Неприглядна картина відкривалася і при в'їзді до Севастополя. Один з очевидців змалював її так: "Сердце обливается кровью при въезде в город, который еще не так давно был и которого уже нет, хотя еще весь он как бы стоит пред вами. Это впечатление Помпеи, вырытой из-под пепла Везувия!" (Н. М. Впечатления Украйны и Севастополя. - СПб., 1859 - С. 39).
Особливо вражали подорожніх самотні мачти затоплених кораблів у бухті Севастополя, що означали загибель флоту. А крім того, "с обеих сторон сего залива неотпетые могилы, и сам он как бездонная могила, хотя и много славы ярким заревом осияло это страшное тризнище, где все, что только люди могли изобрести адского для взаимного истребления, было ими изобретено, и от стольких здесь столпившихся ужасов осталась только одна ужасная память того, что свершилось!
Доколе еще зияет кровавая пасть Севастополя с своею разбитою челюстью, нет мира русскому сердцу, хотя бы наслаждалось оно всеми красотами южного берега" (там само. - С. 32 - 33).
І тільки через сорок років російське серце могло вже завмирати від щастя, бачачи відроджений Севастополь, який тоді уже виглядав "очень миловидно. Здешние постройки не похожи на российские безобразные крашенные коробки. Развалин почти нет...
Как сильно разросся Приморский бульвар и как красиво он выглядывает весной, весь осыпанный цветами! Глаз приятно отдыхает на искусно разбитых клумбах и бакетах" (Кривенко В. На окраинах. - С. 14).
Уточнення очевидця про неросійський характер забудови Севастополя є промовистим, бо й справді не росіяни відігравали основну роль у відродженні всього півострова після Кримської війни. У зв'язку з тим, що в цей час прокотилася чергова хвиля татарської еміграції до Туреччини, ще більше приходило в запустіння місцеве сільськогосподарське виробництво, підтримати його попередній рівень могли тільки справжні хлібороби. А такими, природно, були саме українці. І якщо наприкінці XVIII - на початку XIX століття українське переселення до Криму відбувалося більш стихійно, ніж організовано, без усякої допомоги російських властей, а точніше із певним спротивом, то тепер, після чергового відпливу з півострова татар, стало остаточно зрозумілим, що саме українці можуть їх замінити, оскільки й раніше вони відігравали головну роль у розвитку місцевого хліборобства, бо перші, як правило, займалися садівництвом, скотарством і торгівлею.
Після Кримської війни в 1860 - 1863 роках переселилося до Туреччини з Криму, за офіційними даними, 192 360 осіб обох статей, тобто одна третина всього населення. Але чималий відсоток виселених не потрапив до офіційних списків. Сюди не входять також ті татари, які зникли з Криму під час севастопольської кампанії і зникали потроху ще раніше, то під приводом богомілля в Мекку, то без будь-яких приводів.
За офіційними даними, 1863 року повністю спорожніли 784 татарських села та аули у Таврійській губернії; лише в Перекопському повіті вилюдніло 278 аулів.
Якщо додати ці 784 спустошені села до 1 000 сіл, спалених графом Мініхом, та ще невідомо скільки спалених князем Італійським і князем Долгоруковим, та не відомо скільки сіл, що спорожніли у 1788 і 1812 роках, коли вийшло багато тисяч татар, то питання про сприяння європейської цивілізації мусульманському варварству щонайменше може залишатися питанням. Три четвертих племені були принесені в жертву для цивілізування однієї четвертої, отже, цією дорогою ціною, звичайно, досягли повного і справді дорогого результату, - подумає читач. Про це неважко навести дані. Які серйозні блага могла внести в життя мусульманського народу християнська цивілізація? Високу християнську мораль, яка перероджує неправду людських взаємин, широку європейську освіченість і багато зручностей з правильно організованою економічною діяльністю, словом, європейсько-християнська цивілізація має розвивати моральну свідомість, силу думки й матеріальний добробут суспільства. Чи стали кримські татари християнами? На думку цього автора, не було жодного хрещеного кримського татарина з 1783 до 1869 року. Якщо й був, то, напевно, якийсь покидьок татарського суспільства, який зник, не привернувши до себе ніякої уваги. Але, можливо, татарин, залишаючись у своїй вірі, злагіднів під впливом вчення Христа, примирливо дивився на нього і таким чином підготувався вступити в наступну фазу свого зближення з християнством. На це можна відповісти, що в гірській частині Криму будувалися навіть православні церкви за рахунок татарських зборів, наприклад, церква в Алушті. Проте самі татари про подібні прославляння релігії не знали ні сном ні духом; їхня відчуженість від християнського вчення була абсолютно непорушною. Ніхто їх, здається, і не силкувався ознайомити з ним, і мало віриться, щоб знайшлося в Криму 10 священиків, які б розмовляли по-татарськи. Правда, тоді в губернському місті була офіційна особа з титулом місіонера і, без сумніву, із штатним складом, але де сфера його діяльності і де її результат - про це не відомо ні місіонеру, ні православним, ні татарам. Відомо лише, що татари, навіть у тих місцевостях, де усвідомлювали необхідність навчатися по-російськи, не посилали дітей своїх до російських шкіл, бо в школах навчалися православні священики.
Характерно, що в селищах Дуванкої, Каралезі, Даїрі, Сарабузах кілька татарських хлопчиків охоче відвідували російську школу, але в тих саме школах не було священика, бо не було церков. Коли 1863 року подейкували про відокремлення Таврійської губернії в особливу таврійську єпархію, татари стали втікати до Туреччини і таким чином "приїзд великого попа", як висловлювалися татари, був однією з найважливіших причин останнього їхнього виселення.
І саме українці могли замінити відплив татарського населення. Ті українці, яких місцеві чиновники записували, як правило, "русскими".
1874 року на харківському з'їзді сільських господарів постало гостро питання про регулювання притоку селян на час жнив у південноукраїнські губернії, щоб забезпечити своєчасний збір урожаю. Однак до спільної думки так і не дійшли, оскільки всі бачили, що за допомогою сезонних робітників не можна вирішити весь комплекс проблем, пов'язаних з повним хліборобським освоєнням південних степів. Одна з пропозицій передбачала, що тільки переселення насамперед україн- ських селян зможе вирішити всі питання: "1) Прежде всего правительственным актом надлежало бы указать те места, из которых дозволяется переселение земледельцев-крестьян в Новороссийский край, а такими местами могли бы быть бесспорно признаны, в 1-х, многие из густонаселенных уездов юго-западного края, во 2-х, вся Малороссия и наконец, в 3-х, мало и плохоземельные местности центральной России" (Многогрешный А. Значение Южной полосы России. - С. 61).
Для розвитку чорноморського купецького мореплавання 1834 року в Олешках і Нікополі з числа жителів, котрі добровільно забажали виконувати матроські обов'язки, заснувалося вільне матроське товариство. Його члени звільнилися від податків, військового постою й рекрутської повинності, а вступити до нього можна було при рекрутських наборах. Перед цим бажаючі мали відслужити 5 років на Чорноморському флоті. А туди потрапляли щороку по одному від двадцяти юнаків у віці 15 - 20 років.
На цих умовах у 1839 році було дозволено засновувати вільні матроські товариства в державних поселеннях, що прилягали до Дніпра й Азовського моря (Семенов А. Изучение исторических сведений о Российской внешней торговле и промышленности с половины ХVII-го столетия по 1858 год. - Спб., 1859 - Ч. II. - С. 278 - 279).
Крім того, 1834 року в Херсоні відкрилося училище торговельного мореплавання, в якому 24 вихованці були на казенному утриманні, а 14 - за власний кошт (там само. - Арк. 281).
Переселення української людності до Криму в другій половині XIX ст. зміцнило тут її позиції. За переписом 1897 року українців налічувало понад 63 тисячі. Однак серйозний аналіз результатів того перепису дає вагомі підстави засумніватися в достовірності даних щодо українського населення у Криму. Так, у Сімферополі зафіксовано 3 399 осіб нашого етносу (Первая Всеобщая перепись населення Российской империи 1897 г. Таврическая губерния. - СПб., 1904. - С. 94). Водночас у цій книзі повідомляється, що вихідців з таких українських губерній, як Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернігівська налічувало в Сімферополі 6 314 (там само. - С. 44). Не можна не брати до уваги й те, що значна кількість українців оселилася в цьому місті, перебравшись до нього з Бессарабської, Воронезької, Гродненської, Курської губерній та Області Війська Донського - вихідців з цих регіонів записано 1 936 (там само. - С. 44). Звичайно, залишалися в Сімферополі й ті українці, котрі тут народилися, і вже вважалися місцевими.
Подібну картину можна спостерігати і в Севастополі. Українців тут було зафіксовано лише 7 322 особи, в той же час, коли уже постійних жителів, народжених за межами Таврії у восьми українських губерніях, значилося 13 182 (там само. - С. 47, 94). А чимало українців безумовно було серед 3 041 мешканця, хто народився на Донщині, Воронежчині, Курщині, в Бессарабії (там само. - С. 47).
Скажімо, з останньої тут значилося 198 уродженців. І прийняти їх за молдован, як могло б здатися, аж ніяк не можна, оскільки представників цієї нації в Севастополі зафіксовано лише 35 (там само. - С. 95).
Але особливо промовистим є факт викривлення даних щодо українського населення в Балаклаві. В той час, як перепис вказував лише на 17 українців, вихідців лише з чисто українських губерній налічувало 76 (там само. - С. 47, 94).
До речі, факт ігнорування українців під час переписів на півострові визнавала кримська більшовицька влада в 20-х роках. Так, вказуючи на цю помилку в "Списке населенных мест Российской империи. Таврическая губерния 1865 года" і в "Памятной книге Таврической губернии на 1889 год", зокрема, підкреслювалося, що цим виражалася "повною мірою політика великодержавного шовінізму колишньої царської Росії, яка намагалася стерти національні грані українського народу, а тому в даний час (у 20-ті роки XX ст. - В. С.) важко прослідкувати, коли і як колонізовувався півострів за рахунок українців. Ця трудність ускладнюється ще й тим, що Крим межував як сухопутним, так і морським кордоном з Україною, і частина території колишнього Новоросійського краю нині увійшла до складу Української РСР, а частина - до Кримської АРСР. Це означає, що переселення українців до Криму в деяких моментах залишається непоміченим" (Державний архів Автономної Республіки Крим: ФОНД. Р - 137. - Опис. 6. - Справа. 42. - Арк. 1).
Справді, підкреслена кримськими більшовиками обставина при уважному розгляді може дати роз'яснення щодо кількості українців, які переселялися на півострів з материкових повітів - Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського Таврійської губернії і яких, особливо в містах, записували, як правило, великоросами. У Перекопському повіті, наприклад, у 1897 році вихідців з інших повітів Таврії було 13 277 осіб, у Сімферопольському - 20 317 (Первая перепись... - С. 40).
Напередодні Першої світової війни українці щільно заселяли не лише північну, степову частину півострова, а й укорінилися цілими селами в околицях Сімферополя і навіть у передгір'ї. До речі, саме ці приміські українські поселення забезпечували промислові центри Криму продуктами, а також із них відбувався поступовий притік робочої сили. Особливо це відчувалося в торговельному й військовому флоті. Детальний аналіз цих процесів дав підставу видатному географу Степану Рудницькому зробити ось такий висновок перед Першою світовою війною: "Основна маса етнографічної мозаїки Криму нині без ніякого сумніву українська. На 1914 рік оцінюю скількість українців на 65 відсотків, великоросів не звиш 12 відсотків" (Рудницький С. Основи землезнавства України. - С. 215, 235).
ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСТВА ПІВОСТРОВА в 1917 р.
Потужний заряд української духовності, що йшов після лютого 1917 року з тодішньої російської столиці, ініціював процеси національного відродження по всіх куточках імперії, в тому числі й на Чорноморському флоті, де в більшості служили українці. Після Лютневої революції вийшов з підпілля гурток "Кобзар", до якого входили переважно офіцери. Вже в березні він організував перші збори українських моряків, на яких було створено Севастопольську Українську громаду, а з кінця березня почала діяти Чорноморська громада, більшість якої становили українські есери.
Своє перше велелюдне зібрання для обговорення власного статуту Севастопольська Українська Чорноморська громада провела в приміщенні цирку, куди прийшло кілька тисяч осіб. На естраді під синьо-жовтими прапорами було виставлено портрет Шевченка (Утро Рос- сии. - 1917. - 14 квітня).
