ДЕНИС

З аеропорту я одразу потелефонував Марині.

Штучний голос у слухавці повідомив, що «абонент не може прийняти дзвінок».

І повідомляв про це всю дорогу, поки я їхав у таксі.

Місто за вікном було похмурим. Але крізь прочинену шпарку пахло чимось рідним, ніби я ткнувся носом у бабусину хустку.

— Ви звідки прилетіли? — запитав мене водій і, не чекаючи відповіді, збуджено додав: — Вже чули?

Власне, я знав, про що йдеться — про це говорили навіть в літаку.

Але мені хотілося почути щось «з перших вуст» — перших, котрі заговорили до мене на рідній землі рідною мовою.

Тому я запитав:

— Про що саме?

— Ну як же! — одразу завівся водій. — Відмовляється підписувати, гадюка! Ну, угоду в Вільнюсі щодо вступу в Євросоюз! Я, блін, ящик пива програв: не підпише!! Два роки нам голову морочив. Два роки обіцяв, а за день все обісрав! З’їздив у Москву до хазяїна — і, бац! — стій тепер раком всією країною!

— І що тепер?

Водій зрадів, що знайшов бодай одного необізнаного співбесідника, на якого може вилити увесь накопичений гнів.

— Тепер — кранти йому! Народ більше терпіти не стане! Це вам не дві тисячі четвертий, тепер покруче буде!

— Ви в цьому впевнені?

— Так молодняк зара інший! Це ми з вами знаємо, що таке, коли за горло беруть. Стоїш — задихаєшся і шмарклі ковтаєш від образи. А їм таке — невідомо. Вони цього плювка не подарують. Зуб даю! Вони ж тут повиростали — ровесники незалежності. А він їм цю незалежність пересрав. Показав, хто в хаті господар. Але — дзуськи! Не подарують!

Я кивнув.

І знову почав набирати Маринин номер.

Безрезультатно.

На подвір’ї попрощався з водієм. Той помахав мені услід скинутим догори кулаком, немов болівійський повстанець, і дав газу.

Я залишився стояти посеред двору з величезною валізою. Ніяковіючи, що після кількох мандрівних місяців, виглядаю, немов чужинець.

Країна жила без мене. І, здається, чудово обходилась…

Можливо, мені варто було б спробувати зробити те саме, а не рватися сюди — в цей двір, залитий молочним туманом, в цей запах осіннього листя і бабусиної хустки і ще чорт-зна-чого, що викликало спазм у горлі і якусь ще не усвідомлену лють на самого себе: чому я вирішив, що обов’язково мушу бути тут! Чому? Навіщо?! Ось із цією валізою, набитою різним сувенірним непотребом, з нульовим результатом пошуків, нудотою від чужої їжі і…

І, відверто кажучи, з несамовитим бажанням побачити матір, Марину, своїх студентів, взятися за телефонну слухавку і почути голос Ліни: «З поверненням, босе!».

Воно, це бажання, виникло гостро цієї самої миті, поки я стояв посеред молочного туману ще однієї осені і дивився на вікна.

За одним із них на мене могли чекати.

А могло бути й те, чого у мене не було, те, що для інших є річчю нормальною і буденною. Ну, що тут такого незвичайного?! Приїхав мужик з відрядження з повною валізою подарунків! І на нього чекають дві жінки, одна з них — мати, друга — та, з котрою ділиш ліжко. А ще викочуються з глибини коридора парочка заспаних пацанят, або — хлопець і дівчинка в кучериках.

І твоє загартоване серце тане, і в носі — лоскотно…

Але й без усього цього у мене залоскотало під шкірою.

І від того, що все, про що несподівано помислив — просто нереально, і від того, що, принаймні, дві жінки на мене точно чекають.

Одна з них — мати, друга… З другою щось треба вирішувати. І негайно. Щоби не виглядати в її очах останнім покидьком!

…У ліфті на стіні був той самий напис, випалений сірником — непристойний, але такий знайомий.

Подзвонив у двері.

Назустріч вийшла сусідка Марія Василівна.

Зойкнула, обняла.

— Я кожного ранку заходжу, — сказала, вказуючи очима вглиб квартири. — Вона поки розходиться, то треба допомогти. Ну, не буду заважати. Тепер удвох впораєтесь.

Вона поклала на тумбочку ключі, з цікавістю огледіла мою валізу і пішла, тихо причинивши двері.

Я лишився сам в довгому коридорі.

І мені стало незатишно. Незатишно і страшно.

Перші слова, перші розпити, перше привітання — не люблю цього всього, не знаю, що і як говорити.

Сентиментів не люблю. Звісно, і докорів за те, що затримався надовше, ніж збирався.

Тихо зазирнув у спальню. Боявся побачити якусь сумну картину, котру завжди малює в уяві немічність близьких.

Але нічого надто трагічного не побачив.

Мати в квітчастому халаті сиділа на краю застеленого ліжка, причесана, навіть губи підфарбовані! Не зойкнула, як сусідка, не заридала, як у кіно в сцені «зустріч з сином».

Вдячність і любов заворушились в серці.

— Дивись, що вмію! — були її перші слова.

Вона знала, чим залагодити миті неіяковості, котрі я завжди відчував, коли ми довго не бачились. Підвелася з ліжка, мов новонароджене оленя.

Звісно, далі вже все пішло за сценарієм «Зустріч із сином»: я підійшов, обійняв її, відчуваючи, яка вона стала легенька, майже невагома.

— Скоро танцюватиму! — сказала, розціловуючи мене в обидві шоки. — А ти засмаг. І худий який…

— Разом станцюємо, — радіючи, кивнув я.

— Якби не Марина — досі лежала б колодою, — сказала мати.

— Вона прийде? — запитав я байдужим тоном.

— Не прийде. Поїхала вона.

Мати стиснула вуста, підняла брови — міміка, що в її виконанні символізувала образу і нерозуміння.

— Я умовляла не робити дурниць, але вона і слухати не схотіла!

— Куди поїхала? Надовго?

— Сказала: до батьків. Це ж треба! Тут у неї було все: посада, пацієнти, зарплатня добра. Всі були в шоці. Народ до столиці рветься хоч на будь-яку роботу, а тут… — вона навіть трохи схлипнула. — Я нічого не могла зробити! Просила аби тебе дочекалася. А вона, як дізналася, що ти повертаєшся, вперлася: до батьків — і крапка. Лист тобі лишила…

Мати полізла під подушку.

Дістала заклеєний конверт.

— Я не читала!

Я кивнув і сховав конверт до кишені.

— Ну, будемо снідати, — сказала мати. — Марія Василівна мені щоранку щось приносить, хоч я і не прошу. А до кухні я сама добираюсь! Іди, помийся з дороги, переодягнись. Ти ж, сподіваюсь, лишишся у мене? Не поїдеш на свою хату? Чи може…

Вона з деяким острахом поглянула на мене:

— Може, ти не сам? Марина казала, що ти повернешся не сам…

Я посміхнувся.

— Я сам, мамо. Що ви тут собі понавигадували!

— Ну, що ж… — зітхнула. — Може, все — на краще.

Вона взяла ціпок, якого я одразу не помітив біля ліжка. Підвелася, пішла в бік кухні.

Бачив, як вона намагається «тримати спину» і йти прямо.

Вона дійсно йшла майже прямо. Це потішило і розчулило мене.

Я опустився на ліжко, дістав з кишені конверт, відкрив, надірвавши і краєчок аркуша, що був всередині.

Розгорнув.

У ньому виявилася складена вдвоє стодоларова купюра…

«Більш-менш нормально»!

А не повідомити, що їдеш — це нормально, подумав я. І одразу ж сказав собі: стоп, жодних докорів, яке маю на те право?

Пробігся очима до кінця аркуша — там були поради щодо прийому ліків, подальшого догляду і все таке інше.

Перегорнув аркуш.

Нічого не зрозумів.

Перечитав, подумки розставляючи словосполучення в один рядок.

Це був Превер. Мій улюблений вірш.

Я розгорнув вицвілу зелену купюру із сивим заломом посередині. Поверх портрета стариганя-Франкліна був напис «Готель «Дніпро», 2005 р.».

Цього року я одружився.

І життя пішло за новим відліком.

А все, що було до того — вкрилося мороком і було порізане, немов плівка, на епізоди.

— Денисе, йди снідати, синку! — почув з кухні голос матері.

Сховав лист і купюру в конверт…

Пішов коридором, котрий здався мені темним і завузьким у порівнянні з нещодавньою розкішшю готелів. Але то все — маячня, звикну!

Я повернувся додому.

І більше нічого не шукав…

— З поверненням, босе!

Це пролунало не зі слухавки, а над самим вухом.

Але тим же веселим голосом, який я собі і уявляв: Ліна!

Пролунало не в офісі, до якого я так і не потрапив, а тут, посеред міста, в натовпі, котрий сунув і сунув на Європейську площу.

Це було «дежавю», на яке годі було сподіватися. Хоча країну, немов великого і загнаного в глухий кут тигра, давно і чи не навмисно дражнили факелами і списами, тицяючи ними в різні частини тіла.

Така досить хитра політика (хоча й досить банальна), була передбачуваною: «тигр» таким чином поволі виснажувався, розпорошував сили. А підкинута час від часу кістка чи шматок прогнилого м’яса у вигляді якихось рішень і законів, на деякий час вгамовувала і присипляла його.

Часом я думав, що та крапля, яка переповнить цю, здавалося, бездонну чашу терпіння і зосередить «тигра» на останньому стрибку — ніколи не проллється.

Як і багато хто з моїх ровесників, я збайдужів до політики, адже вона стала передбачуваною, а відкат в минуле — неминучим.

Але парадокс влади полягав в тому, що, намагаючись роз’єднати, розікрасти і розпорошити країну, вибудувати стіну між її частинами — вона лиш об’єднувала людей.

Усе це згуртування — мимоволі і, для багатьох пересічних громадян, неусвідомлено — призвели до найголовнішого: ось до цього дня.

До цього осіннього дня, коли на розі Прорізної і Хрещатика мене смикнула за рукав моя колишня студентка і нинішня підлегла Ліна: «З поверненням, босе!».

Вона йшла в юрмі з жовто-блакитною стрічкою на комірці куртки.

— Йдемо? — весело додала Ліна після того, як ми обмінялися досить сентиментальними обіймами. — Ви коли повернулися?

— Вчора, — сказав я.

— …і потрапили з корабля — на бал? — посміхнулася дівчина. — Вітаю!

Ми пішли разом, хоча триматися купи в такому натовпі було важко.

Люди йшли плече до плеча.

І я, давно зневірений, що таке може статися, поволі переповнювався загальною радістю і загальним піднесенням. Ще ніколи за останні роки нас не було так багато!

Але, маючи в душі левову частку скептицизму, я розглядав обличчя і помітив, що, здебільшого тут були люди середнього і старшого віку.

Усі вони поглядали одне на одного з деякою мірою здивування і такого самого скептицизму, мовляв, ну, зібралися, а що далі? Ну, от завтра президент підпише угоду, враховуючи побажання мас — і ми знову розповземося по кухнях і офісах?

А якщо не підпише? Що далі?..

До дванадцятої години на площі зібралося тисяч двісті — люди заполонили увесь Хрещатик від бульвару Шевченка до Європейської площі…

Я слухав риторику промовців, котрі по черзі брали слово, і з досадою думав, що її варто було б змінити. Адже змінилися не лише часи, але й самі люди. Вони, як в анекдоті — вже були такими, «як треба». Їх не варто б під’юджувати гаслами, вони налаштовані йти «довго й мовчки», зціпивши зуби, не піддаючись ейфорії.

Проте все ж таки відгукувалися на лозунги.

І це мене трохи розчарувало.

Ліна, котра все ще опікувалася мною в натовпі, весело підморгнула мені:

— На Майдані збиратися заборонили, але — дзуськи! Всі наші сьогодні ж перебираються туди!

Я подумав, що десять років тому їй було не більше дев’яти і вона не може пам’ятати засніжені намети Помаранчової революції…

Згадав слова водія, що віз мене з аеропорту — «Молодняк зараз інший… Вони цього плювка не подарують…».

За кілька годин «усім миром» ухвалили кілька вимог щодо відставки уряду, проведення позачергової сесії Верховної Ради, на якій мають скасувати рішення про «призупинення підготовки до асоціації з ЄС», а в разі його нескасування — імпічмент президенту.

Все це здавалося мені нереальним, штучним.

Адже ламати треба було СИСТЕМУ. Всю систему, котра складалася десятиліттями, і в котрій були задіяні всі без винятку гілки влади. Скаламутити лише поверхню цього застійного болота — то було замало.

З трибун лунали слова «провладна партія», «влада», зрештою — «банда».

Але насправді, як на мене, це були не зовсім вірні визначення.

Те, що називалося «партією», насправді було чітко структурованою мафією з досить жорсткими умовами виживання всередині самої себе, з розгалуженою мережею родинних стосунків, пов’язаною між собою і кров’ю, і грошовими оборудками, і різного роду компроматами, і взаємними боргами.

Дивлячись на піднесені і натхненні обличчя людей, я розумів, що тепер — САМЕ ТЕПЕР — все так легко не обійдеться. Адже на кону у нинішніх можновладців стоїть все: не просто влада і такий-сякий престиж перед своєю і світовою спільнотою, а саме ВСЕ. В тому числі і — життя. До того ж, «хрещений батько» усієї цієї структури знаходиться не в Києві, не в Україні.

Ми лиш мали справу з маріонетками. Але й цим маріонеткам варто було б обрізати мотузки з рук…

— Босе, чому у вас таке кисле обличчя? — увірвала мої думки Ліна.

Я посміхнувся і відповів їй реплікою з «Вбити дракона»:

— Зима буде довгою…

— Побачимо, — посміхнулася у відповідь дівчина…

Повернувся додому пізно.

Після мітингу Ліна потягла мене до студентського гуртожитку. Дорогою ми зустріли багато знайомих — від ректора Миколи до тих давніх друзів, з якими я давно втратив зв’язок і вже не сподівався зустрітися.

Дивно, але саме цей «майдан» посприяв нашій зустрічі.

Микола запропонував завітати до нього, адже настрої були різні: молодняк, загорнутий у прапори, гув, наче штормове море, і прямував до гуртожитку.

Нам же кортіло обміркувати ситуацію в спокійній затишній атмосфері більш цивілізованого (тобто, Миколиного) помешкання, що розташовувалося в центрі міста. Тим більше, що той зателефонував дружині і замовив вареники.

Отже компанія, котра вже набрала людей зо п’ятнадцять, розкололася.

Чмокнувши мене в щоку, Ліна пішла зі студентами.

Ми з Миколою і ще парочка наших знайомих пішли «грітися варениками».

Я зловив себе на думці, що не встиг розпитати Ліну про несподіваний від’їзд Марини. Але зрадів, що стримався: занадто цікавим було те дівчисько.

Домовились зустрітися наступного дня на Майдані.

І розбіглися по «клубах за інтересами».

У Миколи гомоніли до півночі. Зійшлися на тому, що «давно пора», що «риторику варто змінити» і що «поступки мають бути, інакше…».

Інакше — «банду геть!».

Все здавалося простим і зрозумілим.

Я радів, що події, котрі застали мене в Україні, затьмарили і, дякувати Богу, звільнили мене від необхідності розповідати про Америку, про фестиваль, і про невдалі пошуки колишьної дружини.

Щоправда, Микола поцікавався, чи повернется до викладання на курсі Єлизавета Тенецька, на що я коротко і чесно відповів, що Єлизавета Тенецька тимчасово в Америці і, здається, має там цікаві пропозиції. Чи повернеться — не знаю…

Додому їхав опівночі в таксі.

Цього разу «політінформацію» водію проводив я.

Дебати закінчилися на тому ж подвір’ї і тим же жестом, котрий цього разу зробив я: помахав у повітрі стиснутим кулаком — «но пасаран!». Цей водій із сумнівом похитав головою: «Нічого не вийде — покричимо та й розійдемось… Хіба що водилам робота буде — народу багато…».

Мати не лягала, зустріла мене тривожним і докірливим поглядом, мовляв, ну от, тільки приїхав і вже — в біга.

Але не сказала нічого. Потайки потягнула носом повітря, так, як робила колись, аби відчути, чи я тверезий.

Я поцілував її:

— Все в порядку, ма. Я був у Миколи. На варениках…

Вона заохкала і повівши на кухню показала мені цілу гору таких самих вареників — тільки вдвічі менших і делікатніших, наших «родинних», котрі вона покинула ліпити після смерті батька.

Встояти перед ними було неможливо, особливо після американських гамбургерів і різного роду «кухонь народів світу», серед яких я жодного разу не бачив ані вареників, ані борщу.

Наліг на страву під пильним маминим наглядом.

Вона сиділа, підперши щоку, як це, певно, роблять тисячі, а може й мільйони матерів світу.

— Я дивилася телевізор, — сказала вона. — Що там відбувається?

Я коротко пояснив, не турбуючи подробицями.

— Твій тато був комуністом… Не думаю, що він підтримав би виступ проти влади… — обережно сказала мати. — Однаково вирішуємо не ми…

— Побачимо, — сказав я і, втомлений попередніми дебатами у Миколи, перевів розмову на інше.

На те, до чого спонукала затишна домашня атмосфера:

— Ма, а що було зі мною в дві тисячі п’ятому? Я був дуже нестерпним?

Вона посміхнулася лагідно:

— Ти завжди був нестерпним. Ну, що було?.. Заходив до нас дуже рідко. А коли заходив, спиртним від тебе тхнуло — я непокоїлась. Потім це безглузде одруження… Потім — сам знаєш. Ти хоч щось там з’ясував у тій Америці?

— Ні.

— Ну, так тому й бути. Не варто ворушити минуле.

Вона помовчала тим красномовним мовчанням, за яким — і я це добре відчував! — крилося запитання чи зауваження.

Потім наважилась:

— А от Маринку втратив!

І прискіпливо поглянула на мене:

— Може ти — мартопляс, синку? Бабій?

Я засміявся, обняв її:

— Звісно, ма! І немає на те ради…

Вона жартівливо відмахнулася, погнала мене до ванної.

Час був пізній.

Уже засинаючи в сусідній кімнаті, там, де за словами матері, часом ночувала Марина, я подумав про готель «Дніпро», сто доларів і Превера.

Останнього я ще досі міг цитувати по пам’яті.

Два перших фактори лежали поза межею того питання, яке я поставив матері.

Наступного вечора, який видався теплішим, ніж минулий, я з задоволенням ходив у натовпі біля стели і альтанки на Майдані.

Горіли вогні і вогники, на узвишші біля альтанки виступали поети і співаки, брали слово всі, хто хотів. Весела, збуджена юрма з вдячністю вислуховувала кожного.

