Україна у революційну добу. Рік 1917

І. ЛЮТНЕВИЙ ВИБУХ: УКРАЇНСЬКЕ ВІДЛУННЯ

1917 рік прийшов, як приходили до того й інші роки — в очікуваннях, сподіваннях, надіях. Хіба що тривог було більше, а безтурботної, веселої радості — менше, ніж звичайно. Та те зрозуміло — продовжувалась світова війна, перша світова війна, кінця якій не було видно. Сотні тисяч, мільйони людей гинули, залишались навіки каліками, ще більше — зазнавали небачених бідувань. І, здавалось, жодна сила не в змозі щось кардинально змінити, перервати вселенське безумство.

Не справджувались розрахунки на революційний вибух, який пророкували політичні партії. Багато хто зневірювався, час від часу впадав у відчай. Навіть лідер чи не найрадикальнішої організації — більшовиків — Володимир Ленін в перші дні нового року, з одного боку, закликав не обманюватись тодішньою "гробовою тишею в Європі", а з іншого — не вірив, що його поколінню вдасться дожити "до вирішальних битв… прийдешньої революції"[1].

Що вже й говорити про поміркованіші сили й елементи?!

Вкрай знекровлені після поразки Першої російської революції партії меншовиків, есерів, національних організацій подібного спрямування зазнали нових нищівних ударів за законами воєнного часу, хоч у більшості підтримали урядову політику, стали "оборонцями". Однак еволюція "вправо" все-одно не рятувала, залишаючи майже примарні надії на виживання.

Партії ліберальної орієнтації (кадети, прогресисти, земці та ін.) почувалися також дискомфортно, щоденно остерігаючись з боку царизму неприємних, непередбачуваних "сюрпризів".

Навіть промонархічні сили ("октябристи", весь "правий блок" у Державній думі) не мали причин для оптимістичних поглядів на перспективу. Не розрядило ситуацію вбивство наближеними до царя особами (великий князь Дмитро Павлович, князь Ф.Юсупув, один з правих думських лідерів — В. Пуришкевич) пройдисвіта Г.Распутіна, що користуючись особливим покровительством цариці, згубно впливав на політику двора. Та й щодо самої цариці Олександри Федорівни-принцеси Гессенської дедалі ширилося невдоволення, множилися чутки щодо її зв'язків з німецькими родичами як однієї з прямих причин воєнних невдач і поразок. Непокоїло правих не лише загрозливе становище на фронті, а й поведінка Миколи II, який перебрав від популярного у військах великого князя Миколи Миколайовича на себе ще й посаду Верховного головнокомандувача російської армії. Позитивного впливу на ситуацію це не справило. Навпаки — лише сфокусувавши додаткову увагу на августійшій особистості, дедалі» очевидніше віддзеркалювало всю абсурдність, неадекватність її поведінки, покладало пряму відповідальність за воєнні провали й кризу в суспільстві.

Навіть такі віддані монархії особистості, як В. Шульгін, його оточення уже вголос говорили про загальний настрій — вимоги відставки уряду й зречення корони Миколи ІІ. На нараді лідерів „Прогресивного блока” у М. Родзинка В. Шульгін поділився новинами: „Я недавно був у Києві. Всі зійшли з розуму. Мене хапали за рукав самі добромисні: „Коли ж врешті ви їх проженете? Це вони про уряд. Стало ще гірше, коли вбили Распутіна. Це була трагічна помилка. Раніше все валили на старця, а тепер усі стріли летять, не застріваючи в Распутіні, прямо в господаря.

— Тим краще, кинув мені Шингарьов. — Скільки років ми зі шкури геть лізли… старались як би допомогти йому… Берегли його престиж, а він нам по мордам, по мордам! Господи, до чого ж Росії не везе з монархами. Зараз, як ніколи, необхідні розмах, винахідливість, творчий талант. Нам потрібен винахідник в державносній справі — „соціальний” Едісон! А він? Безкінечні „я подумаю”, „я подивлюсь”. І за всім цим абсолютна пустота. Людина, не здатна ухвалити жодного рішення…”[2].

Здавалося, зовсім не відчуваючи наближення загальної катастрофи, краху системи, краху держави, самодержець більше турбувався про те, щоб практично кожного дня відправляти дружин з фронту, в черговий раз він відбув, коли революція вже набирала обертів, у Ставку, розлогі, пустопорожні мелодраматичні листи, перечитував регулярні зворотні розчулені послання з вкрай дріб'язковою інформацією. Якщо й доходило до більш-менш серйозних речей, то монарша сім'я систематично й суголосно, хоча й з відтінком якоїсь ледачої втоми, лаяла масонів, вважаючи, що всі неприємності від них. І якщо чекати нових бід, то також від них[3].

Між тим, певний сенс у тому таки був. До царя й цариці доходили уривчасті й не завжди виразні відомості (ложі втаємничували діяльність — та для чогось існувала й розгалужена мережа спецслужб з досвідченими фахівцями) про змовницькі дії анти-самодержавного спрямування. Мабуть, більше інстинкт самозбереження, ніж достовірна переконлива інформація підказував, що з боку тих, хто був найближчим до самодержавців, і слід чекати неабияких неприємностей.

Дослідження історії масонства в Росії доводять, що задовго до 1917 р. почалося гуртування сил, які б у слушний момент могли замінити режим, що зживав себе. Ці процеси значно активізувалися в роки війни, коли гнилість самодержавства могла у будь-який момент привести до непередбачуваних для правлячих еліт наслідків.

Ось тут масонство й виявилося найзручнішим Гшструментом не тільки підготовки заколоту; а більше для того, щоб, скориставшись його результатами, вивести на політичну авансцену "потрібних" людей, забезпечити спадкоємність контролю над суспільством. Й дещо забігаючи наперед, слід сказати, що справді із середовища "вільних каменярів" вийшла переважна кількість міністрів Тимчасового уряду (дехто твердить, що 10 з 11[4]) найвпливовіших особистостей переламного 1917 року: Г. Львов, М. Некрасов, О. Коновалов, О.Керенський, М. Терещенко, М. Чхеїдзе. Як знати, чи не відігравали масонські зв'язки виведенню на впливову політичну орбіту й діячів регіонального масштабу? Скажімо, з українців до різних лож залучили М.Грушевського, С.Єфремова, Д.Дорошенка, С.Петлюру, Ф.Штейнгеля, В.Чеховського, Д. Григоровича-Барського.

Втім, найавторитетніша постать в наведеному ряду — М. Грушевський — був достатньо категоричним щодо висловленого припущення: „Масонська організація працювала широко, — писав він, — вже здійснювала свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв’язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських… — стояли в очевиднім зв’язку з масонською організацією”[5].

Поширена точка зору, що "змова у верхах" мала завершитися зміщенням самодержця у березні 1917 р. Однак ці плани виявилися скоригованими революційною стихією.

Війна, яку Росія так бездарно програвала, небачено загострила кризу в "низах", викликала такі глибинні масові процеси, які взяти під свій контроль не в силах були не те що царський режим, а й частково опозиційні, помірковано-ліберальні кола.

Навіть країна з такими "невичерпними" людськими ресурсами, якою здавалась Росія, не могла винести тягаря воєнних втрат. Два перших роки війни коштували їй надто дорого: 1,5 млн. вбитих, близько 4 млн. поранених і 2 млн. полонених (на 1 серпня 1914 року на російському фронті знаходилось на 1,5 млн. менше вояків від цього сумарного числа — 6 млн.). Траплялись частини, в яких не залишилося жодного кадрового старшини. "Під рушницю" було поставлено понад 15 млн. "запасних" та рекрутів, що не пройшли належної підготовки.

Згубні деформації сталися в усьому економічному житті. Найпереконливіші свідчення тому — багатостраждальна Україна. її територія стала об'єктом зазіхань обох ворогуючих коаліцій, земля була розкраяна навпіл фронтом, на якому вже майже три роки тривали найкривавіші, найспустошливіші битви.

Тричі кардинально змінивши свою лінію в 1914–1916 рр., театр воєнних дій захопив у поле безпосереднього впливу всю Україну, її продуктивні сили виявилися істотно підірваними. До армії було мобілізовано близько половини працездатного чоловічого населення України: по Волинській губернії 49,9 %, Київській — 51,8 %, Полтавській — 49,4 %, Харківській — 49,1 %, Чернігівській — 50,6 %. Дещо меншим був відсоток мобілізованих чоловіків у Катеринославській губернії (34,2 %), промисловість якої прямо підпорядковувалась військовим потребам.

Дефіцит робочої сили в містах частково (у різних галузях промисловості — на 25–30 %) покривався за рахунок жінок, підлітків, військовополонених і селян[6].

Поповнення підприємств за рахунок останнього джерела, природно, ускладнювало й без того гостру ситуацію з робочими руками в сільському господарстві. А повсюдне погіршення якісного складу працівників привело до різкого падіння продуктивності праці.

В результаті кризові явища набрали велетенських масштабів. Протягом 1914–1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств. Було задуто 26 доменних печей. Це в той час, коли для задоволення мінімальних потреб населення щомісячно не вистачало 6 млн. пуд. металу, а з урахуванням потреб оборони і засобів виробництва — 10–11 млн. пудів.

Особливо загрозливою виявилась тенденція щомісячного скорочення випуску чавуну наприкінці 1916 — на початку 1917 р. Якщо у жовтні 1916 р. було вироблено 16,4 млн. пудів, то в листопаді — 14,9 млн. пудів, а в грудні — 14,0 млн. пудів. У 1917 р. ситуація ще погіршилась: січень — 12,8 млн. пудів, лютий — 9,6 млн. пудів[7].

В результаті навіть стратегічно важлива вугільна галузь отримувала лише п'яту-десяту частину своїх потреб металу. Що вже говорити про сільськогосподарське машинобудування, реманент, предмети першої необхідності з металу, виробництво яких майже повністю припинилося.

Незважаючи на відчайдушні заходи щодо збереження рівня видобутку вугілля в Донбасі, його катастрофічно не вистачало для потреб воєнних перевезень, які збільшувались з кожним місяцем просто вражаючими темпами. З цієї причини та через нестачу рухомого складу, слабкого розвитку мережі залізниць дедалі загострювалась транспортна криза.

Звичайно, царський уряд надавав першочергового значення функціонуванню військової промисловості, вживав різного роду організаційних заходів. З метою всебічної мобілізації виробничих потужностей на оборонні потреби було створено Особливу нараду з оборони, що мала в Україні регіональні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі й Одесі. У рамках дев'яти українських губерній під нагляд регіональних відділень Особливої наради потрапило понад тисячу великих підприємств із 400 тис. робітників.

На допомогу надзвичайним органам державної влади, що здійснювали фактичну мілітаризацію виробництва, в травні 1915 р. було створено воєнно-промислові комітети. Маючи статус громадських організацій, вони включили до свого складу власників підприємств, вищої фабрично-заводської адміністрації, представників різних політичних партій. Сприяючи забезпеченню діючої армії всім необхідним, обласні воєнно-промислові комітети розгорнули свою інтенсивну діяльність в чотирьох українських центрах — Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі. Однак, вони не знайшли підтримки з боку місцевих робітників, хоча підприємці прагнули залучити останніх на хвилі патріотизму до співпраці (з цією метою було створено спеціальні робітничі групи воєнно-промислових комітетів).

Хоча протягом 1914–1916 рр. суттєво збільшувались обсяги виробництва озброєнь і постачання зброї країнами Антанти, російська армія переживала гострий брак набоїв, спорядження, харчів.

Водночас, з іншого боку, варто звернути особливу увагу на те, що істотні структурні зміни в економіці, підпорядкування всіх потенцій, життя держави потребам світової війни закладало достатньо серйозні матеріальні підвалини для тих процесів, які впродовж 1918–1920 років будуть найголовнішими, найвизначальнішими для всієї Росії — громадянської війни. Царський уряд докладав відчайдушних зусиль, щоб якомога мілітаризувати свій народ.

