Ураган

ЗУСТРІЧ Фантастичне оповідання

Світні конуси наближалися. Тепер од землян їх відділяв тільки струмок з вируючою фіолетово-червоного рідиною.

Майже одночасно всі четверо космонавтів відчули поколювання у скронях і потилиці, ніби від слабкого електричного струму. Поколювання повторювалось у певному ритмі, зростало…

— Вони почали передачу, — сказав Светов і подумав: “Це мислячі істоти або машини, якими керують на відстані. Нам треба порозумітися з ними або з тими, хто їх послав, і насамперед показати, хто ми такі…”

Він простяг руку з пістолетом у напрямку темної скелі. Вузький пучок сліпучо-білих променів вирвався з дула, і скеля перетворилася на хмару пари.

Тієї ж миті руки землян ніби закам’яніли. Важко було зігнути й розігнути пальці.

“Це їхня реакція, — зрозумів Светов. — Вони вживають заходів, щоб ми не завдали їм шкоди”.

Поколювання у скронях і потилиці ставали дедалі неприємніші, болючіші. Ще кілька хвилин — і можна загинути… Що робити?

Зібравши всі сили, всю волю, Свєтов розслабив пальці, випустив пістолет. І враз відчув деяке полегшення. Поколювання було вже не таке болюче. Він міг рухати руками.

Піднявши з ґрунту гострий блискучий камінь, Свєтов прив’язав його до трубки ручного енергобура. Вийшло щось схоже на первісну сокиру. Потім він попрямував до дивовижних безлистих дерев, що росли на березі струмка. Застукала сокира. Свєтов очистив стовбури від гілок і зв’язав їх.

— Нащо він це робить? — запитав Вадим у Роберта.

— Здається, розумію! Він будує!

— Що будує?

— Пліт або міст… А втім, це не має значення…

Роберт хотів сказати ще щось, але Свєтов гукнув:

— Допоможіть!

Вони підняли зв’язані чорні колоди, піднесли до струмка і поклали так, що утворився міст.

Поколювання змінилось іншим відчуттям. Здавалося, ніби вітер березових лісів долетів із Землі до цієї чужої планети. Вадим уявив, що він стоїть на березі смарагдового земного моря. Солоні бризки, піна, чайки, мов білі блискавки, і пронизана золотом синь. І крізь цей вихор тріумфу чулися ритмічні удари мідного гонга. Вони лунали все ясніше, все чіткіше.

Вадим зрозумів: господарі планети розмовляють з ними. Він закривав:

— Свєтов, ти чуєш? Ти розумієш їх?

— Так, Вони кажуть: “Добрий день, творці! Ми впізнали вас!”

Вони йшли по фіолетовому ґрунту, і спереду бовваніли дві світні постаті, які весь час змінювали свої обриси. Між тими постатями і людьми був ніби натягнутий невидимий канат. Люди не знали, чому і куди вони йдуть.

Проминули будівлю — навіс із обертовим дзеркалом. Трохи далі виднїлося ще кілька будівель, зроблених із пористих різноколірних блоків.

“Отже, я мав слушність: ці розпливчасті постаті — не істоти, а якісь складні апарати, — подумав Свєтов. — Господарі планети мають бути схожі на нас, якщо вони живуть у будівлях, подібних до наших”.

Він не встиг поділитися своїми думками з товаришами, як із найближчої будівлі назустріч їм вийшли дві істоти. Вони майже нічим не відрізнялися від людей. Навіть костюми їхні скидалися на скафандри землян.

Істоти зупинилися за два кроки від людей. Одна з них піднесла руку, вітаючись, і люди почули слова земною мовою:

— Ми раді зустрічі з вами!

“Земляни! Як вони сюди потрапили?” — майнула думка у Вадима. Він кинувся до них в обійми. Але господарі відступили назад.

— Обережно, брати! Ми — жителі різних світів.

Светов уважно придивлявся до господарів планети. Вони відзначалися бездоганністю ліній і були дуже схожі між собою — як близнята. Ї на зріст однакові.

“Ось що здається незвичайним, — подумав Свєтов. — А чи внутрішньою будовою вони теж такі, як ми? Може, у них серце не ліворуч, а праворуч і будова мозку інша…”

Він запитав:

— Звідки знаєте нашу мову?

— Апарати-перекладачі, які зустріли вас, розшифрували слова, склали код і передали нам.