На других зборах українців, що відбулися на початку квітня, обрали Раду Української Чорноморської громади, яку очолив директор севастопольської жіночої гімназії, провідник "Кобзаря" В. Лащенко. Його заступниками стали вчитель М. Коломієць і матрос М. Пащенко. На цьому ж зібранні проголосували за оголошення Росії демократичною республікою, за автономію України, українізацію церкви, суду, школи, армії. Усвідомлюючи важливість піднесення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, вирішили негайно розпочати відкриття національних шкіл, бібліотек, читалень, а також видавати газети. Вже з того часу в Українській Чорноморській громаді працювали військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська секції (Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради // Культура народов Причерноморья. - Сімферополь. - 1998. - № 3. - С. 144).
Саме Українська Чорноморська громада, маючи за свою символіку козацький прапор із білим хрестом у центрі, вперше проголосила Українську військову доктрину:
"1) Мати фльоту в півтора раза сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі.
2) Приєднати до Севастопільської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину.
3) Мати в своєму складі на початок три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення.
4) До складу фльоти мала теж входити гідроавіація" (цит. за: Трембіцький В. Чорноморська проблема України//Альманах Українського На-родного Союзу на 1998 рік (Нью-Йорк). - 1998. - С. 147).
Діяльність Української Чорноморської громади Севастополя активно підтримував тодішній командуючий Чорноморським флотом адмірал Колчак. Так, виступаючи 7 квітня 1917 року на першій українській маніфестації в Севастополі, він проголосив: "Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібрались тут заявити про своє існування: Чорноморська фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують у світі..." (там само. - С. 147 - 148).
Очевидно, підтримка командуючого вплинула на розгортання українізації на флоті - до кінця квітня 1917 року на переважній більшості кораблів Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації було створено українські ради і гуртки. В Севастополі ключову роль в українському русі на той час відігравав лідер кримської організації Української партії соціал-революціонерів, член Центральної Ради і виконкому Севастопольської Ради депутатів армії, флоту і робітників міста К. Величко, який з червня очолив і Севастопольську Українську раду (Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради. - С. 144 - 145).
Сюди на початку травня 1917 року прибула делегація від українців Балтійського флоту, яка мала наказ передати побажання Севастопольській Українській раді "стосовно майбутньої автономії нашої України, що широко розкинулась тепер до моря Чорного і до підніжжя гір Кавказу" (Російський державний архів військово-морського флоту (далі РДАВМФ). - Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 94 зв.).
У травні 1917 року делегація Чорноморського флоту взяла участь у роботі Першого Всеукраїнського військового з'їзду в Києві, де її представники висунули домагання, щоб Чорноморський флот став складовою частиною збройних сил автономної України, а також, щоб на батьківщину було репатрійовано українських фахівців з інших портів імперії, відкрито морську українську школу тощо (там само. - С. 148).
І коли 4 липня 1917 р. в Севастополі чекали на прибуття дредноута "Воля", на Приморському бульварі серед маси публіки особливо виділялися українські організації з великою кількістю національних прапорів (Крымский вестник. - 1917. - 5 липня).
Але в Криму українізовувався не тільки флот і Севастополь. Цей процес поширився і на сухопутні військові частини. Так, серед солдатів і офіцерів Сімферопольського гарнізону викристалізувався гурток, який досить швидко ініціював створення національної військової ради.
На зібрання Ради 29 травня 1917 року прибули її члени: Мацько, Титаренко, Тютюнник, Шиманський, Марков, Бутенко, Стадниченко, Богдан, Тищенко, Борть із організаційної комісії щодо створення Українського військового клубу понад 50 членів, як солдат, так і офіцерів.
При розгляді першого пункту порядку денного - про сформування Українського запасного полку до суперечок про його існування власне в Сімферополі не дійшло. Були суперечки, як це краще зробити, щоб не внести дезорганізації в гарнізоні поміж солдатами.
Після різних промов, часом дуже палких, зібрання доручило підполковникові Білявському, прапорщикові Тютюнникові, підпоручникові Мартиничу та солдатові Дракові виробити резолюцію цього зібрання. Коли це зробили і внесли деякі поправки, було ухвалено одноголосно таку резолюцію:
"1) Організаційна комисія із виборних від усіх рот 32, 33, і 34 п. 3. п. порішила: із усіх салдат українців Сімферопольського гарнізона у м. Сімферополі об'явити окремий Український запасний полк.
2) Для цього роти, в котрих більшість українців, об'являють себе Українськими сотнями, вибирають собі сотників із офіцерів-українців.
3) Назначить Загальне Зібрання організаційної Комисії і Ради Клюбу, на котре попрохати Начальника місцевого гарнізону і познайомити його з справою формування Українського полка і прохати прийнять участь в дальшій організації.
4) Українські сотні на муштру (заняття) виходять під керуванням офіцерів із українців, на окремі місця, вибрані по згоді начальника гарнізона з Радою Клюба.
На друге питання про посилку приставників у 35 полк порішила: (більшістю голосів) зовсім ни посилати покищо, опираючись на те, що треба спершу у себе скінчить формирування Українського запасного полка, а потім починати організацію і пропаганду у других місцях" (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України: Ф. 1076. - Оп. 3. - Спр. 14. - Арк. 3 - 3 зв.).
Одним із перших таких місць члени Українського військового клубу імені гетьмана П. Дорошенка вважали гарнізон Феодосії, куди мали стягуватися українці з Сімферополя для підготовчої роботи з українізації військових цього приморського міста (там само. - Арк. 3).
У Керчі було створено загін українських вільних козаків на чолі з отаманом Левенком (Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради. - С. 145).
Центральна Рада всіляко підтримувала національне відродження на Чорному морі, а моряки-чорноморці - її боротьбу за автономію України.
Особливо рішуче виступили проти проекту Тимчасового уряду обмежити автономію України лише п'ятьма губерніями - Волинською, Подільською, Чернігівською, Київською та Полтавською - на Чорноморському флоті, який, як і вся Таврійська губернія, в тому числі й Крим, мали залишатися поза межами України. Ось як відгукнулися на це в Севастополі: "Загальні збори воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітників і громадян міста Севастополя, обговоривши інструкцію Тимчасового Російського уряду Українському генеральному Секретаріату від 4-го серпня цього року, найрішучішим чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і вимагають:
1) Затвердження Тимчасовим Урядом повністю статуту Українського Генерального секретаріату, схваленого й затвердженого представниками всього українського народу в особі Центральної Ради.
2) Обов'язкового визнання Генеральних секретарів - а) з військових справ; б) юстиції; в) шляхів сполучення; г) пошт і телеграфу.
3) Визнання Українського Генерального Військового Комітету правомірним військовим органом.
4) Введення при штабі командуючого Чорноморським флотом посади Генерального комісара з Українських військових справ на основі угоди Тимчасового Уряду з Центральною Радою в Києві 7-го липня 1917 року.
5) Визнання Чорноморського Українського Військового Комітету військово-адміністративним органом з питань, що стосуються воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя.
6) Вважаючи виключення зі складу Автономної України губерній - Катеринославської (орлиного гнізда запорожців), Харківської, Херсонської і материкової частини Таврійської, суцільно населених українцями, таким, що не піддається поясненням, і відторгненням однієї частини українського народу від іншої, - збори вимагають включення поіменованих губерній до складу Автономної України.
7) Стурбовані все більше посилюваним у Києві контрреволюційним рухом і відкритою діяльністю темних сил, українці-воїни Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя категорично заявляють, що у випадку будь-якого насильства над Центральною Радою вони всі до однієї особи із зброєю в руках грудьми виступлять на захист її, не зупиняться перед жертвами для улюбленої звільненої України.
8) Збори чекають від Тимчасового уряду задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 94 зв.).
Центральна Рада тоді ж направила до Петрограда свою делегацію (В. Вин-ниченко, Д. Коробченко, Письменний, Д. Ровинський, Н. Ковалевський, О. Пилькевич, А. Чернявський, С. Єфремов, І. Сніжний, Г. Одинець) для вирішення з Тимчасовим урядом питань автономії України. Для обговорення територіальних питань Тимчасовий уряд залучив комісію професорів. Українська делегація висловилася за включення до складу території України Кримського півострова. Ось як описує В. Винниченко реакцію петроградських мужів: "в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з-під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло. Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецьке і херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признавати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук" (В. Винниченко. Відродження нації, - К., 1990. - Ч. 1. - С. 167 - 168).
Місцева влада Таврійської губернії також намагалася йти цим шляхом. У липні 1917 року Генеральний секретар з внутрішніх справ Центральної Ради В. Винниченко надіслав запрошення губернському комісару прибути до Києва 14 липня на "попереднє крайове зібрання". Проте в Сімферополі вирішили не посилати своїх представників до Києва, зважаючи на те, що, мовляв, "губернський комісар не одержував від Тимчасового уряду ніяких вказівок щодо включення Таврійської губ. до складу майбутньої України" (цит. за: Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. - Симферополь, 1997. - С. 30).
Крім того, сімферопольські власті самі для себе ухвалили рішення, що "включення (до України - В. С.) Таврійської губернії, надто строкатої за національним складом, з меншістю українського населення, є небажаним, що навіть у північних повітах, де можна допускати чисельну перевагу українців, питання це не виникало чи було вирішено негативно" (там само. - С. 30).
Але це була позиція проімперськи налаштованої місцевої верхівки, котра свідомо перекручувала факти, зокрема, щодо меншості українців у Таврійській губернії.
До речі, в питанні приєднання до України багато залежало також від позиції кримських татар. У березні 1917 року вони утворили Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет на чолі з муфтієм Нуманом Челебіджиханом (Ч. Челебієвим). Цей орган взяв під свій патронат найважливіші ділянки життя кримськотатарського народу: релігію, економіку, освіту, а пізніше політику і військові справи. На ґрунті боротьби проти російського централізму і за досягнення права націй на самовизначення між кримськотатарським і українським рухом на півострові склалися партнерські відносини. Зокрема, в червні 1917 року за підтримки українізованих військових частин було створено такі ж татарські збройні формування. Саме українці підтримали вимоги кримських татар щодо усунення з посади губернського комісара Тимчасового уряду М. Богданова, котрого вважали причетним до провокаційного арешту муфтія мусульман Криму. Свідок тих подій кримський більшовик В. Єлагін писав: "Ні один виступ татар не обходився без їхньої (українців - В. С.) хоча б моральної підтримки" (цит. за: Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради. - С. 145).
У липні 1917 року Центральну Раду відвідала їхня делегація, яка, за повідомленням "Южных ведомостей", "звернулася з проханням підтримати їхні прагнення до встановлення автономії Криму. Мусульмани виражають побажання про територіальне приєднання Криму до України" (Зарубин А., Зарубин В. Крымскотатарское национальное движение в 1917 - 1920 гг. // Новый град (Симферополь). - 1995. - С. 52).
В іншій праці ці автори пишуть: "Некая анонимная депутация мусульман посещает в июле Раду, предлагая сделку: отдельное мусульманское войско в Крыму в обмен на "территориальное присоединение Крыма к Украине". К чести Генерального секретариата (правительство Украины), он счел такие переговоры несвоевременными, а Мусисполком заявил: "Им с подобным поручением никакая депутация командирована в Украинскую Раду не была (Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. - С. 30).
Треба підкреслити, що розгортання українського національно-визвольного руху, зокрема і в Криму, значною мірою впливало на відродження державницьких традицій кримськотатарського населення. Однак не можна вважати це діями винятково Центральної Ради "с откровенной бесцеремонностью", як хочуть переконати шановні автори (там само. - С. 30).
Так, нині важко встановити детальний хід переговорів у Києві з представниками кримськотатарського народу, але є переконливим фактом, що його делегація справді відвідувала у вказаний час Центральну Раду і була не безіменною, а складалася з легітимних представників Мусульманського виконкому півострова Д. Сейдамета і А. Озенбашли.
Перший, описуючи в своїх мемуарах події 1917 року, визнавав: "Дізнавшись, що в Україні розпочалася структуризація національного руху і засновано Центральну Раду, що українці намагаються забезпечити національну автономію, і нарешті, що вони створили національний уряд під назвою Генеральний секретаріат, ми дійшли висновку, що захистити нашу країну проти анархії, яка охопила нас ззовні, шляхом співробітництва з росіянами в Криму і в російських органах влади буде неможливо" (цит. за: Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета як джерело до українсько-кримськотатарських взаємин у 1917 - 1918 роках // Науковий вісник дипломатичної академії України. - 1999. - Випуск 2. - С. 117).
Зрозумівши, що порозуміння з росіянами досягнути буде неможливо, на чому Сейдамет наголошував особливо, він додав, що стало нагальною потребою вивчення українського національного руху (там само. - С. 117).
