Українська зима

“Може, так заведено у військових?” — запитував себе я, розмірковуючи над несподіваним як для мене спокоєм своїх друзів. Так, напевно, у військових інший менталітет. Там, де ми, інтелігенти, рефлексуємо, перепитуємо себе тисячу разів, не вдовольняємося відповідями, п’ємо, істеримо, військовий чинить просто: бере автомат і йде на війну. Тому що так потрібно. Тому що не можна інакше. І нема чого обговорювати.

А чи не все так просто?

Ще в Нью-Йорку, дізнавшись, що Андрій і його молодший син з перших днів війни опинилися в Теробороні, я не здивувався. Чомусь ніколи не сумнівався в тому, що Андрій у критичній ситуації саме так і вчинить, що для нього нема інших рішень. І не лише тому, що він із родини військових. І не тому, що він неабиякий патріот всього українського, аж ніяк ні, — він українською, до речі, в середньому володіє, його звична мова — російська, його культура російська, рок-музика в його авто теж російська, і книги він читає російською, і фільми дивиться російською. Але тут, в перший день війни попросився зі сином у Тероборону і взяв автомат із двома ріжками набоїв, що захищати Київ від росіян.

Можливо, на такий вчинок Андрія спонукало не тільки почуття громадянського обов’язку і навіть не його ментальність людини з військової родини, а справжня людська порядність?

Стосовно його сина Максима, то в Бахмуті їх відправляють на вогневу позицію за ротацією. Дві доби Максим живе на квартирі в селищі зразу біля лінії фронту, яку він знімає разом із трьома іншими солдатами зі свого відділення. А на третій день їх привозять на передову, у повному екіпіруванні. Там саперними лопатками вони риють для себе новий окоп, в якому перебувають добу, під артилерійським та мінометним обстрілом, відбиваючи атаки, переважно “вагнерівців”. Через добу, змерзлих опісля довгих годин снігової жижі в окопі, де нема туалету та інших “зручностей”, а тільки постійний гуркіт канонади та автоматної стрілянини і незмінний ризик загинути, їх везуть назад у селище, відпочити, відігрітися, відіспатися та від’їстися. А за дві доби — знову на вогневу, на риття нового окопу, бо старий вже “засвічений”, його можуть накрити вогнем, тому потрібно копати новий. І знову доба бою.

Під час бою, звісно, жодного зв’язку з батьками немає, мобільні телефони із собою брати не можна. Максим дзвонить батькам лише після того, коли повертається з “передка”, коли вже відгриміло і відстріляло, і можна розслабитися.

Ясна річ, що не один лиш Максимко там проводить добу в окопі. Цю добу, разом із ним на вогневій, проводять і Люда з Андрієм, хоча і в Києві.

Але виду вони не подають, що насправді вони “на передовій, у Бахмуті”. Вони живуть звичайним своїм життям, рутинним, рутиною війни, пристосовуються до частої відсутності світла, Андрій завершує книжку для бізнесмена, розпочату ним іще до війни, а Люда господарює і... піклується про гостя Юрка із Нью-Йорка. Тому і потрібно, аби гість першим пішов у душ, поки є світло і гаряча вода, щоби витерся свіжим рушником, щоби взув ось ті капці, оскільки підлога у помешканні холодна. Потім питимемо чай, вона вгощатиме гостя медом із їхньої пасіки, зібрали п’ять сортів. Потім гостю треба постелити чисту теплу постіль, запитавши, яку подушку він воліє — високу чи низьку, м’яку чи твердішу, і дати йому дві ковдри, щоби не змерз.

***

Ми сиділи в їхній кухні, пили чай. Люда розставила на столі піали, наповнивши кожну з них медом, зібраним цього року з їхньої пасіки. Мед у піалах був різного кольору та різної густоти, від світло-жовтого, прозорого та рідкого, майже як вода, до густого темно-коричневого, — залежно від того, з яких саме квіток бджоли збирали пилок, — акації, гречки чи конюшини.

Андрій розповідав про життя бджоляра, про секрети бджіл. Його пасіка є в спеціальному місці у районі Лук’янівки, де, виявляється, київські бджолярі зберігають свої вулики у зимовий період. Андрія до цієї справи колись залучив батько Люди, вже нині покійний, котрий займався різними промислами — і садівництвом, і бджолярством, і городиною. Андрій поступово втягнувся, і навіть знаходив у цьому своє вдоволення, і як чоловік військового складу, звиклий до всього підходити серйозно, розгорнув справжнісіньке домашнє господарство. У них у передпокої квартири стояли металеві бідони з медом, на балконі висіли в’язки сушених грибів, на підлозі рядком стояли банки з маринованими помідорами.

Наша вечірня розмова переходила з однієї теми на іншу, ми говорили то про бджолярство, то про політику, то про моє життя у Нью-Йорку, згадували однокурсників, хто ким став і хто де зараз.

- Вовка Бондаль воює в артилерії, ти ж пам’ятаєш Бондаля? Ну так, він же поставив у Фейсбуці своє фото біля установки САУ, коли на третій день після початку війни їхав захищати Київ. Відтоді на фронті, насипає кацапам артилерійських піз...юлей. Сашко Данилюк також воює, він у піхоті, командиром підрозділу, - розповідав Андрій.

- А що з Осадчим?

- Осадчий спився, став непробудним п’яницею. Натомість його дочка пішла далеко. Вона воювала ще з 2015-го року на Донбасі, чоловік її загинув на фронті. Потім вона очолювала різноманітні громадські комітети. Зараз у Лондоні працює в якомусь проєкті з європейської безпеки.

- Круто.

- Так... А я ось, бачиш, звикаю до статусу пенсіонера, - сказав Андрій посумнілим голосом. - коли мені стукнуло шістдесят, здав військовий квиток, отримав картку пенсіонера і... гадай, життя закінчилося. Не знаю, куди подітися. Від нічого робити недавно зв’язався із одним хлопцем із Тероборони, ми з ним встигли заприятелювати за той час, коли захищали Київ, він зараз також на Донбасі, працює у штабі. Запитав у нього, чи не потрібно їм там людини у прес-центрі, щоби готувати прес-релізи, писати офіційні повідомлення, загалом робити будь-яку штатну роботу. Я навіть згоден прибирати у них у штабі, - сказав Андрій і раптово замовк, втямив, що ляпнув щось не те, або ж останньою фразою випадково видав свій великий секрет.

- Ти розумієш, що він тепер задумав? - втрутилася Люда. - Він хоче їхати туди, на Донбас. І я ані на хвилину не сумніваюся, що він це зробить, обов’язково, - вона поправила окуляри і глянула на чоловіка впритул. Однак у її голосі не прозвучало ані докору, ані скарги. Вона просто вголос повідомила те, про що раніше тільки здогадувалася, а тепер вже була впевнена.

- Ну так, ну так... Хочу працювати у військовому прес-центрі, готувати прес-релізи, прибирати у штабі... - розгублено пробурчав Андрій.

- Отак, Юро, так ми й живемо, - продовжила Люда тим самим спокійним голосом, звернувшись до мене. - А що робити? Що робити? Ти сам все бачиш. Ми маємо триматися один за одного. Ми не можемо здатися. Москалів дуже багато, вони своїх людей не рахують, та й за людей їх не вважають.

Вона перейшла на українську, яка була для неї рідною, хоча і російською говорила без акценту.

- Ми з ними різні, між нами та ними немає нічого спільного. Хоч я і не історик, але мені те завжди було очевидним. Ще трохи чаю? - спитала Люда.

- О, бляха!

Після клацання у помешканні вмить стало темно.

- Знову відімкнули. Ну й добре, все одно вже пізно, скоро пора спати.

Андрій ввімкнув електрозберігач, павер-банк, який я привіз для них із Нью-Йорка, і двоє блакитних променів світла прорізали темряву.

- Гадаю, води також нема. Зараз перевірю, - Андрій підійшов до раковини та повернув кран. З горловини крана вилетів неприємний булькіт-звук, а води катма.

- От суки!

- Ну що ж, тоді пішли спати. Шкода, що комп’ютер не працює, знов не зможу зайнятися книжкою. У нашому житті тепер нічого не можна планувати, - Андрій прикро зітхнув.

Він почекав, поки Люда вийде з кухні, і сповістив мені, що в лазничці на підлозі стоїть невеликий ківш із водою, на випадок, якщо вночі захочу в туалет.

***

Я вже майже вкладався, одягнувши теплі спортивні штани і футболку і, збивши на дивані дві великі м’які подушки, коли в кімнату, тихо постукавши, увійшла Люда.

- Ми завтра вранці поїдемо на дачу в Бучу, бо ж сьогодні не встигли. Тобі там буде цікаво, там є на що подивитися. А нам треба звідти дещо забрати. То ж завтра встаємо раніше, годині о восьмій, гаразд?

- Так, звичайно.

Люда стояла, посміхаючись. Мені було видко її обличчя, ледь обведене світлом настільної лампи, що працювала від внутрішньої підзарядки. У Люди зараз був якийсь збентежено беззахисний вигляд. Я зрозумів, що вона хоче мені щось довірити, щось надто важливе, заповітне, можливо таке, що не казала навіть і чоловікові.

- Знаєш, я тепер шкодую, що ми колись вибрали Антона хрещеним батьком для нашого Максима, - зізналася вона. - Антон хороша людина, не жадібна, він давав Максиму на кожен рік його народження по сто доларів. До речі, він і зараз дав нам тисячу доларів, щоби ми купили і відправили Максиму все, що йому там, на фронті, треба з одягу і всього іншого. Розумієш, Антон — добрий чолов’яга, бізнесмен, але він поганий хрещений батько. Він у цьому не винен, він і сам зізнається, що в Бога не дуже вірить і не розуміє, навіщо треба ходити до церкви і за когось там молитися, якщо можна вирішити щось необхідне для людини не в церкві, а в будь-якому іншому місці, і не молитвою, втупленою у зображення на іконі, а конкретною справою. Я завжди шкодувала, що ми не попросили тебе бути хрещеним для Максима. Хоч ти і живеш далеко за океаном.

- Хм... Але ж я не похрещений. У свій час я цікавився християнством, але ніколи не був посвяченим.

- Так, я знаю. Хоча шкода. Я теж людина не церковна, до церкви почала ходити зовсім недавно. Ти розумієш, чи не так? Ось купила там іконку Богоматері і відправила йому на фронт, попрохала, щоби він поклав її в нагрудну кишеню своєї куртки... Я хочу тебе попросити дещо, дуже важливе, - сказала вона, понизивши голос і злегка нахилившись до мене. - Молись за нього. Будь ласка, молись за нього.

