Galyna_Lozko_Ukr_yazychnyctvo

Цікавим е повідомлення Іоанна із Нікіу про охрещений князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: «Куврат, князь гуннів і племінник Орхана, в молодості був охрещений і виховувався в Костянтннополі в надрах християнства»32. Це написано в VII ст.

На думку Михайла Брайчевського, такий факт був не тільки можливим, але й закономірним.

Вірогідно швидше охрешувалися вихідці з нашої землі, котрі перебували у Візантії, де їх змушували до цього обставини. Місіонери ж, котрі їхали в Русь проповідувати віру Христову, як, правило, отримували поразку. Так, місіонер святий Колумбан в VI ст. відвідав Скіфію-Русь і намагався навернути цей народ до християнської віри. Він був розчарований і розгніваний, побачивши, що скіфи непогано обізнані з основними положеннями християнства і насміхалися з нього, особливо дошкульно висміюючи свято Осла, на якому Ісус в’їжджав у Єрусалим (запроваджене в 590 р., але не знайшло поширення і зникло). Колумбан, повернувшись з Борисфену, казав, що цей народ легше умертвити, ніж переконати, шо їхня рідна батьківська віра недостойна. Можливо, саме як відповідь на такі намагання чужинців і з’явилася в Україні приказка: «Нащо нам чужого бога – свій стоїть коло порога». Та якщо простий парод міцно тримався своєї рідної віри, то верхівка суспільства (князівство, боярство, дружинники) часто опинялася в скрутному становищі і отримувала поразку в дипломатичних переговорах через своє неприйняття чужої християнської віри, адже майже всі міжнародні угоди вимагали присяги о церквах чи біля святинь. Тому князі й давали дозвіл на будівництво в Русі християнських церков, які відвідували переважно іноземні посли, купці, охрещені дружинники-варяги.

Проте, не тільки в Русі будувалися християнські храми, у Візантії були святилища руських богів Велеса й Перуна, де молилися і присягалися наші воїни, посли й купці, котрі перебували на чужині. Отже, таким був закон міжнародних відносин того часу. Тому наявність християнських церков в руських землях того часу не слід вважати ознакою християнізації руського народу. Про одну з таких церков довідуємося з «Повісті врем’яних літ», де під роком 945 вміщено запис про церкву святого Іллі, «що є над ручаєм в кінці Пасинчої Бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами»33. Літописець сам пояснив, навіщо була збудована ця церква. Проте назва Пасинча Бесіда викликала багато дискусій в колах істориків. Висловлювалися припущення, що пасинками називалася частина дружинників, від яких названа Бесіда. Але цікаво було б дізнатися, що ж таке сама Бесіда. Припускають, що це сторожовий пост на ріці (варіант назви Постніча Бесіда). Можливо, це була якась споруда у вигляді альтанки (бесідки), яку швидше можна було б визнати традиційною культовою будівлею. Тим більше, що назва її співзвучна з бесами, бісами (волхвами чи кумирами). Будова давніх храмів також нагадує форму альтанки – кілька стовпів під дахом, лави для співбесідників.

У 860 р., на думку Михайла Брайчевського, був охрещений князь Аскольд. Візантійські джерела повідомляють, що імператор Василь 1 Македонин уклав угоду з Київською Руссю з умовою, шо руси приймуть хрещення.

Охрещення княгині Ольги довгий час датували 954 р., хоча є достатньо аргументів на користь більш ранньої дати. Ольга могла бути охрещена разом зі своїм чоловіком князем Ігорем в 944 р., після його походу на Візантію, тобто до трагічних подій в древлянській землі. Смерть Ігоря могла бути спровокована саме його охрещенням, в якому дружинники вбачали віровідступництвом.34 Про те, що частина русів була охрещена в 944 р., записано в договорі Ігоря з греками: «Ми ж, скільки нас охрестилося, клялися церквою святого Іллі»35.

У 945 р. Ігор вирушає по данину в древлянську землю саме за вимогою язичницької частини дружинників, які скаржаться, що «отроки Свенельдові» (тобто варязька частина дружинників, переважно християн) добре вдягнуті й багаті, а вони (руси) – «голі». Взявши данину, Ігор відпускає (?) дружину, і, залишившись з невеличким загоном, вимагає нової данини. Древляни вбивають Ігоря та його воїв. Тоді постає питання, навіщо княгиня Ольга, будучи вже християнкбю, здійснює кровну помету саме – за язичницьким звичаєм? До того ж, як видно з літопису, сама помета, насипання кургану й тризна на ньому для того часу вже були явищем архаїчним, до того ж грандіозним за масштабами (можливо навіть подібними до скіфських царських поховань). Жорстокість княгині була ніби якоюсь демонстративною: на могилі князя (володаря земель) страчують п’ять тисяч древлян (його підданих, слуг): Що це, як не бажання показати жорстокість язичницьких звичаїв? Звичайно, число жертв могло бути й перебільшене літописцем. Але древляни ще довго пам’ятали цю трагедію, впродовж віків вплітаючи в коси жалобні стрічки й вишиваючи сорочки переважно темними нитками. Вірогідно, Шумське святилище на Житомирщині було збудоване саме як меморіал в пам’ять загиблих, де здійснювалися щорічні поминальні ритуали. Літописець, вважаючи Ольгу предтечею християнства в Русі, не засуджує княгиню, вірогідно вважаючи повчальним порівняння таких «поганських» звичаїв з християнськими. Оповідь про хрещення Ольги нібито самим Костянтином Багрянородним, на думку деяких дослідників, неправдоподібна, бо вона поїхала у Візантію в 955 р. вже зі своїм священиком. Дипломатичні переговори Ольги з імператором не дали бажаного результату, оскільки Русі були нав’язані васальні угоди. Ольга повернулась додому невдоволеиою і переляканою: «Мої люди – погани і син мій, – хай би .уберіг мене бог од усякого зла»36

У тому, що одними із перших в Україні-Русі приймали християнство саме князі, є певна закономірність: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк (?). Володимир. Розрахунки Візантії та Риму були прості: спочатку спонукати до хрещення правителів сусідніх земель, а потім – вільно ширити свою «інтернаціональну» віру на всі народи. Таким бачився їм шлях до світового панування. Саме тому переважна більшість міжнародних угод того часу однією з умов миру ставлять охрешення князя й дружини або всієї країни.

Що примусило Ольгу прийняти християнство – невідомо. Можливо, вона відчувала тиск з боку дружини, значна частина якої складалася з варязьких найманців, що були вже охрещеними. І сам воєвода Свенельд, опікун її сина, був християнин, до того ж людина підступна й жорстока.

Святослав – князь-воїн, якого Михайло Грушевський назвав «запорожцем на престолі», був відданим своїй землі й рідній вірі. Ольга намагалася схилити сина до прийняття христової віри, але він відмовився, відповідаючи: «Дружина моя з сього сміятися почне». Отже, як пише літописець, він «не послухав матері і додержував поганських звичаїв», а також «після цього гнівався на матір»37. Ці скупі літописні повідомлення не дають справжньої картини тогочасних відносин у князівському середовищі.

Чому Святослав гнівався на матір? У Новгородському І літописі є запис про те, що Ольга наказувала «не творити тризни над собою – бе бо имущи прозвутора втайне». Чому цього пресвітера (християнського священика) Ольга тримала «втайне», і навіщо б вона заповідала не робити тризни, якщо б усі знали, що вона вже не язичниця й похована має бути як християнка?

В Іоакимівському літописі була згадка про один із боїв Святослава з Візантією, який закінчився для нього значною втратою дружини – «все войско погуби». Вірогідно, один із волхвів, які завжди супроводжували дружину в походах, вказав князеві причину поразки: багато дружинників були варягами-християнами і руські боги відвернулися від війська. Як писав Василь Татіщев, Святослав наказав дружиниикам-християнам поклонитися руським богам, проте, вони були непокірні. Літопис передає гнів Святослава: «толико рассвирепе, яко и единого брата своего Глеба не пощаде», «наипаче на презвитеры яряся», «посла в Киев, повеле храмы христиан разорити и сожещи. И сам вскоре поиде, хотя вся Христианы изгубити»38 .

Цілком природно припустити, що, повернувшись в Київ, Святослав заборонив матері відкрито демонструвати свою віру. Це й примусило її тримати християнського священика таємно. Не зовсім зрозумілим є звертання Ольги до германського короля Оттона І з проханням надіслати на Русь священика. На це прохання в 962 р. до Києва приїхав католицький єпископ Адальберт. Невідомо якою мала бути його місія і чи вдалося йому її здійснити. Адже всі його супутники були вбиті, а сам єпископ ледве врятувався.від гніву руських людей.