Бажанням кримських татар, як зазначав Сейдамет, було визначити справжні наміри українців, їхні думки, наскільки вони охоплювали маси, зв'язок урядового апарату з народом, а також стан їхніх сил. Переповідаючи розмову з Михайлом Грушевським, він зазначав, що Голова Української Центральної Ради "поділяє наші тривоги з приводу російської революції, яка може привести Росію до розпаду, і тому є необхідність консолідації неросійських народів, створення власних військових сил, що буде особливо важливим для України. І, незважаючи на те, що це може привести до важкого становища України, всіма засобами треба боротися для повалення російської централізації" (там само. - С. 118).
Оцінюючи свій перший візит до Києва, Сейдамет наголошував, що керівники Центральної Ради намагалися зрозуміти кримську делегацію і дали їй можливість викласти свої погляди. З огляду на те, що український рух був здатний струсонути росіян, він ставав корисним для мусульман, але в той же час роль Москви, що виступала проти Криму, змушувала представників кримськотатарського народу серйозно замислитися. Тож поряд з тим, що подорож до Києва зменшила хвилювання, вона водночас поставила перед кримськими татарами необхідність усвідомлення турбот, які чекали попереду (там само. - С. 118).
Проте прихильна позиція Центральної Ради щодо права кримськотатарського народу на національну автономію сприяла тому, що мусульманський виконком без вагань прийняв її запрошення взяти участь у з'їзді народів Росії, що відбувся на початку вересня в Києві. Доповідаючи про результати його роботи, глава кримськотатарської делегації Ч. Челебієв зазначав: "Після десятиденного обговорення на цьому з'їзді народів, між іншим, була винесена резолюція про те, що Крим належить кримцям. На це я дивлюся як на наш тактичний успіх, з чим вони нас і привітали, заявивши: "Можете управляти Кримом так, як вам забажається" (Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. - С. 30).
Активна діяльність українського військового комітету Чорноморського флоту поглибила процеси українізації. На осінь 1917 р. постало питання про те, що бойові кораблі повинні піднімати синьо-жовті прапори. Поштовхом до такої події став наказ Верховного головнокомандуючого О. Керенського про українізацію крейсера "Светлана" на Балтиці. Звістка, що над хвилями Балтійського моря вже майорить національний синьо-жовтий прапор викликала велику радість серед українців Чорноморського флоту. У відповідь на це 12 жовтня 1917 р. всі кораблі й порти флоту прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами "Хай живе вільна Україна" (Нова Рада, - 1917. - 14 жовтня).
Повідомлення про підняття синьо-жовтих прапорів Чорноморським флотом у той же день облетіло всю Російську імперію. На адресу Чорноморської флотської ради (Центрофлоту) посипалися вітальні телеграми з усіх сторін. Ось текст однієї з найперших: "З'їзд інструкторів по виборах до Установчих Зборів, представників усіх фронтів Діючої Армії і ваших товаришів з Балтійського флоту вітає Чорноморський флот з фактом історичного значення: підняттям рідного прапора, що кладе міцний камінь, однині непорушний, як підвалину до майбутньої, вже близької Української Демократичної Республіки. Слава вільній Україні!" (там само. - 15 жовтня).
Підняття українських прапорів обумовлювалося на один день. Але екіпаж міноносця "Завидный", що стояв у Севастополі, відмовився ввечері опустити синьо-жовтий стяг, чим викликав переполох навіть серед членів тутешнього Центрофлоту. Вони, зібравшись на своє екстренне засідання, зажадали пояснень від українців "Завидного". Ті відповіли ось такою заявою: "Мы, украинцы эскадренного миноносца "Завидный", подняли свой национальный украинский флаг на гафеле для того, чтобы показать, что, несмотря на вековой гнет, все-таки живы сыны нашей славной матери-Украины, следовательно жива та сила, которая должна восстановить права нашей славной, дорогой матери-Украины. Этим мы показали, что мы, равно как и вся демократия России, требуем провозглашения российской федеративной демократической республики, а следовательно требуем автономии как для других, так й для всей родной й дорогой матери-Украины. Поднятием флага мы показали, что представляем собой силу и что эту силу мы применим для достижения своих заветных стремлений для восстановления прав всех угнетенных народов.
Нашим недоброжелателям и тем людям, которые, не ознакомившись с нашими убеждениями, обвиняют нас в анархии, в отделении, во внесении раздора и т. п. мы заявляем, что не отделяемся от великой России, а идем рука об руку со всем угнетенным народом, мы больше, чем кто бы то ни был, не желаем раздора, что мы только лишь стараемся провести в жизнь лозунг свободы, равенства и братства, чтобы они не остались только гласом вопиющего в пустыне, как это было до сих пор. Этим мы только напомнили всей демократии, что она заснула, что мы призываем её воспрянуть и идти с нами на борьбу против буржуазии за осуществление прав всех угнетенных народов и за мир всего мира.
Мы, украинцы эскадренного миноносца "Завидный", призываем всех верных сынов дорогой Украины, а также всю российскую демократию поддержать нас в борьбе за лучшие идеалы. Так, мы, украинцы, не спустим поднятый нами наш национальный флаг до тех пор, пока живы мы и существует миноносец "Завидный".
Председатель судового комитета Кубко. Голова гуртка Курилович, секретарь прапорщик Кислин. Члены: Семененко, Дегтярёв й Скакун" (Крымский вестник. - 1917. - 20 жовтня).
Морський міністр Росії Вердеревський відреагував на цю заяву 17 жовтня телеграмою до Центральної Ради, в якій підкреслював, що підняття на кораблях Чорноморського флоту українських прапорів є актом сепаратизму. Чорноморський флот, котрий утримується коштами російської казни, зазначалося в телеграмі міністра, не повинен піднімати на кораблях ніякого прапора, крім російського. На думку Вердеревського, саме Центральна Рада мала вплинути на чорноморців, аби флот спустив українські прапори і підняв російські (Нова Ра-да. - 1917. - 18 жовтня).
Коли це не дало результату, з Петрограда надійшла ще одна телеграма: "Категорически требуем спуска поднятого на миноносце укр. флага причем считаем долгом уведомить команду миноносца запят что вопросу об изменении на миноносце флага может быть решение только Учр. Собрания. Всякое самочинное выступление отдельных судов, идущих в разрез воли всего флота, отражается на боеспособности флота, что является в тяжелую минуту, переживаемой родиной, преступлением перед революцией. Пред. Центрофлота Абрамов" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. Спр. 32. - Арк. 19).
Однак українці відтепер своєю батьківщиною хотіли бачити передусім Україну. І тому в резолюції Третього Українського військового з'їзду, що відкрився в Києві 20 жовтня 1917 р., зазначалося: "Зважаючи на те, що Чорноморський флот має в своєму складі 80% українців і знаходиться в територіальних водах України, з'їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила для цього таких заходів:
1) Коли скінчиться осіння кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоби всі українці Балтійського флоту під час зимньої кампанії, були переведені в Чорноморський флот.
2) Чорноморський флот повинен від ції пори поповнюватися тільки українцями" (Нова Рада. - 1917. - 25 жовтня).
Чорноморський Український військовий комітет також вимагав поваги як до представницьких органів українців узагалі, так і їхніх прав конкретно. Свідчення цього - телеграма від 25 жовтня 1917 р. У ній висувалася вимога до військового і морського міністрів негайно припинити слідство над Генеральним секретаріатом, відсторонити вищих офіцерів і комісарів Тимчасового уряду, які були призначені на флот без відома Генерального секретаріату і Чорноморського Українського військового комітету. В разі невиконання цих та низки інших вимог українці-чорноморці відмовлялися виконувати розпорядження Тимчасового уряду (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 69).
За умов цієї ситуації командуючий флотом адмірал Немітц змушений був 29 жовтня 1917 р. особисто звернутися до морського міністра: "Внаслідок загострення й ускладнення українського питання в Чорноморському флоті вважаю доцільним призначення українського комісара з точно вказаними повноваженнями, затвердженими Центральним урядом" (там само. - Арк. 70).
Про широку українізацію Чорноморського флоту свідчив той факт, що під час роботи І Всечорноморського з'їзду 6 листопада 1917 р. його делегати на привітання Центральної Ради встали й натхнено проголосили: "Слава! Слава! Слава!" І тоді ж було ухвалено рішення про відправлення до Києва на підтримку Центральної Ради 600 озброєних матросів, а також 17 делегатів від флоту (там само. - Спр. 38. - Арк. 3 - 4 зв.).
До речі, Морська Рада УНР категорично заборонила всім морякам-українцям брати участь у карних експедиціях, які посилалися на Донщину (там само. - Спр. 22. - Арк. 51).
ПРИХИЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ДО КРИМСЬКИХ ТАТАР
Саме під час більшовицького перевороту в Петрограді делегація кримськотатарського народу знову поїхала до Києва. Метою поїздки було перевірити інформацію про формування українських військових сил, з якими нові кримські власті збиралися укласти договір.
Цього разу, як зазначав Сейдамет, він відвідав "у ставці Генштабу засновника української армії, міністра національної оборони Петлюру" (Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета... - С. 118).
Працював Петлюра, як описував Сейдамет, у невеличкій кімнатці, був зодягнутий у простий військовий мундир. Середнього зросту, худорлявий, блідий, безкровний, нервовий, із задумливим поглядом. До його кімнати, яка нагадувала бджолиний вулик, постійно вільно входили і виходили офіцери і солдати різних чинів.
Петлюра відкрито заявив Сейдамету, що симпатизує кримським татарам, підтримав його пропозицію про військову співпрацю. Пообіцяв також, що полегшить перехід мусульманських дивізій з Румунського фронту до Криму, надасть допомогу українцям Чорноморського флоту, а також зробить все можливе, щоб надіслати припаси з одеських складів.
Сейдамет підкреслював, що він залишився дуже задоволеним від домовленостей з Петлюрою (там само. - С. 119).
Крім того, кримський гість мав обнадійливі розмови з Михайлом Грушевським та Генеральним секретарем Центральної Ради з міжнаціональних відносин Олександром Шульгиним, котрі пообіцяли, що в Універсалі Центральної Ради Крим буде визначено поза межами України.
Як свідчать подальші події, керівники Центральної Ради свого слова, даного кримським татарам, дотримали.
Щоб не загострювати ситуації, Центральна Рада вирішила проголосити свою владу на лише безспірні території. Долю інших, які викликали суперечки, зокрема Криму, було вирішено уточнити під час подальших переговорів. Саме виходячи з цих міркувань, у III Універсалі проголошувалося: "До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і су-міжних губерній і областей, де більшість населення - українське, має бути встановлене по згоді з організованої волі народів".
Такий підхід Центральної Ради як легітимної української влади до кримської справи не викликав заперечень на півострові. Особливо гаряче підтримували III Універсал кримські татари і місцеві більшовики. На об'єднаному засіданні Кримського революційного штабу з громадськими організаціями 25 листопада більшовик Ж. Міллер вітав "при аплодисментах українців і татар українство, котре розв'язало національне питання в дусі революційного пролетаріату, і закликав мусульман наслідувати цьому прикладу, об'явити кримську республіку" (Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. - С. 48).
До речі, на відкритті Курултаю Криму в ті дні була присутня і українська репрезентація, від імені якої виступив Петро Близнюк (Трембіцький В. Чорноморська проблема України. - С. 148).
12 (25) листопада Український військовий комітет Чорноморського флоту організував офіційне святкування проголошення III Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки, відзначаючи це підняттям синьо-жовтих прапорів на кораблях.
Паралельно відбувався процес творення кримської влади. На півострові в листопаді 1917 року була покликана до життя Рада народних представників, яка об'єднала більшість антибільшовицьких сил, у тому числі й трьох представників українців. Саме перед цим органом звітував штаб кримських військ, що взяв на себе командування військовими частинами на півострові - його бойове ядро складалося з кримськотатарських військ, українізованих частин і деякої кількості офіцерів росіян. За розпорядженням Генерального секретаря Центральної Ради з військових питань С. Петлюри 17 листопада на півострів прибув мусульманський полк, який одразу ж підпорядкувався названому штабові. Це однозначно стверджувало підтримку Центральною Радою антибільшовицьких сил Криму, а також визнання кримськотатарського національного руху.
Хоча треба підкреслити, що керівництво Таврійської губернії було налаштоване антиукраїнськи, воно навіть III Універсал зустріло неприхильно, мотивуючи свою позицію тим, що, мовляв, це є "несвоевременным, недемократическим, опасным". Губернський комісар відмовлявся навіть розглядати листи мешканців півострова українською мовою. Одержавши такий лист від представника біженців-українців, він відверто виклав свою позицію: "Что ты даешь бумагу, написанную по-хахлацки, у нас здесь Россия и писать надо по- русски" (ДААРК: Ф. Р - 1694. - Оп. 1. - Спр. 70 - Арк. 58).