По периметру Майдану стояв досить ріденький ланцюжок міліціонерів.

У порівнянні з першим Віче, обличчя змінилися: вони були здебільшого молоді.

Подейкували, що днями саме тут, на цьому боці майдану, будуть встановлювати ялинку і заливати ковзанку.

На сходах біля альтанки я побачив Ліну.

— А ми тут ночуємо! — сказала вона. — Якщо є якась робота, майте на увазі: я беру відгули!

Ніякої роботи я поки що не міг їй запропонувати, порадив взяти з собою фотокамеру — можливо, вийде непоганий фільм, який потім нам знадобиться.

— Яка камера? — обурилося дівчисько. — Нам потрібні спальні мішки, коремати, шкарпетки. Гадаю, що й намети скоро знадобляться. Ночі холодні.

Так, ночі були холодні.

Але все ж таки, тепліші, ніж десять років тому.

Наскільки пригадую, тоді в листопаді випав перший сніг, а температура зашкалила за мінус двадцять.

Ми трохи пройшлися периметром площі, Ліна зупинялася біля кожної діжки з вогнем, віталася. Нам пропонували чай, печиво.

Я не міг позбутися думки, що все це — попри всю серйозність і невідомість майбутнього — нагадує свято. Свято єднання і радості від зустрічей з такими самими, як ти.

Я знову зустрів купу своїх знайомих — від колишніх однокурсників (котрих не впізнавав, проте, котрі радо впізнавали мене, вітаючи з перемогою на фестивалі в Штатах) до колишніх сусідів чи співробітників.

Молодь стрибала, підтанцьовувала рок-гуртам, відчайдушно волала: «Банду — геть!» і розмальовувала паркани і загорожі веселими, дотепними лозунгами.

Здавалося, ще три-чотири дні такого «фестивалю свободи» і все скінчиться, як у футбольному матчі 10:0 на користь цієї молодої хвилі, котра не несла в собі ані гніву, ані агресії — а, швидше, веселу, непереможну зневагу до того, хто посмів зневажити її.

Наступні п’ять днів довели напевно: вони будуть стояти.

Не знав скільки, але те, що не підуть — було зрозуміло.

Я умовляв Ліну не спати на асфальті.

За ці дні виніс з хати під докірливим поглядом матері все, що було теплого — ковдри, куртки, взуття, накупив шкарпеток різного розміру. Завітав і на свою квартиру.

Звідти, немов мураха, потягав майже все, що могло згодитися для тепла.

Настрій йшов по висхідній. Я зробив безліч світлин і кілька інтерв’ю на камеру, — заради «історії». Деякі з них у мене купив опозиційний канал, деякі залишив собі, — це був «ласий шматочок» на майбутнє.

Не дивлячись на міліцейський кордон і те, що раніше терміну комунальники почали зводити дерев’яні будиночки під новорічний ярмарок і металевий каркас для ялинки, люду на Майдані не меншало.

Хіба що розходилися ночувати — лишалися найзапекліші, ті, що пильнували аби на місці їхнього протесту не залили ковзанку. Міська влада волала з екранів про неможливість влаштувати для дітей і гостей столиці новорічне свято. Президент шкодував, що «протестувальники» заважають подарувати людям свято у вигляді «йолки»…

Загалом, за п’ять днів я звик бути у веселій каруселі життя, котра нарешті завертілася усіма своїми заіржавілими коліщатками і несподівано довела: іржа наліпилася лише ззовні, а всередині був досить загартований метал.

Щовечора в скайпі мене розшукував Дезмонд Уїтенберг, але я приходив додому без сил і бажання складати йому звіт про події, нехай дивиться своє BBC.

Кілька разів швидко відписався, чемно передаючи вітання Єлизаветі і похапцем, швидше за все, з міркувань ввічливості, запитав, чи є якісь зрушення у пошуках. Отримав коротке «ноу» і більше не переймався.

Увечері двадцять дев’ятого листопада відвіз до альтанки кілька пачок чаю.

— Ми потоваришували з ментами, — весело похвалилася Ліна. — Ось ті — з Рівного, ті — київські, щойно з академії. Перевиховуємо поволі. Гадаю, скоро вони перейдуть на наш бік.

— Сумніваюсь. Вони не зрушать зі своєї точки. Пам’ятаєш з навчання: вона називається «незворотною»? Ті, хто стоїть тут — вже опинилися на цій «незворотній точці». Навряд чи їх можна зрушити піснями і танцями, — сказав я.

— Але це зрушення може відбутися!! — гаряче заперечила вона.

— Яким чином? Коли?

— Коли хоча б один з них — з того ланцюга — зробить крок у протилежний бік. Хоча б один! І тоді, я впевнена, такий самий крок за ним зробить і другий, а потім — третій. А потім це вже буде незворотній процес. І нехай зараз нічого й не залежатиме від того найпершого, але це вже буде маленька перемога. І для нас, і для того першого, хто стане ОДНИМ З НАС. Скине свій захисний шолом і знайде своє обличчя, згадає своє призначення і поверне свою душу. А, можливо… — вона замислилась. — Можливо… зніме тавро зі своїх майбутніх нащадків.

— А як же присяга? — посміхнувся я.

— А кому вони присягали? — іронічно запитала вона і не чекаючи на відповідь, упевнено сказала: — Народу!

— Якому народу? — посміхнувся я. — Що для них народ, як гадаєш? На жаль, це — пани з депутатськими значками в «бріоні», котрі проходять повз них, навіть не вітаючись. Вони захищатимуть їх, а не нас!

— Побачимо… — набурмосилася Ліна.

Я помітив, що останнім часом це слово не сходило з вуст багатьох.

Я обійняв її і поїхав додому зливати фото до компа…

…Вранці ввімкнув телевізор і максимально стишив звук, дослухаючись до рухів в сусідній кімнаті: чи спить мати.

Останнім часом я накачав їй різних фільмів періоду її молодості, навчив вмикати вінчестер. І вона дивилася тільки їх. Адже коли натрапляла на новини, починала плакати, приказуючи: «Що коїться? Навіщо? Так гарно жили…».

Отже, увімкнув…

І підскочив на стільці, не вірячи очам.

Чорні загони знищували студентський табір. Наступали, орудуючи кийками, скидали людей донизу, добивали тих, хто впав, волочили по асфальту нерухомі тіла, наздоганяли тих, хто намагався втекти чи закривався руками від ударів, чавили і копали ногами…

Десь в глибині кадру побачив білу куртку. Ліна?!

Почав шукати сигарети, не розуміючи, що насправді шукаю мобілку.

Зібгав пачку — не те! Знайшов телефон.

Пальці не слухались, в очах двоїлося. Довго не міг розібрати напис на екрані — «Віслючок». Натис кнопку виклику.

Тримав хвилин зо п’ять. Чи це мені лише здалося?

В слухавці грала якась весела мелодія, щось на кшталт «Собачого вальсу».

Прокляв її на віки вічні. І восславив, коли в слухавці пролунав приглушений Лінин голос:

— Я біля Михайлівського… Якщо можете, босе…

— Я миттю! — крикнув я і одягнувся, як колись — в ті часи, коли мене ставили за приклад в нашій «золотій роті» — за хвилину.

…Ліна сиділа на землі, впершись спиною в білу стіну собору. З під її плетеного капелюшка витікав червоний струмок. Довкола метушилися люди.

Я підхопив її під руки, підняв.

— Денисе Івановичу… — сказала вона, — є заарештовані… Мені додому не можна… Хлопців… — вона кивнула на собор. — Забрали туди… А я вас дочекалася…

Я обережно витер кров з її обличчя.

До нас підійшла якась жінка в шубі, одягнутій на нічну сорочку:

— Потрібна допомога? Я живу тут неподалік. Дівчинку можна до мене…

Я подякував, сказав, що на Володимирській на нас чекає таксі.

Глибше насунув капелюшок на Лінине обличчя, взяв під руку:

— Йти зможеш?

Вона кивнула.

— Мусимо дійти, — сказав я. — Бажано — рівненько…

Вона слабо посміхнулася:

— Спробуємо, босе…

Ми пішли до таксі, намагаючись зображати звичайну парочку, адже вище собору нишпорили чи просто стояли, спостерігаючи, міліціонери. Вони здалися мені розгубленими.

В таксі Ліна привалилася до мене плечем і закрила очі.

— Може, до лікарні? — запитав я.

— Тоді краще одразу до в’язниці… — прошепотіла вона, посміхнувшись.

Я назвав водію адресу своєї старої квартири, в якій ще кілька місяців тому жила Єлизавета.

— Босе, — сказала Ліна дорогою, — от побачите, це буде останньою краплею. Завтра все зміниться. Ми перемогли…

Я заспокоїв її, попросив не розмовляти і вона впала в дрімоту.

Вдома я подивився на її голову. Довелося буквально відклеювати капелюшок від скуйовдженого закривавленого волосся.

Скреготів зубами: уявив, як якийсь здоровезний чолов’яга б’є по голові ось це створіння метр шістдесят на зріст. Але намагався стримувати емоції. Ліна — також. Вона навіть жартувала.

Рана виявилася неглибокою. Застосовуючи свої мізерні знання з медицини, я зістриг довкола неї кілька пасем, промив перекисом водню. Забинтував, як міг.

Боявся, що у дівчини струс мозку, але як це перевірити — не знав. І Інтернет тут давно не працював, хоча старий комп’ютер стояв, вкритий грубезним шаром пилу.

Ліна заснула.

Я змотався до аптеки, запитав, що роблять, коли у людини струс мозку.

— Везуть до лікарні, — сонним голосом сказала флегматична аптекарка бальзаківського віку.

— А в домашніх умовах? — запитав я.

Вона підозріло зиркнула на мене:

— Ви побили дружину? Їй би я порадила просто викликати міліцію!

— Дотепно, — відказав я, — але то не ваша справа. Не знаєте — так і скажіть!

Певно, це її зачепило за живе. І вона одразу видала мені повну інформацію, не згірш за «Гугл»:

— По-перше: зупинити кровотечу, по-друге: будити через кожні три години для перевірки свідомості. Якщо все гаразд — просто дати відпочинок. Але! — вона підвела свій медицинський палець вгору. — В разі черепно-мозкової травми, вам без «швидкої» не обійтися.

— Як цю травму розпізнати? — гарячково запитав я.

— Ну… Якщо на місці рани помітно вдавлену кістку черепа або ще щось подібне — нерівності, уламки…

Довкола Ліниної рани нічого подібного не було і я зітхнув з полегшенням. Взяв знеболювальне і попрямував до виходу.

Коли повернувся, Ліна спала, важко дихаючи.

Я поглянув на годинник: зараз прокинеться мати. Треба їхати.

Отже, через три години я сюди повернусь аби «перевірити стан свідомості».

А що далі?

Далі, чорт забирай, побачимо…

Наступні кілька годин я щось жував на сніданок, котрий героїчно приготувала мати, щось відповідав не в лад, заглядаючи до планшету, на екрані якого з’являлися заголовки новин.

«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила…», «Потрібно розібратися з тими, хто не давав встановити ялинку і ковзанку…», «…відкрито кримінальне провадження за фактом перевищення службових повноважень міліціонерами в ніч на суботу на майдані Незалежності…», «…полковник міліції запасу повідомив, що вище керівництво МВС примушує в наказному порядку лягати в шпиталь МВС співробітників спецпідрозділу «Беркут», які брали участь у протизаконній акції розгону мирної демонстрації на Майдані…», «…штучно створюється видимість «потерпілих» міліціонерів для виправдання незаконного застосування грубої сили проти мирних людей…».

Навіть прем’єр-міністр зранку розродився спічем: «Я глубоко возмущен и озабочен тем, что произошло ночью на Майдане Независимости. Те сведения с разных сторон, которые у меня есть на данный момент, не позволяют сделать однозначные выводы: кто несет ответственность за эту провокацию… Я не раз говорил, и повторю: люди, которые законно и мирно выражают свой протест — это наши сограждане, права которых мы обязаны защищать. Эти люди выражают поддержку европейской интеграции, то есть, той политике, которую проводили и будут проводить Президент и правительство. Мы ценим их мнение, их позицию и ведем с ними диалог, как и с другими членами нашего общества…».

Хоч до рани прикладай!

А на Михайлівській площі тим часом збиралися люди…

Я мусив забігти до Ліни, погодувати її, дати знеболювальне. Заспокоїти?

Але — чим? Вона була впевнена, що це — початок перемоги.

Я думав інакше.

Після несподіваного, різкого, авторитарного і не аргументованого до останнього дня чергового відкату в минуле, після мітингів, що тривали тиждень, а особливо після сьогоднішньої ночі, розв’язане питання «що робити?» змінювалося на більш актуальне — «що далі?».

І це «далі» — не на перспективу (адже перспектива, як на мене, була одна і досить оптимістична: шляху назад не буде!), а «далі» — на найближчі години.

Сьогодні, після розправи над студентами, ми всі прокинулися в іншій країні. Це було очевидним. Але…

Але ми прокидалися і… засинали в ній неодноразово.

Хоча саме зараз так яскраво і так чітко було видно «всю картину в цілому»: те, як шалено, непримиренно, жорстоко і безпринципно провладна партія захищає свої інтереси і своє, «набуте непосильною працею», майно.

До речі, інтереси, майно, але — не честь!

Честь втратили і військові керівники різних рангів.

Навіть не так! Честь втратили мужики. Просто подарували владі те, що споконвіку серед військових називалося «кодексом честі»: не бий лежачого, не бий беззбройного, не бий жінок…

Честь втратили і «кишенькові прокурори». І «пересічні громадяни», що зробили свій вибір на користь шматка дешевої ковбаси.

Але вони програють!

— Що? — відгукнулася до мене мати.

— А що? — не зрозумів я, хоча помітив, що моя рука стиснута в кулак.

— Ти щось сказав?

— Я? Ні…

…Рано чи пізно вони програють і, на жаль, змусять стояти в позі прохача і своїх нащадків. Рано чи пізно вони постануть перед судом власного сумління або — просто судом народу. Або перед тим ОСТАННІМ, в котрий поки що не вірять, адже гадають, що житимуть вічно.

А от що далі — для інших?

Для Ліни? Миколи? Для мене?

Невже ми будемо знову мерзнути на Майдані — і нічого не «вимерзнемо» крім того-таки шматка ковбаси у вигляді кинутого нам папірця з підписом, через який все закрутилося?!

Але тепер він, той підпис, буде зроблений кров’ю.

Тією, що текла з-під капелюшка «Віслючка»…

— Ти куди? — почув у передпокої голос матері.

Виявляється, я вже стояв одягнутий на порозі. Тобто все, що робив — робив механічно.

А в голові, немов у Гамлета, крутилася одна думка — «Бути чи не бути?».

Побачимо?

У телевізорі?!

На екрані компа?!!

— У мене справи, ма, — сказав я.

Пробіг, взутий до кімнати, увімкнув їй «Діамантову руку», поцілував в чоло:

— Відпочивай. Продукти я куплю.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Щось сталося?

— Нічого, ма…

Я вискочив і зачинив двері.

Добре, що я залишив у квартирі молоко, сосиски і ще якісь харчі, котрі встиг купити дорогою з аптеки. Адже, коли я вбіг до помешкання і тихенько аби не розбудити Ліну, прокрався до спальні — її там не було.

Проте, на кухонному столі з наслідками «швидкого перекусу» лежала записка: «Босе, дорогий! Дякую. Не хвилюйтесь: батькам подзвонила, почуваюся більш-менш, двері заклацну. Вибачте: інакше не можу… Ваш Віслюк»…

Так, «Віслюк» був упертим, це я знав напевне. Мабуть, побігла на Михайлівську.

Не гаючи часу, пішов туди ж.

Метро було вщерть забите людьми. Але ніхто ні про що не гомонів. Ніхто не знав і не цікавився, хто і куди їде — ані закликів, ані гасел, ані веселих облич.

Все було не так, як у 2004-му або на самому початку протестів.

Справа, розпочата так ностальгійно-весело, від сьогоднішнього дня запахла кров’ю.

На Михайлівській люди тихо переповідали історію минулої ночі, розгублено віталися зі знайомими, ходили з кінця в кінець.

Біля брами собору, немов гриби, виросли столики, за якими сиділи волонтери — збирали їжу, одяг, ліки, складали списки тих, кого треба розшукати, роздавали листівки.

Люду зібралося доволі багато. Знайти в натовпі Ліну я не зміг. Говорити по мобільному не було сенсу — було надто шумно.

Хтось вдарив мене по плечі. Микола! Поруч стояли мої підлеглі — оператор Вадим і звукорежисер Олена.

Обличчя їхні так само були розгублені, як і у всіх решти.

— Уяви собі, — без жодного привітання, сказав Микола. — Вночі тут люди рятувалися за брамою… Як у середньовіччі…

Я кивнув.

Відверто кажучи, першого дня розгубленості було багато.

Але на її розпливчастому тлі поволі розгорявся гнів і давно притлумлене почуття гідності. Воно ще не було оформлене в слова. Хіба що у вигуки: як?! можна?! було так?! обдурити весь народ?! бити дітей?! Вночі?!…і почуватися безкарними? Фіг! Хрін вам! Банду геть!

— Гадаю, це лише початок, — сказав Вадим.

— …І роботи у нас, — додала Олена, киваючи на його камеру, — буде багато…

Ми, як і всі інші, стояли колом, не знаючи, що робити.

Довкола площі починали кружеляти автівки з прапорами. З кожною хвилиною їх ставало більше. Власне, як і людей.

Хтось виступав з трибуни біля пам’ятника княгині Ользі. Але виступаючих було не чутно. І не видно. Було зрозуміло: Михайлівська надто мала аби вмістити всіх, хто приходить, і що треба вирушати на Майдан. Хоча поки що, як я вже і сказав, жодної організації не спостерігалося — і люди прибували туди, де було затишніше: під стіни собору, котрий вночі так героїчно прийняв поранених.

— Щось можеш спрогнозувати? — запитав Микола.

— Хижак відчув запах крові, — сказав я. — Тепер важко щось передбачити.

— Ну, про що ви говорите, хлопці? — сказала Олена. — Вони ж там, — вона підвела очі вгору, — не зовсім ідіоти! Певно, побачили, що наробили і найближчим часом все владнається на нашу користь. Імпічмент. Нові вибори. Ми ж не в Африці живемо! Світ вже гуде. Перехід влади з одних рук до інших має бути цивілізованим…

Ми з сумнівом поглянули на неї, хоча хотілося вірити, що вона має рацію.

— Про яку цивілізованість ідеться, коли вони марять радянськими снами і навіть не уявляють розмаху нинішньої ситуації! — стенув плечима Вадим.

