Україна у революційну добу. Рік 1919

РОЗДІЛ VІІ. МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИ

До найчорніших історичних епізодів відноситься похід Україною в 1919 р. Добровольчої армії, відновлюваний денікінцями режим. Втім, фактологічний бік (бойові дії, сутність політики) багатократно досліджувалися і достатньо добре відомі, як правило, великих наукових суперечок у фахівців не викликають.

Особливу роль тут відіграють, передусім, широко відомі п'ятитомні мемуари (вони ґрунтуються на серйозній документальній основі) генерала А. Денікіна.

Після появи в Парижі й Берліні в 1924–1926 рр. вони в повному обсязі і в скорочених варіантах не один раз, починаючи з 1928 р., перевидавалися в СРСР і в державних утвореннях після розпаду останнього. Крім окремих видань[799] розлогі передруки здійснювали такі багатонакладні журнали як «Вопросы истории (1991–1994 рр.) та ін. Якщо знаходяться охочі дещо «підправити» висновки й оцінки керівника білого руху (треба сказати, у багатьох випадках жорсткі, але об'єктивні, самокритичні), то найефективніше спростовує схеми й аргументи тих, хто хотів би якось прикрасити (а то й обілити) зусилля, поведінку ідейних монархістів, єдинонеподільців сам А. Денікін^{9}.

Посилання на його загалом доступну працю дозволяє не зупинятися на детальному перебігу подій з позицій білих та їх інтерпретації через призму сьогодення. Значно важливішим видається з'ясування того, як розгорталася й здійснювалася боротьба з денікінською навалою жителями України, що були розбиті на кілька таборів (у більшості непримиренних, не готових до спільних дій навіть перед перспективою та й безпосередньою загрозою смертельної небезпеки).

У 1919 р. для більшовиків найбільшою загрозою спочатку виступав адмірал О. Колчак, яеий реально загрожував радянській владі з Сибіру. Поступово набирало сили вогнище спротиву на Дону й Кубані, де сформувалася Біла гвардія під орудою генерала А. Денікіна. У стратегічному відношенні останній мав можливість або йти через Царицин на з'єднання з колчаківцями для спільного удару по червоним, або, користуючись територіальною близькістю до революційних центрів, спрямувати головне вістря удару на Москву.

Поколивавшись якийсь час у прийнятті відповідального рішення, спрямувавши до Волги не дуже значні сили, головну свою міць командування Добровольчої армії кинуло на Донбас, де їй спочатку протистояли війська Південного й Українського фронтів. 13-та армія Південного фронту під командуванням І. Кожевникова, до складу якої входили 3-тя і 4-та повстанські дивізії, що згодом були реорганізовані в 41-шу і 42-гу дивізії, тримала фронт довжиною 350 км по лінії Гундорівська-Митякінська-Луганськ, північніше Дебальцевого, південніше Бахмута і далі на південь — до ст. Волноваха. Від Волновахи до узбережжя Азовського моря діяла 3-тя бригада Задніпровської дивізії 2-ї Української радянської армії.

На той час достатньої інтенсивності набрав процес об'єднання в одне ціле воєннних сфер суспільного життя радянських республік. Керівництво останніх дедалі розуміло, що впоратися з надскладними проблемами оборони вони просто не в спромозі, а тому й робили кроки назустріч один одному.

Надзвичайно складні умови громадянської війни вимагали перш за все тісного співробітництва у військових справах. З цією метою армії, що існували в кожній радянській республіці, підпорядковувалися єдиному оперативному командуванню — Реввійськраді РСФРР і головнокомандуючому збройними силами РСФРР. Призначення на вищі командні посади проводилися Реввійськрадою РСФРР за погодженням з урядами радянських республік.

У Положенні про Червону Армію УСРР підкреслювалося, що військовий відділ уряду, опрацьовуючи інструкції для армії, повинен виходити з принципів будівництва Червоної Армії в РСФРР. 7 січня 1919 р. була прийнята спеціальна постанова про поширення на території України дії всіх декретів та розпоряджень уряду РСФРР з питань військового будівництва. У радянських військових з'єднаннях Росії та України діяли єдині статути — польовий, стройовий, внутрішньої та гарнізонної служби. Таким чином, забезпечувалася єдина воєнна політика, хоч кожна республіка мала свою армію.

Життя вимагало поглиблення економічного співробітництва, в основі якого лежала єдина грошова система, шляхи сполучення, зв'язку й т. ін. Виходячи з воєнно-політичних і економічних реалій, суспільних тенденцій, уряд УСРР ще 28 січня 1919 р. поставив питання перед радянськими соціалістичними урядами Росії, Латвії, Білорусії, Естляндії, Литви про укладення міцного оборонного союзу проти всяких спроб знищити встановлену ціною таких жертв владу робітників і селян.

Такі ж побажання висловлювали й інші республіки.

1 червня 1919 р. на сесії ВЦВК за участю представників України, Латвії, Литви і Білорусії було ухвалено документ про створення воєнно-політичного союзу радянських республік. У відповідному декреті говорилося: «Стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи й самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму і враховуючи резолюціюї Українського Центрального Виконавчого Комітету, що була прийнята на засіданні 19 травня 1919 р., так і пропозицій радянських урядів Латвії, Литви, Білорусії, Всеросійський Виконавчий Комітет Рад визнає необхідним провести тісне об'єднання:

1) військової організації і військового командування, 2) Рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансової і 5) комісаріатів праці радянських соціалістичних республік… з тим, щоб керівництво цими галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій»[800].

Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р., що законодавчо оформив воєнно-політичний союз республік, повністю відповідав їх інтересам. 14 червня 1919 р. ВУЦВК обговорив цей декрет, схвалив його і дав вказівку всім урядовим органам України про негайне проведення його в життя.

Важливим моментом у реалізації декрету від 1 червня була реорганізація військ Українського і Західного фронтів. Реввійськраді РСФРР було запропоновано в найкоротший строк привести збройні сили республік у відповідність із загальною структурою Червоної армії РСФРР.

4 червня 1919 р. Реввійськрада видала наказ про ліквідацію Українського фронту. 2-га Українська радянська армія була перейменована у 14-ту і підпорядкована Південному фронту. З військ 1-ї і 3-ї Українських армій була сформована 12-та армія, підпорядкована Західному фронту. Армія Радянської Латвії була перейменована у 15-ту, Білорусько-Литовська — у 16-ту армію. Всі армії підпорядковувалися єдиному військовому командуванню — Реввійськраді РСФРР. Проводилася значна робота і по об'єднанню економічного життя республік.

Воєнно-політичний союз радянських республік став важливою передумовою зміцнення країни рад, її перемог на фронтах громадянської війни.

Природно, консолідували свої зусилля й вороги соціалістичної революції, радянського ладу.

Зокрема, денікінці розраховували на значну допомогу з боку Антанти, з якою їх єднали союзницькі узи ще з часів царської Росії, бойова солідарність років Першої світової війни. Країни Антанти, передусім Англія і Франція, зазнавши дошкульної поразки з інтервенцією на Півдні на початку 1919 р., прагнули будь-що поквитатися з більшовицьким режимом, однак уже не стільки зусиллями власних солдат, скільки поставками озброєнь добровольцям, які видавалися потенційно достатньо могутніми (в усякому випадку чисельними). За визначенням тодішнього військового міністра Великобританії У. Черчилля, його країна відправила Денікіну 250 тис. гвинтівок, 200 гармат, 30 танків і величезну кількість боєприпасів[801]. Факт одержання великої кількості зброї від Англії підтвердив і сам А. Денікін. Він, зокрема, говорить, що з березня до вересня 1919 р. білогвардійці отримали від Англії 558 гармат, 12 танків, понад 1,5 млн. снарядів і 160 млн. патронів[802]. США поставили денікінцям 100 тис. гвинтівок, понад 3 млн. патронів, близько 300 тис. пар чобіт, багато іншого обмундирування[803]. Крім того, країни Антанти посилили економічну блокаду радянських республік, яку здійснювали ще з осені 1917 р. Разом з тим вони вживали заходів щодо організації проти соціалістичної революції так званого походу 14 держав, у якому мали взяти участь Фінляндія, Естонія, Литва, Польща, Румунія та інші країни.

Навесні 1919 р. на Півдні став зав'язуватися головний вузол громадянської війни. В результаті запеклих боїв радянські війська значно потіснили білогвардійців і вступили в центральну частину Донбасу. Особливо активні бойові операції велися в районі важливого залізничного вузла Дебальцево. Однак становище в Донбасі значно ускладнилося у зв'язку з поразкою на Північному Кавказі 11-ї радянської армії, яка відступила до Астрахані. Скориставшись з цього, Денікін почав перекидати в Донбас нові частини, особливо кавалерію. Якщо в березні 1919 р. загальна чисельність його військ тут не перевищувала 21 тис., то у квітні вона збільшилася до 38 тис. Білогвардійці посилили натиск у напрямі Луганськ-Дебальцеве.

На луганському напрямку радянські війська під тиском переважаючих сил ворога з боями відійшли до Луганська. Деякого успіху досягли частини Задніпровської дивізії під командуванням П. Дибенка, які 1 квітня 1919 р. визволили Маріуполь і в наступні дні просунулися на 30–40 км у напрямку Таганрога. Успішний наступ на Таганрог і Ростов з заходу загрожував оточенням донецькому угрупуванню білогвардійських військ.

Радянське керівництво, командування Червоної армії вважали двома найголовнішими завданнями моменту на Півдні — визволення Донбасу і допомогу революції в Угорщині4. Однак невдовзі з'ясувалося, що визвольний похід на Захід виявився справою примарною (щоправда, прибічники гасла світової революції не так швидко здавали позиції[804]), а ситуація в Донбасі дуже швидко, практично щоденно ускладнювалася. До всього додавалися й не до кінця зжиті окремими діячами колишньої Донецько-Криворізької Республіки елементи місництва. Вони пропонували створити окрему донецьку військову єдність. Це питання розглянув ЦК РКП(б) і 1 червня телеграмою, підписаною В. Леніним на ім'я К. Ворошилова і В. Межлаука (копія Артему та ін.) повідомив, що Політбюро ЦК РКП(б) «рішуче відкидає план українців об'єднувати 2, 8 і 13 армії, створювати окреме донецьке з'єднання»[805].

Після досить тривалої, кровопролитної оборони червоні змушені були здати стратегічно важливий Луганськ. Слід було вживати екстрених, радикальних заходів. Звичними стали партійні мобілізації на фронт, які ухвалювалися багатьма первинними осередками й цілими міськими та районними організаціями[806]. Масовими стали добровільні записи комсомольців до лав Червоної армії.

Однак упродовж червня 1919 р. становище Південного фронту продовжувало стрімко погіршуватися. Добровольці дуже спритно й ефективно скористалися з неузгодженостей і суперечностей між власне червоними частинами і махновськими повстанцями в Запорізькій дивізії, здійснивши глибокий прорив у місці стику різнорідних формувань. Відкривався шлях на Харків і Київ.

Відчайдушні спроби більшовиків Харкова й Катеринослава підняти на захист ключових міст Лівобережжя якомога більше жителів не допомогли. 24 червня білі взяли Харків, 28 — Катеринослав.

На подальші плани денікінців вплинули зміни на східному театрі військових дій. Незважаючи на успіхи добровольців, взяття Царицина, вихід до Волги, це не наблизило їх до армії О. Колчака, якого червоні спромоглися відкинути за Урал.

М. Стахів, вочевидь, має резон, стверджуючи, що добровольці в своїй стратегії враховували (мали враховувати) те, що на території України розвивався повстанський антирадянський рух, що чималий регіон контролювався махновцями, які мали «специфічні» настрої і поведінку, не могли бути, незважаючи на взяті зобов'язання, надійними союзниками червоних. Зрештою, на Правобережжі виявляла активність Дієва армія С. Петлюри, відволікаючи на себе значні сили радянських військ[807].

Власне, наведені міркування мають і фактологічні підтвердження[808] та вже висловлювалися радянськими істориками[809].

Відтак А. Денікін вирішив, що тепер майбутнє Росії цілком залежить від білогвардійців, і 3 липня 1919 р. віддав наказ про загальний наступ на Москву, розпочавши його на трьох напрямках. Кавказька армія барона Врангеля наступала вздовж Волги, намагаючись відрізати Центральну Росію від хлібних районів Заволжя. Досягнувши району Саратова, вона повинна була здійснити глибокий обхідний маневр і рухатися на Москву. Донська армія під командуванням генерала В. Сидоріна діяла в центрі — на воронезькому напрямі, маючи в авангарді два ударних кінних корпуси. На лівому фланзі наступала Добровольча армія під командуванням генерала Май-Маєвського. Її ударний офіцерський корпус рухався на Курськ, Орел, Тулу, щоб захопити Москву.

Два останні напрямки були нездійсненні без захоплення в сферу військових дій обширних теренів України. Як покаже наступний розвиток подій, первісно запланований ореал мав розширитися.

Наштовхнувшись на стійкий опір Червоної армії на курському і воронезькому напрямах, денікінське командування звернуло вістря на тиск углиб України. М. Стахів дорікає «заднім числом» денікінським стратегам за нерозважливе рішення. Об'єднані армії УНР він мав би розглядати, якщо і не як дружні, чи союзні, то у всякому разі як виразно антирадянські. То ж замість того, щоб воювати проти УНР, значно логічніше й перспективніше було відразу прямувати на Москву без остраху за свій лівий фланг[810].

Добровольча армія, яка становила кістяк збройних сил А. Денікіна, розгорнула наступ на Лівобережжі з районів Лебедина, Охтирки, Костянтинограда на Полтаву, Ромодан, Київ. На Правобережній Україні наступ вівся з району Катеринослава на Знам'янку, Єлисаветград, Умань. З оволодінням цими пунктами денікінці планували розгорнути подальші наступальні операції у двох напрямках — на Київ і на Миколаїв і Одесу. На Херсон і Миколаїв білогвардійці наступали також по Чорноморському узбережжю.

Проведений 3–4 липня 1919 р. пленум ЦК РКП(б), вивчивши становище на фронтах громадянської війни і причини успіху А. Денікіна на Південному фронті, накреслив ряд заходів щодо відсічі ворожому натиску.

Південний фронт, командуючим військами якого ЦК затвердив В. Єгорова, було визнано головним. Було також розглянуто і затверджено розроблений головнокомандуванням Червоної армії план контрнаступу Південного фронту, згідно якого основний удар мала завдати особлива група В. Шоріна у складі 9-ї та 10-ї армій з району Камишина, Балашова, Царицина у напрямку на Новочеркаськ. У разі успішного контрнаступу радянські війська вийшли б на Дон і Кубань до основних баз білогвардійщини. Для допоміжного удару в напрямку на Куп'янськ призначалася група військ у складі 8-ї та 13-ї армій під командуванням В. Селівачова. Основним завданням цієї групи було подання допомоги радянській Україні.

Заходи, накреслені пленумом ЦК РКП(б), були викладені в листі В. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» від 9 липня 1919 р. «Настав один з найкритичніших, мабуть що, навіть найкритичніший момент соціалістичної революції, - попереджав голова радянського уряду. — .Всі сили робітників і селян, всі сили Радянської республіки повинні бути напружені, щоб відбити нашестя Денікіна і перемогти його, не спиняючи переможного наступу Червоної Армії на Урал і на Сибір»[811]. Центральний Комітет зобов'язав усі партійні організації посилити роз'яснювальну роботу в масах, викривати буржуазно-поміщицьку природу денікінщини, яка несе закабалення країни іноземними імперіалістами, піднімати трудящих на боротьбу з білогвардійщиною. Партійні організації і радянські державні органи мали значно поліпшити постачання фронту, мобілізувати максимум населення як на військову службу, так і на роботу для фронту. Одночасно треба було посилити боротьбу з контрреволюцією в тилу. ЦК вимагав нещадно боротися із діяльністю дрібнобуржуазних партій — меншовиків, есерів, українських націоналістів.

Заслухавши доповідь комісії ВУЦВК про заходи по зміцненню фронту і прифронтової смуги, на початку липня 1919 р. ухвалило: провести термінову мобілізацію комуністів і членів профспілок; мілітаризувати партійні організації прифронтової смуги і створити з них військові підрозділи, зобов'язавши їх взяти участь в охороні вокзалів, залізничних мостів; різко скоротити штати установ, особливо тих, що не мають значення для справи оборони.

На початку серпня пленум ЦК КП(б)У знову обговорив питання про оборону республіки і накреслив заходи щодо посилення партійно-політичної роботи у військових частинах. Пленум підкреслив, що склалася обстановка для зміцнення союзу робітників і селян — бідняків і середняків, оскільки «генеральський натиск піднімає пролетарські і напівпролетарські маси міста і села, штовхає середняка в бік підтримки Радянської влади і пролетарської партії.»[812].

У відповідності з директивами Комуністичної партії ВУЦВК під головуванням Г. Петровського 6 серпня 1919 р. ухвалив скоротити штати на 25 % (Наркомпошт, Наркомшляхів, Наркомпрод, Окрвійськком) і 75 % (Наркомюст, Наркомос, Наркомфін, Наркомзаксправ). У решті наркоматів штати скорочувалися на 50 %. Одночасно наполовину мав зменшитися апарат місцевих рад. 5 серпня Раднарком УСРР ухвалив постанову про мобілізацію до Червоної армії чоловіків віком до 45 років[813]. На вересень 1919 р. в Червону армію було направлено 20 тис. комуністів, що становило приблизно 60 % усього складу КП(б)У. Значна частина керівних партійних працівників, у тому числі Г. Пятаков, А. Бубнов, В. Затонський, С. Косіор, М. Скрипник та інші, була направлена на відповідальну роботу в Червону армію. Мобілізація проводилася не тільки в містах, а й у селах. На настрої селян істотно впливала соціальна політика Денікіна, який відновлював панування поміщиків і їх власність на землю. Селянство усвідомило небезпеку, яка загрожувала йому в разі перемоги білогвардійщини, і стало активніше допомагати радянській владі. Це знайшло свій вияв у припиненні дизертирства; що на середину 1919 р. набрало загрозливих масштабів. Почався зворотний процес — добровільне повернення дизертирів у Червону армію. Оголошена радянським урядом мобілізація зустріла підтримку селянства України. У трьох військових округах на липень 1919 р. було прийнято понад 155 тис. мобілізованих, з них на Південний фронт відправлено близько 31 тис. робітників, а решту використано для формування частин у відповідних військових округах[814]. З місць надходили повідомлення не тільки про успішний хід мобілізації, а й про масовий рух за добровільний вступ до лав Червоної армії[815].

Більшовицьке і радянське керівництво намагалося переломити ситуацію, підготувати контрнаступ на Південному фронті. Сюди перекидалися військові частини зі Східного фронту, вживалися заходи до посилення партійно-політичної роботи серед військ. З цією метою були мобілізовані керівні партійні і радянські працівники. В діючі війська було направлено сотні політпрацівників. На кінець липня війська Південного фронту налічували близько 172 тис. багнетів і шабель проти 152 тис. багнетів і шабель противника[816]. Контрнаступ радянських військ мав початися 1 серпня 1919 р.

Однак військову операцію не вдалося підготувати належним чином, почалася вона із запізненням, велася недостатньо організовано й успіху не мала. Більше того, 30 серпня довелося відступати з Києва. В оточення поблизу Одеси потрапила Південна група військ (колишні 45, 47 та 58 дивізії) під командуванням И. Якіра^{10} (члени РВР В. Затонський і М. Голубенко).

Південна група (понад 20 тис. бійців з великою кількістю майна в обозі) пройшла похідним порядком понад 600 км по денікінських і петлюрівських тилах і майже щодня вела бої[817]. Після закінчення походу командування доповідало: «Протягом майже трьох тижнів війська Південної групи розсіяли всі зустрічні банди, розбили вщент в районі Умані дві петлюрівські дивізії, потім розбили значні петлюрівські сили при переході через залізницю Київ-Козятин, в районі ст. Кам'янка»[818]. Успіх цього походу став можливим тому, що трудяще населення місцевостей, через які проходили радянські війська, надавало їм підтримку і допомогу.

Здійснивши надзвичайно важкий рейд, частини 45-ої та 58-ої дивізій, визволили Житомир і розгорнули наступ на Київ, 14 жовтня прорвалися вже на його західні околиці. Проте через три дні впертих, кровопролитних боїв білогвардійці, що підтягли серйозні підкріплення, витіснили червоноармійців до р. Ірпінь.

Захоплені в Україні території стали основним здобутком Добровольчої армії і плацдармом для розгортання подальшого наступу на Москву. А. Денікін переніс до Катеринослава свою резиденцію і створив у серпні уряд — Особливу нараду. Саме тут А. Денікін, перебравши на себе командування Збройними силами Півдня Росії, оголосив мету і завдання «білого руху»: реставрація монархічного устрою, відродження великої імперії у довоєнних межах, встановлення дисципліни і порядку, захист православної віри, запровадження диктатури, смертної кари за участь у «бунтах», більшовицьких та інших підривних організаціях, за дезертирство в армії; об'єднання козацтва, розроблення законів про землю, кооперативи, земства, профспілки тощо.

У низці законодавчих актів А. Денікін деталізував основні напрямки своєї політики. Так, «Тимчасове положення про громадянське правління» встановлювало схему територіально-адміністративного поділу. Згідно з цим документом, було утворено Київську, Харківську, Новоросійську області, Терсько-Дагестанський край, на чолі яких стояли «головноначальствуючі» — щось на зразок генерал- губернаторів з диктаторськими повноваженнями. Їм підпорядковувалися губернатори, начальники повітів та волостей.

Декларуючи прагнення до встановлення «громадянського миру», денікінська влада насправді вдалася до цілої низки непопулярних заходів. Насамперед це — жорстокі репресії щодо всіх, хто підозрювався в опозиції до режиму. У Юзівці за звинуваченнями у співробітництві з більшовиками білогвардійці вішали місцевих робітників. Без суду і слідства в Одесі було розстріляно понад 3 тис. чоловік, у Харкові — близько 2 тис, у Катеринославі — 3 тис. чоловік. На середину вересня 1919 р. в Києві за політичними мотивами було заарештовано 1700 осіб. І хоча в той бурхливий час подібні репресивні акції супроводжували встановлення будь-якої влади, населення сприймало заходи білогвардійців особливо боляче, оскільки вони мали не лише партійний, а й національний підтекст.

Керівники «білої гвардії» принципово не сприймали будь-яких сепаратистських проявів, не визнавали державних утворень, що виникли на уламках імперії. Гоніння на українську культуру виявились у закритті українських газет і журналів, вилученні книг українською мовою з книгарень Києва. Відновлення дореволюційного законодавства в галузі освіти позбавляло навчальні заклади з «малоросійською мовою навчання» фінансової підтримки держави. Подібні вказівки були дані земствам. Скасовувалося викладання українознавчих предметів (історії, географії, літератури, мови) як шкідливих і зайвих. Спеціальним розпорядженням було наказано зняти в усіх установах портрети Шевченка. Чорносотенці скинули з п'єдесталу бюст Кобзаря і розбили його.

Ще однією невід'ємною ознакою режиму стало потурання чорносотенству, розпалювання антисемітизму. У цьому вбачалося прагнення помсти, адже у складі соціалістичних партій, зокрема більшовицької, було багато євреїв. Білогвардійці інспірували близько 400 єврейських погромів, спрямовуючи лють шовіністично налаштованих маргіналів, люмпенів не лише на заможні верстви єврейства, а й на ремісників, крамарів, дрібних власників. Намагання єврейської буржуазії Катеринослава, Києва, Харкова увійти в контакти з денікінською владою (з метою припинення погромів) істотних результатів не дали.

На опанованих денікінцями територіях реставрувалися старі, дореволюційні порядки1, відновлювалася приватна власність на засоби виробництва. Повертаючись на втрачені підприємства, колишні їх власники ліквідували 8-годинний робочий день, який тепер тривав 11–12 годин, а заробіток не забезпечував напівголодного прожиткового мінімуму.