Я не знав, що їй відповісти.

- Сьогодні вранці їх відвезли на позицію. Тому я до завтрашнього ранку не спатиму. Андрій теж не спатиме. Ми вдвох не заснемо, допоки він завтра не передзвонить нам, що в нього все гаразд.

Вона замовкла У кімнаті стало так тихо, що чути було, як за вікном дме вітер, налітаючи на шибки.

- Андрій незабаром теж поїде туди, на Донбас, аби бути ближче до Максима. Він для цього намагається знайти собі роботу у прес-центрі, у штабі, шукає будь-які варіанти. Це для нього зараз найголовніше завдання, поставлене перед собою. Але я не затримуватиму його. Бо якщо Андрій буде ближче до Максима, то й мені буде спокійніше. Нам обом буде спокійніше. Розумієш?

- Так.

- Все це жахливо. Але що тут вдієш? Потрібно жити, і в жодному разі не потурати своїй слабкості, своїм поганим думкам та передчуттям. Інакше можна збожеволіти. І тоді все розвалиться, і людина, і сім’я, і все. Розумієш?

- Так.

Вона знову злегка усміхнулася.

- Дякую тобі. Дивись, я тобі поклала маленькі подушечки повздовж стіни, аби ти не змерз. Якщо не опалювати, то стіна стане холодною. Та роби так, як тобі зручно. Спи спокійно. Добраніч.

І вона тихо вийшла.

***

Максима я бачив востаннє п’ятнадцять років тому, коли приїхав до Києва зі своїм сином Давидом, аби він пару літніх місяців провів із батьками дружини на Дніпрі.

Ми тоді зустрілися з Андрієм та Людою, вони взяли зі собою свого молодшого сина, наші діти були ровесниками. Ми провели разом декілька днів, гуляли містом, спускалися у печери Київської Печерської Лаври, діти гойдалися на каруселях у парках, ласували морозивом у кав’ярнях. Давид і Максимко одразу порозумілися між собою. Люда з Андрієм від того були приємно вражені, оскільки їхній син досі був вкрай сором’язливою дитиною і, за їхнім визнанням, майже уникав контактів із однолітками. З Давидом, однак, відразу зійшовся, діти не відходили один від одного ні на крок і навіть впросили нас, аби Давид переночував у них. Я добре запам’ятав сцену, як вони обидва — усмішки до вух — їздили верхи на двох віслючках у парку відпочинку на Володимирській гірці.

Цікаво, що і Давид, і Максим цю зустріч добре запам’ятали. Після повернення до Нью-Йорку ми ще кілька разів організовували дітям телемости Скайпом. Але з плином часу мої контакти з Києвом ставали все рідшими і слабшими, як річка, гирло якої дрібніє на очах і ось-ось всохне.

Андрій та Люда не забували про день народження Давида і завжди справно вітали нас, батьків, з цією датою. А я, у свою чергу, вітав їх із дниною Максима, правда, був не таким акуратним, як вони, траплялося, що забував.

Почувши від мене, що Максима відправляють на фронт, мій Давид зніяковів чомусь, на його обличчі відбилася ціла гама найскладніших почуттів, від здивування та заздрості до переляку.

“Ву-у-у... Серйозна справа”, - протягнув він, почервонівши.

Напевно, Давид тоді вперше усвідомив, що війна в Україні, яку він зрідка бачив за новинами і в Тік-Току в своєму телефоні, і дещо чув про неї від мене, це не лише підбиті рашистські танки, збиті гелікоптери чи зруйновані будівлі українських міст. То все картинки, як у кіно. А ось тепер справжній, реальний, живий Максим вирушає у це “кіно”.

Довідавшись про те, що я їду до Києва, Давид купив для Максима наручний годинник “Invicta”. Я в цьому не дуже петраю, на відміну від свого сина, буквально схибленому на годинниках. Я не запитував у Давида, скільки той годинник коштує і наскільки він добрий. Не сумнівався, що годинник тієї фірми зі світовим брендом входить до списку “топових”, що з ними можна спускатися навіть на дно океану, і летіти в космос, і кидати їх у вогонь, вони все одно показуватимуть точний час.

З розповідей Андрія та Люди я дізнався, що їхній Максим мав проблеми зі серцем, після того, коли в десять років перехворів важким грипом. Грип дав ускладнення на серце, і хлопчина з тим жив. Він не вирізнявся атлетичною статурою, навіть був трохи в’ялим і незграбним підлітком, але потім вельми постарався і привів себе у форму, відвідуючи спортивні секції.

- Взагалі то він мріяв стати військовим, але знав, що за станом здоров’я ця кар’єра не для нього, - пояснила мені Люда. - Його це сильно дратувало, але він таки надію не облишав. Незадовго до війни, коли всі навколо, окрім нашого президента, розуміли, що Росія ось-ось нападе і буде війна, Максим почав відвідувати спеціальні курси, де молодь готували до загонів Тероборони. Він відразу ж повністю віддався отій підготовці до війни.

А вже далі відомо, що з ним трапилось, і де він зараз.

- В нашого хлопця дух міцний, але серце, на жаль, слабеньке. В останній телефонній розмові він мені зізнався, що для нього важко рити собі окоп, коли їх привозять на вогневу, - додав Андрій, коли ми говорили про Максима та його проблеми зі здоров’ям. - Тепер зима, земля тверда, сніг. А рити окоп доводиться швидко, доки москалі не засікли і не накрили вогнем. Максим мені розповів, що коли він копає, то сильно потіє, а під кінець починає просто задихатися. Такі-то справи... Але, з іншого боку, чим глибший окоп — тим безпечніше, і менша ймовірність того, що тебе зачепить осколками. Це абетка війни.

Дочекавшись, коли кроки Люди за дверима вщухли, я вирішив оглянути інтер’єр Максимової кімнати, де я мав відтепер перебувати з тиждень, до самого від’їзду.

Під вагою моїх кроків порипували дерев’яні планки паркету.

На одній зі стін висів кумедний зелений удав, скручений кренделем, із висолопленим червоним ганчірковим язиком. Напевно, це одна із його улюблених дитячих іграшок. (В мого двадцятирічного Давида, між іншим, в його кімнаті все ще лежить великий плюшевий ведмідь із очима-ґудзиками). На книжкових полицях у кутку — підручники з історії Київської Русі, козацтва, про війни українців проти Речі Посполитої і Московського царства, про історію УПА. Художні книги, комікси, журнали про автомобілі — все переважно українською мовою, але є і російською чи англійською.

Так, незважаючи на всі невдачі в державному будівництві після розвалу Союзу, незважаючи на всі викривлення нової незалежної держави і всі ті потворні речі, які в надрах отієї архикорупційної держави творила влада, в Україні все таки виросло нове покоління. Навіть побіжний погляд на домашню бібліотеку Максима красномовно свідчить про те, що нова генерація українців дуже відрізняється від своїх “напіврадянських” батьків та “совєтських” дідів. Тому й невипадково вони зараз на війні, причому пішли туди самі, не чекаючи, коли їх покличуть.

Путіну ніхто не доповів про те нове покоління українців. Тому він і не здатен збагнути, чому з ним воюють, і чому його солдатів не зустрічають із квітами та паляницями.

Я підійшов до письмового столу із монітором комп’ютера з клавіатурою, де поруч лежали всілякі дрібнички, серед них і кілька порожніх гільз від патронів різного калібру.

А над столом на стіні — світлина в рамочці — білявий усміхнений підліток. Риси обличчя явно мамині. І погляд із пустотливими бісиками, такий, наче хлопчина метикував, яке б йому зараз бешкетство вчинити.

Я пильно роздивлявся оту світлину. “Як же мені, хлопче, молитися за тебе, га? Я не священник, не ребе. Не знаю, як мені за тебе молитись. Але я знаю одне: Бог не може і не повинен допустити, аби з тобою трапилося лихо”.

Я вмостився на ліжко, накрився ковдрою з головою і відразу ж заснув.

***

Вранці я був розбуджений голосом Люди, що долинав із іншої кімнати: “У нас все тихо. Є і світло, і вода. Батареї опалюють. Хвала богу, все гаразд”.

- Виспався? - запитала мене Люда, коли я вийшов із кімнати, застібаючи на ходу браслет годинника.

- Так. У Максимовій кімнаті дуже тепло і затишно, я спав без задніх ніг, як немовля у люлі.

- Цієї ночі не стріляли. Поїдеш до Нью-Йорка, так і не понюхавши пороху, - пожартував Андрій, сидячи за комп’ютером .

Обидва, Андрій та Люда, були явно у піднесеному настрої.

- Ми недавно розмовляли з Максимом. В нього все добре. Вони вже на відпочинку. Каже, що трохи застудився. Зрозуміло, провести добу в холодному окопі, у калюжах та під снігом! Головне, що цілий і неушкоджений, - додала Люда бадьорим радісним голосом. Усмішка не сходила із її обличчя.

Андрій теж усміхався, часто-густо погладжуючи свої вуса.

Вони виглядали відмолоділими на десять років.

Труп у Бучанському саду

І ось ми знову в авто, їдемо трасою, тепер вже у Бучу, де є дача Люди та Андрія.

Ми проїжджали вже знайомі контрольно-пропускні пункти з наметами, що охоронялися озброєними вартовими і були завішані захисним маскуванням. По обидва боки дороги темніли мішані листяно-хвойні ліси, все навколо було вкрите снігом.

Врешті-решт, ми в’їхали в Бучу — приміське мальовниче містечко, що потопало в гаях, парках та алеях. Іноді нам на шляху траплялися і звичайні старі дачі або непоказні хати місцевих жителів, позбавлені будь-яких естетичних надмірностей. Проте було і безліч нових будинків з оригінальною архітектурою, навіть по своєму вишуканих чи з претензіями на щось, з колонами чи портиками. У цій пишноті зовсім недоречно то тут, то там, чорніли напів-згарища.

- Зауважив, як авто підстрибує? Це означає, що тією дорогою йшла бронетехніка і розбила асфальт, - пояснив мені Андрій, збавляючи швидкість. Несподівано він натиснув на гальмо, зупинивши машину біля перехрестя, де на узбіччі стирчав із землі обрубок якогось дерев’яного стовбура. - Тут росла наша знаменита бучанська липа.

- Чим же вона прославилася? - запитав я.