У 1916 р. на російських заводах рушниць вироблялося вже удвічі більше, ніж у 1914 р., кулеметів — у 6 разів, гармат — у 4 рази, а набоїв до них — у 9 разів (деяких калібрів — у 14–16 разів) більше за передвоєнний рік. Крім того, величезна кількість зброї і амуніції почала з 1915 р. регулярно надходити від союзників. Лише за 1916, передреволюційний рік на озброєння російської армії Антанта направила 9,5 тис. кулеметів, 8 млн. набоїв, 450 важких гармат. Не треба пояснювати, що у нестабільному суспільстві, за втрати владою контролю над масами, рушниця, образно говорячи, просто "перекладається на інше плече" і спрямовується проти тих, хто, власне, потурбувався про її виготовлення і передачу в якомога більшу кількість рук.

Повертаючись же до економіки, слід зазначити, що воєнні біди не обійшли стороною і сільське господарство. Посівні площі в Україні зменшились на 1916 р. на 1,9 млн. десятин, а валовий збір зерна впав на 200 млн. пудів (на 27 %) порівняно з 1913 р. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917 рік з 3 млн. 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1,4 млн. не мали коней, 1 млн. 142 тис. не мали корів.

Загальне поголів'я худоби в Україні за три роки війни зменшилось у всіх губерніях в середньому на 10–15 %[8].

Руйнація економіки призвела до швидкого зростання цін на продукти харчування та предмети повсякденного вжитку. На початок 1917 р. середній рівень цін на продукти у промислових районах України, порівняно з 1913 р., зріс на 113–130 %, а на окремі продукти, такі як олія — навіть на 170 %.

Зростання індексу цін на одяг та взуття за той же час було ще стрімкішим — на 230 %.

Спроби владних органів взяти ситуацію з цінами під контроль завершились провалом. Не дали, зокрема, очікуваного ефекту спроби врегулювати продовольче питання надзвичайними заходами: урядові заготівлі, реквізиції, примусова хлібна розкладка (введена восени 1916 р.) тощо. Небачено активізувався чорний ринок і галопувала спекуляція.

Всім своїм тягарем світова війна лягла передусім на плечі трудящих.

Мобілізовані на фронт мільйони солдатів перетворювались на "гарматне м'ясо", поневірялися у незнаній ніколи раніше окопній війні, масово гинули в боях, від ран і епідемій.

В умовах військового часу досить швидко були відібрані завоювання робітників, досягнуті за попередні десятиліття страйкової й революційної боротьби. Робочий день знову зріс і досягав 15–16 годин на добу. Реальна заробітна плата неухильно знижувалась, невпинно зростав травматизм. Власники підприємств домоглися від уряду скасування обмежень на використання жіночої і дитячої праці. У складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків за 1914–1916 рр. збільшилась утричі і досягла 218 тис.

Намагаючись не дати занепасти Донбасу — єдиній великій базі постачання паливом і промисловою продукцією взагалі, власті завезли сюди велику кількість чорноробів із середньоазіатського регіону і навіть з Китаю (кулі). За їх некваліфіковану працю оплата була дійсно злиденною.

Залишаючись без основних працівників-годувальників, без тяглової сили і реманенту, дедалі більших лихоліть зазнавали сільські жителі. Переміщення фронту зруйнувало величезні простори Правобережжя України. Селяни прифронтової смуги часто відривались від сільськогосподарських робіт на укріплення лінії фронту — риття окопів. Цю повинність треба було відбувати з власною робочою худобою.

Робітники, солдати, селяни дедалі виразніше відчували подихи голоду, нагромаджували протестні почуття, що живили соціальне напруження.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями — від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети). Особливу стійкість і наполегливість виявляли більшовики. Не менше за інших зазнаючи репресій і переслідувань, вони раз-у-раз знаходили в собі сили для відродження підпільних організацій і налагодження роботи в масах.

Страйкова боротьба пролетаріату, що з початком світової війни дещо затихла, згодом поступово активізувалася, набрала значних масштабів. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників. У 1916 кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Протягом перших двох місяців 1917 р. в Україні сталося 50 страйків, в яких брало участь понад 40 тис. пролетарів[9].

У робітничому русі значної популярності набули соціально-економічні та політичні гасла, висунуті партіями соціалістичного спрямування.

Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали поміщицьких маєтків та економій. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський виступ.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі, в тому числі і серед військовослужбовців Південно-Західного та Румунського фронтів і залог, дислокованих в Україні. Звичним явищем стали відмови солдат виконувати команди начальства, ширилося братання на фронті як вияв стихійного протесту проти продовження війни. Восени 1916 р. відбулися солдатські повстання в Харкові, Кременчуці, Жмеринці, низці полків Південно-Західного фронту.

Антивоєнні, антиурядові настрої дедалі охоплювали й інтелігенцію, особливо студентство, які все частіше вдавалися до акцій громадянської непокори.

Беручи участь практично у всіх потоках революційного руху, українство водночас накопичувало національно-визвольну енергію, уже ясно усвідомлювало, що без активізації національної боротьби неможливо розв'язати українське питання. Адже прямо зацікавленої в тому політичної сили, окрім самих українців, просто не існувало.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні могутнім потоком вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства. Набираючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах кризи існуючого ладу, боротьба ця все органічніше впліталася в загальноросійські процеси, що з початку 1917 р. досить форсовано перейшли у нову фазу.

Радикальні сили, передусім більшовики, заздалегідь готувалися до відзначення роковин "кривавої неділі" страйками, мітингами й демонстраціями. На заклик Російського бюро ЦК і Петербурзького комітету РСДРП 9 січня 1917 р. в столиці відбувся найбільший з початку війни страйк. За даними департаменту поліції того дня на 114 підприємствах страйкувало 144675 робітників, а за партійними повідомленнями ця цифра сягала 300 тис.[10] У Москві на 51 підприємстві припинили роботу 45 тис. робітників.

Значну підготовчу роботу до дванадцятої річниці Першої російської революції провели більшовики України: влаштовували засідання, збори, випускали прокламації й листівки. В Харкові 9 січня у страйку взяли участь 10 тис. чоловік 14 підприємств міста.

Виступ робітників Макіївки тривав з 7 по 12 січня. Згідно жандармських донесень значні хвилювання пролетарів сталися в Бахмутському й Слов'яносербському повітах.

Досить масштабними робітничими акціями відзначили роковини трагедії в Катеринославі й Одесі. Заворушення сталися в Києві та інших містах і містечках, в гарнізонах, на фронті й, навіть, на селах[11].

Страйкова хвиля не згасла після відзначення роковин "кривавої неділі", а продовжувала котитися країною, покриваючи все нові регіони. Січневі / с виступи без пауз почали переростати в лютневі, набирати дедалі більшої інтенсивності й гостроти. Учасники масових акцій дедалі частіше висували поряд з економічними політичні вимоги. Якщо в січні в країні, згідно офіційних даних, страйкувало 244 тис. чоловік, то у лютому — вже 432 тис. В січні кількість політичних страйків рівнялась 66,4 %, а в лютому досягла 95,6 %[12].

Відповідно до царського указу, 14 лютого 1917 р. мала розпочатися чергова сесія IV Державної думи. Меншовики й есери запланували на цей день демонстрації біля Таврійського палацу (місце засідань Думи). Поряд з вітальними гаслами виношувався намір просити про створення кадетсько-октябристського уряду "народного порятунку". На противагу цьому, більшовики, засудивши угодовський замір, закликали робітників до нового страйку 10 лютого — в день другої річниці суду над більшовиками-делегатами Державної думи.

Розпочатий 10 лютого страйк набрав на 14 лютого великого розмаху. Петроград вирував мітингами й демонстраціями. На 54 підприємствах страйкувало вже 84 тис. робітників.

Відомості про столичні події швидко доходили в промислові центри України.

В Катеринославі, з ініціативи більшовиків, спочатку на Брянському заводі, а потім і на інших великих заводах почали створюватися бойові робітничі дружини. Ініціаторами озброєння харківських пролетарів виступили залізничники.

Під егідою більшовиків пройшла низка зборів — по суті оглядів робітничих сил Макіївки, Луганська, Єнакієвого, Горлівки, Костянтинівни, низки вугільних копалень (селищ) Донбасу. Більшовики активізували роботу серед населення Миколаєва, Полтави, Кременчука, Чернігова, Конотопа, Херсона, інших пунктів.

Є достатньо переконливі підстави вважати, що більшовики України, попри свою нечисленність, знекровленість репресіями, розпорошеність, слабкість організацій, виявилися тією силою, яка невтомно, практично щоденно кликала маси "на барикади", вела відповідну організаторську, агітаційно-пропагандистську роботу. Очевидним перебільшенням, звичайно, було б уважати, що місцеві партійці усвідомлювали, чим закінчаться класові виступи в лютому 1917 р. Однак такою ж мірою необгрунтованим було б думати, що на вирішальному історичному рубежі вони виявилися осторонь надважливих процесів, нічого не робили для стимулювання революційних тенденцій, а відтак виявилися захопленими поваленням самодержавства зненацька. Вектор їх зусиль і наростання протестної стихії в даному випадку співпали, акції виявилися взаємостимулюючими і взаємодоповнюючими.

Що ж до інших партій, в тому числі й соціалістичних, вони в конкретний момент, що передував лютневому зриву, головне своє завдання вбачали в підтримці опозиційних ліберальних кіл, кликали маси в ім'я перемоги над Німеччиною відмовитися від скільки-небудь радикальних дій, у тому числі й від економічних страйків. Навіть лідер кадетів П. Мілюков змушений був визнати, що "керівниками мас під час лютневого перевороту не були вожді соціалістичних партій, які були представлені в Думі… Серед робітничих мас, а потім і серед військ, незрівнянно більше успіху мали прибічники Леніна"[13].

Вищевідзначене зовсім не заперечує того, що надзвичайно важливим, врешті — визначальним чинником Лютневої революції стала стихія, зумовлена відчаєм мас, доведених до крайньої, останньої межі. Особливо дошкуляв голод, який доводив країну до повного виснаження й крайнього відчаю. Пітирим Сорокін, аналізуючи механізм розкручування маховика лютневого вибуху, цілком доречно зауважував: "…Коли історики будуть шукати групу, яка розпочала російську революцію, їм не треба буде особливо теоретизувати з цього приводу. Російська революція була розпочата голодними жінками і дітьми, які вимагали хліба й оселедців. Лише пізніше вони справді разом з робітниками і політиками постарались зламати цю могутню будівлю Російського Самодержавства"[14].

Справді, голод дошкуляв все болючіше. На дверях лавок, біля яких з ночі на ніч виростали дедалі довші черги, звичними стали оголошення: "Хліба немає і не буде". Навіть до армії хліб, не говорячи вже про інші харчі, надходив зі значними перебоями. Не допомагали ні насильницькі розкладки, ні реквізиції продовольства й худоби, що набрали систематичності. Неймовірно підскочили ціни, процвітала спекуляція.

За таких обставин будь-яка іскра, впавши на вогненебезпечний грунт, могла миттєво перетворитися на гігантську пожежу. Врешті так воно й сталося. Розпочатий 17 лютого на Путилівському заводі страйк був швидко підхоплений робітниками інших підприємств Петрограда. Більшовики, вміло використовуючи ситуацію, що склалася на 23 лютого — Міжнародний день жінки — робітниці, спрямували масове невдоволення у русло загального політичного страйку, впевнено вели його по висхідній лінії, невпинно стимулюючи боротьбу трудящих висуненням революційних лозунгів та особистим прикладом у битвах на передовій лінії, на вирішальних ділянках протиборства. Вони також здійснили енергійні кроки щодо залучення на свій бік військ та озброєння народу. Коли на світанку 27 лютого учбова команда Волинського полку (він був сформований переважно із українських бранців) відмовилася коритися офіцерам і стала в ряди повсталих, це відбило не лише глибоку ненависть до війни, її зачинщиків, а й назріваюче усвідомлення ролі армії, солдатської маси в суспільному житті. Тому з блискавичною швидкістю до волинців приєдналися солдати Преображенського, Литовського та інших полків Петроградського гарнізону. На вулицях столиці злилися в єдине русло два потоки — робітники, які прагнули покінчити з царизмом і загнуздати капіталістичну сваволю, й солдати, в більшості своїй селяни, що піднялися проти війни, самодержавства, поміщицтва за мир, землю, свободу.