Надзвичайно тяжким стало становище трудящого селянства. Відновивши поміщицьку власність на землю, денікінці зобов'язали селян здати поміщику половину зібраного на його землях сіна, третину врожаю хліба, одну шосту — картоплі та овочів. Крім того, кожний селянин мав внести до 1 вересня 1919 р. одноразовий податок на потреби білогвардійської армії в розмірі 5 пудів зерна із зібраного цього року з кожної десятини землі врожаю. В разі несвоєчасної здачі податку хліб відбирали в примусовому порядку, але вже в подвійному розмірі. Повертаючись до своїх економій, поміщики за допомогою каральних загонів примушували селян зносити назад майно, вилучене свого часу комбідами, або сплачувати за нього непомірно величезні суми.

Наїзди каральних загонів супроводжувалися масовими розправами над селянами, розстрілами співчуваючих радянській владі, на яких вказували куркулі, що підтримали білогвардійців.

Не лише ліві сили кваліфікували час панування Добровольчої армії як період найчорнішої реакції та жорстокого білого терору.

Доки через «галицький чинник» надзвичайно складно й суперечливо розвивалися стосунки між УНР і денікінцями, а перебіг військових дій між ними, часом, взагалі неможливо логічно витлумачити, білий рух почав зазнавати дедалі відчутніших кризових впливів, внутрішньо швидко послаблювався. Наростали й масштабність, та сила ударів Червоної армії, яка сконцентрувала для операцій на денікінському фронті значний військовий потенціал.

У тилу у білогвардійців піднімалася дедалі могутніша хвиля масового невдоволення й спротиву. Стихійний рух намагалися очолити й спрямувати в організоване русло більшовицькі організації. Загнані в підпілля й жорстоко переслідувані, комуністи, тим не менше, впевнено збільшували свої ряди й посилювали свій політичний вплив. Скеровувало їх роботу створене ЦК КП(б)У на початку липня 1919 р. Зафронтове бюро (Зафронтбюро) на чолі з секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором^{11}. Воно відіграло велику роль як у керівництві партійним підпіллям, так і у розгортанні повстансько-партизанської боротьби.

Працюючи спочатку в Києві, потім у Брянську, Москві, Серпухові, Зафронтбюро через своїх агентів підтримувало постійний зв'язок з місцевими підпільними партійними організаціями, керувало їх діяльністю, надавало необхідну допомогу в забезпеченні підпільників відповідними документами, влаштуванні явочних квартир, створенні нелегальних друкарень тощо.

За літо-осінь 1919 р. Зафронтбюро відрядило до 108 міст України і Криму понад 1,5 тис. комуністів. Були ще й боротьбисти, анархісти, представники єврейських партій.

Нелегальні партійні організації проводили усну та друковану пропаганду і агітацію, викриваючи денікінський режим, інформуючи трудящих про дії Червоної армії на фронтах, закликаючи їх саботувати заходи білогвардійської адміністрації. Особливо активно в цьому напрямі працювали в Горлівському, Костянтинівському та інших районах Донбасу. В містах діяли підпільні друкарні, які випускали листівки, навіть друкувалися газети: в Катеринославі («Молот»), Харкові («Донецкий пролетарий»), Одесі («Одесский коммунист»), Києві («Коммунист»), Кременчуці («Дело революции»).

Разом із тим, на більшовиків чекали нові випробування, які стали породженням не лише зовнішніх чинників, а й внутріпартійних чинників, результатом політики, яка здійснювалася навесні-влітку 1919 р. і окремі важливі складові якої викликали невдоволення не лише в масах, а й у власне більшовицькому середовищі. Особливого значення набували національні аспекти. По суті опозиційні погляди знайшли ідейне й організаційне оформлення у виступах групи комуністів-федералістів (Г. Лапчинський, П. Попов, Я. Ландер та інші).

Восени 1919 р. у меморандумі до ЦК РКП(б) та в матеріалах до Гомельської наради партпрацівників вони сформулювали свою політичну платформу. Головні її положення зводилися до звинувачень ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У в ігноруванні національних особливостей України: партійний центр ніколи не був органічно зв'язаний з українською революційною стихією, не враховував відмінностей умов

України і Росії; виявляв постійну недовіру до українських груп і одночасно відчиняв двері для міщанських російських і єврейських елементів; все розглядав з точки зору російського центру і т. д. Вихід з такого становища вони вбачали у негайному об'єднанні двох партій — більшовиків і боротьбистів, в утворенні авторитетного і незалежного українського партійного центру, у федеративних зв'язках з РКП(б).

Коріння цих поглядів живилися з кількох джерел. По-перше, процесом зростання національної самосвідомості українського селянства, інтелігенції, частини робітництва; формами національно- державного будівництва на федеративних засадах; швидкою еволюцією в бік радянської влади окремих українських соціалістичних партій, їх зростаючими прагненнями репрезентувати комуністичну революцію в Україні.

По-друге, проявами національного нігілізму у середовищі КП(б)У — політичної партії переважно інтернаціональних пролетарських верств. Віддаючи пріоритет розв'язанню соціальних питань, КП(б)У нерідко відсувала на другий план національний момент. Давався взнаки й інтернаціональний склад керівного ядра КП(б)У, в якому українське представництво залишалося невисоким, віра багатьох керівних працівників у швидку світову революцію, недалеке вже злиття всіх компартій у Комінтерні.

Аналіз становища в Україні і вироблення перспективної політики посіли особливе місце в діяльності В. Леніна, ЦК РКП(б), керівних працівників КП(б)У. Дії федералістів, безперечно, надали цій проблемі певної гостроти, інтенсифікували прийняття важливих партійних документів.

20 листопада 1919 р. на об'єднаному засіданні Політбюро і Оргбюро ЦК РКП(б), на яке була запрошена значна група українських партпрацівників, були розглянуті основні тези про політику на Україні. Поряд з Х. Раковським та Д. Мануїльським доповідь зробив і представник федералістів П. Попов.

На основі узагальнення цих матеріалів наступного дня Політбюро ухвалило тези В. Леніна «Про нашу політику на Україні». Цей документ склав основу прийнятої 29 листопада 1920 р. пленумом ЦК РКП(б) резолюції «Про Радянську владу на Україні». Здійснивши критичний аналіз попередньої політики, врахувавши допущені помилки, ЦК РКП(б) висловив своє ставлення до проблем, від розв'язання яких залежало відновлення і утвердження радянської влади на Україні.

Головне місце відводилося національному питанню: визнавалася самостійність УСРР, право українського народу на визначення форм зв'язку з РСФРР та іншими республіками, наголошувалося на необхідності найбільшої терпимості і обережності до національних почуттів, на турботі про розвиток української культури і мови.

У земельному питанні передбачалася передача поміщицьких володінь безземельним і малоземельним селянам, обмежувалася практика утворення радгоспів, об'єднання в комуни та артілі мало вестися лише на добровільних засадах. Вилучення хлібних надлишків намічалося тільки в строго обмежених розмірах для постачання української бідноти, робітників і Червоної армії. Найважливіші положення цієї резолюції були підтверджені рішеннями VIII конференції РКП(б), а також викладені В. Леніним у «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним».

Та, не дивлячись на увагу з боку ЦК РКП(б), врахування пропозицій щодо розв'язання національного питання, федералісти утворили свій керівний центр — Організаційне бюро українських комуністів- федералістів. Крім того, видрукували в газеті боротьбистів, а також окремою брошурою текст доповіді, з якою виступав в ЦК РКП(б) їх представник П. Попов. З огляду на ці фракційні дії, у грудні 1919 р. Оргбюро ЦК РКП(б), на пропозицію В. Леніна, оголосило 32 членам групи федералістів догани за безвідповідальне політиканство та порушення партійної дисципліни. П. Попов вийшов з КП(б)У і пристав до боротьбистів.

Лідери федералістів і надалі продовжували політичну і організаційну роботу щодо відстоювання своїх поглядів.

Загалом прикметним чинником революційної доби періоду громадянської війни була реальна багатопартійність, яка поширювалася й на радянську державність. Це вимагало від більшовиків обґрунтування тактичної лінії щодо інших партій. І слід констатувати, що в цьому питанні ЦК КП(б)У не завжди займав чіткі позиції, припускався порушення демократичних принципів. Тому було чимало причин. Але найголовніша, мабуть, полягала в твердій переконаності більшовиків, буцімто лише їх партія була справжнім виразником інтересів «революційних трудових мас».

Під впливом зміни політичних настроїв, повороту широких, зокрема, селянських мас у бік радянської влади деякі партії шляхом розколів і утворення нових партоб'єднань дедалі еволюціонували в бік комуністичної ідеології, сприймаючи її через призму своїх національних уяв.

Найвиразніше цей процес виявився у феномені партії боротьбистів, організаційне оформлення якої завершилося внаслідок об'єднання в серпні 1919 р. УПСР-комуністів з лівою групою УСДРП («незалежних»). Нове утворення взяло назву Української комуністичної партії (боротьбистів)[819].

Не дивлячись на визнання цією партією радянської влади і готовності до співробітництва, в силі залишалася резолюція ІІІ з'їзду КП(б)У про ставлення до дрібнобуржуазних партій, яка фактично закривала шлях до співпраці. Головною перепоною служило несприйняття боротьбистами «диктатури пролетаріату з усіма її наслідками». ЦК РКП(б) відмінив це помилкове рішення. Представники боротьбистів отримали посади наркомів та їх заступників, були введені до колегій держустанов та органів друку.

Успішним було співробітництво більшовиків і боротьбистів у період денікінщини. Чимало членів УКП(б) пішли на політичну роботу до Червоної армії, очолили повстанські штаби і партизанські загони. З часом було укладено угоду між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б) про входження боротьбистів до тимчасового органу — Всеукраїнського ревкому, який здійснював керівництво відновленням у республіці радянської влади. Боротьбисти взяли на себе зобов'язання щодо зміцнення єдиного фронту боротьби.

Ліві партії не лише перебирали собі комуністичні назви, вони реально підсилювали радянський табір, допомагали дієво налагоджувати роботу проти його ворогів. Поряд з комуністичним з дня на день активізувалося також комсомольське підпілля[820].

Незважаючи на відносну малочисельність, більшовики посилювали політичну і організаторську роботу на селі, куди направлялися агітатори-організатори, розповсюджувалися більшовицькі відозви, листівки. Селян закликали не з'являтися на мобілізацію до денікінської армії, не виконувати розпоряджень щодо хлібопостачання, поповнювати ряди червоних партизанів.

Почасти тому оголошена А. Денікіним на Україні мобілізація до армії не принесла бажаних результатів. Селяни під різними приводами ухилялися від армії. Провал мобілізації на Харківщині змушені були визнати самі денікінці. В одному з наказів прямо відзначалося масове ухиляння від мобілізації і пропонувалося «вжити до зазначених осіб примусових заходів по залученню їх на службу». Провалилася мобілізація і на Херсонщині. Зібрані в с. Олешки Дніпровського повіту 13 тис. мобілізованих селян підняли повстання. Під одностайні вигуки «Хай живе радянська влада!», «Геть золотопогонників!» вони розгромили білогвардійські установи, після чого розбіглися. В Ананьєві теж було зірвано мобілізацію. Лише збройною силою денікінцям вдалося залучити до своєї армії частину селян. Але мобілізовані проти своєї волі не тільки не зміцнили білогвардійську армію, а, навпаки, внесли в її ряди розлад своїм небажанням воювати за чужі їм інтереси.

Напружена боротьба розгорнулася навколо виконання розпоряджень щодо податку на хліб. Жодні денікінські каральні експедиції не могли зломити впертого опору селянства, яке саботувало наказ про здачу хліба білогвардійцям. В інформаційному зведенні ЦК КП(б)У повідомлялося: «Селяни страшенно незадоволені владою і всіляко намагаються протидіяти їй. Хлібний збір з десятини деякі селяни відмовлялися давати. Туди послані каральні загони, які мало не поголовно сікли людей»[821].

Селянство ставало на активну боротьбу проти реставрації поміщицьких порядків і грабіжницької продовольчої політики білогвардійців. Підпільники Донбасу повідомляли: «Недавно було повстання в Ровеньках з приводу того, що біля церкви повісили 5 селян, які відмовилися дати хліб за реквізицією»[822].

Паралельно із селянською боротьбою розвивалася страйкова боротьба робітників. Перед тут вели металісти, гірники, паровозобудівники, до яких поступово приєднувалися працівники інших галузей промисловості.

На заклик підпільних більшовицьких організацій розгорнули широку страйкову боротьбу пролетарі Донбасу, зокрема шахтарі основних вугільних районів. Незважаючи на те, що їм доводилося працювати під посиленим наглядом білогвардійців, робітники припиняли роботу то в одному, то в іншому районі. Значні страйки відбулися у жовтні 1919 р. в Єнакіївському, Макіївському, Горлівському, Мар'ївському, Лозово-Павлівському та Успенському районах. Газети повідомляли: «У Мар'ївському вугільному районі застрайкували робітники Григор'ївського, Берестово-Богодухівського рудників у кількості 2000 чоловік»3. Видобуток вугілля в Донбасі різко скоротився, залізничний транспорт на території, загарбаній Денікіним, відчував гостру нестачу палива.

Очолювані підпільними партійними організаціями робітники і селяни України боролися з денікінщиною всіма засобами — від саботажу заходів білогвардійської адміністрації, страйків до найвищої форми боротьби — збройних повстань і масового партизанського руху. Спеціально для розгортання цієї боротьби військовий відділ ЦК КП(б)У в липні-серпні 1919 р. створив на території Полтавської, Київської, Катеринославської та Херсонської губерній 12 повстанських штабів, укомплектувавши їх керівний склад комуністами і перевіреними організаторами партизанської боротьби з місцевих безпартійних селян. Водночас він організував у Лубенському, Миргородському, Лохвицькому та Пирятинсько-Прилуцькому районах бази зброї і боєприпасів, запаси яких хоч і були невеликі, але їх вистачало для початку бойових операцій.

Для політичного керівництва повстансько-партизанським рухом поряд з губернськими партійними комітетами створювалися губревкоми, які уособлювали радянську владу на визволеній повстанцями і партизанами території.

На початку липня 1919 р. Зафронтбюро затвердило досвідченого організатора повстансько-партизанської боротьби комуніста Г. Колоса командуючим групою військ Лозово-Синельниківського району. Штаб групи, перебуваючи у Самарському лісі (Новомосковський повіт Катеринославської губернії), швидко встановив контакти з підпільними партійними організаціями і поширив свій вплив на досить значну територію — Донбас, Катеринославську і Полтавську губернії[823].

Окремі партизанські загони об'єднувалися в полки і бригади: 1-ша Новомосковська (комбриг М. Нікітін-Макаров) чисельністю близько 3 тис. бійців; 2-га — Катеринославська (комбриг О. Ніколашин (И. Лантух) — 2 тис. бійців; 3-тя — Полтавського району (комбриг З. Покус) — 4 тис. бійців; 4-та — Слов'янського району (комбриг Г. Успенський) — 1,5 тис. бійців; 5-та — Олександрівського району (комбриг Зубенко)[824]. Загалом у південно-східній частині Лівобережжя влітку 1919 р. активно оперувало щонайменше 11 тис. партизанів. Це були добре організовані загони, що взаємодіяли з частинами Червоної армії.

Робітничі партизанські загони Донбасу, якими командували комуністи Н. Ачкасов, М. Карнаухов, І. Чаплін, висаджували мости, руйнували залізничні колії на дільницях Лиман-Святогорськ і Лиман-Яма, пускали під укіс військові ешелони, перешкоджали вивозу вугілля з шахт. Окремі партизанські загони були досить численними. Так, у Краматорському районі діяв загін із 150 бійців, Лисичанському — із 400 чоловік[825].

Значного розмаху набрав партизанський рух на Харківщині. У с. Печеніги повсталі селяни знищили каральний загін білогвардійців. Після цього найактивніша частина повстанців пішла в ліс і продовжувала боротьбу. Партизанські загони оперували в Зміївському, Ізюмському, Куп'янському повітах.

Найбільш масовий повстанський рух виник у південних та східних губерніях України: на Херсонщині зосереджувалося 24 тис. повстанців, на Чорноморському узбережжі — 12 тис, у Катеринославській губернії та Донбасі діяло 45 партизанських загонів загальною чисельністю 35 тис. чоловік[826].

Зростання партизанського руху (сили лише одного штабу Лозово-Синельниківського району перевищували 35 тис. партизанів)[827]вимагало систематичного політичного і оперативно-тактичного керівництва.

З цією метою ЦК КП(б)У постановою від 28 липня створив Військово-революційну раду повстанських радянських військ Лівобережної України і Головний повстанський штаб. Командуючим повстансько-партизанськими військами було призначено Г. Колоса[828].

Провівши велику організаційну й політичну роботу, повстансько- партизанська реввійськрада в середині вересня 1919 р. видала наказ про посилення бойових дій у ворожому тилу. Особлива увага зверталася на проведення операцій на залізничних комунікаціях денікінців. Командирам загонів пропонувалося створити спеціальні підривні команди чисельністю від 5 до 25 чоловік, які мали руйнувати телеграфний і телефонний зв'язок противника, залізничні споруди, колії, підпалювати склади, висаджувати в повітря невеликі мости. Залізничні мости через Дніпро дозволялося руйнувати лише за особливим наказом.

Партизанська боротьба набирала дедалі організованіших форм, дії партизанських загонів ставали планомірнішими, узгодженіши- ми, охоплювали значну територію. Для прикладу можна навести штаб Лозово-Синельниківського району, командування якого у вересні 1919 р. оголосило про початок повстання в Новомосковсько- му і Павлоградському повітах Катеринославської губернії. Після тривалих боїв повстанці оволоділи Новомосковськом, встановили зв'язок з Нижньодніпровською (лівобережний робітничий район Катеринослава) підпільною більшовицькою організацією та за її допомогою розгорнули наступ на Павлоград. На залізничній магістралі Катеринослав-Харків поїзди курсували лише вдень, та й то під посиленою охороною. Партизани завдавали систематичних ударів по значній частині Південної залізниці, особливо на дільниці Олександрівськ-Мелітополь.

Масовий партизанський рух розгорнувся па Херсонщині. В результаті діяльності підпільної партійної організації с. Полтавки (Баштанки) Миколаївського повіту, до складу якої входили брати В. та С. Гайдуки, М. Прядко, І. Руденко, у середині вересня 1919 р. тут спалахнуло повстання. До нього приєдналися села Балицьке, Привільне, Піски, Христофорівка, Сергіївка. Так виникла Баштанська республіка, на території якої було відновлено радянську владу. Під радянські прапори стали понад 4 тис. озброєних бійців, ще близько 20 тис. перебували в резерві. Вони протягом двох місяців відбивали наступ денікінців. Лише 12 листопада 1919 р., зосередивши великі сили — цілий корпус, денікінці оволоділи Баштанкою. Білогвардійці жорстоко розправилися з революційними селянами, розстрілявши лише в Баштанці 852 чоловіка та спаливши понад 300 хат2.

У вересні в селищі Висунськ на Миколаївщині виник ще один центр масового селянського повстання. Трудящому селянству Висунська надала допомогу Миколаївська підпільна більшовицька організація. Сюди прибули комуністи С. Аносов, Д. Наріжний, М. Шевченко. Наприкінці вересня селяни завдали поразки білогвардійському каральному загону, який намагався вдертися у Висунськ. До навколишніх сіл були послані представники повсталих із закликом приєднатися до них. 2 жовтня 1919 р. проголошено Висунську радянську республіку. її уряд очолив лівий есер-борьбист Ф. Юхименко, який згодом став комуністом. У повстанців налічувалося близько 3,5 тис. бійців, чимало неозброєних становили резерв. їх загони оволоділи залізничною станцією Явкіно, де захопили багаті трофеї, а наприкінці жовтня наблизилися до Херсона і обстріляли його з гармати. Білогвардійське командування направило сюди значні сили. 21 листопада карателі захопили Висунськ і вчинили жорстоку розправу над мирним населенням. Основні сили повстанців відступили і, з'єднавшися з загонами Баштанської республіки, продовжували боротьбу проти денікінців до визволення Херсонщини Червоною армією1.

Активно діяли партизани Єлисаветградського повіту. Великого розмаху набув партизанський рух на Київщині і Полтавщині.

Повстансько-партизанський рух в Україні у той час був політично строкатим. Крім червоних партизанів, у тилу денікінців діяли загони анархо-махновської, боротьбистської та лівоесерівської орієнтації. Зумовлювалося це не тільки соціальною структурою населення, а й тим, що процес політичного розшарування села ще не закінчився.

Більшовики України за цих обставин виробили гнучку тактику у взаєминах з партизанськими загонами, що не були під їх впливом, намагаючись не робити при цьому ідейних поступок.

Значну силу становили загони Н. Махна. Після того як у вересні в районі Голта-Умань вони були оточені денікінцями і зазнали великих втрат, повернули на південь. Під час цього рейду до Н. Махна приєднувалися селянські повстанські загони. За відомостями Катеринославського губпарткому, махновські загони налічували восени понад 25 тис. поостанців, з них — 6 тис. кавалеристів. На озброєнні вони мали 51 гармату, 4 бронепоїзди, 4 бронеавтомобілі, багато кулеметів[829].

З кінця жовтня і до початку грудня повстанці утримували Катеринослав, Кічкас, Нікополь, Апостолово. Під командою Н. Махна були й окремі радянські загони. Ця обставина певною мірою полегшувала проведення серед махновців політико-виховної роботи комуністами, які дотримувалися суворої конспірації, бо махновське командування нещадно знищувало виявлених більшовиків.

Контррозвідці Махна вдалося арештувати члена Олександрівського ревкому Д. Полонського, члена Катеринославської більшовицької організації М. Азарова та інших. Усіх їх розстріляли. Але пропаганда, яку вони вели, не була марною. Значна частина повстанців з махновських загонів після вигнання денікінців вступила до лав Червоної армії.

Поряд з більшовиками активізували діяльність інші ліві політичні сили. За денікінщини боротьбисти та російські ліві есери на Україні — борьбисти перейшли на нелегальне становище. Борьбисти мали свої загони на Херсонщині, члени їхньої партії брали участь у Баштанському та Висунському повстаннях. Боротьбисти створили кілька ревкомів та партизанських загонів на Полтавщині і Катеринославщині.

Зафронтбюро ЦК КП(б)У з метою використання всіх антиденікінських сил орієнтувало місцеві партійні організації і командування червонопартизанських загонів на встановлення тісних контактів з бійцями боротьбистських і борьбистських загонів, які здебільшого не були обізнані з політичними програмами й планами своїх командирів.

Робота в боротьбистських загонах особливо посилилася після розгрому денікінцями Всеукрревкому, створеного ЦК УКП(б), розстрілу одного з його членів, поета В. Чумака[830].

Переборюючи величезні труднощі, комуністи України домоглися згуртування навколо радянських органів основної повстансько- партизанської маси, яка вірила, що тільки радянська влада забезпечить розгром білогвардійщини, одержання землі і вільне життя без поміщиків і капіталістів.

Отже, із загарбанням України внутріполітичне і воєнне становище режиму А. Денікіна, всупереч розрахункам, значно ускладнилося. Оголошена мобілізація сприяли розкладу Добровольчої армії. Лінія фронту стала набагато довшою, і для активних операцій потрібні були дедалі нові сили, яких А. Денікін уже не мав. Боротьба з масовим партизанським рухом також вимагала додаткових зусиль, тоді як усі резерви було вичерпано. Крах денікінщини став справою найближчого часу, особливо за умови, що Комуністична партія на чолі з В. Леніним вживала рішучих заходів до зміцнення сил Червоної армії на Південному фронті.