— Але дуже не хотілося б, щоб подібними снами марили і ті, хто нині виходять на трибуни… — додав Микола. — А ти що скажеш? — звернувся до мене.

— Цей сценарій писався давно, — сказав я. — І не тут — в Кремлі. Я думаю, що тепер все буде по-дорослому…

— Побачимо! — сказала Олена.

І мене пересмикнуло від цього слова.

Я призначив їм зустріч пізно увечері в офісі, адже у мене визрівала ідея робити репортажі з місця подій — треба було обміркувати. Попрощався і пішов шукати Ліну з тією ж пропозицією, а точніше — волею мені даною. Все ще не міг позбутися згадки про її розбиту голову. Нехай сидить у студії! Далі будуть наші справи. Адже нині на площі зібралася сила-силенна кремезних мужиків різного віку…

Звечоріло і людей зібралося стільки, що вони стояли впритул не тільки на площі, а й по обидва боки дороги, якою їздило вже зо два чи зо три десятки автомобілів — з прапорами на вікнах і капотах. Біля муру стихійно організовувались загони, озброєні хто чим — кийками, черенками від лопат, дошками.

У те, що це все бутафорія, вірилося дедалі менше.

Але…

Але я бачив смерть ще там, в Афгані, і за ці роки став переконаним пацифістом. Хлопці, що шикувалися біля брами, були того віку, як я тоді. Десь в глибині душі я вважав, що протести мають бути мирними. Такими, до яких і закликали опозиціонери: будемо стояти. На Майдані.

Скільки треба…

Звісно, шлях до демократії, на жаль, всіяний жертвами. І задача всіх нормальних громадян зробити так, щоб цих жертв не було. Не полишала мене й інша тривожна думка про звичайну пастку всіх революцій: після ейфорії і піднесення, емоційна гойдалка летить в інший бік, починається критиканство і… черговий перерозподіл влади. Як зробити аби жертви не стали марними? І чи стануть вони не марними, якщо доведеться брати до рук ось таку «зброю» — дерев’яні черенки від лопат.

І чи вистачить такої зброї — проти справжньої?

І чи можлива — справжня?

Не знаю, чи вірив я в це, але тиняючись площею до пізньої ночі, а наступного дня — по Майдану, де зібралося близько мільйона людей, пішов до офісу — організовувати роботу.

Потелефонував матері, сказав, що буду працювати кілька днів, попросив не хвилюватися і порадів, що завбачливо витягнув cam-модуль з телевізора.

Побожився, що «беруся за розум», починаю працювати аби не спочивати на зароблених в Америці лаврах.

…Вранці, годині о п’ятій, коли ми з Оленою (послухалася «наказу» лише вона. Ліну я так і не знайшов!) — очманіли від кави і сигаретного диму, в двері ввалився Вадим.

Брудний, з почорнілим обличчям. Хилитався, немов п’яний. Не зронивши ані пари з вуст, витягнув з камери касету. Кинув мені. Впав у крісло, затуляючи обличчя руками.

— Хлоп’ята, жєсть… — прохрипів він і вилаявся. — Цього не може бути…

Я поставив касету.

І Олена почала шалено ридати чи не з перших кадрів, досить хаотичних і сумбурних.

…Тридцять білих автобусів, що в’їжджають на Банкову.

Крик: «Колян, тітушек привезли!» і після лайки: «За двєсти гривень даже полмозга не купить!».

…Екскаватор на Інститутській, що суне на військовий ланцюг…

…Кілька людей метушаться між ланцюгом міліції і натовпом, їх змітають, притискають до міліцейських щитів…

…Вогонь, димова завіса, спалахи петард, натиск, каміння у повітрі…

…Хлопці в спортивній формі і кросівках, що стрибають на щити, немов боксери на рингу — стрибають і відступають, пропускаючи наперед людей, що сунуть з Майдану…

— Ден, — хрипів Вадим. — Я реально бачив, як вони, коли посунув люд, ховалися за щитами!! Їх пропускали!!

…Робокопи в чорній формі і шоломах наздоганяли людей, навалювалися на лежачого вчотирьох, вшістьох, лупашили по головах. Забивши одного, гналися за наступним. Якийсь чолов’яга старшого віку зупинився в розпачі і одразу звалився під ударами одного, потім другого, потім третього…

Кадри замерехтіли.

Шарпання, чиїсь ноги, обличчя лежачого чоловіка…

— Тут мене саданули, — прокоментував Вадим. — Я відповз. Далі — валявся. Скільки не пам’ятаю. Потім — ось це! — знімав телеоб’єктивом…

… На подвір’ї Адміністрації сиділи й лежали люди.

Спецпризначенці лупасили їх по головах кийками і просто — носаками чобіт. Били на смерть. Матюкалися, ставили на коліна, змушували викрикувати гасла, котрі лунали на Майдані…

Це все відбувалося в тиші…

У похмурій ранковій тиші…

Ми мовчали.

— Що скажеш, шефе? — нарешті видихнув Вадим.

— Працюємо, — сказав я.

МАРИНА

— Дякую — нам підпалили двері! — кричала в слухавку мати. — Все через тебе!! Сусіди, чорти б їх забрали! — повідомили, кому треба, що ти до Києва подалася! Ми завтра збираємося від заводу на мітинг, май на увазі!

— Який мітинг?

— За владу стояти! Проти заколотників!

— За яку владу, ма? Ту, що з вас останню шкуру дерла? Не смій ходити!

Слухавку схопив батько:

— А сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…

Було чутно, як вони завозилися, відбираючи одне в одного слухавку, як мати сказала: «Ти шо таке на свою дитину кажеш? Йди-но проспись, алкашня чортова!» — і знову закричала в слухавку:

— Повертайся негайно! Там у вас, показують по телеку, вся їжа отруєна! Наркоманів повно! Американці з дітей гени вилучають! А що за гадість ви зробили з йолкою?!

В слухавці залунали схлипування.

— Як Даник? — тихо запитала Марина аби перевести розмову в інше русло.

— Вдома сидить. Я його тепер нікуди не пускаю через тебе! Повертайся, доню…

— Пробач, — сказала Марина. — Пробач…

І поклала слухавку.

Згадка про сина пронизала з голови до ніг вогненним мечем, розрубала навпіл.

Відтепер вона, Марина, мусить ходити з цим невидимим шрамом: розрубана на два непримиренних шматки: рідні люди і рідна країна.

І намагатися не збожеволіти.

…Вона пробула в своєму місті два з половиною місяці, тяжко вирішуючи, що робити далі.

На роботі взяла безстрокову відпустку за свій рахунок. І була впевнена, що ближчим часом не повернеться. Сподівалася побачити хоч якісь зміни в «гумовому» містечку, знайти роботу і забути.

Все забути.

Але змін не побачила.

Змінилися хіба що вивіски на кав’ярнях та магазинах. Гастроном «Звєзда» перетворився на «Дипломат», кнайпа «Пінгвін» на клуб «Вегас». У сквері вирубали старі дуби, облаштувавши на звільненому місці стоянки та майданчики з пивними ятками.

Дивувалася: те яскраве віяло, котре запалахкотіло колись перед нею різнобарвними візерунками і покликало в дорогу — так і лишилося для її колишніх знайомих та однокласників двома щільно припасованими одне до одного стулками.

Тільки тепер ці стулки потьмяніли і злиплися — від горілки і дешевої закусі.

Не розліпити!

Однокласниці — ще молоді жінки — роздулися, немов прострочені консервні бляшанки, перетворилися на опасистих матрон. Але, як і раніше, одягалися в лосини зі стразами і довгі футболки з китайськими і турецькими візерунками. Носили глибокі декольте і власноруч вирощені довгущі нігті, підстрижені квадратом…

Переповідали серіали…

Скаржилися (з уживанням триповерхових конструкцій) на чоловіків і дітей.

І шалено прагнули чогось такого, чому не знали назви — просто «чогось такого…».

Заздрили «столичній»…

Цю заздрість Марина гасила (змушена була гасити, адже заздрість була головним рушієм тутешнього прогресу) відповідним скарженням на невдале особисте життя: мовляв, мати-одиначка, в столиці не прижилася.

Їй співчували і вже не так озлоблено оглядали тонкий стан і елегантний одяг.

Походивши містечком у пошуках роботи та так і не наважившись зайти хоча б до місцевої поліклініки — такої ж облупленої, як лак на нігтях колишніх подруг, Марина з жахом подумала: що вона тут робить і навіщо? Вона відвикла жити з батьками. Точніше — з батьком, котрий таки стребував свій, колись поцуплений нею, «стольник» — тільки в «зеленому» еквіваленті. Проте, вона бачила, як зраділа мати, як обціловувала онука, як пестила його, ніби кожен день з ним — був останнім.

Зрештою, Марина вирішила: назад дороги немає.

Як з Місяця, на який її відправили з квитком в один бік.

Вона — лузер, вона — програла…

У перші дні перебування «на Місяці» приймала дзвінки від Ліни.

Та вимагала не робити дурниць, спокушала столичними новинами, улещувала переліком (до речі, правдивим!) її заслуг і досягнень, нагадувала про дисертацію, яку треба закінчити, про друзів, яким її не вистачає, про пацієнтів, котрі не хочуть йти до іншого лікаря, лиш до неї! Про Любов Данилівну, котра «виплакала всі очі» і вимучила її, Ліну, вибором «смертного вбрання»!

Про Дениса Івановича…

Голос Ліни ставав вкрадливим — і вона говорила про два роки їхнього роману, як про неабияку епопею, гідну пера Петрарки.

Марина мовчала. Якби ти, дівчинко моя, знала, що ця «епопея» розпочалася тоді, коли я була молодшою за тебе!..

— Денис Іванович скоро повертається, — відказувала вона. — І не один.

Нарешті, після марних умовлянь, Ліна вигукнула:

— Ти просто боягузка! І зрадниця, до того ж… Знай: ти зробила з мене те, чим я є зараз. Ти! І ніхто інший! Якби не ти, я б сиділа зараз в спецінтернаті і клеїла коробки! Ти — моя точка відліку. Пам’ятаєш, як ти мене вчила? Точка відліку!

І — після того більше не телефонувала…

…Осінь підступила непомітно, адже була напрочуд теплою.

Вересень плавно перетік у жовтень, жовтень — в листопад. Даник пішов до школи, не розуміючи, чому вони не повертаються в старий двір, де лишилися друзі.

Ці чи не щоденні запитання сина так само мучили Марину, як і Лінині дзвінки: чи має право тягнути його за собою — в ту ж безвихідь. Чи не є це з її боку звичайним егоїзмом? Егоїзмом і, як казала Ліна, боягузтвом? Адже кажуть скрізь: за любов треба боротися.

Дурницю кажуть. Не буде вона ні за що боротися! Боротьба ця складна, виснажлива і безглузда. Досить і того, що має — пару років ніжності, якщо все докупи скласти — разом із тією першою зустріччю…

Час зупинився. Або — пішов навспак, відкинувши її років на десять, в «гумовий» анабіоз рідного краю.

У газетних кіосках не продавали жодної столичної або суспільно-значущої газети, з телевізора щедро лилися співи Кіркорова та Кобзона, жарти вічно молодого Петросяна. Смішили публіку команди КВК — з Уралу та Саратова, буяли пристрасті родинних ток-шоу і метушилися в численних серіалах команди ментів, кадетів чи спецназівців.

Марина взагалі не дивилася телевізор, котрий стояв у спальні батьків, але з неусвідомленим здивуванням констатувала, що вітчизняні канали тут майже не вмикають. А про іноземних ведучих говорять лагідно, як про своїх найближчих родичів, і дуже переймаються тим, що сказала «Валя», як прокоментував якусь ситуацію в Чебоксарах «Діма», і як сміливо летів на параплані «Володимир Володимирович», ведучи за собою журавлину зграю…

Це здавалося їй дивним і нецікавим.

До того часу, як «Діма» на тлі кадрів, на яких Марина упізнала рідний Київ, захлинаючись і роздмухуючи круглі щоки, повідомив про «заколот українських фашистів».

— Вчасно ти повернулась, — констатував батько. — Бачиш: фашизм в Києві! Бере гору!

— Та яку там гору, — відгукнулась з дивану мати. — Ти ж чув: там їх усього сто чоловік!

— Сто? А чому ж тоді щодня тільки про це і говорять? — гмукнув батько.

— Може, переключимо на наш канал? — попросила Марина з темряви коридору (адже опинилася перед відчиненими дверима батьківської спальні випадково — дорогою до кухні).

— Навіщо? Я їх не дивлюся! — відрубав батько.

Мати стала на її бік, мовляв, переключимо, хоча б на хвилинку. Треба ж знати різні точки зору!

Вони засперечалися.

Марина, від гріха подалі, побажала їм «добраніч» і ретирувалася до своєї кімнати.

Але «доброї ночі» не вийшло.

Перед очима стояла благообразна пика телеведучого, за спиною якого, на кадрах, відзнятих смачно і майстерно, горів державний прапор. Золотозубі жінки весело топталися по ньому, витанцьовуючи відьомський танок на Лисій Горі — сміялися, шипіли, показували на камеру відігнутий середній палець, сипали прокльонами. За їхніми спинами стояли чоловіки в спортивних штанях.

Вранці Марина кинулася до єдиного пристойного генделика, в якому за окрему платню можна було підключитися до інтернету.

Увімкнула ноутбук…

І просиділа майже до ночі, затуляючи собою екран від цікавих поглядів інших відвідувачів.

— Чи добрі новини?

Підвела очі: повз неї проходив якийсь чолов’яга.

— Не дуже…

— Нічо, скоро все владнається, — заспокоїв її чоловік і сів за сусідній столик.

Втупився в неї масним зором.

Марина кивнула, з жахом розуміючи, що віднині вона не знає, що в її рідному місті означає це «владнається».

Вона мов локатор, уловлювала уривки фраз, розмов, дослухалась до дихання містечка — і відчувала, що починає, мов риба на березі, хапати повітря пересохлими вустами.

Те, що лежало на дні, під шарами туги і втоми, безвиході і безграмотності, несподівано скаламутилось і вспливло на поверхню…

— …тепер будуть ставити американські ракети на кожному подвір’ї…

— …ага, прийде та Ната і всіх нас поріже…

— …нічо, Росія поможе!

— То все — карпатьські наробили! Бендерівці! У них там роботи немає — от і вирішили захопити наші робочі місця! Як попруть сюди, як попруть…

— … а ми торік відпочивали в Карпатах… Там гарно і люди… щедро приймали…

— …до Європи, бач, захотіли! Там суцільний гріх: мужик з мужиком живе. У нас скоро теж таке буде…

— …на органи, кажуть, будуть більш-менш здорових забирати — і за кордоном продавати!

— …ми б, може, теж би мітингували — так нема коли: працювати треба, свою копійку заробляти!

— …а чули: там у них вся їжа отруйна, наркоту в чай підсипають…

— …то все американці присилають! І платять! По сто баксів кожному!

— Звісно! Хто ж за безплатно стоятиме?!

— …влада не подобається? А кому вона подобається, га?! Може, нам теж не подобається! Але ж, нічо — не бунтуємо! Влада вона і є влада!

— …підемо до Євросоюзу — всі поля рапсом засіють! А за три-чотири роки, кажуть, рапс виснажує землю. Будемо лапу смоктати…

— А те, що за ці чотири роки влада виснажила країну на чотири річних державних бюджети, вас не турбує?..

— А ви владі ліхтарик тримали?! Га? Ви що, агент? Звідки знаєте?

— У мене інтернет є.

— …та якби не Ленін, сиділи б ви в тому інтернеті! Ленін вам все дав!

— …а ще, кажуть, сланцевий газ тут будуть видобувати. Для Америки. Кров’ю харкати будемо…

— … нас ще ніхто на коліна не ставив!

— Не дамося!

— Гівно будемо їсти — а не дамося!

— Та ми, люди добрі, його всі роки їмо!

— …давай, давай, базікай…

…Безпросвітна задуха, котра колись витіснила її з цього містечка, знову тисла на неї — не продихнути. На зубах скрипів пісок.

Сидіти вдома, де лунали подібні байки, не могла.

Бродила містом, немов у пустелі. Поруч не було жодного співрозмовника. Сахались, мовляв, вона ж — «київська», отже — заражена.

Сірі будинки — «хрущовки», довга запилюжена вулиця — Абрикосова…

Абрикосовий аромат — наркотичний запах дитинства — заповз у ніздрі, дістався самого мозку, запік в очах.

Не зважаючи на осінь, він ще не вивітрився і не змився дощами.

А, можливо, він їй просто наснився.

Він, цей аромат, завжди рятував її, ніби натякаючи на те, що життя може бути прекрасним, справжнім, як цей аромат, якого не відняти у дерева. Навіть старого…

Ноги вивели її на Абрикосову, 10…

Ось кого вона не відвідала, поглинута своїми проблемами — Антоніну Петрівну, колишню вчительку. Її звільнили з роботи якраз тоді, коли Марина закінчувала школу.

Звільнили зі скандалом, без права обіймати будь-яку педагогічну посаду. За що, Марина не знала. Тоді її це не цікавило, хоча пам’ятала, що вчителька завжди розповідала багато нового і не була схожа на жодного із шкільних викладачів.

Пізніше, вже перед своєю втечею до столиці, заходила до неї отримати «благословення» і почула: «Біжи звідси, дитино! Біжи далеко, як тільки можеш!».

Піднялась на третій поверх, подзвонила в розхитані двері.

І за мить вже сиділа на кухні…

— Ну, що ти хотіла, дівчинко? Люди безграмотні. Але вони не злі — прості, — казала Антоніна Петрівна, наливаючи чай. — Що вони бачили? Що знають? Робота — телек — робота. Роботи немає — пиятика. Біда. Хазяїн у них мусить бути. Без хазяїна — біда. Газет немає, по телебаченню — серіали про міліцію. Іншого не дивляться. Не дай Боже, що буде, якщо цей гнійник розкриється — затопить усе… Їм важливий спокій — прогнилий, рабський, але — щоб тихо було. Щоби пиво продавалось. І, знаєш, що я думаю: це ми винні! Ми, вчителі! Адже не таблиці множення треба вчити в першу чергу. Гроші рахувати всі зрештою навчаться. А чи є такий предмет, котрий вчить віри, любові, людяності, зрештою — патріотизму, правді? Або хоча б того, що не можна бити лежачого, жінку, дитину, не можна красти, брехати, вбивати… Я спробувала — не вийшло. А скільки брехні було! Скільки брехні… Звідси і безграмотність, небажання самим розібратися, а не брати на віру все, що тобі підсовують. Але тут так не звикли. А вчитися — «робітнича гордість» не дозволяє. Але знаєш, тут не всі такі. Приходять до мене… хлопці. Говоримо… Боюся за них: збираються до Києва.

