Україна: історія

ПОСТСКРИПТУМ

У 1987 році, коли я закінчував писати цю книгу, становище на Україні, як і в усьому Радянському Союзі, було вкрай неясним. Боротьба між прихильниками старого режиму й реформаторами тільки-но розпочиналася, і важко було передбачити, куди схиляться шальки терезів.

Певна річ, чимало аномалій, притаманних українцям як нації, на яких я наголошував у своїй книзі, продовжують існувати й досі. Маю на увазі відсутність реального суверенітету, убогість потенційно багатої країни, занепад мови та національної культури тощо. Але сьогодні, після драматичних серпневих подій 1991 p., вже набагато легше усвідомити вагомість сучасного історичного моменту.

Як згадувалося вище, метою перебудови було модернізувати радянську систему, аби зберегти її. Але оскільки нововведення загрожували інтересам партійного апарату, його представники почали блокувати їх усюди, де можливо. На архіконсервативній Україні Щербицького це проявилося з особливою силою. Разом із тим вплив політики гласності був негайним та ефективним. Задумана з метою відновлення довір'я до режиму .і спонукання бюрократичних структур до активних дій, гласність привела до наслідків, яких Горбачов ніколи не очікував. Одне слово, гласність дійовіше проявилася у справжньому вибухові довгий час затамованих національних прагнень, ніж у формуванні підтримки для економічних реформ.

На Україні першу велику хвилю критики існуючої системи викликало широке невдоволення урядовим трактуванням чорнобильської катастрофи. Особливе обурення було спрямоване проти злочинної безпечності, з якою московські бюрократи та їхні колеги у Києві приймали рішення, що завдали трагічної шкоди населенню України. До того ж чорнобильське лихо відкрило людям очі на інші екологічні злочини — забруднення повітря, пересихання річок, зневоднення грунтів тощо. Жахливий стан навколишнього середовища, як і винищення населення у 1930—1940-х роках, великою мірою спричинили демографічний спад. Наприкінці 1980-х років стало відомо, що Україна є єдиною республікою, де смертність населення переважає народжуваність. Під тиском цих фактів навіть найлояльніші радянські громадяни засумнівалися у цінностях системи, в якій вони жили.

Із загостреним почуттям критицизму українці зосередились і на інших вадах. Зокрема, падіння статусу української мови спонукало провідних українських письменників не тільки до більш сміливих виступів задля виправлення становища, але й до заснування 11 лютого 1989 р. Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка — першої широкомасштабної організації в республіці, що перебувала поза партійним контролем. Одним із важливих наслідків численних дискусій та суперечок навколо цих проблем стало те, що чимало відомих письменників висунулися на чільне місце серед критиків існуючого стану речей взагалі.

Невдовзі розпочалися спроби заповнити численні «білі плями» української історії. Але це робили не історики, а знову-таки письменники і журналісти, які почали обговорювати теми, що довгий час були під забороною. Найбільш вражаючим прозрінням була правда про голодомор 1932—1933 pp., який радянська історіографія намагалася стерти з людської пам'яті. Разом із цим з'явилися повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 1930—1940-х роках. Усвідомлення міри фальсифікації недавньої історії України збудило інтерес і до багатьох явищ далекого історичного минулого. Зросло зацікавлення козацтвом як суто українським феноменом; спроби Мазепи розірвати з Москвою почали розглядатися скоріше як акт патріотизму, аніж як уособлення віроломства; боротьба українських урядів у 1917—1920 pp. за незалежність стала втіленням легітимних національних прагнень; навіть відверто антирадянська боротьба УПА здобувала зростаючі симпатії населення, особливо у західних областях.

Водночас із національно орієнтованою інтерпретацією українського минулого на хвилі широкої підтримки піднялася і національна символіка. На превелике обурення можновладців український національний жовто-блакитний прапор і гімн «Ще не вмерла Україна», офіційно суворо заборонені, почали з'являтися і лунати щораз частіше навесні 1989 р.— спочатку на Західній Україні, а згодом і в Києві. Багато українців прикріпили на свої груди національний символ — тризуб. Певною мірою національні символи немовби здійснювали подвійну функцію: вони були ознакою підтримки національного відродження і водночас зневаги до радянської системи.