- Зараз дізнаєшся. Отже, колись тут росла липа. Дерево було вже старе, могло звалитися від найпершого вітру. Всі говорили, що потрібно його спиляти, аби уникнути нещасного випадку, щоб нікого, не дай боже, не розчавило. Зверталися навіть до місцевої ради, але, як ти розумієш, до справи так і не дійшло. Почалася війна, сюди увійшла бронетехніка москітів. Один їхній танк зупинився на цьому місці, мабуть, танкіст не знав, куди їхати далі. Чи, може, захотів подихати свіжим повітрям. Він відчинив люк і виліз назовні. І дерево раптом звалилося на нього. Уявляєш? Розчавило москаля до ху...! Один місцевий житель із вікна власними очима бачив оту сцену і потім нам усім розповів, - завершив Андрій свою розповідь, резюмуючи. - Навіть наша природа проти них.

Він завів двигун, і за декілька хвилин ми під’їхали до невисокого двоповерхового будинку за парканом.

- Наша дача. Не пам’ятаю, чи ти тут бував коли-небудь?- запитав Андрій.

- Так, один раз, влітку. Якщо не помиляюся, Люда тоді була вагітною Богданом. Пам’ятаю, ми всією компанією сиділи за столом на пленері, відзначали якесь свято, смажили шашлики та цмулили наливки, а її батько приносив і приносив нам щойно зібрані овочі та фрукти. А чому тут нема воріт? - здивувався я, коли ми підійшли до того місця, де мала би бути брама. Але замість воріт до високих стовпів були прикладені два великі іржаві шматú бляхи, посічені кулями та осколками снарядів.

- Щоб ти зрозумів, у нашому домі жили москалі. А справа, гадаю, виглядала ось так: коли вони взяли Бучу, один із їхніх екіпажів вибрав собі наш будинок для проживання. Їм просто було нехіть відчиняти ворота, вони в’їхали сюди на своєму бетеері, знесли ворота, почавили всі кущі, зруйнували дорогу до хати і сам ґанок. Наступного року мені доведеться тут все відбудовувати і відновлювати, - продовжував Андрій, відтягнувши притулену до стовпа вставню із бляхи і пропустивши вперед Люду і мене, а потім і сам пролізши у щілину.

Ми опинилися всередині дачної ділянки. Вдома ми заварили та випили кави. Потім всі разом носили з підвалу до хати якісь-там коробки.

- Ось тут вони спали, - вказала Люда на розкладний світлий диван в одній із кімнат.

Цілий диван був у якихось темних каламутних плямах та розводах.

- Вони що, сцяли просто на диван? - запитав я.

- Не знаю. Я хотіла його викинути, але для цього його треба винести та замовити вантажівку, щоб його вивезли. Пробувала його відчистити, нічого не виходить, - скаржилася Люда. - Коли ми сюди повернулися, після того, як їх тут уже не було, то я звернула увагу, що всі стіни вдома внизу були в чорних смугах від їхніх чобіт. Не знаю, навіщо вони гамселили стіни чоботами? Може, вони були постійно п’яними? Чи це у них вважається особливим шиком — бити по стіні чобітьми? Напевно, вони так били по стінах в себе в казармах.

- Саме так, - підтвердив Андрій.

- Уяви собі, вони з’їли все, що в нас тут було — всю крупу, всю сухофрукту, випили весь чай, з’їли все, навіть гнилу картоплю. Бо їм не було чого жерти. Тут на підлозі, коли ми приїхали, повсюди валялися порожні обгортки одного і того ж печива, вафель та цукерок, вони те сперли з кондитерської крамниці неподалік нас.

- Нещасні хлопчики, вони були голодними, - іронізував Андрій. - А ось навіщо вони прострелили мій лептоп, не збагну я, - Андрій взяв зі стола лептоп, прострілений наскрізь у центрі двома кулями.

- Ти собі не уявляєш, який тут після них стояв сморід! Скільки би я тут не мила, не відшкрябувала після них, все надаремно, не можу тобі передати! Цього літа ми мало що встигли, лише прибрали трохи і засклили розбиті вікна. Наступного року нам доведеться лагодити і стелі, бачиш, як вони продірявлені кулями, і стіни, потріскані від вибухів, все доведеться відновлювати, відбудувати ґанок, заново викласти доріжки, винести звідти все, що про них нагадує — як диван, так і розбиті стільці. І знову все вкотре перемити!

- Так, буде мені робота цієї весни, - посміхнувся Андрій.

- Андрійку, а що робити? Треба ж все привести до ладу.

- А я хіба сперечаюся? Я просто констатую факт, - відповів Андрій.

Ми вийшли з дому, збираючись їхати назад.

- Ось там валявся труп москаля, - несподівано повідомила Люда, показуючи рукою на місце в саду біля паркану.

- Серйозно?

- Та так. Знаєш, як те трапилося? Коли в Бучі точилися бої, їхня бронетехніка поперла дорогою, що неподалік від нашого будинку. Але до того наші встигли той шлях пристріляти. Кацапи увійшли всім гуртом, і наша арта їх тут же й накрила. Ти, напевно, бачив ту знамениту знимку, де на дорозі в Бучу стоїть розбита колона бронетехніки орків?

- Так, звісно ж, пам’ятаю, ту знимку. Щоправда, на ній мені не все було зрозуміло: як так могло трапитись, аби на одній короткій ділянці дороги в невеличкому підліску стояла аж ціла дюжина понівечених танків та бетеерів. Тепер тільки все більш-менш ясно, - відповів я.

- А ось і закінчення тієї історії. Коли наша артилерія їх накрила, боєприпаси всередині їхніх танків та бетеерів вибухнули, і військових, що сиділи там всередині, порозкидало в різні боки. Деякі з них розлетілися на шматки, туди ноги, туди руки, а до нас на ділянку залетів цілий москіт. Впав ось тут попід парканом. Ми тоді були в Києві, а наш сусід залишався у Бучі. То він мені дзвонить і каже: “Людо, у вас у садку труп москаля валяється. Просто, аби ти знала”. Та ясно ж, думаю. І що мені було робити? Як його винести? Сусіда просити про таке незручно. Довелось почекати. Коли наші їх із Бучі вибили, ми з Андрієм приїхали сюди, зателефонували Теробороні, і труп забрали. Ось так.

Прихопивши коробки, ми з Людою пішли до машини, а Андрій залишився, затуляв бляхою тимчасові ворота.

- Вони тут у Бучі багато горя принесли, - продовжувала Люда. - Ти, либонь, знаєш які звірства вони чинили, причому не тільки кадирівці чи буряти, але й росіяни. Між ними немає різниці, вони всі однакові. Наш сусід весь час окупації жив у холодному підвалі свого будинку, вони вигнали його до підвалу і змушували його прислуговувати їм. Багато мешканців ховалися від них по підвалах, боялися виходити надвір. До речі, пригадуєш Сашка Шульгу? Він із вами навчався в університеті. В нього тут, у Бучі, також дача. Так ось, він просидів у підвалі безвилазно сімнадцять днів, щоб не потрапляти їм на очі. Кацапи обшукували і допитували тут усіх чоловіків, навіть роздягали їх і дивилися, які у них наколки. У кого виявляли наколку з українськими символами, то вбивали, причому жорстоко вбивали, з тортурами. Ґвалтували жінок. Усім жителям було заборонено виходити на вулицю самовільно, без дозволу. Наш сусід бачив, як вони одного разу розстріляли жінку, котра вийшла з дому до крамниці. Просто так —гатили у спину, її труп лежав на дорозі декілька днів... Скажи, невже таке можна пробачити? - вона накоротко замовкла. І поправивши окуляри, подивилася кудись вперед і вимовила тихим, але твердим голосом: - Віриш чи ні, але в мене нема ненависті до них, нема навіть погорди. Є тільки одна огида.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Нове старе місто

Один із днів я вирішив провести на самоті, заодно давши друзям змогу відпочити від моєї персони. Зранку й до вечора я просто валандався містом — проїхав у метро старими й новими гілками, повештався крамницями, посидів у кав’ярнях.

За цей час я вже звик до вигляду протитанкових їжаків на тротуарі біля переходів у метро. У тих районах, де була електрика, все працювало, як завжди, а де не було електрики, гули мобільні генератори, що стояли при входах у магазини.

Я був приємно здивований не лише великою кількістю товарів по крамницях — продуктів, одягу, електроніки (причому, відомих європейських та американських брендів), а й чистотою, і зручною системою розрахунків. А головне — рівнем обслуговування.

За своїми старими уявленнями, я очікував побачити за прилавками магазинів крикливих тіток із їхнім професійним хамством радянських чи пострадянських продавчинь. Куди ж вони поділися, всі оті звірюки за прилавками і в касах, що ображали нещасних покупців, котрі були готові терпіти будь-які приниження заради консервної банки кільки в томаті? Канули оті звірюки у Лету радянської історії!

Зараз у крамницях Києва за прилавками стояли переважно молоді, стильно одягнені жінки, котрі, на щастя, і поняття не мали, ким були їхні попередниці. Нинішні продавчині були привітні та ввічливі. Якщо я звертався до них російською, відповідали російською, звертався українською — відповідали українською.

Подібних приємних змін у дрібницях я зауважував безліч разів і повсюди у місті — як у крамницях при обслуговуванні клієнтів, так і в транспорті, у спілкуванні людей між собою. І це — незважаючи на ракетні обстріли та повітряні тривоги, на стреси, на постійні відімкнення світла. Я виїжджав із Києва давно, коли ще зміни у сфері послуг та побуту лише розпочиналися. Тим разючішим для мене тепер був контраст.

Загалом, Київ справляв враження сучасного східноєвропейського міста з багатостолітньою історією, такого, як, скажімо, Краків чи Прага, міста, що безповоротно порвало зі своїм радянським минулим.

Пару слів про овечок і курей

Ми з Тарасом відвідали меморіальний парк жертвам Бабиного Яру. В самому парку було безлюдно і безгомінно. Все там оглянувши, ми неквапом попростували до виходу. Цей меморіальний парк був у лісі, у прогалинах між деревами виднілися засніжені схили пагорбів. На гірках дітлахи влаштували ковзанки.

- Ну що, юдею, втамував душу? - запитав Тарас, припаливши.

- Так, відповів я.

Нахилившись, я взяв із землі грудку снігу. Розтер її в долонях і потім витер нею своє обличчя.

Багато моїх предків, рідні бабусі Хани — її батьки, брати і сестри, — всі були розстріляні тут, у Бабиному Яру. Те ж саме випало і на родину мого діда Йосипа.

- Знаєш, я довго міркував над тим, чому десятки тисяч київських євреїв добровільно прийшли до Бабиного Яру. Кажуть, вони й гадки не мали, що їх тут розстріляють. Але я впевнений, що якась частина з них таки здогадувалася, що їх покликали для страти. І все одно прийшли. Знаєш чому?