Центральна Рада в Криму могла розраховувати насамперед на підтримку Чорноморського флоту, який займав прихильну позицію до її дій не лише в цьому регіоні. Так, моряки-чорноморці виступили на підтримку Центральної Ради - законного уряду України, коли більшовицький уряд радянської Росії оголосив сумнозвісний ленінський ультиматум. Екіпаж крейсера "Пам'ять Меркурія" радирував до Києва: "Ультиматум Леніна - Троцького є грубе посягнення на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче откинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни. Негайно сповіщайте, що нам робити" (Вольный Юг. - 1917. - № 13).
Така підтримка чорноморців прискорила створення Центральною Радою 22 грудня 1917 р. у Києві Українського Генерального секретаріату з морських справ, очоленого Дмитром Антоновичем - сином відомого українського історика. Саме він, об'їхавши чорноморські порти від Туапсе і Новоросійська, почав переконувати (а його переконали моряки) Центральну Раду в тому, що без Севастополя український чорноморський флот не зможе існувати (ЦДАВОВУ - Ф. 3956. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 10 - 20).
І Центральна Рада виправила свою політичну помилку, заявлену в ІІІ Уні-версалі - Таврія без Криму. Як умову мирного договору з радянською Росією в Бресті вона висунула питання про належність Криму до складу Укра-їнської Народної Республіки. Така позиція Центральної Ради пояснювалася ще й тим, що 14 січня 1918 р. вона видала закон про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію УНР (там само: Ф. 2592. - Оп. 1. - Спр. 66. - Арк. 21).
Це викликало нову хвилю піднесення і потягу до українізації серед моряків-чорноморців. Так, більшовики Севастополя визнавали 18 січня 1918 р., що від 10 тисяч вояків, котрі прибули з Кавказького фронту до Феодосії, "послано телеграму в Київську Центральну Раду про бажання українізуватися" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 22. - Арк. 235).
До речі, саме в ті дні Джафер Сейдамет утретє побував у Києві, місто на той час вже обстрілювали. Як міністр військових і закордонних справ кримського уряду, зустрівшись з Грушевським, він повідомив, що проект перекидання мусульманських частин до Києва не можна здійснити, а також попросив того надіслати телеграму турецькій делегації до Бреста з проханням про допомогу. Грушевський показав йому іншу телеграму, в якій зазначалося, що турки хочуть скликати конференцію про становище на Кавказі і порадив йому туди їхати (Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета... - С. 119).
КРИМ - З УКРАЇНОЮ
Українізація Чорноморського флоту, з одного боку, придушення російськими більшовиками кримськотатарської автономії на початку 1918 року, з іншого, витворили нову політичну ситуацію навколо Криму, в результаті чого Центральна Рада змінила свою політику щодо півострова.
Так, 14 лютого 1918 року на засіданні Ради Народних Міністрів УНР було ухвалено погодитися на укладання миру з радянською Росією за умови, що "Крим остається під впливом України" і "Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 5. - Арк. 25 зв.).
І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до української держави. Однак після того, як більшовики показали себе в Криму на початку 1918 року, воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України.
У ті дні з Центральною Радою намагалися порозумітися щодо розв'язання кримськотатарської проблеми і керівники Всеросійського мусульманського військового шуро, котрі просили не роззброювати мусульманських частин, які перебували на території України, а взяти їх на утримання, щоб пізніше вони могли перейти до Криму, звідки частина мала повернутися до Казані (там само: Ф. 2592. - Оп. 1. - Спр. 37. - Арк. 23 - 23 зв.).
Забувши про останню умову (чи не тому, що Центральна Рада не збиралася обговорювати питання Криму з Росією, а лише з органами кримськотатарського народу), Раднарком РРФСР у переговорах з Німеччиною наполягав, щоб до уваги бралися території, лише названі в III Універсалі. Тоді на ноту НКЗС РРФСР від 26 березня 1918 року МЗС Німеччини дало відповідь нотою від 29 березня 1918 року:
"Остаточне встановлення кордонів між Росією і Україною повинно мати місце в російсько-українському мирному договорі, який негайно укласти зобов'язувався Російський Уряд по Мирному договорі з нами і нашими союзниками. До цього імператорський Німецький Уряд у відповідності з прокламацією Української Центральної Ради вважає, що до власне України відносяться такі дев'ять губерній: Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська (без Криму), Київська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська і Харківська: сюди ще слід додати частини Холмської губернії, які відійшли до України за мирним договором союзників з нею" (Буткевич В. Право на Крим // Крим не тільки зона відпочинку. - Львів, 1993. - С. 30 - 31).
Як бачимо, нота - це не Брест-Литовський договір, і в ній ідеться про остаточне вирішення територіальних проблем між Росією і Україною. Центральна Рада продовжувала наполягати на кінцевому врегулюванні територіальних проблем з РРФСР. Остання тим часом поквапилася відрядити до Криму своїх емісарів з метою відокремити півострів від України. 2 - 5 березня 1918 року в Сімферополі 20 делегатів провели губернську конференцію РСДРП (б), яка вибрала до складу губкому Ю. Гавена (латиша, направленого в Сімферополь після роботи в Мінусінській Раді), Ж. Міллера (учасника революції 1905 року в Ризі) та інших діячів РСДРП (б), людей, котрі були не досить добре обізнані з місцевими умовами і не уявляли чітко, яка територія входить до Таврійської губернії. 7 - 10 березня 1918 року ці ж делегати скликали з'їзд Рад Таврійської губернії, на якому створили Таврійський ЦВК Рад.
Не маючи кадрів, які б підтримували їх (фінансово їх підтримав Петроград, виславши 49 мільйонів у карбованцях), вони обрали себе до ЦВК Рад (Жан Августович Міллер став головою ЦВК, а Ю. Гавен його заступником), головою РНК став парторганізатор Обухівського заводу, член ВЦВК А. Слуцький.
19 березня 1918 року Таврійський ЦВК Рад прийняв декрет, який проголосив Радянську Соціалістичну Республіку Тавриду. Виник казус. Нові керівники проголосили свою незалежну "республіку" навіть на території України. Раднарком РРФСР швидко повідомив, які землі належать до Таврії. Через три дні (22 березня 1918 року) Таврійський ЦВК виправив свою помилку, оголосивши, що в Республіку Таврію не входять Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти. За переписом 1897 року в Дніпровському повіті проживали 73 відсотки українців, у Бердянському - 59, а в Мелітопольському - 54 відсотки.
Радянська Соціалістична Республіка Таврида протрималася місяць і була розігнана кримськими татарами 30 квітня 1918 року. Мабуть, у РНК РРФСР зрозуміли, що відокремлення РСРТ від України і проголошення її самостійною державою було помилкою. Позбавлена підтримки місцевого населення, зазначає В. Буткевич, влада була приречена на провал. Простіше було надати народові право самому висловити свою волю. Але в Раднаркомі РРФСР чудово розуміли, що це буде не та воля, якої праглося Росії. Тому влада прийняла досить дивне рішення: щоб народ повірив, що ним керують його представники, була видана вказівка перелицювати всіх своїх емісарів на українців. У листі до С. Орджонікідзе 14 (1) березня 1918 року В. І. Ленін вказував, що потрібне "негайне створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії, залучення у справу селян, рішуче і безумовне перелицювання наших частин, які знаходяться на Україні, на український лад - таке тепер завдання. Потрібно Антонову заборонити називати себе Антонов-Овсієнко, - він повинен називатися просто Овсієнко. Те ж саме слід сказати про Муравйова (якщо він залишається на посаді) і інших.
...Передайте товаришам Васильченку, Жакову та іншим, що як би вони не мудрували виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, однаково буде включена в Україну і німці будуть її завойовувати" (В. І. Ленін. ПЗТ. - Т. 50. - С. 50). Проте це не допомогло.
Як писав начальник австрійського Генштабу міністрові закордонних справ Австро-Угорщини: "Шлях на схід пролягає через Київ, Катеринослав і Севастополь, звідти починається зв'язок від Батумі і Трапезунд. По-моєму, Німеччина для цієї мети має намір залишити за собою Крим як свою колонію в тій чи іншій формі. Вони ніколи не випустять з своїх рук цінного Кримського півострова" (Буткевич В. Право на Крим. - С. 32).
У ноті німецького дипломатичного представника в РРФСР Мірбаха до НКЗС 3 травня 1918 року повідомлялося: "Імператорський уряд дасть повну силу права на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, який до цього часу належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору" (там само. - С. 519).
У квітні 1918 року, коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили "про готовність прилучитися до української держави, коли запевняться їм національно-культурні права".
Назустріч українському війську до Сімферополя приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, "що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія". Делегація Севастополя у складі 64 осіб підтвердила: Севастополь здасться без бою, коли його братимуть українські війська. А представники Керчі розповіли, що в них "приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправлять в Україну, якщо українці займуть це місто" (Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. - К., 2000. - С. 161).
У ті дні українські політики так обґрунтували необхідність приєднання Кримського півострова до України: "Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримськотатарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою.
Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв'язаний як найтісніше територіяльно і географично. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самовизначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний организм, зв'язаний з Україною в тісну федерацію.
До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економичні передумови. Україна - країна хлібна із великими промисловими можливостями в майбутності, - кримський південь - це Рів'єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни - до вигідного для українців і себе порозуміння" (Відродження. - 1918. - 23 квітня).
А тому вже 15 квітня 1918 року згідно з наказом міністра внутрішніх справ УНР урядовець Яким Христич був відряджений до Сімферополя для заснування там філії Інформаційного бюро МВС УНР, до обов'язку якої належало повідомляти населення півострова про політику "Українського Правительства, нашими законами і взагалі вести там працю щодо зближення Криму до України" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. І. - Спр. 132. - Арк. 16).
19 квітня 1918 р. на засіданні Ради Народних Міністрів УНР слухалося питання про лист німецького посла Мума у справі Чорноморського флоту. У зв'язку з цим Голові уряду й міністрові закордонних справ доручалося відповісти баронові Муму, що законом Центральної Ради Чорноморський флот оголошений флотом Української Народної Республіки, і уряд України просить допомогти йому звільнити кораблі від тих злочинних більшовицьких елементів, котрі захопили їх, і привести флот до послуху Українському урядові, що проти німецьких військових сил український флот, як такий, не виступає, тому Рада Народних Міністрів зазначає, що ті кораблі, які зараз під орудою злочинних елементів виступають проти "германських військових сил, вважаються морським призом" (там само. - Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 4. - Арк. 111 зв.).
На цьому ж засіданні було вирішено послати телеграму командуванню Чорноморського флоту, що воно не повинне "боротися з германськими військовими силами" (там само. - Арк. 111 зв.).
Водночас треба зазначити, що Всеросійське Шуро представників мусульманських організацій зі звільнення Криму, яке мало свій осередок в Одесі, не зрозуміло цього. Воно, зокрема, маючи ще якісь ілюзії щодо існування самостійної Кримської республіки, виступило проти наказів керівника оборони Криму отамана Мясникова, командира Севастопольської фортеці й Чорноморського флоту, підняти синьо-жовті прапори на території всього півострова. Протест цієї громадської організації, що розсилався представникам центральних держав і мусульманських об'єднань Росії, вимагав від Центральної Ради негайної відмови від "будь-яких посягань на повну незалежність вільної Кримської Республіки" (там само: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 4 зв.).
Коли 27 квітня Запорізька бригада отамана Натієва виступала до Мелітополя, українці півострова запропонували створити в Криму до повного з'ясування ситуації Комісаріат у справах громадян української національності. Отаман Натієв підтримав цю пропозицію, уповноваживши Христича бути тимчасовим комісаром України в Криму (там само. - Арк. 17).
Під час вступу німецького війська до Сімферополя від його командування було видано відозву до населення, в якій зазначалося, що військо прийшло в Крим задля того, щоб визволити край від більшовицької анархії, встановити лад і спокій. "Под защитой нашого ружья, - сказано було у відозві, - должна возстановится фабричная и торгово-промышленная жизнь края, политическая свобода разрешається" (там само. - Арк. 17).
На запитання делегації від громадських інституцій Сімферополя про творення майбутньої влади на півострові, німецький комендант відповів, що його влаштовує будь-яка конструкція, лише б вона виходила від відповідальних організацій (там само. - Арк. 17).
На цей же час на півострові утворився свого роду політичний вакуум: попереднього парламенту як такого не існувало, оскільки більшовики розгромили фактично всі його організації, а багато найавторитетніших депутатів і міністрів виїхали за кордон. Саме ж населення виявляло різні погляди: більшість, особливо торговці, робітники, городяни, незалежно від національності, стояли на ґрунті української орієнтації, менша частина, головним чином татарське духовенство, мала турецьку орієнтацію. Але всі кола кримського населення мали в справі визначення півострова спільний погляд: для з'ясування політичного стану необхідно негайно скликати кримські Установчі Збори, а до того часу вся влада буде мати форму місцевого самоврядування.
