Іудаїзм і сіонізм

СІОНІЗМ НА СЛУЖБІ ІМПЕРІАЛІЗМУ

Як вже вказувалось, одним з найактивніших загонів антикомунізму є єврейський буржуазний націоналізм — сіонізм.

Термін «сіонізм» походить від назви пагорба «Сіон» (сіон — камінь, скеля) поблизу міста Єрусалима в Палестині, де колись, за переказами, була резиденція єврейського царя Давида та іудейський храм.

Виник сіонізм як реакційна буржуазно-націоналістична течія наприкінці XIX століття у зв'язку з боротьбою єврейської буржуазії за місце на світовому ринку та прагненням її в союзі з усією європейською буржуазією зупинити наростання революційного руху серед трудящих (у тому числі і євреїв) таких країн, як Росія, Німеччина, Англія, Франція, Австро-Угорщина.

З самого початку свого виникнення сіонізм як політична течія взяв курс на імперіалізм. Сіоністські ідеї були швидко підхоплені в США не тільки верхівкою єврейської буржуазії, а й іншими монополістами, що прагнули до світового панування і намагалися використати нову політичну течію як одне із знарядь свого проникнення в країни старого світу.

Підтримувана імперіалістами, єврейська буржуазія використала віровчення про «землю обітовану» у пропаганді ідеї колонізації євреями Палестини. Проте усі намагання створити там землеробські колонії спочатку, як правило, кінчались крахом, тому що нечисленні єврейські колоністи, які потрапляли туди, зовсім не знайомі були ані з землеробством, ані з умовами життя в цій країні. До того ж основні маси трудящих євреїв не хотіли їхати до Палестини. Вони залишались жити і працювати в країнах, де народились.

У процесі розвитку капіталізму в Європі, особливо в період імперіалізму (кінець XIX століття), становище трудящих, в тому числі і євреїв, різко погіршало. Саме це досить хитро використала єврейську буржуазія. Одна з течій палестинофільства дала напрямок так званому «духовному сіонізму». Його носії вважали головним у своїй діяльності підвищення «національної свідомості єврейського народу», а Палестину оголошували об'єднуючим центром, звідки повинно виходити «божественне віровчення».

В умовах наростання масового революційного руху експлуататори не могли вже тримати трудящих у покорі за допомогою релігії. Тому буржуазія шукала нові форми поневолення. Однією з таких форм і виявився «політичний сіонізм».

Знайомлячись з конкретними проявами антисемітизму в Європі, син австрійського купця, буржуазний журналіст, юрист за освітою Теодор Герцль висунув реакційну теорію «єдиної єврейської нації» і створення «вогнища», тобто суверенної єврейської держави.

Ця «теорія» знайшла прихильників серед єврейської буржуазії і схвальне ставлення з боку світової імперіалістичної буржуазії. Розгортаючи пропаганду ідей сіонізму, Герцль і його прихильники створили мережу сіоністських організацій в Росії та інших країнах Європи і Америки. Сіонізм, як буржуазно-націоналістична політична течія, оформився у 1897 році в м. Базелі (Швейцарія) на І Міжнародному сіоністському конгресі у «Всесвітню сіоністську організацію».

Прикриваючись Торою і Талмудом, ідеологи сіонізму розгорнули пропаганду створення буржуазно-аристократичної єврейської держави, якій будуть підкорені «усі народи».

Перед цим, у 1895 році, згадуваний Теодор Герцль — редактор відділу фейлетонів віденської газети «Нейєфрайє» — видав брошуру-маніфест сіонізму «Дер юденштат» («Єврейська держава») з детально розробленим планом створення єврейської аристократичної держави.

Спираючись на окремі постулати іудаїзму, сіоністи створюють свою модернізовану ідеологію, покликану внести розлад в ряди трудящих, забезпечити територіально- колоніальні прагнення і задовольнити вимоги своїх імперіалістичних замовників і натхненників. Посилаючись на Тору, Герцль та інші сіоністи у своїй пропаганді широко використовують іудейську релігію та її інститути, а провідні ідеологи іудаїзму, в свою чергу, йдуть пліч-о-пліч з сіоністами.

Не ототожнюючи іудаїзм з сіонізмом, розрізняючи всередині сіонізму різні відтінки, течії і напрямки, починаючи від більш поміркованих і кінчаючи крайньо правими, неприховано реакційними, напівфашистськими, ми повинні бачити, що сучасний сіонізм використовує віровчення іудаїзму в плані пропаганди саме расистсько-реакційних буржуазно-націоналістичних засад антикомунізму. Для агресивних кіл єврейської буржуазії реформований іудаїзм виявився досить зручною формою зв’язку між ідеологією іудаїзму і практикою сіонізму та нинішніми агресивними діями правлячих кіл сучасного Ізраїлю.

Головний зміст цього «реформованого» іудаїзму, що знайшов своє політичне втілення в ідеології сіонізму, полягає у відродженні в Сіоні «невмирущого єврейського духа та його носія — єврейського народу»[69] де він нібито має здобути свою державність, а згодом — духовно підкорити собі все людство.

Засновник так званого «духовного сіонізму» відомий єврейський буржуазний письменник-публіцист У. Гінцберг, що виступав під псевдонімом Ахад-Гаам (один з народу), закликав створити в Палестині «духовний центр», щоб звідти посилено пропагувати іудаїзм, кликати євреїв всього світу до Сіону. Втім сіонізм розглядався ним лише як знаряддя для створення об'єднавчого націоналістично-духовного центру всього єврейства, більшість якого мала залишатись на попередньому місці мешкання. «Не переселяючись поки що до Сіону де-факто, — писав У. Гінцберг, — можна постійно мати його за духовний центр своїх думок, прагнень, почувань і відповідно до цього удосконалюватись в ім’я Сіону, на славу Ізраїлю»[70].

Підтримуючи ідею сіоністів щодо створення буржуазної держави у Палестині, їх духовні колеги — сіонізовані рабини прагнуть при цьому до попередньої духовної обробки євреїв. «Наш народ, — писав сіоніст І. А. Штейн, — за дві тисячі років голуса (цим терміном позначається в сіоністській літературі так званий «стан єврейської принизливості». — Т. К.) досить забруднився, досить запаскудився, заялозився від своїх сусідів, і тому треба ретельно очиститися до того, як він піде у своє нове житло, йому треба відродитися духовно і морально»[71]. Цього ж домагалися і «політичні» сіоністи. Один з них, історик сіоністських конгресів С. Пен, ще в 1897 році писав: «Політичний сіонізм вимагає передусім повернення євреїв в іудейство, а потім уже повернення у єврейську країну»[72]. Він вказував, що конгрес займається пошуками «духовних засобів для відродження єврейської національної самосвідомості. Ми не збираємось поступитися жодною п'яддю в галузі наших культурних надбань»[73].

Науково неспроможні твердження про надкласову «єврейську національну самосвідомість», про «загальнонародну єврейську культуру» в умовах капіталізму, як і про існування «всесвітньої єврейської нації», були спробами сіонізму затуманити свідомість трудящих євреїв, відлучити їх від боротьби проти «старого і кастового в єврействі», зробити їх пособниками рабинів і капіталістів.

У праці «Критичні замітки з національного питання» В.І.Ленін відзначав: «В кожній національній культурі є, хоча б не розвинені, елементи демократичної і соціалістичної культури, бо в кожній нації є трудяща і експлуатована маса, умови життя якої неминуче породжують ідеологію демократичну і соціалістичну. Але в кожній нації є також культура буржуазна (а здебільшого це чорносотенна і клерикальна) — притому не у вигляді тільки «елементів», а у вигляді пануючої культури»[74].

Якщо взяти до уваги, що за умов капіталізму прогресивні елементи демократичної і соціалістичної культури придушувались, то лозунг національної культури був просто шкідливим, бо обстоював ідеї буржуазної культури. В. І. Ленін писав:

Між тим якраз сіоністи вбачали «культурно-національні надбання» єврейського народу саме в ідеології іудаїзму. Завдання сіоністів разом з ідеологами іудаїзму, за висловом заступника голови сіоністського конгресу Макса Нордау — діяльного поплічника Т. Герцля, полягало в тому, щоб «приготувати Палестину для євреїв, а євреїв для Палестини».

Прагнення сіоністів зводилось до одного — об'єднати євреїв за расовою ознакою незалежно від того, де вони проживають, ізолювати трудящих євреїв від міжнародного робітничого руху, який бурхливо розвивався в державах, де вони живуть, і, зрештою, разом з іншими силами використати їх проти цього руху.

Цьому сприяють і іудаїстські заклики: «Сьогодні раби — завтра вільні», «Сьогодні тут — завтра на волі», «Дай, боже, в цей день у наступному році бути в Єрусалимі». їх підхопили сіоністи для обгрунтування необхідності створення буржуазної єврейської держави, так само, як це вони роблять сьогодні, рекламуючи Ізраїль — буржуазну маріонетку американського імперіалізму.

Дехто намагається заперечувати той факт, що соціальна суть ідеології іудаїзму включається в сіонізм і обслуговує його. Робляться при цьому посилання на те, що в період виникнення і формування сіонізму деякі рабини, мовляв, виступали проти сіоністів. Так було насправді. Але ці служителі бога Ягве виступали тоді не проти сіонізму, як ворога трудящих євреїв, їх непокоїло лише те, що в результаті політичної діяльності сіоністів правляча верхівка єврейських общин може позбутися свого впливу на віруючих євреїв. Окремі рабини побоювались, що внаслідок політичної Агітації сіоністів синагога позбудеться прихожан і, отже, тих величезних матеріальних благ, які здобувалися за рахунок віруючих. У своїх виступах вони доводили, що сіоністський рух ніби заперечує, підриває віру в месію, віру, яка навчає смиренно чекати приходу цього «визволителя».

Разом з тим значна частина рабинів вищого рангу, таких як Зеліксон, Ашкеназі та інші, вже на початку XX століття рішуче підтримувала націоналістичну діяльність сіоністів. Ця релігійна верхівка розуміла, що сіонізм — не конкурент месії і що самі сіоністи не збираються сваритися з рабинами. Навпаки, вони, спираючись на Тору і Талмуд, використовуючи ідеологію іудаїзму, синагогу та інші інститути, були найближчими союзниками рабинату. І сіоністи, і ідеологи іудаїзму ставили своїм головним завданням одне і те ж — відвернути трудящих євреїв від виступів проти єврейської (і неєврейської) буржуазії. Саме цим вони сподівались ізолювати їх від трудящих інших національностей, від загального робітничого руху проти капіталу, від боротьби за демократичні права і свободи.

«Сіонізм, — писав відомий єврейський історик С. Дубнов, — це новий месіанізм, який перейшов з рук сп’янілих релігійних мрійників до рук політичних фантазерів»[76].

