Україна під татарами і Литвою

Примечания

1

Варто наголосити, що використання термінів "Україна", "український" у контексті XIII–XVI ст. є суто умовним: загальновідомо, що тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як "руське". Тож уповні правомірними та коректними для означення цих територій є терміни "Південна Русь" і "Південно-Західна Русь", хоч і вони цілком конвенційні. Що ж до наявного у синхронних джерелах слова "українний", то впродовж окресленого періоду воно зберігало своє первинне значення – "окраїнний", не маючи етнічного забарвлення (докладніше про це йтиметься в § 2 розділу тринадцятого).

2

На час укладення цієї унії до складу Польщі вже входили Галичина та Західне Поділля; після 1569 р. поза межами Речі Посполитої залишилася Сіверщина, захоплена Московською державою у 1500 р. Отже, зрозуміло, що ця узвичаєна хронологічна межа має умовний характер.

3

Визначення кочовиків-завойовників як "татар" потрапило до Європи з Китаю; самі ж вони звали себе монголами. Натомість у фаховій літературі й досі широко побутує штучний термін "монголо-татари". Тюрколог В. Єгоров припускає, що вперше він з'явився в 20-х рр. XIX ст. у працях петербурзького професора П. Наумова; дослідник також показав, яким чином "спроби ліквідувати позірну невідповідність між добре відомими назвами "монголи", "Монголія" і наявними в середньовічних джерелах "татари", "Татарія" призвели до появи дивного за своїм змістом словосполучення "монголо-татари", що зовні примиряє історично-географічні традиції середньовіччя і новітнього часу".

4

Синодик любецького Антонієвого монастиря, в складі якого зберігся князівський пом'яник XI–XV ст.

5

Принагідно вкажемо на існування досить пізньої усної традиції, пов'язаної з іменем Батия, яка вважається зразком народного тлумачення власної минувшини. Це – легенда про Батия-богатиря, записана в 70-х рр. XIX ст. поблизу Кременчука, що її появу відомий філолог Ф. Сушицький відносив до XVII ст. Згідно з цим переказом, Батий був не татарином, а звичайним кріпаком, котрий працював на Лавру. Дізнавшись, завдяки пророцтву, про його велику будучність, печерський архімандрит дав йому вольну; той пішов до бусурман і став їхнім царем. Пам'ятаючи прикрощі, яких йому завдавали на батьківщині, Батий повернувся, щоб завоювати Київ. Зруйнувавши Св. Софію й Десятинну церкву, він хотів було спалити Лавру, однак ченці показали завойовнику відбиток його власної руки, умоченої в золоте чорнило – "квиток", узятий раніше архімандритом, щоб убезпечити Лавру від майбутнього погрому. Змушений дотримуватися даного колись слова, Батий луснув від люті.

6

"Синопсис, или краткоє собраниє от различных лєтописцєв о началє словєнороссийского народа" – складна компіляція історичного змісту, надрукована в Києві у 1674 р. За спостереженнями О. Толочка, становить скорочений виклад українського хронографу з додачею текстів Густинського літопису.

7

Образ, сформований таким чином у свідомості західноєвропейців, унаочнюють Дюрерівські "чотири вершники Апокаліпсису", один із яких тримає татарський лук. Водночас варто згадати й про пов'язані з татарами інфернальні алюзії: у Західній Європі їх вважали вихідцями з Тартару, хоча зі Сходу надходила інформація про походження назви "татари" від великої та бурхливої річки, що тече їхніми землями та зветься "Тартар".

8

Власне, з 1239 р. (від загибелі Юрія Всеволодича у битві на р. Сіть) Ярослав Всеволодич резидував у Володимирі – стольному місті Суздальської землі, князювання в якому з часів Всеволода Юрійовича було поєднане із родовим старшинством серед місцевих князів.

9

Згідно з Галицько-волинським літописом, у 1261 р. Василько Романович віддав свою доньку "за Андрєя князя Всєволодича к Чєрнигову". Р. Зотов, автор фундаментального дослідження генеалогії чернігівських князів, вважав його сином чернігівського князя Всеволода (Лаврентія) Ярополчича (згаданий у Любецькому синодику), правління якого він покладав на 1246–1263 рр.

10

У XIII–XIV ст. тут проходило русько-татарське порубіжжя; воно досить докладно описане в пізніших, XV–XVI ст., татарських ярликах литовським "господарям", які ведуть походження від протографу кінця XIV ст. Це, на думку Ф. Петруня, не є випадковим: "Тохтамиш, що дав перший ярлик, був примушений зректися передовсім татарських територій, що лежали на кордонній смузі"; тож природно, що про Путивльщину в ярликах міститься значно більше історико-географічного матеріалу, ніж про власне Київщину.

11

Варто нагадати, що М. Грушевський "в теорії" не виключав імовірної залежності Києва від Галицько-Волинської держави в першій половині XIV ст., хоч і відзначав, що "джерельних підстав для того нема ніяких, і вся галицько-волинська політика тих часів, наскільки можемо мати про неї поняття, звернена фронтом на Захід".

12

Оповідь про князя Федора є, по суті, єдиним літописним сюжетом, що стосується Середнього Подніпров'я першої половини XIV ст. Вона вийшла з-під пера новгородського літописця, котрий занотував події, пов'язані з висвяченням архієпископа Василя митрополитом Феогностом. Ця процедура відбулась у Володимирі Волинському й супроводжувалася конфліктом зі ставлеником литовського князя Гедиміна Арсенієм, який виборював самостійну псковську єпископію. Повертаючись додому повз Чернігів, Василь був несподівано заскочений загоном із 50 чоловік на чолі з місцевим баскаком і князем Федором Київським. Останній, очевидно, задовольнився грошовим "откупом", але "от Бога казни нє убєжал: помроша кони у нєго". Деякі дослідники вбачають у діях Федора залежність від позиції Гедиміна й відтак обстоюють підлеглість Києва Литві вже у першій третині XIV ст.

13

Хоча князі з таким титулом невідомі за давньоруських часів, самий термін "Поросся" фіксується літописцями з XII ст.

14

До наших днів вони не дійшли, однак на присутність ординців на цих теренах указують скарби з джучидськими монетами XIV–XV ст. (у межах України такі знахідки, за спостереженнями М. Котляра, тяжіють до територій, "де кочували та постійно жили татари").

15

За підрахунками О. Зайцева, у 1341 р. це співвідношення становило 2,5:1, а в 1430 р. – 12:1.

16

Жомоїть (Жемайтія, Жмудь) – етнографічна область, відмінна від власне Литви (Аукштайтії).

17

За твердженням того ж Длугоша, через свою нужденність литовці давали данину дубовою корою або шкурами й ликом; зрозуміло, що ця інформація є просто історіографічним курйозом.