Виходячи саме з таких настроїв, Я. Христич повідомляв 15 травня 1918 року до Києва: "З моїх переговорів з політиками краю я виніс таке враження, що коли буде наша добра воля і не втратимо моменту підготовить "Общественное мнение", то коли зберуться кримські Установчі Збори, можна бути упевненим - край забажає федерировать з Україною" (там само. - Арк. 17).
Звичайно, це не входило в плани більшовицької Москви. І на початку квітня 1918 року керівник кримських більшовиків О. Слуцький послав телеграму в РНК РРФСР з проханням підтвердити, що "Крим до України не відходить". У відповідь на це Сталін телеграфував, що чутки про відхід Криму до України не мають підстав, що "за документом німецького уряду, який є в нас, ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть тільки материкову частину Таврійської губернії" (Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. - С. 97).
Ще в лютому 1918-го, коли владу в Криму, і, зокрема, в Севастополі, на короткий час захопили більшовики, вони і слухати не хотіли про те, що Україні має належати якась частка Чорноморського флоту. Відомий діяч радянського Морського відомства Федір Раскольников передав з Москви членам Центрофлоту Чорного моря таку директиву Ради Народних Комісарів радянської Росії: "Черноморский флот составляет достояние всей Федеративной Российской Республики, за исключением Украины, которая составляет самостоятельное государство, и ни один корабль Черноморского флота не может ходить под украинским флагом" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 89. - Арк. 194).
Але командуючий Чорноморським флотом адмірал Саблін, незважаючи на "реверанс" більшовицького уряду, який призначив його начальником Морських сил Чорного моря з надзвичайними повноваженнями, вирішив спочатку з'ясувати ставлення моряків-чорноморців до українізації. Одержавши позитивну відповідь, він надіслав 29 квітня 1918 року до Києва телеграму, у якій заявив про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки. Того ж дня, о шістнадцятій годині, за сигналом з флагманського корабля "Георгій Побєдоносець" на Чорноморському флоті були підняті синьо-жовті українські прапори.
Українська влада добре розуміла, що Крим - це міст на Близький Схід, і кримська проблема не може розв'язуватися без участі Туреччини. Усе, що відбувалося в Криму, знаходило відгук серед мусульманських народів, сусідніх держав, особливо Туреччини. І справа тут не лише в географічній близькості, але й у значній кримськотатарській еміграції за море. Кримські татари, яких змусили свого часу покинути рідну землю, так і не асимілювалися з турками. Татарська література, татарські пісні набули великого розголосу і посіли своє місце у мистецтві слова Туреччини. А татарські газети, як ті, що виходили в Туреччині, так і на півострові, мали надзвичайно великий авторитет.
І це все безумовно було враховано керівництвом Центральної Ради, котра 9 лютого 1918 року підписала Берестейський договір з центральними державами і, вирядивши до Стамбула свого посла Миколу Левитського, доручила йому насамперед з'ясувати ставлення Османської Порти до кримського питання.
Крим справді перебував у полі зору турецьких політиків, тим паче після того, як 26 лютого 1918 року український пресовий представник у Стамбулі Хоменко в інтерв'ю місцевій газеті висловився за приналежність півострова до України.
У місцевій пресі, повідомляв Левитський до Києва, "ведеться агітація за утворення незалежної Кримської Республіки із мусульманського населення. Одні часописи приєднують Крим до Туреччини, а другі мріють про протекторат над незалежним Кримом" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 132. - Арк. 21).
Уже з першого дня приїзду українського посла його почали відвідува- ти кореспонденти стамбульських газет, цікавлячись позицією УНР щодо Криму, але жодне видання не надрукувало повідомлення Левитського, що Україна вважає півострів своєю складовою частиною (там само. - Арк. 21).
Коли ж український посол одержав конфіденційну інформацію, що на основі повідомлень Джафера Сейдамета, котрий, рятуючись від більшовиків, прибув до Туреччини, місцеві військові кола планують експедицію на півострів під виглядом допомоги мусульманському населенню, аби потім, залишившись, здійснити самовизначення кримськотатарського народу, попросив аудієнції у великого візира.
Треба сказати, що перед цим болгарський колега повідомив українському послу в Стамбулі думку міністра закордонних справ Османської Порти щодо кримської державності: "...На усім Кримськім півострові 400 000 людей населення, а мусульман усього там 200 000 (яка може бути держава?), не стоїть і підіймати питання" (там само. - Арк. 22).
На початку своєї розмови з великим візиром, що відбулася 24 квітня 1918 року, Микола Левитський виклав детально позицію Центральної Ради щодо кримського питання, зокрема в ставленні до мусульманського населення півострова, підкресливши: воно жодного разу не порушувало питання про повну незалежність і самостійність Криму. А потім заявив, що Уряд УНР розглядає Крим як складову частину української держави, "в котрій мусульманському населенню повинні бути забезпечені всі його національні права" (там само. - Арк. 22).
На запитання великого візира, "як уявити се забезпечення, чи то буде повна автономна одиниця у федеративнім зв'язку з Укр. Народ. Респ., чи се окрема провінція з широким місцевим самоврядуванням", прозвучала така відповідь українського дипломата: "про федерацію немає тут балачки, так як мусульмане не посідають компактною масою і досить перемішані з нашим населенням, в більшости повітів мають значну меньшість і тілько в 1-му Ялтінськ. мають більшість (68%), завдяки чому не можуть бути виділені в окрему цілком територіальну одиницю і тому тут лише може йти балачка про гарантії національної свободи, але в яких юридичних формах се виллється, я зараз сказати не можу, се питання в найближчім часі буде вирішено в порозумінню з національним кримським совітом, який збереться після очищення Криму від большевиків" (там само. - Арк. 22).
Очевидно, надання кримським татарам автономії лежало і в розрахунках турецького уряду, бо великий візир після заяви Левитського перепитав: "Виходить, що Ви свободу мусульманам даєте?" А одержавши ще раз ствердження українського посла, почав його переконувати, що Туреччина не збирається брати протекторат над Кримом: "запевняю Вас, що ми про це і не думали, і не думаєм, до нас звернулись одновірці за військовою допомогою проти большевиків, ми в свій час дали приказ одному нашому полку, який був на румунськім фронті, вирушити вкупі з австрійськими частинами, і в сій допомозі ми ніяких політичних намірів не мали і просимо Вас не дивитись на сю допомогу як на політичну якусь акцію, нас лише може цікавити питання, чи не будуть з національного боку утиснуті наші одновірці, і коли Ви кажете про забезпечення національної свободи, то на сім справа кінчається" (там само. - Арк. 23).
Ось чому, враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар, і взагалі кримського населення, а також лояльність до цього турецьких властей, про що засвідчував посол УНР зі Стамбула, уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов до влади, поставив питання про включення півострова до складу України. Зокрема, на засіданні Ради Міністрів 7 травня 1918 року, де розглядалося питання про державний кордон, особливо звертали увагу на необхідність приєднання Криму. Заслухавши при цьому текст заяви гетьмана Павла Скоропадського про його переговори з німецьким послом і про його намір послати останньому лист від свого імені, в якому підтверджувалася б необхідність приєднання Криму до України, таку акцію було схвалено (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 6 зв.). До речі, тоді ж було ухвалено рішення доручити окремим міністрам розробити документи, які могли б послужити підтвердженням економічної необхідності приєднання Криму до України (там само. - Спр. 8. - Арк. 2).
У листі до німецького посла Мумма уряд Української Держави, зокрема, зазначав: "При зложившихся відносинах, коли види, що були в 1917 році в місяці падолисті на устрій Всеросійської Федеративної Республіки, куди повинна була ввійти і майбутня Кримська Республіка, цілковито розпалися і тепер Правительство Української Держави примушено в найбільш рішучий спосіб обстоювати на захованню в складі Української Держави цілого Кримського півострова, не кажучи вже про північну частину Таврійської губ. До сего примушують зовсім очевидні і ясні міркування про стратегічну і економічну конечність. При тім ся точка погляду вповні правомірна.
Правительство Української Держави на підтвердження власне представленого має честь пояснити, що воно зовсім не посягає на які-небудь святі національні права населення на Кримськім півострові, бо цілком сумні-ву не підлягаючі статистичні дані вказують, що в 1897 році при всенародній переписи населення Російської імперії, в 5-ти повітах Таврійської губ. на Кримськім півострові з числа всього населення в 556 592 душ, осіб, що вказали на татарську і турецьку мову як на свою рідну, було 186 081. З сеї цифри належить відрахувати 5 609 караїмів і 3 312 євреїв. Татарське населення, отже, включивши сюди теж маленьку горстку турецького населення, яке претендує на утворення незалежної Кримської, а іменно Татарської Республіки, складає всього тільки 32% всього населення на Кримськім півострові. Рівно ж по одиноким повітам се процентове відношення ніде не доходить до цифри над 33. Т. ч. решта населення, яке Українська Держава обов'язана по всій справедливости і природним правам перекати після розпаду Російської імперії під свою власті охорону повинна би при умові признання Музулманської Кримської Республіки підчинитися цілком явній меншости Музулманського світа на Кримськім півострові, що європейською дипломатією все уважалося зовсім недопустимим.
На таке невідповідне розв'язання стільки серйозного національного питання Правительство Української Держави в ніякім випадку згодитися не вправі, не рискуючи нарушити найелементарніші засади справедливости і не відступаючи від принципів міжнародного права. Воно також відвічальности перед масами нетатарського населення, яке становить 2/3 всего населення, на себе взяти не може...
На підставі всього представленого, Правительство Української Держави має честь просити Вашу екселенцію, Пане Посол, зробити Вашому Правительству відповідне представлення, щоб військовій команді Німецької армії в Таврійській губ. були дані належні вказівки, щоб назначувані Українські урядові власти в Таврійській губ., не виключаючи Кримського півострова, не встрічали перепон при виповнюванні вложених на них служебних поручень, позаяк Правительство Української Держави, при пояснених власне условіях, не може відмовитися від своїх прав на всю Таврійську губ., включаючи значить і Крим, що повинні увійти в загальний склад Української Держави.
Правительство Української Держави уважає за можливе увідомити Вас о своїм намірі, що воно має ввиду відносно другої організації власти на кримським півострові, йти широко назустріч побажанням населення сеї території, направленим до отримання політичної автономії, в якій цілком і розроблюється потрібний проект" (там само: Ф. 3 766. - Оп. І. - Спр. 132. - Арк. 12 - 15).
З цього приводу в Міністерстві закордонних справ Української Держави було скликано спеціальну нараду, на якій кримську проблему обговорювали відомі професори - Богаєвський, Кістяківський, Ейхельман, міністр Василенко, колишній генеральний секретар справ міжнародних Шульгин, отаман Сливінський, а також Галіп, Суровцева, Суховерський, Ткаченко та Оренчук.
Обговоривши інформації з місць (до речі, тоді було одержано повідомлення від українського урядовця Якима Христича про бажання німецького генерала Коша створити для себе "другу Ніццу" (там само. - Арк. 16)), нарада висловилася за приєднання Криму до України.
Зокрема, професор Богаєвський обґрунтував це рішення таким чином: "Питання Криму для України має значення її дальшого самостійного політично-економічного істнування. Крим дає домінацію над північним Чорним морем, охорону чи небезпеку українським портам. Керченський пролив готов відіграти роль другого Босфора. Політика німецька, що стремить до помочі повстанню нових держав на розвалинах Росії, зглядно до утворення буферних держав на сході, повинна взяти це під увагу, щоб в нових державах мати вірних та справді самостійних союзників. Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви і в кождім евентуальнім непорозумінню може відіграти роль Італії. Без Бесарабії і Холмщини організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такім випадку ілюзорична. Що до народностей, що заселяють Крим, то принцип самовизначення націй мусить мати розумні границі, неможливо ж штучно розділяти комплектні географічно-економічні одиниці. О анексії мови бути не може, так як Україна тепер доперва в стадії повставання, отже з даних околиць і з Криму може повстати нова держава Україна.
Що до націй, що замешкають цю територію, то може бути вироблена вже після цего спеціяльна норма автономії чи навіть федерації. Пока видвигати федерації не можливо, так як це бажання одностороннє, а таке поставлення справи тепер буде означати фактичний відказ від Криму" (там само. - Арк. 2 - 6 зв.).