“Цього було б дуже мало, — подумав Свєтов. — Чому ж тоді вони не зразу впізнали в нас розумних істот, коли ми увімкнули радіорупори?”

— Як зветься ваша планета? — запитав Вадим.

— Називайте її Далекою. Так приблизно перекладається це слово на вашу мову.

— Отже, ви, жителі її, зветеся дальничанами. А які ваші імена?

— Його звуть Ул, а мене — Ат, — відповів дальничанин і в свою чергу запитав: — Земля схожа на Далеку?

Роберту не дуже сподобалася назва планети. Він дедалі дужче хвилювався.

— Може, ви стомилися? — запитав Ул. — Хочете трохи відпочити?

Вони повели землян до будівлі, де височів пам’ятник. Він скидався на блискучу голку, на кінець якої було щось насаджено. Коли підійшли ближче, побачили на голці фігурку, схожу на краба з гранчастою головою. Придивившись, Свєтов помітив, що “краб” в обладунку і що в нього майже людське обличчя.

“Раніше на цій планеті жила інша раса розумних істот, — подумав Роберт, теж уважно вивчаючи “краба”. — Можливо, її знищили оці…”

— Такими були наші предки, — почувся спокійний голос Ата.

“Отже, еволюція і тут відбувалась шляхом шукання форми людини? Невже найбільш ортодоксальні вчені і письменники мали слушність? — думав Свєтов. — Але “тут” ще не означає “скрізь”… І чому неодмінно це наслідок еволюції? Який шлях пізнання розумної істоти? І яка її природа? Що ж приховано від нас?”

Він відчув, що їм ще не раз доведеться сушити голови над цією загадкою, од вирішення якої заяежатнме їхнє… життя? Чи тільки виконання місії? Чи те й друге?

Від пам’ятника люди попрямували до будівлі. Підійшли до стіни.

“А де ж двері?” — подумав Вадим і побачив, як у стіні позначився прямокутник. — Відчиняються автоматично?” — він пошукав очима на дверях ручку або кнопку на стіні — й одразу на дверях з’явилась ручка, а на стіні біля дверей — кнопка.

— Заходьте, — запросили космонавтів Ул і Ат.

“Один з них має зайти перший”, — подумав Кім.

“Як часто ввічливість буває маскою”, — Роберт подивився на Свєтова: що від вирішить?

Свєтов ступив крок до дверей. Вадим бачив, як Свєтов узявся за ручку і відчинив їх, а от Кім помітив, що Свєтов натиснув кнопку. Половинки дверей повільно розсунулися. Роберт потім присягався, що двері піднялися вгору, як заслінка у греблі, а Свєтов, коли спитали його, запевпяв, що двері були гофровані й опустилися вниз.

Вони б дуже здивувалися, коли б їм сказали, що помилилися всі.

Та як би не було, двері відчинились, і земляни ввійшли в приміщення.

— Ви можете зняти скафандри, — сказав Ат. — Тут повітря майже таке, як у вас на Землі.

Повітря було справді добре. І воно мінялося. Спочатку дистильоване, прозоре. В ньому не відчувалося ніяких ароматичних домішок. Та ось Вадим згадав про земні ліси — і повітря наповнилося приємним запахом хвої, ледь відчутною вогкістю і свіжістю, а коли Роберт подумав про морські вали, — здалося, ніби вітер доніс у цю будівлю веселі бризки моря.

— Відчувати те, що хочеться, — це добре, — пролунав голос Ата.

Свєтов непомітно подав знак землянам. Він чекав, що скаже Ат ще, як пояснить загадкове явище. Що це — масовий гіпноз?

Дальничани мовчали…

Свєтов здивовано переводив погляд із своїх товаришів на дальничан. На обличчях Ата і Ула відбивались ті ж почуття, що й на обличчях людей. (Коли б він придивився уважніше, то відзначив би деякі запізнілі реакції у господарів планети). Поступово Ат ставав немов двійником Вадима, а Ул — копією Роберта, так вони були тепер схожі. Потім вони “наче помінялися ролями. Ат став двійником Кіма, а Ул… На кого ж він схожий? Свєтов напружував пам’ять і ніяк не міг згадати, хоч для цього йому досить було глянути в дзеркало. Дивлячись на Вадима, Свєтов з ніжністю прошепотів: “Чому ж ти так хвилюєшся, хлопчику?” Те саме прошепотіли губи дальничанина, ніби ввібрали перед цим його ніжність. Рука Ула мимоволі погладила м’яке волосся Вадима, і десь дуже далеко, за межами цього залу, топко забриніли срібні радісні дзвіночки.