В останні роки життя Ольга, як повідомляє Літописець, жила скромно, як княгиня-вдова, бабуся своїх онуків. Напевно, вона вже не була активною державною діячкою і аж ніяк не «вранішньою зорею християнства» – такий ореол вона отримала пізніше. Можливо, в душі Ольга переживала глибоку трагедію й хотіла, щоб хоч онуки її сприйняли християнське вчення. Чи не ці сподівання вона покладала на єпископа Адальберта? Олександра Єфнменко, не зазначаючи джерел, писала про те, шо Ярополк (син Святослава) був охрещений якимось католицьким місіонером39. Можливо, це і був Адальберт. Сучасні історики погоджуються з фактом охрещення Ярополка, мотивуючи його тим, – що його мати, угорська принцеса, мала б бути християнкою. Жінка Ярополка – грекиня, колишня черниця, християнка. Вірогідно, всі три жінки (в т. ч. бабуся Ольга) прагнули охрестити Ярополка.

Дещо дивним видається літописне повідомлення 1044 р.: «Викопані були два князі, Ярополк і Олег, син Святослава. 1 охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі»40. Цей запис про свято, татський акт нащадків часто ставить під сумнів християнство Ярополка. Михайло Брайчевськнй пише, що християнська практика не знала обряду охрещення покійних: прилучення до Христа мусило здійснюватися тільки за умови свідомого волевиявлення. Питання це. як гадає історик, може мати тільки одну відповідь – «зіпсованість тексту»41.

Але наведемо ще один факт із пізнішої історії. У 1636 р. подібне святотатство вчинила фанатична католичка Анна-Алоїза Острозька із кістками свого батька князя Олександра Острозького, який за життя був православним. В ніч зі Страсної П’ятниці на Суботу вдерлась у церкву, де стояли гробниці роду Острозьких, наказала єзуїтам відкрити домовину і перехрестити прах. В Ост. розькому літописі є запис про це: «А княжна кості перемила, золками пахущмми переклала. Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропили і ім’я перемінили Станіславом.42

Вірогідно, і в XI ст., коли вже був очевидним розкол між римською і грецькою церквами, могло статися подібне, адже Ярополк був охрещений римокатолицьким священиком, тому й хрестили кості, бо переносили гробниці до православного храму. Перезаховаиня ж могло здійснитися тільки в тому разі, якщо покійний був похований не за язичницьким обрядом спалення, а за християмським – закопуванням в землю.

Ольга померла в 969 р. й була похована як християнка. 1007 р. її гробниця була перенесена в Десятинну церкву і перебувала там до монгольського нашестя, під час якого, вірогідно, була пограбована.

Святослав, цей останній язичницький князь Русі-України, прожив своє коротке життя в постійних походах і боях, зберігаючи свою рідну віру.

Молодший син Святослава Володимир захопив Київський стіл, вийшовши переможцем у братовбивчій війні. Суперечливість його вчинків і діянь, а також історичні факти не дають змоги з повним правом назвати його ні останнім язичницьким, ні першим християнським князем. У 980 р. він збудував пантеон рідновірських богів на Перуновій горі, який сам же через вісім років наказав зруйнувати. Перехід Володимира до християнства е не тільки зрадою традиційної предківської віри, але й своєрідною капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Що штовхало наших князів на пошуки іншої (чужої) віри – багатьма істориками вирішується не досить переконливо. Основні міркування зводяться переважно до того, що нібито то стара віра вже віджила своє, була примітивною, не задовольняла потреб класового суспільства тощо. Такі пояснення видаються нині спрощеними. Відомо, що в західних слов’ян традиційна віра протрималася ще принаймні два століття, поки не були насильно винищені святині й волхви. Нині відомі факти, що народи, котрі зберегли свої традиційні вірування, аж ніяк не назвеш відсталими чи некультурними (частина населення Америки, Австралії, Китаю, Африки, Японії та ін.).

Маловідомим е факт впровадження в Русі ісламу, про який писав арабський письменник Ал-Марвазі: «...в місяці трьохсотого року, коли вони (руси) навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі й віра зачинила їм двері заняття, і повернулися вони до трудового життя й бідності, і скоротилися у них засоби для існування.

Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволений їм був напад і священна війна і повернення до того, що було раніше.

Тоді послали вони послів до правителя Хорсзму, чотирьох чоловік із наближених їхнього царя, тому що у них цар і зветься їхній цар Володимир – подібно тому, як цар тюрків називається хакай, і цар болгарський – болтавар...

І прийшли посли в Хорезм і повідомили послання їхне. І зрадів Хорезмшах рішенню їхньому прийняти іслам, і послав до них навчати їх законів ісламу. І навернулися вони в іслам»43.

Цю подію історики датують серединою 80-х років X ст. Проте ісламізація в Україні не залишила ніяких слідів, вірогідно, просто не прижилася, будучи абсолютао чужою і незрозумілою народові. Можливо, це був ще один безуспішний експеримент Володимира після створення пантеону національних богів, а можливо сам арабський письменник мав на увазі тільки посольство Руського князя, який розсилав послів на пошуки віри. Пишучи ж про прийняття ісламу, він міг видавати бажане за дійсне.’

Легенди про хрещення Володимира і всього народу настільки різноманітні в різних джерелах, мають так багато розходжень, що викликали недовіру, вже в істориків XVIII – XIX ст. Описувалися ці події переважно через 100 – 200 років після Володимира. Ці записи відзначаються наївністю, а то й невіглаством літописця, котрий змальовує князя безініціативним, нерішучим, навіть якимось малоосвіченим. Незрозуміла причина його відмови від старої віри й примітивна причина вибору саме грецької віри (нібито через пишність обрядів і церковного оздоблення). Знаємо, що традиційні руські храми були оздоблені не гірше грецьких, та й обряди мали самобутні з чітко виробленим богослужінням. На думку Михайла Бранчевського, літописна розповіль про вибір віри, теологічні міркування літописця, саме охрещення Русі мають цілком «карикатурний характер».

Ще менше згадок про цей епохальний для нашої історії акт знаходимо в іноземних джерелах. У списку єпархій, складеному за Костянтина Багрянородного (близько 944 р.). Русь значиться під номером 60. Це підтверджує гіпотезу про хрещення Ігоря та Ольги близько 944 р.

В одному з рукописів Ватіканської бібліотеки, написаному в 1350 р., є малюнок про хрещення Русі. Тут зображено єпископа і церковного причетника на березі річки. Русичі стоять, чекаючи своєї черги, один із них – у воді. Місцевість схожа на Київські гори. Малюнок хрещення Русі стоїть після охрещення болгар і раніше війни 889 р. Всі картинки цього літопису розміщені в строгій хронологічній послідовності. Отже, літопи£ець відносить хрещення Русі в межах 36 років (між 883 і 889 р.). Це відповідає й грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів царювання Михайла.44

Від Аскольда до Володимира бачимо постійні заворушення, пов’язані зі зміною вірн, та кругі повороти: від язичництва – до християнства і навпаки. Християнина Аскольда зміщує язичник Олег, по його смерті приходять християни Ігор та Ольга, далі – язичник Святослав, християнин Ярололк, язичник Володимир приймає віру Христову. Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов’язана з релігією. Як тут не розгубитися. як не втратити людську гідність, як зберегти духовну рівновагу і знайти правильний шлях?

Народ каже: «Чия сила, того й правда». Князь Володимир утверджував християнство в Києві силою меча й вогню. Його вірні воєначальники Добриня й Путята чинили те ж саме в Новгороді.