30 травня 1918 року міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко звернувся з спеціальним листом до німецького посла Мумма, обумовлюючи в ньому необхідність включення Криму до складу України такими аргументами:
"Крим тісно зв'язаний економічно, політично і етнографічно з життям і населенням України. Українська Держава з свого боку ніколи не зможе нормально розвиватись без злуки з Кримом. Правда, коли проголошено було III Універсалом Українську Народню Республіку, там було зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму. Але перш за все Універсал взагалі зазначив тільки головні частини Української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність немає абсолютної більшости, приєднаються пізніше. Через те по Третьому Універсалу не зазначено ні Холмщину, ні частин Курської, Воронежської губ., области Війська Донського, ні Бесарабщини. А між тим тоді малося на увазі, що ці землі конче перейдуть до України. Так само думали і відносно Криму. Такий спосіб встановлення кордона спершу тільки в загальних рисах поясняється також і тим, що тоді Українська Республіка розглядалася тільки як федеративна частина Росії. Так само і Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути теж федеративною одиницею Росії, і таким чином автори III Універсалу розуміли, що зв'язку з Кримом - цим стратегічним і економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежности, зв'язок з Кримом яко федеративної одиниці не відбувшоїся всеросійської федерації, може увірватися цілком. І тому тепер, коли українські війська за допомогою дружнього нам німецького війська захопили Крим в свої руки, повстало питання про приєднання Криму до Української Держави.
При тому, стоючи на принципі самовизначення, не порушуючи волі населення, нарешті розуміючи ріжні відміни в життю Криму, український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися, знаючи настрої значної більшости населення Криму, маючи на увазі інтереси тої людности і її стародавні зв'язки з Українським Урядом, немає жодного сумніву, що воля населення Криму може бути висловлена тільки за злуку з Україною" (там само. - Спр. 186. - Арк. 30 - 30 зв.).
Виконуючий обов'язки Перекопського повітового старости Петро Вільнер у своїй доповіді до Міністерства внутрішніх справ Української Держави також наголошував на бажанні об'єднатися з Україною. Зокрема, він вказував: "Безумовне ж тяжіння до України проявилось у тому повному задоволенні, з яким представники населення поставилися до мого приїзду як представника Української Держави, що, як здавалося в той час, розв'язувало в політичному смислі питання про Крим, оскільки Перекопський повітовий комісар на пропозицію передати справи, погодився, попросив зачекати 2 - 3 дні і негайно виїхав до Симферополя за інструкціями" (там само. - Спр. 132. - Арк. 27).
Подібне було і в Євпаторії. Коли призначений сюди повітовим комісаром Української Держави Байдак приїхав до міста, то керівники міста "висловлювали свою радість, що нарешті прибув представник влади від Української Держави" (там само. - Арк. 26). До речі, в доповіді Байдака підкреслювалося, що "майже весь склад службовців у місті - і більшість інтелігенції міста - українці. Є серед службовців кілька татар, але вони зовсім не самостійники" (там само. - Арк. 26). Але наступного дня, 7 червня, із Сімферополя приїхав повітовий комісар Тимчасового уряду і привіз розпорядження генерала Сулькевича: "Ни в какие сношения с правительством Украины не вступать и требования их не исполнять" (там само. - Арк. 26).
Одержавши копії такого розпорядження, призначені українським урядом повітовими старостами в Перекоп і Євпаторію Вільнер і Байдак підготували детальну шифровану телеграму до Києва, в якій просили конкретних інструкцій. Але місцеві телеграфісти відмовилися прийняти її без дозволу німецького коменданта. Той же, у свою чергу, рекомендував українським урядовцям їхати за дозволом до генерала Коша, показавши при цьому його розпорядження: "Всем офицерам, состоящим на службе в Украине, оставить свои должности и немедленно возвратиться в Симферополь" (там само. - Арк. 26).
8 червня обидва українські урядовці прибули до Сімферополя, де намагалися зустрітися з генералом Сулькевичем. Але той не прийняв їх, а товариш міністра внутрішніх справ нового кримського уряду князь Горчаков порадив їм повертатися до Києва, бо, на його думку, питання Криму буде вирішуватися не в Сімферополі і не в Києві, а, очевидно, в Берліні.
Крім того, князь Горчаков сказав, що весь переворот у Криму був здійснений без участі громадських діячів, винятково німецьким командуванням і що питання Криму в Берліні вирішено, з усього видно, заздалегідь. На доказ цього він розповів, що коли урядом Скоропадського було запропоновано Соломону Криму обійняти посаду старости Таврійської губернії і останній вирішив послати телеграму до Києва з уточненням, чи включає вона і колишні північні повіти, то німецький комендант заявив: "Я можу вас запевнити, що питання стосується тільки про три північні повіти, до Криму Україна не має ніякого відношення" (там само. - Арк. 26 зв.).
Справа вся в тому, що в той час німецьке командування дедалі більше й більше схилялося до варіанту, який не ставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу. За повідомленням полковника Химича, в травні 1918 року до Криму приїжджав з Берліна міністр колоній, через якого кримські німці просили імператора Вільгельма взяти їх під свій захист (Інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки Національної академії наук України: Ф. XI. - Спр. 3318. - Арк. 1.).
2 - 3 липня 1918 року на нараді представників імперського уряду і Верховного головнокомандування кайзеру Вільгельму II було заявлено: "Зараз Великоросія і Україна претендують на Крим. Згода в цьому питанні між обома так само неможлива, як і в питанні про кордони. Порядок, в крайньому разі, слід встановити. Більшовицькі злочинці там ще на волі. Ми не можемо заднім числом чинити правосуддя. Населення не в змозі сформувати уряд. Генерал Сулькевич готовий керувати країною у згоді з нами" (там само. - С. 571).
У зв'язку з цим у Криму поширювалися чутки "1) Про анексію Криму Німеччиною (німецька колонія), 2) Про анексію тільки прибережної смуги південного берега й повернення іншої частини Україні, 3) Про утворення татарської держави з німецьким управлінням і економічними інтересами" (там само. - Арк. 2).
Крім того, в повідомленні полковника Химича зазначалося, що "міські самоуправи і земства, обрані на широких соціалістичних началах, незадовільно справляються із своїми завданнями. Основою для їхньої діяльності служать більшовицькі розпорядження і накази німців" (там само. - Арк. 2).
У цьому документі також повідомлялося, що "німці, очищуючи Севастополь від присутності українського елемента, потроху виселяють його, відправляючи на Україну" (там само. - Арк. 3).
А на початку червня 1918 року німецьке командування вирішило передати владу в Криму російському генералові Сулькевичу, котрий видав розпорядження, щоб місцеві власті "ні в які зносини з Урядом України не вступали" (ЦДАВОВУ. - Ф. 3766 - Оп. І. - Спр. 132 - Арк. 27 зв.).
Гетьман Скоропадський намагався через німців вплинути на ситуацію в Криму, тим паче, що губернський з'їзд землевласників та хліборобів Таврії 12 червня 1918 року, ознайомившись з позицією Уряду Української Держави, підтримав приєднання Криму до України. Зокрема, голова з'їзду Закеров дав до Києва таку телеграму: "Горячо приветствуем этот шаг правительства" (там само. - Спр. 186. - Арк. 738).
Центральний орган Курултаю, який користувався великою популярністю серед населення, також висловився за приєднання Криму до України на автономних началах (Екатеринославский вестник. - 1918. - 7 червня).
Однак Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, котрий був проросійськи налаштованим, за словами Д. Дорошенка, "з свого боку почав боротися з "українською пропагандою", почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіціяльні телеграми й папери українською мовою. Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Досить було проголосити економічну бльокаду півострова. Я настояв в Раді Міністрів на проголошенні "митної війни" з Кримом; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики, для овочів, дров для сушки, стружок, опилок для упаковання; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки - і цього всього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер усе це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці. Німці звернулись до нас з нотою, прохаючи зняти бльокаду. Ми відповіли, що не можемо цього зробити. Тоді вони звернулися до нас вдруге, мотивуючи своє прохання тяжким становищем кримської людности. Від нас була відповідь, що українське правительство взяло на себе зобов'язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов'язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського правительства, яке досі не хотіло порозумітися з нами. Німці більше до нас не зверталися, а уряд ген. Сулькевича мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об'єднання з Україною" (Дорошен-ко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - С. 301 - 302).
Підтримуючи Д. Дорошенка, Рада Міністрів у своїй постанові від 27 липня спеціально доручала міністру фінансів "звернути найсуворішу увагу на те, аби ніякі продовольчі вантажі не вивозилися з українських портів до Криму", для чого йому надавалися найширші повноважен-ня щодо митного огляду суден (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 135 зв.).
Дуже ретельний аналіз економічної спроможності Криму, який здійснили тоді місцеві спеціалісти, однозначно засвідчував, що півострів не може повноцінно існувати без найтіснішого господарського зв'язку саме з Україною. За висновком одного з них - М. Бененсона, у 1918 році тут не добрали значну кількість не тільки кормових культур, що вдарило по тваринництву, особливо в плані використання робочої худоби, а й продовольчого зерна. Якщо в 1916 році його зібрали 13 888 тисяч пудів, у 1917 - 14 252 тисячі, то в 1918 - лише 10 199 тисяч (Бененсон М. Экономические очерки Крыма. - Симферополь, 1919. - С. 26).
Така ситуація на півострові повторювалася досить часто, оскільки його північна частина, як, до речі, і материкові повіти Таврійської губернії, належать до території, на якій панують східні вітри, що негативно впливає на розвиток сільськогосподарського виробництва. Відзначаючись надзвичайною сухістю й високою температурою, вони досить часто приносять весною і влітку страшні посухи, а взимку обумовлюють сильні заметілі й видування снігу з полів. Ці вітри систематично спричиняють чорні буревії, коли в повітря піднімаються величезні маси піску й пилу, що й призводить до загибелі врожаю.
Одну з таких, яка сталася в 1892 році, ще пам'ятали в Криму: тоді пиловий туман, що надавав особливого характерного забарвлення заходові сонця, був помітний навіть у Санкт-Петербурзі (Земледельческий центр и Юг Европейской России. - СПб., 1911. - С. 12).
Природні умови не давали півострову можливості виробляти потрібну кількість кормових культур, що гальмувало розвиток сільськогосподарського виробництва. За винятком вівчарства, Крим по суті не міг розвинути в необхідних масштабах тваринництва, що, через малий вихід робочої худоби, насамперед, позначалося на спроможності розорювати перелогові масиви землі. А щоб обробити наявний на той час орний масив, на півострів змушені були щороку ввозити понад дві з половиною тисячі коней (Бененсон М. Вказ. праця. - С. 28).
Напередодні Першої світової війни для потреб міського населення до Криму ввозилося на забій близько 25 тисяч голів великої рогатої худоби. Якщо до війни в основному її переправляли з Кубані, Катеринославської та північних повітів Таврійської губерній, то пізніше головним джерелом постачання великої рогатої худоби для Криму стали сусідні з півостровом Бердянський, Дніпровський і Мелітопольський повіти (там само. - С. 28).
Не розвивалося на півострові і свинарство, що обумовлювало завезення головним чином з Мелітопольського повіту трьох чвертей необхідної для споживання свинини (там само. - С. 29).
За період після приєднання Криму до Російської імперії тут різко скоротилося поголів'я овець, незважаючи на заходи, які уряд уживав для його розвитку. Якщо в 1897 році в селянських господарствах на півострові ще налічувалося 1 млн. 483 тисячі овець, то в 1917 - вже тільки 350 тисяч, тобто в чотири рази менше. Склалася парадоксальна ситуація, коли кримські жителі постійно скорочували поголів'я, на місцеві пасовища приганяли великі отари (щороку в середньому по 100 - 120 тисяч голів), насамперед, з Дніпровського повіту і навіть Бесарабії через Одесу, Миколаїв, Херсон, Каховку і Перекоп. При цьому місцеве значення пригону зводилося не тільки до того, що вівці з некримських регіонів випасалися на півострові, а й залишали тут майже весь приплід і молочні продукти, а також деяку частину вовни. Підрахунки свідчили, що в Криму забивали для потреб місцевого населення більше половини привізних овець (там само. - С. 31 - 32).
Природно, оскільки на півострові не розвивалося власне вівчарство, то й не було відповідної бази для переробки вовни. Дві невеличкі фабрики цього напрямку - в Джанкої і Феодосії на кільканадцять робітників кожна - навіть не бралися до уваги при аналізові кримської економіки (там само. - С. 58).
Відставала й тютюнопереробна галузь, котра, здавалося б, мала всі умови для свого поширення на півострові. Ті 8 нових підприємств, що з'явилися на півострові після 1913 року, як писав М. Бененсон, "не вплетуть нових лаврів у вінок слави кримської тютюнової індустрії. В Криму давно визначилось декілька стійких тютюнових виробів зі своєю ринковою маркою. Те, що виникло, є тільки пучка тютюну без визначеності сорту, назви, без певної витримки і, головне, без вмілого сортування, яке є центром премудрості в тютюновій справі. Здається, якщо перемінити всі етикетки і розклеїти їх на будь-які пачки і коробки, то тютюни і папіроси нових фірм мало що втратять і споживач також" (там само. - С. 58).
