноді мені здається, що я нікчемний батько, але у моїх дітей немає нікого, крім мене. Перш ніж подивитися на когось, Джем завжди дивиться на мене, а я намагаюся жити так, щоб мені не соромно було подивитися синові в очі... Якщо зараз я дозволю собі щось таке, то вже не зможу, як раніше, спокійно зустріти його погляд, отже, я втрачу сина. А я не хочу втрачати ні сина, ні Всевидька, адже у мене, крім них, немає нікого.

— Містер Фінч,— містер Тейт все ще стояв, широко розставивши ноги, ніби вріс у підлогу,— Боб Юел упав і наткнувся на свій власний ніж. Я можу це довести.

Аттікус обернувся. Ще глибше засунувши руки в кишені, він сказав:

— Гек, невже ви не можете мене зрозуміти? У вас теж є діти, однак я старший за вас. Коли мої діти стануть дорослими, я буду вже зовсім старий, якщо я взагалі доживу до того часу, але зараз я... якщо вони перестануть мені вірити, вони вже не віритимуть нікому. Джем і Всевидько знають же, як усе це сталося. Коли вони довідаються, що я розповідаю людям цю історію не так... тоді можна буде вважати, що у мене немає дітей. Я не можу бути на людях одним, а вдома іншим.

Містер Тейт легенько хитнувся, став навшпиньки, опустився на п’яти, потім терпляче сказав:

— Він кинув Джема на землю і спіткнувся об коріння, ось дивіться, я покажу.

Містер Тейт витяг з бокової кишені довгий складаний ніж. У цей час зайшов доктор Рейнольдс.

— Цей негід... небіжчик там під дубом, доктор, це одразу, коли ввійти на шкільний двір. Ліхтарик у вас є? Візьміть краще мій.

— Я, мабуть, під’їду машиною і ввімкну фари,— сказав доктор Рейнольдс, проте ліхтарик містера Тейта він узяв.— З Джемом усе гаразд. Він, певно, до ранку не прокинеться, але ви не хвилюйтесь. Гек, це у вас ніж, яким убито Юела?

— Ні, сер, той стирчить у ньому. По рукоятці видно, що то звичайний кухонний ніж. Кен із своєю тачкою, мабуть, уже там, доктор, до побачення.

Містер Тейт швидким рухом одкрив ніж.

— Ось як це було,— сказав він і, тримаючи в лівій руці ніж, удав, що спіткнувся. Рука з ножем смикнулася вперед і вниз.

— Тепер бачите? Він його сам собі встромив між ребра, навалившись усім тілом.

Містер Тейт закрив ніж і сховав його в кишеню.

— Всевидько тільки вісім років,— сказав він.— Вона перелякалась і не могла до ладу розібрати, як воно було.

— Ви її не знаєте,— похмуро сказав Аттікус.

— Я не кажу, що вона щось вигадала, я кажу, що вона злякалась і не могла розібратися в тому, що відбувалося. До того ж було темно, хоч в око стрель... Тут свідком може бути тільки людина, яка добре бачить у темряві...

— Цього не буде,— сказав тихо Аттікус.

— Тьху, хай йому чорт! Та я не про Джема дбаю!

Містер Тейт так тупнув ногою, що в спальні міс Моді загорілося світло. І у міс Стефані Крофорд теж засвітилось. Аттікус і містер Тейт глянули через дорогу, потім один на одного. Помовчали.

Потім містер Тейт заговорив ледь чутно:

— Мені дуже неприємно сперечатися з вами в такий час. Цього вечора ви пережили таке, чого й ворогові не побажаєш. Не знаю, як ви ще на ногах стоїте. Але одне я знаю: ви зараз не можете розібратися в найпростіших речах, а зробити це треба, і неодмінно сьогодні, бо завтра буде пізно. У Боба Юела між ребрами стирчить кухонний ніж.

Містер Тейт додав, що це просто несерйозно з боку Аттікуса думати, ніби хлопець такого зросту і такої комплекції, як Джем, до того ж із зламаною рукою, міг у темряві подужати дорослого чоловіка.

— Гек,— раптом звернувся до нього Аттікус,— а що це у вас за складаний ніж, яким ви так розмахували? Звідки він у вас?

— Відібрав у одного п’яного,— спокійно відповів містер Тейт.

Я силкувалася пригадати. Містер Юел накинувся на мене... потім упав... певно, Джем підвівся і прибіг мені на допомогу. Принаймні я так думала...

— Гек?

— Я ж сказав, що відібрав ніж сьогодні ввечері у одного п’яного. А Юел знайшов, мабуть, кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і чекав нагоди... саме так — чекав нагоди.