— А двері вам хто розхитав?

Посміхнулась іронічно:

— Та були тут… одні… Але, не переймайся, я стара — мені вже нічого не страшно. Їх теж збирають — під пивними ятками: вивозять автобусами, гроші видають — за владу стояти… Я їх з дитинства знаю: тих, хто вас перочинними ножичками по підворіттях лякав. Так що, дитино, будь обережною. Більш за все бійся тих, хто каже «моя хата скраю». Але то нерозумні люди придумали, адже саме в крайню хату першим ворог заходить! Не дай Боже, дожити до цього… Не знаю, чим все скінчиться…

— Я знаю! — сказала Марина.

— І чим же? — посміхнулась до неї Антоніна Петрівна.

— Ми переможемо! — сказала Марина.

…На ранок наступного дня вона стояла на Київському вокзалі, вирішуючи, куди податися — чи одразу на Майдан — чи до квартири, що стояла порожня майже три місяці.

Три місяці перебування в космосі…

— …любити батьківщину буває — ох, як важко! Адже батьківщина — не хліб з маслом.

Часом, вона не може дати і цього.

— Власне, чому вона мусить це давати? Вона, а не — ти? Ти, люблячи її, мусиш зробити все аби вона, твоя батьківщина, не ховала сором’язливо очі, як жебрачка, котра не в змозі прогодувати свою дитину. В певному віці це мусиш зробити ти: прогодувати і захистити. Ось у чому секрет. Не вимагати — а давати! Точніше — віддавати. І поки ми не навчимося віддавати — нічого не зрушиться з місця…

Це вже були зовсім інши розмови.

Інші люди.

Перебуваючи серед них, вона ще ніколи так гостро не відчувала любові до всіх них, до країни, до землі.

Раніше все те, про що точилися розмови, усвідомлювалося на рівні пафосу, навіть апелювати такими банальними категоріями, як любов і патріотизм, було ніяково. Та й ніколи. Здебільшого говорили про кар’єру, гроші, престиж, успіх. Хотіли «звалити», поволі сповнювалися скепсисом до всього, що відбувалося після виборів 2010-го, піджартовували над безграмотністю можновладців, «молотили бабло», сварилися в маршрутках, сподівалися лише на себе — або взагалі ні на що не сподівалися.

Тепер з’ясувалося, що гідне життя на цьому світі можуть прожити лише максималісти, до числа яких Марина ніколи себе не відносила. І от — на тобі! — несподівано, зненацька, неочікувано і непередбачувано вона зрозуміла, що країна стала для неї «понад усе».

Вона піднеслася над метушнею, немов статуя.

І її доля перевищила увесь сенс Марининого життя.

…Чи потрібен військовий квиток?!

Куди він подівся?

Адже точно пам’ятала, що отримувала його з рук кумедного полковника у відставці, котрий вів «військову кафедру». Ніколи не думала, що він знадобиться!

Рилась у шухлядах, ковтаючи нарослий за ці місяці пил.

До біса!

Навіщо цей квиток?!

Тепер одяг! Летіли на підлогу еластичні колготки, панчохи з загогулистим візерунком, сукні з декольте, «діловий» костюм.

До біса!

Навіщо все це тепер?!

Чорт забирай, всі чоботи на підборах!

Чорт забирай, вся білизна в дурних мереживах!

Чорт забирай, жодного нормального светра, жодних теплих брюк!

Господи, все розраховане на якусь ціпу-дурепу!

Серце! Серце не припиняє боліти. На весь голос клекоче телевізор. Часу немає дослухатися!

І як дослухатися? Сісти перед телеком з кухликом чаю? І дослухатися, як болить і калатає серце?! Молитися?

Немає на те часу!

Чути в слухавку — «…і сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти нашої влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…"…

Ніколи не знала, що щелепи може звести так, що не розчепиш. І сліз немає. Ніяких сліз! Аж до перемоги.

Плакати — потім.

Боятися?

Дзуськи!

Вдома — страшніше. А там — люди. Багато людей…

Друга половина січня — холодна. Кажуть, морози — на тиждень. Потім буде легше.

З чим — легше?

З погодою, кажуть…

…У день приїзду одразу потрапила до фантасмагорії: на сцені перед Майданом — священики всіх конфесій голосно моляться, перед сценою — жінки і старші — повторюють вголос сказане.

Над площею — чорний дим, що здіймається від Грушевського: то зблідає, то знову вкриває небо чорною пеленою.

Це означає: хтось («Хто?!! Дай їм, Боже…») підкидає шини у вогонь перед чорним, безжальним і німим ланцюгом війська.

Зверху, з тієї ж вулиці, на рядні швидко проносять пораненого — кров скрапує на бруківку: «Розступіться!».

Якась жінка кидається услід — «Що ж це робиться? Що робиться!!».

Плаче. Дратує криком.

Щелепи намертво зціплені.

Закривавлену бруківку виколупує такими ж закривавленими пальцями.

Варто було б дістати рукавиці, але хрін з ними, з пальцями, з поламаними нігтями! Дядько якийсь звернув увагу: «Ви б переодяглися, пані! Шубку зіпсуєте…».

Всі тут — ввічливі.

Напрочуд — ввічливі.

Підтримують під лікоть у такому хаосі, де в інші часи — затоптали би без жодного вибачення.

Двоє хлопців принесли з гастроному порожні пляшки з-під пива — в таких мирних пластикових ящиках.

— Що робити?

— Розливайте!

Стала в ряд з такими же «пані» — в шубках, на підборчиках: розливала.

Шубка — в плямах. Колготки — в дірках. Ноги в італійських чоботах — гудуть…

А дзвони стишились. І поранених не несуть…

На сьогодні — все?

Повантажили повні пляшки — ящиків зо тридцять…

Можна — додому? Спати? Але — як?

До біса спати: тільки переодягнутися.

Відмити чорні руки.

Зібратися так, щоби вже ні на що не витрачати часу.

Спати — потім.

Все — потім!

В мерії місця вистачить, як у дитинстві в піонерському таборі…

Їхала додому і дивувалась тому, що в метро їдуть мирні люди. Певно, так почувалися солдати, котрі прибували у відпустку з фронту, роздивляючись жінок з помадою на вустах. Але обличчя людей зосереджені, тривожні.

Вона сіла на вільне місце, чудово розуміючи, що від неї пахне димом і бензином.

Вдома навіщось почала шукати військовий квиток.

Вирішила, що піде в медчастину.

Ну і що з того, що її спеціальність — «логопед».

Все одно ж — сякий-такий, а — лікар.

Дещо вміє…

Глупої ночі, взявши таксі, доїхала до центру з напакованими мішками потрібних і непотрібних речей.

Дісталася мерії, облашувалася в кутку за колоною, кинувши туди вовняну ковдру. Роздивилася: колись тут йшли засідання, розподілялися землі, лунали промови і панував дивний мер на прізвисько «Льоня-космос»…

Тепер вона тут, на першому поверсі нарізала бутерброди.

За чотири доби перетворилася на робота.

Треба різати — різала, треба сортувати медикаменти — сортувала. Дослухалася до розмов, мовляв, «ось-ось почнеться бійня».

Можна було б зняти поліетиленові рукавички і піти. Просто — піти, сісти в метро і їхати серед інших громадян з почуттям виконаного обов’язку: погралася в свободу — і досить…

…Перші смерті, звістка про які поширилась, мов чадний дим, стисла горло, скрутила нутрощі, змусила зняти кухонні рукавички.

Краєм вуха почула, що в медичній мобільній бригаді не вистачає людини.

Кинулася до чоловіка, від якого це почула. Той одразу знайшов бушлат, розмірів на два більший за потрібний: «Давай з нами. На передову. Скоро буде гаряче!».

Зиркнув на її ноги:

— Перевзутися варто, сестричко! — і посміхнувся лагідно. — Підбори зламаєш…

За взуттям треба було бігти через Майдан, до пункту збору речей — сама туди купу віднесла, а часу на те немає.

Кинулася до першої-ліпшої жінки в кросівках — та сиділа під колоною і озиралася на всіх, мов вовченя. Пояснила, що їй треба бігти нагору, де «гаряче буде», а на ногах — ось це казна-що італійське!

Та беззаперечно скинула кросівки, простягнула. Всередині ще новенькі етикетки, не затерті. Марина перевзулася — розмір підійшов, кинула їй чоботи — теж непогані.

Молода жінка зашарілася:

— Ой, не треба, навіщо…

— А ти що, боса збираєшся бути?

— Я віддам… Я вас знайду і віддам, — почула навздогін.

Кивнула через плече, мовляв, не мели дурниць, сестричко, кому вони нині потрібні!

І помчала за чоловіком, на ходу натягуючи на бушлат білий плащ з простирадла зроблений — з червоним хрестом посередині.

Вискочила на повітря — вперше за чотири доби нарізання і відчула живий рух прохолодного повітря.

Центр міста пульсував, як розчахнута грудна клітка. Бачила таке один раз, коли їх, студенток, водили до операційної. Навіщо логопедів було туди водити — Бог його відає, дуже вони тоді тим обурювались.

Але тепер дивитися на це розпанахане тіло міста було не так страшно, ніби вже бачила таке, тільки в іншому вимірі.

Чоловік, Семенович, чемно перепросив, вилаявшись, мовляв, до інституту літератури, де один з пунктів облаштовано, вже не прорвемось: звідти вже «беркутята» сунуть. Мовляв, доведеться разом з іншими тут, біля Михайла, майданчик для майбутніх поранених мобільненько організувати.

Але і того не встигли, як згори посунули «беркутята» — стискали кільце щільніше, прориваючи барикади. Семенович встиг її ближче до сцени, до жінок, виштовхати. А сам зник у вирі тисячі тіл і голів, у пульсації натовпу, в галасі і хвилях, що здіймалися і котились, як приплив і відплив. За ним пробитися не встигла, адже бачила лише чорні шоломи, що кільцем оточили багатоголову і багатоголосу юрму.

«Це ще не кінець… не кінець…», — приказувала вона, спостерігаючи, як у шаленій тисняві, немов на батальних полотнах художників, немов у кіно — в усьому в чому завгодно, тільки не наяву! — люди зливаються з людьми. Зір і слух відмовлявся сприймати це «батальне полотно», як реальність. Вперше спав на думку вираз — «не вір очам своїм!».

Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.

Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.

Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…

Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.

Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.

Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.

Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.

Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..

Почула, як жінка, що стояла поруч, щільно притиснута до її плеча, прикриваючи телефон рукою, кричала:

— Говоріть до них по-російському!!! Це — кримський «Беркут»!!! Перекажіть всім!

Хтось наказував комусь не їхати сюди, хтось — навпаки вимагав підмоги…

Скільки так тривало, не пам’ятає.

Ранок настав якось одразу, ніби хтось рукою згори провів: над площею посіріло, просвітліло. Загони зникли, немов пішли за ніччю, розсмокталися разом із темрявою, лишивши по собі розтрощені намети…

Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!

Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…

— Вам погано?

Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.

Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.

Посміхнулась у відповідь:

— Дякую, отче. Все в порядку…

І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.

…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…

Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?

Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?

Але ж — вони були!

І їх було багато.

І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.

Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.

Хто згадає їх?

…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних телефонів.

…Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.

…Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.

…Комп’ютерники «банили» брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.

…Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.

…Водії не брали грошей, зачувши прохання: «Підкиньте до Майдану»…

…Діти по телефонах казали матусям: «Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!» — і стояли ТАМ.

…Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось «від себе», зрозумівши, що покупка робиться «для Майдану».

…Риночні торговці підкладали до «підозрілого» набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: «Передайте хлопцям і від мене!».

…Черги в лікарню — на здачу крові.

Тут були всі, для кого обвуглений, поранений, залитий кров’ю Київ став чарівнішим і ріднішим за будь-яке найстерильніше місто Європи і хто — «з шампунем!» — прийде відмивати кожен його метр…

Потім, коли все скінчиться.

Коли?

Це питання непокоїло всіх.

Дні тяглися безкінечно.

Дні взагалі стали безрозмірними.

Дні стали для неї, як гойдалка. Емоційна гойдалка.

Попри те переконане і вперте — «вони не пройдуть!» — її, як і багатьох інших, терзав страх.

Він виповзав несподівано з підступним запитанням: «Невже намарне?».

Адже сила проти них стояла силенна.

Не сила — система. Залізний механізм, котрий вона побачила в блокбастері «Аватар». А летючі коні, кольорові дракони, дивовижні звірі і сама природа — були з царини фантазій.

Проте мить розпачу миналася і та емоційна гойдалка стрімко летіла в бік — «Ні, не пройдуть!». А вся та «кіношна» міфологія оживала, ставала реальною.

Адже якісь невідомі сили змушували вітер дмухати в бік чорного війська — саме туди, куди мусив іти дим від запалених шин. А посеред хмар несподівано проблискувало сонце і, коли було треба, зима ставала м’якою, лагідною. А в найтяжчі дні — навпаки: природа міцно цементувала набиті снігом мішки, котрими укріплювали барикади.

У медичному пункті, облаштованому в бібліотеці метрах у трьохстах від «беркутівського» ланцюга, вона навчилася досить простих і корисних речей — витягати з кінцівок гумові, а згодом і справжні кулі, витягати з-під куль власне повстанців. Приймала і сортувала ліки, котрі тоннами зносили городяни.

Два чи три рази Семенович відправляв її ночувати додому.

І саме тоді їй ставало страшно.

Страшно було їхати в метро серед нафарбованих жінок, що щебетали по мобільних телефонах, чоловіків з портфелями чи молодиків у навушниках, в яких, певно, лунала музика. Дивували черги в магазинах: люди запасалися харчами!

Але попри це здивування «мирним» плином життя вона знала, що під кожною посмішкою і за кожною розмовою по мобільнику, в кожному навушнику пульсує нерв Майдану, і що повернувшись додому всі ці люди прикиплять очима до екранів телевізорів чи моніторів. І що на недільному народному Віче їх знову буде мільйон. Але вони, з різних причин, не можуть весь час, як вона, Марина, знаходитись у центрі того розверстого організму, в котрий перетворився маленький п’ятачок у центрі столиці.

Власне, вона теж їхала посеред них мовчазна і спокійна, а в кишені лежав ключ від квартири, де можна було зварити каву чи пельмені.

І залізти в теплу ванну…

Однак короткочасне перебування вдома стискало її серце невимовним страхом — від почутих по телевізору новин, від думок про тих, хто лишився в наметах.

Страх зникав лише там, на Майдані.

Тому вона ночувала вдома лише двічі.

І навіть на сніданок бігла до мерії, пила чай з пластикової склянки, заїдала шматками весільного каравая.

Чомусь люди несли весільні караваї з традиційними «шишечками» і голубами. Потім їй пояснили, що їх випікали на поминки загиблих хлопців, котрі так і не встигли одружитися…

Поспіхом снідаючи разом з усіма, вона відтавала від крижаного страху, слухала анекдоти, сміялася. І хтось обов’язково уривав той сміх. І всі замовкали, згадуючи тих, хто вже ніколи не засміється. А потім всі розбігалися, напевне не знаючи, чи зберуться тут у такому ж складі завтра, або — принаймні в обід…

А зібравшись, тривожно оглядали присутніх: а де той… Той, бородатий… Ну той, що «про кішку розповідав»… І боялися почути відповідь.

Часом хтось вигукував невтішне «Все намарно!».

І тоді западала тиша.

А той, хто зопалу вигукнув це, злякавшися тиші, цидів крізь зціплені щелепи: «Та ні… Ми ще повоюємо!» — і його починали плескати по плечі, мовляв, от так вже краще.

Марина все більше мовчала.

Навіть дивно: чому б не потелефонувати Ліні, не заспокоїти її, мовляв, «я тут — а де ти? — давай зустрінемось біля архангела Михайла — будемо разом…». Або домовитись з кимось іншим — з клініки.

Просто посидіти, погомоніти, завести «на екскурсію» до медичного пункту, показати, якою стала вправною, поскаржитись на біль у грудях і ногах, пожалітися, що скучила за сином, так скучила…

Осудити вовкулаків з Маріїнського парку, поохкати над їхніми звірствами — тими, що бачила на власні очі і тими, які показували по телевізору, пообговорювати дії і виступи політиків, висловити своє бачення майбутнього…

Але таких розмов довкола точилося надто багато.

І Марині здавалося: щойно вона підтримає їх, як те туге коло гніву в ній розірветься, розпорошиться на купу слів, а можливо — сліз. І вона стане слабкою, знесиленою.

Зараз ми сильні своїм відчаєм, вірою і духом, думала Марина, але прийде час і ми станемо сильними своєю силою — тією істинною силою, яка дрімала всі ці роки.

Так, нас свідомо послабляли: розбещували і обкрадали армію, руйнували і «здавали своїм» за безцінь промисловість, витискали останні копійки з науки, опускали нижче плінтуса культуру.

За сценарієм, котрий чітко вималювався лише тепер, чиновництво роз’їдало країну зсередини, як жук-короїд виїдає серцевину могутнього дуба, залишаючи під корою стовбура гнилизну аби було легше завалити його, потрощити на друзки і якнайшвидше знищити.

Саме тепер, попри всю вірну риторику промов і патетику подій, Марина з особливою огидою згадувала якісь дрібниці, котрі нині стали для неї особливо ненависні.

Скажімо, звичка одночасно їсти зі слоїків вінегрети під час обідньої перерви, одягати під брюки рвані колготки, а нові — класти до морозилки аби носилися довше, влаштовувати грандіозні черги в магазинах перед святами і викидати половину накупленого на смітник після них, показово ходити до церкви у Великдень аби увечері горлати п’яних пісень під гастрономом. Дивитися по телевізору лише «про смішне» або «про міліцію».

Не думати.

Не читати.

Не прагнути більшого.

Таким було її гумове містечко, звідки збирали і централізовано привозили до парку перед будинком Верховної Ради автобуси з робітниками і безробітними, відвертими бандитами і байдужими заробітчанами, колишніми спортсменами-рекетирами і простими громадянами, котрі хотіли «побачити столицю на дурняк».

…Протистояння перевалило за другий місяць.

І з мирної демонстрації перетворилося на революцію.

Але чим вона могла закінчитися — ніхто не відав.

Зима була довгою.

Але всередині лютого засвітило яскраве, не зимове сонце…

…Марина вискочила з Михайлівського, куди зранку побігла по ліки — там їх було більше. А у неї «на пункті» закінчувалося знеболювальне. Дослухалась.

Здалеку залунали якісь нові звуки — схожі на ті, що чула в кіно «про війну і німців».