- Чому?

- Вони були рабами, у їхніх генах залишалося рабство їхніх предків. Багатостолітнє рабське становище в царській Росії привчило їх до думки, що вони ніщо і звати їх ніяк, - я недовго помовчав. - Але мене цікавить іще одне історичне питання. Досі не можу збагнути, чому після революції радянські євреї так активно поперли до лав НКВС та інших каральних органів? Адже не секрет, що радянські євреї доклали руку і до Голодомору, і до знищення української інтелігенції — спочатку на сході, а потім і на заході України. Не можу втямити, як таке могло трапитись, що містечкові євреї, котрі поколіннями вивчали Тору і ніколи не пов’язували себе із тероризмом, принаймні, переважно виховувалися у сім’ях та синагогах на поняттях справедливості та милосердя, і якщо когось різали, то тільки курей на іудейські свята, так от, навіщо оті євреї раптом завзято почали вступати в радянські каральні органи і так “яскраво” там себе проявили? Звідки те все? Хто навчив їх такої жорстокості, звідки у них виникла така тяга до садизму?

- Гарно все виклав, а найголовніше — по суті. Твої родичі-іудеї в ті роки добряче постаралися, замордували з декілька і моїх предків у підвалах Лук’янівської в’язниці, мого двоюрідного діда Івана з дружиною. Євреї не безневинні овечки та не святі. Так, були серед них праведники, але й були кати.

Запалювання свіч

Напередодні свого від’їзду до Нью-Йорка я потрапив на вечірку (party). Одна з моїх колишніх однокурсниць, із котрою я колись приятелював і недовго працював разом в одній школі після закінчення університету, мала день народження. Свій приїзд до Києва я намагався не афішувати, маючи намір якомога більше часу провести із найближчими друзями “першого кола”, проте звістка якимось чином розійшлася і серед інших однокурсників, котрі зараз жили в Києві і теж хотіли б зі мною побачитися. Загалом, все збіглося дуже доречно, ми об’єднали два заходи в один — день народження і зустріч однокурсників.

Ми сиділи за великим широким столом у просторій кімнаті. Серед запрошених були ті, кого я добре знав, і ті, кого бачив уперше. Прийшли всі мої близькі друзі — Тарас із Наталкою, Андрій із Людою, Антон. Влад теж хотів приїхати, але в нього зранку з’явився біль у грудях, тому він залишився вдома.

Виголошували тости, господиня пропонувала все нові страви. Ми обговорювали різні теми — рецепти консервування маслюків, та де їх цього року збирали (господар дому був грибником), з якого винограду готують чачу, і чи можна десь купити чачу в київських крамничках (дружина одного із гостей була наполовину грузинкою, тож привезла кілька пляшок чачі зі своєї нещодавньої подорожі до Грузії). Говорили, звичайно, і про війну.

Біля мене сиділа Тарасова жінка Наталка, взявши наді мною серйозну опіку. Вона чомусь зробила висновок, що я “у побуті дуже непристосована людина, котру не можна залишати одну”. Тому вона накладала мені їжу в тарілку, радила, чого б іще спробувати, і тихенько повідомляла, хто є хто із гостей, кого я не знав і бачив уперше.

Цікаво, що тепер у помешканні дві мови — українська та російська — звучали абсолютно рівноцінно. Всі, хто сидів за столом, розуміли обидві мови, просто одним було легше розмовляти українською, яка була їхньою рідною, іншим російською. Оця ідеальна двомовність для мене теж була новою. Адже коли я давним-давно виїжджав із Києва, у місті було рідко чути українську. Тоді це вважалося чимось стидобним, українська мова у столиці України більшістю “корінних” киян сприймалася як мова “жлобів”, що залюднили столицю зі села, селюхів, людей неосвічених, що “нє умєлі глаголать на нормальном язикє”... Та і сам я колись — чого приховувати?! - теж так вважав.

Все це, однак, було вже в минулому, далекому чи близькому, де з надлишком вистарчало пропаганди, національних забобонів та свідомої державної політики нацьковування народів та різних верств населення між собою. Війна все оте змила, мов брудну піну. Принаймні, зараз у Києві “ворожнечі” мов не було й близько, я цього ніде не помітив. Можливо, тому, що на перший план вийшли цілком інші потреби, людей вже звіряли іншими мірками, цінували за іншими якостями і за інші вчинки. Патріотизм і любов до Вітчизни зараз визначалися не тим, якою мовою ти говориш, точніше, не це було головним критерієм.

І тим не менш, на київських вулицях і в домівках саме “мова” тепер звучала цілком природньо, через століття забуття та насильного зросійщення, повертаючи місто до його українських витоків.

Зараз при застіллі ми менш за все обговорювали політично-історичний аспект цієї війни, хоча тут і зібралися історики, а їм вже сам бог велів. Але чомусь на глобальні геополітичні теми ми говорили мало.

Один із гостей (я його не знав і бачив уперше) несподівано зізнався, що в нього кілька місяців тому почалася сильна депресія, він і не підозрював, що депресія може так протікати. Історія така: його дружина із молодшою донькою як біженці на початку війни опинилися в Англії, влітку вони приїхали до Києва, декілька місяців вся родина була разом, а восени жінка з дочкою знову повернулися в Англію. Його ж із України не випустили — мобілізаційний вік. Старша донька виїхала до Львова продовжувати навчання у Львівському католицькому університеті. Він знову залишився сам. Сумував за всіма, особливо за молодшою, хоча вони і спілкувалися щодня Фейсбуком. Потім у нього почалося безсоння, пізніше несподівано стало боліти серце. Цікаво, що на перший погляд отой чоловік справляв враження зовсім “звичайного”, навіть простакуватого, який не належить до категорії “найвразливіших”, із підвищеною чутливістю.

- У мене серце розболілося так, що я не сумнівався, мені пиз...ць, - розповідав він. - Пішов до кардіолога. Зробили всі тести — нічого не виявили. Сказали: “Парубче, та в тебе серце сильніше, аніж у бика”. Виписали пігулки від депресії. Але і пігулки мені не допомагали. Я ні з ким не волів бачитися, мене навіть стали відвідувати дурні думки покінчити зі собою. На щастя, допомогли друзі, - вони тягли мене і на шашлики, і на риболовлю, і в кав’ярні, дзвонили щодня. Одним словом, викарабкався.

- Так, ми всі тримаємося, не ламаємось. Ми незламні. Ось, Юра, приїхав із Америки, запевняє нас, що вся Америка нами захоплюється. Приємно таке чути, - приєдналася до розмови одна із жінок (як мені прошепотіла на вухо Наталка, ця жінка — подружка господині-іменинниці, психіатриня за фахом). - Але все не так просто. Адже кожна людина має свій психологічний ресурс, свої психологічні бар’єри, а вони не є безлімітними. Ви думаєте, наші військові — зі заліза? А дзуськи! Мене як психіатриню іноді просять оглядати військових ув одному шпиталю під Києвом. Вони потрапили туди з різних причин, переважно через поранення чи контузії. З ними дуже важко працювати. Повідомляю, багато з них у тяжкій депресії, і не лише через поранення. Серед них є такі, хто глибоко розчарований поганим постачанням чи браком зброї, крадіжками та іншим свинством, що твориться в тилу. Не всі із тих хлопців хочуть повертатися воювати, мріють про те, як скоріше відновитися і повернутися додому.

- Але серед них є й такі, котрі хочуть якнайшвидше встати на ноги і повернутися у стрій, чи не так? - запитав її хтось із гостей.

- Так, безумовно. Є й такі, - підтвердила вона, глибоко зітхнувши.

***

Швидко сутеніло.

Ми вийшли з нею на балкон. Вона накинула собі на плечі довге чорне пальто. А я залишався у своєму чорному светрі.

Вона була в чудовій формі як на свої п’ятдесят три роки, струнка, хіба що талія не така тонка, як раніше. Стріли чорних брів над жагучими карими очима, — чверть століття тому, коли ми з нею бачились востаннє. Чорні брови, карі очі...

Я відразу ж їй це сказав як комплімент.

- Ти теж мало змінився за ці роки, - відповіла вона, припаливши.

- Я чув, ти захистила дисертацію, справді? - запитав я.

- Так, тепер викладаю історію в Могилянці. Але через війну та відімкнення електрики сам розумієш, яке те навчання! Навіть в онлайн, буває, не так легко налагодити більш-менш відповідні заняття: то у студентів вдома нема світла, то в мене. Ми ще цього не усвідомили, але в Україні в системі освіти виникає колосальний провал у цілого покоління — спочатку коронавірус, два академічні роки навчалися в онлайн, відомо, що це було за навчання. А тепер через війну взагалі повна дупа, - вона випустила цівку диму, що одним помахом розчинився в холодному повітрі.

Я глянув на її обличчя у профіль. І раптом зловив себе на думці, що вона дуже схожа на мою дружину, подібний типаж лиця із правильними рисами, навіть носик — такий же маленький і трішки кирпатий, і фігурою, і зростом обидві дуже подібні. Треба ж таке!

Крізь вікна заскленого балкону з чотирнадцятого поверху нам відкривався чудовий краєвид міста. Дорогами лився нескінченний потік вогнів від фар автівок. Вдалині темнів Дніпро, над яким нависали кручі правого берега зі золотими банями Печерської Лаври.

- Ти вийшла заміж? У тебе є діти?

- Так, двічі була одружена. Двічі розлучилась. Синові двадцять п’ять років, живе окремо. Дуже хвилююся, що його прикличуть і відправлять на схід країни, - вона спохмурніла, зітхаючи. Але вмить відігнавши погані думки, зиркнула на мене і лагідно усміхнулася. - А ти, Юрасю, молодець. Багато чого досяг ув Америці. Викладаєш у нью-йоркському коледжі, причому англійською мовою. Навчаєшся в аспірантурі. Ще й підробляєш парамедиком. Молодець.

- Ось мій син, диви’, - я витягнув із кишені мобильник і з гордістю показав їй світлину сина.

- Подібний до тебе, як дві краплі води. Просто вражає, настільки подібний! - сказала вона, понизивши голос. Потім розтулила рот і ледь скривила губи.

Я бездоганно пам’ятав оцей її вираз, коли вона отак хитрувато-лукаво-грайливо, із багатозначним натяком — викривлювала уста перед тим, як випалити щось — просто в очі.

- Знаєш, чому я тоді не погодилася вийти за тебе заміж? Нині можу відкрити тобі всю правду.

- І чому ж?