Революція розгорталася стрімко, потужно. Уже з 25 лютого масовий рух дедалі наочніше став набирати обрисів військового повстання. Царські власті докладали відчайдушних зусиль для придушення виступу. Прокотилася нова хвиля арештів серед противників режиму. За наказом царя командуючий Петроградською військовою округою генерал Хабалов спробував кинути на повсталих солдат і домігся, що в деяких місцях по демонстрантах, яких не в силах були стримувати жандарми і поліція, відкрили кулеметний вогонь. За обнародуваними в березні 1917 р. даними в лютневих подіях було вбито й поранено 1382 чоловіка[15]. Згодом цифра постраждалих в "безкровній революції", як майже одностайно найменували повалення самодержавства, уточнювалася і склала 1740 чоловік, 313 з них — убиті[16]. Однак невинна кров лише викликала додаткову активність противників самодержавства, а солдати переставали коритися офіцерам, повертаючи проти своїх командирів зброю, приєднувалися до маніфестантів, розчинялися в їх лавах.

Нічого не зміг вдіяти і генерал-ад'ютант М. Іванов, якого Микола II призначив головнокомандуючим Петроградською військовою округою з особливими, диктаторськими повноваженнями і наказом за будь-яку ціну навести в столиці порядок. Оперативно вирішувались питання про збирання з фронтів у розпорядження М. Іванова чисельного дієздатного військового карального угруповання. Начальник штабу Ставки генерал М. Алексєєв, який одержав завдання стягнути на Пітер карателів, писав: "Оперативна, воєнна частина відійшла на задній план; війна була забута, попереду всього стала внутрішньо політична сторона… доля військ, рушених до Петрограда під начальством Іванова, втримання всієї армії в порядку"[17].

Проте командування вже майже ніхто не слухав, а дороги на Пітер надійно блокували робітники-залізничники, яким на допомогу приходили солдати. Повсталі захоплювали арсенали і озброювалися, створювали бойові дружини, відкривали тюрми, випускали політичних в'язнів, які поповнювали ряди радикально налаштованих мас. Столиця і підступи до неї опинилися в руках повсталих[18], апарат старої влади по суті припинив функціонування.

27 лютого 1917 р. Бюро ЦК РСДРП випустило маніфест "До всіх громадян Росії", в якому самодержавство в Росії оголошувалось поваленим, а робітники і солдати закликалися до створення тимчасового робітничо-селянського уряду. Останній мав забезпечити охорону завойованих прав народу, встановлення демократичної республіки, запровадження 8-го динного робочого дня, конфіскацію поміщицьких земель і їх передачу селянам, інші демократичні перетворення. Того ж дня в Таврійському палаці зібралися перші делегати від підприємств міста і військових частин, які сформували Раду робітничих і Раду солдатських депутатів, що тут же об'єдналися і почали діяти як орган революційно-демократичної диктатури.

На той час провалилися спроби октябриста М. Родзянка випрохати у Миколи II "уряд довіри" чи "відповідальне міністерство" зі збереженням на троні якщо не чинного монарха, то хоча б будь-кого з Романових. Паралельно свої маневри здійснювали цензові елементи ліберального і центристського спрямування, сили, що їх підтримували з соціалістичного табору (меншовики й есери), які боялися того, щоб революція не зайшла "надто далеко" й кардинально не розв'язала питання про владу.

"Масла у вогонь" додало надіслане Миколою II з Могильова розпорядження про перерву у засіданнях Державної думи 27 лютого (а прем'єр-міністр Голіцин напередодні показував М. Родзинку готовий царський указ про розпуск Думи, дату, під яким глава уряду міг поставити на свій розсуд і в будь-який момент обнародувати документ).

Не зважаючись іще на відкриту конфронтацію з самодержавством, думці вирішили вважати Думу такою, що "не функціонує". Водночас парламентарів запросили 27 лютого на приватне засідання — натяк на непокору. Після гарячої дискусії на пропозицію представників "Прогресивного блока" на чолі з П. Мілюковим було ухвалено створити "Тимчасовий комітет членів Державної думи для наведення порядку і для стосунків з особами й установами". Гадається, варто наголосити на повній назві новоутворення, оскільки та, що закріпилася й широко вживана в історіографії неначебто для зручності "Тимчасовий комітет Державної думи" — вуалює його справжню мету. Це аж ніяк не поглиблення революції, а, навпаки — "наведення порядку" і підведення (законних — Думських!) підстав під угодовство з попередньою владою — "для стосунків з особами і установами".

Власне, те ж підтверджує й прийнята 1 березня постанова комітету. В ній, зокрема, говорилося: "Тимчасовий комітет членів Державної думи з метою відвернення анархії і для відновлення громадянського спокою після повалення старого державного ладу ухвалив: створити аж до скликання Установчих зборів, які мають визначити форму правління Російської держави, урядову владу, створивши для цього Тимчасову громадську Раду міністрів"[19].

Безумовно, це була спроба повернути події в колію, визначену представниками "змови у верхах", які на якісь тиждень-два "не встигли" реалізувати плани, що виношувались і кристалізувались за масонськими лаштунками.

З одного боку, в згаданій постанові констатувався факт "повалення старого державного ладу". Однак під останнім абсолютно визначено розумілася не ліквідація монархії як політичної системи, а лише усунення старої влади, що опинилася в руках "темних", "распутінських" сил. Тому, з іншого боку, новий уряд створювався для "відвернення анархії" та відновлення "громадського спокою".

Уже в той момент дедалі ясніше ставало, що без підтримки, принаймні без лояльного ставлення Петроградської ради розраховувати на те, що уряд виявиться впливовим, просто матиме скільки-небудь твердий грунт під ногами, просто не можна було. Отже в коаліції, створюваній лібералами, бажаною була участь трудовиків, меншовиків, есерів. Останні самі йшли назустріч кадетам, надаючи новостворюваним державним структурам видимості широти представництва, єдності суспільних порухів і додаткової легітимності претензій на владні функції.

Водночас соціалісти-угодовці поквапилися направити своїх представників і до Ради робітничих і солдатських депутатів, де, скориставшись своєю перевагою, взяли цей орган під свій контроль. Тобто, за будь-яких комбінацій в перспективі мало забезпечитися домінування сил, які політично тяжіли до ліберального табору.

Виконком Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів і Тимчасовий комітет державної думи оперативно вступили в переговори з приводу формування Тимчасового уряду. Звичайно, це був ще один доказ усвідомлення політичними силами реальності перемоги над самодержавством. Однак при тому, принаймні — номінально, при владі залишався глава старого режиму — імператор Миколи II. Немаловажним, більше того тривожним і небезпечним могло стати те, що він же був Верховним головнокомандуючим збройними силами і перебував у розташуванні війни — у Ставці в Могилеві. А військовики, як відомо, присягали на вірність цареві й Вітчизні…

Тому було вирішено послати представників комітету держдуми до Миколи II. На 1 березня 1917 р., за визнаннями П. Мілюкова, план думців оформився в домагання відречення Миколи II від престолу на користь спадкоємця — малолітнього Олексія при регентстві брата царя — Михайла[20].

Доки посланці думського комітету — О. Гучков, відомий своїм неприязним ставленням до царя, та В. Шульгин — відвертий монархіст — дісталися у Псков до царя, якого нізащо не хотіли пропускати до Царського Села, ситуація стрімко змінилася. Ешелон з Георгієвським батальйоном на чолі з генералом М. Івановим було заблоковано, частини, викликані з фронтів, до нього не приєдналися. Стало зрозуміло, що каральна акція провалилася.

Рано вранці 2 березня Микола II телеграфував М. Алексєєву про згоду на обнародування маніфесту про формування „відповідального міністерства". Генерал Рузський, командуючий Північним фронтом (у його Ставці знайшов прихисток цар) терміново зв'язався по прямому проводу з М. Родзянком, повідомив, здавалось, рятівну новину. Однак лідер правих октябристів відповів, що запізніла поступка вже нікого не вдовольнить. "Настала одна з найстрашніших революцій, — говорив він, — побороти яку буде не так то легко… династичне питання поставлене ребром"[21].

Не на жарт стривожені перспективою розвалу армії, командуючі фронтами вже консолідовано вимагали від Миколи II відставки. Прийнявши у Пскові пізно ввечері 2 березня 1917 р. О. Гучкова і В. Шульгина, Микола II несподівано заявив, що через хворобу сина (гемофілія) він вирішив відмовитися від трону одночасно за себе і за Олексія на користь брата Михайла. Однак це суперечило російському законодавству про престолонаслідування: самодержець мав складати корону лише з себе. Думські посланці вирішили, що за цейтнотних обставин — не до юридичних тонкощів: М. Гучков згодом визнав, що якомога швидше треба було домогтися добровільного відречення, доки Пітерська рада не звалила Миколу II силоміць[22].

Гадається, небезпідставною є точка зору про те, що Микола II йшов на порушення законодавства свідомо, "про всяк випадок" — за слушних обставин юридична недосконалість документа могла послужити підставою для визнання його недійсним. Тобто цар ще сподівався, що ходу історії можна змінити.

Проте ці сподівання виявилися марними. Нічого не вийшло і з передачею корони Михайлу. На нараді у нього на квартирі, куди вранці З березня прибули члени тільки-но створеного Тимчасового уряду і Тимчасового комітету державної думи, П. Мілюков гаряче переконував Великого князя зайняти трон, збігти до Москви і, зібравши необхідну військову силу, розпочати дії проти революційного Петрограда. Пізніше П. Мілюков змушений був погодитись з алогічністю, безпідставністю подібних розрахунків[23]. Навіть претендент на трон оцінював ситуацію реалістичніше: план П. Мілюкова він розцінив як авантюру, приречену на неминучий провал і тому відмовився від престолу.

В ніч на 4 березня в Таврійському палаці були остаточно оформлені для публікації два документи: "Акт про відречення імператора Миколи II від престола держави російської на користь великого князя Михайла Олександровича" та "Акт про відмову великого князя Михайла Олександровича від сприйняття верховної влади і про визнання всієї повноти влади за Тимчасовим урядом, який виник за почином Державної думи".

Так Росія практично блискавично скинула з себе кайдани самодержавства. До Тимчасового уряду, який взяв на себе виконавчо-розпорядчі функції в державі, ввійшли: міністр — голова і міністр внутрішніх справ Г. Львов (позапартійний, примикав до кадетів), міністри — закордонних справ П. Мілюков (кадет), воєнний і морський А. Гучков (октябрист), шляхів сполучення М. Некрасов (кадет), торгівлі й промисловості — О. Коновалов (прогресист), фінансів М. Терещенко (позапартійний), освіти О. Мануйлов (кадет), землеробства А. Шингарьов (кадет), юстиції О. Керенський (трудовик, з березня 1917 р. — есер), обер-прокурор Синода В. Львов (центрист), державний контролер І. Годнєв (октябрист), міністр у справах Фінляндії Ф. Радічев (кадет).

Окрім принципового співпадіння ідейно-політичних орієнтацій членів уряду фахівці, як правило, звертають увагу на те, що більшість портфелів дістались членам масонських лож. Для них "входження у владу" не могло бути несподіванкою. Зовсім навпаки — на досягнення такого становища пішли роки підготовки, хоча повстанська стихія мало не "сплутала карти".

Своєрідність оформлення влади в Росії після повалення самодержавства полягала не в тому, що революцію здійснювали одні сили, а роль офіційного правителя держави привласнили інші — таке нерідко траплялося в історії. Новим і відмінним було те, що паралельно з владою, яка оголосила себе офіційною, сформувалися організації, які не лише акумулювали в собі волю рушіїв революції, а й надалі претендували на те, щоб на новому щаблі розвитку не поступатись авторитетом, продовжувати здійснювати вплив на суспільство й події. Це були ради, що з органів повстання (воно по суті завершалося у момент їх виникнення) швидко й плавно трансформувалися в інституції з функціями управління суспільством. Можна сказати й більше — ради створювалися для того, щоб закріпити завоювання революції, продовжувати її змістовний розвиток і поглиблення. Для цього треба було бути реальною силою, з якою б рахувалися, яку б не могли усунути з політичного простору. Ради володіли такою силою. А відтак, Тимчасовий уряд не міг нехтувати їх позицією, ймовірною реакцією на ті чи інші рішення й дії.