Не повірила: автоматні черги, що линули здалеку змішувалися з завиваннями сирен «швидких». Помчала вниз, на ходу одягаючи медичну накидку і міцно затискаючи під пахвою ліки.

Якоюсь зовсім другорядною думкою подякувала невідомій жінці за кросівки — вже досить брудні й потерті, але — крилаті.

Дісталася готелю «Козацький» і заклякла.

Так, позавчора вночі тут палав будинок Профспілок, горіли підбиті БеТееРи, наступали війська, знову звузивши коло аж до сцени, але по тій самій магічній формулі — «Не пройдуть!» — не пройшли. Говорили, що в Профспілках заживо згоріли понад тридцять поранених…

Але те, що побачила тепер, вразило, як не вражала жодна з тих нереальних реалій, в котрих жила ці два місяці: біля «Козацького» рівним рядом лежали вбиті…

Їх було багато.

А зверху, з Інститутської, несли ще і ще. Укладали поруч, накривали ковдрами і простирадлами, які сочилися кров’ю.

Зверху клали каски — помаранчеві, зелені, розмальовані — різні.

Але однозначно — крихкі для справжньої кулі. Довкола ходили священики, страшно завивали жінки…

Їй треба було бігти вгору, туди, де невеличкими когортами пробивалися до Жовтневого палацу хлопці.

Але ноги підкосилися.

Сіла на бордюр.

Дивилася на пробиті каски і дерев’яні щити. На те, як тріпочуть на мертвих руках живі записки — з прізвищами.

Отямилася від погляду. Він пронизав її всю, немов рентген.

Навпроти, майже в такій самій закляклій позі сиділа молода жінка.

Поглядала на неї і швидкими рухами робила замальовку в пошарпаному блокноті.

Хотіла відмахнутися, як від мухи: знайшла час для малювання.

Але не змогла поворухнутися.

Між тим, жінка перегорнула сторінку і підійшла до неї.

Марина, не підводячи голови, кілька секунд споглядала її ноги.

Точніше — чоботи.

Це були її чоботи!

Італійські, з мирного життя…

Але — чорні від сажі, сиві від попелу і подряпані.

Жінка присіла поруч.

Відкрила блокнот, показала аркуш, на якому щойно малювала.

Такі прості дії, але вони вивели Марину зі ступору.

На аркуші — вона, Марина. Двома-трьома розчерками. Але дуже схожа.

Глянула на жінку. Подумалось про «мирне» — здалеку та виглядала набагато молодшою…

— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.

Добре, що вона сказала саме це.

Не про смерть.

Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.

Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.

На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.

Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.

І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…

— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.

— Ліка.

— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.

— Ні, просто — Ліка…

— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.

Посміхнулась.

Підвелася.

Побігла вгору.

Туди, звідки цілили снайпери…

ЛІКА

— Не кажіть їм код!!!

Крик пролунав в нікуди.

Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…

Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.

Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.

Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.

— Нагору!

Десятеро хлопців помчали вгору.

Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».

Зрозуміла — не впустять…

Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.

Все було, як в кіно.

А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?

Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.

Але вийти — не вдасться.

Тупіт чобіт наближався.

Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.

І — що?..

Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.

Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.

— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…

І прошепотіла чоловікові:

— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?

— Ігор, — відповів той.

Його рука, зігнута в лікті, тремтіла.

Вона міцніше стисла її і вони повільно почали спускатися назустріч тупоту чобіт…

Коли вони були зовсім близько, голосно сказала:

— Це ж треба так влипнути! Що коїться, любий…

Тупіт наближався.

Вони бігли, здіймаючи кийки вгору — вже готові для ударів.

Їх було десять чи більше, але їй здалося — сто…

На п’ятому утворився «затор», на який вона і сподівалася, він міг дати фору хлопцям нагорі.

«Зараз вб’ють…», — майнула думка, коли найспритніший був за один крок від неї.

Зустрілися поглядами.

І раптом вона побачила в його очах… радість.

Погляд промовисто говорив: «Слава Богу — жінка! Отже, можна не бити…».

Вона могла присягнутися, що це була саме така думка! «Можна не бити…», а це означає — ще якусь мить побути людьми…

Ліка міцніше вчепилася в руку свого напарника. В них врізався натовп військових і вони ніби розпорошили його, стишили натиск. Обминаючи цю чорну хмару, вона почула, що вони почали здійматися повільніше. Дасть Бог, хлопці встигнуть вискочити в люк.

Аби він був відчиненим.

Аби він був…

…Люк було замкнено!

Адже за кілька хвилин, котрі яскраво врізалися в пам’ять, вони всі вже стояли внизу, під стінами будинку — і ті, кого намагалася так нехитро захистити, вже побиті, закривавлені, і вона, з тим, хто назвався Ігорем. І ще ціла купа людей.

Сонце світило неймовірно.

В його білому світлі, як у морі, лежали під стінами поранені і вбиті — різні. Вона не могла відірвати погляду від пари людей старшого віку, котру беркутівці поспіхом накривали ганчір’ям…

Все скінчилося, затихло. Вулицею клубочився білий і чорний дим.

Тих, хто міг стояти — вишикували вздовж стіни.

Довкола ходили військові.

Один — з вигляду начальство, підійшов до неї, стягнув з її голови вовняний капелюх, кинув на землю.

І обпікся поглядом.

В ньому не було ані ненависті, ані страху.

Навпаки: обпікся… співчуттям.

Вона йому — СПІВЧУВАЛА!

Співчувала ТАКІЙ роботі…

Хотілося звільнитися від цього погляду.

— Ви, певно, хочете додому? — несподівано промовив він.

— Певно, так… — сказала вона.

— Можете йти.

Вона не здивувалася, не зраділа. Хитнула головою:

— Не можу.

— Чому? — запитав він.

— Я не сама, — сказала вона і смикнула за руку того, хто стояв поруч. — Ми разом.

Він гмукнув. І стиха промовив:

— Можете йти разом…

Вона почула, як її простягнуту долоню затисла інша. Це був той самий чоловік.

Кілька метрів вони йшли, не дивлячись одне на одного. Йшли, ніби чекали пострілів у спину.

Парочка…

Вийшли на ріг Лютеранської і Шовковичної.

Зупинилися.

— Дякую, — сказав чоловік.

— Спускайтесь до Бессарабки, — сказала вона. — До метро «Льва Толстого». «Хрещатик» — зачинений…

— А ви?

Вона махнула рукою в той бік, звідки вони щойно повернулися.

— Там хлопці…

Він нічого не запитав.

Обняв і кілька хвилин важко дихав в її плече.

Потім пішов вниз.

…Богоматір дивилася на неї одним — правим — оком.

Воно вже було таким, яким намалював його невідомий художник епохи Відродження: світло-блакитним, мов рибка на глибині. Ліве ще потребувало, як мінімум, дводенної праці. Ікона була така собі, з дитячої спальні. Вираз обличчя — досить нейтральний, вмиротворений. Довкола реставраційного верстата Енжі наліпила з десяток світлин, зроблених у різні роки від початку XX сторіччя, на яких ця Богоматір була в різних ракурсах.

Можна обійтися й без цього (принаймні, Роббі досить познущався з її сумлінності), але їй важливо було бачити, як ця непоказна ікона протягом багатьох десятиріч оживляла інтер’єр.

Енжі насунула на очі збільшувальні окуляри, поправила лампу і занурилася в роботу.

У майстерні було досить зимно.

Крізь шпарину у вікні видніли білі стежки геометричного парку. Він нагадував нарізаний рівними шматками торт.

Енжі зробила десять доторків пензлем до лівого ока Богоматері, відраховуючи миті між двома ударами серця. Роббі сміявся б.

Енжі глянула у вікно і натягнула на голову картатий плетений капелюшок. Зараз, о восьмій годині, тут ще холодно, але до приходу колег — містера Харпера і Роббі, повітря поволі прогріється.

Вона завжди приїздила до майстерні на годину раніше.

Їй подобалося бути тут самій. Неспішно зварити каву, випити її, вдивляючись у безмежний простір парку.

Те, що з нею сталося, сприймала, як «сон уві сні».

Реальністю стали тільки спогади про дитинство в комуналці, юність, навчання в «художці»… Але поговорити про це було ні з ким та й ні до чого.

Далі — клацали ножиці, перерізаючи цю нитку і починався сон: ніжний, тактовний, закоханий до нестями Джош.

Будинок на березі океану.

Калейдоскоп мандрів.

Фестиваль… Прекрасна жінка в чорній сукні на червоному килимі…

Цей сон перетікав в інший: розпашіле обличчя Збишека Залеські, злочин, який вона несвідомо вчинила…

Цей «сон уві сні» перетікав в нинішній: Шотландія, Тейн, замок Донробін, реставраційна майстерня.

Містер Шепард, місіс Олівія Берд, містер Харпер, Роббі — її оточення, котре так само може розвіятись, варто лиш ущипнути себе за долоню.

Але що чи хто прийде натомість?

Роббі, котрий очей з неї не зводить.

Власна майстерня в Абердіні, про котру він продзижчав їй усі вуха, вважаючи цю перспективу неабияким життєвим досягненням.

Ох, знав би, ДЕ і в якому статусі висять її гобелени!..

Лише Джош, Джошуа Маклейн був у всьому цьому вирі тим камінцем, котрий потрапляє в босоніжок — важкий спогад, несправедливий вчинок. Не виправити…

І вона працювала над тим, де могла зарадити: над облупленою або потьмянілою фарбою трьохсотрічних картин. Оживляти сліпі обличчя прекрасних мадон, їхні посмішки, невимовлені слова, невідомі долі, що криються в зморшках чи складочках брів.

Вона намагалася приїздити сюди і у вихідні.

Осліплені чи обезкрилені істоти чекали на неї, благали досконалості, аби продовжити своє життя ще років на сто…

Взимку тут було набагато менше відвідувачів.

Бувало, що містер Макчисхолм ходив по п’ятах одного-двох туристів, котрі потрапляли сюди проїздом. А потім, спускаючись до майстерні, скаржився на біль в попереку.

А вранці знову відчиняв браму довгим залізним ключем і застигав за столиком із рекламними проспектами, мов павук у павутинні.

Місіс Олівію за ці півтора-два місяці вона бачила лише тричі.

Вона теж існувала в її сні, як деяке міфічне «начальство», від якого залежало опалення в майстерні чи надбавка до зарплатні. Але і те, і інше Енжі цікавило не більше, ніж залицяння Роббі.

Якщо чесно, вона взагалі могла нічого не робити — просто стояти біля вікна, милуючись садом і пити каву, зігріваючи долоні кухликом.

Око Богоматері дивилося на неї вимогливо, мовляв, дай мені прозріння і я скажу тобі щось важливе.

Зарипіли двері — в них ввалився Роббі.

— Сьогодні по BBC сказали, що в твоїй країні — справжня війна! — з порогу збуджено промовив він, вішаючи куртку на цвях.

— Яка ще війна? З ким?

— Ну ти що, телек не дивишся чи інтернету не маєш?!

Телек… Інтернет…

Так, в її сні немає ні того, ні того.

— А що? — спитала вона.

Роббі глибокодумно гмукнув, поглянув на неї здивовано.

— В принципі, мене це не обходить. Просто я думав, що ти… все ж таки… не зовсім… того… Ну, не цікавишся. Власне, вибач.

Він розтер руки, подмухав на них, пішов наливати каву.

Вона дивилася на нього зосереджено.

Не знала, як сформулювати питання.

Так, Роббі знав, що вона — з України. Але про саму Україну у нього не було жодних відомостей, крім цієї однієї, що ВОНА — звідти. Навіть про Чорнобиль не чув. А тут — отакої: сам приніс якусь безглузду новину!

— Поясни, будь ласка, — попросила вона.

Він сьорбнув кави і напружився, згадуючи, що почув «по телеку»:

— Сказали, що ви, тобто, твої співвітчизники, зібралися на якомусь майдані, утримують оборону ось вже півтора місяці з метою повалення режиму. Є жертви…

— Жертви? — не повірила вона. — У нас?? В Києві??

І внутрішню здригнулася від цього невимушеного «у нас», згадуючи, скільки разів її підловлювала на цьому ж Мелані Страйзен.

— Так сказали. Люди вийшли на мирний протест: ваш президент не підписав угоду у Вільнюсі на вступ до Евросоюзу. Тепер стоять день і ніч в центрі міста. Там — ціле містечко… Палять шини… Сказали, що Британія підтримує народ України. Ну, якщо це так, то і я — підтримую!

Він посміхнувся і цокнув своїм кухликом об її.

Але вона не сприйняла жарт.

Похмуро почала збиратися.

— Ти куди? — здивувався Роббі.

— До телека…

Грюкнула дверима.

Їхала до Тейну, накручуючи кнопку магнітоли, але нічого не знайшла.

Вона ніколи не поверталася з Донробіна так рано і здивувалася тому, як гарно на її засніженому обійсті, яка тиша, як мальовничо рожевіє бруківка під вовняним шаром рівненького снігу. Немов тіло під білим кашеміровим светром…

Будинок посміхався до неї чистими вікнами (дякувати місіс Аделі!), тіні дерев утворювали на снігу золоті візерунки.

Вона вбігла в дім, скидаючи на ходу куртку, рукавички і чоботи.

Клацнула пультом телевізора — там під волинку співав якийсь місцевий фольклорний ансамбль. Поперемикала канали. Нічого. Пошкодувала, що не встановила антену, яку пропонував Шон.

Кинулася до шафи.

Там стояла валіза, котру сховала туди два місяці тому — і досі в неї не зазирала, адже там були лише літні речі. Та й тих — футболка і джинси.

У футболку, немов доісторична реліквія, був загорнутий ноутбук.

Зателефонувала Шону, запитала, як підключитися до мережі.

Підключилась.

Набрала в «Гуглі» — «Київ».

Обрала перше-ліпше посилання…

…і одразу, як це буває лише в кіно (або, все ж таки, в її довгому «сні уві сні») побачила обличчя батька. Вхопилася за екран, ледь не збивши зображння.

У вухах запищало. Як не робила звук голосніше — він пропадав.

…Вона давно не бачила його. І погано пам’ятала через постійну зайнятість і через те, що після заміжжя, яке йому не сподобалось, вони спілкувалися нечасто.

Але то був він!

Він стояв на трибуні в оточенні синіх прапорів, з його рота йшла пара.

Кадри стрибали, переходячи з трибуни на людське море перед сценою. Люди стояли за залізними бордюрами, по периметру яких вишикувалися міліціонери. Всі, хто стояв на трибуні, виступали по черзі. Цієї миті перед мікрофоном ворушив губами, пускаючи пару, благопристойного вигляду старигань в окулярах.

За його спиною, в очікуванні на свою чергу, посміхалася широкою посмішкою, лютого вигляду білявка в каракулевій шубі. За нею респектабельними рядами шикувалися інші.

Говорили про «зраду інтересів мешканців східної України». Нарікали, що якісь «вони» не чують якихось «вас». Перераховували заслуги влади і президента, лаяли Європу, лякаючи закляклу юрму «гей-парадами» і одностатевими шлюбами, восхваляли російського президента…

Не зрозуміла: щось Роббі наплутав, які шини, яка «оборона», який Майдан?

Перейшла на інше посилання, потім на друге, третє, десяте… Соте.

Сюжетів виявилось безліч!

Кожен вбивав клинець у мозок. Дивилася, затиснувши скроні руками.

Що прийняти на віру?

Хто міг би це підказати? Шон? Адель? Роббі? Містер Макчисхолм? Джош? Диктори BBC? Хто? Ті, кого бачила на сцені Європейської площі під зливою синіх прапорів чи ті, кого побачила у спалахах вогнів на Майдані?

В яку хвилину надходить цей час «X», коли ти мусиш зробити вибір: кому вірити, за ким іти, з ким стати пліч-о-пліч?

А якщо цей вибір зробиш, користуючись лише чиїмось авторитетом, обіцянкою, рухливою картинкою телебачення, симпатією до зворушливих дужок окулярів, до вправності складати слова — чи буде він, цей вибір, саме твоїм?

Куди, в який бік, через які нашарування варто почати розмотувати ту ниточку, про яку говорила Мелані? Від якої точки відліку?..

І вона згадала: їй сім років.

Вона сидить на підлозі і старанно виводить «плакат»: «Люди, ви вільні!». В дверях стоїть її батько, за ним — чоловіки, що вийшли з-за столу аби завітати до «дитячої». Вона швидко домальовує метелика і прикриває «плакат» долонями — від їхнього сміху, їхніх поглядів, від того, як вони схвально поплескують батька по плечі: «О! Агітатор росте!» і пропонують використати цей дитячій малюнок «в пресі». І його розпач, котрий бачить лише вона. Бачить не очима — а чимось іншим, що важливіше за очі.

Відчуває: йому ніяково.

Він щось зробив таке, від чого — ніяковіє. Від чого вони сваряться з мамою. Дуже тихо. Але вона це теж чує. Не вухами. Шкірою.

І тому захищає долоньками свій плакат від чужих очей і сміху.

Коли виросла — а виросла, як про неї подейкували, «суперінтровертом» — почала думати, що все, що відбувається довкола — така ж неправда, як і той сміх.

Що люди не мусять ходити строєм, сидіти на зборах і одностайно голосувати, засуджуючи чи підтримуючи будь-що.

Що «кухонні» розмови не мусять відрізнятися від того, про що говорять на тих зборах.

Від того ще більше замкнулася в собі, не знаходячи виходу думкам: мати була надто зайнята роботою, батько — насупився і заборонив говорити про те, що її «не стосується».

Тому єдино справжнім, для чого, як їй здавалося, варто жити, була любов.

Любов могла існувати лиш в її маленькому, замкненому світі. Але і цей світ було порушено. І їй все стало байдуже — де, як і з ким жити, що їсти, як заробляти на хліб насущний, кого мати у своєму оточенні і, зрештою, де і як закінчити свою земну епопею.

Дві доби безвилазного сидіння перед екраном монітора несподівано повернули їй істину: існує інша любов, котра здатна перекрити і виламати її з її маленького світу.

Це — любов до країни, в якій народився, а всі інші — маленькими хвильками підсилюють її велетенський «дев’ятий вал».

Якби вона усвідомила це раніше, чи міг би так довго тягтися для неї «сон уві сні»?! З його паралельними, приємними, затишними реаліями, в яких пахне кавою, океаном, квітами, фарбою, чистими шовковими простирадлами, віскі «Гленморанж» і тисячолітнім пилом Донробіна.

Усе це виявилося чудовим тимчасовим замінником усього справжнього, що жило в ній відтоді, коли вона поставила знак оклику під фразою: «Люди, ви вільні!»…

…На ватяних ногах вона ходила з кінця в кінець свого розкішного — і тим не менш, тимчасового і чужого! — помешкання і вовняний білий килим горів під її босими ступнями. Адже там, в її рідному місті, в її країні палало зовсім інше вогнище, ніж в каміні.