- Через твою матір. Так, так, саме через маму. Я її бачила лише раз, пам’ятаєш, коли ти привів мене до себе в гості, нібито переодягнутися і взяти парасольку, а насправді ж, познайомити з батьками? Поки ти там вовтузився у кімнаті, я сиділа в кухні за столом, і твоя мама сіла поруч. Вона запитала, як мене звати, і як ми з тобою запізналися. Потім вона пронизливо обдала мене поглядом. І все, — я одразу ж збагнула, що твоя мама мене не сприйме, що я для неї завжди буду чужою, можливо, тому що я українка, а ти єврей. Або ж — тому що я прийшла в її дім, щоб умикнути її сина. Моя інтуїція мене ніколи не підводила, і тоді вона мені підказала, що ця жінка мене ненавидітиме завжди і зіпсує все моє життя.

- Ти серйозно? - я не вірив своїм вухам.

- Так.

- Гм-мм... - я не знав, що їй відповісти.

Сказати їй, що моя мама, як майже кожна єврейська мама, просто мріяла, аби я оженився? (У цьому випадку за свого старшого сина Сєньку, неодруженого на той час, мама чомусь турбувалася значно менше, аніж за мене). Для мами вже було не так суттєво, якої національності буде моя дружина — українкою, росіянкою, татаркою чи циганкою — будь-ким, лиш би згодилася вийти за мене заміж. Мама згоджувалася б навіть мовчати, навіть не навідуватися до нас, якщо б її попрохати, піти на будь-які жертви заради того, аби в синів склалося гарне сімейне життя. Але того дня в очах моєї коханої дівчини, з котрою я хотів одружитися, моя матінка видалась їй ледь чи не чудовиськом, мегерою, злісною свекрухою. Незабаром після того наші стезі розійшлися. І от зараз, через двадцять п’ять років, я дізнався про справжню причину нашої розлуки. Нема слів.

- Ну що ж, вважай, твоя інтуїція тебе не підвела. Ви, й справді, хто зна, чи знайшли би спільну мову.

- Як бачиш, - підвівши стрілки брів, вона зморщила ніс, зробивши сильну затяжку, і погасила сигарету об попільничку на столі. Знизала плечима. - Нумо, пішли! Бо ще подумають, в нас із тобою військово-польовий роман.

***

- От бляха!

- Аякже!

- Це аби ми не розслаблювалися! - пролунали вигуки, коли у всьому помешканні згасло світло.

Тут же спалахнули ліхтарики у мобільних телефонах. Господиня, кудись відійшовши, вмить повернулася із якимось осяйним обручем на голові. Господар увімкнув гірлянду жарівочок, під’єднану до невеликого акумулятора.

- Подавати солодке? Хто буде каву? Хто чай?

Жінки стали вивільняти стіл перед десертом.

- Боже мій, не вірю, що ти вже завтра від’їжджаєш, - сказала Наталка, коли я знову сидів поруч неї за столом. - Мій Тарас знову мучитиметься після твого від’їзду. Ти собі не уявляєш, як він страждав колись після твого першого відльоту в Америку. Потім звик. Мені тепер здається, ти взагалі нікуди не виїжджав, ні в яку Америку, а завжди був із нами.

- Мені також так здається. Зараз я відчуваю, шо є в колі родичів. Може, тому, що ми випили надто багато “Перцівки” і чачі.

Андрій і Люда, що сиділи навпроти, про щось тихо перемовлялись. Андрій показував дружині свій телефон. Люда, забравши від нього телефон і поправивши окуляри, втупилась туди очима, щось тривожно читаючи. Потім повернула телефон чоловікові і, перехопивши мій погляд, усміхнулася, але якось сумно.

- Бідолашна Люда, - прошепотіла Наталка, нахилившись до мене так, аби ніхто, крім мене, її не чув. - Якби мій син зараз був на фронті під Бахмутом, я би, напевно, потрапила до божевільні. А Люда залізна, тримається. Незламна. Мені так її шкода...

- Егей, годі вам шепотітися. Ви хоч знаєте, що сьогодні перший день Хануки?- зненацька вигукнув Тарас. - Прошу пана внести менору!

У кімнату ввійшов чоловік іменинниці з маленькою бляшаною менорою та коробкою свічок у руках.

- Це ж треба, який збіг! Як нам поталанило, браття, що зараз серед нас є справжній іудей, можна сказати, майже ребе. Він зараз запалить для нас менору, - урочисто оголосив Тарас у театральній манері. - Тільки дивись, друже ребе, обережно, не влаштуй нам тут пожежу.

Може, в інший час таке виглядало би смішним, карикатурним, якимись п’яними пустощами. Але чомусь у цій напівтемній кімнаті всі відчули — те, що зараз відбудеться, матиме глибочезне значення. І для кожного зокрема, і для всіх разом.

Мені теж передалося відчуття важливості події.

- В цьому житті випадковостей не буває, все має свій сенс. Особливо сьогодні.

Постав її сюди, — доручив я Тарасові, мені стало ясно, куди зараз змістився центр загальної уваги.

Коли Тарас поставив семисвічник на стіл, я встромив у кожну його лунку по свічці.

- Ярмулка. Дайте мені якусь шапку чи кепку, покрити собі голову.

І ось небавом вже я нап’ялюю собі на голову принесену світлу шапочку у формі тюбетійки (ймовірно, то і була, власне, тюбетійка). Потім взяв у Тараса запальничку.

Запанувала дивна сакральна тиша.

Перед тим, як запалити свічку, я раптом... промовив молитву. Експромтом. Вірніше, говорив не я, а молитва сама говорила через мене.

Я дякував Богові за все, що Він дарує нам, за всі блага, які Він нам посилає, за все добро, яке Він робить для нас. Я не сумнівався ані на мить, що кожне вимовлене слово зараз — сама істина.

Від початку війни я нічого не хотів чути про Бога, не хотів думати про нього. Впевнений, що не я один такий, чия релігійна віра в Бога, у Його справедливість чи милосердя, була підірвана у своїх засадах цією війною. І досі не можу знайти відповіді, як євреї зуміли зберегти віру в Бога після Майданека чи Аушвіца. Я не знаю, як вірити в Бога — і в якого Бога — після Бучі, Бородянки, Маріуполя?

Але зараз, сам не знаю, чому, я звертався до Всевишнього із подякою у серці.

“Зміцни нас, наше тіло і наш дух, аби ми вірно служили Тобі. Ми знайдемо в собі сили все витримати, пройдемо через будь-які випробування для того, щоби дякувати Тобі і славити Тебе. Колись давно Ти створив диво, допоміг євреям розбити стократну армію поганців-ворогів і очистити від них Єрусалим. Ми віримо, що Ти і зараз твориш диво, допомагаючи нам перемагати ворогів...”.

Якось мимохідь, ніби десь на краю моєї свідомості, миготіли картини зі засніженого Берковецького цвинтаря, і Бабин Яр, і Буча з масовими похованнями, і могила мами у Нью-Йорку. Я згадував і свого сина Давида, що дав мені на дорогу шестикутну зірку на ланцюжку, і Максимка під Бахмутом... Я знав, що ця земна юдоль сповнена стражданнями і злом. І всі, в дану мить зібрані у цій кімнаті, теж це добре знали.

“Ми завжди будемо дякувати Тобі і славити Тебе, і любити Тебе повсякчас більше, аніж ми любимо себе чи своїх рідних та близьких...”.

Злочинниця

- Ну ще! Ще! Ще! - просила вона, міцно обхопивши мене за шию і обвивши своїми ногами мою спину.

- Ах, ха, ах... - я важко віддихував, цілуючи її шию, її гарні груди, що зберегли пружність і форму.

...Потім, втомлені, ми лежали в ліжку і розмовляли. Була вже третя година ночі, але спати не хотілося. Я гладив її стегно, а вона цілувала мене за мочку вуха і шепотіла: “Юрася, ... рася, рася...”, все, як було колись, чверть століття назад.

- Юрасю, приїжджай до нас опісля перемоги. Викладатимеш у нас історію, тебе любитимуть наші студенти, українською ти володієш, англійською теж. Ти станеш тут зіркою. Ми навіть можемо спробувати задля експерименту, аби ти з Америки прочитав пару лекцій моїм студентам в онлайн. Не знаю, щоправда, як це вдасться технічно, через різницю в часі та через перебої зі світлом. Тож приїдеш до нас опісля перемоги?

- Не знаю. Поживемо, побачимо.

- Хочеш почути правду? - запитала вона інтригуючим тоном. - Я ніколи не спала з одруженими чоловіками. Це для мене було табу, червоною лінією, яку не можна переступати. Ти став першим. Мені соромно, що я на таке пішла. Ти одружений, в тебе гарна жінка, я зазирала на твою сторінку у Фейсбуці і бачила там її світлини. Вона тебе дуже кохає?

- Так, думаю, так.

- Навіщо ми це зробили? Я почуваюся злочинницею. А ти?

- Ще гірше.

Вона сіла, подивилася у вікно, заклеєне повздовж смужками білої стрічки, щоби запобігти розлітанню друзок скла під час ракетного обстрілу.

- Я не хочу, аби ти їхав. Не хоч у, аби ця казка закінчилася, щойно розпочавшись. Я взагалі не можу повірити, що все це правда. Що ти приїхав сюди, під час війни, незрозуміло навіщо. А я пішла на цю вечірку теж невідомо чому. Точніше, все зрозуміло, я йшла, бо мене запросили, і тому, що хотіла уздріти, яким ти став. Але дорогою я собі дала слово — жодних “лівих” ходів із мого боку не буде, ні-ні, ні в якому разі, я на таке не піду, - вона на мить замовкла. - Якщо чесно, я ні з ким не спала з початку війни. Навіть не хотіла. Війна вбила в мені всі бажання навіть на це... Але коли ми вчора стояли з тобою на балконі і розмовляли про твою маму і наш нездійснений шлюб, я раптом подумала: “А-а, дідько з тим всім, з усіма моїми принципами, нехай все йде до біса! Я хочу його, хочу провести з ним хоч одну ніч, бодай-би одну”. Розумієш?

- Розумію. Намагаюся зрозуміти.

- Я втомилася від постійної напруги, від почуття тварини, котрій постійно треба боятися та ховатися, боятися та ховатися, - вона знову помовчала. Нахилившись, несподівано поцілувала мене і тихо вимовила. - Будь ласка, не гнівайся на мене. І не жалій мене. Обіцяєш?..

ЧАСТИНА П’ЯТА

“Звідки пан родом?”

На вокзалі мене проводжали Тарас із Наталкою та Андрій із Людою.

У вокзальному кафе ми вихилили по чарці горілки та попрямували до виходу на платформи.