18

З контексту літописної оповіді випливає, що часткове підкорення Шварном-Скирмонтом Сіверської землі та Мозиря відбулось у XIII ст. М. Стрийковський відніс цю подію до 1221 р.; Й. Бєльський, перероблюючи "Хроніку" М. Бєльського, виклав епізод з Булаклаєм безпосередньо після розповіді про події 1220 р.; так само датував цей фрагмент Ф. Софонович; у хронографі, що його хронологія подекуди істотно відрізняється від хронології М. Стрийковського, битву при Койданові згадано під 1272 р.

19

На окремий розгляд заслуговує питання про наявність історичної основи у переказі про битву під Койдановом, жителі якого ще в середині XIX ст. вважали, що воно отримало свою назву на честь поразки на цьому місці (раніше воно звалося Крутогір'ям) татарської армії на чолі з Койданом. Втім, у літописній оповіді про цю подію фігурує не вповні історичний Койдан (Кайду, Кадан), а Булаклай, що його, очевидно, можна ототожнити з Балаєм Галицько-Волинського літопису та Балаканом (Бала-ханом) східних джерел, котрого у 1243 р. Батий відрядив у похід на Данила Галицького. Син останнього, Шварно Данилович, який певний час князював у Новогрудку, можливо, став "прообразом" Шварна Мингайловича (його згадують найдавніші з білорусько-литовських літописів широкої редакції), пізніше "перейменованого" на Скирмонта. Цей легендарний персонаж, напевне, ввібрав у себе риси ятвязького князя Скомонда, знаного своїми нападами на "зємлю Пинскую и иныє страны"; на нашу думку, є всі підстави вважати, що саме він згадується у "Задонщині" як Сколоменд.

20

Його вплив відчутний і в генеалогічних пам'ятках. Так, у родоводі рязанських дворян Шиловських, які володіли Шиловим на Оці, стверджується, що двоє з їхніх предків загинули в битві на р. Ірпінь (названій, як і у Стрийковського, "Пірною"), коли "придє войною в Києв вєликий князь литовский Гидимонт", а двоє інших супроводжували князя Станіслава, коли він "побєжє к князю рязанскому".

21

Підляшшя – історична область, що включала в себе округи Дорогичина, Мельника, Бєльська.

22

Щоправда, Гедимін виступає тут як засновник двох із них – Канева і Черкас.

23

Поодинокою руськомовною пам'яткою цієї доби є грамота "господаря Подольской зємли" Олександра Коріатовича з підтвердженням земельного надання його брата Юрія домініканському костелу в Смотричі (1375 р.). Варто наголосити, що, згідно з цим документом, у той час на Поділлі зберігалась традиційна практика "дани в Татары".

24

Можливо, укладач Густинського літопису зробив київського князя Федора сучасником Синьоводської битви під впливом "Хроніки" М. Стрийковського, який датував це бойовище 1331 р.

25

У цій Сосні дослідники вбачають Бистру Сосну або Тиху Сосну; обидві річки є правими притоками Дону.

26

Аналогічний режим існував і на галицьких землях, захоплених Польщею. Про це свідчить лист папи Інокентія XI до короля Казимира від 1357 р., де він закидає останньому, що той продовжує сплачувати татарам щорічну данину з підвладних йому руських земель. Знаний і факт польсько-литовського кондомініуму на Волині, коли за угодою 1352 р. Юрій Наримунтович тримав Кременецьку волость "от князии литовьскых и от короля".

27

У своїй праці польський дослідник зауважив, що в другій половині XIV ст. Литовська держава формувалася шляхом "підкорення цілих руських земель, а не відкраюванням від них окремих шматків".

28

Власне, на Овруччині джерела фіксують "співіснування" отаманів і "старців", що, очевидно, пов'язано з прикордонним характером цього регіону.

29

Цей кордон простежується й в інших регіонах – достатньо зіставити інформацію про територіальне поширення "старчення" з історико-географічними даними татарських ярликів, що в них загально окреслено підвладні Орді території. Тоді на захід від Києва матимемо кордон Пінськ-Берестя/Луцьк-Володимир, а на схід – Гомель-Чечерськ-Мглин/Чернігів-Стародуб-Брянськ.

30

До речі, в Криму ця залежність розглядалась як цілком реальна – не випадково ж 1514 р. Менглі-Гірей вимагав від Василія III, щоб той повернув Литві Сіверщину, виступаючи як її зверхник: "Область наша к нам тянєт: Брянєск, Стародуб, Почап Новый Городок (Новгород-Сіверський – авт.), Рылєск, Путивль, Карачєв, Радогощ, – тє писаныє восмь городов из старины наши были, а отцу твоєму вєликому князю Ивану мы их дали по нашєму слову".

31

Дослідник спирається, головно, на авторитет польського медієвіста Г. Ловмянського, котрий вважав за можливе "привласнення" Ольгердом великоруської програми державного об'єднання всіх руських земель, покликаючись лише на вимогу, висунуту представниками Ольгерда у 1358 р. під час переговорів із Орденом, про те, щоб "вся Русь прямо належала Литві" (докладніше про це див. на с. 263). Однак сам Г. Ловмянський наполягав на тому, що "ці слова слід розглядати в їх загальному контексті… Слова "вся Русь" тут можна розуміти не у загальному, а у вузькому значенні всіх тих руських земель. що пролягали між Литвою та чорноморським степом".

32

Дарага (тюрк.) – управитель.

33

Важко, наприклад, судити, якими були відносини між Мамаєм і татарськими князями, розбитими Ольгердом у Синьоводській битві, адже наявні літописні відомості про цю битву є вкрай лапідарними, а у синхронних їй польських хроніках взагалі немає інформації про боротьбу з татарами. При цьому слід нагадати, що свого часу С. Кучинський, розглянувши дану проблему монографічно, дійшов висновку, що Синьоводська битва була досить незначним епізодом у політичній історії Південно-Західної Русі другої половини XIV ст. ("адже сумнівно, що, маючи великі плани щодо Москви й воюючи на півночі та заході, Ольгерд міг змагатися з татарами за надчорноморські обшири"); воднораз дослідник не виключав, що "сини Коріата осіли в наддністрянських "тьмах" за згодою татар".

34

Щоправда, питання про монети Дмитра-Корибута є дискусійним. Останнім часом Г. Козубовський відніс до карбування цього князя монети зі скарбу, знайденого в с. Борщів на Київщині у 1948 р., поклавши в основу такої атрибуції княжий знак, аналогічний із тим, що міститься на печатці Федора Корибутовича та на одній із двох монет з написом "Д(митрия –?) Корнб(у)т(о)во", автентичність яких у деяких науковців викликає сумніви.

35

Корективи було внесено лише в датування пам'ятки. Хронологічні межі, запропоновані М. Тихомировим – проміжок між 1387–1406 рр. або, найвірогідніше, між 1387–1392 рр., – були дещо зсунуті Є. Наумовим та І. Грековим, котрі, базуючись на даних наявного у "Списку…" переліку "болгарських і волоських міст", віднесли його до 1394–1396 рр. До останнього часу ця точка зору беззастережно приймалась у науковій літературі – аж доки її не заперечив В. Янін, зауваживши, що міста Ржевської землі, названі в "Списку…" литовськими, підлягали Литві до 1381 р.; на думку дослідника, "Список.." було укладено між 1375–1381 рр.