І колишні однокурсники, котрі називали її Лисицею, тримали оборону під градом куль, дією підтверджуючи її дитячі слова.

Виходило так, що талант, за яким вона ховалася роками, лише нашарував на ній захисний панцир.

Але тепер він виявився непотрібним.

Злива любові змила його разом зі шкірою…

— Ви дійсно хочете летіти до Києва, місіс Маклейн?

Дівчина з філії посольства запитально поглянула на Енжі, ніби та замовляла квиток на Місяць.

— Так.

Дівчина поглянула в монітор.

Енжі напружилась.

Ось зараз і вирішиться доля: якщо її розшукує Інтерпол, це стане зрозуміло за мить. І її роздвоєний нинішній шлях стане однією доріжкою — до американської в’язниці.

Але вона готова рухатися в будь-який бік, аби не стигнути в своєму скляному сні.

Дівчина відірвалася від монітора, обернулася до неї з привітною казенною посмішкою, вийняла з ксероксу роздруківку, простягнула Енжі:

— Можете замовляти квиток, місіс Маклейн.

Отже, ніхто її не розшукує…

— Дякую.

Енжі підвелася, склала документи в пластиковий файл, попрямувала до виходу.

Почула як дівчина сказала своїй напарниці:

— Певно, знудилася за адреналіном…

…Один день в очікуванні рейсу довелося провести в Единбургу.

І так само, як тоді, коли прилетіла до Шотландії, вона мала з собою обмаль речей: тільки вовняну картату куртку, кросівки і вовняний капелюшок з довгими зав’язками.

Вона не поверталася.

Вона просто їхала туди, де мусила бути.

…«Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на іншому кінці світу…».

Увечері потелефонувала своїй єдиній подрузі — місіс Страйзен.

— Мел, дорога, я їду додому!

— Дякувати Богові! — почула у відповідь. — Я скучила за тобою…

— Мел, ти не зрозуміла!! Я їду додому! До Києва. Завтра вранці.

Слухавка булькнула і затнулася, ніби втратила свідомість.

І Енжі відчула, як з паперовим шурхотом рветься навпіл її душа.

— Мелі, Мел… Я не можу сидіти тут, біля твого каміну. Зрозумій і пробач.

Помовчала, очікуючи на рідний голос.

І дочекалася.

Він був хриплуватим.

Уявила, що десь поруч із Мелі всотує кожне її слово Залізна Ґава, нагостривши обидва вуха.

— Ти дійсно вважаєш, що твоя присутність там щось змінить?

— Так, — сказала Енжі. — Там важать кожні руки…

Посміхнулась і додала:

— Здається, я розгадала, що написано на твоєму піктському гобелені…

— Що?

— «Воля або смерть!»…

— Це тупий ідеалізм! — гнівно прокаркав голос. — Або — примха…

— Мені начхати, як це називається! — огризнулась у відповідь. — Я їду — і крапка. Вибач за пафос, але це — моя Батьківщина.

І додала після паузи:

— До речі, і твоя також…

Слухавка знову булькнула, ніби місіс Страйзен ковтнула свого улюбленого «Гленморанжу».

А потім вона сказала:

— Залиш ключа під килимком…

Це могло означати все, що завгодно.

Все, що завгодно, крім одного: засудження.

— Я люблю тебе, Мелі…

— Залиш ключа під килимком…

…Пам’ять тіла, про яку вона думала багато років тому, дійсно існувала!

Це була та пам’ять, котра дозволила їй без жодних перешкод і зайвих запитань доїхати в експресі з аеропорту до Лівобережної, пересісти на метро, вийти на станції «Хрещатик» і підземним шляхом перейти на «Майдан Незалежності» — «до труби», що вела нагору.

Поки їхала, дивувалася тому, що місто виглядало спокійним. Вулицями ходили люди, навіть — сиділи в кав’ярнях. В салоні автобуса лунала якась новітня «попса».

Їй все уявлялося інакшим, таким, як було в 2004-му під час Помаранчової революції, коли вулицями і провулками ходили люди з прапорами і сигнальними дудками, а в метро лунали вигуки, на які відгукувалися сотні голосів. Але цей удаваний спокій видавався тривожнішим.

З острахом вона виїхала на поверхню «труби» і, мов у воду, ступила на Майдан…

Там було море людей!

І світило яскраве сонце. Була відлига. Але перед тим, очевидно, підморожувало, адже на численних барикадах лежали мішки зі снігом, а по оголеній землі стікали і виблискували крижаними змійками струмочки води.

Попри всі перестороги, Майдан охопив її потужною хвилею радості: вона була вдома!

Але знайти реальний дім — з певною адресою, у неї не було жодного бажання: дім був тут.

Майже непритомна і очманіла від виру, що одразу закрутив її, мов тріску в океані, вона оговталася лише під вечір і просто констатувала: вона сита (чи не на кожному кроці тут варилася їжа і пропонували перекусити), у неї є своє місце — зелений коремат із ковдрою в будинку, що всі називали КМДА), вона — зі СВОЇМИ (щойно вона підійшла до першого-ліпшого з запитанням, «що робити», як він прилаштував її розливати по пляшках запальну суміш і — до своєї «сотні»). Це все сталося протягом кількох годин!

Ще вранці вона сідала на літак з добірним подорожуючим товариством, в якому лунала чемна іноземна мова і стюардеси розносили гарячі сніданки в пластикових упаковках — а увечері вже була перед вогнищем і сьорбала чай з великого алюмінієвого кухля в товаристві прокопчених димом чоловіків і жінок. Дослухалася до розмов, намагаючись якнайшвидше всотати всю їхню правду. І порівняти зі своєю.

Дивно було і те, що всі ці правди збігалися в одну точку, не зважаючи на її десятирічне перебування в іншому вимірі.

Втомлена, стривожена, замурзана і все ж таки — щаслива, вона дістала з наплічника свій скарб — альбом і олівець.

І почала замальовувати обличчя.

Адже обличчя були такі натхненні і справжні, що нічим не поступалися обличчям тисячолітніх ікон в Донробіні.

Вони були навіть кращі, адже — живі.

Ні, не так!

Вони були кращі тому, що були живі СЬОГОДНІ.

Адже смерть витала над кожною головою.

І невідомість завтрашнього дня робила їх іконописними.

Потім перед очима застрибали, засвистіли, замиготіли дні і ночі — широкими мазками, якими вона ніколи не користувалася…

Все, що вона робила — готувала і роздавала їжу, розливала по пляшках суміш, виколупувала бруківку, нагрібала в мішки пісок, підкочувала до вогнища шини чи надавала першу, таку необхідну, допомогу пораненим — їй здавалося замало.

Замало — аби відшкодувати, відслужити, надолужити сповна те десятиріччя, проведене уві сні.

Тут, на Майдані, вона відчувала таку потужну, таку гарячу, таку справжню любов, ту саму, без якої її існування не мало жодного сенсу.

З подивом і огидою до свого попереднього існування, думала про те, як могла жити до всіх цих подій. Купувати сукні, підбирати сумочки під колір туфель, сидіти біля океану зі склянкою мартіні в руках, насолоджуватися подорожуванням.

Так, цікавого було багато — картини, книжки, музика, затишна замкненість у собі.

Тепло каміну.

Свіжість морського бризу.

Смак кави.

Пташиний спів.

І несподівано це все — прекрасне і важливе — стало лише коротким переходом між життям і смертю.

Вона бачила молодих хлопців, котрі ніколи не тримали зброї в руках — хіба що натискали на «мишку» в комп’ютерних іграх, воюючи з віртуальними монстрами. Хіба що дивилися «Аватар» чи «Володар Кілець».

І, певно, не було серед них жодного, хто би став на бік зла.

Чи не так само жили ті, хто тепер стояв перед ними, виставивши наперед залізні щити і автомати? Їй весь час кортіло підійти до них впритул і запитати про це: кого і від кого ви захищаєте? Можливо, спробувати зрозуміти або переконати.

Але на це не було часу…

…У день, коли мирна хода попрямувала до будівлі Верховної Ради, вона лишилася внизу біля наметів. У неї на ногах були незручні чужі чоботи, котрі за цей час вже добряче намуляли. До того ж сотник, поглянувши на неї критичним оком, суворо промовив: «Через тебе, мала, я двох своїх хлопців покладу. Вони ж тебе не кинуть…».

І це було правдою, адже нещодавно, допомагаючи якійсь жіночці вибратися з-під куль, один з чоловіків затримався і ця затримка вартувала йому життя…

Зранку, хоча це була середина лютого, засяяло яскраве сонце.

Засяяло сліпуче, немов у небі разом увімкнулися велетенські софіти і тепло, що линуло з них, перетворило залишки снігу на веселі дзюркотливі потоки.

Поки хода прямувала вгору, на Майдані настало відносне затишшя.

Принаймні, їй здалося, що так тихо тут не було ніколи.

Городяни — різного віку і статі — безтямно пересувалися периметром площі і до вулиці Грушевського, фотографувалися, збивалися в невеличкі зграйки і гомоніли про те, що «хода» вже, певно, дійшла до місця призначення і тепер треба чекати результату.

Дехто не розумів, навіщо знов палали шини, якщо кордону перед барикадами майже не було: загони військових раптом поріділи і в цьому вогні, здавалося, не було сенсу.

Але вона відчувала, як звір відчуває наближення землетрусу, що ця тиша є передвісником чогось страшного.

Попри удаваний спокій і присутність людей, що стягувалися до Грушевського подивитися на вогнища, був тут і інший рух: чоловіки провезли повз неї дерев’яну споруду — майже середньовічну — кількаметровий гостроносий трикутник, призначення якого було очевидним: врізатися і розбивати ряди «чорних рот».

Інші підкочували до барикад шини, група чоловіків налаштовували інший витвір «народної творчості» — катапульту для жбурляння каміння.

І все це виглядало досить буденним.

За три місяці вже ніхто не дивувався, якого рівня може сягнути інженерна думка народних умільців. Такі конструкції збивалися і зварювалися просто на місці. Дорослі чоловіки перетворювалися на захоплених грою дітлахів. А в неї стискалося серце, адже не так давно бачила, як такі самі чоловіки — такі самі! — ганяють хвилями на водяних лижах і грають в крокет на бездоганно підстрижених галявинах своїх маєтків…

Охоплена тремтінням від передчуття чогось недоброго, вона пішла на Інститутську. Адже зрозуміла: Грушевського надійно захищена.

Тут так само купчилися люди, але їх було менше.

Помітила жінку в жовтій куртці. У неї був такий самий вираз обличчя, як у неї: здивований, розгублений тишею і незрозумілим рухом.

Почула, як вона говорила комусь в слухавку мобільного: «Я ще трохи побуду. Нічого страшного. Так, так, поїла, не хвилюйся. Скоро повернусь…».

Вулиця, що вела нагору, була спокійна. Але коли вона ступила за барикаду і почала підніматися нею, нарікаючи на підбори італійських чобіт — кожен наступний крок здавався їй гарячішим за попередній, а вухо вловлювало в тиші неясний, незрозумілий і ледь чутний рокіт…

А потім знов почався «сон уві сні»: на розі Інститутської і Лютеранської перед нею розгорнулося полотно Босха. І втягнуло її до свого середньовічного черева.

…Палали вантажівки, що перегороджували прохід до Верховної Ради.

Люди розбирали бруківку.

Уздовж центральної алеї Маріїнського парку шикувався «беркут».

З криками «Вбивці!» до них кинулася юрба мітингувальників. На неї, немов миші, почали вискакувати агресивні молодики в спортивних костюмах.

Військові накрилися щитами, перетворившись на залізну черепаху, і пішли у наступ. З-за їхніх спин молодики кидали пляшки з запальною сумішшю і шумові гранати. Мітингувальники відповідали тим самим.

Жінки в норкових шубах (чомусь всі вони були гарно вбрані) виколупували бруківку і бордюри, ланцюжком передавали на «передній край».

Почулися постріли.

Натовп сахнувся, а потім знов покотився вперед.

Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…

Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…

Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.

— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..

Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.

Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.

Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.

«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.

Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.

Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.

Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.

— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!

— Кловський перекрито!

Мишоловка заклацнулась.

І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.

На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…

— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.

Крик був в нікуди.

Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.

Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.

Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.

— Нагору! — сказала вона.

Десятеро хлопців помчали вверх…

…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?

Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?

Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.

Не могла не повернутися.

Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…

Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.

Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.

Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».

Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».

І відштовхнула руку — сама!

Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.

Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь в слухавці — повернутися. Вона лежала на купі битої цегли і скла, розкинувши руки.

Вона була мертва.

Повз неї вже пролітали чорні зграї, добиваючи кийками тих, кого наздоганяли…

Крізь вузький прохід основної барикади, хвилин за десять після того, як вона встигла вскочити в нього, загони «беркуту» прорвалися на Майдан…

Оточили його.

Їх було тисячі зо дві.

Майдан був для них зачарованим місцем, окреслений крейдяним колом Хоми Брута…

Оточені, загнані на цей острівець свободи, люди розпачливо мовчали.

Приголомшені.

Контужені.

Поранені.

Заскочені побаченим.

Адже і в страшному сні, не могли уявити, що ТАКЕ може статися в центрі столиці, а зрештою — Європи…

По звалищах, на які перетворилися барикади, бродили люди у формі, перебирали мотлох, викинутий зі зруйнованих наметів, оминали небіжчиків — і рилися, рилися, рилися в горах речей, відшукуючи щось корисне для себе.

Згори їх знімала камера в режимі он-лайн і все транслювала в ефір: те, як порпаються в речах, ховаючи до кишень запальнички, ручки, навіть паперові носові хусточки…

…Колись у старших класах їх возили на металургійний завод показати як «варять сталь». Вона не отримала від цього, за словами вчительки, «величного» видовища ніякого задоволення.

Цех поглинув їх у своєму залізному череві, мов комах.

Його нутрощі здригалися від брязкоту, гуркоту, від рівномірних ударів у велетенський казан — ніби хтось намагався роздратувати і випустити назовні звіра.

І ось він вирвався. І тисячі спалахів застрибали по обличчях, обпікаючи жаром. По жолобу ринув скажений потік розплавленого металу.

Скрегіт, ґвалт, вибухи. Страх потрапити під вогненний струм і спалахнути в ньому, зникнути, розчинитися в гарячому потоці…

Всю ніч вона ковтала цей жар. Ці крики. Цей гуркіт. Брязкіт. Крики.

Острівець Майдану звужувався.

Палав Будинок профспілок.

Палали два підбитих бетеери.

Горіли шини.

Молилися священики.

Стояти на передньому краї було нестерпно — плавились підошви чобіт.

І користі від неї не було ніякої, аж доки вона не почула команду зносити до «передової» мішки з одягом.

Кинулася до імпровізованого складу — там, мов комахи, снували люди, утворивши «живий ланцюг» і передаючи із рук у руки все, що могло горіти.

Ніч була довгою.

Найдовшою в її житті.

Наступ був потужний, як потік сталі.

Кілька водометів намагалися загасити вогонь — але марно. Він не вщухав. А дим, якимось побитом, валив у бік ворога.

Згодом водомети запалали так само, як і бетеери.

І вона зрозуміла: не пройдуть!

Не зважаючи на те, що барикади на Інститутській і з боку Європейської площі було прорвано, не зважаючи на силове підкріплення, на те, що метро було зачинене і люди добиралися сюди пішки — крізь банди розлючених молодиків.

Не зважаючи на увесь жах і всю босхівську фантасмагорію.

На те, що в палаючому Будинку профспілок задихалися і гинули поранені.

— Вони не пройдуть… — повторила вголос.

І замурзаний, мов чортяка, хлопець, що котив повз неї шину, почув її тихий голос.

Обернувся, посміхнувся білозубою, мов у негра, посмішкою на чорному обличчі:

— Безперечно!

…Ранок курів сірими димками, що здіймалися від барикад, від тліючого одягу, від Будинку профспілок — чорного, вигорілого, химерного.

Вона не стежила за новинами, не прислухалася до чуток, що приносили люди.

А разом із новинами і чутками — на вщент зруйнований майдан — пакунки з їжею, медикаментами, одягом і взуттям.

І треба було знов ставати у ланцюг аби все відновити, прибрати, згребти докупи попіл і сміття.

Аби знову підготувати поле для наступного Армагеддону.

Проминулий день був сонячним, ніби Бог розсунув хмари, щоби уважніше роздивитися і запам’ятати кожне обличчя.

Наступний, після пекельної ночі, вразив її своєю попелястою сріблявістю, як це буває ранком в селі, коли на білій від паморозі траві світиться рясна роса.

За колом Майдану не лишилося майже нічого.

Сріблястий похмурий день приніс нові смерті і нове поповнення: зранку сюди прорвалися нові люди, що виїхали на допомогу з усіх усюд.

Мертвих вкладали біля готелю і перед «Макдональдсом»…

Вона присіла на землю — перепочити.

Земля, обідрана до кісток, дихала під нею.

І вона подумала, що такою ця площа подобається їй більше — без цегляного панцира.

Немов у середньовіччі…

А ще подумала про те, що її тут ніхто не чекає і ніхто не знайде.

Що вона, мов ґудзик, котрий відірвався де-небудь у метро чи в автобусі.

Відірвався і покотився світами аж доки потрапив у переробний агрегат разом з іншим непотребом, з якого потім зроблять пластикові пляшки для пепсі-коли.

Навпроти неї, як і вчора, в ряд лежали вбиті. Інші. Нові…

На деяких тілах, прикритих ковдрами, були папірці з іменами.

На деяких — ні.

Проступали крізь простирадла червоні плями. Червоні струмки стікали під ноги.

Під картатою закривавленою ковдрою, котра повністю прикривало тіло, вона побачила… свої кросівки.

Підійшла, стала на коліна.

— Ви знаєте, хто це? — звернувся до неї священик.

— Її звали Марина… — відповіла вона.

ДЕНИС

— Дез, чорт тебе забирай! Якого дідька ти пхаєшся?! Ти ж у статусі журналіста!

Я розірвав камуфляжну штанину і він зойкнув, шкодуючи цей «раритет», котрий він нещодавно виміняв у якогось хлопа на свої снобістські «левіси».

Був би в цупкіших гачах, може, не хлюстала б так кровища.

— Та не міг на те дивитися! — скреготнув зубами. — Вони ж, блін, зовсім зелені! Захисту — ніякого! А нам видали броники і гельми — кевларові! То що, я мусив в тому всьому згори на це дивитися?!