Велика кількість військових — майже як цілий підрозділ, з автоматами та речовими мішками, стояла на одній із платформ, чекаючи свого потяга. Деяких проводжали батьки чи дружини. А решта були без нікого, — зібравшись у гурт, вони палили, голосно розмовляли і голосно сміялися. Серед них були й зовсім молоденькі, безвусі ще, ну просто діти. Мою увагу привернули й дівчата: теж у військовій формі або у формі військової поліції, з автоматами та речовими мішками біля ніг.

Підійшов мій потяг. Ми міцно обійнялися з Тарасом та Андрієм. Я пообіцяв, що обов’язково приїду на перемогу, їсти червоний борщ. Я відчував, що сльози навертаються на очі, тому поспішив на сходи до свого вагону.

Наталка з Людою вирішили не залишати мене без опіки до останньої хвилини. Вони зайшли за мною у вагон, щоби переконатися, що там нормально, затишно, що моє крісло вільне, і є місце для валізи. (Це був сучасний експрес-потяг, але мій вагон мав тільки сидячі місця).

Я розцілував на прощання Наталку, котра розплакалася і попросила обов’язково написати, як доїхав, а також передати велике вітання моїй дружині та синові і сказати їм, що чекають на нас усіх у гості після перемоги. Ще раз подякував жінкам за їхні подарунки — футболки, рушнички з українською символікою, вишиванки для всієї родини, а для моєї дружини ще й сукня із ручною вставкою. До речі, в моїй валізці лежали ще й передані Людою сухофрукти і горіхи з їхньої дачі у Бучі. Люда хотіла передати і мед з їхньої пасіки, але я впрохав її не робити цього, бо якщо мед розіллється, то змушений буду викидати все разом із валізою.

Потім я обійняв Люду, міцно поцілував її в уста. Хотів щось сказати їй про сина на фронті, але всі важливі слова вже були сказані, а інші не мали жодного значення.

Жінки вийшли. Усі четверо друзів стояли на платформі навпроти мого вікна, ми підморгували один одному, робили останні знимки через скло. Врешті-решт, потяг рушив. Я зняв куртку і сів у крісло, влаштовуючись зручніше. Поставив на відкидний пластиковий столик пляшку води. За вікном замигтіли вагони на відстійниках, потім невисокі будівлі технічного призначення, переліски. Колеса тихо постукували, кондиціонери напускали в теплий вагон струмені свіжого повітря.

Насамперед, я вирішив почитати книгу “Історія одного міста” Салтикова-Щедріна, — взяв її зі собою із Нью-Йорка, аби перечитувати під час мандрівки. Колись вона мені подобалася, до того ж видання книги було високої якості, зі золотистими літерами, тисненими на червоній палітурці. Під час свого перебування у Києві, звичайно, я її жодного разу не розгортав, а зараз вирішив зайнятися читанням, тим паче, була лише восьма година вечора, зарано ще спати.

Увімкнувши ліхтарик над головою, я приступив до відомого роману класика російської сатири. Але чомусь зараз цей роман із першої ж сторінки не викликав у мене нічого, окрім роздратування. Мені було зовсім не цікаво і навіть дещо огидно читати роман про місто Глупове, — письменник виливав свою жовч сатирика, витончуючи свій розум описом Глупова та глупівців, котрі символізували, за задумом Салтикова-Щедріна, всю Росію з її безглуздим, потворним і напівзвірячим життям.

Але навіщо описувати життя ідіотів? Чи варто на таке витрачати сили, час і талант? Хіба воно цікаво — дізнатися, до якого ідіотизму та варварства доходять глуповці у своєму нікчемному житті?

Я відклав книгу, вирішив залишити її “на згадку” комусь із прибиральників потяга, якщо той, звісно, захоче її взяти і хоч якось утилізувати, хоча би заради гарної палітурки, а не викине одразу ж у сміттєвий бак.

Потім я задрімав під монотонний стукіт коліс. Зрідка потяг зупинявся, у динаміках чоловічий голос повідомляв про зупинку в черговому населеному пункті, — попереджали, що потяг стоятиме п’ять-десять хвилин. І ми вирушали далі в напрямку польського Перемишля.

Вагон був напівпорожній, серед пасажирів переважали жінки різного віку із дітьми, чоловіків значно менше.

Я напівдрімав, іноді прокидаючись, дивився крізь вікно на мигання станцій, засніжені ліси та села. Намагався знайти відповідь на просте запитання — навіщо оця війна? Так, можна знайти безліч політичних, економічних та історичних пояснень, чому Росія напала на Україну. Але всі оті численні тлумачення не давали відповіді на головне запитання: як можна було без запрошення вторгнутися в чужий дім, грабувати там, ґвалтувати, вбивати? Руйнувати міста і села, знищувати школи, лікарні? Адже таке не вкладається у голову нормальної людини. Не вкладається — і все. Це може збагнути лише глуповець, житель Глупова, ідіот, напівдикун-напівкретин. Нормальна людина такого втямити не може.

За цю подорож в мені багато що змінилося, — у моєму розумінні історії, життя, людей, себе самого. Нехай навіть я приїхав як турист та історик, погостювавши у друзів два короткі тижні! А вони у війні живуть вже довгі десять місяців.

Дружина з Нью-Йорку відправила мені повідомлення Вотсапом, запитувала, чи я вже в дорозі, і чи все окей. “Так, все гаразд. Їду додому”. Час від часу я продивлявся на великому екрані під стелею вагона мультфільми та рекламні ролики.

Потім у динаміках оголосили, що до кордону залишається дві години, що під час перевірки документів на митниці у потязі будуть зачинені всі туалети, і буде заборонено залишати свої місця без дозволу. “Наш поїзд іде без запізнень. Однак час прибуття до кінцевого пункту, до Перемишля, залежатиме від того, скільки часу займе митниця”.

Ідемо за розкладом. Чудово. Отже, я не даремно відмовився від квитка на прямий зворотній автобус із Києва до Кракова, вирішивши їхати потягом до Перемишля, а потім — електричкою до Кракова, а там вже — літаком на Нью-Йорк. Хай навіть на одну пересадку більше. Зате, як багато хто в Києві мене запевнював, що з України до Польщі автобусом ненадійно через розклад — на виїзд із країни зараз тисячі машин, через ракетні обстріли та зиму новий сплеск біженців, тому на митниці можуть протримати і п’ять годин, і десять, а то й цілу добу. Зате потягом все набагато швидше, затримки на митниці недовгі — годину-дві.

Я знову задрімав, цього разу аж навіть солодко, тим більше була глибока ніч, навалилася втома від сцен прощання з друзями та містом.

Мене розбудили чиїсь гучні чоловічі голоси, шаркіт чобіт і чмихання собак. Центральним проходом вагона йшли військові, попереду них вівчарки. Собаки час від часу зупинялися біля сидінь, голосно чмихаючи і виляючи хвостами, щось винюхували. Військовий давав їм команди. Нічого не виявивши, військові зі собаками йшли далі вагоном. В динаміку було оголошено, що всі пасажири мають підготувати свої документи і ще раз нагадали — без дозволу залишати свої місця заборонено.

Я дістав із кишені куртки свій американський паспорт. Розгорнув його, на першій сторінці моя фотографія, поруч із нею мої ім’я та прізвище, дата народження, у графі національність — Сполучені Штати Америки — а місцем народження вказано Україну. Паспорт був зовсім новеньким, це була моя перша подорож з ним. Там всередині на сторінках було лише дві печатки — польської та української митниць, поставлені два тижні тому, коли я приземлився у Польщі та перетнув кордон України.

- Ваш паспорт, пане, - звернулася до мене молода жінка у військовій формі. Вона говорила беземоційно жорстко, без жодних усмішечок, зовсім не так, як до мене зверталася українська військова на митниці, коли я в’їжджав до України.

Я простяг їй свій паспорт. Розгорнувши його, митничка обдала мене коротким поглядом, звіривши подобизну фотки у паспорті зі мною.

- Де пан Юрій народився? - запитала вона.

- У Києві.

- Маєте подвійне громадянство і український паспорт?

- Ні, - відповів я, не моргнувши оком.

- Це правда?

- Так, чиста правда, - відповів я, зберігаючи спокій, хоча відчув, що в мене все похололо всередині.

- Добре, я зараз перевірю, - сказала вона і вийшла із моїм паспортом.

Відкинувшись на спинку сидіння, я похмуро втупився у стелю. “Так, приїхали”.

Я мав український паспорт, дійсний український паспорт. Коли двадцять п’ять років тому я виїжджав з України на ПМП, українського громадянства вже не позбавляли, за бажанням самого емігранта. Український паспорт у мене зберігся, але був старого зразка. Потім я його обновив в Українському консуляті у Нью-Йорку, коли відвозив свого синка до Києва до батьків дружини в гості. Відтоді я тим українським паспортом не користувався, він лежав вдома серед інших, не таких нагальних, документів. Вирушаючи в цю подорож, я без жодних вагань взяв американський паспорт, знаючи — на всіх митницях, і в Польщі, і в Україні, і в будь-якій країні Європи — у мене з ним проблем не буде. “Юркό-дуркό! Як же ти про це не подумав, коли їхав сюди? Адже мені 58 років, а мобілізаційний вік до 60-ти. Адже де-юре я підлягаю мобілізації. Мене як громадянина України (а не лише Америки) цілком правомірно, і навіть зобов’язані, зараз не випустити із країни. Зараз ця військова введе в електронну систему мої дані — ім’я, прізвище, дату народження, подасть запит і отримає відповідь. І гаплик! Мене висадять із потяга і відправлять назад. І вимагатимуть стати на облік у військкоматі. Хіба що буде якась помилка. Але це хто зна”.

Я відчував, що світобудова мого життя, яку я зводив так довго і такою сумлінною працею, яка досі здавалась мені міцною і непорушною, руйнується буквально на очах.

“Якщо мене відправлять до Києва, то... я втрачу роботу професора у коледжі, мене звільнять з роботи парамедика, і невідомо що буде з докторською дисертацією. Все коту під хвіст! Ось до чого може призвести одна похибка, один непродуманий рух. І що ж я робитиму в Києві? Без речей, без праці? Чим там займуся? Як жити? Кретине! Чому ти не подумав про заздалегідь, вирушаючи до Києва під час війни?!”

Ззовні, однак, я намагався зберігати спокій. Вп’явся очима на підвішений до стелі вагона великий екран, де реклама українського національного одягу змінювалася роликами з інструкціями, які заходи повинен вжити громадянин України, котрий опинився на окупованій території, особливо в тому випадку, коли ворог змушує його взяти в руки зброю і воювати проти своїх. І яке покарання чекає за зраду Батьківщини.