Аттікус повернувся до гойдалки і сів. Руки важко опущені між колін, очі дивляться вниз. Такі ж повільні були його рухи і тієї ночі, біля тюрми, коли мені здалося, що він цілу вічність згортав газету, поки нарешті кинув її на стілець.

Містер Тейт незграбно, але тихо ходив по веранді.

— Цю справу вирішую я, містер Фінч, а не ви. Я вирішую, я і відповідаю. Оскільки ви не поділяєте моїх поглядів, то й зробити ви мало що можете. Якщо ж усе-таки спробуєте, я вам скажу у вічі, що ваші слова — неправда. Це не Джем ударив ножем Боба Юела, хлопець ніякого відношення до цього не має, затямте це добре. Єдине, що хотів Джем,— якнайскоріше й без пригод добратися додому.

Містер Тейт перестав ходити по веранді. Він зупинився перед Аттікусом, спиною до нас.

— Я не дуже добра людина, сер, але я шериф округу Мейкомб. Прожив тут усе своє життя, а мені незабаром уже сорок три. Знаю все, що тут діялося не тільки за мого життя, але й до мого народження. Той чорний хлопчина загинув ні за що, а людина, на совісті якої лежить його смерть, тепер сама віддала богові душу. Цього разу, містер Фінч, хай мертві ховають мертвих. Хай мертві ховають мертвих.

Містер Тейт підійшов до гойдалки і взяв свій капелюх, що лежав біля Аттікуса. Поправив волосся, надів капелюх.

— Я ще ніколи не чув, щоб хто-небудь сказав, що відвернути злочин — протизаконна дія. А саме це і є те, що він зробив. Чи, може, ви скажете, що обов’язок велить мені не замовчувати цей факт, а розголосити по всьому місту? А знаєте, що тоді буде? Юрба жінок з усього міста, в тому числі і моя дружина, збереться негайно коло його дому, вони закидають його пирогами й тортами. Мені так здається, містер Фінч, що витягти на показ усьому люду скромну, тиху людину, яка вчинила добре діло для вас і для всього міста, було б просто гріх. Цей гріх я не можу взяти на себе. Був би це не він — справа інша. А з цією людиною так не можна, містер Фінч.

Містер Тейт, здавалося, хотів протерти дірку в підлозі носком черевика. Потім смикнув себе за ніс, потер ліве плече.

— Можливо, я й невелика цяця, містер Фінч, і все-таки я поки що шериф округу Мейкомб, і Юел сам упав на свій власний ніж. На добраніч, сер!

Містер Тейт перейшов веранду і вийшов у двір. Грюкнули дверцята автомобіля, і він поїхав.

Аттікус ще довго сидів, дивлячись на підлогу. Нарешті він підвів голову.

— Всевидько,— сказав він,— містер Юел упав на власний ніж. Ти це розумієш?

У батька був такий вигляд, що я зрозуміла: його треба підбадьорити. Я підбігла до нього, обняла і поцілувала так міцно, як тільки могла.

— Звичайно, розумію,— заспокоїла я його.— Містер Тейт сказав усе правильно.

Аттікус звільнився і глянув на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, це було б усе одно, що вбити пересмішника, так же?

Аттікус потерся щокою об мою голову. Потім підвівся й пішов у темний куток веранди, і знову його хода стала легка і молодеча.

Перш ніж зайти в дім, він зупинився перед Страхолюдом Редлі.

— Дякую вам за моїх дітей, Артуре,— сказав він.

РОЗДІЛ XXXI

Страхолюд Редлі зачовгав ногами, і видно було, як у світлі, що падало з вікна вітальні, заблищав його лоб. Кожен його рух був якимсь невпевненим, Редлі немов боявся, що його рука чи нога попаде не туди, куди треба. Раптом він закашлявся, його душив страшний, хриплий кашель, і він мусив знову сісти. Рука Артура потяглася до кишені, він дістав хусточку, покашляв у неї і витер лоб. Його ніколи не видно було, я звикла до цього, і тепер навіть не вірилося, що він тут, поряд зі мною. І за весь час жодного звуку.

Він знову підвівся. Повернувся до мене і кивнув на двері.

— Ви хочете побажати Джемові на добраніч, містер Артур? Ходімо.

Я повела його через передпокій. Біля Джемового ліжка сиділа тітка Олександра.

— Заходьте, Артуре,— сказала вона.— Він ще спить. Доктор Рейнольдс дав йому міцного снотворного. Джін Луїзо, батько у вітальні?

— Так, напевно, там.

— Піду до нього на хвилинку. Тут доктор Рейнольдс залишив якісь...— Далі з передпокою нічого вже не було чути.