І хоч пише через століття літописець, що в день хрещення «було видіти радість велику на небі й на землі», та й він не забуває зазначити, що Перуна оплакували «невірні люди», коли повелів Володимир прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричеву узвозу на ручай і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса.45

Та й сам наказ хрестити людей виглядає у літописі аж ніяк не демократично: «...Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде». Далі в літописі читаємо вражаючу своїм цинізмом фразу: «І це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли»46

Більш докладну картину отрешения Новгорода подав Іоакимівський літопис. Тут розповідається, шо новгородці, довідавшись про наміри Добрині охрестити їх, присягнулися на вічі не допустити його військо в місто і не дати «ідоли опровергнуть». Вони наносили дві величезні купи каміння і поставили на мости як проти справжнього ворога. Очолив боротьбу волхв «высший над жрецы славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей». Новгородский тисяцький Угоняй їздив вулицями й кричав: «Лучше нам помрети, неже боги наша дати на поругание». Народ, розгнівавшись на Добриню, зруйнував його будинок, відлуплювавши його родичів. Тоді Путята (тисяцький Володимира), найнявши 500 мужів від ростовців, вночі обійшов на човнах з тилу місто і вдерся в Новгород. Почалася жорстока «січа» новгородців, котрих було п’ять тисяч, із військом Путяти. Новгородці почали громити церкву Преображення господнього й грабувати будинки християн. На світанку підійшов на допомогу Путяті Добриня зі своїм військом і повелів палити будинки новгородців. Тоді люди побігли до своїх домівок гасити вогонь, і бій припинився.

Добриня наказав дружинникам «идолы сокруши, древяннии сожгоша, а камении. изломав в реку вергоша; и бысть нечестивым печаль велика. Мужи и жены, видевше тое, с воплем великим и слезами просяше за ня, яко сусчие их боги»47. Почали оголошувати, щоб люди йшли хреститися. Тих, хто не хотів цього робити, воїни волокли силоміць і охрешували в річці. Тоді й виникла тут приказка: «Путята крести мечем, а Добрыня – огнем»48.

Існують гіпотези, шо Добриня в кінці свого життя дуже шкодував про вчинені злочини. Адже з точки зору моралі така військова служба при князеві втрачала свій благородний характер – боротьба з власним народом аж ніяк не була боротьбою за справедливість. У фольклорі збереглися перекази, що Добрині вчувалися ридання матерів і дітей, яких він безжально осиротив. Одна з північноруських билин розпочинається плачем Добрині, Який скаржиться на рідну матінку: «Ти на что мейя, Добрынюшку несчастного, спородила?..», а далі йде його каяття:

Я не ездил бы Добрыня по чисту полю,

Я не убивал бы Добрыня неповинных душ.

Не пролил бы крови я напрасныя.

Не слезил Добрыня отцов-матерей.

Не вдовил Добрыня молодых жен.

Не пускал сиротать малых детушек.49

За народними переказами, Добриня з розпачу прив’язав собі на шию камінь і втопився в озері Ільмень. Не відомо, наскільки правдивими е такі відомості, проте їх моральний бік набув серед народу цілком природного окреслення.

Можливо, сучасники, очевидці подій залишили б нам докладніші відомості про справжню сутність насилля над традиційною вірою, якби не періодичні редагування наших літописців, з яких викидалися невигідні правителям записи і вносилися ті, які були потрібні тим чи іншим політичним лідерам. На початку XI ст. Русь уже мала своїх державних діячів, вихованих у християнському дусі, тому й з’явилася потреба у створенні легенд про тріумфальний хід християнської віри на Русі. Дослідники відзначають багато суперечностей в літописних повідомленнях про цю подію.

Однією з таких суперечностей є плутанина імен: імена патріарха Фотія і митрополита Михайла, які ніби хрестили синів Володимира і всю Київську Русь, згадуються у 988 р. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за чиєюсь вказівкою старанно заміняли шена князів (Володимира замість Аскольда), забувши поміняти імена патріарха та митрополита мабуть з тієї простої причини, шо вони вже не знали, які святі отці хрестили Русь при Володимирі.

Комусь із нащадків Володимира хотілося віддати пріоритет хрестителя саме своєму предкові. Зацікавленим у такій підробці вважають Мстислава, сина Володимира

Мономаха, праправнука Володимира Святого. Мстислав, будучи «варягофілом», вніс до літопису такі варязькі елементи, котрі пізніше викликали безліч прнкрнх непорозумінь про нібито варязьке походження Русі.

«Слово о законі і благодаті» Іларіона зображує Володимира як просвітителя Русі, достойного канонізації. Це була ідеологічна кампанія, розпочата ще Ярославом Мудрим, і спрямована на створення культу національних святих. Деформація справжніх їсторичних повідомлень про християнізацію України-Русі перетворила трагічні події цілого століття (або навіть кількох століть) в одноразовий тріумфальний акт, здійснений однією людиною.

Дуже неясними в літописах постають також спроби волхвів повернутися до традиційної руської віри. Багатьма дослідниками вони характеризуються переважно з християнської точки зору як «переворот», «язичницька реакція», «антихристиянський терор» тощо.

Одним із перших повстань, зафіксованих літописом, є Суздальський виступ волхвів у 1024 р.: «Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов в)н до Суздаля, і захопив волхвів і розточив, а других покарав»50.

Повстання волхвів 1071 р. було спричинене рядом поразок руських військ у війні з половцями, наступом поляків на Русь, народними повстаннями на Київщині, Ростовщині та інших місцях: «1 стався заколот у городі, і всі йняли йому (волхву) віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву – хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста – нехай іде до нього (до єпископа)». І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпнскопа, а люди всі інші з волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, узявши топір під полу, прийшов до волхва... вийнявши топір, розтяв його»51. Причина повстання настільки слримітивізована літописцем, що не викликає довіри: волхв говорив, що він усе знав і ганьбив віру християнську, а також намірявся перейти по річці Волхову. Не такий вже великий злочин вчинив цей волхв, щоб бути зарубаним самим князем. До того ж, цей уривок із літопису ще раз (може, навіть проти волі автора) наочно показує надзвичайну силу впливу волхвів на людей.

На бік християнського єпископа став лише князь і його дружина. Цей факт знову таки показовий, оскільки християнство в XI ст. ще залишалося вірою панівної верхівки суспільства.

Найбільші з подібних повстань були в Новгородській, Ростовській, Київській землях (1144). Великим повстанням у Києві було також повстання, підняте волхвами в 1068 р. Народне віче постановило вигнати з Києва князів, які зазнали поразки в битві з половцями, і посадити на престол князя Всеволода, що й було зроблено.52 Найчастіше причиною повстань були поразки князівської дружини, яка не могла захистити народ від ворожих нападів, або грабіжницька економічна політика, що іноді призводила до голоду найбільших верств населення. Тоді причину цього бачили в чужій вірі, яку прийняли й нав’язали народові князі.

Незважаючи на нещадні розправи з рідновір’ям, церковники все ж не забороняли приносити жертви у вигляді їжі, яку новонавернені християни тепер несли до церкви, та й князі не гребували музикою, веселощами на бенкетах, які церквою заборонялися. Часом конфлікти виникали між церковниками та народом і навіть князями, коли церковні пости збігалися з традиційними святами, що вимагали ритуальної м’ясної їжі. У XII ст. відбувалися запеклі сутички за право дотримання дідівських звичаїв. Князівсько-боярські кола нерідко ставали на бік народу і протестували проти надмірної суворості християнських єпископів.

Так було знято сани єпископів із Нестора і Леонтія, котрі забороняли вживати м’ясну їжу на Різдво і на Великдень. На захист прадідівських звичаїв виступив єпископ Федір, один із небагатьох українських церковників (більшість були греками). Він відзначався світлим розумом, красномовством та сильною волею. Федір переміг Ростовського єпископа Леонтія у дискусії, влаштованій Андрієм Боголюбським, і захистив рідновірські традиції, його доля була сумною: церковники не могли простити йому такого зухвальства і, звівши на нього наклеп, звинуватили у волхвуванні. Єпископ Федір був страчений, а його книги спалені на торгу перед народом.

Серед князівських родів були окремі особи, які підтримували волхвів або таємно поклонялися прадавнім богам. Так, Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв’язки з волхвами підтримував і син Ярослава Ігор. Повідомлення про боротьбу християнської церкви з традиційною вірою знаходимо ще й у XV – XVI ст. Ці записи свідчать, що в глушині, в лісових хащах, у горах ще існували стародавні капища, мольбища, священні дерева, скелі, ідоли. Тут молилися українці, які не принизили свої душі, не віддались в рабство до чужого бога.

Священною книгою християн, як відомо, є біблія. Проте не завжди ця книга існувала в такому вигляді, як ми її знаємо зараз. Створювалась вона протягом кількох століть різними людьми і складалася не завжди з одних і тих же текстів. Деякі зі складових частин біблії церковники вважали неканонічними і вилучали їх як шкідливі для народу (напр., книги Неемії і пророка Варуха, одкровення Іоанна Богослова тощо). До кінця XVI ст. єдиного канонічного тексту біблії не було. Ним стала вважатися лише біблія, видана в Острозі 1581 р. Іваном Федоровим.