Протягом 1989 р. повільно, але постійно наростаючий потік змін на Україні просунувся від сфери словесної критики до сфери політичних дій та сягнув критичної точки. Головний прорив було здійснено під час виборчої кампанії до союзного з'їзду народних депутатів, яка закінчилася 26 березня. За західними стандартами вибори на Україні навряд чи були вільними — мали місце і виборчі махінації, і залякування з боку партійного апарату. Незважаючи на це, «номенклатурні» кандидати зазнали чимало болючих поразок. У той же час спроби партапарату маніпулювати виборцями викликали глибоке обурення і підвели його опонентів до усвідомлення необхідності більш дбайливої підготовки до наступних виборчих кампаній.

Цього ж року «неформали», тобто різноманітні незареєстровані організації, розмножилися у великій кількості по всьому Радянському Союзу. Як і слід було очікувати, «неформали» на Україні, такі як Українська Гельсінкська спілка, «Товариство Лева», «Зелений світ», були більш активними у західних областях. А на початку 1989 р. члени цих організацій, підтримані київськими письменниками, заявили про створення Народного руху України за перебудову (згодом — Рух). До часу, коли ця організація провела 8—10 вересня 1989 р. свій установчий з'їзд у Києві, вона мала близько 280 тис. членів і щоденно зростала. Її програма обстоювала ідею суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, наголошувала на екологічних проблемах і підтримувала демократизацію політичної, суспільної і економічної системи. Особлива увага зверталася на необхідність солідарності всіх етнічних груп на Україні. Як наслідок, чимало росіян, євреїв і представників інших етнічних меншостей стали прихильниками цієї програми. Отже, Рух заявив про себе не як вузько націоналістична, а як широка соціальна, політична і національна течія. З появою Руху на Україні створилася докорінно нова політична ситуація: вперше від утвердження радянського режиму пролунав виклик монополії комуністичної партії на владу.

Хоча народна підтримка Руху швидко наростала, його осередки розташовувалися здебільшого на Західній Україні та у середовищі київської інтелігенції. У Східній та Південній Україні — регіонах, які партапарат і далі тримав у покорі, прихильників Руху було обмаль. Щоб поширити свій вплив, Рух звернувся до нового феномена доби гласності — масових демонстрацій. Перші такі демонстрації, які збирали від 50 до 200 тис. людей, відбулися у 1988—1989 pp. у Львові. Надалі вони стали частим явищем у Києві та інших містах України. Однак найбільшим був людський ланцюг, організований Рухом у день відзначення роковин Злуки У HP і ЗУНР — 21 січня 1990 р. У цій маніфестації, що простягнулася від Львова до Києва, брали участь близько 800 тис. чоловік.

Але Рух був не єдиною масовою демократичною течією, що з'явилася на Україні. У липні 1989 р. шахтарі русифікованого Донбасу провели масовий страйк, спрямований, зокрема, проти привілейованого становища комуністичної партії, що згодом охопив 250 тис. робітників. Спочатку донбасівці неохоче вступали у спілку з Рухом, вважаючи його надто націоналістичним. Але згодом — під час політичного страйку влітку 1990 p.,— завдяки прикладу більш національно свідомих шахтарів Львівської області розбіжності між шахтарями і Рухом зменшилися і вони знайшли спільну мову.

В атмосфері безпрецедентної активності Україна готувалася до своїх перших порівняно вільних виборів до парламенту і місцевих Рад, що відбулися в березні 1990 р. Здебільшого претендентами висувалися, з одного боку, «неформали» з новоствореного Демократичного блоку (він включав Рух, Українську Гельсінкську спілку, екологічні та інші організації), з іншого — кандидати від комуністичної партії. Останні переважали у засобах інформації, мали впливові позиції та великі фінансові ресурси. Демократи в свою чергу володіли наступальною ініціативою та спиралися на масовий ентузіазм та наростаючі антикомуністичні настрої.