36

Це, до речі, пояснює появу в реєстрі "київських" міст Корця (Корчеська), котрий, як і все Погориння, ще в другій половині XII ст. ввійшов до складу Волинської землі, де й залишався у 80 – 90-х рр. XIV ст., становлячи власність князів Острозьких.

37

Звісно, це не заперечує існування наприкінці XIV ст. рильського уділу; зокрема, до 1392 р. ним міг володіти Вігунт Ольгердович, який, за словами Стрийковського, "теж мав уділ на деяких замках сіверських, а у Литві до того ж Кернов тримав".

38

Згодом, повернувшись на батьківщину, Федір Любартович близько 1400 р. отримав у держання Жидачів, який раніше належав Федору Ольгердовичу, й лише перед самою смертю, у 1431 р., повернув собі Володимир Волинський.

39

До речі, топонім "Поділля" уперше згадується саме в акті цього надання.

40

Гадаємо, навряд чи коректно розглядати конфіскацію Київського уділу як покарання Володимира Ольгердовича за гаданий союз із великим князем московським Дмитром Івановичем (Донським) у 1379–1380 рр., оскільки гіпотеза про наявність такого союзу, сформульована Ф. Шабульдо, не є переконливою та обґрунтованою джерелами.

41

Досі на них звернув увагу хіба що М. Грушевський, зауваживши з приводу позірної простоти заповіту: "Це простота не грубої невправної руки, а тонкого пера, що передало прості й нескладні міркування князя в прозорій формі, де жодне недоречне слово, жодна зайва подробиця не порушує меланхолійних роздумувань княжої родини під тінню печери".

42

Це прізвище подеколи тлумачиться науковцями як "ізуграф", тобто іконописець.

43

У літописах це ім'я зустрічається як переклад його татарської версії (Темир-Аксак): "Тємир бо зовєтся татарским языком жєлєзо, Аксак жє – хромєц, и тако толкуєтся Жєлєзный Хромєц". Тут же розтлумачується, що він "от вєщи и от дєл своє имя прият". За літописною версією, Тимур "нє царь бє родом", а "кузнєц жєлєзный". Господар Тимура вигнав його "за злонравиє"; "нє имєя чєм питатися и одєватися", той став крадієм. Одного разу, спійманий на гарячому, Тимур був жорстоко побитий: власник украденої вівці "пєрєломиша єму ногу… Он жє по врємєни мнозє єдва исцєлєл и ногу свою пєрєбитую жєлєзом пєрєковал". Видужавши, Тимур "нє лишился злого своєго обычая" – зібрав "юношєй жєстоких и нємилостивых" і став ватажком розбійників; коли ж їхня кількість перейшла за тисячу, "тогда ужє князєм назваху єго". Відомості цього, східного з походження, переказу цілком легендарні – насправді Тимур був сином впливового бека й страждав через рани, отримані ним у бою.

44

Цитуємо руську версію ярлика, поряд із якою збереглась уйгурська, що в ній пропозиції стосовно укладення оборонно-наступального союзу немає.

45

Водночас видача цих ярликів у XVI ст. є вартим уваги прикладом сліпого дотримання практики попереднього часу, оскільки тоді значна частка згаданих у них пунктів опинилась у складі Московської держави.

46

Крім українських земель, у ярлику фігурує тільки Смоленськ, захоплений Вітовтом у 1395 р.

47

Ілюстрацією до цього літописного фрагмента подеколи вважають ординські монети з литовським надкарбуванням – гербом "Колюмни", хоча в цілому серед науковців немає єдиної думки щодо часу, місця й причини появи таких контрамаркованих монет.

48

Варто зауважити, що на початку XV ст. Едігей звав себе "батьком" великого князя московського Василія Дмитровича.

49

Безпрецедентність цього надання не пройшла повз увагу сучасників: за словами автора літописної "Повісті про нашестя Едігея", Василій дав Свидригайлу "града мнози, мало нє половину вєликаго княжениа всєя Руси, даша бо єму и многославныи Володимєрь, єжє єсть стол зємля Русскыя и град Прєчистыя Богоматєри… И таковаго града нє помиловавшє москвичи, вдаша в одрьжаниє ляхови… Во дни наша нєсть было, ин от дрєвних слышано, ижє толико градов дати пришєлцю князю в зємлю нашу, наипачє жє и стол Русскыя зємля, многославныи Володимєрь, мати градом". На політичну вагу подій 1408 р. вказує й шлюб сина Патрикія Наримунтовича, Юрія, з дочкою Василія I, котра спочатку, очевидно, призначалась у дружини самому Свидригайлу.

50

Як видно, дії Свидригайла не заторкнули масу місцевого населення. Однак у літературі останніх десятиліть події 1408 р. подеколи трактуються як "найвизначніший виступ українського та білоруського населення проти влади литовських феодалів" і прояв "його тяжіння до Російської держави" (тим часом виїзди великоруських князів та бояр до ВКЛ ніколи не тлумачились у категоріях тяжіння мешканців Північно-Східної Русі до Вільна).

51

Покинувши Московщину, Свидригайло вступив у переговори з Орденом, за які невдовзі поплатився 9-річним ув'язненням. Свободу йому вибороли друзі з Дашком Острозьким на чолі, силою визволивши князя з Крем'янецького замку (1418 р.). Завдяки заступництву цесаря Сигізмунда Свидригайло помирився з Ягайлом, а згодом – і з Вітовтом, отримавши уділ на Сіверщині (1420 р.).

52

Власне, йшлося про кочовий табір, оскільки в ньому "чоловіки, жінки й діти не мали домівок, а влаштовувались прямо на землі".

53

На жаль, у наукових працях останньої хвилі ці емоції оцінюються як "підлабузницький захват складача і редакторів "Похвали Вітовтові" й розглядаються як "ознака глибокої деморалізації українських і білоруських книжників, котрі на той час і мріяти забули про якусь державність для своїх народів".

54

Таке гучне посилання Олелька на своїх прародителів (з них лише його батько, Володимир Ольгердович, сидів на київському столі) можна розцінювати тільки як стилістичну фігуру. Однак, гадаємо, Олелько свідомо культивував уявлення про спадковість, "отчинность", своїх володінь, як і підносив власний статус за допомогою титулатури; цікаво, що остання на зламі XV–XVI ст. вважалася дещо "надмірною" – принаймні, в тогочасній митрополичій канцелярії, зацікавившись грамотою Ісидору як зразком князівського пожалування ("как дати грамоту князю на святитєльскиє (доходи – авт.)"), внесли її до збірки формулярів в "урізаному" вигляді – викресливши слова "от Бога даваный".

55

Наявні джерела засвідчують хіба що побожність Олелькової родини: "князь Олєксандро Володимєрович ис своєю княгинєю московкою и своими дєтьми" пожалував десятину з маєтностей у Турці Лаврашівському монастирю в Новогрудку; в 1458/59 р., вже після смерті Олелька, "княгиня Настасья Києвская" за згодою синів передала дві свої волості Троїце-Сергієвому монастирю, ігумен якого Васіан у той час перебував у Києві з місією "укрєплєния православного христианства".