Про те, яке місце і роль відводили іудаїзму в своїх планах сіоністи, свідчить така характерна заява рабина Гастера на II конгресі сіоністів:

І далі:

Реакційні настанови ідеології іудаїзму давали і дають сіоністам релігійну санкцію на їх дії. Сіоністи, у свою чергу, віддячують тим рабинам, які обстоюють ці настанови сьогодні своєю всебічною підтримкою. Взаємність ця цілком закономірна. Вона випливає з тих догматів іудаїзму, з тих його мотивів у повчаннях ще біблейських пророків, у тлумаченнях Талмуда, з релігійних обрядів, які взяв на своє ідеологічне озброєння сіонізм.

Саме життя спростувало і містичний характер голуса — «стан принизливості», «одвічного страждання» євреїв. Про яке «страждання» таких російських євреїв- багатіїв, як Гінзбург, Бродський, Поляков, або таких мільйонерів і мільярдерів, як Ротшільди, Моргентау, Лімени та інші, може йти мова взагалі? Один лише перелік цих прізвищ говорить сам за себе. Єврейська експлуататорська верхівка в різні історичні епохи, від рабовласництва до сучасного капіталізму, не зазнавала жодних соціальних страждань, які припали на долю трудящих євреїв.

Не витримують ніякої критики також теорія так званої «всесвітньої єврейської нації» і міф про «богообраність народу», що покладені у фундамент сіонізму.

В. І. Ленін ще в 1903 році у своїй праці «Становище Бунду в партії» переконливо довів наукову неспроможність сіоністської концепції єдиної «всесвітньої єврейської нації». Критикуючи твердження Бунду, що лише він здатний захищати інтереси єврейського пролетаріату в партії і в зв’язку з цим повинен бути федеративною частиною партії, Ленін зазначав, що Бунд апелює до ідеї єврейської нації, а «ця сіоністська ідея — зовсім хибна і реакційна по своїй суті… реакційна щодо свого політичного значення… суперечить інтересам єврейського пролетаріату»[79].

Розвінчуючи іудаїстсько-сіоністські твердження про «расову єдність» євреїв різних країн, В. І. Ленін цілком слушно посилався на французького історика і філософа Ернеста Ренана, який говорив:

В. І. Ленін у згаданій праці наводить також ряд аргументів французького єврея, радикала Альфреда Наке, який, полемізуючи з антисемітами і сіоністами, заявляв, що у євреїв немає ні території, ні спільної мови, що євреї німецькі і французькі зовсім не схожі на євреїв польських і російських і що, коли б було дозволено визнати євреїв за націю, це була б штучна нація. З приводу цього В. І. Ленін іронічно зауважує, що претензії Бунду на оголошення євреїв особливою нацією в нашій країні були б прийнятні, припустимі, коли б за мову їх визнати жаргон, а за територію — смугу осілості.

Однією з засад сіонізму, яку він бере в ідеології іудаїзму, є ідея месіанізму. Спершу це була ідея народних мас, що виражали в ній надію на реального, земного рятівника «з дому царя Давида», який має відновити політичну незалежність іудейської держави. Народні маси вбачали в ній також божественне звільнення від рабовласників і єрусалимського жрецтва.

«З того часу, — писав Ф. Енгельс, — як для народу Ізраїля настали в цьому світі тяжкі часи, починаючи з накладення на нього данини ассірійцями і вавілонянами, зруйнування обох царств, Ізраїля і Іудеї, і аж до поневолення Селевкідами, отже від Ісайї до Даниїла, кожного разу під час лиха пророкується поява спасителя. У Даниїла, XII, 1–3, є навіть пророкування про зішестя Михаїла, ангела-хранителя євреїв, який врятує їх від великого лиха; багато хто воскресне з мертвих, настане свого роду страшний суд, і вчителі, які наставляють народ на праведну путь, вічно сяятимуть як зорі»[81].

Демократичні елементи ідеї месіанізму, що мали місце в народних віруваннях, виправляються пророками — укладачами Тори і остаточно зникають у Талмуді. Тут ідея месіанізму набрала реакційно-рабовласницького, націоналістичного змісту. В наші часи в руках сіоністів ця ідея має войовничий, суто агресивний характер. Проголосивши своїм завданням створення єврейської держави, яку сіоністи інакше не мислять, як буржуазно-націоналістичну, вони заявляють, що Ізраїль повинен не тільки відновити іудейську державу, але й утворити імперію «від моря до моря».

Ось як висловлювали цю свою мрію про перекроювання карти Близького Сходу і створення сіоністської імперії, експансіоністську ідею про кордони майбутнього єврейського «національного вогнища» лідери сіонізму ще в лютому 1917 року. Журнал «Палестина», що був тоді рупором англійської сіоністської організації і пропагував ідеї Герцля, у статті «Кордони Палестини» так викладав ці давні задуми попередників сучасних ізраїльських загарбників:

Інакше кажучи, ставилося завдання відновити «Палестину Давида і Соломона», або, як писав Т. Герцль у II томі своїх «Мемуарів», «територія Ізраїлю повинна простягатися від Нілу до Євфрату… Як тільки єврейське населення складатиме дві третини цього населення (Палестини. — Т.К.), можна буде встановити політичне панування євреїв»[83].

Сіоніст І. Сапір писав:

Ідея повернення до Палестини, слідом за Торою, підтримувалась ученням Талмуда, яке, крім того, прищеплювало євреям діаспори ненависть до інших народів, серед яких вони мешкали. На цей бік іудаїзму його ідеологи почали робити надзвичайний наголос у період капіталізму, особливо в другій половині дев'ятнадцятого століття. Майже всі іудейські книги того періоду, подібно до Талмуда, мали своїми кінцівками так званий «кіцім» — міркування про те, коли прийде час врятування євреїв від голуса, звільнення з діаспори і переселення до Палестини.

У середині XIX століття робиться спроба колонізацію Палестини поставити на практичні рейки. У 1855 році англійський колонізатор Мозес Монтефіоре (Мойсей Блюмберг) купує ділянку землі в Палестині для розведення там баяри (саду). У 1857 році він організовує дві сільськогосподарські колонії у Сафеді і Тіберії.

У світ виходить ряд праць палестинофілів. Одними з перших авторів цих праць були рабини Гірш Калішер та Мойсей Гесс, які популяризують імена колонізаторів Палестини Монтефіоре, Ротшільда як добродійників, планують мережу колоній «від Суеца до Єрусалима, від берегів Йордану до берегів Середземного моря»[85]. Ці плани підтримують палестинофіли доктор Йосиф Талеві у Парижі, лорд Бікосфільд (Дізраелі) в Англії, а також єврейський письменник Перец Смоленський, журналіст М. Лілієнблюм, лікар Л. Пінскер та інші в дореволюційній Росії. Вони оголошують колонізацію Палестини «святою справою, якій в останній час цілком віддалися не лише люди старого складу і прихильники старовини. Люди з широкою європейською освітою беруть в ній активну участь»[86]. Сіоніст А. Берль писав: «Сучасний сіонізм зробив лише те, що підтримав релігійну і національну (націоналістичну. — Т. К.) традицію, яку ніколи не втрачали справжні євреї і яка була лише приспана, але ніколи не вмирала»[87]. Рабин з Франкфурта-на-Майні твердив:

Під впливом саме такої пропаганди в країнах Європи і Америки створювались гуртки «Схід» («Кадіма»), «Друзі Сіону» (ховеве Ціон), які на початку 90-х років при активній участі барона Едмонда Ротшільда об’єднуються в Парижі в єдиний центр. Створене в ті роки єврейське колонізаційне товариство практично заходилось колонізувати Палестину.

З кінця 90-х років минулого століття, ставши на службу до імперіалістів, сіоністи прагнули використати згасаючу біблейську мрію про повернення євреїв до Сіону у своїх політичних, економічних і військових цілях, а іудаїзм в руках сіоністів використовується як ідеологія колонізації і пропаганди расизму. Дедалі більше рабинів включають до своїх проповідей і виступів думки та ідеї, навіяні, підказані сіоністами. Останні, в свою чергу, також турбуються про збереження іудаїзму як ідеології. Згадуваний уже сіоніст І.Б.Сапір у 1903 році, виявляючи занепокоєння, писав:

Таке ж занепокоєння висловлював раніше і палестинофіл Л. Больє. Він писав:

Сіоністи вживали заходів до модернізації і збереження іудейської релігії в своїх класових, суто реакційних цілях. На VI конгресі сіоністів зазначалось, що іудаїзм навіть важливіший за сіонізм, який поставив завдання придбати Палестину для колонізації, але не поставив питання про відродження євреїв у голусі.

Про лицемірство цієї останньої концепції сіоністів, про їх фарисейство і спекуляцію релігією в політичних цілях свідчить така характерна заява відомого палестинофіла І. Зангвілля на адресу засновника сіонізму Т. Герцля:

Гра сіоністів у набожність переслідує зовсім не «небесні», не релігійні, а досить земні, суто меркантильні цілі з практичним розрахунком — вплинути на задурманеного релігією трудящого єврея в інтересах капіталу. В єврейському журналі «Восход» (за 1899 р., кн. 11, стор. 102) у звіті про II сіоністський конгрес наводиться заява одного з його учасників:

Історія переконливо свідчить, що ведуть сіоністи свою «справу» в інтересах крупної єврейської буржуазії, частина якої прислужувала німецьким, англійським, а після другої світової війни особливо старанно прислуговує американським імперіалістам. Співробітництво з організаторами єврейських погромів за царату в Росії, служба у Петлюри та Денікіна в роки громадянської війни, змова з німецькими фашистами під час другої світової війни, а нині — з боннськими мілітаристами, — далеко не повний перелік «справ» сіоністів, які брехливо виставляють себе захисниками інтересів євреїв всього світу. Прикриваючись тогою уболівальників за єврейський народ, ці новоявлені «месії», як бачимо, приховують за вченням Тори і Талмуда цілі, які не мають нічого спільного з інтересами трудящих євреїв у капіталістичному світі.

Що ж саме так вабило сіоністів у тенденційно складеній пророками Торі, в Талмуді, в ідеології іудаїзму? Передусім шовіністична теза «богообраності єврейського народу», пропаганда месіанства й ідеї панування над народами світу.

У сучасних ідеологів іудаїзму і сіоністів великим авторитетом користується теолог XII ст. Мойсей Маймонід, який у своєму поясненні до одного з розділів Мішни, в трактаті Сангедрін, писав, що «під днями месії треба розуміти часи належного відновлення ізраїльської монархії, коли ізраїльтяни повернуться до святої землі.

Держава ця буде найбільшою з усіх. Столиця її буде в Сіоні, ім'я її прославиться і буде повне пам’яттю народів. Вона буде набагато краща за царство Соломона. У неї буде зі всіма народами мир, бо всі народи будуть прислуговувати ізраїльтянам… Кожного, хто буде противитись ізраїльтянам, благословенний бог сокрушить і передасть їх владі».