Таку нетрадиційну, "нестандартну" конструкцію влади лідер більшовиків В. Ленін назвав двовладдям. А виникнення й оформлення непростого феномена вирішальною мірою залежало від угодовської поведінки меншовиків і есерів. У разі протидії з їхнього боку навряд чи так швидко можна було створити й налагодити функціонування Тимчасового уряду. З іншого боку, їх дистанціювання від рад, напевне, визначило б значно радикальнішу позицію останніх, зумовило конфліктність, антагоністичність між двома владними суб'єктами. Отже, пряма причетність меншовицько-есерівського блоку до обох владних інституцій виявилася як визначальною умовою небаченої до того моделі державного управління, так і зумовила її відносну стійкість. Перспектива подолання двовладдя була пов'язана з ліквідацією одного із його суб'єктів, принаймні — кардинальним ослабленням його, або відмовою (добровільною, чи вимушеною) від суспільно-управлінських амбіцій і функцій.

Вищеозначене пояснює ту легкість, з якою "пітерська комбінація" поширилася по всій Росії, стала своєрідною владною вертикаллю.

За лічені дні країна вкрилася мережею рад робітничих і солдатських депутатів і об'єднаних комітетів громадських організацій, що разом з губернськими комісарами почали виконувати роль місцевих органів Тимчасового уряду.

Втім на місцях така конструкція нерідко набувала відмінного, складнішого вигляду, оскільки в неї вплітались інші чинники. В національних регіонах це були органи й організації визвольного руху, які в той чи інший спосіб прагнули скористатися істотними суспільними зрушеннями й домогтися реалізації власних ідеалів і програм. Останнє було можливим лише за набуття інституціями національно-визвольної боротьби певного рівня реальної влади.

Саме в такому напрямку розвивалися події в Україні.

Справедливості ради слід наголосити, що об'єктивний стан українського національно-визвольного руху в 1914–1916 рр. не дозволяв сподіватися на таке його швидке переростання в інтенсивну й масштабну фазу, яка б обіцяла максимальне наближення до жаданої мети. Здавалося, що масовані удари, нанесені самодержавством по "мазепинству", надовго убезпечували імперський центр від неприємностей з цього боку. Та й суб'єктивні чинники теж не обіцяли "прикрих несподіванок". Єдина напівлегальна й малочисельна організація — Товариство українських поступовців ("професорська партія") зовсім не виказувала радикальних намірів. Найяскравіший її лідер — М. Грушевський був надовго вирваний із національного середовища. Ще в кінці 1914 р. без будь-яких доказів (кому вони взагалі були потрібні?!) він "як австрійський шпигун" був відправлений на заслання до Симбірська (від Сибіру врятували масонські зв’язки[24]). Так місто, що народило" двох найколоритніших російських політиків 1917 року — В. Леніна й О. Керенського — стало ще й прихистком для лідера українства революційної доби.

М. Грушевського перебування в Симбірську зовсім не влаштовувало — в губернському центрі не було бодай елементарних умов для наукової роботи, особливо в галузі української історії. Тому довгими клопотаннями, в які була втягнута вся родина М. Грушевського, великий князь Костянтин V Костянтинович Романов — Президент Російської Академії Наук, академіки О. Шахматов, С. Платонов, В. Перетц, іще багато впливових осіб, найвидатнішому українському історику був дозволений переїзд до Казані. Не останню роль тут зіграли й особисті запевнення М. Грушевського у тому, що він ніколи не мав ворожості щодо російського народу й офіційної влади та обіцяв утримуватися від антидержавної діяльності в майбутньому.

У листі до К. Романова видатний вчений-історик писав: "Практичним політиком я ніколи не був і зовсім марно мої противники стараються звести мою діяльність до політичних мотивів. Часом виступав я у ролі публіциста, висловлюючись з питань поточного життя, однак в цих виступах, як і взагалі в моїй діяльності, не було нічого ні законозлочинного, ні ворожого Росії… Я ніколи не виступав проти Росії і не брав участі в будь-яких виступах проти неї… Керівником українського сепаратизму я не міг бути уже з тієї простої причини, що такої партії серед російських українців не було ніколи. Російське українство, до якого я примикав, найвизначнішим чином відмежовувалося від будь-якого іредентизму, вірило, що українське питання буде розв'язано на українському грунті і покладало свої надії на загальний розвиток в Росії конституційного ладу, національного самовизначення і місцевого самоврядування"[25].

Водночас М. Грушевський категорично відмежовувався від "новоявленого австрофільства" і обіцяв займатися лише історичними дослідженнями.

Дехто українському вченому не зовсім вірив, а дехто готовий був використати його слова в політичних цілях, повернути собі на користь. Так, академік С. Платонов радив Президенту Академії Наук заступитися за М. Грушевського як "за людину, яка сповідує свою невинність" і заступитися "тому саме, що він зважився так відверто й рішуче заперечувати свою ворожість до нашої державності. Його лист свого роду документ, якщо він в ньому говорить про себе неправду, він назавжди загинув у очах друзів і ворогів…"[26].

Водночас, у послабленнях для М. Грушевського керівництво Російської Академії Наук вбачало не лише вияви гуманізму й просто справедливості, а й політичні кроки, які здатні вплинути на український рух, настрої його лідерів. Академік О. Шахматов переконував К. К. Романова: "Малоросійська інтелігенція ще не остаточно відсахнулася від Росії тільки тому, що каральні заходи проти українства вона приписує купці політиканів і поганій поінформованості уряду; будь-яке полегшення, що виходить від російського уряду, будь-яке співчуття з боку російського суспільства ця інтелігенція сприйме з глибокою вдячністю; а ця вдячність в багато разів дійсніша, ніж будь-які репресії, для скріплення братських наших уз"[27].

Вочевидь, не можна не відзначити, що до лідерів українства у вищих ешелонах великодержавного центру ставилися уважно, вибудовували лінію поведінки щодо них передбачливо, перспективно. Тому, коли М. Грушевський почав "капризувати", доводячи, що в університетській Казані йому і його родині не підходить клімат, шкодячи їх здоров'ю, влітку 1916 р. українському історику дозволили переїхати до Москви. Можна передбачити, що тут було більше турботи не про можливості для наукової роботи вченого, а політичного розрахунку. Не слід забувати, що М. Грушевський задовго до війни був посвячений у масони (дехто називає точну дату вступу у "братство" 1903 р., Париж[28]), а останні виявляли неабияку активність у концентрації й підготовці сил для змін у Росії, які б не виходили з-під їх контролю. Схоже, що М. Грушевського також завчасно готували до провідної ролі на тій ділянці політичного поля Росії, де він міг бути найефективніше використаний. У всякому разі „масонська біографія” М. Грушевського дає для такого висновку досить вагомі підстави[29].

Взагалі "вільні каменярі" працювали в даному напрямку з великим розмахом і чималими здобутками. Масонське братство "Великий Схід Франції") на пропозицію того ж таки М. Грушевського, змінило початкову назву на "іменам Великого Сходу народів Росії" („Великий Схід народів Росії”). На думку ще одного лідера Товариства українських поступовців С. Єфремова це мало підкреслити національну толерантність та федералістські орієнтири масонства[30]. На час світової війни багато діячів ТУП мали достатньо солідний масонський стаж. Окрім М. Грушевського і С. Єфремова, це Є. Чикаленко, Ф. Штейн гель, Ф. Матушевський, тодішній кадет і майбутній член УПСФ А. Вязлов, кадет М. Василенко. Серед інших в масони були посвячені В. Прокопович і А. Ніковський у Києві, І. Труба та Ю. Павловський — у Катеринославі, К. Товкач, П. Чижевський та Г. Ротмістров — у Полтаві, І. Шраг — у Чернігові. До масонства належали й такі відомі діячі ТУП як О. Саліковський, В. Дурдунівський, Д. Дорошенко і М. Біляшівський1.

З близько 80 масонських лож Росії десь приблизно 30 розгорнули діяльність в Україні, вкривши регіон сильною, розгалуженою, добре організованою громадсько-політичною організацією. Серед помітних особистостей привертають увагу імена генерал-губернатора Лоріс-Меліхова, відомих юристів Д. Григоровича — Борського і С. Чебакова, членів Державної думи С. Іванова та В. Лозинського, популярного журналіста М. Радченка…

У сферу масонського впливу потрапляли всі скільки-небудь помітні політичні сили українства. Наочний приклад тут — С. Петлюра. В роки Першої російської революції він був членом УСДРП, тяжів до В. Винниченка, тобто до лівого крила партії. Однак, в період реакції С. Петлюра відійшов від українських соціал-демократів, сповідував ліберальні погляди, переїхав на проживання спочатку до Петербурга, а потім до Москви, разом з О. Саліковським з 1912 р. редагував журнал "Украинская жизнь", видання якого, як свідчать мемуаристи й вважають чимало дослідників, здійснювалося за сприяння царського уряду (хоча дехто це заперечує, вважаючи що кошти надходили від українських "Громад" та меценатів). Автори новітніх публікацій вважають, що масонська ініціація С. Петлюри орієнтовно сталася в Петербурзі в 1909–1910 рр. (хоча називається й 1906 р.), а "майстром" (третій градус масонства) він став 1911 р. в Москві[31]. Саме це ввело його в коло тих осіб, які набирали ваги в інтелектуальному житті обох російських столиць — Петербурга і Москви: Ф. Щербини, О. Шахматова, М. Ковалевського, М. Славінського, Бодуена де Куртене, М. Бердяєва, С. Мельгунова, Ф. Кокошкіна, А. Шингарьова. Сприяв уведенню С. Петлюри в кампанію відомих вчених, адвокатів, публіцистів — "володарів дум" академік, ліберал, українофіл, масон Ф. Корш.

Не дивно, що "Украинская жизнь" вела лінію на єднання українців ліберального, автономістського спрямування з "широкою російською демократією", яка здебільшого виступала за збереження "єдиної Росії". Часопис "згладжував кути" — з одного боку критикував непримиренних українських радикалів, з іншого — небажання російських лібералів робити кроки назустріч поміркованим українським домаганням.

З початком війни "Украинская жизнь" оперативно вмістила на своїх сторінках декларацію на підтримку українцями російського уряду в боротьбі проти Німеччини й Австро-Угорщини. С. Петлюра закликав захистити спільний дім, доводив, що українцям чужа "австрійська інтрига". В статті "Війна і українці" С. Петлюра запевнив російське суспільство у повній лояльності, кликав до примирення й братерської підтримки російського народу.

Побутує точка зору, що, висловлюючись за підтримку Росії у війні, С. Петлюра вважав, що в такий спосіб можна буде відновити довіру до українців з боку правлячих кіл Російської імперії, досягти порозуміння, а то й союзницьких стосунків між українським народом і російською демократією, покласти початок виходу на новий, у перспективі — рівноправний рівень взаємовідносин між українцями й росіянами. Формування такої політичної платформи безпосередньо пов'язується з масонськими впливами, орієнтацію на Англію і Францію як принципових союзників у майбутньому[32].

В 1915 р. С. Петлюра був мобілізований на військову службу, потрапив санітаром на Західний фронт. Допомогли масонські "брати" — підшукали престижну й прибуткову посаду спочатку уповноваженого об'єднаного комітету земського й міського союзів (Земгора) по 3-ій армії, а невдовзі — помічника головного інтенданта фронтового постачання продовольства від "Земгора" на Західному фронті. С. Петлюра одяг напіввійськовий френч, за який фронтовики зневажливо називали службовців "земгусарами". Останні ж стали міцною опорою "Прогресивного блоку", масонських, ліберальних, кадетських кіл, які прагнули перехопити у царизму кермо влади.

С. Петлюра міцно осідає в Мінську, перевозить сюди дружину й доньку, відходить від редагування "Украинской жизни…".

З помітних політичних постатей українства дещо окремішно стояв В. Винниченко. Надзвичайно талановитий, найбільш читабельний письменник, плідний, популярний драматург, він, як провідний діяч УСДРП, вів ефективну революційну роботу. Коли виступав на сторінках "Украинской жизни" з різко критичними, викривальними матеріалами. Принципово боронив українські інтереси, викривав імперіалістичну мілітаристську політику уряду. А відтак змушений був жити нелегально, часто змінював прізвища, адреси перебування.