Результати виборів були неоднозначними. Як і очікувалося, комуністи здобули більшість місць. Але й Демократичний блок мав успіхи, особливо на Західній Україні (де він переміг майже в усіх округах) і в Києві. Серед обраних були недавні політичні в'язні: Левко Лук'яненко, Вячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець. Таким чином, з 450 місць у парламенті близько чверті відійшло до Демократичного блоку, однак комуністи контролювали більшість.

Незважаючи на певну перевагу, комуністи вперше зустрілися з легальною парламентською опозицією, що їх досить-таки збентежило. Й насправді, утворення нового парламенту стало подією великої історичної ваги. Перед тим ЦК Компартії України був головним інститутом політичної влади в республіці. Тепер Україна, як і інші країни світу, мала парламент, де обрані народом депутати, перебуваючи під допитливим наглядом громадськості, мали б представляти інтереси своїх виборців. І саме цей інститут тепер почав перебирати всю політичну владу в країні.

Використовуючи ейфорію цієї хвилини, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті: 16 липня 1990 р. з його ініціативи було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, яка формально проголосила наміри її населення самому вирішувати свою долю.

Радикальні зміни на інших ділянках найбільше проявилися у релігійному житті. За умов різкої втрати привабливості комуністичною ідеологією релігійне життя швидко відроджувалося. На Західній Україні греко-католицька церква вийшла з «катакомб» і вимагала повернення свого попереднього статусу. Вона мала поважні причини для впевненості в успіху. Щораз зростаюча кількість західних українців — і молодих, і старших — відкрито поверталася до свого традиційного обряду. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія на чолі з єпископом Володимиром Стернюком скликала синод, який проголосив легалізацію українського греко-католицизму і висунув вимогу повернення його майна. У цей час близько 1500 західноукраїнських парафій повернулися до, греко-католицизму, а у квітні 1991 р. новообрана демократична Львівська міська рада, незважаючи на голосні протести православних, передала Святоюрську кафедру греко-католикам.

Побоюючись втратити грунт під ногами в час відродження національної самосвідомості на користь греко-католиків, «номенклатурна» Російська православна церква на Україні в січні 1990 р. перейменувала себе на Українську православну церкву, але залишилася під владою московського патріарха. Однак незабаром вона зіткнулася з іншою загрозою — навесні 1990 р. відновилася Українська автокефальна православна церква, заборонена від 1930-х років. На своєму синоді в червні клір, який відійшов від Московського патріархату, обрав Мстислава Скрипника, провідника УАПЦ на Заході, своїм патріархом. Отже, як і на політичній арені, плюралізм став фактом релігійного життя.

Призвичаївшись до системи, яка зберігала відносний порядок, піддавалася прогнозуванню і постійно контролювалася, комуністи заціпеніло і приголомшено реагували на розвиток подій у 1989 і на початку 1990 р. До того ж їхні справи, здавалося, дедалі гіршали. 28 вересня 1989 р. хворий Щербицький остаточно зійшов зі свого посту і незабаром помер. Надії комуністів на те, що його наступник Володимир Івашко зможе стабілізувати ситуацію, зникли, коли в липні 1990 р. він несподівано покинув українську компартію задля вищої партійної посади в Москві. Леонід Кравчук, колишній секретар ЦК з питань ідеології, був обраний головою республіканського парламенту, а Станіслав Гуренко став лідером республіканської компартії. Тим часом тисячі її членів стали виходити з цієї здеморалізованої організації. Наростаюча неприязнь народу до партії, яку щораз більше звинувачували у паразитизмі, вилилася в демонтажі численних пам'ятників Леніну на Західній Україні.