Основна маса християн ніколи докладно не знала і не розуміла суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед церковних мудреців та духовних пастирів. То не зайвим буде зробити невеличкий екскурс в історію створення біблії та формування християнського віровчення як на його батьківщині, так і в інших країнах.

Першу в Україні спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко, видавши книжку «Сотворіння світу».53 Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: €...до «айглубших тайників науки має вільний доступ кождий чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє – пізнати правду, і в кого розум настільки вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її»54.

Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими в природу й музику шумерами. Коли кочові племена семітів завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє «святе» письмо. На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П’ятикнижжя, шо увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Езекіел, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворіння світу, світовий потоп. Ноїв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до іудейських інтересів. Він також скомпонував «Божі заповіді Мойсея», які запозичив із шумерських законів, шо були викарбувані на кам’яній стіні володаря Гаммурабі.

Другим творцем, продовжувачем справи Єзекіела, став Ездра, що походив з касти рабинів-садукеїв. Він збудував іудейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н. е. виголосив промову і зачитав свої ж писання, назвавши їх Мойсеевими. Ездра зумів переконати свою паству в тому, що це «святе письмо» знайдене ним в руїнах Єрусалимського храму царя Соломона. Отже, як пише Лев Силенко, «жидівські сини Езекіел та Ездра зуміли поставити свій народ у центрі сівту. А наші архиєреї співають про чудо-храм царя Соломона – синагогу»55.

Нині шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні за старозаповітнимк красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги «Поучения Аменхотепа» (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть самі євреї в «Світовій історії єврейського народу» визнають це: «Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії» (с. 347).

Книги Нового Заповіту складалися в перші століття нашої ери послідовниками вчення Ісуса Христа. Це були так звані Євангелія. Слово євангелія первісно означало «винагорода за благу вість». Пізніше стало означати саму «благу вість» про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса. А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван. На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні, і кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння сина Божого. Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три-чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.

У Римській імперії ще вважалося, що віра в Христа – рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274 – 337), який в тривалій боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував з рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про рухи противника. Тому в 313 р. Костянтин надав «Міланський едикт», який надавав християнам рівне право з представниками інших віросповідань і створив вигідні умови для розвитку християнства.

Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса Христа, скільки було громад: одні казали, що Ісус – бог, другі – напівбог, треті – син іудейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його богом, вважаючи лише пророком тощо. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об’єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеличкому селищі Нікеї, щоб устійнити головні християнські канони. Між святими отцями розпалилася суперечка, що дійшла до бійки. Єпископ Миколай виступив за впровадження культу Святої Трійці. його противником став архиерей Аріус, котрий твердив, що поняття Святої Трійці є «поганським», тобто язичницьким. Тоді Миколай жбурнув у Аріуса цеглину, розбивши голову, зірвав з нього ризи і вирвав з рук євангеліє. Імператор підтримав Миколая, визнавши, що проголошення Ісуса богом буде вигідне для нього самого, бо він стане вважатися намісником бога на землі. Іконописці почали зображати бога з обличчям імператора.

Після Нікейського собору всі євангелія, крім чотирьох, котрі й нині є в біблії, були заборонені й визнані апокрифами (недостовірними).56

Але теологічні суперечки, що не вщухали протягом кількох століть, час від часу вимагали перегляду основних положень віри. Відбувалися інші собори, які, зрештою, привели до остаточного поділу християнських церков на Східну й Західну. В 1054 р. папа Лев IХ та патріарх костянтннопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю). З цього часу починається самостійне існування двох церков: Східної (куди входять ортодоксальна або справославна» та греко-католицька) і Західної (римо-католицькоі).

Сучасні наукові відкриття проливають світло на невідомі раніше сторінки життя Ісуса. Нині вже перестали заперечувати його існування, оскільки визнано, що цілком можливо Ісус був історичною особою. В 40-х – 50-х роках XX ст. на узбережжі Мертвого моря в Ізраїлі проводилися археологічні розкопки. В Кумранській печері були знайдені давні рукописи, з яких дізналися про дати з життя царя Ірода, Ісуса, його брата та одного з апостолів. Цар Ірод помер у 4 р. до н. е., отже, Ісус не міг народитися після смерті царя, адже за біблією Ірод, шукаючи Ісуса, влаштував спобиття немовлят», котрим було близько двох років. Значить, Ісус народився раніше Різдва Христового? Дослідження деяких зарубіжних вчених переконливо доводять, що Ісус був врятований від смерті своїми учнями, котрі лід час сонячного затемнення зняли його з хреста. Він був одружений з Марією Магдалиною і мав сина Вараву. Проживши близько сімдесяти років, Ісус загинув лід час нападу римлян на фортецю Масада57. Для створення нової віри церковникам потрібні були легенди про воскресіння боголюдини, і вони їх створювали. Цікаво, що в євангеліях описи воскресіння Ісуса практично відсутні, тільки повідомляється, що він воскрес.

В Україні протягом останнього тисячоліття існувало кілька різновидів християнства: православ’я, греко-католицтво (уніатство), римо-католицтво та різні секти протестантів.

Українське Православ’я58 бере початок від перших хрещень Русі.

І хоча хрещень було кілька, а процес християнізації досить тривалий, початком християнського православ’я слід вважати час найперших хрещень, а не відраховувати від розколу 1054 р. Християнство, прийняте Руссю в Візантії, з самого початку набуло виразно окресленого ортодоксального характеру.

Довгий час, коли церковні пастирі були переважно іноземцями, церква була відірваною й ворожою до народу. За татаро-монгольської навали люд стихійно повертався до рідної віри, вважаючи це лихоліття карою за віровідступництво. В Литовській державі українська церква ще зберігала свій ортодоксальний напрямок.

Значного поширення в Україні набули монастирі. Традиція монастирського життя запозичена Україною з Візантії. Хоча перший монастир був організований на березі Нілу (в Фівадії) ще в 322 р. Монах Пахомій прийняв сто учнів, щоб навчити їх вірі Христовій. Слово монах походить від грецького nooos – один, єдиний. Монастирське законодавство вперше було складене Василієм Кесарійським. Його «Правила» були першою серйозною спробою дати закон монастирського співжиття. В Україні найбільшого поширення закон Василія набув у XVII ст., коли монастирі зміцніли, мали великі землеволодіння і потребували значної робочої сили, якою й були монахи (ченці). Будівництво монастирів стало вважатися богоугодною справою, тому представники знатних шляхетських родин вважали своїм обов’язком фундувати, будувати, всіляко підтримувати монастирі.

Проте, польсько-католицька експансія в Україні стала причиною руйнування багатьох православних церков та монастирів. Найзначніші магнатські роди визнали католицтво державною релігією, зрадивши православ’я.

Після приєднання України до Московії Українська церква ще 32 роки була окремою православною церквою, бо церковні пастирі (наприклад, митрополит Сильвест Косів) не визнавали дійсними угоди Переяславської Ради. Фактично Українська церква була автокефальною. тобто самоуправною. Церковники говорили: «Нам лучче смерть прийняти, нежели митрополиту із Москви». Москва підкупом домоглася висвячення митрополита Гедеона і визнання цього акту костянтинопольским патріархом Діонісієм, якого задобрили багатими дарами – «три сорока соболей й двести червонных» (Іван Огієнко). Отже, передача в 1686 р. Української церкви Московському патріарху була протизаконною, адже здійснили її без згоди України. Так Українська церква втратила свою автокефалію, почалася русифікація українського народу Московською церквою.

Українських єпископів вивезли до московських парафій, а московських настановили в Києві й по всій Україні. В 1677 р. патріарх Московський Іоаким наказав видерти з українських книжок сторінки, які були «несходны с книгами московскими», а надалі велів надсилати всі книжки в Москву для цензури. Богослубжа в церквах велася російською мовою. У тексти біблії вносилися політичні корективи. Наприклад, український вислів «щоб кожний муж був паном у домі своєму, і щоб це було повідано кожному його рідною мовою» переклали на російську: «Да будет страх им в жилищах их»..Священний синод дав наказ вилучити всі українські букварі й обміняти їх на московські. Так тривало близько двох з половиною століть.

Відновлення автокефалії Української православної церкви почалося лише в 1917 р. Митрополит Василь Липківський очолив рух за українізацію церкви, було створено понад 5 тисяч парафій УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви). Та й тут Москва не потерпіла самостійності – в 1938 р. всі українські єпископи були звинувачені в українському «буржуазному націоналізмі» і загинули по тюрмах та засланнях.

За Сталіна були знищені українські храми, а християни знову прилучилися до російського православ’я, яке за сталінською теорією «національних пріоритетів» мало право на існування.

Перші спроби запровадження в Україні католицтва відомі ще з кінця XIV ст. У Литві католицька церква виникла в 1387 р., відтоді почався планомірний наступ на церковні права українців та білорусів. Римський папа Кіпріан разом з Литовським князем Ягайлом хотів об’єднати католицьку й православну церкви, однак ця спроба не вдалася.

1439 р. папа Євгеній IV проголосив Флорентійську унію, а Київський митрополит Ісидор підписав цей акт возз’єднання руської православної церкви з католицькою. Ця унія викликала протести народу: Ісидора заарештували, зняли з посади митрополита і прогнали з України. В 1472 р. Флорентійська унія була ліквідована постановою православної церкви.

1596 р. проголошено Брестську унію, таємну угоду папи римського з верхівкою українського духовенства, проти чого був скликаний собор православних пастирів, який закликав православних боротися з унією. На Лівобережній Україні унія була ліквідована в 1654 р., а на Правобережжі лише в 1839-му. Однак на Західній Україні греко-католицькі (уніатські) парафії існували довго, аж поки їх ліквідував сталінський собор 1946 р. Ця віра для багатьох сімей стала вжезвичною, тому нині відбувається відновлення греко-католнцької церкви в Україні.

На заході України існують також і римо-католицькі парафії.

Протестанство також має в Україні свою історію. В XIV – XVI ст. майже всю Європу охопила хвиля реформаційних рухів. У чесько-гуситських війнах брало участь багато українців. Князь Федір Острозький послав своє військо на допомогу повстанцям, шо воювали проти реакційної католицької церкви. Реформаційні протестантські рухи були спрямовані не стільки проти католицтва взагалі, скільки проти феодального та церковного (монастирського) землеволодіння. Протестанти виступили також проти окремих церковних догматів. Наприклад, положення про Святу Трійцю: вони вважали, що Ісус був звичайною людиною, а не месією. Діву Марію не визнавали богородицею. На думку протестантів, іудейська віра походить від бога, а християнська – від людини. Вони не визнавали ікон, мощів, хрестів, церков, монастирів. Раннє протестанство виступило проти посередництва церкви між людиною і Богом. Вважається, шо людина може сама молитися Богові без попів і церковних церемоній. Протестанти відмовилися від верховенства папи римського, від пишноти церковного оздоблення та багатих риз священиків. Із усіх іаїнств визнають тільки хрещення (рідше – причастя). Біблію вважають авторитетом.

З самого початку існування протестанство розпалося на безліч різних сект: лютеранство (1517), кальвінізм (1530-ті роки), англіканство (1534 – державна релігія Англії), реформатські церкви різновид кальвінізму та ін.

Відгомін протестанства дійшов в Україну в проповідях так званої «єресі жидовствуючих». Назву пов’язують з ідеями вченого єврея Захарії Скари, що був лікарем Київського князя Михайла блельковича. Пого прихильниками була значна частина городян, купців і навіть представників нижчого й середнього духівництва. У проповідях «жидовствуючих» їх приваблювала пошана до простої людини, викриття церковних ієрархів та їхньої удаваної святості, раціоналізм тощо. Отже, протестантські рухи були спробою звільнитися від тих ортодоксальних церковних догм, що не відповідали ідеям епохи Ренесансу та Реформації.

У часи, коли церква тримала монополію на освіту, науку, книгодрукування, значну роль відіграли церковні братства, котрі фундували розвиток шкільництва серед різних верств населення. Хоча братства були православні, проте основні ідеї протидії засиллю церковників у світському житті вони запозичили з європейських антицерковних рухів.

Більшість протестантських общин та громад поширилися в Україні переважно в XIX ст. Це общини пізнього протестанства. їхнє віровчення має відмінності від основних християнських положень і обрядів. Наприклад, реформаторські общини діють в Закарпатській області, це переважно угорці за національністю. Один із головних догматів говорить про безумовне призначення одних людей до спасіння в раю, а інших – до погибелі в пеклі, яке визначене Богом. Але сама людина не знає, для чого саме її призначив Бог. Баптисти (від грец. τίξω – занурюю у воду, хрещу водою) з’явилися в Україні в другій половині XIX ст. Баптистською общиною керують виборні люди, а всі члени общини, вважаються рівними. Вони не визнають святих, мошів, ікон, розп’яття. Святкують тільки ті свята, що пов’язані з біографією Ісуса Христа, а також День Жнив, День Єдності, введені ними самими. Адвентисти (від лат. adventus – пришестя) вважають, що скоро слід чекати «другого пришестя» Ісуса та «страшного суду» над грішниками. Вони вірять в те, що до царства божого потраплять тільки адвентисти, тобто праведники. Общини адвентистів зосереджені переважно в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській областях. П’ятдесятники з’явилися в Україні у 20-х роках XX ст. Назва пов’язана зі Святою Трійцею, яка припадає на п’ятдесятий день після Великодня і найбільше святкується общиною. Свідки Єгови (єговісти) вважають, що після перемоги Христа над Сатаною вони разом з усіма воскреслими єговістами увійдуть до «тисячолітнього царства».

Така різноманітність догматичних поглядів у межах однієї християнської віри завжди була причиною багатьох міжконфесійних конфліктів, розпалювала нездорові пристрасті й ненависть серед парафіян та їхніх духовних пастирів. Іноді під час таких суперечок доходило до бійок, лайки, проклять та відбирання церков і церков-, ного майна.

Християнство не принесло ні реального облагородження звичаїв, ні підвищення моральності й духовних якостей людей. Розходження між Заповідями божими і реальними життям людей призводило до втрати духовних орієнтирів, які стали причиною великих військових і соціальних потрясінь, втрати державності й чужоземного рабства. Не кожен українець нині готовий визнати цю причину нашого занепаду.

Руські волхви тисячу років тому, вбравшись на Олеговій горі, застерігали киян, пророкуючи тяжкі наслідки цієї духовної зради. Та князі не хотіли слухати святих старців, насильно штовхаючи народ на цю зраду. Таке запаморочення на думку волхвів триватиме тисячу років. Ті довгі роки вже проминули – час повертатися до своїх праджерел, до природньої гармонії, до справжньої національної духовності вже на новому витку космічної спіралі.

Вперше термін двоєвір’я був ужитий в XI ст. Феодосіем Печерським для характеристики нового на той час явища – мирного поєднання обох вір (язичницької віри й християнства) у свідомості русичів. Літописець писав: «Називаючись християнами, а по-поганськи живучи» і пояснював далі: «Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, – а чи не по-поганському се є? Се ж по диявольському наущению одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, – це бісом задумане діло, – а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві»59.

Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (у перекладі з гр. – поєднання). Двовір’я як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з’явилося вже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкндаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала в традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими.

Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали в літургійних діях, у повсякденному житті, в священних жертвоприношеннях, в застосуванні ладану, кадила, в окропленні священною водою й покладанні священником рук на віруючого, у вшануванні певних дерев і тварин, джерел, природних явищ.

Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відзначають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В. Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: «Замість того, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності»60. Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двовірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, котра потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології.

Тим більше, шо традиційна руська віра, на думку багатьох вчених, не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки – загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно і тенденційно писали, що нібито руси були «дикими» і некультурними, і тільки «справжня» віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих облудних теорій, адже навіть з літописів бачимо, що традиційна руська віра була досить серйозним противником християнства.

Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою суспільства, носіями повитивних знань – стародавньою інтелігенцією. Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх із язичницькими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське православ’я має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір’я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної віри. Наприклад, культ ясел, що існував у Русі ще в І ст. («Велесова книга»), до християнства внесений тільки в ХІІІ ст. Культ дерева, який слов’яни мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до «тіла й крові» Ісуса Христа у вигляді хліба й вина.

В українському православному обряді залишилося рідновірське «жертвенне посвячення», яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов’язково з дріжджового тіста, хоча називаються нині ці короваї єврейським словом пасха, яке дослівно означає «перескочення». Походження його описується в біблії. Господь хотів повбивати «в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини» (крім євреїв) і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім’ї, він наказав євреям помазати свої житла кров’ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба «перескочити», тобто обминути. Звідси й походить назва свята Паска, яке господь наказати святкувати всім євреям.61

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися й традиції випікання святкових короваїв як ритуальної Великодньої їжі, що в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католнки перейняли рецепти пасхального тіста в євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної етнічної віри перед християнством яскраво виявилися в досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов’язані з ними обряди, господарські роботи. Біблійні приписи відносно святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції, та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від язичницького і католицького, тому потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх Богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара – покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок. Святий Иосиф – покровитель бідних, сиріт та дівчат на виданні; свята Катерина – оберігає дівочу чистоту; святий Валентин – допомагає закоханим; святий Мартин – покровитель п’яниць та обдурених чоловіків. Святий Власій. як і Велес, став покровителем худоби, а Ілля-пророк виконував функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався в Руській землі культ Параскеви-П’ятниці, занесений до нас в X – XI ст. її життєпис розповідає, що Пераскева народилася в сім’ї переконаних християн, які особливо шанували день страстей господніх – п’ятницю. Тому й назвали дочку П’ятницею, що по-греиьки звучало Параскева. Отже, в Україні Параскева-П’ятниця мала б виглядати як щось на зразок «масла масляного» або «хліба хлібного». Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, котрий жорстоко розправлявся з християнами. Параскева під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близька доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного з грецькою легендою. Вона – покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям – народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опівується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір’я, як у церковних обрядах, так і в церковному мистецтві. Це, передусім, включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво, в оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відзначається неканонічність Київського Софіївського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновірці в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовлах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про світове дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення в смисловому розділі простору храму на три сфери: верхню – божественну, середню – світ людей і нижню – потобічне царство. І хоча ікони тут християнські, розміщення їх цілком відповідає руським канонам давнього храмобудівництва. Орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків – знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками – хміль, який використовувався для приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще індоарійських глибин.

Зображення трилистників пов’язують з приготуванням священної соми (хаоми). Цікаво, що плетений орнамент, як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв’язок з технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: вузол «живота і смерті, «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (наузу – чаклунства), тому й Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною.

Хоча пізніше християни запозичили в рідновірців амулети-плетінки, тільки надали їм форму хреста.

Нині збувається пророцтво руських волхвів, і хоча усвідомлення буття завжди відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам’ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітнього духовного рабства, і оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти – ще дуже сильні пережитки чужовір’я у їхній свідомості. Релігія, що заборонилася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитись з біблією, яка тепер стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто має розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри – нині є нелегкою справою. Зараз важко відновити знищену культуру. Та й не може бути в історії такої реставрації чи ретроспективного повернення у минуле. Проте безперечно одне – нині всі народи повертаються до природнього існування на Землі. Збагнувши, якими можуть бути наслідки безаастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів, ще малочисельні, мають два напрямки. Послідовники вчення Лева Силенка вважають, що є один істинний бог українців – Дажбог. Учні професора Володимира Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів. Дослідження й збереження найдавніших обрядів, звичаїв, ритуалів, пісень, танців, міфології, народної мудрості обома рідновірськими напрямками має величезне значення для української культури. Крім того, Українська автокефальна православна церква не тільки не забороняє, але й впроваджує в свою обрядовість елементи рідновір’я: колядки, щедрівки, веснянки, Великодні поминальні ритуали, Купальські вогнища та ін. Чи зможе вона в майбутньому позбутися чужих єврейських молитов і символів, і повернутися до органічної традиційної віри?

Поняття Бога в кожного народу своє. Хоча незаперечною є істина, що Бог для всіх – один. Для вас – це сус Христос, для вашого сусіди – Дажбог, для когось іншого – Будда чи Магомет або щось на зразок Природи чи Абсолютного розуму. І це цілком природно, Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини. Тому спід бути терпимими до віросповіддання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокультурі народу має величезне значення для його ментальності, духовної зрілості і навіть історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося в народі. Фактичне двовір’я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти.

КОЛО СВАРОЖЕ

(Український язичницький календар)

І ті свята –

Перше Коляді».

1 друге – Ярь,

І Красна Гора.

І Овсяна

Велика і Мала...

А Богів купільте

І Даждя шануйте.

Влес Книга

Людина має жити синхронно з вібраціями космосу, як ритмічний організм. Свята чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність, невпорядкованість життя руйнує тіло і душу. Всі свята Кола Сварога покликані гармонізувати тілесну і духовну сутність людини з божественними космічними ритмами природи, Бога. Святкові обряди, узгоджені з річними фазами небесних світил, розвивають і зміцнюють добрі, корисні природні сили і нейтралізують шкідливі ворожі енергії. Тому в старі часи кожен обряд здійснювався тільки у певний, строго визначений старійшинами, волхвами, жерцями, час Кола Сварога (Зодіаку, річного календаря).

Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича, Колодій, Великдень, Зільник (Трійця, Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Свято Врожаю (осіннє рівнодення), Калиту. Між цими Великими святами були менші, але важливі свята: Місяця, Дани, Громниці, Пташине свято, Велеса, Вербиці, Ярила, Радуниці, Рахманського Великодня, Лади, Симаргла, Перуна, Весілля Свічки (Комина), Рожаниць, Мокоші, Свято Плуга, Свято Рода та інші.

Праукраїнський календар відповідав фазам небесних світил: Місяця і Сонця. Кожен місяць цього календаря має чотири тижні (фази Місяця), тобто 28 – 29 днів. Це є причиною періодичної появи тринадцятимісячних років, які чергуються з дванадцятимісячними роками. Тому рідновірські свята щороку можуть змінювати дату.

Вважаючи юліанський календар як такий, що не відповідає астрономічному стану Космосу, всі, зафіксовані в XIX ст. дати свят слід перенести на григоріанський стиль, без змін, але врахувати астрономічні особливості (Молодика, Повні, Сонцестояння і Рівнодення). Таким чином можливо встановити’дату народновірського свята.

Пропонована реконструкція язичницького календаря відповідає Сварожому Колу 1994 року, тобто від 1 березня 1994 р.

до 28 лютого 1995 р.

ПРАСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ІМЕНОСЛОВ

Ім’я людини – це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи. Появу імен прийнято відносити до часів, коли почала складатися мова неандерталців. Кожен народ протягом тисячоліть виробив свої власні імена, в яких відобразилася його духовна культура, характер і світогляд. Свій іменослов мали й українці.

Проте, з прийняттям християнства в Україні, як і в інших слов’янських країнах, почали впроваджувати грецькі, римські та єврейські імена. Найбільше цьому сприяли попи, які при хрещенні намагалися дати дитині якомога незрозуміліше чужомовне ім’я, яке було важко вимовити й запам’ятати. Тому українці намагалися надати таким іменам власного фонетичного і морфологічного вигляду, наприклад: Прокофій – Прокіп, Ігнатій – Гнат, Василій – Василь. Василько, Даниїл – Данило, Юрій – Юрко, Павел – Павло, Дмитрій – Дмитро та подібні.

Поступово християнські імена витіснили прадавні українські: Добриня, Будило, Божко, Радомир, Дана, Купава, Світогора та ін. Ще кілька століть після християнізації рідновірські імена були в активному вжитку поруч із християнськими.

Книжник XVI ст. так описує вибір імені для дитини: «Первых родов и времен челевеци... до некоего времени даяху детем своим имена, якоже отец или мати отрочати изволит: или от взора и естества детища, или от времене, или от вещи, или от притчи... Такожде и словяне прежде крещения их даяху имена детям сице: Богдан, Важен, Первой, Второй, Любим и ина таковы»62

Чимало прадавніх українських імен, які попи називали «неканонічними», донесли до нас берестяні грамоти: Вишена, Щедра, Ждан, Вешняк, Мовчун та ін. З XIV ст. почалося поступове переслідування язичницьких імен, але народ не перестав називати своїх дітей рідними іменами. Тому майже кожен українець мав два імені: одне рідне, котре за традицією давали батьки, друге – церковне, яке давав піп при хрещенні. Про це знаходимо багато свідчень в документах: «князь Михайло, зовомий Святололк», «ім’я йому крестное Яков, а мирское – Творимир» тощо.

З часом християнське ім’я стало головним, а народне збереглося в якості прізвища: Трнгуб, Хмара, Гопко, Богород та подібні.

В цьому словничку подані праслав’янські імена, зафіксовані в писемних джерелах XI – XVI ст. Це переважно українські, чеські, болгарські, сербські, хорватські, польські імена. В давні часи, коли слов’яни мали тісні племінні зв’язки, їхні імена були спільними для всього слов’янського світу (відрізнялися хіба що фонетично). На жаль, жіночих імен в літописах і грамотах збереглося менше, ніж чоловічих.

Маємо надію, що з відродженням нації повернеться традиція називати своїх дітей рідннмн українськими іменами, якими називали батьки (а не попи) тисячу й більше років тому.

Власне ім’я – то не порожній звук: в ньому пам’ять поколінь, неоціненна і непереможна спадщина минулого, яку ми маємо передати своїм нащадкам.

«Православ’я» –

Громада Українських Язичників

створена в Києві 1993 р.

МЕТА І ЗАВДАННЯ ГРОМАДИ

УКРАЇНСЬКИХ ЯЗИЧНИКІВ

1. Використовуючи ретроспективний метод, на базі документального матеріалу здійснювати реконструкцію язичницької віри та її обрядів, що збереглися фрагментарно.

2. Оскільки міфологічні уявлення українців, виробляючись в народному середовищі, як правило, шліфувалися в колі жерців, волхвів, релігійних мислителів старого часу. Українські Язичники створюють ГРУПУ СПОДВИЖНИКІВ, яка науково опрацьовує і відновлює старі рідновірські обряди, використовуючи переважно АВТЕНТИЧНІ молитви, співи, замовляння, обереги, магічні ритуальні дії, спрямовані до повернення добробуту Української держави і її народу, підняття ДУХУ НАЦІЇ.

3. Взявши до уваги еволюцію українського язичництва, його періодичне оновлення (навіть протягом останнього тисячоліття), Українські Язичники прагнуть підняти на новий ТЕОЛОГІЧНИЙ рівень прадідівську віру.

Українські Язичники мають своє СВЯТЕ ПИСЬМО (віровчення) – ВОЛХОВНИК.

Адреса: Київ-65, вул. Героїв Севастополя, № 22,

РЦБ, Громада «Православ’я»

Книга вилана за підтримки Об’єднання Рідновірів України

02222 Київ-222 просп. Маяковського-45, а/с-89

тел: 8-094-924-74-75; 8(044) 360-04-75; 8-066-62-666-25.

Увага!

При Об’єднанні Рідновірів діє відділ

«Книга потою», де за попередньою оплатою

можна придбати язичницьку, історичну та патріотичну літературу.

Довідки за телефонами:

8-094-924-74-75;

8-066-62-666-25,

8(044) 360-04-75.

Email: devi@voliacable.com

1 Біблія. Євангеліє від Матвія: 5.43.

2 Нечуй-Левицькнй І. Світогляд українського народу. –

Київ: Оберіг. 1992, с. 6.

3 Монотеїстичні міри визнають одного бога, однак християнство не можна повною мірою визнати монотеїстичною релігією, бо в ньому с боготець, бог син. бог-дух, мати божа та ціла плеяда святих, яким поклоняються, як і богам.

4 Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. – К.: Наук. думка, 1965, с. 17.

5 Календарно-обрядова поезія. – К.: 1987, с. 26

6 Нова радість стала. Колядки та щедрівки. – К: Веселка, 1991, с. 6. (Пісня помилково вмішена серед щедрівок, за всіма ознаками вона « весільною: «князем раз на віку» буває молодий на своєму весіллі).

7 В. Шаян у книзі «Віра предків наших» писав: «Хоре е бистрокомонний і наш герой мусив мати чудові швидкі комоні, шоб перебігти дорогу Хорсові. Хоре біжить зі Сходу на Захід, а наш герой біжить із Півночі на Південь. Картина зовсім ясна...» (Т. 1, е. 174).

8 Літопис Руський . – К., 1989. – С. 30.

9 Ткач М. Четвертий вимір, або коли цвіте папороть? // Знання та праця. — 1990, № 7.

10 Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К.: 1992. с. 33

11 Названа праця, с. 138.

12 «Світогляд українського народу». – К.. 1992. – с. 7.

13 Див.: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К. 1992.

14 Сумцов Н. Писанки.— Харьков, 1892.

15 Шаян В. Віра предків наших. — Гамільтон — Канада, 1987. — с. 31.

16 Этнические проблемы историк Центральной Азии в древности. -М., 1981.

17 Всесвіт, — 1988, — М 10.

18 Драгоманов М. Вибране. — К.. 1991. —с. 470.

19 Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — Вінніпег, 1965. — с. 17.

20 Етимологічний словник української мови. — Т: II: — с: 173

21 Рыбаков Б. Язычество Древней Руси. —М., 1988. —с. 438.

22 Шаян В. Віра предків наших. — Гамільтом — Канада. 1987 — с. 41.

23 Шульман Л. «Велесова книга — пам’ятка історії чи містифікація? // Слово і час. - 1991. — № 9. - с. 62-66.

24 ЕСУМ. Т. 3.- С 139

25 Див. Біблія: Книга суддів, гл. 11, 35–40; Книга Мойсея, гл. 22, 2–10; 2 Книга Царів, гл. 3, 26–27 та ін.

26 Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. — К., 1990. — с. 297—300.

27 Там же.—с. 342.

28 Средневсхий И., Материалы для словаря древнерусского языка. -СПБ. 1903

29 ЕСУМ, Т. 3, с. 71.

30 Візир М. Яоославова бібліотека//Соціалістична культура. – 1990 N*2,3.

31 Шаян В. Віра предків наших.— Гамільтон — Канада, 1987.— с. 391.

32 Брайчевский М. Утверждение христианства на Руси. — К, 1989

33 Літопис Руський. – с. 30.

34 Брайчевський М. Утверждение христианства... – с. 108 – 109

35 Літопис Руський. – С. 29.

36 Літопис Руський. – С. 37

37 Там же

38 Татищев В. История Российская.—М., Л,—1962 —Т. І.— с. 110-111

39 Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. І. – с. 107

40 Літопис Руський. — с. 94.

41 Брайчевський М. Утверждение... — с. 124.

42 Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець — К, 1971. — с. 137—138.

43 Толстов С. По следам древнеХорсзмиАскоА цивилизация. – М, Л. 1948.-е. 258.

44 Чертков А. Описание войны великого кн. Святослава. -М., 1843. – с. 8 – ІЗ

45 Літопис Руський. – С. 66

46 Там же

47 Татищев В. История Российская. — Т. І. — М. — Л., 1962. — с. 112-113

48 Там же

49 Песни, собранные П. Рыбниковым: В 3-х т. — М. 1909—1910. — Т. І; — М 26

50 Літопис Руський. — с. 85

51 Літопис Руський, ст. 111

52 Там же. с. 104 – 105

53 Франко І. Сотворіння світу. – Вінніпег. Май, 1918 (перевидання Славина Яворського. 1984)

54 Там же – с. 48

55 Мага Віра. — с. 180.

56 Первісне значення слова - сокровенний, таємний (з грец. απόχρυψος)

57 Див.: Донини А. У истоков христианства — М., 1979.

58 Східна церква вживає язичницьке слово православ’я замість прийнятого у світі — ортодоксія. Православ’я означає: прав — всесвітній божественний закон, що править світом, та славлення — назва язичницької богослужби. Можливо саме так називалася стара українська віра.

59 Літопис Руський. – с. 105.

60 Соловьев В. Собр соч. — Т. 7. — с. 288

61 Біблія. Книга Вихід. 12. 1 – 14.

62 Никонов В. А. Имя и общество.— М., 1979.—С. 47.

2009 р. - 7517 р.

25 лютого

Новоліття (Молодик о 3:35)

15 березня

Вербиця

19 березня

Чистий четвер

22 березня

Великдень Дажбожий

25 березня

Благовіщення

29 березня

Радуниця

15 квітня

Свято Прави

22 квітня

Лада

23 квітня

Ярило

1-2 травня

Майя, Жива

4-10 травня

Русалії

15 червня

Світовид Літній

21-22 червня

Купайло (Сонцестояння о 8:45)

20 липня

Свято Перуна

27 липня

Чур, Паликопа

1 серпня

Медовий Спас

6 серпня

Яблучний Спас

16 серпня

Хлібний Спас

1 вересня

Симаргл (Свято вогню)

7-8 вересня

Рожаниці

14 вересня

Свято Вирію

23 вересня

Світовид Осінній (Рівнодення о 00:18)

1 жовтня

Мати Слава

10 жовтня

Дідова субота

16 жовтня

Мокоша, Баби

1 листопада

Свято Сварога

24 листопада

Доля Дівоча

30 листопада

Калита - Доля парубоча

6 грудня

Велес, Мороз

21 грудня

Різдво Божича Коляди (сонцестояння о 19:46)

22 грудня

Свято Рода

З січня

Дана

25 січня

Свято Домовика

2 лютого

Стрітення, Громниця

8-14 лютого

Велесовий тиждень

22-28 лютого

Колодій, Масляна

16 березня

Новоліття

БОГИ ПОКРОВИТЕЛІ ДНІВ ТИЖНЯ

Неділя

Сварог і Дажбог

Понеділок

Числобог і Хорс

Вівторок

Арес, Симаргл

Середа

Велес, Дана

Четвер

Перун, Стрибог

П’ятниця

Мокоша, Доля

Субота

Стрибог, Числобог

ЧОЛОВІЧІ ІМЕНА

Б

Байко

Батюта

Безсои

Береза

Бик

Біловолод

Білотур

Біляк

Білян

Богдан

Боголіп

Богуслав

Богу мил

Богумир

Бож

Божая

Богород

Божидар

Божимир

Божко

Божок

Божушко

Болеслав

Борай

Борейко

Боривой

Боримир

Борислав

Борута

Боян

Бразд

Братан

Бративой

Братимир

Братина

Братинко

Братко

Братомил

Братослав

Братуш

Братша

Брячислав

Бувал

Будай

Буданко

Будивой

Будивид

Будило

Будимир

Будко

Будько

Будимир

Буйно

Бучно

Буян

Буяв

В

Величко

Вилко

Вяшата

Вишезор

Вишеслаа

Вишняк

Вірослав

Вітер

Вітомир

Вовк

Вогнедар

Войніг

Волелюб

Володар

Воля

Волос

Вороніг

Воронко

Вратислав

Всеволод

Всеслав

Вячеслав

Воротислав

Г

Гала и

Галата

Галаш

Галко

Гал юта

Гатило

Глід

Гліб (Уліб)

Гляд

Глядій

Глядко

Глядота

Гліваш

Горогляд

Гожий (Гожій)

Голуб

Голубко

Горимисл

Горислав

Горун

Гостило

Гостомисл

Гостята

Градислав

Градимир

Гранислав

Гремислав

Грімко

Громашко

Громика

Громко

Гукало

Гуляйвітер

Грунь

Д

Далебор

Далемир

Далсмнл

Далсш

Далко

Дан

Держикрай

Держислав

Дідилець

Дивозор

Добрих

Добрило

Добриня

Добриша

Добриян

Добробой

Доброгост

Добромисл

Доброслав

Добрун

Довгань

Догодько

Доля

Домажир

ДомаЛ

Домах

Доморад

Домеиь

Домко

Домослав

Дорогобуг

Дорогомисл

Дорогосил

Драгомил

Дубець

Дубно

Дубина

Ж

Ждан

Желислав

Живко

Живорід

Жила

Жилко

Жирно

Жиромир

Жирослав

Жирота

Житко

Журило

3

Заєць

Здоровега

Земовит

Земомисл

Злотодай

Зоремир

Зорсслав

Зоряй

І

Івор

Істр

К

Кий

Коснята

Коснятии

Коснячко

Котько

Котян

Коцел

Коць

Красуй

Кривослав

Крилач

Крикун

Кріпчун

Кудлай

Куйбіда

Кульмій

Куноп

Курило

Кучко

Кучма

Куць

Киян

Л

Ладо

Ладолюб

Ладомир

Ладоган

Левко

Лесько

Лихстат

Лихота

Ліско

Люб

Любас

Любик

Любислав

Любко

Любозар

Любомил

Любовнр

Любомисл

Любодар

Любош

Людобож

Людко

Людомнл

Людомир

Людослав

Лют

Лютко

Лютобор

Лютомисл

М

Мал

Малик

Малко

Масюк

Медомир

Межамир

Мечислав

Міняйло

Місяць

Міхно

Милан

Милій

Милослав

Миролюб

Мироніг

Мирослав

Миробог

Мовчан

Молибог

Мстислав

Н

Нагнибіда

Найден

Недан

Немир

Нігослав

Новак

О

Одинець

Олешко

Олехно

Орел

Орій

Орімир

Осмомисл

Остромир

П

Паско

Первач

Первушко

Псршик

Перемил

Перемисл

Преслав

Пиріг

Позвізд

Полішко

Полян

Потіха

Прастен

Пребор

Претич

Порей

Продай

Пугач

Путило

Путко

Путша

Путята

Р

Рагуйло

Рад

Радко

Радечхо

Раднвой

Радило

Радим

Радимнр

Радислав

Радован

Радогост

Радогощ

Радота

Радомир

Радуша

Ратибор

Ратислав

Ратомир

Ратша

Родак

Рогволод

Родин

Родан

Родко

Розум

Рожден

Ростислав

Ростичар

Ростун

Рудих

Рудько

Рулав

Руслан

Рудько

С

Cap

Свара

Сварг

Світокол

Світозар

Святополк

Святослав

Семак

Семашко

Семибор

Семидраг

Семирад

Сердитко

Сидан

Сила

Силан

Синьоок

Скалозуб

Скол

Скомоид

Слава

Сіавар

Славута

Слав’ята

Сювиша

Смішко

Собаико

Собина

Собібор

Собімисл

Собімир

Собко

Соловей

Сологуб

Ставко

Станимир

Стародум

Станислав

Стожар

Стойко

Стоймир

Стойслав

Стоя и

Судаш

Судивой

Судило

Судимир

Судислав

Судко

Сумко

Сумир

Т

Твердята

Твердислав

Творилад

Творимир

Тригост

Тихон

Тишко

Толигнів

Толислав

Толмак

Третяк

Троян

Триріг

Турбог

Тукало

Тур

Турбрід

Туряк

Турач

Тяга

У

Улеб

Улич

X

Хвалибог

Хвалимир

Хилич

Ходик

Ходина

Ходота

Хорошко

Хорив

Хорошун

Хотенко

Хотко

Хотомир

Хотибор

Хотяк

Худан

Худаш

Хурс

Ц

Царко

Ч

Чалак

Чалко

Чаловда

Чеслав

Чорновіл

Чорнотур

Чурило

Ш

Шостак

Щ

Щаснич

Щек

Я

Явір

Яволод

Якун

Яр

Ярило

Яромир

Ярополк

Ярослав

Ярош

Ярчик

Ярун

ЖІНОЧІ ІМЕНА

Б

Білянка

Благиня

Богдана

Боголіпа

Богуслава

Богушка

Божена

Божедана

Божемила

Богумила

Болеслава

Борислава

Бронислава

Братомяла

Брячисдава

Будана

В

Веселима

Верхуслава

Вишеслава

Вишня

Вяшена

Віра

Вірослава

Віста

Влада

Владислава

Власта

Володимира

Вогнедара

Воля

Волелюба

Всеслава

Вячеслава

Г

Гаїна

Галаня

Горигляда

Горислава

Градислава

Гранислава

Гремислава

Д

Дана

Дзвінка

Дзвенимира

Дзвенислава

Доброніга

Доброслава

Добромира

Добролюба

Доля

Домаха

Доманя

Доморада

Ж

Ждана

Жиромира

З

Забава

Збислава

Звенислава

Зірка

Злата

Зореслава

Зорана

К

Калина

Квітка

Красуня

Купава

Купала

Л

Лада

Ладомила

Ладомира

Ладога

Леля

Леся

Лілея

Либідь

Любава

Любаня

Любислава

Люборада

Любомира

Любомила

Людослава

Людмила

Льоля

М

Маїна

Майя

Малуня

Малуша

Мальва

Миланя

Медорада

Милослава

Мечислава

Мирна

Миробога

Мирослава

Млада

Мстислава

Н

Найда

Найдена

Немира

О

Оримира

Орислава

П

Пава

Палажка

Пелага

Полева

Поляна

Передела ва

Перяслава

Р

Рада

Радомира

Радослава

Рогнедь

Рогніда

Роксана

Роксолана

Ростислава

Ростичара

Ростуня

Русана

Руслана

Русудана

С

Світана

Світлана

Світогора

Світозара

Северина

Скрева

Слава

Славолюба

Славомила

Судомира

Судислава

Станіслава

Т

Творимира

Толигніва

Трояна

X

Хвалина

Хвалибога

Хорошка

Хорошуня

Хотяна

Хотька

Ц

Цвітана

Ч

Чайка

Чаруня

Чеслава

Щ

Щедра

Я

Ява

Ярина

Ярослава

Яромира