Учень убивці

Розділ 6 Тінь Чівелрі

– Хлопче!

Я підняв голову. Серед півдюжини інших хлопців, які відпочивали біля каміна, ніхто навіть не ворухнувся. Дівчата взагалі не помітили, коли я перемістився на протилежний кінець низького столу, де сидів майстер Федврен. Він вимовляв слово «хлопчик» так, що всі розуміли, коли воно означало просто «хлопчик», а коли «бастард».

Я запхнув коліна під низький стіл і сів, простягнувши Федврену шматок паперу. Доки він читав акуратні стовпчики літер, я думав про своє.

Взимку ми всі збиралися й сиділи у Великій залі. На вулиці бушував шторм, розбиваючись об стіни замку, а буруни атакували скелі з такою силою, що кам’яний стіл під нами іноді здригався. Важкі хмари крали навіть ті декілька годин тьмяного денного світла, які нам давала зима. Мені здавалося, що темрява накрила нас, неначе туман, як ззовні, так і всередині. Вона проникала в мої очі, тому я постійно хотів спати, хоч і не втомлювався. На коротку мить я загострив свої почуття й відчув, як собаки сприймають повільний хід зими, поки вони сплять і крутяться у своїх кутках. Але навіть там не було жодної цікавої думки чи образу.

У всіх трьох камінах горів вогонь. Перед кожним зібралися три різні групи. В одній працювали лучники, позаяк завтра мав бути придатний для полювання день. Я хотів опинитися там, оскільки оксамитовий голос Шерфа розповідав якусь історію, то голосно, то тихо. Часто його перебивав сміх товаришів, яким подобалося слухати його. У дальньому кутку діти хором виводили якусь пісню. Я упізнав її: то була «Пісня пастушка», за допомогою якої вчилися рахувати. Кілька матерів, що наглядали за своїми дітьми, пристукували ногами під час плетіння мережива, доки старий Джердон перебирав пальцями струни арфи, а діти співали майже в такт.

Біля нашого каміна займалися діти, вже достатньо дорослі, щоб сидіти тихо і вчитися писати. Федврен дивився за нами, й від погляду його блакитних очей годі було сховатися.

– Поглянь, – показав мені Федврен, – ти забув перекреслити хвостики. Пам’ятаєш, як я тобі показував? Джастісе, розплющ очі й повернися до писання. Ще раз заснеш, пошлю по дрова. А ти, Черіті, якщо ще раз засмієшся, допомагатимеш йому. Але окрім того, – тут він раптом повернувся до моєї роботи, – ти став писати набагато краще не лише мовою герцогства, але й рунами острів’ян, хоч їх і годі правильно передати на такому поганому папері. Поверхня занадто пориста і надто поглинає чорнило. Для рун потрібна гарно відшарована кора. – Він задоволено провів пальцем по аркушу, над яким працював. – Якщо й далі так старатимешся, то до кінця зими дозволю тобі переписати «Лікувальний порадник» королеви Байдвелл. Що скажеш?

Я спробував усміхнутися, бо був задоволений. Зазвичай учням не доручали переписування: гарний папір був рідкістю, а один недбалий штрих міг зіпсувати весь аркуш. Я знав, що «Порадник» – це дуже простий травник і книга пророцтв, але його переписування було великою честю. Федврен дав мені чистий аркуш паперу. Я піднявся, щоб піти на своє місце, але він жестом зупинив мене.

– Хлопче?

Я завмер.

Федврен зніяковів.

– Я не знаю, кого просити про це, окрім тебе. Звичайно, варто було б запитати у твоїх батьків…

На щастя, він замовк і замислено почухав бороду своїми чорнильними пальцями.

– Скоро закінчиться зима, і я знову вирушу в походи. Знаєш, що я роблю влітку? Я ходжу Шістьома герцогствами, добуваючи трави, ягоди й коріння для свого чорнила і заготовляючи папір. Люблю мандрувати дорогами, а взимку гостювати в замку. Багато хто заробляє собі на хліб письмом.

Федврен задумливо подивився на мене. Я поглянув назад, аби зрозуміти, що він має на увазі.

– Кожні кілька років я беру собі учня. Дехто з них займається письмом у менших замках, а дехто полишає цю справу. У декого не вистачає терпіння до дрібниць. Дехто забуває запастися чорнилом. Але я гадаю, в тебе вийде. Як ти дивишся на те, щоб стати писарем?

Це питання спантеличило мене, і я мовчки дивився на нього. Це не просто була пропозиція стати писарем, дивувало те, що сам Федврен хоче зробити мене своїми учнем, подорожувати зі мною й навчати таємниць свого фаху. Пройшло кілька років з моменту моєї угоди зі старим королем. Я ніколи не думав, що хтось буде прагнути мого товариства, не кажучи вже про те, що я стану чиїмось учнем. Винятком був Чейд, а ще Моллі та Керрі, для зустрічей з якими я викроював час після обіду. Від пропозиції Федврена я аж онімів. Напевно, він відчув моє збентеження, бо всміхнувся своєю щирою усмішкою, яка одночасно робила його молодшим і надавала поважності.

– Подумай, хлопче. Письмо – це гарний фах. Які в тебе ще є перспективи? Між нами кажучи, провести деякий час поза Оленячим замком піде тобі на користь.

– Поза Оленячим замком? – здивовано повторив я. Це для мене було те ж саме, що підняти завісу. Я ніколи не думав над цим. Раптом подумки я чітко побачив дороги, які вели від замку, а старі карти, які мене змушували вивчати, стали місцями, куди я міг поїхати. Це заворожило мене.

– Так, – м’яко сказав Федврен. – Поза Оленячим замком. Поки ти ростеш, тінь Чівелрі поволі зникає. Вона не буде постійно захищати тебе. Тобі треба жити власним життям, яке задовольнятиме тебе, доки його захист не полишив тебе повністю. Але я не вимагаю, щоб ти зараз давав свою згоду. Подумай над цим. Поговори з Баррічем.