Я посміхнувся його новому лексикону — «зелені», «блін», «броники», «гельми»…

Ну, викапаний американський бандерівець!

Рана була неглибока. Я перетяг її бинтом, котрий тицьнув мені, пробігаючи повз, лікар зі «швидкої» (на яку якраз вантажили ноші із пораненим) і допоміг дошкандибати до готелю, де у Дезмонда Уітенберга, продюсера, а нині — цілком офіційного представника преси (яким чином він отримав цей статус, гадки не маю!) був номер.

Піднялися ліфтом на п’ятий поверх.

Тут були килимові доріжки, мармурові сходи. Навіть квіти стояли на столику «коридорної». Таке враження, що потрапили на іншу планету.

Всю дорогу Дезмонд збуджено говорив без упину.

— Хлопці кажуть — то вже все! Капець на сьогодні! Міністр МВС своїх «прокинув» — тепер їм всім кришка! Вся відповідальність на командирах спецпідрозділів. Тепер вони відходять. Ти ж бачив? Бачив?! Вони відходять, старий!!! Ми як поперли нагору, до Жовтневого… Ну, думаю: все… А вони відступати почали! Там зараз — тихо. Дощ… Петрович, Вітька… ще один хлопець… Лежать… Треба підібрати…

Я як міг заспокоював його.

Власне, він переповідав те, що ми бачили разом.

За вікнами дійсно моросив дощ. Майже весняний.

І вулиці спорожніли. Жодної чорної тіні.

— Ліз! Де Ліз?!! — кричав Дезмонд, кульгаючи по номеру. — Вона ж обіцяла знімати з вікна!

Він відчинив двері ванної, зазирнув у шафу…

Я силоміць поклав його на ліжко.

І набрав номер Лізиного мобільного.

Вона одразу відгукнулася:

— Я в Жовтневому. Тут повно поранених і вбитих. Затримаюсь до вечора.

Я сказав, що залишу Дезмонда в номері, викличу лікаря аби йому зробили знеболююче і снодійне, адже він рветься шукати її.

Але снодійне не знадобилося. Коли я, обернувся, Дез уже спав: певно, далися взнаки три безсонні ночі.

Я визирнув у вікно.

Внизу, під готелем, метушилися люди. Їхні рухи здалися мені уповільненими, як у рапіді. Чи той «рапід» увімкнувся в моїй голові?..

У номері було тихо. Дуже кортіло прилаштуватися на дивані, аж ноги заслабли і голова стала важкою, мов херсонський кавун. Я дивився вгору, на Інститутьську, де від асфальту здіймалася курява і очам не вірив: там, де кілька годин тому ми кидалися під кулі, прориваючись вперед маленькими зграйками, не було жодного силовика.

Їх мов корова язиком злизала.

Інакше не скажеш…

…Від початку я був з тими, хто ратував за «мирний розвиток подій».

Мені здавалося, що влада не витримає такої потужної хвилі обурення і піде на поступки. Не зовсім же вони там ідіоти!

Щоранку, увімкнувши матері чергову комедію, я голився, одягався тепліше і вирушав на Майдан, мов на роботу. Хоча, це і була моя робота: я знімав, це по-перше. По-друге — «створював кількість». Адже нас мусило бути багато. І щораз мене охоплював страх: чи прийдуть інші.

Інші приходили так само, як і я.

І кількість не зменшувалася.

Мов гриби, виростали все нові й нові намети. В серці Майдану утворилося ціле «наукове містечко», де викладачі і політологи читали всім охочим лекції, на екранах біля сцени крутилися документальні фільми, котрі роками валялися на полицях кінематеки. Попри основну революцію, тут ще відбувалася й культурна. І це мене дуже тішило.

Увечері виступали вокальні групи…

А в повітрі висіло запитання: скільки так триватиме?

Рік? Два?

До нових виборів?

Аби лиш — «мирним шляхом»?..

Урядові «васьки слухали та їли». І, певно, вичікували, доки ми всі не перетворимося на маргінальних клоунів маргінального шоу.

Попри ці невтішні думки, я не спішив приєднатися до загонів «самооборони»: там, як на мене, були надто молоді. Знайшов «афганців», прибився до них. Але й серед них не відшукав певної відповіді на запитання: що далі.

Ті, хто колись хоча б один раз бачив смерть, були проти надто рішучих дій.

Це була та «важка артилерія», котра чекала на подальший розвиток подій, але не квапила їх. «Хіба вони (малося на увазі «зелені салаги») знають, як підбивати бетеери?» — подейкували, посміхаючись. І… вичікували, коли підуть ці бетеери.

А «салаги» рвалися до бою, маючи за своїми студентськими плечами лише досвід комп’ютерних ігор. І, відверто кажучи, вони подобалися мені більше…

Щовечора я заходив до Миколи аби погрітися, погомоніти про сенс життя і роль інтелігенції, про прогнози — «з кров’ю — чи без».

Говорили-балакали…

Аж доки (здається, того дня, коли відбувся перший бій біля стадіону на Грушевського), я відчув, що більше не можу тинятися туди-сюди, в очікуванні, що хтось зробить за тебе те, що мусиш зробити ти.

Плюнув на все — розмови, прогнози і гарячі чаї на теплій кухні.

Сказав матері, що їду у відрядження. І почав ґрунтовно збиратися.

Мати з підозрою глянула на мене:

— Надовго?

— Як вийде, ма, — відказав я. — Днів на п’ять…

Забігаючи наперед, не можу не пригадати, як в один із днів, коли я заходив додому — помитися і поміняти білизну, застав її біля плити. Вона сиділа на стільці (адже стояти їй було важко) і смажила цілу гору налисників. Я нашвидку помився, на ходу вхопив налисник і вже збирався щось збрехати про наступну поїздку, як вона простягнула мені теплий пакунок, загорнутий в фольгу:

— На… Віднеси туди… Хлопцям…

Я закляк, дивлячись в її очі.

Незграбно взяв пакунок.

— Дякую, ма. Ти вибач…

Вона зітхнула і сердито схилила голову — так вона робила завжди, коли хотіла приховати сльози, промовила:

— Ти там гляди… Не лізь першим…

Ночував у казармі Українського Дому, який ми відбили у міліції.

Раніше там розташовувалася галерея, тепер стояли вправно збиті двоярусні ліжка.

І все було влаштоване «по-домашньому».

Якісь дівчатка спорядили мене дерев’яним щитом і каскою, які вони розмалювали так, що я швидше скидався на різдвяного Миколая. Ці витвори народного мистецтва навряд чи могли служити надійним захистом.

Коли на моєму видноколі знову з’явився Дезмонд Уітенберг, я, завдяки йому, розжився на американський броник. Взагалі-то я передбачав, що десь на цих майданівських горизонтах може з’явитися і Єлизавета Тенецька зі своєю не втраченою звичкою бути в центрі подій. Але поява Деза стала несподіванкою. Хоча, власне, тепер мене ніщо не дивувало.

Навіть зруйнований, обпалений і оголений до землі Майдан не викликав у мене тих «чистоплюйських» емоцій, котрі виливали на мою голову деякі колишні приятелі, волаючи про те, що «всепропало» і що центр столиці ніколи більше не відновиться.

Дивувало інше: те, як учорашні компьютерники, економісти, студенти, бізнесмени, бухгалтери, агрономи та інші мирні громадяни перетворилися на армію.

Беззбройну, романтичну і безстрашну.

Дез і Єлизавета звалилися на мою голову несподівано, проте передбачувано.

Хоча я мало згадував про них.

На те не було часу.

На все, що стосувалося іншого життя — не було часу.

Я навіть забув, що у Єлизавети був ключ від моєї квартири. Туди вони в першу чергу і приїхали, мов господарі.

Навезли купу смачних напівфабрикатів, а на додачу — кілька бронежилетів, які провезли через «дипломатичний коридор». Усюдисущий Дез, як з’ясувалося, проліз до офіційної преси.

На той час в квартирі Ліна облаштувала «перевалочний пункт» для поранених і забитих. Адже везти їх до лікарень було небезпечно — людей заарештовували на лікарняних ліжках, викрадали, знущалися і вбивали. Ми шукали надійних лікарів, котрі брали до себе таких «пацієнтів», попередньо оформлюючи їм «цивільний анамнез».

Отже Дезмонд і Єлизавета одразу ж включилися в процеси, які відбувалися довкола. Відбувалися подекуди досить буденно, адже людям на майдані треба було їсти, спати, одягатися в тепле, лікуватися від застуди і переохолодження.

Часи, коли ми, хмільні і щасливі, обговорювали свої наполеонівські плани на даху хмарочоса в Мідтауні, відійшли в таке далеке минуле, що здавалися нам давно відзнятим і нікому не потрібним фільмом.

Потім ця парочка перебралася до готелю, з якого Майдан було видно, як на долоні. А Єлизавета почала знімати своє «кіно».

Але зовсім, зовсім не з вікна.

…Коли ми…

Щораз кажучи «ми», я розумів, що не завжди знаю ім’я того, хто був поруч.

Адже в диму і попелі, в тій скаженій метушні і передчутті смерті, я і сам для багатьох був безіменним. Але безіменним з найкращим «позивним» тих днів — «брат».

Отже, коли ми…

…Посунули вгору по Інститутській, прикриваючись дерев’яними щитами і будівельними касками, втративши терпець, здоровий глузд і інстинкт самозбереження, я напевне знав: це буде останній бій.

І він буде переможний.

Принаймні, мені здавалося, що варто в це вірити, коли в тебе з позиції «лежачи» цілить чорний чоловічок з дуже зручного місця дислокації: згори вниз. Не маючи такої впевненості, чорт забирай, помирати буде прикро!

Не зважаючи на те, що розмірковувати, а тим більше спостерігати за тим, що відбувається, не було можливості, я упіймав себе на тому, що мій зір запрацював, як у бабки.

Колись я вичитав, що оката бабка тому й оката, щоби помічати довкола себе безліч найдрібніших деталей водночас.

Поруч зі мною нагору до Жовтневого палацу бігло кілька хлопців. Один був в окулярах, років вісімнадцяти — з тих, хто першим скачує в Інтернеті фільми про пригоди хоббітів.

Я скреготнув зубами. Закортіло відштовхнути його, погнати назад і надавати підсрачників, питаючи, чи знають батьки на якому сеансі перебуває їхній цибатий нащадок. Він не мусив помирати тут і тепер! Цей малюк, це дитя комп’ютерної ери…

Я нахлобучив на нього свій американський броник — і він потонув у ньому худорлявим тілом…

Жага якнайшвидше покінчити з усім цим чорним військом охопила мене, і я пер, мов танк, підштовхуючи тих, що так само видряпувалися разом зі мною нагору по вологому ґрунту колишньої мирної клумби, розбитої на схилах перед Жовтневим палацом.

Потім, коли я бачив ці кадри по телевізору, мене охоплювало здивування: нас було мало!

Нас ніби заманювали пострілами все вище і вище. Заманювали і відстрелювали, немов у тирі. Але попри це на місці загиблого одразу з’являлися інші!

Невеличкими групками, прикриваючись саморобними щитами, вони переховувалися за деревами — і… знову бігли вперед.

Мною рухала лють, котра виникла при погляді на дрібного очкарика: він мусить жити! Але «зором бабці» я побачив, що його вже відтягують кілька задимлених чоловіків, передають жінкам у білих накидках…

…Точно пам’ятаю мить, коли несподівано і неочікувано… настала тиша.

І вулиця спорожніла. Немов з неї випарувалася хмара.

Вони зникли несподівано і швидко, немов Щуролов зіграв їм відхід на своїй чарівній дудочці.

Згодом це «диво» пояснювали тим, що їхні командири не схотіли взяти на себе відповідальність за стільки смертей. Так це чи не так, але тієї миті, коли тиша охопила закривавлену вулицю, нам здалося, що у справу втрутився Бог. Попри увесь здоровий глузд, я думав так само…

Три дні ВІН спостерігав згори — чи вистоїмо.

Можливо, задавався питанням: чи варто втрутитись?

Що спонукало ЙОГО вирішити: варто?

Певно, думатиму про це до кінця днів…

…Залишивши Дезмонда в номері, я спустися на Майдан.

Йшов, проштовхуючись крізь людей, що прямували нагору — підбирати вбитих і поранених, шукали своїх рідних серед живих і мертвих.

Якась жінка обійняла мене. Погладила по щоці. На її долоні лишилася кров…

Тепер, після такого бажаного фіналу, я не знав, що робити. Ноги підгиналися.

Люди прибували. Стояли на колінах над мертвими. Допомагали живим.

Буденність їхнього подвигу знову вразила мене.

Всі звуки сприймав, немов через ватяну пов’язку, яку мені робили в дитинстві, коли було запалення вуха.

Хотілося лягти — де-небудь, аби тільки лягти…

Обдерта земля Майдану притягувала мене.

Я присів біля підніжжя святого Михайла і… побачив Ліку.

ҐУДЗИК

…Як дивно…

Він об’їхав пів чужої країни — охололий, в зеніті міфічної слави і неміфічної самотності, в непевному, але вже окресленому почутті до іншої, з неприємним і, можливо, давно вже непотрібним тягарем давньої і неіснуючої провини, з пекучим запитанням — що мусить сказати у першу мить зустрічі, на яку сподівався і якої підсвідомо не хотів, вважав її неможливою, а пошуки — марними.

Марними, як намагання повернутися в юність.

І тих єдино правильних слів теж немає. Вони випарувалися з нього багато років тому, коли ще була надія щось пояснити, довести, викричати на одному подиху — і отримати потрібний результат у відповідь.

Події, що розгорнулися нині, підвели риску: досить. І пошуків, і… скручених в’язів, що постійно обертаються в минуле. Відірваний ґудзик з вицвілим зображенням янгола, «який обожнює», ніколи не буде пришитий на своє місце! Адже того місця не існує. Давно не існує.

І, власне, що він мусив би сказати тій новій жінці, «американці», котра, певно, говорила б з уже напрацьованим акцентом? Що?

І от: як дивно!

Він брів розтерзаним Майданом, вгрузаючи ватяними ногами в землю, в повному отупінні від безсонних ночей, з тремтінням в кожній клітині тіла і нездоланним бажанням — прилягти ось тут, на голу землю, поруч із тими, чиї тіла лежали, накриті ковдрами і прапорами.

І коли це бажання стало нестерпним, дійсно опустився на купу битої цегли. Задубілими пальцями, вибив з пачки останню вологу сигарету і…

Просто навпроти себе побачив її, Ліку.

Криво посміхнувся і подумав, що помирає.

Маленька жінка-смерть сиділа навпроти — у вовняному капелюсі, з під якого вибивалися нечесані брудні пасма рудуватого волосся, з обличчям, сірим від кіптяви, в куртці, яка давно втратила свій колір, в джинсах, чорних від сажі, в подертих чоботах, в рукавичках з «обрізаними пальцями».

Люди снували між ними.

І щораз, розминаючи в пальцях сигарету, він думав, що видіння зникне.

Але воно не зникало.

Жінка сиділа і дивилася на нього, або — крізь нього — таким само поглядом, який застиг на багатьох обличчях.

Він відкинув сигарету, котру за ці хвилини випотрошив до останку і зрозумів, що це дійсно вона — «царівна-жабка»…

Але тепер вона скидалася на обскубане кошеня, котре вціліло на згарищі.

Він не здивувався.

Не кинувся.

Не змінив виразу обличчя.

Лише констатував: це не смерть, і не примара, і не наслідок контузії.

Це була вона, Ліка.

І вона дивилася на нього так само — спокійно і прямо.

Адже все пережите тут уможливлювало неможливе на багато років наперед.

Він підвівся, обійшов юрбу і сів поруч із нею.

Обхопив за плечі — так, як обійняв би будь-кого з побратимів.

Відчув запах згарища від її одягу.

— Пішли… — сказав він. — Все скінчилося…

— Там… — вона кивнула кудись вбік, де метушились люди. — Сашко… Михайло… І… той…

Її губи тремтіли.

— Ми всіх знайдемо, — кивнув він. — Потім. Ми всіх знайдемо. Обіцяю.

Її треба було вивести звідси.

Він підняв з землі її наплічник.

— Це — твій? Пішли додому.

І повторив:

— Все скінчилося…

Він взяв її за руку і відчув, що її пальці тверді, мов дерев’яні — такі самі, як і у нього після роботи, яку вони виконували разом — тут, на Майдані.

Вони спустилися в метро і їхали, стоячи в кутку аби не привертати уваги тих, хто мав пристойний вигляд і поспішав на роботу.

Вчергове його обпекла думка, що життя тече паралельними руслами і ніхто з пасажирів не здогадується, що кілька годин тому він, що нині нагадує бомжа чи погорільця, дерся нагору до Жовтневого палацу і міг загинути. І не їхав би зараз тут, серед них, живих, під їхніми цікавими поглядами.

Він притискав її до себе — лиш через те, щоби вона не впала, і вдихав запах, який звик вдихати там, нагорі ці довгі місяці, запах, який відтепер назавжди буде із ним — запах диму.

Він міг би запитати, яким чином вона опинилася тут.

Певно, це було б логічно.

Сказати, що шукав її.

Розповісти про Єлизавету. Про Дезмонда Уїтенберга.

Запитати про подальші плани…

Але тепер це не мало значення. Це могло лишитися на далеке «потім» і — швидше, як місток до якогось міфічного і примарного майбутнього.

Час змістився. Минуле, в якому існувало безліч зв’язків — стало тим, що втратило своє значення тут і тепер.

Вони просто їхали в метро.

Потім йшли знайомим провулком до знайомого будинку — того самого, куди десять років тому приїхало таксі аби відвезти молоду і перспективну студентку на вокзал, а далі — на «пленер», а потім — покотити безвісти.

…У квартирі було тихо і порожньо.

Лише розкидані речі, затоптана підлога, ковдри на ній і посуд на кухні говорив про те, що тут жили люди. І їх було багато. Але після вранішніх подій було зрозуміло, що мало хто захоче провести ніч тут, на околиці.

Після перемоги.

І всього того, що мало відбутися увечері там, де зранку пролилася кров і звідки вони щойно вибралися, як два обскубаних, але непереможених бійця.

З порогу він кинувся набирати воду в ванну, метнувся на кухню в пошуках чогось їстівного.

А коли знову вскочив до кімнати, побачив, що вона стоїть, як стояла: в одязі, котрий ніби прилип до неї, з наплічником в руці, в капелюшку. Навіть не зняла свої обрізані брудні рукавички.

Отже, треба зайнятися і нею.

Він стягнув з неї куртку, під якою виявилося два чоловічих рваних светри, всадовив на диван, розстібнув блискавки чобіт — під ними так само були двоє шкарпеток — чоловічих і рваних. Все кинув у куток.