Однак, незважаючи на такий розвиток подій, які в усьому похитнули позиції номенклатури, було цілком зрозуміло, що комуністи й надалі контролюють всі важливі рівні влади в суспільстві. Тому коли 2—17 жовтня 1990 р. студенти провели в Києві голодування на підтримку українського суверенітету і домоглися відставки голови республіканської Ради Міністрів Віталія Масола, апарат вирішив, що настав час контрнаступу. Ознакою нового «твердого» курсу став, зокрема, арешт за явно надуманим звинуваченням Степана Хмари — депутата з Західної України, відомого своїми радикальними поглядами.

Тим часом серйозні недоліки, вміло загострені і використані партапаратом, ослабили табір прихильників змін на Україні. Після перших успіхів Рух через слабку організацію, відсутність свіжих ідей та міжусобиці почав утрачати наступальну ініціативу. До того ж поява багатьох політичних партій певною мірою сприяла розпорошенню демократичних сил.

Опоненти українського суверенітету також використовували той факт, що протягом століть українці не мали змоги виробити почуття національної солідарності й територіальної єдності. А отже, їм було неважко зіграти на відмінностях поміж Східною і Західною Україною. У зрусифікованому Донбасі, а також у так званій Новоросії залунали голоси на захист ідеї відокремлення від України. У Закарпатті почали поширюватися думки про те, нібито місцеве населення є русинами, а не українцями. А Крим, здебільшого російський і повністю контрольований консерваторами, в той час проголосив свою автономію.

Навіть відродження релігійного життя мало певні негативні наслідки, оскільки відновилися давні сутички поміж греко-католиками та православними. Найгостріші конфлікти відбулися у західному регіоні, де питання збереження православ'я чи повернення до греко-католицизму часто розколювало церковні громади. Наростало напруження і в рамках православної церкви — в той час як одні вступали до відновленої УАПЦ, інші залишалися вірними підзвітній Москві Українській православній церкві.

Наприкінці 1990 і на початку 1991 р. не викликало сумнівів те, що ейфорія, оптимізм і активність, які характеризували попередні роки, значно спали, їх заступили побоювання щодо різкого погіршення економічної ситуації, яке чимало комуністів тлумачили як наслідок горбачовської політики. Тривожна двоїстість охопила багато аспектів життя на Україні і загалом в СРСР.

З одного боку, було очевидним, що п'ять років гласності спричинилися до епохальних змін. Дедалі більше людей визнавали, що комуністична ідеологія, цей наріжний камінь радянської системи, зазнала остаточного краху. Це ставило під сумнів правомірність претензій компартії на керівну роль у суспільстві і контроль над більшістю його багатств. Система ринкової економіки стала розглядатися зі зростаючою прихильністю. Відродження національної самосвідомості з антицентристським спрямуванням було добре помітним на Україні та в більшості республік. Але найбільш важливим убачається поступове зникнення психології страху, яка колись дозволяла меншості тероризувати більшість.

З другого ж боку, радянське суспільство майже не просунулося вперед на шляху конкретних структурних змін. Як зазначалося вище, комуністи й надалі переважали у соціальному, економічному й політичному «істеблішменті». Вони перебували у, здавалося б, безпрограшній ситуації: за мінімальних реформ вони зберігали здатність повернути свої привілейовані позиції, а у випадку введення ринкових відносин їхнє становище давало їм можливість мати й тут переваги. Непохитною залишалася тиранія бюрократії. Пусті полиці крамниць зустрічали роздратованих споживачів. А ціни на всі товари й наявні послуги продовжували зростати до тривожного рівня. Не було дивним, що велика частка населення, особливо менш освічені робітники і селяни (не згадуючи вже про «твердолобих» комуністів), здавалося, була готовою схвалити повернення до старого курсу.

Однак позитивні зрушення невпинно продовжувались. Підтримка української суверенності проявлялася у чимраз ширших колах. У притаманній йому обережній і обачливій манері Леонід Кравчук почав виступати за перехід до самоуправління. В парламенті маленька, але дедалі зростаюча фракція депутатів, так званих суверен-комуністів, стала новітньою версією «націонал-комуністів» 1920-х років. До того ж, як показав березневий референдум 1991 p., навіть чимало росіян та інших неукраїнців у республіці не мали б нічого проти суверенності, якщо б вона змогла підняти рівень життя.