Нагромаджуючи сили, потрібні для зламу ситуації на денікінському фронті, РКП(б) вжила заходів для зміцнення Червоної армії комуністами, відповідальними партійними й радянськими працівниками. Для кращого оперативного керівництва військами було вирішено розділити Південний фронт на два — Південний, до складу якого ввійшли 8-ма, 13-та та 14-та армії, ударна група і кінний корпус С. Будьонного, та Південно-Східний у складі 9-ї та 10-ї армій. Командуючим Південним фронтом було затверджено О. Єгорова, членами РВР И. Сталіна й Л. Серебрякова, командуючим Південно- Східним фронтом — В. Шоріна, членами РВР — І. Смілгу, В. Трифонова. На новий Південний фронт партія направила К. Ворошилова,

Р. Землячку, Г. Орджонікідзе, В. Потьомкіна, П. Солодухіна та інших досвідчених працівників. Центральний Комітет вирішив перекинути на Південний фронт максимальну кількість загартованих у боях військових частин, у тому числі Латиську стрілецьку дивізію і кавалерійську бригаду Червоного козацтва під командуванням В. Примакова^{12}, які склали ядро ударної групи.

ЦК партії звернувся до партійних організацій із закликом усі зусилля спрямувати на справу захисту радянської країни, особливу увагу приділивши створенню кавалерійських частин: взяти на облік усіх комуністів-кавалеристів і послати їх у червону кінноту. В середині листопада 1919 р. було створено 1-шу кінну армію під командуванням С. Будьонного (члени РВР — К. Ворошилов, Ю. Щаденко). Так було ліквідовано перевагу білогвардійців у цьому роді військ.

На середину жовтня сили нового Південного фронту налічували 104 тис. багнетів, близько 15 тис. шабель, 2 тич. 765 кулеметів, 607 гармат[831], що забезпечувало кількісну перевагу радянських військ. Південний фронт став головним фронтом країни рад, а орловсько- курський напрям — центральною його дільницею.

Величезного значення було надано морально-політичному аспекту підготовки до контрнаступу. Тут велику роль відіграв проведений у жовтні 1919 р. партійний тиждень, у ході якого в ряди комуністів влилося у губернських організаціях понад 200 тис. і у частинах діючої Червоної армії — близько 70 тис. чоловік. У 44-й стрілецькій дивізії 12-ї армії, наприклад, вступило 900 чол., у 60-й стрілецькій дивізії — 1 тис., у 58-й стрілецькій дивізії — 475 чол. У 14-й армії подали заяви про вступ у партію понад 11 тис. чоловік[832].

Головний удар радянських військ було здійснено на напрямку Харків-Донбас-Ростов-на-Дону. У складі Південного фронту було сформовано Ударну групу у складі Латиської дивізії (начдив А. Мартусевич), бригади Червоного козацтва (комбриг В. Примаков), стрілецької бригади П. Павлова.

У жовтні в районі Орла зав'язалися жорстокі й кровопролитні бої. Денікінці билися вперто, силкуючись утримати в своїх руках ініціативу. Але ситуація безповоротно змінилася. Тепер головне командування Червоної армії нав'язувало противнику свою волю, завдаючи один за одним несподіваних і нищівних ударів.

20 жовтня радянські частини вступили в Орел. Одночасно кіннота С. Будьонного виграла на підступах до Воронежа бої з кінними корпусами А. Шкуро і К. Мамонтова і визволила 24 жовтня Воронеж.

Розвиваючи досягнутий успіх, червона кіннота наблизилася до Касторної, яка була на стику Добровольчої і Донської козачої армій. В результаті запеклих боїв радянські війська оволоділи Касторною, роз'єднавши ворожі сили, і забезпечили собі вихід на донбаський напрям.

4 листопада частини 44-ї та 60-ї дивізій перейшли в наступ на Чернігів. Противник чинив впертий опір, але не витримав натиску радянських воїнів. 6 листопада підрозділи 392-го Таращанського полку 44-ї дивізії першими увійшли у Чернігів. Хоробро билися з ворогом 532-й стрілецький та кавалерійський полки 60-ї дивізії, якою командував М. Кропив'янський. Війська 12-ї армії, переслідуючи противника, форсували Десну південно-західніше і східніше Чернігова й створили плацдарми для подальшого наступу. 19 листопада радянські частини оволоділи важливим залізничним вузлом Бахмач і наблизилися до Конотопа й Ніжина. Бойові операції 12-ї армії сприяли успішному наступу на головному напрямі Південного фронту.

Ініціатива остаточно перейшла до радянського командування. Узгоджені дії частин 13-ї та 14-ї армій забезпечили визволення Харкова. В ніч на 12 грудня 1919 р. підрозділи 8-ї Червонокозачої та Латиської дивізій вступили в місто. Головні сили денікінців були розсічені на дві частини, які вимушені були відступати в різних напрямках, з кожним днем дедалі більше втрачаючи взаємодію. Одна частина відходила в південно-східному напрямку на Ростов, а друга — на південь — в Крим і Одесу. Успішне здійснення Харківської операції дало змогу радянським військам перейти у вирішальний наступ на Донбас.

Під час боїв проти денікінських з'єднань Зафронтбюро ЦК КП(б)У і Реввійськрада повстанських радянських військ України прагнули подати максимальну допомогу Червоній армії. 11 жовтня 1919 р. партизанським військам, що оперували у південних районах України, було наказано рухатися в північному напрямку, влаштовувати безперервні нальоти на денікінські частини, штаби, склади боєприпасів тощо, посилювати бойові операції на залізничних магістралях, виводити з ладу телефонний та телеграфний зв'язок противника.

Найактивніші операції розгорнулися на Лівобережній Україні, де проходили стратегічні залізничні комунікації і зосереджувалися головні сили білогвардійців. Радянські партизани допомагали частинам Червоної армії вибити денікінців з Ромен, Гадяча, Кобеляк, Полтави. Вони систематично влаштовували аварії поїздів на вузловій станції Лозова, висадили в повітря залізничні мости в районі Костянтинограда.

На багатьох ділянках залізниць, таких як Микитівка-Харків, Кременчук-Полтава, Ромодан-Гребінка, Ромодан-Бахмач, Гребінка- Крути, Нікополь-Кічкас, Пологи-Чапліно було зовсім розладнано рух поїздів, а в деяких місцях він зовсім припинився.

Великої паніки наробив наліт тритисячного загону партизан 3 жовтня на Полтаву. Иого вдалося відбити, лише підтягнувши значні сили білих. Не давали спокою добровольцям партизани Донбасу й Харківщини, Київщини й Чернігівщини.

Дезорганізація білогвардійського тилу була настільки відчутною, що практично не існувало місця, де б денікінці почували себе у безпеці. То ж, зрештою, визволення України було лише справою часу. І як не намагалися білогвардійці зачепитися за ті чи інші рубежі, вони неухильно втрачали позиції.

16 грудня богунці визволили Київ, 1 січня 1920 р. — Черкаси. В останні дні старого року визвольна хвиля докотилася й до Донбасу, який денікінці під ударами Червоної армії залишали поспіхом.

Денікінщина стала надзвичайно серйозним випробуванням для української національної державності, зокрема міцності її соборницького фронту, оскільки обороноспроможність УНР якнайбільше залежала від найчисельнішої та найбоєздатнішої її формації — Української Галицької армії.

Від часу переходу за Збруч і аж до осені 1919 р. бойові втрати галичан становили близько 2 тис. вояків, але їх поповнили за рахунок рекрутів з Наддніпрянщини. Отже, УГА не втратила своєї боєздатності. Проте залишення Києва надто негативно позначилося на загальному стані всієї української військової формації, а особливо ж — УГА. Щодо останньої: київської події — практично всі дослідники і мемуаристи схильні вважати «початком трагедії». Стрілецтво зазнало болісного морально-психологічного удару, адже українську столицю, яку здобули такими значними зусиллями, відразу, блискавично, без опору віддали противнику, який принаймні на той конкретний час чисельно значно поступався українським силам. Серед галичан знову почала ширитися зневіра у доцільність подальшої боротьби на Наддніпрянщині, і на такому тлі посилювалося прагнення за будь- яку ціну повернутися в рідний регіон. До цього підштовхувало й чергове загострення суперечностей між наддніпрянським і галицьким політичним проводом. Найвиразніше недовіра проявилася у тому, що на початку вересня 1919 р. в Кам'янці-Подільському було фактично запроваджено військовий стан, хоча місту не загрожували зовнішні вороги. Однак, саме для забезпечення «внутрішньої безпеки» галицького і наддніпрянського керівництва сюди перекинули з фронту найбоєздатніші частини, відповідно — 1-шу бригаду УСС та групу отамана Волоха.

Після київської катастрофи шансів на відновлення боротьби українським соборницьким фронтом ставало дедалі менше. Укладене за таких умов 1 вересня 1919 р. спільною галицько-наддніпрянською делегацією перемир'я з Польщею стало демонстративним актом «української солідарності» перед потенційними союзниками і ворогами. Згідно з умовами цього акту сторони зобов'язувалися утримуватися від ворожих акцій та здійснити обмін полоненими. Між ними встановлювалася «нейтральна зона», яка окреслювалася річками Збруч та Жванчик[833]. Після закінчення місячного терміну перемир'я воно продовжувалося кожні наступні десять днів.

Українська Галицька армія знову опинилася між більшовицьким і денікінським фронтами. За таких обставин Начальна команда взяла курс на збереження організаційної цілісності підконтрольних їй сил як головного фактора продовження боротьби. Щоб надати стрілецтву необхідного відпочинку майже всі галицькі частини 2–4 вересня 1919 р. були відведені в райони Ігнатівка-Васильків та Козятин- Бердичів[834]. Настрої, що панували тоді у політичному та військовому керівництві, певною мірою передає виданий М. Тарнавським 6 вересня наказ.

У ньому відзначалося: не слід «піддаватися настроєві», «провід має все спокійно обдумати», щоб, вибравши момент, знову йти вперед[835]. Але вектор його поглядів явно спрямовується в бік А. Денікіна. Зокрема, відведення військ у вказані райони диктувалося прагненням уникнути можливого зіткнення з наступаючою Добровольчою армією. Водночас Начальна команда направила делегацію на чолі з отаманом П. Бубелою для переговорів з генералом М. Брєдовим щодо спільного володіння Києвом4, але вони не принесли жодних позитивних наслідків.

Виходячи із загальних змін у військово-політичній ситуації, в Україні дедалі виразніше окреслювалася перспектива створення українсько-денікінського антибільшовицького блоку. До цього ж підштовхували англійські та французькі урядові й дипломатичні кола, що намагалися згуртувати весь потенціал антирадянських сил.

Щоправда, дослідник М. Ковальчук, гадається, дещо перебільшує прагнення офіційних Лондона і Парижа домогтися порозуміння між А. Денікіним і С. Петлюрою[836]. Вірніше, таке прагнення загалом існувало й певні дипломатичні зусилля здійснювалися, однак кінцевою метою мали не налагодження рівноправних стосунків між двома антибільшовицькими суб'єктами, а підпорядкування армії УНР Збройним силам Півдня Росії для зміцнення їх потенціалу й реалізації єдинонеподільських планів.

Останній момент був вирішальним і переважував навіть тверезе розуміння того, що розбрат між можливими антирадянськими силами і конфліктні відносини між ними послаблюють обидва табори, об'єктивно спрацьовуючи на посилення Червоної армії, більшовиків. Абсолютною безглуздістю виглядала перспектива війни між білими й УНР. Однак і цей аргумент відступав перед жадобою розгрому червоних і ліквідації всіх завоювань революційної доби. Виходячи з ідейних засад білогвардійського руху, та під впливом своїх початкових гучних перемог, А. Денікін демонстративно відкидав будь-яку можливість замирення з українцями які б погляди вони не сповідували — чи автономістсько-федералістські, чи самостійницькі. Він прямо заявляв, що коли «петлюрівці» не капітулюють чи не приєднаються до нього, то вони будуть вважатися такими ж ворогами, як і більшовики[837].

Ця позиція знаходила реалізацію і у військово-політичних документах. Так, у розпорядженні головнокомандування Збройних сил Півдня Росії штабу військ Новоросійської області від 1 вересня 1919 р. прямо говорилося: «Ми Української республіки не визнаємо, — воюємо за єдину Росію і ніяких збройних сил, окрім російських армій, на території Росії не допускаємо. Тому петлюрівці повинні або роззброїтися, або залишити межі Росії»[838]. Зважаючи на це, перспектива укладення УГА союзу з Добровольчою армією могла бути реалізована тільки ціною розриву соборницького фронту.

Після київської катастрофи в оперативному відношенні УГА фактично вже почала діяти окремо від армії УНР. Це зумовило потребу проведення чергової внутрішньої реорганізації Галицької армії. Для утримання фронту між колишніми Східною і Центральною групами було створено нове армійське з'єднання. Група А. Кравса була знову розділена на I і III корпуси, які мали прикривати наступ потенційного противника зі сторони Києва та Козятина.

На Правобережжі України продовжували дислокуватися три головні військові сили — більшовицька, білогвардійська та українська. Але головна особливість військово-політичної ситуації, що склалася у вересні 1919 р., полягала в тому, що кожна з них намагалася уникнути лобового удару, очікуючи ймовірного зіткнення та взаємного обезкровлення двох інших противників.

Першими з такої ситуації вдалося скористатися Південному з'єднанню Червоної армії, про вдалий рейд якої йшлося вище.

У той же час, незважаючи на всі маневрування, УГА опинилася у найскрутнішому становищі. На відтинку фронту між нею і частинами Добрармії 13–14 вересня почалося проникнення відступаючого угруповання И. Якіра. Зайнявши Сквиру та перейшовши залізничний шлях між Попельнею і Фастовом, воно проривалося до Житомира, який зайняло 17 вересня. Зберігаючи сили, денікінські війська відступили в район Фастів-Біла Церква, а три галицькі корпуси протягом жорстоких п'ятиденних боїв з червоноармійськими дивізіями витратили майже весь запас боєприпасів та амуніції. Проте й більшовицькі частини зазнали чималих втрат, особливо в районах Туліна й Котельні, а також Іляшів-Луки, де був вщент розбитий тритисячний загін матросів. Зважаючи на високу концентрацію червоноармійських сил під Коростенем та їхню готовність до впертої боротьби, Начальна команда відмовилася від активних дій на цьому напрямку.

Війська II галицького корпусу змогли відстояти Бердичів. Але спроби відбити Житомир закінчилися невдачею, головним чином через внутрішні суперечності й неузгодженості. Для вирішення цього завдання Начальна Команда з окремих частин I i II корпусів створила ударну групу під командою полковника Микитки, який, проте, відмовився співдіяти з полковником Вольфом. Доки з'ясовувалися причини непорозуміння, більшовики підтягнули значні резерви до Житомира, тому операція УГА щодо його захоплення стала нереальною[839].

З іншого боку, становище УГА стало ускладнюватися через загострення стосунків з Добрармією: хиткий нейтралітет почав переростати у відкриті локальні зіткнення між їх окремих частинами. Про їхній характер, наприклад, засвідчує захоплення денікінцями 9 вересня українського панцерника «Чорноморець» у Фастові. У свою чергу, 18 вересня артилерійським вогнем галицьких гармат був зупинений денікінський загін, що намагався зайняти Верховню. Почастішали випадки нападів на потяги та перестрілок на залізницях. Все це загрожувало переростанням у широкомасштабні військові акції. Зазначаючи, що потенційні противники в такий спосіб, «наче міряли себе», автор «Денника Начальної Команди Української Галицької армії» так передає тогочасні почування галицького вояцтва: «Непримириме становище добровольців спонукало нас кинути всі згляди супроти них, а Денікін зі своєю армією виростав поволі… на нового поважного ворога України, якому на примирення ми можемо простягнути тільки меч»[840].

Такі метаморфози були зумовлені зникненням важливого стримуючого фактора. Під час перебування Червоної армії на терені розташування українського і денікінського війська у разі зближення білих і галицьких частин здебільшого вдавалися до встановлення демаркаційної лінії, а тепер, коли більшовики зникли з театру воєнних дій, Добрармія і УГА опинилися віч на віч на лінії фронту.

За таких умов Начальна команда, за згодою штабу Головного отамана, прийняла рішення про остаточне припинення бойових дій проти більшовиків, спрямувавши головні сили УГА на протиденікінський фронт. У зв'язку з цим відбулося чергове зближення Галицької та Наддніпрянської армій, що проявилося у відповідній передислокації їхніх частин. Для кращої координації дій з армією УНР I галицький корпус було переведено до Козятина, а III корпус — на лінію Погребище-Липовець. Січові Стрільці мали прикривати їхнє ліве крило в районі Полонного та Шепетівки від можливого удару Червоної армії.

Однак, у вересні 1919 р. Червона армія по суті припинила військові дії проти петлюрівської армії. І це зрозуміло. Вона концентрувала сили для протидії головному ворогу — денікінцям, а також враховувала, що загострення конфлікту між білими і УНР вигідне для неї. Тож не слід відволікати петлюрівців на себе, а давати їм побільше можливостей для визначення як головного вектора боротьби — протидію Збройним силам Півдня Росії.

Намагаючись відновити вплив на УГА, лідери УНР стали переконувати Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, що він перебуває у повній безпеці. Разом з тим, варто погодитися з думкою дослідників, що в той час ні С. Петлюра, ні Є. Петрушевич «не відкривали усіх своїх карт»[841].

Є. Петрушевич підтримав висунуту на нараді 15 вересня членами Директорії нову стратегічну програму дій, суть якої зводилася до «неминучості» боротьби з А. Денікіним та необхідності підготовки до наступу на Одесу.

На засіданні Ради народних міністрів за участю членів Директорії, що відбулося 22 вересня, ухвалили розпочати військові дії («акції») проти Добрармії. Підстави для цього давали перехоплені української розвідкою донесення про плани останньої. В обнародуваній через два дні відозві Директорії й уряду до народу України визначалася програма подальшої боротьби. В ній наголошувалося, що «широкі простори нашої родючої землі забрав кацапський царський генерал Денікін», який «вертає панам добуту селянською кров'ю землю і відбирає громадські права у робітника», «жорстоко переслідує українських діячів» та «несе нове поневолення України». Декларація закликала: «Всі, хто має силу і любов до свободи…, кому дорога демократична єдина свободна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з нашим ворогом»[842].

Важко сказати, які почуття пробуджували у народній душі подібні гасла. Швидше за все, вони сприймалися вже без особливого ентузіазму, оскільки простий люд інтуїтивно очікував чергової зміни влади. А те, що кожна наступна приносила свої випробування і біди — то стало майже природним. А відтак домінували тривога, страх, відраза до будь-якої влади, небажання їх підтримувати, надія якось «перебути» до того часу, коли вселенська колотнеча вщухне і можна буде повернутися до звичного мирного плину життя, до праці, за якою дедалі скучали роботящі руки. Відозва до українського населення від 24 вересня 1919 р. стала першим виявом реальних соборницьких прагнень, адже два українські уряди публічно підносили голос у справі загальнонаціональної ваги. Тоді багатьом здавалося, що нарешті «лід взаємного недовір'я… проломано і знайдено спільну лінію для продовження боротьби за незалежну Україну»[843].

Але такі надії швидко розвіялися, чергова спроби відновити соборний фронт виявилася недовготривалою.

Військово-політична ситуація в Україні у другій половині вересня 1919 р. залишалася складною, хоча, за умови вмілих дій, перед українськими арміями відкривалася певна перспектива продовження боротьби. Денікінські війська нараховували в Україні близько 40 тис. добровольців, головні їх сили були спрямовані на Жмеринку і Балту. Сконцентрованим в районі Житомира-Коростеня більшовицьким військам (18–20 тис.) з лівого крила (з боку Києва) загрожували добровольчі частини, а з правого — поляки, головні сили яких знаходилися під Рівним. Отже, українські війська були змушені утримувати майже 400 км. фронт. За такої розстановки сил, згідно з планами командування, I i II галицькі корпуси стали передислоковуватися на лінію вздовж залізниці Козятин-Христинівка, II корпус — переміщуватися під Бердичів, Запорізька група — в район Вапнярки, а Волинська залишалася в резерві.

За наказом штабу Головного отамана від 28 вересня офіційно ліквідовувався вже фактично неіснуючий поділ на армійські групи. Таким чином, Запорізька група поверталася у розпорядження командування військ УНР, а 2-га галицька бригада підпорядковувалася Начальній команді. Лінія стику між УГА та армією УНР проходила в районі Браїлів-Липовець. Проте, як часто буває, на перший план виходили не стільки абстрактні чисельні характеристики, а якісні — боєспроможність, моральний стан вояків, усвідомлення необхідності боротьби. А, тимчасом, загальний стан українського війська дедалі погіршувався. Широких масштабів набирало дезертирство. Оголошена мобілізація принесла мізерні наслідки. Крім нестачі боєприпасів, з наближенням холодів не менш загрозливою небезпекою ставав брак одягу та медикаментів. Коментуючи таке становище, історик-мемуарист відзначав, що ні з політичного, ні з військового боку ця війна не давала надій на перемогу, лише «честь молодої Української армії диктувала: або вмерти, або перемогти»[844]. Підтримувана Антантою, Денікінська армія намагалася перехопити стратегічну ініціативу.

Однак, просуваючись на північному відтинку Лівобережної України, вона зазнала доволі гострого удару з боку Червоної армії. На військово-політичне становище Добрармії в Україні дедалі впливали її взаємостосунки з місцевим населенням. Не секрет, кожна військова формація вирішувала свої продовольчі потреби за рахунок селянства, отже, суть проблеми полягали в тому, якими методами це розв'язувалося та яких втрат і страждань зазнавало населення внаслідок «експропріацій».

До речі, сам А. Денікін у своїх мемуарах доволі виважено і самокритично підходить до цього болісного питання. Зокрема, він визнавав, що «за межею, де закінчувалися «військова здобич» та «реквізиції», відкривалася сумна безодня морального падіння. Насилля і грабунки. Вони… чинилися червоними, білими, зеленими — наповнюючи новими слізьми та кров'ю чашу страждань народу…». Таким чином, часто стиралися риси, що «відділяли образ спасителя від ворога», але «боротися з хворобою» — було «марно».

А відтак і «визволителі» від радянської влади приносили чергові розчарування та втрати…»[845].

Намагаючись знайти у складному переплетінні соціально-економічних, політичних, національних, ідеологічних процесів якомога зручнішу, «виграшнішу» лінію поведінки, штаб Головного отамана 27 вересня 1919 р. видав директиву, згідно з якою під час зіткнень між більшовиками і добровольцями українські війська мали займати очікувальну позицію для того, щоб ворогуючі сторони якомога більше себе знекровили[846]. Проте додаток до наказу, в якому йшлося про можливу підтримку українськими військами наступу поляків на Коростень, викликав відкрите невдоволення з боку галицьких частин.

Між тим, наприкінці вересня українські війська силою обставин почали втягуватися в активні військові дії, їм не вдалося зберегти бажаний для них «нейтралітет». Спочатку головний тягар наступу ворожих частин довелося стримувати армії УНР та УСС, які перебували в районі Христинівки, що являв собою виступ у місці розташування Добрармії. Бойові дії точилися з перемінним успіхом: 25 вересня денікінці зайняли Балту, але 2 жовтня їх вибили з Монастирища. Намагаючись допомогти армії УНР, УГА зайняла відтинок фронту між Монастирищем та Севастьянівкою, так що лінія стику між ними пересунулася до Брацлава. В цей час галицькі частини виглядали доволі перевтомленими від постійних передислокацій на напрямках можливих ударів противника. Через фактичну втрату боєздатності на протибільшовицькому фронті війська II корпусу відвели в резерв.

Протистояння між українськими та денікінськими військами точилося з перемінним успіхом. Аналіз початку бойових дій між ними дозволяє судити, що обидві сторони не вважали одна одну за головного ворога, а тому, у випадках зіткнення, більше прагнули зберегти людські й матеріальні ресурси для наступної боротьби. То ж, Добрармія не поспішала досягти вирішальної переваги над українськими військами, які, своєю чергою, не дуже турбувалися щодо небезпеки прориву білогвардійцями фронту оборони. Хроніка засвідчує хіба що успіх галицької зброї у деяких локальних операціях, як, наприклад, бій 10 жовтня в Цибулеві, а також бій під Монастириським, де кінна чота УГА розбила залогу зі 150 піхотинців і 30 вершників, захопивши полонених та чимало майна1.