56

Приводом до активізації контактів із Москвою напередодні "змови князів" могли стати розпочаті в 1480 р. переговори про укладення шлюбу між племінницею Михайла Олельковича Оленою (дочка Євдокії Олельківни й Стефана Молдавського) і сином Івана III Іваном Молодим.

57

Паралельно з ним аж до початку XVII ст. в документах використовувався термін "Київська земля".

58

У цьому контексті заслуговує на увагу спостереження М. Груневега, котрий, побувавши у Києві в 1584 р., відзначив у своїх спогадах: "Русини знають, яким могутнім містом був Київ і те, що він був столицею їхніх князів".

59

Очевидно, Шем'ячич отримав це надання відразу ж по прибутті до ВКЛ, тобто в 1454 р., хоч у джерелах цей стан володінь фіксується звістками зламу XV–XVI ст. (як і належність Шем'ячичам певних маєтностей в Оршинському повіті). За цих умов С. Кучинським було висунуто гіпотезу, що "Рильськ був наданий Шем'ячичам… у переддень волоської кампанії 1497 р. або навіть ще пізніше, десь близько 1499 р." Підставою для такої гіпотези стали писарські нотатки з 5-ї книги записів Литовської Метрики про виділення послу до Заволзької Орди М. Халецькому слуг у "господарському" Путивлі та Рильську (1497 р.), які нібито засвідчують пряме підпорядкування останнього великому князю литовському і "виключають можливість того, що Рильськ на той час був волостю самостійного династа". Втім, ці нотатки вповні "врівноважуються" записами з тієї ж 5-ї книги про спорядження посольства В. Глинського й А. Дрожчі (1496 р.), котрим виділялися слуги з Путивля, Рильська й Новгорода-Сіверського (а останній безумовно належав Шем'ячичам). Про усталеність цієї практики свідчить і аналогічний запис про посольство М. Халецького та С. Жереб'ятича, що споряджалось у 1500 р. Причини даного явища слід шукати в царині географії – у маршруті названих посольств, котрі мали кінцевим пунктом Заволзьку Орду.

60

Певне уявлення про накопичене цими князями в той чи інший спосіб майно дає заповіт, укладений Василем Шем'ячичем на випадок своєї загибелі ("а Божє того нє дай") перед від'їздом на службу до великого князя литовського. У заповіті, зокрема, фігурують: "Вєликий Никола з мощами, золотом обложєн, с яхонты да жємчуги… Панагєя золотая з мощами да з жємчуги… Чара аспидна, сєрєбром обложєна… Шуба соболья с одамашкою синєю… Шуба соболья с оксамитом синим на золотє, а одиннадцать пуговиц сєрєбряных позолочєных, да кубок хрусталєн, обложєн сєрєбром, з жємчуги, да коробка, матка жємчужная, сєрєбром обложєна, позолочєна".

61

Зауважимо, що сам факт існування вивезеної до Литви "казни" не викликає сумнівів (про неї ще йтиметься нижче); водночас очевидно, що викладена літописна версія не є цілком вірогідною, оскільки явно "випереджає" реальні події: адже Верейський отримав привілей на Любеч 2 жовтня – за тиждень до народження Дмитра-онука (помилка в даті документа виключається, бо того ж дня Казимир видав князеві-втікачеві ще два аналогічні привілеї – на Койданів та Воложин).

62

Образ Києва як південних "воріт" Литовської держави належить не до царини літератури, а до безпосередньої політичної практики, корелюючись із відзначеним вище прикордонним характером міста. Зокрема, в 1526 р. литовські пани попереджали Сигізмунда І про небезпеку, яку таїло в собі опанування татарами Києва, "который єсть как ворота всєго панства (держави – авт.) вашєй милости". Цю ж метафору можна зустріти й у матеріалах Люблінського сейму (1569 р.), на якому прихильники польсько-литовської унії наголошували, що Київ "без перебільшення являє собою ворота до всіх суміжних областей, тобто Волині та Поділля. Київ є й перешкодою для будь-яких ворожих нападів, і спостережним постом, і кріпосними воротами для обох названих вище областей".

63

Саме так, як flagellum Dei, осмислювалась історична місія татар у християнській та мусульманській традиціях середньовіччя.

64

Цікаво, що подібні парадокси спостерігалися не лише на теренах ВКЛ: зокрема, в Росії в XVI–XVII ст. татарське походження вважалося престижним.

65

Щоправда, це радше трафаретно-ідеалізований образ, оскільки князь не тільки воював з татарами, а й, за прикладом свого батька, осаджував їх на Подніпров'ї; це, зокрема, випливає зі скарги княгині Марії Трабської, з якою вона звернулася до Казимира, вимагаючи, щоб той повернув її батьківські землі в районі Остра, "што роздали князь Олєлько и князь Сємєн архимандриту пєчєрскому и боярам, и слугам, и сокольникам, и татарам києвским". Питання про долю цих татар, званих "Семеновими людьми", у 80 – 90-х рр. XV ст. неодноразово ставив Менглі-Гірей у переговорах з литовською стороною.

66

Тобто до сина Юрія Довгорукого Всеволода, котрий мав хрестильне ім'я Дмитро.

67

Пізніше Олена вважала, що саме вона спричинила загострення московсько-литовських взаємин на межі XV–XVI ст. "Со мною, – писала вона батькові, – всє лихо к ним (мешканцям руських земель ВКЛ – авт.) вышло: война, рать, засєданиє и жжєниє городом и волостєм, крови христианскоє розлитьє, жоны вдовами, дєти сиротами, полон, крик, плач, вопль". Однак цілком очевидно, що причини цих подій корінилися не в обставинах життя Олени у Литві. Укладаючи мир з Олександром у 1494 р., Іван III не збирався відмовлятися від своїх претензій на всі руські землі – це засвідчує, зокрема, його наполегливість у боротьбі за визнання Литвою титулу "государь всєя Руси".

68

Не варто й доводити, що інвективи Івана III з приводу того, що у Литовській державі "жєны от мужєй и дєтєй от отцов с животы (тут: майном – авт.) отнимаючи, силой покщают в римской закон (обертають на католиків – авт.)" були цілком голослівними. Відстань між реальними подіями зламу XV–XVI ст. та їх інтерпретацією московською стороною добре характеризують закиди Олександру, нібито він "вєлєл поставляти божниц[ы] римского закона в русских городах, в Полоцку и в иных мєстах". Єдиною підставою для цих закидів, за спостереженнями М. Крома, була поява бернардинського костелу в Полоцьку. Схильність Івана III до подібних "узагальнень" застерігає від спроб вбачати в окремому факті типове явище і тим більше поширювати його на всі "руські міста" ВКЛ.