Звичайно, жоден сіоністський ватажок не вірить, що імперіалістичні держави на чолі з США могли б допустити таку «велич» Ізраїлю, що монополії дозволили б утворитись справді могутній імперіалістичній державі у самому серці їх нафтових та інших стратегічних інтересів на Близькому Сході. Але трудящому єврею продовжують забивати свідомість вигадками про зверхність Ізраїлю над іншими народами. Іудаїст Л. Морейнес писав:

Такі ж і подібні їм «ідеї» іудаїзму прищеплювались євреям спочатку жерцями, потім рабинами протягом сторіч і прищеплюються сіоністами сьогодні, виховуючи їх у дусі зневаги і навіть ненависті до інших народі», щоб не допустити їх єднання з трудящими інших націй у їх спільній боротьбі проти експлуататорів. І це цілком зрозуміло, якщо виходити з повчань Тори і Талмуда.

Так, твердячи, наприклад, що сама назва «Ізраїль» в перекладі означає «він бачив бога» і є доказом ідеї «богообраності єврейського народу», рабини наголошують, що іудеї, як «народ божий», не можуть перестати бути ним. «Заповіт, укладений з ними богом, як знамення їх обрання, зберігає свою силу і не був взятий назад». Цей народ, мовляв, в силу того, що з ним спілкується сам бог, «відокремлений від усіх інших сил і властей і, будучи екстериторіальним послом божим, не може перейти в інший табір»[94].

Щоб більш вдало використати релігію в інтересах монополістичного капіталу, сучасні сіоністи разом з іншими апологетами капіталізму виступають за посилення ейкуменічного руху, де б іудаїзм посів чільне місце. Ось як про це заявив професор Гольвітцер на церковному з’їзді у м. Кельні в 1965 році:

Наводячи виступ професора Гольвітцера, Рудольф Пфінстерер супроводжує його таким твердженням: «Ізраїль був колискою ейкумени. Це поняття так щільно пов’язане з Ізраїлем, що ейкуменічний рух одріже себе від свого першоджерела, якщо не перегляне свого ставлення до цього народу». Без Ізраїлю церква, мовляв, «не може повною мірою відчути свій ейкуменічний характер»[96], скерований на захист досить хитких підвалин капіталізму.

Саме для залучення широких мас трудящих євреїв до цього ідеалу — встановлення світового панування — сіоністи висунули шкідливу і брехливу теорію «споконвічного страждання» євреїв в голусі, про те, що відродження «невмирущого єврейського духа» та його носія — єврейського народу відбудеться в Сіоні, де євреї, мовляв, знову здобудуть свою державність, а згодом підкорять собі інші народи. Ця «теорія», а також пропаганда концепції «всесвітньої єврейської нації», ідеї расової чистоти і винятковості євреїв, культивування порочної уяви, ніби кожний єврей в силу свого походження є сіоністом, а народи, серед яких живуть євреї, — антисемітами, кваліфікація кожного антисіоністського виступу як «брудного акту антисемітизму», — все це, за планами сіоністів, має сприяти посиленню потягу маси євреїв світу до переселення в Палестину і створення там «світової єврейської держави».

Щоб не було жодного сумніву, «святе письмо» ще й ще раз нагадує «слова божі»: «Не з вами одними я складаю цей заповіт і цю клятвену угоду. А з ними, які сьогодні тут з нами стоять перед лицем господа бога нашого, і з тими, яких нема тут з нами сьогодні»[97]. Починаючи з міфічних прабатьків — Авраама, Ісаака, Якова — і кінчаючи кожним правовірним іудеєм, єврейський народ на цій підставі вважається «богообраним». Він сам має вірити й повинен інших переконувати в тому, що, коли Ягве поверне євреям всю землю, яку він обіцяв батькам їхнім, увесь світ стане царством іудейських священиків, а євреї — народом святим.

Оголосивши, за Торою і Талмудом, перевагу євреїв над усіма народами не лише в моральному, а й у фізичному відношенні і обіцяючи їм чужу землю, ідеологи іудаїзму, за «святим письмом», повчають віруючих євреїв ненавидіти людей іншої віри і навіть винищувати їх. «Коли введе тебе господь бог твій у землю, в яку ти йдеш, щоб оволодіти нею, і прожене від лиця твого численні народи… які численніші і дужчі за тебе, і віддасть їх тобі господь бог твій і ти поразиш їх, — тоді піддай їх прокляттю, не, вступай з ними в союз і не щади їх… Але вчиніть з ними так: жертовники їх зруйнуйте, стовпи їх сокрушіть, святі гаї вирубайте, а ідолів (богів. — Т. К.) їх спаліть вогнем. Бо ти народ святий у господа бога твого. Тебе обрав господь бог твій, щоб тч був його власним народом із всіх народів, що є на землі»[98].

Ці, як і багато інших місць Тори, виявились компедіумом, настановою для заводіїв сіонізму і для нинішніх ізраїльських агресорів. Адже іудаїзм повчає, що євреї повинні примусити поневолені народи на загарбаних землях працювати на себе як на народ священиків. «І прийдуть іноземці, і будуть пасти отари ваші, а сини чужоземців будуть вашими землеробами і вашими виноградарями. А ви будете зватися священиками господа, служителями бога нашого будуть називати вас. Будете користуватися багатством народів і славитися славою їх»[99]. «Сини іноземців будуватимуть стіни твої…»[100].

Якщо ж поневолені не захочуть підкорятися, Тора вирішує цю проблему коротко, ясно і винятково антилюдяно: «Народ і царства, які не захочуть служити тобі, загинуть, і такі народи будуть повністю знищені»[101].

Що це далеко не пусті слова, які нібито стосуються сивої давнини, свідчить ізраїльська агресія проти арабських народів. Прикриваючись Торою, ізраїльська вояччина чинить нині криваві розправи над арабами на загарбаних землях.

Незважаючи на рішучі протести з боку світової громадськості, на рішення Ради Безпеки від 22 листопада 1967 року з вимогою негайного виведення ізраїльських військ з захоплених ними земель, тель-авівські «яструби» продовжують свою розбійницьку політику анексії, нагнітаючи напруженість на Близькому Сході, гарячково озброюються з американських та західнонімецьких арсеналів, готуючись до дальшої війни проти арабських народів.

Озброєні, за Торою і Талмудом, догматом «богообраності єврейського народу», ізраїльські агресори на Близькому Сході прокладають західним монополіям шлях до нового поневолення арабських народів.

З моменту створення держава Ізраїль має яскраво виражений мілітаристський характер. Це проявляється і в масовій військовій підготовці молоді, і у всіх інших сторонах життя країни. Ізраїль є єдиною в світі державою, де обов'язкову військову повинність запроваджено не лише для чоловіків, а й для жінок. Уже з чотирнадцяти років юнаки і дівчата проходять військове навчання. Зараз переважна частина молоді Ізраїлю перебуває в армії. Коли не тягар мілітаризації, то муки безробіття переживає тут молоде покоління. Тим часом керівні сіоністські кола і рабинат Ізраїлю роблять все для того, щоб затьмарити свідомість єврейської молоді, перетворити її у слухняне гарматне м’ясо.

Вихована на законах Тори і на сіоністських ідеях, частина ізраїльської молоді із спотвореним світорозумінням виявилась сліпою зброєю в руках чергових авантюристів на зразок Моше Даяна, оголошеного сіоністами під час агресії Ізраїлю проти арабських країн влітку 1967 року біблейським «месією на білому коні». Перед цією агресією американський учений Георг Тамарин, який довгий час працював в Ізраїлі, склав 1066 анкет однакового змісту, на які письмово відповіли 563 хлопчики і 503 дівчинки з різних шкіл Ізраїлю. Анкети стосувались біблейської «Книги Ісуса Навіна», яку тут вивчають з 4-го по 8-й клас. Коротко навівши біблейські розповіді про винищення військом Навіна населення завойованих ним країн, Тамарин попросив учнів відповісти на два запитання анкети, а саме:

1) «Ти вважаєш, що Ісус Навін і ізраїльтяни вчинили правильно чи неправильно? Поясни, чому ти саме так думаєш?»

2) «Припустимо, що ізраїльська армія захопила під час війни арабське село. Добре чи зле вчинили з мешканцями цього села так, як Ісус Навін (що винищив там усе живе)? Поясни, чому?»

Автор наводить відповіді. Так, учень з школи м. Шарона писав:

Як бачимо з відповіді, вплив сіонізму досить щільно переплетений з впливом іудаїзму.

Дівчина з кібуца (сільськогосподарська колонія в Ізраїлі) Меучаб писала:

Таких відповідей, повідомляє Тамарин, було отримано від 66 до 95 процентів в залежності від конкретної школи, кібуца чи міста. На запитання про можливість в наші часи винищення всього населення арабського села 30 процентів учнів відповіли категорично «так». Ось що писали діти:

Це думка учня 7-го класу. Учень 8-го класу вважає:

«Цей матеріал, — писав наприкінці автор дослідження, — є суворим звинуваченням проти існуючої (в Ізраїлі. — Т. К.) системи освіти, проти всіх, хто свідомо чи несвідомо є зброєю виховання нетерпимості, шовінізму, забобонів»

Сіоністські правителі Ізраїлю хочуть зробити свою державу зброєю «холодної війни» проти соціалістичних країн. Якщо раніше місія Ізраїлю зводилась до загострення уваги до так званої «єврейської проблеми» в СРСР, з одного боку, і до ізоляції трудящих євреїв від боротьби проти імперіалізму — з другого, то тепер сіоністи прагнуть використати Ізраїль для «холодної війни» на світовій арені і для «осуду комуністів на Заході»[102].

Кореспондент ізраїльської газети «Гаарец», наприклад, пише: «Ізраїль міг би стати скалкою, колючкою в тілі комуністів, очорнити, огудити репутацію комуністів на Заході… Треба організувати торгову і культурну блокаду та інші не менш шкідливі для соціалістичних країн заходи»[103].

Та ж газета «Гаарец» твердить:

Втім як сіоністи, так і іудейські богослови розуміють, що ідеї соціалізму все глибше проникають у свідомість трудящих у всьому світі. Для них стає очевидним, що однією пропагандою ворожості до інших народів наступ соціалізму не зупинити.

Щоб зберегти свій вплив на віруючих в нових історичних умовах, ідеологи іудаїзму вдаються і до інших засобів пропаганди. Зважаючи на прихильність багатьох віруючих до ідей соціалізму, вони твердять, що творці іудаїзму ще в сиву давнину були нібито захисниками бідних, першими «комуністами», що мораль іудаїзму дала основи комуністичної моралі тощо. Призначення цих жалюгідних вигадок — довести, що іудаїзм зовсім не є реакційною ідеологією і з ним немає підстав поривати заради соціалізму.