Розраховувати за таких обставин на перехоплення стратегічної ініціативи було, звісно, марно, хоч 12 жовтня 1919 р. розпочався спільний наступ армії УНР і ІІІ галицького корпусу. Бригади УСС відразу захопили Мишків, але вже наступного дня втратили цей населений пункт. Просуваючись у цей час уздовж залізниці, галицькі частини під командою А. Кравса здобули Монастирище2. Однак, спрямовані на Чечельник і Бершадь, наддніпрянські війська не змогли виконати поставлених завдань. Однією з причин цієї невдачі стали анархічні дії повстанських загонів, які на свій розсуд, задля власної вигоди почали вдаватися до свавільних незапланованих виступів. Так, загін отамана Нечая, що складався з тисячі піхотинців і кавалеристів, несподіваним ударом 13 жовтня захопив Житомир. Ця подія змінила плани українського командування, яке збиралося опанувати містом дещо пізніше. Проте отаман Нечай не прийняв пропозиції про підпорядкування свого загону штабові Головного отамана та спільне володіння Житомиром1. Скориставшись суперечкою, внутрішніми тертями, денікінці легко відбили місто.

Активізація українських військ викликала рішучу протидію білогвардійців. З метою розчленування суцільного фронту українських армій, щоб потім розбити їх поодинці, 14 жовтня 1919 р. частини Добрармії вдалися до потужного контрнаступу. У впертих боях наддніпрянські підрозділи відійшли до Бугу, тому головний удар ворога довелося стримувати частинам III корпусу УГА. Пристосоване до європейських методів польової війни, галицьке стрілецтво тепер безпосередньо зіштовхнулося зі степовою тактикою ведення боротьби донських козаків. Піхотні підрозділи з великими труднощами протистояли ворожій кінноті. Не лише її несподівані наскоки, але й, навіть, постійна загроза нападу морально й фізично виснажували галицьке вояцтво. Перевага денікінців у кавалерії забезпечувала високий рівень розвідувальної служби, а головне — вони могли краще маневрувати на обмеженому просторі. В результаті війська генерала А. Кравса були змушені відійти до Калинівки. Про найбільш знекровлені тоді 2-у та 8-у бригади стрілецтво склало пісню: «Під Дашевом, під Сорокою восьма бригада пропала…».

У жорстоких боях зазнав величезних втрат ІІІ галицький корпус. 16 жовтня він був переведений у район Ілинців, щоб таким чином ліквідувати небезпеку денікінського удару на Брацлав, що могло призвести до остаточного розчленування українських військ. Хоча цей маневр в основному досяг мети, але противник не відмовився від свого задуму. В той же час війська I i II корпусів вели позиційні бої. Після чергового, проведеного на скору руку перегрупування сил, 20 жовтня українські війська були кинуті у авантюрний з військово- стратегічної точки зору контрнаступ. Цим кроком С. Петлюра відчайдушно намагався припинити агонію Наддніпрянської армії та не допустити її відриву від УГА.

Напередодні цих подій Начальній Команді в особі М. Тарнавського вдалося переконати штаб Головного отамана остаточно ліквідувати протибільшовицький фронт на півночі. Проте перекидання звідти Січових стрільців і галицьких частин затягнулося через дезорганізацію на залізничному транспорті. До речі, командування неодноразово пропонувало підпорядкувати залізничні служби у прифронтовій смузі військовим органам, однак через опір цивільних структур цього не було зроблено. Як наслідок, відстань у 200 км. ешелони з українськими вояками долали більше трьох діб. За цей час денікінці встигли зміцнити свої позиції.

Початок наступальної операції 20 жовтня виявився вдалим для української зброї. Частини II корпусу захопили Немирів, але незважаючи на кількаразові штурми, вони не змогли взяти Брацлав, де до денікінської залоги постійно надходило поповнення. Для того, щоб врятувати наддніпрянські війська з критичного становища, з 4-ої та 7-ої галицьких бригад була створена ударна група під командою підполковника Бізанца. Енергійним ударом вона оволоділа переходами через Буг і відчайдушно їх утримувала. Проте 26 жовтня денікінські війська вибили частини армії УНР з Вапнярки і вона остаточно втратила терен стикування з УГА1.

У цій наступальній операції незначних успіхів досягнув лише корпус генерала А. Кравса, який, просуваючись на Брацлав, у запеклих боях демонстрував завзяття та військове мистецтво. Зокрема, широкий резонанс серед ворогуючих сторін отримав бій 21 жовтня під хутором Романовим, який тричі переходив з рук в руки. Тут було розбито два добровольчі полки і три кавалерійські сотні, а загалом денікінські війська втратили 266 вояків, тоді як українські — 114. Але здобутки корпусу А. Кравса, безумовно, не могли переломити загальний хід подій. Останнім досягнення української зброї на протибільшовицькому фронті стало захоплення групою отамана Шльосера 28 жовтня Брацлава, а наступного дня села Кулеметів[847].

Важке фронтове життя в цей час розрядили дві небуденні події. З метою піднесення морально-бойового духу, 6-10 жовтня 1919 р., Є. Петрушевич відвідав галицькі частини. Зустрічі Диктатора з польовими підрозділами носили діловий характер, хоча проводилися часом, як, наприклад у Вінниці, доволі помпезно, з чисельними екскортами, під національними прапорами. Ці події загалом засвідчили, що військо із щирою повагою і довірою ставиться до Диктатора, вбачаючи у ньому суверена своєї держави. Починаючи з 27 вересня, протягом місяця в частинах УГА виступав створений при Начальній команді театр. Основу його трупи складали колишні артисти українського театру у Львові — Іван та Ольга Рубчаки, Мар'ян Крушель- ницький, Иосип Гірняк та інші, а в репертуарі переважали твори української класики[848].

Внести перелам у вкрай несприятливу ситуацію ні згадані, ні, мабуть, інші масштабніші та радикальніші заходи уже не могли. Виснажена у жорстоких боях Галицька армія вже не чинила опору. Українські війська не могли втримати зайнятих позицій, тому на початку листопада 1919 р. були змушені відходити на захід. Внаслідок переговорних акцій Добровольча армія припинила військові дії проти УГА, яка опинилася на межі повної катастрофи.

Одним з головних факторів, який зумовив різке зменшення чисельності та остаточну втрату боєздатності УГА, став спалах небувалої епідемії тифу. В світовій історії небагато прикладів, коли чисельна, дисциплінована армія втрачала дієспроможність і гинула не на полі бою, а танула, зникала через «другорядні», невійськові обставини. Епідемія тифу не обминула також і Наддніпрянської, Червоної та Добровольчої армій, але всі вони, як виявилося, змогли забезпечити своїм бійцям кращі матеріальні та санітарно-гігієнічні умови.

Крім того, їхні вояки, особливо козацтво, мали сильніший імунітет до цієї хвороби, вони легше переносили осінню негоду, ніж перевтомлені галичани, які опинилися в дещо іншому, незвичному природно-кліматичному середовищі. Небезпека тифу не була повною несподіванкою, бо у два попередні роки лише в Подільській та Волинській губерніях в осінньо-зимовий період нараховувалося щонайменше по десять тисяч осіб, які страждали від страшної недуги. Але в 1919 р. епідемією була охоплена майже половина Правобережжя. Військо, як велике скупчення людей, об'єктивно ставало найсприятливішим середовищем для поширення інфекційних хвороб. До цього слід додати і відсутність елементарних гігієнічних умов через брак мила, лазень, змінних комплектів білизни тощо.

У Галицькій армії перші хворі на тиф з'явилися ще в середині серпня 1919 р., а через місяць в її підрозділах вже лютувала справжня епідемія. Найбільше вражених було в II галицькому корпусі й групі Січових стрільців, які перебували на тому ж відтинку фронту, де стояли польські дивізії генерала Ю. Галлера, яких заздалегідь відвели до Познані. На цій онові висувається припущення, що поляки могли якимось чином спричинитися до посилення епідемії тифу серед галицького вояцтва. Висловлюється думка, що більше світла на цю проблему може пролити експертиза взятих тоді зразків тифозної сироватки, які знаходяться в архіві Бактеріологічного інституту в Парижі[849].

Підстави для появи таких версій дає і той факт, що під час Першої світової війни Україна була тереном, де по обидва боки фронту у бойових діях брали участь сотні тисяч вояків австрійської та російської армій. Об'єктивно в екстремально несприятливих умовах вони були носіями збудників різних хвороб, однак серед них епідемії ніколи не досягали таких розмірів. До речі, 1919 року в Україні зібрали відносно непоганий врожай, залишалися запаси й від попереднього, дуже врожайного, 1918 року. А, отже, голоду, який завжди був супутником поширення різних хвороб, у тому числі й тифу, не було. Гадається, проблема, пов'язана з причинами тифозної епідемії в Галицькій армії, ще чекає на своє остаточне вирішення.

Зупинити епідемію вчасно виявилося неможливим. Багато вояків були приречені на страждання і смерть. На вересень 1919 р. у Галицькій армії залишилося всього 30 осіб кваліфікованого медичного персоналу, проте й з них більшість була непрацездатною. Лікарі-офіцери своєю жертовною працею врятували від смерті сотні стрільців, але за це багато з них заплатили власним життям. Серед них Т. Яцик, М. Коцовський, К. Танячкевич, И. Ямполєр та ін. Спроба мобілізувати до УГА цивільних лікарів не принесла успіху, тому функції санітарів часто виконували самі стрільці, що перенесли тиф. Однак і їх не вистачало: згідно зі встановленими нормами, один санітар мав обслуговувати до тридцяти хворих, але насправді він опікувався у два-три рази більшою кількістю тифозників.

Другим лихом стала відсутність найнеобхідніших ліків і медикаментів. Особливо болісно давався взнаки брак камфори, йоду, опіуму, бинтів, неосальварсану та ін. До речі, передбачаючи можливість тифозної пошесті, санітарний шеф УГА А. Бурачинський та його помічник сотник Гайдукевич заздалегідь били на сполох, але українські уряди не вжили необхідних заходів, щоб запобігти лихові. Таке становище певною мірою зумовлювалося бойкотом українських військово-санітарних місій за кордоном. Проте, як відзначав компетентний у цих справах І. Мазепа, українські провідники мали всі необхідні повноваження та засоби, щоб врятувати ситуацію, та все ж не доклали належних зусиль для виконання своїх обов'язків[850].

Зокрема, закуплене у червні 1919 р. від Американської ліквідаційної комісії у Парижі майно на суму 8 млн. дол. могло врятувати життя тисячам українських вояків, але не стільки через «зовнішню блокаду», скільки через злочинні для умов військового часу зволікання воно так і не потрапило до місця призначення.

З цієї ж причини лише в кінці жовтня 1919 р. у розпорядження Начальної команди до Вінниці прибув санітарний потяг зі шпиталем на 200 ліжок, який галицький уряд придбав ще у січні місяці. Знекровленій Галицькій армії майже не надав допомоги Міжнародний Червоний Хрест, що проводив напружену, ефективну діяльність в усій Європі.

Виправдовування державних службовців, що буцімто «при всіх зусиллях» вони «не мали звідки дістати» санітарне оснащення, також не відповідають дійсності. На «чорному ринку» ліки продавали у достатній кількості, але ціни на них були шалено високими[851]. Отже, медикаменти все-таки були, а оскільки у приватних умовах вони не виготовлялися, то, ймовірно, їх просто розкрадали, а потім продавали за «спекулятивними цінами».

«Екстраординарні заходи» уряду УНР, спрямовані на боротьбу з пошестю, також не давали бажаних наслідків. Так, за його рішенням, у вересні-жовтні 1919 р. мали повсюдно відбутися т. зв. тижні козака, метою яких був збір добровільних пожертв на користь війська. Вони могли реально покращити становище в армії, але на практиці обернулися «узаконеними» реквізиціями майна серед міського населення. Влада сама змушена була припинити проведення цих акцій, які так і не дійшли до села.

У «зазбручанський» період УГА мала вісім загальновійськових шпиталів, крім того, кожна фронтова чи тилова частина в місцях свого розташування відкривала власні «шпиталики».

В них головним чином перебували особи, що отримали поранення під час бойових операцій. Однак, хворих на тиф відразу не ізольовували від вояцького загалу, що спричинило швидке поширення епідемії. Під час постійних передислокацій усіх хворих і поранених везли разом, тому галицькі обози дедалі частіше набирали вигляду не бойових, а санітарних колон. У найкращому становищі опинялися ті хворі бійці, для яких знаходили притулок у селян чи в цивільних лікарнях.

Найбільший «тифозний слід» залишив після себе, як уже згадувалося, II галицький корпус, який уже в жовтні втратив чверть особового складу. В Проскурові було залишено 1600 його вояків, Деражні — 500, Дунаївцях — 200, Іванчику — 100, Кушалівці-Глушці — 200, в Новій Ушиці — 100, Глібові — 150, Могилеві — 400, Лучинцях — 300, Ялтушкові — 200, Манківцях — 150, Летичеві і Жмеринці по 500, Барі — 2500 і т. д.[852] Не набагато кращим було становище і в інших корпусах.

Уряд УНР майже не фінансував утримання хворих галичан, тому військові підрозділи мусили рятуватися власними силами і засобами. Це породило партикулярно-егоїстичну господарську політику в корпусах і бригадах УГА, що негативно позначалося на її загальному становищі. Хворих на тиф годували низькоякісною їжею, яка, в кращому разі, складалася із квасолі та капусти. Їхнє перебування на т. зв. сінниках (набиті соломою мішки з-під цукру) вважалося найбільшим комфортом. Через брак дров повсюдно панував холод. Такі умови істотно зменшували шанси на повне одужання.

Просто жахливим був стан, який панував у військових лічницях, що, в переважній більшості, були переповнені в 20–40 разів.

Загальну картину повною мірою передає найбільша вінницька лічниця: «Представте собі великі салі та коридори… На підлозі простерта скупо стара, стерта солома. На ній в подертих, знищених одягах хворі, деякі прикриті плащами, — багато без ніякого покривала. Покотом лежать хворі так, що пройти поміж ними годі. Здалека видно воші, що облазять хворих, стіни, рами під вікном. Хворі в гарячці — воздух зимний як на дворі. З усіх сторін простягаються до вас руки: один молить-благає води, другий — чаю, інший одіяло або бодай соломи… Декілька лежало, не ворухнувшись. Вони скінчили вже муку…»[853]. Все це породжувало панічний страх перед лічницями, тому вояки масово втікали з них, шукаючи притулок у будь-яких інших місцях — на вокзалах, у підворітнях тощо. Тільки з підвалів залізничного вокзалу в Жмеринці наприкінці вересня 1919 р. було вилучено 600 трупів стрільців[854].

Загальне число померлих від тифу багато дослідників виводить шляхом простих арифметичних дій, тому такого роду підрахунки викликають серйозні сумніви. З аналізу доступних матеріалів випливає, що на початок листопада 1919 р. кількість особового складу УГА скоротилася на 10–11 тис. (22 %), так що в деяких бригадах залишилося по 80–90 вояків.

Протягом зими 1919–1920 рр. загальна чисельність Галицької та Наддніпрянської армій зменшилася до 25 тисяч вояків, а їх бойовий склад становив лише 6 тис. багнетів[855].

Проте наведені дані фіксують не стільки число померлих від тифу, скільки загальне зменшення особового складу Галицької армії. Справа в тому, що факти смерті офіційно майже не фіксувалися. Трупів померлих не забирали по декілька днів, а потім скидали їх десятками до викопаних у замерзлій землі ровів. З другого боку, багато хворих, особливо тих, які залишалися по селянських хатах, видужували, однак мало хто з них повертався до своїх бойових підрозділів… Таким чином, дезертирство зросло до небачених розмірів. Хіба що можна зауважити: у тих умовах явище дезертирства не повністю відповідало своєму звичному змістові, бо юнаки тікали не від ворога, не з поля бою, а від страшної епідемії хвороби, яка, правда, заскочила їх при виконанні військового обов'язку.

Отже, у вересні-жовтні 1919 р. Галицька армія опинилася між «трьох вогнів» — Добровольчою і Червоною арміями, а також епідемією тифу, яка нанесла остаточний удар по її боєздатності. Таке становище стало наслідком цілого комплексу суб'єктивних і об'єктивних факторів, з яких найголовнішим стало поглиблення військово-політичних суперечностей між галицьким і наддніпрянським таборами. В цей час суто політичні чинники фактично стали визначати всі військово-оперативні цілі, а уряд Директорії і Штаб Головного отамана все менше рахувалися з потребами та реальними можливостями УГА. Вона потребувала відпочинку ще перед наступом на Київ, але не отримала його й після залишення столиці, коли опинилася у стані крайнього виснаження. Потрібен був лише один місяць, щоб упорядкувати військові й тилові формації. Водночас, в Начальній Команді існувало переконання в необхідності переоцінки ситуації, зокрема — зачекати, доки ворожі сторони виснажать одна одну, а не «втискуватися» між ними, зазнаючи непотрібних втрат.

Залишалася нез'ясованою і стратегічна лінія стосунків з А. Денікіним.

Виходячи з критичного становища, в якому опинилася Українська Галицька армія в осінньо-зимовий період 1919–1920 рр., багато дослідників робить висновок, що єдиним порятунком був союз із Добровольчою армією А. Денікіна. Саме цим шляхом і пішло військове, а згодом і політичне керівництво Західно-Української Народної Республіки.

На початку листопада 1919 р. склалася настільки складна військово-стратегічна ситуація, що протягом буквально кількох днів УГА могла або остаточно загинути, зникнути, або якимись неординарними кроками спробувати здійснити вже важкодосяжне і, навіть, малоймовірне — зберегти хоча б її ядро у надії на прийдешнє відродження всієї формації. Ні уряд Директорії, ні штаб Головного отамана в цей час не могли запропонувати бодай якогось виходу з кризи.

Хоча союз з А. Денікіним зумовлювався дійсно безвихідним становищем, в якому опинилася УГА у Наддніпрянській Україні, його все ж навряд чи можна вважати невідворотним. Тим більше цей факт не слід розглядати як зміну (чи ж то зраду) ідейних переконань вояцтва. Просто у стратегічних поглядах командування він виявився найдоцільнішим виходом із конкретної критичної ситуації. В даному випадку, очевидно, можна погодитися з твердженням І. Мазепи, що якби проти галичан стояли поляки, то ніякі страхіття тифу та інші несприятливі умови боротьби не примусили б до такого кроку. Він зумовлювався «окремою психологією»: «Хоч з чортом, тільки не з поляком!»[856].

Уже після здачі Києва галицькому політичному і військовому керівництву постійно закидалося «денікофільство», а укладення договору між УГА та Добрармію дало наддніпрянським політикам «незаперечні аргументи», що галичани насправді є «зрадниками». Проте слід визнати, що наддніпрянський табір сам підштовхував галичан до такого трагічного кроку. Про це, зокрема, засвідчують відомі директиви Штабу Головного отамана про ставлення до Добрармії, які він видав напередодні та після походу об'єднаних українських армій на Київ. З одного боку, події 31 серпня і 1 вересня дали перший досвід порозуміння між командуванням галицької та денікінської армій, а, з іншого, сам С. Петлюра висилав власні делегації з метою погодження з Добрармією. І лише високомірна незговірливість

А. Денікіна та його генералів стала нездоланною перешкодою на шляху до реалізації планів Голови Директорії і Головного отамана військ УНР. Вкрай негативне особисте ставлення до С. Петлюри у А. Денікіна склалося ще в 1917 р., коли генерал був Головнокомандувачем Південно-Західного фронту, а С. Петлюра, як голова Українського генерального військового комітету, очолював українізацію армії[857]. Слід сказати, що останній, за свідченням того ж І. Мазепи (їм немає підстав не довіряти) готовий був у скрутні моменти і на замирення та союз з більшовиками[858]. І знову «винною» у зриві задумів С. Петлюри була противна сторона. Так що, враховуючи означене, у наддніпрянців було небагато підстав виступати у ролі суддів галичан, що повинно обов'язково братися до уваги неупередженими дослідниками.

Згідно з твердженнями добре обізнаного в тогочасних справах О. Левицького, думка про необхідність відновити контакти з командуванням Добрармії для укладення сепаратного перемир'я зародилася в Начальній команді десь у другій половині жовтня 1919 р.[859] Це опосередковано підтверджується наступними фактами. По-перше, 14 жовтня Начальна команда видала наказ про припинення антиденікінської агітації серед галицьких частин, хоча активна робота у цьому напрямі продовжувалася серед наддніпрянського вояцтва. По-друге, Начальна команда настирливо домагалася від штабу Головного отамана дозволу на припинення бойових дій УГА на денікінському фронті[860].

«Денник Начальної Команди Української Галицької армії» та інші матеріали засвідчують, що протягом жовтня 1919 р. Начальна команда постійно надсилала до канцелярії Диктатора звіти про катастрофічний стан Галицької армії. Їхній зміст зводився до того, що більшість вояків — 30 тис. — була хворою на тиф, а решту — 20 тис. стрільців — з бойових і тилових формацій, неминуче очікує така ж участь. Проте політичне керівництво ЗУНР не здійснило реальних кроків для покращання ситуації. На надіслану військовим командуванням 20 жовтня пропозицію направити галицьку делегацію до командування Добрармії, щоб розпочати переговори про укладання перемир'я, Є. Петрушевич відповів, що для цього «немає причин», тому вона «не висилається і не вишлеться». Отримавши другу, настирнішу телеграму, Диктатор «рішуче заборонив» ведення «всяких переговорів»5.

Таким чином, Начальна команда опинилася перед альтернативою: продовжувати відступ, що неминуче призвело б до втрати армії, або ж власною волею, всупереч директивам політичного керівництва, вжити заходів для укладання сепаратного перемир'я з ворожою стороною. Командувач УГА генерал М. Тарнавський обрав другий шлях, чим взяв на себе важкий тягар величезної історичної відповідальності. Головний мотив, яким він керувався, приймаючи таке рішення, у своїй основі виглядає доволі переконливо: без збереження війська неможлива подальша боротьба за українську державність.

Важливо відзначити, що пошук виходу з кризового становища вівся паралельно двома різними шляхами: через відновлення соборницького фронту з наддніпрянцями та шляхом укладення сепаратного договору з денікінцями. Про намагання та перспективи відновити боротьбу соборним фронтом засвідчила нарада наддніпрянського та галицького політичного і військового керівництва, що відбулася 28 жовтня 1919 р. у Вінниці.

Вказавши на ріст дезертирства, на важке матеріальне становище та інші негативні явища, що охопили армію, представники Начальної команди виступили з гострою критикою Головного отамана та його партійного оточення, вимагали провести кадрові зміни в уряді та ввести туди представників військового командування. Висловивши подив, що УГА ставить вимоги політичного характеру, С. Петлюра запевнив, що ситуація не безнадійна, бо більшовики схильні до переговорів, а, крім того, на допомогу українцям із Заходу, нібито, наближається транспорт з великою допомогою. Через неможливість знайти компромісну платформу для узгодження дій на цій нараді не було прийнято ніяких конкретних рішень[861].

Складність і драматичність ситуації в українському таборі полягала в тому, що як галицька, так і наддніпрянська сторони, окремо одна від одної, проводили сепаратні переговори зі своїми противниками — білогвардійцями та більшовиками. Чимало фактів свідчать про здійснення галицькими військовими заходів для укладення домовленостей з А. Денікіним. Однак закиди, буцімто вони велись у «суворій таємниці» від наддніпрянців[862], не повною мірою відповідають дійсності. Хоча делегації галичан насправді висилалися без порозуміння з Головним отаманом та його оточенням, останніх інформували про такі наміри. Зокрема, ще 18 жовтня Є. Петрушевич повідомляв С. Петлюру про контакти такого роду Начальної команди і свою тогочасну незгоду з кроками, що робились без його дозволу[863]. Пізніше, на згадуваній вінницькій нараді, Начальна команда УГА подала в цій справі два «суворо таємні меморандуми», де просила розглянути можливість і доцільність подібних акцій, але відповіді на них не одержала[864].