69

Втім, у польських хроніках XVI ст. міститься анекдотичне (й позбавлене історичної основи) оповідання про образу, нібито завдану сіверським князям при дворі Казимира, і спровокований цим їхній перехід під владу великого князя московського. Це оповідання докладно відтворено в українському хронографі: "Скоро Иван Васильєвичь, царь московский, опановал вєликий Новгород, княжата сєвєрскиє до Ивана Васильєвича, до московского вєликого князя и царя, пристали, хочай нєвєликая была до оторваня причина, а то тая, жє гды до Вилня до кроля Казимира приєхали часу єдного тыє княжата, одвєрныє (вартові – авт.) нє хотєли их на покой до кроля пустити. А так єдин из них княжа упорнє ся допирал ввойти до кроля, ногу за порог пєрєсадил, а одвєрный, нє пускаючи єго, палєц єму ножный двєрми притиснул и зламал. Хочай за то одвєрный был скараный, бо шию єму утято (відрубано голову – авт.), єднак жє гнєв тых княжат тым нє был ублаганый, бо зараз з Вилня выєхавши, до князя вєликого московского поєхали, сами сєбє и князства єму свои поддали".

70

"Гомєй, Стародуб, Чєрнигов – с тыми трєма грады прєдаст князь Сємєн Иванович" (Київський скорочений, чи Волинський короткий, літопис).

71

Найідилічнішу картину намалював О. Лазаревський, котрий твердив, що "без будь-якої війни, лише через взаємне тяжіння споріднених народностей, Сіверська земля відділилася віл Литви та об'єдналася з Московською державою".

72

В цілому за перемирною грамотою 1503 р. Іван III отримав 19 міст (якщо брати до уваги й "Бєлоє з волостьми", перед якою в тексті угоди випущено слово "города"). Неясно, завдяки чиїй описці їх кількість "зросла" до 319 (!) – та цифра ця, попри її очевидну абсурдність, від часу до часу з'являється на сторінках наукових видань.

73

Глинський твердив, що "тот замяток, который жо [он] єсми вчинил, ни от кого стался, только от Фєдора Колонтаєва", який нібито сповістив його, що "на том нынєшнєм сєймє, што маєт быти в Вильни о громницах (2 лютого – авт.), всих нас Русь мают хрєстити в лядскую вєру, а хто бы нє хотєл пойти в лядскую вєру, тых мают стинати (карати на горло – авт.)". Сам Федір Колонтаєв відкидав будь-які звинувачення в поширенні цих панічних чуток.

74

Михайло Глинський (бл. 1470–1536 рр.) належав до тюркського з походження князівського роду, який дістав своє прізвище від Глинська на Сулі. Замолоду він служив західноєвропейським монархам, потім зробив блискучу кар'єру при дворі великого князя литовського Олександра, обійнявши, зокрема, уряд двірського маршалка (1500 р.) і отримавши численні земельні пожалування. Після смерті Олександра (19 серпня 1506 р.) становище Глинського помітно похитнулося: Сигізмунд І з намови литовських панів (передусім Я. Заберезинського) позбавив його майже всіх урядів. Втративши надію на їх повернення законним шляхом, Глинський у лютому 1508 р. вбив Заберезинського, а потім намагався здобути Ковно та Вільно. Поразка цих авантюр змусила його шукати підтримки великого князя московського Василія III, котрий пообіцяв передати йому всі волості й міста, які бунтівливий князь здобуде в Литві. Однак тому вдалося захопити тільки Мозир; московська підтримка виявилася незначною, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних коренів, прирекло його на поразку. Влітку 1508 р. Глинський разом із братами Іваном і Василем емігрував до Московщини, де отримав Ярославець і Боровськ. Водночас він не втрачав надії налагодити стосунки з Сигізмундом; красномовним свідченням цього є його лист громаді Гданська, в якому він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажання повернутися до Литви за умов отримання колишніх урядів і маєтностей (1509 р.). Однак ці його плани не реалізувалися, й надалі Глинський мав обстоювати московські інтереси. Він став ініціатором і активним учасником смоленських походів 1512–1514 рр. Хроністи навіть пов'язують з його іменем втрату Литвою Смоленська (1514 р.), мешканці якого піддалися Василію III нібито за намовою Глинського. Втім, того ж року князь зробив спробу втекти до Литви й був ув'язнений. Звільнений у 1527 р. у зв'язку з одруженням Василія III на його племінниці Олені, Глинський отримав у вотчину Стародуб Ряполовський. Активно включився у придворну боротьбу, через що знову потрапив до в'язниці (1534 р.), де невдовзі й помер.

75

Його автором традиційно вважають Спиридона-Саву (званого "за рєзвость єго" Сатаною) – тверича з походження, колишнього київського митрополита, висвяченого в Константинополі в 1475 р. Не прийнятий Казимиром і ув'язнений, він згодом опинився в Московській державі, де його було заслано до Ферапонтового монастиря. Глибоким старцем, у 91 рік, він написав послання до невідомої особи, знане в сучасному літературознавстві як "Послання про Мономахів вінець", що його складовою частиною й був згаданий родовід (разом із легендарною генеалогією великих московських князів).

76

Вітень – брат Гедиміна і його попередник на великокняжому столі.

77

Насправді Володимир Всеволодич звався Мономахом за матір'ю – "царицєю грєкинєю", котра, як гадають, була дочкою Костянтина IX Мономаха; той помер, коли онуку минуло два роки, й гадки не мав про передачу йому своїх імператорських інсигній, які в Московщині набули вигляду "барм Мономаховых и шапки". Першим ними був увінчаний онук Івана III Дмитро Іванович під час його коронації як співправителя діда в 1498 р.; взагалі ж ця "шапка золотая" відома з часів Івана Калити.

78

Йдеться про римського імператора Костянтина Великого (272–337 рр. н.е.).

79

Це порівняння Києва з Римом має поодинокий характер, чого не можна сказати про його ототожнення з Троєю, популярне в письменстві другої половини XVI–XVII ст. Започаткував цю літературну традицію Михалон Литвин, котрий, щоправда, видавав за Трою не Київ, а розташовану на р. Синюха Торговицю: "Вважається, що й Іліон, або Троя, колись знаходилась на Київщині, у родючих степах і мальовничих лісах. Тут можна побачити пам'ятники, від яких нині збереглися руїни, підземелля, гроти, мармурові плити й рештки міцних стін. Це давно покинуте, але дуже зручне для життя місце зветься нині Торговицею". У пізніших авторів київську Торговицю заступив самий Київ; це виразно засвідчує, що "троянська ідея" була античною алюзією Литвина, а не зафіксованою ним місцевою традицією." Риторичній манері" Михалона Литвина приписав цей образ і Ф. Петрунь, зауваживши: "Розшифрування красномовного, але дуже загального опису Литвина дає нам згадка документа 1673 р. про намір Дорошенка передати Торговицю туркам, "вєдая, что мєчєтєй бусурманских в Торговицє камєнныє столпы єсть"; надгробки мусульманські з написами відомі були тут і в XIXст.". Що ж до міфологеми "Київ-Троя", то її сприйняття було неоднозначним: поряд із тими, хто щиро вірив, що київський люд "і донині фрігійської давньої Трої марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже" (І. Домбровський), були й скептики, котрі доводили, що це "казка пуста" (С. Кльонович) і "Троя лежить у Малій Азії, близько 300 миль від Києва" (М. Груневег); решті ж для розв'язання проблеми походження Києва бракувало переконливих аргументів, як, наприклад, королівському секретареві Р. Гейденштейну, котрий відзначав: "Коли він був побудований, як давно існує, чи не сягає часів Колхіди та Енея – невідомо: закрили все давнина та байдужість істориків".