“Овва, жарти закінчилися, все починається навсправжки. Тепер війна сама вирішить, що робити зі мною. Тепер мій вибір стає обмеженим, — опинившись “по сей бік”, я став частиною цієї війни, а не вільним мандрівником. Питиму з однієї чаші з усіма. Не біда. Поїду до Тараса чи Андрія. Спершу поселюся в них, поки дружина з Америки не надішле гроші, щоб винайняти квартиру. Чим же я займуся? Піду до неї, до чорнобрової? Так, до неї. Вона ж не хотіла розлуки зі мною, хотіла, аби ця казка тривала вічно, а коли я вранці відходив від неї, рюмсала в коридорі. От я й повернувся, люба! Витри сльози, казка продовжується. Якщо не заперечуєш, можу оселитись і в тебе. До речі, ти обіцяла зробити мені для проби кілька лекцій онлайн зі студентами Могилянки Чудово! Я прочитаю їм лекції на найвищому рівні, як зможу — двома мовами — українською та англійською. Часу тепер в мене буде вдосталь, два роки, поки не стукне 60. А якщо мене загребуть на фронт, то багато питань відпадуть самі собою”.

Час вимучено тягнувся. Розмірковуючи про всю цю безглузду ситуацію, в якій я опинився, гніваючись і на себе за свою дурість, і на тую жорстку жінку у військовій формі, котра зараз перевіряє мої документи, несподівано сам для себе я відчув, що... незважаючи на приступ малодушності, що наринув на мене, мене одночасно переповнює і якась дивовижна радість. Радість через те, що в мене зараз з’являється рідкісний шанс зробити щось украй важливе та потрібне. Життя кидає мені виклик. І я повинен цей виклик прийняти. Все інше — викладання у нью-йоркському коледжі, дисертація — все це, може, і є важливими компонентами звичного життя, але перед цією війною все тьмяніє і відступає на задній план.

“Так, це шанс, виклик. Я мушу все кинути чи принаймні відкласти на деякий час, залишитися в Україні і піти працювати парамедиком на фронт. Так як мій колега Льова, - все залишив і зараз у Краматорську, керує там відділенням парамедиків, рятуючи поранених. Я мав би з ним зв’язатися і поїхати до нього.”

Мені вже вважалося — так, у моєму житті зараз відбувається корінний перелом, в мені народжується нова людина, справжня, піднімається якась непереборна сила життя і долі, змітаючи зі свого шляху все дріб’язкове та другорядне.

- Ось ваш паспорт, пане Юрію, - переді мною стояла та ж сама молода митничка у військовій формі, простягаючи мені мій американський паспорт. У її голосі звучали вже інші, добродушніші нотки, а в погляді гарних очей з’явилася привітність. - На все добре вам, пане Юрію, - і вона пішла до іншого чоловіка, за кілька рядів попереду мене.

Кількома великими ковтками я видудлив усю воду з пляшки. Потім, розгорнувши паспорт, побачив на одній зі сторінок прямокутничок свіжого штампу. “Все гаразд, випустили. Незрозуміло чому, але випустили. Мабуть, електронна система дала збій. Або ж, вводячи мої дані, вона зробила помилку. Не має значення, чому. Важливо те, що я їду додому до Нью-Йорку. Фу-ух!” Я глибоко видихнув, знову відкинувшись на спинку сидіння.

Потяг довго стояв. Митники у військовій формі вивели з вагону двох чоловіків середнього віку. Подивившись у вікно, я невдовзі побачив цих чоловіків на платформі, що прямували в супроводі військового з автоматом до якоїсь будівлі. Ясно, що з ними розбиратимуться та з’ясовуватимуть, чи мають вони законне право зараз покидати Україну, а якщо ні, то їх відправлять назад.

А я їду додому. У Нью-Йорк. Я тут був лише гостем. Допомагатиму їм із Америки грошима. І приїду на перемогу — їсти борщ зі сметаною. Цього достатньо. Це не моя війна.

Знову вагоном проходжувалися військові із вівчарками. Знову ходили митники. На екрані монітора нескінченно повторювалася одна і та ж реклама українського національного одягу, що змінювалася інструкціями, як поводитися, опинившись під окупацією, і що робити, якщо ворог вимагатиме, аби ти взяв у руки зброю проти своїх.

Нарешті, пролунало повідомлення, що митницю завершено, і потяг ось-ось вирушить. Хоча кінцевий час прибуття до Перемишля залишався невідомим. За словами провідника, перед нами туди щойно прибув інший потяг із України, теж зі запізненням, тож спочатку обслуговуватимуть його.

Пасажири вже почали перейматися. Все явно затягувалося. Хоч із довгими частими зупинками, але ми все ж таки доїхали до польського вокзалу, та з вагонів нікого не випускали. Виходить, що двогодинна затримка при перевірці документів розтягнулася аж на чотири години через плутанину з поїздами. На носі вже п’ята година, а ми, як і раніше, сиділи в зачинених вагонах.

У деяких пасажирів почали здавати нерви. Справа в тому, що практично для всіх пасажирів у цьому потязі Перемишль був місцем пересадки, транзитним пунктом. Звідси всі рушали далі — всією Польщею, до Чехії, Німеччини, всією Європою, хто куди. Зрозуміло, що у більшості пасажирів були заздалегідь куплені квитки на автобуси, електрички, потяги з Перемишля до Кракова, Варшави, Праги, щоби там пересідати на поїзди та літаки і мчати далі. А тут — будь ласка! — затримка на цілих п’ять годин! Потяги та літаки не чекатимуть.

Врешті решт, пішла чутка, що першими випускатимуть пасажирів із передніх вагонів. Тому пасажири із задніх вагонів стали прориватися наперед, аби якнайшвидше вибратися, як тільки відчинять двері. Усі проходи заповнились хутко. Люди почали сваритися і скандалити.

Жінка середнього віку проштовхувала вперед по проходу свою чималеньку валізу і кричала: “Пропустіть мене вперед! Чи ви не розумієте? В мене квиток на потяг до Праги. Я спізнюся на електричку. Я зі самого Херсона, ви розумієте? Я там була під бомбами та ракетами, мій будинок зруйновано, і мені ніде жити, розумієте?! Якщо я запізнюся і пропаде квиток, то в мене нема грошей на новий квиток. Я тоді прийду у відділення польської поліції, сяду на землю перед їхнім відділком, і нехай роблять зі мною, що хочуть, хай відправляють мене куди завгодно за свої гроші. Ви тут, у Західній Україні, живете, як у Христа за пазухою, я побула у Львові з тиждень, бачила, як ви живете. У вас все є — і ресторани, і магазини, зовсім зажерлися!”

- Агій, тихіше, жіночко. Хто ж вам заважає жити, як у Львові? Ви хоч знаєте про те, що Львів прийняв півмільйона біженців зі сходу країни? Якого милого ви вважаєте, - всі вам щось винні!? Вам ніхто нічого не винен, розумієте? І не сійте тут ворожнечу! - присоромила її інша жінка, демонстративно поставивши перед нею свою валізу, перегородивши їй прохід. - Я теж спізнююся на літак. Вже спізнилася. Тепер через те я маю всім очі видряпати? То ж вас уперед я, аж ніяк, не пропущу, з принципу. Стійте і чекайте, як ми всі!

- Ви з Херсону, а я з Донбасу, нас вирвало з рідного дому ще з п’ятнадцятого року, досі не можемо осісти і жити по-людськи. Ось їдемо знову, ще й з двома дітьми, - зі сидіння втрутилася у розмову ще одна жінка. Поруч із нею на сидінні спала дівчинка-підліток, перехилившись зі свого крісла на мамині коліна.

До отого всього загального роздратування і пересварок долучався сильний кашель і нежить від натовпу пасажирів, що приперлися із інших вагонів зі своїми валізами та торбами.

Безумовно, часті відімкнення електрики, що призводило до відсутності у будинках гарячої води та опалення взимку, не проминали для жителів України безслідно, все позначилося на їхньому здоров’ї. Плюс переїзди, довгі очікування на засніжених платформах чи автобусних станціях, з подувом зимового вітру. Тому не дивно, що серед пасажирів було чимало застуджених.

В динаміку оголосили, що можна виходити, і весь натовп повалив до дверей. Нарешті!

Біля будівлі польської митниці одразу ж виникла стихійна черга, що була більше подібна на облогу будівлі. Жінки з дітьми, валізами та торбами намагалися прорватись у ту невелику будівлю, аби польські митники чимскоріше просвітили їхній багаж і поставили печатки в їхні паспорти.

Я теж стояв у цьому розлюченому, відчайдушному, втомленому — нещасливому — натовпі людей, зірваних війною зі своїх насиджених місць — зі своїх осель, вирваних із коренем зі звичного рідного побуту, та кинутих напризволяще невідомо куди, і як надовго.

Я подумав про те, що зараз на Заході обговорюють, як притягнути до кримінальної відповідальності Путіна та його свиту за цей злочин, за цю війну. Висловлюються юристи-правознавці з досвідом, котрі брали участь в інших міжнародних судах, включаючи Гаазький, де розглядалися військові злочини того чи іншого правителя — колишнього диктатора Руанди чи Сербії, тощо. У зв’язку з цим часто посилаються і на Нюрнберзький процес та винесені вироки нацистським бонзам — через повішання або ж засудження до різних термінів у в’язниці, включаючи довічний.

Так, треба обов’язково притягнути Путіна до суду, засудити його з групою кремлівських однодумців до смерті через повішання. Чи посадити на електричний стілець. Можна і втопити. Чи ввести смертельну дозу отрути.

Але невже таким чином буде відновлено справедливість? Нє. я серйозно? Невже смерть жменьки кримінальних упирів, моральних потвор, нелюдів спокутає страждання десятків мільйонів невинних людей, страждання цілого народу?

Разом з усіма я повільно просувався до дверей митниці. Мої ноги замерзли, розболілася голова. Мій потяг із Перемишля до Кракова відійшов годину тому, і я не знав, чи вдасться взяти квиток на інший, і чи встигну на літак.

***

Мені пофортунило ще раз. Приміський потяг на Краків відходив через п’ятнадцять хвилин. Шанс устигнути на літак все ще був. Взявши квиток онлайн, я піднявся у вагон і сів на вільне місце. Потяг рушив у дорогу, у вікнах проминали пагорби та ліси засніженої східної Польщі.