Диктатор виявляв постійні вагання у справі ведення сепаратних переговорів. Після згадуваної заборони Начальній команді проводити будь-які заходи у цьому напрямі, військовим, однак, все-таки вдалося переконати Є. Петрушевича погодитися на відправлення спеціальної місії до денікінського командування. Про це, зокрема, свідчать секретні депеші від 21 і 24 жовтня, в яких уже йшлося про технічні деталі та ключ для зв'язку з Добрармією.

Але в останню мить Є. Петрушевич знову вислав телеграму, що дана акція є «зайвою». Жодних коментарів у телеграмі не наводилося[865].

За таких обставин, наступного дня генерал М. Тарнавський самовільно вислав делегацію до денікінців у складі отамана О. Лисняка та сотників О. Левицького і Г. Куріци. Вона мала «формально- офіційне» доручення з'ясувати можливості для обміну полоненими, але насправді головне завдання полягало в узгодженні платформи для укладення перемир'я.

Через труднощі, пов'язані з переходом лінії фронту, зустріч українських парламентарів з уповноваженим Добрармії, командуючим групи генералом Я. Слащовим відбулася лише ранком 1 листопада на залізничній станції Зятківці.

Хід переговорів та пошук платформи для укладення угоди докладно з'ясовуються в щоденниках присутніх на них О. Левицького та сотника Начальної команди Г. Коха[866]. Галицька делегація запропонувала денікінцям укласти перемир'я з обома українськими арміями, мотивуючи це тим, що їхні частини «перемішані» на фронтах і вони спільно воюють проти більшовиків. У відповідь Я. Слащов заявив, що згідно з наказом командуючого Правобережним фронтом генерала Н. Шиллінга він має право вести переговори тільки з Галицькою армією як «екстериторіальною» формацією, що силою обставин виявилася відірваною від теренів свого національно-державного утворення, за межами своєї держави.

Натомість армія С. Петлюри вважалася за «групу повстанців», в якій служать «громадяни Росії», тому вони повинні скласти зброю, розійтися по домівках та чекати мобілізаційних наказів. Після з'ясування позицій обох сторін денікінцям передали проект документа, запропонований М. Тарнавським, який міг стати основою для подальших переговорів.

Вірогідно, що денікінський штаб готувався до такого перебігу подій, тому вже 2 листопада до Начальної команди були доставлені телеграми з проектом договору. В першій з них сам командувач

А. Денікін «щирим серцем» вітав «рідну по крові» Галицьку армію в її прагненні закінчити боротьбу та «перейти на бік Добровольчої армії». В другій він запевняв галичан у дотриманні умов союзу, які зводилися до наступного:

1. УГА переходить зі всіма частинами на сторону російської Добрармії та підпорядковується її команді;

2. Після підписання перемир'я для відпочинку та переформування УГА переводиться в район Гайсин-Балта-Умань-Ольгопіль;

3. Цілісна організація і мова УГА будуть збережені, але Головна команда Добрармії залишає за собою право на проведення деяких змін в її керівних структурах, до яких також будуть призначені російські контрольні органи Добрармії;

4. Частини УГА не можуть використовуватися для боротьби проти військ отамана С. Петлюри;

5. Між Начальною командою УГА та командою новоросійської області буде негайно проведене телеграфне сполучення (Вінниця- Христинівка);

6. Через відсутність власної території галицький уряд тимчасово припиняє свою діяльність і переїжджає до Одеси під опіку й охорону головнокомандуючого збройними силами південної Росії генерала Денікіна;

7. Відповідь Начальної команди УГА повинна бути передана не пізніше. ніж до півночі 3 листопада, до цього часу уповноважена делегація Галицької армії мусить перейти лінію російського фронту[867].

У цей же час уряд УНР проводив сепаратні переговори з більшовиками.

Мабуть, є сенс зазначити, що в історії траплялося чимало випадків, коли під тиском (чи з урахуванням) обставин (хоча нерідко і всупереч їм) політики вдавалися до рішень, що призводили до карколомних поворотів, з приводу яких і сучасники, і покоління спадкоємців, у тому числі дослідників, не могли й не можуть дійти згоди. І це природно, якщо зрозуміти, що простих, ясних, однозначних рішень у складних, суперечливих, екстремальних ситуаціях не буває. А саме таким було становище в Україні в другій половині 1919 р.

Не порозумівшись з денікінцями, дедалі відчуваючи їхнє непримиренне ставлення до українського руху, Директорія, включаючи С. Петлюру і Є. Петрушевича, в один з моментів була готова піти на контакт з Москвою, радянською Росією. Допоміг випадок — до Кам'янця-Подільського потрапив швейцарський комуніст, друг В. Леніна Ф. Платтен, який запропонував своє посередництво в укладанні військової конвенції проти Денікіна[868].

Він рушив до Москви, де після відповідного розгляду питання Політбюро ЦК РКП(б) 11 жовтня 1919 р. ухвалило секретну постанову:

«1) Угода з Петлюрою, як політична, так і воєнно-технічна, визнається бажаною.

2) Угода ця з метою компрометації Петлюри перед Антантою має бути гласною. Однак, не ставити цього ультимативно (це не стосується умов воєнної угоди).

3) Воєнна угода заключається на засадах, вироблених Реввійськрадою Республіки.

4) В разі, якщо Петлюра вимагатиме політичних переговорів як умову воєнної угоди, від них не відмовлятися, пропонуючи йому воєнну угоду (і, передусім, перемир'я) негайно.

5) Всі переговори вести як угоду з буржуазією пригнобленої нації проти великоруського монархізму та імперіалізму»[869].

25 жовтня 1919 р. Ф. Платтен повернувся до Кам'янця. На зустрічі з Головою Ради народних міністрів УНР І. Мазепою емісар повідомив, що РНК готовий до спільної боротьби з Денікіним на таких умовах:

1. Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна як перший крок порозуміння з УНР.

2. Радянська Республіка готова залишити певні території для зайняття їх українськими військами; на цих територіях більшовики не повинні переслідуватися.

3. В разі згоди сторони мають обопільно вислати уповноважених для переговорів.

4. Після цього мають розпочатись політичні переговори2.

Цікаво, що хоч і з деяким запізненням, інформацію про контакти й переговори С. Петлюри з більшовиками одержувало й командування денікінської армії. В одному з повідомлень, зокрема, йшлося про наступне: «Петлюра змінює забарвлення в залежності від обставин. Заграючи з Антантою, він таємно веде переговори з більшовиками і близько 20/Х до Кам'янця приїжджала більшовицька делегація під строгим інкогніто, в кількості 4-х персон і зупинилась недалеко від будинку Директорії по Петроградській вулиці, під виглядом повстанських отаманів.

Перебування в Кам'янці цієї делегації дало можливість перекинути майже усі війська з більшовицького фронту на допомогу 3-му галицькому корпусу, розбитому Добрармією близько 28.Х. Вона пробула біля тижня і відбула за лінію більшовицького фронту через Бердичів з 4-ма петлюрівськими делегатами.»[870].

Більшовицькі пропозиції на якусь мить сконсолідували український табір. До них на словах, хоч і з певними застереженнями, пристав на скликаній в Кам'янці державній нараді навіть Є. Петрушевич. Але на той час це вже не мало значення і практичних наслідків не принесло.

Проти Диктатора дедалі активніше почало виступати командування УГА, «ображене» розслідуванням справи про здачу Києва 31 серпня 1919 р. «Підігрівали» стосунки і гострі сплески газетної полеміки між наддніпрянськими і наддністрянськими виданнями[871], а також взаємна критика, претензії й звинувачення, що час від часу лунали від військовиків штабу Головного отамана і Начальної комади УГА[872].

Тим часом ситуація на фронті з дня на день ставала дедалі загрозливішою й трагічнішою.

Після провалу переговорів з більшовиками на 4 листопада у Жмеринці була скликана нова нарада українського військового та політичного керівництва. На ній знову спалахнула іскра надії на збереження соборницького фронту, бо серед галицького керівництва ще не було єдності в питанні про ставлення до Добровольчої армії. Про це, зокрема, свідчило затягування Начальною командою переговорного процесу.

У надісланій генералові Я. Слащову телеграмі говорилося, що вона «назагал згідна» і надалі шукати домовленості на основі запропонованих умов, але через «необхідність порозуміння з власним урядом» остаточна відповідь буде дана 5 листопада3.

Звісно, лідери ЗУНР діяли, «озираючись» на керівництво УНР. Інакше, взагалі, й бути не могло. Однак галичани відчували себе дедалі некомфортно. Є. Петрушевич в одній із розмов буцімто признався Г. Коху, що в Кам'янці-Подільському він «наче ув'язнений»[873]. Скутий у діях Диктатор спочатку справді не виявляв рішучості у розв'язанні «денікінської проблеми», але згодом у його поглядах під тиском невідпорного загострення ситуації стався перелом. М. Тарнавський^{13}, своєю чергою, був переконаний, що через важкий стан Добрармії союзницькі відносини з нею будуть нетривалими. Однак у ситуації, що склалася, саме вони можуть врятувати УГА. Сепаратний характер переговорів докоряв сумлінню командувача, проте він відмовився від участі у жмеринській нараді та ультимативно заявив Є. Петрушевичу, що у разі неприйняття ним конкретного позитивного рішення буде власноруч вести переговори з Денікіним[874].

Представницька нарада у Жмеринці широких військових і політичних кіл ще виразніше оголила трагічність ситуації українських армій, проте знову не вказала конкретного виходу з критичного становища.

Тепер вже не лише галицькі, але й більшість наддніпрянських військових визнали необхідність порозуміння з Денікіним. Такі настрої передав у своїй промові командувач армії УНР генерал В. Сальський: «Ми, представники війська, повинні сказати правду. Роля стратегії скінчена. Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, голод, незабезпечення армії матеріалами… Тепер політика мусить забезпечити армії від фізичного винищення». Звертаючись до урядовців, він наголосив: «Коли ви не дасте їм нічого, то галичани самі підуть на такий крок. Ми мусимо йти на переговори з Денікіним». Цю думку підтримав генерал М. Капустянський та інші військові авторитети і політики.

Учасники наради, згодом історики-мемуаристи, на підставі стенографічних та власних записів досить повно й детально передають перебіг зібрання[875]. Щоправда, зустрічаються й суперечності, зумовлені, можливо, пізнішим переосмисленням подій, які призвели до певних корекцій того, що сталося насправді. Зокрема, О. Доценко стверджує, що виступ генерала В. Сальського підтримав Прем'єр- міністр УНР І. Мазепа, але останній у своєму тритомнику заперечує цей факт і т. ін.

В атмосфері загального пригнічення різким дисонансом виглядало намагання начальника військової канцелярії Диктатора К. Долежаля переконати присутніх, що ситуація не безнадійна, тому не слід впадати у розпач, а, перегрупувавши сили, продовжити боротьбу всіма можливими засобами.

Навіть С. Петлюра вже не виглядав таким впевненим, як раніше. Зокрема, Головний отаман був «особисто не проти порозуміння з Денікіним», але з властивою впертістю продовжував запевняти присутніх, що «пізніше він сам прийде до нас», і тоді переговори будуть вестися, «як рівний з рівним».

Для вирішення нагальних потреб армії С. Петлюра радив провести нові реквізиції серед населення. Попри різні орієнтації та прагнення, учасники цієї історичної наради були приголомшені трагічною перспективою української справи. За висловом Д. Паліїва, ад'ютанта М. Тарнавського, розв'язка залежала «виключно і тільки від часу ворожого наступу… А коли відворот переміниться на панічну втечу, це є питання годин». Галицька армія була неспроможна навіть на організований відступ, бо у такому разі треба було залишити все майно та масу хворих і поранених.

Жмеринська нарада фактично стала останнім представницьким зібранням наддніпрянського та галицького керівництва. Незважаючи на пануючу на ній атмосферу, С. Петлюра домігся відттермінування переговорів з Денікіним, доки не відбудеться зустріч з черговою місією Антанти, яка мала прибути через два дні. До речі, є чимало свідчень, коли різні «місії» служили лише прикриттям для шпигунської та пропагандистської роботи.

Сліпа віра у зовнішню допомогу у черговий раз стала на заваді пошуку шляхів оперативного і ефективного розв'язання нагальних загальнонаціональних проблем, спираючись на внутрішні потенції. Важко навіть пояснити, як Директорія УНР не могла усвідомити, здавалось би, очевидного, не воднораз підтвердженого: самостійна українська держава не входить у плани Антанти, яка, натомість, відстоює цілісність і неподільність Росії. Тверезо мислили, критично оцінювали розрахунки на сприятливий зовнішній чинник лише поокремі особистості. Так, офіцер Є. Бородієвич, який волею долі став дипломатом, на основі ґрунтовного аналізу міжнародної політичної ситуації доводив, що Антанта йшла назустріч зазіханням поляків, Денікіна, Колчака…, «яким давала величезний матеріал». Отже, саме ця сила остаточно зламала й боротьбу українського народу за волю[876].

Продовжуючи самостійну політику, командувач УГА М. Тарнавський, як і обіцяв, 5 листопада 1919 р. направив другу делегацію на чолі з отаманом А. Ерле на поновлення переговорів з Добрармією. Після узгодження зустрічних пропозицій галичан наступного дня був підписаний (з українського боку це зробили майори А. Ерле, О. Лисняк і сотник О. Левицький) протокол договору.

Зважаючи на важливість документа (архівний відбиток оригіналу російською мовою[877], як і його публікація[878], істотно нічим не відрізняються від українського варіанта), варто відтворити його постановляючу частину цілком: «1. Галицька армія переходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами і залізнодорожним майном на сторону російської добровольчої армії і віддається в повне розпорядження головного команданта озброєних сил Півдня Росії через команданта військ Новоросійської области.

2. Галицька армія під час перебування під згаданою командою не буде вжита до боротьби проти перебуваючої на фронті армії Петлюри; до хвилі одержання дальшого завдання одводиться її в запілля.

3. Галицьке правительство застановлює часово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться галицьке правительство в Одесу, куди негайно виїде.

4. При вищім штабі галицьких військ будуть приділені представники російської добровольчої команди в цілі вирішення на місці всіх біжучих питань оперативного, адміністративного та господарського характеру.

5. Цей протокол входить в життя з днем його підписання. Від цього дня галицька армія виповнює всі розпорядження добровольчої команди.

6. Галицька армія починає 25 жовтня (ст. ст.) зосереджуватися в районі Погребище-Липовець.

7. Питання, підняті галицькими представниками, про внутрішнє життя Галицької Армії і права зносин Галицького Правительства з закордонними державами, остаються не вирішеними до часу одержання вияснень від ген. Денікіна. В тій цілі галицька делегація, виділивши одного представника для вручення цього протоколу Начальній Команді Галицької Армії, висилає двох других представників в Одесу, в штаб військ Новоросійської области.

8. Для улекшення взаємних зносин обов'язуються обидві сторони вже зараз перевести спільну телеграфну звязь по Морзе, причім, лінію до місцевости Липовці установлюють добровольці, а дальше до Винниці Галичане»[879].

Прем'єр уряду УНР І. Мазепа лаконічно констатує з приводу угоди: «Зміст договору був страшний»[880].

Як факт укладення договору, так і його сутність безліч разів ставали предметом аналізу й суперечок істориків. Відтворюються мало не погодинно всі деталі (хто, куди, коли поїхав, кого не дочекались, кому не повідомили, чому і т. ін.), аналізується поведінка політичного і військового керівництва на практично безперервних нарадах, установлюється ступінь їхньої щирості тощо. З максимальною повнотою, в усіх деталях це зроблено в новітньому дослідженні М. Ковальчука[881]. Однак за чинними подробицями на другий план часто відступає сутність того, що сталося.

Від поверхового погляду на проблему намагається відійти М. Шаповал. Він вважає за потрібне з'ясувати, наскільки об'єктивними, обґрунтованими є поширені твердження, що за тих умов «іншого виходу не було».

Вчений і політик аналізує, зокрема, промови на урядовій нараді в Жмеринці 4 листопада 1919 р. за участю С. Петлюри, І. Мазепи, Є. Петрушевича, А. Макаренка та інших політичних і військових діячів. Він окремо зупиняється на заяві генерала В. Сальського: «Армія перебуває в неможливому оперативному становищі. 5 денікінських дивізій вийшли в тил, і галичане не хотять іти на прорив. Ми тут боліємо душею… на фронті кров проливається, але де-ж населення? Воно до цього часу називає нас «петлюрівцями», а галичан «австріяками»; активно ніхто не допомагає. Причина наших неуспіхів полягає в тому, що ми не маємо сталого контакту і організованого звязку з народом, який сам, иноді цілком самостійно і незалежно від нас, партизанкою провадить боротьбу проти своїх ворогів. А якби ми, вийшовши з народу, та в народ і пішли — усі разом — і військо, і правительство — і разом з ним працювали, щоб він нас розпізнав і не вважав чужими для себе, то тоді-б народ був би більше чулим до потреб нашої армії і сам прийшов би активно їй на допомогу»[882].

М. Шаповал наголошує на тому, що ці вірні, але надто запізнілі зізнання належать командуючому Української армії (військовому міністру. — В. С.). Взявши їх за ключові, історик веде далі: «… Але всякий може спитати: як-же це сталось, що ви згубили звязок з народом? Чому це вже вас називають «петлюрівцями», а не революційним військом українських трудових мас? Та-ж вся Україна встала в листопаді 1918 р. на ноги під гаслом УНР і трудової влади, а тепер у вас вже нема контакту з народом? Чому-ж це сам народ повстає проти більшовиків, але разом з тим не підтримує вас, іде шляхом, од вас незалежним? А хіба не ви в липні місяці зрадили повстанців, які йшли під проводом с-рів і незалежних соціял-демократів і під гаслом української селянсько-робітничої радянської влади проти Москви? Повстанці ці, пам'ятаючи на деклярацію Директорії 26 грудня, думали, що ви стоїте за трудову владу, а ви зрадницьки і коварно арештували їх, а героя-повстанця Діяченка вбили. Ви прокламували замісць трудової влади, гасла якої вживали лицемірно майже 10 місяців, буржуазний парляментарізм, цеб-то від союзу з селянством і робітництвом перейшли вже одверто на бік буржуазії, як поклонники Антанти, як людей, що шукають союзу з польською шляхтою або з російсько-денікінськими монархістами»1.

Аналізуючи один за одним факти безупинної еволюції керівництва УНР протягом 1919 р. вправо, все далі й далі від народних інтересів, М. Шаповал висновує: «Одкинувши від себе революційний народ, ви вже тепер дивуєтесь, чому він одвернувся од вас, чому Повстанський Штаб відкликав 18 липня повстання, бо він вибрав між двома лихами на той час менше — большевиків, з якими уже пішла партія с-рів-боротьбистів. Туди пішли революційні незалежні соціял-демократи і частина с-рів. Цей факт рішив вашу долю: народ думкою пішов за ними, за революційними українськими партіями, а не за вами, союзниками буржуазії. Ті члени Директорії, що підписували ще недавно деклярацію 26 грудня про владу трудового люду (Петлюра, Швець, А. Макаренко, Андрієвський), вони-ж підписали деклярацію про орієнтацію на буржуазію. Петлюра від їх імени посилав місії до Варшави (в серпні), він на нарадах вже тепер висловився за переговори з Денікіним (через місяць після оповіщення йому війни!), але галицька начальна команда перебігла йому дорогу, знаючи, що денікінці з наддніпрянцями говорити не будуть, і заключили таємно 5 листопаду договір.

Ось до чого докотилися ті, що залишились без народу, ті, що відкинули в липні програму української революції»[883].

Звертаючись, нарешті, до логіки діячів, які вважали, що відсутність народної підтримки слід компенсувати союзом з великодержавником, монархістом А. Денікіним, один із колишніх лідерів УПСР з крайнім осудом заявляє: «Це була своєрідна, кримінальна логіка: коли вже народ нас покинув, то покинемо і ми його та підемо до Денікіна»3.

Очевидно, що зрада в командуванні Галицької армії визрівала ще з літа, з пропаганди А. Лівицьким та О. Назаруком курсу на союз з білогвардійцями. До всіх нарад, на яких ще тільки розглядались питання про можливість договору з Добровольчою армією обох українських армій (і Наддніпрянської, і Галицької), командування останньої вже з 1 листопада 1919 р. не виконувало жодних розпоряджень Головного штабу і тому денікінці оточили частини УГА, позбавивши її можливості пересуватись спільно з наддніпрянцями.

«Ця зрада нанесла останній і найдужчий удар урядові УНР і взагалі Українській революції, показавши перед народом жахливе обличчя буржуазної реакції, - зазначає М. Шаповал. — По суті вже все було скінчене. Дух упав. Наддніпрянська армія почала спішно відступати під натиском денікінської армії. Переляк, образа, жаль, гнів термосили груди всім чесним революціонерам і борцям за визволення України, що були в обох нещасних арміях, але що могли вдіяти ці кращі люде? Вони відходили від боротьби, вони йшли під большевицьку окупацію. Сили українські розпадалися, революційна частина військ і урядових установ почула себе морально знищеною в гнилих дрібно-буржуазних осередках»1.

І. Мазепа вважає, що командування Галицької армії пішло на контакт з денікінцями без згоди Є. Петрушевича. Останній на такий крок військових взагалі скоріше за все не чекав[884].

Договір УГА з Денікіним був зовсім не випадковим і не був наслідком тільки становища УНР на початку листопада 1919 р. Зокрема, М. Шаповал нагадує такі факти. Ще 25 серпня команування Галицької армії видало в своїх корпусах інформаційно-політичний наказ, в якому говорилося: «… ген. Денікін не є вашим ворогом, а є приятелем. В складі своєї армії він має 75 % таких же українців, як і ви, які йдуть до одної ціли — визволення свого народу від большевиків. Не маєте виступати вороже проти армії ген. Денікіна»[885].

29 серпня 1919 р. на станції Ольшани було укладено таємну угоду між денікінцями й представниками галицького командування «про розподіл впливів у Києві»[886].

Наведені документи — не тільки додаткові аргументи для розуміння суті київських подій у кінці серпня, але й цілком логічні ланки ланцюга кроків до кінцевої зради на початку листопада 1919 р.

Не лише почуття здивування, а й гострого осуду викликає у М. Шаповала момент підписання галичанами капітулянтської угоди. «Стратегічний і політичний розум галицької команди і буржуазної інтелігенції виявився, як бачите, в усій наготі… Коли підписали свій зрадницький договір, то вже большевики по всьому фронту гнали денікінців. А Петлюра і Петрушевич в цей час прийшли до переконання, що порятунок — в порозумінні з Денікіним! Галицька команда нишком перебігла дорогу Петлюрі, заключила договір, цим видала

Денікінові армію УНР на знищення, і денікінці захопили Правобережну Україну, хоч тим часом відступали на півночі перед наступом большевиків»[887]. Зрозуміло, що прояви емоцій при реакції на цей договір (сльози Є. Петрушевича, різні посадові зміщення, розслідування тощо), хоч які вони є цікаві самі по собі, змінити нічого в катастрофічній ситуації не могли[888].