Страхолюд подався непомітно в куток і, витягнувши шию, не зводив очей з Джема. Я взяла його за руку, вона була тепла, дивна річ — така біла і водночас тепла. Я легенько потягла його, він не опирався, і ми підійшли до ліжка.

Доктор Рейнольдс спорудив над рукою Джема щось на зразок намету, певно, щоб ковдра не торкалася руки. Страхолюд нахилився й оглянув його зверху. Його обличчя виражало неприховану цікавість і переляк, ніби він ніколи не бачив живого хлопця. Він навіть рота відкрив і розглядав Джема з голови до ніг. Підняв руку, але відразу й опустив.

— Ви можете погладити його, містер Артур, він спить. Якби не спав — нізащо не дозволив би...— Сама не знаю чому я стала йому про це говорити,— А зараз можна, та ви не бійтеся.

Його рука нерішуче завмерла над головою Джема.

— Не бійтеся, сер, він спить.

Страхолюд ніжно погладив Джема по голові.

Я вже починала розуміти його без слів. Другою рукою він дужче стиснув мою і дав мені зрозуміти, що він уже хоче йти.

Невпевнено ступаючи, він вийшов за мною на веранду і зупинився, все ще тримаючи мене за руку.

— Ти відведеш мене додому?

Він сказав це тихо, майже пошепки, голосом дитини, яка боїться темряви.

Я поставила ногу на верхній східець веранди і зупинилась. Я могла водити його за руку в своїй хаті, але водити за руку по вулиці — ні!

— Містер Артур, зігніть свою руку, отак. Чудово.

Я взяла його під руку.

Йому довелося трохи пригнутися, щоб мені було зручно, і якщо міс Стефані Крофорд стежить за нами з вікна, то хай бачить, як Артур веде мене по вулиці, веде як справжній джентльмен.

Так ми дійшли до ліхтаря на розі вулиці. Скільки разів стояв тут Діл, обнімаючи товстий ліхтарний стовп, усе виглядав, чекав, сподівався. А скільки разів ми з Джемом ходили цією доріжкою, але у двір до Редлі я заходила вдруге в своєму житті. Ми з містером Артуром піднялися східцями, що вели на веранду. Він намацав ручку парадних дверей. Потім відпустив мою руку, відчинив двері, ввійшов у дім і зачинив за собою двері. Більше я його ніколи не бачила.

Так уже заведено: якщо у вас хтось помре — сусіди несуть вам їжу, хтось захворів — несуть квіти, а коли нічого такого не трапляється — люди просто час від часу дарують щось одне одному. Страхолюд був нашим сусідом. Він подарував нам дві ляльки з мила, поламаний годинник з ланцюжком, дві монетки по одному пенні — на щастя, а також життя. Але сусіди повинні відповідати на подарунок подарунком. Ми ніколи не клали в дупло те, що звідти брали, і ніколи нічого йому не дарували; це мене мучило.

Я повернулася, щоб бігти додому, але на якусь мить затрималась. Переді мною в мерехтливому світлі ліхтарів тяглася наша вулиця, і вогники бігли в далечінь, до самого міста. Я вперше побачила свій квартал з цього місця. Ось будинки міс Моді, міс Стефані, а ось і наш, навіть гойдалку на веранді видно, а за нашим — будинок міс Рейчел, його добре видно, я навіть розгледіла будинок місіс Дюбоз.

Я обернулася. Ліворуч від дверей було вікно з зачиненими віконницями. Я підійшла, стала перед ним, потім оглянулася. Вдень, певно, звідси видно все аж до самої пошти.

Вдень... і раптом ніч розступилася в моїй уяві, настав день. Сусіди заклопотані своїми повсякденними справами. Міс Стефані квапливо переходить дорогу, щоб скоріше розповісти міс Рейчел останні новини. Міс Моді схилилася над своїми азаліями. Літо. Ось біжать по тротуару, підскакуючи, двоє дітей, а назустріч їм, ще далеченько, йде чоловік. Він махає їм рукою, а вони біжать наввипередки йому назустріч.

Ще стоїть літня пора. Ідуть двоє дітей, підходять ближче. Хлопець плентає по тротуару — тягне за собою вудку. Чоловік жде їх. Стоїть руки в боки і жде. Літо, і діти граються на подвір’ї, ось уже їх троє, певно, приятель появився. Розігрують якусь чудернацьку сценку, самі вигадують, самі й грають.

Осінь, і двоє дітей сваряться на тротуарі перед будинком місіс Дюбоз. Хлопець допомагає своїй сестрі стати на ноги, і вони йдуть додому. Осінь, діти щодня поспішають до школи, там, за рогом вулиці, вони зникають, там же через деякий час вони знову появляються. По їхніх обличчях завжди вгадаєш, який був для них день — сумний чи веселий. Біля дуба вони зупиняються — радісні, збуджені, насторожені.

