Ультиматум

"Вояки (армії Муравйова. - О.Р.) являли собою химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, увішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, всіх систем револьверами та бомбами. Між окремими командирами весь час виникали сварки и сутички. Партійної роботи навіть серед партійних осередків не було. Газет та літератури до армії не доходило. У штабі працювали якісь випадкові люди, з одного боку, кадрові офіцери, з другого - віддані революції товариші, що взялися за військову роботу лише за останні тижні.

Боєздатність ціеї армії для мене й тоді була и тепер зосталася дуже сумнівна. Але вона успішно посувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований. Єдине, що її затримувало, - це попсована залізнична путь та дуже погана інформація про ворожі сили та їхній стан. Бо справжнього опору військових сил Центральної Ради не було (бо цих сил, як ми вже знаємо, фактично не було. - О.Р.). Невеличкі сутички виникали коло Полтави, Ромодана, Гребінки, Бахмача, Баришівки, але вони обмежувалися короткою стріляниною, після чого ворог тікав, ніде не доходячи до безпосередньої зустрічі з нами. Лише біля Ніжина (станція Крути. - О.Р.) уперто оборонялася частина, сформована з "сметанки" київської націоналістичної інтелігентської молоди - здається відділ школи старшин. Більша їх частина полегла в бою, заподіявши й нам немалої шкоди".

Наприкінці лютого тіла 30-ти юнаків, полеглих під Крутами у нерівному бою з переважаючими силами червоних, були перевезені до Киева і перепоховані. Молодий Павло Тичина відгукнеться на це скорбне погребання віршем "Пам'яті тридцяти", надрукованим у газеті "Нова Рада" 21 лютого (8 березня за н. ст.) 1918 року:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! -

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? -

Квітне сонце, грає вітер

I Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! -

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. -

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Але повернімося в Київ, коли до нього вступило військо Муравйова.

Цікавими є спогади В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". - Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117):

"Я приїхав до Киева саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. (...)

Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні - у такому ділі всяке буває. Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, які тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський. Вони повтікали з-під арешту під час бомбардування, та коли наше військо увійшло до міста, у них були квитки членів Центральної Ради і, незважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці.

Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Украшського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть:

- Га, піймався голубе!

Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, - тоді ж це просто на вулиці робилося,- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. (…)

Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Його хтось прийняв за полковника царської армії, та ще й «очевидець» знайшовся, що його добре в обличчя знав. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича.

Ображатися не випадало - стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи" (підкреслення моє. - О.Р.).

I співали злюмпенізовані муравйовці и ремньовці, сунучи на Україну, на Київ:

Эх, яблочко, сбоку красное.

Что Украине конец –

Дело ясное...

"Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, набагато точніше пояснюється у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..."

I зовсім не випадково Володимир Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Уже тоді письменник помітив чорну тінь Сталіна - тодішнього "спеціаліста" з національного питания.

Ось лише кілька характерних епізодів з цього твору.

У велике провінційне українське місто на початку 1918 року прийшли московські більшовики. Атмосферу російського шовінізму тяжко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої більшовички Софії. Вона звертається до нього: "Дійсно, ви од страху, видно, зовсім збожеволіли".

У відповідь Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діями нової влади:

"Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий".

Інша картина. В колишній українській установі розташувався червоногвардійський штаб. На стіні висить портрет Тараса Шевченка. Побачивши його, більшовицький командир Подкопаев репетує:

"А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту отсюда! (Рушницею сильно б'є по рамі й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток). Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. (...) Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно".

Фактично цю ж саму думку продовжує інший більшовицький комісар Сорокін у розмові з Софією, яка запитує його:

"Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские книги?

С О Р О К І Н. Да, я.

С О Ф I Я. С какой целью?

С О Р О К I Н. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал вчера.

С О Ф I Я. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?

С О Р О К I Н. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму.

С О Ф І Я. Школы и учебники вы называете национализмом?

С О Р О К I Н. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сентиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышишь, товарищ? Беспощадно".

Чи не надто категоричний Володимир Винниченко? Та ж бо ні. В газеті "Червоний прапор", органі Організаційного Комітету фракції незалежних У. С. Д. Р. П., що виходила в Києві, в номері від 14 лютого 1919 року (в столицю України 5 лютого вступили червоні) читаємо:

"Але ми не визнаємо того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві. (...)

А ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.

Ми добре пам'ятаємо плакати з написом "смерть буржуям и украинцам", ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх у тому, що вони викладають "контрреволюционную дисциплину".

Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація".

Щоправда, українофобам з драми Винниченка попервах перешкодив реалізувати на практиці комуністичну ідею на Україні наступ кайзерівських військ. Що робить в цей час маріонетковий ЦВКУ? Знову звернімося до безпосередніх учасників подій. "ЦИК Украины покинул Киев и переехал в Полтаву, - пише у своїх спогадах С. Мазлах (Летопись революции. - 1922. - № 1. - С.141). - Разногласия внутри ЦИК делали его бесполезным и никому не нужным. Никаким уважением он не пользовался и вызывал всеобщее раздражение. Некоторые из полтавских большевиков предлагали вообще принять по отношению к нему меры репрессивного характера. Настроение было нервное, и первые ласточки эвакуации заставляли думать о близости конца. Ни советом, ни делом ЦИК не мог помочь никому. Это был живой труп".

Ще одне свідчення того, що проголошення українського Радянського уряду в Харкові в грудні 1917 року було по суті фарсом. I не інакше як фарсом виглядае нині "Маніфест до всіх робітників, селян та солдатів України", яким Центральний Виконавчий Комітет Рад Робітничих, Солдатських та Селянських Депутатів України заявив про свое народження. В цьому "Маніфесті" від 13 грудня (26 грудня за н. ст.) 1917 року були такі слова: "Щоб підтримати Каледіна Центральна Рада заборонила перепуск через Украшу революційного війська, по-зрадницькому роззброїла радянське військо в Києві й пробувала втягнути українську демократію до братовбивчої війни з Росіею, нацьковуючи українських робітників, салдатів та селян на російських - брехливо запевняючи, що Рада Народних Комісарів загрожуе волі України. (...) З утворенням робітничо-селянського уряду країни зникла примара тіеї кривавої війни, що її хотів викликати попередній Генеральний Секретаріят між демократією українською й демократією російською, бо перше, що вважав за свій обов'язок зробити Ц.В.К., це - звернутися до Ради Народних Комісарів з заявою, що війни між Україною й Росією бути не може, що ціеї війни бажала Ц. Рада, але не трудящі маси".

Ну що тут додаси... Перекручення фактів, підміна понять - більш ніж очевидні.

Мине якихось десять місяців і на третій сторінці "Известий Всероссийского Ц.И.К. Советов" (№ 282 від 24 грудня 1918 року) можна буде прочитати постанову Народного комісаріату в закордонних справах, що "за аннулированием Брестского мирного договора Украина не признается более Советским Правительством Российской Республики самостоятельным государством".

У цьому ж номері "Известий" надруковані декрети про визнання самостійними Радянської Литви і Латвії...

Згодом над Україною знову зависне лиховісна тінь Троцького, який даватиме інструкції агітаторам-комуністам на Україні. Наведемо текст одніеї з його промов (Праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151), надрукованої у часописі Української селянської демократичної партії "Земля і воля" (1990. - № 1):

"Товарищи!

То, о чем мы здесь - в России - говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ухо, а то лучше и совсем не говорить. Умение молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильные кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и новыми приемами. Первым кадрам в 1917 году было очень легко, от них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату (підкреслення моє. - О.Р.). В то время украинский народ не мог себе представить политической жизни своей отдельно от России, а поэтому одно указание агитатора на то, что украинцы отрывают Украину от русских, с которыми рядом в окопах лежали, из одного котла ели, решало вопрос в нашу сторону, а намек на то, что Центральная Рада буржуазная, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончательно отшибал в украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство.

Намного труднее дело обстояло при втором походе на Украину, потому что мы готовились воевать с гетманом, а пришлось иметь дело с Петлюрой. В связи с этим и задача агитаторов сильно усложнилась. Нужно было руководителя противогерманским народным восстанием Петлюру уронить в глазах самих повстанцев. Это была очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса. Предвиделась затяжная война. Но нам помог случай с полковником Балабаганом, который изменил повстанческому правительству и перешел на сторону Деникина. Указывание агитаторов на этот случай, связывание его с тем, что Петлюра был членом Генерального Секретариата, утверждение мысли, что Петлюра сверг гетмана для того, чтобы самому стать гетманом, что "самостийна" Украина это значит Павло Скоропадский или Петлюра, охраняемый от украинского народа немецкими штыками - все это искусно соткано нашими агитаторами в густую сеть, сделало крестьянскую среду столь надежной, что она не выдержала в юго-западной части Киевской, а также Подольской губерниях. Вспыхнули народные восстания против Петлюры, и его армия была почти вся уничтожена без всякого труда со стороны Красной Армии. Вот что значит хорошие агитаторы. Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров по примеру прежних лет в авангарде посылает вас, товарищи агитаторы. Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" земли Русской.

Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаро-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит и бурлит, как самый грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою "самостийность" и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России (підкреслення моє. - О Р.). Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу. Конкретно ваша задача сводится к следующему:

1. Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть не окрепнет.

2. Осторожно заводить ее в бывших имениях под названием артелей или товариществ.

3. Утверждать, что в России нет коммуны.

4. В противовес "самостийнику” Петлюре и другим говорить - что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам.

5. Так как нам необходимо обезоружить всех повстанцев, чтобы они снова не обратились против нас, а то обезоруживание вызовет недовольство среди крестьянских масс - необходимо внушать, что среди повстанцев большинство деникинцев, буржуев и кулаков.

6. Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно быть осторожными. Только дурак или провокатор без разбора везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, покуда не разбит Деникин, выгодно распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой.

7. Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев, которые влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех петлюровцев, махновцев и повстанцев потому, что они вредный элемент, и это будет явным доказательством не только строгой революционной дисциплины, но и суровой карой за грабеж.

8. Так как правительство России вынуждено вывозить хлеб Украины, то на вашей обязанности, товарищи, объяснить крестьянам, что хлеб возьмут только с кулаков и не для России, а для бедных украинских крестьян, для рабочих и Красной Армии, которая изгнала Деникина из Украины.

9. Старайтесь, чтобы в Советы и Исполкомы вошло большинство коммунистов и сочувствующих.

10. Принять все меры к тому, чтобы на Всеукраинскин съезд Советов не попали такие от волостей, которые могут примкнуть на съезде к нашим врагам, и таким образом избрать правительство Украины не из коммунистов-большевиков.

Отправляясь ныне на работу в Украину, помните, что вам здесь передавалось, не забудьте этих моих десяти заповедей: они во многом вам помогут, кроме того, знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши (підкреслення моє. - О.Р.). Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей (підкреслення моє. - О.Р.), и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда.

Желаю вам полного успеха и счастливого пути".

Як кажуть у таких випадках, будь-які коментарі зайві...

Своєрідним документом тієї буремної епохи служать щоденникові записи Валер'яна Поліщука, знайдені і розшифровані львівським літератором Зиновієм Суходубом. Ось такий витяг:

"15 квітня (1918). (...) Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. - це мене дуже обурило і тепер я зненавидів оту "красную гвардию", що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український - зараз розстрілює".

А ось що писали "ВІСТІ ВУЦВКу" від 9 березня 1923 року: "На Україні повітові Наросвіти з недовір'ям й підозрою ставились до українського вчительства. Доходило до того, що в школі заборонялось учням декламувати вірш Воробкевича "Мово рідна", байку Л. Глібова "Вовк та ягня" з огляду на те, що в ній згадуеться Вовк, який "неначе Комісар кричить", заборонялось співати Франкові "Шалійте...", навіть Шевченкову "Зоре моя вечірняя", бо в цій іпсні, мовляв, натякається на "нехрещених дітей".

Ну що тут скажеш...

Не минуло і трьох років з моменту оголошення Раднаркомом РРФСР ультиматуму Центральній Раді, як прямий його наслідок - спроба експорту "пролетарської революції" на Захід - згодом дуже влучно був змальований Уласом Самчуком в його романі-трилогії "Волинь" (Війна і революція. - Львів, 1935. - Ч.2. - С.253):

"...Нам ось тільки Варшаву... А там... Берлін, Париж... Котовського посадимо у Варшаві. Бульонному - Берлін... А Париж у царство Тухачевському. Над усім Лєнін із Троцьким управлятимуть... З Москви! Цілою Європою! Розумієш! (...) Москва центр усього. Вліво - Азія, вправо - Європа. А в Москві червоний прапор. Інтернаціонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: "Пролетарі всіх країв - єднайтеся!" Всіх країв. Розумієте?.."