М. Шаповал вважає, що Начальна команда УГА зрадила й Наддніпрянську, й власну армії, а головне — саму ідею визволення України. «Хіба галицька команда могла вже так зважувати всі інтереси всього українського народу? — запитує автор серйозного історичного твору, і відповідає, - Провід армії складався зі старих австрійських слуг Франца-Иосифа, як українців, так німців, які думали не по- народньому, не революційно: вони були чужі народові. В тім часі між вищими начальниками галицької армії миготять імена генералів і полковників: Ерле, Цімерман, Хідсер, Крауз, Вольф, Ціріц, Долєжаль, Шаманек і инші. Відкіль набралися ці «українці» в укр. визвольній армії? Як у Петлюри, так і в Петрушевича була манія набирати «фаховців» вищих офіцерів бувш. Російської і австрійської армій, і це клало тавро смерти на визвольний революційний дух козацтва і молодшого старшинства. Революційні армї були під проводом ворогів революції — в тім трагедія отих часів, нещастя героїв — козаків і чесних революційних старшин»[889].

Договір військового керівництва УГА з Добровольчою армією призвів до повного краху українського фронту, воєнної катастрофи, непоправного лиха. І яка б кількість аргументів не витрачалась його ініціаторами для пояснення тяжкого, безвихідного стану, в якому опинилась УГА, скільки б вони не твердили про прагнення зберегти військові сили задля високої перспективи — неминучої прийдешньої боротьби за українську державність, про підступні інтриги міжнародної дипломатії, всі ці пояснення не здатні навіть пом'якшити загальний висновок: ситуація ускладнилася до краю, договір про союз з А. Денікіним спричинив розгубленість, навіть шок, серед проводу Української революції.

Мабуть, важко віднайти скільки-небудь переконливі однозначні тлумачення таких подій, як здійснені поспіхом спроби спільного військового командування підписати нову угоду з А. Денікіним замість сепаратної, намагання Є. Петрушевича переукласти договір іншою галицькою делегацією, але вже з його санкції, організація «суду» над винуватцями здачі Києва білогвардійцям 31 серпня 1919 р., проведення перманентних нарад про пошуки шляхів виходу з кризи тощо4.

Слід звернути увагу на те, що з формальної точки зору укладений між представниками УГА і денікінцями договір не мав належної правової сили. Річ у тім, що 5 листопада 1917 р. Є. Петрушевич усунув генерала М. Тарнавського та полковника А. Шаманека від керівництва Галицькою армією. її новим командувачем було призначено О. Микитку, команданта I корпусу, а начальником штабу — Г. Ціріца. Одночасно їм присвоювалися звання генералів. Ці заходи стали поступкою Директорії та показовим покаранням військових за їх ініціативні дії.

Однак ставало дедалі очевидним: катастрофа практично невідворотна. Нервування військових, їх поспіх можна зрозуміти, хоча варто визнати й те, що без порозуміння з політичним керівництвом командування не змогло виробити оптимальної платформи для ведення переговорів, що призвело врешті до непродуманості деяких умов договору.

З іншого боку, всі заходи щодо його укладання трималися в суворій таємниці, так що не лише вояцький загал, але й команданти головних підрозділів не були належним чином поінформовані. Відтак вони були приголомшені звісткою про переговори із денікінським командуванням та можливі умови союзу. Більшість армії розуміла необхідність укладення перемир'я, особливо активно за нього виступав II корпус, де становище було найважчим. Але, коли стало відомо, що доля Галицької армії вирішувалася в такий спосіб, то навіть серед вчорашніх прихильників договору з'явилося чимало «покривджених опозиціонерів».

З цього приводу С. Шухевич у мемуарах зазначає, буцімто він заявив у вічі генералу М. Тарнавському, що цей вчинок «невідповідний», бо зриває відносини братніх українських армій. Командувач на це відповів, що, спровадивши армію з Галичини, він, а не Диктатор, несе за неї відповідальність[890].

Серед військових було й чимало відвертих противників укладання договору з Добрамією. Одним з провідників антиденікінської опозиції виступив популярний в армії поет, поручик Микола Федюшка- Євшан (помер у Вінниці від тифу). Він скрізь і постійно заявляв, що УГА не повинна ні з ким миритися, що краще кинути хворих і майно, навіть всім загинути або ж повністю капітулювати, ніж дійти згоди з ворогом. Зростало й число прихильників порозуміння з більшовиками. Зокрема, О. Микитка, будучи ще командантом I корпусу, стверджував, що «угода з червоними» мала б менш негативні політичні наслідки, ніж угода з білогвардійцями[891]. Лише «польська перспектива», з пропозицією якої виступав Головний отаман С. Петлюра, не знаходила серед галичан жодної підтримки.

На тлі такого розмаїття орієнтацій та переконань новопризначене командування УГА в особі О. Микитки та Г. Ціріца відразу заявило про продовження переговорів з А. Денікіним за умови, що їх подальший перебіг буде узгоджуватися із політичним керівництвом.

Між військовими і Диктатором розпочалися активні наради. На одну з них, 8 листопада 1919 р., в Деражню несподівано прибули С. Петлюра, генерал В. Сальський та ще кілька членів українського проводу.

Вони були прикро вражені з приводу панівних серед галичан настроїв, публічно виступили з їх засудженням, започаткувавши голосну кампанію про «чорну зраду галичан». Прикметно, що спершу навіть частина найближчого цивільного оточення Є. Петрушевича поділяла версію про «зраду військовиків»1.

Головний отаман вимагав негайно, без слідства і суду розстріляти «зачинщиків зради» або передати їх польовому судові армії УНР, що, зрештою, мало б той самий результат. Під його тиском Диктатор Є. Петрушевич змінив попереднє рішення про відправлення М. Тарнавського у тримісячну відпустку та передачу А. Шаманека у розпорядження нового начальника штабу. Відтак Є. Петрушевич та С. Петлюра підписали спільний наказ про арешт «всіх заговорників» та передачу їх надзвичайному судові. Проти них висувалося тяжке звинувачення у державній зраді»2.

Важко повністю заперечити твердження окремих мемуаристів і дослідників, буцімто Є. Петрушевич погодився на цей крок, щоб надати широкого публічного розголосу дійсного становища в армії. Реальним мотивом цих заходів також могло бути й те, що перед від'їздом за кордон Диктатор не хотів допустити остаточного розриву стосунків з політичним проводом УНР.

Є. Петрушевич все ще вагався, тому результатом його переговорів з новопризначеним командуванням УГА стало наступне суперечливе рішення: «зятківської згоди» не визнавати, але переговори з денікінцями продовжувати. Надані при цьому інструкції засвідчують про загальне бачення Диктатором характеру переговорного процесу та перспектив боротьби.

Начальна команда мала будувати діяльність на тій засаді, що «перемир'я» бажає «не переможена, а відпочинку потребуюча армія». Угоду слід було укласти на «якнанайдовший термін», а її умови мали бути такі, щоб забезпечували «жовнярську честь» для УГА, а коли можливо, то й для Наддніпрянської армії. Слід було домагатися, щоб Добрармія взяла під свою опіку якомога більшу кількість хворих і поранених. Демаркаційна лінія та розташування українських військ мали бути вигідними для поновлення бойових операцій[892].

Спроба поновити переговорний процес на спільній галицько- наддніпрянській платформі була вкотре категорично відкинута командуванням Добровольчої армії. На зустрічі 9 листопада 1919 р. у Вінниці його представники заперечили можливість досягнення домовленостей «від імені цілої Соборної Української армії» та опротестували участь наддніпрянців у переговорах. Оскільки на підставі додатків до відомої зятківської угоди добровольчі частини вже здійснили передислокацію на фронті, то того ж 9 листопада була укладена угода про 48-годинне перемир'я між УГА і Добрармією[893].

Апеляція оточення С. Петлюри до патріотичних настроїв і соборницьких ідеалів[894] практично жодного ефекту не мали, як не мали наслідків і розпорядження і накази штабу Головного отамана, направлені підрозділам УГА[895].

На підставі попередніх домовленостей денікінці ввійшли до Жмеринки, де стояли Українські січові стрільці, а також почали займати інші сусідні місцевості. Покликаючись зі свого боку на укладене перемир'я, яке було продовжено ще на дві доби, галицькі залоги почали вимагати виведення добровольчих підрозділів з районів, де вони встигли розташуватися. Але оперативним штабам усе-таки вдалося дійти порозуміння і ліквідувати напруженість на жмеринському відтинку фронту.

Переговорчий процес вступив у завершальну стадію з прибуттям 11 листопада 1919 р. до Одеси спільної галицько-наддніпрянської української делегації. Начальна команда все ще сподівалася, що його все-таки вдасться повернути у спільне «соборницьке русло», але керівник денікінської місії генерал Н. Шиллінг категорично відмовився розмовляти з представником армії УНР А. Каменським5. Тоді українська делегація подала запит до командувача УГА О. Микитки щодо можливості укладення угоди на основі договору від 5 листопада «тільки в інтересі Галицької армії»6. Після консультацій з Є. Петрушевичем надійшла відповідь: «Переговори вести тільки для двох армії і для них разом може бути заключене перемир'я»[896]. Отже, здавалося, що переговори остаточно зайшли у глухий кут, а домовленостей так і не вдасться досягнути.

Перед виїздом за кордон 12 листопада 1919 р. Є. Петрушевич провів останню нараду з урядом та військовими. Але й тоді, у відповідь на висунуту О. Назаруком альтернативу: вмирати окремо, чи разом з наддніпрянцями, Диктатор, за його ж словами, обрав «для історії» другий шлях[897].

Утім, становище УГА дедалі погіршувалося, тому знову посилилася тенденція Начальної Команди до укладення (уже вдруге) договору без згоди політичного керівництва. Про це свідчить її відповідь, яка надійшла на запит С. Петлюри, який хотів дізнатися: «Чи буде УГА битися на користь Соборної України?». В цьому документі, датованому 14 листопада, насамперед зазначалося, що від Наддніпрянської армії залишилися «тільки здеморалізовані гуртки мародерів» (це підтверджувалося фактом, коли загін із 17 добровольців роззброїв 700 наддніпрянських «вояків» та ін.). Відтак Головному отаману повідомлялося, що з метою «доведення Галицької армії знову до бойової сили» одеській делегації було надано право ведення сепаратних переговорів2.

Врешті, вже готовий до від'їзду Є. Петрушевич увечері 14 листопада 1919 р. видав довгоочікуване розпорядження, яким також показав своє бачення перспектив наступної військово-політичної стратегії.

Дозволивши вести переговори лише в «інтересах Галицької армії», Диктатор підкреслював необхідність збереження її повної організаційної та адміністративної автономії, а також контролю над нею з боку галицького уряду. Головну мету цих заходів він бачив у тому, щоб «в найближчій майбутності… відвоювати Східну Галичину від Ляхів силою» та забезпечити її федеративний устрій. У цій доктрині денікінській армії відводилася роль стримуючого фактора проти поляків[898].

Спираючись на таку офіційну платформу політичного суверена ЗУНР, 17 листопада 1919 р. був підписаний остаточний текст договору між Галицькою та Добровольчою арміями, який, з незначними поправками являв собою уже відомий «зятківській» варіант. В історичній та мемуарній літературі цей акт іноді визначається як «перемир'я», яке передбачало лише припинення на визначений термін бойових дій між сторонами, що ворогували. Цим намагаються дещо применшити, передусім, негативні враження від документа. Навряд чи такий підхід виправданий. Адже, зважаючи на засади міжнародного права та характер визначених документом питань, його слід трактувати як повноцінний договір. Він передбачав достатньо радикальні і далекосяжні кроки: фактичне з'єднання обох військових формацій. УГА з усією матеріальною базою мала перейти «на сторону» російської Добровольчої армії і в «повне розпорядження» її головнокомандувача. При цьому УГА зберігала «свою організацію, командний збір, мову, устави і ціле військове майно», а також до 75 % особового складу військових частин[899].

Не слід применшувати не лише військового, а й політичного значення досягнутої угоди. Чимало авторів підкреслено повторюють твердження укладачів договору, нібито він мав «суто військовий характер». Зокрема, в остаточному, прийнятому 17 листопада варіанті, положення про припинення діяльності галицького уряду та виїзд Диктатора Є. Петрушевича за кордон було замінено і формулювалося таким чином: «Політичних питань відносно взаємних відношень Галицького Правительства до Правительства Добровольчеської армії, як також відносно майбутньої судьби Галичини не розбирається, а полишається до рішення політичних переговорів. Аж до порішення тих питань в постою генерала Денікіна, забезпечує Диктатор Галичини право кермування і контроль внутрішнього життя Галицької армії». Очевидна невизначеність, суперечливість наведених положень приховували в собі явні підстави не лише для військового, а, не меншою мірою, політичного конфлікту. Зрештою, сам факт примирення та перепідпорядкування армій уже не можна вважати «суто військовим актом». Крім того, він закріпив істотні зміни у державних зовнішньополітичних орієнтаціях, які до того носили дискусійний характер, а також відчутно вплинув на внутрішнє становище армії та морально-бойовий дух галицького вояцтва, всього галицького українства.

Гадається, для об'єктивної оцінки тогочасної ситуації велике значення має відозва Директорії та Ради народних міністрів до українського народу від 2 грудня 1919 р. В документі — не розумування «заднім числом» і не еквілібристичні вправи пізніших істориків, а чесна кваліфікація стану речей, без чого ухвалити рішення про будь- які наступні кроки політичного і військового проводу було б просто неможливо.

«Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна, — відзначається в документі, - поставив нашу армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріальне положення, бо одночасно з передачею ворогові сили військового майна для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія. Це примусило державний апарат нашої Республіки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова та Старокостянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.»[900].

Військовий суд над генералом-четарем М. Тарнавським, полковником А. Шаманеком та сотником О. Лисняком відбувся 13–14 листопада 1919 р. у Вінниці. На ньому голова трибуналу отаман С. Шухевич висунув закид про укладення ними ганебної змови з ворожою денікінською армією всупереч наказам уряду. З іншого боку, адвокати, в особі сотника С. Шалинського та отамана Ю. Шепаровича, зробили запит про рівень боєздатності Галицької армії у вересні-жовтні 1919 р. та, спираючись на зібрані самотужки дані, повели досить енергійний захист підсудних[901].

Свідками жахливого становища УГА виступили шеф-лікар А. Бурачинський, начальник розвідки Р. Ковальський, інтенданти П. Хомич, М. Гарасевич, а також Д. Паліїв та ін. Категорично заперечуючи всі закиди на свою адресу, М. Тарнавський відповідав прямо, різко, хоча й не завжди щиро. Загалом він поводив себе не як звинуваченний, а, швидше, як звинувачувач.

Зокрема, командувач стверджував, що «армія бажала вже давно покінчити боротьбу», іншим шляхом врятувати її було неможливо. Він запевняв, що не пішов у відставку лише через тягар відповідальності та переконання, що діє «на користь держави».

Відкидаючи твердження трибуналу, нібито одностороннє перемир'я могло негативно позначитися на становищі армії УНР, М. Тарнавський дав доволі песимістичну, більше — критичну оцінку її становища та виклав дуже суб'єктивний погляд на стосунки між Галицькою і Наддніпрянською арміями тощо. Щоправда, при цьому він неодноразово покликався на власну непоінформованість щодо діяльності політичного проводу, хоч факти невиконання наказів останнього заперечував.

Суд звільнив М. Тарнавського, А. Шаманека та О. Лисняка від покарання, навіть не визнавши за ними «злочину непослуху» (несубординації), бо вони, нібито, «хотіли», але через обставини, від них незалежні, «не змогли» виконати накази штабу Головного отамана. Єдиним наслідком судового процесу стало пониження обвинувачуваних у званнях і посадах. Слід погодитися з думкою, що процес мав формальний характер і вирок був заздалегідь визначений[902], бо якби насправді слідувати букві закону, то дії галицького командування можна було трактувати значно і значно суворіше.

Однак вирок відповідав настроям військового загалу, хоча сам судовий фарс і залишив відчутний присмак гіркоти. Після публічного виправдання ще більше зріс авторитет М. Тарнавського, так що його навіть почали називати «українським Гарібальді».

Уже 16 грудня через хворобу генерала О. Микитки він знову почав виконувати обов'язки командувача Української Галицької армії, а відтак втілювати у життя умови договору, за укладання яких нещодавно стояв перед судом. Полковник А. Шаманек був призначений командантом I корпусу[903].

З нагоди «братання» Української Галицької та Російської Добровольчої армій 22 листопада відбулось урочисте богослужіння. Українське населення назовні ніяк не відреагувало на загалом нерядову політичну подію. Воно просто звикло до постійних змін влади і, турбуючись про самовиживання, напевно, й не намагалося розібратися у «тонкощах військової дипломатії». Найтрагічнішим наслідком листопадових 1919 р. подій став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві сторони почали відкрито звинувачувати одна одну в «зраді». Напруженість у стосунках і суперечності між урядами, а особливо міжпартійна колотнеча, тепер уже повною мірою охопили Галицьку та Наддніпрянську армії. Орган Начальної команди «Козацький голос» проводив лінію, що договір з А. Денікіним продиктований важким становищем в армії, тому він має виключно військовий характер і необхідний для продовження боротьби. Найбільш наполегливо доводилася незмінність ідейної платформи УГА: «Договір дає… можливість заспокоїти потреби армії при рівночаснім невириченні наших ідеалів», а «галицький стрілець до смерті залишиться вірним ідеї, за яку вмерло стільки його товаришів»2.

На протилежних, навіть відверто ворожих позиціях стояв друкований орган штабу Дієвої армії УНР «Україна», який поступово перетворювався на головний рупор антигалицької кампанії. В серії статей із промовистими назвами «Як готувалась зрада», «Зрадницький акт», «Державна зрада» та інших генеза політичної поведінки керівництва ЗУНР і УГА виводилася ще з київських подій та наступних військово-оперативних прорахунків, за які вся провина звалювалася на Начальну команду. Звучали гіркі докори і закиди, що галичани постійно і свідомо вели «подвійну гру». «Сталось те… від чого на саму думку кров застигає в жилах, — наполягали ідеологи наддніпрянців. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його військові однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хліб-солі приютилися…»3.

Таким чином, головними винуватцями поразок уряду та армії УНР оголошувалася «Диктатура» (влада Диктатора. — В. С.), яка «погубила наш національний ідеал… власними руками зруйнувала те, чого не могли доконати ні більшовицькі, ні денікінські армії». «Україна» доводила, що саме галицький політичний провід разом із Начальною командою «пограбували наше майно, довели до жебрачої торби нашу наддніпрянську армію, опустошили нашу воєнну скарбницю…»[904]. Найжахливішим у цьому протистоянні стало створення нового образу ворога: «В той час, коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, - відзначалося в одній з передовиць «України», — на шляху до Києва стоїть тільки одна перешкода — багнети галицької армії, повернені проти нас Диктатурою»[905].

Така сліпа ненависть і відверта ворожість посилено нав'язувалися наддніпрянському вояцтву. Однак, трохи оговтавшись від нападу гніву, військове керівництво УНР дещо пом'якшило тон виступів. У статті «Історичний момент», надрукованій у тій же газеті «Україна» за 14 листопада 1919 р., воно вже «заявляло прилюдно», що «сама Галицька армія в своїй цілості і в тім нашім національнім спільнім нещастю нічим не провинилася», бо стала «жертвою обдуманої зради, як і ми Наддніпрянці». Отже, обвинувачення «братерської Галицької армії» було би «страшною кривдою» і «кинуло би між нас страшну пошесть недовір'я».

З іншого боку, у листопаді 1919 р. галицьке стрілецтво приголомшив «витік інформації» (звісно, провокаційний), буцімто до рук денікінців потрапив «скарб Петлюри», який складався з великої кількості золота та цінних паперів європейських і американських фірм. Це дало ґрунт для поширення чуток про те, що лише невеликої частини цього скарбу могло вистачити на задоволення всіх потреб Галицької армії[906]. Так обопільно поглиблювалася неприязнь і ворожість у стосунках між галицьким і наддніпрянським вояцтвом.

Укладення договору з А. Денікіним, як швидко з'ясувалося, не розв'язало проблем, які стояли перед УГА. Особливо примарними стали надії на повернення в Галичину.

Єдине, що вималювалося з усією трагічною очевидністю — со- борницькі зусилля, спроба створення єдиної української держави, оборони її від ворожих зазіхань вичерпали себе остаточно, зазнали невдачі і не мали скільки-небудь оптимістичної перспективи.

Вважаючи денікінський фронт головним, концентруючи основні зусилля на південному та південко-східному напрямах, командування Червоної армії знайшло можливість водночас активізувати наступальні дії й на боротьбі проти Дієвої армії УНР. Ситуація тут виглядала дедалі сприятливішою з посиленням внутрішніх суперечностей між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем, галичанами й наддніпрянцями, їх військовими формаціями.

До того ж акція УГА (перехід у білогвардійський табір) не привели до зняття напруги між УНР і денікінцями, які мали на Правобережжі понад 25 тис. свого війська.

Червона армія, зосередившись головними силами в районі Житомир-Коростень, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого флангу з боку Києва.

На правому ж крилі, проти поляків вона тримала заслон у районі Звягеля. Взагалі її фронт проходив по лінії Київ-Бердичів-Шепетівка. Свій рух на південь вона стримувала, чекаючи наслідків подій на Лівобережній Україні[907].

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після тривалих перетрактацій з українським командуванням й урядом взяли курс на нейтралітет відносно Армії УНР, хоча польські роз'їзди вряди-годи заходили в смугу розташування українських військ, викликаючи чималі непорозуміння.

Український уряд вирядив спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації повну свободу дій у разі, якщо з'явиться можливість домовитися про спільні дії проти червоних. Перший етап переговорів проходив у не вельми сприятливій атмосфері, хоч уже тоді закладався ґрунт для подальших порозумінь з поляками.

Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруженість у відносинах між наддніпрянським і галицьким керівництвом,

а, навпаки, дедалі більше активізував протиборство.

Керівництво ЗУНР вимагало, щоб негайно був призначений до Директорії один галичанин, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду Головного отамана, але від оперативних справ його усунули б, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів став галичанин. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Відійти завше лекше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї роботи перед народом, представленим в організованому вигляді» і закінчив: «Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за свою діяльність»[908].

12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала Є. Петрушевичу, щоб він підпорядкував УГА Головній команді УНР, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами і т. п., бо він боявся арешту, — повідомляє М. Шаповал. — Довгі розмови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись передати армію людям, які її дорешти зруйнують, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим»[909].

На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватися до Дніпра окремими частинами.

Члени Директорії А. Макаренко^{14} і Ф. Швець^{15} домоглися дозволу на від'їзд за кордон. С. Петлюра, очевидно, не дуже заперечував проти «відрядження». Окремою постановою А. Макаренку й Ф. Швецю було надано широкі повноваження:

«1. Брати участь в Мировій Конференції в Парижі та інших міжнародних конференціях для заступництва інтересів У. Н. Р.

2. Мати вищий контроль над діяльністю усіх урядових інституцій У. Н. Р. за кордоном і окремих урядових осіб з правом скорочення штатів цих інституцій і зміни розміру утримання персоналу.

3. Заключати прелімінарні договори і політично-мілітарні договори від імени У Н. Р. з іншими державами і т. д.»1.

На цьому ж засіданні була ухвалена постанова у зв'язку з письмовою доповіддю голови варшавської місії А. Лівицького у справі надання йому остаточних директив.

В цій постанові, яка певний час мала залишатись таємною, говорилося: «Маючи на увазі всі умови й обставини, в яких перебуває У Н. Р. в сучасний момент, визнати необхідним дати згоду на встановлення кордонної лінії між У Н. Р. і Республікою Польською по лінії Бартелемі через територію Галичини і по річці Турії через територію Наддніпрянської України, а в випадку необхідності — по річці Стирі. Зазначений територіяльний кордон є той максимум, на який може піти уряд. Щодо поставленої вимоги негайного принципового визнання урядом в справі аграрній — принципу власності, то визнати можливим лише заявити, що остаточне вирішення принципових і інших основ, на яких має бути переведена аграрна реформа, належить лише Парламенту У Н. Р.»[910].

15 листопада 1919 р. з'явилася наступна постанова Директорії: «З огляду на виїзд за кордон по державних справах членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця, Директорія ухвалила:

1) На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії пана Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів.

2) На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на ґрунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу»[911].