Вадим обернувся до Ула:

— То все це обман?

— Що розуміється під поняттям “обман”? І чому ти незадоволений? — запитав Ул.

Губи Роберта вигнулись. Різкі слова готові були зірватися з уст, але Свєтов випередив його:

— Обман — це коли людина думає одне, а робить інше.

— Людина повинна прагнути, щоб вийшло те, що задумала, — сказав Ул, з обличчя якого поступово зникав такий самий вираз, як у Роберта.

Він не відповідав спокійному звучапню його слів.

“На що ти натякаєш? — Свєтов намагався знайти зв’язок між словами дальничанина і тим, що вони тільки-но пережили. — Невже тут не пастка, а тільки помилка?”

Тиша тривала надто довго. Порушив її Ат.

— Що ви хочете подивитись?

— Зараз ми хотіли б поспати, — відповів Свєтов, і земляни зрозуміли його: треба залишитися самим.

Дальничани завели їх у круглу кімнату, де стояли ліжка.

Нарешті господарі попрощались і пішли.

— Подумаємо про щось веселе, — сказав Свєтов, і всі зрозуміли: не видавати своїх думок дальпичанам. Але як порозумітися й оцінити становище?

— Езопова мова, — запропонував Свєтов, і всі погодилися: цього шифру дальничани не зрозуміють.

Адже люди не будуть при кожному вислові чи імені згадувати все, що криється за ними. Кілька слів, що здадуться іншим не дуже важливими, людям скажуть багато.

— Бійтеся данайців, що приносили дари, — почав розмову Роберт.

Його очі були холодні. В них не відбивалися спогади.

Всі обернулися до Кіма — що скаже він? Кім промовив, розтягуючи слова у властивій йому манері:

— Нехай рада мудрих вирішує без Катіліни. Катіліна думатиме.

Кім любив вдавати з себе простака. Особисте рішення він зберігав для критичного моменту.

— Зачекати і знайти ахіллесову п’яту, — запропонував Вадим і осудливо глянув на Кіма. — А потім — штурм.

— Коли муха бачить орла, то дивується: яка велика муха! Чи зможе вона знайти в орла ахіллесову п’яту? І чи неодмінно орел полюватиме за мухою? Як казали древні римляни: орел не ловить мух. Чи не має він інших намірів? — ось що треба з’ясувати, — нарешті промовив Кім.

— Пам’ятаєте. Поліфема? — запитав Свєтов і замовк, зморщивши лоба.

Важка сонливість рантово навалилася на нього, на всіх. Вони намагалися чинити опір, але постіль вабила. Огортав солодкий туман. Тиха музика паморочила голову.

— Казка про сплячу красуню, — промовив Свєтов не те, що хотів.

Його вже ніхто не чув. Земляни спали. Не витримав і Свєтов.

Перший прокинувся Роберт. Розплющив очі і побачив, як біля стіни невідомо звідки виринув Ат. Підійшов до Свєтова, навіть не підійшов, а підплив, ледь торкаючись підлоги, нахилився над космонавтом. Роберт важко дихав, прикидаючись, ніби він спить. “Чи не розкриється таємниця?” Дальничанин стояв біля Свєтова і раптом зник, зайшов у Свєтова… Роберт важко звівся, ноги тремтіли. Спробував ступити крок — й знову сів. Побачив, як од Свєтова віддалилася пульсуюча вогняна кулька, підлетіла до стіни і зайшла в неї.

— Свєтов! — крикнув Роберт.

Відчайдушно рвонувшись, насилу піднявся з ліжка. Ноги стали чужі, несли не в той бік. Він підійшов до Свєтова, почув його рівне дихання.

“Може, приснилось?” — Роберт розгублено всміхався, згадував і не міг згадати. Погляд упав на двері, і толі раптово прийшло рішення. Зрештою, чим він ризикує? А виграти може багато. Адже він не спить наперекір дальничанам. І опинився біля дверей теж не за їхнім бажанням. Чи зможе він захопити їх зненацька, побачити те, чого вони не хочуть показувати?