На початок 1917 р. В. Винниченко також не бачив перспектив швидкої реалізації українських визвольних ідеалів. Песимізму йому додавали й скандальна кампанія, розпочата групою патріотичної, максималістськи налаштованої молоді, що не могла подарувати визначному літератору, драматургу співпраці з росіянами, перекладу творів і постановки п'єс російською мовою, а, відтак, ображала, називаючи "русско-малорусским писателем". Навіть такі випробувані, близькі друзі як Є. Чикаленко знаходили ситуацію невтішною, здатною породжувати неприємності в наступному, навіть висловлювали сумніви в тому, що В. Винниченко зможе після всього повернутись, схоче жити в Україні.

Володимир Кирилович з болем у серці занотував у щоденнику: "І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слатимуть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину, заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те, що даю свої праці в перекладі російською мовою, що виставляю в перекладах п'єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це ж мене звуть і зрадником, і руським письменником, і рабом, і ще якось. "Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям". Така формула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій національний обов'язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові, голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії…?"[33].

Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку шкоду наносить своїми діями українській національній справі. І як не бажалося, щоб його твори читалися всіма мовами, у всьому світі, Володимир Кирилович майже у розпачі писав: "Дорогий мій краю, мабуть я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Мабуть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх, чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелукаво ту спокуту?"[34]

Однак такі думки в свідомості наражались на внутрішній супротив, на інстинктивне бажання подолати труднощі, що видавались все ж тимчасовими, неодмінно минущими. І невиразні прагнення переростали в дедалі міцніючу, навіть вперту (хоч зухвалу і, природно, не до кінця осмислену) впевненість:

"Побачимо, чия візьме. Чую дух святого хвилювання, чую тріпотіння завзяття в душі. Буде так, як я хочу. Я прагну того, прагну перемоги і доб'юсь її. В цьому життя. Дякую комусь чи чомусь за те, що маю мету, до якої маю йти. Дякую за те, що треба боротись. Отже, вступаю на новий шлях, яким маю досягти гори, що зветься дійсною славою, зв'язаною з любов'ю до славного. Не повторення мого імені я хочу, а любови, симпатії, признання. Сам хочу любити, жаліти, розуміти страждучих, слабих, заблудлих, смішних. Хто любить, того люблять. Інакше не буває. Приймаю сором, приймаю глум із себе, приймаю ганьбу й зневагу на свої плечі з тим тягарем ітиму далі. Побачимо, до чого дійду"[35].

Вочевидь, саме з подібних настроїв, непохитної волі народжуються сильні характери, могутні особистості, лідери, вожді.

Прикметно, що ці інтимні записи Володимир Винниченко зробив рівно за місяць до Лютневої революції — 23 і 25 січня 1917 року.

Якщо говорити про інших діячів УСДРП та "Спілки", то більшість їх, незважаючи на той чи інший ступінь опозиційності до центрального російського уряду, підтримували останній у війні з Німеччиною та Австро-Угорщиною. За оцінкою В. Винниченка ці люди "орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який змягчить курте серце царизму аж до степені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах… Це були ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руським"[36].

Виявилася орієнтація і на "німецький штик". Звичайно, в межах російської України вона знаходилась у латентному стані, виразно себе не могла оформити. Розрахунок тут був на те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту — царизм. "А німецький імперіалізм — експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він доючи сили з народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати з його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала"[37].

Дуже нечисельна частина політично активного українства дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою В. Винниченка, такі погляди були характерними переважно для соціалістичних течій.

Однак, це твердження вірне лише до певної міри.

Так частина УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми "спілчанами" М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони реалізували висунуту В. Липинським ще у грудні 1912 р. пропозицію, створивши 4 серпня 1914 р. у Львові Союз визволення України (СВУ) як позапартійне об'єднання[38]. СВУ виступив за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.

У поширеній Союзом відозві "До українського народу в Росії" на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну, доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в ньому сотні тисяч галичан, "Січові стрільці"), яке допоможе стати господарем власної долі, принесе "свободу і волю" і врешті "вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією"[39].

Політична програма СВУ була обґрунтована в документі "Наша платформа", вміщеному в першому номері щойно започаткованого журналу "Вісник союзу визволення України".

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися "державної самостійності України" у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.

На українського монарха рекламувався 18-річний представник Габсбургської династії Вільгельм (Василь Вишиваний), що був тоді командиром української сотні, а пізніше став полковником Січових стрільців.

У спеціальному зверненні Союзу "До публічної думки Європи", ряді інших офіційних документів розвивалася думка про необхідність створення української самостійної держави як своєрідного "захисного валу" для Західної Європи від експансіоністської Росії. Разом з тим СВУ не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій і в такому разі розраховував на створення осібного автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було втримано і «Маніфест Головної Української Ради», утвореної з представників усіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р. «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою, — наголошувалось у документі. - І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше вибє година визволення України»[40].

Союз визволення України самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна О.Скоропис-Йолтуховський, Стамбула — М.Меленевський, Софії — Л.Ганкевич, Рима — О.Семенів, Швеції та Норвегії — О.Назарук, Швейцарії — П.Чикаленко.

Центральні держави розглядалися при цьому як дружні, союзні щодо майбутньої Української держави. А відтак СВУ вважав можливим приймати від останніх матеріальну допомогу за умови, що то буде позичка — «майбутній борг майбутньої самостійної держави, який український уряд повинен буде повернути»[41].

На кошти австрійського і німецького генеральних штабів СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що поширювалася серед українського населення країн Четверного Союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання «Союзу», наприклад історичні праці М.Грушевського та географічні твори С.Рудницького виходили німецькою мовою. Крім «Вісника Союзу визволення України» виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий ряд газет у таборах військовополонених: «Розсвіт» (Роштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш голос» (Йозефштадт).

Робота серед військовополонених українців була однією з важливліших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже в перший період війни домогтися деякого покращення умов перебування українців в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. З часом вдалося сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна — Сердатель (Австро-Угорщина) — близько ЗО тисяч; а також Раштат, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) — більше 50 тисяч. Туди направлялися вчителі, інструктори з українців-галичан, які відкривали і забезпечували функціонування шкіл грамоти, бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури, політичної економії, кооперації, німецької мови, створювали аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви, засновувались каси взаємодопомоги, відкривались кооперативні крамниці та чайні.

Все це мало свій певний ефект, вплинуло на свідомість сотень, можливо, навіть тисяч українців-військовополонених. Однак, загальні результати були більше, ніж скромними. Висловлювати підтримку Союзу визволення України солдати не поспішали, а в таборі «Вецляр» навіть спалахнув бунт проти пропагандистів.

До діяльності СВУ явно неприхильно, почасти, навіть вороже, поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх неприкриті контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини збереглась і надалі, відчутно давала себе знати навіть у 1917–1918 рр.

Не виправдались надії Союзу і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації і дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів Союзу, волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв’язанні внутрішніх проблем. Врешті, уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоча військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв’язки з Союзом.

До всього додавалося й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (серединну, чи то центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

Водночас Л.Юркевич (псевдонім — Л. Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв’язання національного питання[42]. Природно, все це викликало зворотну реакцію і Л.Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.

В роки війни підупав ентузіазм, запал навіть таких пристрасних проповідників радикальних шляхів реалізації українських домагань як М. Міхновський. Його мобілізація до армії — як юрист він проходив службу при штабі Київської військової округи — по суті обезглавила й без того мало-чисельну й маловпливову Народну українську партію, голосу якої взагалі тривалий час не було чути.

Отже, мова про те, що український рух, його провід момент повалення самодержавства були придавлені, розпорошені, навіть роздиралися істотними внутрішніми суперечностями. Вони зовсім не висували у якості безпосереднього завдання якнайшвидшу мобілізацію широких мас на досягнення жаданої мети: радикальне розв'язання національного питання, відродження української державності, масштабні демократичні перетворення. Проте за довготривалий передреволюційний період в народних товщах накопичився надзвичайно могутній, критичний потенціал визвольної енергії, що за першої-ліпшої сприятливої ситуації вона миттєво прохопилася назовні таким потужним викидом — вибухом, якого, схоже, ніхто не очікував. Тим більш вражаючими є дуже оперативні й принципово безпомилкові організаційно-політичні кроки, здійснені національною елітою практично синхронно з блискавичним розвалом старих російських владних структур і становленням нових.

Все це відбувалося на тлі небувалого піднесення, кипіння пристрастей, які з одержанням повідомлень з Петрограда дедалі могутніше виплескувалися на вулиці й майдани. Лютнева революція в провінції — це не скільки й не стільки битви; барикади, кров, жертви. Це — мітинги, демонстрації, маніфестації, збори, транспаранти, прапори, листівки, прокламації, взаємні вітання, щасливі обійми… Всі, хто прагнув змін (а такими були майже всі) воліли зробити це публічно — "на людях", "у живому спілкуванні", в обміні думками, планами, мріями. Люди залишали підприємства, установи, помешкання, щоб на вулицях на повні груди дихнути "повітрям свободи" — і не могли надихатися. Навіть природна обережність і страх якось самі-собою відсунулись на задній план. Поодинокі адепти старого режиму боязко визирали із-за зашторених вікон і, здавалось, нічого не розуміли — світ ошаленів, а, можливо, й настає його кінець.

Насправді ж можна зробити висновок, що повсюдне припинення в останні дні лютого й перші дні березня 1917 р. роботи підприємств, проведення мітингів, зборів стало своєрідною всеросійською маніфестацією на підтримку повалення самодержавства, розпочатих суспільних зрушень.

Звісно, як завжди буває в житті, одні сили виявляли більшу активність, інші — меншу. Хтось намагався зайняти таку позицію, щоб не прорахуватись, не здійснити кроків, які б у майбутньому обернулись неприємностями чи й втратами.

Наймобільнішими були більшовики. Доки газети України надрукували перші повідомлення про революційні події в Петрограді — на це зважилися лише 2 березня, більшовики ряду міст встигли випустити листівки зі столичними новинами, із закликом підтримати пітерських робітників і солдатів. Харківський комітет РСДРП поширив таку відозву уже в ніч з 27 на 28 лютого. Там же пропонувалося направляти своїх представників до ради робітничих і солдатських депутатів[43].

Того дня не працювали всі великі підприємства Харкова, а наступного зупинилися всі виробництва. Скрізь йшли нескінченні мітинги. З'явилися червоні прапори. Збори представників політичних партій, лікарняних кас, профспілок та інших робітничих організацій вирішило "викинути гасло про підтримку революції, про поглиблення змісту революції в розумінні її демократизації. Влаштовувати народне самоврядування, захопити владу в свої руки"[44].

2 березня на мітингу робітників ВКЗ (Всеобщей кампании злектричества) з палкими промовами виступили більшовики С. Буздалін, О. Пастер, К. Кіркіж, на паровозобудівному — Г. Нехаєнко). До залізничників звернулися І. Котлов і О. Сербіченко, трамвайників — І. Сиротенко, В. Моргунов.

Під тиском революційних мас 3 березня було заарештовано віце-губернатора, коменданта Харкова, начальника гарнізону, низку чиновників губернського жандармського управління. З тюрем було звільнено політичних в'язнів. На знак перемоги революції того дня була влаштована загальна політична демонстрація трудящих, до якої приєдналися солдати практично всіх частин місцевого гарнізону. Практично те ж саме, з численними мітингами, виступами представників політичних партій, колишніх політичних в'язнів продовжувалося ще кілька днів[45].

Достатньо швидко відбувалася кристалізація позицій різних політичних сил. Так, листівка Харківського комітету РСДРП від 6 березня знову кликала робітників, солдатів і селян до поглиблення революції[46], тоді як інші партії умовляли маси до "спокою", "напруження сил для допомоги у війні, підтримки Тимчасового уряду[47].

За подібним сценарієм розвивалися події і в Катеринославі, де особливо виділялися ініціативністю, наполегливістю члени місцевого комітету більшовиків М. Копилов, І. Жуковський, С. Гопнер, Т. Бондарєв та ін. До 10 березня було заарештовано 700 городових і жандармів, співробітників охоронних відділень. В демонстрації 12 березня взяло участь 75 тис. робітників, солдатів, студентів, учнів[48].