З інших галузей переробної промисловості на півострові могла б мати стабільний розвиток консервна, але вона повністю залежала від поставок українського цукру, якого ввозилося 623 тисячі пудів. Він був не тільки предметом першої потреби, але й забезпечував виробництво консервів і вина. В 1918 році, у зв'язку з економічною блокадою Криму Україною, всі консервні фабрики півострова, які раніше спеціалізувалися на виготовленні фруктового варення, сиропів, цукерок тощо, змушені були перейти на виробництво овочевих і м'ясних консервів.
Незважаючи на великі можливості власного виробництва, кримські прилавки були завалені сушеними фруктами з Греції і Туреччини, оскільки на місці не могли налагодити безперервної переробки свіжих плодів (там само. - С. 60 - 61,73).
А брак необхідної кількості борошномельних підприємств спричиняв до того, що навіть в урожайні роки на півострів доводилося завозити велику кількість борошна. Так, у 1913 році до Криму було ввезено 4 948 тисяч пудів борошна і 1 277 тисяч пудів висівок (там само. - С. 68).
Українські хлібороби, до речі, давали можливість розвиватися кримській хліботоргівлі, через Феодосію, Севастополь і Євпаторію відправляли на експорт головним чином пшеницю. Феодосійський порт в окремі роки експортував близько 25 мільйонів пудів зерна, що, як правило, надходило з північних повітів Таврійської, Катеринославської, Полтавської та Харківської губерній. Це мало дуже велике значення для розвитку економіки всього півострова (там само. - С. 69).
В основному саме з прилеглих українських територій Крим міг одержувати й усі інші продукти, котрими його не могло забезпечити власне виробництво. Зокрема, завозилося щороку 90 500 пудів молочних продуктів, 45 тисяч пудів яєць, 27 тисяч голів птиці, 18 тисяч пудів олії, 1 млн. 204 тисячі пудів картоплі, а також 721 200 пудів сіна (там само. - С. 73 - 74).
Крім того, народне господарство півострова великою мірою залежало від ввезення з сусідніх українських губерній таких важливих товарів, як кам'яне вугілля (з Донбасу його переправляли щороку в середньому 2 млн. 395 тисяч пудів), дров (1 млн. 406 тисяч пудів, в основному з Чернігівської губернії), а також металу із заводів Придніпров'я і криворізької руди (там само. - С. 75).
Для повноцінного функціонування народногосподарського комплексу Криму, якщо судити за результатами 1913 року, не вистачало промислових і продовольчих продуктів на суму 40 127 900 карбованців (там само. - С. 77).
Яскравою ілюстрацією критичної ситуації, в якій опинився Крим на той час, є доповідна Сімферопольського повітового старости. Якщо до оголошення економічної блокади Криму мешканцям півострова було байдуже, чи він стане "татарським, німецьким, українським, чи розіб'ється на 5 самостійних республік, аби лише обиватель був спокійним за своє життя, - тепер же населення його, починаючи відчувати голод, шукає вихід з становища, що склалося. Нетатарське населення, незважаючи на повне неосвідомлення про становище в Україні і незалежно від особистих своїх політичних симпатій до тієї чи іншої державної комбінації, повинуючись голосу шлунка, шукає форму, в якій можна було б вилити свої бажання щодо приєднання до України, знаючи, що це відкриє кордони" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. І. - Спр. 14. - Арк. 4).
Як повідомлялося далі в цьому документі, губернські земська і продовольча управи мали повну картину того, що очікує півострів у майбутньому, якщо він буде залишатися ізольованим. Ці дві інституції писали Сулькевичу і німецькому генералу Кошу, що навіть у відносно урожайному 1917 році для забезпечення населення Криму необхідно було ввезти 553 341 пудів хліба. Що ж стосувалося 1918 року, то врожай на півострові був незадовільним. У Перекопському повіті, наприклад, хліб викосили на корм худобі. Весь відносно задовільний урожай Євпаторійського повіту забрали німці. Можна було розраховувати на якусь частину зерна з полів Феодосійського і Сімферопольського повітів (там само. - Арк. 4).
На час мого приїзду до Сімферополя, писав далі повітовий староста, "там видано населенню останній запас хліба (на 2 дні 1 фунт). Більше в розпорядженні Продовольчої Управи не залишилося. Обиватель звик до останніх днів купляти вільно будь-яку кількість хліба, тепер при наявності карточок він стає в чергу до булочних звечора.
Масла і взагалі жирів на ринку немає майже зовсім. Ціни на продукти піднімаються кожний день" (там само. - Арк. 5).
Але економічне становище Криму стало катастрофічним не тільки через відсутність українського хліба. Півострів повністю залежав від залізничного сполучення із своїми споживачами також від України. В листі голови Сімферопольської фруктової і винної біржі А. Пастака вказувалося, що для реалізації щедрого врожаю фруктів, зокрема, для вивезення літніх сортів необхідно було щодня 30 вагонів, а для зимових - 60. Але, щоб відправити цю кількість, треба було своєчасно поставити до Криму близько 1 000 вагонів пакувального матеріалу (там само: Ф. 3766. - Оп. 1. - Спр. 133. - Арк. 13).
Важке становище складалося і для виноградарів та овочівників Криму. Так, Феодосійська повітова народна управа зверталася до Києва за дозволом вивезти з Харкова 500 пудів мідного купоросу, 300 - сірчаного оцету, 20 - залізного купоросу, 40 хлорного барію, 3 - паризької зелені, бо інакше буде поставлено під загрозу існування виноградників, садів і городів (там само. - Арк. 18).
Не можна було забувати і про "фуражне" питання. Воно, за висловом крайового міністра землеробства і продовольства Раппа, складалося ще гірше, ніж хлібне. Причина полягала в тому, що на півострові урожай вівса, ячменю і сіна видався низьким, а доставка з північних повітів Таврійської губернії через митну війну Уряду Української Держави вкрай ускладнилася (Утро Юга (Сімферополь). - 1918. - 27 серпня).
Скажімо, річна потреба Ялти в сіні досягала 400 тисяч пудів, зернового фуражу - близько 500 тисяч пудів, а також 500 тисяч пудів висівок. Для Севастополя ці цифри відповідно становили: 840 тисяч, 800 тисяч і 600 тисяч. Приблизно таких обсягів потребував і Сімферополь (Вольный Юг (Севастополь). - 1918. - 16 липня).
Наприкінці серпня 1918 року великої гостроти в Криму набуло "цукрове" питання. І хоч німецькою владою в Україні було закуплено 300 вагонів цього продукту для півострова, однак через митну війну ввезти його не було можливості (Утро Юга. - 1918. - 27 серпня).
Природно, що в умовах 1918 року цей дефіцит загострився в стократ. І тільки тоді в Криму по-справжньому відчули залежність від України, зокрема те, що без відновлення економічних зв'язків з нею, які складалися протягом багатьох століть, населення півострова чекає катастрофа.
Уже в серпні 1918 року голова Таврійського союзу борошномелів Г. Каганський висловився за "безумовно необхідне економічне об'єднання Криму й України" (Утро Юга. - 1918. - 25 серпня).
Ця газета в ті дні писала, що між Кримом і Україною є багато зв'язуючих частин і немає нічого, що їх роз'єднувало б. Навіть у діяльності "урядів обох, незважаючи на відсутність правильних відносин між ними, існує багато спільного. Обидва уряди свідомо спрямовують усі зусилля на спокійну творчу працю, закликають до державного будівництва, ведуть боротьбу із залишками більшовизму й зайняті відновленням порядку і законності, зруйнованих поглиблювачами революції. Цього одного достатньо, щоб простягнути один одному руки і працювати разом в ім'я спільної ідеї.
Телеграф уже повідомив нам про проект нового виборчого закону, підготовленого для міських дум українським урядом. В основному він співпадає з проектом кримського уряду..." (там само. - 28 серпня).
5 вересня 1918 року з'їзд власників садів у Сімферополі ухвалив просити кримський і український уряди припинити митну війну, яка "тяжко відбивається на економічному добробуті півострова. Для переговорів з українським урядом уповноважено професора Деккера" (Відродження. - 1918. - Ч. 131).
А з'їздом представників торгово-промислових організацій і біржових комітетів, кооперативів, банків, продовольчої управи, міських голів, земських управ було обрано делегацію для переговорів з Україною у складі голови сімферопольського біржового комітету Харченка, голови губернської продовольчої управи Стевена, колишнього губернського комісара Богданова, представника феодосійської біржі Цвібака і лісопромисловця Халітова. Делегація одержала наказ домогтися митного об'єднання і прав Криму мати свого представника під час переговорів з економічних питань з іншими державами (Приазовский край. - 1918. - 25 вересня).
Кримський крайовий уряд навіть за таких складних для населення півострова умов намагався ще апелювати до німецьких властей, а відтак обнадіював мешканців півострова, що Берлін допоможе їм усамостійнитися від України. На початку вересня 1918 року в кримських газетах було опубліковано повідомлення, що "за одержаними від представника уряду в Берліні відомостями, незалежність Криму від України встановлена.
Граф Татищев вступив у переговори з представниками України про негайне припинення економічної боротьби і про вироблення плану економічних зносин між Україною і Кримом" (там само. - 4 вересня).
Але в першій частині повідомлення кримські власті видавали бажане за справжнє, оскільки після прибуття посольства з півострова до столиці Німеччини заступник міністра цієї держави Штумм заявив послу Української Держави барону Штейнгелю, що "ці панове не будуть офіційно прийняті, що розмова про Крим може йти тільки між Німеччиною і Україною", а тому український посол додавав: "що, власне, питання вирішене, що Крим наш" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. 3. - Спр. 1. - Арк. 46).
Про це ж заявив у розмові з кореспондентами і Голова Ради Міністрів Української Держави Федір Лизогуб: "У питанні про Крим Німеччина визнала фактично за нами всі права на володіння Кримським півостровом. Питання про переговори з кримським урядом не порушувалося, і ці переговори можуть початися за ініціативою кримського уряду, коли він до нас звернеться, і можуть відбутися в Києві" (Приазовский край (Ростов). - 1918. - 12 вересня).
Деякі місцеві міністри теж почали схилятися до думки, що Кримський крайовий уряд нежиттєздатний, а тому в найближчий час стало можливим приєднання півострова до України (ЦДАВОВУ: Ф. 106. - Оп. І. - Спр. 14. - Арк. 5).
Очевидно, це добре розуміли і в Берліні, оскільки німецький уряд надіслав 10 вересня до Сімферополя телеграму, в якій радив розпочати з Україною переговори про об'єднання, у яких обіцяв виступити посередником (Відродження. - 1918. - Ч. 134).
На нараді, яка відбулася 15 вересня 1918 року в залі засідань Кримського уряду, крім його членів, були також присутні і представники німецького уряду: від Імперського господарського відомства - таємний радник Відфельд, від військового округу - майор фон Девіц, капітан принц Рейс, майор Зігмунт, лейтенант Кумров.
Після того, як засідання було відкрито, принц Рейс попросив генерала Сулькевича накреслити всі пункти, що стосуються до господарської частини, які необхідно узгодити з Українським урядом на переговорах у Києві. Керівник Кримського уряду наголосив, що найважливішим питанням у цей час для півострова залишається вивезення фруктів. Якщо виявиться неможливим найближчим часом вивезти плоди у великій кількості, то господарства багатьох власників садів будуть розорені (Краткий отчет о деятельности Делегации Крымского Правительства в Ки-еве с 28-го сентября по 16-е октября 1918 г. - Симферополь, 1918. - С. 62).
Представник міністерства фінансів Никифоров повідомив, що через труднощі, які виникли після припинення грошового обігу між Україною і Кримом, особливо великі проблеми мають селяни, котрі пов'язані розрахунками із земельним банком. Присутній на засіданні від міністерства землеробства Домброво вказав на необхідність ввезення з України харчових і кормових запасів, вугілля.
Вислухавши все це, генерал Сулькевич підсумував, що Кримським урядом уже двічі робилися спроби ввійти в переговори з Україною, але поки що безуспішно. Якщо німецьке командування не забезпечить підтримки, то немає сенсу намагатися і втретє налагодити контакти з Києвом.
У відповідь таємний радник Відфельд порадив: відповідне клопотання Кримського уряду до Німецького командування при Українському уряді належить підготувати таким чином, аби не довелося чекати нової відмови (там само. - С. 64).
Підбиваючи підсумки засідання, генерал Сулькевич заявив, що кримські "представники будуть уповноважені вести і заключати переговори в Києві за власним розсудом на основі широких повноважень без зобов'язання для них запитувати для окремих постанов затвердження Ради міністрів у Сімферополі" (там само. - С. 64).