Такою була позиція не тільки будьонівця з роману Самчука. Тож цілком закономірно, що в 1920 році Москва "робить соціалістичну революцію" для Польщі з далеким пролетарським прицілом на Берлін... Фактично повторювалась ситуація, що мала місце на Україні на початку 1918 і 1919 років - в обозі Червоної Армії їде маріонетковий польський уряд на чолі з "залізним" Феліксом. Однак, на відміну від "українського радянського уряду", що рвався до Киева, цей бутафорний польський уряд до Варшави не потрапив. Національна єдність поляків виявилась вищою за декларований Москвою "пролетарський інтернаціоналізм". Українцям такої єдності забракло... У своїй "Декларації" фракція незалежних Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (Червоний прапор. - 1919. - 22 січ.) цілком слушно констатувала, що "велика частина пролетаріату на Україні засліплена ще шовінізмом і імперіалізмом російського большевизму". При цьому слід зазначити, що ця фракція не підтримувала тогочасний український уряд. "Сучасний уряд України "Директорію" ми не піддержуємо", - йдеться у згаданій вище "Декларації" (Перший номер "Червоного прапора" вийшов у Києві 22 січня 1919 року, коли там ще перебував уряд УНР).

Натомість "Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України", експортоване з Росії, декларувало: "Ми переконані, що нашою революцією на Вкраїні ми даємо значну поміч нашим братам - московським робітникам і селянам, а також розв'язуємо революцію на Балканському півострові і Румунії, в Бессарабії, в Буковині, в Галичині, в Польщі та утворюємо економічну опору для перемоги пролетарської революції в Німеччині" (Червоний прапор. - 1919. - 15 лют.).

Протягом семи десятиліть політичні жерці маніпулювали версіями про революційність ситуації на Україні. Вони вправно затушовували обставини проголошення Радянської влади на Україні, що стала полігоном експорту політики "світової революції". Навіщо ми про все це згадуємо? Бо історії своєї ми, на жаль, не знаемо, у неї всі ці сім десятиліть ми не вчилися. А той, хто забув свою історію, як каже О. Солженіцин, приречений на її повторения, на повторения тих самих помилок, старих дурниць. А ми і досі на олтар ідеї продовжуємо приносити все ті ж жертви...

Та чи могло бути інакше? Сім десятиліть нашу історію формували або контролювали переможці Антанти і Колчака, Денікіна і Петлюри, Врангеля і білополяків, "звитяжці" колективізації і виконроби сталінської доби, прораби застою. В радянській історіографії десятиліттями панував метод социального замовлення для всенародного споживання, котрий свого часу влучно охарактеризував відомий російський історик і філософ Г. П. Федотов: "Історик одержує свої схеми готовими з якихось комітетів: йому залишається працелюбно і компетентно вишивати узори" (Знамя. - 1989. - № 12. - С. 212).

Історія Росії - це, по суті, постійна боротьба єдинодержавної і федеративновічевої сил. I ось що цікаво: Микола Костомаров, як і Карл Маркс, заперечував те, що Московська держава - це історично закономірний продукт розпаду Київської Русі. Лише за доби феодалізму спостерігалося відродження вічевих традицій Київської Русі: міста-республіки Псков і Новгород, а на Україні - "козацька республіка" (за висловом К. Маркса). Створення Російської імперії відбувалося в результаті боротьби з цими демократичними осередками.

"Москва ж завжди хотіла бути державою централізованою, а не федеративною,- писав у своїй монографії "Гетьманування Самойловича" Микола Костомаров,- не такою державою, в якій кілька б національностей зв'язувались тільки єдністю верховної влади; такою була, так би мовити, споконвічна традиція Московщини, і від самого з'єднання України московські державні люди добивалися найтіснішої асиміляції прилученого краю і не залишали своею ласкою тих українців, що бажали догодити урядові, вдавали з себе прихильників такої політики".

Аналогічну концепцію взяв на озброення Сталін і К° - її плоди ми пожинаемо сьогодні.