Події в Харкові й Катеринославі наклали відбиток на весь лівобережний регіон. У перші дні березня масові мітинги й демонстрації пройшли в Бахмуті, Горлівці, Єнакієвому, Костянтинівці, Маріуполі, у Микитівці, Ровеньках, Щербинівці, Кадіївці, Алчевську, Краматорську, Макіївці, Юзівці, Луганську, інших населених пунктах[49]. 10 березня питання поточного моменту були обговорені на партійній конференції в Макіївці, в якій взяли участь представники більшовиків Катеринослава, Харкова, Бахмута, Горлівки і Єнакієвого. Конференція ухвалила посилити роботу щодо організації рад робітничих депутатів, продовжити агітацію проти імперіалістичної війни, не надавати підтримки Тимчасовому уряду[50].

В Києві 1 березня 1917 р. біля міської думи відбувся багатотисячний мітинг робітників, студентів, солдатів, перед якими виступали оратори від різних партій. Випущена наступного дня більшовицька листівка закликала закріпити завоювання другої російської революції, не допустити до влади чорносотенців, октябристів, кадетів, сформувати революційний уряд[51]. Безперервні мітинги в різних частинах міста, на підприємствах, в казармах, в учбових закладах продовжувалися ще кілька днів. Були розгромлені губернське жандармське управління і охоронне відділення, почались арешти царських чиновників. З Лук'янівської тюрми були випущені політв'язні. Бурхливо протікали події в Одесі, де маніфестанти розігнали міську думу. її голова чорносотенець Пелікан і його прибічники були заарештовані. Почали створюватись загони робітничої міліції.

Ініціаторами виступів у багатьох невеличких містечках і на залізничних станціях були солдати, що їхали з фронту, чи на фронт. Вони усували посадових осіб, роззброювали й заарештовували їх. З 4 по 8 березня такі події сталися в Ромодані, Миргороді, Гоголеві, Ніжині, Крутах, Бобринці, Знам'янці, Фастові, Злобіно, Єлисаветграді, Гайсині, Летичеві, Деражні[52].

З великим піднесенням брали участь у демонстраціях, мітингах, ліквідації старих органів влади робітники і солдати Миколаєва, Херсона, Кременчука, Павлограда, Вінниці, Шостки, Полтави, Бердичева, Проскурова, Козятина, Олександрівська, Білої Церкви, Лебедина, Житомира, Гречан, Василькова, інших міст і містечок.

Революційні настрої захопили солдат Південно-західного і Румунського фронтів (в межах України це були VII, VIII, XI й Особлива армії), а також тилових гарнізонів. Більшовик М. Криленко, що перебував у лютневі дні в XI армії, наступним чином характеризував тогочасні процеси в солдатському середовищі: "Пасивний, мовчазний саботаж війни — такою була перша відповідь, яку дала селянська армія на повідомлення про революцію. Не гаслом про революційний наступ, не гаслом повалення нової влади, навіть не спробою з'ясувати для себе, що сталося, — відповіла армія, — армія відповіла типовою, притаманною селянському середовищу, формою пасивного протесту, формулою: "фронт тримати, в наступ не йти"; причому основний центр ваги лежав, звичайно, в другій половині. З цього моменту захиталась стара царська дисципліна армії як бойової сили, слухняної велінню диригентської палички командного складу. З цього моменту вона губернське жандармське управління і охоронне відділення, почались арешти царських чиновників. З Лук'янівської тюрми були випущені політв'язні. Бурхливо протікали події в Одесі, де маніфестанти розігнали міську думу. її голова чорносотенець Пелікан і його прибічники були заарештовані. Почали створюватись загони робітничої міліції.

Ініціаторами виступів у багатьох невеличких містечках і на залізничних станціях були солдати, що їхали з фронту, чи на фронт. Вони усували посадових осіб, роззброювали й заарештовували їх. З 4 по 8 березня такі події сталися в Ромодані, Миргороді, Гоголеві, Ніжині, Крутах, Бобринці, Знам'янці, Фастові, Злобіно, Єлисаветграді, Гайсині, Летичеві, Деражні1.

З великим піднесенням брали участь у демонстраціях, мітингах, ліквідації старих органів влади робітники і солдати Миколаєва, Херсона, Кременчука, Павлограда, Вінниці, Шостки, Полтави, Бердичева, Проскурова, Козятина, Олександрівська, Білої Церкви, Лебедина, Житомира, Гречан, Василькова, інших міст і містечок.

Революційні настрої захопили солдат Південно-західного і Румунського фронтів (в межах України це були VII, VIII, XI й Особлива армії), а також тилових гарнізонів. Більшовик М. Криленко, що перебував у лютневі дні в XI армії, наступним чином характеризував тогочасні процеси в солдатському середовищі: "Пасивний, мовчазний саботаж війни — такою була перша відповідь, яку дала селянська армія на повідомлення про революцію. Не гаслом про революційний наступ, не гаслом повалення нової влади, навіть не спробою з'ясувати для себе, що сталося, — відповіла армія, — армія відповіла типовою, притаманною селянському середовищу, формою пасивного протесту, формулою: "фронт тримати, в наступ не йти"; причому основний центр ваги лежав, звичайно, в другій половині. З цього моменту захиталась стара царська дисципліна армії як бойової сили, слухняної велінню диригентської палички командного складу. З цього моменту вона більше не існувала. Це була вже селянська маса, яка зрозуміла, усвідомила свою могутність, яка знає лише одне, що вона, ця маса, війни не хоче, і зокрема у наступ не піде"[53].

Процес розпаду старої армії йшов достатньо інтенсивно на фронті і в тилових гарнізонах. Заарештовувались чи виганялись офіцери-монархісти, ліквідовувались старі порядки, починалася демократизація армії. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал П. Брусилов у доповіді голові Державної думи, голові Тимчасового уряду і воєнному міністру писав про випадки відсторонення від влади службовців старого режиму і просив роз'яснень — засуджень подібних дій[54].

Значний вплив на солдатські настрої справило поширення через пресу Наказу № 1 Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів по Петроградському гарнізону. Наказом передбачались вибори в усіх військових частинах комітетів і рад, яким мали підкорятись солдати. Накази командування мали виконуватись лише в тому разі, коли вони не суперечили постановам ради. Комітети брали під свій контроль зброю, яка більше офіцерам не видавалася. При строгому дотриманні воїнської дисципліни на службі, повинно було здійснюватися повне урівняння в громадянських правах солдат і офіцерів поза службою. Відмінялось титулування офіцерів, заборонялось грубе обходження із солдатами.

Хоча формально Наказ № 1 стосувався тільки військ Петроградської військової округи, він одержав значне поширення в усій армії, відіграв велику роль в революціонізуванні солдатів, матросів.

Слідом за робітниками і солдатами в революцію включалося селянство. Повідомлення про політичні зрушення в країні доходили на села, звичайно, із запізненням. Однак поступово від ближчих до промислових і адміністративних центрів, залізничних станцій інформація поширювалася в дальні села. її привозили жителі міст. Траплялося, що приїжджі селяни ставали свідками, а то й учасниками мітингів і демонстрацій, які проводилися в містах на підтримку Лютневої революції. Так серед демонстрантів, які заповнили вулиці й площі Полтави 5 і 6 березня, були й селяни приміських сіл Горбанівки, Мачухи, Нижніх Млинів, Рибців, Тахтаулова.

Звичним явищем стали селянські сходи, на яких схвалювались революційні зміни. Кореспондент Петроградського телеграфного агентства, котрий відвідав Житомирський, Луцький і Новоград-Волинський повіти, повідомляв: "Скрізь без сліз і жалю село розлучилося з минулим політичним ладом. Як належне, неминуче, зустріло воно повідомлення про переворот"[55].

Про типові для селян настрої говорив мешканець села Мостище на Київщині: "Коли прокотилось повідомлення, що повалено царя, всі з полегшенням зітхнули. Село ожило. У кожного в очах світилась надія на краще, як врешті прийшло. Будуть земля, випаси, воля"[56].

Обстановка загального революційного піднесення сприяла достатньо швидкій зміні владних інституцій в державі в цілому, на периферії в тому числі. На вирішально-впливову роль з перших же днів почали претендувати ради. З 2 по 9 березня ряди робітничих депутатів були створені в Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Одесі, Миколаєві, Нелепівці, Рутченково, Юзівці, Павлограді, Мелітополі, Макіївці, Шостці, Великому Токмаку, Полтаві, Сновську, Вінниці, Херсоні, Єлисаветграді, Олександрівську, Конотопі, Бердичеві, Житомирі. В наступні дні — в Слов'янську, Сумах, Козятині, Лохвиці, Кривому Розі, Микитівні, Пирятині, Лебедині, Ніжині, Новгород-Сіверському, інших містах і селищах. Паралельно виникали ради солдатських депутатів, які невдовзі в більшості об'єднувались із радами робітничих депутатів. Нерідко відразу формувалися об'єднані ради робітничих і солдатських депутатів. Дещо пізніше почали виникати ради селянських депутатів.

Особливою інтенсивністю відзначався процес створення рад у Донбасі. На повітовій конференції рад у Бахмуті 15–17 березня було представлено 48 рад Донбасу. Загалом на кінець червня в Україні функціонувало понад 250 рад робітничих депутатів (частина з них були об'єднаними з радами солдатських депутатів). Близько половини з цього числа були ради Донбасу[57].

Одночасно з радами робітничих і солдатських депутатів в Україні, як і в інших регіонах країни, створювались владні структури Тимчасового уряду. Як і в центрі, вони уособлювали в собі передусім імущі класи — буржуазію й поміщиків. Політичні партії останніх підтримували угодовські партії, зокрема меншовики й есери, що видавали себе за виразників інтересів значно ширшої маси населення — середніх підприємців і земельних власників, робітників, селян.

Засилля цих партій у радах з перших же днів революції створило сприятливий грунт для практично безконфліктного оформлення на місцях урядової вертикалі. Уже 1 березня було сформовано Київський губернський комітет громадських організацій, 2 — Харківський, 3 — Катеринославський, а в кілька наступних днів вони з'явилися повсюдно. Водночас за розпорядженням Тимчасового уряду на місцях засновувались офіційні державні органи — губернські й повітові комісаріати. Природно, на відповідальні посади в них призначались особи, вірні чи, принаймні, лояльні петроградському уряду. А працювали комісаріати при прямій опорі на "громадські комітети". Не випадково нерідко голови цих комітетів ставали комісарами.

Отже переплетіння двох владних інституцій, що не лише номінально, а реально несли в своїх руках можливості для впливу на суспільство й у намагалися їх реалізувати, отримало своє масове продовження й оформлення на місцях, в тому числі — в Україні.

Водночас, уже перші повідомлення про демократичні зрушення в центрі, миттєво підхоплені на місцях, викликали в українському середовищі природний сплеск схвалення і сподівань на близьке торжество справедливості. З одного боку, виявом того ж всеохоплюючого демократизму, а з іншого — інстинктивним бажанням самим наблизити розв'язання назрілих проблем національного розвитку стали блискавичне пробудження визвольного руху і такі ж миттєві кроки з метою введення його в організаційне річище, надання йому певного організаційного стимулу.

Один з найдіяльніших керівників Товариства українських поступовців Є. Чикаленко згадував пізніше, що в тривожні лютневі дні Рада ТУПа, яка до того засідала раз на тиждень, вирішила збиратися щовечора в клубі при "Просвіті", уважно слідкувати за подіями і оперативно приймати відповідні рішення. На той час до Ради, крім Є. Чикаленка, входили А. Вязлов. А. Віленський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович. А. Ніковський, Л. Черняхівський, О. Андрієвська. Постійно запрошували й Катерину Грушевську, яка тримала чоловіка, який перебував у Москві, в курсі справ. Уже тоді було намічено секретарів у різних галузях діяльності і вирішено скликати з'їзд ТУПа, а потім Всеукраїнський конгрес.

Якби намічене реалізувалося, то Товариство українських поступовців, очевидно, висунулось би на роль керівника всього українського руху. Однак життя внесло свої корективи. Є. Чикаленко описує події наступним чином: "На друге ж, чи на третє засідання в Клюбі прийшли: І. Стешенко, Д. Антонович та О. Степаненко, як представники якихось десяти соціялістичних організацій, але на наше запитання не могли перечислити тих організацій, бо очевидно тоді ще такого числа соціялістичних організацій не було.