З іншого боку, сучасні іудейські клерикали широко використовують культово-обрядовий елемент релігії для посилення свого впливу на віруючих євреїв, особливо в соціалістичних країнах, для вироблення у них почуття безсилля, байдужості до життєвих радощів. Служителі іудаїзму активно проповідують чужі соціалістичному суспільству моральні приписи Тори — ворожий ідеалам комунізму кодекс моралі.

Особливо реакційними є моральні повчання іудаїзму в ставленні віруючого єврея до людей іншого віровчення. Так, проголошуючи здравицю «богообраному» народу в одній з пасхальних молитов, віруючий єврей повинен просити бога «вилити свій гнів на інші народи, які тебе не знають». Талмуд повчає, що «господь дає перевагу євреям над ангелами»[105] і що «Всесвіт не може існувати без вітру так само, як не може він обходитись без євреїв»[106].

Протиставляючи євреїв іншим націям і народностям, заводії сіоністів використовують саме це віровчення, ці приписи моралі іудаїзму, щоб сіяти отруйне насіння націоналістичної ворожнечі до інших народів, прагнуть у своїх класових, реакційно-політичних цілях відокремити євреїв від інших народів, серед яких вони живуть.

«…Хто став на точку зору націоналізму, — писав В. І. Ленін у праці «Останнє слово бундівського націоналізму», — той, природно, доходить до бажання оточити китайською стіною свою національність, свій національний робітничий рух, того не бентежить навіть і те, що стіни доведеться будувати окремі у кожному місті, містечку, селі, того не бентежить навіть, що своєю тактикою роз'єднання і роздроблення він перетворює в ніщо великий заповіт зближення і єднання пролетарів усіх націй, усіх рас, усіх мов»[107].

Викриваючи сіоністів як ворогів трудящих євреїв, В. І. Ленін у свій час в роботі «Становище Бунду в партії» писав: «Невже можна поясняти випадковістю той факт, що саме реакційні сили всієї Європи і особливо Росії ополчаються проти асиміляції єврейства й стараються закріпити його відособленість?»[108]. Засуджуючи лозунг «культурної автономії», який висували бундівці, виступаючи проти «такої небаченої в середовищі міжнародної соціал-демократії речі, як викликання недовір'я єврейських пролетарів до неєврейських, запідозрювання цих останніх, поширення неправди про них»[109], В. І. Ленін зазначав, що капіталісти намагаються розпалити національну ворожнечу в «простому народі», а самі чудово влаштовують свої справи і в одному й тому ж акціонерному товаристві спілкуються експлуататори — і росіяни, і українці, і поляки, і євреї, і німці. Проти робітників капіталісти всіх націй і релігій об'єднані, а робітників вони намагаються роз'єднати національною ворожнечею.

Радянська громадськість успішно долає релігійні погляди та всякі забобонні звичаї, обряди, культи. У нас широко утверджуються науковий світогляд, нові прогресивні моральні норми, громадські звичаї, торжествують соціалістичний патріотизм і дружба народів.

При соціалізмі та в умовах переходу до комунізму формується нова, досі не знана в суспільстві людина, здатна гідно репрезентувати майбутнє світу. Виросли покоління атеїстів, які опанували закони розвитку природи і суспільства. Ідеї Маркса — Енгельса — Леніна про те, що з народженням соціалізму релігія відмирає, підтверджені практичним досвідом сучасної історії.

Сіонізм з самого початку свого існування проголосив намір використати іудаїзм як ідеологічну основу власного кредо. Ідеологія іудаїзму дає сіоністам релігійну санкцію на їх дії, а сіоністи, в свою чергу, підтримують іудаїзм. Взаємність ця цілком закономірна. Вона випливає перш за все з націоналістичних засад соціології іудаїзму. Саме цю особливість і взяли сіоністи на своє озброєння.

Зворотною стороною сіонізму, як і будь-якого буржуазного націоналізму, є космополітизм (по-грецькому «космос» — світ, всесвіт і «політис» — громадянин), який проповідує, що батьківщиною для кожної людини є не її рідна країна, країна, в якій вона народилася, а весь світ. Ця проповідь збігається з проповіддю іудаїзму про належність усього світу євреям за заповіддю самого бога Ягве.

Отже, космополітизм — це реакційна буржуазна ідеологія, яка заперечує будь-яке значення національного в людській історії, проповідує байдуже ставлення до інтересів своєї батьківщини, культивує зневажливе ставлення до національної культури і національного суверенітету. Він являє собою ідейне «обгрунтування» зради батьківщини.

На перший погляд здається, що космополітизм є прямою протилежністю націоналізму. Адже націоналізм — це надзвичайне перебільшення національних особливостей, прагнення поставити свою націю над усі інші, це зневажливе ставлення до інших народів, а космополітизм усе національне заперечує. Проте це далеко не так. На ділі космополітизм є найбільш спотворена форма буржуазного націоналізму, його зворотний бік.

Космополітизм і буржуазний націоналізм, зокрема сіонізм, мають одну і ту ж соціальну основу. Вони породжені експлуататорським ладом і переслідують одні і ті ж цілі — захоплення і поширення ринків, поневолення і гноблення інших народів. Космополітизм і сіонізм — це дві сторони однієї і тієї ж буржуазної ідеології. Класове становище буржуазії, сама природа капіталістичного ладу роблять буржуазну ідеологію націоналістичною і космополітичною.

Монополісти США разом з сіоністами та іншими реакційними силами буржуазії висувають програму об'єднання на космополітичних засадах усього капіталістичного світу, що протистоїть світові соціалізму і комунізму.

Та в епоху імперіалізму, коли всі суперечності капіталізму загострюються до краю, нагадуючи про його неминучу загибель, буржуазія особливо потребує релігії для зміцнення своєї влади. Церковні ієрархи капіталістичних країн широко використовують релігію для захисту колоніального гноблення, для виправдання агресивних дій імперіалістичних держав. Така ж соціальна роль і сучасного іудаїзму в капіталістичному світі.

Сіоністи твердять: євреїв всього світу об'єднує єдина релігія; євреї різних країн і континентів — єдина нація; батьківщина всіх євреїв — «земля обітована» — Палестина; у всіх країнах світу, крім Палестини, євреї «чужі» люди; усі євреї — брати; не може бути класової боротьби серед єврейського народу; антисемітизм — явище споконвічне і довічне; боротьба проти злиття з народом, серед якого євреї живуть, є обов'язком кожного єврея.

Засновник сіонізму Теодор Герцль у своїй брошурі «Еврейское государство» писав:

Причини цього ганебного явища Герцль вбачає не в наявності експлуататорського ладу і не в пропаганді сіонізму єврейською буржуазією, а в тому, що нібито всі останні народи світу за своєю природою є одверті або приховані антисеміти. «З самого початку свого виникнення сіонізм і не збирався вести боротьбу проти антисемітизму, — зазначав Т. Герцль, — В Парижі я почав якось ширше дивитись на антисемітизм, який я починаю розуміти історично і прощати. Більше того, я визнаю марність і нікчемність боротьби проти антисемітизму». І далі: «Крім того, антисемітизм, будучи міцною і скоріше підсвідомою силою, не завдасть євреям шкоди. Я вважаю його рухом корисним для розвитку єврейської індивідуальності»[111].

Яка саме користь мається на увазі, можна зрозуміти з того, що сіоністи культивують шкідливу ідею, ніби кожний єврей за своїм походженням є сіоністом, отже, кожний антисіоніст — антисеміт.

Здійснюючи настанови Герцля в ім'я «розвитку єврейської індивідуальності», сіоністська верхівка у своїй повсякденній практиці в різних країнах планує і навіть сама створює штучні вогнища антисемітизму.

Один з відомих діячів сіонізму, колишній прем'єр Ізраїлю Бен-Гуріон наказав своїм агентам висадити в повітря синагогу в Багдаді, щоб цим викликати ненависть до арабів, видавши власні провокації за арабські «звірства»[112].

Зруйнуванням цієї синагоги, як і рядом інших злочинів з метою утворення штучних вогнищ антисемітизму, ізраїльські сіоністи мали намір примусити іракських євреїв до імміграції в Ізраїль, де їх використовують на некваліфікованих роботах.

Діючи саме з цих ультрашовіністичних позицій, ізраїльські сіоністи після червневої війни 1967 року виганяють арабів з окупованих Ізраїлем земель, а на створених «пустках» будують приміщення для ізраїльських переселенців. Загарбаним районам Йорданії, наприклад, ізраїльські екстремісти надають єврейські назви, посилюють там терор, влаштовують облави, проводять арешти.

В йорданське місто Хеброн, де знаходиться святиня мусульман Харам аль-Халіль, навесні 1968 року переїхала група з 88 ізраїльтян під приводом святкування там «пейсах» — паски. Справивши в Хеброні Великдень, ізраїльтяни заявили, що вони залишаться там назавжди.

Як повідомляла американська газета «Нью-Йорк таймс», уряд Ешкола дав вказівку військовому губернаторові Хеброна «подбати про житлові потреби переселенців». Кореспондент цієї газети у повідомленні з Хеброна відзначав, що ізраїльський уряд всупереч бурхливим протестам арабських жителів вирішив дати можливість «першому ізраїльському цивільному поселенню» укорінитися на зайнятій арабській території, до того ж, як бачимо, саме в місті — святині мусульман[113].

Все це створює в арабського населення антиєврейські настрої. Але саме цього й домагаються сіоністи.

Послідовний прихильник антисемітських погрожувань, колишній прем'єр-міністр Ізраїлю сіоніст Давид Бен-Гуріон у єврейській газеті «Кемпфер» у свій час писав: «Я не посоромлюся признатись, що коли б у мене було стільки ж влади, як і бажання, то я б підібрав здібних, розвинених, порядних, відданих нашій справі молодих людей, які прагнуть перевиховати євреїв, і послав би їх у ті країни, де євреї занурились у грішному самовдоволенні.

Цим молодим людям, — продовжував він, — я б наказав замаскуватись під неєвреїв і переслідувати євреїв під такими лозунгами, як «Брудні євреї!», «Євреї, забирайтесь геть до Палестини!» і т. ін. Я переконую вас, — твердив Бен-Гуріон, — що результати імміграції до Ізраїлю були б у 10 тисяч разів більшими, ніж наслідки, яких домагаються наші вояжери-емісари читанням на протязі десятиріч марних проповідей»[114].

Отже, крім сіонізму, у темних сил реакції є ще й антисемітизм, який з розвитком капіталізму і ростом революційної боротьби пролетаріату буржуазія взяла на своє озброєння, прагнучи за його допомогою роз'єднати трудящих.

Викриваючи класову суть антисемітизму, В. І. Ленін у промові «Про погромне цькування євреїв» говорив:

Єврейська буржуазія, як і інші капіталісти, є не лише теоретичним прихильником антисемітизму. її агентура — сіоністська верхівка — планує і активно здійснює певні антисемітські заходи на практиці. І в цьому її споріднення з такими ворожими силами, як рештки німецького фашизму, гітлеризму.