Він штовхнув двері, сподіваючись опинитись в коридорі. Але перед ним був фіолетовий ґрунт планети, безлисті рослини.

“Сон чи не сон?” Ущипнув себе — боляче. Він ступив кілька кроків і побачив світну постать. Таку, які бачив на березі струмка. Куб став пірамідою, потім утворилась сяюча куля. Тонке, мов голка, проміння потяглося од кулі в одному напрямку, до ґрунту. Раптом куля зменшилась, погасла, стала напівпрозорою. А на тому місці, де падало проміння, утворилися якісь живі істоти. Вони швидко переміщались на невеликому майданчику, не виходячи за його край. “Здається, я присутній при досліді, — подумав Роберт, і в нього виникли невеселі думки: — Ми всі присутні при досліді. Присутні чи беремо участь? І в ролі кого?”

“Чи не для того куля й утворила їх? — запитав себе Роберт. — Адже й ми у своїх лабораторіях вирощуємо мікроорганізми, щоб мати інформацію про світ, в якому вони живуть. Для них — це життя, для нас — дослід. Але куля робить це інакше. Ми культивуємо життя, вона, здається, викликає його порціями опромінювання. Чи не в цьому криється відповідь, якої всі ми добиваємось?”

Майданчик, на якому метушилися маленькі істоти, поступово мінявся. З’явилася рослинність, схожа на лишайник. Ґрунт потріскався, виросли горби, де виднілися пори. З них викочувались і знову зникали живі грудки. Павутиння променів, що. тяглося до кулі, наче до павука, дедалі густішало. Куля дуже швидко збільшувалась. Вона стала значно більшою, ніж на початку досліду.

Істоти, напевне, її не помічали. Та ось куля заіскрилася, вдарила пучками світла по майданчику. Істоти зникли. розтанули в промінні. Закрутилися невеликі вихори, і куля зникла…

Даремно Роберт роззирався. Фіолетова пустиня і будівля, з якої недавно вийшов, — от і все, що він бачив. Робертові нічого не лишалось, як повернутися до товаришів. Він підійшов до дверей…

Усі прокинулись одночасно — бадьорі, бо добре відпочили. Супився лише Роберт, згадуючи, чи справді, чи тільки у сні бачив він дальничанина, що схилився над Свєтовим.

Люди вже не дивувалися раптовій появі дальничан.

— Хочете, поведемо вас у гості до одного з наших учених, — запропонував Ул.

— Дякуємо. Ми приймаємо ваше запрошення, — відповів Свєтов.

Гості слідом за господарями вийшли з будівлі. Свєтов ішов поруч з Атом, дивлячись під ноги. Трава, справжня земна травиця вкривала ґрунт. Попереду виднілася височезна споруда, схожа на слимака.

— Пам’ятник Творцеві, — пояснив Ул.

Земляни підійшли. Їх охопило хвилювання. У Вадима заблищали очі. Йому здалося, що він може окинути поглядом величезний простір і час. Блискучі грані сліпили очі. Вадим мружив їх і слухав, як химерно бринять вигнуті лінії, гармонія форм переходить у музику.

“Пам’ятник Творцеві. Невже в них збереглася релігія?” — думав він, підходячи ближче до пам’ятника. Сяйво граней поблякло. Він побачив тріщини у невідомому шорсткому матеріалі. В тому, як вопи впливали на уяву, вгадувався тонкий розрахунок митця. Музика наповнювала весь простір навколо пам’ятника. У людей наморочилася голова від почуттів і спогадів.

На пам’ятнику із павутиння тріщин виступили зображення. Земляни побачили істоту, схожу на краба. Але його клешні скоріше скидалися на руки. В них був якийсь предмет.

На другому зображенні теж була істота, схожа на краба, тільки з довгими щупальцями і якоюсь ніби антеною. У третьому зображенні розпізнати краба було важче, він змінився й ускладнився. Навколо нього пульсувало блакитне сяйво.

“Невже це все і є Творець? — подумав Свєтов. — І чи вкладають у це слово вони те саме поняття, що й наші далекі предки на Землі?”

— Ви вірите в Творця? — запитав він дальничан.

— Я не завжди був таким, як зараз. Я був би іншим — піщинкою в просторі й часі, коли б розумні не стали Творцем, — відповів Ул.