80

Показово, однак, що Київ, як і Константинополь, вважався "богоспасаємым градом"; чи не першим ужив щодо нього цю назву болгарський князь Іаков-Святослав, котрий у 1262 р. надіслав Кормчу книгу "прєосвящєнному архиєпископу Кириллу прєславного града Києва, учитєлю всєй Руси и свєтильнику цєрквам богоспасєнного града Києва". Паралель між Києвом і Константинополем виразно проглядає й у переказі про Михайлика, котрий переніс до Царгорода київські Золоті Ворота.

81

Водночас було б неприпустимим спрощенням вважати, що ці бажання набували характеру манії: зокрема, навіть у найближчому оточенні Івана Грозного було чимало прихильників мирного співіснування з Литвою на умовах збереження територіального статус-кво.

82

Зазначимо, що на підставі цієї грамоти брянський Свенський монастир був підпорядкований Печерській Лаврі у 1681 р.

83

Це змушує критично поставитися до зауваження Михалона Литвина про те, що "князь московитів отримує щорічно значні прибутки з тих володінь цього (Печерського – авт.) монастиря, які відійшли до нього" і "не поспішає повернути їх".

84

Щоправда, за версією хроніки Биховця, цей уряд передав йому під час Волоської кампанії 1497 р. Петро Янович Монтигирдович; однак науковцям ця звістка здається сумнівною.

85

У Волинському короткому літописі та творі Михалона Литвина цифрою 80 тис. оцінюються загальні втрати московського війська.

86

Того ж року Сигізмунд-Август був проголошений і королем польським, а в 1530 р. – коронований. Так склалася парадоксальна ситуація, коли в одній державі водночас були два королі Сигізмунди.

87

Крім знаку воєнного тріумфу, дослідники вбачають у цьому жесті символіку межових зарубок. Давньоруські літописи нічого не знають про згаданий вчинок Болеслава Сміливого, натомість приписуючи сину половецького хана Боняка Севенчу прагнення "сєчи в Золотыє Ворота, яко жє и отєц мой" (1151 р.).

88

На засіданнях сейму йшлося про те, що "московський цар наполегливо прагне оволодіти Києвом як колишньою столицею Русі". Паралельно їхні учасники відзначали, що мають "привілеї не тільки на Київ, а й на Вільно"; не важко помітити, що ці твердження корелювалися із заявами московських політиків про Литву як "отчину" Рюриковичів.

89

На жаль, через брак синхронних українських літописів немає прямих свідчень того, якою була реакція на акт унії на "повернених" Польщі землях.

90

Петра вважають і автором ідеї богообраності Москви, приписуючи йому пророцтво, яке він нібито виголосив, прохаючи Івана Калиту, щоб той побудував Успенський собор, де згодом поховали митрополита: "Ащє мєнє, сыну, послушаєши и храм Прєсвятоє Богородици воздвигнєши в своєм градє, и сам прославишися пачє инєх князєй, и сыновє, и внуци твои… и град сєй славєн будєт во всєх градєх русских, и святитєли поживут в нєм… и прославится Бог в нєм. Єщє жє и мои кости в нєм положєны будут".

91

У процедурі висвячення взяли участь архієпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський, туровський.

92

Йдеться про різне тлумачення у східній та західній християнських традиціях догмату троїчності Бога: за переконанням католиків, Святий Дух виходить від Бога-Отця й Бога-Сина, православні ж вважають, що тільки від Бога-Отця. Ця принципова розбіжність між християнами у сповіданні віри зветься догматом filioque (лат. "і сина").

93

Неясно, чому завдячує своєю появою пізніша традиція, згідно з якою Ісидор постраждав за свою екуменічну місію. Вперше зафіксована М. Мєховським (1517 р.), вона була доволі популярною на зламі XVI–XVII ст. Так, у творі італійського гуманіста Джованні Ботеро "Універсальні реляції" (1591–1592 рр.) повідомляється, що "Ісидор, митрополит з Києва, був на Флорентійському соборі й дуже допоміг у справі з'єднання з греками. Тоді ж зробили Ісидора кардиналом, і він повертався додому з піднесенням і запалом, щоб людей до істини привертати, але був скинутий з митрополитства й убитий русинами". Мартін Груневег, описуючи Софійський собор, зауважив, що "святий мученик Ісидор був тут архієпископом (тобто, у термінах православ'я, митрополитом – авт.)".

94

Цікаво, що, за спостереженнями Є. Белякової, історичним прецедентом і канонічним обґрунтуванням цього акту стало рішення собору литовсько-руських єпископів про поставлення митрополитом Григорія Цамблака: обстоюючи законність своїх духовних прерогатив у 1459 р., Іона покликався на наявне в соборній грамоті 1415 р. тлумачення першого апостольського правила.

95

Про попереднє листування Іони з Олельком, у володіннях якого розміщувалася митрополича єпархія, йшлося вище, на с. 127.

96

Щодо значення цього терміна див. с. 274.

97

Щоправда, у православній традиції він, разом з Ісидором, залишився "латынником, измєнником и ворогом цєркви всходной".

98

Саме тому воно відразу стало об'єктом гострої критики з боку православних полемістів, окремі з яких вдавалися й до суто філологічних аргументів, як, наприклад, автор "Перестороги", котрий писав: "… Книги замышляют, пишучи под датою старою, письмом старым, якобы колись тая згода (церковна унія – авт.) трвати смєла. Алє присмотрися в письмо, в самую рєчь, и знайдєш, жє хоть такиє письма старыє замышляют, алє рєчь всє Потиєва, як бы сам мовил. При том знайдєш там слова, вєка тєпєрєшнєго людьми уживаємыє, которых старыє прєдки наши нє уживали". Характерно, що ставлення до послання змінювалося разом із конфесійною орієнтацією: так, будучи православним, Мелетій Смотрицький порівнював його з "Костянтиновим даром", а перейшовши на бік уніатів, почав наголошувати на існуванні ще одного списку послання, нібито знайденого поблизу Острога.

99

Втім, нижче у посланні відзначається, що "Дух нє рождєн, но исхождєн от Отца". Той факт, що тут немає згадки про Сина (якщо тільки вона не є пізнішим текстуальним дефектом), має свідчити про поверхове сприйняття православною ієрархією ВКЛ католицьких доктрин.