Американський політичний оглядач Морріс Р. Коген у своїй роботі «Доля ліберала» писав:

«Оскільки сіоністи і націонал-соціалісти, — писав у грудні 1966 року західнонімецький журналіст Ганс Хьоне у журналі «Шпігель», — підняли расу і націю до масштабу усіх речей, то між ними повинен був виникнути спільний міст»[117].

І такий міст виник. Про це переконливо свідчать факти співробітництва сіоністів з фашистами. Так, наприклад, колишній голова так званого «Комітету врятування угорських євреїв» сіоніст Кастнер за дозвіл евакуювати кількасот багатих євреїв і членів молодіжної сіоністської організації обіцяв гітлерівцям мовчати про їх підготовку до фізичного винищення півмільйона євреїв. Єврейська письменниця Ханна Арден у книзі «Ейхман в Єрусалимі» писала, що «доктор Кастнер приніс своїх братів у жертву своїй ідеї»[118].

Щоб обдурити громадськість і приховати розгул антисемітизму в капіталістичних країнах, ідеологи сіонізму здіймають галас про якийсь антисемітизм та «адміністративне» закриття синагог у Радянському Союзі. Але весь світ знає, що Радянська влада з перших днів свого існування прийняла і здійснює закони про свободу віросповідання і рівноправність всіх націй і народностей. Тому лемент з приводу так званого антисемітизму і вигаданих релігійних утисків в СРСР є злісним наклепом на радянських людей, на нашу країну.

Дискримінація трудящих євреїв, яка панує в Сполучених Штатах Америки, Федеративній Республіці Німеччини і Аргентині, є типовим явищем для капіталістичного суспільства.

Загальновідомо, що в США мешкає близько 7 мільйонів громадян єврейського походження. Там же друкується 90 фашистсько-антисемітських газет і журналів, які виходять мільйонними тиражами, офіціально діють також десятки антиєврейських організацій. Як саме вони «діють», свідчать численні повідомлення преси.

Під заголовком «Синагога в Бріджпорті бомбардується» газета «Дер тог» розповіла, що в синагогу «Бікур халім», розташовану в західній частині міста Бріджпорта, було кинуто дві бомби. Це був уже другий випадок протягом трьох тижнів. Перед тим антисеміти увірвались в синагогу, вирізали на оренкойдеші (святій шафі) свастику і порізали на шматки п’ять Тор[119].

У січні 1966 року повідомлялось, що в ніч під єврейське свято «Сімхас Тори» в районі Іст-Сайд в Нью-Йорку, коли євреї повертались з синагоги, велика група хуліганів закидала їх камінням і пляшками. Антисеміти підпалили синагогу «Конгрегейшн Сенс тор Ізраель», розташовану на 21-й авеню міста Нью-Йорка. Вчинені збитки становлять 300 тисяч доларів. У штаті Массачусетс знищено синагогу «Бет-Ан». Завдана шкода оцінюється в 1 мільйон доларів.

Антисемітизм в Америці має різноманітні прояви. Існують, наприклад, ресторани, бари та інші громадські місця, куди євреям немає доступу. На дверях таких приміщень вивішено написи: «Собакам, неграм і євреям вхід заборонено». Існують обмеження для євреїв і в американських учбових закладах.

Голова союзу антифашистських борців Ізраїлю доктор А. Берман на конгресі інтернаціональної федерації борців опору заявив, що в США насувається чорна хмара націзму. Відкрито, без будь-яких перешкод з боку властей, діє американська націстська партія. її ватажки нахваляються «до 1972 року знищити п'ять мільйонів американських євреїв в газових камерах». Цю бандитську агітацію американські націсти ведуть широко й вільно. В США близько 700 клубів (54 проценти) не приймають євреїв до свого складу, а власники понад чверті усіх готелів заявили, що вони не обслуговують осіб єврейського походження. У Нью-Йорку, де мешкає 2,5 мільйона євреїв, одна третина з 175 організацій, що споруджують будинки, не здають їм квартир. Таке ж становище і в Філадельфії, Лос-Анжелосі, Клівленді та інших містах[120].

Можна було б навести ще чимало фактів, які свідчать про те, що трудящі євреї в США відчувають неймовірне приниження, терплять від дискримінації і антисемітизму. Антисемітизм в США — невід’ємна складова частина горезвісного «американського способу життя». Але єврейські буржуазні націоналісти у США, як і в інших капіталістичних країнах, роблять вигляд, нібито не помічають цього ганебного явища.

Відомо, що в роки громадянської війни керівники єврейських буржуазних націоналістів у нашій країні йшли на угоду із Скоропадським, Денікіним, Петлюрою. Сіоніст Гессен, який співробітничав з монархістами і білогвардійцями, писав, що кожний білогвардієць «мусить пишатися» такими євреями, як Канегіссер — убивця М. С. Урицького і Фанні Каплан, що стріляла у В. І. Леніна. Один з ватажків сіоністів, що потім став врангелівським міністром, Д. Пасманик, у статті, надрукованій в 1919 році у буржуазному журналі «Общее дело», писав: «Більшовизм являє собою величезну небезпеку для всього російського єврейства. Більшовизм, як система, веде до повного зруйнування економічного добробуту євреїв… більшовизм зруйнував всі наші общинні установи»[121].

Під «общинними установами» сіоніст Пасманик розумів релігійні організації, над долею яких він лицемірно проливав крокодилячі сльози і в той же час разом з білогвардійцями організовував єврейські погроми. Зате про денікінську грабармію Пасманик писав, що вона «несе з собою державну ідею, ідею гармонійної єдності класів, народів і релігійних груп, їх злиття в одне ціле»[122]. Єврейська буржуазія та її клерикальні прислужники базікали про любов до «богообраного» народу і співробітничали з погромниками. Лідери партії «Паолей Ціон» на Україні Ревуцький та Гольдман брали активну участь в контрреволюційній Центральній раді та в «уряді» гетьмана Скоропадського.

Характерно, що коли в Парижі було вбито Петлюру, сіоніст В. Жаботинський, що потім став організатором профашистської партії «Херут», проливав сльози з приводу загибелі свого друга, з яким він співробітничав в роки громадянської війни на Україні. Одеська газета «Известия» вмістила тоді з цього приводу таку дотепну карикатуру: емігрант Жаботинський, схилившись над могилою ката Петлюри, скорботно голосить: «Хай буде земля тобі пухом… з єврейських перин»[123]. Не дивно, що вихований Жаботинським сучасний лідер партії «Херут» Менахем Бегін заявив:

Навіть під час розгулу гітлеризму в Європі сіоністи були відвертими колабораціоністами. Віденський рабин Вайдерберг так сказав про цю їх позицію:

Очолюваний сіоністом Кастнером так званий «Комітет врятування єврейського населення Угорщини» активно співробітничав з фашистами. Гітлерівський кат Ейхман сам визнав: «Відправка євреїв (у табори смерті. — Т.К..) не пішла б у такому порядку, коли б їх газета постійно не повторювала:

Слід підкреслити, що сіонізм, як і всякий буржуазний націоналізм, досить легко знаходить спільну мову з будь-яким іншим націоналізмом, коли йдеться про виконання замовлень імперіалістів.

Після закінчення громадянської війни ні сіоністи, ні реакційні рабини не припиняли боротьби проти Радянської влади. Єднаючись з чорними силами реакції за межами Радянської республіки, вони підтримували спроби організації «хрестового походу» проти неї. У 1930 році підтримані сіоністами, єрусалимські рабини склали спеціальну листівку до «братів-євреїв», у якій, між іншим, говорилося: «Хай буде воля твоя, господи, щоб ти помстився за своє ім'я грішникам, які називають себе більшовиками, і викоренив їх владу на землі»[127]. Тоді ж у Нью-Йорку, на заклик сіоністів, 150 рабинів влаштували антирадянський мітинг, де поширювали наклепницькі листівки про «жахливі переслідування єврейської релігії в СРСР»[128]. У Парижі на мітингу рабини виступали проти Радянського Союзу разом з організатором єврейських погромів, колишнім архієпископом волинським і житомирським Євлогієм (В. Г. Георгієвським), який під час громадянської війни був уповноваженим при Денікіні, а пізніше став організатором антирадянської брехні і наклепів у Франції.

Про єднання сіоністів і багатьох служителів іудейської релігії з реакцією і фашизмом свідчать багато фактів. Так, у Польщі рабини закликали єврейське населення голосувати на виборах проти комуністів за фашиста Пілсудського. А єрусалимський рабин Аеріель Розен надіслав Пілсудському такого листа:

Підтримували рабини і останнього югославського короля. А фашистському дуче Муссоліні вони навіть піднесли в подарунок Тору точнісінько так, як у свій час рабини в Росії подарували Тору царю Миколі II.

У перші роки Радянської влади служителі бога Ягве всередині нашої країни вели пропаганду, спрямовану на зрив соціалістичного будівництва, підбурюючи віруючих євреїв жити не за радянськими законами, а за приписами Талмуда. В деяких містах рабини утворювали нелегальні єшіботи (іудейські духовні семінарії) і хедери (іудейські початкові школи для хлопчиків), які ставали розплідниками контрреволюційної сіоністської агентури. Єшібот, що був відкритий в 1929 році у місті Бердичеві, став одним з центрів сіонізму.

Щоправда, з перемогою соціалізму в СРСР ставлення більшості іудейського духовенства до Радянської влади змінилось, хоч окремі служителі іудаїзму і далі продовжують підспівувати ворогам трудящих євреїв — сіоністам. Деякі з них разом з сіоністами — представниками «Джойнта» («Джойнт дістріб'юшн коміті» — об’єднаний розподільчий комітет, створений у США в 1914 році в результаті об'єднання трьох сіоністських «благодійних» організацій після Великої Вітчизняної війни вели антирадянську агітацію, закликаючи разом з тим євреїв виїздити до Палестини з метою створення там буржуазно-націоналістичної держави «опору проти комунізму». Головною опорою «Джойнта» були і є крупні сіоністи — капіталісти.

Про антинародний характер «Джойнта» свідчить заява одного з керівників цієї організації — Генрі Моргентау-молодшого. Наприкінці 1948 року після чергової поїздки до Ізраїлю він заявив, що ця держава повинна стати «центром опору проти комунізму в басейні Середземного моря» і що «Ізраїль стане ворогом Рад»[130].

На початку 1950 року представники «Джойнта» брали участь в роботі «американської конференції по боротьбі проти комунізму», яка вітала одного з реакційних профспілкових лідерів США за його заяву: «В майбутній війні ми об’єднаємось з фашистами проти комуністів».

Інші факти свідчать, що єврейські буржуазні націоналісти — сіоністи під час другої світової війни тісно співробітничали з фашистами. Наприкінці 1953 року в Ізраїлі відбувся судовий процес над 72-річним емігрантом з Угорщини М. Грінвальдом. Цей процес переконливо підтвердив співробітництво сіоністів, зокрема згаданого вже Кастнера, з гестапо.