У міжнародному плані також відбулися підбадьорюючі зміни. Поколіннями світ з твердою постійністю мовби не помічав України та українців. Але коли ставало все очевиднішим те, що СРСР розпадеться на складові частини, домагання його другої за величиною республіки викликали щораз більшу увагу. Це відбилося, зокрема, у візиті американського президента Джорджа Буша до Києва у липні 1991 р.

Все ж таки влітку 1991 р. відчуття загальної апатії було дуже помітним. Економіка перебувала в критичному стані, наростали сумніви щодо її спроможності нагодувати населення найближчої зими. Тим часом у політичному календарі України вимальовувалися обриси трьох ключових проблем: розробка нової конституції, вибори президента і, що найважливіше, проблема нового союзного договору, який би передавав республікам значно більшу владу в докорінно перебудованому і децентралізованому Союзі. Вагомість запропонованого союзного договору для України важко було б перебільшити: постало питання, чи зможе Україна стати повноцінною, суверенною і незалежною державою. Те, що незабаром буде прийняте переломне, вирішальне рішення, було очевидним. Але неясним залишалося те, хто зможе його прийняти і яким воно врешті буде.

19 серпня 1991 р. комуністичні послідовники «твердого» курсу здійснили відчайдушну спробу державного перевороту. Інтернування Горбачова в Криму, створення так званого Державного комітету з надзвичайного стану, який за підтримки своїх прихильників у комуністичній верхівці, армії та КДБ перейняв би контроль над союзним урядом,— усе це мало на меті зберегти, наскільки це можливо, старий порядок.

Плани змовників одразу ж зіткнулися з рішучою протидією російського президента Бориса Єльцина та його прихильників у Москві. На відміну від них Леонід Кравчук дотримувався обережної, невизначеної політики: оголосивши, що надзвичайний стан не стосується України, він все ж не зайняв позиції, відкрито ворожої до ДКНС. Уже 21 серпня стало зрозумілим, що спроба перевороту не вдалася. Але, незважаючи на свою короткочасність, ця подія мала далекосяжні наслідки.

По суті, спроба перевороту додала росту процесам, які мали б бути припинені. Вона повністю скомпрометувала оборонців старого порядку і особливо комуністів. Крім того, непорушні засади радянського (і російського) централізму, які дозволяли невеликій кремлівській кліці вирішувати долю багатьох націй, також зазнали краху. Одне слово, завдяки поразці перевороту фундаментальні підвалини радянського режиму перестали існувати.

І Україна зробила крок, який промовисто підкреслив це: 24 серпня 1991 р. республіканський парламент майже одностайно прийняв Акт про незалежність України. Одна за одною інші республіки зробили те ж саме. А у вересні з СРСР формально вийшли прибалтійські держави. У Москві Горбачов, а невдовзі Кравчук у Києві зреклися керівних посад у партії. У ці ж дні за співучасть у спробі перевороту діяльність комуністичної партії була припинена. Стало очевидним, що існування збудованих Леніним структур наблизилося до кінця.

Українці, як і інші народи колишнього Союзу, як і, зрештою, весь світ, ясно побачили, що закінчується ще одна історична епоха.

На початку цієї книги ми зазначали, що бездержавність і чужоземний контроль над соціально-економічними процесами на Україні будуть центральними темами нашої оповіді. Вони й справді великою мірою допомагали пояснити, чому така багата країна була постійно убогою і нещасливою, чому почуття національної ідентичності було таким слабким серед українців і чому вони були практично непомітними у світовій спільноті. Сьогодні Україна стоїть на порозі здобуття повноцінної державності, остаточно перебирає контроль над своєю долею і входить як визнаний член у сім'ю цивілізованих країн світу. Це велика підстава для надії й віри в те, що майбутнє нації буде значно світлішим, ніж її минуле.