Я часто зиркав на годинник. Часу було катма, а в Кракові ще треба було від залізничного вокзалу добратися до аеропорту. “Візьму таксі. А раптом встигну. У порівнянні з тим, що зі мною могло притрафитися сьогодні вночі на митниці, все інше дрібниці. У крайньому разі, якщо запізнюся на літак, зупинюся у Кракові в готелі, придбаю новий квиток і полечу до Нью-Йорку іншим рейсом. Адже я міг зараз їхати не до Кракова, а потім до мирного веселого Нью-Йорку, а а до військового суворого Києва, і вже не на два тижні, а на цілих два роки, до Києва, де нема ні світла, ні зв’язку, зате є ракетні обстріли і постійне очікування нової ворожої навали”.

Думки про те, що трапилося декілька годин тому на митниці, зараз викликали в мене і радість, що я так безпечно “вистрибнув”, але водночас і сильне згіршення, навіть сором. Я вже збагнув, що тепер, після цього випадку, не зможу жити так, ніби нічого в моєму житті не трапилося.

Ну і дідько з ним! Треба жити, як всі нормальні люди. Працювати над дисертацією, викладати у коледжі, підробляти парамедиком. В мене сім’я. Дружина та син. Не можна через якусь випадкову безглузду помилку чи хвилинну забаганку все зламати, піддати свою сім’ю злим випробуванням. До речі, нам із дружиною потрібно оплачувати навчання сина у коледжі і виплачувати борг на недавно придбаний будинок. Ще ми збиралися прикупити друге авто, бо одного на трьох осіб явно не вистачає, та ще й моя “Тойота” вже старенька, колеса ледь-ледь крутяться.

В мене виникло відчуття повного роздвоєння особистості, наче дві різні іпостасі борються за мене, чи то пак, вимагають від мене вибору, чекають, на чий бік я стану, і рішення потрібно приймати вже, акурат сьогодні, зараз. Часу обмаль.

***

Вийшовши із таксі та розрахувавшись із балакучим польським водієм, котрий під час руху тільки те й робив, що повторював “Путін к-курва!”, а все інше я заледве що розумів, я витяг із багажника машини свою валізу і попрямував до вже знайомої будівлі міжнародного Краківського аеропорту.

До відправлення літака залишалася майже година. Вері гуд! Встигаю і зареєструватися, і пройти митницю. Хоча, розслаблятися не варто, все потрібно робити швидко. За висувну ручку, я волік за собою валізу, колесики якої створювали неабиякий шум, досить неприємний.

Ось і знайома автобусна зупинка. Два тижні тому я тут сідав до автобуса, що віз мене до Києва. Нині тут не було жодної душі.

Так само, як і два тижні тому, сипав мокрий сніг, асфальт всуціль був покритий сірувато-бурими горбиками снігової юхи. Таксі проїжджали повз, із-під їхніх коліс вибризкували віяла брудного снігу.

Підійшовши до зупинки, аби сховатись під дашком від снігу та дощу, я поставив валізу по вертикалі, витяг із кишені мобільний телефон. Знайшов потрібний номер.

- Льово, привіт! Це я.

- Привіт, - почув я знайомий голос.

- Чи не розбудив?

- Бро, ти що, жартуєш? В нас день, тільки початок п’ятої. Ще ясно, - відповів він.

Як я вже згадував раніше, Льова був моїм колегою, ми з ним разом працювали у Нью-Йорку в одній фірмі парамедиків. Це той самий Льова, колишній киянин, котрий колись, покидаючи Україну, в аеропорту розвернувся і плюнув у бік Києва, зі всією зневагою, накопиченою у душі, до міста, де народився і виріс. І до України, загалом. Той самий Льова зараз, через тридцять років, приїхав до України, залишивши у Нью-Йорку і сім’ю, і роботу, щоби працювати парамедиком на Донбасі.

Між іншим, у Нью-Йорку ми з ним практично не спілкувалися. Він мені здавався вкрай нецікавим і з прихованим дном. Вперше ми з ним порозмовляли задушевно тільки в останній день, перед його від’їздом в Україну, коли я довідався, що він відлітає, взявши на фірмі відпустку за свій рахунок на три місяці. Свій вчинок він мені тоді пояснив так: “Ця війна несправедлива, так не повинно бути. Таку несправедливість не можна допустити. Крапка”. Потім, вже після його від’їзду в Україну, я зазирнув на його сторінку Фейсбуку, за постами та світлинами допетрав, що він релігійний єврей, у Нью-Йорку ходив у синагогу, часто зустрічався з якимись ребе, брав участь у релігійних заходах громади. Словом, справжній іудей. Хоча на роботі він свою релігійність нічим не проявляв, хіба що носив дуже густу рудаву бороду, а під шапочкою медбрата, яку зрідка знімав під час зміни, носив ярмулку.

Напередодні його від’їзду в Україну ми обмінялися номерами телефонів. Іноді я з ним зв’язувався із Нью-Йорку, щоб розвідати, як і що там. Коли він бував вільним, то розповідав мені про своє повсякденне життя-буття і про війну на Донбасі, якою вона там є, адже, наскільки я тепер втямив, війна скрізь різна.

- Як справи, Юро? - запитав Льова. Його голос звучав так чисто, наче він стояв поруч зі мною.

- Все, як зазвичай. Все ок. Що там у вас?

- Спекотно, бро, дуже спекотно. Тут, на Донбасі, справжня війна, гадай, третя світова! Багато загиблих з нашого боку та багато поранених. Ті, в котрих легші поранення, залишаються в нас, у Краматорську, їх лікують тут. А важких ми відвозимо до Дніпра. Тут жерсть, бро, справжнє пекло.

- Вам потрібні парамедики?

- Так, звичайно. Потрібні і військові, і поліція, і парамедики, і волонтери — все одразу. Чому ти запитуєш?

- Я зараз в Україні. Чи то пак, у Польщі, у Кракові. На вокзалі.

- Ти серйозно?

- Так, цілком. Візьмеш мене до себе у відділ на декілька місяців?

- Звісно, що візьму. Юро, ти добре подумав?

- Так.

- Окей. Тоді давай одразу ж поговоримо щодо грошей, аби потім не було непорозумінь. Дивись, тут нам платить благодійний американський фонд, стосовно грошей тако-сяко виходить майже стільки ж, скільки нам платять у Нью-Йорку, ну може, на дещицю менше. Тебе таке влаштує?

Я хмикнув, — не очікував, що мені навіть платитимуть, і майже стільки ж, як і в Нью-Йорку.

- Влаштовує. Більше того.

Ми домовилися, що він мене зустріне на вокзалі у Дніпрі.

Попрощавшись, я неквапом пішов до будівлі аеропорту. Я відчував неймовірне полегшення, ніби звільнився від якихось важких кайданів. Вмить пошкодував, що не прихопив зі собою в цю поїздку свою уніформу парамедика, рукавиці, ножиці та стетоскоп. “Жаль, там все це могло би знадобитися”.

Чомусь згадав Максимка, — може, стріну його там? Шляхи Господні незвідані...

Потім, вмостившись за столиком у затишному теплому кафе аеропорту, я витяг мобильник і зателефонував дружині у Нью-Йорк.

- Привіт. Як справи?

- Юрчику, ти? У нас все нормально. Готуємось тебе зустрічати. Як у тебе там? Все гаразд? Ти зараз в аеропорту? Чекаєш на свій відліт? Добре. Я побачила у комп’ютері, що відправлення твого літака за розкладом. Ти там не замерз? Я чую по голосу, що в тебе нежить.

- Ні, я цілком здоровий.

Я не знав, як сповістити дружині новину, від якої вона аж ніяк не буде в захваті. А ще мені зараз дошкуляло почуття провини за непотрібну зраду їй.

- В мене для тебе не дуже добра новина, - я перервав дружину, врешті-решт, наважившись повідомити їй головне.

Вона відразу ж примовкла. Її внутрішня напруга вмить передалась і мені. Ми довго жили разом, встигли вивчити один одного до йоти.

- Одним словом, я залишаюся тут. Ненадовго, на декілька місяців. Так вийшло. Розумієш, мені зателефонував Льова... Пам’ятаєш парамедика , із котрим я колись працював, і котрий поїхав до України? Я тобі про нього розповідав, чи нє? Так ось, він працює зараз у Дніпрі, якийсь благодійний американський фонд платить їм божевільні гроші. Він запитав, чи я не хочу... Загалом, я й погодився...

- А як же твоя робота? Навчання? Ми?

Я не знав, що їй відповісти.

- Це небезпечно? - запитала вона після довгої мовчанки.

- Аж ніяк. Це ж не на Донбасі, а в Дніпрі. Там тихо, - збрехав я.

- Ти мені правду кажеш?

- Цілковито! Щоб я здох!

- Я знала, що все закінчиться тим, - вимовила вона тихо.

Я усвідомив, що вона плаче.

Там, у Нью-Йорку, акурат світанок. Там зараз тепло, хоч і зима. Вже віддавна зими у Нью-Йорку теплі і м’які. Не зрівняти з цією зимою в Україні.

Епілог

Відтоді минуло два місяці.

В бою під Бахмутом Максимко був контужений вибухом. (Помилково, його загін накрила своя ж артилерія, під час війни таке часто-густо трапляється). На щастя, контузія в нього виявилася не важкою. Відновившись, він повернувся на передову.

Андрію поки-що так і не вдалося влаштуватися до прес-центру у штабі, аби бути чим поближче до сина. Він із Людою, як і раніше, в Києві, — у маєті, шукає, де себе застосувати.

А ось у житті Тараса і Наталки відбулася значна подія, — їхній молодший двадцятирічний син облишив навчання у коледжі в Берліні і приїхав до Києва. З’явився до батьків, як сніг на голову. Став на облік у військкоматі та вже отримав повістку на медкомісію. Зрозуміло, що Тарас і Наталка цілком розгублені. Чи то пак, у шоці.

Я працюю військовим медиком у підрозділі Льови, як його в нас величають, “Льови-Іудея”. Щоранку перед початком зміни, зачинившись у маленькій кімнатці, Льова надягає тфілін і творить молитву. На його тверде переконання, зі всіх народів тільки євреї можуть по-справжньому осягнути те, крізь що сьогодні проходять українці. Тому на євреях у цій війні лежить особливий обов’язок. І якщо якийсь там єврей цього не розуміє, не здатен сьогодні відчути себе у шкірі українця і для нього “не все так однозначно”, то такий єврей остання нікчема, мудак.

Ще й досі зима. Тут страшна лютнева холоднеча! Розпука та жахіття війни в тилу жодним чином не порівняти з тим, що відбувається тут, на фронті.

Але Київ стоїть.

І Бахмут стоїть — як неприступна фортеця.

Березень, 2023 рік.