Лютим ворогом єврейського народу був старий лідер сіонізму Носсіг, який під час другої світової війни співробітничав з гестапо у Варшаві і якого самі трудящі євреї стратили тоді ж у варшавському гетто. Вже напередодні повного розгрому гітлерівської Німеччини, 21 квітня 1945 року, до Гімлера таємно прибув з Швеції уповноважений «Всесвітнього єврейського агентства» сіоніст Норберт Мазур. Гімлер просив його стати посередником у переговорах з західними державами[131].

Коли навесні 1960 року був схоплений один з найближчих підручних Гітлера і Гімлера по знищенню шести мільйонів євреїв есесівський оберштурмбанфюрер (підполковник) СС Карл Адольф Ейхман і окружний суд в Єрусалимі засудив його до страти, тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Бен-Гуріон в інтерв’ю кореспондентові кельнської газети «Дейче цейтунг», підводячи підсумки процесу над Ейхманом, заявив:

Коментуючи цю зухвалу заяву, орган Комуністичної партії Ізраїлю газета «Кол Гаам» («Голос народу») в передовій статті «На службі неофашистського мілітаризму» відмічала:

Надавши моральну і політичну підтримку Ізраїлю у 1956 році під час агресії в районі Суецького каналу, уряд ФРН з 1960 року пішов ще далі. Як свідчить німецький журнал «Штерн», Аденауер в одному з апартаментів нью-йоркського готелю «Уолдорф Асторія» уклав з Бен-Гуріоном таємну угоду про воєнну допомогу, взявши на себе обов’язок надати Ізраїлю військове спорядження на суму в 320 млн. марок. Після того преса повідомляла про нові таємні угоди такого роду.

Одержуючи від Західної Німеччини в 1952 році репарації (з суми 850 млн. доларів, що була встановлена для виплати протягом 12 років), ізраїльські правителі надали західнонімецькому капіталу свободу дій у їх країні, чим той не забарився скористатися, прибираючи до своїх рук одне за одним промислові підприємства, фірми, будівельні компанії в Ізраїлі, посилено проникаючи на Близький і Середній Схід, в африканські країни.

Крім широких економічних зв'язків, між ФРН та Ізраїлем давно вже налагоджено співробітництво і у військовій галузі. Починаючи з 1963 року, тобто з часу зустрічі Аденауера і Бен-Гуріона в Нью-Йорку в готелі «Уолдорф Асторія», щороку 20 процентів західнонімецьких поставок Ізраїлю становили танки, гармати, літаки, підводні човни, протитанкові ракети та військове спорядження. Загалом до 1966 року ФРН надала Ізраїлю зброї на суму 660 млн. марок.

До 1967 р. п’ять тисяч солдатів і офіцерів Ізраїлю проходили навчання на західнонімецьких полігонах. Вони навчалися там, як поводитися з сучасною зброєю, в тому числі і з тією, яку Бонн таємно надсилав до Тель-Авіва. Знайшли спільну мову з західнонімецькими колегами також ізраїльські атомники. Тепер в пустелі Негев проводяться спільні атомні дослідження з наміром виготовити атомну бомбу. В 1967 ропі західнонімецький уряд виділив на «індустріальний розвиток пустелі Негев» кредит в сумі 160 млн. марок. Західнонімецька газета «Франкфуртер Альгемайне» повідомила, що між ізраїльським послом у Бонні і урядом Кізінгера в липні 1967 року проводилися переговори про те, щоб суму в 160 млн. марок надати Ізраїлю і в наступному році. Слід згадати, що уряд Кізінгера в результаті таємних переговорів у березні 1967 року вже надав урядові Ешкола нову довгострокову економічну допомогу.

Куди ж іде ця «допомога»? Радіючи з приводу воєнних успіхів ізраїльських агресорів, західнонімецька газета «Більд» 10 червня 1967 року писала:

Отже, крім імперіалістів США, ізраїльські сіоністи спілкуються також з неофашистами ФРН. Ізраїльські сіоністи і колишні антисеміти знайшли спільну мову.

Союз між фінансовою олігархією Заходу і сіонізмом існує вже кілька десятиріч. Як відомо, англійські та американські колонізатори підкорили собі сіонізм ще в період його зародження, коли він тільки мріяв про створення буржуазної єврейської держави в Палестині. Ще задовго до другої світової війни, після реорганізації в 1929 році виконавчого комітету міжнародної організації сіоністів, який став називатись «Всесвітнім єврейським агентством», в Англії за спиною сіоністської організації стояли євреї-банкіри Ротшільди — племінники французького Ротшільда. В Німеччині опорою «єврейського агентства» став Оскар Вассерман, директор німецького банку, що володів колись концесією на будівництво Багдадської залізниці. Всі сіоністські ділки вкладали свої капітали в Палестині з метою одержання прибутків за рахунок експлуатації як єврейського, так і арабського населення.

Американські банкіри так само, як і їх англійські чи німецькі партнери, розглядали сіонізм як вигідний колоніальний бізнес. Заснувавши ще в 1926 році синдикат «Палестайн економік корпорейшн» (ПЕК), американо-сіоністські колонізатори заходились створювати єврейську буржуазну державу.

Історію відносин між американським капіталом і сіонізмом легко зрозуміти, якщо взяти до уваги справи мільярдерів Рокфеллерів, які ще кілька десятиріч тому намагались захопити до своїх рук цей шматок землі. У 1919 році, одразу ж після першої світової війни, агент американської нафтової компанії «Стандарт Ойл» і технічний співробітник комісії по розробці плану американської політики для Палестини Йел заявив, що хоч мандат на Палестину одержить Англія, але за допомогою сіоністів господарюватимуть там США.

Коли після другої світової війни виникло питання про дальшу долю Палестини, на сцену виступили різні політичні сили. Імперіалісти США проявляли особливий інтерес до палестинського питання. Великі нафтові американські монополії, які встигли захопити значну частину багатющих нафтових родовищ Близького Сходу, були зацікавлені у створенні в цьому районі держави на чолі з сіоністами.

Намагання американського імперіалізму створити навколо Радянського. Союзу та інших соціалістичних країн повітряні і морські бази ще більше підігріло інтерес керівних кіл США до палестинського питання. Рвучись до економічного і воєнного панування над країнами Близького Сходу, американські імперіалісти рішуче підтримали домагання сіоністських організацій перетворити Палестину в буржуазну єврейську державу.

У 1947 році сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла резолюцію, якою рекомендувалося створити на території Палестини дві незалежні держави — єврейську і арабську, об'єднані економічним союзом. 14 травня 1948 року в Тель-Авіві було проголошено державу Ізраїль, уряд якої одразу ж зайняв агресивну позицію щодо арабів. Почалась війна, в результаті якої Ізраїль приєднав до території, визнаної за ним ООН, площею у 14 тис. кв. кілометрів, ще 6,7 тис. кв. кілометрів, вигнавши понад 900 тисяч палестинських арабів з земель, які належали арабам понад 1300 років.

Одночасно сіоністські організації в усьому світі посилили агітацію за виїзд євреїв до Ізраїлю, висунувши твердження, нібито Ізраїль є найсоціалістичнішою країною світу з «казково високим» життєвим рівнем населення. Яким є ізраїльський «рай» для єврейської бідноти, видно хоча б з такого факту. В газеті «Кол Гаам», органі Компартії Ізраїлю, повідомлялося, що сто шістдесят родин бідняків міста Натанії (Ізраїль) вимагали від муніципальних властей виконати, нарешті, неодноразові обіцянки переселити їх з кварталів злиденності, де вони мешкали понад 13 років. Але у відповідь на це власті викликали поліцейських, які, застосувавши проти бідняків кийки і сльозоточиві гази, заарештували двадцять осіб[136]. Такі факти непоодинокі.

23 березня 1967 року керівна верхівка Ізраїлю затвердила бюджет країни, понад 40 процентів якого становили воєнні витрати. Через кілька тижнів журнал «Юнайтед Стейтс ньюс енд Уорлд ріпорт» повідомляв:

Що це так, свідчать жорстокі класові битви в Ізраїлі, де у 1964 році страйкувало 43,6 тисячі робітників, у 1965—93,3 тисячі, а у 1966 році — понад 100 тисяч. І це при кількості населення у 2,6 мільйона чоловік[138]. На 900 тисяч працюючих—100 тисяч безробітних та ще при умові, що 20 процентів робочої сили перебуває в армії.

Винятково важким є становище переселенців, що, як свідчать їх численні листи, на лихо своє потрапили до Ізраїлю. Наведемо уривок одного листа емігранта з міста Києва Якова Мойсейовича Фрідмана, який виїхав до Ізраїлю в 1954 році. Уважно придивившись до життя своїх одноплемінників, Фрідман так синтезував спостереження:

Населення Ізраїлю, як і всякої капіталістичної країни, поділяється на багатих і бідних, експлуататорів і експлуатованих. Крім того, серед іммігрантів існує ворожнеча між «ватікім» (старими колоністами) і «оліхім хадошім» (новими переселенцями), між «франкі» (нащадками іспанських євреїв) і «ашкеназі» (вихідцями з Центральної Європи). В Ізраїлі євреї поділяються на «істинних» євреїв і «другосортних», на «чистих» і «нечистих». 60 процентів населення становлять східні євреї — іммігранти з Північної Африки, Азії і Близького Сходу. На них дивляться тут, як на нижчу, нікчемну расу. їх культурний рівень і соціальний склад інші, ніж у переселенців з Європи. Розрив між цими двома групами, що з кожним днем збільшується, якраз і є тим, що прем’єр-міністр Ешкол називає «головною турботою нашого покоління». Американський буржуазний журнал «Ньюс-уік», повідомляючи про дискримінацію, яка існує в Ізраїлі, пише, що в країні є 162 тисячі неписьменних, з яких 137 тисяч — вихідці з країн Сходу. їх діти становлять 60 процентів учнів початкової школи і лише 25 процентів учнів середньої школи та 10 процентів університетської молоді.

Але проста статистика ще не відбиває всієї глибини цієї прірви. Вона стає зрозумілішою після знайомства з поглядами європейських євреїв-переселенців, які з презирством ставляться до євреїв-азіатів. «Нічого й думати, щоб «френк» (зневажлива назва євреїв зі Сходу. — Т. К.) працював так само, як європейський єврей», — сказав кореспонденту «Ньюс-уік» один крамар, що приїхав до Ізраїлю з Польщі. «Він гарний хлопець, це вірно, — каже ізраїльська мати про свого майбутнього зятя. — Але ж він «шварце» (чорний), приїхав з Лівії і нічим не кращий за араба».