Поліз до шафи, дістав те, що лишилося тут від Єлизавети — халат, домашній байковий костюм, капці. Знайшов чистий рушник.

Всі ці дії здалися йому такими ж буденними, як і їхня зустріч, як та щоденна «робота», яку він виконував протягом цього часу. Як увесь плин життя, в якому пафос червоних доріжок часом виглядає насмішкою у порівнянні з усім тим, що робиш щоденно.

— Ванна — гаряча. Зараз я приготую омлет, — сказав він, тицяючи їй до рук рушник. — Що тут у тебе? — кивнув на мокрий наплічник.

Його, певно, теж треба було вивернути і викинути в куток, як викидають і спалюють речі тифозного хворого.

Вона зрозуміла. Вийняла звідти блокнот, пару олівців і кинула наплічник туди, де лежав одяг.

Пішла до ванної.

Клацнув засув.

Він зітхнув з полегшенням.

От і не треба нічого вигадувати! Слова знайшлися.

А про фантасмагоричність таких зустрічей — нехай пишуть в книжках.

Він посміхнувся. Опустився на диван. Спати більше не хотілося.

Розгорнув її блокнот, наперед знаючи, що там знайде більше, ніж вона може і захоче сказати.

Він був увесь списаний портретами.

Тими обличчями, які він і сам бачив на Майдані.

Її олівець виявив те, що було недоступно вічку фотокамери. Ніби він, той чарівний олівець, зафіксував не тільки тимчасове, але й виявив минуле всіх тих людей — від народження до того моменту, як ці обличчя стали поживою митця.

Перегорнувши сторінку, він побачив… дівчину з ресторану «Суок».

Олівець проявив давно знайомі риси, виокремивши деталі, на які він ніколи не зважав, і аж ніяк не ідентифікував з Мариною.

Власне, йому б це ніколи не спало на думку.

Просто часом згадував ТОЙ день, котрий повернув життя в інший бік і заплутав його аж до нинішнього дня: розпач перед несподіваним одруженням, пиятика, намагання вибити «клин клином» з випадковою жінкою, що не мала імені. Сто доларів на подушці…

Він заходив по кімнаті з кутка в куток — здивований і розчулений. А ще, як завжди, розлючений на себе: горбатого могила виправить! Скотина! Гівнюк бездушний! Покидьок: в пошуках однієї — забув іншу.

Господи-ти-боже-мій!

Чи про це варто думати зараз і знову запускати серце, в котрому лишився лише «попіл Клааса» — і цей попіл аж ніяк не стосується любовних переживань!

Він вийшов на кухню.

Зашкварчав олією, цокнув виделкою яйце.

Озирнувся: Ліка стояла біля дверей, спостерігаючи, як прозорий білок стає білим.

Вона була в домашньому костюмі і рушнику на голові. Обличчя порожевіло. Такою він би упізнав її напевне, хоча щось «дівчаче» пішло назавжди.

Що ж, це логічно…

— Зараз поїси — і спати, — сказав він.

Вона присіла на край стільця.

Він знову повернувся до плити.

— Там у тебе в альбомі, на останній сторінці — портрет жінки… — сказав, не обертаючись.

— Вона загинула вчора… — сказала вона.

У неї був хрипкий, застуджений голос.

Це були перші слова, які почув від неї…

ФЕЛЛІНІ

Певно, хист до водіння олівцем по аркушу дістався мені у спадок від діда, якого я не знав і який загинув в далекому 43-му, перепливаючи Дніпро.

Від нього в родині лишилося штук десять рясно списаних зошитів — його щоденники, які він писав від початку війни.

Колись мати старанно передрукувала ці зошити на старій друкарській машинці. А я все не міг знайти часу аби перенести це все на сучасні носії.

Але час від часу — раз на п’ять років, я переглядав записи, докоряючи собі, що ці безцінні свідчення досі лежать в шухляді.

Нове «п’ятиріччя» перечитування дідівських щоденників припало саме на цей час.

Точніше, часу на перечитування не було, просто ритуально погортав жовті, вже добряче затерті сторінки, намагаючись виловити звідти якісь «корисні військові хитрощі».

Але що крізь нашарування часу міг порадити мені дід, якому на момент написання тих рядків було не більше двадцяти п’яти? І чи міг він уявити, що у нього буде онук?

А головне, що той онук колись надіне ТАКУ САМУ КАСКУ, що пробивається навиліт.

І те, що на п’ятнадцять осіб нам видадуть десять автоматів. А дід в сорок першому писав про «одну гвинтівку на п’ятьох»!

Вітання тобі, мій незнайомий дідо — з далекого XXI сторіччя!

Принаймні, доки Дез не налагодив постачання кевларових гельмів, дідівські каски не рятували хлопців. Попервах і їжу шукали майже так само, як і твоя рота — викопували картоплю з землі — там, де, на щастя, знаходили незібрані посіви.

Одяг?

Ти писав: «ми одягнуті у що прийдеться — як шаромижники». Пригадую, як мені, піонеру, було прикро читати такі «негероїчні подробиці». Тепер, поглядаючи на свої роздовбані кросівки і аматорський камуфляж з «воєнторгу», я посміхався — «нічо, діду, прорвемось!».

Ви ж прорвалися.

І за нами не заіржавіє.

Єдине, що не врахував мій славетний молодший сержант, а згодом — майор, Олександр Федорович Северин і від чого у нього б, певно, пішла обертом його стрижена двадцятип’ятирічна голова — це того, що воювати доведеться «з братами».

Точніше з онуками і правнуками тих братів, з якими він колись стояв пліч-о-пліч. І що ми, ті правнуки, з якими всі ці часи вони мали спільний бізнес або родинні зв’язки, всі як один, перетворимось для них на… «фашистів-хунту-бандерівців-правосеків». У все те, про що їм вдень і вночі втовкмачували з екранів телевізорів.

Кремлівські правителі послали війська на мою землю, котра завжди щиро зустрічала їх «хлібом-сіллю», годувала варениками зі сметаною і надавала, з ласки минулої влади, всі можливі і неможливі послуги.

Аж доки ця щирість сягнула тих розмірів, наслідки яких ми відчули на своїй, досить подзьобаній під час Майдану, шкурі.

Але ми не мали часу зализувати ці подзьобини…

…Лишили хлопців в «зеленці» — іншого виходу не було!

Забрали лиш поранених і тих, хто гронами повис на нашій розпрекрасній «бляшанці», відремонтованій і подарованій нам волонтерами з Волині.

До нашого блокпосту лишалося кілометрів з п’ятдесят.

Степанич наказав рушати. Я вагався.

— Давай, Фелліні, жени! На все про все півгодини, інакше поляжуть усі! — гаркнув він.

Нас поливали Гради і міномет за наводкою.

Перший залп — чотири міномети, за мить — другий, трохи ближче до нашої позиції, а третій — ішов чітко на нас.

Найстрашнішим було те, що там, в «зеленці» лишилися наші. І якщо за ними по сліду підуть «сепари», чи рівними будуть сили, якщо їм доведеться прийняти бій.

За півгодини ми заскочили за камінні брили блокпосту і були серед своїх. Санітари зняли поранених.

Танк крутонувся, здіймаючи червоний пил.

Ми погнали назад.

Степанич мовчки вдивлявся в дорогу, Хмурий, навідник, з веселою лайкою перезаряджав снаряди, я гнав, подумки вираховуючи те місце, де лишилися хлопці.

Дякувати Богові, ми встигли першими.

Забрали всіх.

А вже потім, коли нам услід загуркотіли їхні бетеери, ми проскочили, прикриті у відповідь вогнем з нашого боку.

— Ну, Фелліні, це твоє найкраще кіно! — сказав Степанич, до речі, фізик за освітою і запеклий кіноман.

Кіно…

Що ж, можливо, це дійсно було кіно, яке небесні сили знімали аби збадьорити тихий плин свого безхмарного життя. І червоні доріжки вистелилися по краплині — аж доки не стали суцільним кривавим полотном, аби ми зрозуміли ціну всього, про що не думали в мирні часи, що сприймали лише на рівні історії про своїх предків, або ще далі — історію Ісуса Христа, в якій прописано все.

Зрада.

Смерть.

Воскресіння.

Слава.

Любов.

Ті «прості істини», про які колись — в іншому вимірі і в іншому житті — говорила «царівна-жабка». Ліка.

«…Про них не часто говорять, а якщо й говорять, то, зазвичай, іронізують. Або ж вони видаються надто банальними. Але ж вони — існують! Спробуй вимовити їх уголос — і відчуєш, як набігли сльози: треба любити своїх друзів, захищати Батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити…».

Тепер ці істини наблизились до всіх нас впритул, і у мене дійсно пекло в горлі.

Ніколи не думав про такі пафосні речі, як патріотизм чи любов до Батьківщини.

Все це існувало на сторінках книжок чи у віршах поетів-кон’юнктурників.

Майдан і війна змінили нас докорінно. Бог розгорнув свою долоню — і ми побачили на ній себе — так чітко і так ясно, як не побачили б ніколи. Кращі стали кращими, гірші — гіршими. Часто мені не дає спокою думка: чи можна було вчинити якось інакше? Адже багато хто думає і думатиме потім: якби не було того жорстокого протистояння, то все якось би обійшлося, владналося б. Без жертв, без крові, без війни…

Але — як?!

Ми б і досі стояли на тому п’ятачку! Співали, проголошували гасла і… чекали б, доки країну остаточно здадуть у вічне користування іншій державі. Отже, все було зроблено вірно. І жертви не марні. Ми змусили Бога розімкнути долоню і поглянути на світ прискіпливо і уважно. І поглянути на себе — не в темряві, а — на світлі…

Все, що відбувалося довкола, здавалося мені Великоднім одкровенням.

Ми всі, без винятку, жили і втрачали життя — на сторінках Біблії.

Перед нами розкрилося значення всього, що ми вважали несуттєвим, далеким від нашого побуту і щоденної боротьби за хліб насущний і своє місце під сонцем.

По-новому ми дивилися на себе і своїх друзів.

По-новому для нас відкрився сенс буття, життя і смерті. Всього того, чого б ми ніколи не дізналися, живучи так, як жили.

Виявилося, що доля людська — праведників і зрадників — давно прописана в Біблії.

Але найбільше я думав про вчинок Агасфера — простого ремісника, який не дав Ісусу присісти біля свого одвірка. А потім земля горіла у нього під ногами усе життя.

І не було йому притулку ані в рідної матері, ані на чужині…

Але звідки взялися всі ті люди, котрі добровільно або неусвідомлено взяли на себе цю роль нині?

Вони «били в спину». З цілком меркантильних міркувань коригували вогонь супротивника, шматували прапори, під якими ще вчора ходили на свята, ставили перед нашими автівками «живі щити» з жінок та старих — і ті шалено верещали, називаючи нас «фашистами» і кидали каміння, а потім підносили окупантам слоїки з маринованими огірками та горілкою.

Затуркані і неосвічені, вони не могли пояснити свого майбутнього і цілком природно вважали, що на них йде «хунта», чекали більших зарплат і… рвали землю зубами — шматували, намагаючись вихопити для себе бодай крихту — аби СЬОГОДНІ не вурчало в шлунку. Завтра — байдуже…

Ніколи я не любив зверхнього розподілу будь-якого товариства на «ми» і «вони».

Це здавалося мені якимось… нелюдяним.

Виявилося, що «вони» таки існують.

Всі разом ми стояли біля кас, коли купували хліб, можливо, були в тих самих піонерських таборах і співали одні пісні, дивилися одні фільми. Святкували одні й ті самі свята, купували ялинки, віталися…

Я починав свою «кіношну кар’єру» саме там, де тепер «вони» несли чужі прапори, довірившись обіцянкам найманих політтехнологів.

Певно, тепер настав той самий «час X», час істини, час вибору — і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.

Або просто — сховану в кишені дулю.

Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.

І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.

Але були й інші.

І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…

Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.

А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.

Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».

І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.

І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…

— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.

— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.

Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.

…Плине кача по Тисині.

Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…

…Хрещатиком, уздовж Майдану і далі — до Європейської площі, мчали автівки.

Жвавий рух поновився і на Грушевського, і на Інститутській.

Майдан мерехтів вогнями. В кав’ярнях сиділи люди.

Перед входом у метро танцювали брейк молоді хлопці.

Їм аплодували, свистіли.

Люди заходили до магазинів, виходили звідти з пластиковими пакетами.

З розкладних столиків продавали символіку минулої зими — макети золотого унітазу, «золоті батони», прапорці-стрічки-значки. Будинок профспілок був одягнутий в жовто-блакитні шати, за якими крилося згарище.

У цьому затишному світі я виглядав Іхтіандром, котрий випірнув з фонтану посеред міста.

Тут був мир.

Але знаю напевне: якби хтось стрельнув петардою, я би впав на землю.

Певно, це виглядало б смішно…

І я шалено захотів туди, де мене назвали «Фелліні».

Де і коли ще я здобув би таку славу?!

І, чорт забирай, виявляється, цей Фелліні непогано цілить і вправно кермує танком.

Де і коли я міг би дізнатися про такі бонуси до таланту?!

Приблизно так я віджартовувався перед тими, хто не втрачав надії лишити мене на дивані.

— Ти збоченець! — казала Єлизавета Тенецька. — Армія потребує професіоналів.

— Заженеш мене до могили, — сварила мати.

— Не дуріть, босе, — втрачала почуття субординації Ліна. — Ви зробили свою справу — можете відпочивати.

— У тебе — тахікардія. І нога поранена, — говорив Микола. — Можеш тут піти у волонтери, якщо не силиться.

Немов у кіно, кожен мав свою репліку і свій аргумент.

А я…

За два дні до кінця відпустки, я мав написати фінальні титри щодо свого перебування «на великій землі», розставити всіх героїв по місцях, попрощатися з ними і пустити своїми шляхами. Які ще, дай Боже, перетнуться.

Поки що все складалося так.

Єлизавета Тенецька готувалася до від’їзду аби змонтувати відзняте на студії Дезмонда Уітенберга. І я був упевнений, що те кіно вийде неперевершеним, як все, що вона робила…

Дезмонд Уітенберг, увінчаний пробитою каскою, котру поставить на найвидніше місце у своєму офісі, добиватиметься і таки доб’ється її позитивної відповіді на сто першу пропозицію «руки і серця»…

Ліна, втративши останні краплини сумління, перевершить свого «боса» в керуванні його маленьким продакшном і, не зважаючи на те, що після контузії тридцятого листопада 2013 року, почне втрачати зір на ліве око, стане продюсером першого вітчизняного блокбастера (котрий її прискіпливий бос розкритикує і змусить перезняти, як належно, як вчив на п’ятому курсі)…

Мати з Марією Василівною візьмуться плести вовняні шкарпетки для армії. І навіть, задоволені і розпашілі від хвилювання, потраплять до телесюжету, який я подивлюсь у єдиній вцілілій хаті селища N…

Мій колишній тесть відчалить за кордон з дружиною і п’ятирічним сином.

Власне, це буде найменш цікавим з усього переліку.

А я…

Я стою на Майдані.

І розумію, що справжній «Майдан» вже не тут.

Він — в окопах і на блокпостах. Там, де немає запаху парфумів, не танцюють брейк і не співають реп, де «петарди» несуть смерть або перемогу, де на холодній, пораненій землі стоять люди — чоловіки і жінки.

І стоятимуть.

А потім йтимуть уперед.

…Я не був тут відтоді, як звідси винесли останню труну.

Після лютого зайшов лише раз — у поминальну днину, коли обдерта від камінного панцира земля тяжко дихала під ногами. А після обирав будь-які інші шляхи, аби лише не ступити на вже розчищену, вимиту, освітлену площу.

А сьогодні — прийшов. Адже невідомо, коли ще раз побачу цей пекельний п’ятачок землі, на якому прожив тисячу років нашої ери.

Я рвався назад.

Хоч як це дивно, але всі ми рвалися назад.

Туди, де як здавалося — та, власне, так і було! — триває реальне життя і реальна, чоловіча робота: захищати Батьківщину. Діяти, рухатись, відчувати свою потрібність і незамінність. Там були кращі.

Ще ніколи я не бачив такого потужного скупчення кращих людей.

Так, вони були різні — брутальні, озлоблені, з матюками і чорними від кіптяви обличчями, зі сльозами, коли читали листи від дітей чи складали до кузова «двохсотих».

Але вони були — кращі. І я мусив бути поруч із ними.

— Залишишся? — запитала мене Ліка сьогодні увечері, коли я прийшов на нашу стару квартиру, куди навідувався щоденно.

За десять днів моєї відпустки ми розмотали всі клубки і клубочки, намотані часом. Завжди говорили до пізньої ночі.

А потім я брав таксі.

І вона зачиняла за мною двері.

Я ритуально кілька секунд простоював перед ними, дослухався до її кроків. І — не чув їх: отже, вона теж стояла за ними, дослухаючись до моїх.

Сьогодні вона запитала: «Залишишся?».

Я обійняв її.

Вона ткнулася головою в мої груди.

І мені здалося, що її волосся досі пахне димом.

Мій відчайдушний бойовий друже, зі щемом подумав я.

— Я повернусь, — сказав і прочинив двері.

Вона відсторонилася і серйозно кивнула.

І зачинила їх за мною…

Тепер я стояв посеред Майдану — чистого, освітленого тисячами вогнів.

І намагався відповісти на її запитання.

Так, Ліко, я залишусь. Я обов’язково залишусь.

Потім.

Коли повернуся остаточно.

А доти мені треба вирішити багато питань і зробити безліч справ, аби бути гідним твого, такого несподіваного, повернення.

А потім я повертатимусь завжди — з усіх, чорт забирай, червоних доріжок.

Обіцяю.

Перетворюсь на сентиментального бевзя, котрий привозить купу непотрібних сувенірів.

У нас будуть діти — два хлопчики, що викотяться мені назустріч із заспаними обличчями і простягнутими руками. Або краще: хлопчик і руденька кучерява дівчинка — залюблені до нестями.

Я повернусь, Ліко, коли…

(Я б хотів сказати тобі тими словами, які колись чув від тебе. Але ти ж знаєш, як важко їх вимовляти…)

…Коли ми переможемо.

І без емоцій згадаємо свою тривогу, гнів і розпач — але без гніву і розпачу.

…Коли зрозуміємо, що воювати можна, маючи в душі ненависть, гнів, біль, а перемагати — лише з любов’ю.

І це — найтяжче, чого мені ще треба навчитися.

Але, обіцяю — я навчусь…

А ще…

…Коли я першим увійду в те місто, де Марина залишила сина.

І знайду його.

Я знаю, вона б цього хотіла…

Березень 2012 р. — Грудень, 2014 р.