“Якби він сказав не “стали Творцем”, а “розумні стали творцями”, — все було б зрозуміло”, — подумав Свєтов і знову звернувся до дальничанина:

— Не розумію тебе. Хіба ти не піщинка? Інша річ — усі ви, всі дальничани…

— І я не розумію тебе. Кажеш “ти” і “ви”. Хіба це не одне й те саме?

— Ні. Я — людина, особа. Але я — представник усього людства. Інколи кажу про себе не “я”, а “ми”, “люди”, — пояснив Свєтов.

— У нас немає “я” і “ми”. Частина і ціле — одне й те саме. Інакше я не став би тим, ким є, — пояснив Ат.

Простір навколо землян змінився, і вони опинилися ві залі, подібному до того, який бачили в першій будівлі.

— Зараз прийде вчений Далекої, — сказав Ат і вийшов разом з Улом.

Не встигли земляни огледітись, як у залі з’явився незнайомий дальничанин, дуже схожий на голову Вченої Ради Землі.

— Добрий день, — привітався він за земним звичаєм.

Свєтов подумав: “Все дуже просто, важливо не гаятись”. Зосередивши волю, намагаючись не думати про зайве, він примусив себе уявити, що, зустрічаючи гостей, голова повинен стати на руки й пройтися колесом. Він уявив це і не здивувався, коли дальничанин одразу ж виконав його бажання.

І тоді Свєтов підійшов впритул до дальничанина, запитав тихо:

— Хто ти? Ат чи Ул?

Обличчя Вадима почервоніло, стало схожим на обличчя хлопчика, який бачить, що батьки роблять неправильно, але не має права сказати їм про це.

Дальничанин спокійно відповів:

— Ти хотів бачити того, хто знає більше, ніж Ат і Ул. Він перед тобою. Для цього Ат і Ул і ще троє з’єдналися в мені. Досвіду п’ятьох буде досить.

До здивування в землян приєдналися інші почуття. Найспокійнішими лишилися двоє — Свєтов і… Вадим, настрій якого різко змінився. Свєтов, який так багато випробував і передумав, і Вадим, якому життя ще здавалося казкою з усякими чудесами.

— Чого ви дивуєтесь? — запитав дальничанин. — Хіба в кожному з вас не живе багато істот — батьки, вчителі? — Він помовчав і раптом сором’язливо всміхнувся: — Звичайно, ми відрізняємося од вас, але не настільки, щоб… — і швидко додав: — А Творець або Творці зовсім мало відрізнялись од вас…

Він був дуже делікатний, але Свєтов подумав, як багато можуть важити слова “зовсім мало”.

“Нащо це їм потрібно?” — подумав Роберт, а дальничанин відповів:

— Ми хотіли повніше проявити вашу пам’ять, щоб більше дізнатися про вас.

“Так, ми несемо самих себе в своїй пам’яті, — подумав Свєтов. — Себе і багато з того, що створило нас такими, які ми є. Хто може читати нашу пам’ять, той дізнається про нас більше, ніж ми знаємо про себе самі”.

— І до того ж, ми збагатилися вашим досвідом, вашим чуттям прекрасного, вашим наївним подивом і хвилюванням, — вів далі дальничанин. — Я міг би створити все, що вам захочеться бачити.

Він, очевидно, плутав “я” і “ми”.

“Землю. Я б хотів бачити Землю. Ні, не тільки бачити — відчути себе на Землі”, — подумав Свєтов, і майже тієї ж миті йому здалося, що він на площі Ленінграда, тій самій, яку недавно згадував.

“Море!” — в думці вигукнув він і побачив неосяжний простір води, хвилі, різнобарвні яскраві камінці на березі.

“Отже, ви не завжди були такі. Вас створили інші розумні істоти, які колись населяли планету і були схожі на нас. А де ж вони?” — подумав Свєтов.

— Вони — в нас, — просто відповів дальничанин. — Вони вселилися в мене. Розумієш?

Він сказав “розумієш”, але питання його було адресоване всім землянам. Тільки Свєтов збагнув, про що йдеться.

— Вони були з речовини, чимось схожої на вашу, — пояснив дальничанин. — Вони були із крихкого і складного матеріалу, мали консервативну форму. Отже, в них було вже дві слабкі сторони.

Він помітив, що не всі земляни розуміють його слова, і уточнив:

— Коли зміст весь час змінюється, то постійна форма для нього небажане обмеження. Або пташеня вчасно проклюне шкаралупу яйця, або загине в ній замуроване живцем. Ті, кого ми називаємо Творцями, розуміли це. Вони продовжили час свого життя, але матеріал навіть при обережному вживанні зношується…

— Нам не потрібне вічне життя, — заперечив Роберт.