100

Загальне ставлення Гедиміна до різних конфесій ілюструє його вислів: "Нехай християни шанують свого Бога по-своєму, русини – по-своєму, поляки – по-своєму, а ми шануємо Бога за нашими звичаями, й у всіх один Бог". Водночас сумний досвід спілкування з хрестоносцями переконав його у перевагах язичництва, оскільки ці "благочестиві" християни насправді були носіями "несправедливості, насилля, жорстокості, безчестя й зловживань".

101

Цікаво, що в XV ст. тереном місіонерства була навіть віддалена Сіверщина, де за часів порядкування Свидригайла діяли два домініканські кляштори – у Чернігові та Новгороді-Сіверському. Втім, навіть у значно більше "освоєному" домініканами Києві католицька громада була невеликою, а в заснованому ними монастирі наприкінці XVI ст., за даними М. Груневега, мешкало всього чотири ченці.

102

Нагадаємо, що саме в удаваній християнізації звинувачували литовців і їхнього володаря хрестоносці (зрозуміло, керуючись власними політичними цілями). І хоч Вітовту, зрештою, вдалося відкинути ці звинувачення, елементи двовірства зберігались у Литві навіть у XVI ст.

103

Цікаво, що його так звана Касіянівська перша редакція, створена на замовлення Акакія, намісника митрополита Іони, котрий називав його "старцєм из своєй кєлии", з'явилась у 1460 р., коли в литовсько-руських єпархіях уже порядкував Григорій Болгарин; тож разом із Акакієм вона майже відразу потрапила до Москви, де вже у 1462 р. була скопійована в тутешньому Вознесенському монастирі.

104

Сліди цього масового переселення збереглись у деяких єврейських прізвищах, похідних від назв німецьких міст: Епштейн (від Еппштайна), Авербух (від Ауербаха), Гальперин (від Хайльбронна) тощо.

105

Зауважимо, що назва "жиди" в окреслений період була загальновживаною і не мала пейоративного відтінку.

106

Втім, у XVI ст. відродилися не всі єврейські громади. Зокрема, згадки про київську, відому своєю ученістю, надалі зникають із джерел. Можливо, це було наслідком якоїсь спеціальної заборони – на зразок тієї, що діяла в Кам'янці-Подільському в XV ст. Документально ця заборона фіксується указом Сигізмунда III (1619 р.), де зазначається, "что в том мєстє Києвє и пєрєд тым жиды никогда нє живали, иж (оскільки – авт.) им нє вольно было".

107

Гадають, що на кінець XVI ст. загальна кількість польсько-литовських євреїв становила 100 тис. чоловік. Щоправда, на території України в середині того ж століття єврейські громади були відносно нечисленними: згідно з ревізією 1552 р., на Волині кількість єврейських осель у найбільших містах коливалась у межах 30–50 будинків; серед сільського населення трьох київських повітів (Житомирського, Канівського і Мозирського) євреї становили близько 1 %.

108

Рос. "жидовствующие"; перекладається й як "ожидовілі", що не є принциповим, оскільки цей термін суто історіографічний (сучасники називали таких людей "новгородськими єретиками"). Що ж до походження єресі, то її канонічна, "київська", версія подеколи ставиться під сумнів, як і факт існування Схарії, котрого Я. Лур'є вважав "витвором" Йосифа Волоцького.

109

Бортництво було промислом, поширеним на всій території Східної Європи в зоні Лісу й Лісостепу. Мед і виготовлені з нього продукти посідали важливе місце в структурі харчування східного слов'янства; високо цінувався віск. Відповідно, добування дикого меду охоронялося нормами феодального права як у Давній Русі, так і пізніше, за литовської доби, коли того, "хто со пчолами дєрєво посєчєть", карали шибеницею. У XV–XVI ст. бортні землі нерідко виступали як самостійні господарські об'єкти – предмет пожалувань великих литовських князів.

110

Сіль привозили з Північного Причорномор'я й Криму, де її видобували з соляних озер і лиманів. На заході українських земель джерелом солі виступали її промислові розробки в Коломиї, Дрогобичі, Солотвині.

111

Вироби з найкращих його сортів подеколи передавались у спадок кільком поколінням нащадків.

112

Значення цієї комунікаційної артерії підкреслював Р. Гейденштейн (1596 р.): "(У Києві – авт.) є чимало купців, які займаються торгівлею з Москвою. Дуже вигідну торгівлю здійснює Київ по Дніпру й Десні, що впадає в Дніпро за милю від Києва. Тубільці називають її другою половиною Дніпра, така вона глибока".

113

Ненатлий – (діал.) ненаситний.

114

Порівн. із пізнім російськомовним аналогом: "Сим молитву дєєт, Хам пшєницу сєєт, Яфєт власть имєєт".

115

Вже наприкінці 1519 р. Махмед-Гірей покликався як на причину тогорічного татарського набігу (закінчився поразкою польсько-литовського війська на чолі з Костянтином Острозьким при Сокалі) на виправу козаків на Очаків.

116

Очевидно, вона є даниною не тільки мученицькій смерті князя, закатованого за наказом Сулеймана Пишного у 1563 р., а й особистим якостям Вишневецького, які приваблювали до нього сучасників. Небайдужість до долі князя продемонстрував навіть мало схильний до сентиментів Іван IV. Ще в 1563 р. його посли говорили про Вишневецького в Литві: "Притєк он к государю нашєму, как собака, и потєк от государя, как собака жє" (хоч потайки й мали дізнатись, чим пожалував авантюрника після повернення на батьківщину Сигізмунд-Август), "и живєт при королє ли, и в какой вєрстє дєржит єго у сєбя король". Однак, дізнавшись про смерть князя, Іван IV передав брянському Свенському монастирю низку маєтностей на помин душі Дмитра Вишневецького та двох його слуг – Конона й Івана.

117

Актуальність цієї ідеї в XVI ст. засвідчує проект організації оборони українських земель, запропонований у 1594 р. київським католицьким єпископом Й. Верещинським. За його задумом, на Задніпров'ї мав постати рицарський орден чисельністю 5-10 тис. чоловік, котрий водночас був би чимось на зразок воєнної школи для шляхетської молоді з усієї Речі Посполитої.

118

Пізніше їх було названо реєстровими, бо вони фіксувались у спеціальному списку – реєстрі.

119

Ще на початку XVIII ст. козацький літописець Григорій Грабянка виводив ці привілеї від козарів – гаданих предків козаків, войовничого народу скіфського походження; перевівши дану проблему в етнічну площину, він стверджував, що козаки "бяху от воинского чина отдрєвлє и мєчєм упражняхуся, а нє роботным игом".

120

Дослідник, зокрема, нагадав слова одного з князів: "Лєпши бы мнє смєрть, а нє Курскоє княжєниє".

121

Власне, у білорусько-литовських літописах йдеться про заснування цих міст Коріатовичами, до появи яких "в Подольской зємлє нє было ни одного города – ни дєрєвом рублєного, а ни камєнєм будованого". Тенденційність цієї звістки очевидна з огляду на існування названих міст у XII–XIII ст.; найімовірніше, літописець мав на меті максимально піднести роль Коріатовичів у загосподаренні Поділля.