Вони рішучо заявили, що вважають свої організацій рівноправними з ТУПівською і вимагають, щоб в Раду увійшло від кожної їхньої організації по стільки ж делегатів, скільки є членів ТУПівської Ради. Незважаючи на наші доводи, що ТУПівська Рада є тільки Виконавчий Орган безпартійної організації, яка має свої громади майже по всіх містах України, в які входять і поодинокі соціялісти, вони стояли на тому, що вони являються делегатами теж від всеукраїнських соціялістичних організацій, і коли ми не згодимось прийняти їх, то вони заснують свою окрему Раду, і пішли на нараду до Педагогічного Музею. Щоб не розбивати сил і не витворювати двох центрів, ми рішили з'єднатися з тими "делегатами від соціялістичних організацій", і таким чином повстала Центральна Рада"[58].

Отже, усвідомлення відповідальності моменту (можливо ще й не на абсолютному, більше — на чуттєвому рівні), прагнення єднання зусиль на доленосному рубежі зумовило надзвичайно оперативні організаційно-політичні рішення проводу українського руху.

Уже 3 березня 1917 р., тобто в той час, коли Тимчасовий уряд ще шукав варіант прибрання до своїх рук владних повноважень в країні, з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) у київському клубі «Родина» відбулися збори представників українських організацій. За повідомленням «Киевской мысли» в них взяли участь близько 100 осіб. Поряд зі «старою гвардією» — тупівцями — на зборах були присутні представники щойно народжуваних національних організацій — переважно зі студентської молоді. Зборам була запропонована ідея створення організації спеціально для координування українського руху. Логічною була і пропозиція, як її найменувати — Центральною Радою. Тут цілком узгоджувалось підкреслювання особливо функцій, особливої ролі, які належало виконувати новостворюваній інституції (центральна) з історичною, національною традицією (найвищі, найповажніші колективні, представницькі органи називались, здебільшого, радами).

Характерно, що намагання тупівців перебрати на себе зверхні функції не знайшли підтримки в учасників зборів. З ініціативи Д.Антоновича й інших учасників зібрання новий орган було вирішено формувати як коаліційний, з представників усіх національних організацій, хоча деякі з них перебували лише в зародковій стадії.

Наступного дня відбулися ще велелюдніші збори, які поповнили комітет Центральної Ради.

Так виникла організація, якій судилося відіграти видатну роль в історії Української революції, в історії України. Звісно, для цього Центральній Раді потрібно було ще деякий час для організаційного становлення, для самоусвідомлення свого призначення, вироблення платформи. Однак, перший крок було зроблено саме 3–4 березня 1917 р. і тому від цього рубежа слід вести відлік її існування. Це зовсім не заперечує того, що наступні кроки були по-своєму надзвичайно важливими, вагомими. Так, 7 березня було сформовано президію Центральної Ради та голів комісій при ній.

Головою Ради заочно було обрано Михайла Сергійовича Грушевського — безумовно, найавторитетнішого і найвпливовішого на той час громадського українського діяча, видатного вченого-історика. Особливу популярність йому надавала багаторічна послідовна боротьба за відродження української державницької традиції, наукове відтворення історії українського етносу, українського народу. Приступивши до виконання обов'язків Голови Ради з поверненням до Києва у березні 1917 р., М. Грушевський^{1} не полишав їх до останнього дня існування цього органа.

Заступниками голови були обрані Ф.Крижанівський — кооператор, згодом лідер Української трудової партії, та Д.Дорошенко — тупівець. Товаришем голови став Д.Антонович (український соціал-демократ), писарем — С.Веселовський (український соціал-демократ, скарбником — В.Коваль (кооператор, пізніше український трудовик). Майже відразу Д.Дорошенко відмовився від своєї посади і взагалі — участі в Центральній Раді (9-10 березня) і його заступив В.Науменко (15 березня). До приїзду з Москви М.Грушевського фактично керував роботою Ради Ф.Крижанівський, але в момент вступу в свої права Голови Центральної Ради (13 березня) — склав свої повноваження.

В.Науменко, судячи з усього, до виконання обов» язків заступника Голови Ради так і не приступив. Тому всю організаційну роботу вів Д.Антонович^{2}.

Варто зазначити, що жоден з причетних до започаткування Центральної Ради, активних її учасників, а потім істориків не наводив точної дати утворення Центральної Ради. Є. Чикаленко, М. Грушевський і П. Христюк вказують на перші числа березня, а В. Винниченко взагалі пише про березень.

У пізніших дослідженнях наводиться кілька різних, точніших дат утворення Української Ради: 3–4 березня, 7 березня, 9 березня. Гадається, це природно. Жодна політична структура революційної доби не оформлялася одномоментно, переживала свої етапи становлення, розвитку, трансформацій. Тому, мабуть, дискутувати з того приводу, чия дата точніша, просто не варто. Значно раціональніше розглядати зародження Центральної Ради як процес, який, розпочавшись 3–4 березня 1917 р., зайняв певний хронологічний відтинок часу, і тоді потреба в суперечках, апелювання до авторитетних джерел і авторів відпаде сама собою[59].

Відсутність чіткої дати утворення Ради у працях М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка можна пояснити або ж тим, що жоден з них не був на перших зборах, на яких вирішувалося це питання, або ж тим, що вони розглядали організаційне оформлення Української Ради як процес, що зайняв принаймні кілька днів і свідомо не визначали більш точного часового терміну. Можливе і зовсім тривіальне пояснення — свого часу цьому аспекту просто не надавалось принципового значення. Дещо інша справа — поширення версії про виникнення у перші дні березня 1917 р. двох Центральних Рад. "Пальма першості", "лаври відкриття" тут належать Р. Млиновецькому, який ще 1946р. несподівано написав: "…Мусимо подати тут сенсаційний факт, а саме — тоді було створено дві Українських Центральних Ради…Члени ТУПу не погодилися на висунення ідеї самостійності України і організували другу Центральну Раду… Українська Центральна Рада, організована самостійниками, як і організований В. Отамановським штаб української кінної міліції містилися в домі Дмитра Антоновича…Певний період тяглася конкуренційна боротьба між цими двома центрами: націоналістичним і москвофільським"[60].

З наведеного виходило, що на момент створення тупівської Центральної Ради (автономістського спрямування) буцімто вже існувала самостійницька Центральна Рада, формування якої ініціювало "Братство самостійників". Ця Рада, за твердженням Р. Млиновецького, перестала існувати 8 березня (за новим стилем — 21 березня) після об'єднання з автономістською Радою, розчинившись у останній[61].

Оскільки жодних документальних підтверджень наведено не було, а застосовані дати явно суперечили відомим, забезпеченим джерельними підтвердженнями фактам, П. Мірчук у 1960 р. спробував якось узгодити висунуту Р. Млиновецьким ідею з наявними фактами. У нього вималювалась формула: "Вже 16 березня (тобто 3 березня за старим стилем — В. С.) 1917 року Микола Міхновський згуртував біля себе у Києві своїх ідейно-політичних однодумців і запропонував їм негайно покликати до дії "Українську Центральну Раду" як орган тимчасового державного правління самостійної України… Але з ініціативою творити політичну репрезентацію українського народу з огляду на нову політичну ситуацію в Росії виступило теж "Товариство Українських Поступовців"…17 березня (4 березня — В. С.) 1917 р. з самостійницької "Української Центральної Ради" і ТУП-івської "Центральної Ради" оформлюється єдина "Українська Центральна Рада"[62].

В наведеній логічній конструкції в обережній редакції згадувалося про самостійницьку Центральну Раду більше в ідеї, "в пропозиції", ніж у реальності, і було припасовано час розмов про останню так, щоб вона передувала задокументованій даті — 4 березня 1917 р. Однак спроби П. Мірчука бодай якось зняти очевидні суперечності безпорадної і елементарно неграмотної версії Р. Млиновецького викликали лише роздратування останнього.

У новій своїй книзі 1970 р. (перевидана у Львові в 1994 р.) амбітний автор знову без жодних посилань на документи твердить, що на таємному засіданні українських самостійників ("братчиків") негайно після повалення самодержавства було ухвалено утворити центральний орган для керівництва, координації боротьбою за відновлення української державності. Нею і стала утворена 15 березня (н. ст., тобто 2 березня ст. ст. — В. С.) Українська Центральна Рада — "перша самостійницька Українська Центральна Рада", яка "початково містилася в домі Дмитра Антоновича". (До речі, у той час український соціал-демократ Д. Антонович не поділяв самостійницьких настроїв, та Р. Млиновецький на це не зважає). Далі "автономісти, почувши про створення Укр. Центральної ради й довідавшися про політичні плани її організаторів — заметушилися і кинулися творити власний центр і 19 березня (6 ст. ст. — В. С.) створили "також свою "Українську Центральну Раду" в приміщенні клубу "Родина"[63].

Після прибуття до Києва М. Грушевського 27 березня (14 ст. ст. — В. С), про плани і настрої якого буцім-то мало хто здогадувався, авторитетний V професор історії підступно перетягнув "на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї" й використав їх "для об'єднання" двох Укр. Центр. Рад". Врешті-решт "проф. М. Грушевський, який ще під час своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потяганнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах щодо зліквідовання самостійницької Укр. Центральної ради"[64].

За Р. Млиновецьким, злиття "обох Рад" сталося 29 (16 ст. ст. — В. С.) березня 1917 р., "що мало в майбутньому фатальні наслідки"[65].

Замість підтвердження наведеної дати (ні в документах, ні в спогадах, ні в дослідженнях інших авторів її немає), Р. Млиновецький у підрядковій примітці зав'язує дискусію з П. Мірчуком, який у публікації про М. Міхновського "виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання "Братства самостійників", не знали про те, хто проводив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії "соціалістів-самостійників" і не знали, або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про "розходження" Міхновського з УНП (Українською народною партією — В. С). Слова В. Винниченка (т. 1, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р. — П. Мірчук достосував бо березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У. Ц. Рад"[66]. Перечитавши таке, хтось просто згадає банальне, однак, напрочуд відповідне: "На городі — бузина, а в Києві — дядько", а хтось, до краю спантеличений, все ж потягнеться до тритомника В. Винниченка, щоб, можливо, у такий спосіб розвіяти сумніви — і зовсім уже нічого не зрозуміє, оскільки на названій сторінці не знайде згадки ні про М. Міхновського, ні про подію — "злиття двох У. Ц. Рад".

Таким чином, за Р. Млиновецьким, про діяльність втаємничених самостійників не знали (і не хотіли знати) сучасники, не дізнались (і не хотіли дізнаватись) нащадки-дослідники. Не може, природно, не звернути на себе уваги уже така немаловажна деталь. Тоді як з поваленням самодержавства всі політичні сили в Росії, що загальновизнано стала за кілька днів найвільнішою країною у світі, і в Україні в тому числі, діяли цілком легально, "Братство Самостійників" проводило "тайні засідання".

Залишаючи читачів без відповіді на елементарні питання, Р. Млиновецький наголошує на тому, що всі, хто йому не вірить — то неодмінно самі автономісти, або прихильники цієї хибної політичної орієнтації. Виходить — одному Р. Млиновецькому вдалося осягнути істину. А якщо схема вибудовується не на фактах і документах (вони не наводяться не тому, що автор забуває про них, а тому, що їх немає в природі), то можна вдатись і до абсурдної логіки і до наукоподібної форми (посилання на будь-що в надії, що переважна частина недолугих читачів повірить формі і не вдасться до перевірки). Однак, що робити з тими, хто орієнтується в предметі розмови, або задасть собі труд поцікавитись документальними підтвердженнями?

Втім, виявляється, час від часу з'являються й такі публіцисти, науковці, які заради продукування "оригінальних" концепцій та підтвердження певних ідеологічних схем не проти того, щоб скористатися пасажами Р. Млиновецького, якими б очевидно сумнівними й бездоказовими вони не поставали. Так В. Мороз по суті поєднав "зусилля" Р. Млиновецького й "удосконалення" П. Мірчука й отримав результат: першу Центральну Раду 15 (2) березня 1917 р. заснувало "Братство Самостійників", другу, 16 (3) березня 1917 р. — діячі Тупу, а 29 (16) березня дві Центральні Ради об'єдналися в одну[67].