— Поки що не потрібне, — зауважив дальничанин. — Але для того, щоб зростити потомство, треба один відрізок життя, для того, щоб злітати в іншу галактику, — другий, для створення нової планети — третій. Твоєму предкові потрібне було коротше життя, ніж тобі, а твоєму нащадкові — буде потрібно довше. Це залежить од змісту життя, од його мети. Хіба не так?

Свєтов знову відзначив чутливість цієї дивної істоти. Дальничанин звернувся до людей як до рівних:

— Наші предки прожили дві епохи, перш ніж почали змінювати себе. Першу — коли навчилися створювати. Другу — коли перестали вбивати і пригноблювати одне одного. Ця епоха називалась Епохою Початку Розуміння. Є три основні умови, які наші предки зрозуміли. Форма розумної істоти повинна змінюватися відповідно до її мети. Це — форма вітру, а не скелі. Розумні істоти не повинні ділитись на “я” і “ми”. Вони зможуть ділитись і потім з’єднуватись в одне ціле — зпову ж таки залежно від своєї мети. Життя розуму не повинне мати відрізку, бо тоді в ньому не вмістяться його мрії.

— Але для чого ж ви живете? — запитав Кім.

Він страшенно любив запитувати, ненавидів відповідати.

— А для чого живеш ти? — відповів запитанням на запитання дальничанин.

Земляни посміхнулись, дивлячись на Кіма. Дальничанин відповів так, як відповів би Кім.

— Гаразд, поясню тобі, — сказав дальничанин. — Мені треба узнати всі нові варіанти побудови Всесвіту.

— Навіщо? — запитав Кім.

— Щоб кожного разу вибирати найкращі з них.

— Найкращі — для кого?

— Для мене, для тебе, для тварин, для каміння. Для гармонії.

— Я не розумію тебе, — признався Кім.

— Ти зрозумієш мене тільки через свої інтереси, — пояснив дальничанин і попросив: — Розкажи про мету свого життя.

Кіму довелось відповідати:

— Я хочу знати якомога більше, щоб людство стало сильнішим.

Кім глянув на товаришів, ніби вибачався за нескромне признання. Вони пильно дивилися на нього — він уперше був цілком відвертий з ними.

— Для чого сильнішим? — запитав дальничанин,

— Разом з силою приходить щастя. А сила — в знанні. Дальничанин усміхнувся.

— Чому ж ти сказав, що не розумієш мене? Наші цілі збігаються. Ми набуваємо знання для сили, а сили — для щастя. Різні у нас тільки можливості. І ти, і я прагнемо до гармонії, де ми — будівники і господарі. В цьому наше щастя… Ти розумієш мене?

Він звертався до всіх землян. Свєтов відповів за всіх:

— Ми починаємо розуміти тебе.

— Я покажу вам, як перебудовують світ! — вигукнув дальничанин.

Навколо його тіла виникло сріблясте мерехтливе світло. Воно все розросталось, огортаючи землян і утворюючи довкола них прозору сферичну оболонку. Земляни побачили планету, схожу на фіолетовий м’яч, що віддалявся від них. Простори космосу оточили її. Було таке враження, ніби вони летять у космосі без захисної оболонки, і це відчуття п’янило нестримною радістю. Космос, такий могутній, непізнаний, став ласкавим і спокійним, як море в бухті, і вперще люди відчули, що вони не тільки сини Землі, а й діти космосу.

— Дивіться! — сказав дальничанин.

Два вузькі промені вдарили з прозорої сфери, в якій вони летіли, в чорний простір. Там, де промені схрестилися, затанцював вогненний клубочок. Він збільшувався, пульсував. Дальничанин керував променями, і вони ставали то двома бурхливими струмками, то двома мечами.

— Я створюю перепади енергії, — пояснив він так просто, наче робив буденне діло. — Це призводить до збурення простору, а потім до зміни руху частинок. Я можу змінювати енергетичні заряди частинок, напрямок їхнього руху — і рідина тече знизу вгору, газ ущільнюється, багатовимірний час рухається в потрібному пам напрямі. Я змінюю ритми пульсації простору.

