Galyna_Lozko_Ukr_yazychnyctvo

Галина ЛОЗКО

УКРАЇНСЬКЕ

ЯЗИЧНИЦТВО

Український центр духовної культури

Київ – 2009

Моїй рідній матусі Марії Іванівні,

яка навчила обожнювати Природу,

присвячую цю книжку

ГАЛИНА ЛОЗКО

ПЕРЕДМОВА

Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, не завезена поневолювачем. не нав’язана імперським центром, не імпорт тована з-за кордону. Взявши чужий зразок для творення своєї культури, народ втрачає самобутність. Так було з українцями в «інтернаціональній сім’ї братніх народів», де культура зводилася до «злиття всіх націй і народів» з їхньою усередненою духовністю. Так було в Російській імперії, коли зразковим для українця вважалося тільки «великороссийское». Так було за Польщі, коли значна частина українського панства відцуралася від свого народу, забувши рідне коріння. Так було й за Київської Русі, коли з волі князівсько-боярської верхівки, українців силоміць загнали до візантійського духовного ярма.

Проте навіть тисячолітнє християнське царство не знищило інтересу українців до своєї прадавньої віри, хоча й виробило певний комплекс щодо назви «язичництво». Слід нарешті зрозуміти, що рідна віра українців (як і інші етнічні віри), названа в науці язичництвом, не має нічого ганебного.

Грецьке слово г.дшхоС (етнічний) має тлумачення – «племінний, народний, язичницький» і походить від грецького що означає «звичай».

Отже, первісне значення слова язичництво – «віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням».

Українське язичництво – прадавня національна віра нашого народу, збережена в обрядах і звичаях, переказах, заповітах, легендах, міфах, записана етнографами й фольклористами, нині потребує систематизації, переосмислення. .очищення від пізніших нашарувань і передачі нашим нащадкам.

Що готує нам доля нині? Невже історія так нічого нас і не навчила? Невже зникнемо як нація, розчинимось у круговерті часу?

Ні! Ми повинні БУТИ, жити, існувати як одна з висококультурних націй світу, націй з глибинною прадавньою культурою.

ЕТНІЧНА ВІРА УКРАЇНЦІВ

Християнство в Україні насаджувалося багато століть, час від часу відступаючи перед прадавньою етнічною вірою (язичництвом). Довгий час християнство залишалося релігією князівсько-боярської верхівки, не маючи впливу на маси. Протягом кількох останніх століть попи мали спеціальні вказівки навертати людей до віри Христової. Щороку друкувалися звіти про кількість навернених. Приміром, у 1847 році було насильно охрещено 1002 магометанина, 1297 юдеїв, 1522 язичники («Известия о состоянии и приращении православного народонаселения»). Отож, язичництво в Україні ніколи не зникало, воно існувало таємно.

Найвищою ідеєю українського язичництва є філософія вічного життя, обожнювання природнього начала Всесвіту, радість існування на землі. Вважалося, що в потойбічний світ людина відходить такою, якою була за життя: або вільною і багатою, або нікчемним рабом, яким і перебуває вічно. Тому кожен член первісного суспільства намагався за життя досягти найвищих почестей, шани, багатства, відзначитися на полі бою чи в повсякденній праці. Звідси – одвічне прагнення військової верстви, в т. ч. українського козацтва, до свободи. Звідси і традиційне неспрнйняття зверхності над собою і повага до іншої особистості. Звідси і живучість ідеї «краще смерть, ніж рабство», якою вже тисячу років живиться український патріотизм.

Звичаєве право на українських землях грунтувалося на виборності влади, яка була змінюваною. Громадські традиції зберігалися в міцних територіальних общинах, які мали самоуправність аж до XIX, а подекуди й до XX ст. Звичай забороняв загарбницькі війни. Тих, хто не дотримувався звичаєвих норм, виганяли навіть з усім родом. Жерці й волхви мали більшу силу впливу на народ, ніж князь і могли в разі потреби примусити князя діяти на користь всього племені, засудити його в разі порушення звичаєвих норм.

Така ідеологія стала незручною для князівсько-боярської верхівки X ст. Значно краще виглядала ідея, що «всяка влада від бога, тому виступати проти неї є злочином, бо це суперечить божій волі». Отже, нова віра з’являється тоді, коли в ній виникає потреба.

Християнству теж притаманна віра у вічне життя, але головна ідея праведності зводиться до покірності, слухняності, відмови від земних благ, за які нібито людина отримає компенсацію в потойбічному світі. Князівсько-боярській верхівці це імпонувало, але філософій непротивлення злу і любові до ворогів не могла прижитися на українському грунті навіть за тисячу років.

«Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує...»1 – прийняття таких принципів моралі не робить честі жодномународові, який має почуття власної гідності. Відомим фактом є те, що держави, які першими прийняли християнство, ніколи не керувалися принципами християнської моралі. Римська імперія з віри рабів зробила світову релігію, щоб посилити своє панування над іншими народами – стати світовою імперією, знищивши античну культуру, язичницькі святині, безцінне надбання національних вірувань заради наднаціональних ідей. Процес анабіозу (тимчасового завмирання в несприятливих умовах) українського язичництва вже скінчився, як і в інших слов’ян. Процес повернення народів до своїх етнічних вір слід розглядати як закономірне явище на новому витку спіралі – це процес екологізації суспільства, повернення до симбіозу людини і природи, який не можливий при синкретичному світогляді. Відродження етнічних вір почалося і не визнавати цього було б помилкою. Громади язичників існують в Україні, Росії, країнах Балтики, Америки та ін. Маючи багато спільного, кожна етнічна віра залишається унікальною і неповторною, бо вона позначена національним світоглядом і обрядовістю.

Дійсно, нова віра з’являється тоді, коли в ній виникає потреба. Сьогодні нове – це добре забуте старе. Не дивно, що нині ми все частіше перечитуємо, переосмислюємо нашу історію, звертаємось до пам’яток нашого минулого, щоб збагнути, що ми втратили і ним збагатилися за останнє тисячоліття. Ми з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природжену мудрість, гармонію єднання з космосом, яку ми майже втратили.

Тож, чи не час повергатися до рідних святинь?

І. ВІРУВАННЯ, МІФОЛОГІЯ,

ДЕМОНОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ

Народ кладе на своїх богів печать своєї національності.

Іван Нечуй-Левицький

В перекладі з грецької «міф» – слово переказ – означає сказання про давні вірування народу щодо походження землі, явищ природи, богів героїв, Всесвіту. Міфологія – сукупність міфів того чи іншого народу. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, як до міфів ставилися як до імовірних подій. Міфи також відрізняються від легенд, які найчастіше розповідають про реальних осіб, або справжні події.

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом княжої доби. Як писав Іван Нечуй-Левицькнй: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних неестетичних велетенських міфічних образі»2, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія»

У найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: сонця, місяця, зорі, дрібного дощику, вітру та ін.

Труднощі досліджень української міфології полягають насамперед у тому, що всі писемні згадки про стародавні вірування носять характер критики і засудження язичницьких богів (бісів), яких кожен літописець не вважав за потрібне пояснювати, лише трактував як пережитки малокультурних звичаїв, неприйнятних для християн.

Розвиток української міфології був перерваний зненацька. Християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя. Людина жила в повній гармонії з природою і тому й боги та міфічні істоти були для неї природними і рідними. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім українцям, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, жодного писемного твору про народні вірування (в позитивному плані) у нас не збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам’ятки, як приміром у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким.

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби.

Спроби якось упорядкувати матеріали з української міфології і звести їх до певної системи почалися лише в другій половині XIX ст.

Вийшов ряд наукових праць з міфології, розвідки з окремих проблем, публікації фольклорного матеріалу, який ще зберігала народна пам’ять. Проте, систематичного викладу української міфології ми не маємо й досі. Крім того, матеріалістичний світогляд XX ст., особливо насаджуваний науковим установам, остаточно зруйнував не тільки останні залишки народних вірувань, але й звузив до мінімуму всякі наукові дослідження в галузі міфології, котра трактувалась лише як примітивне пережиткове явище культури.

Характерною особливістю української міфології е пантеїзм (від гр. pan – все, і theoς – бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям3

В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі всього світу стояли найстарші боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом боги, а також демони, які надавали послуги старшим богам; а внизу стояли люди, обдаровані великою силою, що могли конкурувати з демонами. Форма релігії, в якій є багато богів, але на чолі з одним верховним богом, називається генотеїзмом.

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих вказівок на зразок: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог» тощо.

Отже, українська теогонія – сукупність міфів про походження і родовід богів – зовсім не розроблена, до того ж найменше матеріалу маємо саме в цій галузі.

Олімп – гора в Фессалії, де мешкають давньогрецькі боги. Походження ж назви, на думку мовознавців, сягає індо-європейських часів і в основі має значення коло, тобто вказує на круглість ряду вершин в Греції та Малій Азії. В переносному значенні олімпом називають групу найвідоміших діячів мистецтва, поетів тощо. Ми ж розглянемо олімп українських богів, традиційної (дохристиянської) віри.

Род і Рожаниці. Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один з богів, який залишився в пам’яті народу найдовше – захований у хащах, у високих горах від християнських священиків, він вшановувався вже небагатьма вірними прочанами аж до XIX ст. Род уособлював також і нащадків одного предка, тобто був пов’язаний з усім родом у сукупності: померлих предків, живих нащадків і майбутні, ще ненароджені покоління, єднав Род.

Жіночі божества Рожаниці були пов’язані з народженням і мали таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Серед заборонених християнством книжок був «Рожденник, в которой указанн добриє і злиє дні і часи, і влияние їх на судьбу нарождающихся младенцев».

Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво (Родздво), батько кидає першу ложку вгору в святий куток – покуть. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнювався зі служителем культу.

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так, у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше це дуже стурбувало священиків і ці відправи були строго заборонені.

Родові і Рожаницям, як найріднішим божествам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на ьишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої богині тощо. Деякі етнографічні матеріали фіксують ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: чоловіки зображувалися на листках цього дерева, а жінки – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, листочок або квітку.

Деякі досідники вважають, шо пізніше Род перетворився в хатнього Домовика, який за повір’ями жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем.

Культ Рода розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Делі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці – богині плодючості – виникли у наших предків раніше чоловічого божества Рода/ Зображувалися Рожаниці у вигляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої плодючості і святості. У народі й нині близнюків вважають священними, або принаймні – таємничими знаками богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися з сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць.

Сварог. Прабог, владика світу, батько українського олімпу. Назва бога походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші боги – Сварожичі. В одному чеському літописі є вказівка на те, що Сварог називався Зодіаком. Культ Сварога мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному богові. Були кумири дванадцяти богам – сузір’ям. Отже, деякі вчені схильні вважати Сварога не окремим божеством, а цілим зодіакальним пантеоном, або сонячним роком. Можливо у грецькій міфології це відповідно – дванадцять титанів. Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне з українським Перуном, або зодіакальним сузір’ям Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI – VII ст.) є згадки про Гефеста І його енна Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса – Дажбогом.

Культ Сварога зародився вірогідно на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар – на значній території: давне городище Саварка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сверехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі.

Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові некоего христолюбца». Вшанування вогню на Україні має давне коріння, яке сягає трипільської доби, коли кожна родина молилася до свого Овина – домашнього вогню. Овном звалася не тільки піч, але й клуня, стодола для сушіння зерна, саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Тут приносилися жерви овинному Домовикові у вигляді півня, які мали сприяти успішному обмолоту зерна. Обряди добування живого вогню збереглися в Україні серед карпатських пастухів як ритуал першого запалювання вогню на полонині. Кожна родина мала своє святилище і свій жертовник (залишок трипільської доби). Це явище і відображено в приказці: «Церкви – не овини, в них образи все єдині». З прийняттям християнства стало байдуже, де молитися – у церкві свого села, чи сусіднього, бо ікони скрізь були спільні. Індивідуалізм української натури довго не міг змиритися з подібним явищем: свої рідні боги та свої хатні жертовники були ближчими, а отже, й правдивішими. Тому не зважаючи на тисячолітнє поширення християнства, наш народ ше й нині переховує деякі залишки стародавніх вірувань, іноді вже не усвідомлюючи їхнього значення, але виконуючи традиції своїх предків.

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є на фресках Софійського собору в Києві – ось який знак живучості народних традицій, поміж іконами християнських святих знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм не уявлявся.

На небосхилі Сварогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є новорічні обходи хат з плугом, покладення плуга під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, що викував золотий плуг І золоту обручку, які так широко оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях, українців.

Вшанування вогню поширене в Україні у багатьох весняних та літніх ритуалах, зокрема, пов’язаних зі шлюбом та очищенням.

Дажбог (Даждьбог). Сонячний Бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, має прозору назву: даждь – «дай» і бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – податель добра, багатства. У південних слов’ян аналогічне божество мало назву Дабог, Дайбог. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч звертань типу: «Ой дай, Боже» , або «Дай, Боже, дай), які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!»4.

У філософському розумінні Дажбог – датель буття, тобто духа і матерії, які є близнюками. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також е і богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед науковців була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як бога дощу,’але вона не дістала широкої підтримки. За своїм значенням і сонце, і дощ у рівній мірі впливають на врожай, тому відкинути цю думку зовсім було б неправомірно: в українській міфології лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи – дає життєдайне зерно.

Найархаїчніші обряди і молитви до Дажбога пов’язані з проханням багатого врожаю. Під час жнив жрець підіймав над головою чашу, наповнену зерном, і проказував молитву: «Господи, ти, котрий даєш нам їжуї Дай тепер нам її в повній мірі». Вірогідно, ця молитва вже зазнала пізніших нашарувань, проте, не виключено, що до неї близьке християнське «Отче наш»: «...хліб наш насущний дай нам сьогодні». Безперечно, що найбільше звернень до Дажбога було пов’язане саме з хліборобськими обрядами. Його ім’я збереглося в своїй стародавній формі в деяких обрядових піснях:

Не сам же я вийшов.

Да ж бог мене вислав

З правої ручейки

І Ключики видав.»

(веснянка, мова соловейка)5

Або:

Там здибавсь князь Із Дажбогом. рано рано.

Там здибався князь із Дажбогом, ранесенько.

(весільна)6

У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, зберігається Дідух – останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним, використовуючи як обрядовий символ. Дідух – це Дух поля. Житній дух, Дух Дажбога, який по праву вважався Богом життя. Є народне повір’я, шо жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, повинна була цього року народити дитину. Зав’язування снопа символізувало зав’язування пуповини.

Навесні Дідуха обмолочували і зерно знову висівали на поле: випускали Духа поля на землю. Саме це надавало врожаю животворної цілющої сили. Символом Дажбога пізніше стала також квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. Князь Володимир перед прийняттям християнства зробив останню спробу систематизації стародавніх божеств руського народу, якомога більше наблизивши їхню ієрархію до християнської. У зв’язку з цим, Б. Рибаков висловив гіпотезу, що Сварог за своїм становищем мав бути ідентичним Богу-отцю (Саваофу), Дажбог (Хорс) відповідав БоговІ-сину (Ісусу Христу), Мокош (мати долі) ідентична християнській Богородиці.

Хорс. Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксоланн, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової страви і вважаються як повсякденна їжа. Слово «корж» співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає «коло».

Із слов’янських перекладів давньогрецьких авторів дізнається, що Хорс відповідав грецькому Аполлону. В Україні є багато географічних назв, пов’язаних з цим богом сонця: Хорс, Хурс, Корсунь, Херсон. Є такі назви і в Болгарії, Хорватії, Чехії.

Є. В. Аничков, досліджуючи назву цього божества в «Слові о полку Ігоревім» вказував, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. За текстом пам’ятки, Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже мова певно йде про нічне світило – Місяць. У пізніших дослідженнях висловлювалася думка, що вираз «перебігти дорогу Хорсові» міг означати напрямок з півночі на південь, бо сонце ходить зі сходу на захід.7

Опис ідола, присвяченого Хорсові, подав один з мандрівників-чужинців, який бачив двох кумирів біля Пскова: Хорс стояв на поверженому змієві. Напевно ХорсЗмієборець був пізніше втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця).

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів у X ст. все більше заступає Сварога. Він ідентичний також грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконував аналогічні функції – оберігав дружину на війні, завідував громом і блискавкою. Лого роль в християнстві перебрав на себе Ілля.

Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало «метати каміння». Цей бог також залишив на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуки (на Черкащині). Лишилося навіть прізвище Перун. В Болгарії є чоловіче ім’я Перун, жіноче – Перуніка.

У договорах русів з греками воїни Аскольда (Оскольда) складали присягу Перунові як покровителеві війська, йому ж присягали й воїни князя Ігоря: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки поган-русів»8.

Грім і блискавка мали як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою). Тому існувало безліч повір’їв, пов’язаних із громом і блискавкою: під час грому заборонялося свистіти, співати, їсти, спати. Не слід ховатися під деревом, не підіймати вгору гострих предметів (списів, мечів, ножів тощо). Не можна швидко бігти – як відомо, саме в таких випадках блискавка найчастіше влучає в людину. Отже, наші предки мали вже ці знання з дуже давніх часів.

Волхви користувалися ворожбитськими книгами «Громниками», за якими ворожили і передбачали події залежно від фази місяця, в якій гримів грім: наприклад, якщо грім загримить на зростаючий місяць, то «великий муж помре». Перший грім навесні вважався цілющим на здоров’я. Цілющими також були так звані «громові стріли» – камінчики, пробиті блискавкою: вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку вважалася освяченою і використовувалась для лікування. Такі камінчики в Карпатах називали «Перуновими топірцями» (записано Іваном Франком).

Грім і блискавка на Купала – добрий знак. Не дарма цвіт папороті, який шукають у цю ніч, називають «Перуновим цвітом». Гадають, що назвичайне напруження в природі під час грому сприяє зацвітанню квітки папороті.9 Щоб узяти цей чарівний квіт, треба окреслити навколо папороті коло і не оглядатися, поки не зірвеш. Перунів квіт, як вірили, дає людині мудрість, багатство, силу, кохання, красу.

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В «Густннському літописі» зазначено, що ідол Перуна тримав у руках коштовний камінь – рубін чи карбункул. Біля Перуна завжди палало вогнище, яке постійно підтримували спеціально призначені служителі культу. Добувався цей вогонь тертям дерева об дерево, тобто був так званий «живий вогонь», який підтримувався вічно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь. Помічниками Перуна є відомі досі казкові персонажі Верннгора й Вернидуб.

Існує повір’я, що дерево, в яке вдарив Перун, не можна використовувати для будівництва, але воно придатне для виготовлення музичних інструментів. Капище Перуна стояло в Києві на місці сучасного будинку № З по вулиці Володнмирській.

Стрибог. У Володи мировому пантеоні поруч з Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один з найстародавніших богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався богом винищувачем, богом війни, жорстокої битви і був відомий як Сатурн. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті – знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком, його стріли летять вітром, тому й божество стало уособленням вітру.

Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він був не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» – дихання, дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створювало музику.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистана, що означало покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Гїосвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».

Борис Рибаков ставить Стрибога в один ряд з Родом, Світовидом, Сварогом, грецьким Ураном, що видається маловірогідним. Швидше, Стрибог був ближчим до грецького Кроноса, символу невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив.

Ім’я Стрибога залишилося в назвах сіл Стрибож (на Житомирщині), Стрижавка і Стрітівка (на Київщині). Найбільше назв з коренем Сгр-зустрічаеться між Дністром і Дніпром. У Польщі є струмок Стрибог.

Велес (Волос). Це один з найстаріших богів, що вважався Богом достатку. Відома його друга назва «скотій бог», що стає зрозумілою, якщо врахувати, що скот у давнину вважався символом багатства взагалі. Крім того, Велес був опікуном купецтва, торгівлі, як римський Меркурій. Олександр Афанасьев пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

Ізмаїл Срезневський навіть порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був богом муз. У договорах з греками Волос сприймається як бог золота, а Перун – як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний бог Вольсі, у чехів veles означає нечисту силу. Латинське vels значить «біс», литовське velis – покійник, vele – душі померлих. Це дає підстави вважати, що первісно Велес був духом предків, який спілкувався з домашньою худобою, тому й дістав, назву «скотья бога». В обрядах на зв’язок Велеса з Родом і Дажбогом вказує звичай останнього снопа, який ще зветься «волосовою бородою».

Назва Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» – волохатий. Вважають, що він з’явився у наших предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця), вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу. Іноді родовід Велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір’ям, впливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом цей бог набув людської подоби. Його кумири були дерев’яні й кам’яні. Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву св. Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходилася на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла). Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла, торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди часто йшли разом зі своїми стадами худоби, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище тощо. Можливо, саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік від княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Новорічні обряди донесли до нас відгомін колишніх «волових свят» – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: «Будь багатий, як кожух волохатий» – бажають на Різдво й на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса своїми волохатими кожухами.

Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду «нечистої сили», його також почали ідентифікувати э міфічним Вієм – богом підземного царства мертвих.

З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), яке, на думку Олександра Знойка, означає «небо Волоса». Велесовий син – Тур, іноді золоторогий Олень також цінувався як охоронець добробуту родини.

Ім’я Велеса лишилось в багатьох географічних назвах: Волосів Яр (на Вінниччині), Волосова вулиця (в Новгороді), Волоська вулиця (в Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії). Існують також припущення, що стародавня назва Молдови – Волошина – походить від імені Волоса. Волохи і валахи (молдавани і румуни) винайшли багато лікарських препаратів, настоїв для лікування хворих тварин.

Мокоша. Єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Мокоша (інші, варіанти імені Макош, Мокша) пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників. Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Життя), покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому в жінок віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше: навіть у XVI ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, чи не ходила вона до Мокоші. На Новгородщині культ Мокоші зберігся аж до XIX ст.

До Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. За легендами, саме Мокоша пряла нитку життя, тому вона вважалася ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені богині. Дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути. Цікаво, що в литовській мові є слово максі, що означає «в’язати, плести» і макаш – «плетений гаманець». Отже, це може вказувати на одну з функцій богині; яку мали й литовці.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих богинь вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині – Матері. її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має ріжкасту шапку. Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики, іноді головний убір богині нагадує квітучий куш Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н. е.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну богиню з піднесеними до неба руками.

Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Лани. На думку академіка Миколи Марра, ім’я Дана складається з двох частин: да (середземноморське «вода») і на і («неня», «мати»), тобто воно означало Мати-Вода. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово дон («вода», «ріка») або дунай – назви українських річок, оспіваних у багатьох піснях.

Переказ про Богиню Дану записав ще Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва І мати всього живого, богиня родючості. Тї днем вважалася п’ятниця,коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, що слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою. Богині, ідентичні Дані, існували в багатьох народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку Олександра Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана).

Приспівом до багатьох українських пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:

Шіді. ріді,

Шіді, ріді.

Шіді. ріді.

Дана!

Олександр Знойко висловлює також припущення, що ші – означає «вона», ді – «діє», рі – «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить – Дана!»

Отже, є підстави вважати, шо культ цієї богині розвивався від Дани до Мокоші, і від Мокоші до християнської Параскеви-П’ятниці, причому вони часто вшановувалися одночасно. Свята Параскева також опікувалася водою, рукоділлям, жіночими справами. її зображення ставили біля криниць (докладніше про це див. розділ «Релігійна культура українців»)

Якщо Дана залишила своє ім’я в назвах річок, то Мокоша переважно в назвах поселень: Макошине на Чернігівщині, Мокошин у Чехії. Подібні назви існують у всіх слов’янських народів.

Купайло. Бог літнього сонця. Іван Нечуй-Левицький пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу»10.

Інші дослідники припускають, що назва Купала близька до лат. Cupido – Купидон, що за значенням близьке до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Купальське вогнище запалювалося від «живого вогню», добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше бог обнлія, якоже у еллін Церес», Богиня Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася богинею шлюбу, материнства, небесної волі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибеллою, богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди купальського свита ідентичні у цих народів.

Кумирів Купалі, мабуть, не ставили, вважаючи її (його) не стільки божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали солом’яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ще й опудало Марени: ляльку з віників, гілок дерева тощо, прикрашену квітками та стрічками. На думку Івана Нечуя-Левицького, Купайло та Марена – ці два божества, що відповідають двом стихіям: вогню й воді (Сонцю і Хмарі). Таке пояснення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння. «Сонячне» опудало робиться з соломи (пор. сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується опудало Марени (пор. Мар-ена і Х-мар-а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара – з небесною вологою.

Перед такими «ідолами» ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями «справляли празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла. Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають опудало, розривають його, а гілячки з Марени дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для родючості. Проте, дівчата швидко виготовляють нову Марену, яку все ж топлять у річці, отже повертають до водної стихії. Купайла ж віддають вогню. Подекуди замість опудала з соломи роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять з гори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце – небесний вогонь.

Оскільки зміна пір року уявлялася нашими предками як змагання Зими з Літом, а втрата сили Сонця і Грому – стражданнями цих богів, які закінчувалися смертю, то стає очевидним, що християнська віра запозичила свою філософію саме з язичництва. Після смерті настає воскресіння – навесні знову оживає природа, а з нею світлі сонячні боги.

Ярило. Божество близьке за своєю сутністю до Купайла. тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи. Ярило вважається символом плодючості. його назва має корінь Яр (Ярий), що означає сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. Це чоловічий символ запліднюючої сили. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли» він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою похорон Кострубонька: жінки з жартами ховають опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означав завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумира Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою). У Білорусі навесні водили Ярилу – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. В інших слов’ян ідентичним Ярилі був Яровит, у греків – Вакх та Діоніс.

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні.

Троян. Чи не найменш досліджений з усіх богів, який, вірогідно, був триєдиним божеством. У багатьох джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлое і тресвітлоє солнце» – звертається до нього Ярославна. Гіпотез про значення Трояна існує чимало, аж до ідентифікації його з римським імператором Марком Ульпієм Трояном. Навряд, чи така гіпотеза є правомірною. Можливо ближче до істини ті дослідники, котрі під Трояном розуміють триєдність богів: Ярила, Купайла і Дажбога. Ці божества ніби сполучені єдністю дій, але кожне діє в свій час. Ярило пробуджує природу навесні, Купайло досягає апогею влітку, Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Наші предки в найдавніші часи рік поділяли на три частини: весну, літо і зиму. На Поділлі зберігся інший варіант імені цього бога – Триглав. Тут був храм, присвячений Триглаву, у вигляді стовпів, накритих дашком і завішаних килимами. Під час моління килими підіймали і люди бачили кумира.

В Україні є чимало назв, похідних від Трояна. Це – названі в «Слові о полку Ігоревім» Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. Назви можуть бути також похідними від трояни, що означає трьох братів, або троян – третій син. Деякі дослідники вбачають троїстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство).

Симаргл досі залишається малодослідженим божеством. Часом його ідентифікують з грецьким Семигераклом (Володимир Гнатюк). Інші варіанти імені: Симаргл, Семургл, Симарегл, Сим і Регл, Сим і Єрьгл. За припущенням О. Фамінцина, Єрьгл – Єрил – Ярило: отже, Семиярил. Значення цього божества було незрозумілим уже за давніх часів. Так, Нестор Літописець пояснює його як «семь» І «ергла»; цю ж думку зафіксував і Памво Беринда у своєму «Лексиконі» (1627 р.).

На думку К. Тревер, зображення трипільського крилатого собаки ідентичне зображенням іранського божества Саеномергла (охоронця рослин). На трипільському глиняному посуді малювали собак, а поруч них – хлібний колос або стеблина, що означало саме охоронця посівів.

Отже, є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі, його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках. Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів; він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців.

Малюнки Симарглів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають стародавні книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симаргл вже сприймався як «сторож» дерева життя. Мабуть таку ж роль надавали йому й будівничі Борисоглібського собору в Чернігові. Білі кам’яні брили із зображенням Симарглів знаходилися на чільних місцях собору з XII ст. Але, після пожежі 1611 р. монахи, вважаючи причиною вогню зображення «поганських» богів, скинули їх на землю. Деякі з рельєфів розбилися, проте частину їх вдалося закопати. Нині ці пам’ятки знайдені і прикрашають музейні експозиції. У Києві нейодалік Софійського собору встановлено копії Чернігівських рельєфів.

Зображення Симарглів були улюбленими мотивами в майстрів-ювелірів. В Києві знайдений срібний браслет XII ст. з подібними тваринами й птахами, що ніби заплуталися в складному плетиві орнаменту. Такі чисто язичницькі орнаменти – обереги були традиційними протягом багатьох століть. їхня магічна роль полягала в тому, щоб заплутати злі ворожі сили, не дати їм зашкодити людині.

Крім головних богів українського пантеону, існувало ще багато різних духів та демонів. Вони належать до нижчих рівнів міфологічної системи. Якщо боги в ієрархії займають високе місце, як вияв духовної силн, то духи й демони пов’язані переважно з самою людиною, її тілом і життєвим простором.

Дух – безтілесна «нематеріальна» сила, яка творить або певним чином впливає на матеріальне тілесне життя людей. У міфології це переважно невидимі істоти, які, проте; іноді можуть показуватися людині, оскільки вони перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психологічний стан.

У деяких народів духи поділяються на злих і добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого поділу, адже добро і зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, так і через тисячу років, українець готовий діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».

Демон – переважно злий дух, який виникає блискавично і, вчинивши якусь шкоду,, безслідно зникає. Демони часом прирівнюються до людської долі, вони насилають ті чи інші сни, спонукають до певних вчинків, штовхають до катастрофічних подій. Іноді можуть бути благодійними. Так, наприклад, е легенда про те, що люди «золотого віку», перетворилися в добрих демонів, котрі охороняють людство, спостерігаючи за його життям.

Демонологія дослівно означає «вчення про демонів». В описах демонології різних народів прийнято подавати персонажів міфів, переказів, вірувань, які не є богами І займають нижче в порівнянні з ними становище.

У зв’язку з фактичним двоєвір’ям українців не зовсім чітким є поняття Нечистої Сили, оскільки з прийняттям офіційної християнської віри давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських, бабських забобонів тощо), а церква визнала їх «нечистою силою». Ось як про це пише Митрополит Іларіон у своїй праці «Дохристиянські вірування українського народу»: «Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя – усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту»11.

Звичайно, простий народ ніколи не прагнув заглиблюватися в суть християнських догм, але сильна повага до традицій примусила його не тільки виконувати всі обряди християнської церкви, але й зберегти чимало того, що церква засуджувала, з чим вела постійну боротьбу.

Чорт – антпропоморфна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Образ Чорта має дохристиянське походження, але пізніше він перебрав на себе всі негативні риси християнського Диявола (Сатани) як противника Бога, володаря пекла, натхненника відьом на землі. Якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, важко встановити. Ще в XVII ст. його уявляли дещо інакше, ніж нам видається тепер: «Кудес, Кудесник – чорт или чаровник» – писав Памво Беринда у своєму «Лексиконі» (1627). Отже, маємо три синоніми, до яких, напевно, можемо додати інші, якщо не ідентичні, то близькі за функціями: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Українці, як відомо, без особливих мук сумління часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха. Вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт за послуги відбирає у людини душу. Чорт так само смертний, як і людина, його часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. Іноді стріла Іллі-пророка вбиває разом із Чортом і людину. Тому ставлення християн до вбитих блискавкою неоднозначне. Давніші погляди на вражених блискавкою лишилися в кавказьких народів: така людина в них вважається обранцем неба, святим.

Образ Чорта в українській міфології докладно описаний, але залишається малодослідженим, особливо щодо його походження.

Домовик – образ, що походить, вірогідно, від культу предка і домашнього вогнища. Не дарма він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям, його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Іноді Домовик душить сплячу людину, навалюючись на неї: тоді треба спитати: «на добро чи на їло?» Якщо він теплий – на добро, якщо холодний – віщує хворобу. Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика. Коли родина живе в злагоді зі своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господиня дому». Вона іноді допомагає жінкам npactH. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки.

Лісовик – дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячн йому жертву у вигляді яйця або печнва із житнього борошна, яку кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді худобу не будуть забирати дикі звірі. Пізнати Лісовика можна з того, що він при всій схожості з чоловіком не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, людині треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу – тоді повернеться пам’ять. Лісовик боїться також солі, вогню і липового поліна. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі. Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, який примушує чоловіка танцювати, граючи йому на сопілці. Образи Лісовика і Чугайстера близькі до грецького Пана, волохатого, козлоногого і рогатого, який опікується лісами, полями, стадами, грає на сопілці. В російській міфології йому відповідає Лєший, котрий однак значно ближчий до тюркського Шуралі.

Водяник – втілення водяної стихії в образі водяного иаря. Уявлявся в образі старого довгобородого діла, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства. Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен. Тому моряки І рибалки завжди намагалися умилостивити Водяного: йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла).

Існував на кораблях звичай тримати чорну кішку, яка також була оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак). Водяник міг показуватися ліодині у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяника, як і грецького Посейдона та римського Нептуна, е тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність.

Русалки – це переважно духи померлих дівчат, які пішли з життя передчасно. Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Проте існування русалок поширювалося не тільки на водну стихію: вони могли жити в лісах, полях – тому не можна вважати їх духами річок. У найдавніших українських міфах простежується певний зв’язок русалок із культом рослин, з культом води ж пов’язані ті, хто втопився. Назва походить від давніх поминальних обрйдів слов’ян русалій. Уявлялися русалки в образі красивих дівчат із розпущеними косами, прикрашеними квітами та різним зіллям. В Україні русалки відомі ще як Мавки, Нявки (від стародавнього навь – покійник). Від водяних русалок вони відрізняються тим, що живуть у лісі на деревах, гойдаються на гіллях, можуть заманювати хлопців і, як усі русалки, залоскотати їх до смерті. Тому для русалок, мавок носили обереги: полин, часник тощо. Свято Трійці є поминальним тижнем, коли приносять їм жертви. Жінки прив’язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки.

Перелесник – літаючий дух, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся в образі гарного, палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима», як писала Леся Українка в «Лісовій пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обереги проти таких спокусників жінок, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі Змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату. Не можна було згадувати Перелесника проти ночі. Про Перелесника докладно й поетично написала Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці»:

До неї уночі з’являвся перелесник,

Не дьяволом з’являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав...

...На ранок, як співали треті півні.

Зникав той перелесник, а дівчина,

Уквітчана, убрана засипала -

Камінним сном. А потім цілий день

Бліда ходила, мов яка сновида...

Українська міфологія багата на образи, наповнена силою міфічних істот, духів і демонів. Все, що е в природі, було населене: в лісі – Полісун, в очереті – Очеретяник, в полі – Польовик, в болоті – Болотяник. скарби стереже – Скарбник, хворобу приносить – Пропасниця або Моровиця.

Критичними моментами вважалися північ і південь. Опівдні з’являлася Полудниця, яка може заподіяти шкоду. Заборонялося в цей час купатися, жати на полі. Тому в полудень було заведено поспати після обіду.

Страшними вважалися упирі (вампіри), які п’ють кров у своїх ворогів. Це померлі, що не піддаються тлінню і живуть за рахунок випитої крові, проте вони бояться співу півня. Вважають, що уявлення про упирів прийшло до українців і до білорусів із Західної Європи, і е відносно пізнього походження. У росіян воно не прижилося (Дмитро Зеленій).

Перевертні й вовкулаки – ті, що могли обертатися у вовків і повертатися знову до людської подоби. Іноді в казках чаклун перетворює на вовкулаку чоловіка, що має якийсь гріх.

Поняття про щастя, випадок, успіх втілювався в образі Долі, яку Бог давав при народженні кожній людині. Доля може бути доброю і злою, прихильною до людини і жорстокою. В українців виробилося уявлення про Долю і Неболю. Якщо Бог буде милостивим, він дасть добру Долю, якщо ні – то життя людини буде пропащим. Не даремно кажуть: «Своєї Долі конем не об’їдеш». Проте, природний оптимізм українця знаходив шляхи і способи вимолити у Бога щасливу долю. Так, Прокопій Кесарійський описав звичай приносити жертви Богу, де стверджує, що анти перед війною обіцяють велику жертву Богові, якщо він убереже їх на війні. Трапляється, що воїн лишається живим, тоді він приносить дарунки Богові і каже, що умилостивив Долю.

Доля ідентична римській фортуні, яка первісно вважалася богинею урожаю, материнства і жінок, і лише пізніше стала богинею долі, щасливого випадку.

В Європі до XIX ст. вивчалися лише античні міфи, інтерес до яких з’явився в епоху Відродження. Близько XV – XVI ст. на цей континент приходять міфи арабів та американських індіанців. Цікавість до міфів індійців, іранців, скандинавів та слов’ян з’являється лише на початку XIX ст. Наукове вивчення давніх вірувань показало, що міфи існували у всіх народів на певних стадіях їхнього розвитку.

Порівняльно-історичний аналіз основних міфологічних сюжетів переконує, шо при всій їхній різноманітності міфи народів світу мають багато спільних рис, тем і мотивів. Тобто, можна зробити висновок, що всі міфологічні системи і окремі уривки міфів є залишками чи не єдиного джерела, даного людству у спадщину з незапам’ятних часів.

За тематикою міфи можна поділити на кілька циклів:

космогонічні – про походження життя (сотворіння світу);

антропогонічні – про створення людини;

тотемічні – про тотемічних предків окремих племен, в основі яких лежать фантастичні уявлення про походження племені від певних тварин;

теогонічні – про походження богів;

календарні – про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року І господарською діяльністю;

есхатологічні – про потойбічний світ та передбачення майбутнього;

історичні або культово-біографічні – про життєві випробування і діяння окремих героїв (тобто перехідні від опису міфічних божеств до подвигів героїв-людей).

Часто названі теми тісно перепліталися. Наприклад, розповіді про сотворіння світу обов’язково пов’язані з діяннями божеств, а в міфах про добування вогню персонажами виступають як боги, так і люди. Характерно, що космогонічні міфи, якими так багата українська міфологія. є ознакою високого рівня культурного розвитку народу. У культурно відсталих народів космогонічних міфів майже немає, а натомість – мотиви перетворення одних речей в інші, тварин у людей тощо. Міфологія – своєрідна система фантастичних уявлень людини про навколишній світ.

Цілісність української міфологічної системи була зруйнована в період суспільної християнізації українського суспільства. Власне українських міфологічних текстів до нас не дійшло. Тому нині можлива лише наукова реконструкція основних елементів цієї системи на основі вторинних джерел, літописів, творів давнього часу, позначених християнським світоглядом їх авторів, а також фольклорних творів і матеріальних пам’яток (мистецтва виробів стародавньої доби).

Мабуть, найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках веснянках, купальських піснях, замовляннях, забобонах тощо. Меншу вартість для вивчення міфології мають казки, бо в них навіть за наявності міфологічного елемента може бути багато побічного, побутового, християнського чи то просто жартівливого забарвлення. За висловом Івана Нечуя-Левицького «будувати на казках давню міфологію, все одно що писати історію якого-небудь народу на основі історичних романів»12. Хоча, звичайно казки є цінним фольклорним матеріалом і яскравим виявом національного світосприйняття, забарвленого його життєвою філософією.

Одним з найархаїчніших міфів є міф про сотворения світу, який зберігся в лемківській космогонічній колядці: серед моря ріс явір, на якому три голуби радилися як світ «сновати». З піску хотіли створити Землю, з золотого каменю – «ясне Небонько», на якому засяє і «світле сонечко» і «ясен місячик», і «дрібні звіздочки». Подібні сюжети є в інших варіантах колядок. Як бачимо, сюжет ще не позначений пізнішими нашаруваннями на зразок сотворения світу Богом та Сатанаїлом. Хоча і в християнському міфі наявний момент пірнання у морські глибини, тільки тут замість птахів пірнає за наказом Бога Сатанаїл і після спроби обдурити Господа плюється горами і скелями. Порушена гармонія, естетичність міфа, його поетична чистота заплямована діями Сатанаїла. Те ж саме бачимо і в християнських міфах про сотворения людини.13

Яким ліризмом віє від космогонічного міфа про небесні світила Сонце і Місяць, якою архаїчною красою і життєвою мудрістю позначене світосприйняття давнього українця! Сонце – прекрасна панна в золотих шатах. Місяць – парубок, котрий хоче одружитись з панноюСонцем. Минає їхня перша весна, і Місяць починає закохуватись в Зорю. Тоді Сонце своїм золотим мечем розрубує Місяця навпіл. З того часу «Місяць стає щербатим» – як просто пояснена зміна фаз місяця, яку людина здавна спостерігала! Українці перенесли в свою міфологію найпрнродиіші родинні зв’язки, які яскраво виявляються в колядках, щедрівках, де всі явища природи розглядаються через призму сімейного щастя, родинних зв’язків, добробуту, взаємовідносин людей і богів.

А ось як пояснюється блискавка. Розбивання Хмари Громовиком розглядається як шлюб: бог-воїн пробиває, запліднює своєю вогненною стрілою богиню Хмару, яка проливається на землю благодатною зливою, що дає плодючість нивам, всякому зіллю. Аналогічні сюжети є у «Ведах», де хмари – небесні корови, яких вереховуе бог Врітра, а визволяє Індра (ідентичний нашому Перунові).

Чистим від пізніших нашарувань можна вважати А міф про боротьбу Велеса з Перуном. Велес викрадає череду худоби (іноді людей або саму жінку Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю; проте Велес ховається за камінням, під деревами, перетворюється в різних істот. Як наслідок цієї боротьби йде дощ на трави, квіти, овочі, злаки. Живлюща волога обожнювалася давніми народами, і це знаходило вияв у всіх міфологіях.

Жива вода також є у всіх індоєвропейських народів. Це джерельна вода, напившись якої людина набуває великої сили, хворі одужують, зцілюються. В українських міфах і казках також є сюжети з добуванням героями живої води. На противагу їй існує ще й мертва вода, яка відбирає в людини життя; нею користуються злі сили, щоб зашкодити герою.

У багатьох місцях України записані також міфи про сотворения світу з яйця. Сонце тут відоме в образі Жарптиці, яка може одним своїм пером освітити весь сад. Зимовий Холод, як злий чарівник, хоче її викрасти. Проте Жар-птиця встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає) джерело світла й тепла. Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю, црозганяє туман, примушує хмари лити дощові потоки – на землі встановлюється літо.

З уявленням про яйце як початок всього живого пов’язаний звичай писати писанки. До передхристиянських міфів належать мотиви яйця-райця, з якого з’являється все живе на землі. Залишки прадавніх міфів про яйце наявні в деяких казках, починаючи від Курочкиряби й до Кощія Безсмертного, якого за останні століття переосмислено не менше ніж Бабу Ягу. Суперечливість казки в тому варіанті, в якому вона дійшла до нас, досить красномовна: якщо смерть Кощія в яйці, то чому він Безсмертний? Ім’я Кощій мовознавці пов’язують здебільшого з кістками покійника. А Баба Яга – кістяна нога. Обоє вони – мешканці потойбічного світу (світу Нав), але обоє також можуть впливати на земне життя (Яв).

Символіка яйця як відродження душі померлого відома у скіфів: поховання в яйцеподібних курганах, де поховальна камера обсипалась жовтою глиною на зразок жовтка. В поминальні дні після Великодня українці несуть на могилки писанки та крашанки, щоб ними вшанувати, пом’янути своїх предків.

Безперечно, що яйце було річчю сакральною вже за трипільської доби. Дарування писанок з обрядовим цілуванням і побажанням здоров’я й довгого життя також було відоме ще до впровадження християнського звичаю «христосування».

Міфи й легенди про писанку рясніють суперечностями. Наприклад, у Польщі записана легенда: «жиди, щоб схилити Пілата до смертного вироку Ісусу, дарували дітям Пілата крашанки»,14 тим самим задобрюючи його. Можна лише припускати, що ця легенда належить до часів, коли перші християни боролися проти язичницького звичаю писати пнсанки на Великдень. Переконавшись в неспроможності витравити із народного побуту писанки, а із духовної культури народу розуміння сакральності яйця, вони взяли писанки й крашанки до свого арсеналу. Так, увібравши в себе давні народні звичаї, християнство принесло цілий ряд міфів, шо пояснюють саме християнське значення писанок. Проте й вони переконують, що писанки існували з прадавніх віків. Наприклад, український переказ про те, що Мати Божа писала писанки. коли Ісуса повели на Голгофу. Отже, писанки існували задовго до розп’яття й воскресіння Христа. Українці й нині вірять: «Доки писанки пишуть, доки колядники ходять, доти й наша віра руська буде в світі» (записано Володимиром Гнатюком на Гуцульщині); тут руська в значенні українська.

Дохристиянські міфи про сотворіння людини здебільшого вказують на дерево як на матеріал, з якого створено людське плем’я. Це дуб, ясен або просто пеньок. Але, щоб вдихнути в людину життя, потрібен живий вогонь. Тому оживлення людини ще пов’язується з небесним вогнем – блискавкою. Перший чоловік в індійській міфології народився від блискавки. Грецький Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першого чоловіка.

Як же народилися Дажбожі онуки? Міф розповідає, що Отець Русі мав двох дочок. Щоб продовжити свій рід, він мусив добирати достойних мужів своїм дочкам. За давнім звичаєм він вийшов у степ, але не знайшов мужів «гідних величі і слави майбутньої Русі». Він помолився до Дажбога і його молитва була почута: Дажбог зійшов таємно і в чудесний спосіб запліднив своїм святим Духом дочок Отця Русі (чи не звідси у християн мотив непорочного зачаття?). Продовження роду в найдавніших народів завжди вважалося священною справою. Дочки радіють: «Бог зійшов межи нас! І будемо мати потомство! Вже про ясла дбаємо!» Так що Діва Марія не перша поклала немовля в ясла. Якщо українські Діви-Рожаниці були запліднені Духом Божим, то прийняв пологи Бог земного достатку: «Тут Бог Велес двоє отрочат приніс». Як бачимо, єдність духовного (небесного) і матеріального (земного) вже булл відома нашим далеким предкам. Віра в божественне походження народу творила впевненість у своїй визначній історичній ролі, виховувала народ, гідний свого родоводу.

Міфи про божественне походження мали й інші народи: німці (від Одина), євреї (від сина бога Ягве) тощо. Найдавніші вчення про походження нації визначали її характер. Наприклад, як писав Володимир Шаян, міф про Рема і Ромула (засновників Риму), яких вигодувала вовчиця, формував вовчий характер римської Імперії.

Отже, теми, сюжети, образи давньої української міфології багато в чому успадковані від єдиної індоевропенської міфологічної системи, хоча мають свої місцеві риси і виразний український колорит. Чимало міфологічних мотивів використовували письменники-романтики в своїх художніх творах, доносячи до читача не тільки сам міф, але й своє власне прочитання його. На жаль, наш читач не завжди добре ознайомлений з самою українською міфологією, щоб побачити, що є справжнім міфом, а що художньою фантазією письменника. Олександр Афанасьев не даремно ставив питання про доцільність сучасних інтерпретацій давніх міфів. У кінці XX ст. спостерігається нова хвиля міфотворчості в художній літературі. Отже, проблема ускладнюється, та й навряд чи може бути певна відповідь на поставлене питання. Проте, безперечно одне – є нагальна потреба в повному зібранні українських міфів з аргументованим науковим коментарем або енциклопедії української міфології.

II. РЕЛІГІЙНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

Нащо нам чужого бога,

свій стоїть коло порога.

Народна приказка

Релігійна свідомість українців формувалася на грунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили нам у спадок попередні цивілізації, – трипільська, скіфська, слов’янська. Духовний досвід своїх предків українці передавали наступним поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, казок, пісень тощо.

Українці належать до спадкоємців давньої культури, яка була також основою для формування культур інших народів: слов’янських, балтійських, германських, індійських, іранських та інших, які нині прийнято називати індоєвропейською культурою. Хоча вона має й іншу назву – арійська (в кокаючих» мовах – орійська). Цю назву вживали в наукових працях у XIX – на початку XX ст. Та після спаплюження її Гітлером назва арії, арійці зникає з наукового вжитку. Для того, щоб вважати первісною самоназвою індоєвропейських народів саме слово арії, е підстави. Це слово було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 р. на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арійцем (та й ім’я його співзвучне з цим словом Д-арій): «Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій: Арійського сімені»15 Останні слова найширше окреслюють належність до роду і раси. Назва арійців трапляється багато разів у Ведах – стародавніх книгах, що містять священні тексти аріїв. Давньоіндійське агуа означає «благородний».

Написання Вед припадає на II – початок І тисячоліття до н. е., хоча вони складалися в усній формі значно раніше. Назва Веди означає «достовірні знання» (Олександр Шокало). Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських (індоєвропейських племен). Арійські племена в III – II тисячолітті до н. е. поступово розселилися на значних територіях – від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії. Первісно ж батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор’я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). До такої думки схиляються учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії16 та інші сучасні вчені. Тому цілком природньо припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров’я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малої Азії та Індії, і тому й ведійська міфологія має величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли.

Веди складаються з чотирьох збірок:

Рігведа – збірник релігійних гімнів.

Самаведа – збірник пісень.

Яджурведа – книга молитов і жертовних церемоній.

Атхархаведа – книга заклинань.

Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, Імен божеств, залишків деяких обрядів тощо, здавна відзначали дослідники, знавці східних мов (зокрема санскриту), письменники, етнографи. Ось що пише індійський мовознавець Джогоннатх Чокроборті, який переклав на одну з індійських мов «Слово о полку Ігоревім»: «Мене, індійця, вразила широка спільність «Слова о полку Ігоревім» і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у «Слові» стільки слів, напрочуд схожих на санскритськії Чимало слів пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над «Словом» була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: «Чи випадково це?»17.

На цю спорідненість вказував і Микола Реріх. А видатний індійський історик, коментатор «Бхагаватгіти» Балгангадгар Тілак вважав, що основи ведійської культури започаткувалися саме в Україні 12 – 10 тисяч років тому.

Основа ведійської релігії – обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків. Ці найголовніші риси мала релігія українців-русичів до прийняття візантійської віри – християнства.

Для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з ріднею, «родом і народом» (вислів Володимира Шаяна), які супроводжуються піснями, танцями, священним вогнищем, ритуальними напоями. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частиною життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії – саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ з такою гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти чуже розуміння і святості як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?

Для українців прнродньою звичкою було уміння три мати тіло в доброму стані – купання, чиста сорочка не обхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті Як же могли українці сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? ІЦо ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречен ня від світу не змогла витравити в душах українців жа гучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього людина стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. У святковому настрої вона відчуває потребу у пісні, ритуальному танці, рухливих забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественними космічними ритмами природи.

Такий глибинний зміст мали ведійські вірування всіх арійських (індоєвропейських) народів.

Знання про умирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері – родоначальниці всіх богів – було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї богині, знайдене експедицією Валентина Даниленка в 1974 р., красномовно свідчать, що саме з України цей культ поширився серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишита сорочка Матері богів, її візерунок – це відома трипільська спіраль. названа пізніше меандром.

Спільні дослідження вчених з різних галузей наук переконливо доводять, що рослинний і тваринний світ, відображений у Ведах, це наша українська флора і фауна (степова зона від Карпат до Дону): дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, лось, оса, бджола та ін. Все це ще раз підтверджує думки походження ведійської культури саме з території України.

Вірування давніх українців» як і всіх слов’ян загалом, можуть бути зрозумілі й реконструйовані з допомогою індоарійських паралелей.

У наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким би можна було позначити священні гаї, віру наших предків перед прийняттям язичницька християнства. В літописах вона зветься богослужба поганством, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганими. Вперше ці слова вжиті в Римському акті 368 р. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин». Проте, на українському мовному грунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське передає зміст трагедії, яку пережили наші предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором); ганити; поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий; поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших предків була споганена (зганьблена). Якщо словом поганство широко користувалися руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На жаль, багато вчених в Україні Я за кордоном досі використовують його.

Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують часом абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий народний (тобто рідний для народу).18 Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме «чужу віру» (первісно чужий «язик»), тобто те, що в греків та римлян означало «варвар» (чужинець).19 Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова «язик» як «народ». Цікаво, що грецьке слово ξυνίχόζ (етнічний) має тлумачення «племінний, народний, язичницький» і походить від грецького ξνοζ, щo означає «звичай». За ЕСУМ можна узагальнити, що первісне значення слова язичництво – «віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням»20. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське паплюження народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи ТІ штучним терміном «дохристиянська». Слово «народовір’я» нині також не передає суті поняття, оскільки мова йде про народ, який є переважно християнізованим.

Писемних джерел з давньої віри залишилося мало. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до знищення стародавніх письмен, в яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам лишилися тільки негативні описи язичницьких свят, внесені ченцямихристиянами до літописів. Пам’ять народу зберегла безліч обрядових пісень та замовлянь, які в давні часи були молитвами. Маємо також відомості про те, які книги волхвів знищувалися служителями церкви: «Острологія», «Звездочот», «Громовник», «Колядник», «Сносудець»; «Волховник»; «Путник», «Лічебник», «Травник», «Зілейник», «Цвітник». Ці книги розповідали про природні явища, ворожіння за фазами Сонця, Місяця, за зірками І блискавками тлумачили сни, передбачали погоду, вчили розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше руських волхвів дивували весь античний світ. Геродот назвав видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Анахарсіса, Анабазіса, Токсаріса. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання муляли очі церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.

Перші відомості про язичницьку віру подав ігумен Данило, котрий, переклавши грецьку книгу «Слово Григорія Богослова», доповнив її матеріалами місцевого характеру. Нині цей твір відомий під назвою «Слово об идолах». Звичайно, описи ці зроблені з метою засудження традиційної віри. Але цінними є порівняння світогляду руського народу XI – початку XII ст., який був цілком двоєвірським.

Нащадки волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решта передавалися з уст в уста. Так, навіть в XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки «дванадесятниць», тобто 12-ти п’ятниць па рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем Параскева – П’ятниця). Борис Рибаков пише, що цей календар «отражает значительно более высокий уровень, чем поклонение неграмотных баб святой Параскеве»21. І хоч автор рукопису прикрився ім’ям святого Климента, цілком очевидно, що він успадкував знання руських волхвів, нащадком яких він міг бути сам.

Цінним джерелом для вивчення і реконструкції давньої віри має стати «Велесова книга», яка досі мало досліджена через упереджене ставлення науковців, які під тиском імперської Російської академії наук продовжують вважати її фальсифікатом Олександр Пушкін у свій час захистив від подібних нападів «Слово про Ігорів похід», знайшовши влучний аргумент про те, що не знає такого таланту, який зміг би зробити подібну підробку. Справді, навряд чи знайдеться у світі такий знавець української міфології, котрий би сфальсифікував (і для чого?) таку оригінальну пам’ятку, як « Велесова книга»? Про це ж писав і професор Володимир Шаян: «Трудно припустити, щоб якийсь фальсифікатор знав так докладно стільки елементів старої віри та обряду»22. Проте і досі лунають зневажливі виступи проти справжності пам’ятки. Дехто навіть вважає, що така підробка була потрібна як підгрунтя для звеличення сталінської імперії.23 Українським вченим слід глибше вивчити пам’ятку, не оглядаючись на московські «авторитети», і ввести її до наукового вжитку.

Відомості про руську віру знаходимо також у працях іноземних мандрівників та істориків: Ал. Масуді («Золоті луги»), Ахмеда Ібн-Фадлана, Прокопія Кесарійського (VII ст.), Аль Джайгані («Книга доріг для пізнання держав», IX ст.), Ібн-Даст («Книга добрих скарбів», І пол. X ст.) ta ін.

Крім того, маємо описи слов’янської віри сусідніх з русичами племен (венедських слов’ян, лютичів та ін.) уже пізнішого часу (X – XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була дуже близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до української культури. Всі ці описи, а також археологічні матеріали дають можливість реконструкції старої віри. В Україні такими археологічними пам’ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), [Думське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське та ін.

Існує кілька назв (слов’янських та українських) для позначення давніх святилищ: храм, мольбище, капище, контина та ін. Храми – церковнослов’янська форма слова хороми, що означає довга споруда у формі дуги (півкола), збудована навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. В таких храмах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200 – 300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 кв. м, хороми вміщали не менше 300 чоловік.

Західно слов’янське слово контина, можливо, походить від конт (продовольство їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях всі присутні після принесення жертв богам влаштовували спільне застілля на честь богів, або від кант (лат.), що означає урочистий спів на честь богів.

Капище – це первісно сама статуя (ідол), божества. Старослов’янська капь означає «видиво», «привид», «образ». Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: «капища идольская раскопати», «раскопа нечистих капища» тощо. Значить, руйнувати насипні земляні вали та горби.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол – слово грецького походження, що первісно означало «зображення», «образ», «подобу», тобто статую бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення як об’єкт безрозсудливого сліпого поклоніння. Синонімами цього слова є кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники означало «велетень» і було пов’язане з етнонімом кіммерійці24. Це видається цілком переконливим, бо кумири існували вже в той час, коли народ України звався кіммерійцями, а його національні божества могли називатися ім’ям самого народу. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні, в кожному священному гаю стояли кумири богів та народних героїв і мудреців.

Бован також означає «ідол», «кумир». Проте зміст його досі не зовсім ясний. Цікаво порівняти його із словом «бовваніти» – виднітися вдалині, а також його варіантами бованіти, буваніти, що, можливо, за давніх часів похідне від бути, бувати. У деяких тюрських мовах однозвучні слова означають «герой», «борець», «силач». Християнізація помстилася і на цьому слові, перетворивши його на образливе «болван» (рос.), що стало означати «дурень», «йолоп», «ледащо».

Моління давніх слов’ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У священних гаях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева. переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також били природні джерела, струмки. Вважалося, що боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим у літописах аж до XI ст., поки не було заборонене церковниками.

Цікавий опис слов’янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Оттона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної віри, порубав статуї богів, наказав, зрубати священного дуба. Проте, народ почав благати його, запевнивши, що не буде ніхто молитися біля дуба, а лише відпочивати в тіні його крони. і священний дуб був врятований.

Саксон Граматик в «Істерії дгнів» подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, .а із заходу – оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали лід час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, звернені в чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов’янського племені, особливо в зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений з коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи божества – меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити – кінь використовувався для священнодійств – ворожінь. У венедів Світовид вважався Божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців – 300 хоробрих лицарів з кіньми та зі зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов’ян, отже, й для українських племен.

Опис подібного храму зробив також германський хроніст Тітмар (975 – 1018 рр.), який брав участь у руйнуванні святинь слов’янського племені лютйчів. Святилище знаходилось в місті Радегості, мешканні якого, як зазначав автор, були завжди гостинними, «раді гостям», за що їм і «віддячили» такі непрохані гості. Храм був дерев’яний, щедро прикрашений різьбленням. Кожне з вирізьблених зображень богів було підписане – мало вирізьблене на дереві ім’я. Один із богів – Сварожич.

Адам Бременський в «Історії», написаній перед 1076 р. подав перелік західно-слов’янських племен. Серед них – могутнє плем’я ретаріїв, столицею яких було місто Ретра. Найголовнішим божеством у них був Радегост (як і в лютичів), статуя якого була виготовлена із щирого золота та інших коштовностей. У цій же праці згадується і наш Київ («Хіве в Русі»), який «є суперником скиптру Костянтинополя.

Опис одного храму прибалтійських слов’ян подав АлМасуді: «Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ Бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву – квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу» («Золоті луги»). Ал Масуді також писав і про те, що храм мав отвори в покрівлі та надбудовах, зроблені для спостереження за сходом сонця, а також про чудовий милозвучний спів, який вразив чужоземних мандрівників.

Найдавніші храми, як бачимо, будувалися з дерева, яке давало широкі можливості майстрам-різьбярам для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів тощо. Дерево – споконвічний символ рослинної сили – мало ще й сакральне значення для побудови святилищ. Статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порід священного дерева.

Вдома слов’яни мали своїх домашніх ідолів, дерев’яні скульптури яких ставили на спеціальних кутових поличках – божницях, які успадкували й християни для своїх ікон. Подекуди на Гуцульщині ше збереглися й нині фігурки Домовичків, які вони називають Дідами або Предками.

З часом дерев’яна церковна архітектура була витіснена міцйшим матеріалом – каменем, проте первісна форма храмів залишилася типовою – слов’янською Але чотирикутна в плані церква увінчувалася вже не одним, а кількома куполами (банями). Проте довгий час поруч із кам’яним церковним будівництвом співіснували дерев’яні церкви (особливо в Західній Україні).

Цінним пам’ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите в Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 р. Його цінність посилюється тим, шо тут відкриті й розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах. Це імена богів Перуна, Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім’я жерця. Ці написи були прочитані в 1961 р. відомим українським вченим Валентином Даниленком. Вважають, що вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований з каменю, вкритий дубовим гонтом. Він мав два яруси – наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам’яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу; справа – постать священного оленя. Вірогідно, в жертву богам приноситься оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: «Аз есмь Миробог, жрец Ольгов». Рельєф виготовлений дуже майстерно в майже реалістичній манері, хоча, відшліфований часом, трохи втратив чіткість. Цей портрет волхва – рідкісне зображення служителя традиційного українського культу.

Визначною пам’яткою традиційної культової скульптури є також ідол Світовида, знайдений у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині сама статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії – в Києві та Москві. Кумир, названий Збруцьким ідолом, має багату символіку цілого пантеону.

Відшліфований впродовж кількох століть водою, він уже втратив чіткість деяких знаків, тому не завжди різними вченими читається однаково. На думку вчених, ідол має зображення п’яти богів: Мокоші, Лади, Перуна, Дажбога й Велеса. Чотиригранна й триярусна статуя поділена на 12 сфер. Верхній ярус (небесний) – це чотири обличчя богів під однією шапкою. Мокоша тримає в руках ритуальний ріг. Лада – обручку, під Перуном – зображення коня та зброї (меча чи шаблі), Дажбог має солярний знак у вигляді кола з шістьма спицями (колесо). Другий ярус – світ людей: тут бачимо своєрідний хоровод, який можна помітити, тільки обійшовши навколо всієї статуї (по одному з чотирьох з розведеними в різні боки руками на кожній з чотирьох граней). Це ритуал, присвячений богам, який здійснюють земні істоти. Нижній ярус – триликий Велес (на трьох гранях статуї), що стоїть на колінах, тримаючи інші світи. Остання дванадцята сфера порожня – тут немає ніяких зображень (спина Велеса?). Всі три обличчя Велеса зображені з вусами.

Про традиції українського богослужіння знаємо ще менше, ніж про національні храми. Якщо земля зберегла для кас залишки зруйнованих святилищ, то записів давнього богослужіння марно шукати нині. Єдине не викликає сумніву – обрядові народні пісні, донесені до нас усною народною традицією, були колись священними молитвами, зверненими до найвищих богів природи: зимові (Різдвяні) карнавали – давніми священнодійствами, весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища – все це елементи традиційної української богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.

Давні тексти дають уявлення про богослужіння давніх українців дуже спрощено: досить дорогими дарунками умилостивити богів, і можна просити у них чого душа забажає. Так, наприклад, Ахмед Ібн-Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Давня віра насправді мала значно вищу, розвинуту філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з’єднати її з божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією..

Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, тобто дають радість і натхнення.

Християнські теологи всіляко залякували людей тим, що язичники нібито приносять у жертву богам людей, здійснюючи криваві вбивства просто над жертовником. Про це знаходимо чимало переказів у Біблії. Своїх дітейлервістків приносили в жертву Саваофу стародавні євреї та їхні сусіди моаби (теж семітське плем’я), а також деякі народи Європи та Азії25.

Серед слов’янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано, хоча вбивство ворога на полі бою у скіфів вважалося добрим звичаєм і означало перехід юнака до становища мужчини-воїна, тобто його змужіння й повноліття. Описаний же літописцем в «Повісті врем’яних літ» випадок про пожертвування богам чужинця – варяга Тура – є перебільшенням, адже він просто був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: Куті, писанок та узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував «поганство», такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.

Звичай приносити жертви у вигляді тварин: вепра, білого або червоного півня існував в Україні здавна і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь богів. Люди споживають м’ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду самі собі, оскільки залишається відчуття гріха. Завдяки молитві і дотриманню правил ритуалу будь-яка страва очищається і не завдає шкоди людині.

Ритуальні напої – найбільш характерний елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кімерійців і скіфів, залишив матеріальні пам’ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь жіночого божества. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як І в описах слов’янських святилищ та на Збруцькому ідолі. В Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені самі ритуальні роги. Один із них має 60 см у довжину. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет давнього міфа про відродження весняного сонця (міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно, такий великий ріг, наповнений ритуальним напоєм, ходив по «колу» від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливалися на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим богомольцям. В описі Саксона Граматика ріг, що його тримає ідол Світовида, наповнювався священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.

Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних гімнів. Тексти «Авести» й «Рігведи донесли до нас найдавніші рецепти напою соми та сури. Сома визнається напоєм богів, а сура – звичайний «світський» хмільний напій. На думку давніх арійців, тільки сома давала богам і людям незвичайну силу і могутність – богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. «Ми випили соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів» – співається в одному із священних гімнів. Оп’яніння сомою доводило жерців та богомольців до екстазу, але це збудження мало відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував.

Вчені, досліджуючи рецепти соми, не прийшли до спільної думки, яка рослина є її основним компонентом. Називали верес, гірську руту, гриби, молочай, коноплі тощо. Про використання конопель у скіфів писав Геродот. З них виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим та кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув особливого смаку і хмільних властивостей.

В українців ритуальні напої готувалися на меду і називалися медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготованих молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою навіть дозволялося гаситя гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво «медяники», каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має вживатися в Кутю, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.

Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти шматочок хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин. У воду кидаємо монетки – богині Дані.

В українців було повір’я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.

Усі давні суспільства мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала в давні часи той же статус, шо в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти.

В Україні відомо кілька назв для позначення цих людей: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі і навіть скоморохи мали відношення до релігійної обрядовості. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними функціональними обов’язками. В українців-русичів, як і у всіх слов’ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем’я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який був близький до князя. Вірогідно, що всі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви.

Були й жінки-волхвині: в фольклорі часом зустрічається назва волхва (жін. рід і від волхв). Жінок, що вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто «творити» чудеса), називали потворами, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло лише після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

Про незвичайні властивості і певні астрономічні знання цих волхвинь можемо лише здогадуватися. У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: «Потворнь праслънъ», що датується близько XII – XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з’являються вже у пізньому палеоліті.

Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню сакральність не просто як знарядь праці, але й пристосування для спостережень за небесними світилами. Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір’їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, які вказують на ім’я власниці, вірогідно значної особи.26 Поруч з такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які вірогідно використовувались за прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним «оком», через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: «із вікна у вікно – веретено», або «Лисий жеребець через прясла глядить». 27Такими сакральними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й всякі інші предмети – камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем’яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями); відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Вірогідно, такі дзвіночки служили для відлякування злих сил або з левкою магічною метою.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра – зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов’янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) дов’язане з давньою назвою капюшона коба, можливо й українською назвою одягу кобеняк, яка в пізніші часи стала означати верхній одяг з відлогою, але без рукавів.

У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називаються «срамними» або «бісовськими». Досі слово «біс» «бъсъ) пояснювалося тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Більш давне значення (індоєвропейське) – «блищати», «світити». Мабуть, в давні часи бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний шал жерця під дією наркотичного ритуального напою, що супроводжувався пророкуванням чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви наркотичних рослин: бісина, бісдерево та ін.). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, іудеїв та ін.): бісурман, бусурман, басурман.

Негативного значення християни надали також слову жерти, що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger перейшло в жері означає «горіти»), тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо й джерело (жерело) мало значення жертовника – місця, де перебуває божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.

Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, котрі здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах тощо. Волхви-асгрономи визначали і встановлювали за зоряним небом строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, що мали величезну магічну силу, завдяки, якій могли впливати на погоду. Волхвів, котрі мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто тими, хто вмів за допомогою певних магічних ритуальних дій і заклинань викликати дощ або спинити бурю.

До духовної верстви також належали так звані храпильники (термін Ізмаїла Срезневського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

Поширені в Київській Русі фібули (застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, шо мають традиційну символіку, яка визнається вченими як «язичницька». Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте, давньоукраїнське мистецтво й після прийняття християнства ще довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої ще була зрозумілою першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідкістю.

Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Як писав Ізмаїл Срезневський, кощюни близькі до «басен» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему и кощюнять»28 Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощюни виконувалися в супроводі музики – можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.

Кощюнник – виконавець тих творів, які християнськими служителями вважалися крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствовати», що значить «оскверняти святиню»29. У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як руські священні тексти. Цікаво, що руські книжники XI – XII ст. перекладали грецьке слово μυΰς (міф) руським словом кощюна.

Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні «кощюни» та «басні» зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були безжально винищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, вже знайдено чимало – це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментальних переплетень). Нині з’являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності в Київській Русі задовго до місії Кирила. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями. Про це свідчать і дослідження істориків та мовознавців, які знаходять в християнських літописах більш ранні записи, що вносилися з давніших рідновірських списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольлів літопис).

Жерці, волхви, співці, належали до вищої духовної насти, яка користувалася авторитетоьПснязів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.

Таким був і відомий зі «Слова о полку Ігоревім» співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став високим символом справжнього народного поета. Ім’я Боян було поширеним у всьому слов’янському світі: син болгарського царя Бориса 1 звався Боян, була Боянова вулиця в Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. В «Хроніці» Ліутпранда є згадка про Бонна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе наукам, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна змальований в «Слові», проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 р.: «...купила княгння землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривен соболиних, а в цьому є частина семисот гривен». Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже – на Київщині.

Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а, отже, й високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором «Слова» рядків самого Бояна також свідчать про .те, що його твори («басні» чи «кощюни») були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Анна Ярославна повезла до Франції в числі інших книг і «Пъснь Бояна»30.

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маскн, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів.

Головна ж роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, котрі досконало знали давні закони й звичаї, вміли організувати гурт дійових осїб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених Осипа-Юрія Федьковыча, Василя Шухевича, Володимира Шаяиа, таку ж роль виконує в народних обрядах Гуцульщини Береза — провідник гурту колядників на Різдвяні свята. Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: «Це той, що знає всі коляди, всі зв’язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священник, чн культовий жрець у старииних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими персоніфікаторами старовинних Божеств чи космогонічних потуг»31.

Християнізація руського народу, яка найчастіше ототожнюється з Володимиревим хрещенням Русі, почалася задовго до офіційної дати 988 р. Місіонери християнства приїздили в руські землі вже з IV ст. Для престижності християнської віри їм було вигідно писати про успішне поширення її в багатьох землях.

Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (близько 160 – 222 рр.), де сказано про охрещення скіфів та сарматів. Вірогідно, тут може йти мова лише про окремих представників цього народу, і аж ніяк не про весь народ. Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю. Діонісій названий Малйм, щоб не було плутанини з міфічним Діонісієм Ареопагітом. Діонісій Малий вів таблицю пасхальних циклів Кирила Александрійського, шо охоплювала період з 437 по 531 роки. Він також зібрав звід канонів (кількасот), папських декретів і соборних актів, відомих під назвою «Діонісіана».