Зима, діти тремтять від холоду біля хвіртки — чорні силуети на тлі палаючого будинку. Зима, чоловік виходить на середину вулиці, падають на землю його окуляри. Чоловік стріляє і вбиває собаку.

Знову літо, і він бачить, як у його дітей розривається серце. Знову осінь, дітям потрібна його, Страхолюда, допомога.

Аттікус має слушність. Якось він сказав: щоб по-справжньому зрозуміти людину, треба самому влізти в її шкуру та ще трохи й походити в ній. Я тільки постояла на веранді Редлі, проте й цього було досить.

Вогні вуличних ліхтарів стали розпливатися: починалася мжичка. Повертаючись додому, я раптом відчула, що вже стара. Помічаю на кінчику носа маленькі крапельки, починаю дужче косити очима — паморочиться в голові, і я перестаю. Думаю, скільки цікавого я розповім Джемові завтра. Уявляю, як він розсердиться, коли дізнається, що прогавив таку нагоду. Знаю, кілька днів не розмовлятиме зі мною. Іду додому і думаю: ми з Джемом ще будемо рости, але нам мало чого лишилося навчитися, хіба що алгебри.

Я побігла вгору по східцях, і ось я вже дома. Тітка Олександра відпочиває, в кімнаті Аттікуса темно. Заглянула до Джема — може, він прокинувся. Біля Джема, читаючи книгу, сидів Аттікус.

— Джем ще не прокидався?

— Ні, спить сном праведника. До ранку не прокинеться.

— А ти весь час сидітимеш біля нього?

— Посиджу ще годину-дві. Іди спати, Всевидько. У тебе був нелегкий день.

— Мені хочеться трохи посидіти з тобою.

— Посидь,— сказав Аттікус.

Було вже, певно, за північ, дивно, що він так швидко погодився. А втім, він кмітливіший за мене: тільки-но я сіла, як мені захотілося спати.

— Що ти читаєш? — запитала я.

Аттікус перегорнув книгу і подивився на обкладинку.

— Це Джемова. Називається «Сірий привид».

Сон як рукою зняло.

— Чому ти вибрав саме цю книжку?

— Сам не знаю, доню. Просто попала під руку. Якось не довелося прочитати,— відповів він переконливо.

— Будь ласка, почитай уголос. Там таке страшне пишеться.

— Ні,— сказав Аттікус.— Досить з тебе страшного. Це занадто...

— Аттікус, мені не було страшно.

Він підняв брови.

— Ні,— мовила я,— мені стало страшно, але це вже тоді, коли я розповідала містерові Тейту. І Джем не злякався. Спитай у нього, і він тобі скаже те саме. А взагалі по-справжньому страшно буває тільки в книжках.

Аттікус хотів щось сказати, відкрив уже рота, але не сказав. Він забрав великий палець, що притримував посередині розгорнуту книгу, і повернувся до першої сторінки. Я підсунулася ближче і поклала голову йому на коліна.

— Гм-м... «Сірий привид»,— почав він,— написав Сектейтері Гокінс. Розділ перший...

Я щосили намагалася не заснути, але за вікном тихо шелестів дрібний дощ, у кімнаті було тепло, батьків голос був такий лагідний і спокійний, а на його колінах було так затишно, що я невдовзі заснула.

Здавалося, минула хвилина, не більше, як я відчула, що він легенько штовхає мене в бік. Він підняв мене, поставив на ноги, повів до моєї кімнати.

— Я все чула, що ти читав,— пробуркотіла я.— Я зовсім не спала, це про корабель, і про Трипалого Фреда, і про хлопчика Стоунера...

Аттікус одстебнув шлейки комбінезона, прихилив мене до себе і стяг його. Притримуючи мене однією рукою, він другою дістав мою піжаму.

— ...і вони думали, що це хлопчик усе перевертає в їхньому клубі, і розливає чорнило, і...

Він привів мене до ліжка і посадив. Потім підняв мої ноги, уклав мене і вкрив ковдрою.

— І вони хотіли його спіймати, але ніяк не могли, бо не знали, який він на вигляд, нарешті побачили його і зрозуміли, що він нічого поганого не робив... Аттікус, він хороший хлопець...

Він укрив мене до самісінького підборіддя і підіткнув ковдру з усіх боків.

— Більшість людей, Всевидько, хороші, коли їх нарешті зрозумієш.

Він погасив світло і пішов до Джема. Він просидить там цілу ніч, він сидітиме біля Джема, коли той прокинеться вранці.