Вогненний клубочок перетворився на гігантську кулю. На її поверхні бушували смерчі й вибухи. Простір, що здавався пустинним, заповнили багряні, сріблясті, золотаві відблиски. Це була радіспа пожежа — пожежа руху, життя, чого люди не могли уявити в найсміливіпиїх мріях. Було відчуття, ніби це вони запалили нову зірку, ніби вони можуть змінювати обертання частинок і керувати часом. Щастя од відчуття такої сили і напруження, яких вони ніколи не знали, охопило їх, зріднило, зробило частинками єдиного цілого. Здавалося, вони от-от створять світ, з яким зіллються воєдино в гармонії. Цей світ стане частиною їх, а вони — його розумом, волею.

— Ще зірку! — попросив Кім. — Створіть тут ще одну зірку.

— Не можна, — відповів дальничанин. — Через мільярди років за вашим ліком тут виникне життя, подібне до земного, а дві зорі — то вже зовсім інше життя.

“Істота, яка живе сто років, не турбуватиметься про те, що буде через мільярди років”, — з жалем подумав Роберт. Він уявив, як змінилося б людське суспільство, обличчя планети, якби люди були безсмертні і дбали про те, що станеться через мільйонноліття.

Дальничанин прочитав думки Роберта і, ніби на це сподівався, запропонував:

— Ви можете лишитися зі мною назавжди. Ви уникнете хвороб і смерті, а отже, і страху перед майбутнім. Ви не будете більше ні егоїстичними, ні злими, ні скупими, адже “я” і “вони” не роз’їдатимуть вас суперечностями. Ви будете безсмертні й могутні, отже і щасливі…

“А чим ми заплатимо за це? — подумав Роберт. — Ми віддавали за зернятка знань і могутності здоров’я, молодість, ми втрачали близьких людей. Ми так звикли за все платити, що не можемо інакше…”

Вадим пригадав бронзові осінні ліси і повітря, таке чисте, що видно було срібні павутинки, які плавали в ньому. Ось насупились хмари — важкі, непривітні. Вадим не любив осінніх дощів, але тепер згадавши про них, сумно сказав дальничанину:

— Ні, я не залишусь.

“Чому він не примушує нас, якщо це йому треба?” — подумав Кім і почув відповідь дальничанина:

— Не можна примусити зайти в майбутнє. Для майбутнього треба визріти.

Погляд Свєтова прояснів. Цей хлопчик, Вадим, який так легко прийняв рішення, допоміг йому. А було нелегко. Свєтов добре розумів, що пропонує дальничанин. Хіба не безсмертя потрібне йому, щоб здійснити свій задум про подорож у центр галактики?

— Ви зможете повернутися потім на батьківщину, набувши такого вигляду, як зараз, — сказав дальничанин.

Роберт подумав: “У цьому — пастка. Варто тільки погодитись, і ми станемо іншими, у нас виникне інша мета і бажання. Ми втратимо самих себе, і нам не буде чого повертатись…”

Він хотів попередити Свєтова, але почув його голос:

— Спасибі за пропозицію. Я не можу її прийняти.

“Він старіший за нас і краще знає ціну часу”, — подумав Кім. Йому хотілося щось спитати, але він промовчав.

Дальничанин повернувся до Роберта, до того, кого на Землі вже двічі вважали загиблим і хто, коли вірити здоровому глузду, повинен був давно загинути…

“Безсмертя… Це дуже привабливо. Це більше, ніж голубе небо і птахи, та менше, ніж ковток води для подорожнього в пустелі. Йому потрібен бурдюк з водою, ріка тільки затримає його в дорозі…”

Дальничанин зрозумів його і кивнув Кімові: тепер, мовляв, твоя черга. А Кім думав:

“Чи не для того природа й створила людину, щоб вона створила себе?” Вій повернувся до товаришів — до людей, які ніколи не могли завбачити того, що він скаже, — і промовив:

— А чому б мені не лишитися тут?

Його погляд, як завжди, був запитливий.

Губи Роберта ворухнулись, але він подивився на Свєтова й промовчав.

— На все добре, друзі, — сказав Кім так, ніби нічого особливого не сталось, а його рішення не могло бути для них несподіванкою.

…Вони опинилися коло бурхливого фіолетового струмка. Вдалині, біля горба, видно було націлений у небо ніс ракети. Трьом землянам він здавався єдиною реальністю на цій планеті.