Ще сім десятиліть тому М. С. Грушевським були поставлені питания, які, на жаль, не вирішені й досі: "Десятки літ федералізм був найстрашнішим жупелом і російського уряду, і великоросійської інтелігенції. I той і ся зжилися з ідеями централізму й унітарної держави, що в федералізмі бачили розділ держави, кінець державного зв'язку. Спеціалісти від державного права наводили 101 аргумент за те, що Росія не може бути перебудована на федеральну державу. Економісти й політики лементували про те, що вилучення України в федеровану одиницю відріже Росію від Чорного моря, від заліза і угля та приведе Великоросію до загибелі. Цілими десятиліттями українцям та іншим представникам недержавних народів Росії приходилось напружувати всі ресурси своєї красномовності, доводячи, що федералізація... не розриває ні економічних зв'язків, ні торговельної комунікації... В урядових кругах проповідь федералізму підтягувалась під поняття замаху на державну єдність... В великоруських громадських кругах від федеративної ідеї відвертались як від замаху на стан володіння "русской" інтелігенції, на економічні інтереси великоруського народу" (Літ.-наук. вісн. - 1919. - № 1. - С.13).

Процес реабілітації Істини, що перетворилась у свого антипода, складний і суперечливий, навіть драматичний. Але життя вимагає здійснити вибір, цього вимагає суспільство (що обрало перебудову), яке прагне самоорганізуватися в ефективно функціонуючу соціальну, політичну й економічну структуру, в реальну (не декларовану) демократичну, правову і конкурентно-спроможну систему, котра б, не відмовляючись від своїх ідеалів, нарешті зуміла б розкрити свій невикористаний потенціал. I як знати, можливо, тоді й справдяться слова Мирослава Ірчана, сказані ним ще у 20-ті роки: "В народі великої України захована давня верва, розмах. Це - народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він мае забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний мае свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія - колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув и на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході".

У цьому контексті сприймається і висновок відомого американського політолога Збігнєва Бжезінського: "Україна з її великим населениям і багатими сировинними ресурсами може становити найсерйознішу загрозу виживанню СРСР" (Родина. - 1989. - № 10. - С.82). Пам'ятаймо і про це!

Київ 1990

------------------------------------------------------------------------

[1] Лише в квітні 1990 року радянська сторона визнала факт знищення органами НКВС 15 тис. польських полонених офіцерів.

[2] Див. статтю автора "I все-таки - як загинув розвідник М. I. Кузнецов?" // Знання та праця. - 1990. - № 4-5.

[3] У російському тексті цієї ноти ще 5-й пункт такого змісту: "5. Вопрос о мире будет разрешен при участии Украинской Республики".

[4] Народний секретар Народного Секретариату України (Радянського уряду України. - О.Р.) Георг Лапчинський у своїх спогадах (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.166) пише: "Обивательщина (Харькова. - О.Р.) цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського (згадаємо, що нині, через десять років революції, києм доводиться вибивати з неї російський шовінізм!)»

[5] На січень 1918 року в Киеві перебувало 20 сотень «вільного козацтва».

[6] Обставини вбивства голови Київського військово-революційного комітету Леоніда Леонідовича Пятакова досі непрояснені. Незважаючи на цікаві документи, опубліковані в «Українському історичному журналі» (1990. - № 4. - С.95-99), запитання продовжують залишатися.

Так, у показаннях свідка Михайла Леонідовича Пятакова, брата загиблого, читаємо: «Тоді брат Леонід відчинив двері. Нас усіх покликали вниз. Там було чоловіків 10-12 козаків, котрі кричали: "Де Пятаков?!". Брат Леонід сказав їм, що як вони шукають більшовика Пятакова, то він - більшовик. Зразу козаки були дуже знервовані, а після цього заспокоїлись. Кілька чоловіків вибігли на двір і вернулись з якимсь офіцером, котрий, глянувши на брата, сказав: "Это он самый" (Цікаво, чому цей офіцер підкреслено розмовляв російською мовою? - О.Р.). Я замітив, що і один із козаків теж придивлявся до брата і казав: "Це він". Офіцер приказав вивести брата на двір (...) Якої частики були ці козаки, я не знаю, але один із них казав, що він вільний козак. Мені здається, що цей офіцер, котрий пізнав брата Леоніда і котрого козаки лаяли і не слухали, був не їхньої частини, а якийсь чужий" (підкреслення моє. - О.Р.).

[7] Ввечері 25 січня більшовиками був убитий 70-річний Високо-преосвященний Володимир, митрополит Київський і Галицький.