Захопивши частину території арабських країн, ізраїльські окупанти, посилаючись на Тору, жорстоко поводяться там з беззахисним арабським населенням, називають арабів «другосортними» людьми, організують бізнес на «святих місцях». Завдяки тому, що більша частина відомих святинь християнства та іудейства знаходиться зараз в руках Ізраїлю, він прискорено організує туристську промисловість, щоб заробити на ній іноземну валюту. А це поглиблює і без того гострі протиріччя релігійно-націоналістичного характеру в країні.

Отже, крім соціальної, в Ізраїлі виникають і національні, расові та релігійні проблеми, які розв’язати за нинішнього антинародного ладу неможливо. Ізраїльська газета «Давар» визнає провал планів широкої імміграції до Ізраїлю. Так, з семи мільйонів євреїв, які живуть у США, Західній Європі і Африці, до Ізраїлю за 40 років прибуло лише 25 тисяч чоловік[140]. Це свідчить, що широкі кола трудящих євреїв, навіть капіталістичних країн, відкидають реакційну ідею «виходу з діаспори». Що ж до єврейського населення в соціалістичних країнах, то воно рішуче засуджує сіоністську пропаганду про виїзд до Ізраїлю. І це зрозуміло, бо чесні євреї вважають своєю батьківщиною ту країну, де вони народились.

Комуністична партія Радянського Союзу багато зробила для того, щоб релігійні забобони разом з усім віджилим відійшли в минуле. Безперечно, процес відмирання іудаїзму, як і всякої іншої релігії, є процес неминучий і необоротний, який неспроможні зупинити ніякі сили. Проте відмирання релігії зовсім не означає, що вона, в тому числі й іудейська, в нашій країні вже перестала існувати. Такі міркування були б глибоко помилкові, ідеологічно шкідливі. В світі точиться гостра боротьба сил прогресу, комунізму, з одного боку, і сил реакції, антикомунізму — з другого.

Боротьба проти іудаїзму ускладнюється тим, що сіоністи прагнуть ототожнювати його з єврейською національністю. Саме з цих позицій вони й виступають проти марксистської ідеології, безпідставно оголошують критику іудаїзму проявом антисемітизму.

Але змішування понять нації і релігії науково неспроможне, ідеологічно шкідливе. Антисемітизм — це буржуазна політична течія, це антинаукова, шкідлива ідеологія, тоді як атеїзм — науковий, марксистсько-ленінський комуністичний світогляд, ідеологія робітничого класу, якою керується в нашій країні переважна більшість трудящих, в тому числі і більшість єврейського населення.

Марксисти-атеїсти ніколи не критикували «єврейську» релігію, бо такої не існує, а є іудейська релігія. Вони піддавали, піддають і піддаватимуть критиці іудейську, християнську, магометанську та інші релігії, проти яких науковий атеїзм вів, веде і вестиме боротьбу як проти антинаукової ідеології.

Критика іудаїзму, як і інших релігій, переслідує основну мету — звільнити свідомість віруючої людини від релігійного світорозуміння. Цього можна досягти лише пропагандою наукових знань з позицій діалектичного матеріалізму.

Звичайно, науково-атеїстична пропаганда не може не турбувати служителів релігії. Іудейські богослови, наприклад, рахуючись з духом часу, намагаються протиставити атеїстичній пропаганді пропаганду історії іудаїзму, ототожнюючи її з історією єврейського народу. Вони посилено рекламують ідеологію і мораль іудаїзму, його свята й обряди, оголошуючи їх єврейськими національними святами, народними обрядами. При цьому сіоніствуючі елементи поширюють таку шкідливу формулу: «кожний єврей — іудей, кожний іудей — ізраїльтянин». З цієї суто націоналістичної, іудейсько-сіоністської формули і випливає заклик до «євреїв світу» їхати в Ізраїль. Такі заклики грунтуються на іудейській ідеї месіанізму. Вони випливають з месіаністської основи, з повчань іудаїзму: зустріти месію в Палестині, біля Сіону, куди мешіах саме ніби й повинен прийти.

Але ж євреї, громадяни Радянського Союзу, — не ізраїльтяни. В Ізраїлі панує приватна власність, капіталістичний спосіб виробництва. Керівною силою там є буржуазія, яка експлуатує робітників і трудове селянство. Ізраїль роздирають непримиренні класові протиріччя.

Євреї — радянські громадяни — живуть у зовсім іншому суспільстві, де склались національні відносини соціалістичного характеру і де будується комунізм. Тут відсутні антагоністичні протиріччя. Всі народи мають необмежені можливості для економічного, політичного і культурного прогресу. Соціалістичні нації характеризуються відсутністю неприязні до інших народів і соціалістичним інтернаціоналізмом.

Як і всі радянські народи, євреї в СРСР мають доступ до трудової, політичної, культурної діяльності і беруть активну участь у будівництві нового суспільства. Отже, у радянських євреїв немає іншої Батьківщини, крім тієї, де вони народились і росли, яку будували і відстоювали від ворогів. Тому вони рішуче відкидають іудаїстсько-сіоністську пропаганду месіанізму. Вони розглядають заклики їхати до Ізраїлю як пропаганду реакційної, чужої, ворожої ідеології і політики.

У Радянському Союзі більшість євреїв давно вже порвала з іудаїзмом, звільнилась від релігії і не хоче мати нічого спільного з сучасним Ізраїлем — оплотом імперіалістичної реакції на Близькому Сході. Агресія Ізраїлю проти арабських країн зустріла у нас всенародний осуд, у тому числі і з боку віруючих євреїв. Між тим сіоністи, вигадавши фіктивну категорію «всесвітньої єврейської нації», привласнили собі право звертатись і виступати від імені всіх євреїв світу. В щотижневику «За рубежом» повідомлялось, що напередодні кривавих подій на Близькому Сході у червні 1967 року головний рабин Англії звернувся до євреїв своєї та інших країн світу з закликом жертвувати гроші і навіть взяти участь у війні на боці Ізраїлю. «Якщо ми потрібні Ізраїлю, — сказав він, — хай він нами розпоряджається»[141].

Відомий англійський журналіст Бернард Левін з цього приводу писав:

Як же реагували іудейсько-сіоністські елементи на виступ єврея Левіна? «Наступного ранку, — пише він, — небеса розверзлись і їх вміст звалився на мою голову. Зранку почали надходити телеграми, лунати телефонні дзвінки, а з післяобідньою поштою надійшла злива листів, їх були сотні й сотні. Мене кривдили навіть на вулиці… Розгортаючи гору листів, я наштовхнувся на один, який починався словами: «Ти — антисемітський виродок…»[143].

Наведений факт переконливо свідчить про нахабство сіоністів, які силкуються виступати від імені всіх євреїв, ототожнюючи іудаїзм з єврейською національністю.

У різних країнах світу живе чимало іудеїв неєвреїв. В Радянському Союзі, наприклад, є така народність, як караїми — нащадки хазар (каганіти), які сповідують іудаїзм не будучи євреями. Є іудеї і серед китайців, японців та інших народів. В той же час у США, Італії, Франції та інших країнах світу є чимало євреїв, які за віросповіданням християни і не збираються переходити в іудаїзм, не кажучи вже про євреїв-атеїстів. А в самому Ізраїлі є переселенці з Африки, які сповідують іудаїзм не будучи євреями.

Багато євреїв і навіть правовірних іудеїв не збираються виїжджати до Ізраїлю з тієї ж Америки чи ФРН, де досить живучий антисемітизм. Тим часом сіоніствуючі служителі іудаїзму настирливо продовжують пропагувати: якщо ти єврей — повинен бути іудеєм. А коли ти іудей — значить ізраїльтянин і зобов’язаний виїхати на «землю батьків». А це і є пропагандою сіонізму, замаскованого іудаїзмом, яка провадиться насамперед в інтересах американського імперіалізму і його слуг — ізраїльських екстремістів.

Ізраїль — невеличка капіталістична країна, яка до загарбання арабських земель займала площу 14000 кв. кілометрів (територія, що не перевищує половини Швейцарії). Проте, будучи молодшим партнером США, вона стала одним з найнебезпечніших вогнищ агресії на Близькому Сході. Ось лише два характерних висловлювання керівників сіонізму. Ще в 1949 році Менахем Бегін — лідер ізраїльської профашистської партії «Херут», в ідеології якої неподільно панує сіонізм, заявив: «Метою є поширення єврейської держави за Йордан, аж до Дамаска і Аммана». Це говорила не безвідповідальна людина, далека від державних справ. Менахем Бегін тоді був міністром і знову став міністром в ізраїльському уряді напередодні 5 червня 1967 року.

У 1950 році Давид Бен-Гуріон заявляв:

Цій меті була підкорена ескалація відверто ворожої щодо арабських країн політики, яку реакційні ізраїльські керівники здійснювали напередодні нападу на ОАР, Сірію та Йорданію.

Уряд Ізраїлю зробив ще один крок, щоб закріпити анексію Старого Єрусалима, захопленого в Йорданії в результаті червневої агресії 1967 року. Міністр фінансів Пінхас Сапір, який виконував обов’язки прем'єр-міністра на час поїздки Ешкола в США, підписав закон про експропріацію 836 акрів землі в Старому Єрусалимі, яка належить арабам і яку загарбники вирішили заселити ізраїльтянами.

На тридцяти тисячах квадратних миль, захоплених у Сірії, Єгипту та Йорданії, повторюється та сама історія: Ізраїль укріплюється тут день у день, пише спеціальний кореспондент журналу «Уолл-стріт джорнел» Рей Вінер у репортажі з окупованих територій.

Ізраїльський генерал Єзер Вейцман заявляє: «Ми залишимося там, де ми є». Його підтримує лідер профашистської партії «Херут» міністр Менахем Бегін: «Повернення хоча б шматка землі арабам було б зрадою нації». Колишній міністр праці Ігал Аллон, як свідчить «Уолл-стріт джорнел», пропонуючи без манівців залишити за Ізраїлем усю Західну Йорданію, говорить: «Природний кордон країни — ріка Йордан».

Шалена пропаганда іудаїзму і сіонізму, розгул шовінізму стали живильним середовищем для виникнення організацій на зразок «Руху за великий Ізраїль». Звертає на себе увагу та обставина, що нову акцію в Єрусалимі було проведено зразу ж після закінчення переговорів Ешкола з Джонсоном. У спільному комюніке, до речі, немає і згадки про виведення ізраїльських військ, зате там сказано, що «ще більше зміцніло взаєморозуміння між двома країнами»[145].

Не може здивувати і єдність поглядів уряду ФРН з ізраїльськими сіоністами, союз сіоністів з реваншистами. їх політиці «спільності» відповідає також спільність ідеологій. Якщо західнонімецькі неонацісти твердять про зверхність арійської раси, то ізраїльські сіоністи безупинно пропагують «богообраність» єврейського народу. Як в Ізраїлі, так і в Західній Німеччині клерикальні реакціонери використовують релігійну ідеологію в боротьбі проти комунізму.