За оцінкою М. Шаповала, постанова стала тим документом, «яким Петлюра під час паніки оформив своє самодержавство… Директорія перестала існувати і формально розпочалася «петлюрівщина», яка фактично почалася раніш»[912].

Взагалі, 15 листопада 1919 р. стало помітною віхою в історії Української революції. В цей день, за саркастичною оцінкою того ж таки М. Шаповала, «разом з Директорією сконала і галицька диктатура. Петрушевич заявив своїм людям на нараді: «Я особисто за тим, аби наша армія переходила до Денікіна, бо це є конечність. На щось инше надії нема»… Вночі він виїхав до румунського кордону і далі помандрував зі своїми прибічниками до Відня, до старої милої обстанови, де так гарно колись роблено політику»[913]. Галицька залога тієї самої ночі вирушила на з'єднання з частинами УГА. 17 листопада 1919 р. і С. Петлюра з урядом та військами залишили Кам'янець, який вже облягло польське військо.

Галицькі частини простували на схід до А. Денікіна, а наддніпрянські відступали зі сходу на Волинь. С. Петлюра, уряд і військові частини, що виїхали з Кам'янця, прибули до Проскурова, а звідти рушили на Старокостянтинів. Але шлях їм перетнула «Пашківська республіка», тобто селянство Пашківської волості напало на державні потяги й пограбувало їх, особливо ж вагони з державним скарбом. Після переговорів з селянами рушили в напрямі Чорний Острів-Волочиськ, де вже перебували поляки, з якими порозуміння не було. Військове міністерство та Генеральний штаб з майном, архівами, грошима поїхали на Гусятин, але там поляки всіх роззброїли, гроші, майно й архіви конфіскували. Біля Проскурова було розбито вагони з майном і державним скарбом. Грабували тоді вже всі, хто не лінувався.

Загинуло безліч документів, які б могли пролити чимало світла на незрозумілі й посьогодні моменти Української революції.

З великим болем змушений констатувати невблаганні реалії один із зачинателів другого етапу національно-демократичної революції М. Шаповал: «Славно почалась і розвинулась Велика Українська Революція 16 листопаду 1918 року, але вже через рік, рівнож 16 листопаду 1919 року українська влада передала добровільно свою останню столицю Кам'янець-Подільський польській шляхті, що зі своїми прапорами вступила на попілище української революції. Безславно скінчила свої дні Директорія і останній млявий, хиткий уряд УНР і уряд ЗУНР.

Дрібно-буржуазний, реакційний націоналізм вилазив з кожної шпари, затопляв урядові установи і команду військ, органи революції поступово були знищені, знищена УНР, а натомісць розпана- шилась петлюрівщина»[914].

Звичайно, невтішний результат був зумовлений дією великої кількості чинників, з яких М. Шаповал визначає такі: «Большевицька Москва, наступаючи на Україну, підживлювала українську дрібнобуржуазну реакцію, яка разом з Антантою зіпхнула перший революційний уряд з позиції, випхала Винниченка з Директорії. Уряд Остапенка був першим виявом дрібної буржуазії на українській сцені, потім прийшла українська Керенщина під проводом соціял-демократів (уряди Мартоса і Мазепи), які зреклись від засад, оповіщених революцією, відштовхнули революційну українську радянську демократію і боролись за буржуазну коаліцію. Буржуазна коаліція привела до перемоги реакції, що вперлась лобом в денікінщину»[915].

С. Петлюра, І. Мазепа, урядовці, українські військовики переїжджали з місця на місце, однак скрізь потрапляли лише в нову та нову скруту. Так було і в Гречанах, і в Проскурові[916].

На настрої, вибір лінії поведінки в той час дуже вплинув польський емісар Чарноцький. Про його діяльність можна судити зі спогадів І. Мазепи: «… В моїй присутності Чарноцький зробив доповідь Петлюрі, зміст якої був приблизно такий. Ми, поляки, вас не ліквідуємо, хоч цього домагається Антанта. Ховаючи від держав Антанти своє прихильне до вас відношення, ми примушені йти на такі умови перемиря з вами, якими є останні, щоб показати, що ми на вас насідаємо. Тому про порозуміння з нами не турбуйтеся — все буде. Умови мира будуть остаточно встановлені через шість тижнів, коли Пілсудський взагалі має вирішити справу цілої Росії. Мусите продержатися цих кілька тижнів. Пілсудський обіцяв допомогти вам всім, чим тільки може.

Продовжуючи свої інформації, Чарноцький сказав, що польське командування згоджується зайняти лінію Камя'нець-Проскурів з тим, що наше військо може розташуватися в районі Проскурів- Шепетівка-Чуднів. Крім того, нам забезпечувався вільний транзит по лінії Шепетівка-Новоград-Волинський(Звягель) — Коростень-Житомир. З большевиками, казав Чарноцький, заключайте покищо тільки військовий союз. Денікін гине. При зустрічі з польським військом він битися не буде. Тільки заявить протест з приводу того, що поляки зайняли Волинь і Поділля, і на тому кінець. Мусите підтримувати контакт з Румунією.

…Але скоро виявилося, що всі ці солодкі слова Чарноцького були нещирі. В кожному разі вони обійшлися нам дуже дорого»[917].

Хоч І. Мазепа і не акцентує уваги, проте не можна не помітити, що українському керівництву в реалізації накреслюваних планів весь час заважали: саботажем — залізничники, повстаннями — селяни, диверсіями — денікінці. Чергові зауваження, що перешкоди чинили «переважно неукраїнські елементи, в руках яких фактично перебували майже всі організаційно-технічні засоби нашої боротьби»[918], сприймаються скоріше як незграбні спроби не стільки прояснити ситуацію, скільки бодай щось сказати, навіть таке, чому сам автор, очевидно, не вірить.

Довірившись польському зв'язковому Чарноцькому, український уряд, С. Петлюра заїхали врешті-решт до Чорного Острова й опинились у безвиході. Польські військові частини відступали за Збруч, а український фронт фактично вже не існував. «Після короткого засідання ради міністрів з участю Петлюри вирішено негайно кинути вагони і, скоротивши урядовий аппарат до мінімума, переїзджати автами та кіньми на Старокостянтинів, — пише І. Мазепа. — Уряд скорочено до пяти осіб: Мазепа, Черкаський, Шрамченко, Безпалко і Красний. Одночасно Петлюра видав наказ армії, щоб всі частини скупчувались в Старокостянтинові і відходили в напрямі на Шепетівку. Щодо штабу армії було наказано: всім, хто бажає, вирушити походом з армією, решту розформувати.

Петлюра того ж дня відїхав автом на Старокостянтинів. Майже всі урядовці і штабові старшини, між ними ст. Сінклер, полк. Капустянський і начальник постачання Бондарівський, під загальним керуванням товариша міністра внутрішніх справ П. Христюка і товариша міністра освіти Н. Григорієва, виїхали до Волочиська і далі в Польщу. Останніми на другий день покинули Війтівці члени уряду і коло 30 чоловік урядовців, які автами і кіньми помандрували на Старокостянтинів. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено»[919].

Пересвідчившись, що у відносинах з поляками українці потрапили у пастку, С. Петлюра, уряд зрозуміли, що треба шукати шляхи збереження військових частин, які ще намагалися віднайти місце, куди можна було б відступити й, перегрупувавшись, відпочивши, відновити боєздатність.

Незважаючи на неймовірну скруту, «уряд вважав, що ще не настав час для ліквідації регулярного фронту. Був проект розташувати військо десь далі на північний схід і там дати йому спочити. Тому по приїзді (26 листопада) в Старокостянтинів, на спільному засіданні уряду і Петлюри, з участю Юнакова, вирішено продовжити відступ в напрямі на Бердичів, щоб відірватися від денікінців і якнайшвидше ввійти в безпосередній звязок з большевицьким військом, що з півночі наступало проти армії Денікіна. Всі ми дивилися на цей план, як на останній крок для продовження боротьби регулярним фронтом»[920].

Цікаво, що це вже другий за короткий час випадок (перший — це переговори з Ф. Платтеном), коли С. Петлюра погоджувався ввійти в контакт з більшовиками задля спільної боротьби з білогвардійцями.

Причому, був момент, коли, за свідченням І. Мазепи, С. Петлюра готовий був на особисту жертву — відійти від справ саме для того, щоб зняти перешкоди на шляху якнайшвидшого досягнення угоди з радянською владою[921]. Мабуть, у цьому епізоді можна вбачати й інші аспекти, інші мотиви намірів С. Петлюри, його оточення (Січових стрільців, А. Мельника тощо). Зокрема, дедалі наочніше виявлялась неможливість опанувати новим сплеском отаманщини.

Незважаючи на практично безвихідне становище, втрату кожного дня все нових і нових пунктів, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради «з інформаційною метою і для підбадьорення»[922]. Повний безлад, всеохоплюючий розклад М. Шаповал передає через низку скупих фактів, які, красномовніше за будь-які епітети, відтворюють тодішню атмосферу: «Зі сходу тиснули большевики, з півдня денікінці, з заходу поляки, а рештки української армії збились в мішок, або так званий чотирьохкутник смерти. В містечку Любарі сталася остання катастрофа. «Героями» її були повстанські отамани, що зі своїми частинами входили в склад армії УНР: Данченко, Волох і Божко. Волох і Данченко приходили в штаб Петлюри і заявили, що роля головного отамана скінчена, що з трьох ворогів (большевиків, денікінців, поляків) треба вибирати для миру одного, бо з усіма битись не можна.

Вони вимагали, щоб Петлюра передав їм владу, а вони перейдуть до большевиків. Їх було вигнано. Петлюра дав потім наказ арештувати їх, а їх частини обеззброїти, але, захопивши на пошті державну військову скарбницю, отамани з 1-го на 2-ге грудня перейшли зі своїми частинами на другий беріг річки Случа і звідти знов почали вимагати свого. Не було кому їх вгамувати і Петлюра 2 грудня виїхав автом до м. Чорториї. Січові Стрільці, відступаючи перед наступом денікінців, 2 грудня були розпущені постановою стрілецької ради «до кращих часів»»[923].

С. Петлюра тяжко переживав те, що сталося під Любарем. Він не раз повертався думкою до тих днів і, мабуть, зовсім не випадково у праці підсумкового характеру, присвяченій патріотизму, з гіркотою порушував перед усією нацією риторичне питання: «Хіба не в тому трагедія України, що одні вмирають голодною смертю в холодну зиму під Любарем, а инші обкрадають мертвих і тікають на чолі з чорною совістю нашої історії — Волохом — до ворога, поповнюючи ряди катів України?..»[924].

Безпосередній учасник усіх тих подій — з переїздами, нарадами, грою на перехоплення ініціативи — І. Мазепа детально описав бачене, пережите. Але його праця не змінює загальної картини, накиданої М. Шаповалом, а скоріше робить її ще фатальнішою5.

Так звана Любарська катастрофа сталася саме в той день (такий вже фатум історії!), коли місія А. Лівицького у Варшаві задекларувала «союз з Польщею».

Стало зрозумілим, що єдиним подальшим маршрутом Голови Директорії і Головного отамана військ УНР залишалася та ж таки Польща[925]. При цьому варто зауважити, що О. Назарук, не вдаючись до подробиць (він давав слово не розголошувати їх), твердить: «Петлюра мав звязок з Пілсудським уже тоді, коли про се нікому не снилося»[926].

М. Шаповал і І. Мазепа вважають, що С. Петлюра готувався до від'їзду з України заздалегідь. Так, ще 1 грудня 1919 р. він надав високі повноваження своєму ад'ютантові сотнику Ф. Крушинському, якого відрядив до Варшави[927]. Сам Головний отаман, про людське око, виявляв вагання та чекав настійніших «вимог». Пізніше, в одному з дипломатичних листів С. Петлюра твердив, що питання про його від'їзд за кордон було вирішене на нараді в Любарі 3 грудня 1919 р. І. Мазепа заперечує це і наголошує, що така урядова нарада за участю військових відбувалася в Чорториї 5 грудня 1919 р.[928]

І. Мазепа, який всі останні дні перебування С. Петлюри в Україні був поруч з Головним отаманом, і, власне, перейняв від останнього повноту влади в українському проводі, спростовує дані, які містяться у праці О. Доценка. Колишній ад'ютант С. Петлюри писав, нібито Головний отаман, від'їжджаючи за кордон, «давав останні розпорядження правительству про те, що мають робити на Україні, про звязок та про план своєї роботи за кордоном»[929].

Голова уряду зазначає: «Які він (С. Петлюра. — В. С.) мав плани, покидаючи Україну, мені осталося невідомим. Від'їхав спокійний, мовчазний. Ані слова не сказав ні про те, що маємо робити на Україні, ні про те, яка саме мета його подорожі за кордон»6.

У ганебному фіналі «отаманування» С. Петлюри М. Шаповал нічого дивного не бачить. Навпаки, він вважає його цілком логічним, зважаючи на політичну еволюцію цього діяча: «Так скінчилась боєва кар'єра головного отамана, яку він почав як революційний отаман, соціял-демократ — марксист, а скінчив безпартійним патріотом, націоналістом і диктатором, що «сам» прийняв на себе відповідальність «за все». Згубивши союз з українськими селянами і робітниками, він знайшов союз з Пілсудським і польською шляхтою. Новим своїм союзникам він залишився вірним значно довший час, ніж першим, а власне аж до трагічної смерти…

5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного отамана Петлюри знищенням УНР. Коли провід УНР зрікся революційних засад і гасел і зрікся союзу с революційними повстанцями — це було початком переходу його до занепаду. Обєктивно цей факт був зреченням засад української революції. Нова політика проводу УНР (Петлюри, с-деків і військовиків) дуже ріжнилась від гетьманщини і денікінщини як політика буржуазної демократії, але все-таки була вже контрреволюційною. Не тому, що вона йшла проти московських большевиків, а тому, що йшла проти засад трудової влади, проти закону Трудового Конгресу, проти Трудової Ради», проти влади українських селян і робітників, під прапором якої йшли повстання селян, що билися «проти большевиків за свою радянську владу». Народ покинув провід УНР…

Але за що? Чому? За перехід проводу УНР направо»1.

Листопадова катастрофа — поза всяким сумнівом — найтрагічні- ша сторінка історії Української революції. Чимало істориків узагалі вважають її остаточною межею боротьби за національне відродження, власну державність, незалежність України.

Відступ денікінської армії приніс нові проблеми для УГА. Розрахунок на те, що замиренням із білогвардійцями вдасться бодай на якийсь час здобути перепочинок, підлікуватися, переформуватися виявився безпідставним. Уже на початку грудня частини Української Галицької армії почали переводитися для відпочинку до новопризначеного району Балта-Миколаїв-Херсон-Одеса. Така передислокація створювала загалом сприятливі можливості для відновлення сил вояцтва (продовольчі ресурси, сприятливий клімат, незаражений тифом терен тощо), але погіршувала військово-стратегічне становище УГА, віддаляючи її від Галичини.

Зрештою, і цей план вдалося реалізувати лише наполовину. З приходом денікінців рух паровозів на залізницях через відсутність палива майже припинився, тому швидка передислокація великого військового контингенту стала практично неможливою. Виникла реальна небезпека розпорошення сил. Стало очевидним, що «розтягнуті» на довжелезних комунікаціях частини стрільців (з великою кількістю хворих), обози і техніку в разі потреби було б дуже важко зібрати в одне ціле, швидше за все — неможливо. Тому Н. Шиллінг видав наказ припинити передислокацію. Оскільки Добрармія й сама розпоряджалася досить обмеженими ресурсами, УГА отримала від неї лише незначну, дуже далеку від задоволення найнагальніших потреб допомогу в ліках, обмундируванні та продовольстві. З поразками денікінців, що і далі наростали, автоматично зменшувалася і матеріальна допомога з боку Антанти.

За таких обставин до кінця 1919 р. не вдавалося спинити епідемію тифу. Протягом двох тижнів після укладення галицько-денікінського договору до штабу війська Новоросії постійно надходили повідомлення, що близько 50 % особового складу УГА охоплені тифом, а лікарів в ній майже не залишилося. Лише в II корпусі з 28 листопада по 9 грудня кількість хворих старшин зросла зі 100 до 144, а стрільців з 3290 до 4000. Така ж тенденція спостерігалася і в III корпусі, де на кінець грудня число «тифозників» досягло 1,9 тис. Особливо погіршилося становище в бригаді УСС, де раніше пошесть лютувала значно менше. Тут від тифу щоденно вмирав один старшина та шість стрільців. Поряд з цим виникла нова загроза щодо поширення вірусу чорної віспи та дизентерії[930]. Незважаючи на покращання медикаментозного забезпечення, рятувати хворих та зупинити епідемію було важко через неможливість передислокації у незабруднені від тифу райони. Крім того, при транспортуванні вмирав один з трьох-чо- тирьох хворих стрільців.

У 1918–1919 рр. галицький уряд багаторазово порушував питання про повернення українських полонених з Італії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Австрії та інших країн Європи, де вони опинилися, коли були мобілізовані і воювали у складі австро-угорської армії під час Першої світової війни.

Деякі сподівання на часткове вирішення проблеми давали проведені 9-13 грудня 1919 р. в Одесі за посередництвом командування Добрармії переговори між О. Микиткою та Г. Ціріцом, з одного боку, та представниками англійської і американської місій, з другого. Внаслідок досягнутих на них домовленостей до європейських урядів надіслали відповідні декларації, а також було розроблено комплексний план допомоги Галицькій армії[931]. Однак невдовзі Антанта втратила інтерес до цієї проблеми, а відтак й згадані домовленості не були реалізовані.

Після укладення договору структурна реорганізація та переозброєння УГА в складі російської Добровольчої армії здійснювалися повільно та мали незначні наслідки. Тому галицькі частини фактично зберегли свою організаційну цілісність. Лише в середині грудня галицькі корпуси почали перетворюватися на дивізії, а бригади на полки, за якими, проте, залишалися старі порядкові номери.

Щоб запобігти можливим конфліктам у місцях спільної дислокації галицьких і добровольчих частин, запроваджувалося чітке розмежування їхніх компетенцій. Незалежно від приналежності до тієї чи іншої армії їхнім командиром ставав старший за званням офіцер, який, у разі потреби, також міг виконувати функції цивільної влади.

Найглибші зміни відбулися в керівних органах УГА, які здійснювалися на основі домовленостей про «налагодження зв'язків» між штабами армій. Уся діяльність Начальної команди була поставлена під контроль групи з дев'яти денікінських офіцерів на чолі з полковником Самборським і в ній запанувало «двовладдя». Поряд із цим, по три представники Добрармії з'явилися у керівних структурах галицьких корпусів і бригад, а також менших підрозділах[932]. Засилля денікінців у галицьких частинах дедалі зростало, що посилювало невдоволення з боку стрілецтва. Далеко не в усьому відповідають дійсності твердження деяких мемуаристів, нібито денікінське командування «знало зміст душі Галицької армії» та проявляло «велике зрозуміння й охоту до помочі»[933]. Незважаючи на зовнішню прихильність, воно рішуче і цілеспрямовано проводило курс на повне підпорядкування УГА, яка незабаром могла повністю «злитися» із Добрармією, точніше — розчинитися в ній.

З погіршенням ситуації на денікінсько-більшовицькому фронті перспектива дотримання угоди між Добрармією та УГА дедалі зменшувалася, що, своєю чергою, надавало галицькому командуванню більших моральних підстав для свободи дій. За таких умов, за наказом начальника штабу генерала Г. Ціріца від 20 листопада 1919 р. розпочалася реорганізація Начальної команди за німецьким зразком. Команда була поділена на три відділи: оперативний, матеріальний та загальний, які, відповідно, очолили отамани Н. Ціммерман, Зеєґорш і О. Лисняк. На відповідний кшталт почала здійснюватися перебудова корпусних структур, проте її не встигли завершити.

З від'їздом галицького уряду за кордон Начальна команда була змушена взяти на себе, крім військово-стратегічних, виконання ще й політичних функцій. Коли М. Тарнавський тимчасово замінив на посаді командувача армією О. Микитку, першим його наказом від 17 грудня 1919 р. стало створення при Начальній команді «на час відсутності Диктатора» політичної референтури «як дорадчого органу Начального Вождя». Її очолив голова радикальної партії, відомий галицький діяч І. Макух.

Поряд з цим, Начальна команда була змушена вживати активних заходів для розшуку місця перебування Є. Петрушевича та налагодження з ним сталого зв'язку. 2 грудня 1919 р. у Відень на ім'я посла В. Сінгалевича була направлена телеграма з проханням «подати… до відома, де находиться Диктатор». У посланні йшлося про те, що він або інший наділений відповідними правами член уряду «повинен якнайскорше прибути до Одеси для подальшого проведення політичних переговорів з правительством Денікіна»3. І надалі в листуванні та через спеціальних кур'єрів військові чини переконували політичний провід ЗУНР у необхідності перебування його представників в Одесі для ведення переговорів з Антантою з питань повернення українських полонених, матеріального забезпечення армії та з інших проблем військово-політичного характеру. Документальні матеріали дозволяють стверджувати, що Є. Петрушевича регулярно інформували про стан Української Галицької армії, зміни в командуванні, настроях вояцтва тощо, але він практично самоусунувся від керівництва військом[934].

З середини листопада 1919 р. військово-стратегічне становище УГА ставало дедалі критичнішим. Зі сходу денікінський фронт танув під тиском Червоної армії, із заходу почали знову загрожувати польські війська. На півдні стояли «нейтрально-ворожі» румуни. Толерантні раніше стосунки із загонами повстанців тепер змінилися на відверто ворожі.

Особливо насторожено галицьке командування слідкувало за поляками, які, спираючись на домовленості з С. Петлюрою, А. Лівицьким та іншими провідними діячами УНР, наприкінці 1919 р. почали виявляти не лише політичну, а й військову активність.

Відтак, щоб «оминути проливу крові та безпорядків», уже 16 листопада вони ввійшли до Кам'янця-Подільського. В місті було заарештовано більше сотні галицьких офіцерів та старшин. Запобігаючи можливим сутичкам на фронті, генерал Н. Шиллінг наказав, щоб у випадках зустрічі з польськими частинами галицькі підрозділи «не входили з ними в бої», а повідомляли, що вони є «частиною збройних сил Півдня Росії» і вважають поляків за «союзників в загальній боротьбі з більшовиками». Після цього, на прохання Начальної команди, було видано ще одну директиву, яка спрямовувала на таке планування військових операцій, яке б запобігало зіткненню УГА та польських частин[935].

Союз з А. Денікіним змінив ставлення до УГА з боку українського населення Наддніпрянщини. На ґрунті взаємної неприязні знову почали виникати збройні сутички. Селян гостро карали за напади на вояків. Наприклад, за вбивство чотирьох галицьких стрільців та крадіжку військового майна мешканцями сіл Біликівка та Майдан Головчинський тут було зруйновано три хати та вистрілено до 120 набоїв (отже, не виключено, що були людські втрати). Вислана після цього делегація селян запевнила командирів у своїй лояльності до Галицької армії[936].

На подібному ж тлі періодично вибухали і збройні конфлікти з повстанцями, що представляли чисельні «самостійні республіки». Про це промовисто засвідчив конфлікт з «батьком» Шепелем, який, зібравши загін із близько 2 тис. крісів, 50 кулеметів і шести гармат, почав грабувати розташовану в Хмельнику базу УГА. За наказом штабу Військ Новоросійської області «для наведення порядку» 8 грудня Начальна команда вислала сюди панцерник та 20 вояків. Але цих сил не вистачило для виконання завдання. Більше того, в ніч на 25 грудня Шепель без перешкод зайняв Вінницю, де вивісив жовто-блакитний прапор, а галичани без опору залишили місто. Щоправда, частина стрільців приєдналася до шепелівського загону[937].

Всупереч союзницьким домовленостям через різке погіршення ситуації командування Добрармії було змушене кинути галицькі частини на протибільшовицький фронт. 4 грудня 1919 р. Начальна команда спрямувала на Бердичів I корпус УГА, в якому залишилося лише 660 вояків.