122

Сумну картину цілковитого спустошення українських земель змальовує акт надання Олелька Володимировича своєму бояринові Олехну Сохновичу, котрому жалувалися "городищє староє над Днєпром Покалаурово, сєлищє Булачин, сєлищє Круглоє, сєлищє Сошниково… и к тому три городища за Днєпром: Бусурмєнскоє, Ярославскоє, Сальково з озєрцом Липовым, а сєлищє Процєво, а другоє имєниє – сєлищє Бєлки, Мохнач, сєлищє Вєприки, сєлищє Островы над Ирпєнєм и Унавою, сєлищє Махновщина, а зємлю над Здвижєю Мєлєховщину, а над Тєтєрєвью Трудєнєвщину и Тригубовщину, а на Росавє в полє два городища – Полствин и Кузяков". Наявне в тексті документа застереження ("а пак ли бы на котором сєлищи люди осєли, то тыє люди мают быти послушны" Олехну та його нащадкам) свідчить про те, що окреслені обшири були абсолютною пусткою ще перед татарськими погромами кінця XV ст.; пізніші документи унаочнюють, що вони залишалися такими й у першій чверті XVI ст.

123

Зокрема, охрещення за православним обрядом розцінювалось як перетворення на "Русина". Це добре ілюструє легендарне оповідання про литовського князя Гинвіла, котрий одружився з дочкою тверського князя Бориса, для чого "окрєстился в рускую (православну – авт.) вєру, и дали єму имя тєстя єго, князя твєрского – Борис. И тот Гинвил, нарєчєнный Борис, вчинил город на имя своє на рєцє Бєрєзыни и назвал єго Борисов. И будучи єму русином, был вєльми набожєн". Аналогічна метаморфоза зафіксована в "Тератургимі" Афанасія Кальнофойського: після переходу в православ'я уродженець Помор'я кальвініст Мартін став "східної церкви слухняним русином".

124

Заради справедливості відзначимо, що й сама Польща тривалий час користувалася репутацією "варварської землі", заселеного простим народом суворого краю, "де по замерзлих водах морів пробігає сарматський селянин" у пошуках бурштину (так наприкінці XV ст. характеризував Польщу "німецький Горацій" Конрад Цельтіс). Ця "сарматська" термінологія Цельтіса не була випадковою, оскільки в Європі від часів раннього середньовіччя усталилась думка про слов'янський світ як Птолемеєву Європейську Сарматію, що простягалась від польсько-німецьких кордонів до Танаїсу (Дону); у XV–XVI ст. ці уявлення розвинулись у так званий сарматизм – суто польський паросток "яфетичної" теорії походження слов'янства.

125

Одне зі своїх послань Іван Вишенський адресував "христианам Малой России – братству Львовскому и Вилєнскому". Захарія Копистенський у "Палінодії" писав: "Россия Малая… то єсть Києв и Литва".

126

До речі, ця "білоруська мова" (Й. Рутський у листі до Риму називав її не більш відмінною від мови "московитів", ніж говірка мешканців Бергамо відрізняється від тієї, якою розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині – грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали.

127

Фактично можна стверджувати тільки те, що до їхньої першої редакції, яка постала у Смоленську в середині XV ст., доклав рук киянин, котрий, як уже відзначалося, "был млад", коли пішов із життя Скиргайло.

128

Очевидно, йдеться про усну традицію, зафіксовану в XIX ст. на Поліссі: нібито колись Чорне море сягало Пінська й відступило тільки тоді, коли якийсь київський князь розкопав гори.

129

Ця традиція збереглась і після фактичної ліквідації єдності загальноруської митрополії: у заключній редакції Кормчої книги Вассіана Патрикеєва (20-і рр. XVI ст.) міститься посилання на "Правила" чернігово-брянського єпископа Євфимія, "что вывєз их из Брянска с собою" у 1464 р., коли відмовився визнавати духовний авторитет Григорія Болгарина й емігрував до Москви.

130

Цикл "семи вільних мистецтв" складався з граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії.

131

Сутність першого південнослов'янського впливу визначає знайомство з давньо-болгарською літературою після прийняття християнства, на зламі X–XI ст.

132

Якщо, звичайно, не тлумачити цей термін не в його загальноцивілізаційному значенні, а лише як "культурно-національне піднесення українських земель". Дослідники, які сповідують такий підхід до даної проблеми, вбачають ознаки Відродження й у відбудові Семеном Олельковичем Успенського собору, і в поширенні на теренах України середньовічних ворожильних книг (типу "Лопаточника", за допомогою якого ворожили на баранячій лопатці, чи геомантичної "Рафлі"), і в появі згаданих вище нових редакцій Києво-Печерського Патерика, що їх "можна трактувати як замилування власною старовиною, чим і характерне Відродження у вузькому значенні цього слова" (природно, що сама ця "старовина" водночас тлумачиться як "власна античність, якою для України була Київська Русь", а східнослов'янська культурна традиція розглядається як "рівноправна з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу – греко-візантійською і римською").

133

Зокрема, цілком вірною є його інформація про існування в Києві узгір'я, переїзд по якому приховує в собі небезпеку втрати майна на користь скарбниці, якщо при цьому поламається візок. Йдеться про звичай, згідно з яким "которыє купцы коли єдут с Києва и возы свои товаром тяжко накладывают для мыта, ижбы возов мєньшєй было (тобто щоб зменшити суму митного збору, яким обкладалися візки з товаром – авт.); и в которого купца воз поломится с товаром, на одну сторону по Золотыи Ворота, а на другую сторону – по Почайну рєку (тобто в територіальних межах тодішнього Києва – авт.), ино тот воз с товаром биривали (тут: конфісковували – авт.) на воєводу києвского".

134

Про "рибну ріку Тур" згадував і Герберштейн; її ототожнюють з річками Турія чи Прудок.

135

Афанасій Кальнофойський пояснив у своїй "Тератургимі" (1638 р.), що Чобітком "даремно зве простолюд" Іллю Муромця, похованого у ближніх печерах. Він іронізував над тими, хто славетного героя минувшини "титулує невідомо яким Чобітком (дивно, що не Бріареєм)", і ставив оповідання про нього в один ряд із вигадками про те, що київські печери проходять під Дніпром і сягають Москви.

136

Очевидно, й цього разу Лясота занотував усну традицію, пов'язану з похованням в одній труні преподобних Феофіла та Іоанна. Симптоматично, що цей факт витлумачувався в категоріях досить поширеного в Україні звичая побратимства, про який С. Кльонович писав у своїй "Роксоланії":

Не лише рідних братів на Русі ти зустрінути можеш,

Зближує їх не лише спільної крові зв'язок.

Часто буває, що словом два руси єднаються твердо,

Руку подавши, навік рідні вони відтепер…

При вівтарах присягають на вічне вони побратимство,

Клятвою часто також скріплюють дружній зв'язок.

Руси в подружжі своєму, бува, розлучитися можуть,

Та побратимства зректись – зовсім нечувана річ.