Тут перші дві дати зміщені на одну добу у порівнянні з версією П. Мірчука та замість М. Міхновського "творцем" першої ради називається "Братство Самостійників". Однак питання в цілому залишилися. Тому М. Климишин вирішив обійтися взагалі без точного датування "процесу" й запропонував схему трансформації першої Ради в другу: "У перших тижнях після вибуху революції 1917 р. національно думаючі послідовники Міхновського створили Українську Центральну Раду, в якій вони творили більшість у порівнянні до соціалістів. Коли ж приїхав з заслання проф. М.

Грушевський, він переорганізував Украду й від цього часу перевагу мали в ній соціалісти, головно автономісти-федералісти"[68].

До пропаганди вигаданої тези на початку 90-х рр. підключився Ф. Турчанко. Взявшись за вивчення біографії М. Міхновського, він захопився самостійницьким напрямком суспільної думки і відтворенням досвіду політичної діяльності самостійницьких сил.

У 1993 р. у статті "Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. XIX ст. — 1917 р.)" Ф. Турчанко слідом за П. Мірчуком, писав, що 3 березня 1917 р. самостійники на чолі з М. Міхновським утворили Українську Центральну Раду, а 4 березня керівники ТУП оголосили про утворення об'єднання, під назвою Центральна Рада[69].

Участь самостійників в утворенні Ради, на думку автора, їх політичні опоненти приховували, всіляко підкреслюючи ініціативну роль ТУП. До уваги не бралося, що ні самі самостійники, ні будь-хто взагалі не навели фактів на користь наведених тверджень. Однак, на переконання Ф. Турченка, є побічні дані, які наштовхують на визнання пріоритету самостійників[70].

Наступного року Ф. Турчанко видав шкільний підручник з історії України, де писав, що "саме самостійники 3 березня 1917 р. оголосили про організацію Української Центральної Ради… Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати ТУП… Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно-політичною орієнтацією… керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради"[71].

У другому виданні підручника в 2000 р. автор знову підтвердив свою точку зору щодо постання УЦР[72]. Не змінилася вона і в найновіших виданнях підручника за 2002 та 2003 рр.

Як не прикро констатувати, але плідний популяризатор історичних знань не прислуховується навіть до цілком слушних зауважень керівника видавництва "Генеза", де друкуються підручники Ф. Турчанка, — Дубаса. Останній же, гадається, має підстави не лише з особистих міркувань та власної логіки заключати: "До слабких місць першого видання підручника Ф. Турченка, на наш погляд, можна віднести перебільшення самостійницьких настроїв населення під (російської України, що насправді важко ствердити (фактами, документами — В. С). Автор перебільшує значення політичного впливу партії радикально-самостійницького напряму, зокрема групи М. Міхновського і особливо його роль у створенні Центральної Ради”[73].

Це, й так доволі делікатно висловлене, зауваження О. Дубас дещо пом'якшив загальним посиланням на те, що низку "недоліків" (окрім згаданого, висловлювалося ще немало закидів) Ф. Турчанко врахував у наступних виданнях підручника[74]. Однак у тому аспекті, про який спеціально йдеться у даному випадку, помітних зрушень не відбувається. Більше того, неначебто за інерцією, неперевірені, навіть неістинні відомості включаються й до підручників інших авторів. Так Л. Кормач і В. Багацький в своєму навчальному посібнику пишуть, що ініціаторами створення Центральної Ради "виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП)"4.

Свій "внесок" у міфотворення щодо "двох Центральних Рад" зробив і Д. Яневський, вдавшись до "редагування" всім відомих фактів і документів. Він вважає, що 3 березня 1917 р. відбулися збори, на яких були присутніми понад 100 осіб, які "гаряче прийняли пропозицію "Центральної Ради" про делегування делегації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу", про що 4 березня поінформувала своїх читачів "Киевская мысль", а увечері 4 березня, тобто вже після виходу цитованого числа популярної газети, в помешканні клубу "Родина" відбулися інші збори — 14-ти присутніх тоді в Києві членів ТУП, які створили централь, "що тут же була названа Центральною радою”[75].

Не може не звернути на себе уваги, що жодних документів, окрім інформації "Киевской мысли" та мемуарних даних, подібних наведеним у спогадах Є. Чикаленка, ніхто з прибічників "концепції двох Центральних Рад" не наводить. Відомі ж факти лише подаються під таким кутом зору (по суті — видозмінюються, тобто спотворюються, фальсифікуються), щоб хоч якось непрямо, "опосередковано" підтвердити вигадану схему. Не насторожує й те, що у працях істориків 20-х — 30-х рр. (а кращі з них належать перу активних учасників подій, таких, як, приміром, високо-фаховий, відповідальний, скрупульозний дослідник Д. Дорошенко) на існування "двох Центральних Рад" немає й натяку.

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці "дискусійного" питання: "Отже, постання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт — як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що "глухе" "сенсаційне повідомлення" Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників"[76].

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо "джерело" так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива — за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будь-які підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії — їх і нині зовсім немає) говорити про "дві Центральні Ради" як "історичний факт", "історичність згаданих подій", тобто — продовжувати дискусії. Отже, Якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про "безперечний історіографічний факт" виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Що ж до початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально" підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитись зі спостереженням П. Христюка, згідно якого "закладено було Ц.Раду по зразку загально-російських "комітетів об'єднаних громадських організацій" з тою тільки ріжницею, що рада мала бути не мінським, чи губерніяльним центром, а всеукраїнським. Через це до складу ради спочатку ввійшли делегати мінських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції"[77].

Ініціатори утворення координаційного центру визвольного руху — тупівці — не домоглися провідного становища в Центральній Раді. У березні тут активно працювали С.Єфремов, Ф.Матушевський, О.Волошин, а лише номінальне відношення мали Д.Дорошенко та В.Науменко. Дедалі активніші позиції займали соціал-демократи — Д.Антонович, М.Вороний, М.Єреміїв, І.Стешенко, В.Садовський.

Уже перші повідомлення про створення Української Центральної Ради, про початок її діяльності, зокрема відозва від 9 березня 1917 р.[78] з ентузіазмом і надією були зустрінуті в широких колах українства, що швидко об'єднувалося в різного роду культурно-просвітні, кооперативні, громадські, військові, професійні, політичні організації. Почали налагоджуватися контакти і взаємодія між Центральною Радою і українськими організаціями на місцях. Хоча деякі автори певною мірою перебільшують тогочасний авторитет Ради, її реальний вплив на консолідацію українства (В. Винниченко: "вияв волі й єдності всієї нації — Українська Центральна Рада")[79], вони, однак, мають рацію в головному: Центральна Рада досить швидко перетворилася на керівний національний центр.

По-різному оцінюються й платформи Центральної Ради початкового етапу революції.

М.Грушевський прагматично вважає що створена вона була "задля осягнення широкої національно-територіальної автономії в Російській федеративній республіці"[80].

Схильний до романтизування В.Винниченко характеризує тогочасні функції Центральної Ради відповідно до її ролі і прагнень урочисто-розпливчасто: "Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії, з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювались, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до нас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунгах, які по нервах, через її вузли-організації неслись у тіло нації й у той чи інший спосіб посували її вперед.

В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу"[81].

П.Христюк же стоїть на тому, що "самий рух в масі набрав національно-культурницького характеру, з маловиразною автономістично-політичною закраскою". Лише з часом, перед необхідністю розв'язання дедалі нових завдань український рух почав набувати національно-політичного характеру[82].

Інша оцінка початкового етапу Української революції, впливу на неї Центральної Ради міститься у двотомнику Д.Дорошенка. Він вважає, що "відразу київські українці розпочали і політичну і культурно-просвітну працю в національнім дусі, стараючись надолужити те, чого досі не вільно було робити під царським режимом"[83]. До такого висновку автор приходить на основі детального аналізу активізації українського життя, залучення його лідерів не лише до культурно-просвітницької, але й до політичної діяльності.

Зокрема було утворено Виконавчий комітет громадських організацій. З 12 його членів 5 були українцями: Ф.Штейнгель (голова комітету), А.Ніковський (секретар комітету), С.Єфремов, М. Паламарчук, М.Порш. "Цей комітет, — зазначав Д. Дорошенко, — в перші три місяці по революції був властиво найвищою владою в Київі, аж поки його місце не зайняла Центральна Рада"[84].

Виконавчий Губернський Комітет Ради представників організацій по Київщині, обраної надзвичайними губернськими земськими зборами в першій половині березня, "майже цілком опинися в руках українців". До комітету війшли М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Корольов, М.Стасюк, Хр. Барановський, А.Сербиненко, О.Степаненко, Д.Антонович, П.Понятенко, М.Синицький, В.Шульгин, С.Фракфурт, С.Коган, А.Красовський, П.Линниченко. Головою комітету було обрано М. Су ковкі на, який раніше байдуже ставився до українських домагань, проте, зважаючи на склад комітету і кон'юнктуру "почав дружно працювати з українцями і відразу став на територіально-автономному грунті". Заступником М.Суковкіна (помічником губерніального комісара) земські губерніальні збори обрали Д.Дорошенка. "Управа губернією, — констатує останній, — опинилася в українських руках і це було дуже зручно українцями використано"[85].

Губернська земська управа теж була поповнена представниками українських організацій (Т.Сніжний, П.Пожарський, А.Сербиненко, В.Прокопович).

Аналізуючи тогочасну діяльність Товариства українських поступовців, соціалістичних елементів українства, українського клубу "Родина", київської "Просвіти", організацію і перші кроки Центральної Ради, утворення Установчої Військової Ради, Центрального Українського кооперативного комітету, видання "Нової Ради", зміст політичних декларацій ТУПа і Центральної Ради, можна стверджувати, що уже з початку березня Українська революція не обмежувалась постановкою лише культурно-просвітніх завдань[86]. Останні, справді, займали надзвичайно велике місце у діяльності організованого українства: з них, з відновлення української мови починалось українське відродження. Однак, революція відкрила можливості для постановки в порядок денний більш широких завдань. І провідники не забарилися — відразу висунули лозунг підтримки демократичного ладу, підготовки до Всеросійських Установчих зборів, на яких мали домогтися автономії України у федеративній Росії.

Першими найпомітнішими віхами історії Української революції були маніфестації українства перших тижнів після повалення самодержавства, особливо ж масштабні демонстрації у Петрограді і Києві, відповідно 12 і 19 березня. Ці досить гучні акції (у Петрограді в них брали участь 25–30 тис, а в Києві — понад 100 тис. демонстрантів) відіграли колосальну роль у самоусвідомленні українськими колами власних потенцій, а також у переоцінці російськими колами сили, організованості українського руху. Дехто навіть схилявся до певного перебільшення значення проведених демонстрацій, мітингів, зборів, вважаючи, що вони викликали справжній переполох у колах російської демократії[87].

Досить виважену і лапідарну підсумкову оцінку демонстрації 19 березня дав М.Грушевський, який у споминах розписав і деталі її підготовки, і хід. Навіть вдався до літературних епітетів і художніх прийомів. На його думку, "мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає"[88].

Таким чином, уже в перші дні після повалення самодержавства український рух набрав у повному розумінні слова вибухоподібного характеру. Його масштабність і радикалізм, широта і глибина перетворень, що висувались як нагальні завдання для досягнененя і власної (національно-визвольної) мети і для ефективного сприяння розвитку тих всеохоплюючих демократичних процесів, до торжества яких прагнула вся прогресивна Росія, дають достатні підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократична революція.

Таким чином, Україна потужно відгукнулася на перші ж розкати революційного грому з Петрограда, миттєво підхопила хвилю суспільних зрушень. З одного боку, це створювало опору центральним установам, що заявили претензії на владу від реставраційних замірів. З іншого — протікання лютнево-березневих процесів на місцях набуло такої специфіки, якій було затісно в річищі, що прокладалося загальноросійським політикумом. Це додавало власних чинників до оформлення значно ширшого спектру альтернатив для України, ускладнювало тим самим ситуацію в регіоні.