Роль захисників і духовних покровителів антинародного і антидемократичного режиму в Ізраїлі поруч з сіоністами старанно виконують служителі іудейської релігії. Рабинат Ізраїлю монополізував право безконтрольно втручатись у справи населення, зокрема в родинні зв’язки, чинити суд і розправу. В Ізраїлі спеціальним законом запроваджені обов'язкове релігійне навчання та івритизація, тобто вживання стародавньої єврейської мови іврит, без знання якої жоден інтелігент не може влаштуватися на роботу.

Оскільки в Ізраїлі досі немає конституції, то за умов засилля сіонізму та іудаїзму це робить духовну владу рабинів необмеженою. Тут все, навіть спорт, організовано на засадах сіонізму й іудаїзму. Рабинське законодавство «галакха», цілковита монополія релігійних властей навіть у питаннях інтимного життя громадян, у питаннях сім’ї та шлюбу справляють гнітюче враження на приїжджих.

Єдиною силою в Ізраїлі, що веде наполегливу послідовну боротьбу за демократичні перетворення в країні, виступає за її економічну і політичну незалежність, за нейтралітет і мир з арабськими країнами, за дружбу з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами, є Комуністична партія Ізраїлю на чолі з Меїром Вільнером — авангард ізраїльського пролетаріату. Вона організовує навколо себе марксистські робітничі елементи та групи, поширює комуністичні ідеї серед єврейських і арабських трудящих Ізраїлю. Комуністи разом з іншими прогресивними силами країни ведуть боротьбу проти шовіністичної політики ізраїльського сіонізму, проти реакційного іудейського клерикалізму.

В умовах розгулу буржуазного націоналізму і шовінізму комуністи Ізраїлю продовжують мужньо відстоювати ленінські принципи інтернаціоналізму, політику співробітництва ізраїльтян і арабів у спільній боротьбі проти імперіалізму і реакції. Член Політбюро, секретар ЦК КП Ізраїлю Т. Тубі заявив:

Незважаючи на ганебну антирадянську пропаганду, яка проводиться в Ізраїлі, говорив у згаданому вище виступі в Москві Меїр Вільнер, правда доходить до нашого народу. Вітаючи виголошену з трибуни надзвичайної сесії Генеральної Асамблеї ООН промову глави Радянського уряду О. М. Косигіна, який підкреслив, що Радянський Союз виступає зовсім не проти Ізраїлю, а проти агресивної політики уряду Ізраїлю, тому що Радянський Союз в однаковій мірі визнавав і визнає право і народу Ізраїлю і арабських народів на незалежність і безпеку, Вільнер заявив: «Ми знаємо, що Радянський Союз — найвірніший друг народу Ізраїлю, так само як і вірний і кращий друг арабських народів. Справжні національні інтереси Ізраїлю і арабських народів єдині: згуртувати свої зусилля в боротьбі за вигнання імперіалізму з нашого району, за мир і процвітання усіх народів»[148].

У Радянському Союзі понад 130 націй і народностей вже багато років живуть в єдиній братерській сім’ї. Разом з росіянами, українцями, білорусами, грузинами та іншими народами нашої країни євреї брали активну участь у громадянській війні за владу Рад, у будівництві соціалізму. Тільки в період Великої Вітчизняної війни за героїзм і мужність, проявлені в боротьбі проти фашистських загарбників, близько 170 000 євреїв були нагороджені орденами і медалями, 107 з них присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У роки мирного будівництва пліч-о-пліч з усіма радянськими людьми в побудові комунізму беруть участь і трудящі євреї. Десятки з них за самовіддану працю удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Загальновідомо, який великий вклад у розвиток радянської науки і культури зробили представники єврейської національності.

Члени редколегії щомісячного літературно-художнього журналу «Совєтіш Геймланд» поет Абрам Гонтар і письменник Михайло Лев пишуть:

Девіз нашого суспільства: людина людині друг, товариш і брат. І ми завжди виховували і виховуємо радянських людей у дусі дружби і братерства з усіма народами, у дусі нетерпимості до національної і расової неприязні. Що ж до наших противників, то вони з шкури пнуться, щоб роздмухати неіснуючу в нашій країні «єврейську проблему». Та марні їх намагання.

«Я ніколи не задумувався над тим, що я єврей, — пише підполковник Л. Гейфман. — Я закінчив військове училище, став комуністом, мені довірили найпочеснішу варту — стояти на охороні Батьківщини»[150].

Саме таке почуття єдиної родини, монолітна ідейна згуртованість, соціалістичне братерство радянських народів не дають спокою буржуазним ідеологам, сіоністам та націоналістам різних мастей. Тому-то вони і вишукують всілякі «питання», «проблеми», «кризи» там, де їх немає.

Брехню сіоністської пропаганди про вигадану дискримінацію євреїв у Радянському Союзі спростовують численні історичні факти. Ось що, наприклад, заявив американський громадянин Д. X. Хаїмов, який відвідав СРСР у 1960 році: «У вашу країну я приїхав після 1913 року вперше. Американська пропаганда намагається переконати рядових американців, що в Радянському Союзі немає устаткованих будинків, немає взуття, немає продуктів. Мені сказали, що у радянській країні я навіть не зможу викупатися у ванні, оскільки тут немає каналізації.

Поки я не бачив життя у Радянському Союзі на власні очі, я вірив цій пропаганді настільки, що захопив з собою декілька пакунків цукру для родичів. Та коли я приїхав сюди, я побачив, що тут достаток товарів і харчів. Я дійшов висновку, що американська пропаганда обманює народ.

Відносно єврейського питання, то я бачив на власні очі, що антисемітизму тут немає. Один з моїх племінників керує великим підприємством. Мої брати теж керують великими установами. Дочка моєї сестри — юрист. Син мого брата — інженер, його дружина — лікар». Д. X. Хаїмов підкреслює, що у 1913 році нічого подібного ніхто з його родини не зміг би досягти, тому що «ми були дуже бідні і не мали можливості навчатися»[151].

А ось що пише Б. Шкляр:

Фаїна Лонг писала з Єрусалима своїй родичці в Іршаву на Закарпатті:

Отже, євреї, що повірили сіоністським байкам про «ізраїльський рай» і виїхали до Ізраїлю, незабаром переконались в «принадності країни батьків», у тій дискримінації окремих груп людей, яка провадиться там в широких масштабах з благословення рабинату на догоду єврейській буржуазії.

Ось що пише з цього приводу X. Рудзицький у статті «Ми гірко заплатили за свою помилку»:

Ще більших злиднів зазнають трудящі Ізраїлю після агресії проти арабських країн. Самі сіоністські керівники визнають, що війна не тільки не розв’язала глибоких протиріч і труднощів у країні, а, навпаки, ще більше загострила їх, породила нові. Підготовка до війни і повна мобілізація всіх ресурсів та сил напередодні нападу і у дні боїв підірвали економіку країни. Як висловилась одна ізраїльська газета, «ми взяли в рот більше, ніж можемо проковтнути»[155].

Низьким залишається життєвий рівень ізраїльтян. Безробіття, злидні, класові сутички — все це залишилось без змін. Збільшилося лише нахабство керівників з Тель-Авіва, які, прикриваючись іудаїзмом, намагаються видати противників їх екстремістських, реваншистських намірів за ворогів Ізраїлю і іудейської релігії. Як у свій час Гітлер оголошував противників націзму ворогами нації, коли саме вороги фашизму були справжніми захисниками інтересів німецької нації, німецького народу, так і сучасні тель-авівські заправили намагаються поєднати непоєднуване: інтереси єврейського народу зі змовою міжнародного сіонізму.

Проте сіонізм як ідеологія зазнає банкрутства. Президент сіоністської організації Н. Гольдман на 25 конгресі сіоністів заявив:

Що ж до арабів, то, як заявив Гамаль Абдель Насер 5 липня 1968 р. у Москві, вони відчули підступну практику сіонізму ще на початку XX століття, коли сіонізм «почав використовувати пресловутий релігійний міф для того, щоб утворити на його основі расистську державу на землі, загарбаній у іншої нації, яка мешкала на цій землі, поливала її своєю кров’ю і потом протягом тривалої і славної історії»[157].

Зараз американська преса провадить галасливу пропагандистську кампанію на користь Ізраїлю, навмисне дезінформуючи громадськість щодо дій агресорів на Близькому Сході. Проте, намагаючись створити видимість «об’єктивності», окремі газети йдуть на деякі відверті визнання. Так, газета «Інтернейшнл геральд трібюн» вмістила листа своєї читачки, в якому та пише, що провела в Йорданії декілька років і дійшла висновку, що «велика преса» США свідомо нагнітає настрої, дає спотворену картину подій в цьому районі[158].

Про агресію Ізраїлю не можна говорити в минулому часі — вона триває. За словами кореспондента Франс Прес, у політичних колах Тель-Авіва нещодавно заявили:

«Становище, яке існувало до 5 червня, не може бути відновлене»[161], — заявляє міністр закордонних справ Ізраїлю Абба Ебан. Йому вторить міністр оборони Моше Даян:

Всю цю балаканину досить чітко підсумував прем’єр-міністр Леві Ешкол:

Окупувавши значні арабські території, найбільш екстремістські тель-авівські політики мають намір провести через кнесет Ізраїлю спеціальний закон, за яким ці землі вважались би вже ізраїльськими.

Одночасно дедалі більше активізуються проізраїльські кола в США. Група конгресменів внесла у палату представників резолюцію, що викладає принципи, які, на думку її авторів, повинні лягти в основу політики США по врегулюванню близькосхідного конфлікту.

Автори цієї резолюції — Поль Фіндлі, Роберт Тафт, Вернон Томпсон, Шерман Ллойд та інші — практично ратують за те, щоб дозволити Ізраїлю скористатися плодами агресії. Вони пропонують використати «всі засоби, щоб шляхом переговорів визнати статус територій, окупованих Ізраїлем під час конфлікту 1967 року», з урахуванням «права Ізраїлю на кордони, що забезпечують належну оборону»[164].

Подібні заяви, а особливо дії панів Тель-Авіва та їх покровителів, призвели до того, що від Ізраїлю відвертаються навіть ті, хто ще недавно вірив байці про «маленьку мирну і беззахисну державу, якій загрожують арабські країни», і тому симпатизував їй.

Тепер світ переконався, що у «мирного ягняти» — вовчі зуби і повадки. Тому чимраз тугіше стягується зашморг зовнішньополітичної ізоляції навколо Ізраїлю. Навіть Ешкол змушений визнати, що «міжнародне розуміння позиції Ізраїлю останнім часом зменшилось», а Бен-Гуріон з сумом підтвердив:

Проте сіоністські заводії не вгавають. Тель-Авів йде на нові і нові провокації, марно сподіваючись сховатись від відповідальності за спиною своїх покровителів.

Отже, історичний і сучасний досвід переконливо свідчить, що сіонізм служив і служить зброєю кривавого імперіалізму.