Подавши рапорт про небоєздатність цього підрозділу, його командант, полковник Шаманек, пішов у відставку. Тому галицький корпус підпорядкували групі денікінського полковника Зеленецького. Ціною великих втрат їй вдалося закріпитися на бердичівській міській залізничній станції. Все місто можна було захопити лише за умови додаткових частин, але вони не надійшли[938].

Через чотири дні внаслідок бойових втрат, а, головно, дезертирства, особовий склад I корпусу зменшився удвічі. Таким чином, дві його бригади фактично припинили існування, тому виникло питання про остаточне розформування корпусу. Зважаючи на цей сумний досвід, а також жалюгідний стан інших частин УГА, стало зрозумілим, що їхнє направлення на фронт не має жодного сенсу, бо є зарані програшним.

Небезпеці повної катастрофи Української Галицької армії вже не міг запобігти і загальний відступ Добровольчої армії, який розпочався 23 грудня 1919 р. Галицькі війська отримали наказ прикривати Вінницю, а після зосередження в районі Жмеринка-Вапнярка мали передислокуватися на південь, до Бірзули. Цей відхід став одним з найтрагічніших в історії УГА і фактично останньою оперативно- тактичною операцією, яку вона провела як цілісна військова формація. Відступ не міг бути здійснений залізничним транспортом, де, зокрема, через корупцію ціна на один вагон досягала 60 тис. крб., а за право отримати потяги точилися конфлікти з денікінцями. Перевозити артилерію, майно, піхоту ґрунтовими дорогами було надзвичайно важко[939].

У найжахливішому становищі опинилися хворі галичани, що під загрозою зброї відмовлялися відступати разом з денікінцями. Багато з них змушені були залишитися серед місцевого населення. Таку ситуацію С. Шухевич порівнював зі «станом того нещасного роз- битка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні і безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль»[940]. Численні мемуаристи досить яскраво зобразили те трагічне явище. Зокрема, Є. Бородієвич відзначав, що «стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляли, але на підводи треба було взяти і харчі, і саперське знаряддя». За його твердженням тоді в дорозі загинуло до 50 % особового складу УГА[941]. Нерідкими були факти, коли у запасних вагонах виявляли повно замерзлих трупів. Так, лише випадок врятував життя 14 бідолахам з ампутованими руками чи ногами, які кілька днів просиділи в запломбованому вагоні на станції Крижопіль[942].

Назва історико-публіцистичного твору «Поїзд мерців», що був написаний учасником подій, відомим письменником Юрієм Шкрумеляком, влучно передає містерію цього «відступу-похорону»: «Срільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце… Лунає наказ: «Виносити мерців!… Списати по картці ім'я, назву, ступінь!…» Командант дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом…»[943].

Виснаження сил і нелюдські умови існування не могли не позначитися на морально-психологічному стані галицького вояцтва.

Це, з одного боку, проявилося в посиленні впливів денікінської пропаганди, коли стрільці починали мимоволі піддаватися закликам вступати до Добровольчої армії. В поширюваних з цього приводу чисельних листівках і відозвах запевнялося, що «лише в ній» кожен може «свободно жити, як вільна людина», або виїхати до Галичини[944]. Водночас, денікінське командування намагалося всіляко переконати українське населення та різні дипломатичні місії, що приєднана УГА сумлінно виконує його накази і знаходиться у високому бойовому стані.

З іншого боку, переконуючи в неможливості воювати під гаслами «єдиної та неділимої», Голова Директорії і Головний отаман С. Петлюра та командувач військами УНР М. Омелянович-Павленко у своїх зверненнях закликали вступати до регулярних і повстанських військ, що діяли в Наддніпрянщині. Опинившись у черговій «змові орієнтацій», стрільці почали вливатися до загонів різних отаманів, які потребували фахових сил.

Посилювався і вплив більшовицької агітації, яка вміло використовувала гасла відновлення української державності. Так, 26 листопада 1919 р. московське радіо повідомляло, нібито 2 тис. галичан вже перейшли на бік Червоної армії, хоча за даними Начальної Команди таких осіб могло бути лише кілька десятків[945]. У виданому 2 грудня 1919 р. наркомом військових і морських справ Л. Троцьким наказі зазначалося, що радянські війська, що наступають, мають завдання «не поневолити Україну, але визволити її». Цей документ запевняв, що «Незалежна вільна Радянська Україна» буде вирішувати «сама, як вона повинна жити з Радянською Росією»[946]. Поширення таких ідей серед стрілецтва готувало підґрунтя для наступного союзу між УГА і Червоною армією.

За таких військово-політичних умов нова хвиля дезертирства досягла небачених розмірів. Вона неухильно зростала, починаючи з моменту укладення договору з Добрармією, і досягла апогею, коли галицькі частини кинули на протибільшовицький фронт. З'явилися і нові риси: якщо раніше з війська втікали поодинці або удвох, то тепер бойові лави почали залишати цілими групами. Так, наприклад, в ніч перед згадуваним наступом групи В. Зелінського (4 грудня) з I корпусу втекло 19 підстаршин і 72 стрільці, які захопили із собою кулемети, 19 коней та інше майно. За короткий час перебування цієї частини на фронті її становище погіршилося катастрофічно. У звіті за 18 грудня зазначалося, що через моральний стан і настрій корпусу та «перенасиченість» району його розташування «всякого роду агітацією» втеча з війська сягнула небувалих масштабів[947].

Версії та гіпотези, що висуваються «заднім числом» як альтернативні скоєному командуванням УГА (а їх чимало), гадається, всерйоз сприймати не варто. По-перше, — що сталося — те сталося, колесо історії назад не повернути і не перевірити можливості реалізації інших варіантів розвитку подій. По-друге, неупереджений аналіз ситуації доводить, що обнадійливих, реальних альтернатив вона в собі об'єктивно просто не несла. І все ж, мабуть, більше з морально-ідеологічного боку однозначно оцінити договір між УГА і денікінцями непросто, швидше за все — неможливо.

Українське командування розуміло, що Добровольча армія з кожним днем дедалі перетворюється на «живий труп». Однак воно, водночас, також усвідомлювало, що, падаючи, цей «труп» може розчавити Галицьку армію.

Під тиском більшовиків добровольці відступали через український фронт, де знекровлені тифом галицькі частини були нездатні на будь-яку протидію. Якби вони спромоглися протриматися хоча б шість-сім тижнів, то потреба у галицько-денікінському союзі відпадала б сама собою. Проте не було впевненості, що за цей час вони не будуть повністю розтрощені, загинуть.

Історики дають різні оцінки союзу між Галицькою армією і А. Денікіним, кваліфікуючи його навіть «поворотною подією нової української історії»[948]. Важливо підкреслити, що М. Тарнавський та Начальна команда УГА від самого початку розглядали союз з добровольцями як вимушений крок і тимчасовий маневр. Вони вважали своїм головним завданням будь-якою ціною зберегти армію для подальших змагань за українську державність і, насамперед, у боротьбі проти Польщі за звільнення Східної Галичини. Ціною величезних зусиль та неймовірних втрат, у тому числі і моральних, поставлену мету у той конкретний момент бодай частково було досягнуто[949]. Однак ніяк не можна скидати з рахунку й того, що перехід Української Галицької армії у табір денікінців остаточно розбив соборницький фронт українства, наніс непоправного удару по соборницькому процесу взагалі, привів навіть до формальної денонсації Акта злуки від 22 січня 1919 р.[950].

Галицька армія становила переважну частину військового потенціалу УНР 1919 р. Однак поряд з нею існували й частини, сформовані з наддніпрянців. Під кінець року вони опинилися в особливо скрутному, по-суті у безвихідному становищі. Але, не бажаючи примиритися з поразкою, здатися на ласку переможців, борці за українську ідею, українську справу на засіданні уряду з участю командувачів військовими частинами 6 грудня 1919 р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися, у запілля ворога. Було також ухвалено, що у ворожому тилу, але окремо від військових груп, буде перебувати й уряд, який делегує до кожної дивізії своїх політичних референтів — П. Феденка, В. Скляра, Ю. Чубука, М. Герасима, Загурського, М. Левицького і В. Савенка3. Вони мали провадити політичну роботу серед населення й підгримувати зв'язок з Радою міністрів.

Загальна та й військова ситуація була вкрай складною. Армія УНР танула буквально на очах, і залишалось незрозумілим, наскільки вона готова до походу, до будь-яких серйозних бойових операцій. Епідемія тифу, хоч дещо й вгамувалася, продовжувала виривати з рядів бійців усе нові жертви. Саме тоді захворів і головнокомандуючий Дієвою армією, популярний у військах В. Тютюнник (невдовзі, 19 грудня 1919 р., він помер). Військове командування відверто висловлювало невдоволення від'їздом С. Петлюри за кордон (Головний отаман не знайшов за можливе навіть попрощатися з ним)[951].

Однак часу на роздуми, на збори не було зовсім, і того самого дня армія залишила Чорторий.

Вважаючи Зимовий похід українських військ проявом партизанщини, тодішній прем'єр українського уряду І. Мазепа водночас відрізняє його від типової отаманщини. Пройшовши через багато регіонів Правобережжя, не маючи при тому підпільних баз, Українська армія виявила організованість, дисциплінованість, свідомість. Порівнюючи її дії з поведінкою повстанських загонів під проводом Н. Махна, М. Григор'єва, Зеленого, отаманів О. Волоха й Ю. Божка, Ю. Тютюнника, політичний діяч доходить висновку: «На тлі загальної стихійности та неорганізованості партизанського руху на Україні Зимовий похід був носієм організованости та свідомості. Тим часом як на широких просторах України гуляла отаманська свобода, в армії Зимового походу ми бачимо єдину волю командування. Там панувала організаційна розєднаність та ідеологічний хаос, тут строга дисципліна й послідовна вірність революційному прапорові Української Народної Республіки.

Зимовий похід був найвищою точкою організованої акції, на яку спромоглося в той час (після листопадової катастрофи 1919 р.) наше громадянство»[952].

У цьому висновку-визнанні привертає увагу такий принциповий момент — І. Мазепа вважає відповідною революційним ідеалам українства лише боротьбу армії Зимового походу. Значить, всі інші прояви повстанської боротьби логічно визнати відходом від цих ідеалів або ж об'єктивно малоефективними, якщо, навіть, не шкідливими для української справи: «Такий стан партизанського руху, очевидно, був не в інтересах української боротьби. Коли б ті великі ріки крови, що були пролиті українськими повстанцями в боях із ворогами України, були пролиті на фронті організованому, то напевне були б інші наслідки наших визвольних змагань»[953].

На момент ухвалення рішення про перехід української армії в денікінський тил вона налічувала близько 10 тис. чоловік[954].

Прорвавши фронт між Козятином і Калинівкою, українські вояки за тиждень дійшли до Липовця. На територіях, що перебували в руках денікінців, панували безладдя й хаос.

Досить швидко з'ясувалося, що серед галичан, які в листопаді перейшли під командування А. Денікіна, дедалі більше посилювалися настрої до зворотного кроку — об'єднання з наддніпрянцями. Було навіть споряджено спеціальних делегатів (Д. Сухенко і М. Балицький), які в Липовці обговорювали це питання з І. Мазепою. Сам процес, розпочавшись в умовах розвалу денікінського фронту без великих ускладнень і перешкод, до певного моменту тривав успішно.

22 грудня 1919 р. до Вінниці прибула делегація від Наддніпрянської армії. На цей час денікінці залишили Вінницю, відступаючи на південь під натиском більшовиків. Останні не встигли захопити місто, хоча це могло статися кожної миті. Тому переговори були короткі, і вже 24 грудня сторони підписали договір про злуку обох армій. Згідно з цим договором до уряду УНР мали ввійти по одному представникові від Наддніпрянської і Галицької армій. Командуючим об'єднаної армії повинен був стати М. Омелянович-Павленко, начальником штабу — галичанин, за вибором командуючого у порозумінні з Начальною командою УГА, головним інтендантом намічався галичанин, його помічником — наддніпрянець.

Уже наступного дня про реакцію на досягнуту угоду командування УГА повідомило уряд УНР: «Галицька українська армія переходить з днем сформування уряду УНР в його повне розпорядження і виконує його накази до того часу, доки вона не буде відкликана до Галичини в порозумінні з урядом УНР. Фактичний розрив ГУА з Добрармією має наступити в найкоротшому часі, в моменті, в якім уряд УНР і Начальна Команда ГУА з практичних і стратегічних обставин уважатимуть се за відповідне. Галицька українська армія входить у склад обєднаної армії УНР під спільним командуванням, задержуючи при цьому свою організаційну окремішність. НК ГУА домагається від уряду УНР реабілітації армії і її теперішнього вождя генерала Тарнавського (відсторонений від командування Є. Петрушевичем за листопадову угоду з денікінцями, Тарнавський знову перейняв на себе колишні обов'язки 17 грудня у зв'язку з хворобою на тиф генерала Микитки) перед українським народом»[955].

Договір про об'єднання Наддніпрянської і Галицької армій було затверджено на засіданні уряду УНР 29 грудня 1919 р. З цього приводу навіть було видано відповідну відозву. В ній, зокрема, говорилося: «Оповіщаючи громадян України про радісну подію — злуку обох українських армій під керуванням одного уряду Соборної України, Народне Правительство вірить, що віднині ніяка ворожа інтрига не розібє братерської єдности обох частин українського народу. Народне Правительство одною з перших своїх задач ставить заключення мира з Совітською Росією на умовах признання нею самостійности нашої Республіки і невмішування у внутрішні справи України. Для відновлення Самостійної Соборної Української Народньої Республіки українське зєднане військо і ввесь український народ повинні вжити всі свої сили, щоб вигнати панську армію генерала А. Денікіна з української землі і забезпечити для себе демократичні порядки». І далі: «Галицькі вояки! Нехай не буде серед вас сумніву і зневіри! Як матері однаково шкода своїх дітей, так і наша мати Україна не може дійти до спокою, поки ваша наймиліша вітчизна Галицька Земля не буде вкупі з іншими землями Самостійної Соборної України»[956].

Усі ці факти давали підстави для оптимізму. «Отже, справа об'єднання армій стояла неначебто на добрій дорозі, - констатує І. Мазепа. — І коли б після підписання договору Галицька армія негайно вирушила на схід для з'єднання з армією Наддніпрянською або, навпаки, Наддніпрянська армія змінила свій напрямок і повернула в район розташування галицьких частин, то обєднання могло стати фактом. Але до цього не дійшло. Галицька армія в її тодішньому стані була мало рухлива і взагалі непризвичаєна для партизанської боротьби. А Наддніпрянська армія мусіла в цей час якнайшвидше посуватися на схід, щоб відірватися від денікінців і тим уникнути небезпечних з ними боїв. Крім того, про самий факт підписання договору командування Наддніпрянської армії, через комунікаційні труднощі, які тоді панували на Україні, довідалося лише 3 січня 1920 р…»[957]

Зволікання ж з конкретними діями оберталися очевидними втратами. В умовах спішного відступу з Правобережжя денікінців і явної перевтоми Червоної армії, що просто не встигала через брак сил займати великі території, для українських армій виникли сприятливі обставини, які давали змогу реально сподіватися на оволодіння ситуацією. Нагальним завданням стало відновлення регулярного фронту. Однак цього не сталося. Навпаки, події почали розвиватися майже за законами детективного жанру. Командування УГА поділилося на три табори: прихильників об'єднання українських армій, прихильників союзу з А. Денікіним і прихильників укладення угоди з більшовиками. У районах, що звільнялися від денікінців, поширювалися радянофільські тенденції, уособлювані, крім більшовиків, боротьбистами. Природно, ніякої координації дій не могло бути, а сепаратні ініціативи кожного дня вносили істотні зміни у взаємовідносини, позначалися на перспективі розв'язання щонайважливішого питання військового будівництва. Уряд жодної можливості вплинути на безконтрольний, непередбачуваний процес не мав, хоча мало не щодня на різних нарадах (склад їх так само без кінця змінювався) обговорював армійські новини, намагаючись реагувати на них відповідними постановами. Втім, і останні виробити вдавалося далеко не завжди.

Тимчасом на тлі загальної невизначеності та чергового ускладнення внутрішньої і зовнішньої ситуації партійно-політична боротьба навколо УГА дедалі загострювалася. Це, насамперед, знайшло прояв у посиленні намагань різних політичних сил використати її військовий потенціал у своїх інтересах. За ідейним духом, що панував серед галицьких офіцерів і стрільців, найближче до них стояли наддніпрянські «боротьбисти».

На відміну від РКП(б) і КП(б)У, які дотримувались інтернаціоналістських засад у політиці, радикальна частина колишніх українських есерів, незважаючи на статус урядової партії (її представники входили до Ради народних комісарів УСРР) і комуністичну орієнтацію (з серпня 1919 р. вона офіційно іменувалася Українська комуністична партія(боротьбистів)), поставала як послідовний захисник української самостійності і на цій основі офіційно відкрито конфронтувала з більшовиками, відверто їх викривала. «Боротьбисти» мали свої повстанські загони та збиралися об'єднати їх у червону українську армію, тому залучення нв їх бік УГА мало певну перспективу. Лідер російських лівих есерів О. Власов, своєю чергою, запевняв про особливу прихильність своєї партії до галицького вояцтва та висував проекти можливого союзу з ним. Анархісти також виношували плани приєднання до них частин УГА.

Проте загальна військово-політична ситуація зумовлювала посилення в Галицькій армії пробільшовицьких орієнтацій, що, врешті, спричинило розкол армії. В другій половині грудня 1919 р. колегія галицьких офіцерів увійшла в тісні зв'язки із головою підпільного Подільського губпарткому КП(б)У А. Хвилею. В ході проведених переговорів вона, по суті, стала на регіоналістську платформу, відмовившись від перспектив боротьби соборницьким фронтом. Ідеологічний аспект проблеми зводився до того, що УГА як екстериторіальна військова формація, безпосередньо не зацікавлена (нейтральна) у розвитку політичних подій у Наддніпрянській Україні. Після відновлення боєздатності вона мала стати надійним союзником Червоної армії та разом з нею визволити Галичину від польських займанців[958].

Тяжіння частини галицьких офіцерів до союзу з більшовиками посилювалося із відходом Дієвої армії УНР від місця розташування УГА. Зважаючи на це, І. Мазепа в листі до М. Омеляновича-Павленка писав, що військо «ні в якому разі не може розпустити себе», а має «твердо стояти на позиції української самостійності». Підкреслюючи, що більшовики приваблюють галичан обіцянками негайного походу на Польщу, прем'єр пропонував прискорити проведення українськими арміями спільних бойових операцій[959]. Між Дієвою і Галицькою арміями підтримувалися постійні зв'язки через кур'єрів. В одній із останніх депеш, яку штаб армії УНР у кінці грудня 1919 р. надіслав до Начальної Команди УГА, відзначалося, що «з цілком зрозумілих причин злука не може відбутися в скорому часі». В ній констатувалося продовження практики, коли уряд нав'язує військовим не завжди виважені рішення, а також висловлювалася стурбованість з приводу поглиблення в УГА пробільшовицьких настроїв. Відтак наддніпрянці пропонували створити спільний військовий орган як перший крок до реалізації договору від 24 грудня 1919 р.[960]. Отже, на критичній стадії Української революції, коли наддніпрянські та галицькі політичні кола фактично припинили пошуки шляхів до згуртування національних сил, саме армія ще деякий час продовжувала виступати чинником відновлення боротьби соборницьким фронтом. Але ці тенденції були серйозно підірвані, коли напередодні нового 1920 р. Начальна Команда УГА залишила Вінницю і разом із добровольчими частинами подалася на Південь. Згідно з проведеним пізніше обліком, у місті було залишено 8743 хворих стрільців, а разом із вояками, що повинні були ними опікуватися, та цивільними всього тут перебувало близько 15 тис. галичан[961].

Доступні різного роду джерельні матеріали дозволяють стверджувати, що командування УГА свідомо залишило у Вінниці про- більшовицьки налаштованих офіцерів (серед них були і члени колегії), щоб шляхом компромісів вони могли рятували небоєздатне вояцтво. Саме ці офіцери, вже фактично непідконтрольні Начальній команді, за підтримки А. Хвилі утворили у Вінниці т. зв. Революційний комітет Української Галицької армії, який в історичній літературі став відомим під назвою «Вінницький ревком». До його складу ввійшли Г. Давид (голова), Н. Гірняк (заступник голови), І. Курах, С. Шухевич, А. Музичка, В. Чайківський, М. Угрин-Безгрішний та інші впливові діячі. Ревком відразу підпорядкував собі розташовані в районі Вінниця-Хмельник-Жмеринка-Немирів галицькі військові частини і бази.

Після інтенсивних переговорів у новорічну ніч 1920 р. Вінницький ревком та представники місцевих комуністичної, лівоесерівської та боротьбистської організацій підписали «союзний договір».

Згідно з його умовами Українська Галицька армія мала припинити відступ, розірвати союз із А. Денікіним та проголосити себе Червоною українською галицькою армією (ЧУГА). Викладені у цьому документі умови, крім одного принципово нового — партійно- політичного моменту, за характером формулювань виразно перегукувалися із положеннями відомої зятьківської конвенції. Зокрема, у ньому стверджувалося:

— ЧУГА зберігає стару форму внутрішньої організації та своє майно;

— після видужання хворих стрільців та проведення реорганізації ЧУГА вона входить до Червоної армії як «автономна військова організація і буде використана на протипольському фронті за визволення Галичини від польських займанців»;

— ЧУГА не може бути використана проти військ УНР чи проти українських повстанських загонів;

— для відпочинку та реформування ЧУГА зосереджується в районі Вінниці;

— командування Червоної армії забезпечує ЧУГА харчами, ліками, санітарним персоналом, а після реорганізації також і військовими ресурсами;

— не бажаючи бути предметом спору між різними революційними угрупованнями України, ЧУГА створює свою власну комуністичну партію, яка буде здійснювати все політичне керівництво у війську;

— договір набирає правової сили відразу після ратифікації урядом України та центральними комітетами всіх революційних угруповань України[962].

Можна, звісно, ставити питання про правочинність документа, підписаного деякими місцевими політичними організаціями і офіційно не затвердженого державними органами, з одного боку, і ніким не уповноваженою, по суті, ініціативною групою військовиків (ревкому), — з іншого. Однак у революцій свої закони, свої уяви й про взаємостосунки різних сил, про практичну доцільність документів, що ухвалюються.

Нерідко юридичні формальності відходять на другий план, а то й взагалі на них не зважають. Так було і з вінницькою угодою — вона відповідала нагальним політичним потребам і тому відразу почала «працювати», «діяти».

Звісно, події останніх днів грудня 1919 р. не додавали галичамам святкового настрою. Зовсім навпаки — наростало почуття занепокоєння, невизначеності. Якщо раніше вони змушені були поневірятися нескінченними воєнними дорогами, відірвані від власних родин, батьківських домівок, та все ж відчували себе громадянами своєї об'єднаної української держави, то тепер в душі западала непевність, тривога. Більшість вояків дякували долі, що залишилися живими, однак зовсім не розуміли смислу свого подальшого існування, боротьби. Вони не уявляли ясно, які ідеали покликані боронити, якій справі служити, кому на користь підуть ті чи інші їх дії.

Не можна сказати, що у великому захваті від непростого розв'язання проблеми стосунків з підрозділами УГА було й червоне командування. Якщо воно й розуміло безперечний позитивний ефект від досягнутих домовленостей («безкровна перемога»), великої впевненості у тому, що надалі можна бути спокійними, не наступало. Тільки час міг показати, як поведе себе «поповнення» в прийдешніх випробуваннях, як проявить себе в бойових діях. А що такі будуть — у цьому сумнівів не було.

Війна ще не скінчилася. А значить і в 1920 році саме вона буде значною мірою впливати на зміст і характер життя нації, народу, людей…