Наступного дня командуючий німецькими військами в Україні генерал Кош повідомив Сімферополь, що в Берліні вирішили "погодиться на політичне з'єднання Криму з Україною на основах автономного внутрішнього управління. Норма з'єднання має бути вироблена спільно з представниками Українського Уряду" (там само. - С. 67).
Генерал Кош, крім того, повідомив, що має бути передбачено: "Кримський Уряд не є Державним Урядом, а Крайовим Урядом без власного Міністра Закордонних Справ. Крим не повинен мати політичних відносин з іноземними державами" (там само. - С. 67).
17 вересня 1918 року, як і вимагали німці, члени Кримського уряду дали свою відповідь. У ній вони наполягали на тому, що "з'єднанню Криму з Україною не протирічило б спільне Міністерство Закордонних Справ з участю в ньому Криму і з представництвом останнього в посольствах і консульствах" (там само. - С. 68).
Ретельно проаналізувавши ситуацію, генерал Сулькевич і його оточення змушені були піти на переговори з Києвом. До такого кроку уряд Сулькевича змусили не тільки німці, а й з'їзд власників садів Криму, який звернувся до Києва й Сімферополя з проханням знайти порозуміння (Відродження. - 1918. - Ч. 131).
Оскільки 20 вересня, як передбачалося на згаданому засіданні Кримського уряду, переговори в Києві не розпочалися, 22 вересня Головне німецьке командування звернулося до сімферопольських властей із запитом про ймовірну можливість прибуття до Києва делегації Криму, підкреслюючи, що це є бажаним (Краткий отчет... - С. 66).
ПЕРЕГОВОРИ ПРО ВОЗЗ'ЄДНАННЯ КРИМУ З УКРАЇНОЮ
Політичні кола Криму також схилялися до переговорів з Українською Державою щодо приєднання до неї півострова. Один із відомих місцевих діячів - князь В. Оболенський, згадував, що за такого стану справ їхні думки невільно стали спрямовуватися до України. На початку жовтня 1918 року, продовжував він, "ці думки в колах, близьких до Губернської земської управи, вже остаточно визріли. Нам усе ясніше і ясніше здавалося, що, приєднавшись до великої України, Криму буде легше потім ввійти до складу Росії, а що залишаючись маленькою самостійною державою, він ризикує, на випадок перемоги австро-угорців, бути зовсім від неї відторгнутим". (Оболенський В. Крым при немцах // Крымский архив. - 1996. - № 2. - С. 24).
При губернській управі було скликано нараду голів повітових управ і міських голів Криму, на якій розглядалися пропозиції щодо об'єднання з Україною, висунуті князем В. Оболенським. Незважаючи на вкрай різношерстий у політичному відношенні склад наради, писав він, "у питанні, поставленому Управою на обговорення, розбіжностей не було ніяких" (там само. - С. 24).
Дізнавшись про рішення влади Криму вступити з урядом України в переговори про умови з'єднання, а також враховуючи важке становище кримського населення, яке не могло в умовах митної війни реалізувати врожай фруктів і винограду, за дозволом гетьмана Скоропадського Рада Міністрів Української Держави 18 вересня 1918 року постановила:
"1) Тимчасово припинити митну війну за умови негайної присилки представниками Криму в Київ уповноважених ними осіб для відкриття вищезгаданих переговорів.
2) Просити Міністра фінансів зняти митний огляд вантажів, що направлялися в Крим з Києва.
3) Переговори з представниками Криму після їх прибуття до Києва про умови злиття Криму з Україною вести безпосередньо міністрам зацікавлених відомств, не передовіряючи своїх повноважень іншим особам.
4) Про тимчасове припинення митної війни повідомити по телеграфу" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 62).
І коли на засіданні Ради Міністрів Української Держави 23 вересня 1918 року тимчасово виконуючий обов'язки голови М. Василенко повідомив про одержання телеграми від голови Ради Міністрів Криму про виїзд делегації, було ухвалено рішення: "Послати ген. Сулькевичу телеграму з вказівкою того, що делегація повинна мати повноваження для обговорення не тільки економічних, але й політичних питань" (там само. - Арк. 5 зв.).
У відповідь на це генерал Сулькевич надіслав до гетьмана 26 вересня 1918 року телеграму, в якій повідомляв, що уповноважив свою делегацію "вести з уповноваженими Вашої світлості переговори про врегулювання економічних і фінансових питань, що стосуються Криму й України, про умови політичного з'єднання Криму з Україною та про інші питання, що зачіпаються таким з'єднанням, і вказаних в інструкції, якою я забезпечив названу делегацію.
Сенатору Ахматовичу надано право спільно з членами Делегації підписувати від імені Кримського Крайового Уряду всі угоди, договори та інші акти, які будуть вироблені Кримським і Українським Уповноваженими" (там само: Ф. 3696. - Оп. 2к. - Спр. 6. - Арк. 1).
Припинення митної війни одразу ж відкрило можливості для експорту садовини з Криму. Зокрема, в Україну її передбачалося вивезти понад два мільйони пудів (Відродження. - 1918. - 9 жовтня).
Зі свого боку Україна обіцяла негайно поставити на півострів 900 тисяч пудів пшеничного борошна (там само. - 3 жовтня).
Повідомлення про початок переговорів дало можливість українцям Криму голосніше заявити про себе. Так, з початком жовтня Сімферопольська українська громада зайнялася організацією мережі українських кооперативів - споживчих і сільськогосподарських товариств. У Севастополі український клуб відкрив свою школу (там само. - 11 жовтня).
Вплив на таке рішення мала й діяльність українських організацій півострова. Саме тоді, коли Крим опинився у важкій економічній ситуації, вони змогли зібратися на свій перший з'їзд 28 - 29 серпня 1918 року в помешканні Сімферопольської української громади, на вул. Лазаревській № 8. З'їзд був скликаний на підставі постанови ініціативного гуртка при Сімферопольській громаді, а також за згодою Кримського уряду і німецького коменданта м. Сімферополя.
На з'їзді були присутні: від міста Сімферополя голова Ради Громади Петро Близнюк, делегат від Сімферопольського громадського кооперативу Денис Мацько; від м. Ялти голова Ради Громади Павло Горянський і товариш голови Наталія Ярошевська; від м. Севастополя член ревізійної комісії українського клубу Максим Муленко, голова кооперативу (він і скарбник клубу) Іван Лихонос; від м. Євпаторії товариш голови Ради Громади Павло Черевченко; від м. Алупки делегат української громади Йосип Шевченко; від міст Таврії член виконавчого комітету всіх організацій губернії Митрофан Мальців.
Останній відкрив з'їзд, головою якого обрали Івана Лихоноса, товаришем голови Йосипа Шевченка і писарем Петра Близнюка.
Вибравши президію, з'їзд розглянув повістку дня, яка була ухвалена одноголосно:
"1) Доклади з місць.
2) Організація центральної спілки Громад.
3) Відкриття кооперативів на місцях.
4) Культурно-просвітні справи.
5) Вироблення зразкового проекта Статута Українських культурно-просвітніх громад" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - Оп. І. - Спр. 132. - Арк. 43).
Після доповідей з місць і детального розгляду зазначених питань, "з'їздом ухвалено відповідні резолюції:
І
Розглядали видання Української газети російською мовою.
З'їзд, знаходяче необхідним видання такої газети в Криму, ухвалив поробити всякі заходи, аби було знайдено засоби на здійснення цієї справи.
II
Підтримання української газети "Наш степ"
Маюче на увазі безпорадне становище газети "Наш степ", з'їзд знаходе необхідним запропонувати Українським громадам в Криму прийти з грошовою допомогою в справі видання цієї газети, а разом і літературною працею.
III
Про заснування
національного хору
Подбать про заснування при кожній громаді власного хору з досвідченим диригентом, в разі потреби всі хори Українських громад міста мають об'єднатися для публічних концертів. В разі потреби до хору можуть бути прийняті хористи на жалування.
IV
З'їзд вважаюче за необхідність ширити національну просвіту, ухвалив, аби українські органи на Криму улаштували б курси Українознавства, лекцій й питання з лихтарем, відчиняли б "Просвіти", дитячі садки, школи, національні свята і т. п., а краєва Рада в Криму щоб завше була до послуг Українських Організацій на Криму, аби допомогти в цих національних справах.
V
Дошкільне виховування
При першій змозі улаштовувати силами громад підготовчі школи для дітей громадян, по скінченню яких діти могли вступати до першої кляси середньої школи з викладовою українською мовою.
В наступному шкільному році, 1918 - 1919, з'їзд визнав бажаним, аби кожна громада влаштувала курси Українознавства, української мови, письменства, історії, культури, географії як для учнів, так і для дорослих.
VI
Про книгозбірні й читальні
Визначаюче потрібним допомогти організаціям мати книгозбірню та поліпшить замовлення і доставку з центрів книжок і інших часописів. Доручить Краєвій Раді допомогать організаціям своїми повідомленнями про становище книжкового базару, нові видання, а головним чином взять на себе замовлення доставки книжок на кошти організації, організувати ще в центрі зразкову книгозбірню.
VII
Маюче на увазі, що Український театр був і є найвищий розвій українського духовного життя, чому повинен він стати на найвищу височінь, яка сіє будучого урожаю, культурної ниви життя, а тому слід провадить на місцях театральні справи як можна ширше.
VIII
Дитячі садки
Прохати діячів Українських організацій звернути увагу на дитячі садки і инше, щоб давати дещо можливо, українське, щоб-то: пісні, ігри, а де можливо, откривать власні садки.
IX
Козацькі справи
Українські організації гуртуючись тілько на підставах культурно-просвітніх завдань, не можуть задовольнити громадян в економічних справах, а через те зібрання загального з'їзду вирішило: пропонувать усім Українським Організаціям в Криму скласти власні національні кооперативи і згуртувати їх до Кримської загальної спілки кооперативів, порадивши брати на увагу зразок статуту кооператива Сімферопольської Української громади.
В складі Ради Спілки кооператорів мусить бути представництво від Української Ради Криму.
Х
При заснуванні Українських Організацій в Криму з'їзд одноголосне ухвалив приняти на увагу статут громади м. Сімферополя, порадивши взяти його за зразок усім Українським Організаціям в Криму.
XI
Організація Центральної спілки Громад
Заснування краєвого органу Українських Орган. в Криму, виділеному поміж себе органу із п'яти членів і одного кандидата, дати назву "Краєва Українська Рада в Криму" з осідком в м. Сімферополі, котра і провадить в життя всі постанови з'їзду.
Відкриття Краєвої Української Ради в Криму обраному складу Краєвої Ради в Криму роспочать свою діяльність з 30 серпня с/р в 3 годині дня" (там само. - Арк. 43 зв. - 44).
Перше засідання обох делегацій про об'єднання відбулося 5 жовтня 1918 року під головуванням Голови Ради Міністрів Української Держави Ф. Лизогуба за участю представника Німецького Командування принца Рейса.
Крім Ф. Лизогуба, від України були присутніми військовий міністр Рогоза, міністр закордонних справ Дорошенко, міністр фінансів Ржепецький, міністр торгівлі й промисловості Гутник, міністр внутрішніх справ Кістяківський, заступник міністра закордонних справ Палтов і представник морського міністерства Чернилівський-Сокіл.
Від Кримського Крайового Уряду були: міністр юстиції Ахматович, міністр народної освіти Чариков, міністр шляхів сполучення Фріман і керуючий міністерством постачання Домброво.
Виголосивши привітання від імені гетьмана Павла Скоропадського, котрий виразив сподівання на благополучне й швидке завершення переговорів, Лизогуб попросив до слова керівника кримської делегації. Сенатор Ахматович, подякувавши за привітання, вручив письмові повноваження на ведення переговорів від генерала Сулькевича й зажадав від української сторони представити такі ж від неї. Не задовольнившись усною заявою Лизогуба, що відповідні повноваження гетьманом надані, Ахматович поставив вимогу про пред'явлення їх у письмовому вигляді (Краткий отчет о деятельности Делегации Крымского Правительства в Киеве с 28 сентября по 16 октября 1918 г. - Сімферополь, 1918. - С. 10).
Після роз'яснень української делегації, що "з технічних причин у даний момент надати копію журнальної постанови Ради Міністрів Української Держави не є можливим", Лизогуб запропонував обмінятися думками щодо порядку й предмету переговорів (там само. - С. 11).
Що ж стосується заяви Ахматовича про коло повноважень української делегації - вести переговори про приєднання чи возз'єднання Криму з Україною, то представники гетьмана запевняли, що уповноважені ухвалювати всі рішення, які виникнуть у ході переговорів.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги