Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою.

— Як там Берлінгтон? — запитала Марина.

Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась.

А як відповісти на це «як там Берлінгтон?».

Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком.

Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені.

Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик.

Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі.

Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток.

Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився.

— Ти знову палиш? — запитав її.

— Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала.

Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись.

Я взяв свою:

— За удачу!

— Ох, не знаю… — зітхнула юна.

— Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш.

— Це було давно. Я була інша, — відказала вона.

— Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд…

— Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд.

— Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався.

— Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи…

Я кивнув. Так воно і є.

Але це було не зовсім правдою.

Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду.

Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість.

Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати.

Однак поки що у мене нічого не виходило.

Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги.

Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах.

Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки.

Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене.

Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями.

— Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою.

Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові?

Стенув плечима:

— Питала, як там Берлінгтон…

Вона кивнула і сказала:

— Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком.

— Я так і сказав.

— Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака…

Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:

— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!

— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!

— Останній раз! — сказала вона. — Затям.

Я затямив.

Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі Тенецькій. Це «мінне поле» мені доводилось опановувати щохвилини. Але воно було того варте.

Післязавтра ми мусили бути на церемонії визначення переможців на кінофестивалі Трайбека в Нью-Йорку.

І «місіс Тенецька» не мала зникнути раніше, ніж отримає свою відзнаку.

Я в це свято вірив.

У це вірив Дезмонд.

І тому я мав бути чемним.

Я зітхнув і… замовив ще дві порції віскі «Signet» — цього разу, як годиться, по-шотландськи: з карафою холодної води.

ДЕНИС

Я знайшов її в елітному реабілітаційному санаторії під Ригою.

Кинувся не одразу. Ще довго перетравлював отриману інформацію від того клятого американця, котрий несподівано встромився в наше життя.

Намагався примиритися з нею, усвідомити, прийняти, як належне, як факт: Ліка жива.

Спочатку через егоїзм я навіть забув, що не сам.

Що цю благу звістку треба донести і до її матері. Донести — і нарешті заспокоїтись, змиритися і… порадіти.

Але порадіти зміг не скоро.

Спочатку відчував один суцільний жар в голові і повну плутанину в думках.

Як писав поет — «з журбою радість обнялась». Це було саме те відчуття!

Чому не я йшов по сліду, чому мене випередив якийсь американський бовдур.

Чому не я?!.

Потім переді мною постала інша задача: повідомити про все, що сталося, її рідним. І поставити на цьому крапку. Велику крапку. І продовжувати жити — з цією важкою чорною крапкою в душі.

Оскільки мій, так би мовити, колишній тесть ширяв у недосяжних політичних емпіреях, навіть не йшлося про те, аби звернутися до нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.

І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у зв’язку з «глибокою душевною травмою» після смерті доньки.

Мені довелося дізнаватися, куди саме «відправив» у однієї літньої жінки, колишньої актриси, з якою Єлизавета Тенецька колись топила горе в чарці.

Виявилося, що це «місце» — передмістя Риги, елітний реабілітаційний санаторій. Одне слово, той благословенний куточок, з якого вибратися, не маючи грошей, цим «елітним» пацієнтам досить важко. Особливо, коли тобі немає куди повертатися.

Я знайшов свого старого ризького приятеля з телебачення — Андріса, котрий дістав точну адресу того санаторію і навіть змотався туди, адже я мав необережність назвати йому ім’я пацієнтки, яке досі діяло на представників мого триклятого і недобитого «кіношного» покоління, мов звук магічної сопілки.

— Вона там, старий! — заволав Андріс у слухавку збудженим голосом, немов його вкусив скажений пес. — Вона там! Я навіть бачив її крізь паркан! Ну, я тобі скажу…

Що саме він хотів сказати, я дізнаватися не став, подякував, пообіцяв звернутися до нього в разі необхідності і наступного ж дня пішов до посольства оформлювати візу.

Їхати вирішив потягом, бо мені потрібна була дорога — довга, нічна і ранкова, з перетинами кордонів, з полями і лісами, що простягаються світ за очі. Дорога, протягом якої я міг обміркувати куди їду і що скажу. Надто тривожно було думати про те, якою побачу її.

У мене не було жодних доказів на підтвердження радісної звістки, крім листа, який отримав. Але він був написаний на комп’ютері — як довести, що його писала саме вона, Ліка?

Три речі лежали у мене в кишені — візитка, котру мені дав адміністратор в готелі Бару, вже досить затерта, з новим іменем і чужим прізвищем, така ж затерта світлина, зроблена під водою, на якій важко було розібрати обличчя і… ґудзик, котрий знайшов у шафі.

Досить химерні докази її існування.

Попри це, не поїхати я не міг.

На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції.

Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя.

Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища.

Зайшов в невелику порожню кав’ярню.

Дзеленькнули китайські підвіски і до мене викотилась огрядна білява пані з широко поставленими очима і кирпатим носом, прискіпливо огледівши з голови до ніг.

— Лаб дієн! — привітався я, міркуючи, чи не краще перейти на англійську, адже це було все, що міг сказати по-тутешньому.

— Доброго дня, — посміхнулася вона. — Чого пан бажає?

Пан забажав каву, бутерброд і сто грамів коньяку.

— Ви звідки?

Я відповів.

— Мабуть, приїхали на гостини? — запитала хазяйка, готуючи каву.

Я сказав, що вона має рацію і розпитав, як дістатися до санаторію.

Більше вона мене не турбувала.

Я пив каву і розмірковував, як підкотитися до головного лікаря, як повести розмову і взагалі, чи прийме він мене, якщо має якісь вказівки щодо несанкціонованих побачень своїх пацієнтів.

Залишивши на столику два євро, вийшов і попрямував за вказаною адресою.

Санаторій розташовувався в сосновому лісі. Я обійшов територію по периметру паркану, вгрузаючи ногами у м’який килим із глиці. Аромат стояв густий і запаморочливий!

Якоїсь миті я подумав, що і сам був би не проти відлежатись тут бодай кілька тижнів, у цій духмяній тиші.

Санаторій був невеликий, двоповерховий, з маленькими білими вікнами, терасою, на якій стояли високі дерев’яні крісла, на подвір’ї — кілька білих альтанок і камінний «сад» в японському стилі.

Була обідня година і тут, як і в усьому містечку, панувала мертва тиша.

Я пішов по стежці і шурхіт гравію під ногами у пронизливій тиші озвався гірським каменепадом.

Розмова з директором санаторію паном Валдісом виявилася, попри мої перестороги, необтяжливою.

Він повідомив, що термін сплати за перебування пані Тенецької закінчився півроку тому і поки що жодних грошових надходжень не було. Тепер, мовляв, вони самі не знають що з нею робити, адже на запит про подальше утримання пацієнтки, відповіді не отримали. І якщо так триватиме довше, вони будуть змушені відправити її деінде. Депортувати. Або влаштувати до будинку скорботи…

Висновок напрошувався невтішний: її викинули! Інакше кажучи, на сучасному сленгу — «кинули». Отже, я прибув вчасно.

І, здається, пан Валдіс зітхнув з полегшенням. Запропонував почекати побачення в альтанці, доки триватиме обід.

Я рушив до альтанки, що біліла посеред сосон.

Устиг судомно викурити зо п’ять сигарет, очікуючи на зустріч і малюючи в уяві сотню різних варіантів цього «побачення». Так зосередився, що коли підвів очі — вона вже стояла навпроти мене.

В квітчастому флісовому халаті, в капцях на босу ногу, з короткою «хлоп’ячою» стрижкою. Руки — в кишенях. Незвична зачіска і хвороблива худоба робила її непізнаваною, молодшою, зовсім іншою. І… дуже схожою на Ліку.

Ми мовчали, розглядаючи одне одного.

Певно, роки, що проминули з останньої зустрічі зробили свою справу і щодо мене.

Потім вона змела рукою з лави листя і сіла навпроти.

Аби якось почати розмову, я простягнув їй сигарети, але вона заперечно похитала головою.

Поки я міркував, з чого почати бесіду, вона випередила мене.

Своїм глухуватим голосом, який анітрохи не змінився, промовила:

— Вона… знайшлася…

В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження.

— Так, — сказав я.

— Вона… жива…

Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин.

— Так, — сказав я.

І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку.

Вона плакала, як і всі інші…

Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні.

Але чи міг я заплакати разом із нею?..

Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі.

Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже мелодраматична мить, скінчилася.

Вона відсторонилася, відсунулась якнайдалі — очевидно, і в ній ще лишилася іронія щодо мелодраматичних сюжетів, витерла очі краєчками коміра, дістала з рукава зібганий носовичок. Дивитися на її халат і ці жести, котрі притаманні переважно людям старим, було прикро, майже нестерпно.

Вона зрозуміла мій погляд і посміхнулася:

— У мене обмаль своїх речей. Та й ті стали завеликі…

І додала:

— Отже, ти її знайшов…

Знаючи її небагатослівність, шкірою відчув, що в цих словах крилася тисяча запитань і тому розповів усе докладно, від того клятого дня, коли запросив її в гості і в своєму тодішньому душевному сум’ятті, не помітив нової — триклятої! — шафи…

Розповів про свою знахідку в Чорногорії. Про лист, який написав за адресою «Енжі Маклейн» і про лист, який отримав від неї, а згодом — від того клятого американця.

Вона слухала мовчки, низько схиливши голову.

Коли я закінчив, вона промовила:

— Тепер розумію… Страшно було не розуміти. Але тепер…

Вона занурила обличчя в долоні, затрусила головою, ніби наново усвідомлюючи почуте. Якщо до цієї миті вона думала, що її донька просто зникла з причин нікому не відомих, потрапивши в м’ясорубку якогось нещасного випадку, як це часом трапляється з людьми, то тепер усвідомлення того, що ця причина — ми самі, здавалася просто пекельною.

— Хто міг знати… — сказав я.

— Дай мені її адресу! — попросила вона.

І я змушений був розчарувати її: адреси немає.

— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.

Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?

Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!

Вона згодилася.

Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.

І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.

Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.

Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.

Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.

Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.

І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.

Навзаєм я обережно поцікавився станом її здоров’я.

— З цим усе в порядку, — посміхнувся Валдіс.

— У нас не психушка, і не ЛТП — самі бачите. Тут, головним чином, відпочивають, підліковують нерви. П’ять років тому ми прокололи їй заспокійливе. Тепер вона в нормі.

Він помовчав і сором’язливо додав:

— Сюди потрапляють ті, за кого добре платять. І це — не гірший варіант.

— Не гірший варіант ув’язнення, — додав я.

Він зголосився і запропонував мені послухати кілька своїх пісень.

Я заночував при тій кав’ярні, в якій пив каву.

А наступного ранку Єлизавета вийшла до мене з брами білого санаторію з маленькою валізою в руці.

Я заспокійливо посміхнувся, маючи в душі купу сумнівів щодо її подальшої долі, відповідальність за яку тепер повністю мав узяти на себе.

…До цього часу все у мене складалося досить пристойно.

Маю на увазі «пристойно» — в контексті всього, що відбулося за роки такого собі «автоматичного» існування, в якому для мене, як і для багатьох моїх ровесників, котрі добряче перемерзли на Майдані Незалежності в 2004-му, власна незалежність від обставин стала чи не найважливішим рушієм всіх праведних і неправедних вчинків.

…Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно. Скажімо, в церкві. Адже незручно, якщо ти залишаєшся стояти стовпом, коли всі довкола стають навколішки.

А ти з жахом розумієш, що якась сила заважає тобі зробити так само.

Певно, ця сила називається гординею, не знаю. Давно хочу запитати про це у священнослужителів, порадитись, чи не є це великим гріхом. Адже, кажуть, що гординя — це гріх…

А якщо це не гординя, тоді — що?

Коли мені було років чотири (може, менше), а великим світом правив черговий і, здається, останній, «генеральний секретар», по телевізору показували, як один співак, котрий тоді був зовсім молодий, але з тою ж самою квадратовою зачіскою, що і нині (подейкують, що це — перука), співаючи на якомусь концерті пісню, в якій були слова «Наш дорогий генеральний секрета-а-а-р!», опустився на коліна перед великим портретом того самого «дорогого», що висів посеред сцени.

Тоді я дуже здивувався і подумав, що, певно, це дуже соромно ось так стати на коліна перед великим залом — та ще й у телевізорі!

— Чому він став на коліна? — запитав я у матері.

— Тому, що поважає владу! — пояснила мати.

Я дуже поважав виховательку дитячого садка Марь-Ванну і подумав, що, певно, було б непогано виявити до нею повагу саме у такий спосіб, якщо таке правило існує в дорослому світі.

Але вранці побачивши на сходах статурну Марь-Ванну, котра, мов імператриця, зустрічала своїх підопічних і рахувала, мов курчат, ставати перед нею на коліна чомусь передумав.

А коли вона, Марь-Ванна, залишила мене сидіти в їдальні всю «тиху годину» з повним ротом каші, яку я не міг ані проковтнути, ані сплюнути, я точно впевнився: нізащо!

Певно, відтоді і набув тієї «гордині».

Адже я можу зробити будь-що.

Навіть найскладніше — визнати свою неправоту і вибачитись. Навіть най-принай-складніше — відмовитись від корисної пропозиції.

Навіть поцілувати комусь руку — наприклад, незнайомій бабці (іншим — навряд чи).

А от стати на коліна досі не можу. Навіть у церкві…

Тому мене страшенно дратувало, коли з усіх боків чулися заклики «звестися з колін».

А як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?

Ані тоді, ані тепер…

Хіба що тепер не опуститися нижче плінтуса для багатьох стало складніше.

Адже настав час суспільної апатії, густо замішаної на єдиному бажанні отримувати гроші, нічого при цьому не вкладаючи в це бажання крім… самого бажання.

Така тавтологія часу…

Приклад злодіїв і грабіжників, котрі вчергове прорвалися до владного корита, виявився заразним.

Скажу відверто, спокуса не оминула й мене, коли я (щоправда цілком вірячи в справу) взяв участь у першому «відкаті», ще не дуже добре розуміючи всю цю хибну схему.

Тоді очільник телевізійного каналу запропонував мені написати сценарій, про який я давно мріяв.

Після року напруженої роботи, я отримав чималі гроші і коротку репліку: «Всім дякую! Всі вільні!», а замовник благополучно ретирувався в невідому далечінь, отримавши при цьому суму, котра, певно, разів у десять перевищила мою.

Після кількох подібних пропозицій (в які я знов і знов вірив, як останній ідіот), я міг би цілком пристойно існувати без особливих проблем: «всі вільні, всім дякую» — і конверт, напакований грішми.

Зрештою, я згидився.

Я бачив людей у краватках, за цілком благопристойними й навіть патріотичними пиками яких ховалися свинячі писки і кабанячі ікла.

Вони порпались у будь-якому багні, де сподівались відшукати золотий жолудь, щоб покласти його в своє, і без того напаковане мотлохом, лігво.

Так було скрізь, хоч куди кинь оком.

З одного боку йшло шалене насадження невігластва, безкультур’я і низьких пристрастей, а з іншого — абсолютно безсоромний грабіж вже награбованого іншими.

Ситуація в країні була досить абсурдною, але мені здавалося, що поки що так і має бути. Аж доки ми перетнемо певну незворотню точку, за якою назавжди залишиться генетика покори, страху, заздрісності, невиправданих амбіцій, зрадництва та інших наслідків багаторічного насадження викривлених понять.

Починаючи з 2010 року, це викривлення доходило апогею.

Той, хто хоч якимось чином торкався влади (навіть влади химерної, мізерної, котра обмежувалася обідраним кабінетом у богом забутій глибинці), починав безбожно набивати власні кишені.

Хто — копійчаним насінням, хто — цілими заводами.

Байдуже — аби гребти.

Комплекс вічних ненажерливих злиднів правив навіть тими, чиї годинники коштували як квартира чи автомобіль.

Хапати і красти, поки є така можливість — така ідеологія керманичів.

У тому, що вони тимчасові, я не мав жодних сумнівів.

Але все, що я нині міг — це відступити якомога далі, щоб в черговий раз не бути розчарованим у тому, у що намагався зберігати бодай малий відсоток віри.

Тому просто тихо робив свою справу.

На своїй маленькій студії ми знімали те і ТАК, як хотіли.

Часом отримуючи неабиякі відгуки і навіть винагороди, про які тут, в моїй країні, дешевше було не розводитись.

Неодноразово мені пропонували виїхати за кордон.

Але я не міг покинути свою маленьку команду, студентів, а якщо зовсім відверто — країну, в яку вріс «по саме нікуди». Та й не хотів проґавити той момент, коли весь абсурд нинішнього існування почне сипатися, мов картярський будиночок.

Вірив у це.

Адже добре бачив інше: всередині цього абсурду, мов бікфордів шнур, розгоряється те, що рано чи пізно призведе до вибуху.

Якби я міг сказати про це бодай комусь, мене б взяли на кпини, як останнього романтика. Попри це, мандруючи містами і містечками з показами наших документальних стрічок (такі заходи для студентства і недобитої інтелігенції зазвичай маскували під вивіскою «майстер-клас»), я майже на фізичному рівні відчував: бікфордів шнур запалено!

Але розгорятися йому ще довго.

Навіть буде шкода, коли провладні старпери не дочекаються цього яскравого дійства з цілком природних для людського організму причин…

Доводилося чекати.

Я завантажувався роботою аби мати можливість мандрувати і утримувати матір, яку, після смерті батька, розбив інсульт. Переселився до неї, залишивши свій ковчег, де колись мешкав із Лікою, і мріяв про той час, коли зможу реалізувати великі задуми, котрі все ще крутилися в моїй голові.

Наше рекламне агентство поволі перетворилося на невеличкий «продакшн».

Знайшовши виходи на індійські і китайські ринки ми молотили анімаційні ролики, які приносили непоганий «чорний» прибуток. Чесно працювати в тому просторі, в якому ми перебували, було неможливо, красти чи прогинатися — огидно…

Складалось враження, що в країні нормальним життям живуть лише ті, хто оселився «в телевізорі». Вони веселилися, шкірили зуби, витягали жарти з власних вух чи з-під «плінтуса». Розважали народ.

І народ розважався на всю котушку! Поодинці і цілими родинами просто в телевізійному просторі золотозубі чоловіки й жінки готували їжу, вигравали квартири, худнули, різали одне одному в очі правду-матку, перевиховували дітей, завойовували мільйонерів, вели розслідування, народжували дітей, обмінювалися партнерами по шлюбу.

На випусках всієї цієї комедії абсурду сиділи досить нормальні, в психічному розумінні, люди, багатьох з них я знав. Вони посміювались і відверто «рубали бабки» з розлогого древа людського прагнення бачити власне вивернуте нутро.

Двічі чи тричі мене запрошували працювати на подібних проектах.

Я відповідав нецензурно і від мене поволі відчепилися. Роботи вистачало. Як з’ясувалося, наша маленька команда, до складу якої я взяв талановитих «тридешників», мала неабиякий успіх чомусь саме в Китаї. І ми креативили невеличкі анімаційні стрічки. А я, від нема що робити, вчив по вечорах китайську. І, як міг, розважав матір.

…Вона здала раптово.

Стояла біля плити, розмовляла з сусідкою, яка, на щастя, зайшла до неї, і в якусь мить осіла на підлогу.

Коли таке трапляється, життя розколюється. Моє, і без того розколоте навпіл, звузилося до чверті…

Півроку пішло на боротьбу за її життя. Ліву частину тіла паралізувало, мова не відновлювалась. Ані я, ані вона не могли з цим змиритися. Щоденно я займався з нею різними фізичними вправами і навіть навчив сидіти.

Але страшенно боявся залишати саму, адже вона, зазвичай, поривалася щось робити і неймовірно страждала, видобуваючи з себе незрозумілі звуки.

Мені порадили звернутися до лікарів-дефектологів.

Таким чином, за рекомендацією однієї своєї колишньої студентки, Ліни, я познайомився з Мариною.

Вона згодилась попрацювати з матір’ю в приватному порядку.

Приходила щовечора, зачиняла перед моїм носом двері до спальні — і протягом двох годин крізь них я чув, як та, котра навчила мене першим словам, тепер сама намагається вимовити своє перше: Де-нис…

…Увечері ми з Єлизаветою Тенецькою сіли в потяг.

З нами в купе їхала лише одна жінка.

Вона одразу дістала з пакета смажену курку і полохливо поглянула на нас — чи не заперечуємо проти аромату, котрий одразу заповнив увесь простір купе.

Ми не заперечували.

В старих потертих джинсах і такій самій курточці Єлизавета виглядала хлопчиськом.

Як все ж таки з часом змінюється уявлення про вік!

Скажімо, в сорок три моя мати виглядала, як і належить матері сімейства — монументально. Носила високу зачіску, спідниці і блузки, що на її погляд «відповідали вікові», мала заклопотаний вигляд і полюбляла нарікати на молодь.

Нині жінки в свої сорок «з хвостиком» могли б зійти за тридцятирічних.

Ліза ж в своїй вимученій худобі і напівтемряві купе взагалі скидалася на підлітка-сироту, якого кортить підгодувати. Хіба що, коли говорила, довкола очей і вуст виникало легке мереживо мімічних зморщок. Проте, говорила вона не часто.

Кілька разів, оглядаючи нас, чуйна сусідка пропонувала нам долучитися до курки або хоча б до розмови, від чого ми швидко передислокувалися до вагона-ресторану.

Спочатку розмова просувалася сутужно. А повертатися до вже з’ясованого, тим більше вдаватися до якихось спогадів, здавалося нам безглуздим витрачанням нервів.

Єлизавета ввічливо поцікавилася, чим я займаюся зараз.

І я так само ввічливо повідомив, що нині доглядаю за хворою мамою.

Долаючи ніяковість, ми могли невимушено говорити лише на дві теми — про тимчасове, і про справу, яка все ж таки була і якоюсь мірою залишалася для нас спільною — «про кіно».

Мене це цілком влаштовувало.

Обидві теми ніяк не зачіпали минуле.

Проте, говорячи про свою ніким не зайняту квартиру, я обережно схилив її до рішення оселитися в ній хоча б попервах.

А розповідаючи про те, що нині робилося на ниві кінематографу, закинув вудку щодо її хоча б часткового повернення в професію: запропонував замінити мене на кінофакультеті, з якого ніяк не міг втекти, знайшовши поважну причину.

І на першу, і на другу пропозицію вона майже ніяк не зреагувала. Ані погодилась, ані відмовила.

Я намагався бути обережним, як людина, що знешкоджує міну: ледь дихаючи і не знаючи, що несе в собі кожний наступний крок.

Ледь не пензликом розчищав довкола неї нашарування часу. Як хитромудрий розвідник, дослухався до її коротких реплік і намагався зрозуміти, якою вона стала і якою може стати, якщо «розмінування» мине успішно.

Адже — і тепер я відчував це напевно! — звістка про те, що Ліка жива-здорова і те, що ми зустрілися на новому витку свого життя, ледь чутно запустила в дію наші заіржавілі і вкриті патиною механізми.

Залишалося лиш зрозуміти — заради чого?

І у який спосіб використати цей поки що досить химерний шанс на користь цьому рухові?

Поки що ми жваво говорили про мене, і я цілковито віддав свою не таку вже й яскраву буденність на поталу її ввічливої (і не більше!) цікавості.

Досить докладно розповів про перші дні лікування, про те, як розкололося життя.

Поволі вона витягла з мене майже все. А почувши про жінку-дефектолога, котра ось уже два роки відвідує хвору, несподівано запитала:

— Вона тебе любить?

— З якого дива?! — надто швидко заперечив я.

І посміхнувся, впізнаючи в погляді цього стриженого хлопчиська — «рентген», про який колись попереджала її донька.

…Моя колишня студентка, Ліна, була однією з небагатьох учнів, заради яких я ще тримався на кінофакультеті як керівник курсу.

Вступаючи до театрального університету, вона відверто повідомила, що, виконуючи волю батьків, вчиться в якомусь економічному вузі. І що батьки категоричнго відмовились фінансувати ще одну, на їхню думку, неприбуткову, хибну і безглузду освіту.

Тому заробляти на навчання буде сама. А той вуз збиралася полишити, щойно вступить до мене. Була впевнена, що вступить. Подумки я одразу охрестив цю нахабу «Віслючком», але на курс довелося взяти — дурень був би, якби не взяв.

Мав єдиний сумнів — у спроможності оплачувати навчання, адже до когорти «бюджетників» вона не потрапляла через те, друге, навчання.

Але дівчина досить добре зналася на комп’ютерній графіці і заробляла непогані гроші як комп’ютерний дизайнер — робила каталоги, художні альбоми, мала купу замовлень на верстку складних наукових монографій, що потім стало в нагоді, коли я взяв її на роботу в свій продакшн.

Спочатку не уявляв, навіщо їй, майбутньому менеджеру торгівлі, потрібна така химерна і неприбуткова професія, як кінодокументалістика. А вже згодом мав суцільне задоволення від її ідей, вміння все схоплювати «на льоту», а головне — того шаленства, з яким вона йшла до своєї мети. Коли (курсі на другому) її брехню було викрито, мав досить неприємну зустріч з батьками, котрі вважали, що саме я збив дівчину зі «шляху істинного». Погано ж вони знали свого Віслючка!

Згодом, цілком підтверджуючи мою теорію про невипадковість, саме Ліна познайомила мене з Мариною, лікарем-дефектологом, яку порекомендувала для матері.

Це була трохи дивна зустріч.

Коли я згодився випробувати ще й цей спосіб налагодження мовного розладу, Ліна сказала, що Марина Павлівна навряд чи зможе прийняти мене в клініці — у неї щільний графік і брак часу обговорювати приватні справи на роботі.

— Якщо хочете, я б змогла заманити її до вас, — запропонувала Ліна. — І ви б все обговорили в невимушеній обстановці.

Я замахав руками:

— Стоп, машина! Сказала б одразу: ти хочеш мене засватати. Яка ще невимушена обстановка? Навіщо? Терпіти цього не можу, благодійнице ти моя!

Вона розреготалася, мов навіжена:

— У вас, босе, перебільшена самооцінка. Теж мені, цяця! До чого тут «засватати»? Вона ділова жінка. Чи ви вважаєте себе неабияким подарунком, на який зазіхають?

Я скривився, хоча давно звик до її вільного способу спілкування.

— Якщо вона така зайнята, чи схоче витрачати на мене час? — запитав я.

— Не знаю… — замислилась Ліна і додала: — До речі, у неї теж є пересторога, що кожен зустрічний неодружений чоловік — загарбник. Певно, тут ви з нею схожі. Тому вам нічого не загрожує. А лікар вона добрий. У неї німий заговорить! Вона один з небагатьох спеціалістів з дислексії. Пише докторську. І, будьте певні, при її красі і розумі, має мільйон мужиків набагато кращих за вас! А у вас — ось, погляньте в люстерко! — очі як у крокодила Гени і сорочка непрасована…

Відверто кажучи, протягом всіх цих років різні добродії не раз намагалися втягнути мене в своє коло «сімейних і одружених» саме у такий спосіб.

Знадобилося ще кілька тижнів, щоби я упевнився, що це не підступ. Що ця Марина Павлівна дійсно була людиною завантаженою.

Через Ліну ми цілий місяць коригували час зустрічі: то у неї не виходило, то я був у відрядженні.

Я вже плюнув на всі церемонії і збирався сам піти до клініки, коли нарешті Ліна беззаперечно повідомила, що веде пані лікарку до мене.

Довелося трохи розгребти завали і почистити від накипу чайник.

Ця віртуальна «Марина Павлівна» за весь період узгоджень зустрічі в «невимушеній обстановці», ввижалася мені жінкою суворою, огрядною, з вусиками над верхньою губою і дзеркальцем «вухо-горло-носу» на високому чолі.

А ще чомусь уявляв, що у неї великі круглі п’яти, котрі звисають з боків стоптаних босоніжок. Принаймні, така сама лікарка колись вирізала мені гланди.

Попри ці очікування, Марина виявилася стрункою, високою і сором’язливою жінкою з темним довгим волоссям і… в кросівках.

Вона довго знімала їх в коридорі, не зважаючи на мої заперечення. Відверто кажучи, я побоююся, коли жінки аж так ревно підходять до відвідування моєї оселі. Знімають взуття, йдуть до вбиральні і лишають там свій гребінець…

Колись одна пані залишила по різних кутках стільки дрібничок, що ще кілька місяців після нашого чемного прощання заходила то за одним, то за іншим — і, як мені здавалося, забираючи це «одне», залишала щось навзамін. Аж доки я не зробив ретельну ревізію, склавши всі ті речі в один пакет…

Отже, Марина роззулась і Ліна з хазяйським виглядом повела її на кухню. Я зробив їй «страшні очі», мовляв, чому не до пацієнтки?!

Але Ліна жестами показала, що це буде не ввічливо і не гостинно.

Марині було ніяково, як і мені. Щойно ми сіли за стіл, втупившись в чайник, котрий не хотів закипати, вона промовила:

— Вибачте, у мене небагато часу. Ліна сказала, що у вас до мене справа?

Я сказав, що справа у мене дійсно є і, наперекір своєму внутрішньому голосу, несподівано додав, що спочатку варто, як годиться, попити чаю.

Намагався бути привітним господарем. І відчував незручність, адже не був упевнений, що Ліна не наплела про мене три кіло вовни із зайвою інформацією.

Таку незручність я відчував завжди, коли друзі намагались познайомити мене з жінкою. Завжди помічав, що вони, ці обізнані в моїй «тяжкій долі» жінки, дивляться на мене, мов сарни — великими круглими і трохи збентеженими очима.

У Марини очі були цілком нормальні, без співчутливої уваги.

Лікарські очі.

Блакитні, з золотавинками всередині.

Вона сказала, що заочно знає мене: Ліна, виявляється, приносила їй наші анімаційні стрічки, рекламні ролики і короткометражки. Пошкодувала, що їх не показують по телевізору, висловила кілька досить слушних думок щодо музичного оформлення.

— Якщо бос згодиться, — радо сказала Ліна, — ми можемо переглянути наші останні роботи просто зараз!

Але ні я, ні Марина Павлівна не зреагували на таку пропозицію.

Навпаки, лікарка одразу перейшла до справи: подякувала за чай, підвелася зі стільця.

— Дозвольте я огляну вашу маму, — сказала вона і додала: — Можете за мною не ходити.

Я показав їй кімнату, а «Віслючку» — кулак. Але та спокійнісінько сьорбала чай і вдавала повну байдужість.

Від матері Марина вийшла хвилин за двадцять.

Сіла на стілець, постукала пальцями по поверхні столу і уважно подивилась на мене.

— Ви молодець. Ви зробили все, що могли. Але я не впевнена, що зможу чимось допомогти — ця проблема неврологічна. А я лише дефектолог.

— Але ж у тебе все виходить! — вигукнула Ліна. — Ну, будь ласочка…

Марина поглянула на мене. Певно, мій погляд промовляв те саме.

— Гаразд. Спробую, — сказала вона і підвелася: — Вибачте, мушу йти. Мене чекають вдома.

Поки вона зав’язувала кросівки, я дивився на її вузеньку спину, на засмаглі зап’ястя, і думав про подібні рухи, котрі в цю саму мить проробляють мільйони або мільярди жінок по всьому світі: взуваються в передпокої, розпрямляються, поправляють розсипане волосся, когось цілують на порозі — і випурхують, залишаючи по собі запах парфумів.

Звісно, про поцілунок не йшлося.

Просто я так подумав…

З певного часу до подібних знайомств я ставився зневажливо.

Для мене мало значення лиш те, що було «спущене згори». Як те давнє знайомство з Єлизаветою Тенецькою, а через нього — з Лікою. Все те, що потягло за собою той ланцюжок подій, без якого я був би не я.

Все, що стосувалося «спілкування з особами протилежної статі», до якого мене наполегливо залучали приятелі, було штучним. Тим, що могло відбутися, а могло — і ні.

Скажімо, на місці Марини могла б дійсно опинитися огрядна вусата пані, котра так само приязно поставилася б до моєї матері.

Яка, власне, різниця?..

Проте, за останні півтора року, що вона займалася з матір’ю, мені було приємно думати, що це — саме вона. Не вусата. І п’яти у неї не звисають з босоніжок.

І босоніжок вона не носить — лише кросівки. І що вона так просто і ненав’язливо увійшла до мого життя. Навіть трохи змінила його.

Особливо гостро я відчув це того дня, коли перестеляючи материне ліжко, почув від неї уривчасте, але досить чітке:

— Чу-дова жін-ка… Не-про-ґав. Хоч зможу спокійно померти…

Я зрадів так, що пообіцяв «не проґавити», якщо вона пообіцяє мені не говорити дурниць.

І того ж вечора влаштував для Марини грандіозну вечерю з відкритими дверима до материнської спальні — щоб та бачила, як її син ударними темпами налагоджує своє життя.

Потім я зачинив двері.

І поволі, якось непомітно розповів про свій невдалий і досить дивний шлюб…

І був вдячний, що не помітив в її очах тієї загостреної цікавості і робленого співчуття, котре бачив у інших.

Того вечора вона, на відміну від того, як це було завжди, не спішила додому.

Допомогла прибрати зі столу. Не відмовилась від кави.

Вже проводжаючи її до порогу, я обережно запитав, чи чекає на неї хтось вдома.

Вона похитала головою: «Сьогодні — ні».

І я поцілував її.

Але за всі ці півтора року, я не замислювався над тим запитанням, котре почув від Єлизавети Тенецької.

…З вокзалу я одразу повіз Єлизавету до своєї квартири.

Лиш натякнув їй, що вона має повне право на половину майна колишнього чоловіка і її очі звузились, мов у дикої кішки.

— Нізащо! — сказала вона сухим холодним голосом і втупилась у вікно.

А після паузи промовила спокійно:

— Знаєш, я не хочу стягувати з минулого жодної каструлі! Мені краще мити підлоги чи на ринку торгувати. Принаймні, знатиму, чого варта.

Я сказав, що мити підлоги їй не доведеться.

І більше не повертався до цієї теми.

У своїй квартирі я бував раз чи два на місяць.

Заходив, мов на затонулий човен, і сам здавався собі привидом загиблого матроса. Поринав у знайомі запахи, безтямно тинявся кімнатами, проводив рукою по корінцях книжок, сидів на своїй продавленій тахті і тупо дивився на вицвілі постери «бітлів» і «Машини часу», що висіли навпроти — помальовані записами чиїхось давно забутих телефонів.

Іноді лягав і дивився в стелю, уявляючи, що дійсно лежу на дні моря, а час пливе високо вгорі і котить наді мною свої смертельні дев’яті вали.

А мене це аж ніяк не обходить!

Багато разів виникала думка позбутися цього старого човна — «поміняти з доплатою», або, принаймні, здавати. Але щораз, побувавши там, я виходив на вулицю заспокоєний і мовби молодший.

Зрештою я вирішив, що ця квартира для мене щось на кшталт портрета Доріана Грея. В ній, на запилюжених шафах і полицях я залишав увесь душевний мотлох, котрий наносив туди зі свого суєтного життя.

У ній жили зворушливі примари дитинства і старості — безтямні дві пори людського існування. Увесь проміжний час між ними здавався марнотою марнот з відвойовуванням свого або чужого місця під сонцем.

Тут, зізнаюсь, як останній шмаркач, я дозволяв собі розкиснути і потужити за юністю — вбивчою і підступною, що ходить по краю леза і харкає кров’ю.

І досить добре знає, що таке чорне і біле.

…Вставляючи ключ в замкову шпарину, я поглянув на схвильоване обличчя Єлизавети.

Вона стояла, мов дівчинка, котру вперше ведуть знайомити з батьками.

Вперлася в брудну стіну, міцно затиснувши в двох кулачках свою картату валізку. Тепер вона повністю залежала від мене.

І ця залежність, певно, не давала їй спокою.

На якусь мить переді мною постала давня картина, яку я намагався ніколи не згадувати: вона на першому сидінні таксі. Тугий жмуток волосся, довга шия із западинкою посередині і тьмяний блиск діамантових сережок, зверхній байдужий погляд: «Майте на увазі — у мене обмаль часу!»…

Я заспокійливо посміхнувся до неї:

— Не лякайся — я тут давно не прибирав…

І відчинив двері.

На нас війнуло пилом і застояним повітрям непровітреної квартири.

Крізь щілини в шторах на підлогу падали і димилися важкі від пороху сонячні промені. Я злякався, що їй тут не сподобається і тому одразу взявся за прибирання.

Вона кинулася допомагати мені.

Як два бійця на фронті, ми запекло почали відшкрібати з підлоги, підвіконь і столів «мох віків», кидаючи один одному короткі репліки, мов хірурги на операції:

— Ганчірки!

— Віник!

— Відро!

— Це можна викинути?

— Можна!

— А це?

— Звісно!

— Вікна не відчиняються! Дай викрутку!

— Не лізь! Я сам!

— Це — ти, на тій світлині?

— Так, дай витру!

— Сама! Краще — винеси сміття…

Коли все заблищало, ми заклякли.

Час уповільнився і зупинився.

Вона втомлено присіла на краєчок стільця.

Я подумав: що далі? І знов заметушився.

Відчинив шафи, дістав деякі речі — халат, капці, білизну, підключив телефон, радіо, перевірив, чи працює телевізор.

Повів до ванної, показав, як вмикати воду, до кухні — де стоять чашки і каструлі. І з жахом зрозумів, що холодильник давно відключений і в хаті немає нічого, крім застарілої пачки чаю.

Оце так гостинність!

— Я миттю!

Вискочив до найближчого супермаркету.

Хапав там усе, що траплялося до рук.

Вийшов з пакетом і опустився на лаву. Хотів дати їй час помитися і переодягтися.

Але насправді відчув, як на мене накотило щось схоже на «дежавю»: чи не так я набирав продукти того дня, який перевернув все наше життя.

Чорт забирай!

«Яка гидота…». Здається, так вона сказала тоді.

Я рішуче попрямував до під’їзду.

Навмисне подзвонив у двері, хоча мав з собою ключі.

Вона відчинила.

Стояла на порозі, переодягнута в халат, з мокрим волоссям, лякливо і втомлено поглянула на мене.

Через поріг я простягнув їй пакет з їжею.

— Тут на сьогодні, і на ранок. Відпочивай. Добраніч!

Вона взяла пакет, притисла до себе, кивнула.

І я побіг донизу.

Чекати ліфт під її поглядом у мене не було жодного бажання.

Покинув свій затонулий човен з дивним відчуттям, що віднині в його заіржавілій середині несподівано зацокав годинник, який зупинився багато років тому.

Наступного тижня я беззаперечно повідомив керівництво факультету, що знайшов собі заміну, і написав заяву про звільнення.

Це сприйняли так, мовби я привселюдно оголив сідниці чи зробив непристойний жест у присутності поважної екзаменаційної комісії. Ректор закляк, не донісши чашку чаю до рота. Але й оговтавшись, він так само ще кілька хвилин тримав її у руці, коли я сповістив, що замість мене пропоную керувати курсом Єлизаветі Тенецькій.

Тут вже заклякли всі присутні на нараді. Потім загомоніли разом.

— Яка Тенецька?..

— Та сама?..

— Так вона ж…

— Де ти її викопав?

— Жартуєш?..

— Коней на переправі не міняють. Що ми скажемо студентам?..

І таке інше.

Я перечекав, доки зрине перша хвиля, котра несла в собі силу-силенну різних відтінків — здивування, цікавість, сумнів, ревність, розпач.

Мені довелося пояснити, що Єлизавета Тенецька повернулася в місто після п’ятирічного перебування за кордоном і люб’язно зголосилася на моє прохання перейняти у мене курс. Котрий, до речі, я вже набрав. І тому я не бачу жодних підстав звинувачувати мене у зраді улюбленого факультету.

Після довгої паузи, ректор, котрий все ще тримав чашку в руці біля самого вуха, нарешті вимовив з великими паузами між словами:

— Звісно… мати такого викладача… для нас… честь… Але…

— Ну, які тут можуть бути «але», Миколо?! — швидко увірвав його я. — Я умовляв її дві години! Звісно, викладати тут — для такої людини не фонтан! Ми просто маємо використати шанс! Адже, певен, у неї потім виникнуть зовсім інші плани. І тоді, — я свиснув, — шукай вітра в полі і кусай лікті…

— Але… — продовжив свою думку ректор. — Ти ж сам знаєш, які у нас тут зарплати. І як всі б’ються за свої години! Чи погодиться?..

Це була вже зовсім інша розмова. Про мізерні зарплати я й сам знав.

Але це повернення в життя треба було ж із чогось починати! І я «виторгував» у Миколи ще одну тисячу гривень до призначених трьох, а як «бонус» домовився, що моя особиста аудиторія, в якій я проводив заняття, залишиться за новим викладачем. І, щоб взяти його ще «тепленьким», одразу ж виклав на стіл Лізині документи, котрі вчора видер з неї з більшими труднощами, ніж ті, які здолав зараз.

Адже вчора вона категорично відмовилась другий раз ступати в цю воду!

І я дійсно витратив години зо дві, доки довів, що нині іншого місця для неї не знайти. Хіба що в гардеробі Будинку кіно. Але вона вперлася і сказала, що їй на все начхати і гардероб її цілком влаштовує.

Тоді я пішов на підступний крайній прийом і сказав, що гардеробниця навряд чи зможе вирватись за кордон, щоби зайнятися пошуками Ліки, заради яких ми тут і зійшлися. І що у мене ще є непересічні плани, виконати які можна буде лише маючи певний статус.

Вона притихла.

— Так, я дурна. Вибач.

Я обережно подякував і зрозумів, що більше тиснути не можна. Ще рано говорити про плани, які вже крутилися в моїй голові щодо її повернення у кінематограф.

…До початку занять залишалося два тижні.

Я приніс їй усіляких методичок, розробок за останні роки, свої власні «робочі плани» і з жахом спостерігав, як вона порпається в усьому цьому паперовому смітті, зневажливо цитуючи пункти: «Технологічні і творчі етапи виробництва екранного твору», «Характеристика основних творчо-виробничих періодів кіновиробництва»…

Я й сам добре знав, що попри існування купи різної літератури про кіно і кіновиробництво, загально систематизованих підручників, посібників майже не існує.

Або вони датовані тими часами, коли ніхто не знав слів «блокбастер» чи «серіал».

В одній навчальній брошурі радять починати з загальних лекцій «про сутність професії».

— Це відробляння годин! — категорично сказала Тенецька.

І я внутрішньо змалів, ніби сидів на лекції.

Відкинувши всі ці розробки, Єлизавета втупилась у мене уїдливим поглядом:

— Ви там всі, певно, жартуєте?

Відверто кажучи, я чудово розумів, що вона має на увазі і потайки радів цьому гнівному тону, який красномовно свідчив про те, що порох з порохівниць не тільки не вивітрився, а навпаки — став ще вибуховішим.

Вона все ж таки скучила за роботою.

— Що ти маєш на увазі? — цілком невинно запитав я.

— А те, що я не збираюся читати таких лекцій — вони на них одразу позасинають! Через такі складні теоретичні лекції важко зняти живе кіно. А це ж як… — вона стисла кулаки і потерла зігнутими пальцями в повітрі так, ніби тримала в них щось матеріальне. — Як… з глини ліпити горщик… Власними руками.

— От і навчиш їх ліпити горщики, — посміхнувся я. — Тобі і глина — до рук! Будеш робити все, що вважаєш за потрібне. Ніхто не втручатиметься. Можеш навіть планів не складати — я домовився!

Але все виявилося не так просто, як я думав.

За день до початку лекцій, ректор, за нашою давньою дружбою, повідомив, що на перше заняття до Єлизавети збирається прийти чи не вся керівна верхівка інституту.

До того ж, мають завітати кілька журналістів, адже «світ чутками повниться», а чутки ходили не лише про її колишні заслуги, а ще й про колишнього чоловіка, котрий нині перебував у верхівці правлячої партії.

Одне слово, її з’явлення на горизонті спрацювало, немов бомба.

Всі ходили збуджені, чекаючи на вихід цієї «скандальної», «невизнаної», «загадкової», «стервозної», «божевільної», «не-спов-на-ро-зу-му», «колишньої», «а-вона-зараз-ще-нічого-собі», Єлизавети Тенецької.

В ніч на п’ятнадцяте вересня — саме тоді починалися заняття — я майже не спав. Не знаю, чи спала вона, але коли о восьмій ранку я заїхав за нею на таксі, зустріла мене спокійним поглядом, в якому прочитувалася неперевершена байдужість до того, про що повідомив увечері: «шоу-маст-гоу-он!». І вона мусить виглядати гідно.

Вона дійсно виглядала «гідно»: в тих самих джинсах, в яких ми їхали з Риги, не зважаючи на те, що напередодні я купив їй елегантний костюм-«трійку».

— Я буду поруч, — шепнув я, відчиняючи перед нею двері аудиторії і швидко прямуючи до стільців, поставлених в кінці кімнати.

Там вже сиділи ректор, кілька молодих викладачок з палаючими очима і вільні наразі педагоги з інших кафедр. А ще — купа незнайомих молодиків, котрі сором’язливо тримали в руках фотоапарати.

П’ятнадцять розгублених юнаків і дівчат крутили головами, сприймаючи присутність високого начальства, як належне і не розуміючи, чому саме "їхньому курсу випала така честь.

Я тихо привітався і завмер на клишоногому стільці, спостерігаючи, як повільно вона витягає з сумки папери, розгортає журнал, оглядає аудиторію, цілком ігноруючи присутність сторонніх і безбарвним голосом називає прізвища, ставлячи навпроти кожного легкий розчерк.

В аудиторії панувала тиша.

Я мимоволі зіщулився, адже згадав той день, коли вперше побачив її і закляк з роззявленим ротом — радіючи і ніяковіючи, плекаючи зовсім інші почуття, на відміну від нинішніх. Струсонув головою, відганяючи мару і поглянув на Миколу.

Той сидів майже з таким самим виразом на обличчі, як я двадцять років тому.

Покінчивши з формальностями, Єлизавета обвела присутніх лукавим поглядом, розгорнула «робочий план», прочитала перший пункт:

— «Архітектоніка та побудова композиції повнометражного фільму»…

Помовчала, зітхнула, вийшла з-за столу, оперлася на нього, схрестивши руки і заговорила таким тоном, ніби всі ми сиділи на галявині біля вогнища:

— Ну що, пофантазуємо?.. Уявімо десять абсолютно різних персонажів. Серед них, скажімо, є дівчина-провінціалка, дільничний міліціонер, безпритульний… — і звернулася до трошки спантеличених студентів: — Допомагайте мені!

— Офіціант з Макдональдсу… — невпевнено пискнув кучерявий хлопчина.

Всі засміялися, а Ліза кивнула: «Ще хто?»

— Дресирувальник дельфінів! — вигукнула руда дівчинка.

— Чудово! Ще?

Аудиторія засміялась, зарухалась.

— Безногий!

— Балерина!

— Водій маршрутки!

— Актор лялькового театру!

— Депутат Верховної Ради!

Ліза задоволено посміхнулася:

— Непогана компанія. Тепер уявімо, що в кожного з цих персонажів — своя історія: драматична, мелодраматична, трагічна, комедійна. У кожного — свій характер, статус, прагнення і кінцева мета. А ще — свої психологічні особливості. Вони різні. Їх треба звести в одному просторі. Якому?

Цього разу голоси залунали впевненіше і веселіше:

— В літаку…

— У зачиненому на ніч супермаркеті…

— На безлюдному острові…

— В лісі…

— У відчепленому вагоні потяга…

— На турбазі…

— У бібліотеці:

— На повітряній кулі…

— В печері! — несподівано зі свого найдальшого кутка вигукнув ректор і його голос потонув в загальному гулі.

— Ок, приймається! — посміхнулася Єлизавета і, як ні в чому не бувало, повела далі: — А тепер треба вмотивувати їхню присутність саме в цьому місці, змусити взаємодіяти, протистояти, вибухати пристрастями, змінюватись, розвиватись або деградувати і, зрештою, прийти до загальної мети, заради якої ви заварили всю цю кашу… Отже, подумаємо разом, заради якої мети кожен з вас так познущався з десятьох пересічних громадян?!

…Непомітно і несподівано всі присутні, разом із репортерами, включилися в цю гру — вигукували з місць поради щодо сюжету, підказували порядок дій і шукали «точки неповернення» в розвитку історії. Єлизавета привітно приймала пропозиції, критикувала помилки і креслила на дошці схеми.

Я з подивом, захопленням, захватом спостерігав, як на моїх очах — от так просто і невимушено — народилася досить пристойна історія, виникла ціла низка характерів, а головне — ідея цієї, як вона висловилась, «каші».

І «каша» на очах в усіх несподівано набула міцного структурованого кістяка.

Але справа була навіть не в ньому, а в тій віртуозній майстерності, з якою Єлизавета так легко і невимушено підсунула зеленим студентам знання про структуру і побудову кінематографічного твору.

— Лінда Сьогер нервово курить в туалеті… — прошепотів мені Микола, що сидів червоний, мов варена креветка.

— А що я казав… — зухвало кивнув я. — 3 тебе пляшка, старий.

Залунав дзвоник, але ніхто зі студентів не зрушив з місця. Дивлячись на їхні потилиці, я чудово уявляв очі: так колись дивилися і ми.

Єлизавета мовчки витерла руки від крейди, посміхнулась, оглядаючи залу і промовила з удаваною суворістю.

— А тепер кожен для себе добре подумає, навіщо сюди прийшов. І що ви хочете повідати світові. Наступного разу почнемо з… Аристотеля. А це було, так… Розминка.

І скомандувала:

— Вільно. Можете йти.

Немов дала команду — «відімри».

Студенти враз загомоніли, зірвалися з місць і галасливим табором залишили аудиторію, озираючись на свого — о, я був у цьому впевнений! — нового кумира.

А Тенецька неспішно підійшла до колег. Не поручусь, що в їхніх очах не світилося те саме захоплення.

— Дякую за підтримку, — чемно сказала Єлизавета, звертаючись до поважного товариства. — І все ж таки, сподіваюся, наступного разу ви не витрачатимете на мене свій золотий час.

Червоний Микола потис їй руку, інші оточили, щось бурмочучи про задоволення, яке отримали, і вибачаючись, що завадили їй працювати.

Репортери нарешті згадали про знаряддя своєї праці, але було вже пізно. Кивнувши всім і низько схиливши голову, щоб не потрапити до об’єктивів, Ліза вийшла з аудиторії.

Я за нею не пішов, прикриваючи тили і затримуючи охочих побігти слідом.

— Як ти її дістав? — видихнув Микола і з сумом похитав головою: — Ех, шкода, що я не можу дати їй більшу зарплатню. Втече… Ох, втече…

Не міг же я сказати, що лише день тому вона збиралася працювати в гардеробі!

І тому поважно кивнув головою:

— Все може бути. Але поки що вона — наша.

Пізно ввечері, посидівши з мамою і прочитавши їй на ніч черговий розділ «Джейн Ейр» — книжки, яку вона могла читати вічно, я сів за скайп і набрав Дезмонда Уїтенберга.

Його завжди усміхнене обличчя одразу ж виникло на екрані.

У Нью-Йорку лише починався ранок і перед Дезом стояв велетенський кухоль кави, а сам він світився свіжістю, мов маків цвіт, курив електронну сигарету і перший почав розмову, ніби ми недавно бачились: —…от і уяви тепер, як я міг приїхати! У мене навіть вже квитки були, а тут — на тобі! — судове засідання. Причому, термінове, бо Рут припекло вийти заміж просто зараз! Тож вибачай.

Швиденько витягнувши з пам’яті всі останні відомості від Деза, я зрозумів, що йдеться про його невдалий візит на «Євро-2012» через розлучення з моделькою Рут, з котрою він прожив не більше року, годуючи обіцянками про зіркову кар’єру.

Довелося вчергове вислухати про груди і ноги Рут, про добрячу суму грошей, які вона «мудро відбатувала», заробивши тим на свій весільний подарунок.

Говорячи про все це, Дезмонд реготав, мов навіжений. За це я і любив його. А ще за те, що він з якогось дива був поведений на країнах «пострадянського простору», зокрема (і завдяки нашій дружбі) обожнював Україну.

Кілька разів ми мандрували Сходом і Заходом, обираючи найвіддаленіші закутки і долаючи шляхи автостопом з наплічниками на спинах.

Одне слово, Дез був нетиповим іноземцем. Мріяв відзняти кіно за матеріалами наших мандрівок. Навіть дещо знімав, надаючись моїй критиці і регочучи над самим собою. Адже, не зважаючи на бурхливе телевізійне минуле, Дезмонд Уїтенберг перш за все був блискучим менеджером. І аж ніяк не режисером. Він цілком визнавав це і неодноразово підбурював на «грандіозні плани», адже останнім часом, за його словами, був не останнім «на Трайбеку». І… останньою людиною, в котрої зберігалася перезаписана на диск стрічка такої собі Єлизавети Тенецької, під назвою «Божевілля»…

Посередині розповіді про його нового товариша джазиста-мурина з Гарлему, я без будь-якої передмови, кинув:

— До речі, Єлизавета Тенецька повернулася…

Це була наша звична манера спілкування, накатана за багато років: говорити про важливе між іншим і чекати реакції. Мовляв, ось тобі м’яч — зловиш чи проґавиш?

А ще однією фішкою в цій специфічній розмові вважалось миттєве реагування: підхопити і розвинути ідею «на льоту».

Дез впорався з цим гідно:

— Отже, складати кошторис?

— Входиш у долю? — незворушно запитав я тоном дона Карлеоне.

— Малюк, беру всю партію! Разом із твоїми мізками. А перемогу ділимо на трьох.

— Є одне «але»: третій — тобто, третя! — про це нічого не знає.

— То якого ж біса ти мені перчиш круасани?!

Він зробив голосний ковток з кухля.

І нарешті вгамувався, втупившись в екран.

Ми чудово зрозуміли один одного.

Йшлося про ті спільні «грандіозні плани» щодо зйомок, які ми давно плекали, не знаючи, з якого боку до них підступитися.

Для вибухової реакції не вистачало того каталізатора, яким стало з’явлення Єлизавети.

— Вона у формі? — запитав Дез.

— Більше, ніж можна було сподіватися, — сказав я.

— Це прекрасно. Прекрасно! — гарячково заговорив Дезмонд Уітенберг. — Повернення після стількох років забуття! До речі, її документалку досі використовують у наших школах кінематографії, як посібник. Одне слово, поговори з нею. Фінансування я беру на себе, ти вирішуватимеш організаційні питання на місці. Це має бути повнометражний документальний фільм — на найближчий конкурс Трайбека.

— Крихітна бабця з великим пощербленим ціпком намагалася видертись на сидіння в маршрутці. Мов долала Говерлу чи Еверест. Спочатку вперлася палицею в сходинку, потім повільно здійняла ногу, притримуючи її рукою і зробила поштовх іншою. Нога, відірвавшися від підлоги, безпомічно зависла в повітрі. Бабця вхопилась за поруччя, підтягнула її і нарешті опинилася на сидінні. Поправила спідницю, поставила на підлогу ганчір’яну сумку, підсмикнула краї хустки. Зітхнула з полегшенням. Це була ціла робота! Ті рухи, на які ми не зважаємо, адже для молодших — це «раз-два і вже біля вікна». На бабці була біла цупка хустка, схожа на шматок китайського обрусу з фігурними краями, блакитна кофтинка і світла лляна спідниця. На ногах капці і, не зважаючи на спеку — вовняні колготи «рубчиком». Охайна бабця. Під хусткою було видно високу зачіску з сивого, аж блакитного, волосся.

Ніхто не звертав на неї уваги. Бабця, яких багато… Я вже не могла випустити її з поля зору. Помітила, що вона виходить там, де і я. Звісно, поки вона виконувала ті самі вправи аби злізти з сидіння, всі інші, хто так само виходив на тій зупинці, випередили її і стояли біля дверей напоготові. Не зважаючи на неї. В тому не було нічого осудного, адже ми часто не помічаємо одне одного, а тим більше — маленьких старих бабусь, що крутяться під ногами. Я вийшла крізь задні двері і не змогла не озирнутися — як там вона, чи вийшла? Саме в ту мить старенька намагалася спустити палицю, а за нею і ногу з високої сходинки маршрутки. Я підбігла, підставила руку, забрала кошик і майже знесла її з автобуса — кістки в неї були тоненькі, мов у пташинки. Вона подякувала і тихо пішла вулицею. Куди? До кого? Звідки? Було б непогано, якби — до онуків, котрі її люблять. Але я не була в цьому впевнена. Потім цілий вечір і ніч я згадувала цупку білу хустину, охайну спідничку, зворушливі колготи і капці. Не знала, що з цим робити. Аж доки не дійшла такої думки: я нічим не можу зарадити цій старенькій, але я можу… дати їй життя в якомусь образі, зафіксувати його назавжди в чомусь більш сталому, ніж пам’ять…

Вона помовчала, ковтнула з бокалу, поглянула на нас і додала з сумною посмішкою:

— Ось так воно починалося… Принаймні для мене в такій фіксації образів був найбільший сенс життя.

— Чому — був? — запитала Марина.

— Я сказала «був»? — посміхнулася до неї Єлизавета. — Певно, я обмовилась. Соромно шукати сенсу, коли тобі за сорок. Не поважаю дорослих дівчаток, котрі досі не визначились.

Я збентежився, що через її різкість Марина сприйме пасаж про дорослих дівчаток на свій рахунок. Адже сиділа навпроти, маючи приблизно той самий вираз обличчя, що і студенти на лекції. І це починало мене дещо дратувати: виснажена, зменшена розмірів на два, після років примусового відпочинку бозна-де і повної непевності в майбутньому, вона, ця Єлизавета Тенецька, не втратила ані краплі харизми.

— Я забув сказати, — поквапливо додав я. — Марина — спеціаліст-дефектолог, займається проблемою дислексії.

— Модна хвороба… — замислено промовила Ліза.

І узялася жваво розпитувати Марину про роботу.

Все йшло пречудово: вечір, вино, біла скатертина, чай з бергамотом, мила бесіда.

З якої я дізнався, що у Марини є Данило.

І не чоловік, через якого вона часто не могла лишитися в мене надовше — син.

І що він ходить на гурток «юних винахідників».

І розробляє — не більше не менше! — зрошувальну систему для країн Африки.

Одне слово, серйозний парубійко.

Я прокляв себе останніми словами. Це ж треба: зустрічатися (якщо можна так сказати) з жінкою більше року і жодного разу не поцікавитись, куди вона поспішає після того, як… як у нас тут все закінчується.

Здається, обидві жінки помітили мою розгубленість. Якоїсь миті я запитально і докірливо поглянув на Марину, мовляв, «ти не могла сказати раніше?» — і вона відповіла самими вустами — «навіщо тобі це знати?..».

Власне, я покликав Єлизавету на вечерю, щоб поговорити про інше. Хоча б закинути вудку щодо нашої з Дезмондом ідеї. Але запитати напряму не наважувався.

Мене несподівано випередила Марина.

— А ви б ще хотіли знімати? — просто запитала вона.

Єлизавета знизала плечима:

— Боюся, мої бажання не співпадають з інтересами тих, від кого це залежить. А працювати «у шухляду» — вже не той вік.

Вичерпна, як не мене, відповідь.

Я напружився і стрибнув з місця в воду:

— А якщо — співпадуть?

— Ти став таким великим начальником, Ден? — посміхнулася вона.

Пояснити ситуацію було вже справою техніки і красномовства.

І я розповів їй про можливості Дезмонда Уїтенберга. Вона слухала мовчки. І мовчала ще кілька хвилин після всього почутого.

Наважився додати:

— У будь-якому випадку, ми зможемо і офіційно вирушити в Штати на той термін, який нам буде потрібно, щоби…

— Я згодна! — швидко сказала Ліза, делікатно не давши мені закінчити фразу.

Власне, я б її і не закінчив: між мною і нею сиділа жінка з іншого життя, яка не мала до цієї історії жодного стосунку.

Я не хотів бентежити її…

Власне, це було все, що я хотів сьогодні почути від Єлизавети Тенецької. Мені не терпілося засісти за скайп і повідомити Дезмонду, що маємо її принципову згоду. А вже те, що я називав «Про що кіно?» будемо обговорювати всі разом, в процесі — але в жодному разі не тиснучи на неї.

Близько дев’ятої вона почала збиратися додому.

Я викликав таксі.

Мить незручності виникла, коли Марина залишилася допомогти мені прибрати зі столу.

У передпокої ми у чотири ока дивилися, як Ліза надягає курточку. У Марини в руці вже був рушник для прибирання. Ці хвилини у передпокої здалися мені страшенно незручними, якимись псевдо-родинними і накрили мене хвилею неправедності й сорому. Адже все було не так!

Ніби відчувши мій стан, Марина швидко розпрощалася і зникла в кухні, а я пішов провести Лізу до таксі, яке вже чекало внизу.

У ліфті я діловим тоном перепитав, коли би ми могли почати «мозковий штурм» майбутньої стрічки, чи має вона ідеї. Вона сказала — «звісно».

А вже сідаючи в таксі, обернулася і промовила:

— Все в порядку, Денисе. Не комплексуй. Ти нікому нічого не винен. Життя є життя. А ця жінка, Марина — надзвичайна. Шкода, що ти цього не помічаєш.

Я не знав, що відповісти.

Невизначено кивнув, зачинив дверцята. Посидів у дворі, спостерігаючи за вікнами…

Коли повернувся, Марина вже стояла на порозі, взуваючись.

Марина — розумниця: була поруч, коли треба, і вчасно зникала.

Більше того, стоячи біля ліфта, вона сказала майже те саме:

— Все в порядку. Вона чудова. Не комплексуй.

Я ледь не розреготався.

Здавалося світ складається з суцільної жіночої змови, суті якої я ніяк не міг збагнути.

— Отже, бандо, я дізнався таке: цей ваш Джошуа Маклейн досить оригінальний типчик. Він — етнограф і спец по народному мистецтву східних слов’ян. Може, корені його — звідти. За це не поручусь.

— А адреса?

— Що?

— Ти дізнався, де він мешкає?

Ми з Єлизаветою з надією втупились у Дезмонда.

— Звідки я це можу знати? — знизав плечима той і ревно додав: — Навіщо вам це потрібно? Здається, у нас зовсім інші справи!

Так, у нас були зовсім інші справи…

Вчора, коли ми повернулися з Берлінгтону, на фестивалі Трайбека, відбувся показ «Німої крові» — нашого фільму.

І тепер, зібравшись у квартирі Деза в Мідтауні в центрі Манхеттена, ми відходили від вчорашнього хвилювання, майже стресу, котрий щедро втопили в неймовірній кількості пива, випитого у численних пабах Бронкса.

Перші кілька годин після перегляду Єлизавета перебувала в повній прострації і час від часу тихо стогнала на задньому сидінні шикарного авто, котре ми винайняли на всю ніч, щоб добряче остудити на нічних вулицях наші запалені мізки.

— Все не так… Все треба було робити не так… Все — гівно… — мов закляття весь час повторювала вона.

— Ну, хочеш, я потелефоную Боббі? — мов уві сні відгукувався Дез на кожний такий стогін.

— Хто такий Боббі? — вдесяте чи всоте мляво цікавився я.

І вдесяте (чи всоте), отримував відповідь:

— Де Ніро… Співзасновник фестивалю. Він скаже всю правду.

І поривався до свого мобільного, котрий я вихоплював з його тремтячих рук.

А потім все починалося знову: «Все не так… Все — гівно… — Я потелефоную Боббі… — Хто такий Боббі?.. — Де Ніро…».

Тепер, вранці, переживши вчорашній стрес від церемонії нагородження, ми сиділи на п’ятдесятому поверсі Дезмондового хмарочоса, виснажені і принишклі. Спостерігали, як внизу тече і здиблюється вогняна панорама вечірнього Манхеттену і спроквола жували якісь гидотні яблучні чіпси.

Дезмонд гортав газету, зачитуючи «вечірній фестивальний огляд», в якому було сказано, що режисер «Німої крові»…

— …перевернула уяву глядачів незвичними прийомами монтажу і здивувала тривимірністю кінематографічного письма без застосувань програмних технологій… — і задоволено поплескував себе по коліні.

— Припини, Дез, — попросив я, красномовно вказуючи на Єлизавету, котра сиділа на широкому балконі, закутавшись по самісінький ніс у плед і здригалася на кожну подібну цитату. Але мовчала.

— Може, сходити по їжу? — ображено запропонував Дезмонд. — Це на першому поверсі.

— Найкраще, що ти можеш зробити, старий, — кивнув я.

Дезмонд підвівся:

— Піца? Суші? Гамбургери?

— …і можна без хліба, — посміхнувся я.

Виходячи з балкону, він все ж таки не втримався, обернувся і виголосив, звертаючись до Єлизавети:

— Можете мене проклясти, але я скажу: ця божевільна, котра нині гризе себе, мов вовк у залізній пастці — найкраще, що могло статися на цьому грьобаному збіговиську! А напади самокритики треба лікувати горілкою!

Ліза нахилилась, скинула з ноги капцю і жбурнула в нього.

— Отже, горілка… — впевнено кивнув Дезмонд і зник за дверима.

Ми лишилися в сірому мареві неба самі.

З-під пледа визирали лиш її очі і я не міг зрозуміти — сумує вона чи посміхається?

— Коли ми її знайдемо? — глухим голосом запитала вона.

— Коли закінчиться фестиваль — одразу поїдемо.

— Куди?

— Дезмонд допоможе. Він і мертвого з-під землі дістане.

— Звідки ти знаєш?

Я знав.

Я знав Деза більше двадцяти років.

І не тільки, як нинішнього, досить успішного продюсера…

Наша зустріч, внаслідок моєї теорії невипадковості, відбулася в Афганістані.

Довелося розповісти Єлизаветі історію, як мене, пораненого і забутого серед трупів після бійні в Пактії, відшукала знімальна група американської служби CNN.

І перше, шо я побачив, відкривши одне, залите кров’ю, око — молоде і нахабне обличчя Деза, котрий після першого ж ковтка з поданої фляги, почав завзято знімати мене «крупняком». — «Поганий ракурс… — харкаючи кров’ю прохрипів я. — Контражур, салага…"…

— Шкода, що ми не говорили про це раніше, — зіщулившись під пледом, промовила Єлизавета.

— Це щось змінило б? — саркастично посміхнувся я.

— Певно, не ображала б тебе… — тихо сказала вона і додала: — Ти був, мов хворий…

— Одержимий, — поправив я. — Я був одержимий.

— Певно, що так, — кивнула вона. — Але для мене ти був таким собі нав’язливим і нахабним хлопчиськом, яких багато. Шкода, що і я нічого не змогла тобі пояснити. Та й навіщо було щось пояснювати? Зовні все виглядало досить банально. Крім того, що тоді, на горі, хотіла померти…

— Я це бачив.

Вона посміхнулась.

— А потім я тебе дійсно не впізнала. Якби впізнала, все склалося б інакше…

У мене аж подих перехопило, ледь втримався аби не свиснути.

— Інакше?!

— Звісно: вигнала б просто з порогу в той день, коли ти прийшов на оглядини! Адже тоді все виглядало ще банальнішим. Знаєш, як кажуть — «з душком».

— Розумію… — кивнув я.

Вона засміялася і хитро додала:

— А ти про що подумав?

Про що я подумав?

Про те, що… життя цікаве і непередбачуване.

Що воно часом підкидає такі сюжети, які неможливо вигадати, а головне — розплутати за законами жанру.

Доводиться за все розплачуватися «натурою» — класною душею, здоров’ям або й самим цим життям.

— Подумав, що… — замислився я, — що тобі дуже личить ця зачіска! І що ти зняла непогане кіно.

— Завдяки тобі. І Дезу.

І додала, ніби зверталася сама до себе:

— Можливо, мені треба навчитися говорити «дякую»…

Вона витягла з-під пледа руку і простягнула мені:

— Дякую, Денисе. За все.

Я із задоволенням потис її вузьку, але міцну долоню.

До цього простого жесту і душевної інтонації я йшов так довго, так виснажливо і таким заплутаним шляхом…

У відблисках дня, далеко внизу під нами текли стріти й авеню, утворюючи квадратові острівці — нерівні, мов дитячі кубики, розпороті зсередини залізними, звуженими стрижнями хмарочосів.

Я бачив все те, мов аерофотокарту в комп’ютері. Але не було такої кнопки, натиснувши на яку, можна було б наблизити необхідний об’єкт. Роздивитися до дрібниць аби віднайти на бруківці відірваний ґудзик.

Єлизавета теж вдивлялася вдалечінь.

Я був впевнений, що ми думаємо про одне.

— Ми її знайдемо, — сказав я.

— Вчора після церемонії… Коли ми йшли по доріжці… — невпевнено вимовила вона. — Мені здалося…

— Мені теж. Але це просто те, що ми би хотіли побачити…

…Над Гадсоном низько висіли свинцеві хмари.

Цікаво, хто першим вигадав це влучне порівняння — «свинцеві»?

Інакше не скажеш, адже вони дійсно свинцеві — сірі, лискучі, обтяжені власною вагою, провисають над містом, мов коров’яче вим’я. Можна ще сказати — «олов’яні», але, в принципі, це одне й те саме — сірі й лискучі, схожі на вим’я, сповнене молока.

Гадсон — це Гудзон.

Тобто, ріка. Гудзоном її називали лише в «союзі». В Америці кажуть — Гадсон. Відповідно, і Техас — не зовсім Техас, а «Тексас».

Ну це так, несуттєво…

Отже, хмари сірі, низькі, ледь рухаються, скреготять, зачіпаючи черевами факел статуї Свободи. З цього берега Манхеттена здається, що вона аж здригається від того, маленька. Туристи купчаться на набережній, підставляють під неї долоню і фотографуються в ракурсі: маленька статуя Свободи на великій долоні.

Під мостом мурини торгують спортивними «бобочками» з написом «Ай лав Нью-Йорк» по 15 доларів за штуку. «Бобочки» на будь-який смак і колір — з каптуром і без, на блискавці і без, від чорної до білої — всі кольори веселки. А ще на дошці прикріплені годинники, теж «від 15…». Але можна вторгувати і за 10.

Через несподівану холоднечу нам довелося купити три таких «бобочки». Не вертатися ж за теплими светрами на п’ятдесятий поверх!

Я взяв чорну, Дез — темно-зелену, Ліза вбралася в бузкову. І все те — поверх смокінгів і її вечірньої сукні!

Реготали, мов навіжені.

Вирішили скинути і лишити їх в авто, перед самим візитом до кінозалу.

Тепер наша любов до Нью-Йорка закарбована на грудях.

Щойно сіли в машину, розпочався дощ.

Дощ у Нью-Йорку — особлива історія, про це можна було б написати вірш. Навіть не треба писати — просто залишити одну цю назву: «Дощ у Нью-Йорку» і поставити внизу чотири рядки рясних крапок.

І все. І більше нічого не треба. Чотири рядки крапок — це теж дощ.

Дощ у Нью-Йорку досить дивне видовище.

Він починається з раптових сутінків, котрі здіймаються з землі, поволі перетікаючи за краї хмарочосів, мов піна в каструлі з киплячим молоком, клубочаться вгорі, виповзають за межі небокраю, мішаючись з хмарами.

А по асфальту починає лупасити дощ — краплі великі, порожні всередині, мов скляні кульки, розбиваються на міріади маленьких гострих скалок.

Води — по коліно! Але то не вода — а суцільна фарба! Це все одно, що йти по коліно в картині Клода Моне чи, скажімо, Едуарда Мане — байдуже!

Всі вогні, котрими освітлена авеню, витекли донизу, на бруківку — і доводиться плисти в цьому пістрявому морі.

Колеса авто то зелені, то сині, то червоні. Фарба — тепла, аж гаряча, бо зіткана з вогнів міста. Краплі-кульки теж різнобарвні. Здається, падають на обличчя і вкривають його зеленими, червоними, синіми мазками.

Дощ у вечірньому Нью-Йорку — карнавал змішаних кольорів.

— Ніби картину зішкребли мастихіном, — каже Єлизавета, дивлячись за вікно.

— Точно! — підхоплює Дезмонд Уітенберг. — Я сам про це думав сто разів, тільки не міг підібрати точної метафори.

Аби не розсміятися, я відвертаюсь до свого вікна.

У дурнів, кажуть, думки збігаються. А Дез просто намагається улестити Єлизавету. Теж мені, залицяльник зі стажем!

Ми їдемо на церемонію нагородження.

У білому лімузині.

У морі теплих вогнів.

Кутаємося в дешеві «бобочки».

Запропоновані нам місця — в п’ятому ряду.

А це, як каже Дез, добрий знак…

Район Трайбека, розташований між Канал-стріт на півночі і Чембер-стріт на сході, найбільш постраждалий під час теракту 11 вересня 2001 року, декілька років по тому вважався найменш придатним для життя.

Тут ще тривалий час після падіння башт-«близнюків» клубочився пил і відчувався запах ядучого смороду. Колись жвавий, рухомий людський мурашник перетворився на згарище і престижний колись діловий район надовго втратив своє значення. Аж доки до відродження району не долучився «Боббі» — Роберт де Ніро, заснувавши тут щорічний кінофестиваль незалежних режисерів з усього світу.

Спочатку кінофестиваль мав за мету відродити активне життя найбільш постраждалого району. А згодом почав працювати на популяризацію незалежного авторського кіно, здатного впливати на суспільну думку і повертати її з обивательської та споживацької позиції на громадянську.

Звісно, як у будь-якій справі, котра перебуває в ситуації становлення, подій на фестивалі не бракувало. Окрім двох конкурсних програм — документальної та ігрової — йшли покази стрічок, що до них не потрапили, відбувалися «круглі столи», дискусії, тривали безкінечні культурні і розважальні заходи.

…Богемний хаос і дух бунтарства — ось що відрізняло Трайбек від інших і більш престижних фестивалів. Чимала частина стрічок, як годиться, належали американцям, в фаворі Трайбека з року в рік перебували Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія та Нідерланди. І лише країни Східної Європи залишалися за рамками цікавості й уваги через куценькі намагання заховати за лаштунками артхауза невибагливі сюжети.

Колізії «Німої крові» від самого початку теж здавалися мені дещо фантасмагоричними. А герої стрічки — скупченням персонажів Босха.

Спочатку Єлизавета познайомила мене з одним дивакуватим мужичком з Дарницької ТЕЦ, котрий в кінці 50-х років працював на Новочеркаському електробудівному заводі.

Потім представила корейця-скрипаля, котрий в 1986-му році таємними шляхами пробирався в Чорнобиль і виступав у військових частинах дезактиваторів.

А згодом до них приєднався її давній товариш, нині — депутат, а під час Помаранчевої революції — один з «польових командирів».

Потім дивних персонажів стало стільки, що я покинув дивуватися, звідки вона їх знає і як збирає. Викладач Йєльського університету, художники і музиканти, трактористи, дауншифтери, байкери, якісь бабці з покинутих сіл, директор зоопарку…

Не здивувався, якби вона знайшла в Тибетських горах Йєті чи відкопала в Карелії нащадка інопланетян. Не уявляв, що могло об’єднати таких химерних осіб в досить різних, розведених в часі і просторі, ситуаціях. Потім нам знадобилися кілометри хроніки, подекуди досі небажаної для загального перегляду.

Дякувати Богові, Дезмонд Уїтенберг не обмежував нас у фінансах.

Найтяжчим став період монтажу, коли я просто тупо дивився в монітор, не маючи права голосу і напевне знаючи: так не робиться!!!

Добра частка відзнятого пішла до кошика.

Різала вона себе безбожно!

На перегляді нашого повнометражного документального фільму, котрий представив Ентоні Хопкінс, мені здавалося, що вся земля охоплена відчуттям кінця світу…

«— Гадаєте, я згодився говорити з вами лише через ваші гроші? Стольник зараз ніщо. І зелений в тому числі. Ситуацію не врятує. Просто — немає з ким погомоніти. Розумієте? Ну і потім, тут, поміж собою, ми досі намагаємось уникати зайвих балачок. Всі бояться. Раніше боялися. Бояться і зараз. Або просто не хочуть згадувати. Нині багато що люди не хочуть згадувати. Так простіше. Проблем і без того вистачає. От чи часто згадують про Куренівський потоп? Коли рвонуло дамбу в шістдесят першому?! У мене там товариш армійський загинув, потонув у тій багнюці. Я до його матері якось їздив — через те щось і дізнався. Бо інформації мало було. Ну і про Чорнобиль згадують, коли дата настає. А імена тих перших, хто загинув, можете назвати? Хто їх пам’ятає, крім близьких? Так і з нами. Те саме…

Який був день, питаєте? Звичайний був день. Спекотний. Початок літа. Хтось вже в відпустку пішов. Пощастило їм. А ми вкалували. Тоді нам якраз на третину підвищили план, а зарплату знизили. Підеш до магазину — нічого не купиш. Масло, м'ясо — розкіш. На прилавках лежить, а купити немає за віщо. А жерти хочеться. За картоплею чергу займали з часу ночі! По столицях цей час, здається, «відлигою» називали. А яка відлига, якщо роботяги з голоду пухнуть?! Брехня то все була!

У газетах писали, що підвищення цін — «за вимогою трудящих»! Мовляв, народ розуміє і підтримує. Адже космічну промисловість розвивати треба? Треба! Озброюватись проти американців — треба? Авжеж. То затягніть паски, панове роботяги, і пашіть мовчки. А те, що діти ваші голодні вулицями бігають, так і ви так само бігали — повоєнне покоління. І ваше не здохне. Якось буде…

Заради світлого майбутнього ми всі пахали.

Так от. Першого числа так само було. Вкалую. В кишках — вурчить. Коли підходить до мене Пєтька, дружбан мій, каже: «Кидай все — наші до заводоуправління збираються йти… Там вже півтисячі народу стоїть!..».

— Що, отак просто взяли — і пішли? Мов «декабристи»?

— Хто? Які ще декабристи? Червень був. Спека. А я пішов, тому що всі пішли. Пєтька, Стєпанич, Єльніков, Сиромятін, Валька-диспетчерка, Пашка-промакашка, Зяма, бригадир наш — Іван Федорович Бондаренко. Ну всі. Усім цехом. Жерти всім хотілося. Ну і… справедливості, звісно».

Він надсадно кашляє.

Сто разів пережована «Прима» скаче в заскорузлому беззубому роті.

На совість зроблений синхронний переклад голосом Ентоні Хопкінса (слава можливостям і завбачливості Дезмонда Уїтенберга, адже я наполягав на звичайних субтитрах) точно і смачно передає інтонацію кожного речення.

Відеоряд, що втручається в розмову, ламає рамки закадрового тексту, діє за принципом магічного двадцять п’ятого кадру.

Перемиває мізки, аж дим іде.

Чорт забирай!

Згадується стаття про «тривимірність кінематографічного письма без застосувань програмних технологій».

Здається, критик мав рацію.

«— …Ну от, посунули ми, значіть, до заводоуправління. Йшли і обговорювали, як жити далі. Хотілося послухати керівництво, що вони про се думають, як збираються пролетаріат годувати! І таке тоді було відчуття, знаєте — і лячно, і піднесення неймовірне, бо багатенько нас — тисячі! І з різних кінців заводу всі сунуть на майдан — ох… Словами не передати! І не до сміху нібито було, а ми — сміялися. Мовляв, ми — найголовніші, на нас вся держава неосяжна тримається, на пролетаріях, в разі чого — покажемо свій моцний кулак, як в пісні співається — «Нас еще судьби велікіє ждут!»… Ну таке.

Так от, вийшов перед нами директор, Курочкін, як цар і бог, і каже: «Якщо грошей на м'ясо не вистачає — жеріть пиріжки з лівером!».

Харя наглюча, морда лисніє. Народ засвистів, ломанувся. Ну і закрутилось! Мов сірника до сухого сіна вкинули. Вітька Власенко з корєшами кинувся до компресорної і увімкнув гудок. А ті, хто був на майдані розподілилися на групи і пішли по цехах — агітувати народ на зупинення роботи. Майже всі роботу покинули. А ті, хто боявся — зачинялись в цехах, щоб нам під руку не потрапити. На наш гудок почав інший народ стягуватись. До обіду людей з п'ять тисяч набралося. Майдан замалим не репнув — всіх вже не вміщав. Хтось лозунг нашкрябав: «Хрущова — на м'ясо!».

…Вона (видно лише руку і тонку шию, на якій чорніє мисик короткого волосся) цокається з ним гранчаком з горілкою. Він занюхує ковток шматком чорного хліба, тягне кільку з бляшанки.

Ми добряче тоді наклюкалися в тій його підсобці на Дарниці!

А як я сперечався, до чого в цій стрічці Новочеркаськ, якщо йдеться про Помаранчеву революцію? І до чого тут Чорнобиль, якщо йдеться про Новочеркаськ?

І чув те, від чого шаленів ще більше: мова не піде ані про Новочеркаськ, ані про революцію, ані про Чорнобиль! Це лише тло для іншої розмови! Якої, чорт забирай???

Варто було лиш послухати наші діалоги — між собою і з Дезом — по скайпу, аби зрозуміти: справа від початку пахла гасом.

— А про що, дозвольте вас запитати, маестро, піде мова?

— Не ваше собаче діло, маестро! Мова піде про генетичне рабство, страх перед владою і страх влади, про мить, коли люди з бидла перетворюються на народ… Починаючи від сотворіння світу і до наших днів.

— Дез! Дез! Виявляється, наше кіно не про повстання в Новочеркаську!

— Чудово! Нехай буде більше про Чорнобиль! Ми ж про Україну знімаємо!

— Але і не про Чорнобиль…

— Ну, хоч Помаранчева революція залишиться?

— Залишиться все, але воно все тут — не приший кобилі хвіст!

— Так… Що ж ми робимо?!!

— Ліз, Ліз, що ж ми робимо???

— Хлопці, а підіть-но ви до!.. Хочете кон’юнктури — дзуськи!

І от після всього цього, ми всоте переглядали фільм — цілісний в своїй ідеї і виконанні, стрункий по композиції і цілковито неправильний з точки зору цих самих чинників.

«…до речі, ніякого повалення влади ми не хотіли! Не було у нас такої мети. Справедливості хотіли, людського ставлення. Все спонтанно було. І влада тоді, в перший день, спонтанно діяла, розгубилася. І то помітно було: приїхав бронетранспортер — і поїхав собі назад. Загін прибув з гарнізону — без зброї, побраталися з робочими та офіцери його назад повели. Повний атас.

Увечері вирішили таке: треба серйозні вимоги сформулювати і звернутися з ними до горкому. Я от зараз думаю, якби ми тоді одразу таким натовпом на горком посунули — знесли б його на фіг. Вони й отямитись не встигли б, і рішень про розстріл прийняти також. Може, менше б небіжчиків було, не знаю…

…Я додому забіг — жили ми неподалік — щоб хоч шкоринку до рота запхати та й назад бігти, до своїх. Це мене і врятувало. Катерина, дружина моя, врятувала. У неї тоді, як то кажуть, післяпологова депресія була. А, може, і не післяпологова, а взагалі депресія — від того нашого життя.

Отже, забігаю додому з шаленими очима — попити та шмат якийсь до рота покласти. А вона спокійно так дорогу мені загородила, Кольку на руках тримає і сідає на підлогу, привалюючись до дверей. Не пущу, каже, і все тут. Мовляв, я батьків на поселенні в Сибіру вже втратила при Сталіні, а тебе не хочу, якщо рипнешся — Кольку придушу власноруч і сама з вікна викинусь, можеш тоді йти на всі чотири сторони, нам вже байдуже буде. Ми на четвертому поверсі жили, без балкона — ззовні стіна гладка, навіть труби немає, вибратись неможливо. Я і так, і сяк до неї. А вона мовчить і сидить, мов камінна. Я покрутився, думаю, от буде хлопця годувати та купати — втечу.

А вона, уявіть собі! — так до ранку і просиділа. І Колька, мов відчував — не пискнув.

Тільки ближче до полудня заслабла. Я її на ліжко переклав, дитину молоком напоїв та й чкурнув — далі революцію робити. Тільки вже, як кажуть, «задніх пас», хоча й не з власної волі. У фотокамери, на які заколотників знімали, не потрапив і куля мене не дістала, хоч все бачив.

Ну от… Сунемо по Московській до центрального майдану імені Карла-Марла, на якому — через сквер — горком партії. Десь пороздобували портрети Леніна, прапори, жінки з квітами йдуть, з дітьми — як на першотравневій демонстрації. Дорогою приєднувалися роботяги з інших підприємств — з Нєфтємаша, електродного, мешканці з прилеглих будинків, народ з околиць, пенсіонери. Всі йшли. Звідусіль…

— І ніхто вас не зупиняв?

— Ги-ги. Бачили б ви той натовп! Спочатку, щоправда, дружинники намагалися зупинити, але згодом поскидали свої пов’язки — хто втік, хто до нас приєднався. А так з боку керівництва жодної перепони не було.

— А міліція?!

— Міліція? Міліція була. Викликали її з Шахт — це у нас неподалік містечко таке — своїх задіювати боялися, не були певні, що вони на наш бік не перекинуться. Так от, сотня міліціонерів перегородила дорогу до майдану — стали в шеренгу по двоє. А як побачили, скільки народу суне — так одразу ж і розсипались, мов горох. Почали до машин, які їх привезли, стрибати просто на ходу! І — гайда, тільки їх і бачили. А двох, котрі не встигли до кузова вскочити, ми зловили і попередили, щоб до нас більше носа не пхали. З тим і відпустили — з миром. Хлопці молоді, невинні…

На мосту — кордон з двох танків і солдати з гвинтівками. Це перші танки, які ми побачили. А що нам ті танки та ті хлопчиська з переляканими очима. «Дорогу, хлопці, робочому класу! — кричимо. — Брати ваші йдуть!». Так ті солдатики і танкісти почали допомагати перелазити через той кордон. І знову — весело: всі свої, рідні, всі все розуміють. От і в горкомі мусять!

Дійшли до майдану, а там знову — бронетранспортери, танки, військові. Як в кіно. Не вірилось, що не марю.

— Стріляли?

— Люди казали, що патрони у них — холості. Не будуть же вони в свій народ стріляти! От ми і поперли прямиком на солдатів. А потім таке було: вийшов поперед кордону офіцер, сказав, що отримав наказ стріляти. Тиша запала. А офіцер вийняв револьвер і… застрелився.

— Застрелився?

— …Певно, нормальною людиною був, щоб по беззбройних людях стріляти. Фронтовик колишній..

Ну і почалося…

Спочатку дали залп у повітря, по деревах. А там діти сиділи. Діти ж вони такі — їм тільки дай щось цікаве подивитися! Посипались звідти, мов яблука…

А потім солдатам вже байдуже було. Адже після першого гріха, наступний, мов раз плюнути — легко пішов. Пекло почалося. Стрілянина. І не з гвинтівок — з автоматів. Біля мене сивий дід впав, дівчина…

Я в арку відповз, тільки очима кліпаю, бачу: майор один в калюжу крові ногою став, послизнувся, глянув вниз — а там дитина мертва лежить — і так само застрелився, як і той. Певно, совісні люди були. Зараз таких немає — зараз всі наказ виконують, роботу втратити бояться…

Ну і всі кинулись, хто куди. Крики, ґвалт. Кажуть, що тридцять людей тоді загинуло, а я досі думаю, що більше. З нашого цеху тільки шестеро наступного дня на роботу не вийшли… і де їх закопали — тільки зараз стало відомо.

— Ви хочете сказати, що наступного дня ви вийшли на роботу??

— Вийшли. І не дивіться на мене так! Адже були рабами, рабами й лишилися. Мабуть той, хто цю кашу заварив в сімнадцятому — добре знав, що страх з людьми робить!

Наступного дня все змінилося. Адже оголосили всіх, хто брав участь у демонстрації, бандитами, заколотниками, тими, хто хотів повалити радянську владу. І всі, уявіть собі, всі, хто в перших рядах йшов, хто інтернаціонал співав, визнали себе винними. Адже засоромились. Самі себе засоромились — того проблиску в голові.

Каялися. Мовляв, не відали, що творили, товариші-громадянини-панове судді! А ті, хто по домівках розбіглися, кому поталанило не засвітитися — всі на роботу вийшли. І знаєте, що? Перевиконали план у той день на сто п’ятдесят відсотків! Та ще й хотіли в неділю відпрацювати за рахунок тих втрачених робочих днів.

Ось що мені досі пече: зреклися швидко. Того, що говорили, про що думали, родичів і друзів вбитих, котрих боялися розшукувати. А коли на суді оголошували вирок — сімох до страти, іншим — по десять-п ’ятнадцять років таборів, зал аплодував. Я там був. І теж аплодував. Радів, що вижив і чистеньким з якогось дива лишився…

Нас потім ще секретар ЦК і комсорг збирали на збори для роз'яснень. «Хіба не треба було в бандитів, ворогів радянської влади стріляти?!» — питають.

А ми всі, мов заворожені: «Треба! Треба!!».

— Ви і зараз так думаєте?

Обличчя спотворює гримаса, гідна гри і голосу Ентоні Гопкінса: ніби йому без наркозу видаляють нирки, серце і печінку водночас. Потім виникає крива, хвороблива, ледь не інсультна, посмішка.

І хмільна злість.

Така злість, від якої на екрані розростається велика чорна пропалина:

«— Це вас не обходить! І знаєте що — заберіть ви свій стольник! І… йдіть до біса!».

Сигарета пропалює скатертину…

Крізь пропалину, ламаючи увесь ритм, всю налагоджену цілісність емоції, чалапає по Солом’янці кумедний «чарлі чаплін» на прізвисько «Паганіні».

Купує одне яйце на базарі. Торгується…

Обличчя пласке, мов Місяць, сивина дибиться «їжачком», під потертою джинсою — червоний «метелик» з пелехатими краями.

Пальці, мов кінцівки в павука — ламані, довгі і, здається, гнуться на всі боки.

За кадром лунає «Капріччо», тобто — «Caprice № 24» — у виконанні Василя Попадюка.

Приїхав цей дивак в чорнобильську весну 1986-го, до Києва з Одеси і лишився «виконувати місію» в забрудненій радіацією зоні: двадцять чотири «Капріччо» Паганіні під відкритим небом посеред наметів полку хімічного захисту.

Ходив «всліпу» по ковилах, мов вовк, шукаючи табори «хіміків», що першими прокладали путь до пекла.

Наштовхувався на міліцейські кордони, пояснював, просився, мовляв, хлопці, інакше не можу, бо помру, у вас своя місія, у мене — своя.

Сміялися і пропускали в обмін на… концерт.

Раніше б їм на того Паганіні начхати було — а тут, мов перед брамою до чистилища — слухали, плакали і… кашляли.

«Хіміки» теж кашляли — триста солдатиків затискали роти, щоб кожну ноту чути. Соромились того кашлю. Їхній підполковник вже свої «рентгени» перебрав, а щоденно мусив пацанів до зони відправляти, ходив колами по загорожі з колючого дроту, мов тигр по клітці. Кіномеханік втік у перші ж дні, то довелося підполковнику самому навчитися хоча б «кіно крутити», щоб додому не списали. А червоними вечорами стояв перед ними на кузові вантажівки той малий «син полку» на прізвисько Паганіні, чорний від засмаги, і грав так, що виписував йому святий Петро перепустку одразу до раю, без жодної перевірки, чи грішив.

Йому і всім, хто слухав його, стримуючи кашель.

Стрижені потилиці — одна в одну…

Червоне сонце…

Колючий дріт.

Чорно-біла зйомка: кумедний скрипаль на кузові вантажівки в камуфляжі на три розміри більшому з піднятим догори смичком — і «хімічний» полк вповалку на траві.

Рудій траві…

В кольорі: Паганіні відриває могилу своєї скрипочки. Рухи уповільнені. Риє землю, дістає «тіло», загорнуте в ганчірки.

«Тільки заради вас…» — і дико фальшивить на одній струні. Скрипочка померла давно, хвора на променеву хворобу.

Ніч.

Десенка.

Очерет.

Місяць висвітлює божевільне і щасливе обличчя… в якому проступає обличчя Єроніма Антонісзона ван Акена — Ієронімуса Босха.

Пропалини в часі і просторі.

Якимось незбагненним дивом вся ця купа голосів і тіл складається в полотно, в розмову.

Про… що?

Дивно, але на перегляді мені здалося, що вона розповіла про всіх, хто сидів в тому презентабельному залі.

Недарма кілька хвилин після титрів висіла оглушлива тиша.

А потім, немов буря з-за горизонту, здійнялися оплески.

…На церемонії нам веліли сісти в п’ятому ряду.

І Дез вважав, що це добрий знак.

Бодай якусь відзнаку маємо отримати.

Попереду маячили священні потилиці.

— Емілі Блант… Майкл Дуглас… Кетрін-Зета… Іванка Трамп… — шепоче Дезмонд, вказуючи очима поперед себе.

Чоловіки в смокінгах — всі, як один.

Жінки — в шовку, атласі, тафті, мереживі. У них з цим проблем немає.

Сукню ж для Єлизавети ми шукали, як професор Бінгхем золото інків. Дез навіть намагався взяти напрокат позаминулорічний наряд Шерон Стоун.

Але Єлизавету нічого не влаштовувало, доки в одному бутику не натрапили на «класику жанру» — маленьку чорну сукню. Без жодних витребеньок. Такий собі: футляр для авторучки.

— Синдром радянських жінок — «скромненько і зі смаком», — пожартував я.

А Дез так і назвав її — «місіс Паркер».

Ліза ж і оком не змигнула, мовляв, все, закінчуємо пошуки, буду в ній — і крапка!

Тепер ми сиділи посеред всього цього бісквітно-кремового торту, немов три пінгвіни в квітучій оазі.

А потім все сталося так, як колись я мріяв, пророщуючи в п’ятому класі квасолину у вологій марлі — тільки з поправочкою на «плюс двадцять років».

Зморщене зернятко вистрілило розлогим баобабом.

— Приз за кращий іноземний повнометражний документальний фільм…

Напруга, збуджена тиша…

— Єлизавета Тенецька…

— Денис Северин…

— Дезмонд Уїтенберг…

Шквал оплесків, вигуки, привітання, цікаві погляди, зблиски фотокамер.

І — невідоме плем’я Мумба-Юмба у складі двох пінгвінів у смокінгах і авторучки «місіс Паркер» попхалося на сцену під музику живого оркестру…

Тепер добре розумію, що мається на увазі, коли пишуть: «Все життя пролетіло перед його очима за одну мить…».

Доки йшов, тримаючи Лізу під руку, на мене вилився увесь шквал спогадів, починаючи відтоді, коли в темному напівзруйнованому парку карпатської турбази до мене блимнув вогник її цигарки. Освітив життя, пропік до печінок і, зробивши дугу, зник у темній безвісті…

Тепер ця безвість освітилася іншим світлом — за американською «фішкою»: ти заходиш до темної кімнати, самотній і розгублений, падаєш в крісло — і раптом хтось клацає вимикачем. І ти бачиш перед собою юрбу гарно вбраних людей з повітряними кульками в руках.

Вони несамовито репетують «хеппі-бьоздей ту ю!» і починають тискати тебе і підкидати вгору. І ти шаленієш від несподіванки. І в розпачі не знаєш, чи цього ти хотів насправді і чи вартує твій спокій і тиша цих різнобарвних кульок.

Адже давно вже звик бути сам на сам з тишею і темрявою…

Потім нас ставили до стіни і розстрілювали автоматними чергами камер, сотні мікрофонів тягнулися до наших вуст. Дезмонд сяяв, відбиваючи Єлизавету від юрби і роздаючи візитки журналістам.

Ледь пробилися до дверей зали — далі наш шлях пролягав до місця «закритої вечірки» в готелі на сімдесят другій авеню.

На вулиці теж купчився натовп.

Ми спускалися зі сходів. Дез ішов попереду, мов охоронець.

Я тримав Лізу під руку.

Вона спокійно і привітно посміхалася людям. Я мріяв про одне — швидше дійти до авто. Несподівано з’ясувалося, що все це мені не подобається. Впевнений: серед цієї юрби стояли й не гірші за нас.

Ті, про кого Ліза знімала своє кіно.

Вдивлявся у збуджені обличчя з винуватим виглядом.

Якоїсь миті здалося, що з-поміж тих облич — очі в очі! — упіймав знайоме.

Сахнувся, стис Лізин лікоть, смикнувся в той бік, крутячи головою.

— Що сталося? — крізь зуби запитав Дез.

— Що?!. — шепнула Ліза.

— Нічого… — відказав. — Примарилося…

МАРИНА

Вулицею, де живе Марина, зранку їздить авто з гучномовцем.

Будить її веселими вигуками.

Це на околицю завітав цирк-шапіто. Розташувалися під переліском і тепер скликають мешканців спального району на вистави.

Є в цьому щось неймовірно щемливе, забуте і старомодне.

Щось від фільмів Фелліні і її дитинства.

Кому нині потрібне це шапіто з замордованими звірами і жилавими акробатками бальзаківського віку, якщо неподалік стоїть кінотеатр, де показують стрічки у форматі 3-D?!

Там — Шрек з Гаррі Поттером, тут — ностальгійний сум музики параду-алле і холодно, холодно…

Адже брезентове приміщення погано опалюється. І через те клоун з рудою перукою на голові час від часу за кулісами прикладається до «чекушки» і дихає на нечисленну публіку перегаром. І ніколи не влучає м’ячиком в сачок, котрий дає тримати найменшому глядачеві.

Хто здивується застарілим жартам кульгавого шпрехшталмейстера, що виконує тут функції доглядача за таким же страченим часом левом?

Кого здивує іграшкова карусель, котру крутять болонки в різнобарвних марлевих спідничках? І ліліпутка-дресирувальниця голубів, і жонглер, в якого булави падають частіше, ніж літають, і підстаркуватий велоеквілібрист із здутими судинами на посинілих литках, і дівчинка на кулі, що перебирає ніжками під стоматологічне скиглення губної гармошки її тата — силового жонглера…

На дівчинці блакитне трико, котре робить її і без того пласку фігурку зовсім безтілесною.

У дівчинки — довге, сріблястого кольору волосся, великі сірі очі і яскраво намальований червоною помадою рот.

Всі дають їй тринадцять, хоча ця цифра давно вже нею перейдена. Але «тринадцять» — приваблює потенційних меценатів. Вони в’ються довкола неї і прилипають поглядами до її гнучкого тіла. Вони дають гроші на костюми і влаштовують вечері після вистави.

Болонки крутяться біля їхніх ніг і потішно танцюють на задніх лапках під полонез Огінського. Зі столу перепадає і болонкам…

А потім, не зважаючи на бурхливі заперечення шпрехшталмейстера, гості йдуть дражнити лева. Це ж неабияка розвага після кількох пляшок шампанського!

І шоу триває…

А вранці спорожнілим майданчиком носяться здуті повітряні кульки, паперові прапорці, обгортки і недопалки, лежить чийсь капець і все притрушено тирсою.

Мовляв, нас тут більше немає. Хто не встиг — той запізнився.

Хто не запізнився — той давно вже трясеться в нашому візку, пригрітий з усіх боків теплим кублом старих болонок…

Варто було б повести Данила на виставу, думає Марина, п’ючи каву і дослухаючись до веселого голосу з гучномовця. Почерпнути звідти інших емоцій, замішаних на позачассі, поспівчувати болонкам і карликам, позаздрити мандрівному життю в тісному братстві.

Але її нічого не пов’язує з цирком.

Чому ж тоді, п’ючи вранішню каву, доки син не прокинувся, вона позирає в бік круглого намету?

Хіба що саме її життя — суцільна циркова програма без упину.

Хто може знати, що за нинішньою маскою успішного спеціалиста, досі криється перелякана дівчинка з «гумового» провінційного містечка.

…Власне, з її містечка, де вона народилася, було два виходи: гумовий завод, на якому складали свої буйні голови дев’яносто відсотків мешканців, і міжміська траса, на якій обслуговували далекобійників решта десять відсотків населення. Жінки — торгували собою, чоловіки — шинами та іншими виробами того ж таки гумового заводу.

З якогось невідомого природі дива, після школи Марина обрала третій, який нікому не спадав на думку: поїхати.

І не будь-куди, а до столиці.

І не покоївкою до новітніх багатіїв, а вступати до… театрального інституту.

Театру в містечку не було.

Був один старий клуб «Ера», в якому, скільки вона себе пам’ятала, крутили лише індійські фільми. Через те містом бігали дітлахи і підлітки з іменами Аджай, Зіта, Гіта, Саїф, Пунам, Вахида. Був навіть один Чакраборті і парочка підстаркуватих Раджкапурів.

Лише одного разу сталося диво: до кінотеатру на зустріч з мешканцями провінції в рамках заходу, оголошеного як «зустріч творчої молоді з передовиками гумового виробництва» приїхала група студентів зі столичного театрального інституту.

Це сталося, коли клубом керував якийсь «зальотний» випускник інституту культури. Надовго він не затримався, але цю зустріч зорганізував.

Набравши, як годиться, повні кишені насіння, Марина відправилася туди зі старшими подругами, яких більше цікавила не так зустріч, як представники тієї «творчої молоді» чоловічої статі.

Вони всілися в останньому ряду і на всю котушку запрацювали щелепами, гигикаючи і обговорюючи останні околоточні новини.

Потім на стару обдерту сцену, що скрипіла, мов диван у дядька Петра з першого поверху її двоповерхівки, вийшло п’ятеро студентів — дві дівчини і троє хлопців.

Пообговорювали прикиди дівчат. Всі юні модниці в містечку ходили в лосинах з люрексом і довгих футболках чи коротких джинсових, виварених у відбілювачі спідницях, викроєних зі старих джинсів, на головах — високі «начьоси», на обличчі — чорні жирні «стріли» і сині тіні аж попід брови.

Ці ж, «творчі», були блідими, мов міль, з затягнутим у «конські хвости» волоссям, без косметики. Одна — в потертих джинсах, друга в довгому безформеному сарафані-хакі, в сандаліях на босу ногу. Обидві — з рясним бісерним плетивом на зап’ястях. Як сказала котрась з подруг — «барбацуци».

Хлопці були цікавіші. Був серед них кучерявий товстун (в залі одразу піднявся регіт), «очкарик» — гарненький, але в окулярах і той, на кого пішла вся увага, адже трохи скидався на Ромеро Санчеса з мексиканського серіалу, який тоді демонстрували по телевізору.

Дівчата голосно перешіптувалися, штурхалися з хлопцями, очікуючи «на кіно». Кіно нікому не сподобалося, адже показали якісь короткі стрічки, в яких не було ані поцілунків, ані пісень, ані гарних краєвидів.

Приїжджі по черзі виступали, з пафосом і захватом називали невідомі імена, читали уривки незрозумілих текстів і навіть вірші. Після того оголосили «час запитань».

Запитання залунали під сміх і свист, адже стосувалися сьогоднішньої дискотеки, на яку запрошували «Ромеро Санчеса» та очкарика, нехтуючи кучерявим.

Про ціни в столиці.

Про сімейний стан мексиканських акторів…

Тетяна, одна з найбойовитіших, вигукнула:

— А мене зможете зняти в кіно?

На що зал відповів диким реготом і репліками: «Мало тебе, шльондру, знімали?!».

Марині було трохи ніяково дивитися на все те.

Не те щоб вона не поважала своїх, але було в реакції залу щось сороміцьке.

Вона з усієї сили напружувалась, аби спромогтися бодай на одне розумне запитання «столичним штучкам», щоби вони не подумали, що тут сидять самі невігласи.

Але на свій подив і навіть острах зрозуміла, що її словниковий запас, її знання і — більше того! — все її п’ятнадцятирічне життя вже… вичерпане, мов діжка. А на дні бовтаються лише уривчасті клапті куцих знань, отриманих в школі.

Це відкриття пронизало її від маківки до кінчиків пальців…

Можливо, відчуття кінця світу посилилося ще й тим, що вона не могла відвести погляду від «Ромеро» — серйозного і зосередженого юнака, котрий дивився у зал відстороненим поглядом, немов перед ним розгорнув свої шатра продуктовий ринок. І Марина чітко побачила себе овочем на прилавку.

Невідоме життя розкинулося перед нею, мов китайське віяло.

Розкрилося, засяяло кольорами, заворожило візерунком — і вмить склалося, перетворившись на дві безбарвні дерев’яні стулки.

Її існування, життя її подруг, батьків, сусідів нагадувало саме такі дві щільно припасовані одна до одної дощечки. І жоден навіть не намагався розкрити їх.

Навіть не знав, що таке може бути: кілька зусиль — і перед тобою розкривається і тріпоче дивовижний візерунок на прозорому шовку.

Але як втримати його перед очима надовго, і яким чином — на все життя?

І чому це яскраве віяло розкрилося перед цими п’ятьма столичними щасливчиками?

У чому секрет?

Марина сиділа, опустивши очі, стиснувши руки.

«Ромеро», дивлячись в стелю, читав вірші:

Його слова потонули в неймовірному реготі.

Виглядало дивним, що хлопець читає вірші. Та ще й «за любов».

Марина з тривогою підвела очі, гнівно зиркнула в зал. Якби у неї зараз була бомба, вона б залюбки підірвала їх всіх, разом із собою!

Хлопець припинив читати.

— Досить! Давай кіно!! — залунало з десяток голосів.

Хлопець зійшов зі сцени і вийшов з залу.

Марина, сама не розуміючи навіщо, почала протискуватися між щільно поставленими стільцями.

Вискочила на вулицю.

Побачила, як він іде сквером, сідає на рідкозубу лаву, дістає цигарки, байдуже роздивляється довкола і опускає голову: так, тут немає на що дивитися. Пам’ятник Леніну, сто разів пофарбований срібною фарбою, перекинуті і розтрощені гіпсові смітнички, пляшки під деревами.

Марина здивувалась, що цю вбогість помітила лиш тепер, очима цього «ромеро».

А ще здивувалася, бо увесь цей суцільний смітник досить легко прибрати.

Але ніхто і ніколи не мав такого бажання.

На тремтячих ногах пішла уздовж алеї, нерішуче уповільнюючи ходу.

Їй закортіло заспокоїти хлопця, сказати, що не всі тут дурні, що не всі реготали, що вона… Що вона може піти за ним куди завгодно аби хоча б ще раз побачити перед очима те яскраве розгорнуте віяло.

Наблизилась.

— Ви читали гарні вірші. Дякую. Мені дуже сподобалося. Чесно…

Він поглянув на неї байдужим поглядом, криво посміхнувся, кивнув. Мовляв, не налаштований на розмову з провінційними дурепами.

— А як там далі?.. — знову тихо промовила Марина.

— Де? — не зрозумів він, дивлячись на неї, мов на набридливу муху.

— Ну далі, у вірші…

— A-а… у вірші…

Зітхнув, промовив скоромовкою:

Замовк, дивлячись вгору, ніби говорив з повітрям.

— Гарно… — сказала Марина. — Це ваше?

— Жак Превер…

Підвівся, влучно вистрілив недопалком в урну. І пішов.

Марина дивилася йому вслід і жувала кінчик коси.

І саме тут і саме тоді вирішила: вона тікатиме звідси.

Тікатиме доки не пізно.

Доки запрограмована доля не привела її на трасу.

…Втекти вдалося лише через два роки, після закінчення школи.

Атестат в неї був непоганий. Давав можливість вступити до промислового технікуму — єдиного в їхньому місті престижного закладу.

Звідти одразу брали помічником майстра на завод. Років через двадцять можна було б дослужитися і до технолога.

У тому, що Марина вчинить саме так, у близьких та подруг не було жодного сумніву.

— Будеш, як сир в маслі… — сказала Танька, котра вже зо два роки парилася на трасі, продаючи шини і в дощ, і в спеку.

Домашні раділи, крутячи в руках атестат.

— Тепер і з тебе будуть люди, — з гордістю промовляв батько. — За це і вип’ємо.

І випив.

Зупинився аж на третій тиждень, коли доньки вже вдома не було.

— А де Марина шастає? — запитав у матері.

— Поїхала…

Кинула крізь зуби і відвернулася до вікна, пересмикнула плечима і кілька секунд постояла до нього спиною.

На більше він не сподівався. Знав, що цих слів досить і більше не варто говорити. Ані обурення, ані здивування, ані обговорення — вона все одно мовчатиме. А що буде робитися в її голові, одному Богові відомо.

За майже тридцять років шлюбу вони розучились розмовляти.

Тепер, коли його скоротили з роботи, а дружина працювала на «півставки», стало трохи важче, адже майже весь час проводили вдома разом, як пенсіонери. І все ж таки треба було хоча б іноді розтуляти вуста.

Мати їх розтуляла тоді, коли йшлося про меню на обід чи вечерю, або коли хтось з родини хворів.

А так переважно мовчала. Навіть серіали не обговорювала. І ніколи нічим не обурювалась. Просто констатувала факти: ціна на молоко зросла, на вулиці — мінус десять, батареї ледь теплі, банки збанкрутували, померла сусідка з першого поверху, чоловік знову запив.

Гостро сприймала лиш те, що стосувалося доньки, якщо та нагадувала про своє існування необхідністю замінити зношені туфлі на нові.

Але і те тримала в собі, як от тепер: відвернулась до вікна, смикнула плечима, повернулась і знову взялася помішувати щось у каструлі.

— Поїхала? Куди? А де гроші взяла?! — без жодної надії на реакцію, повторив Павло Костянтинович.

— Я трохи дала, — відповіла Олександра Іванівна. — Поїхала до Києва.

На більше годі було сподіватись.

І тому Павло Костянтинович продовжував розмову сам із собою, стишивши голос.

— До Києва? Навіщо? — забурмотів під ніс, розгортаючи стару газету. — Не розумію. Родичів там немає… Квитки, певно, божевільних грошей коштують. Підуть котові під хвіст.

Він давно привчив себе не дратуватися з перепою. Це було важко. Особливо на початку, коли мовчання ще не увійшло у звичку.

Але йому кортіло зробити бодай якийсь жест, щоб дружина зрозуміла, що йому не байдуже, про що вона думає всі ці чортові роки!

І він не витримав:

— Це все через тебе! Ти псувала її з дитинства! Віршики на ніч читала. А вона ж у нас — далеко не геній. Така, як інші. Ти зламала її! Ти! Нехай би на завод йшла. А що тепер? Ти задоволена?..

І — задихнувся, закашлявся.

Подумки вилаяв себе, дивлячись на її спину — рівну, як у дівчини, на розсип рудуватого, з ледь помітною тьмяністю, волосся. Здавалося: ось вона обернеться і він побачить її двадцятирічною. З тими очима, з тою лагідною посмішкою.

І все у них добре, як у людей: роки проминули і вони, дорослі і заспокоєні, збираються снідати. Донька виросла, вилетіла з гнізда до столиці і можна пишатися цим.

Вгамувавши неприємний холодок, що вужем ковзнув уздовж хребта, і прибравши свого звичайного вигляду, Павло Костянтинович знову зашарудів газетою, шукаючи там рятівну тему, щоб подолати роздратування. Адже похмелитися кортіло нестерпно.

І знайшов її:

— Уявляєш, в Італії знайшли давнє захоронення двох закоханих, — сказав він, втупившись у статтю на останній сторінці і процитував: — «Працівники, що реконструювали палац в Італії, випадково відкопали кістяки двох закоханих, які протрималися за руки тисячу п’ятсот років. Пара, як вважають вчені, була похована разом наприкінці існування Римської імперії в одній гробниці, всередині палацу в містечку Модена. Поховані лежать поряд, голова жінки повернута до чоловіка, який лежить поруч…».

Це було його спасінням протягом багатьох років — цитувати вичитане з газет чи переповідати телевізійні новини. Тоді складалося враження, що зв’язок ще не втрачений і їм є про що говорити.

Іноді, виходячи до дружини на кухню, він з удаваним захватом переповідав розмови, почуті в чергах чи транспорті. Усьому давав свою оцінку. Але ніколи не знав, чи згодна з нею дружина. Адже вона ніколи не заперечувала.

Просто кивала.

Іноді недоречно.

Не очікуючи на реакцію, Павло Костянтинович відкинув газету, взяв до рук ложку.

— Мабуть, вони померли разом від чуми чи холери… — додав він.

Дружина сіла навпроти, теж взяла ложку, підкинула йому на тарілку шматочок вершкового масла. І мовчки дивилася, як жовтий кавалок починає повільно танути, залишаючи по собі майже прозору білувату калюжку.

Павло Костянтинович упіймав її погляд:

— Масло нині не те… — кивнув він. — Ти не помітила?

Олександра Іванівна знизала плечима. Це могло означати все що завгодно — і «так», і «ні». Або — «відчепись!».

Він почав їсти, голосно, по-діловому, дмухаючи на ложку.

Все, що вони нині робили разом — головним чином це стосувалося сніданків, обідів та вечерь (адже при перегляді телевізора можна було і не розмовляти) — набувало якогось особливо важливого змісту спільності дій.

Принаймні, так воно виглядало з його точки зору і давало ілюзію спілкування, — нехай навіть ішлося про продукти і ціни.

Так було не завжди.

Але тепер йому здавалося, що — завжди.

Що не було тих коротких двох чи трьох років, коли вони були по-справжньому щасливі. Але це було давно. Дуже давно.

У молодості, коли…

…Коли він, молодий і завзятий йшов вулицею — в брюках-«рурочках», з розкуйовдженим волоссям, а назустріч з юрби випірнула вона — дівчинка у сукні в горошок і в босоніжках, взутих на шовкові шкарпетки. Так тоді носили. Ще й на голові була високо збита «башта» — особлива «олімпійська» зачіска. Його охопив захват.

Коли він їхав у відпустку до Києва, його попереджали, що там — найгарніші дівчата, не гірші за місцевих з гумового заводу. І мали таки рацію!

Він пішов за тією дівчиною, мов причеплений на невидимий гачок.

І йшов аж доки вона зупинилася і поглянула суворо:

— Вам що?

Тоді, набравши в легені якомога більше повітря, він сказав:

— Хочу, щоб ви вийшли за мене заміж!

І вона вийшла.

Звісно, не одразу. Він ще пару років мотався до столиці, поки вона закінчила свій педагогічний технікум і попросила «розподіл» до міста проживання свого майбутнього чоловіка. Міста, котре постачало країні чи не шістдесят відстоків добірної гуми!

Так все починалося.

Наговоритися не могли, мріяли про дитину, стояли в досить швидкоплинній черзі на «малосімейку» від заводу.

Вкапував. Дихав паленою гумою, кашляв слизом, стояв у черзі за профспілковими путівками на Азовське море. «Записувався» на картоплю, на кавуни, на новорічні пайки, на меблі, на…

Потім виписувався звідусіль, адже грошей вистачало лише на пляшку.

А чи не забрала донька всю родинну заначку, раптом спалахнуло в його охопленій бажанням похмелитися голові.

Думка була такою нестерпною і жахливою, що він, забувши про післязапойну клятву чемності, кинув ложку, відштовхнув чашку з чаєм і кинувся до комоду з білизною.

Стосики простирадл полетіли на підлогу, руки ходили ходором.

— Не знайду — вб’ю… — бурмотів він. — Тут стольник був!

Але вбивати було нікого: в цей час Марина водила пальцем по списку щасливців, що пройшли перший тур до театрального…

…Водила довго.

Доки зрозуміла: її в тому списку немає…

Вийшла і сіла на сходи, чудово усвідомлюючи, що так і має бути: пішла навмання, не приготувавши ніякого «творчого доробку», поспіхом прогортавши якусь незрозумілу тоненьку брошурку «про кіно», що дала їй на одну ніч сусідка по гуртожитку.

— Ти взагалі знаєш, що таке театр чи кіно? — запитала вона. — Або — бути там, або — головою у воду! Так Марія Заньковецька вважала.

Марина такого шаленства не відчувала.

Просто хотіла, щоби перед очима знову розкрилося те чарівне віяло.

І бажано, щоби воно було в руках того самого «Ромеро Санчеса».

Вона весь час виглядала його в обшарпаних коридорах, а наштовхувалася лише на красунь і красенів, котрі втупивши очі в стелю, бубоніли вірші.

І ось тепер сиділа на сходах, затуляючи очі косою.

Коса була вже мокра, коли до неї повернувся слух і вона, мов крізь подушку, почула голоси дівчат, що стояли чотирма сходинками вище:

— Ну і хрін із цим інститутом! Я, можливо, до педагогічного подамся. Там іспити через три дні починаються — встигну.

— А там хіба конкурсу немає?

— На логопедію, кажуть, зовсім мало.

— Чому так?

— А кому цікаво потім у дитсадку працювати? Неперспективно…

Вони ще погомоніли про несправедливість викладачів, про хлопців, які тут «пихаті й ціни собі не складуть», про те, що бачили в коридорі саму Аду Роговцеву, про гуртожиток, який треба звільнити протягом доби, і про те, що повертатися додому не збираються. Краще вже їхати торгувати маргарином та прасками, які можна набрати «під заставу» або найнятися на бананові ятки на ринку. Адже ринків тепер багато — майже на всіх стадіонах. А можна знайти «папіка» з мерседесом.

Марина дослухалася до розмов, обираючи з-поміж варіантів, які обговорювали дівчата, щось для себе. І зрозуміла, що підходить їй лише один: дитяча логопедія. Хоч що воно таке, уявляла слабо.

Але чітко знала: якщо вже вибралася сюди, то не заради «папіка» на мерседесі чи торгівлі на ринку.

Ані їжа, ані одяг, ані інші блага, що могли задурно подарувати часи першої кризи, її не влаштовували. І це вона знала напевне!

Виписуючись з гуртожитку, дізналась у щиросердої вахтерки, де знаходиться той педагогічний, про який почула від колежанок по нещастю.

І на подив легко вступила на непрестижний факультет.

Поки тривало довге літо, найнялася таки торгувати бананами на ринку, зняла койку в кімнаті на десять дівчат біля вокзалу.

…Дівчата були різні і наслухалась вона теж різного, набралася розуму, а разом із тим — переконалася, що то не її життя. Що краще, як вичитала у свого улюбленого Омара Хайяма, «голодувати, ніж їсти абищо».

Голодувала.

Тижнями смажила цибулю, їла з хлібом, що цупила з їдалень.

Але у вересні прийшла на заняття, не як усі — а в елегантному сірому костюмі і білих черевичках-«човниках», на купівлі яких і заробила перші ознаки гастриту.

Але то все було несуттєво, адже з першого дня нового життя на неї ринув вал інформації, якої так жадала і яка — Марина відчувала це майже на фізичному рівні! — почала розпирати щільні стулки її «віяла». Всотувала знання, мов губка, нанизувала відповідь на поставлене запитання, немов петельку на гачечок.

Жага до знань і те, як вони вели її до нових і нових відкриттів, скидалося на Інтернет, про який тоді ще й мови не було: кожне нове ім’я, поняття, цікава цитата, почуті в випадковій розмові чи вичитані з книжок, спонукали шукати більшого — про це ім’я, поняття, про те, що означає цитата і кому належить. А вже ті відповіді чіплялися за інші запитання, які треба було нанизати на гачки. Зрештою, виходило непогано зіткане полотно…

Просиджувала в бібліотеках, в театрах чи кіно, дивуючись з того, що сокурсниці так легко марнують час на дискотеках.

Ех, коли б зараз зустріти того «Ромеро»! Вона б вже не гризла косу в розпачі і напевне б знала, хто такий Жак Превер…

До закінчення інституту прийшла з червоним дипломом і непідробною цікавістю до… мовних розладів.

Це була одна з тих визначних і майже сакральних речей, яка по-справжньому зацікавила її, хвилювала і зачіпала за живе — незвичайні і рідкісні патології людської психіки. Те, що заведено вважати відхиленням від норми чи хворобою.

У ній збурився і власний досвід, котрий дотепер видавався їй дивним.

Скажімо, через ті уявні картини, які вона могла бачити, знаходячись будь-де — в транспорті, на вулиці, на зборах.

Часом ці картини і ситуації, в які вона себе «переселяла», були реальнішими за будь-яку реальність. Більше того, в тій своїй реальності вона могла відчувати запахи, звуки, навіть — дотики.

Але цікавішим у цій уяві було інше, і воно здавалося Марині наближеним до якоїсь науки, якої вона ще не осягла.

Отже, її багата уява мала два ракурси, які вона називала «дедуктивним» і «індуктивним». Залежно від настрою, вона могла пересунути себе у той чи в інший бік.

Скажімо, в «індуктивному» вона могла побачити цілу країну, взявши до рук лише один камінець з її дороги.

Звісно, Марина знала, що цей метод давно існує, як логічний перехід від часткового стану речей до загального. Але навіть з точки зору логіки, вона не могла пояснити, чому підібравши будь-який камінець і покрутивши його в руці, вона могла запросто викликати видіння з життя цілого будинку, від якого він відвалився, відчути його і відтворити так явно, ніби вона жила в ньому.

Не менш цікавим був і інший ракурс — «дедуктивний», коли натовп, юрба, черга або навіть географічна мапа — і взагалі щось надто картате і розмито-об’ємне, перетворювалось на одиничний, окремий випадок. І тоді вона до дрібниць бачила в натовпі кожне обличчя або кожну травинку, кожну нитку, вплетену в килим…

Пояснити це комусь було надто складно. І Марина залюбки користувалася цими двома ракурсами своєї уяви, щоб просто урізноманітнити життя.

На більш серйозні рейки ці спостереження за собою і людьми поставив старенький викладач Арнольд Семенович, котрого на лекціях майже ніхто не слухав, адже говорив він повільно і собі під ніс.

Викликали його почитати лекції просто з дивану, «з пенсії». Адже ніхто зі спеціалістів не хотів гнути спину на копійчану ставку перед двадцятьма дівахами, у котрих, за словами куратора, «тільки заміжжя в голові».

Від нього вперше почула про Рональда Дейвіса, скульптора і бізнесмена, колишнього дислектика, засновника Центру досліджень проблем читання при Центрі корекції дислексії штату Каліфорнія.

Зачепившись за ім’я, почала «розшифровувати» англійські статті про проблему, котрої нібито і не існувало в буремному «пострадянському» суспільстві.

І, як це часто буває, тема, закрита для багатьох лише тому, що вони ніколи не стикалися з нею, почала траплятися їй на кожному кроці.

Пригадала хлопчика-однокласника, зацькованого учнями і вчителями, Вовочку Смірнова, і його танталові муки над сторінкою друкованого тексту чи при написанні диктанту. Вчителька зачитувала вголос його «абракадабру» і відчайдушно сміялась разом з усім класом. Потім цього Вовочку перевели до спецшколи і всім стало легше жити — «дебілам не місце поміж нормальних дітей!».

Де він тепер, той нещасний Вовочка з вічними заскорузлими «ципками» між пальців? Вантажить цеглу на заводі чи бомжує серед собі подібних? Не зустрівся йому на шляху Рональд Дейвіс чи хоча б нормальний психолог, який би розпізнав в ньому зародки геніальності.

Згадувала інших — роботяг «гумового містечка», котрі ледь тримали олівець в руках, писали з помилками і не читали нічого, крім телевізійної програми. Їм легше було підкорюватись чужій волі, ніж наполягати на своєму.

Розмірковуючи таким чином, Марина дійшла висновку, що у світі — безліч моральних дислектиків. Причому, хворих «за власним бажанням».

Цілком нормальні від народження, вони були сліпі й глухі до світу, немов кроти. Копнула проблему в своїй «дипломній», котра, за словами Арнольда, потягла на половину кандидатської.

Той самий Арнольд Семенович, Царство йому Небесне, встиг познайомити її з директором центру розвитку дитини «Індиго XXX».

І на той час, коли її подруги розлетілися по дитсадках, школах або, отримавши диплом, вдало чи не дуже стрибнули у заміжжя, Марина вийшла на роботу в досить престижну клініку і вперше в житті змогла відсилати батькам гроші в своє «гумове містечко».

Ліна стала однією з її перших пацієнток.

Її привела мама — модно одягнута молода жінка з довгими квадратно підпиляними нігтями.

— Пані Марино, ми до вас за рекомедацією Арнольда Семеновича! — з порогу вигукнула вона, вносячи за собою до кабінету шлейф парфумів «Шалімар» і підштовхуючи в спину дівчинку в білій пухнастій шубці.

Посадивши відвідувачів у м’які крісла, Марина з півгодини слухала стурбований різкий голос пані, спостерігаючи, як дівчинка поглинає очима малюнки на стіні її кабінету.

— Ми в шоці! В шоці! — репетувала пані, нервово бгаючи в руках мереживний носовичок. — Нас не хочуть брати до четвертого класу! З усіх предметів — самі лиш двійки. Вчителі кажуть — затримка в розвитку. Погано пише, надто повільно читає. Дражнять її. Але… — дама підвела пазурястий палець догори, — ви би бачили, як малює! А мелодію може відтворити — будь-яку. Як Моцарт! І таке дивне мислення, як на її вік. Читаємо їй «Дон Кіхота», а вона каже: мамо, не «Дон Кіхот», а «донкий хід»! Я питаю, а що воно означає? А вона: невже не розумієш: «донкий» — це «швидкий»! Тобто — «швидкий хід»! Як вам таке?! Руку даю на відсіч — тут щось не те… У нас в роду всі нормальні, з вищою освітою. А Ліночка, маленькою, взагалі була вундеркіндом — у два роки знала, як усі предмети називаються. А запитаєш, бувало, щось, так вона цілу історію могла розповісти — хоч про бляшанку, хоч про голку з ниткою. І от тепер маємо: розумово відстала! У неї зовсім немає друзів, вона така самотня. Коли вона до школи йшла, ми з чоловіком жили кілька років окремо від неї — він у мене дипломат: поїздки, те-се. З бабусею жила. А бабусі — що? Аби дитя нагодоване було. Тепер от ми схаменулися, коли на ній вже тавро — вся школа дебілкою дражнить. Навіть вчителі…

Вислухавши нарікання жінки, Марина попросила дівчинку написати на папері речення з «Абетки»: «Мама мила раму».

Дівчинка схилилася над аркушем і тут-таки відсахнулась, почувши материн голос:

— Ну що ж ти робиш?! Пиши: «ма-ма»! Чи ти не чуєш, що лікарка каже, горе моє?!

Марина поглянула в аркуш і прочитала в ньому: «Нана шина дану».

Попросила жінку вийти і далі продовжувала обстеження наодинці з малою.

З написанням цифр вийшла та сама картина.

Дівчинка або писала їх дзеркально — всі цифри «дивилися» в інший бік, або просто не за тим порядком, у якому їх диктувала Марина.

І дивилась на неї переляканими очима.

Марина заспокоїла її і попросила переказати кілька речень, які прийшли їй на пам’ять — початок казки про Колобка. Ліна загнулася на першому ж реченні і напружено підвела очі до стелі.

Якби вона їх опустила долу — з них би полилися сльози.

Марина вирішила не знущатися із дитини і запропонувала їй гру.

Дівчинка заплющувала очі, а Марина доторкувалася до згину її руки різними предметами — плюшовою іграшкою, пластмасовою лінійкою, склянкою — одне слово, усім, що було під рукою в її кабінеті.

— З чого це зроблене, як ти гадаєш? — весело питала вона і щораз чула неправильні відповіді.

Гра «ліворуч-праворуч», в яку вона запропонувала погратися, теж не дала жодних результатів: дівчинка категорично плуталась, в якій руці Марина тримала склянку — в лівій чи в правій.

Намагаючись не злякати її, Марина зробила ще один тест: дістала з полиці книжку (у неї завжди стояли дитячі книжки на той випадок, якщо хтось з маленьких пацієнтів захоче почитати) Андерсена, і попросила Ліну прочитати вголос першу-ліпшу історію.

Дівчинка відкрила сторінку з історією про краплю води.

Марина і сама любила цю маловідому казку. Вона була короткою — про те, як такий собі старигань на ім’я Копун Клопотун розглядав крізь збільшувальне скло краплю води і побачив в ній дивне містечко, по якому бігали крихітні люди, цокали бруківкою коні, впряжені в карети і візки — все було так само, як у великому Копенгагені…

Ліна повільно, по складах, які з’єднувала, як заманеться, почала читати перший рядок: «Випев-ноба-чилиз-біль-шувальнескло-черезя-кевсі-ре-чіздають-ся всто-разівбіль-шиминіж-наспра-вді…».

Вимовляючи цю нісенітницю, дівчинка весь час з острахом поглядала на Марину — чи не почне сварити. Але та схвально кивала головою.

Дівчинка зітхнула з полегшенням і з більшою впевненістю продовжила читання.

Цього разу, мова полилася з неї вільно і зв’язно, хіба що вона давала собі перепочинок, час від часу глибоко зітхаючи, ніби їй не вистачало повітря.

Марина знала цю казку напам’ять.

Але вже за хвилину слухання, зрозуміла, що зовсім забула, про що в ній ідеться!

Звідки в ній взялися нові герої — пара закоханих, що жили в тій краплі? З подивом дізналася, що та крапля знаходилася на кришці від каструлі. І що життя всіх її мешканців залежить від того, чи переверне куховарка кришку…

— Спочатку Міллі і Талль вирішили переїхати до іншої, сусідньої, краплі, яку бачили на склі вікна. Та крапля була більшою і прозорішою. І здавалася їм надійнішою, ніж їхня, маленька, — «читала» Ліна, старанно водячи пальцем по рядках. — І вони вирішили тікати з кришки, за межі своєї краплі, щоб побачити світ таким, яким він є…

Марина здивовано знизала плечима: невже у неї зовсім відібрало пам’ять?!

Вона тихо присіла на бильце крісла, і непомітно зазирнула на сторінку, по якій ковзав дитячий пальчик.

І ледь втрималася від здивованого вигуку: Ліна вправно, швидко, з чудовою безперервною інтонацією… на ходу вигадувала зовсім іншу — свою! — історію.

Робила це так майстерно, що важко було відрізнити словесну імпровізацію від реальної, Андерсенівської, історії. До того ж, дівчинка використовувала в цьому «вільному переказі» такі слова і словосполучення, хоч бери і записуй!

Марина слухала, відкривши рота. Більше того, те, що навигадувала дівчинка здалося їй набагато цікавішим.

Боротьба закоханих за краще місце закінчилась досить трагічно: їм таки вдалося вибратися за межі своєї краплі, пробитися крізь водяну стіну, пройти складний шлях від брудної кришки до віконного скла, за яким вони побачили світ, про який мріяли. А з першим промінчиком сонця, котрий «зазирнув до кухні у пошуках чогось смачненького», обоє… випарувалися, «до останньої хвилини тримаючись за руки…».

Ліна закінчила «читати» і швиденько закрила книжку.

Марина погладила дівчинку по голові.

— Тебе в школі часто викликають читати вголос? — запитала вона.

— Ні.

— А чому? Ти ж так гарно читаєш!

Дівчинка недовірливо зиркнула на Марину.

І більше не зронила ані пари з вуст.

Поставивши ще кілька запитань і не отримавши відповіді, Марина покликала матусю.

— Ну, що скажете? — зазирнула їй в очі пані.

— Ваша дівчинка нормальна… — сказала Марина. — Але ви пізнувато схаменулись.

Доки тривала пауза, Марина напружено складала докупи всі свої, не так давно отримані в університеті, знання.

— Нормальна? — з надією запитала мати Ліни. — Тоді що з нею?

— Дислексія, — відповіла Марина і повторила це слово, яке їй довелося вимовити чи не вперше, немов говорила сама з собою: — Так, дислексія…

— Господи… — видихнула жінка. — Це небезпечно? Що це означає?

Її руки і губи тремтіли. Зараз з неї злетів увесь лоск, навіть вивітрився вишуканий «Шалімар».

Марина помітила, що один ніготь був зламаний — певно, нервувала, доки сиділа в коридорі.

— У вашої доньки, — почала пояснювати Марина, — специфічне часткове порушення процесу засвоєння слів. Раніше такий розлад називали «словесною сліпотою». Такі діти сприймають світ тривимірним, образним. А все, що написано на папері — тобто всі друковані слова і символи, які вони не можуть уявити образно, ніяк не ідентифікуються. Тому і виникають проблеми з читанням, писанням і зі сприйняттям інформації.

Жінка розридалася:

— Не розумію! Вона все ж таки хвора?

— Це вважається порушенням орієнтації. Але такі діти можуть побудувати в собі цілий світ — з нічого… — посміхнувшись, сказала Марина і додала, немов говорила із собою: — 3 краплі води…

— Що? Яка крапля?! Що нам робити? Ви візьметесь за неї? Я добре платитиму за приватні уроки! Скільки треба.

…Марина взялася. Але не через оплату «скільки треба».

Маленька пацієнтка змусила її попрацювати над осмисленням і поглибленням теми своєї кандидатської.

Найбільшим даром цієї дівчинки було бачення ситуації в цілому, у трьох вимірах, що впливало на розвиток інтуіції, багатої уяви і тих знань, які не потребують спеціального вивчення.

Її думка летіла поперед слова — тому вона не могла правильно сформулювати ту навалу інформації, яку перетравлював мозок. Звідси виникала деяка «заплутаність свідомості», яку оточуючі сприймали за затримку в розвитку. Це виглядало парадоксально.

Марина взялася за дівчинку з такою наполегливістю, що за рік сеансів та вже могла досить пристойно читати, писати і висловлювати свої думки. Марина боялася лише одного — знищити її дар, переселивши до звичайного світу без можливості жити в своєму.

Тому її лікуваня зводилося до того аби вберегти Лінині здібності, не дати їй втратити образне мислення і ту дорогоцінну багатовимірність, в якій вона існувала.

Спочатку треба було сформувати в уяві маленької пацієнтки «розумове око», адже дислектики мають крім двох звичайних ще й «третє око» — не езотеричне, котрим в індуїстській міфології володіють боги, а цілком реальне — таку собі уявну крапку посеред чола, котра дає можливість орієнтуватися в реальному просторі.

Марина охрестила його «точкою відліку».

В цю «точку відліку» треба було перемістити «розумовий зір» — усе, що дівчинка бачила довкола себе.

Років за три пацієнтка навчилась користуватися цією «точкою» і досить адекватно почала сприймати всі двовимірні зображення і символи.

Благополучно закінчила школу.

Вступила, як і хотіли батьки, до Наргоспу.

За півроку так само благополучно кинула його і, під невпинним наглядом «пані лікарки», з легкістю вступила до кінематографічного факультету.

І тепер мала плани, які здавалися Марині нереальними, але цікавими, як космос…

…У Марини таких планів не було.

Вона захистила кандидатську, користуючись досвідом лікування Ліни і могла вважати свою біографію цілком сформованою і… катастрофічно закінченою.

Звичка «не їсти абищо» впевненим шляхом вела її до самотності.

Метафора чарівного віяла, котре розкрив перед нею той незабутній студент час від часу виникала в її душі і не знаходила аналогів в реальності.

Вона вже чудово знала, хто такий Жак Превер, читала англійською, відвідувала кіно- та театральні прем’єри, не пропускала виставок. Але дерев’яні стулки її існування залишалися щільно припасованими, склеєними між собою.

Часом ловила себе на думці, що в коловороті світської метушні шукає очима того, кого могла б одразу упізнати.

І сама себе сварила: дурепо, це від того, що ніяк не можеш визначитись, за кого йти — за Станіслава чи Сашка.

От і шукаєш когось третього, хто врятує від тих двох. А якщо це так, то просто треба усвідомити — ані той, ані той тобі не підходить.

Але довкола так мало чоловіків, котрі готові одружитися. А ці готові. Хоч завтра!

І що далі?

Далі треба буде йти на розумні компроміси, говорив їй поміркований внутрішній голос.

А інший — сумбурний і неясний — бурмотів про диво, романтику, несподіванки.

Про раптове впізнавання в натовпі. Про того давнього «Ромеро Санчеса» на пошарпаній сцені гумового містечка.

Звісно, в тому, що вона так і не наважувалася дати відповідь ані Сашкові з його рафінованою родиною, ані Стасу з перспективами виїхати до Канади, цей давній спогад не грав жодної ролі.

Хіба що на один відсоток.

Хіба що як «вищий знак» з натяком на те, що мусить бути хтось третій.

Але протягом усіх років, що проминули від її втечі з батьківської домівки, цей невідомий третій так і не з’явився. Тобто, було їх чимало — Марину не так просто оминути увагою! — але «того самого» не було.

І, відверто кажучи, часу на упізнання чи розглядання облич катастрофічно не вистачало.

Проте, був свій кабінет, добра репутація, пацієнти, котрі передавали її «з рук у руки», мов дорогоцінний дар і… безбарвна порожнеча вибору між двома «гідними кандидатурами».

…Це був один з тих днів, який доля часом підкидає як випробування: почуєш чи не почуєш?

Марина призначила Стасу зустріч на Воровського, просто на вулиці.

І до самого ранку ще не знала, що скаже. В його плани входило не гучне, але розкішне весілля в престижному ресторані і клопоти, пов’язані з від’їздом до Канади.

Зі своїми планами Марина ще не визначилась. Була в повному розпачі, обвішана питаннями, мов новорічна ялинка іграшками.

Ще не знаючи, що вирішити (хоча з боку Станіслава все було ясно, як божий день), зранку вирядилась так, як ніколи: якщо вже стрибати головою у воду, то перед тим хоч розважитись реакцією майбутнього чоловіка.

Чорні колготки в сіточку, червоні туфлі на шпильках і коротка джинсова спідниця. Нехай побачить, якою вона може бути! Обвела рот яскравою помадою. Посміялась у дзеркало, побачивши перед собою той образ, від якого плани Стаса можуть злегка похитнутися. І тоді вона спробує зачепитися бодай за одну маленьку соломинку, аби визначитись остаточно.

Всередині розкручувався якийсь внутрішній вентилятор і трощив лопатями все, що під них потрапляло. Під яскравою обгорткою було суцільне місиво.

Марина вирішила, що сьогодні мусить розставити все по своїх місцях і підготуватися до змін, які можуть відбутися, щойно вона скаже Стасу «так».

Серце стане серцем, нирки — нирками, а кров потече в правильному напрямку.

День має бути вирішальним, а рішення коротким, мов постріл.

Йшла вулицею, ловила на собі погляди, вдихала запах квітнучих каштанів і думала, що це місто нарешті належить їй.

Навіть провела рукою по стіні будинку. Вона була холодна і волога — така, що Марині закортіло притиснутися до неї щокою.

На розі побачила високу фігуру Стаса.

Він дивився просто на неї, але не помічав.

Марина посміхнулася: звісно, в такому вигляді він бачив її вперше.

Підійшла. Його очі округлились.

— Що за маскарад? — видихнув він.

Внутрішній вентилятор зупинився.

Марина відчула всередині тишу.

І порожнечу.

Але це була радісна і заспокійлива порожнеча, готова прийняти в себе усе, що завгодно, але тільки не цей тон, не цю фігуру, не ці очі.

І не… Канаду!

Подумки подякувавши винахідникам чорних колготок, Марина несподівано спокійно вимовила:

— Я прийшла попрощатися…

Він не зрозумів, недовірливо всміхнувся.

— Жартуєш?

— Ні, — сказала вона, дивуючись, як просто говорити правду.

Всі питання вмить обсипалися з неї і захрустіли під ногами скалками розбитих ялинкових іграшок.

— Поясниш? — запитав він.

— А що тут пояснювати?.. — здивувалася вона і вже повернувшись, щоби піти, додала щось для нього зовсім незрозуміле: — Просто… віяло не розкрилося…

І пішла якомога швидше, з кожним кроком відчуваючи легкість.

Але до кінця вулиці дійшла вже на ватяних ногах, підбори вгрузали в асфальт, мов у пластилін.

Ще один етап життя з імовірністю змінити його, закінчився — настає інший. І в цьому іншому вона теж має стати іншою.

Але якою, — лишалося загадкою.

Помітила, що стоїть перед яскравими дверима кав’ярні, що нагадували вхід до циркового намету-шапіто. Прочитала: «Суок».

Увійшла, подумавши, що сьогоднішню подію треба відзначити.

Кав’ярня у цей час, що ледь перейшов за пів на шосту, була порожня.

Тільки під яскравим незграбним малюнком із зображенням персонажів «Трьох товстунів» на чолі із головною героїнею — самою Суок, котра чомусь балансувала на кулі (вітання малярам-плагіаторам від Пабло Пікасо!), — сидів чоловік і відстороненим поглядом дивився на неї.

Точніше — крізь неї.

І… точнісінько так, як вісім чи десять років тому в порожньому сквері її рідного містечка.

«Ромеро Санчес»!

У ньому змінилося все, крім цього погляду, за яким вона його і впізнала.

Якби не цей погляд, вона б посміхнулася, помахала б рукою і гукнула через два столики: «А ви колись виступали в нашому клубі!».

Але той самий погляд — важкий, мов земна куля, на якій балансувала Суок — унеможливив цю невимушену репліку.

Як унеможливило її і те, що відбулося всередині самої Марини: перед її очима знову розчахнулося, розкрилося, розквітло і забуяло всіма фарбами те «чарівне віяло».

Воно розгорнулося, вистрілило — і Марина з подивом зрозуміла, що тим віялом було ніщо інше, як її душа, а зовсім не зовнішні прояви життя, від яких вона чекала цього довгоочікуваного руху!

Саме тому, отримавши те, чого прагнула — столичного життя, освіти, вражень і тому подібного, вона ще жодного разу не відчула того щастя і захвату, як у день, коли на сцені обідраного клубу виступав студент, читаючи вірші незнайомого їй французького поета.

Отже краса світу не залежала від оточення і обставин!

Вона залежала від чогось зовсім іншого, від того, на що відгукується душа — це зіщулене і замкнене «чарівне віяло»!

Це відкриття вразило і збентежило її ще більше, ніж випадкова зустріч.

Але, якщо це сталося, швиденько міркувала Марина, чи може вона залишити все так, як є?

Встати і піти, не сказавши ані слова тому, хто спонукав її їхати світ за очі у пошуках того «віяла»?

Перед «Ромеро» стояв шкалик з горілкою, він дивився просто на неї тим самим поглядом — і це означало, що в його житті майже нічого не змінилося, крім зовнішності.

І їй знову шалено закортіло допомогти йому.

Але чим? Що вона могла? Подякувати за рішення втекти?

Нагадати про гумове місто, про його провал на сцені під свист юрби і стрекотіння старого кіноапарату? Йому це потрібно?!

Вона рішуче встала, підійшла і сіла навпроти:

— Сумуєш?..

— П’ю, — посміхнувся він, підсовуючи їй чарку.

Вона навіть не уявляла, як просто можна в’їхати у розмову, коли вдаєш із себе жінку легкої поведінки!

Жодних реверансів і нагадувань про колишню випадкову зустріч, жодних зайвих запитань.

Все виникає просто і одразу. Все зрозуміло без зайвих слів.

Вона відчайдушно перехилила чарку, розуміючи, що тільки так може знаходитись поруч нього.

Він простягнув їй сигарети, клацнув запальничкою.

Марина подумала, що якби вона підійшла з цим своїм: «А ви колись читали вірші в нашому клубі…», ніякого контакту не відбулося б. Адже «Ромеро» не виглядав людиною, котра хоче поспілкуватися з собі подібними, а її життя і думки аніскілечки його не цікавлять.

Говорила короткими і чіткими фразами, котрих він чекав від жінки в чорних колготках в сіточку.

Нічого зайвого.

«Я тобі подобаюсь?» — «Будемо дружити!»…

— Одразу видно, що ти — порядна людина. Тільки не пий більше, а то нічого не вийде.

— І так нічого не виходить, — махнув рукою він.

— Чого тобі бракує?

Він замислився і промимрив хмільним голосом, що йому всього вистачає: є цікава робота, хороша квартира, здорові батьки, необтяжлива самотність, насичене минуле.

А тепер усе може набути більшого сенсу, адже він збирається одружитись і… і, швидше за все, заведе рибок і собаку.

Ось воно що…

«Ромеро» був звичайнісінький, такий, як щойно покинутий нею Стасик.

Як усі інші.

Марина хотіла підвестися і попрощатись, але він швидко поклав свою руку на її і промовив, скривившись, ніби його пронизав зубний біль:

— Не йди!

Вона покірно опустилася на стілець.

Він налив у чарки — собі і їй.

Яскравий світ, що знову замайорів перед нею, навіть не зважаючи на очевидну брутальність ситуації, не згорнувся, не зник, а набув ще більшого об’єму, немов природа перед грозою.

З кав’ярні вони вийшли разом.

— Ти схожа на Суок… Знаєш? Така ж… прозора… — хмільним голосом бурмотів він і додав ледь чутно: — Я заплутався, Суок…

На протилежному боці від кав’ярні був досить дорогий готель, він повів її туди.

Вона не заперечувала. Нехай все йде, як іде. А на що можна було сподіватися? Що він упізнає її?

Ну, може і пригадає те гумове місто, засмічений сквер, дівчинку, що гризла кінчик коси, ті вірші — і що?

Відсахнеться, як від іще однієї проблеми, яких у нього, здається, і без неї не бракує.

…Вразила обережність і ніжність, з якою він торкався її, ніби вона дійсно була тією дівчинкою на кулі.

Якоїсь миті їй навіть здалося, що вони давно разом, тільки грають в піжмурки: блукають у темряві із зав’язаними очима.

А зір мають лише руки.

І що на ранок, скинувши пов’язки, упізнають одне одного, посміються над власною сліпотою і зітхнуть з полегшенням: гра закінчилася.

…Але прокинувшись вранці, вона побачила лише зібгані простирадла і грошову купюру в доларах, що лежала поруч.

…Гучномовець, що закликав населення мікрорайону на циркову виставу, проїхавшись вулицею тричі, затих.

Прийшла няня.

Марина помила кухлик і почала збиратися на роботу.

Увечері ще мала зайти до Любові Данилівни Северин, яка тепер знаходилась під опікою доглядальниці і чекала на неї, щоб «погомоніти» про ту «проклятущу Америку», з якої «не повертаються».

Спробувати запевнити себе і її, що це не так.

І прочитати кілька розділів з «Джен Ейр», як це робив її син…

ДЕНИС

Дзеркальна куля мерехтіла перед очима. У спалахах уривчасто виникали обличчя моїх друзів — таких само кумедних, яким був і я: бобики в гостях у барбосів з зеленими, червоними, синіми відблисками на писках.

Герої невидимого фронту!

Адже крім іноземних журналістів, нами не поцікавився жоден з наших. І ми поринули у розкіш і розгул зіркового життя в оазі квітучого капіталізму.

І самі стали центром тих веселощів, котрі недоступні або просто незрозумілі нашим іноземним побратимам.

Вони в’юнилися довкола нас, мов бджоли, мухи та інші комахи, що їм виставили блюдечко з диким медом.

Погано пам’ятаю деталі, але у тих спалахах залишалися видіння незбагненного братання і неймовірної любові, котру відчував до кожного «пінгвіна» чи кожної оголено-шовкової папужки.

Ще раз упевнився, що світ малий, мов помаранч — вміщається в долоню.

Витискай з нього сік одним рухом і пий.

Але є одна умова: він перший мусить вичавити з тебе всі соки!

Спалах: чоловік з десять стоять довкола нашого столика, всі ми обіймаємося і співаємо «єстердей!» і «єлоу сабмарин!».

Спалах: ми затягуємо «Ой, чий то кінь стоїть!». А що вони всі підхоплюють, одному Богові відомо. Але ж співають!

Спалах: сміх Лізи. Бачу і чую його вперше. Невже їй не двадцять?!!

Спалах: Дезмонд стає на одне коліно перед Лізою і його жест повторюють з десяток чоловіків. Ну і кабаре!

Спалах: обличчя актриси, ім’я якої не називаю з міркувань скромності — ми танцюємо у штовханині танцювальної зали і говоримо так, ніби вчилися в одній совдепівській школі. Її золотий шлейф плутається під моїми ногами і я підбираю його собі на плече. Лунають оплески і сміх.

Все, що поза цими спалахами — моя особиста темрява, моя альтернатива, котру завжди маю в собі, немов лакмусову смужку для перевірки справжності розчину, в який мене занурюють обставини.

У цій далекій темряві, мов у сивій пляшці, закорковані інші часи, інші обличчя, інша музика. Я пірнаю туди і лежу на самому дні в позі ембріона, спостерігаючи як високо вгорі — там, де світиться обід горлечка — мерехтять і вирують святкові спалахи.

Головне — не сплутати де ти справжній, а де — виконуєш обов’язки улюбленця долі…

…О четвертій ранку Нью-Йорк виглядав втомленим, схожим на нас, що поверталися з вечірки: зібгані, заховані в кишеню краватки-метелики, запах тютюну у волоссі, уповільненість рухів.

Ми були вивісками, на яких згасли святкові гірлянди. І такими самими були вулиці — без сяяння рекламних вогнів вони виглядали натуральними, природними і зосередженими на майбутньому дні. Власне, Нью-Йорк був трударем, а його вечірній лоск призначався для тих, хто безтямно смітить грішми.

В ліфті Дезмонд Уітенберг сказав, показуючи відстовбурчену пляшкою шампанського кишеню:

— Поїдемо на дах. Пропоную зустріти схід сонця. Ну і нарешті відсвяткувати цю справу без свідків.

І натиснув на кнопку верхнього поверху.

Ми не сперечалися. Тільки тут, у червоній м’якій кабіні замкненого простору, котра ледь чутно гула, здіймаючи нас на висоту пташиного лету, я нарешті відчув, що все позаду, що можна розслабитись. Дез обійняв нас за плечі. Ми мовчали. І от такою скульптурною групою, котра символізувала дружбу навіки, випливли на дах.

На горі на нас чекала цивілізація — зі столиками і шезлонгами, з квітником і баром, за стійкою якого дрімав бармен.

Побачивши нас, він стрепенувся, але Дез махнув йому рукою, мовляв, не зважай.

Ми сіли в крісла, скинули туфлі, простягнули натомлені ноги, поклавши їх, як і годиться, на стіл.

Дез відкоркував шампанське і знову махнув послужливому бармену — склянок не треба.

Пити шампанське з горлечка на даху нью-йоркського хмарочоса — чим не закінчення переможного вечора?!

Ми ширяли над сірим вранішнім містом, спостерігаючи, як рожевіють або срібляться кінчики загострених багатоповерхівок.

Деінде у вікнах спалахувало світло…

— Успіх варто закріпити, — нарешті вимовив Дез. — Я зроблю вам контракт на рік. Будемо знімати тут продовження фільму. Я вже закинув декому цю вудку — і вони, здається, ковтнули наживку. Отримаємо наші гроші — і вперед.

Ми з Лізою перезирнулися.

— Дез, — обережно сказав я. — У нас тут є ще одна справа…

— Справа? Яка? — здивувався він.

Я хотів, щоб далі говорила Єлизавета і кивнув їй.

— Так, — сказала вона, — я хочу розшукати свою доньку.

Дез напружився, спохмурнів, скинув ноги зі столу і подався вперед.

На два голоси нам довелося повідати йому всю історію, приховавши лиш те, що не стосувалося жодних вух.

Мовляв, донька вийшла заміж за якогось американця і зникла. Тепер треба знайти того американця і владнати непорозуміння.

— Це той Маклейн, про якого ви мене питали? — здогадався Дезмонд.

— Так, — сказав я. — І якби ти допоміг знайти його, — це було би чудовим завершенням нашої мандрівки.

— А контракт? — розгублено запитав Дез.

— Не знаю… — сказала Ліза.

— Розумієш, ми мусимо це зробити, — сказав я.

— Отже, фільм був приводом? — осяяло Деза.

— Чудовим приводом, брате! — посміхнувся я, поплескавши його по плечі. — Хіба не так?

Він ображено засопів.

Ліза підвелася і котячою ходою наблизившись до його крісла, сіла на бильце, обійнявши його за плечі:

— Ти з нами?

Можу віддати руку на відсіч, але у нього перехопило подих.

Адже в Лізиних словах було все: прохання допомоги, вибачення, ніжність, тривога, надія. Дез суворо насупив брови і… простягнув їй руку.

Вона поклала на неї свою.

Відчуваючи урочистість моменту, я скріпив ці схрещені долоні своєю десницю.

Саме за ці кілька миттєвостей, які я вирахував з точністю завзятого астронома і романтизмом творця мелодрам, над шпилями будівель зійшло сонце.

Я очима вказав друзям на урочисте народження світила, що освячувало наше товариство, і вони зрозуміли мене, як можуть зрозуміти таку виграшну мізансцену лише ті, хто бачить світ крізь вічко «чарівного ліхтаря».

Не вистачало лиш зворушливої музики…

— «Портретні психотипи і етнічні мотиви в давніх іконах невідомих майстрів XV сторіччя Карпатського регіону»… Гм… Цікаво… Автор Джошуа Маклейн…

Ми нависли головами над екраном монітора, заважаючи Дезмонду Уітенбергу вчитатися в текст, який заворожив його на кілька хвилин настільки, що попіл сигарети впав на клавіатуру.

— Гортай далі, — поквапив я. — Де це надруковано?

— Ви збираєтесь їздити по всіх видавництвах Америки? — здивувався Дез. — Май на увазі — у нас над усе цінують конфіденційність. Вам його адреси ніхто не скаже!

— Гортай! — попросила Ліза і сама нетерпляче натисла на клавішу «Paqe Down».

На екрані замиготіли сторінки з текстом і репродукціями.

— О! Все значно простіше! — вигукнув Дез, коли ми дісталися останньої сторінки, на якій було позначено сайт університету у штаті Каліфорнія в Сан-Дієго — «San Diego State University, SDSU» і відомості про автора — викладача цього ж університету.

— Їдьмо! — рішуче сказала Єлизавета. — Якщо він викладає в Сан-Дієго, то, певно, там і мешкає.

— Не факт! А якщо він там більше не викладає? — зауважив Дез. — Такі науковці, як ваш містер Джошуа, мають звичку мандрувати. Його викладання саме в цьому універі могло бути тимчасовим. Тобто, прочитав курс лекцій і подався далі, деінде, куди запросять. Адже предмет, пов’язаний із мистецтвом слов’ян надто специфічний.

— І що робити? — посміхнувся я. — Звертатися до ФБР? Чи об’їжджати всі учбові заклади, де є такий специфічний предмет?

— Якщо це подовжить ваш візит бодай на пару років — я згоден! — хитро сказав Дез. — Грошей у нас достатньо. Віза на три роки. І, до речі, в призовому фонді є і нова кіноапаратура, яку ми отримаємо за два дні. Отже…

Ліза злегка стукнула його по чолу:

— Пару тижнів, Дез! Пару тижнів. Інакше мені доведеться перевернути твою країну разом із тобою догори дригом!

— Ну… Мене ти вже перевернула, — буркнув Дез, беручи до рук свій мобільний. — Ок. Зараз спробуємо з’ясувати…

Він довго чекав на відповідь і нарешті отримавши її, залопотів щось іспанською, хитро поглядаючи на нас — чи справив враження.

Я із серйозним виглядом відтис від кулака великий палець — так, класно, вражені.

Лопотів досить довго.

Нарешті відклав слухавку і звернувся до нас:

— Це Мігель, мій старий приятель. Нащадок племені кумеяй. Принаймні, він так вважає. Спочатку працював у Голлівуді реквізитором, тепер власник мережі ресторанів в Каліфорнії, знає всіх, хто заслуговує на його увагу. Якщо поїдемо, пригостить нас найкращим гаспачо під каплуна, фаршированого мідіями, устрицями та каштанами.

— До чого тут каплун?! — обурилась Єлизавета.

— Каплун, дорогі мої, або як його ще можна назвати — добре відгодований півень кіло на п’ятдесят — це те, заради чого варто вислухати всі байки Мігеля про його пращурів від першого висадження іспанців в затоку Сан-Дієго під керівництвом славетного Хуана Родрігеса Кабрільо! А гідно оцінити смаковий букет мідій, устриць і каштанів, зашитих в його шлунку — це все одно, що возвести Мігеля на престол самого Папи!

— До дідька мені всі ці збочення! — сказала Єлизавета.

Але, знаючи Деза, я поспішив погасити її обурення красномовним поглядом.

— Не слухай її, ненажеро! Ми готові до цього знущання над шлунком, — відказав я. — Отже?!.

— Отже, — підхопив Дез, — за кілька хвилин він перетелефонує. Адже саме зараз на моє прохання розмовляє з ректором того університету, котрий нас цікавить. Гадаю, ректор є більшим прихильником каплуна, ніж ви, невігласи. І скаже всю правду.

— Я зварю кави, — нервово сказала Ліза і зайшла за стійку бару, оснащену різноманітною технікою, якою Дез майже не користувався.

Коли вона повернулася, несучи маленьку тацю з трьома філіжанками, Дез знову туркотів у слухавку.

Але цього разу не довго.

— У нас є шанс! — повідомив він. — Ваш містер мистецтвознавець має таки помешкання в Сан-Дієго!

— Рушаймо! — вигукнула Ліза, випускаючи з рук тацю.

Три філіжанки, мов у рапіді, почали з’їжджати їй на коліна.

Дезмонд героїчно підставив під них руки.

Обпікся, скочив, застрибав, хапаючись пальцями за мочку вуха.

Дивно: на різних кінцях континенту люди часом роблять одні й ті самі рухи, не замислюючись, хто їх вигадав першим.

Скажімо, хапаються за кінчик вуха або крутять дулі, або — пальцем біля скроні…

…План подальших дій ми склали швидко: квитки «Нью-Йорк — Сан-Дієго».

До того ж, завбачливий Дезмонд запропонував зробити кілька переглядів нашого фестивального фільму в ресторані цього ще невідомого нам Мігеля.

Мовляв, не їхати ж в таку далечінь з порожніми руками. Та ще й підзаробимо на квитках!

Ми розійшлися по своїх кімнатах — збиратися.

Я не уявляв, що все може скластися так просто.

І саме тому, що все склалося, мене охопило неабияке хвилювання. Адже далі мала бути зустріч.

Якою вона може бути, які слова знайти? Які пояснення?

І навіщо вони — тепер?

Зрозумілим і логічним було лиш одне: мати мусить знайти доньку, я мушу підтримати її у пошуках. Що далі?

Те, що я можу побачити Ліку, поговорити з нею, поки що здавалося мені нереальним, фантастичним і… позбавленим будь-якого сенсу.

Це ніби як багато років бігти нескінченною біговою доріжкою, яка веде за виднокіл — і ось раптом вдалині забовванів транспарант з написом «Фініш».

І доріжка добігла кінця.

Не знаючи, як вгамувати суперечливість почуттів, які охопили мене, я чіплявся за кожну мить, коли можу побути сам на сам.

Вирішив зателефонувати Марині.

Поглянув на годинник: у Києві в цей час був вечір.

Зрадів, коли почув у слухавці її голос.

Марина сказала, що вона саме знаходиться поряд з мамою, що у них все добре і привітала з перемогою, про яку дізналася з Інтернету.

Вона говорила до мене з іншого краю землі, з іншого життя. Це якимось чином врівноважило і заспокоїло мене.

Я сказав, що післязавтра ми вирушаємо в Сан-Дієго.

— Вона там? — запитала Марина.

— Так…

Вона трохи помовчала і знову запитала:

— Дуже хвилюєшся?

Можна було б збрехати, але я сказав: «Так».

— Чому?

Вона питала, мов лікар.

Власне, вона ж і була лікарем, нема що дивуватись. Вона поставила правильне запитання — не з цікавості (знаючи її, це я розумів напевне), а швидше заради того, щоби я сам міг відповісти на нього якомога чіткіше.

Відповідей на цю хвилину в голові роїлося безліч.

Треба було обрати найчеснішу. І тому я мовчав.

Вона теж мовчала.

Чув лиш її дихання.

— Бо не знаю, що скажу їй…

— Я думаю, що ти сам собі допоможеш у потрібну мить, — сказала Марина. — Тобто… Ти сам зрозумієш, що треба робити, як діяти і що говорити. Просто зараз не думай про це. Все буде так, як має бути.

Ці прості слова заспокоїли мене.

Дійсно, про що мені зараз думати? Навіщо моделювати те, що може розвалитися, мов картярський будиночок.

— Ти справжній друг! Дякую, — сказав я.

— Ага… — відказала вона і поклала слухавку.

— …Речі переживають людей. Раніше я над цим не замислювалась. А тепер от поміняла всі меблі в будинку, влізла у кредит років на десять і думаю: кому вони дістануться? Хто дивитиметься в ті дзеркала після мене? Стою в передпокої, дивлюсь у люстро і думаю лиш про це.

— А я ще років у вісімнадцять з жахом зрозуміла, що моя золота підвіска на ланцюжку, котру сама собі купила на закінчення коледжу — вічна. Бачите, вона і зараз на мені? Я вже, як мавпа, а вона — нічого собі, блищить, як і п’ятдесят років тому. А ще років за десять-двадцять так само висітиме на комусь іншому.

— …синя акула може народити за раз аж п’ятдесят двох дитинчат! Довжина кожної новонародженої акули становить тридцять сантиметрів! Синя акула може розвивати швидкість до сімдесяти кілометрів на годину…

— Ти коли-небудь замовкнеш? Хоч на три хвилини? Зараз почнеться реєстрація.

— …під час парування самці сильно кусають самок, проте від укусів їх надійно захищає груба шкіра.

— Це ти йому розповів про парування?

— Він уже дорослий. Хлопцю вісім років!

— …підводні печери поблизу узбережжя Мексики вночі стають притулком для багатьох рифових акул! Аквалангісти бачили в печерах близько ста сплячих рибин! Ма, а ми їх побачимо?

— Побачимо. Не крутись!

— …люди хочуть мати пастиря, вірити месії, йти за пасіонарієм, слухати пророка. Їм страшно залишитись сам на сам із собою, їм потрібен поводир. А ти можеш поставити їх в ці умови — «сам на сам», аби вони побачили, наскільки можуть бути самодостатніми і обходитись без сторонньої допомоги. Варто лиш знати мету і вірити в кінцевий результат.

Я озирнувся на знайомий голос: це говорив Єлизаветі Дезмонд Уітенберг.

Вони стояли за мною в черзі на посадку на літак «Нью-Йорк — Сан-Дієго». Перед тим я дослухався до інших розмов, що вели дві старенькі пані, молоде подружжя із хлопчиком в рогових окулярах.

Вуха перетворилися на локатори.

Якісь слова я перекладав не точно, адже не вловлював нюансів, але загалом люди гомоніли так само, як будь-де у будь-яких чергах.

Щойно я озирнувся, як Дезмонд розплився в дурнуватій посмішці і, надувши одну щоку, вдарив по ній кулаком.

Мовляв, нема що підслуховувати — «пшик тобі»!

Ліза засміялась.

Я давно помітив, що вона йому подобається не на жарт. Дивним було лиш те, що відомий мартопляс Дезмонд Уітенберг після смерті дружини (та загинула під час катання на лижах років двадцять тому), головним чином «спеціалізувався» на зовсім юних пасіях, котрі з кожним роком дедалі молодшали.

Я неодноразово кпинив над його схильністю до полювальниць за ролями і кредитними картками. Він і не сперечався. Якось зауважив, що нічого більшого і не чекає.

Йому досить того, що може виправдовувати сподівання інших…

Йдучи по довгій «кишці» до боїнга, я несподівано подумав: а що, коли він впаде?

Саме тоді, коли все тільки починається?

Наша примарна, але все ж таки слава.

Наближення до мети.

Новий виток у стосунках з цими людьми, котрі ставали для мене дедалі важливішими.

Хто дізнається про те, для чого і навіщо ми летіли до Сан-Дієго?

Якими були?

І які життєві ланцюжки увірвалися разом з нашим життям?

І… що я мав сказати Ліці?

Щоправда, на останнє запитання у мене відповіді не було.

Я подумки вилаявся. Якщо Богу буде цікаво дізнатися про фінал цього кіно, до якого він сам написав сценарій багато років тому, ми все ж таки мусимо долетіти.

…В аеропорту нас зустрів той самий «нащадок племені кумеяй» на ім’я Мігель.

Вони з Дезом хвилини зо три відривали один одного від підлоги, стискаючи в міцних обіймах.

Досить кумедно виглядав цей ритуал!

Бідолашному Дезмонду довелося добряче упріти аби ноги Мігеля відірвалися від землі.

Адже той являв собою триярусну гору, доволі величну, немов Джамалунгма.

На ньому була довжелезна жовта футболка, пляжні шльопанці і короткі вицвілі шорти.

Скажи кому-небудь, що перед нами — хазяїн мережі ресторанів і готелів на одному з найбагатших узбереж Каліфорнії, — ніхто би не повірив.

Галасливий, зі смоляним волоссям, зібраним на потилиці у зворушливу гульку, щокастий, Мігель одразу справив враження свого хлопця і я не без задоволення потис його велику м’ясисту долоню.

Ліза поруч із ним здавалася мишкою.

У своє авто він вніс її двома пальцями.

Мов шахову фігурку переставив.

І ми помчали їсти розрекламованого Дезмондом каплуна.

Дорогою Мігель, як годиться гостинному господареві, розповідав про місцину, в якій нам довелося опинитися. Говорив голосно, не дивлячись на дорогу і без жодної перерви на рекламну паузу — тобто, наші захоплені вигуки.

Підозрюю, що він повіз нас найдальшою дорогою, щоби охопити всі краєвиди, котрі могли би нас вразити. Ми крутили головами на всі боки, впевнюючись, що дійсно потрапили в зелений тихоокеанський рай.

Височенні пальми розхитувалися над трасою, мов гігантські квіти з банановими пелюстками. Далеко за грядою білосніжних будівель, котрі скидалися на грудки пресованого цукру, зеленіли неосяжні поля для гольфу, підстрижені під гребінку.

Зробивши крутий поворот, Мігель помчав крізь місто, котре все ж таки подекуди мало досить демократичний вигляд.

Але на самому узбережжі, де розташувався його готель, нас знову оточили пейзажі, бачені в кіно: стерильні стежки, анфілади пальм і геометрично підстрижена рослинність.

Все виглядало ідеально, немов цю іграшкову місцину змайстрував небесний ювелір, орудуючи мікроскопічними інструментами.

Ми не могли відмовити доброзичливому нащадку племені кумеяй ані в поселенні, ані у вечері, яка чекала на нас на відкритій веранді.

Мігель запевнив, що з верхнього майданчика добре видно те поселення, в якому мешкає об’єкт нашої зацікавленості. Але спішити туди не варто, адже просто так потрапити в «gated community» (так називалася закрита зона, котра розташовувалась за парканом) нам буде нелегко, якщо нас туди ніхто не запрошував.

Оскільки ми дійсно були з розряду саме таких гостей, нам не залишалося нічого іншого, як оцінити свої шанси з висоти Мігелевого готелю, що мав назву «Енні».

Три наших номери містилися на одному поверсі і сполучалися одним широким і довгим заквітчаним балконом.

Ми домовилися прийняти душ, переодягтися і вийти до вечері хвилин за тридцять.

Я обожнюю заходити в невідомі готельні номери!

Не знаю чому, але от такі тимчасові помешкання викликають у мене дивні і приємні асоціації: ніби вповзаєш в чужу шкіру, котра на певний час здається тобі кращою за власну.

І тим приємніше, що про такі помешкання не треба дбати, адже невидимі феї в потрібний час підкладуть тобі все нове, свіже — рушники, капці, халати, різні миючі прибамбаси у ванній кімнаті, наповнять холодильник напоями, ідеально застелять зібгані простирадла.

Постоявши під душем, я вийшов на балкон.

Тихий океан котив довгі повільні хвилі, сягаючи квітучих садів «gated community».

Приватні пляжі цього поселення, на відміну від пляжів по цей бік набережної, біля підніжжя нашого готелю, були сліпучо-білими, ідеально гладкими і порожніми, мов поверхня Місяця.

А тут, внизу під балконом, ресторанчики і кав’ярні тулилися одне до одного, мов у бджолиних стільниках.

На пляжах юрмилися люди, в хвилях борсалися серфінгісти, ревіли скутери, а на горизонті погойдувалися яхти.

На цьому тлі, те уквітчане поселення здавалося штучним, марсіанським, безлюдним.

І тривожна думка про те, що вона мешкає там, неприємно дряпнула по серцю.

За півгодини на нас чекав накритий стіл на веранді Мігелевого готелю.

За кожним кріслом стояв офіціант.

Сам господар, одягнений досить карнавально — в яскраво-червону сорочку з чорною шкіряною краваткою і вишитим широким паском (певно, так одягалися його пращури!) стояв біля столу.

Ми розсілися.

Офіціанти заснували за нашими спинами. Поставили величезні тарелі, накриті срібними банями, хлюпнули в бокали по ковтку вина, щоб ми вибрали те, що найбільш смакує, заклацали запальничками, засвічуючи свічки.

Одне слово, все було досить респектабельно.

До тієї миті, поки Дезмонд не поплескав Мігеля по плечі:

— Досить, старий. Покінчимо з цим показовим виступом! А тепер давай поїмо по-людськи.

Мігель розреготався і зробив знак офіціантам.

Ті вмить випарувались з веранди, лишивши біля нас триярусну тацю.

Їли, як і їхали — під нестримні коментарі Мігеля щодо тієї чи іншої страви, в яких він розбирався, як фаховий кухар.

Ми чемно кивали головами, жували, посміхалися і ставили ввічливі риторичні запитання, щоби не образити привітного господаря.

Звісно, для двох з цієї веселої компанії, це кулінарне кишкоблудство зводилося до одного: якнайшвидше звільнитися і піти до того квітучого «віліджа», що маячив внизу, аби рознести його на друзки і скалки в пошуках одного відірваного ґудзика!

Цими двома були я і Єлизавета Тенецька…

…Фарширований каплун, котрого вивезли на таці, немов китайського імператора, дійсно мав загрозливий для шлунку вигляд. Ним могла б наїстися ціла армія. А ми вже були ситі після десятка закусок.

Я безпомічно глянув на Дезмонда, той — на Єлизавету. Вона зрозуміла без слів.

Наші шлунки потребували перепочинку!

Пані Тенецька розпочала «світську» бесіду, котра за пару хвилин завдяки її майстерності ставити запитання і жваво реагувати на відповіді, переросла в невимушену балачку, в якій, здавалося, брав участь і наш розкішний каплун.

Я робив зацікавлений вигляд і тоскно вдивлявся у «марсіанські» пляжі.

Набережна спалахнула ілюмінацією.

Червоне сонце вже наполовину сиділо у воді.

У густій зелені поселення «gated community» теж зажевріли вогники.

Певно, візит туди доведеться відкласти до ранку, з прикрістю подумав я, у піввуха слухаючи, як Дезмонд домовляється з Мігелем про покази нашого фільму для мешканців готелю.

Я майже випав з розмови, споглядаючи за життям набережної, дослухаючись до музики живих оркестрів і мріючи швидше опинитися у себе в номері на широкому двоспальному ліжку. Далекий переліт давався взнаки. Ми куняли.

Очі, заворожені ритмічним накатом довгих океанських хвиль, почали злипатися.

Майже у напівсні, почув, як Мігель з різким звуком відсунув свій стілець.

— Зараз, зараз я її вам покажу! — сказав він, звертаючись до Лізи, яка, певно, поставила йому якесь запитання.

Скочив і вибіг за двері.

Повертаючись до дійсності, я запитально поглянув на друзів.

— Що сталося?

— Ліз запитала в нього про родину, — пояснив Дезмонд.

— І він приведе їх всіх сюди? — зморщився я.

Після дороги і поживної їжі з міцною випивкою, не мав жодного бажання знайомитись з родичами Мігеля.

Дез похитав головою:

— Вони всі загинули в Пхукеті. Під час того цунамі дві тисячі четвертого. Дружина і двоє дітей. Він відправив їх відпочивати. Сам добудовував цей готель. Тепер вважає себе винним.

Отже, за жвавістю огрядного веселуна таїлася своя історія.

— А куди він побіг? — запитав я.

— Зараз побачиш, — зітхнув Дезмонд. — Він показує це не всім. Але я був впевнений, що для Ліз зробить виняток.

За кілька хвилин Мігель повернувся, несучи під пахвою планшет.

Сів біля Лізи, запрошуючи нас з Дезом приєднатися.

Ми схилилися над екраном.

Мігель натиснув потрібні кнопки і перед нами замиготіли кадри «домашнього відео»: пляж, фігурки людей на березі, панорама невеличкого готелю з численними бунгало на високих палях.

Все було знято недбалою рукою оператора-аматора.

Мігель живо коментував побачене:

— Ось, бачите? Це за п’ять хвилин до цунамі! Ці кадри я викупив у однієї телекомпанії за десять тисяч доларів — вони монтували фільм із зйомок свідків.

Мало що розуміючи, ми дивилися, як на наших очах з пляжу відступає вода, ніби якась міфічна риба швидко всотує її в пащеку.

— Бачите? — захлинався Мігель, вказуючи пальцем на екран. — Води вже немає метрів на сто! А люди радіють! Погляньте — ходять по дну, мушлі збирають… Дурні, дурні!

По пляжу дійсно бродили люди різного віку.

Дехто з цікавістю спостерігав за відступом води, дехто намагався наздогнати хвилі, що відступали і пірнав в них, дехто лежав в шезлонгах під парасолями, діти бігали по вологому піску, збираючи морську живність.

— Ну, дурні… — з незрозумілим захватом гарячково коментував Мігель, тицяючи товстим пальцем в екран. — Нікому не спало на думку, що воду вбирає цунамі! Дивіться — офіціант несе коктейль!!!

Він майже реготав і Ліза поклала свою долоню на його широченне зап’ястя.

— Дурні… — стишено видихнув Мігель, ніби приборканий цим дотиком.

І більше не коментував.

Ми і самі бачили, як так само швидко вдалині вода починає зворотній рух.

Наростає. Клубочиться. А на горизонті поволі виростає довга чорна хвиля…

За мить вона виросла і видовжилась по всій ширині горизонту.

Хтось — той, хто тримав камеру, з подивом але без страху чи тривоги в голосі, зауважив, що вода прибуває надто швидко і варто попередити тих, хто гуляє по мілині, щоб вони повернулися ближче до берега.

Очевидно, він казав про тих, кого знімав в цю мить: жінка в червоному купальнику тримала за руки двох дітей і стояла на березі, вдивляючись у наростаючу хвилю.

Мить настороженої тиші несподівано увірвалася криками, рухом, шаленими стрибками камери.

Останній більш-менш чіткий кадр, зафіксований аматором, був такий: хвиля, котра нарешті виросла, з неймовірною швидкістю ринула вперед.

Люди, що прогулювались уздовж звільненої від води мілині, щодуху помчали назад.

Але було запізно.

Камера сфокусувалася на жінці з дітьми, оператор встиг скрикнути «О, майн гот!» — і три фігурки в одну мить зникли в піні височенної потужної хвилі, котра кинулася наздоганяти (і наздогнала!) інших…

Мігель натис на паузу.

Зображення застигло.

Зупинена його рукою хвиля завмерла.

— Це була вона, Енні… — сказав Мігель, погладжуючи екран в тому місці, де хвилину тому видніли три фігурки. — Я її одразу впізнав, коли фільм показали. Тепер знаю, якою була їхня остання мить…

Я бачив, як Ліза стисла його зап’ястя.

Запала тиша.

— Вип’ємо, — сказав Дез. — Вони були чудові…

Ми мовчки випили.

Мігель закрив планшет і посміхнувся, окреслюючи рукою простір:

— Тепер вона — скрізь…

Я б ніколи не подумав, дивлячись на цього сповненого енергії здорованя, що за його статурним фасадом криється трагедія.

Власне, такі самі невисловлені трагедії, криються і за зачиненими стулками в багатьох інших.

Гадаю — в усіх. У кожного — своє…

Хіба я сам не згадував постійно ту, ніким не зафіксовану мить, коли випроваджував Ліку в той останній похід?..

Певно, і Єлизавета думала про щось подібне.

Певно, щось подібне міг згадати і Дезмонд Уітенберг.

Те, про що ми ніколи не говорили.

— А каплун вже зовсім захолонув… — констатував Мігель.

Я був радий такому повороту, хоча каплун нізащо не поліз би мені до рота. Хотілося поділитися з цим нащадком вимерлого іспанського племені чимось сокровенним.

Можливо, є в цьому якась розрада — показати іншому, що ти страждав не менше за нього. Але я ніколи не користувався такими прийомами.

Натомість мені в голову полізли якісь легковажні історії — ціла лавина різних байок.

Уявив себе звіром, що відводить зграю від прірви. Точніше — подалі від цунамі.

І розповів історію п’ятирічної давнини, коли мені довелося виконувати замовлення одного багатого аравійця: зняти фільм до дня народження його нової української дружини на ім’я Офелія…

…Звісно, ім’я було вигаданим.

Білявку звали Тося Поскубенко. Будучи прискіпливим, я не полінувався з’їздити до Луганська, звідки була родом новітня «мільйонерка» і дізнався, що в класі її називали «Паскуденко».

Огрядні жіночки, колишні однокласниці, говорили про неї із неприхованою заздрістю, мовляв, знайшла собі те, що шукала, і тепер, тирла цибата, має все.

Озброєний почутим, я все ж таки вирішив взятися за замовлення.

У призначений час аравієць повіз мене за місто у свій маєток.

Чоловіком він був досить приязним. Довірливо заглядав в очі, з акцентом, але українською розповідав про зворушливі забаганки дружини, про її неземну вроду і неймовірні здібності. Офелія, завдяки йому, щойно розпочала кар’єру моделі, а до того опанувала ландшафтний дизайн, трошки повчилася на режисерських курсах, обожнювала породистих коней, розводила китайських «золотих рибок», малювала картини, збирала антикваріат і була першою світською левицею всіх більш-менш відомих тусівок.

Я готувався побачити перед собою неабияку розумницю-Попелюшку з глибин промислового міста, котрій випала козирна карта у вигляді «принца» з Саудівської Аравії.

Тося-Офелія вийшла на поріг велетенського маєтку, оточеного анфіладою з білих колон, мов цариця!

На ній були сріблясті лосини і довга футболка, розшита стразами Сваровські. Під пахвою тримала кудлатого цуцика із рожевим бантиком на голові. «Продавчині Троєщинського ринку нервово курять біля туалету!», — подумки посміхнувся я.

Простота обличчя зі скошеним підборіддям і широким переніссям була ретельно замаскована яскравим макіяжем. Гелеві вуста неприродно видувалися за кінчик носа, штучно сформовані «сердечком». «Сергій Звєрєв знервовано приєднується до продавчинь Троєщини!», — пролунав в моїй голові другий коментар.

Офелія повисла на руці свого принца, сховалася за його широкою спиною, грайливо поглядаючи в мій бік. Принц пояснив, що її будуть «знімати в кіно» і попросив виконувати все, що накаже режисер. Тобто, я.

За п’ять днів зйомок Тося Паскуденко добряче заразила мене вірусом «класової ненависті», наслідки якої я почав згодом плекати в собі, як подразник для власного сумління.

Монтував фільм удома.

Тоді мати ще була здорова і, після смерті батька, часто приходила до мене. Вона тихенько сиділа за моєю спиною і годинами спостерігала цю досить нецікаву і марудну роботу. Я різав, кроїв, перекроював кадри.

Курив, чортихався і кілька разів вжив тих висловів, котрі не стосувалися ніжних материнських вух.

…Офелія на іподромі.

Вся в білому, з червоною квіткою в довгому, але зіпсованому численними перукарськими процедурами, волоссі. Кінь — білий. Збруя теж біла, інкрустована перлинами. Лізе на коня, випнувши зад, який послужливо підпирає молодий тренер.

«У мене вісім коней, — коментує Офелія, — і всі з різних країн світу!».

…ось вона в шовковому халаті, розшитому китайськими драконами, з тим же цуциком на руках, демонструє інтер’єр зали.

«Ці колони — з Греції. Одна з них піднята з дна моря. Раритет! Ми навіть вчених винаймали, щоб отримати сертифікат!». Вона тре рукою одну з гладких колон і додає: «Уявіть собі, скільки треба було зусиль, щоб ось так відшліфувати її, аби вона була схожа на інші і не вибивалася із загального архітектурного ансамблю!» (на цьому місці я почув легке материнське пхикання у себе за спиною). «А ось ця накидка зі шкіри справжнього поні, — веде за собою камеру Офелія, вказуючи на диван в стилі «ампір». — Ну, поні… Знаєте? Такі маленькі коники. Користі від них — ніякої! Пусик (це вона так називає свого аравійця) замовляв його в Новій Зеландії, живого! Його там прямо в прерії вполювали. Там же і шкуру вичинили. Щоби все було по-справжньому, а не магазинне. Я не люблю штучності!» (я знову почув пхикання за своєю спиною. Цього разу — подвійне).

Далі тяглися кадри родинної вечері.

«Пусик» і Офелія сиділи за довгим англійським столом, сервірованим за кращими зразками п’ятизіркових ресторанів. Перед ними, як годиться, горіли довгі білі свічки. Посміюючись, подружжя скандувало: «Люся! Люся!».

В кадр увійшла служниця Люся з великою срібною тацею в руках.

— Що це? — запитала Офелія.

— Піца «Луї Тринадцятий»… — вклонилася Люся.

Подружжя побесідувало про страви. Певно, вони добре підготувалися до цієї зйомки, адже Офелія жваво і невимушено розповіла про те, що цю піцу вигадав італієць Ренато Віола. І що майже таку саму вони з Пусиком замовляли в Парижі за вісім тисяч євро. Старанно перерахувала всі інгредієнти: сир моцарелла буффало, три різновиди кав’яру, червоний лангуст, креветки і омар. Трошки збилася, згадуючи назву спеціальної рожевої солі, яку вони замовляють в Австрії — «Murray River».

З виглядом доброї, але прискіпливої господині, Офелія запитала, якими руками Люся робила їжу — чистими чи бралася за волосся і, переливчасто сміючись, почала кидати шматки «Луї Тринадцятого» цуцику. Той кумедно стрибав і розвозив їх по дубовому паркету.

Люся приязно, мов на дітей, поглядала на господарів. І крадькома — на плоди своєї праці, котрі кудлата потвора ганяла по підлозі.

На цьому місці з-за своєї спини я почув материнський голос…

Відверто кажучи, я ніколи не чекав такого від своєї інтелігентної матусі, колишньої викладачки університету, літньої жінки з бездоганними літературними смаками.

— Щоб ти в пеклі вічно серла тим Луї Тринадцятим і довіку висратись не могла! — спокійним тоном вимовила моя чемна мама.

…Мігель реготав, мов навіжений.

— Невже у вашій країні є такі заможні люди? — запитав він і кивнув в бік «gated community». — Давньогрецькі колони не можуть собі дозволити навіть вони!

Довелося зробити екскурс в економічну і політичну ситуацію на рідній батьківщині.

Мігель був відверто здивований.

Ми з Лізою — не менш. Адже два запитання нашого привітного господаря стосувалися тих знань, котрі він, певно, отримав ще в початковій школі: чи є в нашій країні «цар» і чи правда, що на сніданок ми їмо чорний кав’яр, запиваючи його горілкою.

Ми вирішили не розчаровувати його.

Поволі і ця, я б сказав, пізнавальна, частина нашої вечірки добігла кінця.

І я нарешті поставив запитання руба, хоча мій язик вже добряче заплітався:

— Мігелю, друже, а ти точно впевнений, що він мешкає там?

Я махнув рукою в бік «зони» і, як це завжди буває зі мною, коли «приймеш зайвого», відчув укол «класової ненависті», котра тут здавалася безглуздою, а головне — досить підступно нагадувала звичайнісіньку заздрість. Адже люди за тим квітучим парканом не були ані політиками, ані олігархами, ані представниками мафіозних кланів.

Здебільшого вони були звичайними фахівцями своєї справи, котрі заробляють власною працею, а не дрібним чи масштабним ошуканством решти менш успішних громадян власної країни.

— Хто? — закліпав очима Мігель.

— Той, про кого ти дізнавався у ректора університету, — нагадав Дезмонд. — Маклейн.

— A-а… Ну, так… Звісно, — сказав Мігель. — Але вас туди не пустять. Якщо ви не домовлялися. Там охорона.

Все було, як у нас на схилах Дніпра — заборонена зона, загороджені пляжі.

Тільки вілли на березі були набагато нижчими, а пляжі — чистішими.

— Це ми ще перевіримо… — сказав я.

— Перевіримо, але завтра, — зауважив Дез.

Ліза запропонувала розходитись на відпочинок.

Каплун лишився стояти посеред розкуроченого столу незайманим, мов покинутий наречений…

Я повернувся до своїх апартаментів і з подивом відчув, що сон відступив.

Подумав, що дивно було б лягати в ліжко, коли ти знаходишся за кілька сот метрів від мети.

Поглянув на годинник — усього-на-всього десята!

Набережна була сповнена какофонією звуків, океан виблискував міріадами різнобарвних вогнів, острівець «gated community» вібрував потужними ультразвуковими сигналами, закликаючи бодай наблизитись до нього.

Я накинув куртку і вийшов з номера.

…Все, що з висоти готельної веранди здавалося близьким, при наближенні — віддалилося і розтяглося на кілометри, немов у перевернутому біноклі.

На набережній відчув себе мізерною комахою в букеті квітів.

До широкого і довгого проспекту тулилося ціле «туристичне селище» з силою-силенною крамниць та ресторанчиків. З берега відкривався чудовий вид на прикрашений гірляндами вогнів міст, що вів на півострів Коронадо, де, за рангом, мешкають най-най-багатші мешканці цього райського куточка.

Весь порт обсідали яхти і круїзні лайнери. Білі й блакитні вітрильники колисалися на воді, мов немовлята в люльках.

На тлі святкового крем-брюле суворо височів авіаносець Midway. Цей старий морський монстр, що пройшов в’єтнамську війну з кількома тисячами солдат та літаками-винищувачами на борту, тепер мирно світився, запрошуючи туристів на оглядини музейних експозицій. Певно, він не дуже добре почувався серед усього цього карнавалу.

Власне, як і я в лакованій бутафорії нинішнього успіху…

Я роззирнувся і пішов у той бік, де, як мені здавалося, розташовувалася зона приватних помешкань.

Власне тепер, знизу, я їх не бачив.

Обабіч цукрово-білої стежини точилася жвава торгівля китайськими сувенірами, стояли ятки з морозивом, на бездоганно рівному трав’яному килимі сиділа молодь, веселі чорношкірі хлопці, обвішані, мов новорічні ялинки, гронами годинників, пропонували їх кожному зустрічному.

У повітрі витала атмосфера чуттєвості. Всі, хто йшов у парі, час від часу зливалися в пристрасному поцілунку.

Любов підсолоджувала їм сприйняття світу, подвоювала зір і слух, змушувала підкріплювати якесь гарне видовище — зблиски феєрверків чи сплеск музики — цією зворушливою і почасти несвідомою дією.

Я подумав, що востаннє цілував Марину чи не місяць тому.

І це не пов’язувалось із жодним зовнішнім романтичним подразником.

Чи хотів би я бачити її поруч, аби впевнитись, що я ще живий і що якесь гарне видовище може викликати у мене таке саме бажання, як у інших? Не впевнений…

Набережна калейдоскопічно мінилася в моїх очах і невдовзі вже дратувала своєю мерехтливою одноманітністю. Все було так само, як на будь-якому курорті, з поправкою на відсутність галасливої музичної попси і задушливого запаху шашликів.

Я брів серед збудженої юрми, вдивляючись у кожне жіноче обличчя і дослухаючись до голосів, мов пес.

Можна було б сказати, що брів серед загального піднесення по горло в своїй вселенській печалі, якби це дійсно була печаль у чистому вигляді. Якби вона не була посилена щедрими порціями віскі, випитими нагорі.

Важкі напої завжди викликали у мене смуток.

Не можу сказати, що цей смуток був пов’язаний з конкретним образом.

Той образ зберігався на дні пам’яті напівзатертим, як і світлина, що лежала в кишені. Вдивляючись в обличчя, ловив себе на думці, що серед тисячі зустрічних виглядаю рудоволосу «царівну-жабку» з опущеними на півщоки віями, а не статурну білявку з різкою американською вимовою. Такій не підкинеш ключі з ідіотським запитанням:

— Це — ваші?

Але «жабок» тут не водилося. І прийомчики мої відгонили нафталіном.

Набережна кишіла засмаглими білявками, мов океанська поверхня салакою.

Остаточно заблукавши в миготінні набережних вогнів, я взяв таксі і менш ніж за п’ять хвилин опинився перед парканом «gated community», замаскованим диким виноградом і уквітчаним геометрично підстриженими кущами.

Перед входом в цю «святая святих» стояла будка, за скляним віконцем якої виднів силует в рудій уніформі.

Таксист запитально глянув на мене, мовляв, чи є в мене дозвіл їхати далі?

З будки до нас вийшов охоронець, на ходу одягаючи на лису голову кашкет.

Відпустивши авто, я попрямував назустріч.

— Я вас слухаю, містере! — поважно промовив охоронець.

— Мені потрібно до помешкання містера Маклейна, — сказав я, роблячи крок до брами.

Охоронець зробив крок у той самий бік.

— Вас запрошували? — незворушним тоном запитав він.

— Так! — незворушно збрехав я.

— Ходімте зі мною, — сказав охоронець. — Я маю це з’ясувати.

Він кивнув на свою будку, запрошуючи мене підійти до віконця.

Я знизав плечима: не битися ж з ним!

Почекав доки він зайде на свій пост.

— Будь ласка, назвіться, — попросив охоронець, виглядаючи з віконця.

Я назвався.

Охоронець розгорнув перед своїм носом велику, я б сказав «амбарну» книгу і почав водити по ній грубезним пальцем. Переглянувши у такий спосіб кілька сторінок, він з переможним виглядом поглянув на мене:

— Вас немає в списку. Ані на сьогодні, ані на вчора, ані на завтра!

Охоронці вони і в Африці охоронці, подумки посміхнувся я.

— Погано шукаєте…

Вся ця процедура і вигляд респектабельної «зони» здійняла в мені маленьку хвильку злості до того, що я ненавидів всією душею: умовностей і розкоші.

Цікаво, подумав, а чи замовляють вони на свої вілли піцу «Луї Тринадцятий»?!

— Зачекайте!

Охоронець щільно зачинив віконце, взявся за телефонну слухавку, і, набираючи номер, підвівся зі стільця, ніби телефонував президенту.

Я відійшов, закурив, уявляючи, що може відбутися на тому кінці дроту, коли вони почують моє ім’я.

Бачив, як охоронець кілька разів кивнув невидимому співбесіднику і поклав слухавку.

Відсунув рамку віконця і спокійно сказав:

— Зараз до вас вийдуть…

Отже, ніхто не збирався падати мені на груди і запрошувати на заборонену для смертних територію.

Я сів на бордюр, струшуючи попіл на нічні фіалки.

Уявлення про те, як місіс Маклейн виходить або краще — виїжджає — з цієї брами за покупками і веде невимушені балачки з цим охоронцем, додала до мого нинішнього стану певну дозу роздратування.

Подумав, що коли вона вийде, у мене не буде сил стримати його і я висловлю те, що давно вже було поховане на дні тієї клятої шафи: чи не краще було б з’ясувати все одразу, а не тікати світ за очі того нещасливого для нас обох дня?

Запитаю, як вона могла так вчинити зі мною? З матір’ю? З усім тим, що мало би бути потім — з нашим життям, привабливість якого я, каюсь, тоді так мало усвідомлював.

Сухо і спокійно я поясню їй помилку і, взявши за руку, як неслухняну дитину, поведу до Єлизавети.

Нехай розбираються — мавр свою справу зробив!

Втім, не омину увагою і того крадія етнографа-мистецтвознавця (який, певно, побіжить слідом, підтягуючи свої піжамні штанцята)!

Може скажу, що його любовна пісенька відспівана і він відповідатиме за неї по всій суворості закону!

…Якщо чесно, я не знав, що вчиню.

І тому струшував і струшував попіл на ніжні лілові голівки квітів, які попри зневагу, продовжували шалено дурманити мою голову задушливим ароматом.

Нарешті за брамою почувся шурхіт гравію.

Я не спішив підвести очі.

Все в мені закрижаніло.

Хоча дарма я хвилювався: до мене наближався якийсь молодик, на ходу застібаючи ґудзики завеликого клубного піджака.

Попри цей респектабельний строй, на його ногах були шльопанці, взуті на босу ногу і брюки-«капрі» з сивими залисинами довкола кишень.

Я повільно підвівся, дивуючись, що картинка моєї уяви про містера Маклейна не співпадає з реальним зображенням.

Чолов’яга зупинився, прискіпливо оглядаючи мене. Попри зневагу, яку він намагався зобразити на своєму круглому обличчі, обрамленому довгим кучерявим волоссям, у всій поставі проступало щось другорядне, якась непевність.

— Я вас слухаю, — вимовив молодик, проводячи рукою по застібці піджака.

— Ви — Джошуа Маклейн? — із сумнівом запитав я.

— Так. Це я, — підтвердив молодик і знову перевірив, чи добре застібнутий його піджак.

Я всміхнувся, стрільнув недопалком в носак його лівого шльопанця, з якого стирчали нестрижені і досить брудні нігті:

— Бредд Пітт! Приємно познайомитись, — промовив я досить серйозно, чемно вклонився і додав: — А зараз підійде Анжеліна Джолі — вона саме відлучилася купити для нашої вечірки пакетик «Мівіни»… Ви любите «Мівіну»?

Молодик закліпав очима і досить недоречно шмигнув носом.

А я воздав хвалу Тоніно Бенаквісто з його «Сагою», в якій той виклав теорію нестандартних рішень: чим абсурдніше пояснення, тим краще клюють на нього ті, кого тобі необхідно збити з пантелику.

Отже, молодик з цікавістю зиркнув за мою спину в очікуванні, чи не маячить за нею постать Анжеліни Джолі.

Я повільно (надто повільно для тієї люті, котра вже буяла в мені на повну котушку!) розвернувся — і різко (надто різко!) наніс удар правою в його розгублену пику.

За мить ми вже каталися по клумбі, здіймаючи над собою феєрверки вирваних з корінцями нічних фіалок.

А ще за якийсь час я побачив над собою постать у поліцейському строї.

І це вже був не маскарад…

…Була шоста чи сьома година ранку, коли повз клітку, в якій я провів безсонну ніч, пройшла насуплена делегація моїх рятівників: Ліза, Дезмонд і Мігель.

Вони прямували до столу чергового.

Їхні обличчя випромінювали суворість.

— Чудово! — сказала Ліза, призупиняючись біля клітки. — Ніч за ґратами — це в твоєму стилі!

Я винувато посміхнувся.

Вона пройшла повз, а я підморгнув сусідові по суміжній камері: зараз нас витягнуть звідси! Пол розгублено знизав плечима, мовляв, впливовість моїх друзів не мусить розповсюджуватись на нього. Але я зробив йому знак «Ок!», не сумнівайся, всю провину беру на себе.

У Пола була підбита щелепа, у мене під оком світився фіолетовий синець.

Усю ніч, не враховуючи час, який було витрачено з сержантом Маркусом Дрейком на складання протоколу, ми провели у тихій бесіді, з’ясовуючи всі непорозуміння нашої зустрічі.

До того, як славетний сержант Дрейк взявся з’ясовувати наші імена, Пол супився, потираючи щелепу і вперто намагався довести, що я маю справу з «містером Маклейном».

Але щойно ми опинилися один навпроти одного перед столом полісмена, як мій законослухняний супротивник виклав всю правду. Вона полягала в тому, що він, Пол Стаєр, тридцяти років, уродженець штату Кентуккі, працює садівником на віллі професора Каліфорнійського університету містера Джошуа Маклейна, котрий нині перебуває у відрядженні. Я повідомив всі дані про себе.

Але суть конфлікту лишилася для сержанта Маркуса Дрейка незрозумілою.

Адже ні я, ні садівник не могли пояснити до ладу, через що виникла бійка.

Про те, що Пол вирішив видати себе за хазяїна, я промовчав, адже чудово бачив, що для Пола ця обставина виявиться фатальною.

Чому це сталося, вирішив з’ясувати пізніше, поки сержант збував ніч за своїм столиком в кінці коридору.

— Пробач, старий, — сказав я, звертаючись крізь ґрати до спини Пола, котрий гнівно сопів на дерев’яній лаві, повернувшись до мене спиною. — Мій удар призначався не тобі…

Він не ворухнувся.

Але я бачив, що на його спині виросло з десяток цікавих вух і продовжував говорити. Довелося пояснити, що я приїхав здалеку аби розшукати містера Маклейна і що навряд чи поїду, не побачивши його. Тож, навіть якщо ми залишимось тут до скону, йому все одно доведеться пояснити, що змусило простого садівника розігрувати переді мною виставу з переодяганням у явно чужий піджак.

Спина Пола напружилась і я вирішив дотиснути його.

— Можливо, за відсутності хазяїна, ти приймаєш на віллі своїх друзів і влаштовуєш вечірки зі стриптизом? — запитав я.

Спрацювало.

Пол різко обернувся до мене:

— Нічого я не влаштовую! — пошепки вигукнув він. — Я діяв за вказівкою хазяїна!

— Отже, твій хазяїн — аферист, як і ти? — продовжував допитувати я. — Певно, варто повідомити про це сержанта…

Пол вчепився в ґрати, що відгороджували його від мене, і благально закрутив головою.

Розповів таке.

Мовляв, кілька днів тому містер Маклейн покликав його до себе і повідомив, що мусить негайно виїхати. Виглядав дуже схвильованим.

Пол чекав розпоряджень щодо висадки нових рослин, якими опікувалася місіс Маклейн, або щодо нового оформлення кількох клумб. Але вказівка Маклейна видалася йому трохи дивною.

Містер Маклейн записав йому на папірці одне дещо дивне ім’я і попросив, якщо людина, котра назветься саме так, об’явиться найближчими днями, Полу треба буде представитись іменем хазяїна і на всі запитання незнайомця відповідати певним чином.

— Що саме ти мав сказати? — запитав я, шкодуючи, що не дав бідаці-Полу виконати волю хазяїна.

— На всі запитання відповідати, що ти помилився. На всі, хоч би які я почув.

Я присвиснув.

Не очікував такого повороту подій.

З’ясувалося, містер крадій готувався до нашої зустрічі.

Можливо, готувався до цієї зустрічі всі роки?!

Чи не хворий він на параною, чи не маніяк?

Взявши на себе роль сержанта, я, можна сказати, майстерно провів аматорський допит садівника, який, до речі, виявився непоганим і співчутливим хлопцем.

Дізнався, що містер Маклейн «дуже порядна людина» і що за кілька днів до того, як викликати до себе Пола із дивним проханням, він страшенно нервував, був «сам не свій», а потім взяв квиток і відчалив.

— Куди саме? — запитав я.

— До Нью-Йорка. Туди кілька днів тому поїхала місіс Маклейн. Він вирушив за нею.

— А казав, коли повернеться?

— Звісно, ні. Вони полюбляють мандрувати.

Я побачив, як з моїх рук вислизає химерний хвіст майже впольованої мети.

Певно, це відбилося на моєму обличчі, адже Пол співчутливо сказав:

— А тобі він конче потрібен?

Саме цієї миті я відчув, що це дійсно так, що він мені «конче потрібен», мов повітря, мов ковток води серед пустелі, мов скафандр на Місяці!

Що я не зможу їсти і спати, доки цей покидьок не опиниться в моїх руках.

Я мовчки кивнув.

— Він завинив тобі гроші?

Я поглянув на довірливе і розпухле лице Пола і вирішив не розчаровувати його в головному чиннику, через який одна людина може шукати іншу по всьому світі.

Кивнув.

— Багато?

— Незліченно, — сказав я.

— Це так не схоже на хазяїв, — сумнівно похитав головою Пол. — У них ніколи не було боргів. Навпаки, містер і місіс надали мені величезний кредит, коли я одружувався. І жодного разу не поквапили.

— Певно, містер і місіс живуть душа в душу?

В очікуванні відповіді промайнуло кілька сторіч.

Готовий заприсягтися, що я не збирався вдаватися в подробиці чужого життя, але цікавість дізнатися щось більше, аби знати, як діяти, взяла гору.

Пол замислився.

— Я не вдаюся до обговорень господарів, — сказав він.

— Поважаю.

Промовивши це, я влігся на лаву, вдав, що збираюсь спати.

Пол здивовано поглянув на мене.

Я бачив, що йому було шкода ось так уривати розмову.

До ранку ще було далеко.

Ми не відчували ворожнечі.

Сержант дрімав за своїм столиком, а наші «бойові рани» пекли і все одно не дали б заснути.

— Місіс Маклейн гарна жінка… — почув голос з-за сусідніх ґрат. — Але, як подейкують в селищі, дивна. Може пройти повз і не привітатися. Товаришує тільки з однією пані — місіс Страйзен з сорок сьомого будинку. Місіс Страйзен тут вважають трохи… не сповна розуму. Ви б бачили, який безлад в її саду! Місіс Маклейн ходить до неї щоденно. Більше нічого не можу сказати.

А я більше нічого й не хотів знати.

Проте Полу було цікаво дізнатися, звідки я і чому його хазяїн вирішив погратися зі мною в «переодяганку».

Я задовольнив лише першу частину його цікавості, присвятивши решту нічного часу розповідям про мою країну.

Сподіваюсь, садівник Пол отримав вдосталь цікавої інформації, щоби перетравлювати її наступні кілька тижнів.

…З відділку вийшли разом.

Як і обіцяв, я взяв провину за нічну сутичку на себе.

Мігель поручився за мене, запросив сержанта з усією родиною на безкоштовний перегляд нашого фільму.

Дезмонд потицяв йому в обличчя кількома вирізками з газет, де красувалися наші переможні пики.

Ліза чемно вибачилася за мою поведінку, котра притаманна «творчим людям».

А я присягнувся чудовому сержанту ніколи не змішувати віскі з портвейном.

Що таке «змішувати віскі з портвейном» той не зрозумів, але розчулився, дізнавшись, що перед ним «підкорювачі Голлівуду».

Попросив Деза посприяти в отриманні автографа Пітера Редкліфа для своєї доньки і, виписавши символічний штраф, провів нас аж до виходу.

Все склалося якнайкраще.

У ресторані добросердого Мігеля на нас чекав чудовий сніданок з новим фаршированим каплуном, на який ми запросили і постраждалого Пола.

Сонце світило.

Тихий океан здіймав і закручував свої білі гребені, схожі на рурочки «айс-кріма», що продавці-китайці нашкрябували теплими лопаточками у вафельні стаканчики щасливих відпочивальників.

На обрії вистрибували з води дельфіни.

У звивинах хвиль вибрикували серфінгісти.

Ліза була в новому білому сарафані…

Дез ніс її кошик…

Мігель голосно вітався чи не з кожним перехожим…

У мене перестало нити зап’ястя і пожовтів синець під лівим оком…

Сержант Маркус Дрейк стояв на порозі відділка, мріючи про автограф Гарі Поттера.

Все склалося якнайкраще.

Крім одного: ми не знайшли те, заради чого приїхали…

МІСІС МАКЛЕЙН

Вечір у Нью-Йорку після закінчення фестивалю Трайбека видався дощовим, як і два попередніх. Ресторанчик на першому поверсі готелю «Джонсон» був ущерть забитий народом.

Але столик, котрий замовив Збишек ще вчора, стояв посеред галасливого океану, немов острів, недосяжний для тих випадкових гостей, хто забігав рятуватися від дощу.

Збишека Залеські тут поважали.

Він зосереджено витягнув серветку з позолоченого колечка, розправив її на колінах і стривожено поглянув на супутницю:

— Ти куди? Зараз принесуть їжу.

— Мені треба подзвонити.

— Дзвони тут, — ревниво гмукнув Збишек.

Але вона підвелася і пішла до виходу.

Він з тривогою дивився услід.

Кожна хвилина, проведена з нею, здавалася йому безцінною. Тепер цих хвилин поменшає.

Вулиця дихала свіжістю омитого асфальту.

Від розпливчастих відбитків світла, що, мов екзотичні рибини, плавали в калюжах, здіймалася кольорова пара. Щільний ряд автомобілів, припаркованих перед рестораном, шкірився в широких усмішках.

Швейцар з подивом глянув на жінку, яка примостилася на спині кам’яного лева під навісом ресторану і почала натискати кнопки мобільного.

Навіть спробував дослухатися до розмови.

— Джоше, це я…

— Дякувати Богу! Я вже почав хвилюватися. Фестиваль закінчився?

— Так…

— Ти її бачила?

— Так…

— Підійшла?

— Ні…

— Чому? Певно, мені варто було приїхати з тобою!

— Не варто. Я все вирішила сама.

— Що саме? Не розумію. Ти з нею говорила?

— Ні.

— Але ж ти кажеш, що її бачила!

— Бачила…

— Чому ж не підійшла?

Мовчання.

— Ти зараз де?

— В готелі. Лягаю спати.

— А що це шумить?

— Я відчинила вікно. Тут спекотно.

— Навіщо ти відчинила вікно?!

— Джоше, не вважай мене ненормальною! Все в порядку. Захотіла подихати дощем.

— Ти ж кажеш, що спекотно…

— Так. Але задушливо. Після дощу. Не хвилюйся.

— Я зараз же вилітаю за тобою!

— Не варто. У мене вже є квиток на ранок. Ми розминемося…

— Що ти будеш робити зараз?

— Вип’ю пігулку і ляжу спати.

— Це правда?

— Майже…

Вона натисла відбій.

Вийшла з-під навісу, ступивши ногами в маслянисто-ультрамаринову калюжу, поглянула вгору, примружилась, ловлячи обличчям краплі.

І спохмурніла: їй вже ніколи не передати тих кольорів, котрі бачила довкола — чисті яскраві імпресіоністичні вогні, незвичайні поєднання відтінків; не мати колишньої сміливісті розпоряджатися власним зором, як злива розпоряджається швидкими мазками дощових струмків.

Колись вона впадала від цього у відчай.

Тепер звикла.

Той зір і те бачення випарувалися з неї, немов озеро з пустелі.

Все пішло в пісок…

Вона озирнулася на скляну стіну ресторану — за нею стояв Збишек, по обличчі якого стікали неонові фарби, залишаючи його абсолютно сухим.

Вона зробила заспокійливий знак і знову полізла до сумочки — заграла мобілка.

Ступивши під навіс і струшуючи з волосся воду, вона приклала її до вуха.

— Ну? — нетерпляче, без жодного привітання, озвалась слухавка.

— Нічого, Мелі, нічого… Я завтра повертаюсь. Все розповім.

В слухавці гмукнули.

Пролунало те саме запитання, яке вона чула кілька хвилин тому:

— Ти її бачила?

— Бачила, Мелі, бачила… — втомленим голосом відповіла вона.

— Ну — і?.. — знову нетерпляче прокаркала слухавка.

— Вони були разом… Я не змогла…

— Ось воно що… А ти не помиляєшся?

— Вони були щасливі. Все, як мало бути…

Пауза.

— Не знаю, чи вірно ти вчинила… — нарешті вимовила слухавка.

— Вірно. Я не хочу нічого ламати, Мелі… — відповіла вона, попрощалась і поклала телефон до сумочки.

Збишек Залеські зустрів її біля дверей ресторану, огорнув вологі плечі сухим шаликом, повів до столика.

— Я обіцяла, що вип’ю пігулку і ляжу спати, — сідаючи на турботливо відсунутий ним стілець, мовила вона.

Він вдав, що не чує.

Офіціант розлив по келихах вино.

Вона зітхнула, вийняла з колечка серветку і ретельно розправила її на колінах.

Всі її жести викликали у нього хворобливі напади ніжності.

Принаймні, він бачив, що мало хто з жінок, присутніх в залі, закрили подоли своїх вишуканих вечірніх суконь ресторанними серветками…

…Проштовхатися в перші ряди до червоної доріжки кінотеатра було важко.

Люди, надто ті, кому не вдалося потрапити до зали, займали черги за кілька годин до фіналу дійства. І кам’яніли, захищаючи плечима і спинами всі підходи.

Вона подумала, що краще було би вийти з зали раніше і зайняти найближче місце перед турникетом. Але вона сиділа надто далеко, на другому ярусі і поки спустилася, — на вулиці вирувало людське море.

До того ж, вона до останку не могла відірвати погляду від екрану, вдихаючи і видихаючи кожну репліку, кожний кадр, здригаючись на кожний знайомий пейзаж, ковтаючи крижаний чи гарячий клубок, що котився горлом від упізнавання всього того, що почасти жило в ній самій.

…Джошуа сам сповістив їй про фестиваль і про авторство фільму, котрий дійсно належав «тій самій» Єлизаветі Тенецькій. Запропонував поїхати разом. Але вона відмовилась: мусить бути сама!

Адже не було дня, щоби в її уяві у той чи інший спосіб не виникала картинка зустрічі. Перші слова. Погляд. Подолання ніяковості. Без свідків!

Тому їхати до Нью-Йорка разом вона категорично відмовилась.

Сама — і крапка! Аби не відволікатися на розмови, на якісь спільні клопоти, на все, що могло б роззосередити її, зробити зустріч банальною.

Звісно, Джош хоче допомогти, але в цьому випадку лише виб’є її з колії. Він це зрозумів і взяв лише один квиток на Нью-Йорк.

Щойно відлунали тривалі оплески, вона метнулася до виходу, пробилася крізь майже смертоносну ущелину між Сциллою і Харибдою, котру утворила людська юрма обабіч червоної доріжки, і приготувалася чекати.

Її жбурляло з боку в бік разом із натовпом, що тягнув руки то до одного, то до іншого кумира. Здавалося, вона лежить на кам’янистому березі океану і її розгойдують хвилі п’ятибального шторму, здираючи шкуру з ребер.

І вона так само, як інші, підкорюючись загальному ритму хвиль, підстрибувала, неслася вперед, відкочувалася назад і знову, підхоплена натиском тих, хто стояв позаду, обдирала нігті об бильця турнікету.

Потім увесь цей шторм раптом вщух.

У вухах запищало, як при різкому зниженні тиску.

У полі зору виникла жінка в чорній сукні і тремтливому ореолі від софітів.

А потім ореол видовжився, утворюючи довгий світловий тунель.

В кінці його, мов на світлині чи полотні, вона побачила те, що колись закарбувалося в дитячій пам’яті:

Червона дерев’яна підлога, пофарбована і блискуча, мов крига, жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни, в широкому промені призахідного сонця танцюють золоті балерини. А супроти світла постає розмитий сріблястий контур видовженого тіла.

Він несе спокій, а разом із ним — тепло невидимого пір’я, що сиплеться згори…

Це була вона.

Та, з якою вела нескінченні розмови після того, як змогла тверезо міркувати і дивуватися відчайдушності, з якою порушила плин життя.

Певно, Мелі Страйзен все ж таки була права: вона вихована в теплі і перший же вітерець збив її з ніг, поніс куди подалі «від вирішення проблеми шляхом нормальної людської розмови». Але хіба тоді вона могла говорити чи міркувати «по-людськи»?!

Тепер — зможе…

Вона жадібно вдивлялася в обличчя жінки на сходах.

Тепер вона була поруч — тут, за кілька метрів. Не уявна, а цілком реальна.

Власне, в уяві їх було дві. Та, котру вона пам’ятала з дитинства і юності: струнка, різка, дивно-мовчазна, з довгим гарним волоссям зібраним в лискучий жмуток або розпущеним по плечах, мов віяло — і та, якою вона могла стати після цих років.

Можливо, повніша, можливо — зі срібними нитками в зачісці.

Втомлена.

Розчарована.

В окулярах?

Така, якою може бути жінка в своєму віці на батьківщині.

Її тішило, коли набагато старші за неї американки — і не тільки американки, а всі інші випадкові чи не випадкові тутешні знайомі, виглядали дівчиськами. Вони могли собі таке дозволити! А вона?

Тепер вона з захватом впізнавала знайомі риси в коротко підстриженій, худорлявій і стрункій жінці в простій, але елегантній, сукні.

Подолавши слабкість, задихаючись, відчайдушно працюючи ліктями, пробилася наперед.

Хотіла гукнути — і завмерла. І знову заслабла, почувши осоружний писк у вухах.

І так само помчалася тунелем років — навпрямки до черева зачарованої шафи, вихід з якої знайшовся аж тут, в Америці…

На якусь мить здалося, що чоловік глянув просто на неї.

З останніх сил запрацювавши ліктями, вона почала виборсуватися з натовпу, мов комаха з меду.

Негайно тікати!

Зникнути.

Нічого не порушити в цьому тандемі!

Адже вони йшли разом — щасливі й усміхнені.

У спалахах фотокамер, в ореолі щастя.

Все було так, як мало бути від самого початку! Якби тоді — давно-давно — вона випадково не виникла на їхньому шляху.

Нерозумна і засліплена…

Тоді вона була винна перед ними. Не вистачало стати винною і зараз!

Долаючи перший кордон глядачів, вона озирнулась. Не могла не озирнутися!

Він щось прошепотів їй на вухо, вона посміхнулась…

Пригнувши голову, Ліка пірнула в натовп якнайглибше.

А випірнула на протилежному боці вулиці — в тиші і темряві.

Мов викинута на берег риба.

…Перші кілька років, поки вони активно мандрували — «для зміни вражень», як порадила психолог — вона ще малювала. Роздаровувала картини з краєвидами в готелях аби не тягати за собою.

Потім «зміна вражень» перетворилась на суцільний калейдоскоп намальованих краєвидів, в яких не було жодної зачіпки для душі.

І вони повернулися до Сан-Дієго.

Тут, на віллі з садом і видом на океан, вона знайшла спокій у заколисуючому ритмі океанських хвиль.

Джошуа влаштував їй майстерню — простору, з різними мольбертами, тюбиками фарби, полотнами, всю залиту світлом — таку, про яку вона завжди мріяла і якої ніколи не мала. Але зайшовши туди кілька разів, вона безтямно вичавила кілька тюбиків фарби, так і не торкнувшись пензлем жодного полотна.

На диво, це не стало приводом для розладу, чого так боявся Джошуа Маклейн.

Навпаки. Вона відчула звільнення.

Виявилося, що і зміна вражень їй не була аж так потрібна. Її цілком влаштовувало життя за рясним живоплотом будинку, в тиші саду, де вона могла копирсатися зранку до вечора, поки Джош був на роботі або у відрядженнях.

Як рослина, викопана і пересаджена на новий ґрунт, вона намагалася прижитися, щоби не завдавати клопоту тому, хто так зворушливо піклувався про неї.

Чи пустила та рослина корінці — лишалося таємницею, адже задля того, щоби дізнатися, треба було знову висмикнути її з землі. А от що дійсно можна було помітити на поверхні — так це «вусики», котрі вона випустила, мов дикий виноград.

Втрачений щодо фарб зір ніби помінявся на ці «вусики-антени», котрими вона обмацувала довколишній світ. І, мов той дикий виноград, пробивалася до світла і тепла.

І була вдячна, що в її новому існуванні так багато того й того.

Спочатку Джош старанно намагався, за його ж словами, «вкрутити її в соціум».

Радів, коли на «барбекю», котре час від часу влаштовував на подвір’ї, вона розмовляла з гостями, радо бігала з кухні на галявину, розносячи напої, сміялася і підтримувала приязне знайомство з котроюсь із присутніх жінок, стрибала разом з усіма в басейн і, обнімаючи чоловіка за талію, махала рукою вслід авто, котрі роз’їжджалися увечері від їхнього гостинного подвір’я.

Все виглядало, як годиться.

Приємне спілкування ніколи не продовжувалося за межами помешкання. Бувало, зустрівшись з цими ж милими людьми в крамниці вілліджу або на іншій вечірці, вона ставила Джоша в ніякове становище, адже знайомилася з ними, мов уперше.

Вибачалася, піджартовувала над своєю забудькуватістю, знову гарно і невимушено підтримувала розмову і… викреслювала все це з пам’яті до наступного разу.

Коли згасала ця декорація — виникала інша.

Ранком за кавою вони обговорювали події, прописані в газетах, плани на наступний тиждень, погоду або якісь кумедні випадки, котрі траплялися з мешканцями селища. Часом він розповідав їй про своїх батьків, дитинство, про студентські роки, проведені в Гарварді, про наукові праці, які написав і ще напише в майбутньому. Вона слухала з цікавістю, давала поради, співчувала або сміялася.

І тут все відбувалося, як годиться.

Але того «вкручення в соціум» так і не відбулося. Адже вона так і не змогла знайти для себе тієї «зачіпки», котра би змусила її зацікавитись чужим середовищем.

Аж доти, доки на її видноколі постала Мелані Страйзен…

…Це сталося через чотири роки по її приїзді в Сан-Дієго.

Тоді Джош витягнув її на галявину, де мешканці вілліджу щороку разом святкували День Незалежності.

На килимі дрібненької «бейсбольної» травички встановлювалися великі навіси, під якими накривалися столи з їжею і напоями, розставлялися білі пластикові крісла та столики, за якими сиділи пані та панянки, об’єднавшись у зграйки «за інтересами», на дерев’яному помості грав оркестр, бігали діти, грала у бадмінтон молодь.

Коли вона вперше побачила цю пасторальну ідилію, подумала, що потрапила в якусь кінострічку.

Все було саме так, як у серіалах: яскраві кольори, летючі шовки жінок, білі брюки і сорочки чоловіків, капелюшки на сивих букольках поважних пань, запах кави і здоби, сміх, щебіт невимушених розмов і щебіт пташок, дзвін бокалів, запахи дорогих парфумів і свіжої полуниці з вершками.

Все було таке і так, ніби вона зазирнула у скриньку циркової гімнастки, де впереміж лежали пудра, мереживо, помада і пуховки з кролячого хутра…

Вони потопталися то там, то там, випили по філіжанці кави і Джош, підморгнувши їй, мовляв, освоюйся сама, пішов грати в бейсбол.

Спочатку вона дивилася на гру.

Потім тихо пішла по периметру галявини, роздивляючись гостей і намагаючись зберігати на обличчі посмішку.

— Чи не будете ви так люб’язні провести мене додому? Це недалеко…

Вона не одразу зрозуміла, що звертаються саме до неї.

Озирнулася і зніяковіла — перед нею, спираючись на палицю, стояла «дивна місіс Страйзен», яку вона ще не бачила, але одразу упізнала з розповідей Маклейна про її багатство і дивакуваті витівки із славнозвісними благодійними вечірками для приїжджих різних мастей і національностей. Через них увесь віллідж кілька днів перебував у напрузі, адже божевільна стара могла запросити до себе будь-кого.

— Звісно! — відповіла Ліка і зігнула руку, щоб жінка змогла простромити туди свою суху лапку.

Вона простромила, сяйнувши на сонці перснем і злякавши її густим мереживом синіх судин, що проступали крізь прозору шкіру зап’ястя. Подумала, що ця «недовга» дорога коштуватиме їй не менш години обтяжливих розпитувань.

Але йшли вони хвилин десять, і пані не зронила жодного слова.

Дійшовши до брами помпезного помешкання, що ховалося за рясною зеленню, стара пані подякувала і запитала, чи не хоче місіс Маклейн зайти до неї на «одну третину дрему справжнього шотландського віски, як подяку за послугу».

Що таке «третина дрему». Ліка не знала і нерішуче озирнулась, чи не прийде їй на допомогу Джошуа. Але білосніжна стежка в обрамленні канонічно підстрижених дерев була порожня, як біблійна пустеля.

— Третина дрему — це один палець від дна склянки, — проскрипіла місіс Страйзен. — Класичний дрем — три пальці. Норма Черчиля. Але, на жаль, можу дозволити собі лише третину. Та і ви надто тендітні для повноцінної порції.

Ліка кивнула, радіючи неманерному скрипові, що видавало горло пані, а надто інтонації, з якою він вилетів з цієї старої шарманки.

З цікавістю, а за мить — із захватом, ступила до дивного запущеного саду, безладного і заплетеного рослинністю.

Особливо вразили джунглі двометрових мальв і соняшників.

Помітивши її погляд, місіс сором’язливо посміхнулась:

— Ростуть, як заманеться.

Але було цілком очевидно, що художня запущеність саду ретельно кимось підтримується, адже кожен закуток дихав життям і виглядав доглянутим. Хоча тут не було жодної троянди чи гербери, котрі висаджували мешканці селища в нинішньому сезоні.

Проте, зі щемом і трепетом Ліка зупинилася перед клумбою з маленькими жовтогарячим квітами:

— У нас це називається чорнобривці…

Вибачилась і те саме повторила англійською.

Стара пані поглянула на неї з подивом.

І Ліка почула у відповідь ламану і перекручену мову своєї країни:

— Я дещо розумію…

Якби Ліка побачила в кущах слона чи жирафа — її здивування було б набагато меншим.

А та, задоволена її реакцією, вимовила вже англійською:

— Так, так. Мій батько з України. Він трохи розмовляв зі мною, а мати вчила пісень. Щоправда, я мало що пам’ятаю. Хіба ось це…

І вона проспівала:

І додала:

— Це все, що пам’ятаю… Ну то як ви щодо третини дрему?

Перебуваючи під враженням від несподіванки (адже тоді їй здавалося, що «життя на Марсі» немає!), Ліка кивнула.

Місіс Страйзен провела її до широких дверей свого палацу.

Ліка йшла за нею і відчувала, що колись давно щось подібне вже відбувалося з нею.

Цей спокій, що зійшов на неї від почутої мелодії, цікавість до іншої людини, котра народжувалася в ній, цей шлях вузенькою мармуровою бруківкою, схожою на засніжену стежку…

«Ти хлопець чи дівчина?.. Яка брудна… Певно, хочеш їсти…"

Не встигли вони зайти до помешкання, як на них, мов фурія, вилетіла та, про яку в селищі теж пліткували — служниця місіс Страйзен на ім’я «Залізна Ґава».

Взагалі то, цю жінку індіанського походження звали якось інакше, але її статура, поведінка і довгі смоляні коси, що якимось дивом збереглися, не зважаючи на досить поважний вік, міцно закріпили за нею це прізвисько.

— Де ви ходите? — накинулася вона на місіс Страйзен. — Без парасолі?! З голими ногами?! Час пити пігулки!!!

Побачивши за спиною хазяйки гостю, вона додала без найменшої гостинності:

— А хто це з вами? Затямте: у мене немає жодного чистого прибору! Все в мийці!!! Якщо хоче їсти — нехай вийде на двір, я винесу їй гамбургер.

Місіс Страйзен зареготала і видала зі своєї рипучої горлянки кілька специфічних фраз, змісту яких Ліка не зрозуміла.

Але Залізна Ґава зрозуміла її чудово і, набундючившись, гордовитою ходою розсікла неосяжний простір передпокою, заставленого дивними відполірованими діжками.

— Майте на увазі: я ні за що не відповідаю! — суворо попередила Ґава перед тим, як зникнути в лабіринтах тьмяного коридору, мов риба-кит в глибині океану.

— Не бійтеся, — сказала місіс Страйзен, — вона може вас полюбити.

Ліка знизала плечима, сумніваючись, чи потрібна їй Ґавина любов.

Зі здивуванням розглядала великі дерев’яні діжки. Вони були різними — зовсім старі, аж чорні, й новіші, із залізними фігурними обручами на лакованих круглих боках. В одних росли квіти, інші були наповнені різними дрібничками, котрі зазвичай зберігаються в передпокої для гостей — парасолями, палицями, одноразовими капцями, з деяких, наповнених піском, стирчали мальовничо встромлені бамбукові тростини чи свічки, а кілька діжок були ущерть заповнені сонцезахисними окулярами.

— Всі вони колись служили, — з гордістю вимовила місіс Страйзен, киваючи на інсталяції. — Це — американський білий дуб. В таких діжках зрів справжній бурбон! Кожній — не менше вісімдесяти років! Ми — ровесниці. Тільки вони — полаковані і проживуть ще стільки ж…

Ліка провела рукою по лискучій деревині і пошкодувала, що лак заважає пальцям відчути фактуру дерева.

— Мені подобається, що ви їх оцінили! — радісно сказала місіс Страйзен. — Ну, ходім далі. Мушу виконати те, що обіцяла — третина дрему…

— Я все чую! — несподівано з глибини океану випірнув голос Залізної Ґави.

— Пішли швидше, — пошепки сказала стара місіс і поманила Ліку пальчиком в протилежний бік від того, звідки пролунав голос усюдисущої індіанки.

Ліка хотіла вибачитись і повідомити, що за неї хвилюватимуться, що має лиш кілька хвилин аби розпрощатися.

Але пані випередила її:

— Не хвилюйтеся, я вас не затримаю. Я сама не люблю набридливих людей.

І відчинила вузькі подвійні дверцята, за якими Ліка побачила вражаючий безладом тьмяно-зелений острівець бібліотечної кімнати.

Уся вона була заставлена і завалена безліччю речей, на яких неможливо було зупинити погляд, адже кожна наступна зводила нанівець цікавість до попередньої. І це вже не кажучи про чотири стіни з книжками.

Це було лігво, альков і алхімічна лабораторія водночас.

— Ну от, ми в безпеці, — промовила пані, сідаючи в крісло, що стояло посеред кімнати. — Сюди вона не зайде: боїться!

І пані розсміялась, вказуючи на полицю, де Ліка побачила ікла і драний хутряний бік якогось опудала.

Мружачи очі і звикаючи до темряви, пішла по периметру стін, роздивляючись корінці книжок. Всі вони були старими, вицвілими і зачитаними.

Проте, посередині одного зі стелажів стояла велика позолочена рамка, за склом якої білів аркуш паперу з текстом, віддрукованим двадцятим кеглем.

З неабияким здивуванням Ліка прочитала:

За спиною закашляли.

Ліка відірвалась від читання:

— Вибачте…

— А подейкують, що ви — неввічлива! — зраділа місіс Страйзен. — Брешуть…

І додала пошепки, позираючи на зачинені двері:

— Тепер візьми о-он ту драбину і лізь до о-он того опудала!

Не зронивши жодного слова, Ліка слухняно розіклала драбину, приставила до стелажа навпроти вишкіреної пащеки і вибралася нагору.

— Тепер помацай за нею рукою, — наказала місіс Страйзен.

Ліка просунула руку між лапами чудовиська і наштовхнулася на шари м’якого пилу, внутрішньо здригнулася і запитально поглянула на місіс.

— Лізь глибше! Вона має бути там.

Нарешті рука Ліки натрапила на щось тверде і кругле: пляшка!

— Тягни її сюди! — зраділа місіс Страйзен.

Ліка спустилася зі сходинок, обережно тримаючи в руці сиву від пилу пляшку.

Обтерла її руками, подала пані.

Пляшка була повна лише наполовину.

Місіс Страйзен зраділа, мов дитина.

— Вона там стоїть вже років десять! Якось заховала від цієї фурії, а тепер — без тебе не впоралася б! Це — «Nectar D’Or». Те, що я обіцяла. Витримується в діжках з-під бурбону, які ти бачила в передпокої, а потім дозріває в деревині з-під Сотернського вина.

— Звідки ви це знаєте? — здивувалася Ліка.

Місіс Страйзен дістала з шафки письмового столу дві широкі склянки і безпомильно налила в них дві порції напою рівно на товщину свого пальця.

Дала знак рукою, мовляв, всі розмови потім і піднесла густу коричневу рідину до очей.

— Шотландці п’ють за правилами п’яти «S»: sight, smell, swish, swallow, splash, — сказала, простягаючи Ліці склянку. — Що означає: оціни колір, вдихни аромат, зроби ковток, проковтни, додай води. О, це ціла наука! Але мені подобається три інших: не змішувати, не охолоджувати і не заїдати! Всі ці правила, до речі, страшенно порушуються невігласами. Я готова пристрелити кожного, хто поширює цей несмак — «віскі з содовою!». Ну, за знайомство і дякую, що провели!

Ліка ковтнула і зморщилася від гострого смаку, що вкотився в її горло, немов вогняна виноградина.

Пані розсміялася:

— Вітаю! В ряду невігласів побільшало. Хто ж п’є віскі залпом?! Цього, — вона вказала на свою склянку, — вистачило б на хвилин десять гарної розмови. А тепер і мені доведеться впоратись досить швидко, адже ви спішите. Отже відповідаю на раніше поставлене запитання: мій чоловік був шотландцем і добре знався на алкогольних напоях своєї батьківщини — це перше. Я багато років продовжую його бізнес: поставка в Шотландію діжок з-під бурбону для витримки віскі. Це друге. А те, що я рада нашому знайомству — будемо вважати третім.

Промовляючи це, вона зробила три маленьких ковтки зі склянки і на її щоках заграв рум’янець, мов у шкодливої школярки.

— Як вас називати, місіс Маклейн? — запитала вона.

— Батьки назвали мене Анжелікою, тут називаюсь — Енжі. Але ви можете називати мене Лікою.

— У мене те саме! — зраділа місіс Страйзен. — Батьки назвали мене Меланією, а тут звуть Мелані. Але ви можете називати мене Мелі. Сподіваюсь, у нас ще буде час побалакати…

Вона сховала пляшку і склянки в шухлядку і підвелася аби провести Ліку до виходу.

Дорогою сталося саме те, заради чого доля, маскуючись під обладунками випадковості, і привела її під дах цієї «дивної місіс Страйзен».

Власне, не сталося нічого особливого.

Ліка йшла слідом за гостинною хазяйкою, розглядаючи стіни видовженого холу загостреним після ковтка віскі зором.

І все їй тут подобалось.

Увесь вишуканий мотлох: статуетки з відбитими кінцівками, вкрита зеленою патиною мідь скульптур, гнуті ніжки потертих крісел, портрети на стінах і — діжки, діжки.

А потім вона побачила гобелен…

І зупинилася, розглядаючи дивний сюжет в обрамленні не менш дивного орнаменту: в центрі на конику, котрий більше нагадував собаку, їхала жінка в короні, зі списом у руці. За нею, мов крізь туман, бовваніли контури вершників.

Під копитами їхніх коней перепліталися тіла псів і косуль. А все полотно обрамляли змієподібні спіралі різного розміру.

Сюжет і орнамент займав лише половину килима — інша половина була витертою до самої основи.

Але фарби і сліди від ниток подекуди збереглися на полисілому тлі основи і проступали на ній, мов кров крізь шари марлі.

І на цій марлі Ліка несподівано побачила картину в цілому — всю органіку руху, весь ритм повторюваних загогулинок, а головне — всю палітру приглушених кольорів.

Не таких яскравих, якими були кольори на картинах, написаних олією, а особливих — «вовняних», тих, що утворювали на полотні зовсім іншу структуру.

Глибоку і загадкову.

Місіс Страйзен теж зупинилася, із задоволенням спостерігаючи за поглядом гості.

— Це старовинний гобелен із сюжетом, перенесеним з каменю давніх піктів Cadboll. Чули про такий?

Не відриваючи погляд від килима, Ліка похитала головою:

— Ні. Але це схоже на… письмо… Хто такі пікти?

— Браво! Ще ніхто не вбачав в цьому сюжеті письмо! — зраділа місіс Страйзен. — Ви перша! А пікти — то прародичі мого чоловіка з північно-східної Шотландії. Вони ставили ось такі вертикальні мегаліти, як символи влади. Цей гобелен — а йому років чотириста! — просто немовлятко у порівнянні з оригіналом! Сам мегаліт вирізьблено в шестисотому сторіччі нашої ери. Вважається, що це так зване «кельтське плетиво» містить інформацію і є формою загубленої писемності.

Місіс Страйзен посміхнулась.

— Хто знає, може тут, — вона кивнула на орнамент, — написане щось важливе…

Ліка підійшла впритул до стіни і обережно, мов сліпа, що вивчає обличчя співрозмовника, поклала пальці на витерту частину килима.

Місіс Страйзен з цікавістю спостерігала, як вона обережно торкається затертих частин орнаменту, ніби домальовує ними обірвані лінії.

Це тривало не більше хвилини.

Потім Ліка повернула до хазяйки схвильоване обличчя.

— Ви прочитали напис? — іронічно посміхнулася та.

— Здається, я змогла б відновити втрачене… — тихо сказала Ліка.

…З місяць пішло на ретельне копіювання візерунка.

Вона щодень ходила до помешкання місіс Страйзен, сідала навпроти гобелену за широкий дубовий стіл і, поглядаючи крізь збільшувальне скло на світлини, зроблені Джошуа в різних ракурсах, переносила малюнок на шматки цупкого паперу. Після кількох годин праці Залізна Ґава збирала стоси відбракованих ескізів, не розуміючи, чим вони погані і нарікаючи на марнотратство.

Попри це, стоси картону не викидала, а охайно розправляючи, відносила до своєї кімнати.

І, коли не треба було клопотатися по господарству, довго роздивлялася і порівнювала сто разів перемальовані орнаменти. Хитала головою, цокала язиком і не розуміла, чим вони погані, якщо всі — однакові. Але молода жінка, котра несподівано прибилася до їхньої оселі, приходила знов і знов, і через неї доводилося ламати чіткий графік сніданків і обідів. Адже Мелі ні в якому разі не згоджувалась їсти на самоті, як це було раніше. А вдвох вони робили неймовірні порушення в режимі із численними перекусами, що абсолютно не влаштовувало нещасну Ґаву.

Врівноважував душу хіба що містер Маклейн, котрий приходив за дружиною напередодні вечері — і тоді обидві пані і пан нарешті сідали за стіл, як годиться.

Попри незадоволення порушенням режиму, Ґава все ж таки мусила визнати, що з приходом «дівчинки», в будинку запанувала ілюзія родинної ідилії.

Дівчинка — малює, вилізши з ногами на крісло, пані — плете серветку (яку покинула плести років тридцять тому!) або просто мовчки спостерігає за роботою. І кожна річ в будинку — дихає, оживає, набуває сенсу.

Все майже так, як тоді, коли тут жили діти — донька і син хазяйки.

Тепер вони наїжджають раз на рік.

А дівчинка приходить щодня!

І пані повеселішала!

Навіть почала припудрювати щоки. А до приходу містера Маклейна, навіть підфарбовувала губи своєю улюбленою морквяного кольору помадою. А вона, ця нова дівчинка, не боїться Залізної Ґави.

Не гребує розцілувати в зморшки.

То нехай вже ходить…

…Коли Ліка торкнулася шорсткої поверхні старовинного гобелену, їй здалося, що в кінчики пальців вдарив електричний струм і вмить мільйонами нервових закінчень розбігся по всьому тілі.

Ніби з пальців, що ожили, почалося відродження всього організму.

Пальці дали поштовх зору — і вона знов побачила світ у фарбах.

Але цього разу він змінив фактуру — світло й тіні стали м’якшими, притлумленими, затишнішими, як вовняний орнамент на килимі. Переплетіння спіралей нагадували судини. І їй шалено, — до жару в шлунку! — закортіло відтворити орнамент і всю картину в цілому.

Але якщо копіювання його було цікавим і досить звичним для неї заняттям, то втілення ескізу у «вовняне» життя потягло за собою необхідність нових знань, про які вона могла лише здогадуватись. Адже вона ще ніколи не малювала нитками!

Джошуа довелося замовити кілька книжок.

І вона поринула у вивчення технологій ткацтва, як у мандрівку світом і часом.

Адже найстаріше перевидання — «Книга ремесел», куплене ним у Франції, було датоване тисяча двісті шістдесят третім роком. І коштувало йому продажу частини дідівського будинку на Лангкаві. Вона того не знала. А, отримавши книжку, швидко цмокнула його в щоку і надовго розчинилася в нетрях вілли.

Зникла з поля його зору, як зникає голодна кішка, почастована свіжою рибою.

Ось, що їй було потрібне!

Джошуа з радістю спостерігав, як порожевіли її щоки, як заблищали очі, як невпинно вона переповідала те, чого вчилася.

Виявилося, що «зміна вражень», котру він безуспішно намагався створити завдяки подорожам і мандрівкам, мала бути не зовнішньою. Все було всередині і лиш чекало ось такого — дякувати місіс Страйзен! — поштовху.

Вона сама збила дерев’яну раму потрібного розміру, по боках якої рясно набила дрібні цвяшки. Якби вона взялася плавити мідь і власноруч виковувати ці цвяшки, він би не здивувався. Вона хотіла, щоб все було «по-справжньому». Тому так само, за кресленням в книзі ремесел, вирізьбила «уток» — невеличкий дерев’яний прилад, котрим ущільнюється плетиво.

Майстерня, котра доти стояла зачиненою, перетворилася на нитяний склад і алхімічну лабораторію. Адже перед тим, як перенести малюнок у плетиво, треба було пофарбувати і зістарити нитки.

Ліка провела десятки власних дослідів, фарбуючи білу вовну у природних компонентах — корінь марени, жовтоцвіт, кармін — доки не досягла автентичних кольорів.

Потім настала черга «зістарювання» ниток, на яке теж пішло чимало часу, адже і тут довелося перепробувати багато різних способів — від випалювання на сонці і вимочування в морській воді (що не дало бажаного результату) до ультрафіолетового опромінювання.

Часом Маклейну здавалося, що ця бурхлива жага діяльності, яку він вітав і якій радів, може довести її до нервового виснаження.

— Бажання досягти досконалості — не хвороба! — заспокоювала вона і, посидівши з ним п’ять хвилин, швидко втікала до майстерні.

Був лише один спосіб затримати її на довше — розпитати про техніки плетіння. І вона гарячково пояснювала, що таке «полотняна», «саржева», «грецька», «сумахова» техніка і чим відрізняється від інших «подвійний симетричний вузол».

Але якою технікою виконане «кельтське плетіння» гобелену місіс Страйзен, вона довго не могла розгадати. Адже задля цього треба було розплести хоча б один сантиметр старовинного гобелену.

Втрачаючи сон і апетит, вона міркувала, чи не поєднати їй дві техніки.

Але які?

Полотняне переплетіння здавалося їй простішим, класичним: уток із тоншою ниткою чергується з товстішою ниткою основи і поверхня виходить гладкою і однорідною.

Але щоб урізноманітнити фактуру килима і в точності відтворити орнамент, вона все ж таки вирішила чергувати кілька технік, додавши до полотняної — єгипетську і грецьку.

Не була впевнена, що так робиться, але після кількох місяців плетіння і розпускання зразка зрозуміла, що обрала вірний шлях і може починати роботу!

…З того дня, коли перша нитка, намотана на уток пройшлася зигзагом крізь щільні ґрати вертикальної основи, за роботою невідлучно спостерігала Мелі Страйзен.

За допомогою вірної Ґави, вона щоранку приповзала до будинку Маклейнів з кошиком домашньої випічки і сиділа до вечора в кутку майстерні, заворожено дивлячись, як в рамці, схожій на медовий стільник без меду — поволі наростає її оновлений гобелен…

Дні і тижні падали у вовну безшумно, зникали, залишаючи по собі кілька сплетених і сотні розпущених рядів.

А розпускати доводилося часто.

Частіше, ніж залишати зроблене.

Здебільшого вони мовчали, заворожені ритмом роботи.

— Ти — незакріплена нитка, — одного разу сказала місіс Страйзен.

І на здивований погляд Ліки, пояснила:

— Коли ти починала ткати — найпершу нитку ти міцно прив’язала до основної аби вона не висоталась, чи не так? Сама ж ти не прив’язана ні до чого. Потягни — і ти висмикнешся з полотна, яким би щільним воно не здавалося. Тобі чогось бракує.

Вона не відповідала — просто вплітала монологи старої пані в орнамент і їй здавалося, що тоді робота йде легше, а вона дуже близька до розв’язки зашифрованого в ньому послання.

— Зі мною було те саме, хоча я міцно прив’язана до цієї землі — іншої не знаю. А хотілося б. Все ж таки мій батько — з твоїх країв. Я мало що розуміла в його житті. То була якась фантасмагорія. Під час другої світової війни він командував якоюсь «сотнею» котра, за його словами, боролася «на два фронти — проти Сталіна і Гітлера». А наприкінці ті, хто вцілів, випадково натрапили на американське військо і довоювали разом із ним.

Мати разом зі мною (мені тоді було п’ять) подалася на пошуки батька і потрапила до «розподільчого пересилочного табору». Батько знайшов її випадково. Умовив не повертатися. І вони разом з американцями приїхали сюди. Адже, як казав батько, шляху назад не було. Але докладніше про все це я не знаю і шкодую, що не розпитала. Певно, це була дивовижна історія війни і кохання…

На Манхеттені батько побачив зруйнований будинок, знайшов земляків — тих, з ким воював. Купили руїну за копійки і відремонтували. Хлопці були рукасті, скучили за роботою — лялечку зробили. Почали здавати житло. Згодом тато купив ще один дім, а потім ще. До мого сімнадцятиліття ми мали десять будинків на Манхеттені. І зараз маємо — це нині спадок моїх дітей. Я вдало вийшла заміж, як уже казала, за шотландця з графства Россшир. Його батько був першим купажистом в Тейні. Є таке містечко в північній Шотландії. Там віскі виробляють. Мій чоловік розвинув «діжковий бізнес» тут, в Америці. Адже якість віскі залежить від якості діжок. Але мова не про це… Про «вузлик». Так от. У моєї матері цього вузлика не було! Сумувала за батьківщиною, вишивала сорочки — чорним та червоним, співала, залучала до церкви. А скільки разів намагалася зісватати «за свого»! Навіть був один такий… Навіжений. Але для мене «своїми» стали інші. Це природно. А от почула, як ти про чорнобривці сказала — і горло перехопило. І нема на те ради! Певно, у матері так само стискало. Тому скажу тобі так: якщо немає того вузлика — зав’яжи його сама, поки не пізно! Тут тепер твій дім. Тут тебе люблять. А то залишишся сліпою на віки вічні…

Сказала — «сліпа» і Ліка з подивом побачила те, що раніше не помічала, хоча перемальовувала картину безліч разів: гобеленова принцеса, що скаче на конику в оточенні вершників — незряча! А очі — відкриті. І зіниці є. А — сліпа вона! Сліпа!

Обійняла, закружляла Мелі по майстрені.

Сліпа принцеса, сліпа!

І тепер стало зрозумілим, чому дзеркальце у верхньому кутку гобелену — чорне.

Адже — не потрібне їй. Не потрібне!

Що хотіли сказати цим давні нащадки вікінгів?!

Куди скаче піктська воїтельниця, на кого полює, від кого тікає, від кого обороняється? Так і кортить увійти в полотно, поговорити з принцесою на конику.

Чи не страшно їй?

Не холодно?

Чи боїться смерті?

Що рухає нею, які сили, яка віра? У що?!

— …шкода мені тебе, — знизує плечима місіс Страйзен і веде далі свою нескінченну пісню. — І взагалі — людей шкода. Тому що людина… закінчується. Але люди про це не думають. Особливо, коли заходять до ресторану і можуть поїсти на тисячу баксів. Або — на три. Замовляють Fleurburger. Це такий собі гамбургер від Юбера Келлера — нічого особливого… І от що цікаво: цей Fleurburger не закінчується, адже рецепт запатентовано на все подальше майбутнє, а людина, що його замовила — закінчується, скільки б не їла і не пила. Таке воно, людське життя. Рветьтся, мов нитка. Наштовхується на вертикальну перепону, впирається, шукає вихід. От ти тій нитці вихід даєш, адже уток у твоїх руках — за ним нитка йде. А людині що робити? Хто її довкола біди чи небезпеки обведе? Та ще й шлях вкаже, мовляв: зараз важко, а в кінці — побачиш, який візерунок сплететься! Якби знати — який саме… А коли починаєш хоч щось розуміти — тут і край твоїй ниточці настає. Тому і важливо — гарно почати. Щоби нитка не висмикнулась. Адже вийде, як на моєму гобелені: і п’ятисот років не проминуло, як увесь малюнок — бикові під хвіст.

— Котові…

— Що?

— У нас кажуть: котові під хвіст.

— Ото й воно! Ти скільки років тут, а все кажеш — «у нас». А де те «у нас» — лишень Богові відомо…

…Через рік і два місяці Джошуа Маклейн урочисто переніс готовий гобелен з майстерні до вітальні. На церемонії були присутні: сама майстриня, розпашіла і схвильована, місіс Мелі Страйзен, божевільна мільйонерка з будинку № 47, її не менш дивакувата служниця індіанського походження і дві кішки, підібрані місіс Енжі Маклейн біля ресторану «Енні» на набережній Сан-Дієго.

Була осінь.

Джошуа ніс перед собою раму з вовняною картиною і полум’я каміну — руде і гаряче, що кидало відблиски на вовняне полотно, — утворювало на обличчі сліпої принцеси цілу гаму почуттів. Вона вітала своє друге народження, гордо здіймаючи спис. Під її ногами шкірилися пси, зміїлися переплетені кільця тайнопису, кликали до бою суворі воїни.

Але жодна фраза, що виникала в голові майстрині під час роботи, так і не лягла їм на душу…

— Це… Зараз скажу… Хвилиночку…

Збишек Залеські, колишній аспірант Джошуа, а нині — один з провідних мистецтвознавців і галеристів у Нью-Йорку, ось вже з півгодини ходив довкола гобелену, що висів у вітальні.

Саме заради нього Маклейн і запросив приятеля в гості.

Адже, як вважав Джош, довести Ліці її геніальність могла тільки така людина, як Збишек — стороння, не схильна до лестощів і взагалі — фахівець своєї справи, що не має жодних сентиментів щодо особистості майстра.

Вирішили спочатку просто показати роботу. Так би мовити, без коментарів.

І ось тепер спостерігали, як Збишек крутиться довкола полотна, мов шуліка над курчатком, мізкує, яке це сторіччя, яка епоха в мистецтві, яка країна.

Ліка тримала біля вуст келих з шампанським аби прикрити ним посмішку.

Те, що орнамент належить давнім піктам, Залеські визначив одразу.

Те, що малюнок є копією малюнку з ритуального каменя північно-східної Шотландії — напевне.

Заковика полягала в тому, що це був старовинний гобелен — посивілий від часу, виконаний кількома техніками давнього плетіння. Над його приналежністю до часу Збишеку довелося добряче поламати голову.

— Думаю, що це — кінець чотирнадцятого сторіччя, — нарешті вимовив він. — Без експертизи визначитись дуже важко. Принаймні, такої роботи в каталогах я не бачив. Звідки вона у тебе? — звернувся до Маклейна. — Щось не помічав, щоби ти брав участь в аукціонах.

— А скільки вона може коштувати? — зацікавлено запитала Ліка.

Залеські замислився, обережно торкнувся пальцем до візерунка.

— Гадаю, не менше, ніж сімсот тисяч… А, може й мільйон, все залежить від часу й імені майстра.

Ліка свиснула.

Маклейн засміявся, обіймаючи дружину за плечі:

— Бачиш, ти можеш стати мільйонеркою!

Залеські закліпав очима:

— Ти хочеш сказати…

Він огледів Ліку так, ніби вперше помітив, адже вся увага була прикута до полотна: бліде обличчя в обрамленні світло-русявого, з рудуватим відблиском волосся, зібраного в жмуток, високі вилиці, завеликі, як для такого вузького обличчя, очі і вуста, тонке порцелянове перенісся, джинсовий комбінезон на два розміри більший, ніж треба.

Не красуня, але — чіпляє погляд.

— Саме так, — поплескав його по плечі Маклейн. — Це робота Енжі.

Збишек голосно вдихнув і видихнув, немов стрибнув і випірнув з води.

За вечерею розмови точилися довкола його пропозиції: Енжі могла би плести гобелени в старовинній техніці на замовлення.

Говорив про реставрацію, музеї і багатих колекціонерів, котрі здатні викласти кругленькі суми на аукціонах. Він би міг це все влаштувати. Адже такий талант не мусить пропадати в нетрях Каліфорнії.

Умовляв серйозно поставитись до його пропозиції: він надасть зображення старовинних гобеленів, які вона, на вибір, забажає відтворити.

— Енжі робить все, що вважає цікавим для себе, — знизував плечима Маклейн. — А грошей ми не потребуємо.

Але місіс Маклейн вважала інакше: їй треба заробляти самій, адже достатню «насиділась на шиї у чоловіка», і, якщо доля дає їй такий шанс, відмовлятися безглуздо.

Маклейн не сперечався.

Збишек Залеські лишився задоволеним і вечерею, і таким новим поворотом у справах.

…За чотири роки вона зробила три «старовинних» гобелени на прохання Збишека Залеські.

Замовлення, з яким він приїхав наступного разу, було надзвичайної складності — відтворити котрийсь із шістдесяти чотирьох гобеленів з серії Анжерського апокаліпсису «Одкровення Іоана Богослова», створених між 1373-м і 1381-м роками для Людовика Першого Анжуйського.

Залеські розкинув перед очима Енжі купу світлин, відзнятих ним під час відрядження в Анже, і з удавано байдужим виглядом відійшов до Джошуа — випити по чарці привезеного з Франції коньяку.

Краєм ока обидва спостерігали, як, всівшись на підлозі перед каміном, вона розкладала довкола себе світлини, котрих було не менше сотні, тасувала їх, як колоду карт, гладила долонями і знову в захопленні тасувала, розкладаючи світлини, мов пазли.

Нарешті відклала вбік з десяток зображень «Нового Єрусалима», зроблених в різних ракурсах і масштабах.

— Спробую це… — просто сказала вона, згрібаючи докупи решту фотокарток.

— Ти впевнена, що потім зможеш віддати те, що зробиш, в чужі руки? — лукаво запитав її Маклейн.

— Не впевнена! — так само весело відповіла вона. — Але спробувати варто!

— Гадаю, що ваша робота, Енжі, коштуватиме стільки, що ви ні про що не пошкодуєте! — запевнив задоволений Збишек. — Я маю достатньо серйозних пропозицій від поважних людей і потурбуюсь, щоб ваша робота потрапила лише в добрі і… щедрі руки!

МІСІС МАКЛЕЙН

Дощ за вікнами готельного ресторанчику стишився. А потім припинився зовсім, лишивши на склі довгі сріблясті нитки.

Потім висохли й вони.

Від мокрого асфальту здіймалося барвисте марево.

Місто втратило імпресіоністичний колорит.

Офіціант розставив на столі тарелі, налив вино.

— Ти дзвонила йому? — запитав Збишек.

— Так, чоловіку, — відповіла вона.

— І що сказала?

Ліка знизала плечима:

— Яка різниця. Сказала, що лягаю спати…

Залеські посміхнувся.

— Навіщо збрехала?

Вона замислилась.

— Не знаю. Просто не хочу казати зайвого. До того ж, за півгодини це буде правдою.

— Брехня в ім’я спасіння… — сказав він.

— А кого треба рятувати?

Він знову посміхнувся і кивнув на заставлений стравами стіл:

— Давай поїмо. Про справи — потім.

Сьогодні він був налаштований рішуче.

Сказав собі: жоден її порух не пробудить у ньому ні жалості, ні того трепету, який він відчував ось вже п’ятий проклятущий рік від дня, коли вперше переступив поріг їхнього помешкання. Варто лиш не надто задивлятися в очі і не перейматися тими рухами і інтонаціями, які робили її особливою. Адже ця особливість — чистої води спекуляція. Але виймає з нього всю душу разом із рішучістю.

— А які у нас справи? — запитала вона.

Збишек відклав виделку. Певно, сьогодні буде не до їжі.

— Ну, по-перше, на твій рахунок вчора переведено мільйон доларів — друга частина за «Єрусалим». І це варто відсвяткувати.

Вона взяла зі столу череватий бокал і почала повільно обертати його в руці, спостерігаючи, як золотавий ободок вина ходить по колу. Її руки завжди жили якимось окремим життям, як в індійської танцівниці. Збишек боявся їхніх потаємних знаків.

Зухвало посміхнувшись, додав:

— Як і обіцяв, я зробив тебе багатою.

Вона пригубила вино і втупилася в нього великими очима — надто великими для її вузького обличчя. Ці дивні пропорції так само бентежили його, як і руки.

— Хіба я тебе про це просила?

Так, між ними не було жодних зобов’язань.

Хоча вона й зробила три унікальні роботи.

Дві він забрав нібито на аукціон. Вона навіть не поцікавилась, куди і до кого вони потрапили. Навіть не подякувала, коли на її банківському рахунку почали з’являтися шалені суми. Захвилювався хіба що Джош. Але вона швидко і беззаперечно владнала справу. Просто попросила ніколи про це не говорити, віддала йому картку і запропонувала тост за осінь, що насувалася тоді на Сан-Дієго. І була божевільно гарною для всіх трьох.

Тепер, святкуючи новий успіх у цьому ресторані, Збишеку Залеські до поросячого вереску хотілося весь час говорити про те, що тепер місіс Маклейн багата і незалежна.

І це лише завдяки йому!

Байдужість Енжі роздратувала його, знизила градус рішучості.

— А хіба ні?! — сказав він.

— Не пам’ятаю такого. Мені взагалі нічого не хотілося продавати. Гроші мене не цікавлять. Просто треба ж було чимось віддячити Джошу. Він стільки років мене терпить…

— Можливо, настав час покласти край його терпінню — спільними зусиллями?..

Він вперше насмілився вимовити таке.

Вперше натякнути на можливість такого «спільного», бодай таким кумедним чином. Щоби вона поглянула на нього, не як на фахівця, колегу чоловіка, аукціоніста, а — того, хто може дати їй більше, ніж вона отримує в нудному і пихатому Сан-Дієго.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено запитала вона.

Збишек ледь не вдарив себе по коліну: ну, які можуть бути натяки?!

На неї треба дихати, мов на скельце! Подихати, протерти велюровим клаптиком і покласти до кишені. Мов окуляри. Чи камінець в… дванадцять каратів. Або…

Або казати все прямо і жорстко, так, як є. Так, як він вирішив.

Без натяків. Прямо.

Він залпом випив вино, витер серветкою рот, щоби він не здавався вологим і від того — безвольним і накрив рукою її зімкнуті на колінах долоні.

— Послухай мене, Енжі… Ми знаємо одне одного майже п’ять років. Я дав тобі роботу, якої без мене ти ніколи би не мала. Я дійсно хотів, аби ти стала незалежною. Тепер ти незалежна. І можеш бути вільною. Жити, як хочеш.

Вона поглянула на нього з подивом, втомлено і неуважно.

— У мене сьогодні був не кращий день, — сказала вона. — Певно, я погано тебе розумію. Або не розумію зовсім. Вибач.

— Так, гадаю, не розумієш. Хоча мене це не дивує. Але, відверто кажучи, дратує. Адже… — він махнув у повітрі рукою, мовляв, говорити так говорити і додав: — Адже це образливо. Любити жінку, яка цього зовсім не помічає!

Вона опустила голову.

Її руки почали розправляти серветку, змітати зі столу невидимі крихти, згортати і розгортати край накрохмаленого обруса.

Він з тривогою стежив за цими рухами і з острахом очікував на її перші слова.

Нарешті вона вимовила:

— Хочеш, я поверну тобі всі гроші?

Якби у нього в роті була їжа, він подавився б!

Який чудовий вихід — «поверну гроші»!

І жодного слова про те, що він нині наважився сказати.

— Мова не про гроші! — насупився він. — Ти дуже розумна, Енжі. Ти розумніша, ніж хтось може подумати, дивлячись в твої безборонні очі. Не уникай правди! Я сказав, що люблю тебе. І, благаю, не роби вигляд, що не розумієш мене. Ти не могла цього не знати! Але якщо не знала — дізнайся зараз і прийми рішення.

— Вирішити? Що я мушу вирішити?

— Розлучись з Маклейном. І виходь за мене. Ми більше підходимо одне одному. У нас спільна справа. Спільні інтереси. Я давно думаю про це. Я певен, це буде раціонально.

Вона розсміялася.

Вона просто таки зайшлася сміхом, страшніше за який для нього міг бути хіба вибух поблизу, як це сталося тут у вересні 2001-го.

— Ти серйозно? — почув він крізь сміх.

У нього ще був шанс розреготатися в унісон і звести все на невдалий жарт, приправивши його парочкою компліментів, послатися на випите, перевести розмову в інше русло.

На якусь мить він засумнівався, чи не зробити саме так.

Але це була лише мить.

Вона не могла зруйнувати планів, які він виношував останні два роки.

Тому повів далі, жорстко і гарячково.

— Я все вирішив, Енжі. Тобі варто лиш кивнути — і я все зроблю сам. Тобі не доведеться вести перемовини чи збирати речі. Я дам тобі набагато більше, ніж ти маєш. До того ж, мені здається, що ти не любиш Джоша. Ти не пристосована до такого життя. У тебе інше призначення. Ти навіть не уявляєш, на що здатна! Це знаю я. Просто повір мені. А докази я наведу пізніше. Коли ми будемо разом.

Вона повільно підвелася з-за столу:

— Якщо я тобі нічого не винна, Збишеку, гадаю, я можу йти? У мене завтра вранці літак. Я втомилася і хочу лягти.

Його вразило її небажання навіть обговорити цю пропозицію.

Жодного зацікавлення.

Здивування.

Обурення.

Всього того, що могло призвести до бурхливих емоцій і, зрештою, до з’ясування стосунків. Просто так розвернутися і піти! Дивна жінка. Дійсно — дивна…

І тим більше приваблює.

Йому не потрібно нічого звичайного! Тому Збишек Залеські вирішив діяти до кінця.

Владно взяв її за зап’ястя, потягнув вниз:

— Сядь! Мені ще є що сказати тобі, Енжі Маклейн!

Вона присіла на краєчок стільця.

— Справи серйозні. Тому буду відвертим…

Він не наважувався глянути їй в очі.

Але змусив дивитися прямо.

— Я слухаю, — холодно сказала вона.

— Я не продавав твої гобелени на аукціонах!

Як у воду пірнув.

І вона, ця вода, виявилася крижаною або — такою гарячою, що він не відчув різниці між холодним і пекельним.

Вона здивовано глянула на нього і випростала руки на столі, мов школярка. Нічого не запитала, але дивилася вимогливо й уважно.

Він випірнув і знову набрав повні груди повітря.

— Так. Все набагато складніше. І може ще ускладнитись, якщо ти зараз невірно мене зрозумієш. Тому будь уважна…

Він перевів подих і продовжував говорити:

— Отже, я їх не продавав! Тобто — не продавав саме твоїх робіт. Я продавав оригінали! Те, що ти за них отримала — десята доля того, що ми отримали разом!

— Не розумію… — сказала вона.

— Звісно, що ти можеш розуміти? — посміхнувся він. — Тобі і не потрібно нічого розуміти, Енжі. Про це подбав я. Наші замовники — люди, яких я, звісно, тобі не назву. Але вони платять. І будуть платити ще. У нас попереду — купа спільної роботи.

— Ти хочеш сказати, що вкрав для них оригінали? — скрикнула вона надто голосно і він змушений був роззирнутися, чи немає поблизу зайвих вух.

— Тихо!

— Я тобі не вірю.

— А звідки ти знаєш, кому вірити, а кому — ні? — посміхнувся він.

Вона вхопилася за скроні, потерла їх — у них починалася пульсація, якої вона так боялася.

— Я піду в поліцію, — нарешті тихо сказала вона.

— Добре, — сказав він. — Іди. Але май на увазі: в Анже серед шістдесяти чотирьох оригінальних аррасів ось вже зо п’ять років висить одна підробка, яку ще ніхто не викрив. І не викриє доти, доки я веду там наукову роботу і мені вірять. А в замку Арундел, де я працював останній рік, так само експонується робота початку сімнадцятого сторіччя. І жодному науковцю чи відвідувачу і на думку не спаде перевірити її авторство! Доки я сам не зверну на це увагу шановного панства. Але тоді вже я викличу поліцію і експертів. І усіляко допоможу слідству. Адже пригадаю, що така собі нічим не визначна іноземка Енжі Маклейн із Сан-Дієго та її чоловік, до речі, відомий мистецтвознавець, котрий має доступ до раритетів, дуже цікавились усім, що стосується цих шедеврів. Вас упізнають і там, і там. Адже, пригадай, ви ж самі їздили і у Францію, і в Англію, щоби подивитися на оригінали. Вас упізнають. Я про це подбав. Але я б не хотів доводити справу до довічного ув’язнення чи електричного стільця, Енжі. Ти надто потрібна мені.

Він залпом допив вино, його пальці на бокалі розплющились і побіліли.

— Надто потрібна… — повторив він, відводячи погляд від її обличчя, вираз якого був для нього незрозумілим. — Вирішуй. Я сказав тобі все, чого не мусив говорити. Вибач…

Вона все ще терла скроні, ніби намагалася стишити в них біль.

— Що буде з Джошем?

— Ні з ким нічого поганого не станеться, якщо, звісно, ти приймеш мої умови, — сказав він.

Вона поглянула так, що він втопився в прозоро-зеленому зблиску очей і ще раз — з безлічі подібних разів — замилувався середньовічним виразом її вузького обличчя.

Приготувався вислухати все, що мусить почути: обурення, гнів.

Все одно.

Справу зроблено.

Без вороття.

Але ні гніву, ні докорів не було.

Вона помовчала кілька нестерпно довгих хвилин, а потім запитала глухим голосом:

— Як ти хотів діяти далі?

Він зрадів, що все може владнатися простіше, ніж він гадав.

Азартно присунув до неї стілець, взяв за руку, заговорив гаряче у самісіньке вухо:

— Завтра поїдемо звідси разом. Я купив віллу на Мальті, на острові Гозо. Там гарно і безпечно. Є майстерня зі скляними стінами — тобі сподобається! Решту будемо вирішувати через адвокатів.

— Зрозуміло. А зараз я можу піти до свого номера? — запитала вона, мов учениця, котра проситься вийти з класу.

Головне — нічому не дивуватися! Ані цьому запитанню, ані тому, як швидко вона прийняла рішення.

— Звісно, — дозволив він, ледь стримуючи радість. — Ти ж не полонянка! Чекатиму на тебе тут у холі зранку, годині о восьмій. Встигнеш зібратися? Наш літак о дванадцятій.

Вона підвелася.

Він теж підвівся аби провести її до ліфту, а можливо і далі…

Але вона владним жестом зупинила його.

— Не проводжай.

І пішла через зал.

Він ще не вірив, що усе обійшлося якнайкраще. Отже, він не помилився в ній. Ця маленька чужоземка ще дасть жару всім, кому не встиг він!

А особливо цьому Джошуа Маклейну, котрий завжди тримав його за цуцика.

Кивнувши офіціанту, що зараз повернеться, він все ж таки наздогнав її в холі і вхопив за плече:

— Вибач, я лише хотів нагадати, що завтра чекатиму тут, — він кивнув на шкіряний диван біля вікна.

Вона посміхнулась:

— Я тебе почула. І все добре зрозуміла. Добраніч.

Вона увійшла до ліфту і якусь мить спокійно дивилася на нього.

І лише потім, коли на сьомому поверсі вийшла поважна парочка японців, піднесла руку до обличчя і вкусила себе за зап’ястя.

Так, як робила завжди, коли її ніхто не бачив. Щоби не закричати…

Посеред номера стояла її маленька валізка.

Постіль була розстелена. На подушці лежала кругла шоколадка в золотій обгортці.

Вона сіла на край ліжка, скинула туфлі.

Замислилась, пригадуючи весь день — від самого початку.

Фестиваль.

Натовп.

Рідні обличчя.

Відчай.

Втеча крізь хвилі, що несли її назад — у відкрите море.

Зустріч із Збишеком Залеські.

Хвилі, що понесли її вперед — на скелю.

Десь посередині цього виру зблиснула теплими вогнями тиха гавань Сан-Дієго.

Обличчя Джоша і його останні слова, коли проводжав на літак: «Я чекатиму на тебе…».

Єдине, чого вона не відчувала — фізичного втілення самої себе, чогось більшого, ніж просто «руки-ноги-голова», чогось суттєвішого і надійнішого, що мало бути всередині.

Не пластилінового чи драглистого.

Того, що дозволяє триматися прямо.

І приймати рішення.

Вона вийняла з сумочки мобільний телефон, увімкнула його, побачила три пропущених дзвінки від Маклейна, погладила пальцем його фото на дисплеї.

А потім натисла на виклик «Мелі».

…Вранці Збишек Залеські випив в холі три філіжанки кави, завареної на його замовлення «по-польському». І піднявся до номеру місіс Маклейн.

Там на всю потужність гув пилосос.

Привітна афроамериканка, посміхаючись в півобличчя повідомила, що номер звільнено з п’ятої години ранку.

Не вірячи своїм очам, він вхопив мобільний телефон і довго шукав з-поміж абонентів фото і номер Енжі.

Тримав біля вуха так довго, що покоївка почала підозріло зиркати в його бік і навіть вимкнула пилосос.

І тоді він почув тиху мелодію.

Вона линула звідкілясь здалеку.

Спочатку йому навіть здалося, що Енжі тут, поруч, а покоївка просто невдало пожартувала. Але та з подивом кинулася до свого візка, де лежали зібгані простирадла і рушники, порилася в них, дослухаючись до звуку, і витягла білий махровий халат.

Мелодія грала в його кишені.

— Ви прийшли за цим, містере? — запитала вона, простягаючи спантеличеному Збишеку мобільний телефон. — Прошу… Мені чужого не треба.

МІСІС МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН (щоденник)

…Ну ось, взяти хоча б другий пункт з моїх правил: «Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Знадобиться, коли зовсім здурієш…».

Я ще не зовсім…

Але все ж таки почала писати. Інакше це буде нечесно: написати правила і не слідувати їм. Щоправда, почала лише з учорашнього дня. Але краще пізно, ніж ніколи! Щось пішло з голови без вороття.

Але нині я хапаюсь за кінець ниточки і йду по ній у зворотному напрямку, мов у лісі. Це таке дивне відчуття. Адже ниточка тоненька, а стовбури дерев жорсткі, грубезні, так рясно наросли за стільки років! Ниточка між ними ледь помітна, може перерватися в будь-яку мить. А шкода…

Адже цікава історія виходить, чорт забирай. Ніколи про це не думала. Жила собі.

Аж доки ця дівчинка не з’явилася.

Тепер скучаю за нею, місця не знаходжу. Ось і вирішила клубочок докупи змотати.

Вже час.

…У нас ці квіти «тагетес» називаються.

От не знаю, якби не вимовила вона тоді «чорнобривці», то може я б ніколи нею і не зацікавилася.

Хоча, навряд чи.

У нашому селищі важко було таку не помітити. В усіх наших на пиці написано: «ноу проблем» і посмішка на всі тридцять два.

А у неї обличчя іконописне, я таких давно не бачила.

Дивишся на нього — не відірватися. Аж незручно стає, що не можеш не дивитися. Сказати б — красуня, то це не зовсім правда.

Просто щось зсередини в ній світиться. Тим світлом, котре зустріне тебе в тунелі, по якому душа відлітає. Я там, звісно, ще не побувала, але уявляю це світло саме таким: манить і заспокоює. Не відірватися і назад не повернути.

Вона мало на люди виходила.

Чимось мою маму мені нагадала в своїй відлюдькуватості.

Та теж усе ховалася в хаті і майже не вчила англійської, мовляв, їй тут — чужина. А батька дуже любила і тому ніколи про це вголос при ньому не казала, боялася засмутити.

Власне, я так собі думаю, що була то велика любов, така, про яку в книжках пишуть. Тільки тоді не було такому почуттю назви. Дуже стримані вони були, суворі.

Коли питала її, як вона могла наважитись посеред війни з села піти навмання шукати батька та ще й з малою дитиною, відповідала просто — а як могло бути інакше, жінка має йти за чоловіком, така її доля.

Шкода, що на цьому мої розпитування і закінчувалися.

Тепер не знаю, чи знала вона напевне, куди йти — може, якусь звістку від нього мала? Адже вона не звір, щоб ось просто так — йти!

Так лише звірі ходять.

По сліду.

Хоч би як там було, але пам’ятаю своєю дитячою пам’яттю якусь фантасмагорію того шляху.

Все тоді було в коричневих тонах — небо, дерева, розкурочені дороги.

І завжди хотілося їсти. Але гадалося — то все природне, адже іншого не уявляла.

А от пригода в стодолі була надприродною.

Тому пам’ятаю і досі згадую.

А коли згадую, то п’яти починають лоскотно свербіти…

Ніч була холодна. Десь щось бухкало. Певно, постріли.

Нас людей з десяток на тому сіні гнилому лежало — діти, жінки.

Всі босими ногами в зламану браму, що на ліс виходила, світили. Хтось — зовсім хворий, хтось померлий, не знаю. Адже п’ять років мені було.

Ми теж ніби вмирали.

У матері дихання, мов з печі — я в нього, як в ковдру пірнала, грілася.

А ноги — крижані.

І от прокидаюсь від того, що п’яти мої огортає якесь вологе тепло. І таке відчуття приємне від дивних жорстких і гарячих доторків. А як тепер мені відомо, на стопах — чи не всі нервові закінчення. Всі сплять, сопуть, кашляють, стогнуть.

Я очі відкрила, а там внизу, коло моїх ніг, зблиснули два жовтих вогника — очі! Тільки не людські.

А чиїсь.

Звіра якогось. І стоїть той звір наді мною і п’яти мої облизує…

Дихання уривчасте, клацання щелеп і — лизь, лизь, мов зупу сьорбає з полумиска.

Мені б закричати, а я заворожено мовчу, дослухаюсь лише, як приємно відчувати це вологе тепло і дотик.

Помітив, що я на нього дивлюся — завмер. Зараз, думаю, схопить зубами.

Але думаю про це з захватом, адже уявляю, що там, куди поволочить, краще буде.

Мить дивився на мене — всю поглядом пронизав. І знову за своє: лизь, лизь. Я аж всміхнулася — так лоскотно, так тепло, так приємно і млосно, що подумалося: це ангел у звірячій подобі мене рятувати спустився. П’яти аж горять! І їсти перехотілося.

Потім той гість нічний обнюхав інших.

І… вхопив за ногу якогось хлопчиська (може ровесника мого, а може й молодшого), помчав з ним до лісу.

Жінки повскакували, ґвалт здійняли. А потім хтось каже: «Та він давно вже мертвий лежав. І мати його мертва».

Так воно й було…

…Коли мати на ранок взувала мене в свої чуні, каже, ти де ноги помила, що за диво?

Так воно дивом і залишилося, бо нічого я пояснити не могла. А, може, не схотіла. Адже була та пригода, як вже казала — надприродна, непояснима.

Чому звір мене так виокремив з-поміж багатьох, що там на моїх стопах відчув?

Чи не те, що шлях мій буде довгим. І таким далеким — аж до Каліфорнії, до цього маєтку вартістю у мільйон.

Хто б тоді про це міг подумати!?

…Вже, як стріляти припинили, покотилися ми за військами аж через пів-Європи (що то за країна була — не знаю, але всі говорили «по-чужому»).

А до розподільчого табору для звільнених полонених та біженців приїхав за нами батько.

Витягнув нас з брудного і голодного натовпу, мов картоплю з городу.

У чужій формі (я тоді не знала, що він з американцями пішов), здоровезний, як ведмідь, з вимовою такою, як у інших — нетутешньою, бо вже гарно по-американському говорив. Переніс обох — на руках! — до кімнати в містечку, де військо союзників стояло.

Там я вперше чисте ліжко побачила.

І злякалася.

Уявила: щойно ляжу на білі простирадла, як з мене луска посиплеться чи порох, забрудню всю білизну. Довго я потім не наважувалася спати на білих простирадлах від того страху. Потім звикла.

Ну що іще?

Пам’ятаю, як тихо батьки гомоніли аж до ранку. Щось про те, що їхати треба із тим чужинським військом аж за океан. Мати плакала. Батько казав, що «всі тут помремо», якщо підемо на «радянській бік» реєструватись.

Так і лишилися на американському.

Потім було все те, про що я Енжі розповідала. Будинки на Манхеттені, коледж, університет, Пітер Страйзен, діти, бізнес на діжках з білого дуба і — гроші, гроші.

Потім прийшла самотність. І здивування від того, як швидко минає життя. І… яке воно довге, що всього і не запам’ятаєш.

Діти дорослі, приїжджають раз на два чи три роки на день Подяки чи Незалежності.

І хутко — назад. Один — Денні — до Мемфісу, там у нього свій бізнес, друга — Елізабет, в Італії живе. Це нормально. У мене ж все гаразд! Я ще собі раду даю та й не бідую — до цього не дійде! Моя Залізна Ґава — при мені. Така собі скажена мільйонерка, всім задоволена.

Правду кажуть, що в старості добре згадується лиш те, що в дитинстві було і те, що хвилину тому. Посередині — порожнеча. Нема на те ради.

Тагетесом у мене пів садка засаджено. Ґава моя Залізна старається. Вона зі мною все життя. У спадок від свекрухи дісталася. Та її ще дівчинкою з резервації забрала, виховувала, як свою, бо була дуже демократична пані. Сварила мене, коли я казала, що вони — американці, все виправляла — «Scotland!" — і суворо так сопіла.

Так я — навзаєм! — теж казала, що я не американка, а — «Ukraine»!

Хоча ту Україну, як слід, і не знала. Та й не побачу вже. Залізна Ґава і мальви мені насадила, і соняхи, як у матері в садку було.

Тут мене дивною вважають. У всіх — газони з голландською травичкою, а у мене — джунглі непролазні…

А дівчинка, дружина Маклейна, одразу зрозуміла, що то таке. Спочатку я про неї думала, як усі — взяв собі професор за дружину слухняну іноземку, адже тутешні жінки йому всі не до вподоби були. А вона і рада. Ще б пак! Кажуть, що всі жінки з тих країв мріють про іноземців.

Тепер, після всього, що сталося, думаю так: ніхто їй не потрібен!

Хоча вона сама про це не знає. Ніхто.

Є такі люди, в яких ангели на пальцях ночують. Воно називається різними іменами — талант, призначення, покара, самотність, хрест.

І скинути це з себе неможливо, і нести важко. Але все життя — на тих кінчиках пальців!

Я завжди вважала: якщо ти не збираєшся змінити світ — не варто починати всього, що пов’язане з творчістю. Навіть якщо ти дійсно маєш хист, вміння, здібності, талант — вони нічого не варті, якщо немає такої мети: змінити на краще бодай один міліметр простору.

Інакше все зведеться до марнування часу, а зрештою до руйнації. І тоді навіть добре намальовані троянди засмердять. Адже в них не буде нічого живого і справжнього.

А вона вміла у все вдихнути життя.

Я годувала її своїми байками, а сама жадібно спостерігала, як вона працює над гобеленом. Розуміла, що такого щастя — творити — мені не випало. І, власне, нічого надзвичайного не випало.

Крім того звіра, що лизав мої ноги — і чомусь не забрав.

І крім цієї дівчинки, котра так невимушено і так просто вдихнула життя у старовинне полотно.

Саме тоді я і зрозуміла, що ніхто їй не потрібен — вона світом дихає.

І немає на те ради жодному, хто так само, як і я не може погляд від неї відвести…

…Потелефонувала з Нью-Йорка пізно увечері.

Я одразу зрозуміла: щось сталося. Давно відчувала: ті гобелени, які вона почала робити — з’їдять її — або зсередини, або ззовні.

Вона не питала, що робити — просто розповіла, в які тенета втрапила. Проживши не малий вік, я розумію, що людське життя — зовсім не те, що ми собі про нього уявляємо. Адже Бог не дає жодних гарантій на те, що буде легко. Це вигадуємо ми самі, заколисуючи себе, сподіваючись, що буде саме так, як ми собі намислили.

Вона була для мене тоненькою шовковою ниточкою. Але порвати таку ниточку, нехай і дуже тонку, — важко. Вона сама не знала, якою може бути сильною. Їй треба було дізнатися про це…

Так, вона потелефонувала пізно ввечері з готелю, розповіла все, як було.

Я попросила годину — подумати. А подумавши — придумала і потелефонувала в готель.

Не знаю, чи правильно вчинила. Але, гадаю, що вірно. І вона сприйняла все так, як належить. Ніби давно чекала такого виходу.

Що я зробила?

Забронювала їй квиток на літак до Абердину, а там — до Тейну дві години дороги.

Потелефонувала старим друзям з замку Донробін, порекомендувала взяти її на роботу, як найкращого реставратора, за якого ручаюся всіма своїми нутрощами.

Зробила дзвінок старому приятелю Шону, аби дав ключі від нашого покинутого ще в сімдесятих будинку на околиці Тейну. Сто років там не була. І вже не буду.

Але, сподіваюсь, Шон тримав там все у більш-менш пристойному вигляді.

Зробивши це все, втомилася: старість.

Але разом з тим відчула й піднесення: це був перший серйозний вчинок за останні десять років. Настільки серйозний, що зробивши його, я тремтіла аж доки Ґава згодилася налити мені «Черчелеву порцію» віскі.

Гадаю що там, за багато кілометрів від мене, вона тремтіла не менше.

Вона сказала, що мусить написати листа чоловікові і відішле йому свою кредитну картку. Але надішле на мою адресу — з тим, щоби я віддала лист і картку, коли вона буде вже далеко. Вона не хотіла накликати на нього біду.

Я намагалася її відмовити. Але в своєму рішенні вона була непохитна.

Що мені залишається?

Складна розмова з Маклейном. Мені шкода його, адже чоловік він добрий і любить її несамовито. Хоча, як її можна не любити?

Не молитися за неї?

Залізна Ґава все перебирає і перебирає її малюнки. Виявляється — всі зберегла. До єдиного…».

ЕНЖІ

Летовище Абердину вкрито віспою дрібного дощу.

І все довкола пропахло ароматом вологої землі. Пахне, мов у лісі.

І таке ж безлюддя в цю вранішню годину.

Крім кількох десятків тих, хто летів у літаку — в залі нікого.

Купчаться біля транспортера, вихоплюють валізи, а з валіз — куртки, вітровки, кофти: тут прохолодно.

Північна Шотландія не часто тішить теплом.

У неї була лише маленька ручна валізка і та — напівпорожня.

Йдучи лункими коридорами аеропорту, вона купила в першій-ліпшій ятці «д’юті фрі» зелену куртку, закуталася в неї. Але це не допомогло вгамувати тремтіння. Коли воно припиниться — самому Богові відомо, може, відтепер і ніколи.

Головне — не думати.

Всі думки лишилися в повітрі, заплуталися, перетекли одна в одну, мов хмари, набули інших форм — і тепер відлітають у безвість.

Такий собі повітряний кавалок болю.

Джош врятований від ганьби. Як він переживе її зникнення, навіть думати не хочеться…

Щасливе подружжя на червоній доріжці. Добре, що не порушила плин цього десятиріччя. Знайшла в собі сили…

Збишек Залеські з його злочинними перспективами…

Мелані?

Дивно!

Як тоді, колись давно, так і тепер на її шляху — бабця.

Та, в будинку на горі, Ганна Тарасівна, з долонями, посіченими чорними паралелями і меридіанами, скоцюрблена, мов запитальний знак: «Звідки ти звалилася на мою голову?..», ця — місіс Мелані Страйзен, каліфорнійська мільйонерка.

Тій було років вісімдесят. Цій не менше.

Але чи дожила Тарасівна до дев’яноста? Де вона зараз, що з нею тепер. Чи є кому води подати?

Згадалося, немов це було учора: «Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на протилежному кінці світу…».

Далеко ж доведеться повертатися.

Але час іще є.

І днів попереду — ох, як багато.

І краєвиди за вікном таксі, що везе до Тейну — такі схожі на ті, інші, бачені останнім часом лише в снах.

Широкі зелені полонини з ріпаковими ланами, що тягнуться за горизонт. Вівці — кудлаті, товсті, великі і малі, череди опасистих білих корів.

Тільки будинки відрізняються.

Всі вони з чорного каменю, схожі на середньовічні. Довкола них немає дерев — лише газони, мов зелені килими. Швидше за все то і є трав’яні килими, котрі міняють раз на місяць. Ніхто не косить, не нищить бур’яни, не саджає в городі картоплю. Та й городів немає. Перед будинками заасфальтовані майданчики.

Дві години їзди — а скрізь одне й те саме: передмістя з чорними будинками під готичними дахами.

Зелені полонини, сині озера.

Одне з них, легендарне, де живе невідоме страховисько — Лox-Hecc.

Переїхали міст.

— Півгодини — і ми в Тейні, — сказав водій. — Вам куди саме?

Вона стрепенулася, зазирнула в папірець, назвала адресу.

За півгодини авто в’їхало до розкиданого по полонинах фермерського містечка, вона намагалася вгадати, де зупиниться. Але проїхали майже все містечко.

Зупинилися на околиці. «Приїхали!».

Вона розплатилася і вийшла.

Авто від’їхало.

Вона лишилася сама на стежці, встеленій дрібним білим гравієм, обабіч якої зеленів такий самий рівненький трав’яний килим, як і скрізь. Стежка вела до двоповерхової будівлі з чорного каменю. Перед будівлею стояло кілька недобудованих, але досить мальовничих службових приміщень — гараж, стайня.

Повітря було стерильне і прозоре, просіяне крізь легені гір і соснових лісів.

Довкола — жодної живої душі. І така стерильна тиша, що у неї позакладало вуха.

За будівлею стелилося поле з високою, вочевидь, вже не штучною травою — тягнулося аж до гір, що височіли далеко і здавалися синіми.

В її кишені лежала брошурка, котру взяла в Абердині на розкладці.

…Тейн — королівська фортеця, заснована в часи давніх піктів. Нині — територія графства Россшир, батьківщина будинку Гленморанджі — найбільшого виробника солодового віскі.

Того самого, один «дрем» якого треба пити в п’ять «підходів».

Тепер вона знає про це напевне…

Вікна будинку не виказували жодної людської присутності. Поруч не спостерігалося ані кав’ярні, ані магазину — і взагалі будь-якого іншого подвір’я, куди можна було б постукати і попроситись на нічліг.

Вона уявляла Північну Шотландію саме такою: прозорою і прохолодною, як кришталь, опущений у води синього озера.

І такою ж безлюдною, як Місяць.

Вона тихо пішла в напрямку кам’яної будівлі. Гравій шурхотів під її ногами, і той шурхіт в бездонній тиші скидався на каменепад.

Певно, зачувши його, двері будинку прочинили. Потім розчахнули, і до неї покотився маленький лисий чоловічок в чорному святковому костюмі.

— Місіс Енжі Маклейн? — приязно вимовив чоловічок, простягаючи їй одразу обидві руки. — Де ваші речі? Я — Шон. Мелані просила аби я підготував будинок. Ми з дружиною чекали на вас.

Вона зітхнула з полегшенням.

За прочиненими дверима побачила м’яке медове світло.

Отже будинок був живий. Будинок чекав на неї, як і обіцяла Мелі.

Вона потисла Шону руку і віддала валізку, розмірові якої він здивувався: «Це — все?».

І повів її досередини.

…Якщо є на землі спокій — той золотий сон, в якому можна перебувати в повній гармонії з собою — він знаходиться за дверима суворих кам’яних будівель (які і хатою не назвати!) Північної Шотландії.

У картатих вовняних пледах, у зворушливих порцелянових карафах і білосніжних тазиках для вмивання, що стоять на підвіконнях, в свічках, що блимають привітно у звивинах дерев’яних сходів і картинах із краєвидами гір, замків і озер. У живому вогнищі в камінах і щільних шторах з гобеленовими малюнками. У білих сходах, що ведуть нагору, до кімнати, яку мусиш полюбити, адже тобі доведеться пробути тут багато днів і ночей.

Вона йшла туди, куди вів її той, хто назвався Шоном, відчуваючи тепло і дивуючись, як зовнішній вигляд цього помешкання відрізняється від внутрішнього.

— Ми з дружиною намагаємось підтримувати тут лад упродовж багатьох років, — сказав Шон. — Пітер був моїм старшим другом і вчителем, а Мел… О, то довга історія. Я не бачив її тридцять років. Був радий, коли вона потелефонувала.

Він довів її до білих дверей.

— Сподіваюсь, вам тут сподобається. Якщо ні — будь-яка інша кімната у вашому розпорядженні. За годину — вечеря.

Вона подякувала і увійшла.

Довго стояла на порозі, мов заклякла.

Придивлялась, принюхувалась, мов кішка.

Простора кімната з широким двомісним ліжком під балдахіном, мов у принцеси.

Трельяж з м’яким пуфом, три вікна, щільно зашторених бордовими шторами. Столик з цукерками, фруктами і пляшкою вина. Вбиральня з білою ванною на гнутих ніжках. Біла шафа.

Вона сіла на край ліжка, склала руки на колінах і просиділа нерухомо хвилин десять, як сидять в дитячому садку чи в інтернаті новенькі.

Тепер її витівка здавалася хибною.

Жахливою.

Неправильною.

Все, що сталося, віддалилося і виглядало не таким страшним, як там, в Нью-Йорку. Можливо, треба було одразу піти до поліції? Адже втечею вона лиш підтвердила свій несвідомий злочин. Але тоді чаша ця не оминула б Джоша. А він і без того стільки зробив для неї, так няньчився, мов з дитиною. І ось яка подяка чекала на нього!

Він мусить жити інакше. Можливо, не таким розкішним життям, яке влаштував їй на берегах Тихого океану.

Адже вона точно знає, що той будинок коштував йому усіх заощаджень — і власних, і предків. Тепер нічого того не треба. Вона звільнила його від себе. Нехай буде щасливим…

Знову: дивно!

Вона звільняє від себе дорогих їй людей, немов зурочена на одвічну втечу. Певно, життя все ж таки має якусь незбагненну циклічність.

І немає на те ради…

До вечері вийшла в тих самих джинсах, кутаючись в зелену куртку. Адже в будинку було прохолодно. Обережно, з острахом обійшла порожній дім. Кілька кімнат було на другому поверсі і два великі зали — внизу. Один — «камінний». В ньому весело потріскували дрова, стояли крісла і дивани, чорний дубовий стіл і ще один — маленький, мармуровий, мабуть «чайний». Адже з англійських фільмів вона знала, що така камінна кімната має бути в кожному помешканні.

Інша зала була «обідня». Вона попрямувала туди, адже побачила, що стіл вже накритий білим обрусом і сервірований для вечері. З дверей, що виходили до зали з лівого боку чулося шкварчання і тихий говір людей. То була кухня.

У залі висіли портрети. На одному з них вона упізнала Мелі. І зупинилася, заворожена, вражена красою і свіжістю молодої жінки, риси якої нині замилив час.

Стояла перед ним довго, аж доки її не вивів з оціпеніння жіночий голос:

— Міс Енжі Маклейн? Я — Адель, дружина містера Шепарда. Ви так тихо увійшли… Прошу сідати до столу.

Вона озирнулася. Така ж кругленька, як і її чоловік, жіночка років сімдесяти, стояла перед нею, витираючи руку білим рушником. Простягнула їй — Енжі потисла теплу і трохи вогку долоню: «Дуже приємно!».

Їй було ніяково сідати самій до цього бездоганно сервірованого на одну персону столу.

— А ви? — запитала вона.

— Ми завжди вечеряємо вдома, — сказала Адель.

Отже, вони не слуги, подумала Енжі, і слава Богу.

На підтвердження цієї думки, Адель сказала:

— Ми тут із самого ранку. Навели лад, адже будинок стояв порожній років двадцять, не менше. Тепер все працює. Камін, плита, холодильник, каналізація. Все, що треба на перший час. Потім можете все змінити на ваш розсуд. Можете взяти покоївку — у нас тут багато людей без роботи. Місцина глуха, молодь їде до Единбурга, а хто залишається, залюбки беруться до будь-якої праці. Мелі просила попередити знайомих в замку Донробін — це в годині їзди звідси — що ви прийдете влаштовуватись на роботу. На вас там чекають завтра зранку. Ви водите авто? Ну і чудово. Поки купите своє, можете користуватися нашим. Ми загнали його вам в гараж. Що ще? Продукти ми закуповуємо в Дайсі або замовляємо в тутешній крамниці. Молоко привозять фермери — домовитесь згодом.

Певно, дякуючи Мелані, вона не питала зайвого.

Запросила до столу.

Енжі зніяковіла, адже хотіла б поїсти на кухні, але Адель заперечила, мовляв, сьогодні для неї влаштовано урочисту вечерю, а вже завтра будете хазяйнувати самі…

Енжі сіла. Адель пішла на кухню за стравами.

Пауза затягувалась.

Нарешті Адель вийшла, вигляд у неї був урочистий. За нею Шон котив тацю, а за обома йшов високий чоловік в національному костюмі, котрий складався із вовняної картатої спідниці, білої сорочки, жилета та капелюха з пером. В його руках була волинка, на якій він і заграв, щойно опинився перед Енжі.

Одноманітний, надто різкий звук волинки різонув слух. Але нічого не поробиш, треба було сидіти, зображаючи на втомленому обличчі гумову посмішку.

Волинщик грав довгу, розтягнуту в часі і просторі мелодію, старанно надимаючи щоки. Його червоний ніс і сині «мішечки» під очима красномовно свідчили про те, що він ще не раз завітає в цю оселю. І тоді, вирішила Енжі, я платитиму йому за те, щоб не грав, не виймав зуби разом із душею цим пронизливим звуком — краще підноситиму чарочку.

Старий дограв, церемонно вклонився і вийшов. Тільки після цього Шон відкинув покришку з блюда, а Адель наклала в тарілку картоплю з бараниною та зеленню. Запрошувати їх за стіл було зайвим. Енжі подякувала і почала їсти.

Адель і Шон шанобливо стояли за її спиною. Подавали, прибирали, підкладали.

Їй довелося їсти швидко, щоби не затримувати їх.

Нарешті їстівна церемонія скінчилася.

Енжі вирішила, що чаю чи кави приготує собі сама.

Подякувала. І подружжя, ще раз провівши її будинком і показавши що-де-як, відчалило додому.

Шини прогуркотіли гравієм.

І все стихло.

Вона опинилася сама посеред невідомої холодної країни, на околиці передмістя, в стерильності повітря, мов космонавт у відкритому космосі.

Що робити далі?

Визирнула за двері. В блідому сіро-зеленому просторі клубочився туман, розчиняючи в собі пейзаж гір і ланів, розмиваючи контури дерев. Здавалося, ще трохи — і його білі хвилі затоплять і цей острівець. Енжі зачинила двері і знову опинилася в тьмяній тиші свого нового помешкання.

Треба було прийняти ванну, підкинути дрова в камін, одягти махровий халат, що лежав на її ліжку. Одне слово, почуватися «як вдома». А вона безтямно переходила з кімнати до кімнати, розглядаючи стіни і меблі. Дивани і крісла були накриті білою тканиною, яку вона не наважувалась зняти, адже не збиралася жити в усіх кімнатах одразу — залишилася в тій, першій, яку запропонував Шон.

Ну, ось місіс Маклейн, подумала вона, у тебе є час аби добре подумати, що ти наробила. Чому. І навіщо…

Але це ж — не я! Це — обставини. Завжди — обставини. І я не знаю, як з ними боротися. І чи варто взагалі — боротися, якщо в цьому немає сенсу. Певно, саме моє існування в світі несе іншим лиш розпач і біль…

На столі в передпокої задзвонив телефон.

Вона сприйняла це так, ніби на загубленій космічній станції несподівано запрацювала стара рація.

З острахом взяла важку слухавку.

— Шепарди сказали, що ти вже повечеряла, — почула голос місіс Страйзен. — Що робитимеш тепер?

— Мелі! Мел! Місіс Страйзен!! — закричала вона, ковтаючи сльози і боячись, що зв’язок обірветься.

— Так, це я. А хто ж іще може телефонувати в цей старий дім? Як він тобі, до речі? Розумію, що це не Каліфорнія. І раджу запастися теплими речами. А ще — там, у підвалі, має бути дві-три діжки віскі. Дуже раджу…

Вона говорила бадьорим голосом, але він підступно тремтів.

Сказала, що ще не виходила з помешкання і до неї ніхто не приходив, передала вітання від Залізної Ґави і проінструктувала до кого завтра треба звернутися в замку-музеї.

— А що далі? — запитала Енжі. — Що далі, Мел?

В слухавці запала тиша.

— Далі? — нарешті почула вона. — Далі — жити. Життя, воно таке — саме виведе. Адже вивело воно тебе до мого гобелену. І далі поведе. Май терпіння…

Енжі поклала слухавку.

Вогонь, догораючи, весело потріскував у каміні.

Так, треба прийняти ванну, одягти махровий халат, прочинити фіранку і просто дивитися, як на небі виникає золоте решето.

І мати терпіння…

…В прозорому, мов слюда, рожевому світлі чорніли стовбури трьохсотрічних дубів. Далеко за ланами сіріло в тумані озеро.

Вона стояла боса і дивилася у вікно, зачарована чистотою вранішніх кольорів. Сіре-рожеве-чорне. І жодного іншого відтінку.

Навіть дивно, що так буває! О п’ятій годині ранку пейзаж з її вікна виглядав саме таким. Але за хвилину лінивий промінь, що випірнув з-за сірої хмари (дивно, що це був саме один, але досить широкий промінь!), почав висвітлювати ці кольори, довівши рожевий до лілового, а згодом і синьо-зеленого. І марсіанський пейзаж знову став земним, впізнаваним.

Енжі накинула куртку і вийшла на подвір’я.

Ноги залишали срібні контури відбитків ступні на вологій, з памороззю, траві. Від різкої зміни клімату їй здалося, що вона живе тут давно. Тисячу років. А який зараз час на дворі — про це не говорила жодна деталь. Хіба що з недобудованого гаража виднівся тупий носик сірого фіату.

А це означало, що їй треба завести адресу в навігатор, який залишили їй Шепарди і на десяту годину бути в замку Данробін. Де він знаходиться, у неї не було жодного уявлення.

Вона швидко натягнула джинси.

Добре, що не мала вибору, у що вбратися. Зачинивши, але не замкнувши двері, пішла приборкувати фіат, адже здогадувалася, що доведеться добряче помучитись з правостороннім керуванням.

Так воно і було. Поки, з десятої спроби, налаштувала навігатор, поки крутилася по стежках, намагаючись призвичаїтись до керма, промайнуло години зо дві.

Але всі ці вправи дали змогу не думати.

Тобто, думати лиш про те, що робиш в цю мить. І це було неабияке відкриття!

Важливою ставала лише мить.

І більше нічого, крім неї.

Крім керма, розташованого справа, крім баритону навігатора, котрий говорив до неї з незвичним для її «американізованого» слуху англійським акцентом, крім шурхоту гравію під колесами.

Колись вона розмірковувала про те, як чудово було би бути… кішкою. Чи будь-якою іншою тваринкою. Навіть рибкою. Не була впевнена, що вони — дурні. Просто вони НЕ ДУМАЮТЬ про «минуле-майбутнє», а живуть лише тим, що бачать перед собою.

…Покрутившись по подвір’ю, вона нарешті повільно виїхала на сільську трасу. Згідно з навігатором, належало проїхати два кілометри від селища Голспі і звернути направо.

Протягом години, поки їхала «до місця призначення», не зустріла жодного авто.

І жодного перехожого. Чудові краї!

Великий майдан перед входом до замку оточували розлогі дуби.

Земля так само, як і скрізь, була присипана дрібним гравієм. І так само, як і скрізь, довкола не було жодної живої душі.

Енжі припаркувала авто, вимкнула мотор, поглянула на готичний годинник на одній з башт. Музей відчинявся об одинадцятій. Тобто — за п’ятнадцять хвилин. Але — для кого?..

Вирішила обійти місцевість. З фасаду замок виглядав, як безліч інших подібних споруд: величні башти, вхідна арка, рівненькі газони. Але варто було зазирнути за ріг, донизу — перед її очима відкрився зовсім інший краєвид: внутрішня сторона замку була ніби вмонтована в гору і кількома нижніми поверхами спускалася глибоко вниз.

Довгі сходи вели до парку в стилі класичного вікторіанського садівництва.

І, немов у театрі, спускалися до синього озера «партери» зелених схилів, геометрично окреслених білими стежками.

Дерева всередині всього велетенського простору також були підстрижені і висаджені з геометричною вивіреністю.

З висоти парк скидався на шахову дошку.

За спиною почувся шурхіт гравію.

Енжі озирнулася. Побачила, як до вхідних дверей прямує невисокий лисий старигань в національному одязі. Білі гольфи, вовняна спідниця-кілт, біла сорочка з розшитим кептарем, тартан — вовняна тканина, обернута довкола талії і перекинута через плече, капелюх з пером. Він був одягнений так само, як і вчорашній волинщик, що грав їй за вечерею.

Підійшовши до високих різьблених дверей, він порився в шкіряному ягдташі, що висів у нього на боку, дістав ключ і встромив його в шпарку.

Так от як відчиняються старовинні замки!

Звичайним ключем, котрий носить в кишені ось такий кумедний старигань.

Так просто, як і будь-який офіс чи крамниця!

Певно, це був один із служителів Данробіна.

Енжі невпевненою ходою пішла за ним, із жахом розуміючи, що їй зовсім не хочеться розмовляти, щось пояснювати, знайомитись і посміхатись.

От би дійсно стати кішкою!

Непомітно проскочити під людськими ногами до приміщення, забитися під диван чи ліжко і сидіти там тихо, щоби ніхто не помітив її присутності. Немов до неї повернулася давня і дивна хвороба — мовчати і сприймати світ таким, яким він є в цю мить.

Але ж вона не кішка…

Енжі увійшла слідом за служителем і зупинилася на порозі, спостерігаючи, як він зайшов за гардеробну стійку і почав розкладати на ній буклети. Розглядала білі мармурові сходи, килими, статуї і картини. Скрізь рясно висіли голови тварин — кабанів та оленів, котрі ніби визирали зі стін і дивилися на неї майстерно зробленими, майже живими очима.

Під кожною головою помітила напис з датою і іменем, розуміючи, що це ім’я належить тому, хто вполював тварину, а дата — коли саме це сталося. Були тут сторічні і навіть двохсотрічні опудала.

Енжі подумала, що це несправедливо — виставляти на позір смерть і розсердилася: нехай би поруч із цими головами висіли й черепи самих мисливців!

— Квиток? — озвався до неї служитель. — Двадцять п’ять фунтів!

Енжі схаменулася: фунтів у неї не було! Останні, що виміняла в аеропорту, віддала таксисту.

Треба було пояснити, хто вона, звідки і навіщо приїхала сюди.

Привіталася і промовила:

— Я — від місіс Страйзен… Вона сказала, що я можу знайти тут роботу…

Це пролунало трохи дивно, ніби вона потрапила в ті давні часи своєї юності, коли магічна фраза «Я — від…» відчиняла зачинені двері.

— Від місіс Мелані? — зрадів служитель і Енжі зітхнула з полегшенням: все було так, як сподівалася Мелі. Її тут пам’ятали. Отже, всі пояснення можна звести до мінімуму.

— Так, вона нам телефонувала, — сказав служитель. — Я — Роб Макчисхолм.

Він вийшов з-за стійки і приязно потис їй руку.

— Друзі Мелані — наші друзі. Але, певно, вам потрібна місіс Олівія?

Енжі невизначено кивнула, розуміючи, що їй треба плисти волею хвиль, які, вочевидь, здійняла тут місіс Страйзен.

І… і жити даною миттю.

— Прошу, проходьте. Її кабінет за рогом — прямо, наліво і знову прямо.

Енжі подякувала, дивуючись тому, що в замку, виявляється, вже були люди, крім цього служителя.

Йшла довгим лабіринтом нижнього поверху, котрий не був таким розкішним, як верхні зали і, певно, раніше використовувався як помешкання для прислуги.

На вузьких дубових дверях сяяли золоті таблички з іменами служителів.

Вона знайшла потрібну: «Олівія Берд. Адміністратор» і тихо постукала.

Місіс Берд розмовляла по телефону і глянувши на Енжі, кивнула. Але не їй — а в слухавку:

— Так, здається, вона вже тут. Не хвилюйтеся, дорога. Я вмію пам’ятати дружбу.

Поклавши слухавку, вона весело посміхнулася Енжі:

— Завдяки вам, люба, я знову почула голос своєї давньої подруги. Ви робите дива! Ми не говорили з нею років сто!

Енжі знову зітхнула з полегшенням: чудова місіс Страйзен — вона і тут постаралася.

— Мелані сказала, що ви — художниця і до того ж — талановита реставраторка. А це те, що нам потрібно. Ви, певно, помітили, що ця частина нашої країни не надто придатна для того, щоби тут працювала молодь. Всі їдуть до Единбурга, Глазго, Киркалді чи взагалі до Лондона. Залишаються лише такі старі музейні щури, як ми з паном Макчисхолмом. В реставраційній майстерні лишилося двоє майстрів. Але вони працюють не щодня, адже мешкають в Дайсі. Тож ви прибули вчасно. Якщо вас влаштує заробітна платня, можете братися до роботи хоч зараз.

Енжі поквапилася сказати, що заробітна платня її влаштує.

Місіс Берд зраділа, сказала, що всі офіційні документи на дозвіл займатися реставрацією оформить сама і повела Енжі до майстерні, котра знаходилася на цьому самому поверсі в найдальшому кутку.

— Тут поки що нікого немає, — сказала вона, дістаючи з кишені довгий мідний ключ. — Містер Харпер — хворіє, а Роббі раніше полудня не з’являється або не з’являється зовсім… Тому цей ключ я віддам вам.

Вона встромила ключ у шпарину і двічі повернула…

…Це не був нижній поверх!

Те, що з зовнішнього боку здавалося майже підземеллям, з внутрішнього — величезною верандою зі скляною стіною, з висоти якої як на долоні лежав «версальський» краєвид, — той, що Енжі бачила кілька хвилин тому.

— Ну, Роббі! — гнівно вимовила місіс Берд. — Завжди забуває завісити вікно! А у нас же тут — рідкісні екземпляри! Мікроклімат!

Вона натисла якусь кнопку і важкі зсувні штори поповзли згори, затуляючи і краєвид, і світло. Клацнув вимикач і майстерня, котра нагадувала прозорий кришталевий куб з законсервованим всередині сонцем, поринула в сутінки. І вони здалися Енжі не менш привабливими, ніж щойно втрачене світло.

Але не це, не це було головним!..

Запах фарб, широкі столи з розкладеними на них сувоями, розкиданими пензлями і олівцями, з лампами, котрі мов живі велетенські богомоли схилялися над підрамниками, кольоровий пил, що легкою курявою здійнявся в промінцях ламп і вся обстановка майстерні — така незнайома і така привабливо-рідна, немов сказали їй: ось те, що тобі треба.

Але вона почула й інше, найважливіше: ось твій дім…

Це відчуття було набагато сильнішим, ніж те, яке вона пережила, коли побачила гобелен в помешканні Мелані Страйзен. Його можна було порівняти хіба що з вдихом, який робить потопельник, якимось дивом виринаючи на поверхню.

Вона пригадала як давно, у дитинстві, тонула в морі.

Це сталося майже на березі, коли зробивши кілька сальто під водою (вона завжди любила плавати і пірнати), втратила орієнтир і не знала, в який бік зробити поштовх, щоби опинитися на повітрі. І куди б не штовхалась — натикалася головою на піщане дно. Вже втрачаючи кисень, безсило припинила рухатися.

І тоді вода сама перевернула її і виштовхнула на поверхню.

Тієї ж миті, з судомним хрипом втягуючи в себе повітря, вона побачила берег зовсім іншими очима. Кілька хвилин задухи відкрили перед нею світ в тих незбагненних кольорах, які вона потім намагалася відтворити на своїх полотнах.

Тепер вона знову жадібно вдихнула запах фарб і її оболонка, яка досі здавалася їй безбарвною і порожньою, наповнилася безліччю відтінків. Їй здалося, що якби вона зараз підійшла до дзеркала, то побачила б на амальгамі лише сповнений кольорами контур. Кожна її судина засочилася фарбами, вони текли в ній, немов кров.

І, навчена за останні кілька годин жити лиш миттю, вона так чітко і так ясно усвідомила: ніщо і ніхто не зміг би зробити її щасливішою, ніж розсип тюбиків, пензлі і чисте полотно, натягнуте на підрамник.

— Опановуйте робоче місце, — сказала місіс Берд. — Тут на кожному столі те, що, на наш погляд, потребує відновлення. Докладніше вам розкажуть містер Харпер або Роббі. А поки їх немає, перегляньте це.

Вона кивнула в куток, де стояли стоси загорнутих в тканину полотен.

— Виберіть собі, що вам сподобається. Обідня перерва у нас з двох годин. На нижньому поверсі — кав’ярня. Але можете приносити їжу з собою чи замовляти тут. Ваш робочий день закінчується о шостій.

Приязно кивнувши, місіс Берд пішла.

Зачиняючи за собою двері, не втрималась, озирнулася.

Дійсно, все було так, як казала Мелані: молода жінка, яку вона щойно прийняла на роботу, притягувала погляд, немов магніт…

ДЕНИС

Як мені набрид цей Сан-Дієго! Ми жили тут вже п’ятий день.

Мігель щовечора крутив у кінозалі свого готелю наш фільм. І якщо на перший сеанс прийшло людей з двадцять — п’ятий зібрав аншлаг.

І Мігель умовив нас залишитись на довше.

Дез перебував в ейфорії, рахуючи гроші і роздаючи інтерв’ю. Ми з Єлизаветою застрягли в анабіозі, розмірковуючи, що робити далі.

А в моїй голові постійно крутилася ця фраза: «Як мені набрид цей Сан-Дієго!».

Цікаво, що сказав би я років п’ятнадцять тому, якби міг уявити, що колись вимовлю її?

Я більше не мав сили дивитися на ці газони, клумби, цукрові стежки і пряничні, з чорт-зна-чого зроблені будинки, на червоні та жовті спортивні автомобілі і пластмасові рельєфні торси, що вештались по набережній.

Мене ніколи не приваблювала стерильна пихатість курортних міст.

Навіть довелося кілька разів переглянути наш фільм, в якому вирувало справжнє життя.

До того ж, запопадливий Мігель облаштував для нас окремий столик, до якого могли підходити всі бажаючі — познайомитись, взяти автограф і висловити свою думку.

Завдяки цьому, сп’янілий від успіху і прибутків Дезмонд Уїтенберг вже планував наступні «гастролі», запрошення до яких сипалися на нас, мов із рогу достатку.

Я ж сидів роздратований, поглинутий думками про подальші пошуки.

Стирчати на одному місці не мало сенсу.

Мій новий товариш, садівник Пол, не мав жодних звісток від несподівано зниклих господарів, мій чудовий друг, сержант Дрейк, суворо зберігав таємницю приватного життя мешканців цього райського куточка, або дійсно не мав ніяких відомостей про Маклейнів.

До кого звернутися ще, — ми не мали жодного уявлення.

В один із таких днів, коли я, мов павук, сидів за столом і вирішував, що робити, з’явилася ця бабця…

Вона подивилася стрічку і посунула з зали просто до мене, пожовуючи повітря нафарбованими яскраво-помаранчевою помадою губами.

Я «вмочив» свій ніс у келих з пивом, вдаючи, що я — то не я. Адже розмови з такими от нафарбованими старушенціями, котрі приходили сюди від нудьги, стали для мене справжньою карою Господньою.

Цікаві глядачі мучили мене годинами, розпитуючи, чи ходять по наших вулицях білі ведмеді і чи змащуємо ми шкіру собачим жиром замість того, щоб прийняти ванну.

І я звірів, дивуючись такій бурхливій уяві, що зберігалася поміж представників старшого покоління. Молодь здебільшого цікавило, чи правда, що футболіст Шевченко пише вірші…

Отже, бабця з помаранчевими вустами з діловим виглядом шкандибала просто на мене.

Підійшла і сіла навпроти, жодним чином не переймаючись тим, що я старанно наминав чіпси і ковтав пиво з виглядом крайнього ступеню зосередженості на процесах травлення.

Кілька хвилин вона уважно спостерігала за мною.

А потім вижувала своїми фарбованими вустами:

— Ваша країна — дійсно така?

— Яка? — не дивлячись на неї, буркнув я.

— Така, якою побачила у вашому фільмі, — конкретизувала вона.

Я зайняв оборонну позицію:

— А що ви там такого побачили?

Вона замислилась.

— Чорнобривці…

— Що?!

Вона була ще й божевільною, або впала в маразм. Тільки цього мені бракувало! Я хотів підвестися і швидко змитися. Нехай з нею розбирається Дез.

Але вона зупинила мене суворим поглядом — і я слухняно сів.

— Ви ж — з України?

Досі всі, не зважаючи на титри, вважали, що ми — «раша».

— Так, — сказав я. — А що ви знаєте про Україну?

— Майже нічого, — сказала вона. — Хіба те, що там — талановиті люди. Шкода, що про вас так мало знають у світі.

— Кому треба, той знає… — буркотнув я.

Цієї миті до столика підійшла Єлизавета, кивнула старій, поплескала мене по плечі:

— Мігель запрошує поїсти.

Я кивнув, радіючи можливості припинити розмову. Ліза відійшла.

— Це ваша дружина? — запитала стара.

Вона була такою ж, як усі бабці в усіх кінцях світу — цікава і налаштована на довгі балачки.

— Ага… — сказав я і знову зробив спробу підвестися.

— Гарно живете? — не вгавала стара пані.

— Пречудово!

— Давно?

— Дуже!

— Маєте дітей?

— Так, сім душ! Один за одним! — роздратовано сказав я.

— Це щастя, коли чоловік і дружина мають стільки дітей і спільну працю. Щасти!

Вимовивши цю сентенцію, пані підвелася першою.

Вона гляділа в бік майданчика, на який в’їхав білий автомобіль. Я поглянув туди ж і здивувався: оце колорит!

За кермом сиділа така ж літня пані, одягнена в картате індіанське пончо, вся увішана намистом. Її довге волосся було заплетене в дві тонкі косички. Складалося враження, що вона щойно вийшла з індіанського поселення.

Цікавий типаж. Індіанська пані суворо кивнула моїй разфуфиреній співрозмовниці, мовляв — я чекаю! Та поквапливо кивнула мені.

А на мій здивований погляд, відповіла:

— Це моя покоївка.

І тут мені дійсно стало цікаво: дві колоритні пані на дорогому авто! Куди вони поїдуть? Хто такі? Сан-Дієго досить дороге місто для таких от літніх пань.

— Перепрошую, — гукнув до старої. — Вибачте, що був нечемним. Мене звуть Денис Северин. Я готовий поговорити з вами про Україну!

Це виглядало досить безглуздо, але чомусь мені закортіло зупинити її хоча б на мить.

Вона обернулася:

— Дуже приємно, — відказала. — Я — місіс Мелані Страйзен. А все, що я хотіла дізнатися — дізналась. Прощавайте!

Вона сіла в авто.

Індіанка так рвонула з місця, ніби брала участь в перегонах.

Я розгублено дивився вслід, напружено думаючи, що я десь вже чув це ім’я…

До мене знову підійшла Єлизавета, за нею, як завжди, волочився втомлений славою Дез.

Єлизавета, кивнула в бік авто:

— Колоритні бабці! Що вони хотіли?

А дійсно — що вони хотіли, подумав я.

Авто завертало за ріг і з пагорба було видно, що прямувало в бік поселення, біля якого мене заарештували п’ять днів тому.

— Здається, я зробив помилку… — сказав я.

Але мені це не здавалося: я був у цьому впевнений!

Океанські хвилі шліфували ребристі дюни піску.

В таку хвилю можна було заходити довго, маючи ілюзію, що вже досяг певної глибини, але при відкаті, ноги лишалися у воді хіба що по коліна.

Ми сиділи в шезлонгах, так і не наважуючись забрести в океан.

Та нам цього й не хотілося.

— Навіщо ти змолов ті дурниці? — вкотре питала Ліза. — Якщо ця місіс Страйзен — єдина, з ким товаришувала Ліка, вона, вірогідно, має з нею зв’язок і одразу перекаже цю інформацію.

Який же ти дурень, Ден! Який дурень!

Мені не було чим крити.

Наслухавшись за ці дні нісенітниць від подібних старушенцій і дідків, я дійсно втратив пильність.

— Досить докорів, — сказав Дезмонд. — Треба подумати, як це виправити. Принаймні, ми знаємо людину, котра могла би прояснити ситуацію.

— І ця людина живе в тій мишоловці, підходити до якої мені — зась! — сказав я.

— Тоді піду я, — сказала Єлизавета.

— Результат буде такий самий: тебе не пропустять без дозволу хоча б одного мешканця цього клятого мільйонерського кубла.

— І все ж таки я спробую! — рішуче сказала Ліза і підвелася з шезлонгу, кинувши нам через плече: — Не ходіть за мною! Я сама. Якщо до вечора не повернусь — вважайте мешканців селища людожерами. І не сидіть на сонці — пече.

Ми з Дезом, як два школяра, накинули на плечі рушники і не зробили ані кроку: наказ — є наказ. Перезирнулися, розуміючи один одного без слів: краще не потрапляти їй під гарячу руку.

— Дивно, що проживши стільки років, я ніколи не уявляв, що жінка може бути ось такою, — сказав Дез, дивлячись їй услід.

— Якою?

— Нор-маль-ною, — сказав Дезмонд Уїтенберг. — Такою, як ми.

— Ми? Дискримінація за статевими ознаками! — сказав я. — Здається, у вас цього не люблять.

— На словах, дорогенький, на словах. У мене завжди були силіконові ляльки. Я ніколи не розмовляв з ними серйозно…

— А Опра?

Опра була першою дружиною Деза і загинула, спускаючись на лижах з гір, років двадцять тому.

— Опра… Я гадав, таких більше немає, — він тоскно поглянув услід Єлизаветі, котра піднімалася білими сходами пляжу, — …і помилився…

До вечора вона не повернулася.

Проте, передзвонила:

— Не хвилюйтесь. Мене не з’їли.

— Ти де?

— У Мелі… У місіс Мелані Страйзен. Все в порядку. Я лишаюся ночувати. Вранці побачимось.

Як завжди, вона нічого не пояснювала.

МАРИНА

— Відкрий он ту шухляду! — сказала Любов Данилівна.

Марина зітхнула. Вона відкривала її вже разів десять і знала, що буде далі.

Попри це, вона покірно встала, відклала книгу і відчинила дверцята шафи, висунула шухляду, запитально поглянула на жінку.

— Діставай! — наказала та.

Марина витягла три целофанових пакети.

— Неси всі, — сказала Данилівна, — розберемось.

Марина виклала пакети біля її ніг.

— Давай! — скомандувала Данилівна. — По черзі.

Марина взялася за перший пакет.

Обережно витягла з нього темно-синю сукню з білим плетеним комірцем, чорну комбінацію — нову і стару водночас. «Нову» — тому, що жодного разу не вдягнену, «стару» — тому, що років цьому витвору радянської легкої промисловості було зо тридцять. Далі слідувала білизна — така ж нова-стара. Чорні панчохи на резинках (це вже щось більш-менш сучасне, куплене нею ж нещодавно), лаковані тупоносі туфлі шкільного фасону.

Все це вона тримала над ліжком перед очима Данилівни, котра, суплячи брови, уважно роздивлялася кожну річ.

— Давай другий! — командувала.

І Марина так само потрошила вміст другого пакета: чорна спідниця, біла блузка. Біла білизна, білі капці на шнурівці, довгі чорні гольфи…

— Третій!

У третьому була бузкова сукня з полиском, окремо до неї — великий цупкий комір на ґудзику, білизна тілесного кольору, запаковані нові колготи марки «Конте» і стерті на підошвах, але гарні туфлі на високому підборі з грайливими лаковими бантиками.

Все це розвішувалося на бильцях ліжка охайними шарами — одне за одним, щоби, не дай Боже, потім нічого не переплутати!

— Слухай, — зосереджено бурмотіла Данилівна, поглинута думками. — Цікаво, навіщо там, скажімо, труси? І зовсім нові колготи? А туфлі? Вони ж тиснуть…

— Пані Любо, — втомленим голосом відказувала Марина, — не до театру ж збираєтесь…

Вона знала, що старій краще підтакувати, ніж умовляти не молоти дурниці.

— А бузковий колір… — продовжувала Данилівна. — Чи не дуже він претензійно виглядатиме? Може, відпореш ту оборку? Точно! Сідай: відпореш цю ідіотську оборку!

— Добре, — згоджувалася Марина. — Але тоді ви виглядатимете, як школярка: буде вище коліна!

— Справді? — замислювалася стара. — Так, я про це не подумала. Ну, тоді складай все на місце. Що за чортівня: нема що надіти на власний похорон!! Яка зараз мода?

І вони обговорювали «тенденції і тренди-бренди», мов дві студентки.

А потім Данилівна говорила:

— Може, хоч на похорон приїде…

І в Марини щораз завмирало серце.

Скільки разів вона вимовляла подумки: «Він не повернеться».

А навіщо йому повертатися, заради чого або кого?

Зрештою, він може згодом забрати до себе матір. І її, Маринина, місія на цьому буде вважатися завершеною.

…Розмови з матір’ю про Дениса стали таким самим ритуалом, як перегляд її «посмертного гардероба».

— Вони були разом менше, ніж рік! Хіба це можна назвати шлюбом? І взагалі все вийшло так несподівано і спонтанно, що ми з батьком — Царство йому Небесне! — не встигли і оком змигнути. Ніякого весілля. Привів її до нас в гості, мовляв, привітайте — одружився. Все не як у людей. Не знала я з ним спокою! А був же відмінником, вірші писав. Такі чудові… У мене навіть десь зошити зберігаються. Потім покажу… Вступив на режисуру, хоч як ми його умовляли — ну що це за професія. Такий щасливий був. А потім — ніби підмінили хлопця: навчання покинув — і до армії. Я тоді день і ніч плакала. Інші від армії тікають, батьки що завгодно роблять, аби їхні діти туди не потрапили. Була і у нас така можливість. А він затявся: до армії! Тоді я свій перший інфаркт і заробила. Молилися. Чекали. А він ще й на надстрокову лишився! Повернувся. Інститут все ж таки закінчив і подався до провінції. Думала, грішним ділом — зіп’ється. Але він там добре заробляти почав.

Повернувся вже із запрошенням на роботу. Я раділа: став нарешті людиною. Квартиру купив. Нам дуже помагав. А коли несподівано одружився, я спочатку ще більше зраділа і перехрестилася. Побачила ту дівчинку. Молоденька… Ввічлива, мовчазна, світла така. Чому б не жити?! А він до неї якийсь не теплий був. Я це одразу помітила і переживала страшенно, що вона його покине. Так воно і сталося, зрештою. Але то був удар: щезла. Поїхала кудись і зникла. Що з ним сталося! Бігав, мов поранений. До нас рідко заходив, а як заходив — чорний увесь. Потім замкнувся. Закам’янів. Так і живе. Одна надія: ти йому допоможеш…

Марина знизувала плечима і мовчала.

Виходила в коридор, набирала американський номер аби почути голос і невимушено запитати: «Ну, як справи? Знайшли?» — і десь далеко в глибині душі сподіватися, що пошуки будуть марні…

Після останнього дзвінка їй точно здалося: не повернеться. Голос був втомлений, роздратований, чужий.

Денис сказав, що ніяких зрушень в пошуках немає і що їм запропонували контракт на місяця три-чотири аби проїхатися по різних штатах з показом фільму.

Це здалося їй відмовкою.

Треба було змиритися.

Він з’явився в її житті — і знову зник. З одного боку, це було цілком логічно, а з іншого — несправедливо і прикро. А ще — нестерпно, ніби їй відрубали руку чи видалили нирку.

Жити — можна, а от радіти такому життю — навряд чи…

ДЕНИС

Ще ніколи така розкішна подорож — на повному забезпеченні, по дорогих готелях, зі славою, котра ширилась після прес-конференцій, майстер-класів і показів «Німої крові», з «потрібними знайомствами» і перспективами, про які можна було лише мріяти — не була більшою в житті пасткою.

Капкан, до якого я потрапив, виявився золотим.

Аби вирватися, треба було перегризти собі лапу. Але я не міг підвести друзів. Тим більше, що Єлизавета не втрачала надії на зустріч і з ентузіазмом їхала в будь-яке місто чи селище.

А перед сеансом чи на прес-конференціях уважно роздивлялася кожного присутнього.

Це скидалося на божевілля.

…Від місіс Страйзен, з якою я так невдало пожартував, її привезла та колоритна довгокоса «скво».

— Знайомтесь, це — Залізна Ґава, — сказала Єлизавета. — Компаньйонка місіс Мелані.

«Скво» огледіла нас з Дезмондом суворим поглядом. Певно, ми їй не сподобались.

Вигляд у нас був досить пом’ятий, адже всю ніч ми провели в барі, розмірковуючи про колізії долі. Нам кортіло дізнатися про наслідки зустрічі. Єлизавета виглядала не краще: темні тіні під очима свідчили, що і її ніч була безсонною. Розкланявшись, мов два клоуни з суворою пані Ґавою, ми повели Єлизавету за той самий столик, з-за якого не вставали аж до цього часу. І втупились в неї осоловілими очима:

— Ну?!.

Дізналися ось про що.

Так, Ліка дійсно була на фестивалі в Нью-Йорку. Увечері потелефонувала місіс Страйзен і сказала, що повертається назад. А години через чотири потелефонувала знову…

Тут Єлизавета розповіла зовсім неймовірну історію, яку я слухав, не ймучи віри.

Про якісь гобелени, про якогось Збишека і про те, що місіс Енжі Маклейн замішана у підробці старовинних раритетів.

Як казала моя бабуся — «на голову не надінеш»!

Крім того, після останньої розмови з цією Мелані, Енжі зникла. За нею поїхав її чоловік — той самий Джошуа Маклейн, за якого намагався видати себе садівник Пол.

Назад не повернувся…

Приблизно такий ланцюжок я вибудував з довгої розповіді Єлизавети, в котру впліталася і історія самої місіс Страйзен і безліч інших емоційних уривчастих подробиць. Єлизавета виглядала розгубленою і вичавленою.

— А вона точно більше не телефонувала цій Мелані? — запитав я.

— Цього я не знаю, — сказала Єлизавета. — Але мені здається, вона була не досить відвертою. Тобто — відвертою до певного моменту. Можливо, до того, як я сказала, що треба подати у розшук.

— Звісно, — сказав Дезмонд. — Якщо ми подамо у розшук — вашій Енжі світить в’язниця.

Це було ясно, мов божий день. Як ясно й те, що слід загубився.

— А хто такий цей Збишек Залеські? — запитав Дезмонд.

— Галерист, мистецтвознавець, колишній аспірант Маклейна. Більше Мелані нічого про нього не знає, — сказала Єлизавета і додала через паузу: — В тій останній розмові з місіс Страйзен, Ліка сказала, що… Що він запропонував їй жити разом в обмін на його мовчання щодо підробки тих клятих гобеленів.

Я свиснув. Дезмонд, здається, теж.

— Можливо, вона згодилась, — сказав він з ентузіазмом. — Тоді нам варто шукати цього Збишека. Гадаю, це не буде складно. У мене є знайомі…

Вони про щось заговорили.

А на мене навалилася безмежна, ватяна нудьга, оповила відчуттям марності і безглуздя.

Збишек, місіс Страйзен, Мігель, Пол, Ґава, Маклейн.

Це було чуже життя, чужі пристрасті.

Кожен має право жити, як хоче…

Навіть в нашій непереможній трійці я на даний момент почувався зайвим.

І новий виток у пошуках мене більше не цікавив.

У детективність цієї історії я не вірив.

— Ден, чого ти мовчиш? — відірвав мене від думок голос Єлизавети.

Я просто не чув, про що вони говорили…

— Так, — спроквола кивнув я, — треба шукати цього Збишека і добряче натовкти йому пику. Якщо вона дасть це зробити…

І додав:

— Гадаю, Дез із цим чудово впорається.

Вони зиркнули на мене з презирством.

— Ти хочеш сказати, що залишаєш нас? — запитала Єлизавета. — А якщо Ліка дійсно у небезпеці?

— Тоді я приїду з гранатометом, — криво всміхнувся я. — Але я більше не згоден марнувати тут час. У мене хвора мати. Студенти, до речі, яких я знову мушу вести замість тебе. Робота. І… і…

— Так, вибач, — тихо промовила Єлизавета. — Я знаю. Ти не мусиш…

Долаючи свою ватяну нудьгу, я важко підвівся зі стільця, кивнув їм і пішов до свого номера, тяжко розгрібаючи ногами невидимі пустельні дюни.

— Не маєш права відмовити — будеш пацюком! — сказав Дез двома днями пізніше, коли моя зібрана валіза стояла на порозі.

Він кинув переді мною пачку роздруківок.

— Це контракти!

Він почав трусити перед моїм носом кожним папірцем по черзі.

— Майстер-класи в Лoc-Анжелесі! Показ фільму: Лас-Вегас, Мемфіс, Чикаго, Цинциннаті, Вашингтон. Право на зйомки — будь-де, включно з Каліфорнійською в’язницею, засіданням Конгресу та на Місяці! Попутно — пошуки!! Вся країна — біля ваших ніг, сер!

Так, він добряче підметушився, щедро позолотивши мої тенета.

— Тільки дурень відмовиться! — додав він, коли я уважно роздивився папери і значуще додав, знаючи на що тиснути: — Мусиш хоча б представити свою країну. А то її знають хіба що через Чорнобиль. Ну і… — додав він тихо, — для Ліз це дуже важливо. Сам розумієш.

Я розумів.

Власне, чи не цього я прагнув, коли розшукував її в тому прибалтійському «будинку скорботи»? Але тепер я не відчував жодної причетності до їхніх клопотів, я був зайвий. І навіть якщо їм вдасться розшукати Ліку, — не уявляв своєї ролі на цьому сімейному святі.

Дезмонд вже мав у кишені адресу офісу Збишека Залеські.

Лишалося вилетіти до Нью-Йорка, знайти його — або ЇХ! — і виставу буде закінчено.

А яким буде її фінал, мене не цікавило.

Можу лиш відправити мейл з привітаннями…

Одного я не врахував: Єлизавета Тенецька!

— Денисе, не їдь, — сказала вона, поклавши руку на моє плече. — Ти так багато зробив, що, звісно, маєш право залишити нас. Але — не їдь. Без тебе я не впораюсь…

Що тут ще додати?

Я залишився…

Можливо, десь глибоко на дні моєї некращої частини душі в ту мить блимнула скалка зловтіхи. Скалка від давно розтрощеного ілюмінатора мого давно потопленого корабля.

Я залишився.

Наступного ж дня ми вирушили назад, до Нью-Йорка.

Я — з кислою міною на обличчі, Дезмонд — натхненний новими планами, які нам належить звершити, Єлизавета… Не знаю. Мені легше було думати, що вона так само задоволена, як і Дезмонд — тими ж майбутніми обжинками, на які так довго чекала.

Я ж почувався, як самотній огірок в порожній діжці, що бовтається у солоному розсолі. І сердився на себе.

Так, я нарешті міг сказати собі те, на що не вистачало часу, аби зрозуміти: я був поганим сином, поганим чоловіком, поганим коханцем, поганим вчителем і поганим товаришем. І жоден успіх, жодна зловтіха і жоден реванш не могли перекрити ці проколи, заштопати дірки і виправдати мене бодай перед собою.

Тепер я не уявляв, навіщо шукаємо людину, котра прожила тут чималу частину життя і сама вирішила свою долю.

Вирішила навіть в ту мить, коли — відступила! І це теж було вчинком.

Знав напевно: не схотіла порушувати те, що, як їй здавалося всі ці роки, склалося якнайкраще. А я? Що тут роблю я?

Те саме, чого вона не зробила: їду в черговий раз зламати те, що вона, як я сподіваюсь, встигла збудувати.

Якісь незрозумілі історії з підробкою гобеленів — маячня старої жінки.

Ліка ніколи не ткала гобеленів!

…Перші п’ять днів на Манхеттені видалися метушливими.

Дезмонд весь час бігав на зустрічі чи розмовляв по телефону, підтверджуючи нашу участь в тих чи тих заходах. Тягав за собою Єлизавету, представляючи її різним «кінодєлкам» та продюсерам. Вона поверталася втомлена і щораз я наштовхувався на її промовистий погляд: ну, як, ти ТАМ був?

Я дійсно ходив колами (які, все ж таки, намагався звузити) біля офісу, що, за даними Дезмонда Уїтенберга, належав містеру Збишеку Залеські.

Влаштовувався в «еко-кав’ярні» навпроти і цідив огидний жасминовий чай, поглядаючи на двері. Що я там хотів побачити, важко сформулювати.

Просто сидів, спостерігаючи за нечастими відвідувачами. Навіть почав відрізняти секретарку від прибиральниці.

Але запитання, з яким мушу переступити цей поріг, ніяк не формувалося в голові. Відверто кажучи, мені було начхати на цього Збишека, на його офіс і на те, чи досяг він своєї мети у відвоюванні місіс Маклейн у містера Маклейна.

Начхати і розтерти.

Власне, я напевне знав те, що доречніше буде запустити в цей мистецький гадючник «місіс Тенецьку».

Але та дивилася на мене перестрашеними очима і вимагала йти у розвідку першим.

Зовсім не по-товариськи…

…Мій незабутній учитель з кінофаку якось сказав: «Удача режисера-документаліста — в терпінні. Треба вміти сидіти і чекати, доки сюжет, на який ти чатуєш мов павук, втрапить у твої тенета!». Власне, те саме я говорив і своїм студентам, посилаючи їх «на завдання»: не метушитись і вміти спостерігати, слухати та аналізувати.

Саме ця порада і спрацювала на шостий день мого безглуздого чаювання.

До офісу під’їхала поліцейська машина. Двоє полісменів — чоловік і жінка вийшли з неї і попрямували до дверей. Звідти до них вибігла дівчина, яку я «вирахував», як секретарку чи менеджера. Розмахуючи руками, вона повела полісменів всередину.

Я кинув на стіл два долари і поспішив на вулицю. Став поруч вітрини і зробив вигляд, що роздивляюсь індійські прикраси.

Хвилин за десять полісмени вийшли з офісу, супроводжуючи якогось чолов’ягу.

Вони зупинилися неподалік від мене.

Довкола почали скупчуватись цікаві перехожі, а відтак моя присутність не впадала у вічі. Я нашорошив вуха.

Чолов’яга заговорив про непорозуміння і чемно вибачився, розгублено поглядаючи в бік невеличкої юрми, котра зібралась довкола. Жінка-полісмен погортала і віддала чоловікові документи.

Сказала кілька слів про «порушення порядку». Її напарник тицьнув йому папірець — квитанцію на штраф або виклик до поліції. Я намагався протиснутись наперед аби почути щось цікаве: чи не є цей пан тим самим Збишеком Залеські, якого заарештовують за махінації з витворами мистецтва.

Але нічого такого не почув. До того ж, чоловіка не збиралися заштовхувати в авто, як злочинця вселенського масштабу. Він розгублено оглядав натовп, зупинивши погляд саме на мені, ніби просив вибачення за завдані незручності.

Я посміхнувся йому у відповідь. І, даю руку на відсіч! — його обличчя закам’яніло.

Він більше не слухав докорів доглядачів порядку, а уважно дивився просто мені в очі.

За кілька хвилин авто з полісменами відчалило.

Натовп розбрівся.

Ми лишилися стояти один навпроти одного.

Це була досить зручна для мене ситуація аби невимушено розпитати, що трапилось, поспівчувати, завести розмову про офіс і запросити «порушника» заспокоїти нерви у найближчий бар. Я вже розкрив рота аби так і зробити, коли він випередив мене.

Та так, що моя щелепа просто відпала…

— Ви Денис Северин? — вимовив порушник глухим голосом.

У голові пронеслося з десяток версій: він був на кінофестивалі, він бачив моє фото в фестивальній газеті, він бачив всю нашу трійцю в програмі телебачення, він — один з завсідників тих мистецьких вечірок, на які нас затягав Дезмонд…

— Перепрошую… — чемно сказав я, намагаючись пригадати, де я міг бачити цього типа.

Він упевнено кивнув головою і знову повторив, але вже без запитального відтінку в голосі:

— Ви — Денис Северин. Я вас бачив років десять тому в програмі «Чекай на мене». І… І біля під’їзду вашого будинку. В Києві…

Я міг би здивуватися, якби в голові миттєво не склався певний ланцюжок — застарілий і заіржавілий. Але оскільки він все ж таки існував — то склався одразу.

Так, як і мав скластися: перед офісом Збишека Залеські стояв ніхто інший, як містер Джошуа Маклейн власною персоною, котрий приїхав сюди з тією ж метою, що і я.

А як могло бути інакше?

Я посміхнувся — звісно, садівник Пол мало скидався на свого господаря. Кілька хвилин, аби прийти до тями, я розглядав його впритул: кругле обличчя, шляхетна сивина на скронях, окуляри з золотавими дужками без оправи, сірий піджак, з-під коміру якого вибивається зібганий білий комірець, краватка зсунута на бік і взагалі зім’ята, ніби його хтось тягав «за грудки». Мабуть, полісмени приїхали вчасно.

Я ще не знав, як повестися, як на поріг вийшла та сама дівчина-секретар і тицьнула йому до рук чорну шкіряну барсетку. І, фиркнувши, зникла за дверима.

Він чекав на відповідь.

Я вирішив крити його ж картою.

— Ви — Джошуа Маклейн, — впевнено сказав я і знову посміхнувся, пригадуючи свою першу зустріч з Полом. — Тиждень тому я бачив вашого двійника. Щоправда, зовсім на вас не схожого.

Він теж дивився на мене, оцінюючи. Не знаю, чи сподобався я йому цього разу, але в його погляді не було ні ненависті, ні зневаги.

— Так, це я, — відповів він, поправляючи краватку.

— А там, певно, резиденція містера Залеські, — кивнув я на двері офісу.

Він насупився.

— І ви, здається, досить круто погомоніли, — посміхнувся я.

Але йому було не до сміху.

— Послухайте, містере Северине, — сказав він серйозно, — колись я пообіцяв Енжі, що не заподію їй зла і ніколи нічим не докорятиму… Мені треба знати одне: вона в безпеці?

Посмішка застигла на моєму обличчі.

— Іншими словами: вона з вами? Мені треба знати лиш це, — додав він тихо.

Нас штовхали перехожі.

У високому колодязі вулиці стало незатишно і, не зважаючи на спеку, зимно.

Ми стояли на розі і дивилися одне на одного, мов два шахматиста, котрі грають складну і програшну для обох партію.

Я похитав головою. Він спохмурнів.

— Тоді я нічого не розумію…

— Певно, нам варто поговорити, — сказав я.

І ми пішли в паб.

Містер Маклейн, як виявилося, не вживав алкоголю і не палив.

Замовив лише склянку «коли». Мені довелося компенсувати обидві його чесноти.

І, слухаючи його, додати ті пазли, яких не вистачало в картині мого уявлення про «місіс Енжі Маклейн».

Ми складали ці пазли разом.

— Вона потелефонувала мені одразу після перегляду вашого фільму. Говорила коротко. І, хоча вона ніколи не казала неправди, по її голосу я зрозумів, що все ж таки щось сталося і вона просто не хоче мене засмучувати, — говорив Джошуа, сьорбаючи свою колу і механічно помішуючи в склянці великі кавалки льоду. — А про підробку, якою Залеські ніби-то замінив оригінал, мені розповіла місіс Страйзен. Чомусь Енжі мала до неї сентимент…

— Ви сказали «ніби-то», — зауважив я.

І він гарячково підхопив:

— Так! Я з’їздив в Анже! Я був в Анжерському замку, де виставлені всі шістдесят чотири шпалери «Анжерського апокаліпсису» роботи Робера Пуасона за мініатюрами Беатуса з Льєбани і ескізами Жана де Бондоля! Я маю певні зв’язки і ім’я аби мені дозволили обстежити будь-яке художнє полотно. Пославшись на чергову наукову роботу, я обстежив «Новий Єрусалим» — так називається шпалера, яку відтворила Енжі — за всіма критеріями. Навіть здав мікрочастки ниток на експертизу!

— І що? — видихнув я.

І він крикнув чи не на весь зал:

— Збишек збрехав! Робота як належала, так і належить Пуасону — середньовічному майстру з майстерні Ніколя Батая, придворного ткача Карла П’ятого! Це поза всяким сумнівом!! Не зважаючи на те, що Енжі виконала роботу не гірше і — точка в точку!!

На нас озирнулися.

Джошуа Маклейн сердито засопів у склянку, гойдаючи в ній нетанучі кубики льоду.

— Не думав, що Ліка захопиться ткацтвом… — тихо сказав я.

Він знову заговорив гарячково, але так тихо, що мені довелося дослухатися.

— О, ви не уявляєте… Вона до всього підходила з такою пристрастю! Навіть барвники використовувала рослинні, як стародавні майстри — індиго, корінь марени, жовтоцвіт, кармін… Чого тільки не було! Її робота була досконалою. Вона дійсно могла б запросто замінити оригінал. Вона це знала. Тому сприйняла шантаж Залеські, як належне…

— Сприйняла? І — що? Вона з ним? Через те ви побилися? — запитав я.

Він ледь не підскочив на місці.

— Ви… Так я і думав! Ви зовсім не знаєте її!

Даю руку навідсіч: ще мить і він би розридався.

Дістав з кишені мобільний телефон, почав натискати кнопки.

Нарешті знайшов потрібне і тицьнув мені під ніс.

Я прочитав казенні друковані літери на екранчику: «Джошу, дорогий. Не шукай мене: хоч би що сталося, — я не повернусь…».

— Це вона написала того вечора, після фестивалю… — сказав Маклейн. — Я думав, що після викриття авантюри Збишека, зможу повернути її додому…

Він нарешті згодився випити чарку віскі, запиваючи її «колою».

Навіть попросив сигарету.

І заговорив про «Енжі».

З тим повним правом, яке мав.

І якого не мав я.

Мені довелося змиритись з тим і просто слухати, з хворобливою цікавістю дізнаватися про те, як вона жила, що робила, про що говорила і як знову взялася до малювання.

І безліч інших подробиць…

А я не мав що розповісти. Я не вбачав у цьому жодного сенсу. А за годину втратив його зовсім.

Час спогадів вичерпався. А містер Маклейн сп’янів.

У нас не могло бути спільних планів. Я спробував заспокоїти його, сказавши, що ми мусимо залишитись в країні на кілька місяців і продовжимо пошуки.

— Може, підключити приватного детектива? — сказав він.

— Не думаю, що вона б того хотіла… — сказав я, підводячись з місця.

Я довів його до таксі.

Нам довелося потиснути один одному руки.

Таксі від’їхало.

А я…

Я подумав, що містер Маклейн надто інтелігентна людина для того, щоби його недавній візит до офісу суперника був вагомим внеском в наше спільне обурення.

Ну так… досить складно подумав.

І попрямував до дверей, з яких нещодавно полісмени вивели мого розгубленого співбесідника.

…На першому поверсі було тихо, висіли картини, стояли статуетки. Певно, тут була невеличка галерея. Круглі сходи вели нагору.

Дівчина, котра вискакувала до полісменів, підвелася зі стільця і щось приязно запитала.

І не встигла, як би це зробили всі секретарки світу, затулити собою священний вхід до боса: я рвучко розчахнув двері.

Молодик, котрий сидів за столом, відірвався від монітору комп’ютера і здивовано глянув на мене. В одну мить я оцінив його акторську зовнішність: він був просто красунчик з чистими блакитними очима і охайно вкладеним світлим волоссям.

Таким довіряєш — або не довіряєш — з першого погляду.

Принаймні я волів не довіряти…

Підійшов, підняв його з-за столу «за грудки» — мабуть так, як він нещодавно тузив містера Маклейна. Упіймав його здивований, а потім переляканий погляд.

Щоправда, переляканим він став тієї миті, коли містер Залеські був досить влучно посланий в стіну, з якої на нього посипалося скло розбитої репродукції.

З сусідньої кімнати я чув, як секретарка клацає кнопками телефону, викликаючи поліцію.

Це видалося мені кумедним.

Успіх першого посилу варто було закріпити якнайшвидше, до приїзду доглядачів порядку.

Я поспішав. Другий підхід теж виявився вдалим. Цього разу галерист, пролетівши по дузі, приземлився в обійми розкішного шкіряного дивана.

Він щось кричав і намагався оборонятися. Мені було байдуже.

На третій раз він не робив спроби піднятися, а просто дивився на мене знизу вверх і, певно, чекав на рятівні кроки полісменів.

Вони з’явилися, мов два чорних янголи. Ті самі.

Вирази їхніх облич теж були здивованими. Ще б пак: другий снаряд влучає в те саме місце — за один ранок!

Я поправив одяг, пригладив волосся.

Мав нахабство чемно змахнути пил з костюма містера Залеські, поправив на ньому краватку і заспокійливо підняв руки.

— Дружба-френдшіп! — сказав я.

«Паяц!» — сказала б Єлизавета…

…До відділку вони прийшли у тому ж складі: Дезмонд Уїтенберг, Єлизавета Тенецька.

Як «група підтримки» з ними був і наш знаменитий товариш, ім’я якого я чемно опускаю через власну скромність.

Скажу одне: побачивши його, всі служителі закону вишикувалися в чергу за автографом. І завдяки йому ми обійшлися досить малою кров’ю.

Протокол був урочисто знищений.

Ми випили кави в класичній обстановці, яку я не раз бачив у детективних американських серіалах. Щоправда, начальник відділку повернув жалюзі на своєму скляному кабінеті так, щоби всі його підлеглі могли бачити, з КИМ він невимушено спілкується за філіжанкою кави.

Потім нас урочисто провели до авто.

Я потиснув руку тому, кого не раз наводив своїм студентам за приклад акторської і режисерської майстерності.

Він поплескав мене по плечі. Я — його.

Щоби не створювати ажіотаж, який вже почав наростати серед перехожих, він одягнув чорні окуляри і пірнув у чорний лімузин.

Я чемно розкланявся перед юрмою.

І Дез міцною дружньою рукою швидко запакував мене в наше авто.

Ми роз’їхалися на різні боки, мов два мафіозі після вдало проведеної операції…

Два приводи до поліції за кілька тижнів.

Дві начищених пики.

Одне поплескування по плечі «оскарівською» рукою…

Цим можна було б пишатися.

І розповідати про все це довгими зимовими вечорами.

Але у всій цій фантасмагорії не було головного: ми знову не знайшли того, що шукали…